Людина без властивостей. Том I

«Ох, скоріше б уже все це скінчилося!» — зітхнув Моосбруґер.

60. Мандрівка до царства логіки й моралі

Усе, що можна було сказати про Моосбруґера з погляду права, вмістилося б в одному терміні. Моосбруґер був одним із тих сумнівних випадків, що їх і дилетанти в юриспруденції та судовій медицині знають як випадки обмеженої осудности.

Для цих бідолах прикметно те, що в них не лише неповноцінне здоров’я, а й неповноцінна недуга. Природа має дивну пристрасть створювати таких людей просто без ліку; natura non fecit saltus, природа стрибків не робить, вона любить плавні переходи й загалом і сам світ тримає в перехідному стані між недоумством і здоров’ям. Але юриспруденція на це не зважає. Вона каже: non datur tertium sive medium inter duo contradictoria тобто людина або здатна на протизаконні дії, або ні, позаяк між двома суперечностями ні третьої, ні середньої нема. Внаслідок цієї здатности людина стає караною, внаслідок цієї своєї властивости, караности, вона стає суб’єктом права, а як суб’єкт права дістає частку в надособистій цілющій дії закону. Кому це невтямки, нехай згадає про кавалерію. Якщо кінь, щойно спробуєш проїхатись на ньому верхи, щоразу поводиться, мов скажений, то його доглядають особливо старанно, йому дістається м’яка збруя, найкращі вершники, щонайдобірніший корм, і взагалі з ним обходяться надзвичайно терпляче. А якщо, навпаки, скоїть яку-небудь провину вершник, на нього накидають кайданки, запроторюють його до клітки, де повно бліх, і не дають їсти. Причина такої різниці полягає в тому, що кінь просто належить до емпіричного тваринного царства, тоді як драґун причетний до царства логіки й моралі. У цьому сенсі людину від тварини і, можна додати, й від психічнохворого відрізняє те, що вона, людина, за своїми розумовими й моральними властивостями спроможна діяти наперекір закону й скоїти злочин; а позаяк, отже, лише караність — та властивість, яка підносить її на рівень людини моральної, то стає зрозуміло, що юрист має міцно триматися саме за цю властивість.

Крім того, судові психіатри, нібито покликані чинити цьому опір, зазвичай, виконуючи свої професійні обов’язки, виявляються, на жаль, куди більшими боягузами, ніж юристи; по-справжньому хворими вони визнають лише тих, кого не вміють вилікувати; щоправда, це — скромне перебільшення, бо вилікувати вони не вміють і решту. Судові психіатри проводять різницю між невиліковними психічними недугами, далі між такими, котрі з Божою поміччю з часом минають і самі, й нарешті між такими, котрих, хоч лікар вилікувати їх також не вміє, пацієнт міг би уникнути — за умови, звісно, що з волі небес і обставин на нього вчасно подіяли б позитивні впливи й міркування. Ця друга й третя групи поставляють тих просто неповноцінних хворих, з котрими янгол медицини, щоправда, обходиться як із хворими, коли приймає їх у своїй приватній практиці, але котрих він скромно передає до рук янгола права, коли стикається з ними у практиці судовій.

Моосбруґер був саме таким випадком. Цього чоловіка протягом його чесного життя, яке переривали жахливі криваві злочини, стільки ж разів затримували в божевільнях, скільки й випускали звідти, і його визнавали й паралітиком, і параноїком, і епілептиком, і хворим на циркулярний психоз, поки під час останнього процесу двоє дуже сумлінних лікарів повернули йому здоров’я. Звичайно, у великій, напханій людьми залі не було тоді нікого, хто, як і ті двоє, не вважав би, що Моосбруґер у певному розумінні хворий; але це була не та хвороба, яка відповідала умовам закону і яку могли визнати сумлінні голови. Адже хто певною мірою хворий, той, учать правознавці, певною мірою й здоровий; а коли ти певною мірою здоровий, то принаймні певною мірою й осудний; а коли ти осудний певною мірою, то ти осудний цілком; тому що осудність — це, як вони кажуть, такий стан людини, в якому вона спроможна сама, незалежно від будь-якої необхідности й примусу, з певністю визначити для себе певну мету, а таку певність не можна одночасно мати й не мати.

Щоправда, це не означає, нібито не буває людей, чий стан і чиї схильності не дають їм протистояти «аморальним імпульсам» і, як висловлюються юристи, «схиляти шальку терезів до добра», й такою людиною, в котрої обставини, що когось іншого ще зовсім не торкаються, але в неї вже викликають «рішучість» скоїти злочин, і був Моосбруґер. Однак, по-перше, його духовні й розумові здібності великої шкоди, на думку суду, не зазнали, й злочину, якби Моосбруґер ними скористався, цілком можна було б уникнути, отож позбавляти його морального права відповідати перед законом судді не бачили жодних причин. По-друге, узвичаєна судова практика вимагає, щоб кожен протизаконний вчинок, скоєний свідомо й умисне, був покараний. А по-третє, юридична логіка передбачає, що всі психічнохворі — крім тих геть уже нещасних, котрі показують язика, коли їх запитують, скільки буде сім разів по сім, або відповідають: «Я», коли треба назвати ім’я його імператорської й королівської величности, — мають ще якісь рештки здатности робити вибір і самовизначатися, й треба лише добре напружити розум і силу волі, щоб розпізнати злочинний характер дії й не піддатися злочинному імпульсу. Однак від таких небезпечних суб’єктів цього, мабуть, навряд чи й можна вимагати!

Суди нагадують погреби, де мудрість предків зберігається у пляшках; відкорковуєш їх — і хочеться плакати: яким же непридатним до вживання стає, перегравши, найвищий ґрадус людського прагнення до точности, перше ніж він досягає досконалости! А проте незагартовані люди від нього, схоже, хмеліють. Як відомо, янгол медицини, наслухавшись юристів, дуже часто забуває про власне покликання. Тоді він із брязком згортає крила й поводиться в судовій залі, мов запасний янгол юриспруденції.

61. Ідеал трьох статей або Утопія точного життя

Отак Моосбруґер прийшов до свого смертельного вироку, й лише завдяки впливу графа Ляйнсдорфа та його прихильному ставленню до Ульріха пощастило зберегти надію на ще одну психіатричну експертизу. Однак Ульріх не мав тоді жодного наміру опікуватися долею Моосбруґера й надалі. Жорстокість і воднораз стражденна терплячість — ця похмура суміш, що становить сутність таких людей, — була Ульріхові неприємна не менше, ніж суміш точности й недбальства, ця ознака вироків, що їх таким людям зазвичай ухвалюють. Коли Ульріх тверезо дивився на цей випадок, то добре знав, що йому думати про Моосбруґера і яких заходів слід уживати до таких людей, котрим не місце ні у в’язниці, ні на волі, та й божевілень для них теж не вистачить. Але усвідомлював він і те, що про це знають і тисячі інших людей, що кожне таке питання вони без кінця-краю розглядають, підходячи до нього з тих боків, які викликають у них особливу цікавість, і що держава зрештою вб’є Моосбругера, бо за умов, коли все таке недосконале, це — просто найзрозуміліший, найдешевший і найнадійніший вихід. Може, змиритися з цим буде й жорстоко, але й швидкісні засоби пересування вимагають більше жертв, ніж є тигрів у всій Індії, а безцеремонність, недобросовісність і недбалість, з якими ми все це терпимо, вочевидь дають нам змогу, з другого боку, домагатися успіхів, що їх заперечити просто неможливо.

Найяскравішого свого вияву цей розум, такий проникливий, коли йдеться про щось перед очима, й такий сліпий, коли йдеться про все загалом, набуває в ідеалі, що його можна назвати ідеалом доробку всього життя, доробку, який складається з трьох, не більше, статей. Є такі види розумової діяльности, де людина пишається не грубими книжками, а невеликими статтями. Якби, наприклад, хто-небудь відкрив, що за умов, досі ще не відомих, каміння здатне розмовляти, то знадобилося б усього-на-всього кілька сторінок для того, щоб описати й пояснити це явище, яке б означало переворот у науці. А ось про добромисність, навпаки, можна писати все нові й нові книжки, і справа це аж ніяк не просто наукова, бо це — метод, яким ніколи не пощастить з’ясувати найважливіші життєві питання. Різновиди людської діяльности можна розподілити за числом потрібних їм слів: що більше слів, то гірше стоїть справа з характером їхньої діяльности. Усі знання, які привели людський рід від шкуряного одягу до польоту в повітрі, разом з їхніми доказами в готовому вигляді заповнили б не більше, ніж довідкову бібліотеку; але й книжкової шафи завбільшки як земна куля зовсім не вистачило б, мабуть, щоб умістити решту знань, навіть якщо не брати до уваги тієї вельми широкої дискусії, яку провадили не пером, а мечем та кайданами. Так і кортить висловити думку, що свої людські справи ми залагоджуємо вкрай нераціонально, коли ведемо їх не за науками, кожна з яких так зразково посунулася своїм шляхом уперед.

Такий і справді був настрій, така була налаштованість доби (гай-гай, стількох же то років — певне, цілих десятиліть!), яку ще трохи застав Ульріх. Тоді про те думали, але оце «думали» тут так безособово-розпливчасто вжито зумисне; важко сказати, хто саме й скільки людей так думали, однак це витало в повітрі: що жити можна, мабуть, у точності. Нині спитають: а що це означає? Відповідь буде, либонь, така, що праця всього життя може складатися, так само, як із трьох статей, і з трьох віршів чи трьох дій, в яких особиста продуктивність сягає найвищого ступеня. Відтак це означало б приблизно те саме, що мовчати, коли нема чого сказати; робити лише необхідне, коли не треба домагатися чогось особливого; а найголовніше — лишатися нечулим, коли не маєш невимовного відчуття, що розпростер руки й линеш на хвилі творчости. Не важко помітити, що так більша частина нашого духовного життя відмерла б, хоч це, можливо, не така вже й болюча втрата. Тезу про те, що великий збут мила свідчить про велику чистоту й охайність, не варто поширювати на мораль, де справедливішим буде одне новіше твердження, а саме: яскраво виражена пристрасть митися вказує на не зовсім чистий внутрішній стан. Корисно було б провести такий експеримент: якомога менше зважати на мораль, що супроводжує всі наші вчинки (хай би якого різновиду вона була), й дотримуватися її лише в тих виняткових випадках, коли це має сенс, а в решті випадків думати про свої вчинки не інакше, ніж про потребу стандартизувати олівці чи ґвинти. Щоправда, чогось доброго з цього вийшло б не багато, але бодай що-небудь краще таки вийшло б; талантів не зосталося б, а лишився б тільки ґеній; з картини життя позникали б тьмяні копії, що їх породжує невиразна подібність між діями й чеснотами, а натомість прийшла би п’янка єдність чеснот у святості. Одне слово, від кожного центнера моралі лишився б міліграм есенції, яка, навіть коли її всього-на-всього тільки одна мільйонна грама, своїх солодких чарів не втрачає.

Але хто-небудь заперечить, що це, мовляв, — утопія! Ну звісно, утопія. Утопії — це приблизно те саме, що й можливості; коли можливість не стає реальністю, то це свідчить лише про те, що обставини, з якими вона саме пов’язана, не дають їй цього зробити, адже в противному разі вона була б просто неможливістю; а якщо звільнити її від того, що її пов’язує, й дати їй розвинутись, то постане утопія. Цей процес нагадує той, що триває, коли дослідник спостерігає зміни якого-небудь елемента в складному явищі й робить свої висновки; утопія — це експеримент, де спостерігають можливі зміни якого-небудь елемента і вплив, що його ці зміни справляють на те складне явище, яке ми називаємо життям. І якщо елемент, за яким спостерігають, — сама точність, то, виділивши його й давши йому розвинутись, розглядаючи його як звичку міркувати й манеру жити й дозволяючи йому поширювати свою зразкову силу на все, що з ним стикається, мимоволі приходимо до такої людини, в котрої парадоксально поєднуються скрупульозність і невизначеність. Їй властива та непідкупна свідома холоднокровність, яка втілює собою темперамент точности; але решта, те, чого ця властивість не зачіпає, виразности позбавлене. Сталий внутрішній уклад, що його забезпечує мораль, не становить великої цінности для людини, уява якої націлена на переміни; а коли вимога щонайточнішого і якнайповнішого здійснення переходить із сфери інтелектуальної до сфери пристрастей, то й узагалі виявляється, як про це вже згадано, дивовижний результат: пристрасті зникають, а натомість приходить якась доброта, що нагадує одвічний вогонь… Це — утопія точности. Бозна, як ця людина має проживати свій день, адже не може ж вона, мабуть, постійно перебувати в творчому акті й задля якоїсь уявної пожежі жертвувати ватрою обмежених відчуттів! Але така точна людина нині є! Як людина в людині, вона живе не лише в досліднику, а й у комерсанті, в організаторі, у спортсмені, в техніку — нехай навіть поки що лише в ту головну пору дня, яку вони називають не життям своїм, а своєю роботою. Бо в такої людини, котра сприймає все так неупереджено й глибоко, ніщо не викликає більшої відрази, ніж ідея глибокого сприйняття самої себе, і майже не лишається, на жаль, жодних сумнівів у тому, що утопія самої себе їй видасться аморальним експериментом на людях, які роблять поважну справу.

Тому в питанні, треба чи не треба до найчисленнішої групи внутрішніх досягнень підганяти решту досягнень, інакше кажучи, можна чи не можна знайти сенс і мету чогось такого, що з нами відбувається або відбувалося, — в цьому питанні Ульріх усе життя лишався досить-таки самотній.

62. Земля також, але Ульріх насамперед, схиляється перед утопією есеїзму

Точність як людська манера триматися вимагає й точности в діях та вчинках. Вона вимагає в діях та вчинках максимально можливого. Однак тут слід провести одну різницю.

Адже насправді є не лише точність фантастична (якої насправді ще зовсім нема), але й точність педантична, і різниця між ними двома полягає в тому, що фантастична тримається фактів, а педантична — плодів фантазії. Скажімо, точність, з якою своєрідний розум Моосбруґера ввели до системи дво-тисячолітніх правових понять, нагадувала педантичні потуги дивака наштрикнути на шпильку пташку, що пурхає на волі, однак дбала ця точність зовсім не про факти, а про фантастичне поняття майнових інтересів. А ось точність, яку демонстрували психіатри у ставленні до важливого питання — можна чи не можна засудити Моосбруґера до смертної кари, була, навпаки, цілком і повністю бездоганна, позаяк не важилася сказати нічого, крім того, що картина його хвороби з точністю не відповідає жодній із досі відомих картин хвороб, і ухвалювати подальше рішення полишала юристам. У такому разі картина судової зали являла собою саму картину життя, адже всі діяльні люди життя, які навіть не припускають для себе можливости користуватись автомобілем, старішим за п’ять років, чи лікувати хворобу за методом, найкращим десять років тому, люди, які, крім того, весь свій час добровільно-примусово віддають сприянню таким нововведенням і з ентузіазмом раціоналізують усе, до потрапляє до їхньої сфери, — ці люди воліють, щоб питання краси, справедливости, кохання й віри, одне слово, всі гуманітарні питання, що не входять до їхніх службових обов’язків, вирішували не самі вони, а їхні дружини, а поки дружинам це ще не зовсім до снаги, — той різновид чоловіків, котрі розповідають їм про чашу й меч життя тисячолітніми мовними зворотами, які жінки слухають легковажно, скептично й невдоволено, не вірячи в те, що чують, і не мріючи про те, що все можна було б зробити й по-іншому. Насправді є, отже, два різновиди душевного складу, й вони не лише один з одним змагаються, а й — і це гірше — зазвичай один з одним уживаються, не перемовляючись жодним словом, у крайньому разі запевняють один одного в тому, що обидва вони бажані, кожен на своєму місці. Один різновид удовольняється тим, що прагне до точности й тримається фактів; другий цим не вдовольняється, а завжди намагається охопити поглядом усе й свої знання виводить із так званих великих і вічних істин. Як наслідок один виграє в успіху, другий — у масштабах і гідності. Песиміст, певна річ, скаже навіть, що результати одного нічого не варті, а результати другого — не правдиві. Бо що ж ти робитимеш у день Страшного суду, коли на терези ляжуть діяння людські, з трьома — та нехай їх буде навіть тридцять! — своїми статейками про мурашину кислоту?! А з другого боку, що ти знаєш про Страшний суд, якщо не знаєш навіть, що доти буде з тією мурашиною кислотою?!

Між обома полюсами цього «ні одне, ні друге» й коливався розвиток через трохи більше, ніж вісімнадцять, і трохи менше, ніж двадцять, сторіч по тому, як людство вперше довідалося, що, коли всі дні сплинуть, настане такий духовний суд. Із досвіду відомо, що на зміну одному напряму щоразу приходить протилежний. І хоч можливо й бажано, щоб такий поворот відбувався за принципом спіралі, кожен виток якої з кожною зміною напряму підіймається все вище й вище, розвиток у такому процесі чомусь рідко виграє більше, ніж програє через кружні шляхи та руйнації. Отож доктор Пауль Арнгайм мав цілковиту рацію, коли сказав Ульріхові, що світова історія ніколи не допускає нічого негативного; світова історія оптимістка й завжди натхненно робить вибір спершу на користь чогось одного, а вже потім — на користь його протилежности! Так само вслід за першими фантазіями точности в жодному разі не з’явилася спроба втілити їх у життя, їх просто віддали в безкриле користування інженерам та вченим і знову звернулися до душевного складу, гідність і широта якого сягнули багато вищого рівня.

Ульріх ще добре пригадував, як непевність знов почали поважати. Нагромаджувалося дедалі більше висловлювань, у яких люди досить непевних професій, письменники, критики, жінки й особи, котрі своїм фахом зробили саму належність до нового покоління, нарікали на те, що чисті знання — це те згубне, яке роздирає на шматки всі високі людські творіння, не в змозі ніколи зібрати їх докупи, й вимагали нової віри в людство, повернення до внутрішніх першоджерел, духовного піднесення й такого іншого. Спершу Ульріх простодушно гадав, що це — люди, котрі в сідлі понатирали собі сідниці й тепер, спішившись і ледве тримаючись на ногах, кричать, щоб їх змастили екстрактом душі; та помалу він переконався, що крик, який спочатку видався йому таким смішним і який лунав знов і знов, дістає широкий відгук; знання втрачали актуальність, торувати собі шлях починав той невиразний тип людини, який опанував сучасність.

Ульріх уперто не хотів сприймати цього серйозно, власні духовні нахили він і далі розвивав як умів.

Від перших, ще часів далекої юности, виявів самоусвідомлення, пізніші згадки про які нерідко так зворушують нас і вражають, його пам’ять і досі берегла чимало колись любих серцю уявлень, і серед них — слова «жити гіпотетично». Вони й тепер виражали ту мужність і те мимовільне незнання життя, коли кожен крок — це ризик без досвіду, й те прагнення до великих взаємозв’язків, і той подих перемін та відмов від претензій, що його відчуває юнак, нерішуче вступаючи в життя. Ульріх гадав, що нічого з цього повернути, по суті, не можна. Тремке відчуття, що тебе для чогось обрано, — це щось прекрасне, це єдина певність у того, хто вперше окидає поглядом світ. Замислюючись над своїми відчуваннями, він не може ні з чим погодитись без того, щоб не зробити застереження; він шукає потенційну кохану, але не знає, чи це та, котра йому потрібна; він здатний убити, хоч і не певний у тому, що має це зробити. Прагнення його власної натури розвиватися не дає йому вірити в досконалість; однак усе, що виступає проти нього, прикидається досконалим. Він здогадується: весь цей лад — не такий міцний, яким себе видає; нема нічого певного — жодної речі, жодного «я», жодної форми, жодного принципу; все перебуває в процесі невидимих, проте безперервних перемін, у несталому більше майбутнього, ніж у сталому, а сучасність — просто гіпотеза, якої ти ще не відкинув. Що може бути для нього краще, ніж лишатися незалежним від світу, незалежним у тому позитивному сенсі, в якому дослідник незалежно тримається щодо фактів, які спокушають його передчасно в них повірити! Тим-то він і не поспішає щось із себе робити; вдача, професія, усталений душевний склад — усе це для нього поняття, в яких уже прозирає кістяк, що зрештою від нього має зостатися. Він намагається зрозуміти себе по-іншому; тяжіючи до всього, що його внутрішньо збагачує, нехай це будуть навіть речі, з морального чи інтелектуального погляду заборонені, він почувається немовби кроком, ладним ступити в будь-який бік, але цей крок, щоб зберегти рівновагу, неодмінно веде до наступного кроку й завжди вперед. А коли йому раптом видасться, ніби на думку спало саме те, що треба, то в уяві одразу постає крапля невимовного жару, яка впала на землю й своїм світінням надає світові іншого вигляду.

Згодом, коли розумові спроможності в Ульріха розширилися, на їхньому ґрунті виникло уявлення, яке він пов’язував уже не з непевним словом «гіпотеза», а з деяких причин зі своєрідним поняттям «есей». Приблизно так само, як есей низкою своїх розділів зусібіч підступає до того чи того предмета, не охоплюючи його повністю, — адже предмет, охоплений повністю, відразу втрачає свою широту і зменшується до поняття, — треба, гадав Ульріх, сприймати і світ та власне життя й відповідно до них ставитись. Цінність якого-небудь вчинку чи якої-небудь властивости, ба навіть їхня суть і природа залежать, здавалося йому, від обставин, що їх оточують, і цілей, яким вони слугують, одне слово, від того, так чи так влаштоване ціле, до якого вони належать. Це, до речі, лише простий опис того факту, що вбивство може поставати в наших очах і злочином, і героїчним вчинком, а пора кохання — пір’їною, що випала або з крила янгола, або з крила гуски. Але Ульріх це узагальнював. Тоді всі моральні події відбувалися в силовому полі, конфіґурація якого сповнювала їх сенсом, і добро та зло були закладені в них так само, як в атомі закладені можливості хімічного сполучення. Певною мірою вони були тим, чим ставали, й так само, як слово «твердий» означає чотири цілком різні суті залежно від того, з чим пов’язують твердість — із коханням, грубістю, старанністю чи суворістю, — всі події, що відбувались у сфері моралі, в своєму значенні здавалися йому залежною функцією інших подій. Так виникала безкінечна система взаємозв’язків, де взагалі вже не було тих незалежних значень, що їх у першому грубому наближенні приписує вчинкам і властивостям буденне життя; те, що здавалося щільним, ставало тут проникним приводом для багатьох інших значень, те, що відбувалося, — символом чогось такого, що, можливо, не відбувалося, але весь час відчувалось, і людина як сукупність можливостей, людина потенційна, ненаписана поема свого буття, виступала проти людини як чогось уже викладеного на папері, як реальности й характеру. Дивлячись на речі з такого боку, Ульріх відчував себе здатним, по суті, на будь-які чесноти й будь-які підлоти, і те, що в збалансованому суспільному устрої людські чесноти й ґанджі всіх однаково обтяжують, хоч ніхто цього й не визнає, якраз і слугувало йому доказом того, що в природі трапляється на кожному кроці: будь-яка гра сил із часом прагне до середньої цінности й до середнього стану, до рівноваги й застиглости. Мораль у звичайному сенсі була для Ульріха чимось не більшим, ніж вікова форма системи сил, яку, систему, не можна плутати з самою мораллю, не завдаючи шкоди етичній силі.

Можливо, й у цих поглядах відбивалась якась невпевненість у житті; однак невпевненість — це іноді не що інше, як брак звичайних ґарантій і безпеки, а загалом не завадить, либонь, нагадати, що навіть така досвідчена особа, як людство, чинить, схоже, за точнісінько такими самими принципами. Воно рішуче скасовує все, що саме й зробило, і замінює іншим; з часом і для нього злочини обертаються на чесноти й навпаки, воно вибудовує глибокі духовні взаємозв’язки між усім, що діється, а через кілька поколінь дає їм розпастися; тільки триває це послідовно, а не внаслідок якогось уніфікованого сприйняття життя, й ланцюг його, людства, дослідів не показує жодного зростання, тоді як свідомий людський есеїзм побачив би своє завдання мало не в тому, щоб цей байдужний стан світової свідомости обернути на волю. І багато окремих ліній розвитку вказують на те, що незабаром таке може статись. У лікарні лаборантка в білосніжному халаті, розтираючи в білій порцеляновій ступці кал пацієнта за допомогою кислот на пурпурову масу, потрібний колір якої стає винагородою за її, лаборантки, увагу, вже й тепер, хоч про це вона й сама не знає, перебуває в мінливішому світі, ніж молода жінка, що нажахано здригається, побачивши той самий предмет на вулиці. Злочинець, що опинився в моральному силовому полі свого вчинку, рухається вже тільки як плавець, підхоплений бурхливим потоком, і про це знає кожна мати, чия дитина попадала в такий потік; просто матері досі не вірили, тому що для такої віри не було місця. Психіатрія, яка надто велику ейфорію називає «дисфорією», так наче це — не ейфорія, а щось зовсім протилежне, з’ясувала, що будь-яке значне поглиблення — скажімо, поглиблена доброчесність чи поглиблена чуттєвість, поглиблена сумлінність чи поглиблена легковажність, жорстокість або співчуття — переходить у щось патологічне. Як мало означало б здорове життя, якби його метою був лише якийсь середній стан між двома перебільшеннями! Яким же убогим воно було б, якби його ідеал справді полягав ні в чому іншому, як у запереченні перебільшення його ідеалів! Такі наукові висновки дають змогу вбачати в моральній нормі вже не спокій застиглих положень, а рухому рівновагу, яка щомиті вимагає зусиль задля її підтримання. Те, що мимоволі набуті людиною схильності до певних повторень приписують її вдачі, а потім на цю ж таки вдачу складають відповідальність за ці повторення, ми дедалі частіше сприймаємо як обмеженість. Ми вчимося пізнавати взаємодію між внутрішнім світом і зовнішнім, і саме завдяки визнанню в людині безособової основи пощастило по-новому підійти до особистості, виявити прості основні способи поведінки, інстинкт побудови власного «я», що, як інстинкт гніздування у птахів, з різноманітних матеріалів будує, користаючись кількома методами, власне «я». Ми вже так близько підступили до того, щоб певними впливами ставити перешкоду всілякому виродження, як греблею — гірському потоку, що коли зі злочинців ще не роблять архангелів, то причина цього, либонь, тільки в суспільному недбальстві чи в недостатній спритності. І можна назвати дуже багато окремих причин, які ще не збіглись, але сукупно вже чинять такий вплив, що люди стомлюються від кожної грубої приблизности, яка виникла й знайшла застосування за простіших умов, і помалу усвідомлюють необхідність відмовитися від основних форм моралі, яка протягом двох тисяч років завжди прилаштовувалась до нових смаків лише в малому, й замінити її іншою, краще пристосованою до рухливости фактів.

На Ульріхове переконання, для цього бракувало, по суті, лише формули — того виразу, який однієї щасливої миті, ще доти, як мети руху досягнуто, має її знайти, щоб пройти останній відтинок шляху, і цей вираз завжди ризикований, його ще не можна виправдати становищем речей, це — поєднання точности з неточністю, пунктуальности з пристрастю. Та саме в ті роки, коли Ульріхові мало б додатися завзяття, з ним сталося щось дивне. Він не був філософ. Філософи — це завойовники, котрі не мають власного війська й тому підкорюють світ, замикаючи його в систему. Мабуть, саме через те за часів тиранії й з’являлися великі філософські постаті, тоді як у добу розвиненої цивілізації й демократії створити переконливу філософію не щастить, принаймні на такий висновок наводять нарікання, що їх звідусіль доводиться чути. Тому нині люди жахливо часто філософують малими порціями, тож лише в крамницях і можна що-небудь одержати без світогляду на доважок, а великі порції філософії викликають неприховану недовіру. Їх просто не сприймають, і цього не був позбавлений навіть Ульріх, аж ніяк; ба більше, його науковий досвід давав йому підстави думати про них трохи іронічно. Це й визначало його поведінку, і все, що він бачив, знов і знов змушувало його задуматись, а думати надто багато він усе ж таки якось побоювався. Але вирішальну роль для його поведінки зрештою відіграло трохи інше. Було в Ульріховій натурі щось таке, що якось по-своєму, розпорошуючи увагу, паралізуючи й обеззброюючи, чинило спротив логічному ладу, однозначній волі, цілеспрямованим мотивам шанолюбства, й це також було пов’язано з колись обраним ним слівцем «есеїзм», хоч і містило саме ті складові, які він згодом із неусвідомленою старанністю з цього поняття вилучив. Переклад слова «essay» як «дослід», «спроба», що став уже загальноприйнятим, лише віддалено передає дуже суттєвий натяк на літературний взірець; адже есей — не попередній і не побічний вираз переконання, яке при зручнішій нагоді можна або піднести до істини, або з таким самим успіхом визнати хибним (такі лише статті й реферати, що ними вчені голови хизуються перед публікою як «відходами виробництва»); ні, есей — це неповторний і незмінний образ, що його набуває внутрішнє життя людини в якій-небудь вирішальній думці. Нема нічого їй чужішого, ніж безвідповідальність не до кінця обміркованих ідей, звана «суб’єктивністю», але й поняття «правильно», «хибно», «розумно», «нерозумно» — не ті, що їх можна застосувати до таких думок, які все ж улягають законам, такою самою мірою суворим, якою тонкими й невимовними здаються. Історія знає чимало таких есеїстів і майстрів життя, завислого всередині, але називати їх не варто; їхнє царство — між релігією й знаннями, між прикладом і вченням, між amor intellectualis і поезією, вони святі — з релігією й без неї, а іноді вони — й просто чоловіки, що заплуталися в якій-небудь пригоді.

Нема, до речі, нічого прикметнішого, ніж мимовільне переконання, до якого схиляєшся внаслідок розважливих, учених спроб дати тлумачення таким великим есеїстам, обернути життєву науку — таку, яка вона є, — на життєву мудрість і з хвилювання схвильованих видобути який-небудь «вміст»; після таких спроб від усього цього лишається приблизно стільки ж, стільки від ніжного, мінливого тіла медузи, коли її дістануть з води й покладуть на пісок. Вчення натхненних розсипається в розважливості тих, хто натхнення не знає, на порох, обертається на суперечність і безглуздя, і все ж його не можна назвати, власне, вразливим і нежиттєздатним, бо тоді й слона довелося б назвати надто вразливим, щоб він вижив у такому місці, в якому бракує повітря і яке не відповідає його життєвим потребам. Було б дуже шкода, якби ці описи справили враження таємниці чи бодай музики, де переважають звуки арфи й схожі на стогін ґліссандо. Насправді все навпаки, й питання, що лежало в основі цих описів, уявлялося Ульріхові в жодному разі не лише як передчуття, а й у такій досить прозаїчній формі: людина, яка прагне істини, стає вченим; людина, яка прагне дати волю власній суб’єктивності, стає, мабуть, письменником; а що робити людині, котра хоче чогось проміжного між тим і тим? Такі приклади «проміжного» дає, однак, кожне правило моралі, взяти хоча б найпростіше й найвідоміше з них: не вбий. Уже з першого погляду видно, що воно — ні істина, ні суб’єктивне твердження. Усі знають, що ми, з одного боку, цього правила суворо дотримуємося, з другого — допускаємо певні й то досить численні, проте чітко обмежені винятки, але з третього боку, в дуже багатьох випадках, як, приміром, в уяві, у бажаннях, на виставі в театрі чи тішачись газетними новинами, просто-таки неприкаяно никаємо поміж огидою й спокусою. Щось таке, що не становить ні істини, ні суб’єктивного твердження, іноді називають постулатом. Цей постулат прив’язали до догм релігії й догм закону, надавши так йому, постулату, характеру похідної від істини, але романісти розповідають нам про винятки, починаючи від жертви Авраама й закінчуючи отією вродливою жінкою, що недавно застрелила свого коханця, і знов розчиняють усе в суб’єктивності. Можна, отже, або триматися за кілочки, або гойдатися поміж ними на широкій хвилі туди-сюди. Але з яким відчуттям?! Те, що людина відчуває до цього правила, — суміш тупої покори (це стосується зокрема й «здорової натури», яка впирається навіть думати про такі речі, та, щойно її бодай трохи розворушить спиртне чи пристрасть, робить їх, не замислюючись) і безтурботного бовтання у хвилях численних можливостей. Чи це правило справді слід розуміти лише так? Це означало б, відчував Ульріх, що людина, яка всім серцем прагне щось зробити, в такому разі не знає — робити це чи краще відмовитись. І все ж він невиразно усвідомлював: і зробити це, й від цього відмовитись можна лише всім своїм єством. Ні примха, ні заборона для нього нічого не означали. Нагадування про якийсь високий чи внутрішній закон викликали критику збоку його здорового глузду, ба більше, вже в самій потребі ушляхетнити впевнену в собі мить посиланням на походження було якесь знецінення. Попри все це серце його лишалося німим, озивалася тільки голова; але він відчував, що якби все повернулося інакше, то його рішення збіглося б з його щастям. Він міг би бути щасливим, тому що не вбиває, або щасливим, тому що вбиває, але ніколи не міг би бути байдужим провідником поставленого перед ним постулату. Те, що він тепер відчував, було не заповіддю, а заповідною сферою, до якої він уступив. Він розумів, що в ній усе вже вирішено й усе вгамовує свідомість, мов материнське молоко. Але підказували йому це вже не думки, та й не почуття, зазвичай пошматовані й безладні; це було вже таке собі «суцільне розуміння» — і все ж знов лише таке, немовби вітер здалеку приніс звістку, і ця звістка не здавалася йому ні правдивою, ні фальшивою, ні сповненою глузду, ні безглуздою, вона опанувала всього його так, неначе в душу йому запало тихе блаженне перебільшення.

І як із справжніх частин есею не можна зробити істину, так і з подібного стану не можна дістати якесь переконання, принаймні не відмовляючись від цього стану; так закоханий, щоб описати своє кохання, має від нього відвернутись. Безмежна розчуленість, яка часом доводила Ульріха до пасивности, суперечила його активній натурі, що вимагала меж і форм. Адже це, мабуть, природно й слушно — спочатку захотіти пізнати, перше ніж дозволити почуттям промовляти, і він мимоволі уявляв собі: те, що він колись знайде, істині, хай навіть воно нею й не буде, своєю твердістю не поступиться; проте в своєму особливому випадку він нагадував через це воїна, в якого, поки він добирає собі обладунок, умирає намір. Якби тоді, коли він писав статті з математики й математичної логіки чи коли сідав за природничі науки, його спитали, яка мета перед ним мріє, він би відповів, що лише одне питання по-справжньому варте того, аби про нього думати, і це — питання, чи праведно люди живуть. Та коли тривалий час міркуєш про який-небудь постулат, а з ним нічого не стається, мозок німіє точнісінько так само, як німіє рука, коли довго тримає що-небудь над головою, й наші думки також не можуть тривалий час стояти на місці, як улітку солдати на параді; коли їм надто довго доводиться чекати, вони просто непритомніють і падають. Начерк своїх роздумів про життя Ульріх завершив приблизно на своєму двадцять шостому році, тому на тридцять другому вони здавалися йому вже не такими відвертими. Він не розвивав своїх ідей далі, і якщо не брати до уваги напруженого й непевного відчуття, подібного до того, якого зазнаєш, очікуючи на щось із заплющеними очима, то в ньому, відколи минули дні перших трепетних відкриттів, рідко нагадувала про себе й особиста схвильованість. А проте, мабуть, саме така потаємна схвильованість згодом завадила йому зосередити всю його волю на науковій роботі й уповільнила її. Через ту схвильованість він опинився у своєрідному стані душевного розладу. Не можна забувати, що різновидність розуму, схильна до точности, в суті своїй набожніша, ніж різновидність естетична; бо перша підкорилася б «Йому», щойно він зволив би перед нею показатися за умов, визначених нею для його визнання, тоді як наші естети, якби Він явився, лише заявили б, що його талант не досить самобутній, а його система світу не досить зрозуміла, щоб поставити його на одну дошку з обдаруваннями, справді позначеними іскрою Божою. З такою самою легкістю, як представники цього другого різновиду, віддаватися непевним здогадам Ульріх, отже, не міг, хоча, з другого боку, не міг він і приховувати від себе того, що всі ці роки суцільної точности жив просто наперекір самому собі, і йому хотілось, щоб з ним сталося що-небудь непередбачене, бо, перебуваючи в своїй, як він трохи іронічно висловлювався, «відпустці від життя», ні в одному, ні в другому напрямі він не знаходив нічого такого, що давало б йому спокій.

На його виправдання можна було б, мабуть, завважити, що життя в певні роки збігає неймовірно швидко. Але день, коли треба розпочинати жити за останньою своєю волею, перше ніж заповісти кому-небудь її решту, ще далеко попереду, й наблизити його не можна. Це стало Ульріхові загрозливо очевидним після того, як минуло майже півроку, а нічого не змінювалось. Він трохи ворушився, марнуючи час на дріб’язкову й безглузду діяльність, за яку взявся, розмовляв — залюбки й надто багато, жив з відчайдушною впертістю рибалки, що закидає сіті в безрибну річку, й не робив, однак, нічого, що відповідало б особистості, якою все ж таки був, і то не робив зумисне. Ульріх чекав. Він чекав позаду своєї особистости, позаяк слово «позаду» позначає частину людини, сформовану світом і життєвим шляхом, і його спокійний відчай, відгороджений греблею власної особистости, з дня на день наростав. Тривав найгірший, критичний період його життя, й Ульріх зневажав себе за те, що в ньому пропускав. Може, великі випробування — привілей великих натур? Йому хотілося в таке вірити, але це не правда, бо й у найпростіших нервових натур бувають свої кризи. Отож у цей період глибокого душевного сум’яття йому лишалися, по суті, тільки оті рештки незворушности, які властиві героям і злочинцям; це — не мужність, не воля, не впевненість, а просто здатність уперто триматися за самого себе, що її витрясти з людини так само важко, як життя з кішки, навіть уже геть загризеної собаками.

Щоб уявити собі, як живе така людина, коли зостається сама, досить розповісти про те, що вночі до її кімнати зазирають освітлені вікна, а думки, побувавши в користуванні, розсідаються довкола, мов у приймальні адвоката невдоволені ним клієнти. Або, може, про те, як однієї такої ночі Ульріх порозчиняв вікна й, задивившись на голі, мов змії, стовбури дерев, що, на диво гладенькі й чорні, примарно вигиналися поміж сніговими покривалами верхівок і землі, зненацька відчув бажання просто в піжамі, як був, спуститися в парк; йому хотілося, щоб холод пронизав його до кісточок. Зійшовши вниз, він вимкнув світло, щоб не стояти перед освітленими дверима, і лише сяйво з його кабінету ясним дашком накривало частину темряви. Одна алея вела до ґратчастих воріт, що виходили на вулицю; цю алею різко перетинала ще одна, темна. Ульріх неквапно рушив до другої. І раптом зависла поміж кронами дерев темінь химерно нагадала йому велетенську постать Моосбруґера, а голі дерева видалися навдивовижу живими; вони були мокрі й огидні, мов черв’яки, й усе ж хотілося обійняти їх і припасти до них залитими слізьми щоками. Але він так не зробив. Сентиментальність цього імпульсивного пориву відштовхнула Ульріха одразу, щойно його торкнувшись. Цієї хвилини крізь молочну піну туману за ворітьми парку проходили запізнілі перехожі, й, коли його постать у червоній піжамі раптом вигулькнула з-за чорних стовбурів, він, мабуть, видався їм якимсь блазнем; але він твердо ступив на алею й, досить задоволений, рушив назад до будинку, бо якщо його щось десь і чекало, то це мало бути щось зовсім інше.

63. У Бонадеї видіння

Коли вранці після цієї ночі Ульріх пізно й геть розбитий підвівся, йому повідомили, що прийшла Бонадея; після сварки вони жодного разу не бачились.

У дні розлуки Бонадея багато плакала. У цей час вона нерідко почувалася знеславленою. Часто вона дрижала, мов приглушений барабан. Вона зазнала багато пригод і багато розчарувань. І хоча в кожній пригоді спогади про Ульріха тонули, наче в глибокій криниці, після кожного розчарування вони знову звідти випливали, безпорадні й сповнені докорів, ніби самотній біль на дитячому личку. В душі Бонадея вже сотні разів благала коханого простити її за ревнощі — «карала лихі свої гордощі», як вона це називала, — й нарешті зважилася запропонувати йому укласти мир.

Вона сиділа перед ним люб’язна, меланхолійна й прекрасна, а під серцем їй щось млоїло. Він стояв перед нею, «мов юнак». Його шкіра нагадувала мармур, відполірований, думалося їй, великими подіями й дипломатією. Досі вона ніколи ще не помічала, скільки снаги й рішучости в його обличчі. Їй так хотілося капітулювати всім своїм єством, але заходити так далеко сама вона не зважувалась, а він не робив жодних спроб її до цього схилити. Цей холод, величезний, мов статуя, навіював на неї невимовний смуток. Несподівано Бонадея взяла його опущену руку й поцілувала її. Ульріх замислено погладив її коси. Ноги в неї ослабли, — так, як вони можуть ослабнути тільки в жінки, — й вона вже ладна була впасти навколішки. Ульріх м’яко затримав її в кріслі, приніс віскі із содовою й припалив сиґарету.

— Шляхетні жінки зранку віскі не п’ють! — запротестувала Бонадея; на мить вона знову знайшла в собі силу образитись, і їй шугонула в голову гаряча хвиля, бо в тій невимушеності, з якою Ульріх запропонував такий грубий і, на її думку, розпусний напій, вона побачила жорстокий натяк.

Але Ульріх привітно сказав:

— Це піде тобі на користь; усі жінки, котрі робили велику політику, теж пили віскі.

Адже Бонадея, бажаючи помиритися з Ульріхом, сказала, що захоплюється великою патріотичною акцією й залюбки до неї прилучилася б.

Такий був її план. Вона завжди вірила в багато чого водночас, а коли казала напівправду, їй легше було брехати.

Віскі було ніжно-золотисте й гріло, як травневе сонце.

Бонадея мала таке враження, немовби їй сімдесят років і вона сидить у парку на лавці перед якимсь будинком. Вона старіла. Діти її підростали. Найстаршому сповнилося вже дванадцять. Це була, безперечно, ганьба — приходити додому до чоловіка, якого до пуття навіть не знаєш, і тільки через те, що очі в нього такі, що він дивиться на тебе, мовби зазирає у вікно. У цього чоловіка, міркувала вона, добре бачиш окремі риси, котрі тобі не до вподоби й могли б тебе застерегти; можна було б узагалі — якби ж то в такі хвилини тебе щось стримувало! — згоряючи від сорому, а може, й від гніву, покласти всьому край; та позаяк нічого такого не стається, цей чоловік входить у свою роль чимдалі пристрасніше. А сама напрочуд виразно відчуваєш себе якоюсь штучно освітленою кулісою; перед тобою — театральні очі, театральні вуса, розстебнуті ґудзики на театральному костюмі, й хвилини — від тієї, коли входиш до кімнати, й до жахливого першого, знов розважливого руху — пролітають у свідомості, що вийшла з голови назовні й тепер покриває стіни шпалерами самообману. Бонадея вживала не зовсім цих самих слів, вона взагалі міркувала про таке лише почасти словами, але, намагаючись усе те собі уявити, відразу знов почувалася жертвою такої переміни в свідомості. «Той, хто спромігся б це описати, був би великим художником; ні, він був би порнографом!» — міркувала вона, дивлячись на Ульріха. Бо добрих намірів і непохитної волі до порядности вона й у такому стані ні на мить не втрачала; але тоді вони стояли за порогом і чекали, не маючи нічого сказати з приводу цього світу, зміненого пристрасними жаданнями. Коли до Бонедеї повертався здоровий глузд, її діймали страшні муки. Зміни в свідомості внаслідок статевого сп’яніння, які в решти людей минають, як щось природне, у Бонадеї, внаслідок глибини й раптовости цього сп’яніння, а також каяття, набували такої сили, яка її аж лякала, щойно вона поверталася в мирне коло сім’ї. Тоді вона здавалася собі божевільною. Вона не важилася звести очі на дітей, боячись завдати їм шкоди своїм розпусним поглядом. Вона здригалася, коли її чоловік дивився на неї трохи привітніше, і страхалась невимушеної самотности. Тим-то за ці тижні розлуки в ній визрів намір не заводити більше жодного коханця, крім Ульріха; він мав дати їй опору й уберегти її від чужої їй розпусти. «Як я могла дозволити собі засуджувати його! — міркувала вона тепер, уперше знов сидячи перед ним. — Адже він багато досконаліший, ніж я». І вона поставила йому в заслугу те, що в його обіймах робилася кращою людиною; думала вона, мабуть, і про те, що на першому ж доброчинному заході він має ввести її до свого нового товариства. Бонадея подумки склала обітницю, й, поки вона про все це розмірковувала, на очі їй накотилися сльози розчулення.

Але Ульріх допивав віскі неквапно, як чоловік, що має підтвердити нелегке своє рішення… Ввести її в Діотимин дім, нарешті заявив він, поки що неможливо.

Бонатея, само собою зрозуміло, забажала докладніше знати, чому це неможливо, а потім — докладніше довідатись, коли це буде можливо.

Ульріхові довелося розтлумачити їй, що вона, мовляв, не заявила про себе ні в мистецтві, ні в науці, ані в доброчинній діяльності, й тому знадобиться дуже багато часу, поки він пояснить Діотимі, чому потрібно з нею, Бонадеєю, співпрацювати.

Але Бонадея тим часом уже пройнялася до Діотими дивними почуттями. Вона доволі наслухалася про її чесноти, щоб не ревнувати; скоріше вже захват і заздрість викликала в неї та жінка, що прикувала до себе її коханого, не йдучи йому на аморальні поступки. Байдужість статуї, яку Бонадея — так їй здавалося — помічала в Ульріху, вона приписувала саме впливу тієї жінки. Саму себе Бонадея називала «пристрасною», маючи на увазі під цим словом однаковою мірою і свою зрадливість, і все ж таки почесне виправдання цієї зрадливости; проте холодними жінками вона захоплювалася з таким самим почуттям, з яким нещасливі власники завжди спітнілих рук кладуть свою долоню в особливо суху й гарну долоню. «Це все вона! — міркувала Бонатея. — Це вона так змінила Ульріха!» Жорстоке свердло в її серці, солодке свердло в колінах — ці двоє свердел, що оберталися одночасно й урізнобіч, мало не довели Бонатею до млости, коли вона наштовхнулася на Ульріхів опір. І тоді вона викинула свій останній козир: Моосбруґер!

Після нестерпних роздумів вона дійшла висновку, що в Ульріха до цієї жахливої постаті якась дивна пристрасть. У самої Бонадеї «груба чуттєвість», яку втілювали, на її думку, злочини Моосбруґера, викликала просто-таки огиду; щодо цього вона, сама про те, звичайно, не здогадуючись, була цілком заодно з повіями, які з усією своєю прямолінійністю й без усілякої міщанської романтики вбачають у садистові-вбивці просто загрозу своїй професії. Але Бонадеї, якщо зважити на неминучі її провини, потрібен був якийсь упорядкований, правильний світ, і постать цього вбивці мала прислужитися відновленню такого світу. Й позаяк Ульріх мав до Моосбруґера слабість, а її чоловік був суддя й міг дати корисну інформацію, то в покинутій Бонадеїній душі цілком сам собою визрів намір поєднати власну слабість із Ульріховою, скориставшись посередництвом рідного чоловіка, і цю сповнену пристрасного очікування ідею втішливо наснажувала благословенна правосвідомістю чуттєвість. Та коли Бонадея звернулася з цим до свого доброго чоловіка, її спалах юридичного інтересу викликав у нього подив, хоч він і знав, що вона легко захоплювалася всім по-людському високим і добрим; а позаяк він був не лише суддя, а й мисливець, то добродушно відбувся відповіддю: мовляв, єдино правильне рішення — це повсюдно й без зайвих сентиментів винищувати дрібних хижаків; жодної іншої інформації він не дав. Згодом Бонадея спробувала підійти до нього з цим ще раз і додатково почула лише його думку про те, що жіноче діло — народжувати, а вбивати — це справа чоловіча, й позаяк у такому небезпечному питанні накликати на себе підозру надто великою запопадливістю їй не варто було, то відтак шлях правовий для неї виявився поки що закритим. Отож вона ступила на шлях милосердя, бо іншого, якщо вона хотіла зробити що-небудь для Моосбруґера на втіху Ульріхові, їй не лишалось, а цей шлях — його навіть не можна назвати несподіваним, радше він був привабливий — вів через Діотиму.

У мріях Бонадея вже бачила себе Діотиминою подругою і це своє бажання виправдовувала необхідністю познайомитися з чарівною суперницею задля невідкладної справи, навіть коли вона, Бонадея, надто горда, щоб робити це на особисту потребу. Вона поклала собі зацікавити Діотиму долею Моосбруґера, що Ульріхові, як вона відразу здогадалася, зробити вочевидь не пощастило, і в її уяві все це поставало в чудових картинах. Мармурова, гінка Діотима клала руку на теплі, похилені від гріха Бонадеїні плечі, а роль, яку Бонадея відводила собі, полягала приблизно в тому, щоб це небесно-цнотливе серце помазати краплею прихильности. Такий був план, який вона й виклала своєму втраченому приятелеві.

Але цього дня Ульріха ідеєю порятунку Моосбруґера зацікавити ніяк не щастило. Ульріх добре знав про шляхетні почуття Бонадеї, знав, що спалах якого-небудь окремого прекрасного поривання в неї легко обертався на паніку пожежі, яка охоплювала все її тіло. І він заявив їй, що втручатися в кримінальну справу Моосбруґера не має ані найменшого наміру.

Бонадея звела на нього ображений погляд своїх гарних очей, в яких кригу вже підтоплювала водичка, як це буває на межі зими й весни.

Щодо Ульріха, то цей ніколи не втрачав остаточно певної вдячности за їхню дитинно чарівну першу зустріч тієї ночі, коли він лежав непритомний на бруківці, а Бонадея схилялася над ним, і з очей цієї молодої жінки в його ще не зовсім пробуджену свідомість скрапувала ненадійна, авантурна непевність світу, молодости й почуттів. Отож він спробував якось пом’якшити свою прикру відмову, згладивши її тривалою бесідою.

— Уяви собі, — сказав він, — що ти йдеш уночі величезним парком, і до тебе чіпляються двоє волоцюг. Чи подумаєш ти про те, що це — люди, гідні співчуття, і що в їхніх брутальних вчинках винне суспільство?

— Але ж я парками вночі ніколи не ходжу! — поквапилася відповісти Бонатея.

— Одначе якби поруч виявився поліціянт, то ти б його покликала, щоб він тих двох усе ж таки заарештував?

— Я попросила б його захистити мене!

— Тобто все ж таки їх заарештувати?

— Я не знаю, що він зробить з ними потім. До речі, Моосбруґер — не волоцюга.

— Тоді уяви собі, що він у тебе в помешканні столярує. Ти з ним удома сама, і він починає тобі підморгувати.

— Але ж це просто огидно — те, чого ти від мене вимагаєш! — запротестувала Бонатея.

— Ну звісно, — погодився Ульріх. — Але ж я й хочу показати тобі, що такі люди, котрі легко втрачають рівновагу, надзвичайно неприємні. Ставитись до них неупереджено можна, власне, лише тоді, коли б’ють не тебе, а когось іншого. Тоді такі люди викликають у нас, певна річ, аж-аж-аж які ніжні почуття й обертаються в наших очах на жертв суспільного устрою або долі. Погодься, адже жодна людина не винна у власних помилках, якщо дивитися на них її ж таки очима; для неї вони — в гіршому разі просто хиби чи окремі погані риси, які загалом не роблять її гіршою, і вона, звісно, має цілковиту рацію!

Бонадея саме підтягувала панчоху, і їй скортіло подивитись на Ульріха, трохи закинувши назад голову; цієї миті на її коліні, там, куди не сягав її погляд, завирувало сповнене суперечностей життя зубчастих облямівок, гладенької панчохи, напружених пальців і м’якого, перлового полиску ніжної, розслабленої шкіри.

Ульріх хутко припалив сиґарету й повів далі:

— Людина не просто добра, вона завжди добра; у цьому — величезна різниця, розумієш? Така софістика егоїзму викликає в нас усмішку, хоча з неї слід було б зробити висновок, що людина взагалі не може вчинити ніякого зла; вона може лише справляти враження злої. Якби ми це визнали, то підійшли б до справжніх джерел суспільної моралі.

Бонадея, зітхнувши, відкотила спідницю знов на коліно, випросталась і спробувала заспокоїтись ковтком тьмяно-золотавого вогню.

— А тепер я поясню тобі, — додав, усміхнувшись, Ульріх, — чому до Моосбруґера можна відчувати, мабуть, багато чого, а зробити для нього однаково не можна нічого. Усі ці випадки, по суті, нагадують нитку, що виглядає з тканини суспільства, і якщо за цю нитку потягти, то вся тканина розлізеться. Я продемонструю тобі це спершу на речах суто абстрактних.

У Бонедеї бозна-чому спав один черевичок. Ульріх нахилився, щоб його підняти, й ступня з теплими пальцями потяглася, мов маленька дитина, назустріч його руці з черевичком.

— Та нехай, облиш, я сама! — промовила Бонадея, підставляючи йому ступню.

— Насамперед це — психіатрично-юридичні питання, — невблаганно пояснював далі Ульріх, і від її ноги на нього війнуло обмеженою осудністю. — Щодо цих питань ми знаємо, що лікарі вже майже готові запобігати більшості таких злочинів, якщо ми тільки погодимося виділяти потрібні кошти. Отже, це — всього-на-всього питання суспільне.

— Ох, краще облиш про нього! — попрохала Бонатея, щойно він удруге згадав слово «суспільний». — Удома, коли про таке заходить мова, я одразу виходжу з кімнати; на мене це наганяє смертельну нудьгу.

— Ну, гаразд, — поступився Ульріх, — я хотів сказати, що коли техніка вже давно робить зі стерва, сміття, відходів та отрут усілякі корисні речі, то таке вже мало бути б до снаги й психологічній техніці. Але світ вирішувати такі питання страшенно зволікає. Держава тринькає гроші на будь-яку дурницю, а на вирішення надзвичайно важливих моральних питань зайвого мідяка в неї не знаходиться. Це закладено в її природі, тому що держава — найбезглуздіше й найзлостивіше людське творіння.

У його словах не було й тіні сумніву; але Бонатея спробувала повернути Ульріха до суті справи.

— Любий, — знуджено мовила вона, — але ж для Моосбруґера це просто чудово, що він безвідповідальний?!

— Важливіше було б, мабуть, спровадити на той світ кількох людей, які відповідають за свої вчинки, ніж захищати від смерти одного безвідповідального! — заперечив Ульріх.

Тепер він походжав туди-сюди просто перед нею. Бонадеї він видався полум’яним революціонером; їй пощастило впіймати його руку, й вона поклала її собі на груди.

— Гаразд, — мовив він, — тепер я поясню тобі питання емоційні.

Бонадея розчепірила його пальці й розправила його долоню в себе на грудях. Цієї хвилини її погляд розтопив би й кам’яне серце; наступної миті Ульріхові здалося, ніби в його грудях б’ється двоє сердець; так у годинниковій крамниці цокають, перебиваючи один одного, годинники. Зібравши всю свою силу волі, він дав лад у себе в грудях і м’яко промовив:

— Ні, Бонадеє!

Бонадея вже мало не плакала, й Ульріх почав її заспокоювати:

— Хіба немає суперечности в тому, що ти хвилюєшся через одну цю справу, про яку я випадково тобі розповів, а мільйони таких самих кричущих несправедливостей, які щодня діються довкола, ти просто не помічаєш?

— Але ж ідеться зовсім не про це, — заперечила Бонадея. — У тім-то й річ, що я про це знаю. І була б поганою людиною, якби реаґувала спокійно!

Ульріх зауважив, що реаґувати якраз і треба спокійно.

— Просто-таки бурхливо спокійно, — додав він. Потім вивільнив свою руку й сів трохи поодаль від Бонадеї. — Нині все робиться «між іншим» і «поки що», — повів далі. — Так воно й має бути. Адже наш сумлінний розум змушує нас бути страшенно несумлінними в порухах душі. — Він долив трохи віскі й собі і поклав ноги на канапу. На нього почала налягати стома. — Кожна людина замислюється спочатку про життя загалом, — пояснював він. — Та що глибше вона замислюється, то вужчим стає коло її думок. Коли вона дозріває, то перед тобою — людина, котра на певному квадратному міліметрі орієнтується так вільно, як іще десятків зо два, не більше, людей на цілому світі, але котра, добре бачачи, як усі, хто орієнтується не так вільно, верзуть про її справу казна-що, не сміє й поворухнутися, бо досить їй бодай на мікроміліметр зрушити з місця — й вона почне верзти казна-що й сама.

Його втома була тепер ніжно-золотава, мов напій, що стояв на столі. «Я теж уже добрих півгодини верзу казна-що», — подумав він. Але розслабитись отак було приємно. Він боявся лиш одного: щоб Бонадея не надумала сісти поруч із ним. Проти цього був лише один засіб: розмовляти. Він підклав руки під голову й лежав випроставшись, наче надгробні фіґури в каплиці Медичі. Таке порівняння йому раптом спало на думку; і справді, коли він умостився в цій позі, у його тілі розлилася велич, він поплив на хвилі її спокою й видався собі могутнішим, ніж був; уперше Ульріх відчув, що тепер, з відстані, розуміє ті мистецькі твори, хоч досі дивився на них, як на щось чуже. І замість розмовляти, він змовк. Бонадея також щось відчула. Це була якась «мить» — так кажуть про те, чого не можуть назвати. Щось театрально-піднесене поєднало цих двох, які раптом змовкли.

«Що від мене лишилося? — гірко подумав Ульріх. — Можливо, хоробрий, непродажний чоловік, який забрав собі в голову, нібито задля внутрішньої свободи він рахується тільки з небагатьма зовнішніми законами. Але ця внутрішня свобода полягає в можливості про що завгодно міркувати, у тому, що в будь-якій людській ситуації знаєш, чому не треба до неї прив’язуватись, і ніколи не знаєш, чим би хотілося себе пов’язати!» У цю не дуже щасливу мить, коли дивна хвилька почуттів, на секунду накотившись на нього, відринула, він ладен був визнати, що не має за душею нічого, крім здатности бачити в будь-якій справі два боки, крім отієї моральної амбівалентности, яка була притаманна майже всім його сучасникам і становила вроджену рису його покоління чи навіть долі цього покоління. Його, Ульріхове, ставлення до світу зробилося невиразним, примарним і неґативним. Яке він має право так погано поводитися з Бонадеєю? Між ними знов і знов відбувалася та сама прикра розмова. Виникала вона з внутрішньої акустики порожнечі, де постріл віддає вдвічі гучніше й луна від нього все котиться й котиться; Ульріха пригнічувало те, що він уже зовсім не міг розмовляти з Бонатеєю інакше, ніж у цій манері; вона завдавала обом глибоких мук, для яких йому спала на думку гарна, хоч і не до кінця усвідомлена, назва «бароко порожнечі». І він випростався, щоб сказати Бонадеї що-небудь приємне.

— Мені оце дещо спало на думку, — звернувся він до Бонадеї, яка все ще сиділа в позі, сповненій гідности. — Аж смішно. Вражає одна різниця: людина осудна завше може вчинити й інакше, неосудна — ніколи!

І він почув дуже значущу відповідь.

— Ох, Ульріху! — зітхнула Бонатея.

Більше тишу ніщо не порушило, й мовчання зімкнулося знов.

Їй не подобалося, коли Ульріх при ній заводив розмову на загальні теми. Попри всі свої провини, Бонадея, однак, з повним правом завжди відчувала, що довкола — такі самі люди, як і вона, й, коли Ульріх замість почуттів частував її думками, слушно помічала його відлюдькуватість, надмірність і самотність. І все ж таки злочин, кохання й журба поєдналися в ній тепер у коло ідей, яке становило надзвичайну небезпеку. Ульріх уже зовсім не здавався їй таким довершеним і страшним, як на початку цієї їхньої зустрічі; натомість у ньому з’явилося щось хлоп’яче, й воно бентежило її ідеалізм, мов дитина, яка не важиться повз щось прошмигнути, аби кинутися в мамині обійми. Бонадея вже нестерпно довго відчувала до нього розслаблену ніжність, ладну щомить випурхнути на волю, мов пташка з клітки. Але після того, як уже перший її натяк на цю ніжність Ульріх відкинув, Бонадея взяла себе в руки. Вона ще не позбулася болючого спогаду про те, як останнього разу, коли приходила сюди, роздягнена й безпорадна лежала на його канапі, й тепер поклала собі так і просидіти до кінця, якщо доведеться, в капелюшку й під серпанком в оцьому кріслі, щоб він нарешті зрозумів, що перед ним — людина, яка вміє, коли треба, владати собою не згірше, ніж суперниця Діотима. До великого хвилювання, яке в неї викликала близькість того чи того коханця, Бонадеї завжди бракувало великої ідеї; щоправда, те саме можна сказати, на жаль, і про життя загалом, де багато хвилювання й мало сенсу; але про це Бонадея не знала й намагалася висловити бодай яку-небудь ідею. В Ульріхових ідеях їй не вистачало такої потрібної їй гідности, до того ж вона, мабуть, шукала ідеї, сповненої більшої краси й глибших почуттів. Але нерішучість щодо ідей і ница пристрасть, отака пристрасть і жахливий страх передчасно потрапити в полон цієї пристрасти змішувалися в ній зі схильністю до мовчання, в якому трепетало все, що не здійснилося, й зі спогадом про великий спокій, який на мить пов’язав її з коханим. Загалом це було так, немовби в повітрі завис дощ і ніяк не міг пролитися на землю; це було ніби заціпеніння, яке розповзлося по всій шкірі й лякало Бонадею думкою, що вона може втратити самовладання, не помітивши цього.

І раптом усе це породило якусь фізичну ілюзію — блоху. Бонадея не знала — реальність це чи плід уяви. Вона відчула в мозку ніби мурашки — якесь неправдоподібне враження, немовби один образ звільнився там від примарної пов’язаности з рештою, але був усе ж таки лише плодом уяви; і воднораз — очевидні, просто-таки справжнісінькі мурашки на шкірі. Бонадея затримала подих. Так буває, коли хтось чи щось тупає, підіймаючись сходами, а ти знаєш, що там нікого нема, і все ж виразно чуєш: туп, туп… Бонадея, немовби її осяяла блискавка, збагнула, що то — мимовільне продовження епізоду з черевичком, який спав був у неї з ноги. Для жінки це — соломинка, за яку розпачливо хапається, тонучи, людина. Але тієї миті, коли Бонадея хотіла була прогнати мару, її щось різко кольнуло. Вона тихенько зойкнула, щоки в неї залила краска, і Бонадея попросила Ульріха допомогти їй ськати. Блоха полюбляє ті самі місця, що й коханець; панчоху обшукали аж до черевичка, блузку на грудях довелося розстебнути. Бонадея сказала, що підхопила блоху в трамваї або в Ульріха. Але знайти її не пощастило, й жодних слідів на тілі вона не лишила.

— Вже й не знаю, що то було! — промовила Бонадея.

Ульріх усміхнувся несподівано привітно.

І тоді Бонадея розплакалася, мов маленька дівчинка, яка негарно поводилась.

64. Генерал Штум фон Бордвер навідує Діотиму

Генерал Штум фон Бордвер зробив Діотимі візит. Це був той самий офіцер військового міністерства, якого відрядили на широке установче засідання і який виголосив там промову, що справила на всіх враження, хоча, коли дійшло до формування комітетів за міністерським зразком для великої акції, з цілком зрозумілих причин і не завадила обминути міністерство війни… Він був не вельми показний Генерал із черевцем і невеличкою щіточкою замість вусів. Обличчя він мав округле, і в ньому було щось від сімейного затишку, якому чужі статки, більші за ті, що їх вимагають військові статути від армійського офіцера в разі його одруження. Діотимі Генерал сказав, що за столом для нарад солдатові подобає роль скромна. Крім того, і це само собою зрозуміло, у процесі формування комітетів не можна було з політичних міркувань, мовляв, брати до уваги військове міністерство. І все ж він зважується, мовляв, стверджувати, що задумана акція має справити вплив на закордон, а те, що справляє вплив на закордон, — це міць народу. Знаменитий філософ Трайчке, ще раз наголосив ґенерал, сказав, що держава — це міць, потрібна для того, щоб вижити в боротьбі народів. А сила, продемонстрована в мирний час, віддаляє війну або принаймні пом’якшує її жорстокість. Генерал говорив іще чверть години, скористався кількома класичними цитатами, що їх, як він додав, любовно зберігав у пам’яті ще зі своїх гімназійних часів, і запевнив, що ті роки, коли він вивчав гуманітарні науки, були найкращі в його житті; він намагався дати Діотимі відчути, що нею захоплюється, а від того, як вона керувала таким великим зібранням, просто в захваті; він тільки ще раз хотів, мовляв, наголосити, що правильне розуміння розбудови військової потуги, яка дуже відстала од військових потуг решти великих держав, — це щонайяскравіша демонстрація миролюбних прагнень, і заявив про свої глибокі, втім, сподівання на те, що широка, всенародна участь у справах війська ще прийде сама собою.

Цей люб’язний ґенерал налякав Діотиму до смерти. На той час у Каканії були родини, де офіцери з’являлися, бо доньки виходили за них заміж, і були родини, де доньки заміж за офіцерів не виходили — або через брак грошей на шлюбну заставу, або з принципу, отож офіцери тут і не з’являлися; Діотимина родина з обох причин належала до категорії другої, і як наслідок у цієї сумлінно вродливої жінки про військових на все життя склалося приблизно таке враження, ніби вони — сама смерть, обвішана пістрявим ганчір’ям.

— На світі, — відповіла Діотима ґенералові, — стільки всього високого й доброго, що зробити вибір нелегко. І це великий привілей — дістати право серед матеріалістичної метушні світу подати великий знак, — провадила вона. — Але це — й тяжкий обов’язок. До того ж такий вияв почуттів має вийти з гущі народу сам собою, тому власні бажання я мушу трохи стримувати. — Вона ретельно добирала слова, немовби зшиваючи їх чорно-жовтим шпагатом і спалюючи на вустах легкі пахощі лексикону високої бюрократії.

Та коли ґенерал попрощався, серце в цієї величної жінки обімліло. Якби вона була здатна на таке нице почуття, як ненависть, то зненавиділа б того опецькуватого чоловічка з метушливими очицями й золотистими ґудзиками на череві, але поза-як ненависть була їй чужа, на душі в Діотими лишився тупий біль образи, й вона не могла сказати чому. Незважаючи на зимовий холод, Діотима повідчиняла вікна й кілька разів прошелестіла кімнатою туди-сюди. Коли вона нарешті позачиняла вікна, в очах у неї стояли сльози. Діотима була непомалу вражена. Це вже вдруге вона плакала без видимої причини. Вона пригадала ніч, коли проливала сльози поруч зі своїм чоловіком, не в змозі їх пояснити. Цього разу ще очевиднішим був суто нервовий характер цього явища, позбавленого будь-якого змісту; той гладкий Генерал викликав у неї сльози, мов цибуля, не пробудивши в її душі жодного розумного почуття. Це її справедливо стривожило; віщий страх підказував їй, що якийсь невидимий вовк никає навколо її обор і що пора прогнати його силою ідеї. Саме тому після Генералового візиту вона поклала якомога скоріше скликати задуману зустріч великих умів, яка мала допомогти їй наповнити патріотичну акцію яким-небудь змістом.

65. Із розмов Арнгайма й Діотими

На душі в Діотими стало легше: Арнгайм саме повернувся з поїздки, й вона могла звернутися до нього по допомогу.

— Лише кілька днів тому я мав розмову про Генералів з вашим кузеном, — одразу відповів Арнгайм з таким виглядом, немовби натякав на якийсь сумнівний зв’язок, не бажаючи, однак, сказати, про що саме йдеться.

У Діотими склалося враження, що її сповнений суперечностей кузен, не вельми захоплений великою ідеєю акції, ще й ллє воду, до того ж, на млин невиразних небезпек, що йдуть від того Генерала.

— Не хотілося б при вашому кузені виставляти це на сміх, — провадив Арнгайм, повертаючи розмову на інше, — але мені важливо дати вам трохи відчути те, на що ви, людина від таких речей далека, навряд чи звернули б увагу самі: це — зв’язок між підприємництвом і поезією. Я кажу, звісно, про підприємництво в широкому розумінні слова — те підприємництво у світовому масштабі, яким мені, з огляду на моє спадкове становище, випало клопотатись; воно споріднене з поезією, одначе має ірраціональні, просто-таки містичні аспекти; я сказав би навіть, що саме підприємництву вони й притаманні. Ви ж бо, либонь, знаєте, що гроші — це влада надзвичайно нетерпима.

— Певна нетерпимість є, мабуть, у всьому, що робить людина, вкладаючи в це себе цілком, — відказала, трохи повагавшись, Діотима, яка думками була ще в першій, незавершеній частині розмови.

— А надто у грошах! — хутко докинув Арнгайм. — Дурні забирають собі в голову, нібито мати гроші — це бозна-яке щастя! Насправді це — жахлива відповідальність. Я вже мовчу про ту армію людей, які залежать від мене такою мірою, що бачать у мені мало не свою долю; дозвольте мені сказати лише про те, що мій дід розпочинав із сміттєзбирального підприємства в одному невеликому місті на Райні.

По цих словах Діотима й справді аж здригнулася від чогось такого, що сприйняла як економічний імперіалізм; але вона, не зовсім позбавлена упереджень свого суспільного кола, сплутала різні речі, й позаяк згадка про сміттєзбиральне підприємство намалювала в її уяві, відповідно до мовної традиції в неї на батьківщині, пропахлих перегноєм селян, то сміливе зізнання приятеля змусило її зашарітися.

— Цією переробкою відходів, — зізнавався далі той, — мій дід заклав основи впливу Арнгаймів. Та навіть іще й мій батько видасться чоловіком, який самостійно вибився в люди, якщо взяти до уваги, що за сорок років він розбудував ту фірму до всесвітнього концерну. Батько закінчив усього-на-всього два класи торговельного училища, але він з першого погляду наскрізь бачить будь-яку щонайскладнішу світову ситуацію й знає все, що йому треба знати, ще доти, як про це довідається решта людей. Сам я вивчав теоретичну економіку й усілякі інші науки, які лишень можна собі уявити; але він про них нічого й не чув. Розумом не збагнути, як це в нього виходить, однак невдачі обминають його боком, навіть у дрібницях. Це — загадка простого, здорового, могутнього й великого життя!

Голос Арнгайма, коли той розповідав про батька, набув незвичайного, святобливого звучання, так ніби його повчальний спокій дав десь тріщинку. Діотима це відразу помітила, адже Ульріх колись казав їй, нібито старого Арнгайма змальовують просто таким собі широкоплечим коротуном з кістлявим обличчям і носом, схожим на ґудзика; сурдут на ньому завжди широко розстебнений, а своїми акціями він орудує, мовляв, так само обережно й непоступливо, як шахіст — пішаками.

Після коротенької паузи Арнгайм, не чекаючи на відповідь Діотими, повів далі:

— Коли підприємство розростається так, як ті зовсім нечисленні, що про них я оце кажу, то немає, мабуть, такої сфери в житті, з якою воно б не переплелося. Це — космос у мініатюрі. Ви б здивувалися, почувши, які, на перший погляд, зовсім не комерційні проблеми — мистецькі, моральні, політичні — мені часом доводиться обговорювати з батьком, главою фірми. Але тепер фірма вже не росте так стрімко, як у початковий період, що його я назвав би героїчним. Для підприємств, незважаючи на їхній бурхливий розквіт, теж є така собі таємнича межа зростання, як і для всього органічного. Чи ставили ви коли-небудь перед собою запитання, чому нині жодна тварина не переростає слона? Таку саму таємницю ви знайдете в історії мистецтв і в дивовижних стосунках у житті народів, культур і епох.

Цієї хвилини Діотима пошкодувала про те, що вжахнулася була, почувши про переробку відходів, і збентежено звела на Арнгайма очі.

— У житті таких таємниць повно, — промовив той, — Є щось таке, проти чого розум зовсім безпорадний. Мій батько з цим у спілці. А в такого чоловіка, як ваш кузен, до цього душа не лежить, він людина діяльна, голова в нього завжди заклопотана тим, як би його зробити все іншим і кращим.

Коли Арнгайм згадав про Ульріха вдруге, Діотима всміхнулася, показавши цим, що така людина, як її кузен, впливати на неї в жодному разі не претендує. Однотонна, трохи жовтувата шкіра в Арнгайма, на обличчі гладенька, мов груша, на щоках почервоніла. Він здався на волю дивовижній потребі, яку вже тривалий час викликала в ньому Діотима, — довіритись їй безоглядно й цілком, до останніх невідомих подробиць. І ось він знов замкнувся в собі, взяв зі столу якусь книжку, прочитав назву, не замислюючись над її змістом, і нетерпляче поклав книжку на місце. Звичайним своїм голосом — цієї миті він вразив Діотиму так, як вражає поквапність людини, котра хапає свій одяг, з чого Діотима здогадалася, що Арнгайм був голий, — він промовив:

— Я відійшов далеко вбік. А з приводу того ґенерала скажу вам таке: найкраще, що ви можете зробити, — це якнайскоріше здійснити свій план і надати ваги нашій акції завдяки впливу гуманного духу і його визнаних представників. Але загалом відмовлятися від ґенерала вам теж не варто. Самого його веде, мабуть, добра воля, а ви ж бо головне моє правило знаєте: не втрачати жодної нагоди наповнити духом сферу відвертої сили.

Діотима схопила його руку й підбила підсумок цієї розмови, прощаючись словами:

— Дякую вам за щирість!

Арнгайм на хвилю нерішуче затримав м’яку долоню в своїй, замислено втупившись у неї, так наче забув про щось сказати.

66. Між Ульріхом та Арнгаймом не все гаразд

Кузен нерідко з приємністю змальовував тоді Діотимі службові враження, яких набирався біля його ясновельможности, а надто любив він час від часу показувати їй теки з пропозиціями, що надходили до графа Ляйнсдорфа.

— Могутня кузино, — доповідав він з великим стосом паперів у руці, — сам я вже не дам цьому ради; скидається на те, що весь світ чекає від нас поліпшень, і одна половина пропозицій починається словами: «Треба позбутися…», а друга: «Вперед до…»! У мене тут заклики від «Треба позбутися Риму!» до «Вперед до городньої культури!» А ви до чого схиляєтесь?

Нелегко було дати лад бажанням, що їх сучасники адресували графові Ляйнсдорфу, але дві групи листів виділялися в його пошті своїм обсягом. Одна покладала відповідальність за такий жалюгідний стан часу на якесь окреме явище й вимагала його усунути, а такими окремими явищами були ніхто інший і ніщо інше, як юдеї або римська церква, соціалізм або капіталізм, машинальне мислення або зневажливе ставлення до технічного прогресу, змішання або розшарування рас, великі землеволодіння або великі міста, інтелектуалізація або низький рівень народної освіти. Друга група, навпаки, визначала яку-небудь майбутню мету, що її досягненням цілком можна було б удовольнитись, і вони, ці гідні досягнення цілі другої групи, зазвичай не відрізнялися від гідних знищення явищ першої нічим, крім емоційного ключа, в якому їх виражали, — очевидно, через те, що на світі є натури критичні і є натури згідливі. Так, наприклад, листи другої групи з радістю, властивою запереченню, повідомляли, що треба нарешті покласти край сміховинному культу мистецтв, позаяк життя, мовляв, — більший поет, ніж усі писаки вкупі, й вимагали видавати для загального користування збірники репортажів із судових зал та подорожні нариси; тим часом листи першої групи щодо цього самого заявляли з радістю, властивою стверджуванню, що почуття, яких людина зазнає, підкорюючи гірську вершину, вищі від усіх злетів мистецтва, філософії й релігії, і тому замість цих останніх, мовляв, краще підтримувати клуби альпіністів. У такий подвійний спосіб було висунуто вимогу не лише уповільнити біг часу, а й оголосити конкурс на найкращу газетну статтю, оскільки життя, мовляв. нестерпно або вишукано коротке, а визволити людство пропонували як за допомогою, так і від дачних селищ, розкріпачення жінок, танців, спорту чи культури побуту, а також як за допомогою безлічі інших речей, так і від безлічі інших речей.

Ульріх рвучко згорнув теку й перейшов до приватної розмови.

— Могутня кузино, — сказав він, — це просто-таки дивовижний феномен — те, що одна половина шукає порятунку в майбутньому, а друга — в минулому. Вже й не знаю, який висновок з цього випливає. Його ясновельможність сказав би, що сучасність врятувати неможливо.

— Чи має його ясновельможність які-небудь наміри щодо церкви? — поцікавилася Діотима.

— Наразі він нарешті усвідомив, що історія людства добровільного вороття не знає. Але вся проблема в тому, що в нас-бо немає ніякого корисного посування вперед. Ситуацію, коли немає посування ні вперед, ні назад, а наявне становище також здається нестерпним, з вашого дозволу я б назвав принаймні дивною.

Коли Ульріх заводив таку розмову, Діотима ховалась у гінкому своєму тілі, мов у вежі, позначеній у туристичних путівниках трьома зірочками.

— Чи вірите ви, ласкава пані, в те, — спитав Ульріх, — що якби людина, котра бореться нині за щось чи проти чогось, завтра дивом стала необмеженим володарем світу, то того ж таки дня зробила б те, чого все своє життя вимагала? Я певен, що здійснення свого наміру вона залюбки на кілька днів відклала б.

Ульріх зробив невеличку паузу, й Діотима, не відповідаючи, зненацька обернулася до нього й суворо запитала:

— З яких мотивів ви подали ґенералові надію на нашу акцію?

— Якому ґенералові?

— Генералові фон Штуму!

— Це той невеличкий, кругленький ґенерал, який був на першому широкому засіданні? Я? Відтоді я з ним навіть не бачився, не те що подавати йому надії!

Ульріхів подив переконав Діотиму й воднораз вимагав від неї пояснення. А що такий чоловік, як Арнгайм, теж не міг сказати неправду, то йшлося, мабуть, про непорозуміння, й Діотима пояснила, на чому ґрунтувалося її припущення.

— Виходить, я нібито розмовляв з Арнгаймом про ґенерала фон Штума? Та й цього не було! — запевнив її Ульріх. — З Арнгаймом я… Стривайте, хвилинку… — Він замислився й раптом засміявсь. — О, це було б дуже приємно, якби Арнгайм надавав такої ваги кожному моєму слову! Останнім часом ми з ним багато разів мали бесіди, якщо ви волієте називати так наші розбіжності в поглядах, і якось я справді згадав про ґенерала, але не про якогось там певного, а взагалі про ґенерала, просто для прикладу. Я стверджував, що ґенерал, який зі стратегічних міркувань посилає батальйони на неминучу смерть, — убивця, якщо взяти до уваги те, що йдеться про тисячі синів своїх матерів; але водночас він одразу стає чимось іншим, якщо взяти до уваги інші міркування, скажімо, необхідність жертв чи нікчемність скороминущого життя. Я наводив і безліч інших прикладів. А тепер дозвольте мені від цієї теми відхилитися. З досить зрозумілих причин кожне покоління ставиться до життя, що його застає, як до чогось раз і назавжди даного, за винятком тих небагатьох речей, у зміні яких покоління зацікавлене. Це корисно, але неправильно. Адже світ щомиті можна змінювати, до того ж у всіх напрямах чи принаймні в будь-якому одному; на цьому світ, так би мовити, стоїть. Тому якщо спробувати поводитись не так, як поводиться певна людина в певному світі, де треба, я сказав би, лише переставити кілька ґудзиків, що загалом називають розвитком, то це означало б зажити своїм, власним життям, тобто від самого початку зажити як людина, народжена для перемін і оточена створеним для перемін світом, одне слово, приблизно так, як крапля води у хмарі. Ви зневажаєте мене за те, що я знов висловлююся незрозуміло?

— Я вас не зневажаю, але збагнути не можу. Перекажіть мені всю вашу розмову! — звеліла Діотима.

— Що ж, завів її сам Арнгайм; він затримав мене й просто-таки втягнув у розмову, — почав Ульріх. — «Ми, комерсанти, — сказав він з досить невимушеною усмішечкою, яка не зовсім пасувала до його звичного зовнішнього спокою, хоч і була, однак, дуже гордовита, — ми, комерсанти, до підрахунків не вдаємося, як ви собі, мабуть, гадаєте. Ні, ми — я маю на увазі, звісно, людей провідних, бо маленькі все ж таки, либонь, тільки те й роблять, що підраховують, — ми вчимося розглядати свої справжні успіхи як щось таке, що глумиться з усіляких підрахунків, як із них глумиться особистий успіх політика, та, зрештою, й митця теж». Потім він попросив мене вислухати те, що він далі скаже, з поблажливістю, на яку має право претендувати щось ірраціональне. Його, мовляв, уже після першої зустрічі зі мною не полишають певні роздуми про мене, і ви, ласкава кузино, нібито також дещо розповідали йому про мене, але він, каже, зрозумів би все й так, дивно тільки, мовляв, що я вибрав собі таку теоретичну професію; хай би який здібний я до неї був, а все ж таки зробив помилку, ставши вченим, і головний мій хист полягає, хоч це мене, мабуть, і здивує, у сфері дій і особистого впливу!

— Невже? — мовила Діотима.

— Цілком поділяю вашу думку, — поквапився відповісти Ульріх. — Ні до чого іншого хисту мені не бракує так, як до себе самого.

— Ви весь час жартуєте замість того, щоб присвятити себе життю, — зауважила Діотима, усе ще гніваючись на нього за оті теки з пропозиціями.

— Арнгайм стверджує протилежне. Каже, що я відчуваю потребу робити з власних думок надто глибокі висновки про життя.

— Ви все жартуєте й любите заперечувати; вас завше тягне до неможливого, й ви уникаєте будь-якого реального рішення, — констатувала Діотима.

— Просто я переконаний, — відказав Ульріх, — що думки плинуть своїм руслом, а реальне життя — своїм. Адже нині вони перебувають на надто різних рівнях. Нашому мозку — кілька тисяч років, та якби він продумував усе лише до половини, а про другу половину забував, то реальність була б його точним віддзеркаленням. Їй можна лише закинути брак духовности.

— Чи не означає це надто полегшити собі завдання? — спитала Діотима, не маючи наміру образити Ульріха, а просто поглядаючи на нього так, як гора поглядає на невеличкий струмок біля свого підніжжя. — Арнгайм теж полюбляє теорії, але, гадаю, він мало що прийме на віру, не перевіривши цього з усіх боків. Чи не здається вам, що сенс будь-якого мислення полягає в здатності зосередитись на його практичному застосуванні?

— Ні, — мовив Ульріх.

— Цікаво, що вам відповів Арнгайм?

— Сказав, що дух нині — безвладний споглядач реальних процесів, бо він, мовляв, ухиляється від великих завдань, які ставить життя. Арнгайм закликав мене придивитись до того, про що розводяться мистецтва, яка дріб’язковість панує в церквах, які вузькі навіть обрії вчености! І порадив подумати про те, що землю тим часом просто-таки ділять. Потім заявив, що саме про це й хотів зі мною порозмовляти!

— І що ж ви відповіли? — нетерпеливилася Діотима, здогадавшись, як їй здавалося, що Арнгайм хотів дорікнути кузенові за його байдужість до питань паралельної акції.

— Я відповів, що саме здійснення завжди приваблює мене менше, ніж нездійснене, при цьому я маю на увазі не лише нездійсненне, скажімо, в майбутньому, але такою самою мірою й те, що пропущено й уже минуло. Мені здається, суть нашої історії в тому, що ми щоразу, здійснивши невеличку частину якої-небудь ідеї, на радощах більшу її частину лишаємо незавершеною. Прекрасно поставлені цілі — це зазвичай споганені начерки ідей; а втім, і прекрасні особистості також; так я йому й сказав. У нас виявився досить різний підхід до речей.

— Ви поводились, як задерика! — ображено кинула Діотима.

— Зате він сказав мені, ким я йому здаюся, коли відмовляюсь від активних зусиль задля якогось там ґенерального впорядкування незавершених думок. Хочете, й вам скажу? Людиною, котра лягає спати на землю поряд із постеленим для неї ліжком. Це, мовляв, — марнування енергії, тобто щось навіть, із фізичного боку, аморальне, коли йдеться особисто про мене, додав він. Арнгайм силкувався все ж таки втовкмачити мені, що великомасштабних духовних цілей можна досягти, лише враховуючи нинішнє співвідношення економічних, політичних і, не в останню чергу, духовних сил. Сам він вважає, що етичніше було б це співвідношення використовувати, ніж ним нехтувати. Ох, як же він мене допікав! Обізвав дуже великим активістом в обороні — в обороні, зведеній судомою. Гадаю, він має якусь не зовсім добропристойну причину домагатися моєї уваги!

— Він хоче вам допомогти! — осудливо вигукнула Діотима.

— Та ні, — відказав Ульріх, — Я, мабуть, — лише невеличкий камінчик, а ось він нагадує розкішну, опуклу скляну кулю. Одначе я маю таке враження, що він мене боїться.

На це Діотима нічого не відповіла. Розповідав Ульріх, може, й надто самовпевнено, але їй спало на думку, що розмова, яку він оце переказав, була не зовсім така, якою здалася їй зі слів Арнгайма. Це Діотиму навіть стривожило. Хоча на інтриґи вона вважала Арнгайма анітрохи не здатним, Ульріх здобув у її очах все ж таки більшу довіру, і вона звернулася до нього із запитанням, що ж він порадить їй робити з ґенералом Штумом.

— Тримати на відстані! — відповів Ульріх, і Діотима не змогла не дорікнути собі за те, що ці слова припали їй до вподоби.

67. Діотима й Ульріх

На цю пору Діотимине ставлення до Ульріха завдяки їхнім зустрічам, що ввійшли вже у звичку, помітно поліпшилось. Їм часто доводилося разом робити візити, і він приходив до неї по кілька разів на тиждень, до того ж нерідко без попередження й невчасно. За таких обставин обом було зручно здобувати вигоду зі своїх родинних зв’язків і по-сімейному пом’якшувати суворі світські приписи. Діотима приймала Ульріха не завжди у вітальні й у строгому — від зібраних у вузол кіс до подолу — панцирі, а інколи й у легкому домашньому безладі, хоч безлад цей був, утім, досить обережний. Між ними виникла своєрідна єдність, що виявлялася переважно у формі спілкування; але форми впливають на внутрішній зміст, і почуття, з яких ці форми народжуються, можуть від них і прокидатись.

Надзвичайна врода Діотими іноді проймала Ульріха до глибини єства. Тоді вона бачилася йому молодою, високою, повною, породистою телицею, що впевнено стоїть на ногах і пильно придивляється до сухої трави, пощипуючи її. Тож навіть у такі хвилини він поглядав на неї не без тієї ущипливої іронії, яку породжувала глибока злість і яка порівняннями з тваринного світу помщалася Діотиминій духовній шляхетності; та злість була спрямована не так проти цієї дурненької цяці, як проти школи, де її старання мали успіх. «А якою милою вона була б, — міркував він, — якби виявилася неосвіченою, недбалою й такою добродушною, яким завжди буває велике, тепле жіноче тіло, коли воно не забиває собі голову ніякими винятковими ідеями!» Отак знаменита дружина начальника відділу Туцці, про якого ходило стільки всіляких перегудів, вислизала зі свого тіла, й зоставалося лише воно саме, мов сон, що разом із подушками, ліжком і тим, кому він сниться, обертається на білу хмарину, зовсім самотню на світі зі своєю ніжністю.

Та коли Ульріх повертався з таких мандрів уяви до реальности, він бачив перед собою цілеспрямований буржуазний розум, що шукав спілкування з аристократичними думками. Коли натури глибоко протилежні, фізична спорідненість викликає, до речі, тривогу, й для цього достатньо навіть уже самої ідеї споріднености, просто почуття власної гідности; брати й сестри іноді не годні терпіти одне одного без будь-якої видимої причини, яка б це пояснювала, — просто через те, що вже своїм існуванням ставлять одне одного під сумнів і слугують одне одному трохи викривленим дзеркалом. Діотима була приблизно така сама на зріст, як і Ульріх, і цього часом виявлялося досить для того, щоб пробудити думку, що вона йому родичка, й викликати в нього відразу до її тіла. Щодо цього він переклав на неї завдання, яке, хоч і в трохи зміненому вигляді, загалом лежало на товаришеві його юности Вальтеру, — завдання, власне, дратувати й принижувати його, Ульріхові, гордощі; так невдалі давні світлини, на яких ми впізнаємо себе, кидають, буває, виклик нашим гордощам і воднораз принижують нас у власних очах. Виходило, що й у недовірі, яку Ульріх відчував до Діотими, було, мабуть, щось таке, що поєднувало обох і зв’язувало — одне слово, подих справжньої приязни, достоту так само, як колишня щира прихильність до Вальтера й далі жила у вигляді недовіри до нього.

Тривалий час Ульріха це, позаяк Діотиму він усе ж таки недолюблював, дуже дивувало, й він не міг збагнути, в чому тут річ. Іноді вони вибиралися гуртом на короткі прогулянки; Туцці схвалив ідею Діотими, й тепер вона користалася з погожої днини, щоб, незважаючи на несприятливу пору року, показати Арнгаймові «мальовничі віденські околиці» (щодо цього Діотима не вживала жодних інших висловів, крім цього штампа), й Ульріхові щоразу випадала роль старшої родички, яку беруть із собою берегти честь молодшої, тому що начальник відділу Туцці не міг відлучитися зі служби, а згодом Ульріх, коли Арнгайма не бувало в місті, почав виїздити з Діотимою вже й сам. Для таких екскурсій, як потім і для потреб, безпосередньо пов’язаних з акцією, Арнгайм надавав автомобілі, й то стільки, скільки було потрібно, бо оздоблений виїзд його ясновельможности в місті надто добре знали, й він одразу впадав у вічі; а втім, ті автомобілі також не були власністю самого Арнгайма, адже багаті люди завжди знаходять інших багатих, ладних залюбки зробити їм послугу.

Такі поїздки слугували не лише розвазі, але й мали на меті залучити до участи у вітчизняній акції заможних, впливових людей і відбувалися в самому місті ще частіше, ніж за його межами. Ці двоє родичів побачили разом багато красот: меблі доби Марії Терезії, палаци в стилі бароко, людей, котрих їхні слуги все ще носили по світу на руках, новочасні будівлі з великими анфіладами кімнат, палаци банків і суміш іспанської штивности з побутовими звичками середнього стану у помешканнях високих слуг держави. Загалом, коли йшлося про аристократію, то були рештки розкішного життєвого укладу без водогону, а в будинках та конференц-залах багатої буржуазії цей уклад повторювався як гігієнічно поліпшена, виконана з більшим смаком, однак блідіша копія. Панівна каста завжди лишається трохи варварською; в аристократичних замках жужіль і всілякі рештки, які не догоріли в подальшому тлінні часу, зосталися на колишніх своїх місцях; відразу за розкішними сходами можна було ступити на трухляву підлогу, а огидна нова мебля безтурботно стояла собі поміж чудових старожитностей. Клас тих, хто піднявся суспільною драбиною, клас, закоханий у великі й величні моменти своїх попередників, мимоволі робив, навпаки, вибагливий і витончений вибір. Якщо замок ставав власністю буржуазної родини, то в ньому не лише з’являлися сучасні вигоди, як ото електричні дроти коло фамільної люстри, а й у всьому вмеблюванні зникало що-небудь не дуже привабливе, і його замінювало що-небудь цінне — наслідок або власного вибору, або безапеляційної поради експертів. Та особливо навально цей процес витончення проходив, утім, навіть не в замках, а в міських помешканнях, обставлених у дусі часу з позбавленою особистости пишнотою океанських пароплавів; у країні витонченого суспільного шанолюбства ці помешкання завдяки якому-небудь невловимому штриху, ледве помітному просвіту поміж меблями чи домінуванню десь на стіні якої-небудь картини зберігали, однак, ніжно-виразний відгомін великих, давно минулих подій.

У Діотими таке багатство «культури» викликало захват; вона завжди знала, що її батьківщина зберігає такі скарби, проте їхні масштаби вражали навіть її. Вони разом бували в гостинах за містом, і Ульріхові впадало в око, що фрукти там часто їли нечищеними, беручи їх просто рукою, або помічав іще щось таке, тоді як у домах великої буржуазії суворо дотримувалися церемоніалу ножа й виделки; такий самий висновок напрошувався й щодо бесід, яким була властива вишуканість, по суті, лише в буржуазних домах, тоді як в аристократичних колах переважала мова загальновживана, невимушена, нагадуючи мову візників. Діотима фанатично захищала все це від кузена. Маєтки буржуазії, визнавала вона, обладнані гігієнічніше й розумніше. У провінційних замках дворянства взимку мерзнеш; там не рідкість вузенькі, стоптані сходи, а низенькі, затхлі спальні сусідять із блискучими вітальнями. Нема, мовляв. і підйомника для страв та ванної кімнати для прислуги. Але в певному сенсі, захоплено завершувала Діотима, більше героїзму саме в них — оця спадковість, оця прекрасна недбалість!…

Для Ульріха такі виїзди були нагодою поміркувати над почуттям, що пов’язувало його з Діотимою. Та позаяк у всьому було повно всіляких відхилень, то спочатку потрібно трохи простежити їх, перше ніж підійти до вирішального моменту.

У ті часи жінки носили сукні, закриті від шиї до щиколоток на ногах, а в чоловіків, хоч вони ще й досі вдягаються майже так само, як тоді, одяг більше відповідав духові часу, демонструючи зовнішній вияв ще живого зв’язку бездоганної закритости й суворої стриманости, цієї ознаки, на загальну думку, належности чоловіка до вищого товариства. Прозора відвертість, з якою виставляють напоказ свою голизну, тоді навіть людині, не надто забобонній і не скованій соромом, що заважає гідно оцінити неприкрите тіло, здалася б поверненням до тваринного стану й то не через саму голизну, а через відмову від такого цивілізованого еротичного засобу, як одежа. Ба більше, у той час це, мабуть, назвали б поверненням навіть не до тваринного стану, а до стану ще нижчого, бо породистий трирічний кінь чи пустотливий хорт у своїй голизні багато виразніші, ніж цього може досягти людське тіло. Одначе тварини не можуть носити одягу; вони мають лише одну шкіру, а в людей тоді було ще багато шкір. Широкою вдяганкою, її рюшами, буфами, кльошами, каскадом розтрубів, мереживами й складками люди створювали собі поверхню, вп’ятеро більшу від власної; це був рясний, важко приступний, наладований еротичною енерґією ковпак, який приховував у собі тоненького білого звірка, що робився жахливо жаданим і змушував шукати себе. Був то визначений наперед процес, до якого вдається сама природа, спонукаючи свої створіння стовбурчити пір’я чи проливати хмари мороку, щоб коханням і страхом підносити тверезі дії, в яких уся притичина, до неземного шаленства.

Уперше в житті Діотима відчула, що ця гра глибоко, хоч анітрохи й не переходячи межі пристойности, зачепила і її. Кокетування не було їй чуже, адже у вищому світі кокетувати мала вміти кожна жінка, й Діотиминої уваги жодного разу не уникало, коли погляди молодиків у відповідь на її кокетування виражали щось інше, ніж шанобливе ставлення до неї; їй це навіть подобалось, бо вона відчувала свою силу м’яко, по-жіночому спиняти чоловіків, змушуючи їх спрямовані на неї, мов бичі роги, погляди звертати на речі ідеальні, про які саме промовляли її вуста. Але Ульріх, користаючись із родинної близькости й своєї самовідданої участи в паралельній акції, а також завдяки вигідному для нього додатку до заповіту, дозволяв собі вільності, які стрімко долали густе плетиво Діотиминого ідеалізму. Так, одного разу, коли вони знову виїхали за місто і їхній автомобіль мчав повз мальовничі долини, серед яких до самої дороги підступали схили гір, порослі темними сосновими борами, Діотима, милуючись ними, процитувала поетичні рядки: «Хто тебе, чарівний лісе, посадив аж на вершині?…»; ці слова вона продекламувала, звичайно, як вірш, навіть не натякнувши на мелодію, на яку вони були покладені, бо це здалося б їй банальним і позбавленим сенсу. Але Ульріх відповів:

— Нижньоавстрійський земельний банк. Хіба ви не знаєте, кузино, що всі ліси тут належать земельному банку? А садівничий, якого ви хочете уславити, — головний лісничий того банку. Природа тут — плановий продукт лісової промисловости, це — вишикуваний рядами склад целюлозного виробництва, що, до речі, не важко й помітити.

Так Ульріх відповідав дуже часто. Коли Діотима заводила мову про красу, він казав про жирову тканину, що підтримує шкіру. Діотима заводила мову про кохання, а він казав про річну криву, що свідчить про автоматичне збільшення й зменшення народжуваности. Діотима заводила мову про великі постаті в мистецтві, а він говорив про ланцюг запозичень, що поєднує цих людей одне з одним. Власне, Діотима щоразу заводила мову так, немовби сьомого дня Бог уклав людину, наче перлину, в мушлю світу, а Ульріх у відповідь нагадував, що людина — це, мовляв, манюсіньке скупчення цяточок на поверхні карликового глобусу. Не дуже просто було збагнути, чого домагався так Ульріх; це вочевидь стосувалося тієї сфери високого, з якою Діотима почувалася пов’язаною, і таку його поведінку вона сприймала насамперед як образливе всезнайство. Вона не могла змиритися з тим, щоб кузен, який для неї був усе ж таким собі розбещеним, нестерпним хлопчиськом, знав про що-небудь краще, ніж вона, і його матеріалістичні заперечення, яких вона зовсім не розуміла — він-бо запозичував їх із нижчої цивілізації лічби й точности, — страшенно її дратували.

— Хвалити Бога, є ще люди, — різко відказала одного разу вона, — котрі, незважаючи на великий досвід, ще спроможні вірити в прості речі!

— Наприклад, ваш чоловік, — відповів Ульріх. — Я вже давно хотів вам сказати, що рішуче надаю перевагу йому перед Арнгаймом!

У них тоді ввійшло в звичку обмінюватися думками у вигляді бесід про Арнгайма. Адже Діотимі, як і всім закоханим, було приємно розмовляти про того, кого вона кохала, не виказуючи — принаймні так їй здавалося — себе; а оскільки для Ульріха це було нестерпно, як нестерпно було б для кожного чоловіка, котрий зі своїм відходом на задній план не пов’язує жодного прихованого наміру, то при такій нагоді він часто робив випади проти Арнгайма. Помалу виникли своєрідні стосунки, що пов’язували його з Арнгаймом. Коли той не виїздив із міста, вони бачилися майже щодня. Ульріх мав змогу спостерігати за його впливом на Діотиму від першого дня і знав, що начальник відділу Туцці ставиться до цього чужоземця з підозрою. Щоправда, між Діотимою й Арнгаймом нічого непристойного ще, здається, не було, наскільки про це міг судити третій, якого в такому припущенні дуже зміцнювала та обставина, що між закоханими було нестерпно багато пристойного, і воно вочевидь наслідувало найкращі зразки платонічного єднання душ. Арнгайм виявляв помітну схильність утягувати у ці довірчі взаємини й кузена своєї приятельки («Чи, може, все ж таки, коханки?», — питав себе Ульріх; але найвірогідніше було, на його думку, щось середнє арифметичне між приятелькою й коханкою). Нерідко Арнгайм звертався до Ульріха тоном старшого товариша — тоном, який він дозволяв собі завдяки різниці у віці, але який через різницю у становищі набував неприємного відтінку поблажливости. У відповідь Ульріх майже завжди давав відсіч, до того ж у досить зухвалій манері, так ніби зовсім не цінував спілкування з чоловіком, який про свої ідеї мав змогу розмовляти не з ним, а з королями та канцлерами. Часто Ульріх заперечував йому нечемно й до непристойного іронічно і сам злився на себе за цю нестриманість, яку краще було б замінити втіхою просто мовчки спостерігати.

Та, на його подив, виходило так, що Арнгайм страшенно його дратував. Ульріх бачив у ньому випещений сприятливими обставинами зразковий приклад ненависного йому, Ульріхові, інтелектуального розвитку. Адже цей знаменитий писака був досить розумний, щоб збагнути, в яке сумнівне становище поставила себе людина, відколи шукає свій образ уже не в дзеркалі струмків, а в чітких, ламаних площинах свого інтелекту; але цей король від заліза й писака провину за таке становище покладав на вихід інтелекту на сцену, а не на його недосконалість. Якесь махлярство приховувалось у цьому поєднанні ціни на вугілля й душі, і це махлярство було воднораз цілеспрямованим відділенням того, що Арнгайм, виразно усвідомлюючи, робив від того, про що він, невиразно здогадуючись, казав і писав. До цього додавалося, викликаючи в Ульріха ще глибше невдоволення, й щось таке, що було для нього нове, — поєднання розуму з багатством; адже коли Арнгайм, розводячись на ту чи ту вузьку тему майже як фахівець, раптом недбало махав рукою, відмітав подробиці й змушував їх щезати у світлі якої-небудь «великої ідеї», то навіть коли це й випливало з досить умотивованої потреби, однак таке вільне кидання з боку в бік нагадувало водночас багатія, котрий дозволяє собі все, що добре й дороге. Арнгайм був багатий на розум у такому значенні слова «багатий», яке завжди трохи нагадувало про багатство матеріальне. Та створювати труднощі цьому знаменитому чоловікові найдужче Ульріха підохочувало, мабуть, не це, а, либонь, очевидна схильність розуму Арнгайма до гідности придворного й домашнього побуту, схильність, яка вже сама собою веде до поєднання з найкращими Гатунками і традиційного, і незвичайного; адже у дзеркалі самовдоволеної обізнаности Арнгайма Ульріх бачив ту манірну Гримасу, якою виявляється обличчя часу, якщо його позбавити небагатьох справді виразних рис пристрасти й інтелекту, і через це Ульріх не знаходив нагоди ближче придивитися до чоловіка, що мав, певно, й чимало всіляких заслуг. Боротьба, яку оце провадив Ульріх, була, звичайно, геть безглузда — боротьба в оточенні, яке заздалегідь визнавало правду за Арнгаймом, боротьба за справу, не варту доброго слова; у найкращому разі можна було б сказати, що ця безглуздість мала сенс цілковитої самовіддачі. Але боротьба ця була й геть безнадійна, бо якщо Ульріхові іноді й щастило завдати своєму супротивникові рани, то згодом виявлялося, що удар прийшовся не в той бік; коли Арнгайм-інтелектуал уже лежав, здавалося, переможений на землі, тоді з поблажливою усмішкою підводився, як одна крилата істота, Арнгайм-реаліст і, поспішаючи перейти від марних розмов до дій, вирушав у Багдад чи в Мадрид.

Така невразливість давала йому змогу протиставляти невихованості молодшого Ульріха свою товариську привітність, джерело якої для того лишалося загадкою. Щоправда, Ульріхові й самому не хотілося дуже принижувати свого супротивника, адже він вирішив уже не кидатися так легковажно в ще одну з тих половинчастих і негідних авантюр, що ними його минуле було аж надто багате, і проґрес, який він бачив у взаєминах між Арнгаймом і Діотимою, додавав його наміру ще більшої твердости. Тому зазвичай він намагався, щоб вістря його нападів нагадувало кінчик гнучкої рапіри з невеличким ковпачком, який по-дружньому пом’якшує удар. Це порівняння придумала, до речі, Діотима. Кузен викликав у неї подив. Його відкрите обличчя з ясним чолом, спокійний подих грудей, не сковані рухи рук і ніг давали їй привід гадати, що в цьому тілі не можуть звити гнізда лихі, підступні, розбещено-похітливі потяги; ба більше, певною мірою вона навіть пишалася таким привабливим виглядом представника своєї родини й уже на самому початку знайомства поклала собі взяти Ульріха під свою опіку. Якби чуб він мав чорний, плечі — перехняблені, шкіру — нечисту, а лоб — низький, то вона сказала б, що такі самі в нього й думки; але вигляд, який Ульріх мав насправді, лише трохи не відповідав, здавалося їй, його переконанням, і це чомусь викликало в неї тривогу. Щупальці її знаменитої інтуїції марно дошукувалися причин, хоча на других кінчиках щупалець ці пошуки робили їй приємність. У певному розумінні — звичайно, не зовсім серйозному — розмовляти з Ульріхом іноді їй було навіть приємніше, ніж із Арнгаймом. З Ульріхом Діотима легше вдовольняла свою потребу в перевазі, з ним вона трималася впевненіше, а те, що вважала в ньому легковажністю, екстраваґантністю чи незрілістю, певною мірою сповнювало її втіхою, яка врівноважувала її з дня на день небезпечніший ідеалізм, що, як вона бачили, непередбачувано поглиблювався в її почуттях до Арнгайма. Душа — річ страшенно складна, а відтак матеріалізм — весела. Давати лад взаєминам з Арнгаймом часом вимагало від неї такого самого напруження, як і її салон, і погордливе ставлення до Ульріха приносило їй у житті полегкість. Вона себе не розуміла, однак цей ефект помітила й тому могла, розгнівавшись на кузена за яке-небудь його зауваження, скоса кинути на нього погляд, що відбивав лише крихітну усмішку в кутиках її очей, тоді як самі очі ідеалістично незворушно, ба навіть трохи зневажливо дивилися перед себе.

Принаймні хай там які були на це причини, а Діотима з Арнгаймом ставилися до Ульріха так, як ото двоє забіяк зі страху поперемінно намагаються втягти поміж себе когось третього, і така ситуація була для нього досить небезпечна, тому що через Діотиму поставало животрепетне запитання: мають чи не мають люди бути у злагоді з власним тілом?

68. Відступ від теми:

чи мають люди бути у злагоді з власним тілом?

Незалежно від того, що було написано на обличчях цих двох родичів, під час тривалих поїздок у машині обох їх погойдувало на сидінні, й через це їхній одяг торкався, трохи притулявсь один до одного, а тоді знову відтулявся; помітно це було лише по плечах, бо обоє сиділи під однією на двох запоною, але їхнім тілам ці пом’якшені одягом доторки були такі самі приємні, хоч і невиразні, як місячної ночі очам — краєвид. Ульріх не був байдужий до цієї рафінованої гри кохання, хоч і не сприймав її аж надто серйозно. Таке надзвичайно витончене перенесення жадання з тіла на одяг, з обіймів на перешкоди, одне слово, з мети на шлях до неї відповідало його натурі; її чуттєвість вабила Ульріха до жінки, однак вища сила цієї натури утримували її від чужої людини, яка їй не пасувала, щойно натура невблаганно виразно це усвідомлювала й тому завжди розривалася поміж симпатією й антипатією. Але це означає, що висока краса тіла, краса людяна, мить, коли мелодія духу підноситься з інструмента природи, або ота інша мить, коли тіло нагадує келих, наповнений містичним трунком, — ця краса лишалася йому невідомою все життя, якщо не брати до уваги мрій, що колись були звернені до пані майорихи й надовго позбавили його таких симпатій.

Відтоді всі його взаємини з жінками складалися якось не так, а коли обидві сторони виявляють трохи доброї волі, це виходить, на жаль, дуже просто. Є шаблон почуттів, дій і ускладнень, і щойно чоловік та жінка про нього згадають, їм уже здається, що вони ось-ось опиняться в його полоні, і такий процес у суті своїй має зворотний характер, коли завершальні події проштовхуються наперед, і це вже не той струмок, що витікає із джерела; про чисту радість двох людей одного від одного, про це найпростіше й найглибше з любовних почуттів, це природне джерело решти почуттів, у разі такої психологічної перестановки можна забувати взагалі. Отож і Ульріх у своїх поїздках з Діотимою нерідко пригадував, як вони прощалися після його першого візиту. Він тримав тоді її м’яку руку в своїй, штучно удосконалену й ушляхетнену невагому руку, і вони дивились одне одному в очі; обоє запевне відчували антипатію, але думали про те, що могли б усе ж таки спопелитись одне від одного. Від того видіння щось поміж них зосталося. Так угорі дві голови обдають одна одну страшним холодом, тоді як унизу тіла, палаючи й не чинячи опору, вливаються одне в одне. Є в цьому щось лиховісно-міфічне, як у двоголовому богові чи в чортовому копиті, й воно неабияк збивало з пантелику Ульріха в юності, коли з ним траплялося таке частіше, але з роками з’ясувалося, що це — всього-на-всього дуже цивілізований стимул кохання, точнісінько такий самий, як заміна голизни роздягненістю. Ніщо не розпалює цивілізованого кохання дужче, ніж солодке усвідомлення, що ти здатний викликати в людині такий захват, довести її до такого божевілля й таких перемін, домогтися яких по-іншому лишається тільки один шлях: просто зважитися на вбивство… І справді, подумати лишень — щоб отакі переміни могли статися з цивілізованими людьми, щоб ми могли отак на когось вплинути?!. Хіба не таке запитання, не такий подив стоїть у сміливих і осклянілих очах усіх, хто пристає до самотнього острова хтивости, де вони — і вбивці, й доля, й Бог і де у вкрай зручний спосіб досягають найвищого для них ступеня ірраціональности й авантюризму?

З часом в Ульріха прокинулась антипатія до цього різновиду кохання, і врешті вона поширилася й на його власне тіло, яке завжди потурало таким протиприродним зв’язкам тим, що хизувалося перед жінками модною мужністю, хоч він, як для неї, мав надто багато розуму й внутрішніх суперечностей. Іноді його просто-таки поймали ревнощі до свого зовнішнього вигляду, як до суперника, що вдається до дешевих і не зовсім чесних засобів, і в цьому виявлялася суперечність, властива й решті людей, хоч вони її й не відчувають. Адже то він сам дбав про це тіло, надаючи йому гімнастичними вправами тієї форми, виразности, тієї готовности до дій, вплив на внутрішній світ яких не такий уже й малий, щоб його не можна було порівнювати з впливом завжди усміхненого чи завжди суворого обличчям на душевний стан; і в більшости людей тіло, хоч як дивно, або занедбане, сформоване й спотворене випадковостями і, здається, майже не має нічого спільного з їхнім розумом і сутністю, або сховане під личиною спорту, яка надає йому такого вигляду, як у ті години, коли воно у відпустці від самого себе. Адже це — години, коли людина снить наяву, пливе на хвилях мрії про бажаний вигляд, мимоволі запозичений із часописів цього великого й чудового світу. Всі оті м’язисті й засмаглі тенісисти, вершники й автомобілісти, які мають вигляд знаменитих рекордсменів, хоча зазвичай просто непогано роблять свою справу, оті пишно вдягнені або пишно роздягнені жінки — всі вони не хто інші, як прожектери, й від звичайних мрійників відрізняються лише тим, що їхня мрія не затримується в голові, а фізично, драматично (якщо згадати про більш ніж сумнівні окультні явища, то так і хочеться сказати: ідеопластично) здійснюється спільними зусиллями на вільних просторах як творіння масової душі. Але зі звичайними фантазерами їх об’єднує одна безсумнівно спільна риса: це — певна поверховість їхнього сну наяву, і вона стосується і його глибини, і змісту. Проблема комплексної фізіономії наразі ще, здається, не розкрита; хоча ми навчилися робити висновки про вдачу людини з її почерку, голосу, пози під час сну й бозна з чого ще — висновки, іноді навіть навдивовижу слушні, — для тіла як цілого є лише зразки моди (за ними воно й надає собі вигляду) або, в крайньому разі, своєрідна моральна філософія лікування природними чинниками.

Та чиє це тіло — нашого духу, наших ідей, уявлень і планів чи наших безумств, зокрема й прекрасних? Ульріх ці безумства любив, а часом ще й учиняв, та попри це у створеному ними тілі він почувався незатишно.

69. Діотима й Ульріх. Продовження

І відчуття, що поверхня й глибина його життя позбавлені єдности, по-новому зміцнила в ньому насамперед Діотима. Те відчуття виразно заявляло про себе в поїздках з нею, які часом нагадували мандрівки крізь місячне сяйво, коли врода цієї молодої жінки відділялася від усієї її особистости й на хвилю маревом застилала йому очі. Ульріх добре розумів: усе, що він каже, Діотима порівнює з тим, що звичайно годиться — хоч і на певному, досить високому рівні узвичаєного — казати, і йому було приємно, що вона вважала його «незрілим», внаслідок чого він завжди сидів немовби перед поверненою навпаки далекоглядною трубою. Він робився чимраз меншим, і, коли розмовляв з нею, йому здавалося — чи принаймні майже здавалося — що він, стаючи на захист чогось тверезого й злого, у власних словах чує розмови останньої своєї шкільної пори, коли разом з товаришами захоплювався всілякими лиходіями й недолюдками світової історії просто через те, що так, з ідеалістичною відразою, їх називали вчителі. І коли Діотима зводила на нього прикрий погляд, Ульріх робився ще меншим і з моралі героїзму й експансіоністських прагнень збивався на грубо й невпевнено розперезану, затято фальшиву мораль перехідного віку — звичайно, якщо висловлюватися лише дуже фігурально, як ото в певному жесті чи слові можна виявити ледве вловиму подібність із жестами й словами, що вже давно вийшли з твого вжитку, ба навіть із тими жестами, котрі ти бачив лиш уві сні або невдоволено спостерігав в інших людей; і все ж таки в його прагненні якось вразити Діотиму така нотка була. Розум цієї жінки, яка без нього, розуму, була б неймовірно чарівна, в Ульріху пробуджував якесь нелюдське почуття, можливо, навіть острах перед розумом, неприязнь до всього великого, почуття дуже невиразне, ледве помітне, либонь, навіть надто швидкоплинне для того, щоб називати його так претензійно — «почуття»! Та якби витлумачити його докладніше словами, то вони, мабуть, розповіли б, що не лише ідеалізм цієї жінки, а й сам світовий ідеалізм в усій його широті й з усіма його розгалуженнями Ульріх навіч бачив просто-таки над її грецькою маківкою; ще трохи, і перед ним постали б роги диявола! Тоді Ульріх ставав іще меншим і повертався, якщо й далі висловлюватись фігурально, до першої, пристрасної моралі дитинства, в чиїх очах, як в очах газелі, застигли спокуса й переляк. Ніжні відчування тієї пори можуть в одну-однісіньку мить захвату запалити весь тоді ще маленький світ, позаяк не мають ні мети, ні можливости чого-небудь домогтися і являють собою суцільний, безмежний вогонь; це не дуже було схоже на Ульріха, однак у товаристві Діотими тужив він, зрештою, саме за цими почуттями дитинства, хоч уже ледве їх і пригадував, тому що в них лишається так мало спільного з умовами, в яких живе доросла людина.