Лялечка і Мацько

Розділ 15

де й Лялечка має клопоти

Звісно, Лялечка трохи засмутився, не побачивши вранці лиса на горищі. Але не так, щоб дуже. Бо ж схованку лиса могли будь-коли виявити, і він не зумів би його захистити. Лялечці було ж всього п’ять років. І ніхто б його не послухав. Але він був би страшенно радий зустрітися з лисом у нього вдома, на сонячній галявині.

Бабця написала мамі, що дитина весь час говорить про якогось лиса, який вкрав у них відро з фарбою і ніби малює картини. Питала, що робити. Мама

відписала, що з малим уже щось було подібне в'три роки, коли він уявив себе автомобілем, і що це минеться.

Дідо купив Лялечці велосипед, або ровер, як казали в селі, й хлопець цілими днями їздив подвір’ям. Славко ходив тепер на підготовку до школи, а Михаськові баба не дозволяла сідати на ровер Лялечки, хай йому теж куплять. Ровер гроші коштує.

Якщо не було баби і дідо спав, Лялечка давав Михаськові покататись. То був дуже гарний велосипед, на двох колесах, зі справжньою фарою. І досить довго хлопець був чемним, дотримуючи слова, даного дідові. Та їздити самим подвір’ям було нудно. Одного дня Лялечка відчинив фіртку. Вона вела на стежку, якою всі їздили на роверах, часом на мотоциклах і зовсім рідко автомашинами. Але того дня Лялечка залишився чемним. Проте наступного ровер покотився сам, наче хотів подивитися, де ж закінчується стежка. Вона все спускалася вниз, і врешті хлопець заїхав так далеко, що дід з бабою почали його шукати. А коли знайшли, дід почав кричати, а баба — затуляти собою онука.

Тут Лялечка сам розсердився і теж закричав:

— Не треба мені вашого ровера! Я втечу до лісу і буду жити на сонячній галявині. Чекатиму, доки сонце все-таки зійде!

Він кинув ровер на землю і втік. Правда, недалеко, бо дід встиг його наздогнати. Додому йшли усі посварені: попереду Лялечка, за ним баба, а позаду дід ніс під пахвою велосипед.

Після обіду Лялечка сам пішов спати. Він не спав, а думав, як добре в лісі. Там його ніхто не знайде. Він наловив би для Мацька риби в лісовому озерці…

Нарешті в хаті стало тихо. Дідо з бабою більше не сварились. Лялечці раптом захотілось, щоб мама приїхала вже. Вона теж деколи сердилась на нього, але недовго. У бабці, як він приїхав спочатку, теж був лагідний голос.

Лялечка почув, що надворі хтось тихо розмовляє. Може, мама приїхала? Вона ж писала, ніби дуже за ним скучила. Хлопчик зіскочив з ліжка і побіг надвір. Але побачив натомість бабцю і сусідку, які сиділи на лавці та розмовляли.

— А я думав, що то мама… — вирвалось у хлопчика.

Сусідка заусміхалась. Вона була молода і гарна.

— Скучив за мамою, маленький?

Лялечка засоромлено сховався за двері. Через хвилю знову виглянув:

— Бабо, де мій ровер?

Баба відмахнулась:

— Має бути за хатою.

— А дідо де?

— На поле пішов.

Лялечка вернувся з-за хати.

— Нема!

— Як то нема?! Я за хату ставила.

— Нема!!!

Баба неохоче підвелася й пішла за хату.

— Нема… Хіба вкрали! Старий мене з’їсть.

— Могли і вкрасти, — зауважила сусідка. — Треба пильнувати. Може, дітвак який вхопив. Підіть по сусідах…

— Та ніби діти нині не приходили.

— Ви могли й не видіти. У моєї Наталочки ляльку так вкрали. То я всіх сусідів обходила, але знайшла. Якби всі були такі чесні, як ми з вами! А то навіть не спитають, звідки в їхньої дитини чуже. Ви йдіть пошвидше, аби не сховали…

— Олеже, ти дав Михаськові ровера?

— Ні.

— Може, й Михасько. Він все коло вашого Олежка крутиться…

— Бабо, Михасько не бере без дозволу!

— Не будь такий мудрий!

— Бабо, не йди! Михасько не брав ровера!

Але баба вже рушила з двору:

— Ми тобі не для того купили ровер, аби чркі діти на ньому їздили!

— Олежку, скажи, кому дав ровера! Я нікому не повім… — вкрадливо спитала сусідка.

— Кра-ба-ра-ба-жаба! — щосили заверещав Лялечка і, показавши язика, зник у хаті.