Людина без властивостей. Том I - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Роберт Музиль (ч. 9)

А начальник відділу Туцці, цей приземкуватий чоловічок із приємним запахом смаглявої, сухої шкіри, не розумів, що діється. Йому вже кілька разів упадало в око, що при гостях дружина справляє враження якоїсь на диво замріяної, заглибленої в себе, неуважної і вкрай знервованої; вона й справді була знервована й водночас думками наче десь інде; та коли вони лишалися самі й він трохи несміливо, мовби сам не свій, підступав до неї, щоб поцікавитися про це, Діотима хтозна-чому раптом весело кидалася йому на шию й притискалася до його чола надзвичайно гарячими вустами, що нагадували щипці перукаря, коли той, закручуючи йому вуса, мало не торкався ними шкіри. Вона була неприємна, така несподівана ніжність, і він потай стирав її сліди, коли Діотима відверталася. Та коли він, бувало, хотів обійняти дружину або, що було особливо прикро, обіймав, вона роздратовано дорікала йому, що він ніколи її не кохав, а лиш накидається на неї, мов тварина, Що ж, певна міра чутливости й примхливости була, безперечно, властива образу жаданої жінки, який доповнював чоловіче єство і який Туцці створив собі ще з юности, й та одухотворена Грація, з якою Діотима подавала філіжанку чаю, брала до рук нову книжку чи висловлювала міркування з приводу чогось такого, в чому, на переконання її чоловіка, не здатна була нічого зрозуміти, щоразу захоплювала його своєю довершеною формою. Це діяло на нього, мов ненабридлива застільна музика, а таку музику Туцці страшенно любив; проте він твердо тримався, звісно, й того погляду, що коли музику відривають від їди (чи відвідин церкви) й намагаються культивувати її задля неї самої, то це вже — буржуазна зарозумілість, хоч і знав, що казати про це вголос не можна, та й узагалі ніколи такими думками аж так не переймався. Що ж він, отже, мав робити, коли Діотима то обіймала його, то роздратовано заявляла, нібито поруч із ним людина душевна не знаходить свободи, щоб піднестися до своєї істинної суті? А що можна було відповісти на вимоги на кшталт тієї, щоб він більше думав про глибини моря внутрішньої краси, ніж дбати про її, Діотимине, тіло? Або раптом виявлялося, що він має з’ясувати для себе різницю між еротикою, в якій вільно ширяє не обтяжений похіттю дух кохання, й сексуальністю. Усе це були, звичайно, книжні премудрості, з яких можна лише посміятися; одначе коли їх виголошує жінка, та ще й роздягаючись («З отакими повчаннями на вустах!» — додавав подумки Туцці), то вони обертаються на образи. Адже його уваги не уникло те, що спідня білизна в Діотими помітно прогресувала в бік легковажної екстравагантности. Діотима, звісно, завжди одягалася ретельно й зважено, адже її суспільне становище вимагало, щоб вона була й елегантна, й воднораз не конкурувала з вельможними дамами; однак у виборі білизни, що її гама сягала від поважної практичности до похітливої павутинности, тепер вона робила поступки на користь красі, яку колись назвала б негідною освіченої жінки. Та коли це впадало в око Джованні (Туцці звали Гансом, але зі стилістичних міркувань йому дали нове ім’я, співзвучне його прізвищу), вона червоніла до самих плечей і заходжувалася розповідати щось про пані фон Штайн, а та, мовляв, не поступалася навіть такому чоловікові, як Ґьоте! Отож начальнику відділу Туцці вже не доводилося в належний, на його думку, час відриватися від важливих, не пов’язаних з особистим життям державних справ і шукати супокою в лоні сім’ї; тепер, відчував він, свою волю йому диктувала дружина, й те, що колись чітко відділилось одне від одного — напруження розуму й заспокійливу впевненість тіла — він мусив знову просто-таки зводити до стомливої й трохи смішної єдности тієї пори, коли домагається свого новоженець; цим Туцці нагадував тетерука на токовищі або юнака, захопленого складанням віршів.

Навряд чи буде перебільшенням сказати, що іноді в глибині душі це викликало в нього справжню відразу, й тому суспільний успіх, якого в цей час домоглася дружина, завдавав йому мало не болю. Діотима здобула загальну прихильність, а це начальник відділу Туцці за будь-яких обставин поважав так, що боявся видатись чоловіком обмеженим, якщо на незрозумілі йому дружинині примхи спробує відповісти владним окриком чи надто різкою насмішкою. Помалу він збагнув, що бути чоловіком відомої жінки — це мученицькі страждання, які потрібно якомога приховувати, й що в певному розумінні це нагадує кастрацію внаслідок нещасливого випадку. Він докладав великих зусиль, щоб цього ніхто не завважив, нечутно й непомітно з’являвся й зникав, загорнувшись у хмару люб’язної офіційної непроникности, коли в Діотими бували гості чи тривали які-небудь обговорення, при нагоді чемно робив ввічливо-корисні чи й іронічно-втішливі зауваження, жив, здавалося, своїм життям у замкненому, але дружньому сусідньому світі, ніколи не мав, здавалося, незгод з Діотимою, час від часу, коли вони лишалися вдвох, навіть давав їй дрібні доручення, на людях демонстрував прихильне ставлення до візитів Арнгайма в свій дім, у вільні від важливих службових турбот години вивчав Арнгаймові писання й ненавидів авторів таких писань, вбачаючи в них причину своїх страждань.

Бо це було питання, до якого головне питання — в чому полягала причина Арнгаймових візитів до них додому – тепер час від часу зводилося: чому Арнгайм писав? Писання — це особлива форма базікання, а чоловіків-базік Туцці не міг терпіти. Вони викликали в нього гаряче бажання стиснути щелепи й сплюнути крізь зціплені зуби, як ото роблять моряки. Були щодо цього, звісно, й винятки, з якими він рахувався. Туцці знав кількох високих чинів, котрі, вийшовши на пенсію, опублікували свої спогади, а також таких, котрі часом пописували до газет; він пояснював це тим, що чиновник пише лише тоді, коли невдоволений або якщо він юдей, позаяк юдеї, на його переконання, люди марнославні й завжди невдоволені. Крім того, книжки про свій життєвий досвід писали великі практичні діячі — але вже на схилі віку, та й то в Америці або, у крайньому разі, в Англії. До того ж у сфері літератури Туцці був чоловік освічений і, як усі дипломати, віддавав перевагу мемуарам, де можна запозичити мудрих висловів і повчитися пізнавати людей; але ж недарма, либонь, нині таких книжок уже не пишуть, і йдеться тут, мабуть, про якусь застарілу потребу, відсталу від доби нової діловитости. Нарешті, пишуть і через те, що така в людей професія; цілком і повністю Туцці визнавав це в тому разі, якщо пером ти достатньо заробляєш або якщо підпадаєш під усе ж таки наявне поняття «письменник»; він сприймав до певної міри як честь те, що в його домі крутилися вершки цієї професії, й досі вважав належними до неї письменників, котрих міністерство чужоземним справ підгодовувало зі свого таємного фонду, призначеного для підкупу продажних журналістів, хоча й «Іліаду», й Нагірну проповідь, речі, як-не-як, глибоко ним шановані, він, не довго думаючи, теж зарахував би до цих досягнень, появу яких можна пояснити добровільною чи вимушеною професійною працею. Тільки чого б то такий чоловік, як Арнгайм, хто жодної, жоднісінької потреби в цьому не мав, так багато писав? Ось де, як підозрював — надто тепер — Туцці, була зарита собака, й докопатися до неї він хоч убий не міг.

79. Солиман кохає

Тим часом Солиман, маленький раб-негр чи й син негритянського князя, переконав Рахель, маленьку покоївку чи й Діотимину подругу, що треба стежити за подіями в домі, щоб, коли настане слушна година, не дати Арнгаймові здійснити його темні замисли. Правильніше сказати, переконати він її не переконав, але тепер вони пильнували, мов двоє змовників, і, коли хто-небудь приходив, щоразу підслуховували під дверима. Солиман страшенно багато розповідав про кур’єрів, що їздили туди-сюди, й про якихось підозрілих людей, які крутилися в готелі біля його господаря, й навіть виявив готовність заприсягти африканською княжою клятвою в тому, що розкриє таємницю всього цього; а полягала та африканська княжа клятва в тому, що Рахель, коли Солиман почне виголошувати свою врочисту обітницю, покладе свою руку поміж Гудзиків його куртки й сорочки на його голі груди, а він те саме зробить з Рахель; але дівчина не схотіла. І все ж маленька Рахель, яка мала право вдягати й роздягати свою господиню й на її прохання телефонувати, Рахель, крізь чиї пальці щоранку й щовечора перетікали чорні Діотимині коси, в чиї вуха тим часом лилися її золоті слова, ця маленька шанолюбка, що, відколи розпочалася паралельна акція, жила на верхівці колони й щодня трепетала від струмів обожнювання, які линули від її очей до богорівної жінки, — Рахель з певного часу тішилася тим, що за цієї жінкою просто шпигувала.

Крізь прочинені двері до суміжних кімнат, або крізь шпарину в дверях, що їх повільно хто-небудь причиняв за собою, або просто неквапно пораючись поблизу, вона підслуховувала Діотиму й Арнгайма, Туцці й Ульріха і ревно пильнувала за поглядами, зітханнями, цілуванням рук, словами, сміхом, жестами, що були немовби клаптики розірваного важливого паперу, якого їй не щастило скласти докупи. Та особливі можливості відкривала перед дівчиною невеличка замкова шпарина, навдивовижу разюче нагадуючи їй про той давно забутий час, коли вона втратила честь. Погляд проникав далеко у глибину кімнати; люди плавали там, розпавшись на двовимірні частини, й тісні рамки слів уже не обрамляли голосів, що котилися позбавленим змісту гомоном; сором’язливість, повага й захват, якими Рахель була прив’язана до цих людей, у такі хвилини зазнавали бурхливого розпаду, і це збуджувало так само, як коли коханий усім своїм єством раптом проникає в кохану так глибоко, що темніє в очах і за запнутою завіскою шкіри спалахує світло. Маленька Рахель сиділа навпочіпки перед замковою шпариною, чорна сукня напиналася на її колінах, на шиї й на плечах, а поруч сидів навпочіпки Солиман у лівреї, нагадуючи гарячий шоколад у темно-зеленій філіжанці; час від часу він швидким рухом руки, яка на мить завмирала, потім до самих пучок розслаблялася й нарешті, ніжно затримавшись, відпускала на волю і їх, хапався за плече, за коліно чи за спідницю Рахель, коли втрачав рівновагу. Хлопець не міг стриматися, щоб не захихотіти, й Рахель приставляла свої м’якенькі пальчики до пругких подушечок його губів.

До речі, Солиман, на відміну від Рахель, у Соборі нічого цікавого не бачив і як тільки міг ухилявся від того, щоб разом із нею прислуговувати гостям. Йому краще було супроводжувати Арнгайма, коли той приходив з візитом сам. Щоправда, тоді Солиманові доводилося сидіти на кухні й очікувати, коли звільниться Рахель, і кухарка, яка так мило бесідувала з ним першого дня, злилася, бо відтоді йому наче одібрало мову. Але Рахель ніколи не мала часу засиджуватись на кухні, й коли вона знову зникала, кухарка, ця дівка, якій було вже за тридцять, заходжувалася по-материнському догоджати Солиманові. Накинувши на своє шоколадне обличчя вкрай зневажливий вираз, він якийсь час терпів її, потім зазвичай уставав і, вдаючи, нібито щось забув чи шукає, замислено зводив очі на стелю, а тоді повертався спиною до дверей і починав задкувати — просто ніби лише для того, щоб так краще розгледіти стелю; кухарка розгадувала цю незграбну гру відразу, щойно він підводився й закочував білки очей, але, розчарована й охоплена ревнощами, прикидалася, начебто їй усе це байдуже, й Солиман зрештою також кинув навіть намагатися ламати цю комедію, що стала вже немовби скороченим ритуалом, внаслідок якого він опинявся на порозі світлої кухні й ще трохи затримувався там з якомога невимушенішим виглядом. Кухарка, на зло йому, в його бік уже й не дивилися. Солиман вислизав задки, мов темна тінь у темну воду, до похмурого передпокою, без будь-якої потреби ще хвильку прислухався, а тоді раптом заходжувався чудернацькими стрибками шастати в чужому помешканні, шукаючи Рахель.

Начальник відділу Туцці вдома ніколи не бував, а Діотими й Аргнайма Солиман не боявся, знаючи, що ті двоє чують лише одне одного. Про всяк випадок він кілька разів навіть спробував був щось перекинути, але цього ніхто не помітив. Він був господар у всіх кімнатах, як олень у лісі. Кров била з його голови, мов роги з вісімнадцятьма кинджально гострими відростками. Вістря тих рогів чіплялися за стіни й стелю. У цьому домі зазвичай запинали фіранки в усіх кімнатах, коли в них саме нікого не було, щоб від сонця не вицвітали меблі, й Солиман, розмахуючи руками, пробирався крізь півсутінки, наче крізь лісову гущавину. Він робив це залюбки, аж надто вигинаючись і звиваючись усім тілом. Він прагнув насильства. Цей розбещений жіночою увагою хлопчина насправді ще ніколи не мав справи із жінкою, а лише довідався про розпусту європейських хлопців, і його жадання лишалися ще такою мірою не погамовані досвідом, такою мірою нестримні й розпорошені у своєму паланні, що його пожадливість, щойно він бачив кохану, не знала, чим себе потамувати — кров’ю Рахель, її цілунками чи заціпенінням кожнісінької жилки в його тілі.

Хай би там де ховалася Рахель, Солиман зненацька вигулькував перед нею й усміхався, радий, що його хитрість удалася. Він перепиняв дівчині шлях, і для нього не були священні ні господарів кабінет, ні Діотимина спальня; він виринав із-за штор, письмового столу, шаф і ліжок, і в Рахель щоразу завмирало серце від такого зухвальства й від небезпеки, що їм загрожувала, тільки-но півсутінь раптом де-небудь зливалася з чорномазим обличчям, на якому білизною світилися два разки зубів. Та щойно Солиман опинявся перед реальною Рахелью, над ним брала гору порядність. Адже ця дівчина була від нього багато старша й така гарна, мов свіжовипрана дорога чоловіча сорочка, яку важко зіпсувати відразу, хоч би як ти цього хотів, і взагалі Рахель була просто така реальна, що при ній тьмяніли будь-які фантазії. Вона дорікала йому за таку невихованість і вихваляла Діотиму, Арнгайма й честь брати участь у паралельній акції; а Солиман щоразу приносив їй який-небудь подаруночок — то квітку (він висмикував її з букета, якого його господар посилав Діотимі), то сиґарету, що її вкрав удома, то пригорщу цукерок, прихоплених мимохідь десь із вази; передаючи Рахель свій презент, він лише стискав їй пальці й прикладав її долоню до свого серця, що палало в його чорному тілі, мов червоний смолоскип серед темної ночі.

А одного разу Солиман проник до Рахель навіть у її комірчину, де дівчині суворо наказала сидіти за якимсь шитвом Діотима, бо напередодні, коли приходив Арнгайм, господині заважав гармидер у передпокої. Перше ніж сісти під домашній арешт, Рахель хутенько пошукала Солимана, однак ніде не знайшла, а коли ступила засмучена до своєї кімнатки, він, сяючи, вже сидів на її ліжку й дивився на неї. Дівчина застигла, не зважуючись причинити за собою двері, але Солиман підхопився й зробив це сам. Потому понишпорив у себе в кишенях, дістав якусь річ, здмухнув із неї порох і, мов гаряча праска, наблизився до дівчини.

— Дай руку! — звелів він.

Рахель послухалася. Солиман, тримаючи в долоні кілька строкатих запонок, спробував прикріпити їх до закарвашів її сукні. Рахель подумала, що запонки скляні.

— Коштовне каміння! — гордо пояснив він.

Ці слова викликали в дівчини лихе передчуття, й вона хутко висмикнула руку. Ні про що таке вона не подумала, ні; у сина африканського князя, навіть коли цього сина викрали, могли ще лишитися кілька потай зашитих у сорочку коштовних камінців, про таке нічого певного не знаєш; але цих запонок вона мимоволі злякалася, так ніби Солиман давав їй отруту, і всі оті квітки й цукерки, які він приносив доти, враз видалися їй дуже дивними. Вона притисла руки до себе й звела на хлопця розгублений погляд. Рахель відчувала, що має сказати йому щось серйозне; вона була старша від нього й служила в добрих людей. Але цієї хвилини на думку їй спадали тільки такі вислови, як «Живи чесно — довше проживеш» та «Завжди будь вірний і правдивий!» Вона зблідла; все це здалося їй надто простим. Свою життєву мудрість вона здобувала в батьківському домі, і то була мудрість сувора, така сама прекрасна й проста, як давнє домашнє начиння, однак пуття з неї було не багато, бо такі вислови складалися лише з одного-однісінького речення, а далі стояла крапка. І цієї хвилини Рахель такої дитячої мудрости соромилась, як соромляться старих, заношених речей. Про те, що стара скриня, яка стоїть на горищі в бідняків, через сто років стає прикрасою в салоні багатіїв, Рахель не знала і, як усі чесні, прості люди, захоплювалася новим плетеним стільцем. Тому дівчина намагалася знайти у себе в пам’яті уроки свого нового життя. Та хоч скільки чудових сцен кохання й жахів пригадувала вона з книжок, що їх давала їй Діотима, жодна з них не була саме така, яка знадобилася б їй тут, усі гарні слова й почуття були невіддільні від своїх власних обставин і підходили до її обставин так само мало, як випадковий ключ до чужого замка. Те саме стосувалося й прекрасних висловів та повчань, що їх для неї не шкодувала Діотима. Рахель відчувала, як довкола неї клубочиться гарячий туман, і ладна була заплакати. Нарешті вона різко кинула:

— Я у своїх господарів не краду!

— Чому? — показав зуби Солиман.

— Я такого не роблю!

— Я не крав. Це моє! — вигукнув Солиман.

«Добрі господарі дбають про нас, бідних», — відчувала Рахель. До Діотими вона відчувала любов. До Арнгайма — безмежну повагу. До отих підбурювачів і баламутів, яких добра поліція називає підривними елементами, — глибоку відразу. Але для всього цього їй бракувало слів. Мов ото величезна, перевантажена сіном і плодами гарба, в якої відмовили гальма і якій не допомогла гальмівна колодка, уся ця купа почуттів немовби покотилася з гори.

— Це моє! Бери! — ще раз промовив Солиман, знову схопивши долоню Рахель.

Вона спробувала висмикнути долоню, але він не хотів її відпускати, помалу почав лютувати й, коли вже мало не розціпив пальці, бо його хлопчачої сили забракло для того, щоб подолати опір Рахель, яка випручувалася від нього всією вагою свого тіла, безтямно нахилився й, мов звіря, уп’явся зубами в дівочу руку.

Рахель зойкнула, однак відразу стиснула вуста й ударила Солимана в обличчя.

Але цієї миті в його очах уже виступили сльози, він кинувся навколішки, припав губами до сукні Рахель і заридав так пристрасно, що дівчина відчула в себе на стегнах гарячу вологу.

Вона непритомно стояла перед хлопцем, що, колінкуючи, чіплявся за поділ її сукні й тицявся обличчям у її тіло. Ще ніколи в житті не зазнавала вона такого почуття й нишком гладила Солимана, пропускаючи крізь пальці м’який дріт його кучми.

80. Нагода ближче познайомитися з генералом

Штумом, який несподівано з’являється на Соборі

Тим часом Собор дістав дивовижне поповнення. Хоча всі, кого сюди кликали, проходили суворе просіювання, одного вечора тут з’явився цей Генерал і гаряче подякував Діотимі за честь, яку вона виявила йому своїм запрошенням. У солдата за дорадчим столом роль скромна, заявив він, але взяти участь у таких видатних сходинах бодай німим слухачем він мріяв, мовляв, від самої юности. Діотима мовчки повела очима поверх його голови, шукаючи винуватця; Арнгайм розмовляв з його ясновельможністю, як один політичний діяч із другим; Ульріх украй знудьговано поглядав на стіл із холодними закусками й, здавалося, перелічував викладені там тістечка; видовище було звичне: щільно зімкнений фронт не лишав ані найменшої лазівки для такої незвичної підозри. А з другого боку, Діотима добре пам’ятала, що сама цього Генерала не запрошувала, тож хоч-не-хоч мусила тепер припустити, що вона або сновида, або страждає провалами пам’яті. Це була моторошна хвилина. Перед нею стояв невеличкий Генерал, і в нагрудній кишені його голубого, як незабудка, мундиру лежало, без сумніву, запрошення, у противному разі чоловік з його становищем прийти сюди отак зухвало навряд чи ризикнув би; з третього боку, там, у бібліотеці, стояв граційний Діотимин письмовий стіл, і в його шухляді під замком лежали зайві друковані запрошення, до яких навряд чи хто-небудь, крім самої Діотими, мав доступ. «Туцці?» — промайнуло в її голові. Але й це було малоймовірно. Отож те, як поєдналися запрошення й Генерал, лишалося, можна сказати, спіритичною загадкою, а позаяк Діотима, коли йшлося про її особисті справи, була трохи схильна вірити в надприродні сили, то вона відчула, як усю її, з голови до п’ят, пройняв дрож. Однак іншої ради, як привітати Генерала, вона не мала.

А втім, це запрошення трохи здивувало і його самого; те, що воно зрештою таки надійшло, Генерала вразило, адже під час обох його візитів до Діотими вона, на жаль, не виказала ані найменшого такого наміру, до того ж йому впало в око, що у зверненні, написаному вочевидь найманою рукою, його звання й посада були вказані не точно, а це не було схоже на жінку з таким суспільним становищем, як у Діотими. Але ґенерал був чоловік загалом веселий і не мав звички уявляти собі щось незвичайне, вже не кажучи про надприродне. Він припустив, що стався невеличкий казус, а це не мало завадити йому втішатися своїм успіхом.

Бо ґенерал Штум фон Бордвер, начальник відділу військової освіти й виховання в міністерстві оборони, був щиро радий цьому службовому дорученню, якого сам для себе й домігся. Колись, іще до великих установчих зборів паралельної акції, ґенерала викликав до себе начальник управління й промовив:

— Ти, Штуме, чоловік, можна сказати, вчений. Ми напишемо тобі рекомендаційного листа, підеш туди, подивишся трохи, рознюхаєш і доповіси нам, що вони там, власне, замишляють.

І хоч би чим ґенерал потім виправдувався, але те, що зачепитися в паралельній акції йому не пощастило, означало пляму в його атестаційному свідоцтві, яку він марно намагався змити своїми візитами до Діотими. Тим-то, коли згодом запрошення таки надійшло, він щодуху помчав до управління й, захекавшись, але врочисто й досить недбало, навіть зухвало виставивши під черевцем одну ногу перед другою, доповів, що подія, яку він підготував і якої очікував, нарешті, певна річ, таки сталася.

— Що ж, — промовив фельдмаршал-лейтенант Фрост фон Ауфбрух, — чогось іншого я й не сподівався.

Він запросив Штума сісти й запропонував йому сиґарету, потому ввімкнув світлове табло за дверима «Вхід заборонено — важлива нарада!» й познайомив Генерала з його завданням, яке полягало переважно в тому, щоб спостерігати й доповідати.

— Розумієш, нічого аж такого нам не треба, але ти ходитимеш туди якомога частіше, щоб показати, що ми є; у комітетах нас немає, та поки що це, гадаю, не так уже й страшно; одначе немає жодної причини усувати нас, коли триває обговорення, так би мовити, духовного подарунку до дня народження нашого верховного головнокомандувача. Тим-то я й запропонував його превосходительству панові міністру саме твою кандидатуру, тут ніхто нічого не заперечить. Ну, бувай здоровий, бажаю успіху!

Фельдмаршал-лейтенант Фрост фон Ауфбрух привітно кивнув головою, і ґенерал Штум фон Бордвер, забувши, що солдатові не гоже виказувати емоцій, клацнув підборами зі шпорами — клацнув, якщо можна так висловитись, від щирого серця — й відповів:

— Це для мене висока честь, дякую тобі, превосходительство!

Коли серед цивільних трапляються люди з войовничими настроями, то чому серед військових не можуть бути офіцери, закохані в мирні мистецтва? У Каканії таких офіцерів було скільки завгодно. Вони захоплювались малярством, ловили жучків, заводили альбоми для поштових марок або вивчали світову історію. Наявність численних карликових ґарнізонів, а також та обставина, що офіцер не мав права без відома начальства виходити зі своїми духовними звершеннями на люди — усе це зазвичай надавало таким зусиллям якогось надто особистого характеру, і ґенерал Штум у минулі роки теж грішив тими захопленнями. Спершу він служив у кавалерії, хоч вершник із нього був негодящий; його коротенькі руки й ноги не були придатні для того, щоб гнуздати й стискати коліньми таку дурну тварину, як кінь, та й вдачу він мав не досить владну, тож його начальство в той час про нього, було, казало, що якщо в казарменому дворі ескадрон вишикувати головами, а не, як це звичайно роблять, хвостами до стіни конюшні, то за ворота Штум його вже не виведе. На зло своїм недоброзичливцям маленький Штум відпустив тоді широку бороду, чорно-каштанову й округлу; крім нього, жоден офіцер в імператорській кавалерії такої бороди не носив, хоч формально заборонено це не було. Також він почав по-науковому колекціонувати складані ножики; щоб колекціонувати зброю, його доходів не вистачало, зате складаних ножиків, класифікованих залежно від їхньої конструкції, виробника, від того, з коркотягом вони та пилочкою для нігтів чи без них, від сталі, колодочки тощо, невдовзі в нього набралося безліч, і його кімната була заставлена високими вітринами з численними пласкими шухлядами й написами на них, внаслідок чого він зажив слави вченого чоловіка. Штум і вірші вмів складати, ще курсантом він із закону Божого й за твори завжди діставав «відмінно», і ось одного дня полковник викликав його до канцелярії.

— Офіцером, корисним у кавалерії, ви ніколи не станете, — сказав він Штуму. — Якщо посадити на коня й поставити перед строєм немовля, воно поводитиметься анітрохи не гірше, ніж ви. Але полк уже давно не посилав нікого до військової академії, і ти, Штуме, міг би подати рапорт!

Так Штум на два чудові роки потрапив у столицю — до академії Генерального штабу. Там у нього і в інтелектуальному плані виявився брак реакції, потрібної для верхової їзди, однак він не пропускав жодного військового концерту, відвідував музеї і збирав театральні програмки. Штум виношував ідею перейти на цивільну службу, тільки не знав, як це зробити. Наслідком навчання в академії було те, що його не визнали ані придатним, ані цілком непридатним до служби в Генеральному штабі; його знали як чоловіка незграбного й нешанолюбного, але як такого собі філософа й ще на два роки — щоб спробувати, що з того вийде, — відрядили від Генерального штабу до командування піхотною дивізією, а коли цей термін скінчився, він у чині ротмістра належав до великого числа тих, хто, перейшовши в резерв Генерального штабу, вже ніколи не розлучиться з військом, якщо не станетьсь чогось аж-аж-аж надзвичайного. Тепер ротмістр Штум проходив службу в іншому полку, його вважали офіцером з військовою освітою, але невдовзі вже й у нового начальства, коли йшлося про практичні здібності цього офіцера, почало напрошуватися порівняння з немовлям. Він мучеником дослужився до підполковника, проте вже майором мріяв лише про довготермінову відпустку на половину окладу, щоб діждатися того часу, коли можна буде вийти у відставку почесним полковником, тобто зі званням і у військовому мундирі, хоч і без полковницької пенсії. Він уже й чути не хотів про підвищення у званні, бо в частинах це підвищення посувалося за списком командного складу, як стрілки страшенно повільного годинника; він не хотів нічого чути про ті вранішні години, коли ще до сходу сонця, вже від голови до ніг обкладений лайкою, повертаєшся з навчального плацу і в запорошених рейтарських чоботях ступаєш до казино, щоб поглибити порожнечу ще такого довгого попереду дня порожніми пляшками з-під вина; не хотів нічого чути про казенну товариськість, про всілякі полкові історії й про полкових діан, які проводять життя поруч зі своїми чоловіками, підіймаючись услід за ними щаблями їхніх звань, долаючи щаблі сріблясто-точної, невблаганно ніжної, ледве-ледве, та все ж таки чутної гами; не хотів він нічого чути й про ті ночі, коли курява, вино, нудьга, простори стоптаних копитами полів і потреба поміняти вічного співбесідника-коня гнали одружених і неодружених чоловіків за ті запнуті вікна, де дівок ставили догори ногами й заливали їм у спідниці шампанське; не хотів чути про всюдисущого юдея у Гарнізонах клятої галицької глухомані, схожого на свою перехняблену крамничку, де наборг із відсотками можна було придбати все — від кохання до сідельного мила — й куди привозили дівчаток, що тремтіли від шаноби, страху й цікавости. У ті часи Штум мав лише одну втіху: й далі вибагливо колекціонувати ножики та коркотяги, і багато з них цьому схибленому підполковникові приносив додому той-таки юдей, що, перше ніж покласти якусь річ на стіл, начищав її рукавом з таким святобливим виглядом, немовби це була доісторична, викопана десь у могильнику реліквія.

Несподіваний поворот стався тоді, коли про Штума згадав один його однокашник з академії й запропонував відрядити того до військового міністерства, де начальник відділу освіти саме шукав собі помічника, який добре тямив би в цивільному житті. Через два роки Штуму — тим часом він доріс до полковника — вже довірили той відділ. Відколи під ним, замість священної тварини кавалерії, опинилося крісло, він став іншою людиною. Він дослужився до Генерала й мав досить-таки серйозні підстави сподіватися, що дослужиться й до фельдмаршала-лейтенанта. Бороду він, звичайно, вже давно зголив, але з віком у нього розрослося чоло, а його схильність до повноти надавала йому вигляду чоловіка певною мірою всебічно освіченого. Став він тепер і щасливим, а саме щастя й додає людині справжньої працездатности. Штум належав до вищого світу, й це позначалося на всьому. У сукні якої-небудь незвичайно вбраної жінки, у сміливому несмаку нового тоді віденського архітектурного стилю, в строкатому розмаїтті великого овочевого базару, в сіро-бурому асфальтовому повітрі вулиць, у цьому м’якому повітряному асфальті, сповненому міазмів, запахів і ароматів, у шумі, що на кілька секунд лускався, випускаючи якийсь окремий звук, у безмежній різноманітності цивільних людей і навіть у білих ресторанних столиках, таких неймовірно індивідуальних, хоч на вигляд усі вони, безперечно, однакові, — в усьому цьому було щастя, що відлунювало в голові, мов дзвін шпор. Це було щастя, якого люди цивільні зазнають лише в потягу, їдучи за місто; вони ще не знають як саме, але знають, що проведуть цей день серед зелені, щасливо й під яким-небудь склепінням над головою. Це відчуття було налите власною значущістю, значущістю військового міністерства, освіти, значущістю будь-якої іншої людини, й воно, це відчуття, було таке повне, що Штуму, відколи він сюди прибув, ще жодного разу не спало на думку знов навідатися до музеїв чи до театру. Це було якраз те, що рідко проникає в свідомість, але пронизує все, від ґенеральських нашивок до бемкання дзвонів на вежах і підноситься до рівня музики, без якої танок життя враз завмер би.

Чорт забирай, він таки знайшов свій шлях у житті! Так міркував про себе Штум, на додачу до всього стоячи тепер ще й тут, серед цього знаменитого зібрання духу, серед цих кімнат… Він таки стояв тут! У цьому оточенні, проникнутому високим духом, він був єдиний мундир! Вразило його й ще одне. Треба уявити собі небесно-голубу земну кулю з відтінком штумівського, кольору незабудок, мундиру, кулю, яка цілком і повністю складається зі щастя, значущости, із загадкового мозкового фосфору внутрішнього осяяння, а всередині цієї земної кулі — ґенеральське серце, а на цьому серці, мов діва Марія, що наступила на голову змія, — божественна жінка, чия усмішка злилася з усіма речами на світі й становить їхню таємничу вагу, — треба все це собі уявити, щоб дістати приблизно таке саме враження, яке Діотима справила на Штума фон Бордвера вже першої години, коли його мляві очі сповнились її образом. Жінок Штум любив, по суті, не більше, ніж коней. Його товстенькі короткуваті ноги в сідлі почувалися неприкаяно, а коли поза службою ґенералові доводилося ще й розмовляти про коней, то потім уночі йому снилося, нібито він до самих кісток попротирав собі сідниці й уже не може злізти з коня; точнісінько так його ледачкувата натура ніколи не схвалювала любовних надмірностей, а позаяк його неабияк стомлювала вже сама служба, то він не мав потреби сточувати свою силу ще й крізь нічні вентилі. Щоправда, занудою в товаристві він свого часу теж не був, та коли проводив вечори не зі своїми ножами, а з приятелями, то зазвичай мудро знаходив вихід із становища, бо власне відчуття фізичної гармонії дуже скоро навчило його, що крізь надміру бурхливу стадію можна швидко пропитися до сонної, а це влаштовувало його куди більше, ніж любовні небезпеки й розчарування. Аж коли згодом Штум одружився й невдовзі вже мав утримувати двох діточок разом з їхньою марнославною матусею, то вперше повною мірою усвідомив, які розважливі були його звички колись, поки він не піддався спокусі взяти шлюб, до чого його спонукало, поза всяким сумнівом, лише щось невійськове, властиве ідеї сімейного воїна. Відтоді в ньому почав стрімко розвиватися позашлюбний ідеал жіночности, що його Штум вочевидь несвідомо носив у собі ще й доти, і полягав той ідеал у легкому захопленні жінками, які викликали в нього острах, а відтак звільняли його від будь-яких зусиль. Коли він розглядав портрети жінок, які повирізував з ілюстрованих часописів ще в парубоцькі роки, — щоправда, це завжди було лише побічною галузкою в його колекціонерській діяльності, — то виявлялося, що цю рису вони мали всі; але колись він цього не усвідомлював, а на нездоланне захоплення це обернулося тільки завдяки зустрічі з Діотимою. Цілком незалежно від того, яке враження справила на нього її врода, Штум уже на самому початку, почувши, що вона — ще одна Діотима, мав зазирнути до енциклопедичного словника й довідатись, що це таке взагалі — Діотима; але тоді він не зовсім зрозумів, що воно за ім’я, і лише відзначив подумки, що це ім’я пов’язане з широким колом цивільної освічености, все ще, попри його становище, надто йому, на жаль, далекої, і духовна перевага світу злилася з фізичними чарами цієї жінки. Нині, коли взаємини між статями стали такими простими, треба, мабуть, наголосити, що нічого вищого чоловік зазнати не може. Руки ґенерала Штума подумки почувалися надто короткими, щоб охопити величну повноту Діотими, а його розум водночас бентежило те саме почуття щодо світу та світової культури, внаслідок чого все, що відбувалось довкола, проймалося коханням, а кругленьке ґенералове тіло — чимось на кшталт невагомої округлости земної кулі.

Саме це захоплення й повернуло Штума фон Бордвера до оточення Діотими невдовзі після того, як вона його звідти усунула. Тепер ґенерал стояв поблизу цієї чарівної жінки, оскільки більш нікого тут не знав, і прислухався до її розмов. Йому аж-аж-аж як кортіло їх і занотовувати, адже він ніколи навіть не повірив би, коли б не чув на власні вуха слів, якими Діотима вітала всіляких знаменитостей, — не повірив би, що таким духовним багатством можна з усмішкою на вустах гратися, мов перловим намистом. Лише її погляд, коли вона кілька разів невдоволено зиркнула в його бік, дав йому зрозуміти, що не гоже Генералові підслуховувати чужі розмови, й прогнав його геть. Штум кілька разів самотньо обійшов переповнене помешкання, випив келих вина й саме зібрався був знайти собі десь під стіною зручну позицію, аж раптом уздрів Ульріха, якого вже бачив на першому засідання, і цієї миті в Генерала враз ожила пам’ять: адже Ульріх був колись бравим, невгамовним лейтенантом в одному з тих двох ескадронів, якими тоді ненав’язливо командував, бувши ще підполковником, Штум. «Ти ба, нічим таким від мене не відрізняється, — подумав цей, — а вже замолоду доскочив он якого високого становища!» І рушив до Ульріха, а після того, як ці давні знайомі привітались і трохи погомоніли про переміни, що тим часом сталися, Штум показав на збіговисько довкола й сказав:

— Для мене це — чудова нагода познайомитися з найважливішими проблемами цивільного світу!

— Тебе ще багато чого подивує, пане Генерал, — відповів Ульріх.

Ґенерал, який шукав собі союзника, тепло потис йому руку й значуще промовив:

— Ти служив лейтенантом у дев’ятому уланському полку, й колись це буде для нас великою честю, хоч поки що ніхто не розуміє цього так, як я!

notes

Примечания

В умовному способі, що виражає можливість (лат.).

Герой однойменного роману німецького письменника Йозефа Віктора Шефеля (1826-1886).

Авторське утворення від нім. абревіатури «k.-k.» (kaiserlich-königlich – імператорсько-королівська).

Володар карликів, герой німецького середньовічного епосу «Трояндовий сад Лаурина».

Назва низки об’єднань німецьких та австрійських художників кінця ХІХ – початку ХХ ст.

1866 р. під Кьоніхґрецом пруська армія здобула перемогу над австро-угорською.