Листи до себе

Розділ 2

Пізньої осені 1937 року ми знайшли притулок в родині Виговських, які на той час проживали в глухому селі Педоси на Вінничині. Село десь у півсотні дворів прилягало однією стороною до лісу, а другою підпиралось досить високими, але пологими пагорбами. Дещо на відстані, майже торкаючись села, йшов «шлях». То звичайна ґрунтова дорога, обсаджена від Хмільника до Старокостянтинова (90 км) двохсотлітніми липами, які подвійними рядами з обох сторін не стільки захищали дорогу, скільки позначали її, створюючи напрочуд величну і красиву картину для пішоходів та проїжджих. З лісу до села вибігав струмочок. Не маючи сили подолати безліч перешкод, струмок вирішив «спочити» в першій-ліпшій улоговині, утворивши невеликий ставок. Який не був маленький струмок, який не був ставочок, але майже всі хати цього села намагалися вибороти собі місце біля води. Зручність такого розташування найбільше влаштовувала все живе, що копошилося на подвір`ї. А що вже діти, то тут взагалі складалось враження, що вони постійно живуть на цьому ставочку.

Ось тут, у хаті «на дві половини» знайшли і ми притулок. Нас троє, Виговських троє, Ткаченків троє, наша бабуся і вже не пам’ятаю скільки було людей у хазяїна господи. Як і повинно було бути, всьому цьому збіговиську давала раду бабуся.

Вже на другий день після нашого приїзду я був на ставку серед місцевих дітлахів; одних трохи старших, других трохи менших, або ж таких, як і я. Вдарив перший мороз, а ставок то ковзанка. Ось і побачив я там дерев’яні санчата, зліплені з двох грабових жердин і, найголовніше, — ковзани! Ох, ці вже ковзани! То була недосяжна мрія. До підошви валянка або чобітка прив`язувалась сяка–така дерев’яна цурпалка, до якої був прикріплений шматочок залізного дроту. Ото й усе. До того ж, як правило, приторочувався до обувки один таки ковзан, а другою ногою, вже без ковзана, потрібно було весь час підштовхуватись. Хто мав такого, то для його авторитету непотрібно було вже нічого. Всі інші, сірі, ковзались на свої двох, або ж ще простіше — на штанях. А невдовзі тут же, на цій ковзанці, мене добре таки побили мої нові друзі. Я був для них «чужий». Мама, бабуся та дядько Ян не дуже з’ясовували що і до чого, і хто. Вони ж бо теж були «чужі».

Довгими осінніми вечорами нам, дітям, хотілося знайти якусь розвагу. Вигадували різні забавки: то боролися, грали у схованку, то з кількох полін та старих ночов будували корабель, а самі вже були матросами. Все це супроводжувалось біганиною, вереском, штовханиною.

Увечері, коли приходив дядько Ян з роботи (він працював у цьому селі вчителем початкових класів), наші розваги йому досить докучали. Треба ж було і відпочити і, головне, готуватись до наступних уроків. Тому тітка Рита, задля спокою інших, без довгих педагогічних роздумів почала вчити мене грамоти з газети. Так трапилось, що саме в газеті було надруковано славнозвісну пісню «Каховка»:

Треба тут сказати, що ті часи (кінець тридцятих років) деякі, особливо «ідеологічні» пісні, друкувалися в центральних газетах і окремі з них, хоч маючи невибагливу мелодику маршу, швидко розповсюджувались по країні і ставали хрестоматійними для багатьох верств населення, особливо для підлітків. На той час, я вже знав весь текст цієї пісні, співав її з іншими, дуже часто чув, перебуваючи в тому чи іншому оточені. Саме через це, коли тьотя Рита почала начитувати в газеті по складах текст вірша, я тут же продовжив декламувати, вимовляючи склади і слова так, наче відрубував їх. Підбадьоривши мене, тьотя почала показувати пальцем і називати в тексті вірша не окремі літери, а склади і пізнаючи їхнє зображення в інших словах, швидко знаходив їх там, тобто, наче пізнавав на новому місці раніше відоме мені.

На подив усіх, за кілька вечорів я зачитав. Так що букварний період пройшов у мене без букваря. Всі наші були дуже задоволені моїм успіхом; головним чином не через те, що я почав читати, а тому, що давав змогу більш-менш спокійно провести довгий зимовий вечір.

Тим часом, тьотя Рита на цьому не залишила мене. Взялися ми за письмо. І знову ж нетрадиційний підхід тьоті. Взявши ту саму газету, вона сказала мені: «Пиши». Мабуть, я правильно зрозумів її. Зупинившись на заголовку якоїсь публіцистичної статті, я переписував її в зошит, абсолютно точно відтворюючи розмір, розміщення шрифту, тобто переписував його такими ж ДРУКОВАНИМИ ЛІТЕРАМИ, наче фотографуючи колонки тексту. Така робота давала мені певне задоволення. «Друкуючи» текст, я пізнавав і засвоював все міцніше і міцніше оті, вже тепер так знайомі, склади і сполучення, поліпшуючи водночас і техніку читання.

Ось-ось мало сповнитись мені 8 років (йшла зима 37–38 року). Думаю що мама, а відтак її сестри, бабуся, замислювалися над тим, а що зі мною робити, як я раптом вивчу і перепишу всю газету і знову почну «верховодити». Хтось із них подав думку: а чи не послати мене до школи, тим паче, що мій дядько там учителює.

І ось січневого ранку ми з дядьком Яном (тепер він уже Іван Григорович) йдемо до школи. Покрита соломою хата, якоїсь знищеної в 30-ті роки родини селянина «куркуля», стояла дещо відірвана від гурту таких же глиняних хат осередку поселення. Стоячи осібцем вона наче пов`язувала край села з шляхом. Було щось в цьому символічне: бо ж школа виводила на шлях…

У світлиці, до якої ми ввійшли з дядьком, було з десяток грубо обструганих довгих лав та стільки ж столів ослонів на хрещатих ніжках. Мені було вказане місце.

Починається урок. Я не бачу і не чую учителя (він для мене вже звичний). Мої очі, моя увага зосереджені на учнях. Кілька десяток хлопчаків і дівчаток сидять хто в чому: в свитках, кожушках, хустках, баранячих шапках і ще в чомусь. Зимно. Після галдіння та стукоту лавок настає тиша. Серед учнів бачу немало таких, які давненько не мої однолітки. Он та дівчина… та їй, мабуть, уже всі 15, а он тому здоровилові теж не менше. Вже потім розумію, що тут навчаються разом учні 1‑го 2‑го, 3‑го і 4‑го класів і вчитель у них один Іван Григорович. Він снує від групи до групи і кожній щось пояснює, показує, дає завдання. Ось тут щось промовивши, вимагає відповіді, тим виказує задоволення, а коло цих гнівається.

За кілька днів я навчився вибирати рід занять, тобто курс навчання, як той студент у Кембріджському університеті. Це вже був не стільки учень якогось класу, скільки слухач курсів початкової освіти.

А от щодо того, яке я справив враження, то наведу такий приклад. Працюючи з якоюсь групою над читанням, яке скоріше нагадувало мугикання, дядько не витримав і сказав мені, щоб я читав вказаний ним уривок. Вся світлиця затихла, а я почав читати, членуючи слова, наче диктор центрального радіо. А поставлений до дошки писати начитуване дядьком речення «НАПЕЧАТАВ» так швидко і чітко, що привів до оніміння всі чотири курси цього «університету».

Після уроків мене знову побили, що теж стало для мене «школою». Та то вже була школа мого життя.

Тим часом, в родині Виговських справи все погіршувались, як і в більшості родин. Якась прискіплива упередженість, недовіра з боку влади до своїх громадян тримала останніх в страху за своє сьогодення, за своє майбутнє. А виборюючи своє місце в суспільстві, ті ж товариші громадяни, мимоволі піддавались цій пошесті, набуваючи потроху негативних рис у спілкуванні, вчинках, поглядах, аж поки не сформувались натура, характер більш-менш типової людини радянського суспільства.

Ян Виговський був учителем і, як прийнято було тоді, мав проводити політику партії на своїй ділянці роботи, тобто в галузі народної освіти. Кожен чиновник–партієць ставив собі далеко не риторичне запитання: «А як же він її (політику) проводить, не бажаючи бути в лавах цієї партії?». Це викликало підозру, недовіру, упередженість. Чоловік середнього віку, з вищою освітою! Учитель, який має за своїм фахом бути на передніх лавах ідеологічного фронту і!!! не член ВКП(б). Це не нормально, тут щось є… Оце «є» знаходилось у кожного, і потягнулось…

Дружина у нього з розкуркулених, тобто із ворожого класу. А вказівка партії яка?

— «Куркуль» — класовий ворог і має бути знищений.

— А родичі його? Вони теж… Ні, така людина не може бути директором школи, завідувачем, вчителем старших класів, працювати у якомусь містечку, великому селі і… взагалі. На хутір його, в село, за 20 кілометрів від райцентру.

І ось переводять його поки що з місця на місце, з кожним разом все понижуючи та принижуючи.

Вже в час, коли я став учнем цього «безідейного» учителя, його серед навчальною року «кидають» ще далі від залізниці, в глухе село Осічок, а там, через півтора місяця, перекидають у село Теси. Добре пам’ятаю, як дядьо Ян, взимку рано-вранці, лаштував лижі і навпростець через поля діставався на роботу до школи, а вже пізно ввечері повертався додому.

Зрозумілим стало для нас усіх, що волочити за собою і утримувати такий кагал і надалі він не міг. Першою, кудись в Росію, поїхала зі своїми дітьми моя учителька тьотя Рита. Мама ж найняла кімнату у селі Вугли, за 5 кілометрів від райцентру. Моє кількатижневе навчання в Педосах закінчилось, і вже ранньою весною відвела мене мама у Вуглівську початкову школу[8].

Першого класу там взагалі не було, а був тільки 2‑й і 4‑й. А вже тут, походивши щось із місяць, я успішно закінчив в травні 1938 року 2‑й клас. Кажу «успішно» тому, що до нас в школу наприкінці травня приїхав інспектор шкіл. Прийшовши до учительки на урок, він якось відрізнив мене серед інших дітей (мабуть, по одежі) і, про щось перемовившись з учителькою, викликав мене до дошки. Продиктував речення, дав прочитати з книжки, записав декілька прикладів арифметики. Я впорався з цим без передиху, чим заслужив декілька підбадьорюючих слів. А після уроків, вже нові товариші добряче мене побили. Це вже ставало якимось ритуалом.

Переїзди з села до села, із хати до хати, стали для нас звичними і буденними. Справа в тому, що ми були сім’єю репресованого, а це було в ті часи таким тавром, яке ставило нас поза законом. Мама намагалась якось приховати, де знаходиться її чоловік. Наказувала і нам, щоб ми не проговорились. Придумувались різні варіанти пояснень про те, де наш батько: то він військовий і служить в Середній Азії, то він працює десь на далекому Сході тощо. Але люди якось взнавали (і досить швидко), де то наш батько насправді. І тоді доля нашого проживання в чергового хазяїна хати розв’язувалась по двох сюжетах. У першому хазяїн різко і категорично відказував нам у праві проживати у нього навіть ще кілька годин, у другому вибачившись перед квартиранткою, просив, щоб вона зважила на те, що у нього теж діти, і що вся їхня сім’я дуже ризикує, надавши нам стріху над головою. В цьому випадку, мама без зайвих слів збирала свій нехитрий скарб у якісь вузлики, обвішувала ними себе і мене, брала за ручку маленьку Янусю і ми «чвалали» до слідуючого села чи то хутора.

Свого часу я намагався полічити, скільки–то було тих чвалань в пошуках сякого–такого помешкання, де б можна було налагодити більш-менш сприятливі умови для проживання. Можу тільки стверджувати, що було тих «проживань» до півсотні. Так-так, до півсотні. Бо були такі випадки, коли ми перебували у когось із місцевих лише одну ніч. А на ранок власник оселі вже стояв у дверях, повідомляючи маму, що не може надалі здавати нам житло. В інших випадках, ми проживали на новому місці тиждень–два, або ж кілька місяців. Наші переміщення від села до села, проходили наче по колу, центром якого було містечко Хмільник. При цьому, таких концентричних кіл було вже декілька, і кожне село ніби наближало нас до цього районного центру, все зменшуючи радіус від містечка до нашого чергового поселення в одному з тих сіл чи хуторів. Врешті-решт, ми почали кружляти по найближчому до Хмільника колу, до якого належали села: Озіранка, Сидориха, Мазурівка, Порубинці, Вугринівка. В останніх двох нам довелося прожити цілих три роки. Правда, там ми теж поміняли з десяток квартир, переїжджаючи з вулиці на вулицю.

Названі села вже безпосередньо прилягали до райцентру, межуючи з його околицями, а згодом, уже в досить далекі повоєнні роки, влились у саме містечко, утворивши з ним одне ціле.

Може постати запитання: а чому ми відразу не спробували поселитись у місті? Тут треба було знати ті часи. Справа в тому, що у селах можна було обійтись без так званої «прописки», можна було обійтись без пред`явлення «пашпорту», оскільки в сільській місцевості мешканцям не видавали «пашпортів» у ті часи. Мама ж наша хотіла оселитися в містечку, бо тут можна було знайти якусь роботу, бо наші невеличкі заощадження зменшувались з кожним днем, наче та шагренева шкіра.

Та вже перша спроба мами поселитись у містечку нагадала їй хто є хто. Знайшовши в центрі «старого міста» серед неймовірно скупчених будиночків величезну єврейську сім`ю, вона згодилась за якусь там ціну на прохідну напівтемну кімнатку.

Переночувавши ніч, мама вранці пішла туди, куди треба було обов’язково піти — в районне відділення НКВС. З паспортом зайшла до начальника, а він вже мав вирішувати, що і як — прописувати по місцю проживання чи прийняти якесь інше рішення.

Найкращий у містечку, мурований цеглою будинок зі спокійними архітектурними формами порталу, з гарними пілястрами, ритмічно членованими фризами, — мав два крила, які поєднувались досить розкішним під`їздом, що являв собою відкриту терасу з двома рядами хвилястих поручнів і симетричною колонадою.

Після кількох запитань та перевірки папірця, черговий провів маму до начальника. Був літній ранок, але у начальника горіла настільна електрична лампа, промені якої втикались у лице відвідувача, а самого начальника абажур затіняв. Це було настільки характерним для робочого режиму подібного роду установ, що уже ставши дорослим, я неодноразово спостерігав це видовисько, яке стало вже типовим, і використовувалось згодом у кінофільмах, п`єсах та інших засобах зображення «радянської діяльності».

У великій, з темними кутками, кімнаті (вікна закриті шторами) за столом сидів начальник. Хоч він і сидів, але відразу було видно, що це людина висока на зріст, кремезна, молода і красива. Поблискуючи скельцями пенсне (всі нижчі хотіли бути схожими на найвищого найближчого соратника товариша Сталіна, товариша Берію) і кинувши:

— Я вас слушаю.

І взявся перегортати сторінки поданого йому паспорта. Це зайняло якихось там чверть хвилинки і, поки мама розказувала причину свого переїзду з Волочиська до Хмільника (близько живе сестра, чоловік на будовах п`ятирічки, сприятливий клімат для дітей тощо), начальник встав з-за столу, підійшов до неї впритул і, ткнувши паспорт їй в руку, якось з докором промовив:

— Мадам, какие стройки, чья сестра, зачем климат? У вас в паспорте черным по белому написано: что ваш муж репрессирован тогда–то что вы без отметки в местных органах выехали (бежали) в Винницкую область, Хмельницкий р-н, что… что… что… І все, що він говорив, було правдою. А все, що мама говорила було неправдою…

Обеззброєна та пригнічена мама ледь вимовила:

— Что же вы мне посоветуете?

— А ничего не посоветую, так как вы у меня не были.

І, взявши її за руку вище ліктя та легко стиснувши, чи цим підбадьорюючи її, чи даючи зрозуміти, що їй потрібно негайно йти звідси, більше не ставлячи ніяких запитань.

Мама зрозуміла, що означає «…вы у меня не были…» і того ж дня згодила кімнату в селі Вугринівці, яке протягнулося вздовж правого берега річки та відділялось від міст лише дерев’яним мостом. Ось і найнята хата була за 150–200 кроків від мосту. Таким чином, ми жили в селі (легше з пропискою), але наче у місті (легше з роботою). Крім того, дещо почала спадати напруга репресій, пік яких припав на осінь 37‑го та весну 38‑го років. За цей час, сімей репресованих ставало все більше і більше. Вони почали становити досить значну частину громади, і до них потроху звикали, правда лише на побутовому рівні.

На цій новій квартирі (ми займали половину хати) хазяїн Степан Данилишин дозволив мамі купити корову. А через деякий час, мамі вдалося влаштуватись швачкою у місцевій артілі.

На цей час, будь-які заощадження у нас закінчились. Тьотя Маня, яка залишилась у Волочиську, все, що могла продала і потрошку якось пересилала нам грошей. Та наступив час, що ці надходження припинилисъ назавжди. Я пас корову, доглядав за сестричкою, мама ходила на роботу. З часом з`явились замовники, і мама шила вдома довгими вечорами. Потроху вона набувала майстерності.

Швейна машина «КАІZЕR» дісталась їй в придане від її мами, а та теж одержала цю машину в придане. Скільки тією машиною було перешито! Дістався їй не тільки сатин, маркізет та файдешин, а строчила вона й валянки «чуні», кожухи, брезент, шкіру. А що вже фуфайок та ватних штанів!… То не перелічити! Лише в кінці 60‑х років я купив мамі нову ножну швейну машинку «Подольская». Але та була, за словами мами, «як небо і земля», хоча шити таких грубих речей вже не було потреби.

Kaizer, Kaizer! На цю швейну машину мама молилася.

Вважала, що ми маємо завдячувати їй своїм життям.

Вже не знаю по якій причині, але корову прийшлось продати, а ми переїхали жити в село Порубинці до Владики — рахівника тамтешнього колгоспу. Будинок стояв поруч з колгоспним двором. Тут я вже був у своїй стихії. Коні! Я ладен був робити будь-яку роботу аби бути біля коней: чистити, поїти, закладати сіно, розпрягати і все інше тільки, тільки бути біля коней.

Яке ж то щастя спадало на голову хлопчиська, коли йому дозволяли сісти на коня, поїхати ним до Бугу, щоб напоїти та покупати коней. На все життя запам’яталось мені це дійство. Я й зараз виразно бачу різкий вигин річки, яка мала у цьому місці досить широке плесо, таке зручне для купання коней, старі верби на березі; бачу зелений луг і чую! Так, так! Чую всі ті запахи, що якось відтворюються від навколишніх предметів. Бачу також кольори, але не окремо один від одного, а якусь суцільну кольорову гаму середовища, в якому перебуває моє буття. І тиша. Ця тиша особливо виразна ще й тому, що вона порушується приємним фурканням коней, стрекотом пташини, дзижчанням якоїсь комашини.

Не обходилось і без курйозів, котрі боляче врізались і в пам’ять, і в тіло, нагадуючи, як першому так і другому, повчальності, обачності і, врешті-решт, досить необхідними звичками співжиття з тими, хто поруч з тобою.

Якось повертаючись з водопою, я виїхав з лугу на вулицю, що вела до колгоспного двору. Захотілося похизуватись перед людом який я вправний кіннотник. Вдаривши голими п’ятами кілька разів коня в боки і верескливо гикнувши, я змусив його перейти з мірної рисі в потужний галоп. В такій ході триматись на коні дуже легко, зручно. Це надавало мені змогу ще й розмахувати руками, споглядати зверхньо на все і всіх. Кінь летів, а кури, діти, гуси, свині розбігалися з зойками в сторони, даючи мені простір і втіху. Жінки, які порались в подвір’ях та на городах, не встигнувши щось зарадити моєму захвату, докірливо кидали вслід: «Сказився!» або ще щось не менш доброзичливе.

Та мій захват був перерваний досить буденно дядьком Дмитром, (батьком мого товариша — Володі Пугача), який тягнув відром з криниці воду. Я його помітив ще метрів за двісті попереду мого басування на коні. Якось не кваплячись, він, витягнувши з криниці відро з водою, відімкнув защіпку, злагоджено склав мотузку і, взявши її в праву руку, вийшов на середину дороги, підняв ліву руку вгору і… кінь завмер на місці (уміли селяни поводитись з кіньми!). Важко дихаючого коня, що стояв на місці, лише перебираючи передніми ногами, дядько Дмитро взяв двома пальцями за ніздрі (храп), і кінь миттєво заспокоївся і стояв наче вкопаний.

Тим часом, дядько Дмитро, ніяк не виказуючи свого наміру, тричі витягнув по мені тією ж мокрою мотузкою. Біль пронизала мою спину і нижче. Тіло вдарило розпеченим шкворінням. А далі теж було все буденним і звичним. Дядько Дмитро, ляснувши долонею коня по крупу, підійшов до криниці, взяв відро з водою і пішов до хати. А кінь, зрозумівши все швидше за мене, неквапливо ступаючи, попрямував до стайні. Ось так.

Кілька днів я, вештаючись в дворі чи в хаті, старався ходити задом наперед, якщо поруч була мама. Згодом рубці зійшли і все забулось. Та ось знов я побачив дядька Дмитра. Він стояв біля хвіртки і про щось розмовляв з мамою. Все!

Душа моя захолола. Це ж він розповідає мамі про моє рисакування… Зробивши заклопотаний вигляд, я прошмигнув через ту хвіртку в двір (не забувши сказати «добрий день») і вже з тривогою чекав маму в хаті. Згодом і мама ввійшла в хату і… нічого не каже, скільки я не намагався, допитливо позираючи на неї, щось угледіти у виразі її обличчя. І тут я зрозумів: «От який добрий дядько Дмитро, нічого не сказав мамі про мої верхогони».

Остаточне ж порозуміння настало після того, як тітка Домна (дружина дядька Дмитра) закликала мене до хати і пригостила кількома великими і неймовірно смачними голубцями з пшоняною начинкою. Взагалі, то були наші досить доброзичливі сусіди. З їхнім сином Володею, я товаришував кілька років. Про життєву порядність дядька Дмитра[9] я ще маю намір розповісти докладніше.

Проживаючи в селі Порубинці, ми теж частенько міняли хазяїв, у котрих наймали квартиру. То жили у Владики — рахівника місцевого колгоспу, то у Войціцької — чоловіка якої теж було репресовано в 37‑му році, то у Коляди — фельдшера медпункту, то у Книша — шевця артілі.

Село мало одну вулицю. Всі знали одне одного. Та все ж вулиця поділялась на «кутки». А вже на тих кутках якось складались свої звички, яких дотримувались мешканці цього територіального поняття. І, звісно, діти теж гуртувались по місцю проживання. Певний час ці угрупування жили тихомирно. Та ось з якоїсь причини починалась «війна». Як всяка війна, то і дитячі війни були дурними, хоч мали закони розвитку.

Спочатку лупцювали тих, хто необачно забігав на «чужу» територію, або якось відривався від своїх; чи то вибрав не те місце для купання, чи то забрів у поле, чи то знехтував обачністю та побіг сам до клубу або до крамниці. Як правило, повертався додому з синяками, а то і заюшений. Наступним етапом було зіткнення групи з 3–5 дітей — підлітків з такою ж зграйкою сусіднього кутка. Далі йшла вже стінка на стінку. То об`єднані 2–3 кутки зустрічались на леваді, або за городами з таким же з’єднанням.

Стратегія «бою» розвивалась по–наполеонівськи, тобто полягала в дотриманні єдиного принципу: «головне — почати, а там буде видно». Ніяке умовляння батьків, їхнє застерігання чи погрожування — не допомагали. «Мир» настав так само незрозуміло, як починалась «війна».

Для місцевих дітлахів я був чужим. А чужого треба було перш за все побити. Лише тоді він ставав своїм. Такий був звичай. Били мене гуртом «кучою». Я був завше переможеним. Врешті-решт, цим, майже безперервним биттям, мене, як казав батько одного з моїх товаришів — напасників, «видубили» так, що я майже не відчував болю. Той же батько, який був кушніром та вичиняв шкури битих ним телят, свиней, часом своїм вчинком сприяв в певній мірі тому, що від мене відлетіли мої напасники. Я намагався якось оборонятись, давати здачі, протистояти сяк-так, бо смиренне підставляння щоки породжувало у моїх «кожум’як» ще більший азарт до потіхи наді мною. Врешті-решт, з мене таки вибили жалюгідність, оте теляче смирення і я почав відбиватись. Робилося це так. Не маючи змоги подолати кількох нападників зразу, я намагався вхопити руками когось одного і тоді вже не відпускав ні за що. Били по всьому тілу, по руках, намагались розщепити пальці, а я все тісніше і тісніше притулявся до свого супротивника, сковував його рухи, міцно стискаючи там, де зачепились мої пальці: чи на щоці, чи за вухо, шию, передпліччя, або ногу. Бувало, що помагав собі зубами. Бійка поволі затухала. Мої супротивники, важко дихаючи, тупцювали навколо двох прикипівших тіл, не знаючи, як зарадити своєму «однополчанину»! Хтось із них починав кричати: «Пусти його!». Лише дочекавшись, коли в голосі щезала загрозливість і ставало чути прохання, я розводив руки, розчіплював пальці.

У читача може скластись враження, що така «війна» не мала початку і не мала кінця. Це так і не так. Хвилини, чи то години цих сутичок, в основному, переходили в тривалі дні самого щирого добросусідства, приязні і товаришування. Впливали на наші дитячі взаємовідносини, в основному, стосунки, які складались між дорослими, тобто, нашими батьками. Особливо це визначилось після епізоду, котрий мав місце на вигоні, біля господарчого двору колгоспу.

Якось погожого дня групка дітлахів пустувала на цьому вигоні. Чи то в «білих» і «червоних» ми гасали, чи то поділились на розбійників «правильних» і «неправильних» (були такі між нами категорії), але чергова боротьба за справедливість перейшла до з’ясування якихось особистих рахунків. На мене, в котрий раз, налетіла зграйка хлопчаків і… почалось. Тактика «бою» була мною вже відпрацьована. Заплющивши очі і втягнувши голову в плечі, я таки намацав найбільш настирливого і, вчепившись руками–клешнями в щось м`яке, тягнув його до себе впритул, все більше і більше стискаючи в обіймах і втискаючись пальцями в тіло. Решта не знала, як до мене добратись, а «свого» захистити. Вони так і стояли навколо нас, тупаючи ногами і шмигаючи носами. З-за паркану колгоспного двору вгледів нас дядько Павло Шемета[10].

«Перемахнувши» паркан, підбіг до нас і швидко збагнув у чому справа. «Клубок», який лежав на землі, то був його син Серьожка і я. Пробуючи нас роз’єднати, він тільки перекидав клубок з місця на місце. Нарешті знайшов спосіб: наступив на мене ногою, і так відірвав Серьожку. Тут же дав синові добрячого ляпаса і наказав йому йти додому. Підняв мене, поставив на ноги та сильно потрусив двома руками за плечі, наче привів цим до тями.

Будете до нього лізти, то він вас «перечавить» по одному.

Такі дії дядька Павла геть спантеличили думки та наміри учасників «конфлікту».

А далі Павло Шемета досить енергійно витер мені все, що було під носом, розвернув тим же носом в напрямку до домівки і, нагородивши потиличником, твердо наказав:

— Марш до свого двору!

Так на мене майже перестали нападати дітлахи хоч з «кутків», хоч з інших вулиць села.

Згодом настане пора, коли за мене візьмуться дорослі. Але про це в свій час. А поки що я теж не гаявся. Поволі складались обставини так, що я почав брати, як-то кажуть, ініціативу до своїх рук. От і я уже «атаманю», от і в мене є своя команда.

Згаданий мною колгоспний двір зайняв таки в моєму житті значне місце. Більшість часу я був там. Там, де коні!

Біля дороги стояли дві досить великі садиби. На початку 30‑х років хазяїв тих садиб позбавили будь-яких прав на власність, погрузили на якийсь там потяг і завезли у Сибір на «перековку». На цьому місці почали організовувати колективне господарство. Побудували навпроти одну–другу стайню, далі корівник, а ще далі — кузню. Ще одну будівлю назвали коморою. Так сам по собі утворився двір, по зовнішньому периметру якого стояли одна за одною згадані будівлі. Проміжки між цими будівлями перекрили плотом: де плетеним, де з дощок і стовпів, де з кам’яних валунів. Все це разом і називалось «колгоспний двір».

Будинок, в якому ми наймали кімнату якихось кілька місяців теж був наче частиною огорожі. Вікна наші виходили в двір колгоспу, а заходити в двір треба було з зовнішньої сторони будинку.

Отож, від пасивного споглядання через вікно перебігу подій на колгоспному дворі, я поступово перейшов до активної участі в цих подіях.

Влітку, в будь-яку годину дня, мама моя могла мене бачити через вікно. Це її влаштовувало, заспокоювало. Дитина була «на очах». Та і в конюхів я завжди був під руками:

— Принеси–но скребло, віднеси до кузні ухналі, подай лютню, набери шмаровидла, витри челіги, поклади на грабарку, дістанъ затіги.

Ці, та інші подібні до них слова, були для мене, наче чарівна музика.

Я годинами висиджував в кузні, слухаючи тепер вже знайому мені музику наковальні та молотків. А головне, тут я був не чужий, а свій. Чи то підсипати вугілля в горно, чи то посмикати за ланцюжок міхів, чи то тихенько посидіти у якомусь закомарку і послухати розмову дядьків, які змінювали один одного. Кожен з них повідомляв ковалеві (Григорові Поросяку) щось нове. Десь щось почув, побачив, прочитав. Хоч, звісно, заходили вони до кузні не для того, щоб зробити повідомлення, а для того, щоб вирішити конкретну справу: підкувати коня, натягнути обруч на колесо, склепати вухо до оглоблі та інше. Та разом з цим обов’язково починалась розмова про погоду, про події в сусідньому селі, про газетні новини, і вже ніяк не обходилось без політики. А що там у японців, куди гнуть фіни, що задумали німці?… Все це я слухав. Відтак створювався у мене в голові свій світ, своє уявлення про людей, явища, події.

Дитячий розум вчився вже не стільки споглядати, або слухати, скільки набував досвіду для порівняння, оцінювання.

Я вже говорив, що відвідувачі кузні весь час мінялися: виходив один, заходило двоє, потім знову два туди, троє звідти, і так без кінця. А сам коваль та його підручний залишались весь час тут. Саме це дало мені змогу спостерігати досить цікаве явище. В якийсь день, в якусь годину наступний відвідувач, витягши з кишені у восьмеро складену газету, захотів щось зачитати для підтвердження свого повідомлення. Але як не намагався прочитати ті кілька рядків, то виходило це у нього дуже кострубато і незрозуміло. З присутніх ніхто не наважувався взяти на себе досить непросте (для тодішнього часу) завдання.

О! А йди–но сюди, школярику!

Трохи боязко я випростався і ступив два кроки до дядька.

— Покажи–но, як вас там у школі вчать! — і, ткнувши мені в руки ту газету, показав пальцем. — Ось тут. Прочитай.

Прокашлявшись, я почав читати…

В школі вже мені розказали і про інтонацію, і про абзаци, і про новий рядок…

Вже десь на другому, чи третьому періоді цього читання стало почуватись, що читач достойний своїх поважних слухачів.

Про що читав — я не розумів. Втішало те, що слухачі розуміли. У певних місцях вони ствердно кивали головою, або ж знизували плечима. На почутий незнайомий термін реагували з ледь помітним зустрічним запитливим поглядом, а спійману думку фіксували (щоб присутні їм повірили) напівпіднятою рукою з витягнутим вказівним пальцем, даючи цим знати, що вони зрозуміли не тільки те, надруковане в рядках, а і те, що не надруковане — між рядками.

Тим часом, струмочок мого життя біг собі впевнено далі. Де розганявся, де стримувався якоюсь перепоною, щоб набрати сили і, подолавши ту перепону бігти далі.

Зимовою дня сказав мені хтось з тих колгоспників:

— Поїдемо в поле до скирти за соломою.

Поставили до саней биків, накинули ярмо, впрягли.

Як це робиться, то я бачив не один раз. Ставили ми тих биків у двох, але оскільки я бігав, метушився, квапився, то їздовий зробив вигляд, що все це зроблено тільки мною одним.

Та вже поїхали. Далеко за село, в поле. Я і старався далі вести перед.

Оскільки мої сани були позаду, то я залишився якби безініціативним. Бики самі знали за ким і куди їм треба йти.

Приїхали. Почали складати солому на сани. От цього я ще не вмів, та і малий був ще до цієї роботи. А робота то складна. Виложити на підводу чи на сани стіг соломи, то не просто накидати її. Кожний вильник (оберемок) соломи потрібно було покласти саме туди, куди треба було, щоб не порушити рівновагу, та ще й як слід використати площу саней, утрамбувати, а вже потім стягнути рублем і затягнути мотузкою до саней.

Нагрузили, ув’язали, трохи спочили під скиртою. Навкруги лише сніг та сніг. Білі хмари на небі зливаються, переходять непомітно в пагорби снігу на землі, і вже важко розрізнити, де земля, а де небо.

Рушили я сиджу високо на тій копиці соломи. Передні сани якось непомітно зникають. Їх мені вже зовсім не видно. Лапатий сніг щойно посипавшись, геть запорошив ту скирту. Ми одні: я і бики. Та й спини моїх биків уже суцільно білі, а тому мені зверху ввижається, що бики зростом своїм поменшали, і на землі ворушаться якісь приземисті потвори. Покинувши слід передніх саней, мої пішли як заманулось. І де взялися якісь пеньки, рівчаки, не запорані відвали осінньої ріллі?

Ще кілька поштовхів, і бики мої зупинились. Мій ведучий підбіг до саней:

— Ех, ти, сателіт! Сиди–но тихенько і не розмахуй руками. — Взявшись за шкворінь ярма та гукнувши:

— Цабе! Цабе!

Вивів биків на загублений мною слід. Я розмірковував: що то воно за «сателіт»[11]?…

Пригадав! Та я це слово вже кілька разів вичитував в газеті, коли групка колгоспників слухала мене чи то на возі, чи то у збруйному кутку конюшні.

Взагалі, я багато чув тоді нових слів: аншлюс, Муссоліні, сателіт, п’ята колона, Ріббентроп, республіканці, франкісти. Молотов, пакт… Ці та інші подібні, по своїй не зрозумілості, слова, так і сипались з газетних шпальт та чорних гучномовців.

А бики… Бики прийшли до стайні без будь-якої мої участі.

З часом, коли мені прийшлося познайомитись в школі з деякими творами земляка–поета Степана Руданського, я з особливим задоволенням читав його вірші–пісні, зокрема «Гей, бики!»:

Та гей, бики! Чого ж ви стали?

Чи поле страшно заросло?

Чи лемеша іржа поїла?

Чи затупилось чересло?

Вперед бики! Бадилля зсохло,

Самі валяться будяки,

А чересло, леміш новії…

Чого ж ви стали? Гей, бики!

………………………………

………………………………

………………………………

І все мине, що гірко було,

Настануть дивнії роки:

Чого ж ви стали, мої діти?

Пора настала! Гей, бики!

Цей вірш будив у мене спогади, підтримував надію. Так бігли мої години, дні і місяці. Життя було різноманітне, хоч відбувалось воно начебто в обмеженому просторі. Все та ж вулиця, все той же вигін, все той же колгоспний двір. На тому дворі все начебто було звичним і буденним. Все так же селяни збирались у поле, обходили скотину, орали, сіяли, пололи, вибирали коноплі, ходили на жнива.

У цьому перебігу подій хотілось би декілька слів сказати про побут цих селян, а конкретніше про культуру побуту, взаємовідносини, спілкування і т.ін.

Якоюсь особливою рафінованістю ці відносини, спілкування не відзначались. Але були певні правила, звичаї, яких неухильно дотримувались. Кожен в свій час дізнавався, що можна, чого не можна. Наприклад, не можна було смітити, бігати та гратись біля криниці для води, і, навіть сідати на цебрини. Тут мало бути завжди охайно, чисто. Ніхто не міг дозволити собі сплюнути, стоячи з кимось поруч, або в гурті. Хочеш це зробити? Відійди трохи далі, а ще краще — за кущ чи до плоту.

Не бажано було в якійсь, навіть випадковій компанії, або просто перебуваючи серед незнайомих людей, надмірно голосно розмовляти, сміятись, або ще якось позначати себе. Добре пам’ятаю, як старша сестра мами, тьотя Броня вичитувала мамі: «З тобою соромно ходити. Ти так голосно розмовляєш… і регочеш так, що люди звертають увагу».

Тобто, треба себе поводити так, щоб на тебе не звертали уваги, нікому не заважати. Якась особлива поважність проявлялась і у тому, як люди вітали один одного при зустрічі. Потрібно було зупинитись і обов’язково нахилити голову, а мужчинам зняти чи то шапку, чи то кашкета, або хоч торкнутися їх рукою. Густої матірної лайки не пам’ятаю. В той час суперечки чи то за межу, чи то за потраву озимини не обходились без смачних виразів. П’яних бачити не довелось.

Жінки не пили горілки, а пригублювали, тобто торкались повною чаркою до уст і на тому ставили ту чарку на стіл до наступного разу. Чоловікам соромно було виказувати свою хмільність при людях. Якщо це вже трапилось, то він намагався не виходити на люди, а десь перебути нишком-тишком. Діти дуже рано залучались до якоїсь посильної праці.

Вже в 3–4 роки дитина мала той чи інший обов’язок. Там треба було подивитись за курчатами, там прослідкувати за телятком, щоб не вирвало кілочка та не побігло невідомо куди. А вже трохи старшим, то тут — ого–го. Так і чулося: вижени корову, нарви трави, принеси води, склади дрова, принеси соломи, полий огірки, викинь гній, насічи свиням…

Наприкінці червня вся малеча вивозилась, виводилась в поле ловити довгоносиків. Довгоносик — такий собі жучок–шкідничок, який міг за два–три тижні знищити геть посів цукрових буряків. А знищивши цукрові, завзято брався за кормові, столові і все інше, що вціліло.

Нас «кидали» на підводи по півтора–два десятки і везли в поле «під Соколову» (сусіднє село). Або ж збирали по дворах кілька жінок–сусідок. Попереду одна–дві жінки, табун дітей за ними, а позаду ще 3–5 колгоспниць.

Вийшли за село, підійшли до річки. Ніякого містка, чи кладки. Жінки, заголившись вище всіх соромливих місць переносять, переводять нас вбрід на той берег. А далі підтюпцем 2–3 версти - і ми на місці полювання.

Все поле обкопане невеличкою канавкою–збирачем. Такі рівчачки перетинають поле ще і ще вздовж і впоперек. Довгоносики самі потрапляють у ці рівчачки з вертикальними стінками.

Наше завдання — виловити довгоносиків, зібрати їх з дна рівчачка, поки вони самі не вилізли звідти. А далі екзекуція: довгоносиків скидають у якусь посудину: стару металеву бочку, відро чи ще щось подібне. Наливають гасу і… палять.

Ніяких хімікатів, гербіцидів або щось подібне я не чув. З бур`янами боролись тим, що їх виполювали. А вже якісь там зловредні комашки, черв`ячки, жучки, то тут виходило як коли: то вони перемагали, то їх щось губило.

З часом я помітив, що селяни живуть не тільки тим, що працюють в колгоспі: у кожного з них є якесь ремесло. Один уміє в`язати кошики, той робить цебра, відра, бочки, заздалегідь підготувавши дерево для клепок. Третій вміє вичиняти шкіру, четвертий бити валянці; найбільше було шевців: шили чоботи, черевики і собі, і на замовлення. Але було в них заняття, яким займались всі — рибальство. Легше було знайти того, хто був рибалкою, ніж того, хто цим не займався. Майже в кожному дворі під піддашшям повітки чи хліва, можна було побачити одну–дві, а то й три вудочки. Не минула й мене та втіха і той розпач. Перебуваючи якось в сусідському дворі зі своїм товаришем, я спостерігав як вміло хазяїн двору плете з кінського волосся волосінь для вудочки, що лежала поруч.

Батько мого товариша, помітивши моє зацікавлення, запитав:

— Умієш рибу ловити?

— Ні.

— Хочеш — навчу.

— А у мене вудочки немає.

— Ну, за цим діло не стане. Зроблю я тобі вудочку.

Маючи якусь нагоду поїхати до лісу, вирізав мені той дядько грабову вудочку. Хоч вона була важкувата і не така гнучка, як з ліщини, але для мене була доброю. З волосинок кінського хвоста сплетено дядьком кількаметрову ниточку–волосінь. Поплавочок зроблено з пера гуски. З сірникової коробочки витягнуто гачечок маленький–малесенький. Все це зв’язано особливими вузликами, котрих не навчився я робити ні тоді, ні пізніше. В купі залежалого гною накопав черв`ячків і побіг ловити рибу. Забіг далеко, аж під Березну. Буг там ширший, ніж біля Порубенець, і глибокий. Наживляю на гачок черв`яка, закидаю вудочку і… за 3–4 години сидіння на березі не маю в торбинці нічого. Повернувся додому з прикрим відчуттям. Запал тихенько кудись подівся. Десь притуливши ту вудочку, я вже не брав її в руки протягом всього свого життя.

В Порубенцях школи взагалі не було. Взяла мене мама за руку та й повела у сусіднє село Вугринівку.

Почали маму випитувати: хто, звідки, чого…? Нарешті, після довгої розмови з директором школи Давідзоном[12], приймають мене до третього класу.

Вже тут, у цій школі, навчання давалось мені легко лише до п’ятого класу. Та про це трохи далі.

Дуже чітко і виразно пам’ятаю шкільну садибу. Побудована ще у ХІХ столітті, являла собою гарну одноповерхову, цегляної кладки, споруду.

Чотири класні кімнати, учительська, бібліотека, канцелярія. Вхід до всіх приміщень йшов з достатніх розмірів рекреаційної зали. Вздовж фронту будівлі росли стрункі віковічні сосни. На протилежній стороні, через вулицю, було ще одне приміщення цієї ж школи. Там теж було чотири класних кімнати. То був колишній будинок служителів церкви, що стояла дещо на відстані від цього будинку. Навколо був великий сад з просторою галявиною посередині. А далі, вже зовсім на краю села, школа займала ще один будинок колишнього власника, якого вже ніхто не пам’ятав. Там було лише дві класних кімнати. Чомусь так складалось, що протягом тих кількох років, що я там навчався, мені доводилось ходити то в ту будівлю, то в другу, то в третю.

Десь через рік, пізньою весною, нам повідомлено, що прийматимуть в піонери. Прийматимуть, звісно, найкращих.

Нарешті цей ДЕНЬ прийшов!

Вся школа (на той час семирічна) вишикувалась в «каре» на тій найбільшій галявині квітучого саду. Мій клас посередині. Піднесеність, святковість відчувається не тільки в душах наших, а навколо, разом з яблуневим цвітом.

Онуків Леніна, дітей «рідного батька» Сталіна приймають у піонери! Проспівала труба, в лад загриміли барабани. Запала урочиста тиша. До нас наближаються учні сьомого класу з червоними галстуками в руках.

В цей момент наша вчителька бере мене за руку і, нічого не говорячи, виводить з гурту однокласників і ставить поруч з собою за два кроки від групи.

Гучний дзвін пролунав в голові, на якусь мить перестаю бачити. Все розумію!… Прудко вириваю руку і біжу з шкільного двору на дорогу. Біжу щосили, КУДИ? Відповіді немає. Спочатку дорогою до дому. Пробігши до містка, раптово змінюю напрям.

До ріки! Втоплюсь. Швидше, швидше! Рівчак, берегом якого я біжу, заріс чагарником, лозою, будяками, кропивою, що боляче шмагають мене по обличчю, ногах, руках.

Біжу і починаю кричати. Намагаючись кричати так сильно, щоб відчути біль у горлі. Від цього потроху відпускає, всередині.

До річки все ближче, та мій рух уповільнюється. Наступає знесиленість. Трохи відпускає дихання. Все ще шморгаючи носом, перебираю в руках якусь деревину, настільки просякнуту водою, що кора її слизька. Обдираючи ту кору, відволікаюсь і забуваю про свій намір втопитись.

Пройшло понад тридцять років. Працював я директором величезної школи. Одного весняного дня, після чергової наради, приїхав вже надвечір до школи. Хотів оглянути шкільну територію, побачити, можливо, щось недоречне, що потрібно було полагодити, прибрати і т.ін.

Зайшов я у двір зі сторони корпусу шкільної їдальні. Біля дверей їдальні почулось мені якесь схлипування. Заглянув під східці, які вели на терасу. Бачу — сидить дитятко навпочіпки під тими східцями і так жалібно скиглить…

— Ти чого там? Йди–но сюди…

Взяв я його на руки, заніс до кабінету, посадив, витер під носом.

Відчуваю, що ця маленька дівчинка зараз нічого не скаже. Вдаючи, що не звертаю на неї уваги, почав перебирати папери на столі, щось писати, щось читати, комусь телефонувати. А далі почав здалека: чи вчасно вона прийшла до школи, скільки було уроків, чи є братик, сестричка… Тут же зачепив ниточку:

— А що було після уроків?

— Приймали в піонери.

— То я тебе поздоровляю.

Відчуваю — не туди, бо дівчинка знову напружилась. Та й мені вже став зрозумілим її стан.

— Не прийняли?

Відповіді немає. Тобто, відповідь вже є, а моє запитання — то зайва риторика.

А тепер вже «рубаю»:

— Що сказала вчителька?

Почало дитятко перераховувати всі свої тяжкі гріхи: закладку до книжки не зробила, в щоденник завдання не записала, фартушок вдягнула не білий, а чорний і ще… ще… ще… Завів я дівчинку додому. По дорозі розказав, що сказати мамі. Згадав я тоді, як-то мене приймали… А таки прийняли! Правда, не в такій урочистій обстановці, як це було двадцять другого квітня, але прийняли. На другий же день, надвечір, завітав директор школи Яків Семенович Давидзон. В кімнаті стало тісно. Яків Семенович був таким же широким, як і високим. Мені наказано погуляти в дворі. Біля фіртки декілька сусідських школяриків, запитливо позираючи на мене, невміло виказували своє співчуття. Я ж все передумав і тривожно чекав: що то буде від мами? А нічого.

І директор пішов, і мама не квапиться гукнути мене додому, і школярики не дізнались, чого саме він приходив.

Через кілька днів, під час великої перерви зібрали нас, жменьку хлопчиків і дівчаток, у сусідню класну кімнату, вишикували біля класної дошки і, по команді однієї із учительок молодших класів, піонери уже з кількарічним стажем пов`язали нам червоні галстуки.

Саме тоді я збагнув, що таких, як я, чимало. Завдана мені прикрість того дня десь поділась. Я став таким, як всі. А оскільки у всіх тоді було щасливе дитинство, то був щасливий і я.

Дуже захотілося, щоби якомога більше людей побачили, що я ПІОНЕР. Я щиро пишався цим, радість розпирала груди.

Вступ до лав піонерів мав для мене певні наслідки. До цього часу я читав тільки те, що у підручнику. Та незабаром нам повідомлено, що кожен піонер має виписувати газету «Піонерська правда». Дала мені мама гроші, і от вже чекаю газету. Поштар підходить до нашою паркану, витягує газету, дивиться в папірець і, нарешті, закладає газету між двома штахетинами. Здійснилось! Принесли особисто мені! Поважно виходжу в двір. Неквапливо забираю свою газету.

Незабаром нас учителька повела в міську бібліотеку. Записались, роздивились, погортали сторінки. З того часу почав багато читати.

Добре пам’ятаю товсту книжку з червоними палітурками і глибокий тиснений шрифт «ВКП(б) В РЕЗОЛЮЦИЯХ И ПОСТАНОВЛЕНИЯХ». Зберігалась ця книжка в скрині разом з іншими речами батька.

Та повертаюсь до школи. Справа в тому, що школа досить точно і тонко відчуває всі ті зміни, які відбуваються в суспільному житті країни. Загальна ж атмосфера тодішнього шкільного життя — бадьорість.

Далекі від нас події в Середній Азії (Узбекистан, Туркменістан, Південний Казахстан) доносили відлуння боротьби з басмацьким рухом, який не вщухав ще й на початку тридцятих років. Успіхи відважних червоноармійців час від часу підживлювали душі маленьких громадян отією саме бадьорістю. А челюскінці, а переліт Чкалова, Байдукова, Белякова, а будівництво Біломорсько–Балтійського каналу, а школярка Мамлакат, а Павлик Морозов…! Все це захоплювало, кликало до наслідування.

А як ми дали «по зубах» японським самураям біля озера Хасан![13] Не було такого школярика, який би не чув і не знав висоту Заозерну, Безіменну, Кулеметну, Гірку…

Рівно через рік знову билися з японськими мілітаристами біля річки Халхін–Гол[14]. Величезний поштовх патріотизму проник у душі і мозок майбутніх захисників. Ми при першій-ліпшій нагоді, зібравшись вдвох–втрьох, а то і цілим класом, несамовито співали:

Ім`я Маршала Блюхера[15] командуючого в той час діями Особливої Далекосхідної Армії, знали всі; для всіх ця людина була взірцем вмілого полководця.

Та вже через кілька місяців ми так само несамовито співали…

Тим часом, успіхи наші по захисту держави, яку з усіх сторін оточували підступні капіталісти, множились.

Німці з Заходу визволяють своїх східних співвітчизників з «пазурів» ненависної Польщі. Ми ж, зі Сходу, визволяємо своїх західних братів з «кігтів» панської Польщі.

Наша переможна хода прискорює свій поступ. Якась там Фінляндія розмістилась на недопустимо малій відстані від наших кордонів. Кілька мільйонна країна загрожувала 150‑мільйонній державі, що займала шосту частину земної кулі.

Весь радянський народ зажадав негайного виправлення такої історичної несправедливості. Червона Армія за кілька зимових місяців розгромила маннергеймівські укріплення і поставила на коліна зарозумілих чужинців[16].

Добре пам’ятаю люту зиму 40‑го року. Морози тримались вже кілька тижнів. Добре було чути тріск розірваних морозом дерев. Село обезлюдніло. Тільки рипіння снігу сповіщало, що десь перебігає перехожий, або хтось господарює в дворі. Злипались повіки, було боляче протирати очі. В такі морози нагріти хату — то марна надія[17].

Де ж тих дров узяти? Якогось лютневого ранку розбудила мене мама (я ніч не спав від холоду, і лише вдосвіта трохи зігрівся і заснув) і пошепки нахилившись до мене, каже:

— Встань–но, Болік, встань. Дивись, до Шемети прийшли землю відрізати.

Я схопився не від того, що почув «землю відрізати», швидше від того, що мама сказала це пошепки.

Наблизившись, як і мама, до шпарини у замерзлому вікні, я побачив у сусідньому дворі кількох дядьків–колгоспників, котрі йшли по городі за рахівником Йосипом Владикою. Йосип Владика у баранячій шапці та у довгій коричневій свиті, поринаючи до колін у пухку снігову ковдру, хвацько перекидав сажень, все ближче і ближче підходячи з глибини городу до хати.

Так дійшли вони разом до самої хати, біля котрої попід самою стінкою стояла стара Шеметиха, за нею молода, а поруч з півдесятка їхніх дітей.

Стояли вони всі з якось безсило опущеними руками. Ніяк не виказуючи ні словами, ні рухами свого стану, свого відношення до того, що відбувається.

Виконавці ж були занадто рухливі. В той час, коли один, звертаючись до молодої Шеметихи, виразно показував рукою вдовж на тільки що пройдену борозну, а потім проводячи рукою поперек по смузі біля їх ніг ніг, другі — ствердно кивали головами і теж, але вже ногами, витупували в снігу оту поперечну смугу.

Все це означало, що городня ділянка відрізається тепер від їхніх власників попід самі вікна[18].

Весною червоноармієць Павло Шемета прислав листа: лежить він у шпиталі в місті Архангельську. Відірвало йому на війні ліву ногу. Рана майже загоїлась. Почуває себе добре. Просить жінку, щоб вислала йому поштою кашкета, штани, сорочку, щось взутись, бо збираються його випустити додому[19]. І ще писав Павло, що за пошматоване на війні військове обмундирування (відірвану осколками ногавицю, посічений черевик та обмотки) йому не треба нічого відшкодовувати, бо начальством враховано, що він перебував на той час у Діючій Армії.

Прибалтійські держави (Латвія, Естонія, Литва) одна за одною «добровільно» зреклися своєї суверенності і стали рівноправними республіками Радянською Союзу.

Хлопчаки мріяли, щоб якомога швидше стати дорослими. А тоді — неодмінно до війська. Кожен уявляв себе звісно, льотчиком, моряком, танкістом, кулеметником, просто червоноармійцем, що весь час стріляє в ворогів та закидує їх гранатами. І кожен день подвиги, подвиги, подвиги…

Та все це згодом, а поки що у мене своє життя зі всіма його ознаками. Як день змінюється на ніч, як після вечора наступає ранок, так і у мене: безтурботність чергується з прикрощами, успіх з невдачею, радість зі смутком.

Ось я йду в сусіднє село за п’ять кілометрів від нас, там живе моя тьотя. У неї з мамою домовленість: якщо у мами багато роботи з пошиттям спідниць, блузок і т.ін., то несу частину роботи до тьоті; якщо у тьоті багато роботи, то я приношу від неї до мами. І це майже кожен день.

Потім тьотя переїхала в інше село. Вже за десять кілометрів. І знову я на підхваті: то мірку зняти, то якийсь клаптик занести… Доводилось йти і лісом, і полем, і ледь помітною стежечкою.

Прислухався до співу пташок, дзижчання комашок, жучків. Спостерігав за безмежним хвилюючим морем хлібів. Якогось разу загадала мені мама піти у Вербівку з якимось дорученням. Стояла зима. Встав я раненько (щоб встигнути до школи), сяк-так вдягнувся і побіг. Кажу «побіг», бо справді не ходив, а бігав. Побіг, але невдало розрахував маршрут. Не захотів я бігти дорогою, а щоб скоротити відстань, побіг через поле. Навпростець…

Перед цим за кілька днів була відлига, а тут вдарив мороз. У полі на снігу утворився льодок. Йдучи по цьому сніговому полі та кожним поступом провалюючись через крижаний настіл, я швидко втомився. Ноги, взуті в слабенькі черевики почали замерзати. До села ще далеченько, назад повернути вже пізно.. Злякався. Занепокоєння швидко переходило в тривогу.

То все сприймалось не стільки розумом, скільки природним інстинктом. Не пам`ятаючи, що навколо мене і що зі мною, я ввалився до сіней хати (стояла на початку села). Бабуся щось промовляючи, роззула мене, поставила ноги в цебер з холодною водою, а згодом, витерши, змастила ступні гусячим салом. Вертався я вже дорогою.

І все ж оті «збігай», чи «сходи» не були ніколи для мене чимось обтяжливим, неохочим. Не раз бувало так, що я сам шукав зачіпку, щоб спонукати маму до думки: як ти вже так хочеш, то занеси тьоті оцю викройку, а забереш у неї дві катушки ниток сороковий номер. Все. Причина є. А далі я вже здійснював свій потаємний задум: чого–то піду у село. По-перше, мені обов`язково дадуть щось поїсти; по-друге, як я буду йти додому, то бабуся обов`язково скаже: «Зажди–но хвильку».

Потім вона вилізе на піч і довгенько буде там перебирати якісь вузлики, мішечки, розміщені на вбитих кілочках та в різних куточках–схованках.

Я стою біля дверей, перебираю босими ногами, шморгаю носом гадаю:

— Що ж то, бабуся, на цей раз дасть? Нарешті, вона поволі злазить з печі.

— Візьми ось.

Дочекався. У вузлику два яблука, двійко сушених грибів, півдесятка горіхів, жменя гарбузового насіння. Я сам себе хвалю:

— Таки ж недарма пробіг цих десять кілометрів. Бабуся добра.

Виходимо на шлях за село. Піднімаємось на високий пагорб. А вже тут бабця, перехрестивши мене, з неодмінним зітханням промовляє:

— Біжи, синку, біжи. Та дивись там…

Колесо мого життя котилося, котилося. Все нові і нові картинки потрапляли в поле мого сприймання.

На певний час моя «кумпанія» знайшла собі розвагу в колгоспному клубі. Хоч рідко, але привозили туди кіно. То була подія. Людей приходило багато. Скільки могло розміститись у кімнаті звичайної, знову ж таки, колишньої «куркульської» хати? Сідали на довгі лави, а ми, звичайно, на долівці спереду, носом тулячись в екран, що був звичайним простирадлом, розвішеним на стінці.

Кіно німе. Про все, що відбувалось на екрані розказував кіномеханік так, як він це розумів.

Щоб там не відбувалось у клубі, ми були завжди там. Лекція про міжнародне становище Радянською Союзу — слухаємо; лекція про з’їзд партії — слухаємо; про пленум — слухаємо. Треба було тільки поводити себе так, щоб зайвий раз не потрапляти на очі.

Проміжок між цими важливими політичними заходами заповнювався звичайними собі танцями вже значно дорослішої від нас молоді, а то і просто — лузанням насіння, реготанням хлопців та дівчат.

Клуб був добре прикрашений. На червоних полотняних довгих смугах заклики партії до народу, а вже нижче — всі стіни були заліплені теж червоними плакатами з зображеннями на них численних соратників вождя, зубчатим муром Кремля, п`ятикутними зірками, серпами, молотами… то вірних синів партії.

Як всі діти, ми могли принести клопіт батькам з будь-якої сторони. Часто з тієї, з якої вони не чекали.

За містом, по дорозі на село Голодьки було військове містечко. Там квартирувала військова частина. То стрілецький полк, то кавалерійський, то танковий.

На деякій відстані, у полі, було обладнане стрільбище і полігон. Час від часу на тому полігоні військові проводили тренувальні стрільби з кулеметів, рушниць. Перед навчанням полігон охоронявся вартовими, щоб, не дай Бог, хтось з мешканців навколишніх сіл (Лозової, Вербівки, Порубенець, Вугринівки) не надумав вийти в поле. Ніхто не міг пройти, чи проїхати. Ніхто, але ми, діти, могли.

Ще до початку стрільб кілька хлопчиків ховались на підніжжі пагорбу у першу-ліпшу ямку–рівчачок і терпляче чекали, коли-то труба сповістить на обід.

Тут ми вже перші нишпоримо по скату гори і шукаємо кулі. Хоч небагато, по кілька на голову, але знаходимо. Що можна зробити із стріляної кулі знає тільки дев`яти–дванадцятирічний хлопчисько…

На другий день, коли полігон майже не охороняється, ми вже господарюємо безпосередньо на вогневих точках. Тут, як добре пошукати і як пощастить, то можна знайти один–два, а то і декілька справжніх бойових патронів. А це майже все, що потрібно для виготовлення самопала.

Так, запобігаючи розриву і передчасному вибуху бойового патрона, його звужену шийку трохи розхитували, чим послаблювали вихід для кулі і запобігали тим можливій віддачі порохових газів в сторону обличчя стрільця.

Приготувавшись вистрілити з такого «револьвера», я почав щось шукати для мішені. Не знайшовши нічого підходящого, поставив за кілька кроків торбинку з книжками.

Прицілився. Постріл!

В палітурці першої книжки акуратна дірочка від кулі, а далі… Далі все пошматовано в дрібні клаптики паперу.

Куля була розривною.

Збирані нами кулі від бойових патронів використовувались як наконечники для стріл. Витопивши на вогнищі свинець з кулі, ми одягали її на дерев’яний прутик, в кінці якого кріпили чотири качині чи гусячі пір’їнки. Така стріла давала змогу стріляти з лука досить влучно. Та й на більшу відстань Одного разу я випустив таку стрілу просто неба. Метнувшись у височінь, стріла зникла з очей. Шукаючи поглядом, куди б вона могла впасти, я помітив її хвіст у солом’яній стрісі колгоспної клуні. Зайшовши всередину, виліз на горище і почав намацувати її в солом’яному снопі.

— Десь тут.

Лапаючи руками попід бантиною і зав’язкою, я щось намацав. Витягнув. То була торбина з металевою застібкою. Щось схоже на портфель…

Відкрив. Повна торбина грошей! З яких часів і хто заховав ті гроші? Від твердих пачок царських асигнацій трохи несло задухою.

Так і поніс я ту торбинку в контору колгоспу. Це в той же клуб, тільки вхід з другої сторони. Особливого інтересу в конторі до моєї знахідки не було виявлено. Не перелічуючи грошей, а так, перекинувши в руках пачки, рахівник сказав навпроти сусідові з рахівницею:

— Ти бач, і гроші не зберіг, і сам не зберігся… А потертий шкіряний портфель віддали мені. То, мабуть, за понівечену і прострілену полотняну торбину.

З часом військові все ж зуміли залишити нас без боєзапасів. Більш ефективно розставлялось оточення полігону. Декілька командирів обходили хазяїв тих домівок, яких вважали за потрібне суворо попередити, щоб діти під час стрільб знаходились на очах у батьків. Однак, зі стрільбища ми мали певний зиск. Раз–у–раз військову частину, яка дислокувалась у нас, переводили кудись у інше місце. Поки прибувала нова — всі макети облаштованого полігону: дерев’яні покриття, штурмові укріплення, риштування і таке інше, ми розбирали на дрова.

Вже в той час і в ті роки я призвичаївся піднімати, носити тяжкі (для мого віку) вантажі. Тим, мабуть, пішов у батька.

Добре пам’ятаю, як на цукровому заводі, ще у Волочиську, вантажили зі складів[20] у залізничні вагони цукор.

В розпал сезону, коли завод працював на повну потужність, не вистачало вантажників, щоб швидко завантажити поданий під склади ешелон критих вагонів. В такому випадку, після основної роботи, певна частина робітників заводу йшла на погрузку і тоді, вже в авральному темпі, завантажувався ешелон. Ми, діти, йшли до своїх батьків (це ж було за кілька десятків кроків від дому) і з захопленням спостерігали, як спритно наші батьки перекидували оті лантухи з цукром.

Звичайно, кожен з нас вважав, що найкраще це робить його батько. Я стою в створі широких воріт складу. Звідси добре видно високі яруси складених мішків з цукром. Нахиливши голову і трохи зігнувши ноги в колінах, батько підставляє спину, а два робітники, злагоджено схопивши лантух «за вуха» кладуть–кидають його на батькові плечі.

Ворухнувши плечима для рівноваги, тато підтюпцем ступає по дощатих сходинах до вагону, а там теж двоє робітників знімають зі спини нахиленого тата лантух з цукром і кидають його на штабель. Один за одним, один за одним.

Ланцюжок із лантухів рухався, невпинно виринаючи з пакгаузу і пірнаючи у вагон. Десь за годину–півтори вагон наповнювався вщент до самого верху і щільно до дверей. За тим подавався другий вагон, третій і… так, аж поки не завантажувався цілий ешелон. Через кілька років ходив і я в такому ланцюгу і з такими ж вантажами.

А поки що я хлопчисько і кільце у мене в своїй ланці.

Кільцем отим я пов’язаний з Янусею. Часто-густо мама, працюючи в артілі, залишала її на мій догляд. А я все намагався якось утекти від молодшої сестрички. То закрию її в хаті, а сам… Куди мене тільки не носило. Прибігаю, а вона стоїть в вікні і плаче. Нарешті, беру з собою: зайнятий біля того ж клубу з такими, як сам, забувши про неї.

Пробігаючи біля клуні, почув чиєсь схлипування. Прислухався, а то Януся провалилась в старий, покинутий льох. Витягнув я її якось звідти. Обтрусив, витер, застеріг від докорів мами, забавив її і пішов додому.

Захворіла Януся дифтерією. Два чи три дні пролежала в гарячці, а як почала задихатись, мама мені сказала:

— Біжи, Болік, до тьоті Броні.

За кілька годин прийшли ми з тьотьою, а Янусю вже задушила хвороба.

— Біжи–но, Болік, за бабцьою.

В метушні та біганині якось і не сприйняв я того, що трапилось. Лише згодом дуже докоряв собі, що не можу і не вмію спокутувати той гріх, що взяв на себе, коли доглядав за нею не завжди як слід. Час від часу проблискувала втішна думка:

— Януся не по-справжньому померла, це вона так…, вона обов’язково повернеться. А вже тоді я буду її забавляти як слід, буду доглядати, годити…

Не повернулась.

Поховали її на кладовищі, що було далеченько за нашим селом, під Леліткою.

В середині 90‑х років надумав я піти на кладовище. Прийшов, а цвинтаря немає. Стоять на тому місці величні будинки, розмежовані дорогами, ростуть дерева, буяє городина.

Вдвох з мамою жили ми так, як переважна більшість людей навколо нас. В хаті у нас бувало сито і тепло, а бувало голодно і холодно; в цілому ж як пам`ятаю, більшість селян жили бідно, а то й дуже бідно. Робили в колгоспі тяжко, а одержували на ті трудодні мало. Особливо «душили» селян податки[21]. Не дай Бог затриматись з виплатою якогось там податку.

Поява в дворі обліковця з сільради, чи виконавця з правління означало одне: голодну зиму для всієї родини, кілька років в`язниці для господаря двору.

Категорій податків було стільки що в них, мабуть, плутались, і ті хто їх запроваджував. Потрібно було здати шкуру з поросяти, вовну з вівці, щетину з свині, ратиці і роги з корови, кору з дерева[22], пір`я з гуски чи качки, картоплю з городу, гроші за плодове дерево чи кущ.

Був навіть податок на «дим». Так його називали. До стягнення цього податку залучались і ми, школярі–піонери, комсомольці. Як тільки-но з комина чиєїсь хати появлявся дим, то це означало, що там палять дровами. Перегорілі дрова — то попіл.

А попіл — то добриво. Стільки-то попелу треба було зібрати з кожного комина. Нашим завданням було вчасно повідомити десятника з чийого комина і коли йшов дим.

На той час багатих, заможних селян вже не було. Вони були ліквідовані як клас «куркулів». Залишились лише бідні, зате рівні. Ось з тих рівних збирались такі податки. Вдягались селяни теж дуже невибагливо. Шилась така одежа (в основному з домотканого полотна), яка вибілювалась в сонячні і теплі дні на леваді біля річки чи струмка. А вже потім, по необхідності, фарбували в той чи інший колір. Купити в крамниці щось готове було майже неможливо. По-перше, в тих крамницях мало що було; по-друге, грошей у селян також не було.

Значну частину року переважна більшість ходила босоніж, а що вже діти, підлітки, то ноги їх не знали взуття.

З ранньої весни, лише тільки сходив сніг, наші ноги не взувались до пори, поки калюжі на дорозі не покривались зморщеною плівкою льоду, болотяна колія перетворювалась в «зцементовану» морозцем бруківку, а ступні ніг набували синьо-червоного кольору.

Все це переживалось так, наче по-іншому і не могло бути. Ланцюжок життя звивався, крутився, минав перепони, прискорював, а коли й сповільнював свій рух, але не розривався, не зупинявся. То тут, то там гуло весілля, народжувались діти, поставали нові хати, приходили з військової служби, гуртом ходили на гучні першотравневі мітинги і демонстрації, нишком святкували Паску і Різдво.

Машина по знищенню «ворогів народу», «контрреволюціонерів», «шпигунів», «троцькістів», «гнилих елементів», «націоналістів», «сіоністів», «бундівців», «націонал-ухильників» почала дещо зменшувати оберти.

Щоб не допустити того збою і тим не затьмарити революційну пильність радянського народу, вірні соратники, передбачаючи мудрі вказівки Вождя, кожен в своїй Республіці, один поперед другого почали гарячково шукати, чим ту машину заправити для подальшої ритмічної її роботи.

На ХІІІ з’їзді КП(б)У обговорювалось це питання і у виступі члена ЦК КП(б) України Шліхтера О. Г. Звинувачення у шкідництві було пред’явлено вже не окремим «контрреволюціонерам» та «націоналістам» (як це зазвичай практикувалось), а національним меншинам, тобто цілим націям[23].

Цим закликом партії було ознаменовано новий потік репресій.

І… почалося!

На Поділлі почали заправляти «машину» поляками, євреями, молдаванами, на Півдні — татарами, греками; на Сході — німцями, болгарами; росіян та всіх інших «вилущували» — де доведеться.

Щодо мого села Порубенців і тих, що довкола нього: Соколови, Мазурівки, Вугринівки, Лелітки, то конкретно це проявлялось в тому, що вранці розносилось повсюдно: «Забрали Йона Бокурію, іншого разу — Чубинського, ще іншого молодого Тишлера».

Якось розпитувати, проявляти цікавість до подій, пов`язаних з отим «забрали», ніхто ні з дітей, ні з дорослих в самій потаємній думці не зміг би наважитись.

Ніхто нічого не запитував, ніхто нічого не розказував, а всім все було зрозумілим: людину забрали і вона зникала назавжди. Соратники, маршали, перші секретарі, голови, керуючі, завідуючі один поперед другою зводили просто-таки фантастичні наклепи, щоб відвести від себе підозру, недовіру, сумнів — не допомагало.

Знаходився хтось збоку, зверху, знизу і клепав донос — не рятувало. В якусь із ночей і він зникав. Нижчі наслідували вищих.

Варфоломіївські ночі наступали одна за другою, а вдень «населення» співало:

Але ночі змінювались світанками, а зранку люди ставали до життєвих справ: хто на фабрику до верстату, хто в поле до плуга.

Ходили по суниці, по гриби, по черешні. Запам’яталось, коли раненько, ще ледь сіріє, гурт хлопчаків прямує до лісу аж під Кожухів (десь кілометрів вісім) по черешні. Була така ділянка в тому лісі, де росли одні черешні. Хто і коли посадив ті черешні — ми не знали.

Дерева були старі, високі, а вже на самій розлогій кроні густо розсипані ягоди: де червоні, де чорні. Йдучи до черешневого лісу, часу не витрачали. По дорозі обдирали кору з липи і, не перестаючи йти, перекинувши смужки липової кори через плечі, в’язали відра. Поки приходили до місця то в кожного вже було два відерця. Тепер залишалось вибрати те дерево, на якому було найбільш рясно. За кілька годин повертались з повними відерцями до містечка. Хто на «новий» базар, хто на «старий». Стоїш, чекаєш. А може хтось купить? Карбованець з відром.

Виручені два карбованці, не розтринькуючи ні копійки, приносив мамі. А мама вже давала їм раду.

Набрів якось на посадку дубову. Була вона порівняно недалеко від села (кілометр–півтора). Що було в тому особливого, то те, що ходити до неї можна було не ховаючись від усіх[24], а стежкою байраку.

Готуючись до зими, за доброї погоди, я бігав у ту посадку два–три рази на день. Зрубаю дубчака, обшурхаю гілля, а кількаметрову жердину на плечі і додому. Жили ми тоді у Коляди. То вже впритул до Вугринівки. До містечка кількасот метрів. Ось так і носив ті гілляки і складав у дворі. Одного разу глянув на стос моїх дров — очам не вірю! Хтось обчухав до білого дубові жердини. Мій подив розсіяв хазяїн наш. Не розтлумачуючи що і до чого, дав мені кілька карбованців, кинувши: «Принесеш ще — дам рубля». Чомусь мама дозволила мені витратити ті гроші на свій розсуд.

Купив собі блокнот, кольорові олівці, ніж та металеву ручку, в яку вставлялось з одного боку перо, а з другого олівець. Блокнот теж був особливий. Розгорнеш, а там немає листочків. Прямо на палітурці напишеш олівцем, а потім легенько пальцями стиснеш — все написане зникає… Такого блокнота не було ні в кого. З усіх кутків села прибігали до мене, щоб подивитись.

А ще я купив собі маківок. Цукерки такі.

Найбільш привабливим було ходити до річки. В літню пору на леваді розкошували хлопчаки, трохи далі — дівчатка. Купалися порізно. Про якісь там плавки чи труси ніхто й гадки не мав. Стрибали в воду з крутого берега: хто головою, хто ногами, хто животом. Пірнали, хлюпались, притоплювали один одного, плавали наввипередки. Зуби цокотіли, на тілі виступали «сиротинки», губи синіли, а очі набирали кольору річкової води.

Плавати я не умів, хоч з води не вилазив. Мама намагалась відлучити мене від річки. Та де там. До яких тільки хитрощів я не вдавався, щоб бути на річці. І била вона мене, і докоряла, і сварила… Марно. Передбачаючи мою чергову втечу на річку, мама вішала на стіні гнучку лозину так, щоб я бачив.

Та я був хитрий. Непомітно надрізавши ножем лозину через кожні п`ять–десять сантиметрів, вертався додому більш упевнений. Далі все відбувалося майже по–задуманому. Притримуючи однією рукою мене так, аби заднє м`яке місце було зручне для шмагання, мама іншою замахувалась і… в руці залишалась коротенька цурпалка. З часом різноманітність покарань все ж вичерпалась, і вона рішуче промовила:

— Дивись! Як втопишся додому не приходь!

Трохи було так не сталося. Маючи якусь потребу майнути у поле за селом, я побіг до того місця, де всі завжди переходили — до броду. На звиві річки утворилося широке плесо води, але тут було мілко. На моєму березі і на протилежному декілька жінок щось робили на прилягаючих городах. Ніхто не звертав уваги. Я з ходу пробіг по воді кілька сажень, а далі, вже повільніше, ступав по піщаному руслу. Далі, далі, вода підступила до грудей, течією мені підкосило ноги. Втративши опору, я безпорадно задригався, почав набирати воду. Течія втягла мене до себе. Блискавкою майнули в мозку якісь картинки з мого, ще такого короткого, життя. Прийшов я до свідомості на піщаному виносі наступного звиву річки. Штанці, зачепившись за якусь паростинку однією ногавицею, іншою — хлюпались у воді. То я їх випустив, коли тонув. Зміркував: течія, яка втягнула мене на першій косі, винесла на другу.

Цей випадок утвердив мене в тому, що треба навчитись плавати. Пора. Став помічати глузування умілих «брасерів» над моїм безпорадним бовтанням у воді. Помітив, що якусь мить тримаюсь, ляпаючи руками та снуючи ногами.

Рішення прийнято. Я маю сьогодні, зараз перепливти річку. Щоб ненароком не бути посміховищем і, щоби не втратити авторитет, залишаю галасливе місце.

Вибрав таке ж по ширині місце, роздягнувся, поклав одежину на відкосі. Трохи завагавшись, все ж пускаюсь у плавання. Стиль вибрав найбільш прийнятий — «по-собачому».

Пропливши метрів шість (приблизно половину відстані) завагався: назад — далеко, вперед — знеміг; почав захлинатись. Відчайдушним лупотінням намацав твердь. На чотирьох вичовгався на протилежний берег. Віддихався. А штанці–то на іншому березі. Знайшов вихід: метрів за сто — кам`яний міст через річку. Дарма, що по ньому снують люди. Схрестивши долоні нижче живота, і… до мосту, там біжком через міст; і своїм берегом до штанів. А ще через кілька днів я вже показував «недотепам», як то можна перепливти річку і туди і сюди. З часом я легко долав «і сюди, і туди» Дніпро, почував себе впевнено на хвилях Балтійського чи то Чорного морів, в сезоні 1952 року був не останнім в збірній команді Тихоокеанського флоту з ватерполо.

А чого варта гра у «комбик», або, як її називали в інших місцевостях — «цурки». Ця гра дуже конструктивно формувавала психіку підлітка.

З гілки дерева (бажано граба) вирізався замашний кийок довжиною 60–70 см, з того ж дерева вирізали комбик або цурку з загостреними кінцями. Накреслювалось коло діаметром десь біля метра. Вимірювались на право першого удару. Один вибивав кийком комбик з кола, другий має вкинути комбик у коло. Не попав — ще удар і так до того часу, поки не влучав у коло. Як повезе, то партнери мінялись ролями через два–три удари, а вже як не повезе, то невдаха бігав за цуркою годину, дві, три, поки знесилений, а то і заплаканий не здавався. Таких, що «не здавались», було мало. Зате, вже коли витримав, то це означало, що хлопчисько має нерви загартовані.

Школа була досить великою. Семирічка. Діти, які ходили в цю школу з навколишніх сіл: Голодьок, Вербівки, Лелітки — вважались трохи чужими по відношенню до нас: порубенських та вугринівських.

Після уроків група «своїх» ні з того, ні з сього переймала кількох «чужих». Звичайно, пововтузившись, — розходились. На другий день звичайно сиділи за однією партою.

В п`ятому класі сидів зі мною Боря Зеленер. Дуже спокійний хлопчина. Товстенький, з мигдалевидними оченятами. Завжди, трохи посміхаючись, уважно споглядав за моїми, досить непередбачливими вибриками. Складалось враження, що мої витівки йому до вподоби. Бувало, що я приходив до нього додому. Вся родина Борі: бабуся дідусь, мама, старша сестричка[25] - душі в ньому не чули; щось йому втиснути смачненьке зручно всадити за стіл вкутати ноги і ще щось. Доброзичливо ставились і до мене адже я той, хто його оберігає.

Нарешті приймається рішення: Борі необхідно побути на свіжому повітрі. Вставляю своє:

— Покатаємось на санчатах.

Борю вдягають всі. Від силенної кількості одежини Боря не може ні зігнутись, ні повернутись. В такому стані його кладуть на санчата, а я вже тягну їх від мосту до синагоги, а потім ще і ще… Мій вчинок належно оцінено. Чуйність винагороджується. Я можу, якщо хочу, взяти Борині ковзани і покататись. Швиденько прив`язавши мотузочками і ремінцями ковзани, «виламуючи» ступні ніг (бо сам ще не навчився як слід ковзатись) — спішу до річки. Там лід. Спочатку сюди-туди на зрізі берега, а далі… Провалився крізь крихку і тонку плівку льоду.

Відчайдушно борсаючись, (саме тут було мілко) швиденько біжу до Зеленерів. Думка одна: не загубити, віддати ковзани. Звідти через все село до Льоньки Олійника. Батьків його «забрали», тітка на роботі, там можна обсушитись. Важливо, щоб мама не дізналась. По гарячих слідах може добряче всипати. Обійдеться докорами і слізьми.

Період мого спілкування з Борею Зеденером позначений ще й тим, що дещо погіршилось моє навчання в школі. Чи то компанія утворилась навколо мене, чи то я потрапив у компанію не дуже прихильних до навчання хлопчиків. Почалося «сачкування» з уроків.

Академічність шкільного буття все частіше порушувалась епізодичністю «позашкільною».

Спочатку раз, а потім другий–третій кілька таких «сачків» замість уроків йшли збирати вугілля. З котельної артілі «Металіст» або парового млина вивозять одноколісними тачками вугільну жужелицю, тобто попіл, але вугілля ще не зовсім згоріло. Якщо ретельно попорпатись у цих відвалах, то за годину–дві можна набрати відро такого палива і продати його за десять-п`ятнадцять копійок. А це вже твої власні гроші. Можна поласувати жменею маківок, грудкою халви або булочкою.

Іншого разу ніхто не заперечував побувати у когось в садку. Успіх такого задуму позначався досить випученими животами. А то й просто: до лісу, в поле, на річку…

От уже в котрий раз я зайнятий переїздом (точніше, переходом) до іншої оселі. На цей раз в інший куток Вугринівки. Це вже зовсім поруч зі школою.

Мама білить у новій хаті стіни, мастить підлогу, протирає вікна. Я складаю в теліжку нехитрий скарб: ліжко з металевими спинками, посуд, дві–три табуретки: все це за кілька разів перевожу на нове місце. Влаштовуємось.

На цей раз здає в найм нам півхати господар Яків Кульчицький. Так, так, Кульчицький. Такий собі збіг обставин.

На новому місці нові сусіди, нові у мене дружки–товариші. Два Володі. Один — Пугач, другий — Снісарчук.

Мама моя теж швидко налагодила доброзичливі стосунки з новими сусідами, особливо з батьками моїх товаришів.

В новій хаті–квартирі жили з мамою одні. Яків Кульчицький працював шофером вантажної машини, і був завжди в якихось довгострокових відрядженнях. Дружини не мав.

Переночує ніч–дві і знову надовго зникає[26].

Відходила весна. Наступало літо. Дорослі все частіше і частіше говорили про неминучість великої війни. Яких тільки міркувань з цього приводу не можна було підслухати при їхніх випадкових зустрічах… І що Німеччина напала на нас, і що ми подолаємо Німеччину… Тривога все більше і більше вселялась у душі людей. По радіо та в газетах лунали заклики до пильності, до зміцнення Червоної Армії, до готовності стати на захист.

Співали:

Если завтра война, если завтра в поход,

Если грозная сила нагрянет,

Как один человек весь советский народ,

За свободную Родину станет.

На земле, в небесах и на море

Наш напев и могуч и суров,

Если завтра война, если завтра в поход,

Будь сегодня к походу готов!

Щоб передбачити оте «если», котре захопило не тільки дорослих, але й нас, дітей–підлітків, щоб не розгубитись у множинності «если», а бути готовим до його однозначності, ми теж готувались…

— А що? Хіба тільки дорослі можуть воювати? Ми ж бо їх випередимо!

Перш за все озброєння.

На «військовій раді» вирішено сконструювати «справжній» кулемет та виготовити кілька десятків «бойових» гранат. Не гаємо часу, до справи! Крутий сосновий обземок використано для головної деталі кулемета — дула. З товстої грабової колоди відпилюються два кругляки колеса. На вісь коліс кріпиться дуло — маємо кулемет. Тепер залишається зробити так, щоб «максим» працював. На ту ж вісь одягається ще одне колесо, трохи меншого діаметру, але з густо вирізаними зубцями. До зовнішньої частини основного колеса кріпиться тоненька липова дощечка–гашетка. Другий кінець гашетки лежить впритул на зубцях колеса шестерні. Тепер, якщо основне колесо крутити, взявшись за ручку (встромлену в отвір цурпалки), зубні шестерні, долаючи опір гашетки, так нещадно скрегочугь, що ніхто не насмілиться й подумати, що то не справжній кулемет.

Першому номеру кулеметної обслуги лишається тільки добре прицілитись і своєчасно натискати на спускові гашетки. Другому — подавати вчасно кулеметну стрічку з патронами, тобто крутити безупинно колесо.

Виготовлення ж гранат покладалось на шеренгових військовослужбовців.

Частина з них заготовляла великі листки лопухів, яких вдосталь росло попід кожним тином, другі — насипали на листки по одній–дві пригоршні дорожнього земляного пилу, треті — зав’язували трав’яним перевеслом листки з пилом у невеликі вузлики–мішечки. Така «граната» вкривала простір абсолютною пітьмою. На передовій, біля кожного бійця, лежало по півдесятка таких гранат. Місце для бою вибиралось вкінці присадибних городів, ближче до військового стрільбища.

Під час зустрічного бою «синіх» з «зеленими», тріскотню кулеметів було виразно чути навкруги в оселях, а «дим» від «вибухів» гранат піднімався високо в небо.

Мабуть, потерпаючи за долю учасників такої битви, з найближчих осель, і навіть з військового містечка до місця грандіозних подій, бігли батьки, мами і військові. Певний час вони, зупинившись неподалік, могли тільки спостерігати «дим» і чути «стрілянину». Щось розібрати: де «сині», де «зелені, хто перемагає, кому потрібна допомога?, — було дуже важко. Лише з подихом вітру або вичерпанням запасів гранат на полі бою вимальовувались постаті, але хто з них «синій», хто «зелений» даремно було вдивлятись — всі були «чорні». Лише згодом, примітивши в свого тільки їм відомі ознаки гнали додому, допомагаючи лозиною, або ще чимось що було під рукою.

Теплого літнього ранку готувалось наше військо до війни. Була неділя, а значить, батьки не будуть затримувати вдома: то на город — сапати картоплю, то на рівчак нарвати свині кропиви, то ще кудись по щось… Було тепло, сонячно, а головне — тихо, без вітру. Словом — сприятливі умови великої війни. Мене відряджено на другий куток села («верхня Вугринівка») з дорученням: скоординувати в часі і кількості сусідній «підрозділ» для спільного виступу на театр військових дій. Пробігаючи біля школи і далі, за церкву, кинув поглядом ліворуч і побачив декілька груп дядьків на вугринівському мості. Той міст з’єднував різні кінці села саме з містечком Хмільник. Якщо хтось когось хотів побачити. поговорити, зустрітись, то йшов на міст і там обов’язково зустрічався.

Проте, для цієї години, для цього дня це зібрання дорослих було незвичним. Майнула думка:

— Чого це вони?

Підійшов ближче, щоб послухати, про що гомонять…

Наблизившись до першою гурту, почув:

— Німці ж перші перейшли кордон!

— Та я знав, що вони так зроблять ще тоді, коли в газеті Ріббентроп тиснув руку Молотові.

— Ой хлопці! То вам не япошки і не фіни. Дуже тяжкою буде ця війна.

— Та не репетуй, Максиме! Ось побачиш. Через два–три тижні наші будуть у Берліні.

На душі стало прикро:

— Знову ці дорослі випередили нас…

Наші приготування виявились марними. Неквапливо поплівся я додому. Тієї, віковічної пам’яті, дня — 22 червня 1941 року.