Людина без властивостей. Том I

І якось він їй у цьому мало не зізнався. Під час однієї з поїздок вони вийшли з машини й спустилися до невеликої долини, що нагадувала гирло річки — луги, порослі лісом круті береги — й мала форму нерівного трикутника, посеред якого в’юнився зашерхлий на приморозку струмок. На схилах дерева були місцями вирубані, а ті поодинокі, що лишилися на лісосіках та гребенях пагорбів, мали вигляд повтиканих там і сям пір’яних султанів. Цей краєвид спокусив їх пройтися; стояв один із тих зворушливих безсніжних днів, які серед зими справляють враження вицвілої літньої сукні, що вийшла з моди. Несподівано Діотима спитала в кузена:

— А чому Арнгайм, власне, називає вас активістом? Він каже, що голова ваша завжди заклопотана тим, як усе змінити й поліпшити. — Вона раптом пригадала, що її розмова з Арнгаймом про Ульріха й Генерала завершилася, по суті, нічим. — Я цього не розумію, — провадила вона. — Адже ви, здається мені, рідко про що говорите серйозно. Та в нас із вами — спільне відповідальне завдання, тож я маю поставити вам одне запитання. Чи ви не забули ще нашої останньої розмови? Ви сказали тоді про одну річ. Ви заявили, що ніхто, навіть маючи всю повноту влади, не здійснив би того, чого хоче. І ось мені цікаво: що ви мали на увазі? Хіба не жахлива то була думка?

Спершу Ульріх помовчав. І в цій тиші Діотима, після того, як вона спробувала виголосити свою промову якомога зухваліше, усвідомила, як болюче хвилює її недозволене запитання, чи здійснили б Арнгайм і вона те, чого кожне з них у душі бажало. Їй раптом здалося, що вона виказала себе Ульріхові. Вона зашарілася, спробувала опанувати себе, зашарілася ще дужче й, прибравши якомога байдужішого вигляду, відвела погляд убік, на долину.

Ульріх мовчки спостерігав переміни в ній, нарешті відказав:

— Я маю великі побоювання, що Арнгайм називає мене, як ви кажете, активістом лише з однієї причини: він переоцінює мій вплив у домі Туцці. Ви самі знаєте, як мало ваги ви надаєте моїм словам. Але тепер, цієї хвилини, коли ви спитали мене, я зрозумів, який вплив на вас мені годилося б мати. Можна, я скажу про це, але за умови, що ви не сваритимете мене одразу знов?

Діотима мовчки кивнула головою на знак згоди й, сховавшись за машкарою неуважности, спробувала зосередитись.

— Отже, я стверджував, — почав Ульріх, — що ніхто, навіть якби й міг, не здійснив би того, чого хоче. Чи пригадуєте ви наші теки, повні пропозицій? І ось я питаю вас: хіба будь-хто не розгубився б, якби раптом сталося те, чого він усе своє життя так палко прагнув? Якби, скажімо, на католиків зненацька звалилося царство Боже, а на соціалістів — держава майбутнього? Та, може, це нічого й не доводить; людина звикає до чогось прагнути й не зовсім готова до того, щоб перейти до здійснення своїх прагнень; для багатьох у цьому, либонь, немає нічого незвичайного. Отож я питаю далі. Для музиканта найважливіше в світі — це, безперечно, музика, для художника — живопис, а для бетоняра — можливо, навіть зведення бетонних споруд. Чи не гадаєте ви, що через це один уявляє собі Господа Бога висококваліфікованим фахівцем із залізобетону, а решта перед реальним світом віддадуть перевагу світу, намальованому фарбами чи просурмленому на ріжку? Це запитання видасться вам, мабуть, безглуздим, але в тім-то й річ, що саме такого безглуздя й треба було б жадати!

А тепер не думайте, прошу вас, — звернувся він до Діотими цілком поважно, — що цим я не хочу сказати нічого іншого, крім того, нібито кожного приваблює те, що важко здійснити, й нібито кожне нехтує тим, що справді може здійснити. Я хочу сказати одне: в реальності криється безглузда жадоба нереальности!

Він завів Діотиму досить далеко в цю невелику долину, не дбаючи про свою супутницю; земля була — мабуть, від снігу, що танув на схилах, — що вище, то мокріша, й вони мусили перестрибувати з купини на купину; це перебивало розмову й давало Ульріхові змогу, коли він повертався до своєї розповіді, щоразу говорити уривками. Тому зокрема й через це в Діотими набиралося проти його тверджень так багато заперечень, що вона не могла спинитися на жодному з них. У неї промокли ноги, й вона стала, трохи попідсмикувавши спідниці, на горбочку, зваблена й налякана.

Ульріх озирнувся й засміявсь:

— Велика кузино, ви замислили надзвичайно небезпечну справу. Люди безмежно раді, коли їх ставлять у таке становище, в якому вони не можуть здійснити своїх задумів!

— А що зробили б ви, — роздратовано відказала Діотима, — якби вам випало один день правити світом?

— Мені, мабуть, не лишилося б нічого іншого, як скасувати реальність!

— Я б дуже хотіла знати, як би ви це зробили!

— Цього я й сам не знаю. Я навіть до пуття не знаю, що маю на увазі. Ми надаємо надміру великої ваги тому, що відбувається цієї миті, самому відчуттю цієї миті, тому, що тепер і тут; я хочу сказати, як тепер ви зі мною в оцій долині, так немовби нас посадили в якусь коробку, й накривка над головою ту ж мить упала. Ми надаємо цьому надто великої ваги. Ми це запам’ятаємо. І, мабуть, ще й через рік зможемо розповісти, як тут стояли. Але те, що нас хвилює насправді, принаймні мене, постійно перебуває, — це якщо казати обережно, я не хочу шукати цьому ні пояснень, ні назви, — в певній суперечності з таким способом що-небудь переживати. Сучасність витіснила пережите; стати сучасним у такий спосіб воно не може!

Гучно й плутано лунало в тісноті долини те, що оце казав Ульріх. Нараз на серці в Діотими стало тривожно, й вона заквапилася назад до машини. Але Ульріх затримав її й показав на краєвид.

— Кілька тисяч років тому тут був льодовик. Світ також не всією душею те, за що видає себе цієї миті, — пояснив він.

— У цього округлого створіння вдача істерична. Сьогодні воно вдає із себе буржуазну матір-годувальницю. Тоді світ був безсердечний і холодний, як зла дівка. А ще за кілька тисяч років доти він хизувався задушливими папоротевими лісами, гарячими болотами й демонічними тваринами. Не можна сказати, що він розвивався в бік удосконалення чи в якому насправді стані він тепер. Те саме стосується і його дитяти — людства. Ви лишень уявіть собі той одяг, в якому тут, де ми оце стоїмо, у плині часу стояли люди. Якщо послуговуватися термінологією божевільні, то все це нагадує затяжні невідчепні ідеї з раптовим падінням у маячний стан, після виходу з якого в людини з’являється нове уявлення про світ. Отже, реальність, як бачите, сама себе скасовує!

— Хочу сказати вам іще дещо, — по хвилі почав Ульріх усе спочатку. — Відчуття твердого Грунту під ногами й міцної шкіри на тілі, таке природне для більшости людей, у мене розвинене не дуже. Пригадайте себе в дитинстві: це — суціль м’який жар. А згодом — дівчинка-підліток, в якої вуста пекло від палкого бажання. Принаймні в мені щось повстає проти того, щоб вершиною цього розвитку вважати так званий зрілий вік. У певному сенсі він — вершина, але в іншому — ні. Якби я був мирмелеоніною, цією схожою на бабку личинкою мурашиного лева, то страшенно жахався б того, що рік тому мав вигляд чималого сірого мирмелеона, мурашиного лева, який живе на самісінькому дні ямки край лісу, пересувається задки й, зарившись у пісок, своїми невидимими клішнями хапає за талію мурашок після того, як доведе їх до знемоги, обстрілявши із засідки піщинками. І точнісінько так само на мене іноді наводить справжній жах моя молодість, хоч бабкою я був скоріше тоді, а тепер ось — чудовисько.

Ульріх і сам до пуття не знав, чого домагався. Про мирмелеона й мирмелеоніну він згадав, певною мірою мавпуючи освіченого всезнайку Арнгайма. Але на язику в нього так і крутилося: «Подаруйте мені обійми, просто так, з люб’язности. Ми ж бо — рідня, не зовсім чужі люди, хоч аж ніяк і не зовсім одне ціле; принаймні це — цілковита протилежність гідним і статечним взаєминам».

Та Ульріх помилявся. Діотима була з тих людей, котрі собою задоволені й тому на окремі свої вікові сходинки дивляться як на суцільні сходи, що ведуть знизу вгору. Отож із того, що казав Ульріх, вона нічого не розуміла, до того ж не знала, чого він не казав. Але тим часом вони дійшли до машини, і Діотима заспокоїлась; тепер вона знову сприймала його слова як знайому балаканину: вони її то розважали, то дратували й більшої уваги, ніж погляду скоса, в неї не викликали. Цієї хвилини Ульріх і справді не мав на неї жодного впливу, він лише повертав її до тями. Легенька хмаринка збентеження, що піднялася була з якогось куточка в її серці, розвіялась і обернулася на суху порожнечу. Діотима вперше, мабуть, виразно й твердо усвідомила, що її взаємини з Арнгаймом рано чи пізно поставлять її перед вибором, який може змінити все її життя. Не сказати, що тепер вона відчула себе щасливою, однак усвідомлення цього набуло ваги гір, що з усією очевидністю постали перед її очима. Слабість минула. Оте «не робити того, чого хочеться» на мить сяйнуло вкрай безглуздим блиском, якого вона вже не розуміла.

— Арнгайм — цілковита протилежність мені; він завше переоцінює щастя, яке випадає на долю часу й простору, коли вони сходяться з ним тут і тепер, — зітхнув Ульріх і всміхнувся, відчуваючи природну потребу якось завершити те, про що казав.

Однак до розмови про дитинство він також уже не повернувся, і про його чуттєвий світ Діотима так нічого й не довідалась.

70. Клариса приходить до Ульріха, щоб розповісти йому про одну історію

Відомий художник ван Гельмонд мав особливий хист переробляти інтер’єри давніх замків; але найґеніальнішим його творінням була його донька Клариса, яка одного дня несподівано прийшла до Ульріха.

— Тато послав мене спитати, — сказала вона, — чи не скористався б ти своїми прекрасними зв’язками серед аристократії трохи і в його інтересах. — Вона з цікавістю роззирнулася в кімнаті, рвучко сіла у крісло, а на друге кинула свого капелюшка. Потому простягла Ульріхові руку.

— Твій тато мене переоцінює, — почав був Ульріх, але Клариса урвала його:

— Ох, дурниці! Ти ж бо знаєш, старому весь час потрібні гроші. Справи йдуть уже не так, як колись! — Вона засміялась. — А в тебе тут так елеґантно! Дуже мило. — Гостя знов озирнула кімнату, потім перевела погляд на Ульріха; у тому, як вона трималася, було щось від зворушливої невпевнености цуценяти, якому шкребе за душу нечисте сумління. — Одне слово, — мовила вона, — якщо зможеш, то зробиш! А ні, то й ні! Я йому, звісно, пообіцяла. Але я прийшла з іншої причини; своїм проханням тато навів мене на одну думку. У нас у сім’ї, бач, дещо сталось. І мені хотілося б почути про це твою думку. — Її повіки й вуста затремтіли, на хвилю завагалися, потім вона рвучко подолала першу перешкоду. — Що постане в твоїй уяві, коли я скажу: «Лікар з питань краси»? Художник — це лікар з питань краси.

Ульріх її зрозумів; він знав дім її батька й матері.

— Отже, темно, шляхетно, фешенебельно, пишно, м’яка мебля, китички й султанчики, — провадила Клариса. — Тато художник, художник — це своєрідний лікар з питань краси, і знатися з нами у вищому товаристві завжди вважали таким самим шиком, як їздити на курорт. Ти розумієш. І тато вже давно заробляє переважно на опорядженні палаців та заміських замків. Чи знаєш ти Пахгофенів?

Це була патриціанська родина, але Ульріх її не знав, лише таку собі панну Пахгофен кілька років тому бачив якось у товаристві Клариси.

— Ми з нею товаришували, — пояснила Клариса. — Їй було тоді сімнадцять років, а мені — п’ятнадцять. Тато мав перебудовувати й опоряджати замок.

-?

— Їхній, звісно, пахгофенський. Нас усіх запросили в гості. Першого разу з нами був і Вальтер. І Майнгаст.

— Майнгаст? — Ульріх не знав, хто такий Майнгаст.

— Ну звісно, ти ж бо його теж знаєш; Майнгаст, який потім виїхав до Швейцарії. Він тоді ще не став філософом, а оббивав пороги в усіх сім’ях, де були доньки.

— Мені він ніколи не траплявся, — констатував Ульріх, — але тепер я, здається, знаю, хто це.

— Так ось. — Клариса щось напружено підраховувала в голові. — Стривай. Тоді Вальтер мав двадцять три, а Майнгаст був трохи старший. Вальтер, гадаю, в душі дуже захоплювався татом. До замку Вальтера запросили тоді вперше в житті. А тато частенько немовби накидав на себе таку собі внутрішню королівську мантію. Мені здається, спочатку Вальтер був закоханий більше в тата, а не в мене. А Люсі…

— Заради Бога, Кларисо, не так швидко! — попрохав Ульріх. — Здається, я вже не розумію, як усе це пов’язано.

— Люсі, — сказала Клариса, — це ж бо і є панна Пахгофен, донька Пахгофенів, до яких усіх нас запросили на гостину. Тепер зрозумів? Отже, ти зрозумів; коли тато закутував Люсі в оксамит чи в парчу з довгим шлейфом і саджав на одного з її коней, вона забирала собі в голову, буцімто він — якийсь там Тиціан чи Тінторетто. Вони одне в одному просто душі не чули.

— Тобто тато — в Люсі, а Вальтер — у татові?

— Та стривай же хвилинку! Тоді всі захоплювались імпресіонізмом. Тато малював по-старомодному музикально, як малює ще й досі, — бура підлива з павичевими хвостами. А Вальтер був за вільний простір, за чисті лінії англійських прикладних форм, за все нове й чесне. Тато в душі його не любив, як протестантську проповідь; до речі, Майнгаста він теж не любив, але ж мав двох доньок на виданні, а грошей завше тринькав більше, ніж заробляв, отож до настроїв тих двох молодиків ставився терпляче. Вальтер, навпаки, тата потай любив, я про це вже казала, але на людях мусив його зневажати — через отой новий напрям у мистецтві. А Люсі в мистецтві взагалі ніколи нічого не тямила, але боялася зганьбитись перед Вальтером і потерпала, що якщо правда виявиться на боці Вальтера, то тато матиме вигляд кумедного старого діда. Тепер ти в курсі?

Щоб бути в курсі, Ульріх поцікавився ще, де була мама.

— Мама, звісно, теж була там. Вони, як завше, цілими днями сперечалися, тільки те й робили. Ти розумієш, що за таких обставин Вальтер був у вигідному становищі. Він став у нашому колі такою собі точкою перетину; тато його боявся, мама — під’юджувала, а я помалу в нього закохувалась. Щодо Люсі, то та до нього підлизувалась. Так Вальтер дістав над татом певну владу й почав обережно, але з насолодою нею смакувати. Гадаю, саме тоді Вальтер усвідомив власну значущість; без тата й без мене він нічим би не став. Чи ти розумієш, як усе це пов’язано?

На це запитання Ульріх, як йому здалося, міг дати ствердну відповідь.

— Але ж я хотіла розповісти не про це! — похопилася Клариса. На хвилю вона замислилась, потім промовила: — Стривай! Візьми ось спершу лише мене й Люсі. То були взаємини заплутані й сповнені хвилювань! Я, звичайно, боялася за батька, адже він, закохавшись, ладен був занапастити всю сім’ю. А з другого боку, мені, звісно, було й цікаво, як воно в житті, власне, до такого доходить. Вони обоє наче геть стратилися глузду. У Люсі дружнє ставлення до мене змішувалося, певна річ, з усвідомленням, що вона покохала чоловіка, якого я мала ще слухняно називати татом. Вона неабияк цим хизувалась, але водночас їй було й дуже соромно переді мною. Гадаю, той давній замок, відколи його звели, ніколи ще не бачив у своїх стінах таких складних перипетій! Цілими днями Люсі де тільки не блукала з татом, а вночі приходила до мене у вежу сповідуватись. Я ж бо спала у вежі, і ми майже цілу ніч не гасили світла.

— Чи далеко зайшла Люсі з твоїм батьком?

— Це — єдине, про що я так ніколи й не довідалась. Але уяви собі ті літні ночі! Кричали сови, стогнала нічна темінь, і коли нам ставало аж надто моторошно, ми обидві залазили під мою ковдру й базікали там далі. Ми навіть у думці не припускали, що чоловік, охоплений такою згубною пристрастю, не застрелиться. Власне, ми, очікували цього з дня на день…

— У мене, одначе, таке враження, — урвав її Ульріх, — що між ними нічого серйозного не було.

— Я теж гадаю: не все було так серйозно. Але дещо таки було. Зараз зрозумієш. Річ у тім, що Люсі довелося раптово покинути замок, тому що несподівано приїхав її батько й узяв її подорожувати по Іспанії. Побачив би ти мого тата, коли він лишився сам! Гадаю, іноді ще трохи, і він задушив би маму. Він чіпляв до сідла складаного мольберта й від рання до смеркання гасав верхи в околицях, не роблячи жодного мазка, а коли зоставався вдома, то теж навіть за пензель не брався. Загалом він, щоб ти знав, працює, як машина, але тоді я часто бачила, як він сидів в одній із порожніх великих зал із книжкою в руках, не розгортаючи її. Іноді він годинами клякнув отак у роздумах, потім підводився, а тоді те саме діялося з ним десь в іншій кімнаті чи в парку; й інколи отак цілісінький день. Зрештою, він був уже старий чоловік, а молодість кинула його напризволяще. Адже це можна зрозуміти?! І мені здається, що картина, яку він часто бачив у нас двох — у Люсі й мені, у двох подругах, котрі, обійнявши одна одну за талію, довірливо щебетали про щось своє, пустила тоді в ньому паросток, мов дика насінина. Може, він і знав, що Люсі щовечора приходила до мене у вежу. Одне слово, якось, годині об одинадцятій ночі, — світло в замку вже ніде не горіло, — він узяв та й прийшов! Слухай, оце був номер! — Під враженням від власної історії Клариса пожвавішала. — Зі сходів долинає якесь човгання, шарудіння, і ти не знаєш, що там таке; потім чуєш, як хтось незграбно натискає на клямку, і двері, мов у пригодницькому романі, прочиняються.

— Чому ж ти не покликала на допомогу?

— Саме це й дивує. Я вже після перших звуків здогадалася, хто там. Він, мабуть, застиг у дверях, бо на хвилю запала тиша. Він, либонь, теж був наляканий. Потім обережно причинив за собою двері й тихенько покликав мене на ім’я. Я почувалася, ніби в якомусь іншому світі. Відповідати батькові зовсім не хотілося, але в цьому й уся дивина: десь із самісінького мого нутра, так ніби я — глибока-глибока порожнеча, вихопився звук, що нагадував скімлення. З тобою таке бувало?

— Ні. Розповідай далі.

— Так ось, а наступної миті він у безмежному розпачі вчепився в мене; він, можна сказати, просто-таки впав на моє ліжко, і його голова лежала на подушках поруч із моєю.

— Плакав?

— Не плакав, але весь здригався. Усім своїм старим, покинутим тілом! Я збагнула це відразу. Ох, скажу я тобі, якби потім можна було переповісти, про що в такі хвилини думаєш, то вийшло б щось неймовірно велике! Гадаю, через те, що він прогаяв у житті, на нього найшла дика лють на будь-яку добропристойність. І раптом помічаю, що він прийшов до тями, й, хоч у кімнаті непроглядна темрява, відразу усвідомлюю, що тепер він судомно здригається від нестримної жаги до мене. Я знаю, тепер не буде ні поваги, ні пощади; після мого стогону в кімнаті все ще стояла цілковита тиша; моє тіло було розгарячіле й сухе, а його — мов аркуш паперу, який піднесли мало не до самого полум’я. Він став якимсь легеньким-легеньким; я відчула, як його рука відпустила моє плече й, звиваючись, ковзнула тілом униз. Я через це й хотіла в тебе про щось спитати. Того ж і прийшла.

Клариса затнулася.

— Про що? Ти ж бо ні про що не спитала! — допоміг їй Ульріх після короткої паузи.

— Ні. Спершу я маю ще дещо сказати. Я лежала, боячись поворухнутись, і відчувала огиду до себе на думку, що мою поведінку він може сприйняти як згоду; але я була геть розгублена, на мене важким каменем налягав страх. Що ти про це думаєш?

— Нічого не можу сказати. Анічогісінько.

— Однією рукою він весь час гладив моє обличчя, а друга й далі блукала. Тремтячи, з такою удаваною, знаєш, безневинністю вона ковзнула, мов поцілунок, по моїх персах і завмерла, ніби прислухаючись і чекаючи на відповідь. І нарешті хотіла була. ну, ти ж, либонь, розумієш, а обличчя його водночас шукало мого обличчя. Але цієї миті я з останніх сил вивинулася від нього й повернулася на бік; і знову з моїх грудей вихопився отой звук, загалом мені чужий — не благання й не стогін, а щось середнє. Річ у тім, що в мене є родимка, такий собі чорний медальйончик.

— І як повівся твій батько далі? — холодно перебив її Ульріх.

Але Клариса не дала себе урвати.

— Ось тут! — Вона через силу всміхнулася й крізь сукню показала місце на внутрішньому боці стегна. — Ось куди він дістався, де медальйончик. Цей медальйончик або має чудодійну силу, або з ним просто пов’язана якась дивовижа!

Зненацька в обличчя їй шугонула кров. Ульріх мовчав, і це повернуло Кларису до тями й пригасило думку, яка її сковувала. Вона знічено всміхнулася й хутко завершила:

— Батько? Він ту ж мить підхопився. Я не бачила, що було написано в нього на обличчі; мабуть, збентеження. А може, вдячність. Адже я врятувала його в останню мить. Ти, либонь, думаєш: старий чоловік, а молоденька дівчина знаходить у собі на це силу! Я, певно, видалася йому якоюсь дивовижною, бо він так ніжно-ніжно потис мені руку, а другою рукою двічі погладив по голові. І, нічого не сказавши, пішов. То ти зробиш для нього, що зможеш?! Зрештою, мала ж я тобі все це якось пояснити.

Зосереджена й ділова, у пошитій на замовлення сукні, яку вона вдягала лише тоді, коли вибиралася до міста, Клариса стояла, простягнувши на прощання руку й маючи намір піти.

71. Комітет з підготовки настанов

у зв’язку із сімдесятиріччям правління

його величности починає засідати

Про свого листа до графа Ляйнсдорфа й свій заклик до Ульріха врятувати Моосбругера Клариса не обмовилася й словом; про все це вона, здавалося, забула. Та й сам Ульріх згадав про це не скоро. Річ у тім, що Діотима нарешті завершила всі приготування до того, щоб у рамках «Опитування з приводу підготовки настанов і вивчення побажань зацікавлених верств населення у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности» скликати особливий «Комітет з підготовки настанов у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности», керівництво яким вона, Діотима, взяла на себе. Його ясновельможність сам склав запрошення, Туцці його підкорегував, Діотима показала поправки Арнгаймові, й нарешті їх схвалили. Проте в запрошенні лишилося все, над чим напружено міркував його ясновельможність. «До цієї зустрічі, — писалося там, — нас приводить загальна згода щодо того, що могутню демонстрацію, народжену в гущі народу, не можна віддати на волю випадку, вона вимагає далекоглядного керівництва збоку інстанції з широким кругозором і глибоким впливом, тобто згори». Далі йшлося про «надзвичайно рідкісне свято благодатного сімдесятирічного перебування на троні», про «вдячно згуртовані» народи, імператора-миротворця, недостатню політичну зрілість, всесвітньо-австрійський рік і нарешті — заклик до «власности й освічености» обернути це, обережно все зваживши і врахувавши, на блискучу демонстрацію «істинного» австрійства.

У Діотиминих списках виділили й загальними зусиллями ретельно доповнили групи мистецтва, літератури й науки, а з особистостей, котрим, не чекаючи від них діяльної участи, дозволили бути присутніми при цій події, після суворого просіювання лишилися, навпаки, тільки одиниці; і все ж число запрошених так зросло, що про звичайне засідання за зеленим столом уже не могло бути й мови, тож довелося обрати вільну форму вечірнього прийняття з холодними закусками. Запрошені сиділи й стояли де завгодно і як завгодно, й Діотимині кімнати нагадували табір війська духу, забезпечений бутербродами, тортами, винами, лікерами й чаєм у такій кількості, яку уможливили тільки особливі бюджетні знижки, що їх пан Туцці зробив дружині, — зробив, треба додати, без будь-яких перекорів, з чого не важко виснувати, що він намагався користуватись новими, інтелектуальними методами дипломатії.

Роль громадської наглядачки на цьому збіговиську ставила перед Діотимою високі вимоги, і багато чого цю жінку, либонь, дратувало б, якби її голова не нагадувала розкішної фруктової вази, такої переповненої, що через її вінця раз у раз висипалися слова — слова, якими господиня вітала кожного, хто переступав поріг її дому, й викликала в кожного захват, демонструючи добру обізнаність з його останньою працею. Готувалася Діотима надзвичайно ретельно і впоралася з цією роботою лише завдяки допомозі Арнгайма, який надав їй свого особистого секретаря, щоб конспективно зібрати й упорядкувати найважливіші відомості. Чудесний шлак такого палкого завзяття склав велику бібліотеку, що її придбали на кошти, виділені графом Ляйнсдорфом на початок паралельної акції; разом із власними Діотиминими книжками бібліотека стала єдиною прикрасою в останній із звільнених кімнат, де квітчасті шпалери, наскільки їх узагалі було видно, виказували будуар, і цей натяк наводив на приємні роздуми про господиню. Але ця бібліотека виявилася корисним надбанням і ще з одного боку; адже кожне з гостей, вислухавши від Діотими люб’язне привітання, нерішуче рушало кімнатами далі, й у самому кінці увагу кожного неодмінно привертала заставлена книжками стіна, щойно він її помічав; перед стіною, оглядаючи книжки, раз у раз підводився й опускався гурт спин, мов бджоли перед розквітлим живоплотом, і хоч причиною була лише ота шляхетна цікавість, яку до книгозбірні відчуває кожна творча людина, та коли хтось нарешті виявляв тут власні твори, його до самих кісток проймало солодке вдоволення, і це було на користь патріотичній акції.

Духовне керівництво зібранням Діотима спершу віддала на волю чудесної стихії, хоч і вважала за потрібне відразу запевнити, зокрема поетів і письменників, що все життя загалом ґрунтується на внутрішній поезії, навіть життя ділове, якщо «поглянути на нього ширше». Це нікого не здивувало, хоч і виявилося, що більшість із тих, кого було вшановано таким зверненням, прийшли сюди, впевнені, що їх запрошено задля того, аби вони самі коротко, в межах десь так від п’ятьох до сорока п’ятьох хвилин дали паралельній акції пораду, прислухаючись до якої вона вже не зіб’ється на манівці, хай би там на які безглузді й хибні пропозиції марнували час подальші оратори. Через це Діотимі спочатку мало не зібралося на плач, і вона ледве зберегла самовладання, бо їй здавалося, ніби кожен каже щось інше, своє, а вона не спроможна звести все до спільного знаменника. З такими високими рівнями концентрації естетичного розуму вона ще не стикалась, і позаяк такі універсальні сходини великих людей трапляються теж не щодня, то розібратися в усьому можна було лише крок за кроком, методично докладаючи неабияких зусиль. А втім, на світі є багато речей, які порізно означають для людини щось зовсім інше, ніж разом; вода, приміром, коли її надто багато, робить менше задоволення (рівно настільки, наскільки менше її потрібно для того, щоб напитися, ніж для того, щоб утопитись), аніж тоді, коли її небагато; так само стоїть справа і з отрутами, розвагами, дозвіллям, грою на піаніно, ідеалами, та й узагалі, мабуть, з усім на світі, тож те, чим є яка-небудь річ, цілком і повністю залежить від того, якою мірою вона насичена, а також від інших обставин. Треба лише додати, отже, що винятку тут не становить і ґеній, — додати, щоб у враженнях, про які йтиметься далі, ніхто не побачив спроби принизити визначних особистостей, котрі самовіддано надали себе до послуг Діотимі.

Бо вже під час цієї першої зустрічі складалося враження, що кожен великий розум почувається вкрай невпевнено, тільки-но позбувається захисту свого гніздечка, звитого на вершині, й мусить висловлюватись на звичайному ґрунті внизу. На зміну неймовірній красномовності, що вражала Діотиму, мов якесь небесне явище, поки вона розмовляла з котроюсь із знаменитостей сама, — приходила, щойно до них приєднувався хтось третій чи четвертий і в суперечність між собою впадало вже кілька балачок, приходила прикра нездатність дійти згоди, й той, хто не боїться таких порівнянь, міг би уявити собі лебедя, який після гордого лету рушає перевальцем по землі. Та після тривалішого знайомства можна легко зрозуміти й це. Нині життя великих умів ґрунтується на засаді «бозна навіщо». Вони мають глибоку пошану й підтвердження її дістають на своїх ювілеях — від п’ятдесятирічного до сторічного — або на святкуванні десятиріччя якої-небудь сільськогосподарської вищої школи, що прикрашує себе почесними докторами, а також при інших різноманітних нагодах, коли годиться промовляти про німецьке духовне багатство. У нашій історії були великі люди, й ми сприймаємо це як належний нам інститут — достоту, як в’язниці чи військо: коли вже він є, то його треба ким-небудь заповнити. Тож із цією метою до певної міри машинально, що загалом властиво таким суспільним потребам, завжди беруть того, хто саме на черзі, й виявляють йому честь, дозрілу для того, щоб її віддавати. Але таке вшанування не зовсім реальне; у самісінькій його глибині зяє загальновідоме переконання, що ніхто, власне, такої чести не заслуговує, і вже важко збагнути, від чого відвисає щелепа — від захвату чи від позіхів. Коли нині чоловіка називають Геніальним, додаючи подумки, що нічого такого вже взагалі не буває, то в цьому є щось від ушанування мертвих, щось від тієї істеричної любови, яка здіймає Гвалт лише з однієї причини: через те, що саме почуття в ній, власне, й нема.

Опинитися в такому стані людям вразливим, зрозуміла річ, неприємно, й вони намагаються по-різному з нього вийти. Одні від розпачу наживають багатство, навчаючись користатися з попиту не лише на великі уми, а й на чоловіків-шаленців, дотепних романістів, екзальтованих дітей природи й вождів нового покоління; другі носять на голові невидиму королівську корону, не скидаючи її за жодних обставин, і з гіркою скромністю запевняють, нібито воліють, аби про цінність того, що вони створили, люди судили аж через троє чи й через десять століть; зате всі сприймають як жахливу трагедію німецького народу те, що справді великі ніколи не стають його живим культурним надбанням, бо відриваються від народу надто далеко вперед. Треба, однак, наголосити на тому, що досі йшлося про уми так звані мистецькі, адже у взаєминах духу зі світом є одна вельми прикметна відмінність. Тоді як мистецький розум хоче, щоб ним захоплювалися так само, як захоплюються Ґьоте й Мікеланджело, Наполеоном і Лютером, навряд чи нині хто-небудь знає ім’я чоловіка, котрий подарував людям невимовну благодать наркозу, ніхто не дошукується якоїсь там пані фон Штайн у житті Ґауса, Ойлера чи Максвела, і мало кого турбує, де народилися й померли Лавуазьє і Кардано. Натомість досліджують, як їхні думки й відкриття розвивали вже власними думками й відкриттями інші, такі самі нецікаві особистості, й невтомно клопочуться їхніми досягненнями, що живуть у подальших досягненнях після того, як нетривалий вогонь особистости вже давно відгорів. Першої миті дивуєшся, усвідомивши, як різко відділяє ця відмінність одного від одного два типи людської поведінки, але на думку відразу спадають приклади протилежні, й ця відмінність здається вже найприроднішою з-поміж усіх меж. Досвід нам підтверджує, що це — межа між особистістю й працею, величчю людини й величчю справи, освітою й знанням, гуманністю й природою. Праця й індустріалізований ґеній не побільшують моральної величі, здатности бути людиною під оком неба, тієї цілісної життєвої мудрости, що переходить у спадок лише у вигляді взірців — державних діячів, героїв, святих, співаків, ба навіть кіноакторів; не побільшують саме тієї великої, ірраціональної влади, причетним до якої почувається й поет, поки він вірить у своє слово й тримається переконання, що його вустами, залежно від сучасних йому життєвих обставин, промовляє голос нутра, крови, серця, нації, Європи чи й людства. Він почувається інструментом загадкової цілісности, тоді як решта людей лише длубаються в буденних, зрозумілих речах, і в це покликання треба спочатку повірити, перше ніж можна буде навчитися його бачити! Переконує нас у цьому, безперечно, голос істини. Та чи не має ця істина однієї химерної риси? Адже там, де менше придивляються до особистости, ніж до справи, завжди знов з’являється, хоч як дивно, ще одна особистість, котра рухає справу вперед; а там, де звертають увагу на особистість, після досягнення певної висоти зринає відчуття, що самодостатньої особистости вже нема й що істинно велике лишилося в минулому!

Ті, що зібралися в Діотими, були геть усі цілісності, а на один раз цього забагато. Міркувати й творити для кожної людини так само природно, як для каченяти — плавати, а ці люди були в своїй справі професіонали й робили її таки краще, ніж решта. Тільки навіщо? Праця їхня була прекрасна, велична, неповторна, але таке багатство неповторности навіювало цвинтарний настрій, спертий дух минущости, де нема безпосереднього сенсу й мети, джерел і продовження. Незліченні спогади про побачене й почуте, перехрещення міріад вібрацій духу зосередилися в цих головах, що стриміли, мов дротики килимника у тканині, яка простиралася довкола них, перед ними й позад них без шва й окрайки, а вони ткали в якомусь одному місці узор, що десь інде повторювався майже з точністю й усе ж таки трохи інакше. Та хіба це раціональне використання самого себе — лишати таку невеличку цяточку на тканині вічности?

Либонь, було б перебільшенням стверджувати, що Діотима це усвідомлювала, однак цвинтарний вітер над нивами духу вона відчувала й що ближче схилявся до вечора цей перший день, то глибше впадала у зневіру. На щастя, вона згадала про те, як колись Арнгайм висловив був безнадію з іншого приводу, тоді їй не зовсім зрозумілого, коли йшлося про такі самі питання; її приятель саме кудись поїхав, але тепер їй спало на думку, що він застерігав її від надто великих сподівань на цю зустріч. Отож поринала вона, по суті, в той арнгаймівський смуток, і це, зрештою, й давало їй високу, майже відчутно журливу й солодку втіху. «Хіба це насправді не той самий песимізм, — питала вона себе, розмірковуючи про Арнгаймове пророцтво, — що його завжди відчувають люди дії, коли стикаються з людьми балачок?!»

72. Наука всміхається в бороду,

або Перша ґрунтовна зустріч зі злом

Пора нарешті сказати кілька слів про усмішку, до того ж чоловічу, та ще й за участю бороди, ніби зумисне створеної для такого чоловічого діла, як усміхатися в бороду; йдеться про усмішку вчених, що відгукнулися на запрошення Діотими й вислуховували знаменитих митців. І хоча вчені й усміхалися, в жодному разі не треба гадати, нібито робили вони це з іронією. Навпаки, в такий спосіб учені виражали свою шанобливість і некомпетентність, про що тут, до речі, вже мовилося. Але впадати через це в оману теж не варто. В їхній свідомості так воно й діялося, проте у своїй підсвідомості, якщо скористатися цим популярним слівцем, а правильніше сказати, у своєму загальному стані то були люди, в яких схильність до зла гуготіла, наче вогонь під казаном.

Це зауваження звучить, певна річ, парадоксально, і коли б його почув який-небудь ординарний професор з університету, він, мабуть, заперечив би, що скромно слугує істині й проґресу і більш нічого не хоче знати; бо така, мовляв, його професійна ідеологія. Але професійні ідеології шляхетні всі, й мисливці, наприклад, дуже далекі від того, щоб називати себе лісовими різниками, вони люблять називатися просто друзями тварин і природи, досвідченими у відстрілі, точнісінько так, як торговці обстоюють принцип чесного зиску, а злодії бога торговців, аристократа й покровителя міжнародних зв’язків Меркурія називають і своїм богом. Отож на картину власної діяльности тих, хто цю картину малює у своїй свідомості, аж так покладатись не варто.

Якщо неупереджено спитати себе, як складався нинішній образ науки — а це важливо вже само собою, адже наука над нами панує, й від неї не захищена навіть людина неписьменна, бо вона вчиться жити поряд із безліччю породжених наукою речей, — то матимемо вже іншу картинку. За вірогідними переказами, почалося це в шістнадцятому сторіччі, в добу надзвичайно глибокої душевної скрухи, — почалося з того, що люди перестали намагатись, як намагалися доти, протягом двох тисячоліть релігійних і філософських роздумів, проникнути в таємниці природи, а натомість поверхово (інакше це й не назвеш) вдовольнилися дослідженням її поверхні. Скажімо, великий Ґалілео Ґалілей, що про нього в таких випадках згадують першим, лишив запитання, з якої причини, закладеної в суті природи, вона, природа, боїться порожніх просторів, унаслідок чого змушує тіло, що падає, минати простір за простором і заповнювати їх поти, поки воно нарешті дістанеться твердого ґрунту; вдовольнився Ґалілей з’ясуванням речі багато простішої: він просто дослідив, з якою швидкістю таке тіло падає, який шлях воно проходить, скільки потребує на це часу і як наростає його швидкість. Католицька церква припустилася глибокої помилки, погрозивши тому чоловікові смертю й примусивши його зректися свого вчення, замість того, щоб, не довго церемонячись, збавити йому віку; адже його власний та його однодумців підхід до речей згодом породив — у надзвичайно короткий, за історичними мірками, час — розклади руху залізничних потягів, заводські машини, фізіологічну психологію й моральний занепад сучасности, з яким їй уже не впоратись. Тієї помилки церква припустилася, либонь, із надто великого розуму, бо Ґалілей не лише відкрив закон падіння й закон руху Землі, він був також винахідник, що ним цікавився, як сказали б тепер, великий капітал; а крім того, не тільки ним опанував тоді новий дух; навпаки, історичні джерела повідомляють: тверезість, яка його надихала, поширювалася навально й нестримно, мов пошесть, і хоч називати кого-небудь натхненним тверезістю може видатися й непристойним нині, коли її в нас, на нашу гадку, аж забагато, за тих часів пробудження від метафізики до суворого дослідження речей було, згідно з численними свідченнями, просто-таки хмелем і вогнем тверезости! Та коли спитати себе, чому це людству, власне, спало на думку так змінюватись, то відповісти можна ось що: вчинило воно достоту так, як учиняє кожна розумна дитина, коли надто рано пробує зіп’ястись на ноги; людство сіло на землю й припало до неї надійною, хоч і не вельми шляхетною частиною тіла — одне слово, саме тією, на якій сидять. Бо найбільша дивовижа в тому, що земля виявилася до цього надзвичайно сприйнятливою й відтоді, як до неї припала та частина тіла, дозволяє виманювати в себе таку безліч усіляких винаходів, зручностей і нагромадженого досвіду, що це просто-таки межує з чудом.

Після такої передісторії можна — і не цілком безпідставно — подумати, що ми перебуваємо всередині дива Антихриста; адже вище вжиту метафору з припаданням частини тіла до землі слід тлумачити не лише у плані надійности, але однаковою мірою й у плані непристойного, вартого осуду. І справді, перше ніж смак до фактів відчули люди розумової праці, його мали тільки воїни, мисливці й торговці — натури, отже, хитрі й сильні. У боротьбі за життя немає місця для розмислів та сентиментів, є лише бажання знищити супротивника найкоротшим і найефективнішим шляхом, і тут кожен — позитивіст; а в комерції теж не така вже й велика чеснота давати себе ошукувати, замість діяти напевно, і прибуток означає кінець кінцем психологічну й таку, що випливає з обставин, перемогу над партнером. Якщо, з другого боку, придивитись, які властивості ведуть до відкриттів, то побачимо, що це — свобода від традиційної тактовности й стриманости, мужність, прагнення до підприємництва й такою самою мірою жага руйнувати, вміння відмітати моральні засади, терпляче торгуватися за найменшу вигоду, в разі потреби — вперто вичікувати на шляху до мети, а також повага до міри й числа, це щонайяскравіше свідчення недовіри до всього непевного; інакше кажучи, виявляємо не що інше, як давні мисливські, солдафонські й гендлярські вади, що їх тут лише перенесено до сфери духовного й перетлумачено на чесноти. І хоч так їх усунено від прагнення до особистої й досить невеликої вигоди, проте елементу первісного зла, як це можна було б назвати, вони не втратили й за такого перевтілення, позаяк він, схоже, непорушний і вічний, принаймні такий самий вічний, як усе по-людському високе, бо становить він ніщо інше й ніщо менше, ніж пристрасть підставити цій висоті ногу й поглянути, як вона дасть сторчака. Хто не знає лихої спокуси, коли, милуючись чудовою глазурованою вазою, мимоволі наштовхуєшся на думку, що досить лише один раз ударити палицею, і ваза розлетиться на друзки? Піднесена до героїзму гіркоти — адже в житті, кажуть, покластися не можна ні на що, крім того, що стоїть міцно, як камінь, — ця спокуса лишається основним почуттям, закладеним у тверезість науки, і коли його з добропорядности й не називають дияволом, то принаймні паленою гривою від нього все ж таки трохи відгонить.

Для початку візьмімо хоча б своєрідну схильність наукової думки до механічних, статистичних, речових пояснень, в яких немовби вирізали серце. У доброті вбачати лиш особливу форму егоїзму; душевні порухи пов’язувати із залозами внутрішньої секреції; констатувати, що людина на вісім чи на дев’ять десятих складається з води; знамениту моральну свободу людської вдачі тлумачити як розумовий придаток до вільної торгівлі, що виник сам собою; вроду пояснювати чудовим травленням і здоровою жировою тканиною; зачаття й самогубства зводити до річних кривих, що цілком вільне волевиявлення показують як вимушений акт; знаходити спорідненість між наркотичним дурманом і психічним захворюванням; задній прохід і рот прирівнювати один до одного як ректальний і оральний кінці того самого… Такі ідеї, що певною мірою розкривають хитрощі чарівного фокусу людських ілюзій, завжди виявляють своєрідну сприятливу схильність, щоб зажити слави аж-аж-аж яких наукових. Тут, певна річ, маємо справу з любов’ю до істини; однак довкола цієї чистої любови є ще й пристрасть до розчарування, неминучости, невблаганности, до холодного відлякування й сухого осуду — підступна пристрасть чи принаймні вимушений вилив таких почуттів.

Інакше кажучи, голос істини супроводжують підозрілі побічні шуми, але люди, котрих це найбільше стосується, їх і чути не хочуть. А тим часом таких приглушених побічних шумів психологія знає нині багато й радить їх вирізняти і якомога докладніше вивчати, щоб запобігти їхнім шкідливим впливам. Отож що було б, якби хто-небудь відчув спокусу й спробував проробити дослід: відверто виставити напоказ і довірливо, сказати б, пустити в люди цей двозначний смак до істини та її підступних людиноненависницьких і пекельно-церберних тембрів? З цього вийшов би, либонь, приблизно той самий брак ідеалізму, що його вже описано під назвою утопії точного життя, система поглядів, основана на експериментах і спростуваннях, але підвладна воєнним законам періоду духовних завоювань. Такий підхід до облаштування життя ні дбайливим, ні примирливим у жодному разі, звісно, не назвеш; сповідуючи його, на все, що гідне життя, дивилися б аж ніяк не просто святобливо, а радше як на демаркаційну лінію, що раз у раз переміщується внаслідок боротьби за внутрішню істину. У такому разі виникли б сумніви щодо святости того стану світу, в якому він, світ, саме перебуває, але сумніви не через скепсис, а в осмисленні підйому, коли нога, що стоїть твердо, щоразу опиняється нижче другої. І у вогні такої ecclesia militans^[12], яка ненавидить учення задля чогось іще не виявленого й нехтує законом та всім чинним задля претензійної любови до їхньої наступної іпостасі, диявол повернувся б до Бога, або, якщо казати простіше, істина знову стала б там сестрою доброчесности й уже не мусила б тайкома паскудити тій, як молода небога своїй тітці — старій діві.

Усе це тепер убирає в себе, більшою чи меншою мірою свідомо, юнак в аудиторіях знань, знайомлячись на додачу з елементами високого, конструктивного способу мислення, який завиграшки пов’язує такі далекі одна від одної речі, як падіння камінця й обертання зірки, а щось, на перший погляд, нібито цілісне й неподільне, як, приміром, виникнення простої дії в центрах свідомости, розкладає на потоки, внутрішні джерела яких розділені тисячоліттями. Та якщо кому-небудь спаде на думку скористатися способом мислення, надбаним так, поза межами спеціальних фахових завдань, то йому відразу дадуть зрозуміти, що в життя інші потреби, ніж у думки. У житті відбувається протилежне мало не всьому, до чого звик освічений розум. Природні відмінності й подібності мають тут дуже високу ціну; наявне, хай би яке воно було, сприймають до певної міри як щось природне й зазіхати на нього не люблять; переміни, що в них виникає потреба, проходять повільно й немовби перекочуванням туди-сюди. І якби хто-небудь, скажімо, із суто веґетаріанських переконань, звернувся до корови на «ви» (справедливо враховуючи ту обставину, що з істотою, якій «тикаєш», багато легше поводитися безцеремонно), то такого б обізвали блазнем, а то й узагалі йолопом — але не через його любов до тварин чи веґетаріанські переконання, які мають славу високогуманних, а через те, що він переносить їх безпосередньо на дійсність. Одне слово, розум і життя перебувають у складному компромісі, коли розум дістає плату не більше, ніж за половину з тисячі своїх вимог, і за це його вшановують званням почесного кредитора.

Та коли розум у тому могутньому вигляді, що його він набув насамкінець, — це й сам, як ми вже припускали вище, надзвичайно мужній святий з побічними античеснотами вояка й мисливця, то з огляду на описані обставини напрошується висновок, що закладена в ньому схильність до блюзнірства ніде не може вийти назовні у своїй усе ж таки прекрасній повноті й не знаходить нагоди морально очиститися, зіткнувшись із дійсністю, а тому трапляється, очевидно, на всіляких досить-таки дивних, неконтрольованих шляхах, якими вона втікає зі своєї безплідної замкнутости. Лишається, либонь, не з’ясованим, чим усе досі було — грою уяви чи ні, тож не можна все ж таки заперечувати, що це останнє припущення має своєрідне підтвердження. Є такий собі безіменний настрій, який нині досить багатьом людям увійшов у плоть і кров: очікування більшого зла, готовність до стовпотворіння, недовіра до всього, що в пошані. Є люди, котрі нарікають на брак ідеалів у молоді, та коли настає хвилина, що вимагає від них дій, вони цілком машинально чинять точнісінько так само, як той, хто з цілком здорової недовіри до ідеї підкріплює її м’яку силу кийком. Чи є, інакше кажучи, хоч одна праведна мета, яка не мала б запасатися бодай крихтою продажности й брати до уваги ниці людські властивості, щоб у цьому світі її вважали серйозною й серйозно поставленою? Такі слова, як «зв’язати», «примусити», «прибрати до рук», «вовка боятися — в ліс не ходити», «рішучі заходи», тішать вухо своєю надійністю. Ідеї на кшталт тієї, що й найбільший розум, якщо його запроторити на казармений плац, за тиждень навчиться стрибати на команду фельдфебеля або що одного лейтенанта й вісьмох солдатів досить для того, щоб узяти під арешт будь-яку парламентську говорильню в світі, знайшли, хоч і не відразу, своє класичне втілення у відкритті, що, вливши в горлянку ідеаліста кілька ложок касторки, можна зробити смішними й найтвердіші переконання; але ці ідеї з давніх-давен, хоч їх обурено й проганяють, з несамовитою впертістю страхітливих снів повертаються назад. Так уже повелося, що нині в кожного, хто постає перед яким-небудь приголомшливим явищем, нехай навіть воно приголомшує його своєю красою, принаймні друга думка зринає така: «Мене в дурні не пошиєш, ні, хто-хто, а я виведу тебе на чисту воду!» І ця несамовита пристрасть до приниження, що з нею доба, яка не лише пройшла вогонь, і воду, й мідні труби, а й сама змушує людей крізь усе це проходити, — вже, мабуть, не природний для життя поділ на простацьке й високе, а радше схильність духу до самокатування, невимовна насолода від видовища, коли добро можна принизити й на диво легко зруйнувати. Певною мірою це нагадує палке бажання покарати самого себе за брехню, і вірити в добу, що з’явилася на білий світ задом наперед і потребує лише того, щоб руки творця повернули її як слід, — у цьому, либонь, далеко не найбільший відчай.

Багато чого з цього має виражати, отже, чоловіча усмішка, навіть якщо вона уникає погляду свого власника чи й узагалі ніколи ще не доходила до його свідомости, й саме така була усмішка, з якою більшість запрошених знаменитих фахівців підкорялися гідним похвали зусиллям Діотими. Усмішка ця лоскотом підіймалася вгору ногами, які не знали до пуття, в який бік тут рушити, й доброзичливим подивом завершувала свій шлях на обличчі. Гості раділи нагоді зустріти кого-небудь знайомого чи колегу й приятеля і погомоніти з ним. Кожен мав таке відчуття, що, зібравшись додому, вже за порогом доведеться ступити кілька кроків для проби, щоб переконатися, чи досить твердо стоїш на ногах. Проте саме прийняття було влаштоване все ж таки дуже мило. Звісно, такі загальні заходи ніколи не наповнюються справжнім змістом, як, по суті, й усі дуже загальні й дуже високі ідеї; ви не годні уявити собі навіть поняття «собака», це — лише посилання на певних собак і певні собачі властивості, а вже розчудову вітчизняну й таку патріотичну, що далі нікуди, ідею ніхто не уявить собі й поготів. Та коли змісту нема й тут, то бодай який-небудь сенс усе ж таки є, і зовсім непогано, певна річ, цей сенс час від часу будити! Про це казали одне одному більшість присутніх — казали, щоправда, переважно мовчки й неусвідомлено; а Діотима, що все ще стояла в головній вітальні, шанобливо зустрічаючи останніх учасників зібрання, невиразно й здивовано чула, як довкола вже зав’язувалися жваві розмови, і з них, якщо вона не помилялася, до її вуха нерідко долинали навіть пояснення щодо різниці між чеським і баварським пивом чи з приводу видавничих гонорарів.

Шкода, що це своє товариство вона не мала змоги спостерігати й знадвору. Звідти воно мало чудовий вигляд. Світло яскраво мерехтіло за фіранками високих вікон, і його ще дужче підкреслював ореол авторитету й знатности екіпажів, які очікували перед будинком, а також погляди гав, що, проходячи мимо, спинялись і якийсь час витріщалися вгору, не розуміючи до пуття чому. Діотима, якби все це побачила, потішилася б. У сутінковому сяйві, що його це свято лило на вулицю, весь час стояли люди, а за спинами в них починалася велика темрява, яка трохи далі швидко ставала непроникною.

73. Донька Лео Фішеля Ґерда

У цій метушні Ульріх довго не знаходив часу виконати обіцянку, яку він дав директорові Фішелю, й відвідати його сім’ю. Правильніше сказати, він не знайшов часу взагалі, поки не сталася несподівана подія: візит Фішелевої дружини Клементини.

Вона попередньо зателефонувала, й Ульріх очікував на неї не без тривоги. Востаннє він був у них удома три роки тому, коли прожив у цьому місті кілька місяців; але цього разу він навідався туди лише одного дня, тому що не хотів поновлювати колишнього залицяння й побоювався материнського розчарування пані Клементини. Проте Клементина Фішель була жінка «шляхетної душі», а в щоденних дрібних сутичках зі своїм чоловіком мала нагоду скористатися цією своєю чеснотою так рідко, що в особливих випадках, які траплялися, на жаль, не часто, її почуття сягали просто-таки героїчних вершин. І все ж ця худенька жінка із суворим, ледь зажуреним обличчям була трохи збентежена, коли опинилася перед Ульріхом і попрохала його поговорити з нею віч-на-віч, хоч вони й так були самі… Адже лише до його думки ще може прислухатися Ґерда, пояснила Клементина, і нехай він, додала вона, не сприйме її прохання хибно.

Про обстановку в родині Фішелів Ульріх знав. На додачу до того, що батько з матір’ю постійно одне з одним воювали, Ґерда, їхня вже двадцятитрирічна донька, оточила себе ватагою дивних хлопців і дівчат, які всупереч волі татуся Лео, що аж зубами скреготав, робили з нього мецената й покровителя свого «нового духу», бо збиратися ніде не було так зручно, як у нього. А Ґерда, розповідала Клементина, — дівчина недокрівна й дуже нервова, вона відразу страшенно хвилюється, коли хто-небудь пробує обмежити її спілкування з тими, зрештою, просто дурноверхими, невихованими хлопчаками; але отой їхній містичний антисемітизм, який вони зумисне виставляють напоказ, не лише нетактовний, а й свідчить, мовляв, про внутрішню дикість. Ні, додала Клементина, вона не має наміру нарікати на антисемітизм, адже він — ознака часу, з цим треба змиритися; можна навіть визнати, що в певному сенсі у ньому щось, мабуть, є. Клементина зробила паузу й утерла б носовою хустиною сльозу, якби не носила серпанку; отож сльози вона не пустила, а вдовольнилася тим, що лише дістала із сумочки білу хустину.

— Ви ж бо знаєте Ґерду, — промовила гостя, — дівчина вона гарна й здібна, але.

— Трохи різкувата, — докинув Ульріх.

— Так, бачить Бог, вона завше впадає в крайнощі.

— І, виходить, ніяк не кине свого давньогерманства? Клементина повела мову про материнські й батьківські почуття. «Материнським ходінням» трохи патетично назвала вона свій візит, ще однією метою якого було знову принадити до свого дому Ульріха у зв’язку з його, ходили чутки, такими великими успіхами в паралельній акції.

— Я сама себе картаю, — провадила Клементина, — бо в останні роки проти волі Лео підтримувала ці її знайомства. Нічого такого я в них не бачила; ті хлопці й дівчата на свій лад ідеалісти; а якщо ти людина неупереджена, то вмій вислухати й кривдні слова. Однак Лео — ви ж бо його знаєте — через антисемітизм нервує, байдуже, який він — лише містичний і символічний чи справжній.

— А Ґерда з її вільним, біляво-німецьким норовом визнати цієї проблеми не хоче? — додав Ульріх.

— Вона щодо цього така сама, якою замолоду була я. До речі, як ви гадаєте, чи має Ганс Зеп майбутнє?

— Хіба Ґерда з ним заручена? — обережно поцікавився Ульріх.

— Той хлопець не має ж бо жодних перспектив забезпечити сім’ю! — зітхнула Клементина. — Про які заручити може бути мова?! Та коли Лео заборонив йому приходити до нас, Ґерда три тижні майже нічого не їла, й від неї лишилася сама шкіра та кості. — І раптом вона розгнівано сказала: — Ви знаєте, мені здається, це — мов гіпноз, мов якась розумова інфекція! Атож, іноді мені здається, що Ґерда під якимсь гіпнозом! Той хлопець весь час розводиться в нашому домі про свої погляди, а Ґерда навіть не помічає, як це щоразу ображає її батька-матір, хоч загалом вона завше була дівчинкою доброю й щиросердою. А що-небудь скажи їй, то вона одразу у відповідь: «Ти старомодна, мамо». Тож я собі й подумала, — адже для Ґерди авторитет лише ви, й Лео про вас теж такої високої думки! — чи не могли б ви якось зайти до нас і трохи відкрити їй очі на те, який незрілий той Ганс та його приятелі?

Позаяк Клементина була людина досить коректна, а намірялася вдатись, по суті, до акту насильницького, то виходило, що клопіт вона мала таки дуже серйозний. У цій ситуації вона, попри чвари зі своїм чоловіком, відчувала щось на кшталт солідарности з ним і загальної відповідальности. Ульріх стривожено звів догори брови.

— Боюся, Ґерда скаже, що і я старомодний. Ця новочасна молодь нас, старших, не слухає, а тут питання принципові.

— Я собі подумала була, що коли б у цій великій акції, про яку стільки розмов, ви знайшли для Ґерди яке-небудь завдання, то це, може, скоріше навело б її на інші думки, — вставила Клементина.

І Ульріх поквапився пообіцяти, що навідається до них, хоч і запевнив її, що для такого застосування Ґерди паралельна акція ще не дуже дозріла.

Коли за кілька днів Ґерда побачила його в себе вдома, щоки її взялися круглими червоними плямами; і все ж вона міцно потисла йому руку. Вона була з тих чарівливо цілеспрямованих дівчат, котрі, не замислюючись, пішли б в автобусні кондукторки, якби до цього закликала яка-небудь загальна ідея.

Ульріх не помилився, коли припускав, що застане її саму; мама в цей час вийшла до крамниць скупитись, а тато ще не повернувся зі служби. І щойно Ульріх переступив поріг кімнати, як усе тут разюче нагадало йому про один день із тих часів, коли вони зустрічалися. Щоправда, пора року була тоді вже на кілька тижнів пізніша; стояла весна, але видався один із тих дошкульно спекотних днів, які іноді летять, мов пластівці приску, попереду літа і які погано витримує ще не загартований організм. Обличчя в Ґерди мало тоді змучений, худий вигляд. Вона була одягнена в біле й пахла білим, як висушене на лугу полотно. Штори в усіх кімнатах були опущені, й помешкання сповнювали примхливі сутінки, пронизані стрілами тепла, які з обламаними вістрями проникали крізь сіру перешкоду тканини. Ульріх мав таке відчуття, немовби вся Ґерда складається, як її сукня, зі свіжо випраних полотняних куліс. Це відчуття було цілком об’єктивне, й він міг би спокійно поскидати з неї ті куліси одну по одній, анітрохи не потребуючи для цього любовного пориву. І саме таке відчуття він мав і тепер. Це була ніби цілком природна, однак марна близькість, і вони обоє її боялися.

— Чому ви так довго до нас не приходили? – спитала Ґерда.

Ульріх відверто сказав, що її батько й мати — принаймні таке в нього склалося враження — проти таких близьких взаємин, якщо вони не мають на меті одруження.

— Ох, мама!… — зітхнула Ґерда. — Мама смішна. Виходить, приятелювати ми не можемо, треба відразу думати про одруження?! Але ж тато хоче, щоб ви приходили частіше; адже в тій великій історії ви, кажуть, стали важливою птицею?

Вона говорила про це цілком щиро — про таку безглузду поведінку двох літніх людей, говорила, упевнена в природному союзі, що об’єднував її з Ульріхом проти них.

— Я приходитиму, — відповів Ульріх, — тільки скажіть мені, Ґердо, куди це нас заведе?

Річ була в тому, що вони не кохали одне одного. Колись вони часто грали вдвох у теніс чи бачилися в товариствах, виходили разом прогулятись, цікавилися справами одне одного, і так непомітно перейшли межу, за якою перед близькою людиною вже можна не критися, навіть коли на душі в тебе не затишно, — на відміну від решти людей, перед якими намагаєшся причепуритись. Несподівано вони зблизилися так, як зближуються двоє, котрі давно одне одного кохають, ба навіть уже й не кохають, але обходяться й без кохання. Вони сварилися так, що збоку здавалось, немовби ці двоє не можуть одне одного терпіти, але це було те, що стояло поміж них перешкодою й воднораз їх поєднувало. Вони знали: бракує лише іскорки, щоб з усього цього спалахнуло полум’я. Якби вікова різниця між ними була менша чи якби Ґерда була заміжня, то випадковість обернулася б, мабуть, на крадіжку, а крадіжка — хай навіть з часом — на пристрасть, бо в кохання, як у злість, заводять себе словами, наслідуючи його повадки. Та саме через те, що обоє це розуміли, вони цього й не робили. Ґерда лишалася дівчиною, й це її страшенно дратувало.

Замість відповісти на його запитання, вона заходилася поратись у кімнаті, й зненацька Ульріх опинився біля неї. Це був дуже нерозважний крок, бо не можна в таку мить стояти так близько біля дівчини й починати про щось ромову. Вони пішли шляхом найменшого опору, як ото струмок, що тече лугом, обминаючи перешкоди, й Ульріх поклав руку Ґерді на стегно, діставши пучками тієї лінії, якою звичайно спускається вниз внутрішня підв’язка на панчосі. Потому він повернув до себе злякане й упріле обличчя Ґерди й поцілував її в губи. Отак вони й стояли — не в змозі ні вивільнитись одне від одного, ні поєднатися. Його пучки намацали широку Гумку підв’язки й кілька разів легенько стьобнули нею по стегну. Нарешті Ульріх відірвався від дівчини й, стенувши плечима, спитав ще раз:

— Куди це нас заведе, Ґердо?

Дівчина, поборовши збудження, відказала:

— Невже має бути саме так?!

Потім подзвонила й звеліла принести що-небудь попити; вона підняла на ноги весь дім.

— Розкажіть що-небудь про Ганса! — м’яко попрохав Ульріх, коли вони посідали, відчуваючи потребу розпочати нову розмову.

Ґерда, ще не зовсім оговтавшись, спершу помовчала, але по хвилі сказала:

— Ви — марнославна людина; нас, молодших, ви ніколи не зрозумієте!

— Не треба лякати, — ухильно відказав Ульріх. — Гадаю, Ґердо, тепер я від науки відмовлюся. Тобто перейду до нового покоління. Чи досить буде вам, якщо я заприсягнуся, що знання споріднені з користолюбством, що вони — нікчемний потяг до скнарости, що це — пихатий внутрішній капіталізм? У мені більше почуттів, ніж ви собі гадаєте. Але я хочу вберегти вас від пустої балаканини, де все — лише слова!

— Вам треба ближче познайомитися з Гансом, — в’яло промовила Ґерда, але потім різко додала: — А втім, вам однаково ніколи не зрозуміти, що можна без себелюбства злитися з рештою людей в якій-небудь єдності!

— А Ганс і досі приходить до вас так само часто? — обережно допитувався Ульріх.

Ґерда здвигнула плечима. Її мудрі батько й мати не заборонили зовсім Гансові приходити до них додому, а виділили йому кілька днів на місяць. За це Ганс Зеп, студент, який ніким і нічим не був і ще не мав перспектив чимось стати, мусив дати їм слово чести надалі не підбивати Ґерду ні на що неправедне й кинути пропаґувати оте містичне німецьке «діяння». У такий спосіб Фішелі сподівалися позбавити його принадливости забороненого. І Ганс Зеп, хлопець цнотливий (бо лише чуттєвість прагне володіти, а це — риса юдейсько-капіталістична) спокійно дав слово чести, якого від нього вимагали, — дав, не маючи, однак, наміру рідше навідуватися потай до них додому й відмовлятися нашіптувати палкі слова, захоплено стискати руки й навіть цілуватися, позаяк усе це — складові природного життя дружніх душ; відмовитися він ладен був лише від своєї доти активної теоретичної пропаґанди союзу, не визнаного ні церквою, ні державою. Слово чести з готовністю він дав ще й тому, що вважав себе й Ґерду внутрішньо ще не дозрілими до втілення своїх засад, і перешкода нашіптуванням ницої природи цілком його влаштовувала.

Та обоє молодих людей, звичайно, страждали через цю необхідність, що встановлювала їм межу ззовні, перше ніж вони знайшли її в собі, власну. Хто-хто, а Ґерда не змирилася б із цим втручанням батька й матері, якби не відчувала невпевнености сама; але тим більшу гіркоту викликало в неї таке втручання. Власне, дівчина не дуже й кохала свого юного приятеля; прихилилася вона до нього радше через свої суперечності з батьком-матір’ю. Якби Ґерда народилася кількома роками пізніше, її тато був би одним із найбагатших людей у місті, хоч саме через це не вельми шанованим, і мати ним знову захоплювалася б, перше ніж Ґерда опинилася б у становищі, коли пересварки між батьком та матір’ю їй доводилося б сприймати як незлагоди в самій собі. Тоді вона, либонь, з гордістю відчувала б себе істотою змішаної раси; але за обставин, що склалися насправді, дівчина повставала супроти батька й матері та їхніх життєвих проблем, не бажала брати на себе тягаря спадковости й була така білява, така вільна, німецька й енергійна, немовби не мала з ними нічого спільного. І хоча все йшло ніби й непогано, однак мало ту ваду, що їй ніколи не щастило витягти на світло черв’яка, який тлив її душу. Удома в неї до націоналізму й расової ідеології, хоч вони втягли у свою істерію половину Європи й у фішелівських стінах усе крутилося саме навколо них, ставилися так, немовби нічого такого не було. Усе, що Ґерда про це знала, проникало в неї ззовні, у невиразних формах чуток, у вигляді натяків і перебільшень. У її душу рано вкарбувалася суперечність, яка полягала в тому, що батько й мати (загалом вони брали близько до серця все, про що казали багато людей) у цьому випадку становили, однак, дивний виняток; і Ґерда, не вловлюючи в цій примарній проблемі якогось певного, тверезого сенсу, пов’язувала з нею, надто в юні роки, все, що в батьківському домі було їй прикре й викликало в ній тривогу.

Одного дня вона познайомилася з молодіжним християнсько-германським гуртком, членом якого був Ганс Зеп, і відразу відчула себе немовби в рідному домі. Важко сказати, у що вірили ті хлопці й дівчата; це була одна з тих незліченних маленьких, невиразно окреслених вільних духовних сект, яких у середовищі німецької молоді, відколи згинув гуманістичний ідеал, хоч греблю гати. Вони не були расистами-антисемітами, а лише протестували проти «юдейського світогляду», маючи на увазі капіталізм і соціалізм, науку, здоровий глузд, владу й самовпевненість батьків-матерів, ощадливість, психологію і скепсис. Головним їхнім гаслом був «символ»; наскільки розумів Ульріх (а в таких речах він дещо розумів), символом вони називали великі вияви добродіяння, у дзеркалі яких усе заплутане й здрібніле в житті — так висловлювався Ганс Зеп — стає очевидним і величним, вияви, які заглушають шум почуттів і скроплюють чоло в потоках трансцендентности. Такими вони називали Ізенгаймський вівтар, єгипетські піраміди й Новаліса; Бетговена й Стефана Ґеорга вони визнавали як передвістя, але що таке символ у перекладі тверезою мовою — про це не казали: по-перше, тому що тверезою мовою символу не висловиш, по-друге, тому що арійці не мають права бути тверезими (тим-то в останні сторіччя їм удавалися лише натяки на символи), а по-третє, тому що трапляються такі сторіччя, які дуже й дуже рідко в далекій від людей людині породжують далеку від людей мить добродіяння.

Ґерда, дівчина розумна, в душі відчувала неабияку недовіру до таких перебільшених уявлень, але водночас недовіряла й цій своїй недовірі, вбачаючи в ній успадковану частку розуму батька й матері. Удаючи з себе людину незалежну, вона скрупульозно намагалася не слухатись батька-матері й страждала від побоювання, що її походження заважатиме їй стежити за Гансовими думками. Усім своїм єством вона повставала супроти моральних табу так званої добропорядної сім’ї, супроти самовпевненого, задушливого зазіхання батьківської влади на особистість, тоді як Ганс, що був, за словами її матері, «із сім’ї такої собі, ніякої», страждав багато менше; він виділився з кола своїх товаришів як «духовний наставник» Ґерди, провадив з подругою й ровесницею палкі розмови й своїми велемовними тлумаченнями, які супроводжував поцілунками, намагався звабити її до «сфери безумовного», хоча на практиці досить спритно пристосовувався до умовностей родини Фішелів, коли вже йому дозволяли відкидати їх «з переконання», що, звичайно, раз у раз давало привід для сварок з татусем Лео.

— Люба Ґердо, — мовив Ульріх по хвилі, — ваші друзі дозоляють вам вашим батьком, таких жахливих шантажистів я зроду не бачив!

Ґерда зблідла й почервоніла воднораз.

— Ви й самі чоловік уже не молодий, — відказала вона, — і міркуєте не так, як ми! — Потім, збагнувши, що вразила Ульріхове шанолюбство, примирливо додала: — Загалом кохання я не уявляю собі чимось аж таким великим. Можливо, я, як ви кажете, лише марную з Гансом час; можливо, мені треба взагалі про кохання забути, бо я ніколи вже не покохаю нікого так, щоб відкривати йому кожен куточок своєї душі в помислах і почуттях, у праці і в мріях. Мене це навіть не дуже й лякає!

— На свої роки ви дуже мудрі, Ґердо, коли розмовляєте так, як ваші друзі! — урвав її Ульріх.

Ґерда спалахнула.

— Коли я розмовляю з друзями, — вигукнула вона, — то думки наші переходять від одного до одного, і ми знаємо, що живемо й говоримо серед своїх. Чи ви розумієте це взагалі? Довкола нас — безліч побратимів і посестер, і ми відчуваємо їх; це відчуття — психофізичне в певному сенсі, якого у вас, поза всяким сумнівом… ні, якого ви, поза всяким сумнівом, не годні собі навіть уявити; тому що ви завжди бажали лише когось одного; ви міркуєте, як хижак!

Чому як хижак? Ця фраза, що злочинно зависла в повітрі, видалася безглуздою навіть самій Ґерді, і їй стало соромно за свої очі, які злякано витріщалися на Ульріха.

— Я не хочу на це відповідати, — м’яко промовив той. — Краще розповім вам, щоб перемінити розмову, одну історію. Чи випадало вам чути, — і він притяг дівчину до себе рукою, в якій її зап’ясток сховався, мов дитина серед скель, — одну зворушливу історію про захоплення місяця? Ви ж бо знаєте, що колись наша земля мала кілька місяців? І є теорія — її підтримують, до речі, багато прихильників, — згідно з якою такі місяці — зовсім не те, за що ми їх вважаємо, не остиглі небесні тіла на кшталт самої землі, а величезні крижані кулі, що літають у космічному просторі; вони підійшли надто близько до землі, й вона їх затримала. Наш місяць — нібито остання з тих куль. Ви лишень погляньте на нього!

Ґерда послухалася й на осяяному сонцем небі знайшла поглядом блідого місяця.

— Хіба він не нагадує крижану кулю? — спитав Ульріх. — Винне не освітлення! Чи ви коли-небудь замислювалися, чому виходить так, що ми бачимо завжди той самий бік місяця? Річ у тім, що він, останній наш місяць, уже не повертається тим чи тим боком, він уже захоплений! Розумієте, місяць, потрапивши колись під владу землі, не лише кружляє навколо неї — вона дедалі ближче притягує його до себе. Просто ми цього не помічаємо, тому що це кружляння з наближенням до землі триває сотні тисяч років чи й довше. Але цього не заперечиш, і в історії землі траплялися, мабуть, тисячоліття, коли вона притягувала тодішні місяці зовсім близько, й вони кружляли навколо неї з шаленою швидкістю. І так само, як тепер місяць тягне за собою припливну хвилю заввишки один-два метри, колись він, обертаючись навколо землі, волочив за собою таку собі хистку гору води й мулу заввишки з гірський хребет. Навряд чи можна уявити собі, по суті, страх, у якому в такі тисячоліття жили, мабуть, на цій божевільній землі покоління за поколіннями.

— А хіба тоді вже були люди? — спитала Ґерда.

— Ну звісно. Та зрештою такий крижаний місяць розривається, з гуркотом падає на землю, і хвиля заввишки з гірський хребет, яку місяць підняв під своєю орбітою, відкочується назад, з неймовірною силою затоплює всю кулю й знов розподіляється на її поверхні. Це — ніщо інше, як потоп, тобто велика загальна повінь, не більше й не менше! Хіба могли б усі леґенди розповідати про це так одностайно, якби люди не зазнали цього насправді? А позаяк один такий місяць у нас іще лишився, то й такі тисячоліття настануть іще раз. Думка це дивна.

Ґерда, затамувавши дух, поглянула у вікно на місяць; її долоня все ще лежала в Ульріховій; місяць висів у небі огидною блідою плямою, і саме ця непоказна картина надавала неймовірній вселенській авантюрі, що її жертвою Ґерда відчувала себе за якоюсь емоційною асоціацією, простої буденної правдивости.

— Але в цій історії нема й крихти правди, — промовив Ульріх перегодя. — Таку теорію фахівці називають божевільною, а місяць до землі насправді теж не наближується й навіть, наскільки я пригадую, на тридцять два кілометри від неї далі, ніж мав би бути за розрахунками.

— То навіщо ж ви розповіли мені цю історію? — спитала Ґерда, намагаючись вивільнити свою руку з його.

Однак її опір утратив усю свою силу; так траплялося з нею щоразу, коли вона розмовляла з чоловіком, що був аж ніяк не дурніший від Ганса, проте у своїх поглядах не перебирав міри, мав доглянуті нігті й зачесаного чуба. Ульріх дивився на ріденький чорний пушок, що дисонував із золотою шкірою Ґерди; здавалося, разом із цими волосинками з плоті пробивалася вся багатогранна складність бідних людей сьогодення.

— Не знаю, — відповів він. — Чи приходити мені ще? Хвилювання своєї вивільненої руки Ґерда вилила на всілякі дрібнички, які заходилася перекладати з місця на місце, й нічого не відповіла.

— Ну, то скоро я прийду ще, — пообіцяв Ульріх, хоча до цього дня такого наміру й не мав.

74. Четверте сторіччя до н. Х. проти 1797 року.

Ульріх одержує від батька ще одного листа

Швидко розлетілася чутка про те, що сходини в Діотими мають надзвичайний успіх. У цей час Ульріх одержав від батька навдивовижу довгого листа, а на додачу ще й цілий стос брошур та окремих друкарських відбитків. Батько писав приблизно таке: «Любий сину! Твоє тривале мовчання… Проте від третьої особи я на втіху собі довідався, що мої клопотання про тебе… мій доброзичливий товариш граф Штальбурґ… Його ясновельможність граф Ляйнсдорф. Наша родичка, дружина начальника відділу Туцці. Справа, задля якої я змушений тепер просити тебе скористатися всім твоїм впливом у твоєму новому колі, полягає ось у чому:

Світ запався б, якби істиною могло бути все, що за неї приймають, а дозволенним — будь-яке бажання, котре людині таким здається. Тому наш спільний обов’язок — визначати одну-єдину істину і праведне бажання в міру того, як нам щаститиме це робити, з невблаганним відчуттям обов’язку пильнувати, щоб це й викладено було в чіткій формі наукового твердження. Із сказаного ти можеш зробити висновок, що це означає, коли я повідомлю тобі, що не лише в колах дилетантських, але досить широко і в наукових, які, на жаль, піддаються впливам непевних часів, уже давно набув поширення надзвичайно небезпечний рух за те, щоб у новій редакції нашого кримінального кодексу домогтися якихось нібито поліпшень і послаблень. Мушу зауважити, що цю нову редакцію уже кілька років випрацьовує створений міністром комітет з відомих експертів, бути членом якого маю честь і я, — так само, як і мій університетський колега професор Швунґ (цього чоловіка ти, либонь, пам’ятаєш із тих давніх часів, коли я його ще не розкусив і довгі роки вважав найкращим своїм товаришем). А щодо згаданих мною послаблень, то наразі з чуток — хоч загалом це, на жаль, надто ймовірно — я довідався, що в наступному році, році ювілею нашого високоповажаного й милосердого правителя, тобто з огляду на атмосферу, сказати б, великодушности можна очікувати особливих зусиль, спрямованих на те, щоб прокласти в нас шлях такому згубному послабленню правосуддя. Само собою зрозуміло, ми з професором Швунґом однаковою мірою сповнені твердої рішучости поставити на цьому шляху заслін.

Я, звісно, розумію, спеціальної юридичної підготовки ти не маєш, однак, либонь, усвідомлюєш, що така правова невизначеність, яка фальшиво називає себе гуманністю, не знає кращої лазівки, ніж поняття неосудности, яке унеможливлює покару злочинця, поширити, надавши йому нечіткої форми обмеженої осудности, й на тих численних індивідів, котрі не є ні психічнохворі, ні нормальні з погляду моралі й становлять ціле військо тих неповноцінних, морально недоумкуватих, які, на жаль, несуть чимдалі більшу заразу в нашу культуру. Тобі не потрібно пояснювати, що поняття такої обмеженої осудности — якщо його взагалі можна назвати поняттям, що особисто я заперечую! — має бути якнайтісніше пов’язане з нашими тлумаченнями цілковитої осудности чи неосудности, й відтак я підходжу безпосередньо до суті своєї справи.

Спираючись на вже наявні законоположення і враховуючи викладені обставини, я в уже згаданому дорадчому комітеті вніс пропозицію сформулювати §318 майбутнього кримінального кодексу відпов. у такій редакції:

«Злочинною дія не вважається в тому разі, коли особа, що її скоїла, в момент скоєння свого вчинку була в непритомному стані або в стані хворобливого порушення розумової діяльнос-ти, внаслідок чого…» Професор Швунґ теж вніс пропозицію, яка починалася точнісінько такими самими словами.

Але далі в його пропозиції йшли слова: «…внаслідок чого свобода волі такої особи ставала неможливою»; тоді як у моїй пропозиції стояло таке: «…внаслідок чого така особа втрачала здатність усвідомити протиправність своєї дії». Мушу визнати, спочатку я й сам не завважив у цій розбіжності ніякого злого заміру. Особисто я завжди дотримувався думки, що з розвитком розуму й здорового глузду воля шляхом розмислів та рішень, що з них випливають, бере гору над потягами й інстинктами. Відтак вольова дія — не підсвідома, вона завжди пов’язана з мисленням. Людина вільна тією мірою, якою вибирає свою волю; якщо вона має людські потяги, тобто потяги, що відповідають чуттєвому боку її сутности, якщо, отже, її мислення порушене, то вона не вільна. Вияв волі — це якраз не щось випадкове, а самовизначення, що неминуче випливає з нашого «я», і волю, отже, визначає мислення, і якщо воно порушене, то воля — вже не воля, й людина чинить лише за природою своїх потягів!… Але я, звісно, знаю, що в літературі представлено й протилежний погляд, згідно з яким воля, навпаки, визначає мислення. Ця концепція має своїх прихильників серед сучасних юристів, щоправда, лише від 1797 року, тоді як та, яку поділяю я, протистояла всіляким нападкам ще від IV сторіччя д. н. Х.; але я хотів довести свою готовність до компромісу й запропонував формулювання, що враховувало обидві пропозиції і звучало б, отже, так:

«Злочинною дія не вважається в тому разі, коли особа, що її скоїла, в момент скоєння свого вчинку була в непритомному стані або в стані хворобливого порушення розумової діяльности, внаслідок чого така особа втрачала здатність усвідомити протиправність своєї дії і свобода її волі ставала неможливою».

І ось тоді професор Швунґ і показав своє справжнє нутро! Він знехтував мою готовність до компромісу й пихато заявив, що в цьому реченні сполучник «і» треба замінити на «або». Ти розумієш його намір. Людина думки від дилетанта саме тим і відрізняється, що вміє побачити «або» там, де друга скаже просто «і», й Швунґ спробував накинути мені поверхове мислення, запідозривши мене, з огляду на мою пов’язану з отим «і» готовність до порозуміння, в тому, буцімто я не усвідомив глибини й значення суперечности, яку належить подолати!

Само собою зрозуміло, що від тієї миті я з усією рішучістю виступив проти нього.

Я відчув, що мушу домагатися прийняття моєї першої редакції без будь-яких змін, і свою компромісну пропозицію відкликав; але Швунґ почав з рафінованою підступністю завдавати мені всіляких прикрощів. Так, він заперечує, що, коли пристати на мою пропозицією, яка бере за основу здатність усвідомлювати протиправність дій, то особу, котра страждає, як це буває, на особливі маячні ідеї, але загалом здорова, можна виправдати через психічну хворобу лише в тому разі, коли пощастить довести, що вона внаслідок своїх особливих маячних ідей припускала наявність обставин, які виправдовують її дії або звільняють їх від покарання, а відтак поводилася, хоч і в хибно уявному нею світі, все ж таки коректно. Але це заперечення зовсім непереконливе, бо, хоч емпірична логіка й знає людей, почасти хворих, а почасти здорових, логіка юридична, коли йдеться про той самий злочин, у жодному разі не має права визнавати одночасне існування цих двох юридичних станів, для неї людина або осудна, або неосудна, і ми маємо право припускати, що й особи, котрі страждають на особливі маячні ідеї, здатність відрізняти правне від протиправного загалом не втрачають. І якщо в окремих випадках цю здатність у них і затьмарювали маячні ідеї, то досить було б лише особливого напруження їхніх розумових здібностей, щоб погодити це з рештою їхнього власного «я», і нема жодної причини вбачати в цьому якісь особливі труднощі.

Я відразу й заперечив професорові Швунґу, що, позаяк стан осудности й стан неосудности, з погляду логіки, одночасно існувати не можуть, то мусимо припустити, що в таких індивідуумів вони швидко чергуються, і саме з цього й випливають труднощі для його теорії, бо в разі кожного окремого злочину належало б відповідати на запитання, котрий із цих поперемінних станів його викликав; а для цього довелося б називати всі причини, які мали вплив на звинувачуваного від його народження, і всі причини, які мали вплив на його предків, що наділили його добрими й поганими властивостями… Ти, мабуть, не повіриш, але у Швунґа таки вистачило зухвальства відповісти мені, що так воно й має бути, оскільки юридична логіка, коли йдеться про той самий злочин, не має права визнавати одночасне існування двох юридичних станів, і тому, мовляв, щодо вияву кожної окремої волі треба вирішувати: міг підсудний, з огляду на свій психічний розвиток, звладати з такою волею чи не міг. Ми, наважується стверджувати професор Швунґ, багато виразніше усвідомлюємо те, що наша воля вільна, ніж те, що все, що відбувається, має свої мотиви, і поки ми, мовляв, вільні з причини загальної, вільні ми й з кожної окремої причини, тому слід припустити, що в такому разі, щоб звести перешкоду причинно зумовленим злочинним імпульсам, потрібно лише особливо напружити силу волі».

У цьому місці Ульріх облишив з’ясовувати далі батькові плани й замислено зважив у руці численні додатки до листа, посиланнями на які рясніли його береги. Він лише кинув погляд на останні рядки в листі й довідався з них, що батько очікує від нього «об’єктивного впливу» на графів Ляйнсдорфа та Штальбурґа й наполегливо радить йому своєчасно у відповідних комітетах паралельної акції вказати на небезпеки, що можуть загрожувати духу державної цілісности, якщо в ювілейному році таке важливе питання поставлять і вирішать хибно.

75. Для Генерала Штума фон Бордвера

візити до Діотими — це приємне

урізноманітнення службових обов’язків

Невеличкий, товстенький ґенерал знов засвідчив Діотимі свою повагу… Хоча солдату в кімнаті для нарад відведено й скромну роль, почав ґенерал, він усе ж таки зважується пророчити, що держава — це потуга, покликана самостверджуватися в боротьбі народів, і що військова міць, продемонстрована в мирний час, віддаляє війну. Але Діотима відразу його урвала.

— Пане ґенерал! — сказала вона, тремтячи від гніву. — Будь-яке життя ґрунтується на силах мирних; навіть ділове життя, якщо знайти правильний погляд на нього, — це поезія.

Невеличкий ґенерал якусь мить спантеличено дивився на господиню, але потім одразу оговтався.

— Ваше превосходительство, — згідливо мовив він, і щоб зрозуміти це звертання, треба нагадати, що Діотимин чоловік був начальник відділу й що в Каканії начальника відділу за ранґом прирівнювали до командира дивізії, але що право на звертання «ваше превосходительство» мали тільки командири дивізій, та й то лише в службових стосунках; та позаяк солдат — це професія лицарська, то в ній далеко не підеш, якщо не звертатимешся до начальників «ваше превосходительство» й поза службою, і в дусі лицарського заповзяття «превосходительствами» називали заразом і їхніх дружин, не дуже замислюючись про те, коли ж ці перебувають на службі; отакий складний лабіринт за одну мить пройшов подумки невеличкий ґенерал, щоб уже з перших слів запевнити Діотиму в своїй беззастережній згоді й відданості, а далі він повів: — Ваше превосходительство, ви перехопили в мене слово. Коли створювали комітети, брати до уваги військове міністерство, само собою зрозуміло, з політичних міркувань не можна було, але ми чули, що цей великий рух має набути якоїсь пацифістської мети — чи то, кажуть, стати міжнародною акцією миру, чи то завершитися передачею наших вітчизняних фресок у дарунок Гаазькому палацу? — і я можу запевнити ваше превосходительство, що нам це надзвичайно імпонує. Адже про військових у людей уявлення зазвичай хибне; не хочу, звісно, стверджувати, нібито якийсь там молоденький лейтенант не бажає війни, але всі відповідальні інстанції глибоко переконані в тому, що сферу насильства, яку ми, на жаль, представляємо, треба поєднувати з духовними багатствами саме так, як ви, ваше превосходительство, щойно й сказали.

Він видобув з кишені штанів невеличку щіточку й кілька разів провів нею в один і в другий бік по своїх вусиках; ця погана звичка лишилася в нього ще з кадетських часів, коли вусів очікують у житті нетерпляче і з великою надією, але ґенерал про цю свою звичку навіть не здогадувався. Втупившись своїми великими карими очима в обличчя Діотими, він намагався прочитати на ньому, яке враження справили на неї його слова. Діотима вдала, нібито заспокоїлась, хоч насправді заспокоїтися при ньому цілком ніколи не могла, і зволила пояснити ґенералові, що відбулося після того великого засідання. Ґенерал особливо захоплено відгукнувся з приводу великого Собору, висловив свій захват Арнгаймом і запевнив, що таке зібрання матиме надзвичайно корисні наслідки.

— Адже стільки людей навіть не здогадуються, як мало ладу в духовних справах! — провадив він. — Я навіть, з дозволу вашого превосходительства, впевнений, що більшість людей гадають, нібито загальний лад з дня на день прогресує. Вони вбачають лад у всьому: на фабриках і заводах, у конторах, у розкладах руху потягів, у навчальних закладах (тут можна, либонь, з гордістю згадати й про наші казарми, які, незважаючи на свої скромні можливості, нагадують просто-таки дисципліну злагодженого оркестру); одне слово, скрізь, куди не кинь оком, бачиш лад — лад на тротуарах і на вулицях, лад в оподаткуванні, в церковному житті, у комерції, в чинах, на балах, у моралі тощо. Отож я певен, що нині мало не кожна людина вважає: такого досконалого ладу, як у наш час, ще ніколи не було. Чи не має такого відчуття у глибині душі й ваше превосходительство? Принаймні я його маю. У мене, знаєте, щойно я послаблю увагу, відразу зринає відчуття, що дух нового часу полягає саме в такому більшому ладу й що імперії Ніневії й Риму занепали, мабуть, через якесь недбальство. Гадаю, більшість людей теж такої самої думки і в душі припускають, що минуле стало минулим, щоб нас покарати, щоб помститися за те, в чому не було ладу. Але це уявлення, — певна річ, омана, в яку люди освічені впадати не повинні. І в цьому полягає, на жаль, потреба в силі й солдатській професії!

Розводячи отак балачки з цією розумною молодою жінкою, генерал відчував глибоке задоволення; це приємно урізноманітнювало його службові обов’язки. Але Діотима не знала, що йому відповісти, тож навмання промовила ще раз:

— Адже ми справді сподіваємося зібрати найважливіших людей, хоч і тоді завдання не стане легшим. Ви не уявляєте собі, які різноманітні ініціативи до нас надходять, а вибрати хочеться ж найкращі. Але ви ось, Генерале, казали про «лад». Додержуючи ладу, тверезо все зважуючи, порівнюючи й контролюючи, мети ніколи не досягнеш; рішення має бути як блискавка, як вогонь, як інтуїція й синтез! Якщо взяти історію людства, то вона не становить логічного розвитку, а своїми несподіваними ідеями, сенс яких виявляється вже згодом, нагадує радше поезію!

— Даруйте на слові, ваше превосходительство, — відказав Генерал, — але в поезії солдат тямить не багато; та якщо хто-небудь і здатний блискавкою й вогнем запалити рух, то це — ви, ваше превосходительство, і старий офіцер це розуміє!

76. Граф Ляйнсдорф виявляє стриманість

Хоча цей гладкий Генерал робив візити й без запросин, а проте чоловік він був, як-не-як, досить світський, і Діотима розповіла йому більше, ніж хотіла. І коли його все ж таки й оточувала атмосфера страху, спонукавши її згодом пошкодувати про свою довірливість, то причиною цього був, власне, не сам Генерал, а, як пояснювала собі Діотима, її давній приятель граф Ляйнсдорф. Чи його ясновельможність часом не ревнував? А якщо ревнував, то кого? Хоча граф щоразу й ушановував Собор своєю короткою присутністю, такої прихильности до нього, на яку сподівалася Діотима, він не виявляв. Його ясновельможність відчував очевидну неприязнь до того, що він називав «чистісінькою літературою». Для нього це було поняття, пов’язане з юдеями, газетами, жадібними до сенсацій книготорговцями і з ліберальним буржуазним духом, що мляво розводив балачки й творив за гроші, і сполучення «чистісінька література» стало в графа просто-таки улюбленим висловом. Тепер щоразу, коли Ульріх збирався прочитати йому пропозиції, які надходили з поштою і серед яких траплялися й усілякі заклики надати світові руху вперед чи назад, граф відмагався словами, звичними для кожного, хто довідується, що, крім його власних намірів, є ще й наміри решти людей; він казав: «Ні, ні, на сьогодні я маю важливі плани, а оце ось — це ж бо чистісінька література!» У таким випадках він думав про ниви, селян, сільські церковки й про той міцно, як снопи на скошеній ниві, зв’язаний рукою Божою лад, де стільки прекрасного, здорового й корисного, хоч іноді цей лад, щоб не відставати від часу, й мириться з Ґуральнями в маєтках. А за такої спокійної широти поглядів стрілецькі товариства й об’єднання молочарень видаються, попри всю їхню недоречність, осередками твердого ладу та єдности; і якщо вони вважають за потрібне на світоглядній основі висунути певну вимогу, то вона, сказати б, має перевагу внесеної до земельного кадастру духовної власности перед вимогами, народженими в голові якої-небудь приватної особи. Тим-то щоразу, коли Діотима збиралася повести з графом Ляйнсдорфом серйозну розмову про те, що довідалася від великих умів, той зазвичай тримав у руках чи діставав із теки подання якого-небудь об’єднання з п’ятьох телепнів і заявляв, що такий папірець у світі реальних тривог важить більше, ніж фантазії Геніїв.

Це був такий самий дух, за який начальник відділу Туцці хвалив архіви свого міністерства, що офіційно не визнавали існування Собору, зате надзвичайно поважно сприймали кожен блошиний укус навіть найменшої провінційної газетки; й у таких клопотах Діотима не мала нікого, кому могла б довіритися, крім Арнгайма. Але саме Арнгайм брав графа Ляйнсдорфа під захист. Це він, Арнгайм, пояснював їй спокійну широту поглядів того вельможі, коли вона нарікала на пристрасть, яку граф мав до стендових стрільців та об’єднань молочарень

— Його ясновельможність вірить у провідну силу землі й часу, — поважно розтлумачував Арнгайм. — Повірте мені, це йде від володіння землею. Земля робить людей простішими — так само, як вона очищає воду. Навіть я, коли навідуюся до свого вельми скромного маєтку, щоразу відчуваю цей її вплив. Справжнє життя робить нас простішими. — І, трохи повагавшись, додавав: — Граф Ляйнсдорф з його життєвою широтою й розмахом ще навдивовижу толерантний, щоб не сказати: відчайдушно терплячий…

Ця риса її ясновельможного покровителя була для Діотими новиною, тож погляд у неї пожвавішав.

— Я не хотів би з певністю стверджувати, — провадив далі Арнгайм з якимсь невиразним притиском, — що граф Ляйнсдорф помічає, як ваш кузен у ролі секретаря зловживає його довірою — звичайно, відразу додам, лише в сенсі принципів, переконань, — зловживає, демонструючи свій скепсис щодо великих планів, а також глузливий саботаж. Я потерпав би, що він матиме на графа Ляйсдорфа несприятливий вплив, але традиційні високі почуття й ідеї, на яких ґрунтується справжнє життя, ввійшли цьому істинному перові в плоть і кров так глибоко, що таку довіру він, либонь, може собі дозволити.

Це була різка й заслужена оцінка Ульріха, однак Діотима не звернула на неї аж такої уваги, перебуваючи під впливом іншого висловлювання Арнгайма — нібито маєтками можна володіти не задля того, щоб бути поміщиком, а задля психічного масажу; ця думка припала їй до вподоби, й вона дала волю мріям, уявивши себе дружиною в такому маєтку.

— Іноді в мене викликає захват те, — промовила вона, — як поблажливо висловлюєтесь ви про його ясновельможність! Адже це, зрештою, відтинок історії, який відходить у минуле?

— Так, звичайно, — відповів Арнгайм, — але прості чесноти — мужність, лицарство й самодисципліна, — що їх так зразково розвивала ця каста, своєї цінности не втратять ніколи. Одне слово, можновладець! Я навчився чимдалі глибше цінувати рису можновладця й у діловому житті.

— Виходить, можновладець — це, зрештою, майже як поезія? — замислено спитала Діотима.

— Ви сказали чудові слова! — потвердив її приятель. — У цьому — таємниця повнокровного життя. Маючи лише розум, не можна ні бути моральним, ні робити політику. Розуму недостатньо, вирішальні справи творяться поза ним. Люди, котрі досягли чогось великого, завжди любили музику, поезію, форму, дисципліну, релігію й лицарську поведінку. Я навіть зважуся стверджувати, що лише люди, які це люблять, і зазнають щастя! Бо це — саме ті так звані чинники, які не піддаються обліку, які визначають суть можновладця, справжнього чоловіка, й навіть у тому, як натовп захоплюється актором, відчуваються не зрозумілі до кінця рештки всього цього. Та повернімося до вашого кузена. Річ, звісно, не просто в тому, що люди, коли втрачають інтерес до розпусти, стають консервативними; ні, всі ми народжуємося революціонерами, але одного чудового дня помічаємо, що від якої-небудь просто непоганої людина, хай там яка вона розумна чи не розумна, від якої-небудь, отже, надійної, веселої, хороброї, вірної людини ми не лише дістаємо нечувану насолоду, ця людина, до того ж, — саме та справжня земна матерія, в якій полягає життя. Це — мудрість прадавня, але вона означає вирішальну переміну в смаках, перехід від смаків юности, спрямованих, звичайно ж, на екзотику, до смаків уже зрілої людини. У вашому кузені багато чого викликає в мене захват, а якщо ці мої слова видадуться вам надто гучними, бо відповідати можна далеко не за все, що він заявляє, то я, мабуть, сказав би, що люблю його, бо в ньому є щось надзвичайно вільне й незалежне, попри всю його внутрішню суворість і химерність; а втім, саме цим поєднанням свободи й внутрішньої суворості він, либонь, і приваблює. Але чоловік він небезпечний через свою незрілу моральну екзотичність і свій освічений розум, який постійно шукає пригод, не знаючи, що його, власне, до них тягне.

77. Арнгайм як друг журналістів

Діотима часто мала нагоду на прикладі Арнгайма спостерігати чинники поведінки, що не піддаються обліку.

Так, приміром, за його порадою на засідання «Собору» (як начальник відділу Туцці трохи глузливо охрестив «Комітет з підготовки настанов у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности») іноді запрошували й представників великих газет, і Арнгайм, хоч він був присутній там лише як неофіційний гість, привертав таку їхню увагу, що решта знаменитостей відступали на задній план. Адже з якоїсь причини, що не піддається обліку, газети — це ж бо не лабораторії й не дослідницькі станції духу, чим вони могли бути б на загальне добро, а зазвичай склади й біржі. Платон — візьмімо для прикладу цього мислителя, адже його серед десятка інших таких називають великим, — якби він іще жив, був би, без сумніву, в захваті від газетної галузі, де щодня можна породжувати яку-небудь ідею, замінювати її іншою чи вдосконалювати, де з усіх кінців світу зі швидкістю, про яку Платон і не здогадувався, стікаються новини, й цілий штаб деміурґів готовий негайно перевірити, скільки в тих новинах розуму й реальности. Редакцію газети він прийняв би за той topos uranios, небесне місце ідей, наявність якого описав так переконливо, що всі найдостойніші люди й досі, коли розмовляють зі своїми дітьми чи службовцями, виявляються ідеалістами. І якби нині Платон раптом постав у редакції якої-небудь газети й довів, що він — справді той самий великий письменник, котрий понад дві тисячі років тому помер, то викликав би, певна річ, неймовірну сенсацію й дістав би блискучі пропозиції. А якби потім він ще й спромігся за тижнів три написати цілий том філософських подорожніх нотаток та кілька тисяч відомих своїх коротких історій, а той чи той із давніших своїх творів, можливо, й екранізувати, то довгенько жив би розкошуючи. Та щойно його повернення втратило б злободенність, а добродій Платон потім ще й забажав би втілити в життя одну зі своїх відомих ідей, цілком здійснити які йому так ніколи й не пощастило, головний редактор запропонував би йому, либонь, хіба що часом пописувати про це такі собі милі статейки для літературного додатку до газети (але, з огляду на читацьке коло, якомога розкутіше й жвавіше, не таким важким стилем), а завідувач літературного відділу докинув би, що такий матеріал він зможе ставити в номер, на жаль, не частіше, ніж один раз на місяць — як-не-як, треба ж бо рахуватися, мовляв, і з безліччю інших талантів. І в обох газетярів лишилося б тоді відчуття, що вони дуже багато зробили для чоловіка, який, хоч він і Нестор європейських публіцистів, все ж таки трохи пасе задніх, а щодо злободенности, то його, мовляв, у жодному разі не можна поставити на одну дошку з таким автором, як, скажімо, Пауль Арнгайм.

Що ж до самого Арнгайма, то він із цим твердженням, певне, ніколи не погодився б, бо воно образило б його святобливе ставлення до всього великого, хоча з багатьох поглядів здалося б йому все ж таки досить зрозумілим. Нині, коли навперебій розповідають про все можливе й неможливе, коли пророки й шахраї вдаються до тих самих висловів, хіба що з невеличкими відмінностями, вникати в які не має часу жодна заклопотана людина, коли редакціям постійно набридають якісь Генії, — нині дуже важко з певністю визначити цінність людини чи ідеї; покладатися можна, власне, лише на слух, намагаючись угадати, коли бурмотіння, шепіт або човгання ніг за редакційними дверима досить гучне, щоб упустити його через поріг як голос громадськости. Щоправда, від цієї хвилини Геній переходить до іншої категорії. Він уже — не просто абищиця, не дрібничка, яка цікавить літературну чи театральну критику й суперечности якої читач, що його бажає собі газета, сприймає не поважніше, ніж дитячий лепет, — ні, він набуває рангу факту з усіма наслідками, що з цього випливають.

Дурноверхі фанатики не бачать схованої в цьому нагальної потреби в ідеалізмі. Світ тих, хто змушений писати й пише, сповнений високих слів і понять, які вже втратили свої предмети. Атрибути великих людей і захоплень живуть довше, ніж приводи для них, тому безліч атрибутів лишаються зайвими. Колись один видатний чоловік створив їх для ще одного видатного чоловіка, але обох уже давно нема на світі, а поняття, що пережили тих чоловіків, треба якось застосовувати. Отож до визначень раз у раз добирають людину. «Могутня повнота» Шекспіра, «універсальність» Ґьоте, «психологічна глибина» Достоєвського й решта понять, що їх лишив нам тривалий літературний розвиток, сотнями зависають у головах писак, і тепер вони просто через застій у збуті епітетів називають якого-небудь тенісного стратега «глибоким», а якого-небудь модного віршомаза — «великим». Писак можна зрозуміти: вони просто вдячні, коли трапляється нагода без утрат прилаштувати до кого-небудь свої словесні припаси. Однак це має бути людина, чия значущість уже стала фактом, завдяки чому всі розуміють, що такі слова прикласти до неї можна, хоч і цілком байдуже, до якого саме місця. І саме такою людино й був Арнгайм; бо Арнгайм — це Арнгайм, в Арнгаймі був сам Арнгайм; він — батьків спадкоємець, він уже народився як подія, й не могло виникати жодного сумніву в злободенності того, що він казав. Йому досить було лише зробити невеличке зусилля й висловити яку-небудь думку, що її, виявивши добру волю, можна було назвати важливою. І Арнгайм сам сформулював це у вигляді досить слушного правила. Він любив казати: «Справжнє значення людини великою мірою полягає в її здатності зробити себе зрозумілою своїм сучасникам».

Отож він і цього разу легко знайшов спільну мову з газетами, що взяли його в облогу. Він лише посміювався із шанолюбних фінансистів та політиків, які залюбки скупили б усі газети жужмом; їхні спроби впливати на громадську думку здавалися йому такими самими незграбними й розпачливими, як поведінка чоловіка, що пропонує жінці за її кохання гроші, хоча може одержати все багато дешевше, розпаливши в ній уяву. Журналістам, які розпитували в нього про Собор, Арнгайм відповів, що вже сам факт цього зібрання доводить його глибоку потребу, позаяк у світовій історії не відбувається, мовляв, нічого нерозумного, й цим він так потрафив їхнім професійним уподобанням, що його слова процитувало багато газет. Це були, якщо придивитися ближче, й справді непогані слова. Адже людям, котрі надають значення всьому, що відбувається, стало б недобре на душі, якби вони не були певні, що нічого нерозумного на світі не відбувається; але, з другого боку, вони, як відомо, радше прикусять собі язика, ніж нададуть чому-небудь надто великого значення, навіть якщо це буде сама значущість. Завдяки дрібці песимізму у висловлюваннях Арнгайма цей захід легко набув солідної гідности, а ту обставину, що сам Арнгайм — чужоземець, тепер можна було витлумачити як інтерес усього закордону до неймовірно цікавих духовних процесів в Австрії.

Решта знаменитостей, що брали участь у Соборі, не мали такого неусвідомленого хисту подобатися пресі, однак ефект цей вони помітили; а позаяк загалом знаменитості знають одне про одного мало й у потязі вічности, що везе їх усіх гуртом, бачаться переважно у вагоні-ресторані, то особлива громадська вага, набута Арнгаймом, вплинула без перевірки й на них, і хоч він і далі уникав засідань усіх призначених комітетів, у Соборі йому цілком сама собою дісталася роль центральної постаті. І що далі посувалися ці сходини, то очевидніше ставало, що Арнгайм — справжня їхня сенсація, хоча для цього він, по суті, нічого й не робив, хіба що, можливо, й у розмовах зі знаменитими співучасниками висловлював думку, яку можна було витлумачити як великодушний песимізм у тому сенсі, що від Собору, либонь, навряд чи варто чого-небудь сподіватися, хоча, з другого боку, таке шляхетне завдання, мовляв, уже саме собою вимагає від людини всієї самовідданости, на яку вона здатна. Такий обережний песимізм завойовує довіру й серед великих умів; адже думка про те, що нині розум узагалі ніколи не домагається справжнього успіху, чомусь приємніша, ніж та, що розум одного з колег такого успіху домігся, і стримане судження Арнгайма про Собор можна було витлумачити як його схильність пристати до думки другої.

78. Діотимині перевтілення

Діотимині почуття розвивалися не зовсім такою самою рівненькою висхідною лінією, як Арнгаймові успіхи.

Траплялося, що серед гостей чи в котрійсь із оголених кімнат її тепер уже зовсім інакшого помешкання у неї раптом складалося враження, немовби вона прокинулася в країні, яка їй наснилась. Діотима стояла тоді, оточена простором і людьми, й світло від люстри лилося на її коси, звідти стікало на плечі та клуби, й вона майже відчувала на собі його ясні потоки, й була вся статуєю, й могла б прикрашати, мов скульптура, водограй у самісінькому центрі самісінького центру світу, купаючись у хвилях високої духовної краси. Таке становище давало, на її гадку, неповторну нагоду здійснити все, що протягом життя видається людині найважливішим і найбільшим, і вона вже не дуже переймалася тим, що нічого певного на думку їй не спадало. Усе помешкання, товариство в ньому, сам вечір повивали її, мов жовто-шовкова зі споду сукня; Діотима відчувала її шкірою, але не бачила. Час від часу її погляд звертався до Арнгайма, який звичайно стояв десь у гурті чоловіків і розмовляв; але потім вона помічала, що не зводить з нього погляду вже весь час, і тепер до нього поверталося лише її пробудження. Навіть коли вона на нього не дивилася, його обличчя постійно торкались, якщо можна так сказати, краєчки крил її душі, повідомляючи їй, що на ньому відбувається.

І коли вже мова зайшла про пір’їни, то можна додати, що й у всьому образі Арнгайма було щось зі сфери сновидінь — такий собі торговець із золотистими янгольськими крильцями, який спустився в це зібрання просто з небес. У тих невидимих, згорнених крилах, що тихенько шурхотіли, коли він, щось пояснюючи, робив рух рукою, — у крилах, якими його наділяли її почуття, був гуркіт експресів і кур’єрських потягів, гурчання автомобілів, тиша мисливських будиночків і лопотіння вітрил на яхтах. Арнгайм і далі часто виїздив з міста, й через це в його присутності завжди було щось таке, що сягало за межі моменту й місцевих подій, тепер уже таких важливих для Діотими. Вона знала: поки він тут, десь таємно приймають і відсилають телеграми, відвідувачів і емісарів, які залагоджують його справи. Помалу в неї склалось уявлення — і, може, навіть перебільшене — про значення світової фірми та її переплетеність із процесами у великому житті. Іноді Арнгайм страшенно цікаво розповідав про зв’язки міжнародного капіталу, про заокеанські оборудки й політичні підґрунтя; цілком нові обрії, вперше взагалі обрії відкривалися перед Діотимою, досить було їй хоч один раз послухати його розповідь, наприклад, про французько-німецькі суперечності, про які вона знала не багато більше того, що майже всі в її оточенні відчували до Німеччини певну неприязнь, змішану з якимсь обтяжливим відчуттям братерського обов’язку; в інтерпретації Арнгайма це ставало Галльсько-кельтсько-остео-тиреоїдитною проблемою, пов’язаною з проблемою лотаринзьких вугільних шахт і далі з проблемою мексиканських нафтових родовищ, а також із суперечностями між англосакською та Латинською Америкою. Про такі підгрунтя начальник відділу Туцці не мав жодного уявлення чи принаймні не показував, що його має. Він задовольнявся тим, що час від часу нагадував Діотимі, нібито, на його думку, присутність у них Арнгайма й перевагу, яку той віддає їхньому дому, в жодному разі не можна пояснити, не припустивши наявність у того якоїсь прихованої мети, але якої саме — про це Туцці мовчав, та, власне, нічого й не знав.

Отож його дружина глибоко відчувала перевагу методів нових людей над методами застарілої дипломатії. Вона не забувала про ту хвилину, коли ухвалила рішення поставити Арнгайма на чолі паралельної акції. То була перша велика ідея в її житті, й Діотима перебувала тоді в дивовижному стані; її пойняла якась мрійлива млість, сама ідея опинилася в чудовій-пречудовій далині, й усе, що доти становило Діотимин світ, млосно полинуло назустріч цій ідеї. Те, що з усього того можна було виразити словами, означало дуже й дуже мало; це були спалахи, сяяння, якась своєрідна порожнеча й стрімкий потік ідей, і можна було навіть спокійно визнати, міркувала собі Діотима, що суть усього цього, а саме думка поставити на чолі небаченої патріотичної акції Арнгайма, була просто абсурдна. Арнгайм — чужоземець, ось у чому полягала вся правда. Отож здійснити цей замисел так просто, як вона колись пояснила його графові Ляйнсдорфу й своєму чоловікові, було неможливо. А проте все склалося так, як їй тоді, в тому стані, й уявлялося. Адже й решта зусиль наповнити акцію справді високим змістом досі виявлялися марними; широке перше засідання, робота комітетів, навіть оцей приватний конгрес, від якого, до речі, Арнгайм, скоряючись якійсь дивній іронії долі, застерігав, — усе це досі не дало нічого іншого, крім того ж таки Арнгайма, навколо якого збиралися натовпи, якому доводилося без угаву говорити і який становив загадкове зосередження всіх надій. Це був новий тип людини, покликаний прийти на зміну старим силам, що заправляли долями. Діотима мала право тішитися тим, що саме вона відразу його відкрила, порозмовляла з ним про проникнення нової людини до владних сфер і допомогла йому стати тут, попри опір решти, на власний шлях. Отож якби Арнгайм і справді виношував іще якісь особливі плани, як це підозрював начальник відділу Туцці, то Діотима й у такому разі майже від самого початку була б сповнена рішучости всіляко його підтримувати, позаяк велика доба не терпить дріб’язкових іспитів, а сама Діотима виразно відчувала, що життя її досягло вершини.

Якщо не брати до уваги щасливців і невдах, то всі люди живуть однаково погано, але живуть вони погано на різних поверхах. Для людини, якій відкривається загалом не велика перспектива на сенс її життя, це залежне від поверху почуття власної гідности нині становить надзвичайно привабливий замінник. У виняткових випадках воно може перерости у сп’яніння від висоти і влади — є ж бо люди, в котрих на горішніх поверхах паморочиться голова, навіть коли вони усвідомлюють, що стоять посеред кімнати, а вікна зачинені. Коли Діотима замислювалася про те, що один із найвпливовіших людей у Європі працює разом із нею над тим, щоб наповнити духовністю владні сфери, і як обох їх звела просто-таки сама доля, і що відбувається, навіть коли на високому поверсі всесвітньо-австрійського механізму людства цього дня якраз нічого такого й не відбувається, — коли вона про це замислювалась, відразу розпускалися вузли, що зв’язували її думки, й вони починали працювати чимдалі швидше, чимдалі легше, з їхньою появою зринало дивовижне відчуття щастя й удачі, з їхніми напливами щоразу наставало осяяння, яке вражало її саму. Її почуття власної гідности поглибилось; успіхи, повірити в які вона колись навіть не зважилася б, були вже близько, за кілька кроків; на душі було як ніколи радісно, часом їй спадали на думку навіть досить сміливі жарти, і її захлюпувало щось таке, чого доти вона зроду за собою не помічала, — хвилі веселощів, ба навіть пустотливости. Вона почувалася немовби на вежі — в кімнаті з безліччю вікон. Та було в цьому й щось тривожне, лиховісне. Діотиму мучило невиразне, загальне, невимовне відчуття раювання, що прагло якихось дій, всебічної діяльности, але якої саме — цього вона навіть не годна була уявити. Вона, можна, мабуть, сказати, раптом усвідомила, що земна куля в неї під ногами обертається, й цього усвідомлення Діотима не могла позбутися; або що ці бурхливі процеси без конкретного змісту були такою самою перешкодою, як собака, що невідь звідки взявся й крутиться під ногами. Через це переміна, що сталася з нею без її очевидної згоди, Діотиму часом лякала, й загалом її стан нагадував скоріше ту світлу нервову сірість, яка становить колір ніжного, позбавленого важкості неба в тужливу годину нестерпної спеки.

Діотимине прагнення до ідеалу помалу зазнавало глибоких змін. Це прагнення ніколи досить чітко не відрізнялося від коректного захоплення великими речами, то був шляхетний ідеалізм, стримана піднесеність, а позаяк у наші суворі часи навряд чи хто-небудь знає, що воно таке, доведеться ще раз коротко на цьому спинитися. Діловим він не був, цей ідеалізм, тому що діловитість має ремісничу природу, а ремесло завжди неохайне; радше він мав щось від квітів у малярстві ерцгерцогинь, яким жодні інші моделі, крім квітів, не подобають, і для цього ідеалізму дуже прикметне було поняття «культура» — він почувався сповненим культури. Але його можна було назвати й гармонійним, тому що він відчував огиду до будь-якої неврівноважености, а завдання освіти вбачав у тому, щоб у різкі суперечності, якими, на жаль, багатий світ, унести гармонію; одне слово, він, либонь, не так уже й відрізнявся від того, що й нині ще — щоправда, тільки там, де дотримуються великих буржуазних традицій, — розуміють під чистим і добротним ідеалізмом, який-бо проводить дуже чітку різницю між предметами, його гідними, й тими, котрі його не гідні, і, з огляду на високу гуманність, у жодному разі не поділяє переконаности святих (а також лікарів та інженерів) у тому, що й моральні покидьки зберігають невикористану небесну теплотворну здатність. Якби колись Діотиму розбуркали посеред ночі й спитали, чого вона бажає, то вона, не довго думаючи, відповіла б, що любовна сила живої душі відчуває потребу прилучитися до всього світу; але, трохи очумавшись від сну, уточнила б свої слова, зауваживши, що в теперішньому світі, яким він став через гіпертрофію цивілізації й розуму, задля обережности говорити можна, навіть коли йдеться про піднесені натури, лише про певне прагнення, аналогічне любовній сназі. І вона справді так і думала б. Ще й нині є тисячі людей, які нагадують розпилювачів любовної снаги. Сідаючи за книжки, Діотима відгортала з чола свої чудові коси, прибираючи так логічного вигляду, й читала з усвідомленням відповідальности й прагненням зробити собі з того, що називала культурою, помічницю в своєму нелегкому суспільному становищі; отак вона й жила, по краплині витонченої любови роздаючи себе всім предметам, які цього заслуговували, осідаючи на них, мов пара від подиху, на певній відстані від себе, а самій їй лишалася, власне, тільки порожня пляшка тіла, що належала до хатнього начиння начальника відділу Туцці. Перед тим, як з’явився Арнгайм, це призвело врешті до тяжких нападів меланхолії — ще коли між своїм чоловіком і найяскравішим променем свого життя, паралельною акцією, Діотима стояла сама; але відтоді її стан якось дуже природно сформувався по-новому. Любовна снага потужно сконцентрувалася й, так би мовити, повернулася в тіло, а прагнення «аналогічне» обернулося на досить егоїстичне й однозначне. Уперше викликане кузеном уявлення, нібито вона ось-ось має здійснити якийсь вчинок і поміж нею й Арнгаймом має статися щось таке, чого вона ще не хотіла собі й уявляти, зробилося настільки яскравішим від решти уявлень, які захоплювали її доти, що вона мала достоту таке відчуття, немовби тепер з нею все діється вже не вві сні, а наяву. І порожнеча, властива такому пробудженню першої миті, також виникла в Діотимі саме внаслідок цього, а з описів вона пригадувала, що це — ознака зародження великих пристрастей. Багато чого з того, про що казав останнім часом Арнгайм, можна зрозуміти, здавалося їй, саме в такому сенсі. Його пояснення власної позиції, розмови про чесноти й обов’язки, потрібні йому в житті, були підготовкою до чогось невідворотного, й Діотима, озираючи все, що доти було її ідеалом, відчувала духовний песимізм дії; так людина, стоячи над спакованими валізами, кидає останній погляд на майже осиротілі вже кімнати, які роками були її пристановищем. Несподіваним наслідком усього цього стало те, що Діотимина душа, тимчасово опинившись без нагляду найвищих сил, поводилася, мов збитошний школяр, який бешкетує доти, доки на нього найде смуток через його безглузду свободу, і завдяки цій дивній обставині в її взаємини з рідним чоловіком, попри їхню чимдалі глибшу відчуженість, на короткий час ввійшло щось навдивовижу схоже коли й не на пізню весну кохання, то принаймні на суміш усіх його пір року.