Людина без властивостей. Том III

— А я вже думав, що то Арнгайм.

— Арнгайм багато чого запозичив у нього, а він — багато чого в інших. Вони обидва здібні еклектики.

— Он як? Тоді це, виходить, речі давні. У такому разі поясність мені, заради Бога, як можна таке сьогодні друкувати?! — здивувався Туцці. — Коли рідна жінка мені відповідає: «Розум іще нічого не доводить, думки не сягають душі!» — або: «Над точністю стоїть царство мудрости й кохання, яке виваженими словами лише оскверняють!», то я розумію, як вона до цього дійшла. Вона — жінка й у такий спосіб захищається від чоловічої логіки! Але чому про це говорить чоловік?! — Туцці присунувся ближче й поклав руку Ульріхові на коліно. — «Правда плаває, як рибина, в невидимому принципі; тільки-но її звідти дістають, вона вмирає». Що ви на це скажете? Може, це пов’язано з відмінністю між людиною «еротичною» й людиною «сексуальною»? Ульріх усміхнувся.

— Ви справді хочете, щоб я вам сказав?

— Згораю від нетерплячки!

— Уже й не знаю, з чого почати.

— Ось бачите! Чоловіки про таке розбалакувати не люблять. Та якби ви мали душу, то зараз просто розглядали б мою душу й милувалися б нею. Ми піднеслися б на висоту, де немає ні думок, ні слів, ні вчинків. Зате є таємничі сили й приголомшливе мовчання! Чи можна душі закурити? — спитав він і припалив сиґарету; потім похопився й, згадавши про обов’язки господаря дому, простяг портсиґара Ульріхові.

Загалом Туцці трохи пишався тим, що нарешті прочитав Арнгаймові книжки, а позаяк вони лишилися для нього нестерпними, то його тішило власне відкриття: адже це саме він відкрив можливу користь їхньої пишномовної манери для незбагнених цілей дипломатії. Воно й справді, кому ж би ще скортіло марно виконувати таку тяжку роботу, і кожен, бувши ним, спершу, мабуть, досхочу потішився б, але дуже скоро не стримався б перед спокусою навести задля проби ту чи ту цитату або висловити щось таке, що однаково годі висловити з точністю однією з отих дратівливо туманних нових думок. Таке торує собі шлях натужно, адже нова вдяганка ще здається смішною, але до неї швидко звикають, і так непомітно змінюється у своїх формах вияву дух часу, і тут Арнгайм, зокрема, мав шанс надбати собі нового прихильника. Навіть Туцці визнавав уже, що вимогу поєднати душу й економіку можна сприймати, попри принципову ворожість між цими двома, як щось на кшталт психології економіки, і його непохитно захищала від Арнгайма, по суті, лише Діотима. Бо в її взаєминах з Арнгаймом тоді вже настала (про це ще ніхто не здогадувався) певна прохолода, яка на все, що Арнгайм казав про душу, накликала підозру, нібито всі його висловлювання — лише відмовки, і, як наслідок, саме тими висловлюваннями й кололи очі начальникові відділу Туцці ще роздратованіше, ніж будь-коли. І його можна було зрозуміти: за таких обставин він припускав, що дружинині взаємини з тим чужоземцем ще на піднесенні, — взаємини, які були не коханням (бо в такому разі він як чоловік своєї дружини міг би вжити відповідних заходів), а «станом кохання» і «закоханим мисленням», отож стояли настільки вище від усіляких негідних підозр, що Діотима сама відверто казала про те, на які думки ці взаємини її надихали, а останнім часом навіть досить нетерпляче вимагала від Туцці, щоб духовну участь у них брав і він.

Відчуваючи довкола цей стан, що засліплював його, мов сонячне сяйво, засліплював зусібіч, як тоді, коли не можеш зорієнтуватися, де саме те світило, й знайти собі тінь, щоб сховатися в ній, він почувався надзвичайно нетямущим і вразливим.

І він слухав Ульріха.

— Але я хочу, щоб ви поміркували ось над чим. Зазвичай у нас невпинно триває приплив і відплив емоцій. Хвилювання, які в нас народжуються внаслідок зовнішніх стимулів, зростають і виплескують назовні у вигляді вчинків і слів. Уявіть собі, що це — робота такого собі механізму. А тоді уявіть собі, що в цій роботі настали перебої. Дійде, мабуть, до такої собі загати? До своєрідного виходу з берегів? А за певних обставин це може бути й просто здуття…

— Ви бодай розумно кажете, навіть коли все це й нісенітниці. — схвально промовив Туцці. Він не одразу збагнув, що тут справді назріває пояснення, однак залишався спокійним, і хоч внутрішній стан у нього був жалюгідний, з вуст його гордо не сходила така зловтішна усмішечка, що сховатися за нею він міг будь-якої миті.

— Здається, — провадив Ульріх, — фізіологи так кажуть: те, що ми називаємо усвідомленою дією, виникає з того, що подразник не просто, сказати б, вливається й виливається крізь рефлекторну дугу, а змушений обирати манівці. Виходить, світ, який ми сприймаємо, і світ, де ми діємо, — хоч обидва вони видаються нам світом тим самим, — насправді нагадують верхній і нижній б’єфи у млиновому посаді й з’єднані своєрідним водосховищем свідомости, від рівня поверхні в якому, напору й такого іншого залежить приплив і стік. Інакше кажучи: якщо на одному з двох боків виникає перешкода — тобто відчуження світу чи небажання діяти, — то цілком природно припустити, що в такий спосіб може утворитися й друга, вища свідомість? Чи ви так не вважаєте?

— Я? — перепитав Туцці. — Сказати правду, мені це, гадаю, абсолютно байдуже. Нехай це з’ясовують між собою професори, якщо воно їм так важливо. Та якщо брати практичний бік… — Він замислено роздушив у попільничці сиґарету й підвів сердитий погляд. — Хто вирішує долі світу — люди з двома загатами чи люди з однією загатою?

— Мені здавалося, ви хотіли тільки почути від мене, як, на мій погляд, народжуються такі думки?

— Якщо ви хотіли мені це пояснити, то я вас, на жаль, не зрозумів, — сказав Туцці.

— Та це ж бо дуже просто: у вас немає другої загати, а отже, немає й принципу мудрости, і ви не розумієте жодного слова з того, що кажуть люди, які мають душу. З чим я вас і вітаю!

Помалу Ульріх усвідомлював, що він у безглуздій формі висловлює в цьому дивному товаристві думки, цілком придатні для пояснення почуттів, які невиразно тривожили і його власне серце. Припущення, що в разі дуже гострої сприйнятливости емоції можуть вихлюпуватись через край, а потім входити в свої береги, м’яко й безкрайньо, немов водяна гладінь, поєднуючи почуття з усіма речами на світі, — припущення це викликало в його пам’яті спогад про великі розмови з Аґатою, і на його обличчі мимоволі проступила озлоблена й водночас розгублена міна. Туцці поглядав на нього з-під напівопущених повік і з Ульріхового сарказму невиразно відчував, що тут він, Туцці, — не один такий, чиї «загати» не відповідають його бажанням.

Обидва майже не помітили, як довго не було Рахель; її затримала Діотима, щоб дівчина швиденько допомогла дати лад і їй самій, недужій, і кімнаті, — лад не те що бездоганний, однак досить пристойний, аби прийняти Ульріха. Нарешті покоївка прийшла сказати, щоб Ульріх не йшов додому, а ще трохи зачекав, а тоді поквапилася знов до господині.

— Усі слова, які ви мені тут навели, — то, звичайно, алегорії, — повернувся Ульріх до перерваної розмови, бажаючи винагородити господаря дому за те, що той погодився скласти йому товариство. — Це — своєрідна мова метеликів! А такі люди, як Арнгайм, справляють на мене приблизно таке враження, ніби вони, попиваючи оцей вишуканий нектар, нагулюють собі черевце! Тобто, — хутко додав він, вчасно зметикувавши, що не варто ображати заразом і Діотиму, — таке враження на мене справляє саме Арнгайм, хоча, з другого боку, цей чоловік викликає в мене і ще одне враження: ніби свою душу він носить, як гаманець, у потайній кишені, на грудях!

Туцці відклав теку й рукавички, які він узяв був, коли ввійшла Рахель, і різко відказав:

— Знаєте, що це таке? Я маю на увазі те, що ви так цікаво мені пояснили. Це — не що інше, як дух пацифізму! — Він зробив паузу, щоб його відкриття подіяло на співрозмовника. — А в руках дилетантів пацифізм криє в собі, поза всяким сумнівом, велику небезпеку, — значуще додав він.

Ульріх мало не розсміявся, але Туцці говорив страшенно поважно і пов’язав між собою дві речі, справді споріднені, хоч і далеко, між собою, нехай це навіть і смішно — пов’язувати кохання з пацифізмом лише тому, що те й те викликало в нього враження якоїсь дилетантської невгамовности. Тож Ульріх, не знаючи, що відповісти, просто скористався нагодою повернутися до паралельної акції й нагадав, що в ній-бо тепер висунуто гасло «Діяти!»

— Це ляйнсдорфська ідея! — зневажливо кинув Туцці. — Чи ви ще пригадуєте останню дискусію тут, у нас, незадовго до вашого від’їзду? Ляйнсдорф заявив: «Що-небудь має статися!» У цьому тепер і вся суть, це й називають тепер гаслом «Діяти!» І Арнгайм, звісно ж, намагається підсунути сюди свій російський пацифізм. Чи ви пригадуєте, як від цього застерігав я? Боюся, про мене ще згадають! Ніде зовнішня політика не така важка, як у нас, і я ще тоді казав: «Хто нині зважується провадити в життя фундаментальні політичні ідеї, у того має бути щось від банкрута й злочинця!» — Цього разу начальник відділу розбалакався аж надто відверто — очевидно, через те, що Ульріха вже ось-ось мали запросити до Діотими, або через те, що не бажав, аби в цій бесіді повчали лише його, Туцці. — В усьому світі паралельна акція викликає недовіру, — повідомив він, — і її вплив на внутрішню політику — акцію ж бо вважають і антинімецькою, й антислов’янською — відбивається й на зовнішній політиці. Але щоб ви повною мірою зрозуміли різницю між пацифізмом дилетантським і професійним, я вам дещо поясню. Австрія могла б відвернути будь-яку війну років на тридцять, не менше, якби приєдналася до Entente cordiale^[4]! І з нагоди імператорського ювілею вона могла б зробити це, звичайно, з небачено гарним пацифістським жестом, ще й запевнити Німеччину в своїй сестринській любові, надавши їй можливість вибирати — йти за собою чи ні. Більшість наших національностей зустріли б це із захватом. Завдяки дешевим французьким та англійським кредитам ми могли б зміцнити своє військо так, що Німеччина нас уже не злякала б. Італії ми позбулися б, Франція без нас нічого не вдіяла б. Одне слово, ми стали б ключем до миру й війни і робили б великий політичний ґешефт. Я не виказую вам ніякої таємниці, це — простий дипломатичний розрахунок, який до снаги навіть звичайному торговому аташе. То чому б цей розрахунок не реалізувати? Непередбачувані обставини при дворі: там уже так не можуть терпіти йот ве^[5], що зробити йому поступку — просто нижче їхньої гідности. Нині становище монархій невигідне, тому що вони надто обтяжені гідністю! Крім того, непередбачувані обставини так званої суспільної думки. Тут я вже переходжу до паралельної акції. Чому вона не формує суспільної думки?! Чому її не привчають дивитися на речі об’єктивно? Погляньте лишень… — Але далі міркування Туцці втратили переконливість, і від них повіяло радше зачаєною тугою. — Цей Арнгайм своєю писаниною мене навіть потішає! Це не його власна вигадка, і недавнечко, коли якось уночі я довго не міг заснути, у мене був час про це трохи помізкувати. Політики, котрі писали романи чи п’єси, були завжди — скажімо, Клемансо чи навіть той-таки Дізраелі; Бісмарк не писав, але Бісмарк був руйнівник. А погляньте на отих французьких адвокатів, які тепер при владі. Просто заздрощі беруть! Політичні торбохвати! Але порадами й директивами їх забезпечує чудовий професійний дипломатичний корпус, і всі вони колись без будь-якого страму-сорому пописували п’єси чи романи, принаймні замолоду, й пописують книжки ще й тепер. Гадаєте, ті книжки чого-небудь варті? Я так не гадаю. Але присягаюся вам, учора ввечері я подумав собі: наша дипломатія щось таки втрачає через те, що не пише книжок, і я скажу вам чому. По-перше, дипломат, точнісінько, як і спортсмен, має, звичайно, зганяти з потом жирок. А по-друге, це зміцнює суспільну безпеку. Чи знаєте ви, що таке європейська рівновага?…

Їхню розмову урвала Рахель — вона прийшла сказати, що Діотима чекає на Ульріха. Туцці звелів подати йому пальто й капелюха.

— Якби ви були патріот… — мовив він, стромляючи руки в рукава пальта, яке йому тримала Рахель.

— То що б я мав тоді робити? — спитав Ульріх і перевів погляд на чорні зіниці покоївки.

— Якби ви були патріот, то бодай звернули б увагу моєї дружини чи графа Ляйнсдорфа на ці проблеми. Я зробити цього не можу: в устах рідного чоловіка таке пролунає для неї надто прісно.

— Але ж мене тут ніхто серйозно не сприймає, — спокійно відповів Ульріх.

— Ох, не кажіть! — жваво вигукнув Туцці. — Вас не сприймають серйозно в тому самому сенсі, що й решту людей, але вже давно вас усі дуже бояться. Потерпають, що ви дасте Ляйнсдорфу яку-небудь геть божевільну пораду. То чи знаєте ви, що таке європейська рівновага?! — настирливо правив своєї дипломат.

— Та, мабуть, приблизно знаю, — відповів-промовив Ульріх.

— Тоді вас можна привітати! — роздратовано й гірко сказав Туцці. — Жоден із нас, професійних дипломатів, цього не знає. Це те, чого не можна порушувати, а то всі тоді накинуться одне на одного. Але що саме не можна порушувати, ніхто напевно не знає. Пригадайте на хвилинку, що діялося навколо вас в останні роки і діється й досі: італо-турецька війна, Пуанкаре в Москві, багдадське питання, військова інтервенція в Лівії, напруження в австро-сербських стосунках, адріатична проблема… Це що — рівновага? Нас незабутній барон Еренталь… Але не хочу вас довше затримувати!

— Шкода, — запевнив його Ульріх. — Якщо європейську рівновагу можна розуміти так, тоді вона — якнайкращий вияв європейського духу!

— Авжеж, і саме це й цікаво, — уже в дверях відповів Туцці, покірно всміхнувшись. — І в цьому розумінні не можна недооцінювати духовних досягнень нашої акції!

— Чому ви не стаєте цьому на перешкоді? Туцці стенув плечима.

— Коли в нас чого-небудь хоче людина зі становищем його ясновельможности, виступати проти цього не можна. Це можна лише спостерігати!

— А як справи у вас? — спитав Ульріх, коли Туцці пішов, у своєї маленької чорно-білої охоронниці, яка вела його до Діотими.

17. Діотима взялася за інше чтиво

— Любий друже, — сказала Діотима, коли Ульріх ввійшов до неї, — я не хотіла відпускати вас, не побалакавши з вами, але доводиться приймати вас ось так!

На ній була домашня сукня, в ній її величні форми внаслідок якоїсь випадкової пози іноді нагадували про вагітність, і це надавало такому гордому тілу, що ніколи не народжувало, трохи чарівної безсоромности, пов’язаної з переймами; поряд на канапі лежала горжетка, якою вона вочевидь саме зігрівала собі живота, а на чолі в неї був компрес від мігрені — йому пощастило лишитися на місці, бо господиня знала, що він їй так само до лиця, як грецька пов’язка. Пора була вже пізня, але світло в кімнаті не горіло, а в повітрі стояв дух цілющих і відсвіжуючих засобів проти якоїсь невідомої недуги, що змішувався з ароматом різких парфумів, ховаючи під собою, мов ковдра, решту запахів.

Цілуючи Діотимі руку, Ульріх низько нахилився, немовби з пахощів її зап’ястка хотів відчути переміни, що сталися за той час, поки вони не бачилися. Але її шкіра дихала лише тими самими повними, густими, добре викупаними духмянощами, що й завжди.

— Ах, любий друже, — знову промовила Діотима, — як добре, що ви повернулися. Ой! — раптом простогнала вона, всміхнувшись. — У мене так болить живіт!

Ці слова, які в устах людини звичайної лунають так само звичайно, як метеозведення, в Діотиминих устах набуло всієї глибини катастрофи й зізнання.

— Кузино?! — вигукнув Ульріх і, всміхаючись, нахилився вперед, щоб зазирнути їй в очі.

Цієї миті тонкий натяк Туцці на погане самопочуття дружини змішався з підозрою, що Діотима, можливо, вагітна й тепер долю цього дому, отже, вирішено.

Вона стомлено відкинула цю підозру, майже здогадавшись про його думки. Насправді в неї були просто менструальні судоми, чого досі, щоправда, ніколи не траплялося і що, як можна було невиразно здогадатися, було пов’язано з її ваганнями між Арнгаймом та рідним чоловіком і вже кілька місяців спричиняло такі болі. Коли Діотима почула, що Ульріх повернувся, це її втішило, й вона, радо побачивши в ньому повірника в своїй боротьбі, саме тому його й прийняла. І ось вона лежала, тільки про людське око зберігаючи сидячу позу, терпіла біль, що ятрив їй тіло й душу, й була в його товаристві незахищеною частиною відкритої природи без будь-яких загорож і заборонних табличок, що траплялося з нею досить рідко. Вона все ж таки вирішила, що коли посилатиметься на болі в шлунку нібито на ґрунті нервів, то це скидатиметься на правду й навіть здаватиметься ознакою природної чутливости; у противному разі вона йому не показалася б.

— То прийміть же які-небудь ліки! — запропонував Ульріх.

— Ох, — зітхнула Діотима, — все це лише від хвилювань. — Мої нерви вже довго не витримають!

Запала коротка мовчанка, бо тепер Ульріх, власне, мав би спитати про Арнгайма, однак йому цікаво було довідатися що-небудь про події, які стосувалися його самого, і він дав собі раду не відразу. Нарешті спитав:

— А визволяти душу від цивілізації — це річ, мабуть, дуже клопітна? — І додав: — Маю, на жаль, лиш одну втіху: я вже давно вам передрікав, що ваші намагання прокласти стежку у світ завершаться болісним крахом!

Діотима пригадала, як утекла від товариства й сиділа в Ульріха на підставці для взуття в передпокої. Стан у неї тоді був майже такий самий пригнічений, як оце тепер, і все ж відтоді в її надіях сталося безліч злетів і падінь.

— Як усе ж таки було чудово, друже мій, — промовила вона, — коли ми ще вірили в цю велику ідею! Сьогодні можна, мабуть, сказати, що світ звернув на неї увагу, але яка ж розчарована я сама!

— А власне, чому? — спитав Ульріх.

— Не знаю. Причина, певно, в мені самій.

Вона зібралася була додати щось про Арнгайма, але Ульріх побажав почути, чим завершилася справа з демонстрацією; він пригадував тільки, що не застав Діотими вдома, коли граф Ляйнсдорф послав його заспокоїти й підготувати до можливих рішучих заходів.

Діотима зневажливо махнула рукою.

— Поліція заарештувала кілька хлопців і дівчат, а потім відпустила їх. Ляйнсдорф дуже сердитий, але що можна було зробити ще?! Тепер він щосили тримається за Виснєчкі й каже, що має щось статися; але Виснєчкі не може розгорнути ніякої пропаганди, бо ніхто ж не знає, за що агітувати!

— Я чув, тепер висунули гасло «Діяти!», — вкинув Ульріх.

Ім’я барона Виснєчкі, який, бувши міністром, зазнав поразки внаслідок опору німецьких партій і тому на чолі комітету, що закликав боротися за якусь непевну велику патріотичну ідею паралельної акції, не міг не викликати глибокої недовіри, — це ім’я збудило в його уяві живі картини політичних оборудок його ясновельможности, які й призвели до таких результатів. Схоже, невимушений плин графських думок — можливо, підкріплений очікуваним провалу всіх намагань розбуркати дух батьківщини, а в ширших масштабах і дух Європи завдяки співпраці її видатних умів, — зрештою привів до усвідомлення, що найкраще тепер — дати цьому духові поштовх, і то байдуже, з якого боку. Можливо, міркування його яновельможности спиралися навіть на досвід спілкування з одержимими, яким, коли на них безцеремонно нагримати чи добряче їх струсонути, це нібито йде іноді на користь; але такі припущення, що їх Ульріх поквапився зробити, перше ніж Діотима встигла заперечити, вона урвала своєю відповіддю.

Недужа й цього разу скористалася звертанням «любий друже».

— Любий друже, — промовила вона, — у цьому є якась істина! Наше століття прагне дії. Дія…

— Але дія яка? — перебив її Ульріх. — Дія якого штибу?!

— Немає аніякісінького значення! У дії, на відміну від слів, криється чудовий песимізм. Годі й заперечувати, в минулому завше тільки розводили балачки. Ми жили задля великих і вічних ідеалів і слів: задля глибшої людяности; задля нашої найяскравішої самобутности; задля зростання загальної повноти буття. Ми домагалися синтезу, жили задля нових естетичних насолод і цінностей у щасті, і я не заперечуватиму, що пошуки істини — дитяча забавка проти неймовірно серйознішого завдання: стати істиною. Та це була просто завелика напруга порівняно з тією невеличкою часткою реальности, яка є нині в сучасній душі, і ми у замріяній тузі жили, можна сказати, ні задля чого! — Діотима рішуче звелася, спершись на лікоть. — І коли тепер відмовляються шукати завалений вхід до душі, а натомість намагаються впоратись із життям таким, яке воно є, то в цьому криється щось здорове! — завершила вона.

Отож тепер Ульріх, крім гаданого ляйнсдорфського, мав і ще одне, підтверджене тлумачення гасла «Діяти!». Діотима, схоже, взялася за інше чтиво; він пригадав, як, ввійшовши до кімнати, побачив біля неї багато книжок, але тим часом надто стемніло, щоб прочитати їхні назви, до того ж на частині книжок лежало тіло задумливої молодої жінки, наче товста змія, що тепер звелася ще вище й очікувально дивилася на нього. Діотима, яка ще дівчинкою зачитувалася дуже сентиментальними й суб’єктивними книжками, тепер, як виснував Ульріх з її слів, вочевидь була в полоні того духовного потягу до оновлення, який завжди прагне знайти в ідеях наступних двадцятьох років те, чого не знайшов в ідеях минулих двадцятьох років; звідси, мабуть, і постають, зрештою, навіть ті глибокі переміни настрою в історії, які коливаються поміж гуманністю й жорстокістю, пристрасністю й байдужістю чи поміж іншими суперечностями, для яких жодної цілком достатньої причини нема. В Ульріха промайнула думка, що ті невеличкі, нерозгадані рештки непевности, що їх щоразу лишає по собі моральний досвід (про це він так багато розмовляв з Аґатою), мабуть, і становлять, власне, причину цієї людської невпевнености; та, не бажаючи дозволяти собі щастя, яке давали спогади про ті розмови, він змусив свої думки відвернутися від них і перейти до ґенерала, який перший розповів йому про те, що в нинішню добу входить новий дух, і розповів так, що в його словах здорове обурення не лишило місця для насолоди від чарівливих сумнівів. І коли вже він згадав про ґенерала, то на думку йому спало прохання того поцікавитися, що там за розлад стався між кузиною й Арнгаймом, тож на прощальне Діотимине слово душі Ульріх зрештою відповів просто:

— Видно, «безмежне кохання» на користь вам не пішло?!

— Ох, ви які були, такі й лишилися! — зітхнула кузина й, відкинувшись на подушки, заплющила очі.

Адже поки Ульріха не було, вона відвикла від таких відвертих запитань і тепер мала спершу пригадати, чи багато чого вже йому довірила. І раптом його присутність оживила забуте. Вона невиразно пригадала одну розмову з Ульріхом про «незмірне кохання», до якої вони ще поверталися під час їхньої останньої чи передостанньої зустрічі, коли вона заявила, що душі можуть виходити з в’язниць своїх тіл чи принаймні наполовину витикатися з них, так би мовити, своїми тулубами, а Ульріх їй відповів, що це — маячня любовного голоду й що краще б вона виявила певну «прихильність» до Арнгайма, чи до нього самого, Ульріха, чи ще до кого-небудь; у зв’язку з цим він назвав тоді навіть Туцці, і це також спало їй тепер на думку; згадувати про такі пропозиції, мабуть, легше, ніж про решту, що висловлює така людина, як Ульріх. І вона справедливо, либонь, сприйняла тоді його слова як зухвальство; та позаяк той минулий біль проти цього нинішнього — просто безневинний давній товариш, то цей спогад мав сьогодні всі переваги чогось по-дружньому довірчого. Тож Діотима розплющила очі й промовила:

— Кохати безоглядно на землі, мабуть, неможливо!

І всміхнулася. Але на чолі під пов’язкою в неї залягли зморщечки стурбованости, й через них її обличчя в сутінках набуло якогось дивного перекошеного вигляду. В питаннях, що стосувались її особисто, Діотима ладна була повірити в надприродні можливості. Навіть несподівана поява на Соборі ґенерала фон Штума налякала її, наче то була справа рук якихось духів, а в дитинстві вона молилася за те, щоб ніколи не померти. Завдяки цьому їй стало легше й своєму ставленню до Арнгайма надати такої собі надприродної віри чи, правильніше сказати, тієї неостаточної зневіри, тієї готовности до всього на світі, які лягли тепер в основу ставлення до самої віри. Якби Арнгайм був не лише здатний видобувати з її душі й зі своєї щось невидиме, що на відстані п’ятьох метрів від неї й від нього сходилося в повітрі, або якби їхні погляди здатні були зустрітися так, щоб їхня зустріч лишила по собі кавове зерня, манну крупинку, чорнильну пляму, який-небудь слід чи хоч би тільки невеличку переміну, то Діотима жила б з очікуванням, що одного дня станеться ще й не те і постануть котрись із тих надприродних зв’язків, що їх досить виразно уявити собі не можна, так само як і більшість природних. У неї ставало терпіння й на те, що останнім часом Арнгайм частіше від’їздив і не повертався довше, ніж колись, і навіть у ті дні, коли лишався в місті, його навдивовижу поглинали всілякі справи. Вона не дозволяла собі жодного сумніву в тому, що кохання до неї — все ще велика подія в його житті, й коли вони часом зоставалися самі, душевне піднесення ту ж мить виявлялося таким високим, а сама зустріч набувала такого значення, що почуття злякано нишкли, ба більше, якщо не траплялося нагоди завести мову про щось неособисте, виникав вакуум, що викликав потім гірку знемогу. Як не було сумніву в тому, що це — пристрасть, так вона (привчена своїм часом до того, що все непрактичне — однаково всього лиш об’єкт віри, тобто отієї непевної зневіри) не мала жодного сумніву в тому, що станеться ще щось таке, що суперечитиме всім розважним припущенням. Але цієї хвилини Діотима, розплющивши очі й спрямувавши відвертий погляд на Ульріха, від якого тепер виднілася тільки темна тінь, що не давала відповіді, спитала себе: «На що я очікую? Що, власне, має статися?»

Нарешті Ульріх відповів:

— Але ж Арнгайм хотів одружитися з вами?! Діотима знову сперлася на лікоть і сказала:

— Хіба проблему кохання можна вирішити розлученням чи одруженням?!

«Щодо вагітности я помилився», — подумки констатував Ульріх, не знаючи навіть, що й відповісти на кузинин вигук. І раптом він зухвало заявив:

— А я ж вас від Арнгайма застерігав!

Можливо, цієї миті він відчував за собою обов’язок поділитися з нею тим, що знав про набоба, який пов’язав власну і її душу зі своїми ґешефтами, але Ульріх одразу від цього наміру й відмовився, усвідомивши, що в їхній розмові кожне слово має своє місце — достоту, мов ото речі в його кімнаті, на яких він, повернувшись додому, не побачив жодної пилинки, так ніби хвилину-дві просто був мертвий. Діотима осудливо мовила:

— Не сприймайте це так легковажно. У нас з Арнгаймом глибока дружба, і коли між нами іноді все ж і заходить щось таке, що я назвала б великим страхом, то причина цьому — саме відвертість. Не знаю, чи ви таке коли-небудь відчували й чи на таке здатні, але між двома людьми, котрі досягли певної висоти почуттів, будь-яка фальш неможлива такою мірою, що їм навіть важко одне з одним розмовляти!

У цьому осуді чуйне Ульріхове вухо вловило, що вхід до кузининої душі йому відкрито ширше, ніж звичайно, і, коли вона мимоволі зізналася, що не може розмовляти з Арнгаймом без фальші, він неабияк розвеселився й у відповідь на її відвертість також кілька хвилин демонстрував свою відвертість тим, що й сам нічого не казав, а потім, коли Діотима знов лягла, схилився над нею й по-дружньому ніжно поцілував їй руку. Невагома, мов серцевина бузини, лежала вона в його руці й лишилася там після поцілунку. Пульс її віддавався в його пучках. Легенький, мов пудра, аромат її близькости завис хмаринкою біля його обличчя. І хоч цей поцілунок у руку був просто ґалантним жартом, він нагадував невірність — тим, що лишав після себе такий самий, як і вона, гіркуватий присмак насолоди — немовби ти низенько схилився над кимось і п’єш із нього, як ото п’є воду тварина, вже не бачачи на її поверхні свого віддзеркалення.

— Про що ви думаєте? — спитала Діотима.

Ульріх тільки похитав головою, знову давши їй так — у темряві, освітленій лише останнім оксамитовим мерехтінням, — можливість провести порівняльні спостереження над мовчанням. На думку їй спали чудові слова: «Є люди, мовчати з якими не зважиться навіть найбільший герой». Принаймні зміст, якщо й не слово в слово, такий. Здається, пригадала вона, це була цитата; її навів Арнгайм, а вона, Діотима, сприйняла її на свою адресу. І, крім Арнгаймової руки, вона від перших днів свого заміжжя не затримувала руки жодного іншого чоловіка в своїй довше, ніж на дві секунди, і ось це сталося тепер лише з рукою Ульріха. Захоплена собою, вона не завважила, що тут відбувалося, але вже за мить відчула приємну переконаність у тому, що мала цілковиту рацію, коли не стала пасивно очікувати чи то прийдешньої, чи то неможливої години високого кохання, а скористалася часом нерішучого рішення для того, щоб трохи більше присвятити себе своєму чоловікові. Людям одруженим добре: коли хто-небудь порушує вірність своїй коханій чи своєму коханому, вони мають право сказати собі, що про свій обов’язок не забувають; а позаяк Діотима сказала собі, що повинна — хай буде, що буде — виконувати свій обов’язок там, куди її поставила доля, то вона намагалася виправити недоліки свого чоловіка і вдихнути в нього трохи більше душі. І знов їй спали на думку слова якогось письменника; їхній зміст полягав приблизно в тому, що нема нічого розпачливішого, ніж пов’язати свою долю з нелюбою, і це було ще одне підтвердження тому, що, поки їх не розлучила доля, вона, Діотима, повинна намагатися мати до Туцці якісь почуття. У розумному протистоянні непередбачуваним перипетіям душі, платити за які Діотима вже не хотіла змушувати його, її зусилля стали вже методичними; і вона пишалася книжками, на яких оце лежала, бо в них ішлося про фізіологію й психологію подружнього життя, і тепер ось одне якось доповнювалося одним — і те, що було темно, і що вона мала при собі ці книжки, і що Ульріх тримав її руку, і що вона натякнула йому про той чудовий песимізм, про який незабаром заявить, можливо, і в своїй громадській діяльності, відмовившись від своїх ідеалів; і Діотима, міркуючи отак, час від часу стискала Ульріхову руку так, немовби вже стояли спаковані валізи й настав час розпрощатися з минулим. Потім вона тихенько простогнала, й легенька хвиля болю пробігла на виправдання її тілом; тим часом Ульріх на її потиски заспокійливо відповідав пучкам, й коли так повторилося кілька разів, Діотима, хоч, мабуть, і подумала, що це вже, власне, занадто, але забрати руку не зважилася, бо її долоня так легко й сухо лежала в його долоні, іноді навіть здригаючись, що самій їй, Дотимі, це здавалося неприпустимим натяком на фізіологію кохання, а цього натяку вона нізащо не хотіла виказати, вивільнившись яким-небудь незграбним рухом.

То «Рашель», яка клопоталася чимось у суміжній кімнаті (від певного часу дівчина стала на диво неслухняною) поклала край цій сцені, несподівано ввімкнувши світло за прочиненими дверима. Діотима хутко висмикнула свою руку з Ульріхової, в якій хвилю ще лишалося відчуття заповненого невагомістю простору.

— Рашель, — пошепки покликала дівчину Діотима, — ввімкни світло й тут!

Коли покоївка це зробила, їхні освітлені голови мали такий вигляд, немовби звідкись випірнули — так наче з них ще не зовсім стекла темрява. Навколо рота в Діотими лежали тіні, роблячи вуста вологими й підпухлими; невеличкі перламутрові жовна на шиї й під щоками, які зазвичай здаються ніби створеними для любителів розкішних делікатесів, були тверді, мов ліноґравюра, і страшенно затушовані чорнилом. Ульріхова голова в незвичному світлі також бовваніла, наче пофарбована в біле й чорне голова дикуна на стежці війни. Ульріх примружився, намагаючись прочитати назви книжок, які лежали навколо Діотими, і його вразила та жадоба до знань у сфері гігієни душі й тіла, яка продиктувала кузині вибір цих книжок. «Коли-небудь він мені що-небудь ще вчинить!» — раптом подумала вона, тривожно стежачи за його поглядом; але свідомість її цю думку у фразу так і не оформила; Діотима просто відчула себе надто незахищеною від кузена, коли ось так, на світлі лежала перед його очима, і їй захотілося прибрати впевненого вигляду. Широким жестом, що мав продемонструвати неабияку перевагу, як це й подобало б ні від кого й ні від чого «незалежній» жінці, вона показала на свої книжки і якомога діловитіше промовила:

— Чи повірите, подружня зрада часом здається мені аж надто простим розв’язанням сімейних конфліктів?!

— Принаймні це — засіб найм’якіший! — відповів Ульріх, роздратувавши кузину своїм іронічним тоном. — Я б навіть сказав, що він нікому ніколи не шкодить.

Діотима кинула на нього докірливий погляд і зробила йому знак, що Рахель у сусідній кімнаті може їх почути. Потім гучно промовила:

— Та я кажу зовсім не про це!

І покликала покоївку, яка з’явилася з норовистим виглядом і з гіркими ревнощами вислухала наказ причинити двері з другого боку. Завдяки цьому інциденту в почуттях, однак, знов запанував лад; підохочена темрявою ілюзія, ніби вони вдвох здійснюють невеличку зраду, хоч ця зрада, так би мовити, й не має конкретної назви і в ній ніхто нікого не зраджував, — ілюзія ця при світлі розвіялась, і Ульріх поквапився нарешті перевести розмову на справи, які хотів устигнути ще обговорити.

— Я ще не сказав вам, що складаю з себе обов’язки секретаря, — почав він.

Однак Діотима, як виявилося, про це знала й відповіла, що він має лишитись, бо інакше, мовляв, просто не можна.

— Попереду роботи в нас і досі ще непочатий край, — благально промовила вона. — Потерпіть іще трішки, рішення скоро знайдеться! На поміч вам дадуть виконавчого секретаря.

Ульріх звернув увагу на оце непевне «дадуть» і побажав довідатися подробиці.

— Арнгайм запропонував тимчасово передати вам свого секретаря.

— Ні, дякую, — відповів Ульріх. — У мене таке враження, що з його боку це було б не зовсім альтруїстично!

Цієї хвилини Ульріх знову не проти був пояснити кузині простий зв’язок із нафтовими промислами, але вона навіть не завважила, скільки підозри пролунало в його відповіді, й спокійно вела далі:

— А крім того, і мій чоловік виявив готовність виділити вам одного службовця зі свого відділу.

— А чи влаштувало б це вас?

— Сказати відверто, мені це було б не зовсім до душі, — висловилася Діотима цього разу прозоріше. — Тим більше, що великої потреби в цьому ми не відчуваємо. Ваш приятель, ґенерал, теж повідомив мені, що залюбки надав би у ваше розпорядження одного зі своїх підлеглих.

— А Ляйнсдорф?

— Ці три варіанти мені запропонували добровільно, тому я не мала підстав звертатися ще й до Ляйнсдорфа. Але він перед такою жертвою запевне не спинився б.

— Зі мною панькаються! — Цими словами Ульріх узагальнив несподівану готовність Арнгайма, Туцці й Штурма в такий дешевий спосіб забезпечити собі певний контроль над усім, що відбувається в паралельній акції. — Та найрозумніше буде, мабуть, — узяти собі довірену людину вашого чоловіка.

— Любий друже. — ще раз спробувала заперечити Діотима, хоч до пуття й не знала, що казати далі, й, мабуть, через це в неї вийшло щось дуже плутане. Вона знову звелася на лікоть і рішуче промовила: — Я відкидаю подружню зраду як надто грубе розв’язання сімейних конфліктів, я про це вам сказала! Але все ж таки: немає нічого тяжчого, ніж зв’язати свою долю з людиною, яку недосить кохаєш!

Це був найвищої мірою неприродний голос природи. Але Ульріх незворушно стояв на своєму.

— Начальник відділу Туцці, поза всяким сумнівом, хотів би в такий спосіб здобути вплив на все, що ви робите в паралельній акції. Але ж цього домагаються й решта двоє! — пояснив він кузині. — Всі три вас кохають, і кожен мусить якось пов’язувати це зі своїми обов’язками. — Він просто дивом дивувався, що Діотима не розуміє ні мови фактів, ні мови коментарів до них, і, підводячись, щоб уже попрощатися, ще іронічніше завершив: -

Є лише один чоловік, який кохає вас самовіддано, це — я; тому що мені абсолютно нічого робити, і я не маю жодних обов’язків. Але почуття, якщо від них не відвертати свою увагу, мають руйнівну дію. Її ви зазнали на собі вже й самі, а до мене ви завжди й справедливо відчували, хоч лише й інстинктивно, недовіру.

Діотима не знала чому, але причиною цього послужила, мабуть, саме та досить втішна обставина, що в питанні про секретаря паралельної акції їй було приємно бачити Ульріха на боці свого дому, тож вона затримала його простягнену руку в своїй.

— Тоді як, у зв’язку з цим, можна розуміти ваші взаємини з «тією» жінкою? — пустотливо спитала вона, маючи на увазі його зауваження (у цій своїй пустотливості Діотима нагадувала важкоатлета, якому спало на думку погратися пір’їною).

Ульріх не збагнув, на кого вона натякає.

— З дружиною голови суду, яку ви мені відрекомендували!

— Ви це помітили, кузино?!

— Мою увагу на це звернув доктор Арнгайм.

— Правда? Дуже приємно, що цим він сподівається нашкодити мені у ваших очах. Але мої взаємини з тією жінкою, звичайно ж, цілком бездоганні! — став Ульріх, як і годилося, на захист Бонадеї.

— Поки вас не було вдома, вона навідалася туди лише двічі! — Діотима засміялася. — Один раз ми випадково побачили її самі, а про другий раз довідалися іншим шляхом. Отож приховувати це вам немає сенсу. А ось вас я хотіла б зрозуміти! Хотіла б, та не можу!

— Господи, як же це пояснити — і саме вам?!

— От-от, поясніть! — зажадала Діотима і прибрала «офіційно невинного» вигляду, немовби накинувши на обличчя окуляри, — вона робила так щоразу, коли розум наказував їй слухати чи казати речі, по суті, заборонені її жіночій душі.

Але Ульріх давати пояснення відмовився, ще раз сказавши, що може лише здогадуватись, яка вона, та Бонадея, насправді.

— Гаразд, — погодилася Діотима. — Щоправда, сама ваша приятелька на натяки була щедріша! Схоже, вона вважає, що має виправдовуватись переді мною за якусь несправедливість! Але ви, якщо це вам більше до вподоби, можете казати так, нібито лише здогадуєтесь!

В Ульріха прокинулася цікавість, і він почув від Діотими, що та вже кілька разів приймала в себе Бонадею і не лише у справах, пов’язаних з паралельною акцією та становищем її, Бонадеєного, чоловіка.

— Мушу сказати, що вона, як на мене, жінка вродлива, — зізналася Діотима. — До того ж неймовірна ідеалістка. Я, власне, лиха на вас за те, що на мою довіру ви претендуєте, а мені ніколи не довіряли!

Цієї хвилини Ульріхові хотілося послати всіх до бісового батька. Йому кортіло налякати Діотиму й покарати Бонадею за її настирливість; а може, він просто відчув на мить, яке далеке від нього те життя, жити яким він собі дозволяв.

— Ну, тоді слухайте, — вирішив сказати він, напустивши на себе похмурого вигляду. — Та жінка — німфоманка, і проти цього я безсилий!

Діотима «офіційно» знала, що таке «німфоманка». Запала мовчанка, потім Діотима, розтягуючи слова, проказала:

— Нещасна жінка! І оце таке ви любите?

— Це таке божевілля! — відповів Ульріх.

Діотимі кортіло довідатись «подробиці»; йому довелося пояснити їй цей «феномен, гідний співчуття», й подати його «в людському світлі». Розповідав він не дуже докладно, а проте нею помалу опановувало відчуття задоволення, основою якого була, мабуть, загальновідома вдячність Господові за те, що вона, Діотима, не така, як та жінка, а верхівка губилася у страху й цікавості і не могла не вплинути на її пізніші взаємини з Ульріхом. Вона замислено промовила:

— Адже це, либонь, просто жахливо — обіймати людину, якій у душі не ймеш віри!

— Ви так гадаєте? — щиросердо відказав їй кузен.

Діотима відчула, як через цей ущипливий натяк у голову їй ударила образа й обурення, але показати це вона не мала права і вдовольнилася тим, що відпустила його долоню; потім, махнувши на прощання рукою, відкинулася на подушки.

— Не треба було вам розповідати мені про це, — промовила вона, вже лежачи. — Щойно ви вчинили дуже негарно щодо тієї нещасної жінки, виказавши її таємницю!

— Я ніколи нічиїх таємниць не виказую! — заперечив Ульріх, не стримавшись, щоб не засміятися з кузини. — Ви таки несправедливі. Ви — перша жінка, якій я довіряю щось про іншу жінку, і підбили мене на це ви самі!

Діотима лишилася задоволена. Вона ще хотіла була сказати щось на кшталт того, що без духовного переродження, мовляв, позбавляєш сам себе найкращого; але на таку заяву вона не зважилася, бо це раптом дійняло до серця її саму. Зрештою, однак, вона згадала про одну з книжок, які оточували її, і це допомогло їй знайти нехитру відповідь, немовби захищену бар’єром офіційности:

— Ви робите помилку, властиву всім чоловікам, — осудливо промовила вона. — У коханні ви сприймаєте партнера не як рівноправну людину, а просто як доповнення до вас самих, а тоді ще й розчаровуєтесь. Ви, бува, не ставили перед собою запитання: а чи не веде до окриленої й гармонійної еротики лише суворіше самовиховання?!

Ульріх мало не роззявив рота; але, мимоволі захищаючись від цієї вченої аґресії, відповів так:

— Чи знаєте ви, що про можливості виникнення і виховання душі мене вже розпитував сьогодні й начальник відділу Туцці?!

Діотима різко звелася в ліжку.

— Як?! Невже Туцці розмовляє з вами про душу? — вражено спитала вона.

— Авжеж, звичайно. Хоче з’ясувати, що воно таке, — підтвердив Ульріх, але вирішив довше не затримуватись і тільки пообіцяв, що, можливо, іншим разом порушить обов’язок мовчати й розповість і про це.

18. Моралістові важко дається написати листа

Цей візит до Діотими поклав край тривожному стану, який не полишав Ульріха після його повернення додому: вже другого дня, ближче до вечора, він сів за письмовий стіл, відразу знову відчув себе тут на місці й затишно і почав писати листа Аґаті.

Йому було ясно — таким легким і ясним іноді буває безвітряний день, — що її легковажний намір украй небезпечний; те, що вона вже зробила, ще могло означати не більше, ніж ризикований жарт, який стосувався лише їх двох; але це залежало тільки від того, чи сестра від свого наміру відмовиться, перше ніж він почне втілюватися в життя, а така небезпека з дня на день зростала. Дописавши до цього місця, Ульріх відклав ручку, і його взяли сумніви, чи варто довіряти пошті листа, в якому відверто йшлося про такі речі. Він сказав собі, що було б, мабуть, з усіх поглядів розважливіше, замість відсилати листа, вже найближчим потягом виїхати до Аґати самому; але робити це йому, з другого боку, видалося, звичайно, й безглуздим, адже він стільки днів про цю справу навіть не згадував. Зрештою Ульріх збагнув: нікуди він не поїде.

Він усвідомив, що причиною цього послужило щось майже таке саме тверде, як рішення. Йому хотілося зачекати й подивитись, чим усе це скінчиться. Перед ним стояло лише одне запитання: якою мірою він справді й недвозначно бажав зачекати, і щодо цього в голові його роїлися всілякі далекосяжні думки.

Отож на самого початку він завважив, що досі щоразу, коли поводився «морально», в духовному сенсі виявлявся в гіршому становищі, ніж тоді, коли діяв чи міркував так, як це зазвичай називають словом «аморально». І це тенденція загальна: адже в ситуаціях, які протиставляють людину її оточенню, вона мобілізує всі свої сили, а там, де людина просто виконує свої обв’язки, вона поводиться, само собою зрозуміло, не інакше, ніж тоді, коли сплачує податки; звідси випливає, що будь-яке зло люди коять з більшою чи меншою мірою фантазії й пристрасти, тоді як добру, навпаки, притаманна очевидна убогість емоцій і їхній жалюгідний стан. Ульріх пригадав, що Аґата дуже безпосередньо висловила це тяжке становище моралі запитанням, чи вже недобре бути добрим. Це ж, мабуть, важко й страшенно цікаво, стверджувала вона, дивуючись тому, що майже всі моральні люди все-таки нудні.

Він задоволено всміхнувся й, міркуючи так далі, виснував, що тепер вони з Аґатою разом опинилися в особливій опозиції до Гаґауера, яку можна приблизно назвати опозицією людей по-доброму поганих до людини по-поганому доброї. Й коли не брати до уваги великої середини життя, яку справедливо займають люди, в чиїх помислах загальні поняття «добро» і «зло» взагалі вже не трапляються, відколи такі люди відірвалися від материної спідниці, то крайні широти, де хто-небудь іще докладає моральних зусиль, нині справді полишені таким по-злому добрим чи по-доброму злим людям, декотрі з яких зроду не бачили, як літає добро, й не чули, як воно співає, і тому вимагають від усіх довкола себе, щоб вони вкупі з ними захоплювалися такою природою моралі, де на засохлих деревах сидять пташині опудала; у відповідь на це другі, по-доброму злі смертні, роздратовані своїми суперниками, виявляють ревне прагнення — принаймні подумки — до зла, ніби переконавшись, що тепер лише в злих діяннях, які ще не такі до решти заяложені, як добрі, ще ворушиться трохи моральної живини. Таким чином, світ міг тоді (певна річ, Ульріх не зовсім усвідомлював таку перспективу) вибирати, від чого йому померти — від своєї спаралізованої моралі, чи від своїх гнучких противників моралі, і він, либонь, і донині не знає, на що з таким грандіозним успіхом урешті зважився, хіба що та більшість, якій узагалі про мораль думати ніколи, взялася б за неї в цьому особливому випадку, позаяк втратила довіру до своєї ситуації, а згодом, звичайно, й багато чого ще; адже людей злих по-злому — тих, на кого дуже легко скласти за все відповідальність, — вже й тоді було так само мало, як тепер, а по-доброму добрі становили собою завдання таке саме далеке, як безкінечно далека зоряна туманність. Та саме про них і міркував Ульріх, а до всього іншого, про що він нібито міркував, йому було байдуже-байдужісінько.

І своїм роздумам він надав ще загальнішої й ще не виразнішої форми, поставивши замість «добра» і «зла» співвідношення, яке існує між вимогами «Зроби!» й «Не зроби!» Адже поки мораль (і це однаковою мірою стосується і духу любови до ближнього, й духу варварської орди) перебуває на піднесенні, «Не зроби!» — то лише зворотний бік і природний наслідок отого «Зроби!»; дія й бездіяльність розпечені до червоного жару, а помилки, з ними пов’язані, великого значення не мають, бо то — помилки героїв і мучеників. У такому стані добро і зло — те саме, що щастя й нещастя всіх людей. Та щойно суперечливе починає домінувати, поширюється і його здійснення вже не викликає аж таких труднощів, співвідношення між вимогою й забороною неминуче виходить за межі вирішального стану, де обов’язок уже не народжується щодня живим і новим, а його, знекровленого й розкладного на «якщо» та «але», доводиться тримати напоготові для всіляких потреб; і ось тут і починається процес, в подальшому перебігу якого чесноти й вади, внаслідок свого походження з тих самих правил, законів, винятків і обмежень, чимдалі дужче уподібнюються одні одним, поки зрештою доходить до тієї дивовижної, але, по суті, нестерпної внутрішньої суперечности, від якої відштовхувався Ульріх: що різниця між добром і злом втрачає будь-яке значення порівняно з тією втіхою від чистої, глибокої й щирої поведінки, яку, втіху, викрешують, мов іскру, і дозволені, й недозволені дії. Атож, хто поцікавиться станом справ неупереджено, той, мабуть, виявить, що заборонна частина моралі на-ладована цією напругою дужче, ніж вимогова. Водночас здається досить природним те, що певних вчинків, які називають «негожими», не можна або, коли вже їх усе ж таки скоєно, то принаймні не слід було скоювати, — наприклад, привласнювати чужу власність чи віддаватися розпусті, тоді як про відповідні моральні традиції — у цьому випадку, отже, щиро, від усієї душі дарувати або з радістю умертвляти тлінну плоть — люди вже майже позабували, а там, де їх іще дотримуються, то це роблять дурні, диваки й хирляві взірці чеснот. І ось у такій ситуації, коли чеснота немічна, а моральна поведінка полягає переважно в обмеженні аморальної, ця друга цілком може видатися не лише самобутнішою й активнішою, ніж перша, але просто-таки моральнішою, якщо можна скористатися цим словом не в контексті права й закону, а як мірило всієї пристрасти, яку взагалі ще викликають питання совісти. Та чи буває що-небудь суперечливіше, ніж потай підтримувати зло, тому що останніми рештками душі, які в тебе ще збереглися, шукаєш добра?!

Цієї суперечности Ульріх ще ніколи не відчував так глибоко, як тієї миті, коли висхідна дуга, якою розвивалися його роздуми, повернула його, опустившись, знов до Агати. Її природжена готовність виявитися — коли ще раз скористатися цими досить неточними словами — по-доброму злою, що знайшло своє вагоме втілення у втручанні до батькового заповіту, завдавало образи такій самій його природженій готовності, яка в нього набула форми звичайних розмислів, можна сказати, форми просто-таки духівничого захоплення дияволом, тоді як сам він міг не лише жити як попало, але й свідомо не хотів, щоб йому в цьому заважали. Задоволено, але водночас із сумом і іронічною виразністю констатувавши, що все його теоретизування про зло зводиться, по суті, до того, що найдужче йому хочеться захищати все злостиве від злостивих людей, які за нього беруться, він раптом відчув потребу в добрі — так людина, що марно блукала на чужині, уявляє собі, як колись повернеться додому, в рідне село, й відразу вирушить до криниці напитися джерельної води. Та якби йому не спало на думку це порівняння, то він, мабуть, завважив би, що всі його спроби уявити Аґату людиною, з морального погляду, сказати б, неоднозначною, людиною, яких щедро приводить на світ сучасність, були тільки приводом захистися від перспективи, яка лякала його куди більше. Адже сестрина поведінка, якщо подумати тверезо, заслуговувала на осуд, вона вводила, хоч як дивно, в дурманно-чарівливу спокусу, досить було тільки дозволити помріяти й собі; бо тоді все суперечливе й неоднозначне зникало, й поставало враження пристрасної, переконливої доброти, яка закликала до дії і на тлі своїх немічних буденних форм легко могла прибрати вигляду якої-небудь прадавньої вади.

Ульріх не давав своїм почуттям так легко злітати вгору, а щоб це сталося саме тоді, коли він писав листа, — то й поготів; тож він повернув свої роздуми в загальне русло. Вони лишилися б незавершеними, якби йому не спало на думку, як часто й легко за його часів бажання мати який-небудь обов’язок, що випливало з усієї повноти буття, приводило до того, що з наявних під рукою окремих чеснот підхоплювали то ту, то ту й робили її головним об’єктом галасливого пошанування. Чесноти національні, християнські, гуманістичні чергувалися: то високоякісна сталь, то доброта; то особистість, а то спільнота; сьогодні десята частка секунди, а напередодні — історична незворушність. Переміна настрою в суспільному житті ґрунтується, по суті, на тому, що люди міняють свої уявлення про такі важливі речі. Але це завжди лишало Ульріха байдужим і призводило тільки до того, що він почувався чужим. Та й тепер він сприймав це лиш як доповнення до загальної картини, бо тільки неповне розуміння наштовхує на думку, нібито неможливість витлумачити життя з морального погляду, яка виникла на стадії надто глибоких ускладнень, пощастить подолати за допомогою одного з тих тлумачень, які в тій неможливості й криються. Такі спроби нагадують просто рухи хворої людини, коли вона неспокійно змінює позу, тоді як параліч, що приковує її до ліжка, нестримно проґресує. Ульріх не мав сумніву, що стан, в якому з’являються такі спроби, неминучий, і означає він стадію, від якої в розвитку кожної цивілізації починається зворотний процес, оскільки досі ще жодна з них не спромоглася втрачену внутрішню напругу замінити якою-небудь новою. Не мав Ульріх сумніву й у тому, що будь-яку мораль прийдешнього очікує те саме, що сталося з усіма моралями минулого. Бо моральна виснага відбувається поза сферою заповідей та їхнього дотримання, вона не залежить від їхніх відмінностей, зовнішня суворість на неї впливу не має, вона — цілковито внутрішній процес, рівнозначний втраті сенсу всіх дій і віри в одностайну відповідальність за них.

І таким побитом думки в Ульріха, хоч сам він цього наміру й не мав, знов повернулися до тієї ідеї, яку він, звертаючись до графа Ляйнсдорфа, іронічно назвав «ґенеральним секретаріатом точности й душі»; він і взагалі ніколи не заводив мови про це інакше, ніж збитошно й жартома, але тепер зрозумів, що, відколи й виріс, поводився не інакше, ніж якби такий «ґенеральний секретаріат» і справді можна було створити. Очевидно, міг би він сказати собі на власний захист, кожна розважлива людина носить у собі таку ідею порядку, достоту як ото дорослі носять під одягом образок, що його в дитинстві їм почепила на груди мати, і цей образ порядку, який ніхто не важиться ані сприймати серйозно, ані скинути з себе, може мати вигляд приблизно такий: з одного боку — невиразне віддзеркалення туги за законом праведного життя, законом природним і залізним, таким, що не допускає винятків і враховує будь-які заперечення, законом, що розслаблює, як хміль, і протвережує, як істина; але з другого боку, в тому образі відбивається переконаність, що на власні очі такого закону ніколи не побачиш, власними думками до нього ніколи не дійдеш, що домогтися його виконання можна не проповідями й владною рукою когось одного, а лише зусиллями всіх, якщо це не химера взагалі.

Хвилю Ульріх повагався. Він був, поза всяким сумнівом, чоловік віруючий, який просто ні в що не вірив. Його надзвичайній відданості науці ніколи не щастило змусити його забути, що красу й доброту в людях породжує те, у що вони вірять, а не те, що вони знають. Але віра завжди була пов’язана зі знанням, хай навіть лише з примарними, від давніх-прадавніх днів їхнього чарівного приходу на світ. І та стара частина знань уже давно струхлявіла, заразивши своїм тлінням і віру. Отож тепер цей зв’язок потрібно відновлювати. І, певна річ, не просто піднісши віру «на висоту знань», а все ж, мабуть, якось інакше — так, щоб вона з цієї висоти злетіла над світом. Мистецтва підноситися над знаннями треба вчитися заново. А позаяк нікому окремо це не до снаги, то свої почуття й розум має націлити на це кожна людина, хоч би чим іще вони в неї були заклопотані; і коли цієї хвилини Ульріх подумав про десятирічний, сторічний або й тисячорічний план, що його мало б накреслити собі людство, щоб спрямувати свої зусилля до мети, розгледіти яку насправді воно ще не в змозі, то він, не довго ламаючи собі голову, збагнув, що давно вже уявляв собі це під різноманітними назвами як воістину життя-експеримент. Адже під словом «віра» він розумів не те захиріле бажання знати, не те віруюче невігластво, яке звичайно мають на увазі під цим словом, а радше підковане знаннями передчуття, щось таке, чого не можна назвати ні знаннями, ні ілюзією, але й не вірою, а саме «отим іншим», що не підпадає під ці поняття.

Він рвучко присунув ближче листа, але відразу й відсунув його від себе.

Обличчя в Ульріха, яке щойно в запалі ще горіло, знов погасло, і його небезпечна улюблена думка видалася йому смішною. Немовби поглянувши в різко розчахнуте вікно, він відчув, що його оточувало насправді: гармати, європейські оборудки. Годі було навіть уявити собі, що люди, які отак живуть, коли-небудь зійдуться, щоб обміркувати шляхи своєї духовної долі, й Ульріх мусив визнати, що й історія ніколи не розвивалася в такому продуманому поєднанні ідей, яке можливе хіба в голові окремої людини; ні, історію споконвіку творили так бездумно й марнотратно, немовби її, мов карту, жбурнув на стіл кулак якого-небудь грубого гравця. Ульріхові навіть стало трохи соромно. Усе, про що він протягом цієї години думав-передумав, підозріло нагадувало таке собі «Опитування з метою ухвалення керівних рішень і з’ясування бажань зацікавлених верств населення»; та вже саме те, що він узагалі моралізував, цей спосіб теоретичного мислення, який розглядає природу при світлі від свічок, видався йому вкрай неприродним, адже людина проста, звикла до сонячного світла, завжди береться лише за те, що їй ближче, й ніколи не морочить собі голову жодним іншим запитанням, крім одного, цілком певного: чи може вона зробити те, за що береться, і взагалі на це зважитися.

Наступної хвилини думки в Ульріха потекли знов назад — від загального до нього самого, і він відчув, що означає для нього сестра. Він показав їй той дивовижний і необмежний, той неймовірний і незабутній стан, в якому нема нічого іншого, крім «так». Стан, коли ти не здатний на жоден інший духовний порух, крім морального, а отже, той неповторний стан, коли мораль не знає перерви, навіть якщо ця мораль полягає в тому, що всі дії в такому стані втрачають під собою ґрунт і зависають. А Ульріхова сестра нічого ж бо не зробила, крім того, що простягла до цього руку. Вона була людина, що простягає руку, і замість Ульріхових роздумів прийшли тіла й образи реального світу. Все, про що він міркував, тепер видалося йому просто зволіканням і перехідним станом. Він хотів «поглянути», що вийде із Аґатиного заміру, і цієї хвилини йому було цілком байдуже, що ця таємнича обітниця почалася з ганебного як на звичні уявлення вчинку. Лишалося тільки зачекати й подивитися, чи можна буде мораль «злету й падіння» застосувати тут так само, як просту мораль порядности. І він пригадав, як сестра пристрасно спитала, чи сам він вірить у те, про що їй розповідає; але він і тепер не міг дати їй ствердну відповідь так само, як тоді. Він зізнався собі, що очікує на Аґату, щоб відповісти на це запитання.

Задеренчав телефон, і Вальтер (а це був він), не дуже добираючи слів, заходився квапливо йому щось пояснювати. Ульріх слухав байдуже й терпляче, а коли поклав слухавку й випростався, враження мав таке, ніби дзвінок аж тепер нарешті змовк; довкола знов цілюще розлилася темрява й глибина, але він не сказав би, в чому полягала таємниця — у звуках чи в барвах: це була неначе сама глибина всіх відчуттів. Він усміхнувся, взяв аркуша, на якому почав був писати сестрі листа, і, перше ніж вийти з кімнати, спроквола порвав його на дрібні клаптики.

19. Гайда до Моосбруґера!

У цей самий час Вальтер, Клариса й пророк Майнґаст сиділи навколо великої тарелі з редискою, мандаринами, нелущеним миґдалем, м’яким сиром та великим турецьким чорносливом і поглинали цю вишукану й здорову вечерю. Пророк, худорляві груди якого прикривав знов лише вовняний светр, час від часу нахвалював запропоновані йому натуральні ласощі, а Кларисин брат Зиґмунд — той у капелюсі й рукавичках сидів збоку від столу — доповідав про перемовини, які він знову «провадив» з доктором Фріденталем, лікарем із психіатричної клініки, щоб допомогти своїй «геть божевільній» сестрі побачити Моосбруґера.

— Фріденталь зможе зробити це лише з дозволу суду федеральної землі, він на цьому наполягає, — невимушено завершив Зиґмунд. — А тому суду мало клопотання опікунського товариства «Остання година», яке я вам роздобув, там вимагають рекомендаційного листа від дипломатичної місії, — ми ж бо, на жаль, набрехали, нібито Клариса — чужоземка. Тепер іншої ради вже немає, докторові Майнґасту доведеться завтра навідатися до швейцарського посольства!

Зиґмунд був схожий на сестру, тільки обличчя він мав, хоч і старший, не таке виразне. Якщо поставити їх поруч, то ніс, рот і очі на блідому Кларисиному виду нагадували тріщини на сухій землі, тоді як у брата ті самі риси викликали враження м’яких, ледь розмитих ліній на порослому травою лужку, хоч Зиґмунд, якщо не брати до уваги невеличких вусиків, був гладенько виголений. Міщанського в його зовнішності стерлося багато менше, ніж у Кларисиній, і це надавало йому якоїсь невинної природности навіть тієї хвилини, коли він так безсоромно зловживав дорогоцінним часом філософа. Ніхто б не здивувався, якби у відповідь на його слова з редиски на тарелі раптом ударила блискавка й торохнув грім; але великий чоловік вислухав Зиґмундову вимогу привітно (його прихильники сприйняли це просто-таки як анекдот) і кліпнув очима, мов орел, який терпить на жердці поруч із собою горобця.

І все ж через цю раптову напруженість, яка до кінця так і не розрядилася, Вальтер стримуватись далі вже не міг. Він відсунув свою тарілку, почервонів, як хмаринка на світанку, і з притиском заявив, що здоровій людині, якщо вона не лікар і не санітар, у божевільні робити нічого. Метр погодився і з ним, ледь помітно кивнувши головою. Зиґмунд, помітивши це й за своє життя загалом дечого навчившись, доповнив цей згідливий кивок гігієнічним зауваженням:

— Багатенькі буржуа мають, безперечно, одну паскудну звичку: бачити у психічнохворих і злочинцях щось демонічне.

— Тоді поясність мені нарешті, — вигукнув Вальтер, — чому всі ви намагаєтесь допомогти Кларисі зробити те, чого самі не схвалюєте й що тільки ще дужче її рознервує?!

Йому не відповіла навіть дружина. Вона зробила невдоволену міну, яка своєю відчуженістю від дійсности могла лише викликати страх; на її обличчі дві гордовито довгі лінії залягли уздовж носа вниз, а підборіддя загострилося й затверділо. Зиґмунд не відчував за собою ні права, ні обов’язку говорити за решту товариства. Тож після Вальтерового запитання запала тиша, яку по короткій хвилі порушив Майнґаст; тихо й байдуже він промовив:

— Клариса зазнала надто глибокого потрясіння, цього не можна лишати просто так.

— Коли? — гучно спитав Вальтер.

— Недавно. Увечері біля вікна.

Вальтер зблід, тому що був єдиний, хто довідався про це аж тепер, адже Майнґастові й навіть братові Клариса свою таємницю вочевидь уже довірила. «Але така вже вона!» — подумав Вальтер.

І хоч це ще нічого такого й не означало, у нього раптом склалося враження — ніби через отой таріль з городиною — що всі вони на років десять молодші. То був час, коли Майнґаст, ще колишній, до перевтілення, поїхав, і Клариса зробила вибір на користь Вальтера. Згодом вона зізналася йому, що Майнґаст тоді, хоч від неї вже й відмовився, іноді її все ж таки ще цілував і торкався. Цей спогад нагадував розгойдування на гойдалці. Усе вище й вище злітав Вальтер, і все в нього тоді виходило, хоч траплялися й глибокі падіння. І тоді Клариса теж, коли поблизу був Майнґаст, не могла розмовляти з Вальтером; йому часто доводилося дізнаватися від людей, про що вона думала й що робила. Поруч із ним вона застигала. «Коли ти торкаєшся мене, я вся застигаю! — казала вона йому. — Тіло моє враз поважніє, це зовсім не так, як із Майнґастом!» А коли він поцілував її вперше, вона сказала йому: «Я обіцяла мамі ніколи цього не робити!» Хоча згодом зізналася, що в ту пору Майнґаст за столом потай завжди торкався ногами її ніг. Ось як впливав на неї Вальтер! Багатство її внутрішнього розвитку, викликане в ній до життя ним, не давало їй триматися невимушено, — так це пояснював собі він.

І на гадку йому спали листи, якими він тоді обмінювався з Кларисою. Він і тепер вважав, що не легко знайти що-небудь таке саме пристрасне й самобутнє, як вони вдвох, навіть якщо перешукати всю літературу. У ту бурхливу пору він карав Кларису тим, що втікав із дому, коли вона дозволяла Майнґастові бути з нею, а потім писав їй листа; і вона писала йому листа, в якому запевняла його в своїй вірності й щиро зізнавалася, що Майнґаст знов поцілував її крізь панчоху в коліно. Вальтер хотів тоді видати ті листи окремою книжкою, та ще й тепер іноді подумував про те, що коли-небудь свій намір усе ж таки здійснить. Але досі з цього, на жаль, нічого не вийшло, крім одного непорозуміння з Кларисиною вихователькою, яке сталося на самому початку й спричинило до серйозних наслідків. Річ у тім, що якось Вальтер тій жінці сказав: «Ось побачите, скоро я все виправлю!» Він мав на увазі своє, мріючи про великий успіх, яким в очах сім’ї його виправдає публікація «листів», зробивши його знаменитим; адже, по суті кажучи, між ним і Кларисою багато чого було тоді не так, як мало б бути. Але Кларисина вихователька — сімейна спадщина, яка дістала свій виділ під тим почесним приводом, що виконуватиме роль такої собі тимчасової матері, — зрозуміла це не так, по-своєму, і внаслідок цього в сім’ї невдовзі поширилася чутка, нібито Вальтер має намір зробити щось таке, що дасть йому право просити Кларисиної руки; і коли це припущення одного разу пролунало вголос, виникли досить своєрідні радощі й неминучі обов’язки. Життєві реальності прокинулися, сказати б, зненацька. Вальтерів батько заявив, що більше не дбатиме про сина, якщо той не зароблятиме бодай трохи сам; а майбутній тесть Вальтера запросив його до себе в майстерню й завів мову про труднощі й розчарування, які можуть чекати людину в чистому, можна навіть сказати, святому мистецтві, байдуже в якому саме — у малярстві, музиці чи поезії; зрештою й самих Вальтера з Кларисою почала лоскотати думка, що раптом постала реальністю, про самостійне домашнє вогнище, дітей та офіційну спільну спальню. І ця думка була, мов ото подряпина на тілі, яка ніяк не хоче заживати, бо її раз у раз мимоволі розчухуєш. Сталося так, що за кілька тижнів після своєї необачної заяви Вальтер і справді заручився з Кларисою, і це обох неабияк ощасливило, хоч і дуже схвилювало, бо тепер почалися пошуки постійного місця в житті, з якими на людину звалюються всі труднощі Європи з тієї причини, що роботу, яку шукав Вальтер, хапаючись то за одне, то за інше, визначала не лише платня, а й шість її зворотних впливів — на Кларису, на нього, на еротику, на поезію, на музику й на живопис. Із коловерті проблем, які почалися від тієї хвилини, коли він так необачно розбалакався при тій старій мадемуазелі, вони вибралися, по суті, аж недавно, коли він знайшов місце у відомстві з питань охорони пам’ятників і поселився з Кларисою в цьому скромному будинку, де тепер усе мала вирішити доля.

І в глибині душі Вальтер тримався думки, що було б досить непогано, якби доля нарешті вгамувалася; щоправда, завершилося б тоді не зовсім так, як мріялось на початку, але ж яблука, коли достигають, падають із дерева теж не вгору, а на землю.

Так розмірковував Вальтер, а тим часом по другий бік столу над краєм строкатого тареля зі здоровою рослинною їжею бовваніла невеличка дружинина голівка, і Клариса спробувала якомога діловитіше — власне, не менш по-діловому, ніж це робив сам Майнґаст, — доповнити його пояснення.

— Я маю щось зробити, аби розвіяти те враження; воно, каже Майнґаст, виявилося для мене надто глибоким, — промовила вона й додала вже власну думку: — А крім того, це, певна річ, — не просто випадковість, що той чоловік сховався в кущі саме під моїм вікном!

— Дурниці! — відмахнувся Вальтер від її слів, як сонна людина від мухи. — Вікно ж бо й моє!

— Ну, тоді під нашим вікном! — виправилася Клариса, тоненько розтягнувши вуста в усмішці, і з цього її ущипливого зауваження важко було збагнути, що воно виражає — іронію чи гіркоту. — Ми привернули його увагу. А хочеш, я скажу тобі, як можна назвати те, що він там… робив? Той чоловік крав статеву насолоду!

Від цих слів Вальтерові стрельнуло в голову. Голова в нього була напхом напхана минулим, а коли в нього вклинилося сучасне, переконливої різниці між тим і тим не лишилося. Стояли в його голові ще кущі, які змикались у світлу листяну масу, і крізь усю її товщу тяглися велосипедні доріжки. Сміливість тривалих поїздок і прогулянок була ще така жива, ніби навідала його сьогодні-таки вранці. Знов маяли дівочі сукні, які в ті роки вперше зухвало оголили щиколотки на ногах і показали, як у новому спортивному русі піниться біла облямівка нижніх спідниць. Коли Вальтер гадав тоді, що в них із Кларисою «багато чого не так, як має бути», то цю оцінку слід назвати, мабуть, вельми скромною, бо, якщо казати відверто, на тих велосипедних прогулянках навесні того року, коли вони заручилися, доходило до всього, до чого може дійти, й після чого юна дівчина все ж таки лишається незайманою. «Як на порядну дівчину, то це майже неймовірно», — подумав Вальтер, захоплено віддаючись спогадам. Клариса називала це «брати на себе Майнґастові гріхи»; на той час метр ще мав інше прізвище й саме виїхав за кордон. «Тепер не бути чуттєвим — боягузтво, тому що він був чуттєвий!» Так це пояснила Клариса й додала: «Але ж ми прагнемо чуттєвости духовної!» Щоправда, Вальтера інколи турбувало те, що все це було все ж таки надто тісно пов’язано зі щойно зниклим Майнґастом, хоча Клариса відповідала: «Хто прагне чогось великого, як, наприклад, ми в мистецтві, той не має права турбуватися чим-небудь іншим». І Вальтер пригадав, як затято вони знищували минуле, повторюючи його в новому дусі, і з якою радістю відкривали чарівну здатність виправдувати недозволенні плотські втіхи тим, що доля судила їм надособисте призначення. По суті, у хтивості Клариса виявляла в той час не менше завзяття, ніж згодом у відмові на його домагання, зізнався собі Вальтер, і якась перекірлива думка, порушивши на мить логічний зв’язок, шепнула йому, що перса в неї й досі такі самі тугі, як тоді. Це бачили всі, навіть крізь одяг. Майнґаст навіть цієї хвилини відверто дивився на її перса; можливо, він не здогадувався про це й сам. «Її перса німі!» — подумки продекламував Вальтер так багатозначно, ніби це було видіння чи поетичний рядок; і водночас крізь товщу почуттів майже так само багатозначно в нього проникла реальність.

— Усе ж таки скажіть, Кларисо, про що ви думаєте! — почув він, як Майнґаст, ніби лікар або вчитель, підбадьорив Кларису; повернувшись на батьківщину, той іноді чомусь переходив знову на «ви».

Вальтер завважив також, що Клариса звела на Майнґаста запитливий погляд.

— Ви розповідали мені про якогось Моосбруґера, він нібито тесля…

Клариса мовчки дивилася на метра.

— А хто ще був також тесля? Спаситель! Хіба ви про це не сказали?! Ви ж бо навіть розповідали мені, що з цього приводу написали листа якомусь впливовому чоловікові?

— Та облиште! — благально кинув Вальтер. У нього паморочилося в голові. Та щойно він з обуренням вигукнув ці слова, як відразу збагнув, що й про той лист досі нічого не чув, і він, знесилюючись, спитав: — А що то за лист?

Йому ніхто не відповів. Майнґаст пустив його запитання повз вухо й сказав:

— Це — одна з найсучасніших ідей. Ми не годні визволити себе самі, в цьому немає жодних сумнівів; ми називаємо це демократією, але це — просто політичне визначення того душевного стану, коли «можна так, а можна й інак». Ми — доба виборчого бюлетеня. Адже ми вже щороку визначаємо свій сексуальний ідеал, королеву краси, за допомогою виборчого бюлетеня, а те, що своїм духовним ідеалом ми зробили позитивні знання, означає не що інше, як тицьнути цей виборчий бюлетень в руку так званим фактам, щоб вони проголосували замість нас. Наш час далекий від філософії і боягузливий; він не має мужности вирішити, що — цінне й що — ні, а демократія, якщо висловлюватись дуже коротко, означає: роби, що робиться! До речі, це — одне з найганебніших зачарованих кіл в усій історії нашої раси.

Пророк сердито розколов горіха, полущив і тепер запихав до рота зерня. Ніхто його не зрозумів. Він урвав мову, щоб зосередитись на повільних жувальних рухах своїх щелеп; у цих рухах брав участь і трохи задертий кінчик носа, тоді як решта обличчя лишалася аскетично застиглою; однак очі його були прикуті до Кларисиних грудей. Мимоволі й двоє інших чоловіків перевели свої погляди з обличчя метра туди, куди непритомно дивився він. Клариса відчула, як усередині в неї щось засмоктало, так ніби ці шестеро очей, якщо вони витріщатимуться отак на неї й далі, витягнуть з неї її саму. Але метр, зробивши зусилля, проковтнув решки горіха й узявся повчати далі:

— Клариса з’ясувала, що християнська леґенда подає Спасителя як теслю. Але це не зовсім так — лише його названого батька. І вже зовсім не тримається купи, звичайно, висновок, що його Клариса намагається зробити потім: буцімто злочинець, який привернув її увагу, випадково виявився теслею. З погляду інтелектуального це не витримує жодної критики. З погляду моралі — легковажно. Але з її боку це — мужність, що правда, то правда! — Він зробив паузу, даючи слову «мужність», яке пролунало в нього чітко й твердо, справити враження. Потому знову спокійно повів далі: — Оце недавнечко Клариса, як і всі ми, побачила тут психопата-ексгібіціоніста. Вона це переоцінює, в наш час сексуальні питання взагалі страшенно переоцінюють. Але Клариса каже: «Це не випадковість, що той чоловік спинився саме під моїм вікном!» А тепер розберімося докладніше! Це, звісно, не правда, бо з погляду причинного зв’язку такий збіг — звичайна випадковість. А проте Клариса каже собі: «Якщо я вважатиму, що всьому вже є пояснення, то людина ніколи нічого у світі не змінить». Для Клариси непояснимо те, що вбивця, чиє ім’я, якщо не помиляюся, Моосбруґер, саме тесля; для неї непояснимо те, що невідомий хворий, який страждає на сексуальний розлад, спиняється саме під її вікном; і отак вона звикла вже вважати непояснимим і багато чого іншого, що трапляється в її житті, отож. — Майнґаст знову змусив своїх слухачів хвилю зачекати; наприкінці голос його нагадував рухи рішучої людини, яка надзвичайно обережно підкрадається навшпиньках і раптом зважується на різкий крок: — І тому вона щось зробить! — твердо заявив він. У Клариси похололо на душі.

— Кажу вам іще раз, — промовив Майнґаст, — з погляду інтелектуального критикувати це можна. Але інтелектуальність, як ми знаємо, — всього-на-всього вияв або інструмент висхлого життя; а те, що виражає Клариса, йде вже, мабуть, з іншої сфери — зі сфери волі. Клариса, очевидно, ніколи не зможе пояснити того, з чим вона стикається, але розгадати, мабуть, зможе; і вона вже цілком слушно називає це «спасти», вона інстинктивно знаходить для цього відповідне слово. Адже хто-небудь з нас міг би, либонь, не довго думаючи, сказати, що йому це здається маячнею, оманою, або що у Клариси не витримують нерви; але в цьому не було б ніякого глузду: нині світ такою мірою позбавлений оман, що ні в чому вже не певний — любити це чи ненавидіти, а позаяк усе таке двозначне, то й усі люди — неврастеніки й маруди. Одне слово, — завершив несподівано пророк, — філософові нелегко відмовитись від пізнання, але найглибша істина, яку осягає двадцяте сторіччя, полягає, либонь, у тому, що пізнавати таки треба. Мені в Женеві нині важливіше те, що там є один француз — тренер з боксу, ніж те, що там творив прискіпливий критик Руссо!

Майнґаст розійшовся так, що міг би говорити ще й ще. По-перше, про те, що ідея спасіння інтелекту завжди була антиінтелектуальна. «Отож нині світу побажати вже нема чого, крім доброї, здорової омани» — ця фраза вже навіть крутилася в нього на язику, але він проковтнув її задля іншої кінцівки. По-друге, про те побіжне фізичне значення ідеї спасіння, яка випливає, мовляв, уже з самого кореня слова «спасати», спорідненому зі словом «послаблювати»; це побіжне фізичне значення вказує на те, що «спасти» можуть лише дії, тобто події, які захоплюють людину цілком, з усіма її бебехами. По-третє, він мав намір сказати про те, що через надінтелектуалізацію чоловіка ініціативу в діях за певних умов інстинктивно може перехопити жінка, і один із перших прикладів цього, мовляв, — Клариса. Нарешті він хотів сказати про трансформацію ідеї спасіння в історії народів загалом і про те, як нині в цьому процесі на зміну багатовіковому домінуванню віри в те, нібито спасіння — це просто поняття, породжене релігійним почуттям, приходить усвідомлення того, що спасіння потрібно домагатися рішучою волею, а якщо доведеться, то й насильством. Бо цієї хвилини ідея спасіння світу насильством посідала в його думках головне місце. Але Клариса тим часом відчула, що ота звернена до неї увага, яка висмоктує й витягує з неї її саму, стає нестерпною, й вона урвала мову метра, звернувшись до Зиґмунда як до місця найменшого опору й надто гучно сказала йому:

— Я ж бо тобі казала: збагнути можна лише те, до чого безпосередньо причетний. Тому до божевільні нам треба йти самим!

Вальтер — щоб стриматися, він саме заходився чистити мандарина, — цієї миті надрізав шкірку надто глибоко, і в очі йому бризнула їдка цівка, змусивши його відсахнутися й пошукати в кишенях носову хустину. Зиґмунд, як завжди, вишукано вбраний, спершу зацікавлено поспостерігав, як реаґують на подразнення зятеві очі, тоді перевів погляд на свої замшеві рукавички, що разом із циліндром лежали таким собі статечним натюрмортом у нього на колінах, і нарешті, не дочекавшись, що сестра відведе очі від його обличчя й замість нього, Зиґмунда, відповість хтось інший, підвів погляд, поважно кивнув головою і незворушно пробурмотів:

— Я ніколи не мав сумніву, що всім нам місце в божевільні. Після цього Клариса обернулася до Майнґаста і сказала:

— Про паралельну акцію я ж бо тобі розповідала. Це теж, либонь, надзвичайна нагода, яка зобов’язує покласти край отому «можна так, а можна й інак», чим грішить наше століття!

Метр усміхнувся й махнув рукою.

А Клариса, в захваті від власної значущости, вперто й досить недоладно вигукнула:

— Жінка, яка дає волю чоловікові, хоч це й ослаблює його дух, — теж убивця на ґрунті статевої ненормальности!

— Не відходьмо від загального! — закликав її Майнґаст. — До речі, в одному можу тебе заспокоїти: на тих трохи кумедних нарадах, де демократія, хоч вона вже й при смерті, силкується ще спородити велику місію, я вже давно маю своїх спостерігачів і повірників!

У Клариси шкіра на голові аж морозом узялася. Вальтер ще раз марно спробував стримати те, що діялося. З великим пієтетом виступаючи проти Майнґаста, зовсім іншим тоном, ніж розмовляв би з тим-таки Ульріхом, він звернувся до метра зі словами:

— Ти говориш, мабуть, про те саме, що вже давно кажу і я: малювати треба лише чистими барвами. Треба покласти край усьому змішано-розпливчастому, поступкам порожнечі, боягузливому погляду, який уже не важиться розгледіти, що кожна річ має чіткі обриси й локальний колір. Я кажу про це мовою малярства, а ти — мовою філософії. Та хоч ми й однодумці. — Раптом він знітився й відчув, що не зможе висловити при людях, чому так боїться, щоб Клариса спілкувалася з психічно хворими. — Ні, я не хочу, щоб Клариса це робила! — вигукнув він. — І своєї згоди на таке не дам!

Метр вислухав привітно, а тоді так само привітно, немовби жодне з цих вагомо виголошених слів не торкнулося його вуха, відповів:

— Клариса, до речі, дуже гарно висловила й ще дещо. Вона сказала, що всі ми, крім «гріховного образу», в якому живемо, маємо ще й «образ безневинности»; збагнути це можна в тому чудовому сенсі, що наша уява, незалежно від жалюгідного так званого емпіричного світу, здатна осягнути світ прекрасного, де ми у світлі хвилини відчуваємо, що наше світосприйняття підвладне динаміці тисячократно іншій! Як ви про це сказали, Кларисо? — підбадьорливо спитав він, обернувшись до неї. — Хіба ви не стверджували, що якби вам пощастило, не відчуваючи відрази, визнати себе відповідальною за того негідного чоловіка, проникнути до нього в камеру й день і ніч невтомно грати там на роялі, то ви немовби вийняли б із нього його гріхи, взяли б їх на себе і з ними піднеслися б?! Звичайно, — мовив він, знов обертаючись до Вальтера, — не треба розуміти це буквально, це — глибинний процес у душі доби, який втілився у притчу про того чоловіка й надихає її волю…

Цієї хвилини він не знав, як йому бути далі — все ж таки додати що-небудь іще про ставлення Клариси до ідеї спасіння чи спокусливіше буде пояснити їй ще раз віч-на-віч її місію проводаря; але цієї миті вона, мов надміру збуджена дитина, підхопилася з місця, рвучко скинула догори стиснену в кулак руку, збентежено всміхнулася й різко поклала край усім подальшим похвалам на свою адресу пронизливим вигуком:

— Гайда до Моосбруґера!

— Але ж я не бачу тут нікого, хто роздобув би нам допуск… — озвався Зиґмунд.

— Я з вами не піду! — рішуче заявив Вальтер.

— Мені не потрібна ласка від держави зі свободою й рівністю на будь-яку ціну й будь-якого рівня! — заявив Майнґаст.

— Тоді про дозвіл нам нехай подбає Ульріх! — вигукнула Клариса.

Усі радо пристали на її рішення, завдяки якому вони (й це після безперечно тяжких зусиль відчуло кожне) наразі дістали перепочивок, і навіть Вальтер, попри весь свій спротив, зрештою погодився зателефонувати із сусідньої крамниці товаришеві, на якого вони поклали всі свої надії. Коли він так і зробив, Ульріх остаточно облишив листа, якого хотів написати Аґаті. Він з подивом почув і голос Вальтера, і те, що той сказав. Тут можна міркувати, мабуть, усяко, додав від себе Вальтер, але це, безсумнівно, не просто примха. Може, й справді треба, мовляв, із чого-небудь починати, і не так уже важливо з чого. А те, що в цьому зв’язку виплив саме Моосбруґер, — також, звичайно, лише випадковість; але ж Клариса така, мовляв, на диво безпосередня; її мислення завжди нагадує оті нові картини, намальовані незмішаними, чистими барвами, — суворі й недоладні, та, якщо придивитися до цієї манери ближче, нерідко навдивовижу справжні. Докладно пояснити це в телефонній розмові він, мовляв, не може, але сподівається, що Ульріх не кине його напризволяще.

Те, що Вальтер зателефонував, Ульріхові було якраз на руку, і він погодився приїхати, хоча на дорогу мало піти незрівнянно більше часу, ніж тих чверть години, які йому залишаться на розмову з Кларисою, бо її разом з Вальтером та Зиґмундом уже запросили на вечерю батько з матір’ю. Дорогою Ульріх з подивом подумав, що вже давно не згадував про Моосбруґера й що нагадує йому про нього щоразу Клариса, хоч колись той чоловік майже не йшов йому з голови. Навіть у темряві, крізь яку Ульріх простував оце від кінцевої трамвайної зупинки до будинку друзів, не було місця для такого видіння; порожнеча, куди воно доти проникало, замкнулася. Ульріх звернув на це увагу з приємністю і з тією зачаєною невпевненістю в собі, яка виникає внаслідок перемін, масштаби яких очевидніші, ніж їхні причини. Він задоволено розтинав негусту пітьму щільнішою чорнотою власного тіла, коли назустріч йому непевною ходою вийшов Вальтер, який у цій безлюдній місцині почувався боязко, але дуже хотів сказати кілька слів, перше ніж вони приєднаються до решти товариства в помешканні. Тож він жваво повернувся до того місця у своїй розповіді, на якому вони перервали телефонну розмову. Здавалося, він хотів захистити себе, а заразом і Кларису від якихось хибних тлумачень. Мовляв, хоч між її примхами, як може скластися враження, немає жодного зв’язку, за кожною з них помічаєш симптоми хвороби, що нею заражена наша доба; і в цьому — найдивовижніший хист Клариси; вона, мовляв, — ніби та чарівна лозинка, яка вказує на схований під землею скарб, а в цьому випадку — на потребу замінити пасивну, суто інтелектуальну й чуттєву, поведінку сучасної людини знову «цінностями»; інтелект доби вже ніде не лишив твердого ґрунту, і тепер, отже, тільки воля чи навіть, якщо по-іншому не виходить, насильство може створити нову ієрархію цінностей, в якій людина знайде початок і кінець для свого внутрішнього світу. Вальтер нерішуче, а проте захоплено повторив те, що почув від Майнґаста. Ульріх, здогадавшись про це, обурено спитав:

— Чому ти висловлюєшся так пишномовно? Видко, тому, що так робить ваш пророк? Чи тобі завжди бракувало простоти й природности?!

Заради Клариси Вальтер проковтнув це, щоб товариш не відмовився їй допомогти; та якби цієї безмісячної ночі звідкись промкнувся був хоч один промінчик світла, то стало б видно, як зблиснули у Вальтера зуби, коли він безсило роззявив рота. Він нічого не відповів, але стримуваний гнів знесилив його, а те, що поруч був кремезний супутник, в якому він вбачав захист від цього досить страхітливого відлюддя, його розслабило. Раптом він сказав:

— Уяви собі, що ти кохаєш жінку, й ось тобі трапляється чоловік, який викликає в тебе захват, і ти довідуєшся, що він викликає захват і в твоєї жінки, й вона його кохає, і тепер ви обоє, кохаючи, ревнуючи й захоплюючись, відчуваєте недосяжну перевагу цього чоловіка.

— Ні, цього я уявити собі не можу!

Ульріх мав би вислухати товариша до кінця, натомість він звів плечима й, засміявшись, урвав його.

Вальтер уїдливо зиркнув у його бік. Він хотів був спитати: «А що зробив би в такому разі ти?» Але повторилася давня гра друзів юности. Коли вони перетинали сутінь перед сходами, Вальтер вигукнув:

— Не прикидайся! Ти ж бо зовсім не такий бундючний, щоб нічого не відчувати!

Але потім йому довелося бігом наздоганяти Ульріха й ще на сходах тихенько розповідати про все, що той мав знати.

— Що тобі сказав Вальтер? — спитала Клариса нагорі.

— Зробити я це можу, — без зайвих слів відповів Ульріх, — але не певен, що в цьому є глузд.

— Чи ти чуєш?! — крикнула, сміючись, Клариса до Майнґаста. — Перше, про що він згадав, це — «глузд»!

Вона метушилася поміж шафою з одягом, умивальником, дзеркалом і прочиненими дверима з її кімнати до тієї, де сиділи чоловіки. Час від часу вона поставала на порозі — обличчя мокре, коси то спадають на очі, а то вже зачесані вгору, ноги то голі, а то вже в панчохах, але ще не взуті, внизу вже у вечірній сукні, вгорі — ще в пеньюарі, що нагадував білий лікарняний халат… Їй було хороше отак з’являтися й зникати. Відколи Клариса домоглася свого, всі її почуття були огорнені легеньким серпанком хтивости.

— Я танцюю на линві зі світла! — гукнула вона через поріг.

Чоловіки заусміхалися; лише Зиґмунд поглянув на годинника й по-діловому поквапив сестру. Він дивився на все це, мов на якісь гімнастичні вправи.

Потім Клариса ковзнула своїм «світляним променем» у куток кімнати, щоб узяти брошку, й гучно грюкнула шухлядкою в нічному столику.

— Я вбираюся швидше, ніж будь-хто з чоловіків! — крикнула вона із сусідньої кімнати до Зиґмунда й раптом затнулася, усвідомивши подвійне значення слова «вбиратися», бо цієї хвилини воно означало для неї, що вбиратися можна не лише в одяг, а й у таємничу долю. Вона хутенько завершила туалет, стромила голову в двері й суворим поглядом обвела одного по одному друзів. Хто не сприйняв це за жарт, той міг би злякатися, що на її суворому обличчі погасла якась риса, властива його звичайному, здоровому виразу. Клариса вклонилася друзям і сказала:

— Ну, ось я і вбралася в свою долю!

Та коли вона випросталась, то вигляд мала звичайний, навіть досить привабливий, і її брат Зиґмунд вигукнув:

— Ну, тоді гайда! Тато не любить, коли на вечерю спізнюються!

Коли вони вчотирьох вирушили до трамвая (Майнґаст ушився ще доти, як усі вийшли з дому), Ульріх із Зиґмундом трохи відстав і поцікавився в того, чи останнім часом сестра не викликає в нього тривоги. Припалена сиґарета у Зиґмундовій руці плавно описала в темряві знизу вгору дугу.

— Вона, безперечно, ненормальна! — відповів Зиґмунд. — А Майнґаст хіба нормальний? Чи й той-таки Вальтер? Хіба грати на роялі — це нормально? Це — незвичайний, збуджений стан, пов’язаний із тремтінням у зап’ястках і гомілковостопних суглобах. Для лікаря немає нічого нормального. Та якщо хочете, щоб я сказав серйозно, то моя сестра просто надто збуджена, і це в неї, гадаю, минеться, як тільки отой великий метр звідси поїде. А що думаєте про нього ви? — Він трохи ущипливо наголосив на слові «поїде».

— Базікало! — кинув Ульріх.

— Правда ж?! — зраділо вигукнув Зиґмунд. — Бридота бридотою!

— Але як мислитель — цікавий, цього б я так рішуче не заперечував! — додав Ульріх, перевівши дух.

20. Граф Ляйнсдорф бере під сумніви

власність і освіченість

Трапилося так, що Ульріх знову з’явивсь у графа Ляйнсдорфа.

Він застав його ясновельможність за письмовим столом, перед ним на високому стосі паперів лежала розгорнена газета, й він читав її, оточений тишею, відданістю, врочистістю й красою. Граф, що мав над собою лише одну владу — імператора, ще раз висловив Ульріхові співчуття і стурбовано похитав головою.

— Ваш тато був одним з останніх справжніх поборників власности й освічености, — сказав він. — Я ще добре пригадую ті часи, коли ми сиділи з ним у чеському ландтазі. Він заслуговував тієї довіри, яку ми завше йому виявляли!

З чемности Ульріх поцікавився, як посувалась паралельна акція, поки його не було в місті.

— Через отой гармидер на вулиці перед моїми вікнами — ви ж бо ще були тут — ми запровадили «Опитування з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення у зв’язку з реформою управління внутрішніми справами», — сказав граф Ляйнсдорф. — Прем’єр-міністр сам волів передати це наразі нам, оскільки ми як починання патріотичне маємо, так би мовити, загальну довіру.

Ульріх з поважною міною запевнив графа, що принаймні вже саму назву вибрано вдало й вона обіцяє певний успіх.

— Так, від правильного формулювання залежить багато чого, — замислено промовив його ясновельможність і раптом спитав: — А що ви скажете з приводу отієї історії з муніципальними службовцями у Трієсті? Як на мене, то уряд уже давно мав би зважитись на тверду позицію! — Він хотів був передати Ульріхові газету, яку згорнув, ще коли той увійшов, але останньої миті передумав, знов розгорнути її і з азартом почав зачитувати гостеві якесь довжелезне й нудне висловлювання. — Як ви гадаєте, чи є десь у світі ще одна держава, де можливі такі речі?! — спитав він, дочитавши. — Австрійське місто Трієст уже роками бере на роботу до муніципальних служб лише італійських підданих, щоб цим підкреслити, що почуває свою належність не до нас, а до Італії. Колись я був там на день народження імператора й у всьому Трієсті не побачив жодного прапора, хіба що на резиденції намісника, на податкових відомствах, на в’язниці й на дахах кількох казарм! Зате якщо прийдете у справі до якої-небудь трієстської установи на день народження італійського короля, то не знайдете жодного службовця, який у петельці не мав би квітки!

— Але чому ж це й досі терплять? — поцікавився Ульріх.

— А чом би й не терпіти?! — невдоволено відповів граф Ляйнсдорф. — Якщо уряд примусить місцеві самоуправління позвільняти чужоземних службовців, то відразу скажуть, що ми когось «германізуємо». А саме такого докору й боїться будь-який уряд. Його величності він теж не до шмиги. Ми ж бо не прусаки!

Ульріх невиразно пригадував, що приморське й портове місто Трієст заснувала передбачлива Венеційська республіка на слов’янських землях і тепер воно заселене великою мірою словенцями; тож навіть якщо дивитися на місто лише як на приватну справу його мешканців, хоч воно, крім того, слугувало всій монархії воротами для торгівлі зі Сходом і від монархії ж таки в усьому, що стосувалося його розквіту, й залежало, — то навіть у такому разі не можна було забувати, що численна його дрібна буржуазія слов’янського походження запекло обстоювала перед привілейованою італомовною великою буржуазією право розглядати місто як свою власність. Ульріх про це так і сказав.

— Та воно то так, — повчально промовив граф Ляйнсдорф. — Але ж тільки-но почнуться балачки про те, що ми «германізуємо», словенці відразу злигаються з італійцями, хай би там як несамовито вони між собою чубились! У такому разі італійці дістануть підтримку й від решти національностей. Таке в нас уже частенько бувало. Якщо хочеш мислити в політиці реалістично, то небезпеку для нашої злагоди хоч-не-хоч мусиш убачати все ж таки в німцях! — Ці останні слова він промовив у глибокій задумі й на хвилю в задумі так і застиг, бо торкнувся великого політичного проекту, який обтяжував його помисли, хоч і досі не прибрав у його уяві виразних обрисів. Та раптом граф знов пожвавішав і з полегкістю повів далі: — Та цього разу вони принаймні дістали добрячого відкоша!

Невпевненим через нетерплячку рухом він знов накинув на носа пенсне й ще раз виразно, задоволено прочитав Ульріхові всі ті місця з надрукованого в газеті указу канцелярії імператорсько-королівського намісника у Трієсті, які йому припали до душі особливо.

— «Неодноразові нагадування державних наглядових інстанцій не дали наслідків… Шкідливий вплив на місцевих мешканців. З огляду на таку позицію, відверто ворожу розпорядженням влади, намісник Трієста віднині змушений зі свого боку вживати заходів, які забезпечуватимуть дотримання положень чинного закону.» Як, на вашу думку, чи не гідна це відповідь? — урвав сам себе граф. Потому підвів голову, але відразу й опустив її знов, бо йому вже не терпеливилося спинитись на завершальному реченні, казенно-світську гідність якого графів голос тепер підкреслював з естетичною насолодою: «Надалі, — читав він, — канцелярія намісника застерігає, певна річ, за собою право в кожному окремому випадку доброзичливо розглядати прохання про надання підданства, якщо з ним звертатимуться такі громадські діячі, оскільки вони, з огляду на їхню особливо тривалу й бездоганну службу в комунальних установах, видаються гідними такої виняткової чести, і в таких випадках канцелярія імператорсько-королівського намісника схильна утримуватися від негайного виконання цього припису, цілком зберігаючи свою позицію щодо можливого втручання в майбутньому». Ось яким тоном завжди має розмовляти уряд! — вигукнув граф Ляйнсдорф.

— Чи не здається вам, ясновельможносте, що з огляду на таку кінцівку цього припису все зрештою лишиться, як було?! — спитав Ульріх трохи перегодом, коли хвіст цієї придворної фрази-змії цілком зник у його вусі.

— От-от, у тім-то й річ! — відповів його ясновельможність і, певне, з хвилину крутив великими пальцями обох рук один навколо одного, як це робив щоразу, коли мусив добряче помізкувати. Але потім він звів допитливий погляд на Ульріха й вирішив йому довіритись.

— Пригадуєте, як ми з вами були на відкритті поліційної виставки й міністр внутрішніх справ багатонадійно говорив про дух «суворости й готовности прийти на допомогу»? Ну ось, я ж бо не вимагаю негайно запроторити до в’язниці всіх отих підбурювачів, які тоді здіймали галас у мене під дверима, але ж міністр усе-таки мав би знайти які-небудь гідні слова на мій захист у парламенті! — ображено промовив він.

— Я гадав, що, поки мене не було, це вже сталося?! — вигукнув Ульріх з удаваним, певна річ, подивом, збагнувши, що душу його доброзичливого товариша крає справжній біль.

— Сталося? А дзуськи! — відповів його ясновельможність. Він знов допитливо зазирнув Ульріхові в обличчя своїми стурбовано вибалушеними очима й довірився ще трохи: — Але щось таки станеться! — Потім, не встаючи, випростався на стільці й мовчки відкинувся на його спинку.

Він сидів із заплющеними очима. Згодом, розплющивши їх, спокійно, ніби розтлумачуючи, почав:

— Розумієте, друже мій, наша конституція тисяча вісімсот шістдесят першого року надала німецькій національності, а разом із нею власності й освіченості, безперечно, провідну роль у запровадженому задля спроби політичному житті. То був великий, сповнений довіри й, може, навіть не зовсім своєчасний дарунок щедрої душі його величности. Бо що сталося відтоді з власністю й освіченістю?! — Граф Ляйнсдорф підніс одну руку й смиренно опустив її на другу. — Коли тисяча вісімсот сорок восьмого року його величність зійшов на трон — в Ольмюці, себто, вважайте, в екзилі, — неквапно провадив він, але раптом утратив чи то терпець, чи то впевненість, тремтячими пальцями дістав з кишені чернетку, пововтузився з пенсне, збуджено намагаючись прилаштувати його на носі, й далі часом тремтячим від схвильованости голосом і раз у раз напружено вчитуючись у те, що сам і написав, заходився вже вголос читати: — «Навколо нього вирували несамовиті пристрасті народів, що прагнули свободи. Їхні поривання йому пощастило погамувати. Зрештою він, хоч і зробив кілька поступок волі народів, усе ж таки виявився переможцем, до того ж переможцем милостивим і доброзичливим, який простив помилки своїх підданих і простяг їм руку, запропонувавши мир, почесний і для них. Щоправда, конституцію й решту свобод він запровадив під натиском подій, і все ж таки це був акт вільного волевиявлення його величности, плід його мудрости, його милосердя, його сподівань на культурний розвій народів. Однак в останні роки ці чудові взаємини між імператором і народом потьмарює діяльність підривних, демагогічних елементів.»

Граф Ляйнсдорф перестав читати свій виклад політичної історії, в якому кожне слово було ретельно обмірковане й відточене, і замислено задивився на стіну, де висів портрет його предка, кавалера ордена Марії Терезії й маршала. І коли Ульріхів погляд, що очікував продовження, відвернув його погляд від портрета, граф промовив:

— Далі наразі ще немає. Але ж ви бачите, останнім часом я всі ці причини й обставини ґрунтовно обміркував, — пояснив він. — Те, що я оце вам прочитав, — початок відповіді, яку міністр мав би дати парламенту з приводу спрямованої проти мене демонстрації, якби він належним чином виконував свої обов’язки! Тепер я потрохи працюю над цим сам і можу, либонь, по секрету сказати вам, що, як тільки буду готовий, матиму нагоду подати це і його величності. Адже конституція шістдесят першого року, знаєте, недарма довірила керівництво власності й освіченості; у цьому має бути певна Гарантія. Але де власність і освіченість тепер?!

Схоже, він був дуже лихий на міністра внутрішніх справ, і Ульріх, щоб утішити графа, щиросердо завважив, що принаймні про власність можна все ж таки сказати: вона — не лише в руках банків, а й у надійних руках аристократів-землевласників.

— Я геть не маю нічого проти юдеїв, — з власної волі запевнив граф Ляйнсдорф Ульріха, неначе цей сказав щось таке, що вимагало спростування. — Вони люди розумні, старанні й вірні. Але великою помилкою було те, що їм подавали такі неподобні прізвища. Скажімо, Розенберг і Розенталь — прізвища аристократичні. Лев, Бер^[6] і таке інше — це колись Геральдичні звірі; Майєр^[7] — то вже від землеволодіння; Ґельб, Блау, Рот, Ґольд^[8] — кольори гербів. Усі ці юдейські прізвища, — несподівано повідомив його ясновельможність, — не що інше, як наслідок пихатого ставлення нашої бюрократії до аристократії. Спрямовано це було саме проти неї, а не проти юдеїв, тому юдеям, крім цих прізвищ, давали й такі, як Абель, Юдель, Трьопфельмахер. Оцю неприязнь нашої бюрократії до давньої аристократії ви, якби були в курсі справи, нерідко могли б спостерігати й нині, — похмурим і твердим голосом пророчо завважив він, так ніби боротьба центральної влади з феодалізмом не лишилася в далекій історії й цілком не зникла з поля зору нинішнього покоління.

Його ясновельможність і справді не дратувався нічим так щиросердо, як, скажімо, соціальними привілеями, що їх високі чиновники мали завдяки своєму становищу, навіть коли прізвища в них були Фуксенбауер чи Шлосер. Граф Ляйнсдорф не був якийсь там упертий провінційний дворянин, він прагнув іти в ногу з часом, і до таких прізвищ йому було байдуже ні коли йшлося про якого-небудь члена парламенту, нехай навіть міністра, ні про яку-небудь впливову приватну особу; ніколи він не мав нічого і проти політичної та економічної ваги буржуа, однак саме високі урядовці з буржуазними прізвищами викликали в нього глибоке роздратування, цей вияв останніх решток традицій, гідних поваги. В Ульріха промайнула думка, чи не став причиною такого графового зауваження чоловік його, Ульріхової, кузини; могло бути й так. Але Ляйнсдорф говорив далі, й невдовзі, як це завжди з ним траплялося, одна ідея, що цікавила графа вочевидь уже давно, піднесла його над усім особистим.

— Усе так зване юдейське питання зникло б з лиця землі, якби юдеї нарешті зважилися розмовляти давньоєврейською мовою, повернути собі давні юдейські імена й носити східну одіж, — заявив він. — Це правда, який-небудь галичанин, котрий розбагатів лише недавно, вже в нас, у штирійських строях і в зеленому капелюсі з китичкою із шерсті сарни десь на еспланаді в Бад-Ішлі матиме вигляд ніякий. Але спробуйте нацупити на нього довгу, всю в складках халамиду, нехай навіть дорогу, під якою сховаються його ноги, і ви побачите, як чудово пасує до такої одежини його обличчя і його розгонисті, жваві рухи! Усе, над чим нині дозволяють собі кепкувати, було б тоді на місці, навіть оті коштовні персні, що їх так полюбляють носити юдеї. Я проти асиміляції, яку практикує англійська аристократія; це процес тривалий і ненадійний. Та поверніть юдеям їхню справжню суть, і ви неодмінно побачите, як вони стануть перлиною, ба навіть своєрідною аристократією серед народів, що вдячно юрмляться навколо трону його величности, або, якщо маєте бажання уявити це собі в картинах буденних і живих, як вони прогулюються нашою Рінґштрасе, а вона ж бо саме тому в світі така й неповторна, що на тій, серед найвищого західноєвропейського шику, за бажанням можна вздріти й мусульманина в його червоній фесці, й словака в овчині, й тірольця з голими литками!

Після цих слів Ульріхові не лишалося нічого іншого, як висловити свій захват прозірливістю його ясновельможности, на долю якого випало, мовляв, ще й відкрити «істинного юдея».

— Авжеж, щира католицька віра привчає, знаєте, бачити речі такими, які вони є насправді, — доброзичливо пояснив граф. — Але ви не вгадаєте, що навело мене на цю думку. Не Арнгайм, ні, про них, прусаків, я тепер не кажу. Одначе є в мене один банкір — віри він, звісно, юдейської, — і з ним мені вже давно й постійно доводиться радитись; і спершу мене завше трохи дратувала його інтонація, та так, що я навіть забував думати про справи. А розмовляє він, бачте, так, ніби хоче переконати мене, що він — мій дядько, себто так, ніби щойно зліз із коня чи повернувся з полювання на тетеруків; одне слово, розмовляє, як люди нашого кола. Але часом, коли він, бува, надто розпалиться, це в нього не виходить, і тоді в його мові прохоплюються юдейські інтонації. Спершу це мене — я про це вже, здається, казав — дуже дратувало, бо щоразу ставалося, як на зло, у важливий для справи момент, отож я мимоволі вже очікував цього і зрештою геть не міг стежити за розмовою чи просто пропускав повз вухо що-небудь важливе. Отоді мені й прийшла в голову ця думка: щоразу, коли той чоловік починав отак розмовляти, я просто уявляв собі, що він перейшов на давньоєврейську, і почули б ви, як приємно це тоді звучить! Заслухатися можна! Адже це — мова богослужіння. Такий мелодійний наспів. Я ж бо, щоб ви знали, дуже музикальний. Одне слово, відтоді він просто немовби під рояль проспівує мені оті складнющі розрахунки із сумарними відсотками й обчислення дисконтного відсотка.

Сказавши це, граф Ляйнсдорф чомусь меланхолійно всміхнувся.

Ульріх дозволив собі вкинути зауваження, що ті люди, вшановані, мовляв, такою увагою й прихильністю ясновельможности, мабуть, не пристали б на його пропозицію.

— Ну звісно, вони на це не пішли б! — сказав граф. — Але тоді їх довелося б примусити — їм же на добро! У такому разі монархія мала б виконати просто-таки світову місію, і тоді вже немає значення — хоче цього друга сторона чи ні! Знаєте, вже багато до чого доводилося спершу примушувати. Але подумайте й про те, що означало б, якби згодом ми виявилися союзниками вдячної юдейської держави, а не імперських німців та прусаків! І це тоді, коли наш Трієст — так би мовити, Гамбурґ Середземного моря, не кажучи вже про те, що з дипломатичного погляду ми були б непереможні, якби на своєму боці мали, крім папи, ще й юдеїв!

Потім він без будь-якого зв’язку додав:

— Не забувайте про те, що тепер я дбаю й про валютні справи. — І знов усміхнувся якось навдивовижу сумно й непритомно.

Викликало подив, що досі його ясновельможність не раз настійливо запрошував Ульріха до себе, а тепер, коли той нарешті прийшов, вів мову не про нагальні справи, а марнотратно розводив балачки про свої ідеї. Та, видно, за той час, поки граф не мав слухача, в нього народилося безліч думок, і вони нагадували тих заклопотаних бджіл, які далеко розлітаються, але в належний час злітаються кожна зі своїм медом.

— Ви, либонь, могли б мені закинути, — знов почав граф Ляйнсдорф, хоч Ульріх і мовчав, — що колись я при нагоді не раз відгукувався про фінансові справи досить-таки неґативно. Я цього й не заперечую, аж ніяк. Бо що занадто, те, звісно, занадто, а в нинішньому нашому житті фінансових справ таки забагато. Та саме через це ми й повинні про них дбати! Ви лишень погляньте: освіченість не стала рівновагою власности, і в цьому — вся загадка в розвитку подій після тисяча вісімсот шістдесят першого року! Ось чому нам треба дбати про власність.

Його ясновельможність зробив ледь помітну паузу, достатню якраз для того, щоб слухач зрозумів: зараз він почує загадку власности. Потім граф похмуро-довірчим тоном повів далі:

— Бачте, в освіченості найважливіше те, що вона людині забороняє. Що-небудь їй не відповідає — і все, гаплик. Освічена людина, наприклад, ніколи не їстиме підливи з ножа. Бозна-чому. У школі цього не доведеш. Це — так званий такт, для цього потрібен привілейований стан, переваги якого визнає освіченість, — одне слово, взірець освічености, якщо можна так сказати, аристократія. Скажу по щирості, наша аристократія не завше була така, якою б могла бути. І саме в цьому й полягає сенс, просто-таки революційний експеримент конституції тисяча вісімсот шістдесят першого року: власність і освіченість мали стати на бік аристократії. Чи вони цього домоглися? Чи потрапили скористатися широкими перспективами, які перед ними відкрив тоді зі своєї ласки його величність?! Я певен: ви теж не візьметеся стверджувати, що досвід, який ми щотижня бачимо у великому експерименті вашої пані кузини, відповідає таким сподіванням! — Голос його знов пожвавішав, і він вигукнув: — А ви знаєте, це ж бо дуже цікаво: і що лишень не називає себе нині духовністю! Недавно я сказав про це його превелебності, кардиналові, на полюванні в Мюрцштеґу… Ба ні, то було в Мюрцбруці, на весіллі в маленької Гостніц! А кардинал тільки сплеснув у долоні, сміється та й каже: «Як рік, так і що-небудь інше! Ось бачиш, які ми невибагливі: майже дві тисячі років не розповідаємо людям нічого нового!» І в цьому — велика правда! У вірі ж бо головне що? Що віриш завше в те саме. Ось як би я висловився, навіть якщо це і єресь. «Ти знаєш, — каже кардинал, — я частенько виїжджаю на полювання, бо мій попередник ще за Леопольда Бабенберґського теж виїздив на полювання. Але я не вбиваю жодного звіра (кардинал, бач, відомий тим, що на полюванні ніколи не робить жодного пострілу), бо якась внутрішня відраза підказує мені, що це не пасує до мого одіння. Адже з тобою, — провадить він, — я можу про це розмовляти, ми ж бо ще хлопчаками разом училися танцювати. Але на людях я ніколи не виступлю й не скажу: не стріляйте на полюванні! Господи, хтозна, чи це правильно, принаймні церква щодо цього жодних вказівок не дає. Одначе люди, котрі бувають у твоєї кузини, з такими заявами виступають, тільки-но їм стукне в голову! Оце й маєш те, що нині називають духовністю!» Йому добре сміятися, — провадив далі граф Ляйнсдорф, тепер уже знову від себе, — адже в нього обов’язки ніколи не міняються. А ми, люди світські, маємо тяжкий обов’язок знаходити добро навіть серед примхливих перемін. Про це я йому й сказав. Я в нього спитав: «Навіщо Господь узагалі допустив, щоб була якась там література, малярство й таке інше, коли загалом вони наводять на нас таку нудьгу?» І він дав мені дуже цікаве пояснення. «Ти вже чув що-небудь про психоаналіз?» — питає мене. Я не знав до пуття, що й відповісти. «Так ось, — провадить він далі, — ти, мабуть, скажеш, що це — якась бридота. Не варто про це сперечатися, всі так кажуть; а проте вони бігають до тих новомодних лікарів частіше, ніж до нашої католицької сповідальні. Кажу тобі, вони сунуть туди хмарами, тому що плоть людська квола. Вони виносять на обговорення свої потаємні гріхи, бо для них це — неабияка втіха, а коли щось і шпетять на всю губу, то повір мені: що люди шпетять, те й купують. Але я міг би тобі навіть довести: те, що втовкмачили собі в голову їхні лікарі-безвірники — буцімто вони щось там відкрили, — не що інше, як те, що від самісінького свого початку робила церква: виганяла диявола й зцілювала біснуватих. Цей збіг із ритуалом екзорцизму стосується навіть дрібниць, приміром, коли вони у свій спосіб намагаються довести одержимого до того, щоб він почав розповідати, що в нього всередині. А це ж бо й за церковним ученням — саме той поворотний момент, коли диявол уперше збирається вийти! Просто ми не встигли своєчасно пристосуватися до нових потреб і повести мову не про мерзоту й диявола, а про психоз, підсвідомість і такі інші теперішні нісенітниці». Чи не здається вам, що це дуже цікаво? — спитав граф Ляйнсдорф. — Але далі буде, либонь, іще цікавіше, бо він сказав: «Побалакаймо ліпше не про те, що плоть людська квола, а про те, що кволий і дух! І ось тут церква виявила, мабуть, свою мудрість і не вскочила в халепу! Річ у тім, що диявола, який вселяється людині в плоть, вона, людина, хоч і вдає, ніби його долає, боїться куди менше, ніж власного просвітлення, яке сходить на неї від духу. Ти богослов’я не вивчав, але бодай поважаєш його, а це — більше, ніж те, чого будь-коли досягав який-небудь світський філософ у своєму засліпленні. Ось що я тобі скажу: богослов’я таке складне, що, прочапівши років п’ятнадцять лише над ним, тільки й збагнеш, що насправді нічогісінько в ньому не тямиш! І жодна людина в світі не йняла б віри, звісно, якби знала, як це, по суті, складно, всі нас лише шпетили б! Шпетили б точнісінько так — тепер розумієш? — хитренько перепитав він, — як нині шпетять тих, хто пише книжки, малює картини й висуває всілякі ідеї. І сьогодні ми з легким серцем попускаємо віжки їхній самовпевненості, бо, ти вже мені повір, що поважніший котрийсь із цих людей, що менше він дбає лише про балачки та свої доходи, що ревніше, отже, на свій лад, хоч і хибно, служить Богові, то нудніший він людям і то більше вони його шпетять. «Це — не життя!» — кажуть вони. Але ж хто-хто, а ми знаємо, що таке справжнє життя, і показуватимемо це їм, і оскільки ми вміємо й чекати, то ти, ще, мабуть, сам побачиш, як вони, розлютившись на марне розумування, знов побіжать до нас. На прикладі наших власних родин ти можеш спостерігати це вже тепер. А за часів наших батьків вони, бачить Бог, гадали, буцімто обернуть небо на університет!»

— Не стверджуватиму, — промовив граф Ляйнсдорф, завершуючи цю частину своєї розповіді й переходячи до нової, — що він казав усе саме так, слово в слово. Річ у тім, що Гостніци тримають у Мюрцбруці знамените райнське вино, яке тисяча вісімсот п’ятого року там лишив і забув про нього Генерал Мармон, тому що йому довелося терміново виступити на Відень; і те вино подавали на весіллі. Але в головному кардинал, безперечно, влучив у саму ціль. І коли я тепер питаю себе, як мені це розуміти, то можу лишень сказати: щодо правильности тут сумніву немає, але бути так, либонь, не буде. Тобто немає жодного сумніву в тому, що люди, котрих ми запросили — адже нам кажуть, нібито вони мають представляти розум нашого часу, — зі справжнім життям не мають нічого спільного, і церква може спокійно собі почекати; але ми, добре виховані світські політики, чекати не можемо, ми повинні витиснути добро з такого життя, яке вже воно є. Адже не хлібом єдиним живе людина, а й душею. Душа потрібна, сказати б, для того, щоб людина добряче перетравлювала хліб, і тому слід нарешті. — Граф Ляйнсдорф тримався думки, що політика має стимулювати душу. — Одне слово, має щось статися, — сказав він, — цього вимагає наш час. Нині це відчувають усі, не лише ті, хто має до діла з політикою. Час несе в собі щось тимчасове, і надовго терпцю на нього ні в кого не стане.