Людина без властивостей. Том II

Ульріх намагався вкладати у свої слова якомога менше врочистости; щоб легше було надавати обличчю потрібного виразу, він навіть знову закурив, і Діотима, коли він запропонував сиґарету і їй, збентежено взяла її. Вона зробила жартівливо-вперту міну й пустила дим угору, щоб продемонструвати свою незалежність, бо не зовсім його зрозуміла. Та загалом на неї справило глибоке враження те, що про все це кузен раптом сказав їй саме тут, у комірчині, де вони були самі, й воднораз навіть не спробував узяти, як зазвичай робив, її руку чи торкнутися кіс, хоч обох їх тягло одне до одного, ніби магнетичним струмом, і цю притягальну силу виробляли в такій тісноті їхні тіла… «А якби вони зараз?…» — промайнуло в неї. Та що взагалі можна було зробити в такій комірчині? Діотима роззирнулася. Повестись, як повія? Але як це роблять? А якби вона пустила сльозу? Їй раптом спав на думку цей вислів — «пустити сльозу», — який часто вживали дівчата у школі. Або якби вона зненацька взяла та й, як він вимагав, роздяглася, обійняла його за плечі й заспівала… Заспівала — що? Чи якби заграла на арфі? Усміхнувшись, Діотима звела на нього очі. Він видався їй таким собі бешкетним братом, у товаристві якого можна вичворяти що завгодно. Ульріх теж усміхнувся. Але його усмішка була, мов сліпе вікно, бо він, спокусившись нагодою пуститися в ці балачки з кузиною, відчував за них лише сором. І все ж Діотима невиразно усвідомлювала, що могла б покохати цього чоловіка; кохання те уявлялося їй таким самим, якою була сучасна музика, — вона зовсім не задовольняє душу, проте бурхливо хвилює своєю новизною. І хоч Діотима й припускала, що сама вона усвідомлює це, звичайно, виразніше, ніж навіть він, ноги її, коли вона стояла перед ним, почали потай палати, й тому вона, показавши всім своїм виглядом, що розмова їхня надто вже затяглася, трохи несподівано сказала кузенові:

— Любий друже, ми робимо щось украй неможливе; побудьте тут іще хвилинку самі, я вийду перша й покажуся нашим гостям.

102. Боротьба й кохання в домі Фішелів

Ґерда марно чекала, що до них прийде Ульріх. Насправді він уже й забув про свою обіцянку або згадував про неї у хвилини, коли мав зовсім інші наміри.

— Облиш його! — казала пані Клементина, коли директор Фішель починав бурчати. — Колись ми його влаштовували, а тепер він, либонь, зазнався. А якщо ти сам навідаєшся до нього, то зробиш іще гірше; ти для цього надто незграбний.

Ґерда тужила за своїм старшим товаришем. Вона хотіла, щоб він прийшов, і знала, що схоче, щоб він пішов, коли з’явиться. Попри свої двадцять три роки, вона ще нікого й нічого не знала, крім такого собі пана Ґлянца, який обережно залицявся до неї, маючи підтримку в цьому її батька, та своїх християнсько-германських друзів, які іноді здавалися їй не чоловіками, а хлопчиками-школярами. «Чому він усе не йде й не йде?» — питала вона себе, коли думала про Ульріха. У колі її друзів усі були певні: паралельна акція — це початок духовного винищення німецького народу, і їй було соромно, що Ульріх бере в ній участь; вона залюбки послухала б його власну думку з цього приводу і сподівалася, що він має причини, які його виправдують.

Мати казала батькові:

— Ти проґавив нагоду приєднатися до цієї справи. Ґерда мала б із неї користь, і це наводило б її на інші думки; у Туцці буває багато людей.

Сталося так, що директор Фішель забув відповісти на запрошення його ясновельможности. Тепер він мав страждати.

У його домі засіли, мов Пенелопині залицяльники, хлопці й дівчата, яких Ґерда називала своїми духовними братами й сестрами; вони радилися, що має робити молода людина, та ще й німець чи німка, з огляду на паралельну акцію. «За певних обставин фінансист повинен виявити свідомість мецената!» — вимагала від Лео пані Клементина, коли той уперто запевняв її, що колись він найняв за свої кревні гроші домашнім учителем Ганса Зепа, Ґердиного «духовного наставника», не задля того, щоб з усього цього тепер, мовляв, отаке вийшло!… Бо так воно й було: Ганс Зеп, студент, який не мав жодної перспективи на забезпечене існування, прийшов у їхній дім учителем і лише через суперечності в родині обернувся на тирана; тепер він обговорював — у Фішелів таки ж — зі своїми друзями, що стали друзями й Ґерди, як урятувати німецьку аристократію, бо в Діотими (розповідали, нібито ця жінка не бачить різниці між расовими братами й людьми, расі чужими) вона потрапила в тенета юдейського духу. І хоча при Лео Фішелю про це говорили звичайно лише з досить поблажливою об’єктивністю, нерідко прохоплювалися, однак, і слова та твердження, які діяли йому на нерви. Доводилося чути тривогу з приводу того, що таку спробу роблять у сторіччя, якому не судилося дати світові великих символів, і ця спроба призведе, мовляв, до цілковитої катастрофи; і щоразу, коли Лео Фішель чув слова «значущий», «сходження на вершини людськости» чи «вільні людські цінності», навіть пенсне в нього на носі починало тремтіти. У його домі розквітали такі поняття, як «життєва логіка», «крива духовного зростання», «пульсація дії». Згодом стало відомо, що двічі на місяць тут проходить «година очищення». Фішель зажадав пояснень. З’ясувалося, що в цю годину гуртом читають Стефана Ґеорґе. Лео Фішель марно шукав у своєму старому енциклопедичному словнику, хто такий той чоловік. Але найдужче дратувало його, давнього ліберала, те, що ці жовтороті хлопці й дівчата, базікаючи про паралельну акцію, всіх причетних до неї міністерських референтів, голів банків та вчених називали «вирядженими людцями»; і що вони бундючно заявляли, нібито нині вже нема великих ідей або нема нікого, хто їх розумів би; і що навіть гуманність вони оголосили пустим слівцем, а чимось реальним визнавали тільки націю або, як вони висловлювались, народний дух і народні звичаї.

— Поняття «людство» в мене не викликає жодних уявлень, тату, — відповідала Ґерда, коли він дорікав їй, — нині воно вже позбавлене будь-якого змісту. А ось «моя нація» — це щось матеріальне!

— «Твоя нація»! — починав тоді Лео Фішель, маючи намір сказати щось про великих пророків і про свого рідного батька, який був колись адвокатом у Трієсті.

— Знаю, знаю, — уривала його Ґерда. — Але «моя нація» — це нація духовна, я кажу про неї.

— Я триматиму тебе в кімнаті під замком доти, доки ти не візьмешся за розум! — казав тоді тато. — А твоїх приятелів і на поріг не пущу. Це недисципліновані люди, які, замість працювати, без кінця-краю клопочуться своїм сумлінням!

— Я знаю, тату, як ти міркуєш, — відказувала Ґерда. — Ви, старші, гадаєте, що маєте право ображати нашу гідність, бо ви нас годуєте. Ви — патріархальні капіталісти.

Такі розмови точилися через батьківську турботливість нерідко.

— А на що б ти жила, якби я не був капіталістом? — питав господар дому.

— Я не можу все знати, — відрубувала зазвичай Ґерда, покладаючи край такій розмові. — Але я знаю, що вчені, вихователі, духовні пастирі, політики й інші люди дії вже почали створювати нові цінності, в які можна вірити.

Часом директор Фішель ще пробував глузливо спитати: «А ці духовні пастирі й політики — либонь, ви самі?» Але робив він це лише задля того, щоб останнє слово було за ним; зрештою, він завжди тішився, коли Ґерда не помічала його побоювання вже за звичкою, хоч і проти власної волі, піти на поступку через яку-небудь дурницю. Кілька разів доходило до того, що наприкінці такої розмови він починав навіть обережно нахвалювати лад у паралельній акції як протилежність неорганізованим контрзаходам у його домі; але ставалося це лише тоді, коли поблизу не було Клементини.

Що надавало Ґерді в її спротиві батьковим умовлянням і застереженням зачаєної, мученицької впертости, то це — атмосфера невинної хтивости, яку збентежено відчували в своєму домі й Лео з Клементиною. Поміж собою хлопці й дівчата обговорювали багато чого такого, про що їхні батьки й матері затято мовчали. Навіть у тому, що молодь називала національними почуттями, у цій омріяній єдності, в яку сплавлялися, не кидаючи сперечатись, їхні «я» і яку вони називали германсько-християнською співдружністю громадян, було, на відміну від обтяжливих любовних взаємин старшого покоління, щось від крилатого лучника Ерота. Вони вельми мудро, як на свій вік, зневажали «похіть», «причепурену брехню грубої насолоди життям», як у них це називалось, але про надчуттєвість і пристрасність точилося розмов стільки, що в душі враженого слухача мимоволі й унаслідок контрасту прокидався щемкий спогад про чуттєвість і пристрасть, і навіть Лео Фішель мусив визнати, що нестримний запал їхніх дискусій іноді спонукав слухача відчувати коріння їхніх ідей мало не до кісток, чого він, однак, не схвалював, вважаючи, що великі ідеї мають викликати в людини святобливий захват. А ось Клементина, навпаки, казала:

— Тобі не варто, Лео, просто так усе відкидати!

— А чого ж вони стверджують: «Власність позбавляє людину духовности»? — починав він тоді з нею сперечатися. — Хіба я — бездуховний? Ти, може, половину своєї духовности вже й утратила, а то так серйозно їхню балаканину не сприймала б!

— Не розумієш ти цього, Лео; вони надають цьому християнського сенсу, хочуть відійти від такого життя і розпочати вище життя тут, на землі!

— Це не по-християнському, а просто не так, як у людей! — захищався Лео.

— Зрештою, справжню дійсність бачать, мабуть, усе ж таки не реалісти, а ті, хто дивиться всередину, — промовила Клементина.

— Ох, не сміши мене! — стояв на своєму Фішель.

Але він помилявся, він плакав — у душі, через неспроможність звладати з духовними перемінами у своєму оточенні.

Тепер директор Фішель частіше, ніж колись, відчував потребу в свіжому повітрі; після роботи йому вже не хотілося поспішати додому, й коли він виходив з контори ще за дня, то любив трохи поблукати в одному з міських парків, хоч і стояла зима. Він любив ці парки ще відтоді, як був практикантом. З незрозумілих йому причин муніципальне управління вирішило пізньої осени заново пофарбувати складані залізні стільці, і тепер вони, свіжо-зелені, стояли, поприхилявшись один до одного, на білосніжних алеях і хвилювали уяву весняними барвами. Інколи Лео Фішель сідав на один із таких стільців — сам-самісінький, край ігрового майданчика чи алеї — і, щільніше загорнувшись у пальто, спостерігав за молоденькими виховательками, які разом зі своїми плеканцями прибирали на сонці по-зимовому здорового вигляду. Вони гралися в «морського диявола» або у сніжки, й маленькі дівчатка робили великі жіночі очі… «Ах, — міркував Фішель, — це саме ті очі, які на обличчі вродливої дорослої жінки справляють дивовижне враження дитячих». Йому було приємно милуватися захопленими грою маленькими дівчатками, у чиїх очах кохання ще плавало в казковому озері, звідки згодом його дістає лелека; а часом і їхніми виховательками. Цією картиною він часто тішився замолоду, коли стояв іще перед вітриною життя і, не маючи грошей, щоб переступити поріг її крамниці, лише гадав про те, що згодом подарує йому доля. «Дарунок випав досить жалюгідний», — зітхнув він, і на якусь мить, сповнену напруги, властивої юності, йому здалося, ніби він знов сидить серед білого шафрану й зеленої трави. Коли згодом відчуття реальности повертало його до снігу й зеленого лаку перед очима, він, хоч як дивно, щоразу думав про свої доходи; гроші дають незалежність, але наразі вся його платня йшла на утримання сім’ї та заощадження в розумних межах… «Отже, щоб стати незалежним, — розмірковував він, — треба, мабуть, крім служби, взятися ще за яку-небудь справу — можливо, скористатися досвідом, надбаним на біржі, як це роблять головні директори». Такі думки навідували Фішеля, однак, лише тоді, коли він спостерігав за дівчатками в парку, і від цих думок Лео відмахувався, бо темпераменту, потрібного для спекуляції, у собі аж ніяк не відчував. Фішель був прокурист, директором його лише називали, піднятися вище він не мав жодних шансів і відразу зумисне залякував себе думкою, що така нещасна робоча спина, як його, надто вже згорбилася, щоб вільно випростатись. Він не здогадувався, що міркував так тільки задля того, щоб звести нездоланну перешкоду між собою і цими гарненькими дітьми та виховательками в парку, які в такі хвилини втілювали для нього всю принадність життя; бо навіть у похмурому настрої, що стримував його йти додому, він був невиправним сім’янином і віддав би все, аби лиш обернути домашнє пекельне коло на коло янголів, що витають навколо Бога-отця — номінального директора.

Ульріх також любив ці парки й перетинав їх, коли давав змогу його шлях; отож трапилося так, що в цю пору він знов зіткнувся з Фішелем, і той відразу згадав усе, чого вже зазнав удома через паралельну акцію. Він висловив невдоволення з приводу того, що його молодий товариш не цінує запросин давніх друзів, і Фішель казав про це щиро, вірячи, що навіть випадкове знайомство з часом може стати таким самим давнім, як і дуже близьке.

Давній молодий товариш запевнив Фішеля, що справді дуже радий бачити його, й поскаржився на свою смішну діяльність, яка досі не давала йому, мовляв, такої нагоди.

Фішель поскаржився на тяжкі часи й кепські справи. Та й узагалі мораль, мовляв. занепадає. Куди не кинь — повсюди матеріальна зацікавленість і необачність.

— А я гадав, що вам можна позаздрити! — відповів Ульріх.

— Професія комерсанта — це ж, мабуть, справжній санаторій для душі! Принаймні ще однієї такої професії з ідеально чистою основою немає!

— Це правда! — потвердив Фішель. — Комерсант слугує людському поступу і вдовольняється дозволеною вигодою. І при цьому йому точнісінько так само погано, як і будь-кому іншому! — сумно додав він.

Ульріх запропонував провести його додому. Коли вони прийшли, атмосфера там панувала вкрай напружена.

Зібралися всі друзі, й уже тривала запекла суперечка. Ці хлопці й дівчата ще вчилися в гімназії чи були студентами перших семестрів у вищих школах, а декотрі вже служили в торговельних фірмах. Вони вже й самі не пригадували, як утворився їхній гурток. Знайомилися всі одне через одного. Одні — в націоналістичних студентських корпораціях, другі — в соціалістичному чи католицькому молодіжному русі, треті — в мандрівницькому об’єднанні «Перелітні птахи».

Ми не дуже помилимося, коли скажемо, що пов’язувало всіх їх лише одне: Лео Фішель. Духовний рух, щоб не розпастися, потребує тіла, й таким тілом було фішелівське помешкання разом з харчуванням і певним наглядом за цими сходинами з боку пані Клементини. Невід’ємною частиною цього помешкання була Ґерда, а невід’ємною частиною Ґерди — Ганс Зеп, а Ганс Зеп, студент із нечистою церою і тим чистішою душею, хоч і не був вождем, бо ці хлопці й дівчата вождів не визнавали, зате був з-поміж них найбільший заводій. Принагідно вони збиралися, звичайно, й десь інде, і тоді на тих сходинах з’являлися, крім Ґерди, й інші жінки; але з ядром цього руху справа стояла саме так, як оце описано.

І все ж джерела духовної наснаги цієї молоді вражали не менше, ніж поява нової хвороби чи кілька виграшів поспіль у лотерею. Коли сонце давнього європейського ідеалізму почало заходити й білий дух потьмянів, з рук до рук помандрували численні смолоскипи — бозна-де знайдені чи вкрадені смолоскипи ідей! — від яких там і сям спалахували й гасли вогненні озерця невеличких духовних громад. Отож в останні роки, перше ніж із цього зробила висновки велика війна, багато розмов про любов і єдність точилось і серед молоді, й під знаком всеосяжної любови та єдности перебували особливо молоді антисеміти в домі банківського директора Фішеля. Справжня єдність — це наслідок дії такого собі внутрішнього закону, і найперший, найпростіший, найглибший і найдосконаліший закон — це закон любови. Як ми вже зауважували, не любови в низькому, чуттєвому сенсі; бо фізичне володіння — це винахід мамони, і воно спричиняє до роз’єднання й порпання в пам’яті. До того ж не можна, звичайно, будь-кого й любити. Але можна поважати за вдачу будь-кого, якщо його прагнення — це прагнення істинної людини і він щонайсуворіше відповідає за свої вчинки. Отак в ім’я любови вони гуртом про все на світі й сперечалися.

Але цього дня утворився такий собі об’єднаний фронт проти пані Клементини, яка була дуже рада знову відчувати себе молодою і, в душі визнаючи, що в подружній любові справді багато спільного з виплатою відсотків на позику, вперто не дозволяла засуджувати паралельну акцію за те, нібито арійці спроможні створювати символи тільки тоді, коли вони в суто своєму середовищі. Пані Клементина ледве стримувалась, а в Ґерди шия взялася червоними круглими плямами від гніву на матір, бо ту ніяк не щастило випровадити з кімнати. Коли Лео Фішель з Ульріхом увійшли до помешкання, Ґерда заходилася потай робити знаки Гансові Зепу, благаючи того припинити розмову, і хлопець примирливо сказав:

— Нашим сучасникам узагалі не щастить створити що-небудь велике!

Цим, вирішив Ганс, він звів усю суперечку до безособової формули, до якої всі тут уже звикли.

Але цієї хвилини в розмову, як на біду, втрутився Ульріх; трохи лихий на Фішеля, він поцікавився в Ганса, невже той анітрохи не вірить у проґрес.

— Проґрес?! — перепитав спогорда Ганс Зеп. — Та ви порівняйте лишень, які люди були сто років тому, поки не дійшло до проґресу: Бетговен! Ґьоте! Наполеон! Гебель!

— Гм, — гмикнув Ульріх, — останній із них сто років тому був якраз немовлям.

— Точність у числах ці молоді люди зневажають! — задоволено пояснив директор Фішель.

Ульріх спинятися на цій темі не став; він знав, що Ганс Зеп через свої ревнощі його зневажає, але в нього самого, Ульріха, ці химерні Ґердині друзі викликали симпатію. Тому він приєднався до їхнього кола й повів далі:

— В окремих сферах людських можливостей ми досягаємо, безперечно, таких великих успіхів, що просто-таки відчуваємо свою нездатність за ними встигати; чи не звідси й це відчуття — нібито ніякого проґресу в нас немає? Зрештою, проґрес — це загальний результат спільних зусиль, і можна, власне, наперед сказати, що фактичний проґрес завжди бути саме тим, чого ніхто не хотів.

Темний вихор на голові в Ганса Зепа тремтячим рогом настовбурчився проти Ульріха.

— О, ви ось і самі кажете: «Чого ніхто не хотів»! Стільки тріскотні, стільки метушні, стільки тих шляхів-доріг — і жодного посування вперед! Виходить, ідеї — але не душа! І не характер! Фраза випурхує зі сторінки, слово випурхує із фрази, і ціле — вже не ціле! Про це сказав ще Ніцше. Годі й згадувати про те, що його егоїзм — теж приклад малоцінности буття. Назвіть мені бодай одну надійну, останню цінність, на яку, приміром, ви орієнтуєтесь у своєму житті!

— Отак відразу взяти й назвати! — запротестував директор Фішель.

Але Ульріх спитав у Ганса:

— А ви й справді взагалі не можете жити без якоїсь там останньої цінности?

— Не можу, — відповів Ганс. — Але зізнаюся вам: саме в цьому й полягає моя біда.

— Дідько б вас ухопив! — засміявся Ульріх. — Усі наші можливості ґрунтуються на тому, що ми не надто суворі й не очікуємо найглибшого пізнання; середньовіччя очікувало й лишилося неосвіченим і темним.

— Це ще дуже велике запитання, — відказав Ганс Зеп. — А я стверджую, що неосвічені й темні — ми.

— Але ви маєте визнати, що наша неосвіченість — вочевидь надзвичайно розмаїта й щаслива.

З глибини кімнати чийсь голос байдуже пробурмотів:

— Розмаїта! Знання! Певний проґрес! Це — поняття механічного способу мислення в добу, яку капіталізм позбавив цілісности! Це все, що я вам можу сказати.

Бурчав собі під ніс і Лео Фішель; наскільки можна було зрозуміти, він вважав, що цим непоштивим хлопчакам Ульріх приділяє надто багато уваги; банківський директор сидів, сховавшися за газетою, яку дістав з кишені.

Але Ульріха ця розмова чомусь розважала.

— Якщо взяти сучасний буржуазний будинок з помешканням на шість кімнат, із ванною для прислуги, пилососом тощо й порівняти його зі старими будинками, де високі кімнати, товсті стіни й гарні склепіння, то це — проґрес чи ні? — спитав він.

— Ні! — вигукнув Ганс Зеп.

— А аероплан — це проґрес проти поштової карети?

— Так! — вигукнув директор Фішель.

— Машина проти ручної праці?

— Ручна праця! — вигукнув Ганс.

— Машина! — вигукнув Лео.

— Я гадаю, — промовив Ульріх, — що будь-який проґрес — це воднораз і реґрес. Проґрес може бути завжди лише в якому-небудь певному сенсі. А позаяк наше життя загалом сенсу не має, то загалом немає в ньому й проґресу.

Лео Фішель опустив газету:

— А що, як на вас, краще — перетинати Атлантичний океан за шість днів чи марнувати на це шість тижнів?!

— Я, либонь, сказав би так: абсолютний проґрес — це мати змогу робити і те, й те. Але ж наші юні християни заперечують і це.

Гурт застиг, мов напнутий лук. Ульріх пригасив розмову, але не наступальний запал. А тоді спокійно повів далі:

— Але можна сказати й навпаки: якщо наше життя де в чому має проґрес, то має воно де в чому й сенс. Та коли за давніх часів мало сенс, наприклад, приносити людей у жертву богам, чи спалювати відьом, чи пудрити коси й чуби, то це лишається все ж таки одним із сповнених сенсу життєвих відчуттів і тоді, коли проґрес полягає в гігієнічніших звичаях і гуманності. Помилка криється в тому, що проґрес завжди прагне покласти край давньому сенсу.

— Чи не хочете ви сказати, — поцікавився Фішель, — що після того, як ми щасливо подолали огидний морок людських жертвопринесень, нам треба повернутися до них знов?

— Я б з такою певністю про морок не стверджував! — відказав замість Ульріха Ганс Зеп. — Коли ви пожираєте безневинного зайця, то це, звісно, — морок; та коли канібал, здійснюючи релігійний обряд, святобливо з’їдає людину з чужого племені, то ми просто не знаємо, що в цьому людоїді діється!

— Певно, за минулих часів щось таке й справді було, — погодився з ним Ульріх, — а то все ж таки не жило б колись так багато славних людей з ними в добрій злагоді. То чи не можемо ми скористатися цим собі на користь, не приносячи великих жертв? І, можливо, тепер ми ще й жертвуємо стількома людьми саме через те, що ніколи чітко не ставили перед собою завдання, як правильно подолати колишні надбання людства? Усі ці речі пов’язані між соболю невиразно, і висловити їх нелегко.

— Але для вашого способу мислення бажаною метою, незважаючи ні на що, завжди лишається тільки сума або результат! — випалив Ганс Зеп, звертаючись уже до Ульріха. — У буржуазний проґрес ви вірите точнісінько так само, як і директор Фішель, тільки говорите якомога барвистіше й мудрованіше, щоб вас не розкусили!

Ганс висловив думку своїх друзів. Ульріх шукав поглядом Ґердине обличчя. Він мляво спробував повернутися до своїх думок, не звертаючи уваги на те, що Фішель та хлопці й дівчата однаково ладні були кинутись і на нього, й одне на одного.

— Але ж ви прагнете до якої-небудь мети, Гансе? — знов завів своєї Ульріх.

— Щось прагне. У мені. Через мене, — коротко відповів Ганс.

— А чи воно її досягне? — Лео Фішель не стримався, щоб не поставити цього глузливого запитання, схилившись так — це зрозуміли всі, крім нього самого, — на бік Ульріха.

— Цього я не знаю! — похмуро відповів Ганс.

— Поскладали б ви свої іспити — ото й був би проґрес! — Лео Фішель не проминув нагоди зробити й це зауваження, такий він був роздратований — щоправда, своїм приятелем не менше, ніж цими жовторотими крикунами.

Цієї миті кімната немовби злетіла в повітря. Пані Клементина кинула на свого чоловіка благальний погляд; Ґерда спробувала випередити Ганса, а той намагався дібрати слів, які зрештою посипалися знов на Ульріха.

— Будьте певні, — крикнув йому хлопець, — ви теж не маєте, по суті, жодної ідеї, яка не спала б на думку директорові Фішелю!

Після цього він подався з кімнати, а його друзі, гнівно відкланявшись, поквапилися вслід за ним. Директор Фішель, гнаний поглядами дружини, вдав, ніби трохи запізно згадав про обов’язки господаря дому, й невдоволено рушив до передпокою, щоб сказати хлопцям і дівчатам яке-небудь добре слово. У кімнаті зосталися тільки Ґерда, Ульріх та пані Клементина, яка кілька разів з полегкістю зітхнула — адже атмосфера нарешті розрядилася. Згодом вона підвелася, й Ульріх, на свій подив, виявив, що вони з Ґердою лишилися самі.

103. Спокуса

Ґерда була помітно схвильована, коли вони зосталися вдвох. Ульріх узяв її долоню; вся рука в неї затремтіла, й дівчина вивільнила її.

— Вам невтямки, — промовила вона, — що це для Ганса означає — мета! Ви над ним кепкуєте; це, звісно, несерйозно. Мені здається, ваші думки стали ще бруднішими! — Вона добирала якомога дошкульнішого слова й тепер його аж злякалася.

Ульріх намагався ще раз піймати її руку, але дівчина притисла її до себе.

— Просто так нам цього краще не робити! — вигукнула вона; вигукнула з глибокою зневагою в голосі, хоч тіло її й вагалося.

— Я знаю, — глумливо мовив Ульріх, — усе, що діється між вами, має задовольняти щонайвищі вимоги. Саме це й спонукає мене до поведінки, яка дістала таку люб’язну вашу оцінку. І ви не уявляєте собі, як приємно було мені колись розмовляти з вами по-іншому.

— Іншим ви ніколи не були! — хутко відповіла Ґерда.

— Я ніколи не мав певности, — сказав Ульріх просто й зазирнув їй в очі. — Чи приємно вам буде, коли я трохи розповім вам про те, що відбувається в моєї кузини?

У Ґердиних очах промайнуло вочевидь щось зовсім інше, ніж невпевненість, яку дівчина відчувала поруч з Ульріхом; адже вона нетерпляче очікувала його розповіді, щоб переказати все Гансові, хоч і намагалася це приховати. Ульріх не без задоволення це завважив і, мов ото тварина, що, відчувши небезпеку, інстинктивно заплутує слід, зайшов з іншого боку.

— Пригадуєте, я вам розповідав про місяць? — спитав він. — Хочу спершу розказати вам іще одну таку історію.

— Знов набрешете мені! — кинула Ґерда.

— Наскільки можливо — ні! Ви, мабуть, пригадуєте з лекцій своїх професорів, до яких кроків удаються, коли хочуть про що-небудь довідатися — закономірність це чи ні? Тут або заздалегідь є підстави вважати це закономірністю, як, скажімо, у фізиці чи в хімії, і навіть якщо спостереження ніколи й не дають бажаного значення, то вони все ж таки певним чином до нього наближають, а звідси його й виводять. Або ж таких підстав, як це дуже часто буває в житті, немає, і ти стоїш перед явищем, про яке не знаєш до пуття — закономірне воно чи випадкове, і ось тоді справа стає по-людському цікавою. Бо тоді з купи спостережень насамперед виводять купу чисел, розбивають їх на розділи — поглянути, котрі з чисел лежать між значенням тим і тим, між двома наступними значеннями й так далі. І все це групують у розподільні ряди; нарешті стає зрозуміло, яку тенденцію виявляє частота такого явища — систематичного зростання чи падіння; дістають постійний ряд або розподільну функцію, вираховують амплітуду коливань, середнє відхилення, величину відхилення від будь-якого значення, середнє значення, нормальне значення, дисперсійну здатність тощо і, спираючись на всі ці поняття, досліджують дане явище.

Ульріх розповідав про це спокійно, розтлумачуючи, й важко було збагнути, який намір він мав насправді — лише зосередитися на власних думках чи просто дістати задоволення, гіпнотизуючи наукою Ґерду. Тим часом дівчина відійшла вбік; тепер вона сиділа в кріслі й, нахилившись уперед і напружено зморщивши чоло, дивилася в підлогу. Коли хто-небудь говорив отак по-діловому і звертався до шанолюбства її розуму, невдоволення в неї влягалося; тоді вона відчувала, як зникає ота проста впевненість, що її давало їй це шанолюбство. За плечима в Ґерди була реальна гімназія й кілька семестрів в університеті; дівчина доторкнулася до сили-силенної нових знань, яким було вже тісно в застарілих рамках класичного й гуманістичного способу мислення; у багатьох молодих людей така освіта нині лишає відчуття, що вона геть безпорадна, а новий час простилається перед ними, мов новий світ, землю якого обробляти застарілим реманентом не можна. Ґерда не знала, куди веде те, про що казав Ульріх; вона вірила йому, бо кохала його, і не вірила йому, бо на десять років була молодша й належала до іншого покоління, в якого, гадало воно, було ще все-все попереду; і те, й те її ставлення до Ульріха в якийсь надзвичайно непевний спосіб перепліталися, а він тим часом розповідав далі:

— А тепер візьмімо спостереження, котрі мають точнісінько такий самий вигляд, як природна закономірність, хоча в їхній основі не лежить нічого, що можна було б такою вважати. Правильність статистичних числових рядів іноді така сама велика, як правильність закономірностей. Ви, певна річ, знаєте такі приклади з лекцій із суспільствознавства. Це, скажімо, статистика розлучень в Америці. Або співвідношення між кількістю новонароджених хлопчиків і дівчаток, яке становить один із найпостійніших порівняльних показників. А ще ви знаєте, що з року в рік приблизно та сама кількість військовозобов’язаних намагається ухилитися од військової служби, завдаючи собі каліцтв. Або що приблизно той самий відсоток європейців щороку вчиняє самогубство. Частотність крадіжок, зґвалтувань і, як я знаю, банкрутств щороку теж така сама…

Цієї миті Ґердин опір зробив спробу прорватися.

— Чи не хочете ви, бува, пояснити мені проґрес?! — вигукнула вона, намагаючись укласти в свою підозру якомога більше сарказму.

— Звичайно, хочу! — відповів Ульріх, не даючи їй урвати себе. — Це трохи туманно називають законом великих чисел. Суть його приблизно така: один накладає на себе руки з однієї причини, другий — з іншої, та коли кількість самогубств дуже велика, випадковий і особистий характер цих причин втрачає значення, і лишається… гм, але що ж лишається? Саме про це я й хочу у вас спитати. Адже лишається, як бачите, те, що кожне з нас, не бувши фахівцем, спокійнісінько називає середнім числом і про що, виходить, ніхто до пуття не знає, що ж воно таке. З вашого дозволу додам, що цей закон великих чисел намагалися пояснити логічно й формально як щось, сказати б, само собою зрозуміле; стверджували й протилежне — нібито таку регулярність явищ, причинно між собою не пов’язаних, застосовуючи звичайний спосіб мислення, пояснити взагалі не можна; отож, крім багатьох інших аналізів цього феномена, висунули твердження, що йдеться тут не лише про окремі випадки, але й про невідомі закони сукупности. Не обтяжуватиму вас подробицями, та я їх і сам уже не пригадую, але особисто мені, безперечно, було б дуже важливо знати, що за цим криється — ніким не досліджені закони спільноти чи щось особливе просто за іронією природи постає з того, що нічого особливого не відбувається, і найвищий глузд виявляється чимось таким, чого можна досягти через середній рівень щонайглибшої безглуздости. Якби ми знали і те, й те, то це, певна річ, вирішальним чином вплинуло б на наше ставлення до життя! Адже хай там як, а на цьому законі великого числа Грунтується взагалі можливість упорядкованого життя; і якби не цей закон урівноваження, то якогось одного року нічого не ставалося б, зате наступного все виявлялося б розбалансованим, добробут чергувався б із голодом, діти не народжувалися б або ж їх народжувалося б надто багато, і людство кидалося б поміж своїми небесними й пекельними можливостями, як ото кидаються у клітці пташки, коли до них хто-небудь підступає.

— Невже все це так і є? — нерішуче спитала Ґерда.

— Ви маєте знати це самі.

— Ну звісно; деякі подробиці я про це знаю. Але я не певна, чи саме це ви мали на увазі недавно, коли тут усі сперечалися. Те, що ви казали про прогрес, звучало так, немовби вам просто кортіло всіх подратувати.

— Ви завше так думаєте. Але що ми взагалі знаємо про наш прогрес? Анічогісінько! Є багато варіантів того, яким би він міг бути, і щойно я назвав іще один.

— Яким би він міг бути! Так ви міркуєте завжди; ви ніколи не спробуєте відповісти на запитання, яким би він мав бути!

— Ви всі надто квапитесь. Ви просто не можете обійтися без мети, без програми, без чогось абсолютного. А що зрештою виходить? Компроміс, щось середнє! Погодьтеся, кінець кінцем це стомлює і викликає сміх: у всіх своїх бажаннях і діях упадати в крайнощі — і лише задля того, щоб як наслідок вийшло щось середнє?

По суті, це була та сама розмова, що й з Діотимою, тільки вона набула іншої форми; але за нею можна було перейти від однієї розмови до іншої. Тож вочевидь байдуже було й те, котра із жінок сиділа навпроти; тіло, перенесене до вже наявного силового поля думки, викликало певні процеси! Ульріх розглядав Ґерду, яка все ще не давала відповіді на його останнє запитання. Вона сиділа перед ним худенька, зі складочкою невдоволення на переніссі. Глибоку прямовисну складку утворювали й перса, що трохи виглядали з викоту блузки. Руки й ноги були довгі й тендітні. В’яла весна, опалена спекою надто раннього літа; отаке він мав враження й водночас відчував, який упертий норов ув’язнено в цьому молодому тілі. Дивне поєднання відрази й самовладання опанувало його, бо в ньому раптом прокинулося відчуття, що цієї хвилини він ближчий до якогось рішення, ніж сам гадає, і що цій юній дівчині судилося відіграти в його рішенні певну роль. Мимоволі він почав і справді ділитися враженнями про так звану молодь, яка брала участь у паралельній акції, й завершив словами, що вразили Ґерду:

— Вони там також дуже радикальні й також мене не люблять. Але я плачу їм тим самим, бо я теж на свій лад радикальний і ладен терпіти будь-який безлад, крім духовного. Я хочу не лише бачити ідеї в розгорненому вигляді — я хочу, щоб вони становили певну цілісність. Мене цікавить не тільки пульсування ідей, але й їхня густина. Саме це ви, незамінна моя приятелько, й засуджуєте, стверджуючи, нібито я завше кажу лише про те, що бути могло б, а не те, що бути мало б. Я ці дві речі не переплутую. І це, мабуть, найбільш несучасна властивість, яку можна мати, бо нині немає нічого такого чужого одне одному, як чужі одне одному стриманість і емоційність, і наша точність у справах механічних дійшла, на жаль, до того, що належним її доповненням самій їй видається неточність у справах житейських. Чому ви не хочете мене зрозуміти? Мабуть, ви на це геть не здатні, й намагатися збити з пуття ваш сучасний розум було б з мого боку аморально. Але повірте, Ґердо, часом я й сам питаю себе, чи не припускаюся я помилки. Можливо, саме ті, кого я не годен терпіти, роблять те, до чого я колись прагнув. Роблять вони це, може, й неправильно, може, й безглуздо, один кидається в один бік, другий — в інший, і в кожного на язику думка, яку він вважає єдино слушною в світі; кожен з них здається собі страшенно розумним, а всі гуртом вважають, що час приречений на безплідність. Та, може, й навпаки — кожен з них дурень, а всі гуртом вони плодовиті. Таке враження, що нині будь-яка правда з’являється на світ розкладеною на дві протилежні одна одній неправди, і це теж може бути один із шляхів досягнення надособистого результату! Тоді баланс, сума дослідів виникатиме вже не в індивіді, який робиться нестерпно однобоким, а все разом, сукупно ставатиме немовби експериментальним об’єднанням. Одне слово, будьте поблажливі до старого чоловіка, якого самотність іноді штовхає на непередбачувані кроки!

— Ох, ви мені такого вже нарозповідали! — похмуро відказала Ґерда. — Чом би вам не написати про свої погляди книжку? Так ви, мабуть, допомогли б і собі, й нам!

— З якої це речі я мав би писати книжку?! — промовив Ульріх. — Мене ж бо народила все-таки мати, а не чорнильниця!

Ґерда замислилася, чи Ульріхова книжка й справді кому-небудь допомогла б. Як і всі хлопці й дівчата, її товариші, вона переоцінювала силу книжки. Коли Ульріх і Ґерда змовкли, у помешканні запанувала мертва тиша; здавалося, подружжя Фішелів услід за обуреними гістьми пішли з дому й самі. І Ґерда відчула, як на неї немовби тисне сусідство сильнішого чоловічого тіла; коли вони бували самі, вона, попри всі свої переконання, відчувала це завжди. Усім своїм єством Ґерда опиралася цьому тиску й почала тремтіти. Ульріх це помітив; він підвівся, поклав руку на її тендітне плече й сказав:

— Хочу зробити вам одну пропозицію, Ґердо. Припустімо, у сфері моралі справи стоять так само, як у кінетичній теорії газів: усе безладно, впереміш кудись летить, кожне робить, що йому заманеться, та коли дослідити, що, сказати б, не має причини з усього цього виникнути, то вийде саме те, що таки й виникає! Трапляються разючі збіги! Припустімо також, отже, що в наш час у повітрі безладно витає певна кількість ідей; вона дає якесь найімовірніше середнє значення, яке дуже повільно й саме собою змінюється, і це — так званий проґрес, або історичні обставини; та найважливіше — те, що в цьому процесі наш особистий, індивідуальний рух жодної ролі не грає, наші думки й дії можуть мати лівий ухил чи правий, високо злітати чи низько опускатися, можуть бути новими чи старими, непередбачуваними й обережними — для середнього значення це абсолютно байдуже, а Богові й світу йдеться саме про це значення, не про нас!

Кажучи це, він спробував обійняти дівчину, хоч і відчував, що це коштує йому зусиль.

Ґерда розгнівалась.

— Ви завше починаєте так глибокодумно, — вигукнула вона, — а потім усе зводиться до звичайнісінького кукурікання! — Обличчя її пашіло й узялося плямами, а вуста, здавалося, спітніли; проте в її обуренні була якась чарівність. — Саме того, на що ви все це обертаєте, ми й не хочемо!

Цієї миті Ульріх не стримався від спокуси тихенько спитати в неї:

— Володіння призводить до смерти?

— Я не бажаю з вами про це розмовляти! — так само тихенько відповіла Ґерда.

— Байдуже, про що йдеться — про володіння людиною чи про володіння річчю, — провадив далі Ульріх. — Я теж знаю це, Ґердо, й розумію вас і Ганса краще, ніж ви собі гадаєте. То чого ж ви з Гансом хочете? Скажіть мені.

— Уявляєте, нічого! — переможно вигукнула Ґерда. — Передати це словами не можна. Тато теж раз у раз торочить: «З’ясуй нарешті для себе, чого ти хочеш! І тоді сама побачиш, що це — дурниці!» Коли що-небудь з’ясуєш для себе, воно виявляється дурницею! Якщо матимемо голову на в’язах, то ніколи не виходитимемо за межі заяложених фраз! Зараз ви зі своїм раціоналізмом знов заперечите!

Ульріх похитав головою.

— А що там, власне, з демонстрацією проти графа Ляйнсдорфа? — спокійно поцікавився він, так ніби це стосувалося їхньої розмови.

— О, то ви шпигуєте! — вигукнула Ґерда.

— Вважайте, Ґердо, що я шпигую, тільки дайте відповідь на моє запитання. Як хочете, можете думати про мене ще й це, мені байдуже.

Ґерда знітилася.

— Нічого особливого. Звичайна демонстрація німецької молоді. Здається, процесія попід його вікнами, осудливі вигуки. Паралельна акція — це ганьба!

— Чому?

Ґерда стенула плечима.

— Чого ж ви стоїте, сядьте ж! — попросив Ульріх. — Ви надаєте цьому надто великого значення. Побалакаймо нарешті спокійно.

Ґерда послухалася.

— Я хочу переконатися, чи правильно розумію ваше становище, — повів Ульріх далі. — Отже, ви стверджуєте, що володіння призводить до смерти. Ви маєте на увазі тут насамперед гроші й своїх батька-матір. Це, звісно, вже мертві душі…

Ґерда зневажливо махнула рукою.

— Тоді побалакаймо не про гроші, а відразу про володіння будь-яке. Людина, яка володіє собою; людина, яка володіє переконаннями; людина, яка дає володіти собою комусь іншому, чи власним пристрастям, чи просто власним звичкам, чи своїм успіхам; людина, яка хоче що-небудь завоювати; людина, яка взагалі чого-небудь хоче… Усе це ви відкидаєте? Ви хочете бути мандрівниками. Мандрівниками-бурлаками — так, якщо не помиляюся, сказав про це одного разу Ганс. Бурлакувати в пошуках іншого сенсу й іншого буття? Це правда?

— Усе, що ви каже, — жахлива правда; інтелект уміє підроблятися під душу!

— А хіба інтелект належить до категорії володіння? Хіба він вимірює, зважує, ділить, нагромаджує, як старий банкір? Та чи не розповів я вам сьогодні безліч історій, до яких причетна на диво велика частка нашої душі?

— То — душа холодна!

— Маєте цілковиту рацію, Ґердо. Що ж, тепер мені лишається тільки сказати вам, чому я стою на боці холодних душ чи навіть банкірів.

— Тому що ви — боягуз!

Ульріх завважив, що дівчина, кажучи це, показала зуби, як звірятко у хвилину смертельного страху.

— Бачить Бог, таки боягуз, — відказав він. — Та коли вже ви взагалі в мене не вірите, то повірте бодай у те, що мені не забракло б рішучости втекти, скориставшися громовідводом чи навіть вузеньким карнизом на стіні, якби я не був певний, що всі спроби втекти знову приведуть до тата!

Після однієї такої розмови з Ульріхом Ґерда вже не важилася повертатися до цієї теми; почуття, про які тут ішлося, були почуття лише її й Гансові, і ще дужче, ніж глузувань Ульріха, вона боялася його схвалення, яке зробило б її беззахисною перед ним, перше ніж вона збагнула б, чого в ньому більше — віри чи блюзнірства. Від тієї хвилини, коли її недавно так вразили його сумні слова, наслідки яких тепер їй доводилося терпіти, не можна було не помітити, як глибоко в душі вона вагалася. Але щось таке діялося і з самим Ульріхом. Ница втіха від його влади над цією дівчиною була йому геть чужа; він не сприймав Ґерду серйозно, а позаяк давала про себе знати й духовна неприязнь, то зазвичай казав їй прикрі речі; та що завзятіше він виступав перед нею адвокатом світу, то дивовижніше від певного часу приваблювало його бажання довіритися їй і показати свою душу щиросердо й без прикрас чи поглянути на її душу, так ніби та була гола, мовби слимак. Тож він замислено подивився їй в очі й промовив:

— Мій погляд міг би спочивати на ваших щоках, як спочивають хмаринки в небі. Не знаю, чи люблять хмаринки спочивати в небі, та зрештою я знаю не менше, ніж усі Ганси, про ті хвилини, коли Бог бере нас, мов рукавичку, й повільно-повільно вивертає в себе на пальцях! Ви, молоді, нічим не морочите собі голову; ви неґативно ставитесь до позитивного світу, в якому ми живемо, й, не замислюючись, стверджуєте, нібито позитивний світ — то світ батьків-матерів та літніх людей, а світ невиразного неґативу — це світ нової молоді. Мені, люба Ґердо, не дуже хочеться бути шпигом у ваших батька й матері, але раджу вам не забувати, що, коли вибираєш поміж банкіром та янголом, надійніша природа професії банкіра грає також не останню роль!

— Чи не бажаєте чаю?! — різко запитала Ґерда. — Я хочу, щоб у нашому домі ви почувалися затишно! Ви маєте побачити перед собою бездоганну доньку моїх батька-матері!

Вона знов опанувала себе.

— Припустімо, вийдете ви заміж за Ганса.

— Але ж я зовсім не збираюся виходити за нього заміж!

— Яку-небудь мету потрібно мати; ви не можете весь час жити суперечностями з батьком і матір’ю.

— Коли-небудь я піду з дому, житиму самостійно, і ми зостанемося друзями!

— Але прошу вас, люба Ґердо, припустімо, ви поберетеся з Гансом чи щось таке; цього, безперечно, не уникнути, якщо все триватиме так і далі. І ось уявіть собі картину: відвернувшись від світу, вранці ви чистите в такому стані зуби, а Ганс одержує письмову вимогу сплатити податки.

— Я маю про це знати?

— Ваш тато сказав би «так», якби мав уявлення про те, що таке стан, коли людина відвернулася від світу; звичайні люди вміють, на жаль, сховати незвичайні свої почуття й турботи так глибоко до трюму на судні власного життя, що ніколи їх і не помічають. Але візьмімо питання простіше: чи зажадаєте ви від Ганса, щоб він був вам вірний? Вірність належить до комплексу володіння! Вас мало б влаштовувати, коли б Ганс підносився душею з іншою жінкою. Ба більше, за законами, якими ви марите, ви мали б сприймати це навіть як збагачення отого вашого власного стану!

— Ви тільки не думайте, — відповіла Ґерда, — що ми не обговорюємо таких питань самі. Не можна отак раз, два — і стати новою людиною; але й доводити в такий спосіб протилежне — це буде вже надто по-буржуазному!

— Батько вимагає від вас, власне, зовсім не того, що ви думаєте. Він навіть не стверджує, нібито в цих питаннях мудріший від вас із Гансом; просто він каже, що не розуміє, що ви робите. Але він знає, що сила має свій глузд, неабиякий глузд; він вірить, що в ній більше глузду, ніж у вас, у нього й Ганса — в усіх трьох разом. А що якби він запропонував Гансові гроші, щоб той без зайвого клопоту нарешті завершив свою науку? Якби пообіцяв хлопцеві після випробувального терміну якщо й не дати згоду на шлюб, то бодай відмовитися від свого принципового «ні»? І поставив би одну-єдину умову: до завершення випробувального терміну спілкування з вами припинити — будь-яке, без винятку, тобто й те, яке є між вами тепер?!

— То ось на що ви пішли?!

— Я хотів пояснити вам, хто такий ваш тато. Він — похмуре, жахливо зверхнє божество. Ваш тато гадає, нібито гроші дадуть Гансові те, що він хоче в ньому бачити — усвідомлення реальности. Жоден Ганс із надійним місячним заробітком уже не може бути, на думку вашого тата, безнадійно дурним. Одначе ваш тато, мабуть, мрійник. Я захоплююся ним так само, як захоплююся компромісами, середніми значеннями, сухістю, мертвими цифрами. Я не вірю в диявола, та якби й вірив, то уявляв би його таким собі тренером, який нацьковує небо на досягнення рекордів. І я пообіцяв вашому татові насісти на вас так, щоб від ваших химер нічого не лишилося — хіба що тільки реальність.

Коли Ульріх промовляв це, сумління його було аж геть не чисте. Ґерда стояла перед ним уся розпашіла, в її очах крізь сльози прозирав гнів. Несподівано вона побачила перед собою й Гансом вільний шлях. Але як розуміти Ульріха — він їх зрадив чи намагався їм допомогти? Вона цього не знала, однак і те, й те, схоже, могло зробити її як нещасливою, так і щасливою. Збентежена, вона Ульріхові не довіряла й усією душею відчувала, що в найсвятішому він — рідна їй людина, яка просто не хоче цього показувати.

— Ваш батько потай бажає, звісно, щоб я тим часом поупадав за вами й навів вас на інші думки, — додав Ульріх.

— Це неможливо! — важко видихнула Ґерда.

— Між нами це, мабуть, таки неможливо, — м’яко повторив Ульріх. — Але й так, як досі, тривати теж не може. Я зайшов уже надто далеко.

Він спробував усміхнутись; цієї хвилини його поймала глибока відраза до себе. Усього цього він справді не бажав. Він відчував нерішучість цієї душі й зневажав себе за те, що вона будила в ньому жорстокість.

І ту ж мить Ґерда звела на нього погляд, сповнений жаху. Зненацька вона стала прекрасною, мов полум’я, до якого ти підступив надто близько; майже жодних обрисів, лише тепло, що сковує волю.

— Ви прийшли б якось до мене! — запропонував він. — Тут не побалакаєш так, як хотілося б.

У його очах стояла порожнеча чоловічої безцеремонности.

— Ні, — відмовилася Ґерда.

Але погляд вона відвела, й Ульріх сумно — немовби цей порух її очей знов підніс Ґерду на недосяжну висоту — побачив перед собою не те що привабливу й не те що непривабливу постать дівчини, яка стояла й важко дихала. Він зітхнув глибоко й цілком щиро.

104. Рахель і Солиман на стежці війни

Серед високих завдань дому Туцці й багатства думок, які там нагромаджувалися, крутилось і одне в’юнке, спритне, запальне, ненімецьке створіння. І все ж таки ця невеличка покоївка Рахель нагадувала моцартівську арію покоївки. Дівчина відчиняла вхідні двері й, трохи розвівши руки, стояла, готова взяти пальто. У таку хвилину Ульріхові часом кортіло довідатися, чи вона взагалі знає, який стосунок він має до цього дому, й він намагався зазирнути їй в очі, але очі Рахель або відвертались убік, або витримували його погляд, мов два непроникні оксамитові клаптики. Він пригадував, що, коли вони побачилися вперше, її погляд був, як йому здавалося, інший, і кілька разів помічав, що в таких випадках із темного кутка передпокою за Рахель стежили очі, схожі на дві великі білі скойки; то були очі Солимана, але запитання, чи не цей хлопчина був причиною стриманости Рахель, лишалося без відповіді, бо й на його погляд вона не відповідала і, повідомивши про гостя, відразу нишком зникала.

Правда була романтичніша, ніж про це могла здогадуватися допитливість. Відколи впертим Солимановим підозрам пощастило вплутати осяйну постать Арнгайма в темні інтрижки і внаслідок таких перемін дитяче захоплення Рахель господинею також постраждало, весь її палкий потяг до добропорядної поведінки й послужливої любови зосередився на Ульріхові. Солиман переконав її, що події в цьому домі не можна лишати без нагляду, тож вона старанно підслуховувала під дверима й коли доводилося обслуговувати гостей, і коли іноді розмовляли між собою начальник відділу Туцці та його дружина; уваги Рахель не уникла і сповнена наполовину ворожости, наполовину любови позиція, яку Ульріх займав між Діотимою й Арнгаймом і яка цілком відповідала її, Рахель, власним почуттям — то протесту, то каяття — до господині, яка ні про що не здогадувалась. Тепер дівчина виразно усвідомила також, що вже давно завважила: Ульріх від неї чогось хотів. Їй і на думку не спадало, що вона могла йому подобатись. Щоправда, дівчина весь час сподівалася — відколи її вигнали з дому й вона поклала довести своїй рідні в Галичині, що однаково виб’ється в люди, — на щасливий талан, на якусь несподівану спадщину, на відкриття, нібито вона — підкинута дитина знатних батька-матері, чи, може, трапиться нагода врятувати життя якому-небудь князеві; але про те, що вона може просто впасти в око панові, котрий буває в домі її господині, й стати його коханкою чи навіть вийти за нього заміж, — цього вона й у думці не покладала. Тим-то Рахель просто ладна була зробити Ульріхові яку-небудь велику послугу. То вона із Солиманом надіслала ґенералові запрошення, випадково довідавшись, що Ульріх з ним товаришує; певна річ, сталося це ще й тому, що справу потрібно було зрушити з місця, а, з огляду на всю попередню історію, найкраще для цього прислужився б який-небудь ґенерал. Та позаяк Рахель діяла, мов домовик, у потаємній згоді з Ульріхом, не можна було уникнути того, щоб між нею й ним, за кожним рухом кого вона зацікавлено стежила, виникла та захоплива гармонія, коли всі потай помічені порухи його губів, очей і пальців ставали акторами, до яких вона прив’язувалася з пристрастю людини, котра своє непримітне життя-буття немовби спостерігає на великій сцені. І що виразніше дівчина відчувала, як ця взаємність стискає її груди — не менше, ніж вузька сукня, коли присідаєш навпочіпки біля замкової щпарини, — то зіпсутішою вона собі здавалася, бо водночас не надто вже й рішуче опиралася темним Солимановим залицянням; така була та невідома Ульріхові причина, з якої Рахель зустрічала його допитливість палким, святобливим бажанням показати себе добре вихованою, зразковою служницею.

Ульріх марно запитував себе, чому ця істота, створена природою для ніжної гри, така цнотлива, що мало не напрошувалася думка про холодну норовливість, яка у витончених жінок трапляється не так уже й рідко. Щоправда, він перемінив свою думку й, можливо, лишався навіть розчарований, коли одного разу став свідком несподіваної сцени. Щойно прийшов Арнгайм; Солиман причаївся навпочіпки в передпокої, а Рахель хутко, як завжди, вислизнула за двері. Ульріх скористався метушнею, викликаною появою Арнгайма, щоб повернутися до передпокою й узяти з пальта носову хустину. Світло тут уже погасили, і Солиман зі свого кутка не помітив, що Ульріх відчинив і причинив двері до кімнати лише про людське око, щоб показати, нібито вже вийшов з передпокою. Солиман тихенько підвівся й обережно дістав з-під куртки велику квітку. То був розкішний білий ірис; Солиман оглянув його й рушив навшпиньках повз кухню. Ульріх, знаючи вже, де комірчина Рахель, пішов назирці за ним і побачив, що було далі. Під дверима комірчини Солиман став, спершу притис квітку до губів, а тоді поквапно прикріпив її до клямки, двічі обкрутивши навколо неї ніжку й стромивши її кінчик у замкову шпарину.

Непомітно висмикнути дорогою той ірис десь із букета й сховати його для Рахель було нелегко, й поцінувати такий знак уваги дівчина вміла. Якби її звинуватили й вигнали зі служби, це було б для неї те саме, що смерть і Страшний суд. Тому повсюди, щокроку лишатися через Солимана насторожі їй було, мабуть, обтяжливо, і вона не відчувала великої втіхи, коли він з якої-небудь схованки раптом щипав її за ногу, а вона не сміла навіть зойкнути; але на неї не могло не справити враження й те, що хтось, наражаючи себе на небезпеку, виявляв їй знаки уваги, самовіддано шпигував за кожним її кроком і в складних ситуаціях випробовував її вдачу. Цей дурненький маврик безглуздо й досить небезпечно пришвидшував справу; так здавалося Рахель, і часом у неї, цілком усупереч її переконанням, серед плутанини сподівань, якими була забита її голова, зринало грішне бажання, хай би до яких серйозних наслідків це призвело в майбутньому, гарненько скористатися товстими губами сина африканського вождя, губами, які повсюди на неї очікували й були створені слугувати їй, дівчині-служниці.

Якось Солиман спитав у неї, чи вона смілива. Арнгайм у товаристві Діотими й кількох її друзів саме поїхав на два дні в гори, а хлопця із собою не взяв. Кухарку на цілу добу відпустили, а начальник відділу Туцці харчувався в ресторані. Рахель розповіла Солиманові про сліди куріння, які вона виявила у себе в кімнатці, і на оте Діотимине запитання, що подумає про це дівчинка, вона й хлопець одностайно відповіли припущенням, що на Соборі діється щось таке, що й від них вимагає якихось активніших зусиль. Спитавши, чи Рахель смілива, Солиман розповів, що хоче викрасти в свого господаря папери, які, мовляв, доводять його, Солиманове, високе походження. Рахель не повірила, що такі свідчення є, але всі ці спокусливі ускладнення, пов’язані з ними, викликали в неї пекуче прагнення до пригод. Вони домовилися, що, коли Солиман зайде по неї й проведе її до готелю, вона лишиться в білій наколці й фартушку, щоб здавалося, немовби господарі послали її з якимось дорученням. Коли вони вийшли на вулицю, за мереживним нагрудником фартушка відразу стало так задушливо гаряче, що аж в очах потемніло; проте Солиман сміливо зупинив таксі; останнім часом у нього водилося багато грошей, тому що Арнгайм часто бував дуже неуважний. Рахель теж набралася відваги й на очах у всього світу сіла до машини, так наче її доручення й обов’язки саме в тому й полягали, щоб кататися з цим малим негром. За вікнами пролітали, вилискуючи, вранішні вулиці, повні елеґантних нероб, яким ці вулиці належали на законних підставах, а Рахель знову хвилювалася так, немовби щось крала. Вона спробувала відкинутися на сидіння так само спокійно, як це робила при ній Діотима; але згори й знизу, хоч би де вона торкалася м’якої оббивки, в неї проникав безладний, заколисливий рух. Машина була закрита, й Солиман, скориставшись тим, що Рахель відкинулася назад, притиснувся широкими штемпельними подушками свого рота до її губів; либонь, крізь шибки це було видно й знадвору, але машина летіла вперед, і в пружних подушках сидіння Рахель, погойдуючись, відчувала спиною немовби легеньке кипіння якоїсь духмяної рідина.

Мавр не проминув нагоди підкотити до самих дверей готелю. Двірники в чорних шовкових нарукавниках і зелених фартухах шкірили зуби, коли Рахель виходила з машини, портьє витріщався із-за скляних дверей, поки Солиман платив, і Рахель здавалося, що хідник під її ногами ось-ось западеться. Але потім у неї все ж таки склалося враження, що Солиман має в готелі неабиякий вплив, бо їх, поки вони перетинали величезний вестибюль з колонами, ніхто не спинив. Тут у м’яких кріслах сиділи поодинці якісь чоловіки, проводжаючи поглядами Рахель; вона знову дуже засоромилась, але потім, коли піднялася сходами й побачила багатьох покоївок, одягнених так само, як і вона, в чорне, з білими наколками, тільки не так вишукано, на душі в неї стало достоту, як у дослідника, що блукає невідомим, можливо, навіть небезпечним островом і оце вперше натрапив на людей.

І ось Рахель уперше в житті побачила покої у фешенебельному готелі. Насамперед Солиман позамикав усі двері; потім він вирішив, що мусить поцілувати подругу ще раз. Поцілунки, якими останнім часом обмінювалися Рахель і Солиман, чимось нагадували палкі дитячі поцілунки; вони радше щось ніби засвідчували, ніж небезпечно розслаблювали, й навіть тепер, коли ці двоє вперше лишилися за замкненими дверима самі, Солиман не знайшов нічого невідкладнішого, ніж ізолювати цю кімнату ще романтичніше. Він поопускав жалюзі й позатикав замкові шпарини у дверях, що виходили в коридор. Рахель теж була надто схвильована цими приготуваннями й думала лише про одне: про власну сміливість і про ганьбу в тому разі, якщо їх викриють.

Потім Солиман підвів її до шаф та валіз Арнгайма, й усі вони були незамкнені, крім однієї валізи. Отже, сумніву не було: таємниця могла зберігатися лише в ній. Мавр повиймав ключі з незамкнених валіз і спробував їх до замкненої. Не підійшов жоден. Пораючись біля валіз, Солиман не стуляв рота. З його вуст цілим потоком лився весь його запас верблюдів, принців, секретних кур’єрів та підозр щодо Арнгайма. Він попросив у Рахель шпильку й спробував зробити з неї відмикачку. Коли в нього нічого не вийшло, він повисмикував ключі з усіх шаф та комодів, розклав їх на підлозі й, стоячи перед ними навколішках, на хвилю замислився, шукаючи нової ради.

— Бачиш, як він од мене ховається! — сказав хлопець до Рахель, потираючи лоба. — Але ж я можу спершу показати тобі й усе інше.

Сказав і заходився розкидати приголомшливі багатства господаревих валіз та шаф просто перед Рахель, яка сиділа на підлозі й, затиснувши поміж колін руки, широко розплющеними очима дивилася на це добро. Перед нею був інтимний ґардероб чоловіка, розбещеного вишуканими насолодами, — те, бачити чого їй іще ніколи не випадало. Її високоповажаний господар убирався, звісно, непогано, але він не мав ані грошей на такі досконалі вигадки кравців, які творили верхній одяг та білизну, ані потреби в оцій домашній і подорожній розкоші, і навіть її ласкава господиня й близько не мала таких вишуканих, по-жіночому ніжних і хтозна й навіщо потрібних речей, як у цього незмірно багатого чоловіка. У Рахель знову прокинулося щось від колишньої боязкої пошани до набоба, а Солиман, пишаючись приголомшливим враженням, яке він справив на дівчину господаревим добром, і далі виставляв усе напоказ, демонстрував, як працює всіляке начиння, й старанно пояснював його секрети. Помалу Рахель уже почала стомлюватись, аж раптом її вразило одне дивне спостереження. Вона виразно пригадала, що від певного часу такі речі почали траплятися й серед білизни та домашніх дрібничок Діотими. Вони не були такі численні й дорогі, як оці тут, та якщо їх порівняти з колишньою монастирською простотою, то оцьому видовищу в готелі вони були, безперечно, рідніші, ніж статечному минулому. Цієї миті в душу Рахель закралася ганебна підозра, що зв’язок між її господинею й Арнгаймом, можливо, не такий уже й духовний, як вона собі гадала. Рахель почервоніла по самі вуха.

Цієї сфери її думки, відколи вона служила в Діотими, не торкалися. Пишноту господининого тіла її очі поглинали, мов порошок разом з обгорткою, і про застосування цієї пишноти жодних помислів у неї не виникало. Рахель була така вдоволена життям серед людей вищого світу, що весь цей час чоловік для неї, хоч вона й легко піддавалася на спокусу, існував загалом не як реальна істота протилежної статі, а був лише в романтичному й романному сенсі чимось іншим, ніж вона. В її шляхетній натурі з’явилося більше дитячого, внаслідок цього вона немовби повернулася в ту пору перед статевою зрілістю, коли так самовіддано захоплюєшся чужою величчю, і лише цим можна було пояснити зокрема й те, що пусті Солиманові балачки, з яких зневажливо посміялася б навіть кухарка, в Рахель викликали поступливість і сп’янілу слабкість. Але тепер, коли Рахель сиділа зіщулившись на підлозі й ніби бачила перед собою втілену думку про злочинний зв’язок між Арнгаймом і Діотимою, у ній стався вже давно розпочатий переворот — пробудження від неприродного стану душі до підозріливого плотського стану світу.

Вона вмить позбулася всієї своєї романтики, зробилася навіть трохи сердитою, тіло її сповнилося певности, що коли-небудь і служниця дістане те, що їй належить із цілковитим правом. Солиман сидів навпочіпки перед своїм розсипищем; бажаючи обдарувати Рахель, він зібрав усе, що викликало в неї особливий захват, і спробував запхати його до кишені її фартушка — аби лиш воно туди ввійшло. Зненацька він скочив на ноги й знову заходився похапки длубатися складаним ножиком у замку закритої валізи. Не тямлячи себе, він заявив, що до повернення Арнгайма зніме з його чекової книжки великі гроші, які той узяв на дорогу, — у фінансових справах це навіжене чортеня тямило зовсім не по-дитячому, — й утече з Рахель, тільки спершу він, мовляв, має добути свої папери.

Рахель підвелася з колін, рішуче повикидала з кишені всі напхані туди подарунки й сказала:

— Не верзи дурниць! Ніколи мені більше тут товктися! Котра година?

Голос її зробився глибшим. Вона розгладила на собі фартушка й поправила наколку; Солиман одразу відчув, що дівчина кинула грати в його гру і раптом стала старшою від нього. Та перше ніж він устиг заперечити, Рахель поцілувала його на прощання. Вуста її не тремтіли, як звичайно, а притислися до соковитого плоду його обличчя, до того ж голову нижчого на зріст Солимана вона закинула назад і тримала стільки, що він мало не задихнувся. Хлопець почав судомно смикатись, а коли вона його відпустила, мав таке відчуття, немовби якийсь дужчий парубок занурив його з головою у воду, і першої миті він хотів лише одного: помститися за цю ганебну образу. Але Рахель уже вислизнула за двері, і погляд, який лише й наздогнав її, був, щоправда, спершу роз’ярілий, як стріла з вогненним наконечником, але потім, догорівши, став м’яким приском, і Солиман заходився збирати на підлозі господареві речі, щоб покласти все на місце, й знов обернувся на юнака, який прагне досягти чогось цілком досяжного.

105. Тим, хто кохає піднесено, не до сміху

Після прогулянки в гори Арнгайма не було в місті довше, ніж звичайно. Оці слова «не було в місті», якими він мимоволі почав послуговуватись і сам, звучали досить дивно, бо правильніше належало б сказати «був удома». З багатьох причин Арнгайм відчував, що назріває нагальна потреба щось вирішувати. Йому не давали спокою сни наяву, які холодній його голові доти були чужі. А надто вперто надокучав один; Арнгайм бачив, як вони вдвох із Діотимою на мить завмирали на високій церковній вежі, під ними пропливав зелений краєвид, а тоді вони стрибали вниз. Проникнути ввечері до спальні подружжя Туцці і, знехтувавши будь-яким лицарством, застрелити начальника відділу було вочевидь те саме. Він міг би поквитатися з Туцці й на дуелі, але така розв’язка здавалося йому не дуже природною; цю фантазію вже обтяжували надто численні атрибути реальности, і що ближче Арнгайм наближався до реальности, то більше поставало прикрих перешкод. Зрештою, можна було б і, так би мовити, незалежно й відверто попросити в Туцці руки його дружини. Але що б той відповів? Це означало б уже поставити себе в ситуацію, яка загрожувала б посміховищем. І навіть у тому разі, якби Туцці повівся по-людському й надто великого скандалу пощастило уникнути, — ба більше, якщо припустити, що взагалі обійшлося б без скандалу, адже й у вищому світі до розлучень уже почали ставитися поблажливо, — то все ж таки факт залишався фактом: пізнім одруженням старий парубок завше ставить себе в трохи смішне становище, приблизно таке саме, як подружжя, в котрого до срібного весілля раптом знаходиться дитинка. І якби вже Арнгайм цього хотів, то, з огляду на відповідальність перед інтересами фірми, постав би перед необхідністю одружитися хоча б на багатій вдові-американці чи на наближеній до двору аристократці, а не на розлученій дружині чиновника-буржуа. Для нього будь-який вчинок, навіть у сфері чуттєвій, був сповнений відповідальности. У добу, коли так мало хто відчуває відповідальність за те, що він робить чи думає, як оце в нинішню, такі заперечення висувало аж ніяк не лише особисте шанолюбство Арнгайма, а й просто-таки надособиста потреба приводити чимдалі більшу владу в його руках (цей механізм, що спочатку виник із потягу до грошей, але вже давно виріс із-під залежности від нього, мав власний розум, власну волю, змушений був розширюватися, зміцнюватись, міг підхоплювати хвороби, іржавів, коли давав собі розслабитись!) у відповідність із чинною владою й ієрархіями, з чого Пауль і перед Діотимою, наскільки пригадував, таємниці ніколи не робив. Звичайно, коли в тебе прізвище Арнгайм, то ти можеш дозволити собі взяти заміж хоч пастушку; але він міг дозволити собі таке лише в особистому плані, а в решті це лишалося, як-не-як, зрадою справи задля особистої втіхи.

І все ж він учинив правильно, запропонувавши Діотимі взяти з нею шлюб. Зробив він це вже хоч би через те, що волів запобігти обставинам, які виникають у разі подружньої зради й несумісні з добропорядним, добросовісним способом життя.

Діотима вдячно потисла йому руку і з усмішкою, що нагадувала найкращі зразки з історії мистецтва, на його пропозицію відказала: «Найдужче ми завжди кохаємо не тих, кого обіймаємо.» Після такої відповіді, багатозначної, як зваблива жовтизна в лоні штивної лілії, повернутися до свого прохання Арнгайм уже не важився. Натомість між ними заходили розмови загального характеру, в яких на диво часто прохоплювалися слова «розлучення», «шлюб», «подружня зрада» й такі інші. Не раз Арнгайм і Діотима заводили глибоку бесіду, наприклад, на тему подружньої зради в сучасній літературі, й цю проблему, вважала Діотима, висвітлювали зазвичай без усвідомлення глибокого сенсу порядности, самозречення, героїчного аскетизму, суто в дусі сенсуалізму, і цю думку, на жаль, з точністю поділяв і Арнгайм, тож йому лишалося тільки додати, що усвідомлення глибокої моральної таємниці особистости нині майже повсюди втрачено. Ця таємниця полягає в тому, що не все можна собі дозволяти. Часи вседозволености завжди робили нещасними тих, хто в ці часи жив. Добропорядність, поміркованість, лицарська шляхетність, музика, звичаї, поезія, форма, заборона — все це не має вищої мети, ніж надавати життю обмеженого і чітко окресленого образу. Безмежного щастя нема. Нема великого щастя без великих заборон. Навіть у комерційних справах не можна гнатися за кожною вигодою, а то не досягнеш нічого. Межа — це таємниця явища, таємниця сили, щастя, віри й завдання утвердитись, бувши маленькою людиною, в універсумі. Так розвивав цю тему Арнгайм, і Діотимі лишалося тільки з ним погоджуватись. У певному сенсі прикрим наслідком цих висновків було те, що через них поняття законности набувало такого глибокого значення, якого для звичайних смертних воно загалом уже не має. Однак великі душі мають потребу в законності. У години піднесення відчуваєш прямовисну суворість всесвіту. І комерсант, хоч він і панує над світом, шанує королівську владу, дворянство й духівництво як носіїв ірраціонального. Бо те, що законне, просте, як просте все велике, й не потребує усвідомлення. Гомер був простий. Ісус Христос був простий. Великі уми знов і знов повертаються до простих засад, ба більше, треба мати мужність сказати: повертаються до моральних банальностей, і тому загалом нікому не буває так важко чинити наперекір традиціям, як душам істинно вільним.

Такі висновки, хай які вони слушні, не сприяють намірам порушити чужий шлюб. Тому Арнгайм з Діотимою опинились у становищі людей, яких з’єднує пречудовий місток з діркою посередині — хоча й невеликою, всього-на-всього кілька метрів завбільшки, але достатньою для того, щоб не дати їм зійтися. Арнгайм, щиро журячись тим, що не має іскри того жадання, яке в усіх справах однакове і зваблює людину на нерозважну оборудку так само легко, як на нерозважне кохання, у цій зажурі почав заводити докладні розмови про жадання. За його словами, жадання — це саме те почуття, яке відповідає культурі розуму в нашу добу. Жодне інше почуття не спрямоване на свою мету так однозначно, як це. Воно впинається, мов гостра стріла, а не відлітає, мов зграє птахів, у щораз нові далечіні. Воно обкрадає душу, як її обкрадають розрахунки, хитромудра механіка, брутальність. З таким осудом говорив Арнгайм про жадання, водночас відчуваючи, що воно шаленіє, як осліплений раб у підземеллі.

Діотима спробувала вчинити інакше. Вона простягла до приятеля руку й попросила:

— А давайте помовчимо! Слово — велика сила, але є щось іще більше! Справжню істину, що стоїть між двома людьми, висловити не можна. Щойно ми починаємо розмовляти, як усі двері причиняються; слово краще слугує нереальному спілкуванню; розмовляють у ті години, коли не живуть…

— Ваша правда, — погодився Арнгайм, — самовпевнене слово надає невидимим порухам душі довільної й бідної форми!

— Нічого не кажіть! — ще раз попросила Діотима й поклала долоню йому на руку. — У мене таке відчуття, ніби ми даруємо одне одному мить життя тим, що мовчимо. — Згодом вона забрала свою руку й зітхнула: — Трапляються хвилини, коли всі приховані самоцвіти душі лежать на видноті!

— Настане, мабуть, такий час, — додав Арнгайм, — і є багато ознак того, що він уже не за горами, — коли душі бачитимуть одна одну, не закликаючи на допомогу почуття. Душі поєднуються, коли розлучаються вуста!

Діотимині вуста випнулися, утворивши щось схоже на зігнутий хоботок, яким метелик дістає з квітки нектар. Вона була в глибокому духовному сп’янінні. Адже таке легеньке асоціативне марення притаманне коханню, либонь, так само, як і кожному високому стану душі; повсюди, куди падали слова, спалахував багатозначний сенс, виступав, мов замаскований Бог, і розчинявся в мовчанні. Діотима знала цей феномен з піднесених годин самотности, але досі він ніколи не доходив отак до крайньої межі ще стерпного духовного щастя; у ній жила анархія надміру, властива ковзаняреві легкість божественного, і їй кілька разів здавалося, що вона ось-ось знепритомніє і впаде.

Арнгайм щоразу підхоплював її гучною фразою. Вона мала час перевести дух і поміркувати. Потім напнуті тенета значущих думок знов починали під ними хитатися.

Мукою в цьому розкриленому щасті було те, що воно не давало змоги зосередитися. З нього розходились колами все нові й нові тремтливі хвилі, не торкаючись, проте, одна одної й не обертаючись на спрямовану дію. І все ж таки Діотима вже ладна була — принаймні в душі вона іноді вважала, що так буде тактовніше й розумніше, — віддати перевагу небезпеці подружньої зради перед жахливою катастрофою занапащених життів, а Арнгайм уже давно ухвалив моральне рішення цієї жертви не приймати й одружитися з Діотимою; вони могли, отже, так чи так одержати одне одного будь-якої хвилини, обоє це знали, вони не знали тільки, чого їм хотіти, бо щастя підносило їхні душі, створені для нього, на таку врочисту висоту, що там їх поймав страх перед незграбними рухами, цілком природний для тих, у кого під ногами — хмарина.

Отож розум в обох жадібно вбирав, нічого не проминаючи, всі оті великі й прекрасні розсипи, які їм пропонувало життя, але через свої незліченні багатства ті розсипи зазнавали дивних втрат. Бажання й земні марноти, які звичайно наповнювали їхнє буття, лежали, поглинені тишею, десь далеко внизу, мов іграшкові хатки й дворики на дні долини, разом з кудкудаканням, гавкотом і всілякими хвилюваннями. Лишалося мовчання, порожнеча й глибина.

«Може, ми якісь обрані?» — міркувала Діотима, озираючись на цій найвищій висоті почуттів і здогадуючись про щось болісне й таке, що годі собі й уявити. Подібних відчуттів, тільки меншою мірою загострених, не лише зазнала вона сама, про них умів розповідати й такий ненадійний чоловік, як її кузен, до того ж останнім часом про них багато писали. Та якщо ті оповіді не брешуть, то через кожну тисячу років настають часи, коли душа ближча до пробудження, ніж звичайно, коли вона, немовби народившись для реальности завдяки окремим індивідам, наражає їх на випробування, зовсім відмінні від того, про що можна прочитати й почути. У цьому зв’язку Діотима навіть знову згадала раптом про загадкову появу Генерала, якого не запрошували. І, поки схвильованість перекидала між ними тремтливу дугу, вона стиха промовила до свого приятеля, який добирав нових слів:

— Не лише розумом спілкуються двоє! І Арнгайм відповів:

— Так. — Його погляд, хоч і не з високости, проник в її очі, мов промінь призахідного сонця. — Ви про це вже казали. Справжню істину, що стоїть між двома людьми, висловити не можна; будь-яке намагання переростає для неї в перешкоду!

106. У що вірить сучасна людина — у Бога чи в голову

всесвітнього концерну? Арнгайм вагається

Арнгайм сам. У задумі стоїть він край вікна свого покою в готелі й споглядає оголені крони дерев, гілля яких поспліталось у Грати; під ними учасники розпочатих цієї години карнавальних гулянь рухаються двома строкатими й темними зміями, що труться одна об одну. Сердита усмішка розмикає вуста великого чоловіка.

Досі йому ніколи не важко було сказати, що він вважає бездушним. Що нині не бездушне? Окремі такі винятки легко можна було визнати. Десь у глибині своєї пам’яті Арнгайм чув звуки одного вечора камерної музики; в його замку у Бранденбурзькому маркграфстві зібралися друзі; духмяніли пруські липи, друзі були молоді музиканти, яким велося досить нелегко, проте вони, граючи, сповнювали той вечір своїм натхненням; вони вливали в нього душу. Або ще один випадок. Якийсь час він підтримував фінансами одного художника, а оце недавно викидати далі гроші на вітер відмовився. І гадав, що той художник на нього образиться, відчує себе покинутим напризволяще, адже він так і не встиг нічого добитись; довелося сказати йому, що він не один, є й ще художники, котрі потребують допомоги, й такі інші неприємні речі. Натомість той чоловік, зустрівши Арнгайма під час останньої його поїздки, лише твердо поглянув йому в очі, схопив за руку й заявив: «Ви поставили мене в скрутне становище, але я певен: така людина, як ви, нічого не робить без поважної на те причини!» У ньому відчувалася душа справжнього чоловіка, і Арнгайм не проти був іншим разом зробити для того художника що-небудь іще.

Отож у багатьох окремих випадках про душу можна вести мову навіть іще й тепер; Арнгайм завжди надавав цьому великого значення. Та коли доводиться заходити з нею в стосунки безпосередньо й беззастережно, вона обертається на серйозну небезпеку для відвертости. Невже й справді настає час, коли душі сходяться одна з одною, не вдаючись до посередництва почуттів? Чи була яка-небудь мета, не менш висока й значуща, ніж реальні цілі, в тому, щоб спілкуватися одне з одним так, як останнім часом до цього спонукало його самого і його прекрасну подругу їхнє внутрішнє прагнення? Тверезим розумом він жодної миті в це не вірив, і все ж усвідомлював, що сам сприяв тому, щоб у це вірила Діотима.

Арнгайм перебував у стані своєрідного розладу із самим собою. Моральне багатство тісними узами пов’язане з матеріальним; він про це добре знав, і не важко зрозуміти, чому воно так і є. Адже мораль замінює душу логікою; якщо душа не позбавлена моралі, то для неї питань моральних, по суті, вже нема, а є лише питання логічні; вона питає себе, чи підпадає те, що вона хоче зробити, під ту чи ту заповідь, так чи інак потрібно тлумачити її наміри тощо, а це однаково, що обернути розбурханий дикий натовп на гурт дисциплінованих гімнастів, які на команду нахиляються праворуч, розкидають руки й роблять низькі присідання. Одначе логіка передбачає, що все, з чим ми стикаємось, повторюється; цілком очевидно, що якби події змінювались, як у вихорі, де ніщо не повертається, ми ніколи б не сформулювали глибокого відкриття, що А дорівнює А або що більше — це не менше; ні, ми просто мріяли б, і це був би стан, осоружний будь-якому мислителеві. Те саме стосується й моралі, і якби не було нічого такого, що можна повторити, то нам не можна було б нічого й диктувати, а коли не маєш права людям диктувати, то мораль не робить ані найменшої втіхи. А грошам ця властивість повторюватися, характерна для моралі й розуму, притаманна найвищою мірою; вони просто-таки складаються з цієї властивости й розкладають, поки мають стабільну цінність, усі насолоди світу на ті дитячі кубики купівельної спроможности, з яких можна скласти що завгодно. Тому гроші мають мораль і розум; а оскільки не кожна моральна й розумна людина, як відомо, має, навпаки, ще й гроші, то можна дійти висновку, що ці властивості від самого початку закладені в грошах чи принаймні що гроші — вінець морального й розумного існування.

Певна річ, з огляду на це Арнгайм отак відверто не вважав, що, скажімо, освіченість і віровизнання — це природний наслідок власности, однак припускав, що власність накладає обов’язок їх мати; але що сили духовні не завжди достатньо знаються на діяльних силах буття й здебільшого майже відірвані від життя, — наголосити на цьому він любив і, маючи широкий світогляд, доходив ще й не таких висновків. Адже будь-яке зважування, будь-який розрахунок і облік передбачають також, що предмет, котрий вимірюють, у процесі цих операцій змін не зазнає; а коли це все ж таки стається, то потрібно закликати на допомогу всю кмітливість, щоб навіть у зміні знайти щось незмінне; отож гроші своєю суттю споріднені з усіма духовними силами, і за їхнім взірцем учені розкладають світ на атоми, закони, гіпотези й дивовижні обчислювальні знаки, а техніки вибудовують із цих фікцій світ нових речей. Власник гігантської індустрії, добре обізнаний з природою сил, які йому служили, знав про це не гірше, ніж середній німецький читач романів знає про моральні підвалини Біблії.

Цю потребу в однозначності, повторюваності й усталеності, потребу, що становить передумову успіхів у мисленні й плануванні, — так міркував далі Арнгайм, дивлячись на вулицю внизу, — у сфері духовній завжди задовольняє яка-небудь форма насилля. Хто воліє будувати свої взаємини з людиною на камінні, а не на піску, повинен використовувати властивості й пристрасті лише ниці, бо тільки тому, що якнайтісніше пов’язане з егоїзмом, властива постійність, і його повсюди можна брати до уваги; високі поривання ненадійні, суперечливі й скороминущі, як вітер. Чоловік, котрий знав, що імперіями рано чи пізно доведеться управляти так само, як заводами, на метушню мундирів, гордих і, мов гниди, крихітних облич унизу дивився з посмішкою, позначеною зверхністю й тугою воднораз. Шкода й казати: якби сьогодні повернувся Бог, щоб заснувати серед нас Тисячолітнє царство, то жодна практична, жодна досвідчена людина не виявила б такому заходу довіри, поки не подбали б про Страшний суд та про все необхідне для виконання вироку — надійні в’язниці, поліцію, жандармерію, армію, статті кримінального кодексу про державну зраду, урядові установи й таке інше, потрібне ще для того, щоб звести можливості душі, які не піддаються обліку, до двох основних постулатів: від майбутнього небожителя лише залякуванням та закручуванням гайок або підкупом його жадоби — одне слово, лише «суворими методами» можна з певністю добитися чого завгодно.

Але тоді виступив би наперед Пауль Арнгайм і сказав би Всевишньому: «Господи, навіщо?! Егоїзм — найнадійніша властивість людського життя. За допомогою егоїзму політик, вояк і король хитрістю й примусом дали твоєму світові лад. Така вже мелодія людства; ми з тобою маємо це визнати. Відмовитися від примусу означало б послабити лад; зробити людину, хоч вона й байстря, здатною на щось велике — лише в цьому наше завдання!» По цих словах Арнгайм скромно усміхнувся б до Господа, тримаючись спокійно, щоб не забували, як важливо для кожної людини смиренно визнавати великі таємниці. А тоді повів би мову далі: «Та хіба гроші — це не такий самий надійний спосіб залагоджувати людські взаємини, як насилля, хіба вони не дають нам змоги відмовитися від наївного застосування насилля? Це — насилля одухотворене, гнучка, високорозвинена й творча його форма. А хіба комерція стоїть не на хитрощах і примусі, не на визиску й надприбутках? Тільки все це — цивілізоване, перенесене цілком до внутрішнього світу людини, навіть, можна сказати, вбране в шати її свободи. Капіталізм як організація егоїзму за ієрархією сил з метою добування грошей — це просто-таки найвищий, до того ж і найгуманніший лад, який ми спромоглися витворити тобі на славу; точнішого мірила людські діяння в собі не мають!» І Арнгайм порадив би Господу побудувати Тисячолітнє царство на комерційних засадах, доручивши управляти ним одному з великих комерсантів, певна річ, із широким філософським світоглядом. Адже, зрештою, якщо казати суто про релігійність, то їй завше доводилося страждати, а якщо для порівняння взяти її ненадійне існування за часів воєнних, то навіть їй комерційне управління обіцяло б, як-не-як, великі переваги.

Отак промовляв би Арнгайм, бо його внутрішній голос недвозначно підказував йому, що цуратися грошей не можна так само, як розуму й моралі. Ще один голос, також глибинний, так само виразно нашіптував йому, однак, що розуму, моралі й узагалі раціоналізованого існування потрібно спокійнісінько відцуратися. І саме в ті запаморочливі хвилини, коли Арнгаймові нічого не хотілося, крім як заблуканим супутником упасти в сонячну масу Діотими, цей другий голос був, мабуть, могутнішим. Тоді буяння думок здавалося Арнгаймові таким самим чужим і неорганічним, як ріст нігтів і волосся. Моральне життя уявлялося йому чимось мертвим, і прихована відраза до моралі й ладу змушувала його червоніти. З ним було те саме, що з усією його добою. Вона молиться грошам, ладу, знанням, обліку, вимірюванню й зважуванню, одне слово, духу грошей та їхній рідні, й водночас на це ремствує. Ця доба, стукаючи молотком та обраховуючи в свої робочі години, а поза ними поводячись, мов ватага дітей, яку окрик «А що ми робитимемо тепер?» (запитання, по суті, не позбавлене гіркого, огидного присмаку) жене від одних крайнощів до інших, — доба ця не може позбутися внутрішнього примусу почати все спочатку. До нього вона застосовує принцип розподілу праці, тримаючи задля таких внутрішніх ремствувань і підозр особливих інтелігентів, а також тих, котрі висповідують свій час і висповідуються перед ним самі, фахівців з індульгенцій, літературних провісників і проповідників каяття (знати про те, що вони є, дуже важливо, якщо ти сам не в змозі бути їхнім послідовником); і приблизно такий самий різновид морального викупу становлять фрази й кошти, що їх держава щороку вгачує в культурні установи, позбавлені будь-якого грунту під собою.

З таким розподілом праці в собі жив і сам Арнгайм. Сидячи в одному зі своїх директорських кабінетів і перевіряючи рахунки зі збуту, він посоромився б міркувати інакше, ніж на комерційний і технічний лад; та якби на карті вже не стояли гроші фірми, він посоромився б не міркувати навпаки й не вимагати, щоб людина була здатна піднестися інакше, ніж хибним шляхом правильности, виконання приписів, дотримання одиниць виміру тощо, результати чого абсолютно неорганічні і, зрештою, несуттєві. Годі й сумніватися, що цей другий шлях називають релігією. Арнгайм писав про це книжки. У них він називав це також міфом, поверненням до простоти, царством душі, одухотворенням економіки, суттю дії тощо, бо це було дуже багатогранне — сказати точніше, воно мало рівно стільки граней, скільки він помічав у собі, коли самовіддано брався за себе, як те й має робити людина, котра бачить перед собою великі завдання. Але така вже була, очевидно, його доля, що у вирішальну годину цей розподіл праці зазнавав краху. Тієї хвилини, коли Арнгайм ладен був кинутися в полум’я своїх почуттів або коли відчував потребу бути таким самим великим і цілісним, як герої давнини, таким самим безтурботним, якою здатна бути лише людина по-справжньому шляхетна, таким до краю релігійним, як цього вимагає глибоко усвідомлена суть кохання, тієї хвилини, отже, коли він, забувши про свої штани й своє майбутнє, ладен був упасти до ніг Діотими, його спиняв якийсь голос. То в ньому невчасно прокидався голос здорового глузду або, як він роздратовано казав сам собі, голос розрахунку й обачливости, голос, який нині повсюди чинить опір життю на широку ногу, таїні почуттів. Арнгайм його ненавидів і воднораз знав, що той голос усе ж таки мав рацію. Бо якби, припустімо, дійшло до так званого медового місяця, то якої форми набуло б їхнє життя з Діотимою потім, коли медовий місяць минув би? Він, Арнгайм, повернувся б до своїх справ і вдвох із нею розв’язував би решту життєвих проблем. Отак і минав би рік, фінансові операції чергувалися б з відпочинком на природі, чергувалися б тваринна й рослинна частини власного буття. Можливо, пощастило б домогтися великого, справді гуманного поєднання діяльности й спокою, людських потреб і краси. Це було дуже добре, перед ним, либонь, і мріла така мета, й, на його думку, хто не вмів геть розслабитися, про все забути, забігти на край світу й, уже нічого не бажаючи, просто лежати собі, сказати б, у самій пов’язці на стегнах, той не мав снаги для великих фінансових операцій. Але в Арнгаймі нуртувало якесь несамовите, німе задоволення, бо все це суперечило тому первісному й кінцевому почуттю, що його викликала в ньому Діотима. Щодня, коли він знов бачив її, цю античну статую з її округлими формами радше на сучасні смаки, його поймало сум’яття, відчуття, немовби сили його тануть, і він уже не здатний впустити у свій внутрішній світ це урівноважене, умиротворене створіння, що гармонійно рухається своєю орбітою. То було не високогуманне чи хоч би просто гуманне почуття, зовсім ні. У цьому стані була вся порожнеча вічности. Він утуплювався у красу коханої поглядом, що, здавалося, шукав її вже тисячу років, а тепер, нарешті знайшовши, раптом лишився без діла, й це призводило до знемоги, вочевидь позначеної рисами оціпеніння, якогось мало не ідіотичного подиву. Почуття вже не давали відповіді на цей надмір вимогливости, порівняти який можна було, власне, хіба що з бажанням, щоб тобою разом із коханою вистрелили з гармати в космос!

Діотима, жінка надзвичайно тактовна, знайшла слушні слова й для цього. Одного разу в таку хвилину вона нагадала про те, що ще великий Достоєвський виявив зв’язок між коханням, ідіотією і внутрішньою святістю, однак нинішньому поколінню, за яким не стоїть, мовляв, набожна Росія Достоєвського, спершу потрібне, мабуть, якесь особливе визволення, щоб воно здійснило цю думку. Такі слова були Арнгаймові до душі.

Хвилина, коли вони пролунали, була одна з тих надреальних і воднораз наднереальних хвилин, коли кров, мов у забитій сурмі, з якої не можна видобути жодного звуку, шугає до голови. У тій хвилині не було нічого малозначущого — від найменшої філіжанки, що по-ванґоґівському величалася на полиці, до людських тіл, які, хтозна й чим понабухавши і загострившись, немовби повтискувалися у простір кімнати.

Діотима злякано промовила:

— Чого б мені зараз найдужче хотілося, то це — пожартувати; я так люблю гумор, він здіймається над усім і позбавлений будь-яких жадань і пристрастей!

У відповідь Арнгайм усміхнувся. Потому підвівсь і заходив туди-сюди по кімнаті. «Можливо, якби я почав рвати її на шматки, якби почав кричати й витанцьовувати, якби запустив руку собі в горлянку й піймав у грудях для неї своє серце, — можливо, тоді сталося б диво?» — питав він себе. Але в міру того, як запал його минав, він переставав про це думати.

І ось тепер та сцена виразно постала перед ним знову. Його погляд ще раз холодно затримався на вулиці внизу. «Треба, щоб справді сталося диво визволення, — сказав він до себе, — треба, щоб землю заселили інші люди, перше ніж можна буде мріяти про здійснення таких речей». Він уже не завдавав собі клопоту розгадувати, як і від чого потрібно визволятися; так чи так, а все мало стати іншим. Арнгайм повернувся до письмового столу, з-за якого встав півгодини тому, до листів і телеграм, і покликав дзвоником Солимана, щоб той привів йому секретаря.

І поки Арнгайм чекав на секретаря, а його думки вже народжували перші фрази роздумів на економічну тему, які він мав намір продиктувати, минули події кристалізувалися в ньому в чудову, багатогранну моральну формулу. «Людина, що усвідомлює свою відповідальність, — переконано сказав він собі, — має право, якщо вона й дарує душу, жертвувати зрештою лише відсотками, але в жодному разі не капіталом!»

107. Граф Ляйнсдорф несподівано досягає політичного успіху

Коли його ясновельможність казав про європейську сім’ю держав, яка, тріумфуючи, має згуртуватися навколо старого імператора-патріарха, для себе він ніколи до тієї сім’ї не залічував Прусії. Тепер граф робив це, мабуть, іще переконаніше, ніж колись, бо відчував: йому вочевидь муляє враження, яке справляє доктор Пауль Арнгайм; коли його ясновельможність приходив до своєї приятельки Діотими, він незмінно заставав там або цього чоловіка, або його сліди, й так само, як начальник відділу Туцці, не знав, як бути. Тепер Діотима, привітно поглядаючи на графа, помічала в нього — чого досі ніколи не траплялося — набряклі жили на руках та шиї і ясно-тютюнову шкіру зі старечим запахом, і, хоч їй не можна було закинути брак шаноби до цього вельможі, в ореолі її доброзичливости все ж таки щось змінилося, як ото змінюється літнє сонце на зимове. Граф Ляйнсдорф не був схильний ні до фантазій, ні до музики, та відколи йому довелося терпіти доктора Арнгайма, у вухах у нього на диво часто прохоплювалися ледве чутні звуки немовби литавр і тарілок австрійського військового маршу, а коли він заплющував очі, в їхній темряві його тривожив плескіт чорно-жовтих знамен, що насувалися там цілими полчищами. І такі патріотичні видіння навідували, схоже, й решту друзів дому Туцці. Принаймні всі, кого йому випадало чути, про Німеччину відгукувалися з вельми глибокою повагою, та коли він натякав, що з плином подій велика патріотична акція, либонь, може обернутися певною мірою все ж таки й проти братерського райху, ту повагу прикрашала щира усмішка.

Щодо цього його ясновельможність зіткнувся на своїй ниві з одним важливим феноменом. Є сімейні почуття, які виявляються особливо палко, і до таких належала неприязнь до Німеччини, повсюди поширена перед війною в європейській сім’ї держав. Духовно Німеччина була, мабуть, найменш цілісною країною, тут кожне могло що-небудь знайти для своєї неприязні; це була країна, давня культура якої раніше, ніж у решті країн-сусідів, потрапила під колеса нового часу й виявилася покраяною на пишномовні фрази для лицемірства й комерції; крім того, Німеччина була задерикувата, ласа до чужого, хвалькувата й небезпечно несамовита, як і будь-яка розтривожена велика маса; та загалом усе це було, зрештою, притаманне Європі і могло видатися європейцям хіба що трохи аж надто європейським. Мабуть, просто є такі створіння, такі образи небажаного, на яких осідає всіляка відраза, всілякі суперечності, мов ото жужелиця, що її нині лишає по собі, згоряючи, життя. З «може бути» зненацька, на невимовний подив усіх учасників, народжується «є», і те, що в цьому вкрай хаотичному процесі виявляється хибним, зайвим, не вдовольняє розум і відпадає, — все це, схоже, утворює ту розсіяну в атмосфері, завислу поміж усіма створіннями ненависть, яка дуже притаманна сучасній цивілізації і замінює втрачене задоволення від власних дій легко приступним невдоволенням чужими діями. Спроба зосередити цю відразу в особливих створіннях — лише частина найстарішої психотехнічної складової життя. Так чаклун діставав із тіла хворої людини заздалегідь наготований фетиш, і так добрий християнин приписує свої помилки доброму юдеєві, стверджуючи, що той підбив його на рекламу, відсотки, газети тощо; у плині часу провину складали на грім, на відьом, на соціалістів, інтелігентів і Генералів, а останнім часом перед війною, з причин особливих і проти неї зовсім незначних, одним із найграндіозніших і найпопулярніших засобів у цьому дивовижному процесі була й прусацька Німеччина. Адже світ позбувся не лише Бога, а й чорта. Так само, як зло світ утілює в образах небажаного, добро він утілює в образах бажаного й ставиться до них з пієтетом, бо вони виконують те, чого самому тобі, на твою думку, не виконати. Нехай із шкури пнеться решта людей, а сам ти сидиш собі й тільки поглядаєш на них — це спорт; мовчки слухаєш, як люди впадають у геть однобічні перебільшення — це ідеалізм; ті, кого ти забризкуєш злом, струшуючи його із себе, — це образи небажаного. Так у світі все знаходить своє місце й свій лад; але ця техніка пошанування святих і відгодовування цапів-відбувайлів, техніка, основана на самозреченні, — досить небезпечна, бо сповнює світ напруженням усіх недоношених внутрішніх битв. Убиваючи одне одного чи братаючись, люди до пуття не знають, чи вони роблять це цілком серйозно, тому що частина кожного з нас — поза нами, і здається, нібито всі події відбуваються наполовину перед реальністю — наполовину позаду неї, мов показне віддзеркалення ненависти й любови. Колишня віра в демонів, складаючи всю відповідальність за добро і зло, яке відчувала людина, на небесних і пекельних духів, працювала багато точніше, чистіше й краще, і лишається тільки сподіватися, що з подальшим розвитком психотехніки ми до тієї віри повернемось.

У Каканії були особливо сприятливі умови для того, щоб користуватися образами бажаного й небажаного; країна й так жила чимось нереальним, і саме найшляхетнішим у духовному плані каканцям, котрі почувалися спадкоємцями й носіями славетної каканської культури, що вела від Бетговена до оперети, здавалося цілком природним бути союзниками й побратимами німцям із райху й водночас їх не терпіти. Каканці не проминали нагоди делікатно поставити німців на місце, а згадавши про їхні успіхи, щоразу з певною тривогою думали про вітчизняні справи. І полягали ці вітчизняні справи переважно в тому, що Каканія, держава, яка на самому початку була не гірша від решти держав і краща за багатьох із них, протягом століть трохи втратила інтерес до самої себе. Поки тривала паралельна акція, вже не раз упадало в око, що й світова історія твориться так само, як і решта історій; тобто авторам рідко спливає на думку що-небудь новеньке, а коли мова заходить про ускладнення чи ідеї, то вони просто один в одного списують. Але тут ідеться й ще про одну річ, про яку досі ми не згадували, і це — не що інше, як радість від історії; йдеться про таку звичну для авторів переконаність, нібито люди творять прекрасну історію, про ту пристрасть автора, яка, розпалюючись, подовжує його вуха й просто спопеляє будь-яку критику. Граф Ляйнсдорф мав і таку переконаність, і таку пристрасть, і на них ще можна було натрапити й у колі його друзів, але в решті Каканії вони зникли, і їм уже давно підшуковували яку-небудь заміну. Місце історії Каканії там посіла історія нації, в цій історії вправлялися письменники й поети, її опрацьовували цілком на європейський смак, що дістає насолоду від історичних романів та костюмованих драм. Так виникло те дивне й усе ж таки, либонь, наразі ще як слід не поціноване становище, коли люди, котрі мали спільно залагоджувати звичайнісіньку справу — як, скажімо, будівництво школи чи призначення на посаду начальника залізничної станції, — натомість заводили мову про рік 1600-й чи 400-й, сперечаючись, кому з претендентів ліпше віддати перевагу з огляду на заселення Передальп за часів Великого переселення народів, а також з огляду на битви контрреформації, і всі ці суперечки в них Грунтувалися на тих уявленнях про шляхетність, шахрайство, вітчизну, вірність і мужність, які приблизно відповідають найпоширенішому скрізь типу начитаности. Граф Ляйнсдорф, який літературі не надавав жодного значення, не переставав цьому дивуватись, а надто на думку про те, як добре, по суті, жилося всім селянам, ремісникам і міським мешканцям, що траплялися йому на очі, коли він об’їздив свої населені німцями й чехами богемські угіддя, й тому його ясновельможність приписував впливу огидного підбурювання — цього особливого вірусу — те, що час від часу ті люди бурхливо виявляли невдоволення одні одними й мудрістю уряду, і збагнути це було важко тим більше, що тривалі періоди між нападами такого невдоволення й затишшям, коли їм про їхні ідеали ніхто не нагадував, вони жили з усіма в мирі та злагоді.

Але політика, до якої супроти цього вдавалася держава, ота добре відома національна політика Каканії зводилася до того, що уряд приблизно через кожних півроку то карав яку-небудь непокірну національність, то мудро йшов перед нею на поступки, і як ото у сполучених посудинах, якщо одну з них нахилити, рідина, перетікаючи в неї, спадає в другій, так відповідно змінювалося й ставлення до німецької «національности». У Каканії їй належала роль особлива, бо переважна більшість представників цієї «національности» завжди бажала, по суті, тільки одного: щоб держава була міцна. Ця «національність» найдовше трималася віри в те, що каканська історія зрештою має ж таки який-небудь сенс, і лише з часом, збагнувши, що в Каканії можна розпочати державним злочинцем і завершити міністром, а можна, однак, і навпаки — свою міністерську кар’єру знову продовжити державним злочинцем, — вона також відчула себе пригнобленою нацією. Таке траплялося, либонь, не лише в Каканії, але саме її своєрідність полягала в тому, що тут для цього не потрібні були ніякі революції й перевороти, бо з плином часу все набуло природного, спокійного, як коливання маятника, розвитку — просто внаслідок непев-ности понять, отож насамкінець у Каканії зосталися тільки пригноблені нації й найвища каста людей, котрі, власне, й були справжніми гнобителями й почувалися вкрай роздратованими й змученими претензіями пригноблених. У цій касті панувала глибока стурбованість тим, що нічого не стається, — так би мовити, браком історії, — а також тверде переконання, що коли-небудь нарешті що-небудь станеться. І якщо це обернеться супроти Німеччини, як до того вела, здавалося, паралельна акція, то такий поворот навіть не вважали небажаним, бо, по-перше, завжди почувалися трохи присоромленими своїми братами в райху, а по-друге, у владних колах самі почувалися все ж таки німцями й не могли продемонструвати неупереджену позицію Каканії ліпше, ніж у такий альтруїстичний спосіб.

Отож цілком зрозуміло, що за таких обставин його ясновельможність і в гадці не припускав вважати свою акцію пангерманською. Проте вона зажила саме такої слави, й це випливало ось із чого: зі згадок про «офіційно зареєстровані народності», чиї бажання мали враховувати комітети паралельної акції, згодом почали випадати слов’янські групи, а до чужоземних послів уже надходили такі страшні відомості про Арнгайма, начальника відділу Туцці й німецьку змову проти слов’янства, що декотрі з тих відомостей у трохи пом’якшеній формі чуток дійшли й до вух його ясновельможности, і це підтвердило його побоювання, що й ті дні, коли нічого аж такого не стається, ти однаково заклопотаний напруженою діяльністю, позаяк багато чого робити не маєш права. Але граф був політик реалістичний і, не зволікаючи, зробив хід у відповідь, — на жаль, однак, з таким щедрим розрахунком, що спочатку цей хід набув вигляду помилки в державній політиці. Голову комітету з пропаганди — це був саме той комітет, завдання якого полягало в популяризації паралельної акції, — тоді ще не призначили, і граф Ляйнсдорф ухвалив рішення обрати на цей пост барона Виснєчкі, беручи до уваги, зокрема, й те, що Виснєчкі кілька років тому працював міністром і належав до кабінету, який, подейкували, потай провадив антинімецьку політику і якого скинули німецькі партії. Бо його ясновельможність мав щодо цього власний план. Ще на початку паралельної акції одним із його намірів було привернути до неї саме ту частину каканців німецького походження, яка почувала більшу прихильність до німецької нації, ніж до власної батьківщини. Коли решта «етнічних груп», бувало, називали Каканію тюрмою народів і просто-таки відверто демонстрували свою любов до Франції, Італії й Росії, то все ж це були, сказати б, досить далекі від реальности мрії, і жоден серйозний політик не зважився б поставити їх на одну дошку із захопленням окремих німців Німецькою імперією, яка географічно охоплювала Каканію кліщами і ще одне лиш людське покоління тому становила з нею єдине ціле. Цих німецьких ренеґатів, чия поведінка викликала у графа Ляйнсдорфа — адже він сам був німець — украй болісні почуття, стосувалися його відомі слова: «Вони й самі прийдуть!» Тим часом ці слова набули значення політичного пророцтва, яке лягло в основу вітчизняної акції, і їхній сенс був приблизно в тому, що спершу слід запалити патріотизмом «решту австрійських етнічних груп», бо щойно пощастить це зробити, приєднатися змушені будуть, мовляв, і всі німецькі кола, адже добре відомо: багато важче відмежуватися від того, що роблять усі, ніж відмовитися розпочати самому. Отож шлях до німців вів спочатку проти німців і до готовности віддати перевагу решті національностей; граф Ляйнсдорф узяв до тями це вже давно й, коли настав час діяти, заходився втілювати в життя, поставивши з цією метою на чолі комітету з пропаґанди його превосходительство Виснєчкі, який, на думку Ляйнсдорфа, родом був поляк, але за переконаннями — каканець.

Важко сказати, чи усвідомлював його ясновельможність, що цей вибір спрямований проти німецької ідеї, як це згодом йому й закидали; а проте цілком можливо, що у своєму виборі він убачав саме служіння істинній німецькій ідеї. Принаймні наслідком стало те, що після цього і в німецьких колах відразу розгорнулася жвава діяльність, спрямована проти паралельної акції, отож зрештою одні почали відверто проти неї боротися, сприймаючи її за антинімецьку змову, а другі, побачивши в ній змову пангерманську, від самого початку під усілякими приводами її уникали. Такий неочікуваний результат повсюди викликав серйозну стурбованість; не пройшов він повз увагу і його ясновельможности. У всякому разі це випробування змушувало і графа Ляйнсдорфа триматися насторожі, й коли Діотима чи хтось інший з керівників злякано зверталися до нього із запитаннями, він демонстрував легкодухим страхополохам непроникне, але сповнене вірности обов’язку обличчя й відповідав так:

— Ця спроба нам не вдалася відразу й цілком, але хто хоче домогтися чогось великого, той не має залежати від скороминущого успіху; в кожному разі зацікавлення паралельною акцією зросло, а решта не змусить на себе чекати, головне — не відступатися!

108. Нерозкріпачені народи й думки Генерала Штума

про слово «розкріпачення», а також слова, споріднені з ним

Хай би там скільки слів щомиті промовляли у великому місті його мешканці, намагаючись виразити особисті бажання, а з-поміж тих слів ніколи не почуєте одного: «розкріпачувати». Можна припустити, що решту слів, надзвичайно палких і таких, що виражають безмежно складні, ба навіть безперечно виняткові взаємини, багато людей, копіюючи одне одного, одночасно викрикують чи промовляють пошепки, як-от: «Більшого пройдисвіта, ніж ви, я зроду не бачив!» або: «Ще однієї такої бентежно вродливої жінки, як ви, на світі немає!»; а як ця маса суто особистих почуттів розподіляється по всьому місту, можна продемонструвати просто у вигляді гарненьких статистичних кривих. Але жодна жива людина нікому не скаже: «Ти можеш мене розкріпачити!» або: «Розкріпач мене!» Можна прив’язати чоловіка до дерева й морити голодом; можна після багатомісячних марних залицянь висадити його разом із коханою на безлюдний острів; можна змусити його підробити вексель, і нехай шукає тоді кого-небудь, щоб його врятував… Захлинаючись, чоловік викрикуватиме всі слова, які лишень є на світі, та, поки він по-справжньому схвильований, він запевне не скаже «розкріпачувати», «розкріпачення» чи «розкріпачений», хоча з мовного боку жодних застережень ці слова не викликають.

І все ж таки народи й народності, об’єднані під каканською короною, називали себе нерозкріпаченими націями!

Генерал Штум фон Бордвер розмірковував. Завдяки своєму посту у військовому міністерстві він був добре обізнаний із проблемами в національному питанні, від яких страждала Каканія, бо, коли починалося обговорення бюджету, військові перші відчували на собі зумовлену тими проблемами хистку політику, залежну від сотень міркувань, і навіть недавно військовим, на превелике невдоволення міністра, довелося відмовитись від одного свого невідкладного проекту, тому що за виділення потрібних на нього коштів одна нерозкріпачена нація зажадала від уряду таких поступок, піти на які він не міг, не викликавши надмірного роздратування в решти націй, котрі також претендували на розкріпачення. Так Каканія лишилася незахищеною від зовнішнього ворога, адже проект передбачав великі видатки на артилерію, щоб замінити геть застарілі гармати — за далекобійністю їх можна було порівняти з гарматами в решті країн, як ножа зі списом, — новими, що їх можна було б порівняти з гарматами в решті країн, як, навпаки, списа з ножем, отож вирішення цього питання знов на невизначений час відклали. Не можна сказати, що Генерал Штум ладен був через це полізти в зашморг, але ж глибока дисфорія спочатку може виявлятися і в багатьох окремих, нібито не залежних одна від одної дрібницях; саме через те, безперечно, що Каканія лишалася без зброї й без захисту, приречена на це своїми нестерпними внутрішніми чварами, Штум і розмірковував про нерозкріпаченість і розкріпачення, тим більше що слово «розкріпачення» від певного часу йому нестерпно часто доводилося чути також, виконуючи свої напівцивільні обов’язки в домі Діотими.

Перша думка в нього була та, що це слово просто належить до недостатньо висвітленої лінгвістикою групи «пишномовних слів». Генералові це підказував його природний солдатський глузд; та незважаючи на те, що цей глузд через Діотиму опинився у збентеженому стані (адже слово «розкріпачення» Штум уперше почув саме з її вуст, і воно викликало в нього захват; з цього боку воно ще й тепер, попри отой артилерійський проект, було повите чарівною привабливістю, тож перша думка в Генерала була, по суті, вже другою в його житті!), теорія пишномовности здавалася хибною і ще з однієї причини: досить було окремі слова групи «розкріпачувати» бодай трішечки, любовно позбавити поважности, і вони відразу легко, ніби завиграшки, злітали з язика. «Ти мене по-справжньому розкріпачив і врятував!» — хто б так (чи якось у цьому дусі) не сказав, навіть якби перед цим довелося просто хвилин десять нетерпляче почекати чи зазнати ще яких-небудь дрібних прикрощів? І завдяки цьому Генерал збагнув, що здоровий глузд дратують зовсім не самі ці слова, а та непереконлива поважність, яку вони викликають. І справді, коли Штум питав у себе, де, крім як у Діотими й у політичних колах, він чув або читав про розкріпачення, то пригадував, що траплялося це в церквах і в кав’ярнях, у мистецьких часописах і в Арнгаймових книжках, які він читав із захватом. Так Генерал зрозумів, що цими словами виражають не якийсь там природний, простий людський процес, а абстрактний, загальний складний стан; у кожному разі, розкріпачення й туга за розкріпаченням — це, схоже, щось таке, що може вчинити один дух з іншим.

Зробивши завдяки своїм службовим обов’язкам такі цікаві відкриття, Генерал вражено кивнув головою. Потім увімкнув червону електричну лампочку у круглому віконці над дверима свого кабінету на знак того, що в нього триває важлива нарада, і, поки його офіцери з теками повертали, зітхаючи, від порога, розмірковував далі. Люди духовні, які тепер траплялися йому на всіх його шляхах-дорогах, були невдоволені. У всьому вони знаходили недоліки, повсюди ставалося, на їхню думку, надто багато чого чи надто мало чого, в їхніх очах усе було не так, як треба. Помалу вони йому просто обридали. Вони нагадували тих розніжених сіромах, які завжди мусять сидіти на протязі. Вони гудили завелику вченість і невігластво, грубість і надмірну витонченість, задерикуватість і байдужість. Хоч би куди падав їхній погляд, скрізь зяяли діри! Думки їхні ніколи не заспокоювалися, хапаючись за рештки всіх на світі речей, роковані на вічне блукання в безладі. Так ці люди врешті прийшли до переконання, що доба, в яку вони живуть, приречена на духовне безпліддя, і її може позбавити цього безпліддя, розкріпачити лише яка-небудь особлива подія чи яка-небудь цілком особлива людина. Отак серед так званих інтелектуалів і стало тоді популярним слово «розкріпачення» й слова, споріднені з ним. Ці люди твердо вірили: якщо невдовзі не з’явиться який-небудь месія, то світ зупиниться. То мав бути, залежно від обставин, або месія медицини, що розкріпачив би медицину, позбавивши її наукових досліджень, унаслідок яких люди, не дістаючи допомоги, підхоплюють хвороби й помирають, або месія красного письменства, здатний написати драму небачено високого духовного рівня, яка покличе мільйони людей до театрів. А крім цієї переконаности, що, по суті, будь-яку людську діяльність до властивого їй стану може повернути лише особливий месія, давала про себе знати, звичайно, ще й проста, з усіх поглядів цілісна туга за месією міцної руки для всього загалом. Отож це була доба по-справжньому месіанська — тоді, незадовго до великої війни, й у тому, що розкріпачитися прагнули навіть цілі народи, нічого аж такого особливого й незвичайного, по суті, не було.

Певна річ, Генералові здавалося, що все це, як і решту, про що точилися розмови, не слід сприймати буквально. «Якби сьогодні повернувся наш спаситель і рокріпачувач, — сказав собі Штум, — вони скинули б його владу, як і будь-яку іншу!» Спираючись на власний досвід, він припускав, що діється таке через те, що люди пишуть надто багато книжок і статей у газетах. «Скільки ж мудрости у військовому статуті, — подумав він, — який забороняє офіцерам писати книжки без спеціального дозволу на те начальства!» Він трохи аж злякався цієї думки; таких гострих нападів лояльности в нього вже давно не було. Він, безперечно, й сам міркував надто багато! Це все через його спілкування з цивільним духом, який вочевидь утратив перевагу мати твердий світогляд. Ґенерал це добре зрозумів, і тому вся ота балаканина про розкріпачення тепер постала перед ним ще з одного боку. Думки Генерала Штума, щоб з’ясувати цей новий зв’язок, перекочували до спогадів про одержані уроки історії й релігії; важко сказати, про що саме він тепер міркував, та якби його думки можна було з нього якось видобути й гарненько розгладити, то вигляд вони мали б, либонь, приблизно такий. Якщо коротко торкнутися спершу церковного боку, то доброго християнина чи набожного юдея, поки вірили в релігію, можна було скидати з якого завгодно поверху надії й добробуту, — він однаково щоразу падав, так би мовити, на ноги своєї душі. Було це через те, що всі релігії, тлумачачи життя й даруючи своє тлумачення людям, передбачали ірраціональну решту, яка не підлягає обрахунку і яку вони називали незбагненністю Божою; якщо у смертного не сходився обрахунок, йому досить було тільки згадати про ту решту, і його дух уже міг задоволено потирати руки. Оце падіння на ноги й потирання рук називають світоглядом, і здобувати його сучасна людина вже не вміє. Вона або мусить зовсім облишити замислюватися над своїм життям, чим багато хто і вдовольняється, або впадає у стан такого дивного душевного розладу, що змушена замислюватись, однак цілковитого задоволення, схоже, так і не дістає. Цей душевний розлад з часом однаково часто набував форми й цілковитої невіри, й оновленої цілковитої покори вірі, і нині найпоширеніша форма віри полягає, мабуть, у переконаності, що без духовности справжнього людського життя нема, як нема його, однак, і тоді, коли духовність надто глибока. Саме на цьому переконанні цілком і повністю грунтується наша культура. Вона суворо пильнує за тим, щоб уряд виділяв кошти на навчальні й дослідницькі заклади, проте кошти не надто великі, а такі, які перебувають у належно невисокій пропорції до її витрат на розваги, автомобілі й зброю. Здібній людині вона відкриває всі шляхи, але завбачливо дбає про те, щоб ця людина була здібна і в комерції. Трохи поопинавшись, культура визнає будь-яку ідею, але потім від цього автоматично виграє і її власна ідея, протилежна. Здавалося б, це — жахлива слабкість і недбалість, та воднораз, мабуть, і цілком свідоме намагання дати духовності зрозуміти, що вона, духовність, — то ще не все, бо коли б до котроїсь із ідей, які рухають нашим життям, бодай один-однісінький раз поставилися поважно, так поважно, що ідеї протилежній уже нічого не лишилося б, то наша культура, либонь, уже не була б культурою нашою!