Людина без властивостей. Том II

Ґенералові пересохло в роті. Не можна було сказати, що доктор Арнгайм розмовляв саме з ним; просто чоловік стояв на майдані й розмірковував уголос. Ґенерал пригадав, що багато хто, куди-небудь поспішаючи, серед вулиці розмовляє сам із собою; правильніше сказати, багато хто з цивільних, бо солдата взяли б під арешт, а офіцера поклали б до психіатричної лікарні. Публічне філософування посеред, так би мовити, столиці імперії й міста-резиденції монаршого двору на Штума справляло прикре враження. Крім цих двох чоловіків, на майдані під сонцем стояв тільки ще один німий, і він був із бронзи й стояв на великому камені; Генерал не пригадував, кого той бронзовий зображує, та й узагалі помітив його оце вперше. Арнгайм, завваживши Генералів погляд, поцікавився, хто то такий. Штум вибачився.

— А його ж поставили тут, щоб ми складали йому шану! — зауважив впливовий Арнгайм. — Але так уже воно, либонь, на світі ведеться! Щохвилини ми крутимося серед настанов, запитань та вимог, знаючи лишень їхню кінцівку, тож сьогодення безперервно втручається в минуле; ми провалюємось, якщо дозволите так висловитись, по самі коліна в якісь підвальні часи й сприймаємо їх, як справжнісіньке сьогодення!

Арнгайм усміхнувся; він бесідував. Його вуста без упину ворушились на сонці, розтулялися й стулялися, в очах спалахували вогники, наче сиґнали на пароплаві. У Штума на душі стало моторошно; стоячи в мундирі на цьому майдані, мов на таці, в усіх на очах, він докладав величезних зусиль, щоб знов і знов демонструвати свою увагу, коли розмова раз у раз набувала таких незвичайних поворотів. На бруківці у шпаринах поміж камінням росла трава; вона була торішня, але мала неймовірно свіжий вигляд, неначе труп, що довго пролежав у снігу; і взагалі це було надзвичайно дивно, навіть насторожувало — те, що тут поміж камінням росла трава, а за якихось кілька кроків звідси блищав асфальт, по-сучасному відшліфований автомобільними шинами. Генералові вже прикро шкребла на душі боязка думка, що коли йому доведеться послухати ще трохи, то він, чого доброго, впаде навколішки й у всіх на очах заходиться щипати зубами траву. Не знаючи чому, але він, прагнучи захисту, пошукав очима Ульріха й Діотиму.

Ті, рятуючись від сонця, сховалися під тоненькою габою затінку на розі муру, й лише чути було, як вони нерозбірливо тихими голосами про щось сперечаються.

— Це позиція розпачлива! — сказала Діотима.

— Що? — перепитав Ульріх радше машинально, ніж зацікавлено.

— Але ж є в житті й індивідуальності! Ульріх спробував зазирнути їй збоку в очі.

— О, Боже милий! — зітхнув він. — Ми ж бо про це вже розмовляли!

— Немає у вас серця! А то б ви щоразу так не казали!

Вона промовила це м’яким голосом. Нагріте повітря підіймалося від кам’яних плит уздовж її ніг, закритих, мов ноги статуї, довгими спідницями й недоступних, недосяжних для світу. Ніщо не вказувало на те, що цієї миті вона що-небудь помічає. Це була ніжність, не пов’язана з жодним чоловіком, із жодною людиною взагалі. Очі в неї зблідли. Можливо, однак, що таке враження складалося просто через її стриманість у хвилину, коли вона була відкрита поглядам перехожих. Діотима обернулася до Ульріха й через силу промовила:

— Коли жінці доводиться робити вибір між обов’язком і пристрастю, то на що ж їй опертись, як не на власну вдачу?!

— Вам не треба робити вибору! — заперечив Ульріх.

— Ви надто багато собі дозволяєте! — прошепотіла його кузина. — Я казала не про себе.

Він нічого не відповів, отож обоє якусь хвилю мовчки й вороже дивилися в бік майдану. Нарешті Діотима спитала:

— Як ви гадаєте, чи може те, що ми називаємо душею, вийти з тіні, де воно звичайно ховається?

Ульріх спантеличено звів на неї погляд.

— У людей особливих, привілейованих, — додала Діотима.

— То ви хочете збагнути, як усе це зрештою між собою пов’язане? — скептично спитав Ульріх. — Чи не звів вас Арнгайм з яким-небудь медіумом?

Діотима була розчарована.

— Ніколи б не подумала, що ви зрозумієте мене так хибно! — дорікнула вона йому. — Кажучи «вийти з тіні», я мала на увазі вийти з невластивого стану, з цієї мерехтливої потайливости, в якій ми іноді відчуваємо щось незвичайне. Воно нагадує розкинуті тенета, які завдають нам мук, тому що і не тримають, і не відпускають. Чи не здається вам, що були часи, коли все це діялося інакше? Внутрішній світ проступав виразніше; окремі люди йшли просвітленим шляхом; тобто вони йшли, як колись казали, святим шляхом, і чудеса ставали реальністю, бо вони — не що інше, як постійно наявний ще один різновид реальности!

Діотима сама здивувалася тому, як впевнено й навіть якось особливо не налаштовуючи себе, так ніби йшлося про щось реальне, вона все це висловила. Ульріх нишком злився, хоча насправді відчував глибокий страх. «Отже, дійшло вже до того, що ця велетенська курка розмовляє точнісінько так, як я?» — подумав він. І знов уявив Діотиму гігантською куркою, що дзьобає маленького черв’ячка — його душу. Ульріха пойняв прадавній дитячий жах перед Жінкою-велетом, змішаний з іще одним дивним відчуттям; йому було приємно, що нісенітна згода з людиною, котра доводилася йому далекою родичкою, немовби духовно його виснажує. Ця згода була, звичайно, лише випадковістю й безглуздям; Ульріх не вірив ні в магію споріднености, ні в те, що він, хай навіть на геть п’яну голову, може сприйняти кузину серйозно. Та останнім часом з ним відбувалися переміни; він ставав поступливішим, його внутрішня позиція, завжди наступальна, послаблювалась, виявляючи тенденцію трансформуватися, переходити в жадання ніжности, мрії, споріднености й бозна-чого ще, і виявлялося це й у протилежному настрої, настрої злої волі, який усьому тому впирався й часом наринав на нього ні з сього ні з того.

Тим-то Ульріх і тепер почав насміхатися з кузини.

— Гадаю, ваш обов’язок, якщо ви в це вірите, — або відверто, або таємно, але принаймні якомога швидше стати Арнгаймовою коханкою «цілком і повністю»! — сказав він.

— Замовкніть, прошу вас! Я не давала вам права розмовляти про це! — приструнчила його Діотима.

— Я мушу про це розмовляти! Донедавна я не міг збагнути, які, власне, у вас із Арнгаймом взаємини. Але тепер я все зрозумів, і ви здаєтесь мені людиною, яка направду зібралася полетіти на Місяць. Ніколи б не подумав, що ви здатні на таке божевілля.

— Я вам казала, що здатна втрачати почуття міри! — Діотима спробувала кинути сміливий погляд поверх його голови, але сонце змусило її примружитись, і очі в неї прибрали майже веселого виразу.

— Це маячня любовного голоду, — промовив Ульріх, — вона минає, коли його погамовують.

Він питав себе, які в Арнгайма наміри щодо кузини. Може, той уже пошкодував, що зробив їй пропозицію, і тепер намагається замаскувати свій відступ, ламаючи комедію? Але в такому разі простіше було б поїхати й уже не повертатись; адже чоловікові, який ціле життя мав справу з комерцією, тоді не довелося б удаватись до потрібної для цього безцеремонности. Ульріх пригадав, що помічав у Арнгайма певні ознаки пристрасти, властиві чоловікові вже немолодого віку; обличчя в нього іноді бувало сіро-жовте, обвисле, стомлене й викликало порівняння з кімнатою, де опівдні ще не застелено постіль. Ульріх здогадувався, що швидше за все це наслідок тієї руйнації, до якої призводять дві приблизно однакові за глибиною пристрасті, коли вони марно змагаються за домінування. Але Ульріх не годен був уявити собі, яке нездоланне владолюбство панувало над Арнгаймом, отож не розумів і того, як затято впиралося цьому владолюбству кохання.

— Дивна ви людина! — зітхнула Діотима. — Ви ніколи не такий, яким вас очікуєш! Хіба не самі ви казала мені про небесне кохання?

— І ви гадаєте, що так справді можна робити? — неуважно спитав Ульріх.

— Так, як описали це ви, робити, звісно, не можна!

— Виходить, Арнгайм кохає вас коханням небесним?! — Ульріх тихенько засміявся.

— Не смійтеся! — роздратовано, мало не прошипівши, кинула Діотима.

— Ви ж бо не знаєте, чому я сміюсь, — вибачився Ульріх. — Сміх у мене, як то кажуть, нервовий. Ви з Арнгаймом — натури тонкі; сама ви любите поезію; я не маю жодного сумніву, що іноді вас торкається крилом якийсь повів; повів чогось такого…У тому ж і вся річ: повів чого? І ось ви з усією ґрунтовністю, на яку лише здатний ваш ідеалізм, хочете дістатися до істини?!

— А хіба самі ви не вимагаєте завжди точности й ґрунтовности?! — відказала Діотима.

Це трохи збило Ульріха з пантелику.

— Ви з глузду з’їхали! — сказав він. — Даруйте мені ці слова, але ви з’їхали з глузду! А вам з’їжджати з глузду не можна!

Тим часом Арнгайм повідомив ґенералові, що ось уже протягом двох людських поколінь у світі триває найбільший в історії переворот: душа сходить нанівець.

Ґенерала це дійняло до живого. Господи Боже, це було знов щось нове! Сказати правду, до цієї години він, незважаючи на Діотиму, гадав, що ніякої «душі» взагалі нема; у кадетському корпусі й у полку на таку попівську балаканину чхати хотіли! Та коли власник заводів з виробництва гармат і панцерних плит завів мову про це так спокійно, неначе бачив те, про що казав, десь зовсім поруч із собою, очі в ґенерала полізли на лоба й похмуро заблимали у прозорому повітрі.

Але Арнгайм не чекав, поки в нього попросять пояснень; слова спадали у нього з вуст, виливаючись крізь блідо-рожеву щілину поміж коротко підстриженими вусиками й борідкою клинцем. За його словами, вже за часів розпаду церкви, тобто приблизно в зародку буржуазної культури, розпочався процес усихання й старіння душі. Відтоді вона втратила Бога, непорушні цінності й ідеали, і нині людина дійшла, мовляв, до того, що живе без моралі, без засад, ба навіть, по суті, без почувань і вражень.

Ґенерал до пуття не зрозумів, чому не можна зазнавати почувань і вражень, коли не маєш моралі. Та Арнгайм уже розгорнув грубий том у палітурці зі свинячої шкіри, що його тримав у руці; це було дороге факсимільне видання рукопису, яке в бібліотеці не видавали додому навіть такому незвичайному смертному, як він. Ґенерал побачив янгола, чиї широкі крила простиралися на дві сторінки; янгол стояв посеред розвороту, де була зображена, крім того, темна земля, золотисте небо й дивні барвисті плями, що нагадували хмари; Генерал дивився на репродукцію одного з найкращих і найзворушливіших полотен раннього середньовіччя, та позаяк він про це не знав, зате чудово розумівся в полюванні на птахів та його зображеннях, то йому здалося лишень, що ота істота з крилами й довгою шиєю, не людина й не вальдшнеп, означає, либонь, якесь збочення, і на нього й хоче звернути увагу його співрозмовник.

Тим часом Арнгайм показав пальцем на репродукцію й замислено промовив:

— Ось бачите, що хоче повернути світові ініціаторка австрійської акції!…

— Так-так?! — відгукнувся Штум. Виходить, він цього вочевидь недооцінював і тепер має висловлюватись обережно.

— Оця велич в експресії й воднораз така довершена простота, — провадив Арнгайм, — наочно демонструють те, що втратила наша доба. Що таке проти цього наша наука? Звалище брухту! А наше мистецтво? Крайнощі й жодного організму, який би їх пов’язував! Нашому духу бракує таїни єдности, й тому мене, бачте, захоплює цей австрійський задум подарувати світові об’єднавчий взірець, спільну для всіх ідею, хоч я й не вважаю її цілком здійсненною. Я — німець. Нині в усьому світі — суцільний галас і грубощі; але в Німеччині галас іще більший. У всіх країнах люди мордуються від рання до смеркання, незалежно від того — працюють вони чи розважаються; та в нас вони підхоплюються ще раніше, а спати лягають іще пізніше. У цілому світі дух підрахунку й насилля втратив зв’язок із душею; але в нас у Німеччині найбільше комерсантів і наймогутніша армія. — Він у захваті обвів поглядом майдан. — В Австрії все це ще не набуло такого розвитку. Тут є ще минуле, й люди зберегли дещо від первісної інтуїції. Якщо це взагалі ще можливо, то лише звідси могло б розпочатися звільнення німецького єства від раціоналізму. Але, — додав він, зітхнувши, — з цього, боюся, навряд чи що-небудь вийде. Велика ідея нині наражається на надто впертий опір; тепер великі ідеї придатні лише для того, щоб перешкоджати один одному зловживати ними; ми живемо, сказати б, у стані морального миру, озброєного ідеями.

Він усміхнувся на власний жарт. Згодом йому спало на думку ще дещо:

— Щойно ми розмовляли про різницю між Німеччиною й Австрією. А ви знаєте, ця різниця завше нагадує мені гру в більярд; там теж ніколи не вцілиш, якщо покладатимешся на розрахунок, а не на відчуття!

Штум здогадався, що слова «моральний мир, озброєний ідеями» мали б його потішити, й вирішив довести, як уважно він слухав. У більярді ґенерал дещо тямив, отож сказав:

— Даруйте, я граю в карамболь і в піраміду, але ще ніколи не чув, що є різниця між німецькою й австрійською технікою гри!

Арнгайм заплющив очі й замислився.

— Сам я в більярд не граю, — озвався він нарешті, — але знаю, що кулю можна вдарити києм згори чи знизу, справа чи зліва; можна вцілити кулею просто в центр іншої кулі чи лише її зачепити; можна вдарити різкіше чи м’якше; «накочувати» кулю теж можна дужче або слабкіше; і таких можливостей запевне є ще багато. Кожен із цих елементів я можу уявити собі в будь-якому поєднанні, тож комбінацій виходить, по суті, нескінченна кількість. Якби я надумав теоретично вивести їхнє число, то мав би, крім законів математики й механіки твердих тіл, враховувати й теорію пружности; я мав би знати коефіцієнти матеріалів; вплив температур; щоб забезпечити координацію й ґрадацію своїх моторних імпульсів, я мав би володіти методами щонайтонших вимірювань; я мав би вміти точно, як за ноніусом, визначати відстань; щодо швидкости й надійности моя здатність комбінувати мала б перевершувати логарифмічну лінійку; я не кажу вже про потребу враховувати похибки, про ширину розсіювання й про те, що мета всього цього — ідеальне зіткнення двох куль — сама собою не однозначна, а становить групу ще достатніх умов, які складаються довкола якого-небудь середнього значення.

Арнгайм говорив повільно, вимагаючи від слухача уваги, — так ніби щось стікало з крапельниці у склянку; він хотів, щоб його візаві не пропустив повз вуха жодної подробиці.

— Отже, ви, мабуть, бачите, — провадив далі він, — що мені належало б мати лише такі властивості й робити лише такі речі, яких я не можу ні мати, ні робити. Ви, певна річ, знаєте математику досить добре для того, щоб збагнути, що на розв’язання цього завдання — розрахувати в такий спосіб хід бодай одного звичайного карамболю — забракло б цілого життя; розум просто кидає нас напризволяще! І все ж я підходжу із сиґареткою в роті до більярдного столу, наспівую подумки яку-небудь мелодію, не скидаючи, так би мовити, капелюха, майже не завдаю собі клопоту розібратися в ситуації, вдаряю києм — і розв’язую завдання! Те саме, пане ґенерал, відбувається безліч разів і в житті! Ви не лише австрієць, але й офіцер, ви маєте мене розуміти: політика, честь, війна, мистецтво, вирішальні процеси життя протікають по той бік розуму. Коріння людської величі — в ірраціональному. Ми, комерсанти, теж не робимо підрахунків, як вам, може, хотілося б гадати; ні, ми — я кажу, звісно, про людей провідних, маленькі люди свої гроші все ж таки, либонь, рахують — ми вчимося розглядати свої справді успішні ідеї як таємницю, що глумиться з будь-якого розрахунку. Хто не любить почуттів, моралі, релігії, музики, поезії, форми, виховання, лицарства, щирости, відкритости, терплячости, той, повірте, ніколи не стане й комерсантом широких масштабів. Тому я завжди захоплювався людьми військовими, а надто австрійськими, які спираються на прадавні традиції, й дуже радий, що ви надаєте підтримку нашій ласкавій пані. Це мене заспокоює. Її вплив, як і вплив нашого молодшого приятеля, має надзвичайно важливе значення. В основі всіх великих речей лежать ті самі властивості; високі обов’язки — це благодать, пане Генерал! — Він мимоволі потис Штумові руку й додав: — Дуже мало людей знають, що справді велике не має під собою Грунту; я хочу сказати, все сильне — просте!

У Штума фон Бордвера перехопило подих; не втямивши, по суті, жодного слова, він відчув потребу кинутися до бібліотеки й годинами шукати пояснень думкам, ділячись якими цей великий чоловік вочевидь хотів зробити йому приємність. Але врешті ця весняна буря в Генераловій голові пронеслася, і небо разюче проясніло. «Трясця його матері, та він же чогось від тебе хоче»! — сказав сам собі Штум. Він звів очі. Арнгайм усе ще тримав обіруч книжку, але цієї миті саме відчайдушно намагався спинити екіпаж; обличчя він мав збуджене й трохи розчервоніле, яким буває обличчя в людини, котра щойно обмінювалася з ким-небудь думками. Генерал мовчав, як мовчать із поваги, коли пролунало велике слово; якщо Арнгайм від нього чогось хотів, то й Генерал Штум міг хотіти від Арнгайма чого-небудь такого, що пішло б на користь імператорській службі. Ця думка відкривала такі можливості, що наразі Штум і замислитись не посмів, чи все воно справді так і є. Та навіть якби янгол у книжці раптом здійняв свої намальовані крила, щоб дати мудрому Генералові Штуму трохи зазирнути під них, більшого збентеження й щастя той не відчув би!

Тим часом на розі перед Діотимою й Ульріхом постало таке запитання: як бути жінці в складному становищі Діотими — відмовитися від спокуси зважитись на подружню зраду чи ліпше зробити щось третє, середнє, тобто належати тілом одному чоловікові, а душею — другому або навіть тілом, можливо, взагалі нікому; щоправда, це третє не мало, сказати б, тексту, це було лише високе звучання музики. І Діотима й далі суворо пильнувала за тим, щоб розмовляти в жодному разі не про себе саму, а просто про якусь «жінку»; і коли Ульріх своїми словами пробував поєднати цих двох жінок в одну, Діотимин погляд щоразу суворо його спиняв.

Отож манівцями вів мову й він.

— Чи бачили ви коли-небудь собаку? — спитав Ульріх. — Це вам тільки здається, що бачили! Ви завжди бачили лише щось таке, що вам більш чи менш справедливо уявлялося собакою. Те, що ми бачимо, не має всіх собачих властивостей, а має щось індивідуальне, чого, знову ж таки, не має жоден інший собака. Як же нам у житті робити щось «правильне»? Ми можемо робити лише те, що ніколи не буває правильне, а завжди більше чи менше, ніж щось правильне.

А хіба хоч одна цеглина падала коли-небудь із даху так, як їй приписує закон? Та ніколи! Навіть у лабораторії речі поводяться не так, як їм належить поводитись. Вони в усіх аспектах безладно відхиляються від норми, і вважати це похибкою у проведенні експерименту, припускаючи, що справжнє значення десь посередині, — певною мірою фікція.

Або знаходять які-небудь два камінці і, з огляду на спільні властивості, називають їх алмазами. Але один камінець — з Африки, а другий — з Азії. Одного викопав із землі негр, а другого — азіат. Може, ця відмінність аж така велика й нівелює все, що може бути між ними спільного? У рівнянні «алмаз плюс обставини в сумі дають однаково алмаз» споживча вартість алмаза така висока, що поряд із нею значення обставин зникає; але можна уявити собі обставини духовного характеру, за яких це співвідношення стає зворотним.

Усе становить часточку загального, але, крім того, ще й має свою особливість. Усе становить істину, але воно, крім того, ще й первісне й ні з чим не порівнянне. Я уявляю собі це так, що індивідуальна властивість будь-якого створіння — це саме те, що не збігається ні з чим іншим. Колись я сказав вам, що в світі лишається тим менше індивідуального, чим більше ми відкриваємо істинного, бо вже давно точиться боротьба проти індивідуального, якого чимдалі більшою мірою позбавляють ґрунту. Не знаю, що зостанеться від нас наостанку, коли все буде раціоналізованим. Може, нічого, а може, тоді, коли зникне хибне значення, що його надаємо тепер особистості, ми перейдемо до якої-небудь нової системи значень, мов до чудової пригоди.

То яке буде, отже, ваше рішення? Чи повинна «жінка» керуватися законом? Тоді нехай уже відразу чинить за законом цивільним. Мораль — цілком правомірна середня й колективна величина, дотримуватись якої треба, коли вже її визнаєш, скрупульозно й без відступів. Проте в окремих випадках розв’язати проблему за допомогою моралі не можна, моралі в них менше саме на стільки, на скільки глибше вони просякнуті незглибимістю світу!

— Ви тут виголосили цілу промову! — сказала Діотима. Вона була непомалу задоволена, відчуваючи, які високі вимоги оце до неї поставлено; однак їй кортіло все ж таки показати свою перевагу тим, що вона не розводить зайвих балачок. — То що ж має робити в реальному житті жінка, опинившись у становищі, про яке ми щойно розмовляли? — спитала вона.

— Розв’язати руки! — відповів Ульріх.

— Кому?

— Усім і всьому! Її рідному чоловікові, її коханцеві, її самозреченню — всьому поспіль.

— Ви справді уявляєте собі, що це означає? — промовила Діотима, з болем згадуючи про те, як її високому наміру, можливо, зректися Арнгайма щоночі підрізала крила та проста обставина, що вона спала в одній кімнаті з Туцці.

Кузен, видно, щось уловив від цієї її думки, бо спитав напростець:

— Чи не хочете спробувати зі мною?

— З вами? — протяжно відказала Діотима; вона ризикнула захиститися, невинно поглузувавши: — Може, ви ще й змалюєте мені, як ви це, власне, уявляєте?

— А чого ж, змалюю! — поважно погодився Ульріх. — Адже ви дуже багато читаєте, чи не так?

— Звичайно.

— І що потім робите? Я сам одразу й відповім: пропускаєте все, що не відповідає вашим поглядам. Те саме зробив уже й автор. Так самісінько ви щось пропускаєте вві сні чи в уяві. Отже, констатую: краса або схвильованість приходять у світ унаслідок того, що ми щось випускаємо чи відкидаємо. Наша позиція всередині реальности — це вочевидь такий собі компроміс, середній стан, у якому почуття заважають одне одному пристрасно розвиватись і певною мірою зливаються в сірість. Тому діти, які такої позиції ще не мають, і щасливіші, й нещасливіші, ніж дорослі. Хочу відразу додати: дурні теж щось випускають, адже дурість робить людину щасливою. Отже, пропоную: спершу спробуймо покохати одне одного, так ніби ви і я — персонажі письменника, що трапляються на сторінках його книжки. Принаймні відкиньмо всю оту жирову оболонку, яка округлює реальність.

Діотимі не терпілося заперечити; їй хотілось уникнути цієї розмови на надто особисту тему й, крім того, показати, що вона таки трохи розуміється на тому, про що вони дискутують.

— Чудово, — відповіла вона, — одначе стверджують, нібито мистецтво — це перепочинок від дійсности, і його призначення — повертати людей до неї посвіжілими!

— А я такий нетямущий, — відказав кузен, — що стверджую: ніяких «перепочинків» не має бути! Що то за життя, яке час від часу треба продірявлювати перепочинками?! Чи протикали б ми дірки в картині через те, що вона ставить до нас надто високі вимоги? Хіба у вічному раюванні вакації передбачено? Скажу вам відверто: іноді мені прикро думати навіть про сон.

— Ось бачите, наскільки неприродне те, що ви кажете! — урвала Ульріха Діотима, скориставшись його прикладом. — Людина не має потреби спинитися й спокійно перепочити! Жоден інший приклад не продемонструє різниці між вами й Арнгаймом краще, ніж цей! З одного боку, розум, що не знає тіні речей, а з другого — розум, який розвивається з глибокої людяности, розвивається і в тіні, і в сонячному сяйві!

— Я, певна річ, перебільшую, — незворушно визнав Ульріх, — ви побачите це ще виразніше, коли ми перейдемо до подробиць. Згадаймо, скажімо, про великих письменників. Можна рівнятися в житті на них, але з них життя не вичавиш. Тому, що їх хвилювало, вони надали такої твердої форми, що воно, аж до відступів між рядками, нагадує спресований метал. Але що вони, власне, сказали? Ніхто цього не знає. Вони й самі ніколи не знали цього цілком однозначно. Вони — наче те поле, над яким літають бджоли. Воднораз самі вони — політ над землею. Їхнім думкам і почуванням властиві всі ступені переходу між істинами чи навіть помилками — ці ступені в крайньому разі можна якось позначити — і мінливими істотами, які самочинно наближаються до нас або уникають нас, коли ми хочемо їх розгледіти.

Неможливо вивільнити думку книжки зі сторінки, яка цю думку в собі містить. Думка підморгує нам, мов людське обличчя, яке, проносячись повз нас у вервечці решти облич, лиш на коротку мить являє нам своє повне значення. Я, мабуть, знову трохи перебільшую; та нарешті мені хочеться спитати вас: що ж у нашому житті відбувається не так, як я оце описав? Я мовчу про ті виразні враження, що їх можна виміряти й назвати, але решта понять, на яких ми будуємо своє життя, — не що інше, як застиглі метафори. Поміж скількома уявленнями коливається й хитається хоч би вже таке простеньке поняття, як мужність?! Це — мов хмаринка пари з вуст, що змінює свою форму від найменшого подиху на неї, і немає нічого твердого — ні враження, ні порядку. Отож коли в літературі ми, як я вже казав, просто випускаємо все, що не відповідає нашим поглядам, то цим усього-на-всього відновлюємо первісний стан життя.

— Любий мій друже, — озвалася Діотима, — всі ці міркування мені здаються безпредметними.

Ульріх саме на хвилю примовк, і слова ці Діотима промовила, скориставшись паузою.

— Мабуть, що так. Сподіваюся, я говорив не надто голосно, — відповів він.

— Ви говорили швидко, тихо й довго, — додала вона трохи іронічно. — І все ж таки не сказали жодного слова з того, про що хотіли сказати. Знаєте, що ви пояснювали мені ще раз? Що реальність треба скасувати! Коли я почула від вас це зауваження вперше — здається, під час одного з наших виїздів за місто, — то, зізнаюся, довго не могла про нього забути; сама не знаю чому. Але ви, на жаль, знов не сказали, як збираєтесь усе це робити!

— Тоді мені, певна річ, іще раз довелося б говорити не менше, ніж я вже говорив. Але невже ви сподіваєтесь, що це буде так просто? Якщо не помиляюся, ви згадували про те, що хотіли б полетіти з Арнгаймом до якоїсь своєрідної святости. Виходить, ви уявляєте собі це як іще одну своєрідну реальність. А я казав про те, що потрібно знов опанувати нереальність; реальність уже втратила сенс!

— О, з такою думкою Арнгайм навряд чи погодився б! — промовила Діотима.

— Звичайно, не погодився б; у цьому ж бо й полягає вся суперечність між нами. Тій обставині, що він їсть, п’є, спить, що він — великий Арнгайм і не знає, одружуватись на вас чи ні, він хоче надати сенсу й задля цього ціле життя збирав усі скарби духу!

Зненацька Ульріх зробив паузу, що перейшла в мовчання. По хвилі він уже іншим голосом спитав:

— Чи не скажете, чому я веду цю розмову саме з вами? Цієї хвилини я згадую про своє дитинство. Я був — не повірите! — славним хлопчиком, м’яким, як повітря теплої місячної ночі. Я міг по вуха закохатися в якого-небудь собаку чи в який-небудь ножик… — Він не доказав до кінця й цієї фрази.

Діотима недовірливо звела на нього погляд. Вона знову пригадала, як колись він обстоював «точність почуттів», а тепер ось виступав проти цього. Якось він навіть дорікнув був Арнгаймові за недостатню чистоту намірів, а тепер уже висловлювався за те, щоб «розв’язати руки». І в неї викликало тривогу те, що Ульріх був за «почуття без вакацій», тоді як Арнгайм двозначно заявив, що не треба ні безоглядно ненавидіти, ні безоглядно кохати! Думка про це викликала в ній глибоку непевність.

— Невже ви справді гадаєте, що є безмежні відчування? — спитав Ульріх.

— О, є безмежні почуття! — відповіла Діотима й знов немовби стала ногами на твердий Грунт.

— А я, знаєте, не дуже в це вірю, — неуважно проказав Ульріх. — Ми на диво часто заводимо такі розмови, але це — саме те, чого ми все життя уникаємо, немовби боячись у цьому потонути.

Він завважив, що Діотима не слухає, а схвильовано стежить за Арнгаймом, чиї очі виглядали екіпажа.

— Боюся, — сказала вона, — доведеться нам рятувати його від Генерала.

— Я спиню екіпаж і візьму Генерала на себе, — запропонував Ульріх.

І тієї миті, коли він уже зібрався був рушити, Діотима взяла його за лікоть і, по-дружньому вдячна йому за готовність допомогти, м’яко промовила, немовби схвалюючи його слова:

— Будь-які інші почуття, крім безмежних, нічого не варті.

115. Пипки твоїх персів — наче макові пелюстки

Згідно із законом, за яким услід за періодами високої стабільности настають бурхливі переміни, певного рецидиву зазнала й Бонадея. Усі спроби зійтися з Діотимою виявилися марними, тож нічого не вийшло з її чудового наміру покарати Ульріха тим, що обидві суперниці потоваришують, а його залишать ні з чим, — фантазія, яка часто навідувала її у мріях. Довелося Бонадеї принизити свою гідність і знов постукатись до коханого, але той, схоже, влаштовував усе так, що їм безперервно заважали, і її слова, якими вона намагалася пояснити йому, чому знову прийшла, хоч він цього, мовляв, і не заслуговує, в’янули від його бездушної люб’язности. Бонадеї аж-аж-аж як кортіло влаштувати йому жахливу сцену, але робити це, з другого боку, їй не давала її доброчесна поза, тому згодом вона почала відчувати велику відразу до чеснот, які сама ж таки й поставила собі за обов’язок. Ночами важка голова — наслідок непогамованої похоті — здавалася їй на плечах кокосовим горіхом, шкаралупа якого через недогляд природи зсередини заросла мавпячим волоссям, і Бонадею, мов п’яницю, в якого відібрали пляшку, врешті охопила безсила лють. Вона подумки проклинала Діотиму, називаючи ту аферисткою й нестерпною бабегою, і її буйна уява зі знанням справи нагороджувала шляхетно-жіночу велич, чарівливість якої була Діотиминою таємницею, всілякими коментарями. Наслідування зовнішнього вигляду цієї жінки, що досі приносило Бонадеї стільки щастя, тепер обернулося для неї в’язницею, звідки вона нарешті вирвалася на розгнуздану волю; дзеркало й щипці для завивання втратили свою здатність творити з неї ідеальний образ, і разом з цим настав крах і тому штучному стану свідомости, в якому вона перебувала. Навіть сон, який, попри всі її життєві конфлікти, завжди давав їй стільки насолоди, тепер вечорами іноді змушував на себе трохи чекати, і це було для неї такою новиною, що здавалося їй хворобливим безсонням; і в цьому стані вона відчувала те, що відчувають усі люди, вражені серйозною недугою: що дух утікає, полишаючи тіло, мов пораненого, напризволяще. Коли Бонадея в муках спокус немовби лежала на розпеченому піску, всі оті великорозумні Діотимині балачки, які колись викликали в неї захват, здавалися їй далекими-далекими, й вона щиро їх зневажала.

Бонадея не важилась навідатися до Ульріха ще раз, тому придумала інший план, щоб повернути його до природних почувань, і насамперед було готове завершення того плану: вона заявиться до Діотими, отої спокусниці, саме тоді, коли Ульріх буде в неї. Адже всі ті дискусії в Діотими вочевидь були тільки приводом, щоб похизуватися одне перед одним, замість справді зробити що-небудь для загального добра. А ось Бонадея, навпаки, задля загального добра таки щось зробить, отож тепер був готовий і початок її плану: ніхто ж бо не дбає вже про Моосбруґера, і той, поки всі тільки виголошують гучні слова, гине! У Бонадеї ані найменшого подиву не викликало те, що Моосбруґерові знов судилося вирятувати її з біди. Якби вона про того чоловіка замислилась, то він видався б їй чудовиськом; але вона лише думала: «Коли вже Ульріх так йому співчуває, то нехай же про нього й не забуває!» Розробляючи свій план далі, Бонадея спинилася ще на двох деталях. Вона пригадала, як у розмові про того вбивцю Ульріх стверджував, нібито ми маємо ще одну душу, завжди безневинну, і людина осудна щоразу може вчинити й інакше, а неосудна — ні; з цього Бонадея зробила щось на кшталт висновку: вона має бажання стати неосудною, бо тоді не буде ні в чому винна, і Ульріха, якому неосудности бракує, теж треба, йому ж таки на добро, привести до такого стану.

Готуючись здійснити свій план, вона кілька вечорів причепурена, ніби зібралась у світське товариство, блукали попід вікнами в Діотими; довго чекати їй не доводилося — невдовзі у вікнах уздовж усього фасаду спалахувало світло на знак того, що за ними почалося жваве життя. Своєму чоловікові Бонадея казала, що її кудись там запросили, але довго засиджуватись вона, мовляв, не має наміру; і завдяки цій брехні, завдяки цьому вечірньому походжанню перед будинком, куди її не кликали, за ті кілька днів, коли їй іще бракувало сміливости, й виник отой імпульс, який дедалі визрівав і невдовзі мав повести її сходами нагору. Її могли побачити тут знайомі, міг угледіти, випадково проходячи мимо, й рідний чоловік; на неї міг звернути увагу портьє, могло спасти на думку поцікавитись, що вона тут робить, і поліціянтові; і що частішими ставали такі її прогулянки, то більшими ввижалися їй ці небезпеки й то ймовірнішим ставало, що, поки вона й далі зволікатиме, що-небудь може статися. Загалом Бонадеї частенько доводилося шмигати в під’їзди й пробиратись такими шляхами, де треба було ховатися від чужих очей, але тоді їй допомагало, мов янгол-охоронець, усвідомлення, що все це — неминуча умова того, чого вона хоче домогтися, а тепер ось вона мала проникнути в дім, де на неї ніхто не чекав, і ще хтозна, що чекало її там узагалі; вона почувалася терористкою, яка спочатку не дуже чітко уявляла собі всю операцію, але внаслідок обставин доходить до такого напруженого стану, що його ще дужче вже не напружить ні звук пострілу, ні зблиски крапель бризнутої соляної кислоти.

Аж таких намірів Бонадея не мала, проте свідомість її була не менш далека від реальности, коли вона нарешті натисла на кнопку дзвінка й переступила поріг. Маленька Рахель непомітно підійшла до Ульріха й доповіла, що в передпокої його хтось хоче бачити; дівчинка не сказала, однак, що той «хтось» — незнайома жінка під низько опущеним серпанком, і Бонадея відкинула його з обличчя аж тоді, коли покоївка причинила за Ульріхом двері вітальні. Цієї миті Бонадея була твердо переконана, що доля Моосбруґера вже не терпить жодних зволікань, і зустріла Ульріха не як змучена ревнощами коханка, а захекавшись, мов марафонець. Пояснюючи мету свого приходу, вона, не довго думаючи, збрехала, буцімто напередодні чоловік сказав їй, що скоро Моосбруґера вже не можна буде врятувати нічим.

— Ніщо не викликає в мене такої огиди, — завершила вона, — як оцей мерзенний різновид убивць; і все ж я ризикнула прийти сюди й видатись непроханою гостею, бо ти маєш негайно повернутися до господині дому та її найвпливовіших гостей і розповісти про свою справу, якщо взагалі хочеш іще чого-небудь домогтися!

Вона не знала, на що сподівалася. На те, що Ульріх розчулено подякує, що він покличе Діотиму, що та запросить її й Ульріха до якої-небудь окремої кімнати? Що Діотима, можливо, вже на гомін голосів вийде до передпокою, і вона, Бонадея, дасть їй зрозуміти, що не така вже вона, Бонадея, зовсім обмежена й темна, щоб не бути гідною шляхетних почуттів Ульріха! Очі її блищали вологою, руки тремтіли. Розмовляла вона голосно. Ульріх був дуже спантеличений і раз у раз усміхався, розпачливо намагаючись її заспокоїти й виграти час, щоб обміркувати, як її переконати якомога скоріше звідси піти. Становище було складне, й усе це скінчилося б, мабуть, істеричними криками й риданнями Бонадеї, якби не допомогла Рахель. Увесь цей час маленька покоївка з блискучими, широко розплющеними очима стояла неподалік збоку. Коли незнайома вродлива жінка, тремтячи всім тілом, стривожено попросила покликати Ульріха, дівчина одразу здогадалася: йдеться про щось незвичайне, романтичне. Вона чула майже всю їхню розмову, і прізвище «Моосбруґер» своїми складами вдарило їй у вуха, мов пострілами. Її увагу прикували горе, туга і ревнощі, які виразно відлунювали в жінчиному голосі, хоч вона тих почуттів і не розуміла. Дівчина здогадалася, що ця жінка — Ульріхова коханка, й ту ж мить закохалася в нього вдвічі дужче, ніж була закохана. Вона відчувала, що її пориває здійснити який-небудь вчинок, так ніби поряд могутньо лилася пісня, і вона мала її підхопити. І Рахель, благаючи поглядом не виказувати її, прочинила якісь двері й запросила обох ступити до єдиної кімнати, не зайнятої гістьми. Це стало її першою очевидною зрадою щодо господині, бо дівчина не повинна була мати жодного сумніву в тому, як усе обернеться, коли її вчинок випливе на чисту воду; але світ був такий чарівний, а солодка схвильованість — це стан завжди такий розхристаний, що вона навіть не встигла ні про що подумати.

Коли спалахнуло світло й Бонадея помалу розгледіла, де опинилась, у неї мало не підітнулися коліна й рум’янець ревнощів залив її щоки; бо це була Діотимина спальня; довкола валялися панчохи, щітки для кіс і ще багато чого такого, що лишається лежати де попало, коли жінка, виходячи до гостей, поспіхом переодягається з голови до ніг, а покоївка не встигає прибрати чи не прибирає вмисне, як оце тепер, бо другого ранку однаково доведеться Грунтовно робити все знов; адже коли бували такі багатолюдні врочисті вечори, спальню, щоб звільнити решту кімнат, також мусили обертати на склад для меблів. Повітря тут пахло цими щільно позсовуваними меблями, пудрою, милом і парфумами.

— Ця мала втнула дурницю; тут нам лишатися не можна! — сказав сміючись Ульріх. — Та й узагалі тобі не слід було сюди приходити, адже Моосбругерові однаково нічим не зарадиш.

— То мені, кажеш, не слід було сюди поспішати? — ледве чутно промовила Бонадея.

Очі її блукали кімнатою. Хіба покоївці самій спало б на думку, питала вона себе з болем, приводити Ульріха до цього найзаповітнішого куточка в домі, якби дівчина до цього не звикла?! Однак Бонадея, не в змозі закинути Ульріхові цього доказу, вирішила за краще сказати з глухим докором:

— І ти можеш спокійно спати, коли діється така несправедливість? Я цілими ночами не змикаю очей, тому й наважилася розшукати тебе!

Вона стояла біля вікна спиною до кімнати, дивлячись у непроглядну темінь, що підступала знадвору крізь лискучі шибки до її очей. Там могли бути крони дерев чи глибокий двір. Попри свою схвильованість, Бонадея тут досить добре орієнтувалася, щоб зрозуміти, що вікна цієї кімнати виходять не на вулицю; але з якихось інших вікон можна було зазирнути до цього будинку, й коли вона уявила собі, що ось стоїть вона зі своїм зрадливим коханцем при незапнутих фіранках на яскравому світлі перед очима темної, чужої глядацької зали у спальні своєї суперниці, це викликало в ній глибоке збудження. Вона скинула капелюшка й розстебнула пальто, її чоло й теплі пипки на персах торкнулися холодних шибок; від ніжности й сліз очі її взялися вологою. Бонадея спроквола відхилилась од вікна й обернулася знов до свого приятеля, але щось від м’якої, поступливої чорноти, в яку вона щойно дивилась, лишилося в її очах, сповнених тепер непритомної глибина.

— Ульріху! — переконливо мовила вона. — Ти людина непогана! Поганого ти просто вдаєш! Ти як тільки можеш створюєш собі труднощі, аби лиш не бути добрим!

Через ці недоречно розумні Бонадеїні слова ситуація знов стала небезпечною; це було вже не палке бажання знайти втіху в духовній шляхетності, бажання, досить смішне для такої жінки, підвладної власному тілу; ні, тепер сама краса цього тіла висловлювалася за своє право на спокійну гідність кохання. Ульріх ступив до неї й однією рукою обійняв її за плечі; вони знов обернулися до темряви й задивились у вікно вдвох. У безмежному, здавалось, мороці розпливалося трохи світла, що падало з будинку, й це мало такий вигляд, немовби повітря наповнював своєю м’якістю густий туман. Ульріх мав чомусь надзвичайно глибоке враження, ніби дивиться в прохолодну жовтневу ніч, хоч був кінець зими, й ніби ця ніч величезною вовняною ковдрою закутала місто. Потім йому спало на думку, що й вовняну ковдру так само можна порівняти із жовтневою ніччю. Він відчув, як його шкіра від невпевнености взялася сиротами, й ще міцніше пригорнув до себе Бонадею.

— То ти підеш тепер туди? — спитала вона.

— І не допущу несправедливости, яка загрожує Моосбруґерові? Ні, я ж бо навіть не знаю, чи з ним справді чинять несправедливо! Що я про нього знаю? Один раз я мигцем бачив його на суді й прочитав дещо з того, що про нього писали. Це от ніби мені примарилося, що пипки твоїх персів — наче макові пелюстки. Хіба через це я маю право вважати, що вони — й справді макові пелюстки?

Він замислився. Замислилась і Бонадея. Ульріх міркував: «А й справді, людина, навіть якщо дивитися на неї тверезо, для іншої людини означає не багато більше, ніж низку порівнянь». Бонадея, поміркувавши, вирішила:

— Знаєш, ходімо звідси!

— Це неможливо, — відповів Ульріх. — Там спитають, де я дівся, і якщо бодай довідаються, що тут була ти, це наробить такого шелесту, що не дай Боже!

Мовчання край темного вікна і щось таке, що могло бути й жовтневою ніччю, й січневою ніччю, й вовняною ковдрою, й щастям чи болем — їм усе це було однаково, — знов поєднало обох.

— Чому ти ніколи не робиш найпростішого? — спитала Бонадея.

Зненацька Ульріхові пригадався сон, який наснився йому, мабуть, недавно. Ульріх був один із тих людей, котрі рідко бачать сни чи принаймні ніколи їх не пам’ятають, і те, що цей спогад несподівано відкрився і впустив його, справило на нього дивне враження. Він нібито раз у раз марно намагався подолати крутий схил гори, але в нього щоразу починала дуже паморочитися голова, й він мусив повертати назад. Тепер він, уже не потребуючи жодних пояснень, знав, що це видіння стосується Моосбруґера, хоч сам той чоловік у сні й не з’являвся. Сон у фізичних картинах символізував також — адже такі видіння часто можна тлумачити по-різному — марні зусилля його розуму, які останнім часом знов і знов давали про себе знати в його розмовах та стосунках з людьми й нагадували сліпе блукання, що далі певної межі не веде. Він не стримавсь, щоб не всміхнутися з приводу того, як просто й виразно це передав його сон: гладенький камінь, земляний оповзень, де-не-де самотнє дерево — щоб до нього дійти чи щоб під ним лише перепочити, — а сам схил, поки ним ідеш, спинається вгору то крутіше, то пологіше. Ульріх марно силкувався й підійматись, і спускатись, і в нього вже так паморочилося в голові, що аж нудило, коли це той, хто прошкував поруч, сказав: «Годі з нас, унизу в долині є ж бо зручна дорога для всіх!» Це було так очевидно! Ульріхові, до речі, здалося, що його супутником чи супутницею цілком могла бути Бонадея. Може, йому й справді наснилося також, що пипки її персів нагадували макові пелюстки; щось позбавлене будь-якого зв’язку, таке, що захопленому пошуками почуттю легко могло видатися чимось широким, із пощербленими краями, темним і синювато-червоним, наче мальва, випливло, мов туман, з іще не освітленого кутка його сновидінь.

Цієї миті у свідомості настало таке прояснення, коли досить одного погляду, щоб побачити її лаштунки й усе, що серед них відбувається, хоч передати своє враження словами годі й намагатися. Про зв’язок між снами й тим, що вони виражають, Ульріх знав, адже це — не що інше, як зв’язок аналогій, метафор, котрий уже не раз його захоплював. Метафора містить правду й неправду, для почуття нерозривно пов’язані одна з одною. Якщо взяти метафору такою, яка вона є, і, скориставшись реальністю як зразком, удихнути в неї почуття, то вийде сон і мистецтво, але між ними й реальним, повним життям стоятиме скляна стіна. Якщо розглянути метафору здоровим глуздом і відокремити те, що не збігається, від того, що з точністю збігається, то постануть правда й знання, але почуття тоді знищаться. На кшталт тих штамів бактерій, які розщеплюють органіку на дві частини, людський рід розкладає первісне буття метафори на тверду матерію реальности й правди і на склоподібну атмосферу здогаду, віри й штучности. Схоже, жодного третього варіанту, крім цих двох, нема; та як часто щось непевне завершується бажаним наслідком, якщо берешся за справу, не довго розмірковуючи! Ульріх мав таке відчуття, немовби щойно вибрався з плутанини завулків, якими його так часто вели власні роздуми й настрої, і тепер стоїть на головному майдані, звідки все бере свій початок. І дещицю з усього цього він сказав Бонадеї у відповідь на її запитання, чому він ніколи не робить найпростішого. Бонадея його, мабуть, не зрозуміла, але цей день у неї був, безперечно, великий; вона на хвилю замислилась, щільніше притислася, тримаючи Ульріха попідруч, до його плеча і підбила підсумок їхньої розмови:

— Уві сні ж бо ти теж не думаєш, просто з тобою стається яка-небудь історія!

Це була майже правда. Він потис їй руку. В очах у неї раптом знову виступили сльози. Вони повільно-повільно потекли її щоками, і від шкіри, зволоженої їхньою сіллю, на нього війнуло невимовними пахощами кохання. Ульріх удихнув їх і відчув глибоку тугу за цією лоскітливо-слизькою насолодою, за піддатливістю й забуттям. Але він опанував себе й ніжно повів Бонадею назад до дверей.

— А тепер тобі треба йти, — тихо промовив він. — І не сердься на мене; я не знаю, коли ми побачимось, у мене тепер багато клопоту із самим собою!

І диво сталося. Бонадея не чинила ніякого опору й жодним словом не виказала свого роздратування чи гордощів. Вона вже не ревнувала. Вона відчула, що з нею відбувається якась історія. Їй хотілось обійняти Ульріха й захистити його від усього на світі; їй ввижалося, що його потрібно опустити на землю; а найдужче їй хотілося осінити хрестом йому чоло, як вона робила своїм дітям. І Бонадеї здалося це таким прекрасним, що їй і на думку не спало побачити в цьому кінець. Вона вдягла капелюшка й поцілувала Ульріха, а тоді поцілувала його ще раз, уже крізь серпанок, нитки якого стали від цього гарячими, мов розпечене пруття ґрат.

З допомогою Рахель (та чатувала, підслуховуючи, під дверима) Бонадеї пощастило непомітно, хоч гості вже й почали розходитися, зникнути. За це Ульріх тицьнув у руку Рахель щедрі чайові й кількома словами похвалив її за терплячість; і те, й те викликало в дівчини такий захват, що її пальці — вона цього навіть не помітила — довго, дуже довго разом з грішми тримали і його руку, поки він, не стримавшись, засміявся й привітно поплескав її по плечу, а вона раптом густо зашарілася.

116. Двоє дерев життя й потреба заснувати

генеральний секретаріат точности й душі

Цього вечора гостей у помешканні Туцці було вже не так багато, як колись, охочих брати учать у паралельній акції поменшало, й ті, що зібралися, порозходились раніше, ніж звичайно. Навіть поява в останню хвилину його ясновельможности (граф, до речі, був не в гуморі й справляв похмуре враження чимось заклопотаного, позаяк одержав приголомшливі повідомлення про націоналістичні підступи супроти свого творіння) не могли завадити гостям розбігатися. Щоправда, дехто ще трохи затримався, сподіваючись, що прихід Ляйнсдорфа пов’язаний, можливо, з якимись особливими новинами, та коли той ні на що таке навіть не натякнув і до присутніх, по суті, не виявив жодної цікавости, пішли й ці останні. Тож Ульріх, повернувшись сюди знову, побачив, на свій жах, що кімнати вже майже спорожніли, й невдовзі в них зосталося тільки «дуже вузьке коло», до якого долучився лише начальник відділу Туцці, що тим часом повернувся додому. Його ясновельможність знову казав:

— Вісімдесятивосьмирічного імператора-миротворця можна, звичайно, назвати символом; у цьому закладено глибоку ідею; але треба наповнити її і якимсь політичним змістом! А то зацікавлення ослабне, і в цьому не буде нічого дивного. Одне слово, те, що залежало від мене, я, знаєте, зробив; німецькі націоналісти дихають чортом через Виснєчкі, заявляючи, нібито він — слов’янофіл, а слов’яни теж дихають чортом, заявляючи, що в міністерському кріслі той був вовком в овечій шкурі. Але з цього випливає лиш одне: Виснєчкі — щирий патріот, що стоїть над партіями, і я триматимуся за нього з усіх сил! А з другого боку, все це треба якнайскоріше доповнити культурними заходами, щоб дати людям якийсь позитив. Наше опитування з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення посувається надто повільно. Австрійський рік чи рік усього світу — це штука досить непогана, але я хочу сказати вам таке: все, що виступає символом, помалу має ставати чимось істинним; тобто поки це — символ, він ще хвилює мою душу, і я ще нічого, анічогісінько не знаю, але згодом я відвертаюся від дзеркала своєї душі й роблю щось зовсім інше, що тим часом заслужило на моє схвалення. Чи зрозуміло, що я хочу цим сказати? Наша люба господиня докладає просто неймовірних зусиль, і тут уже з місяця в місяць точаться розмови про справді гідні уваги речі, однак кількість зацікавлених усе ж таки зменшується, й у мене таке відчуття, що незабаром нам доведеться на щось зважитися; не знаю лише, на що, можливо, на прибудову ще однієї вежі до собору святого Стефана чи на заснування кайзерівсько-королівської колонії в Африці — це, по суті, не має значення. Бо я певен, що останньої хвилини з цього може вийти й щось зовсім інше. Головне — це вчасно, так би мовити, запрягти винахідливість учасників, щоб вона не зійшла нанівець!

Граф Ляйнсдорф мав таке враження, що виголосив корисну промову. Від імени присутніх слово для відповіді взяв Арнгайм.

— Те, що ви кажете про необхідність у певні моменти запліднювати розмисли дією, хай навіть тимчасовою, — надзвичайно життєво й істинно! І з огляду на це справді важливо те, що в інтелектуальному колі, яке тут збирається, від якогось часу панують інші настрої. Непевність і невиразність, яка завдавала стільки клопоту напочатку, минула; нові пропозиції вже майже не надходять, а про попередні якщо хто-небудь і згадує, то вони однаково не дістають відчутної підтримки. Складається враження, що в усіх сторін прокинулось усвідомлення того, що коли приймаєш запрошення, то береш на себе зобов’язання й доходити згоди, тож тепер кожна певною мірою прийнятна пропозиція мала б шанси дістати загальне схвалення.

— Любий докторе, а як ідуть справи з цим у нас? — звернувся його ясновельможність до Ульріха, якого тим часом помітив. — Чи з’ясувалося вже що-небудь також?

Ульріхові довелося дати заперечну відповідь. Письмовий обмін думками можна розтягувати з куди більшим задоволенням, ніж усний, та й надходження пропозицій, спрямованих на ті чи ті поліпшення, не зменшувалося, тому він і далі засновував товариства й об’єднання і від імени його ясновельможности відсилав їх до різноманітних міністерств, чия готовність клопотатися ними останнім часом, щоправда, помітно ослабла. Про це Ульріх і доповів.

— І не дивно! — промовив його ясновельможність, звертаючись до присутніх. — У нашого народу неймовірно високі державницькі прагнення; але треба мати енциклопедичну освіченість, щоб задовольнити ці прагнення в усіх сферах, де вони виявляються. У міністрів просто опускаються руки, і це — ще одне підтвердження тому, що настає пора втрутитися нам згори.

— У зв’язку з цим, — іще раз узяв слово Арнгайм, — вашій ясновельможності буде, мабуть, цікаво довідатися про те, що останнім часом дедалі більшу увагу учасників наших нарад привертає ґенерал фон Штум.

Його ясновельможність уперше поглянув на ґенерала.

— І чим же? — мовив граф, анітрохи не завдаючи собі клопоту приховати нечемність такого свого запитання.

— Але мені це лише прикро! Я зовсім не мав таких намірів! — сором’язливо запротестував Штум фон Бордвер. — За столом таких нарад у солдата завдання скромне, і я цього правила дотримуюсь. Але ви, ваша ясновельможносте, пригадуєте, що я вже на першому засіданні й, сказати б, лише на виконання свого солдатського обов’язку попросив, аби комітет з випрацювання особливої ідеї, якщо йому не спаде на думку нічого кращого, поміркував про те, що наша артилерія не має сучасних гармат, та й наші військово-морські сили не мають кораблів, тобто достатньої кількости кораблів, потрібних для виконання майбутніх, можливо, завдань оборони країни.

— І що? — урвав його граф, спрямовуючи на Діотиму здивовано-запитливий погляд, який неприховано виказував його невдоволення.

Діотима стенула своїми гарними плечима й покірливо їх опустила; вона вже майже звикла до того, що цей невеличкий кругленький Генерал, підтримуваний і керований хтозна-якими силами, з’являється, мов жаский сон, повсюди, хоч би куди вона пішла.

— То отож, — повів далі фон Бордвер поквапно, щоб його скромність, з огляду на такий успіх, не взяла над ним гору, — саме останнім часом почали лунати голоси, ладні підтримати таку пропозицію, якби з нею спершу хто-небудь виступив. Казали ж бо, що війська і флот — це ідея, мовляв, колективна, до того ж ідея, зрештою, велика, і що так, мабуть, можна було б потішити і його величність. От уже прусаки здивувалися б. даруйте, пане фон Арнгайм!

— Та ні, прусаки не здивувалися б, — заперечив, усміхнувшись, той. — А втім, само собою зрозуміло, що коли йдеться про такі суто австрійські справи, то мене тут, вважайте, взагалі немає, і я лише надзвичайно скромно користаюся з дозволу все ж таки слухати.

— У кожному разі, отже, — провадив Генерал, — справді почали лунати голоси, які заявляли, що найпростіше було б припинити балаканину й спинитися на військовому проекті. Особисто мені здається, що це можна було б пов’язати ще з якою-небудь, можливо, з великою цивільною ідеєю; але солдатові, як я вже казав, у розмови втручатися негоже, а голоси, які стверджували, що від цивільних роздумів однаково нічого путнього не дочекаєшся, лунали саме з боку найвищих інтелектуальних кіл.

Завершення цієї промови його ясновельможність слухав із широко розплющеними, застиглими очима, й лише мимовільні спроби покрутити одним навколо одного великими пальцями виказували напружену й нестерпну роботу його душі.

Начальник відділу Туцці, якого тут чути не звикли, тихо й неквапно озвався:

— Не думаю, що міністр чужоземних справ мав би проти цього якісь заперечення!

— О, то відомства, виходить, уже порозумілися?! — спитав граф Ляйнсдорф іронічно й роздратовано воднораз.

Туцці незворушно й люб’язно відповів:

— З приводу відомств ясновельможність зволять жартувати. Військове міністерство скоріше привітало б всесвітнє роззброєння, ніж пішло б на домовленість із міністерством чужоземних справ! — Тоді повів далі: — Ваша ясновельможність знає ж бо про історію з оборонними спорудами в Південному Тіролі, зведеними за останні десять років на настійну вимогу начальника ґенерального штабу? Кажуть, вони побудовані бездоганно й за останнім словом техніки. Певна річ, їх оснащено й дротяними загородженнями під електричною напругою, а також потужними прожекторними установками, для живлення яких під землею навіть поставлено дизельні двигуни; тож не можна сказати, що ми в чомусь відстаємо. Біда лишень у тому, що двигуни замовлено через артилерійське управління, а пальне постачає будівельне управління військового міністерства; такі вже правила, й тому запустити установки немає змоги, оскільки обоє управлінь ніяк не можуть домовитися, чим вважати сірники, потрібні для запуску двигунів, — пальним, яке поставляє будівельне управління, чи частиною двигунів, підвідомчих артилерії.

— Чудово! — сказав Арнгайм, хоч і знав, що Туцці переплутав дизельні двигуни з газовими, та й у газових ніякого додаткового запалювання вже давно ніхто не використовував; це була одна з тих милих, сповнених самоіронії історій, що зазвичай гуляють у кабінетах, і начальник відділу Туцці розповів її голосом, в якому чулася радість із приводу змальованої халепи. Хто усміхався, хто сміявся, а найвеселіше з-поміж усіх було ґенералові Штуму.

— Але винні в усьому лише цивільні чиновники, — підхопив він цей жарт. — Бо тільки-но ми надумаємо придбати щось таке, на що в бюджеті немає належного забезпечення, міністерство фінансів одразу нам заявляє, нібито ми нічого не тямимо в конституційній формі правління. Тому якщо до завершення року, не приведи Господи, спалахне війна, нам уже першого ж дня мобілізації доведеться телеграфом на світанку надати повноваження комендантам укріплень закупити сірники. А якщо зробити це в їхній гірській глухомані не пощастить, то їм не лишиться нічого іншого, як вести бойові дії, користуючись сірниками своїх денщиків!

Генерал, підхопивши цей жарт, усе ж таки надто його, мабуть, розтягнув; крізь тонке плетиво жарту раптом знову прозирнула вся загрозлива серйозність становища, в якому опинилася паралельна акція. Його ясновельможність замислено промовив:

— За той час, поки… — Але відразу згадав, що в складних ситуаціях завжди розумніше слухати когось іншого, й фрази не доказав.

Хвилю всі шестеро мовчали, так наче стояли навколо колодязя й дивилися в його глибину. Нарешті Діотима сказала:

— Ні, це неможливо!

— Що? — спитали всі поглядами.

— Так ми робитимемо якраз те, за що дорікають Німеччині: озброюватимемось! — завершила вона свою думку. Її душа не чула жартів чи вже забула про них і була все ще заклопотана ґенераловим успіхом.

— Але що ж робити? — вдячно й стурбовано спитав граф Ляйнсдорф. — Ми ж бо маємо що-небудь придумати, бодай тимчасово!

— Німеччина — досить наївна країна й аж пашить силою, — промовив Арнгайм, так ніби мав вибачитися за докір своєї приятельки. — Її прилучили до пороху й горілки.

Туцці всміхнувся на цю метафору, яка здалася йому більш ніж сміливою.

— Не можна заперечувати, що в колах, які має охопити наша акція, Німеччина викликає чимдалі глибшу неприязнь!

— Граф Ляйнсдорф не пропустив нагоди вкинути це зауваження. І загадково додав: — На жаль, навіть у тих колах, які вона вже охопила!

Заява Арнгайма про те, що його це не дивує, вразила графа.

— Ми, німці, — сказав Арнгайм, — нещасливий народ; ми не лише живемо в серці Європи, а й страждаємо, як це серце…

— Серце?… — мимоволі перепитав граф Ляйнсдорф.

Він сподівався почути не «серце», а «мозок» і з цим погодився б швидше. Однак Арнгайм наполіг на «серці».

— Пригадуєте, — мовив він, — недавно празьке комунальне управління розмістило велике замовлення у Франції, хоч ми, певна річ, також зробили пропозицію й поставили б товар кращої якости й за нижчою ціною. Це просто неприязнь на рівні емоцій. І я, скажу вам, цілком її розумію.

Не встиг він розвинути свою думку далі, як ґенерал Штум зраділо взяв слово й виступив із власним тлумаченням.

— У всьому світі люди зазнають мук, але в Німеччині — найбільше, — сказав ґенерал. — У всьому світі сьогодні вони здіймають галас, але в Німеччині — найдужче. Повсюди комерція втратила зв’язок із тисячолітньою культурою, але в райху становище з цим просто жахливе. Найкращу молодь запроторюють до казарм, звісно, скрізь, але в Німеччині казарм більше, ніж у решті країн. І тому наш братерський обов’язок у певному розумінні полягає в тому, — завершив він, — щоб не надто відставати від Німеччини. Ви вже даруйте мені, якщо мій висновок видасться вам парадоксальним, але нині інтелект постає саме перед такими ускладненнями!

Арнгайм на знак згоди кивнув головою.

— Може, Америка ще гірша, ніж ми, — додав він, — але вона принаймні дуже наївна, і їй не властива наша духовна роздвоєність. Ми, з усіх поглядів, — народ середини, де перехрещуються всі мотиви світу. Синтез — ось що нам потрібне найдужче. Ми про це знаємо. Нам притаманне своєрідне усвідомлення власної гріховности. І хоч починаю я саме з цього, однак справедливість вимагає визнати й те, що ми страждаємо за інших, беремо на себе, наче взірець, їхні помилки, у певному розумінні нас за весь світ ганьблять, чи розпинають, чи як там іще це можна назвати. І якби Німеччина перемінилася, то це було б, мабуть, найвизначнішим з усього, що може статися. Мені здається, що в досить неоднозначному і, схоже, певною мірою упередженому ставленні до нас, про яке ви казали, є невиразне передчуття цього!

Нарешті втрутився й Ульріх:

— Панове недооцінюють роль германофільських течій. Я маю надійні відомості про те, що найближчим часом відбудеться могутня демонстрація проти нашої акції, позаяк у місцевих колах вона зажила слави антинімецької. Ви, ясновельможносте, побачите віденський люд на вулицях. Виступатимуть проти призначення барона Виснєчкі. Є думка, що між панами Туцці й Арнгаймом існує таємна змова, а ви, ясновельможносте, стоїте на заваді німецькому впливу на паралельну акцію.

В очах графа Ляйнсдорфа тепер з’явилося щось від спокійного споглядання дослідника й роздратування бика. Туцці неквапно, прихильно підвів погляд і запитливо спинив його на Ульріхові. Арнгайм щиро засміявся й устав; він ладен був з гумором, але чемно позирнути на начальника відділу, щоб так вибачитися за ту абсурдну підозру, яка на них обох упала, але зустрітися з Туцці очима йому не пощастило, тож він обернувся до Діотими. Туцці тим часом узяв за лікоть Ульріха й поцікавився, звідки в того такі відомості. Ульріх відповів, що вони — не таємниця, а досить поширена чутка, в яку багато хто вірить і яка дійшла до його вуха в одному приватному домі. Туцці наблизив до нього обличчя, змусивши так Ульріха нахилитися й порушити їхнє коло, а тоді, скориставшись цією миттю, раптом зашепотів йому:

— Невже ви й досі не здогадуєтесь, чому Арнгайм тут? Він — щирий друг князя Мозжутова й персона Грата в царя. Пов’язаний з Росією і має справляти пацифістський вплив на тутешню акцію. Усе — неофіційно; сказати б, приватна ініціатива російського монарха. Справа ідеологічна. Дещо для вас, друже мій! — ущипливо завершив він. — Ляйнсдорф не має про це жодного уявлення!

Ці відомості начальник відділу Туцці дістав через свій службовий апарат. Він довіряв їм, бо вважав пацифізм рухом, який пасував переконанням вродливої жінки; це пояснювало і те, чому Діотима захопилася Арнгаймом, і те, чому Арнгайм навідувався до їхнього дому частіше, ніж будь-куди. Ще недавно Туцці мало не впав у ревнощі. «Духовний» потяг він вважав можливим лише до певної межі, але йому було огидно вдаватися до всіляких хитрощів, щоб з’ясувати, чи не переступлено ще цю межу, тому він змусив себе довіряти дружині; та хоч так почуття зразково-чоловічої поведінки й довели свою силу перед почуттями статевими, ці другі викликали в ньому все ж таки ревнощі, цілком достатні для того, щоб він уперше усвідомив: чоловік, поглинений роботою, ніколи не знайде часу стежити за дружиною, якщо не хоче занедбати справу свого життя. Щоправда, він казав собі, що коли вже машиніст не має права тримати в себе на паровозі дружину, то чоловік, котрий править імперією, впадати в ревнощі не має права й поготів; однак шляхетний стан невідання, в якому він таким чином лишався, також не подобав дипломатові й певною мірою позбавляв Туцці його професійної впевнености. Тому коли все, що не давало йому спокою, дістало, здавалося, безневинне пояснення, він вельми вдячно повернув собі цілковите самовладання. Тепер Туцці навіть сприймав як невеличку покару дружині те, що сам знав про Арнгайма вже все, а вона бачила в тому просто людину й не підозрювала, що він — царський посланець; Туцці знову вельми задоволено звертався до Діотими з проханням добути йому яку-небудь дрібну інформацію, за що дружина бралася милостиво й водночас нетерпляче, й придумав цілу низку начебто безневинних запитань, маючи намір з відповідей на них робити власні висновки. Туцці залюбки дещо розповів би про це й «кузенові» і саме обмірковував, як це зробити, не компрометуючи дружини, але цієї миті ініціативу в розмові знов перехопив граф Ляйнсдорф. Тільки він ще лишався сидіти, й ніхто не помітив, що діялося в його душі, відколи випливли на поверхню всі ці труднощі. Та бойовий дух, схоже, повернувся до нього знов, і граф, покрутивши свої валенштайнівські вуса, неквапно, твердо промовив:

— Треба щось робити!

— Ви вже ухвалили яке-небудь рішення, ваша ясновельможносте? — поцікавилися в нього.

— Мені не спало на думку нічого, — відповів він просто. — Але робити щось однаково треба!

Сидячи отак, він нагадував людину, яка не зрушить з місця, поки не виконають її волі. Від усієї цієї картини йшла якась сила, й кожне відчувало, що будь-яке марне зусилля що-небудь придумати калатається в ньому, наче залишена в карнавці монетка, і, хоч скільки труси ту карнавку, випадати із прорізу монетка не хоче.

— Ох, але ж не варто так зважати на всі ці події! — сказав Арнгайм.

Ляйнсдорф змовчав.

Ще раз згадали про історію з пропозиціями, які мали наповнити паралельну акцію яким-небудь змістом.

Граф Ляйнсдорф відповідав на все, мов маятник, який щоразу відхиляється в інший бік, проте незмінно проходить той самий шлях. «Цього не можна робити з огляду на церкву. Цього не можна робити з огляду на отих вільнодумців. Проти цього виступила центральна спілка архітекторів. Проти цього має свої застереження міністерство фінансів». І отак тривало без кінця-краю.

Ульріх у цьому участи не брав; він мав таке враження, немовби решта п’ятеро, котрі оце розмовляли, щойно викристалізувалися з якоїсь рідкої каламуті, що вже місяцями обволікала його почуття. З якого це дива він сказав був Діотимі, що треба опанувати нереальність, або, іншим разом, що треба скасувати реальність? І тепер ось вона сидить, пригадує ті слова й думає про нього, мабуть, казна-що. А як дійшло до того, що він сказав їй, буцімто жити треба, як персонаж на сторінках книжки? Ульріх припускав, що Діотима вже давно переповіла про все це Арнгаймові!

Але він припускав також, що не гірше від будь-кого знає, котра тепер година чи скільки коштує парасолька! Коли він цієї хвилини займав усе ж таки проміжну позицію поміж собою й рештою людей, позицію, однаково далеку від власної й чужої, то це не прибрало форми чогось химерного, яка може витворитись у стані приглушеної, непритомної свідомости; ні, він, навпаки, знову відчув те світло, яке проникало в його життя і яке він відчував уже й доти, коли поруч була Бонадея. Ульріх пригадав, як ще зовсім недавно, восени, був із подружжям Туцці на кінних перегонах, і там після одного випадку з підозрілими великими втратами для тих, хто робив ставки, мирний натовп глядачів ураз обернувся на море, яке затопило іподром і не лише змело все на своєму шляху, але й розграбувало каси, перше ніж після втручання поліції знов обернулося на масу людей, які прийшли мирно й звично розважитись. З огляду на такі події смішно було думати про метафори й розпливчасті суміжні форми, що їх може чи й не може набути життя. Без тіні сумнівів Ульріх відчував, що життя — це грубий і тяжкий стан, коли людині не можна надто довго замислюватися про завтрашній день, бо в неї досить клопоту і з нинішнім. Хіба ж не видно, що людський світ — це не щось незавершене, аморфне, що він прагне якомога щільнішої твердости, боячись у разі будь-якого порушення ладу відразу розпастися зовсім! Ба більше, хіба ж пильний спостерігач може не визнати, що ця мішанина турбот, інстинктів та ідей, яка зветься життям і яка ґвалтує ідеї хіба що на виправдання власного існування чи використовує їх замість збудливого засобу, — хіба ж він може не визнати, що саме ця мішанина й саме в такому своєму вигляді формує й пов’язує ідеї, надає їм природного руху й установлює межі! Вино, звісно, вичавлюють із винограду, але наскільки чудовіший, ніж ціле море вина, сам виноградник з його неїстівною, грубою землею і неозорими, мерехтливими рядами стовпчиків із мертвого дерева! «Одне слово, — подумав Ульріх, — світ виник не задля якоїсь там теорії, а… — Він уже хотів був сказати: «Під впливом сили», але зненацька зринуло інше слово, і його думка завершилася так: «А виникає він під впливом сили й кохання, і звичайний зв’язок між ними хибний!»

Цієї хвилини сила й кохання були для Ульріха поняттями знову не зовсім звичайними. Усе, що він мав від схильности до зла й черствости, містилось у слові «сила», воно означало джерело будь-якої скептичної, доцільної й тверезої поведінки; адже зрештою саме якась черства, холодна гра сили відіграла роль і у виборі його фахових уподобань, і математиком він став, мабуть, не зовсім без якогось жорстокого наміру. Усе це було тісно переплетене, мов густа крона на дереві, що ховає навіть стовбур. І якщо про кохання розмовляєш не просто у звичайному сенсі, а на згадку про це слово тужиш за станом, аж до атомів тіла іншим, ніж стан, кохання позбавлений; або якщо відчуваєш, що й маєш усі властивості, й водночас їх не маєш; або якщо перебуваєш під враженням, ніби весь час відбувається лише те саме, позаяк життя — а воно аж зі шкури пнеться, хизуючись своїм «тут» і «тепер» (стан, зрештою, вельми непевний, ба навіть вочевидь нереальний!) — виливається в кілька десятків кондитерських формочок, з яких і складається реальність; або під враженням, що в усіх колах, де ми обертаємось, чогось бракує; що жодна із систем, нами побудованих, не має таємниці спокою, — то й усе це, на вигляд таке різне, пов’язане між собою, мов ото галузки на дереві, які зусібіч ховають стовбура.

В обох цих деревах росло окремо його життя. Він не сказав би, коли воно опинилося під знаком дерева черствої крони, але сталося це рано, бо вже його незрілі наполеонівські плани виказували в ньому людину, котра дивилася на життя, як на своє майбутнє завдання й покликання. Це прагнення взяти приступом життя й володіти ним виступало в ньому завжди виразно, незалежно від того, в чому це прагнення виявлялось — у запереченні порядку наявного чи в несталому потягу до порядку нового, в якій-небудь логічній чи моральній потребі або просто у звичайній потребі фізичного загартування тіла. Й усе, що згодом Ульріх назвав есеїзмом і відчуттям можливого й фантастичною (на відміну від педантичної) точністю, вимоги вигадувати історію, жити історією ідей, а не історією світу, опановувати те, чого ніколи не можна здійснити цілком, і, зрештою, можливо, жити так, ніби ти — не людина, а лише персонаж із книжки, від якого відкинуто все несуттєве, щоб те, що лишилося, магічно зімкнулося, — всі ці варіанти його думок, своєю незвичайною загостреністю ворожі реальності, мали одне спільне: вони з очевидною, нещадною пристрастю прагнули вплинути на дійсність.

Важче було розгледіти, позаяк вони нагадували радше тіні й сни, причинні зв’язки у другому дереві, образу якого набуло його життя. Основу тут становив, мабуть, первісний спогад про дитяче сприйняття світу, про довірливість і відданість: це жило далі у відчутті, нібито колись широкі простори ти вбачав у тому, що звичайно наповнює горня, в якому сходять хирляві паростки моралі. Нема сумніву в тому, що та, на жаль, трохи кумедна історія з майорихою була єдиною спробою набути багатого досвіду й знань, спробою, що постала на цьому м’якому тіньовому боці його єства й воднораз означала початок кризи, яка вже ніколи не завершувалась. Відтоді листя й гілля цього дерева погойдувалося на поверхні, а саме дерево не давало про себе знати, й лише за тими ознаками й видно було, що воно все ж таки ще є. Найвиразніше ця пасивна половина його єства виявлялася, либонь, у мимовільній переконаності, що активна й ділова половина корисна лише тимчасово, — переконаності, яка накривала цю активну половину, мов тінь. У всьому, хоч би за що він брався (ідеться про фізичні захоплення не меншою мірою, ніж про духовні), Ульріх зрештою поставав у власних очах бранцем готувань, які по-справжньому так і не завершились, і тому з роками відчуття необхідности вичахло в його житті, мов олива в лампаді. Його розвиток вочевидь розійшовся на два шляхи, один з них пролягав на очах, другий ховався в темряві, і стан морального застою, який облягав і пригнічував Ульріха вже давно й, мабуть, дужче, ніж треба, можна було пояснити ні чим іншим, як тим, що йому ніколи не щастило ці два шляхи поєднати.

Тепер, пригадавши, що неможливість їхнього поєднання востаннє уявилася йому напруженими стосунками між літературою й дійсністю, між метафорою й правдою, він раптом усвідомив, що все це означало куди більше, ніж просто випадкова інтуїція в одній із плутаних, наче стежки в нікуди, розмов, які він останнім часом провадив із випадковими людьми. Адже скільки й оком сягнеш у глибину людської історії, там можна вирізнити ці дві основні форми стосунків — метафоричну й однозначно прямолінійну. Однозначність — це закон тверезого мислення й тверезої дії, який однаково спрацьовує і в переконливому логічному висновку, і в голові шантажиста, котрий крок за кроком заганяє свою жертву в глухий кут, і породжують цю однозначність життєві нужди, які призвели б до загибелі, коли б обставинам не можна було надати однозначного вигляду. А ось метафора, навпаки, — це те поєднання уявлень, що панує в ілюзії, та перемінна логіка душі, якій відповідає спорідненість речей в поняттях мистецтва й релігії; але й усі властиві життю симпатії й антипатії, збіги й розбіжності, захоплення, підпорядкованість, домінування, наслідування й усі їхні протилежності, всі оці багатогранні взаємини людини з самою собою й природою, які цілком доцільними ще не стали й, мабуть, ніколи не стануть, не можна зрозуміти інакше, ніж за допомогою метафор. Поза всяким сумнівом: те, що називають високою гуманністю, — не що інше, як спроба злити водно ці дві великі половини життя — метафору й правду, спершу обережно їх роз’єднавши. Та, відділивши в метафорі все, що, певно, могло б бути правдою, від звичайного накипу, правди зазвичай дістають лише трохи, зате всю цінність метафори зводять нанівець; тому в духовному розвитку таке відділення було, може, й неминуче, але наслідок воно дало такий самий, як випаровування й ущільнення речовини, чиї внутрішня сила й дух у цьому процесі звітрюються хмаркою пари. Нині іноді не можна позбутися враження, що поняття й закони морального життя — то всього-на-всього виварені метафори, навколо яких клубочаться нестерпно масні кухонні випари гуманности, і якщо тут і вільно відступити від теми, то лише задля того, щоб сказати: наслідком цього невиразно поширеного на все враження було й те, що сьогодення чесно мало б назвати своїм пошануванням ницости. Адже нині брешуть не так через слабкість, як через переконаність, що людина, котра дає раду життю, має вміти брехати. Люди вдаються до насильства, тому що після тривалих марних балачок однозначність насильства здається просто-таки порятунком. Люди об’єднуються в групи, тому що послух дає змогу чинити все, чого з власного переконання робити вже давно зась, і ворогування цих груп дарує людям невичерпну взаємність кривавої помсти, тоді як любов дуже скоро згасла б. Питання, які люди — добрі чи злі, це стосується багато менше, ніж того, що вони втратили зв’язок між високим і низьким. І тільки ще один, суперечливий наслідок цього розпаду — вигадлива духовна прикраса, якою нині оздоблює себе недовіра до духу. Спаяність світогляду з різноманітними видами діяльности, котрі його ледве терплять, як, скажімо, політика; загальна пристрасть будь-який погляд, думку відразу обертати й на позицію, а будь-яку позицію вважати думкою, поглядом; потреба ревних поборників будь-якого відтінку товкмачити ту саму мудрість, що випала на їхню долю, розмножуючи її довкола, мов у кімнаті із дзеркальними стінами, — всі ці досить поширені явища означають не те, чим би їм хотілося бути, не прагнення до гуманности, а її занепад. А загалом виникає враження, ніби з усіх людських взаємин потрібно насамперед знову цілком вилучити душу, яка там не на місці; й Ульріх, подумавши про це, ту ж мить відчув, що життя його якщо взагалі й мало який-небудь сенс, то лише цей і жодного іншого й що обидві основні сфери людськости самі поставали в житті нарізно й у своєму впливі протистояли одна одній. Такі люди хоч нині вочевидь і з’являються на світ, однак вони ще поодинокі, й сам він був не в змозі заново зібрати докупи те, що розпалося. Він не тішив себе ілюзіями щодо цінности своїх експериментів з роздумами; хоч ці експерименти ніколи й не приточували думку до думки, не дотримуючись послідовности, та все ж це мало такий вигляд, немовби хтось ставив драбину на драбину, і зрештою ця конструкція починала розхитувався на висоті, дуже далекій від природного життя. Ульріха пойняла до всього цього глибока відраза.

І, мабуть, саме через це він раптом звів очі на Туцці. Той говорив. Ульріхові вуха, неначе відкрившись першим вранішнім звукам, почули, як начальник відділу промовляв:

— Не мені судити — є нині великі людські й художні звершення чи їх, як ви кажете, немає; але зважуся стверджувати одне: ніде зовнішня політика не така важка, як у нас. Можна певною мірою передбачити, що політикою французів і в ювілейному році керуватиме ідея реваншу й колоніальних володінь, політикою англійців — їхня провінційна гра на шахівниці світу, як прозвали їхню манеру поводитись, нарешті, політикою німців — те, що вони не завше однозначно називають своїм місцем під сонцем. Одначе наша давня монархія невибаглива, й тому жодна душа наперед не знає, які думки й погляди нам можуть доти накинути!

Враження було таке, ніби Туцці хоче пригальмувати й застерегти. Він вочевидь не мав наміру іронізувати; ароматом іронії віяло тільки від тієї наївної діловитости, в сухій шкаралущі якої начальник відділу висловив переконання, що світська невибагливість — то велика небезпека. Ульріха це підбадьорило, так немовби він розжував кавове зерня. А Туцці тим часом ще дужче утвердився у своєму намірі застерегти й вів свою промову до завершення.

— Хто нині взагалі ризикне втілювати в життя великі політичні ідеї?! — спитав він. — У такої людини має бути щось від злочинця й неспроможного боржника! Ви ж бо цього не хочете? Дипломатія на те й потрібна, щоб консервувати.

— Консервація призводить до війни, — заперечив Арнгайм.

— Може, й так, — відказав Туцці. — Тут, мабуть, лишається тільки одне: вдало вибрати момент, коли доведеться в неї вступити! Чи пам’ятаєте ви історію Олександра Другого? Його батько Микола був деспот, але помер він своєю смертю; а ось Олександр, навпаки, був монарх великодушний, навіть своє правління він розпочав із ліберальних реформ; і ось наслідок: з російського лібералізму вийшов російський радикалізм, і Олександр, після трьох невдалих замахів на його життя, став жертвою четвертого!

Ульріх перевів погляд на Діотиму. Та сиділа, випроставшись, уважно слухаючи, поважна й пишна.

— Це правда, — потвердила вона чоловікові слова. — Навіть під час наших зусиль про інтелектуальний радикалізм у мене склалося таке саме враження: ти простягни йому пальця, то він відхопить усю руку.

Туцці всміхнувся; йому здалося, що він дістав невеличку перемогу над Арнгаймом.

А той незворушно сидів собі, дихаючи розтуленими, мов розпукла брунька, вустами. Замкненою вежею плоті дивилася на нього через глибоку долину Діотима.

Генерал заходився протирати свої рогові окуляри.

Ульріх неквапно промовив:

— Так виходить лише через те, що намагання всіх, хто відчуває за собою покликання відновити сенс життя, мають нині одну спільну рису: там, де можна не лише надбати особистих поглядів, але й домогтися істин, вони зневажливо ставляться до міркування; натомість там, де потрібно продемонструвати невичерпність поглядів, вони зв’язують себе поняттями-одноденками й напівістинами!

Йому ніхто не відповів. Та й навіщо? Так, звісно, кажуть, але ж це — лише слова. Правда була в тому, що шестеро їх сиділи в кімнаті й провадили важливу бесіду; все, про що вони розмовляли й про що не розмовляли, а тим більше почуття, припущення, можливості, містилося в цій правді, хоч і не було їй рівноцінне; воно містилося в ній приблизно так, як ото темні порухи печінки й шлунка містяться в одягненій людині, котра саме ставить підпис на важливому папері. І порушувати цю субординацію не можна було, в цьому й полягала реальність!

Давній приятель Ульріха нарешті протер окуляри, надів їх і звів на нього погляд.

Досі Ульріх завжди гадав, що з усіма цими людьми він лише грає, однак тепер, серед них, на душі в нього раптом стало дуже самотньо. Йому пригадалося, що кілька тижнів чи місяців тому щось таке, як цієї хвилини, він уже відчував; легенький віддих світобудови чинить спротив скам’янілому місячному краєвиду, де він опинився; і йому навіть здалося, що кожну вирішальну мить у його житті супроводжувало ось таке враження подиву й самотности. Та чи не страх додавався до такого враження цього разу? Йому несила було збагнути свого почуття; воно невиразно підказувало, що він ще ніколи в житті ні на що по-справжньому не зважувався, але невдовзі все ж таки муситиме зважитись, тільки про це він не думав відповідними словами, а, прикро вражений, лише відчував це, так ніби щось хотіло відірвати його від людей, серед яких він сидів, і хоч йому було до них цілком байдуже, воля його раптом почала впиратися цьому руками й ногами!

Мовчанка, що тим часом запанувала, графові Ляйнсдорфу нагадала про його обов’язки реалістичного політика, й він застережливо сказав:

— То що ж робити? Адже ми маємо, принаймні поки що, вжити яких-небудь рішучих заходів і запобігти небезпекам, які загрожують нашій акції!

І тоді Ульріх зробив одну нерозважну спробу.

— Ясновельможносте, — сказав він, — перед паралельною акцією стоїть одне-єдине завдання: покласти початок ґенеральній інвентаризації духовного скарбу! Ми маємо зробити приблизно те саме, що мусили б робити, якби день Страшного суду припав на тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік, якби завершилася доба старої духовности й почалася доба духовности нової, вищої. Заснуйте ім’ям його величности всесвітній секретаріат точности й душі; решту завдань нам доти не розв’язати, або завданнями вони лише здаватимуться! — І додав іще щось із того, про що розмірковував у хвилини свого мовчання.

Коли Ульріх казав про це, йому здавалося, що від подиву в усіх не лише очі лізуть на лоба, а й самі тіла відриваються від стільців; сподівалися ж бо, що зараз він услід за господарем дому розповість який-небудь смішненький анекдот, але цього не сталося, і тепер він сидів серед них, мов маленький хлопчик серед скособочених веж, які трохи ображено спостерігають його нехитру гру. Лише граф Ляйнсдорф зробив привітну міну і вражено промовив:

— Цілком слушно, авжеж. Але ж наш обов’язок — вийти за межі натяків і нарешті знайти щось істинне; та ба — власність і освіченість неабияк нас підвели!

Арнгайм вирішив застерегти цього шляхетного чоловіка, щоб він не купувався на Ульріхові жарти.

— Нашому приятелеві не дає спокою одна ідея, — пояснив Арнгайм. — Він гадає, нібито праведного життя можна домогтися в такий собі синтетичний спосіб — як ото створюють синтетичний каучук чи синтетичний азот. Одначе людський дух… — Він обернувся до Ульріха з такою лицарською усмішкою, на яку лишень був здатний. — Людський дух, на жаль, обмежений тим, що його життєві форми не можна розмножувати, як піддослідних мишей у лабораторії; тут величезної комори ледве стане для того, щоб прогодувати два-три, не більше, мишачі виводки!

Щоправда, потім Арнгайм вибачився перед усіма за таке ризиковане порівняння, проте сам лишився ним задоволений, бо в ньому було щось сільськогосподарсько-поміщицько-шляхетне, що пасувало графові Ляйнсдорфу й воднораз наочно виражало різницю між думками, за виконання відповідальними, й думками безвідповідальними.

Але граф Ляйнсдорф невдоволено похитав головою.

— Та я пана доктора добре розумію, — сказав він. — Колись люди вростали в умови, які заставали, і то був надійний спосіб прийти до самих себе; але нині, коли все так переплуталось і відірвалося від ґрунту, не завадило б уже, так би мовити, й у виробництві душі традиційне ремісництво замінити культурним фабричним процесом.

Це була одна з тих примітних відповідей, що іноді несподівано спадали на думку цьому високому достойникові; адже перше ніж це сказати, граф увесь час лише геть розгублено дивився на Ульріха.

— Але ж нічого, анічогісінько з того, про що каже пан доктор, виконати не можна! — з притиском констатував Арнгайм.

— Чому ж нічого?! — коротко й войовниче заперечив граф Ляйнсдорф.

Втрутилася Діотима.

— Даруйте, ясновельможносте, — промовила вона, немовби благаючи графа зробити щось таке, про що й згадувати лячно, тобто взятися за розум. — Адже ми вже давно намагаємося здійснити те, про що тут каже мій кузен! Хіба не про це свідчать такі широкі, напружені обговорення, як сьогоднішнє?!

— Та невже? — роздратовано відказав його ясновельможність. — А я вже подумав був, що в цих розумних людей нічого не вийде! Адже отой психоаналіз, і теорія відносности, і як там іще воно називається — всього-на-всього марнота марнот, не більше! Кожному кортить скроїти світ на свій лад. Пан доктор тут висловився, скажу я вам, може, й не зовсім бездоганно, але по суті він має цілковиту рацію! Як тільки настають нові часи, люди щоразу заходжуються робити що-небудь нове, й ніколи не виходить нічого путнього!

Нервовість, викликана невдалим перебігом паралельної акції, вихопилася на поверхню. Граф Ляйнсдорф замість вусів роздратовано крутив тепер один круг одного великі пальці, не помічаючи цього. Вихопилася, мабуть, і неприязнь до Арнгайма. Адже коли Ульріх завів мову про душу, граф Ляйнсдорф спершу дуже здивувався, але те, що він почув далі, припало йому до вподоби. «Коли про неї стільки балакають такі люди, як Арнгайм, — подумав він, — то це вже чортибатьказна-що; нікому таке не потрібне, для цього є релігія». Але й у самого Арнгайма зблідли навіть губи. Таким тоном, як оце з ним, граф Ляйнсдорф розмовляв досі хіба що з ґенералом. Не той він чоловік, щоб таке стерпіти! Але рішучість, з якою його ясновельможність став на бік Ульріха, всупереч волі Арнгайма справила на нього враження й знову збудила в ньому образу на доктора. На душі йому було мулько, адже він хотів порозумітися з Ульріхом, але так і не знаходив для цього нагоди, аж поки дійшло, як оце тепер, до сутички при людях; і саме через це він звернувся не до графа Ляйнсдорфа, якого просто лишив поза увагою, а, демонструючи всі ознаки глибокого фізичного збудження, чого за ним зазвичай ніколи не помічали, до Ульріха.

— Невже ви самі вірите в усе, про що оце казали?! — спитав він суворо, нехтуючи будь-якою ввічливістю. — Невже ви вірите, що це можна здійснити? Чи ви справді гадаєте, що можна жити просто за «законами аналогії»? То що ж ви зробили б, якби його ясновельможність дав вам повну волю діяти?! Скажіть же, уклінно вас прошу!

Хвилина була нестерпна. Діотима чомусь пригадала історію, про яку кілька днів тому прочитала в газеті. Якусь жінку засудили до жахливої покари за те, що вона дозволила коханцеві вбити свого старого чоловіка, який уже багато років і «не жив» з нею в шлюбі, й не давав їй розлучення. Той випадок привернув її увагу своїми майже медичними подробицями і якоюсь досить суперечливою привабливістю; з огляду на обставини все було таке очевидне, що скласти провину хотілося не на когось з учасників тієї драми з їхніми обмеженими можливостями дати собі раду, а на якусь протиприродність, чи що, світу, де виникають такі ситуації. Діотима не розуміла, чому згадала про це саме тепер. Але вона згадала й про те, що останнім часом Ульріх казав їй багато «непевного й сумнівного», і розгнівалася, тому що він завжди відразу дозволяв собі і яку-небудь зухвалу вихватку. Та й сама вона казала про те, що в людей привілейованих душа здатна вийти зі своєї «несправжности», і тому їй здалося, що кузен так само невпевнений, як і вона, і, мабуть, такий самий бранець пристрасти. І все це в її голові чи в її грудях, де після дружби з графом Ляйнсдорфом повіяло пусткою, ту ж мить переплелося з історією засудженої жінки так, що Діотима сиділа з розтуленими вустами і з таким відчуттям, немовби, якщо Арнгаймові й Ульріху дати волю, станеться щось жахливе, але якщо волі їм не дати й утрутитись, то це станеться й поготів.

А ось Ульріх, поки Арнгайм нападав на нього, не зводив очей з начальника відділу Туцці. Той ледве приховував у складках свого смаглявого обличчя веселу зацікавленість. Нарешті, міркував він, настане, схоже, кінець оцій метушні в його домі через її ж таки суперечності. Ульріху він також не співчував; усе, про що казав цей чоловік, було йому геть не до шмиги, бо він, Туцці, не мав сумніву: цінність людини — в її волі або в її праці, в кожному разі не в її почуттях і думках, а вже молоти такі дурниці про метафори — то просто-таки, на його думку, непристойно. Ульріх це, мабуть, трохи й відчував, бо пригадав, як одного разу заявив був Туцці, що заподіє собі смерть, якщо рік його відпустки від життя мине без наслідків; сказав він це не дослівно так, та все ж нестерпно відверто, й тепер йому було соромно. І знов у нього виникло не зовсім обґрунтоване враження, що наближається час якогось рішення. Цієї миті він подумав про Герду Фішель і про те, що вона може прийти до нього й продовжити їхню останню розмову, а це було б небезпечно. Йому раптом стало очевидно, що в словах вони з нею, хоч сам він цим лише грав, уже дійшли до останньої межі, звідки можна було зробити далі тільки один крок — з любов’ю здатися на непевні бажання дівчини, попустити віжки духові й перейти «другу лінію укріплень». Але це було божевілля, й він твердо знав, що ніколи не зайде з Гердою так далеко й що взагалі зв’язався з цією дівчиною через те, що з нею йому нічого не загрожувало. Тепер, у своєрідному стані тверезого, збудженого піднесення, він бачив схвильоване обличчя Арнгайма, усвідомлював, що той дорікає йому ще за брак «відчуття реальности» й стверджує, буцімто оті його «кричущі «або — або» — то, даруйте, просто хлоп’яцтво», однак відповідати на це втратив будь-яке бажання. Він кинув погляд на годинника, заспокійливо всміхнувся і завважив, що вже дуже пізно, надто пізно, щоб заперечувати.

Так Ульріх уперше знов налагодив контакт із рештою учасників дискусії. Начальник відділу Туцці навіть підвівся, вдав, ніби щось робить, і спробував навздогін сяк-так затушкувати цю нечемність. Його ясновельможність тим часом також заспокоївся; його потішило б, якби Ульріх спромігся дати «прусакові» відкоша, та коли цього не сталося, граф лишився теж задоволений. «Якщо хтось комусь подобається, то подобається — і край! — подумав він. — І тоді другий нехай каже які завгодно розумні речі!» І, дивлячись на аж ніяк не розумний цієї миті вираз Ульріхового обличчя, він сміливо, хоч і несвідомо, нахилився до Арнгайма з його «таємницею цілого» й весело додав:

— Не гріх навіть висловити думку, що мила, симпатична людина нічого аж такого безглуздого ані сказати, ані зробити взагалі не може!

Розмова швиденько завершилася. Генерал сховав свої рогові окуляри до кишені для револьвера в штанях, спершу марно потикавши ними в поли мундира, — він ще не придумав належного місця для цього цивільного знаряддя мудрости.

— Це — збройне замирення ідей! — по-змовницькому, задоволено промовив він при цьому до Туцці, натякаючи на те, як поквапно й дружно збиралися розходитись учасники розмови.

Лише граф Ляйнсдорф, сумлінно виконуючи свої обов’язки, ще раз затримав заклопотаних зборами гостей.

— То на чому ж ми все ж таки зійшлися? — спитав він і, коли ні в кого не знайшлося відповіді, заспокійливо додав: — А втім, там, зрештою, побачимо!

117. Чорний день у Рахель

Пробудження в Солимані чоловіка і його намір спокусити Рахель зробили хлопця таким холодним, яким буває мисливець, побачивши дичину, чи різник, приступаючи до забою худобини; але мавр не знав, як домогтися своєї мети, що для цього робити і які обставини їхньої зустрічі йому сприяли б; одне слово, воля чоловіка спонукала його відчути всю слабкість хлопчика. Рахель також здогадувалася, до чого йдеться, й, відколи ненароком затримала Ульріхову руку в своїй і стала свідком пригоди з Бонадеєю, була сама не своя або, якщо можна так висловитись, упала у глибоку еротичну неуважність, яка проливалася, мов сліпий дощ, і на Солимана. Проте обставини складалися для них несприятливо, й усе відкладалося; захворіла кухарка, й Рахель довелося пожертвувати своїм вихідним; багато клопоту було через гостей у господині, і хоч Арнгайм навідувався до Діотими й частенько, ці двоє, певно, вирішили наглядати за юною служницею пильніше, бо Арнгайм брав із собою Солимана лише зрідка, а коли й брав, то хлопець із дівчиною бачилися всього-на-всього хвилин п’ять, та й то при господарях, і Солиманові з Рахель доводилося надавати своїм обличчям похмурого, безневинного виразу.

У цей час обоє мало не вогнем дихали одне на одного, тому що кожне змушувало другого відчувати, яка ж то мука, коли тебе тримають на надто короткому повідці. До того ж Солимана нетерплячка спонукала діяти на відчай душі, він замислив вибратися вночі з готелю, а щоб про це не довідався його господар, хлопець украв простирадло, покраяв його на стяжки, позсукував їх і спробував зробити таку собі мотузяну драбину; проте в нього нічого не вийшло, і зіпсовані стяжки він викинув у світлову шахту. Потім довго й марно міркував про те, як уночі злізти вниз і видертися нагору карнизами та ліпними фіґурами на мурі, й, цілими днями блукаючи славетним своєю архітектурою містом, не бачив у тій архітектурі нічого, крім переваг і труднощів для верхолаза, а дівчині, якій він коротко й пошепки довіряв свої плани й повідомив про перешкоди на шляху до їхнього здійснення, нерідко, коли вона ввечері гасила світло, ввижалося, немовби внизу під муром бачить повний місяць його чорного обличчя й чує стрекотливий поклик, і тоді вона несміливо на нього відповідала, далеко вихилившись із вікна своєї комірчини в порожню ніч, поки зрештою переконувалася, що ніч таки справді порожня. Та її вже не дратували ці романтичні тривоги, вона приймала їх із млосним смутком. Смуток цей стосувався, власне, Ульріха, а Солиман був той, кого не кохаєш, але кому, попри це, віддасися, у чому Рахель не мала жодного сумніву; адже те, що їй не давали з ним зустрітися, що останнім часом їм доводилося розмовляти лише пошепки й що вони обоє водночас попали в неласку до своїх господарів, — усе це діяло так, як на закоханих діє ніч, сповнена таємничости, непевности й зітхань, і збирало їхні палкі видіння, мов запалювальне скло, під чиїм променем відчуваєш не так приємне тепло, як те, що вже несила довше терпіти.

І в цих обставинах Рахель, яка на мотузяні драбини та верхолазні мрії часу не марнувала, виявилася практичнішою, ніж Солиман. Туманний образ викрадення на все життя незабаром обернувся на потай викроєну ніч, позаяк недосяжна була й вона, — на чверть години без нагляду; адже ні Діотима, ні граф Ляйнсдорф чи Арнгайм, коли «обов’язок» змушував їх після велелюдних і марних зборищ великих умів заклопотано обмінюватися думками з приводу результатів, затримуючись без будь-яких інших потреб нерідко ще на годину, — ніхто з них, зрештою, не думав про те, що така година складається з чотирьох чвертей. А ось Рахель це врахувала, й, позаяк кухарка ще не зовсім видужала і, з дозволу господині, йшла спочивати рано, її молодшій товаришці, на щастя, випадало стільки роботи, що годі було сказати, де саме вона крутиться цієї хвилини, тож обов’язками покоївки її в такий час по змозі не обтяжували. Задля репетиції — просто як ото люди, надто легкодухі, щоб накласти на себе руки, роблять удавані спроби самогубства доти, доки одна з них ненароком вдається, — дівчина вже кілька разів тайкома приводила до себе Солимана (на той випадок, якщо його викриють, хлопець готовий був пояснити це якимсь там дорученням) і натякнула йому, що до її комірчини можна потрапити й звичайним шляхом, а не лише надвірною стіною. Але наразі ця закохана юна парочка так і просиджувала в передпокої, позіхаючи та прислухаючись до того, що діялося в помешканні, поки одного вечора, коли голоси у вітальні залунали один за одним так рівно, неначе там щось молотили, Солиман, скориставшись вичитаною десь у романі фразою, заявив: довше терпіти йому, мовляв, уже несила.

Він-таки замкнув на засувку й двері в комірчині; але потім вони ніяк не могли зважитися ввімкнути світло й спершу стояли одне перед одним сліпі, мов статуї в темному парку, так наче разом із зором утратили й решту чуттів. Можливо, Солиман і подумав про те, що треба було б стиснути дівчині руку чи вщипнути її за стегно, щоб вона скрикнула, бо досі його чоловічі подвиги зводилися саме до цього; але він мусив тримати себе в руках, адже здіймати шум вони не мали права, й коли хлопець несміливо все ж таки зробив одну невеличку грубу спробу, від Рахель на нього війнуло лише нетерплячою байдужістю. Бо дівчина відчула десницю долі, десницю, що лягла їй на талію й підштовхувала її вперед, а ніч і лоб у неї стали холодні, мов лід, так ніби вона втратила всі свої ілюзії вже тепер. Цієї миті й Солиман відчув себе геть спустошеним і жахливо незграбним, і обоє не знали, як покласти край цьому стовбиченню в темряві одне перед одним. Зрештою хоч і шляхетній, однак трохи досвідченішій Рахель довелося взяти на себе роль спокусника. У цьому їй допомогла злість на Діотиму, злість, яка заступила в ній колишню любов до господині, бо відколи дівчина вже не вдовольнялася простою участю у високих захопленнях Діотими й завела власний роман, вона дуже змінилася. Покоївка не лише брехала, щоб приховати свої зустрічі із Солиманом, але й, зачісуючи Діотиму, рвала гребінцем їй коси, щоб помститися за пильність, з якою берегли її, Рахель, цноту. Та найдужче лютило дівчину тепер те, що колись викликало в неї найбільший захват, — оті сорочки, штанці й панчохи, які їй дарувала Діотима, коли вони відслужували своє, і які вона, Рахель, мусила доношувати; бо хоч Рахель і вшивала ту білизну на дві третини до свого розміру й зовсім її переробляла, вона почувалася в ній, як у в’язниці, з ярмом звичаїв на голому тілі. Але тепер саме це й підказало їй винахідливу ідею, якої вона так потребувала в їхній ситуації. Адже Рахель ще доти розповідала Солиманові про зміни, які вже давно стала помічати в білизні господині, і їй досить було тільки показати хлопцеві цю білизну, щоб спритно пришвидшити розв’язку в цих обставинах.

— Тепер сам бачиш, які вони погані! — кинула вона, показуючи Солиманові в темряві білясту облямівку на своїх штанцях. — І якщо між ними щось є, то вони запевне обдурюють господаря й у цій історії з війною, яку в нас готують! — А коли хлопець обережно обмацав ніжні й небезпечні штанці, вона, трохи задихаючись, додала: — Б’юсь об заклад, Солимане, підштанки в тебе такі самі чорні, як ти; я часто чула, як про це казали!

І Солиман ображено, але ніжно втиснув свої нігті в її стегно, й Рахель мусила податися ближче до нього, щоб не так боліло, й мусила щось іще сказати й зробити, але очікуваним успіхом це не увінчалось, тож вона скористалася своїми гострими зубками й повелася із Солимановим обличчям — воно по-дитячому притискалось до її обличчя й користалося з кожного поруху, щоб по-хлопчачому підставитись йому, — як із великим яблуком. І врешті вона забула посоромитися цих своїх зусиль, а Солиман забув посоромитися власної незграбности, і в темряву увірвався ураганний вітер кохання.

Коли він відпустив коханців, вони різко опинилися на землі; вітер кохання поглинули стіни, й темрява між ними була, мов шматок вугілля, яким зачорнили себе грішники. Вони не знали, котра година, й боялися, що збігло надто багато часу. Останній несміливий поцілунок Рахель мав для Солимана обтяжливий присмак; хлопцеві хотілося засвітити світло, й він поводився, мов грабіжник, що захопив здобич і тепер докладав усіх зусиль, намагаючись щасливо втекти. Рахель швиденько й сором’язливо дала лад своєму одягу й дивилася на Солимана поглядом, у якому не було ні мети, ні дна. На очі їй спадали скуйовджені коси, а в самих очах уперше знов постали всі величезні образи її добропорядности, про яку вона до цієї хвилини забула. Крім усіх можливих власних чеснот, вона мріяла про незвичайного, вродливого й багатого коханця, а перед нею стояв Солиман, не вельми пристойно вбраний, страхітливо потворний, і вона не йняла віри жодному слову з усього, що він їй казав. Можливо, в темряві вона, перше ніж вони мали відірватись одне від одного, досить-таки залюбки й попестила б його напружене повне обличчя ще трохи, але тепер, коли горіло світло, він був її новим коханцем і нічим більше — трохи кумедним малим парубчаком, який увібрав у себе тисячі інших чоловіків і який змушує забути про решту чоловіків. А Рахель знов була служниця, що дала спокусити себе й тепер дуже боялася дитини, через яку це випливе на чисту воду. Щоб застогнати, вона була просто надто налякана цією метаморфозою. Вона допомогла Солиманові вдягтися, бо в тому сум’ятті хлопець скинув із себе свій вузенький сурдут із численними ґудзиками, але допомогла не від ніжности, а щоб скоріше вшитися з комірчини. За все, здавалося їй, заплачено жахливо дорого, й викриття обернулося б нестерпним стражданням. І все ж, коли вони дали собі лад, Солиман обернувся до неї й гучно, самовдоволено зареготав — адже він був, зрештою, дуже гордий; а Рахель хутко схопила коробку сірників, погасила світло, тихо відсунула засувку й, перше ніж відчинити двері, шепнула йому:

— Ти ще маєш мене поцілувати!

Бо так годилося; але на смак цей поцілунок обом видався таким, неначе на губах у них був зубний порошок.

Повернувшись до передпокою, вони непомалу здивувалися, що встигли прийти вчасно й розмови за дверима тривали точнісінько так само, як і доти; коли гості почали розходитися, Солиман зник, а Рахель уже за півгодини надзвичайно дбайливо й мало не з колишньою покірною любов’ю розчісувала господині коси…

— Я рада, що мої напучування на тебе подіяли! — похвалила її Діотима, та, що багато в чому не знаходила втіхи, й поплескала свою маленьку покоївку по руці.

118. То вбивай же його!

Вальтер змінив на кращий костюма, в якому ходив на службу, й саме зав’язував краватку перед Кларисиним туалетним дзеркалом, що, попри кручену, за новітніми смаками рамку, давало неглибоке, спотворене відображення через дешевеньке, мабуть, пузирчасте скло.

— Вони мають цілковиту рацію, — сердито сказав він, — ця знаменита акція — просто обман!

— А який їм сенс кричати?! — озвалася Клариса.

— А який нині взагалі сенс у житті?! Коли вони виходять на вулиці, то принаймні утворюють процесію. І відчувають тіло одне одного. Принаймні не думають і не пишуть. І з цього що-небудь вийде!

— І ти справді гадаєш, що паралельна акція заслуговує на таке обурення?

Вальтер стенув плечима.

— Хіба ти не читала в газеті резолюції німецьких уповноважених, яку вони передали прем’єр-міністрові? Образи й обмеження інтересів німецького населення і таке інше! А про глумливе рішення чеського клубу? Або оте зовсім коротеньке повідомлення, що депутати-поляки роз’їхалися до своїх виборчих округів? Якщо вміти читати поміж рядків, то воно каже багато чого, адже від поляків завжди залежить рішення, а вони кидають уряд напризволяще! Становище напружене. Не на часі було дратувати всіх загальною патріотичною акцією!

— Сьогодні вранці я була в місті, — промовила Клариса, — й бачила, як марширувала кінна поліція; цілий полк; якась жінка сказала мені, що їх намагаються десь сховати.

— Ну звісно. Війська в казармах теж напоготові.

— Гадаєш, це до чогось призведе?!

— Хто його знає!

— Невже вони вженуться на конях у натовп? Як уявиш собі, що довкола самі крупи та гриви… Просто жах!

Вальтер іще раз розв’язав краватку й почав зав’язувати її знов.

— А ти коли-небудь уже брав у такому участь? — поцікавилася Клариса.

— Коли був студентом.

— А відтоді — ні?

Вальтер заперечливо покрутив головою.

— Колись ти сказав, що винен буде Ульріх, якщо до чого-небудь дійде? — спробувала Клариса впевнитися ще раз.

— Я цього не казав! — заперечив Вальтер. — До політичних подій Ульріхові, на жаль, байдуже. Я сказав лише, що йому, схоже, нічого не варто легковажно щось таке накликати; він обертається в колах, на які лягає провина!

— Мені б теж хотілося поїхати з тобою до міста! — зізналася Клариса.

— У жодному разі! Це тебе надто розхвилювало б! — Вальтер заявив це дуже категорично; на службі він наслухався всіляких розмов про те, чого можна очікувати від демонстрації, й не хотів пускати туди Кларису. Адже це не для неї — ота істерія, яку породжує величезний натовп; із Кларисою потрібно було поводитись, як з вагітною. Він мало не поперхнувся на цьому слові, яке холодній роздратованості коханої, що цуралася його, несподівано надало безглуздого тепла вагітности. «Але такі взаємозв’язки, які сягають за межі звичайних понять, однаково є!» — зовсім не без гордощів сказав він сам собі й запропонував Кларисі: — Якщо хочеш, я теж лишуся вдома.

— Ні, — відповіла вона, — принаймні ти маєш там бути.

Їй хотілося побути самій. Коли Вальтер розповів їй про майбутню маніфестацію і змалював, який вигляд вона матиме, перед очима у Клариси постала змія, вся в лусочках, що ворушилися кожна окремо. Кларисі кортіло переконатися особисто, що картина маніфестації буде саме така, а не розводити натомість довгі балачки.

Вальтер поклав їй руку на плечі.

— То я теж лишуся вдома? — ще раз спитав він.

Клариса скинула з плечей його руку, дістала з полиці книжку й уже не звертала на нього увагу. Це був том її Ніцше. Але Вальтер, замість нарешті дати їй спокій, попрохав:

— Дозволь поглянути, чим ти цікавишся!

Було вже далеко за полудень. У помешканні панувало якесь непевне передчуття весни; так ніби знадвору долинали голоси птахів, приглушені стінами й шибками; від покритої лаком підлоги, оббивки меблів, начищених мідних клямок оманливо здіймалися духмянощі квітів. Вальтер потягся рукою до книжки. Клариса обхопила її обіруч, заклавши пальцем те місце, яке саме розгорнула.

І ту ж мить розігралась одна з отих «жахливих» сцен, на які було таке багате подружнє життя цієї пари. Усі вони відбувалися за одним зразком. Уявімо собі театральну залу, темні лаштунки й дві освітлені ложі, одна навпроти одної; в них сидять по один бік Вальтер, по другий — Клариса; вони виділяються серед усіх чоловіків і жінок, поміж ними — глибока чорна безодня, тепла від невидимих людських тіл; і ось Клариса розтуляє вуста, а потім їй відповідає Вальтер, і всі слухають, затамувавши подих, бо це — така гра звуків, таке видовище, які ще ніколи не вдавалися людям… Отож так само сталося й цього разу, коли Вальтер благально простяг руку, а Клариса, за кілька кроків від нього, затисла пальцем сторінку в розгорненій книжці. Вона навмання натрапила саме на те чудове місце, де вчитель веде мову про зубожіння внаслідок занепаду волі, й у всіх формах життя це зубожіння виявляється в тому, що частковості розростаються на шкоду цілому. «Життя витіснене в найдрібніші форми; те, що лишилося, на життя убоге». Ці слова ще лунали в її пам’яті, але зміст ширшого контексту, який Клариса пробігала очима тієї миті, коли Вальтер знов перебив її, вона усвідомила тільки приблизно. І раптом вона, попри цю несприятливу ситуацію, зробила велике відкриття. Бо хоч у цьому місці учитель вів мову про всі мистецтва, ба навіть про всі форми людського життя, але прикладами він користався лише з літератури; і позаяк загального контексту Клариса не розуміла, то відкрила, що Ніцше не осягнув усього значення власних думок, бо їх можна було прикласти й до музики!! Цієї хвилини вона чула хвору чоловікову гру на роялі, немовби та лунала ось тутечки, поряд, чула його емоційні уповільнення, запинки й випадання звуків, коли його думки линули до неї, і, як каже вчитель в іншому місці, «моральний побічний потяг» брав гору в ньому над «митцем». Клариса вміла чути це, коли Вальтер німо жадав її, і могла бачити музику, коли та зникала з його обличчя. Тоді на ньому лише світилися вуста, й Вальтер мав такий вигляд, немовби врізав собі пальця й ось-ось зомліє. Такий самий вигляд він мав і цієї миті, коли, нервово всміхаючись, простяг руку до книжки. Про все це Ніцше, певна річ, знати не міг, але було ніби якесь знамення в тому, що Клариса з примхи випадку розгорнула книжку саме в тому місці, яке цього стосувалося, й коли вона все те раптом побачила, почула й усвідомила, її вразила блискавка інтуїції, й вона опинилася на високій горі під назвою Ніцше, яка поховала під собою Вальтера, а їй сягала лише до підошов! «Прикладна філософія й поезія» більшости людей, котрим чужа і творчість, і сама духовність, складається з таких проблисків, з такого злиття невеличких перемін в особистості з великою чужою думкою.

Тим часом Вальтер підвівся й ступив до Клариси. Він вирішив махнути рукою на маніфестацію, в якій мав намір узяти участь, і лишитися з Кларисою. Підходячи до неї, він бачив, що вона стоїть, незадоволено прихилившись до стіни, й ця підкреслено демонстративна поза жінки, яка сахається чоловіка, не заразила його, на біду, її відразою, а збудила в ньому таку гру чоловічої уяви, яка й могла б стати причиною її відрази. Адже чоловік має вміти наказувати й накидати свою волю тому, хто чинить опір, і раптом ця потреба показати себе чоловіком обернулася для Вальтера не чим іншим, як потребою боротися з розгубленими рештками сліпої віри його юности — віри, що треба бути чимось особливим. «Не треба бути нічим особливим!» — уперто казав він собі. Неспроможність позбутися цієї ілюзії йому здавалася боягузтвом. «Усі ми живемо з ексцесами, — зневажливо міркував він. — Ми живемо з хворобливим, моторошним, самотнім, злісним; кожен із нас здатний лише на те, на що здатен лише він. Це ще нічого, анічогісінько не означає!» Вся ота маячня, нібито своє покликання ми маємо вбачати в тому, щоб розвивати незвичайне, а не, навпаки, стримувати ці легко вразливі паростки, органічно їх опановувати й потроху освіжувати ними надто вже схильну до спокою кров цивілізованої людини, — вся ця маячня викликала в нього жорстоку лють. Отак він міркував і очікував того дня, коли музика й живопис означатимуть для нього не більш ніж такий собі шляхетний спосіб розважитись. Одним із тих нових покликань було його бажання завести дитину; прагнення стати титаном і добувати вогонь, прагнення, яке володіло ним замолоду, спричинило зрештою до того, що віру, буцімто спершу треба стати таким, як усі, він прийняв з певним перебільшенням; тепер він соромився того, що не мав дитини, він завів би й п’ятьох дітей, якби на це погодилася Клариса й дозволили його статки, бо йому так хотілося бути в центрі теплого життєвого кола, і він ще мріяв перевершити пересічністю ту велику людську посередність, на якій тримається життя, — мріяв попри суперечність, що саме в цьому прагненні й полягає.

Та, може, через те, що він надто довго розмірковував чи надто довго спав, перше ніж почати збиратися до міста й завести цю розмову, але тепер у нього горіли щоки, і Клариса, виявилось, відразу здогадалася, чому його зацікавила її книжка, і ці тонкощі в їхній взаємній злагоді, попри нестерпні ознаки відрази, хтозна-чому ту ж мить розхвилювали Вальтера, і це завдало шкоди його черствості, а від його простоти знов не лишилося й сліду.

— Чому ти не хочеш показати мені, що читаєш? Побалакай зі мною! — несміливо зажадав він.