Людина без властивостей. Том III

Аґата переконалася, що Ульріх не звертає на неї уваги й обережно розстебнула на грудях сукню, там, де носила на тілі медальйон з мініатюрою, з якою всі ці роки не розлучалась. Потому ступила до вікна й удала, ніби визирає надвір. Обережно натисла на гострий бік золотої устриці й, коли кришечка відскочила, крадькома поглянула на свого покійного коханого. У нього були повні вуста й м’який густий чуб, і з наполовину схованого у шкаралупі обличчя на неї дивився зухвалий погляд двадцятирічного юнака. Аґата довго не могла пригадати, про що перед цим міркувала, та раптом на думку їй спало: «Господи, людині двадцять один рік!»

Про що розмовляють одне з одним такі молоді люди? Якого значення надають своїм справам? Які смішні й самовпевнені вони часто бувають! Як помиляється їхній кмітливий розум щодо цінности своїх думок! Аґата з цікавістю розгортала цигарковий папір пам’яті й діставала з нього давні висловлювання, які зберігала там, вважаючи їх бозна-якими мудрими. «Господи, яке ж усе це було значуще!» — подумала вона; та, власне, з певністю не можна було стверджувати навіть цього, не уявивши собі парку, де вони про це розмовляли, й отих дивних квітів там, назв яких вони не знали, й метеликів, що сідали на ті квіти, мов стомлені п’янички, і світла, яке стікало їхніми обличчями так, немовби в ньому розчинилися небо й земля. Як на тодішню мірку, тепер вона була стара й досвідчена жінка, хоча проминуло не так уже й багато років, і Аґата трохи збентежено завважила невідповідність того, що вона, двадцятисемирічна, й досі кохала двадцятирічного. Він став для неї надто молодим. І вона спитала в себе: «Що, власне, було б з моїми почуттями, коли б цей чоловік, на вигляд хлопчик, у моєму віці й справді був мені найдорожчим на світі?!» Це були б почуття, мабуть, досить дивні; вони нічого для неї не означали, вона навіть не могла скласти собі про них чітке уявлення. По суті, все розчинилось, обернулося на ніщо.

Якийсь глибокий, чимдалі впевненіший здогад змусив Аґату визнати, що в одній-єдиній гордій пристрасті свого життя вона обернулася на жертву власної помилки, і ядро цієї помилки становив полум’янистий туман, який лишався невідчутним і невловимим, і байдуже, як тут можна було сказати — що віра не повинна старіти ні на годину, чи назвати це якось інакше; і відколи вона з братом опинилися разом тут, він щоразу заводив мову саме про це, й щоразу він заводив мову саме про неї, навіть коли церемонно розводився про всілякі абстракції, а його обережність нерідко здавалася її нетерпінню надто повільною. Вони знов і знов поверталися до тієї ж таки розмови, й Аґата сама палала бажанням, щоб полум’я цієї розмови не згасало.

Коли вона нарешті заговорила до Ульріха, він і не завважив, що їхня мовчанка надто затяглася. Але той, кому певні ознаки ще не підказали, що діялося між цими братом і сестрою, нехай відкладе вбік цей звіт, бо в ньому описано пригоду, якої він повік не схвалить: подорож на край можливого, подорож повз — а може, не завжди й повз — небезпеки неможливого й неприродного, ба навіть відразливого; «прикордонний інцидент» (так згодом назве це Ульріх) обмеженого й особливого значення, який нагадує ту свободу, що з нею математика, щоб дістатися істини, часом вдається до абсурду. Вони з Аґатою ступили на шлях, що мав багато спільного зі шляхом одержимих Богом, але йшли ним, не бувши релігійними, не вірячи ні в Бога, ні в душу, ні бодай у потойбічне життя та повторний прихід на цей світ; вони ступили на цей шлях людьми цього світу і як такі ним ішли. І значення мало саме це. Ульріх тієї миті, коли сестра знов звернулася до нього, ще був у полоні своїх книжок і запитань, що їх книжки перед ним ставили, однак ні на мить не випускав із пам’яті розмови, яка урвалася на Аґатиному спротиві благочестю її наставниць і його власній вимозі «точних видінь», отож відповів одразу:

— Не конче бути святим, аби щось таке відчувати! Можна навіть сидіти на поваленому дереві чи на лавці десь у горах, спостерігати за чередою корів на пасовищі, й уже тоді почуватися — не більше й не менше, — немовби ти раптом переселився до іншого життя! Втрачаєш себе — й раптом приходиш до себе. Ти ж бо й сама про це вже казала!

— Але що ж тут діється? — спитала Аґата.

— Щоб збагнути це, сестричко, спершу ти маєш з’ясувати собі, в чому полягає звичайне! — відповів Ульріх, намагаючись пригальмувати жартом надто прудку й знадливу думку. — А полягає звичайне в тому, що череда для нас — не що інше, як яловичина на пасовищі. Або що череда — це мальовнича картинка із заднім планом. Або на череду не звертають уваги взагалі. Череди край гірських доріг — то неодмінна частина гірських доріг, і завважити, що ти відчуваєш, дивлячись на череду, можна було б лише в тому разі, коли б замість неї там виявився вуличний електричний годинник чи будинок на винайм. Зазвичай міркуєш собі: встати чи посидіти ще; надокучають мухи, що рояться навколо череди, виглядаєш, чи є серед корів бик; намагаєшся вгадати, куди побіжить дорога далі. Таких дрібних намірів, турбот, розрахунків і спостережень — безліч, і вони — немовби аркуш паперу, на якому намальовано череду. Самого паперу ми не бачимо, а бачимо лише череду на ньому…

— І раптом папір рветься! — вкинула Аґата.

— Авжеж. Це означає: у нас рветься якесь звичне сплетіння. Тоді ніщо їстівне на паші вже не пасеться; немає нічого мальовничого; на дорозі в тебе — жодної перешкоди. Ти вже не можеш навіть промовити слова «щипати траву» чи «пастися», тому що для цього потрібно мати безліч цілеспрямованих, корисних уявлень, а ти їх раптом втрачаєш. Те, що лишається на площині зображення, можна назвати радше хвилями відчувань, хвилями, що здіймаються, спадають, дихають і мерехтять, так ніби вони заповнювали все поле зору, не маючи обрисів. Певна річ, і тут є ще безліч окремих сприйняттів, барв, звуків, рухів, запахів і такого іншого, з чого складається реальність. Але це вже не визнають, хоч, мабуть, іще й упізнають. Я хочу сказати: подробиці вже втратили свій егоїзм, яким привертають нашу увагу, тепер вони по-братському й, у буквальному сенсі слова, «проникливо» пов’язані між собою. І, звісно ж, немає вже й ніякої «площини зображення», все якось розмито переходить у тебе.

Аґата знову жваво підхопила цей опис.

— Тепер тобі, замість «егоїзм подробиць», просто досить сказати «егоїзм людей»! — вигукнула вона. — І вийде те, що так важко висловити: «Люби ближнього свого!» не означає «Люби його таким, яким є він і яким є ти», а означає своєрідний стан мрійливости.

— Усі приписи моралі, — потвердив Ульріх, — означають своєрідний стан мрійливости, який уже вийшов за межі правил, які його визначають!

— У такому разі, немає, по суті, добра і зла, а є лише віра… або сумніви! — вигукнула Аґата, якій первісний окрилений стан віри тепер видався таким самим близьким, як і та втрата його в моралі, що її, втрату, мав на увазі брат, коли зауважив, нібито віра не може постаріти ні на годину.

— Авжеж, тієї миті, коли втікаєш від несуттєвого життя, між усім на світі виникають нові зв’язки, — погодився Ульріх. — Я б навіть сказав так: усе втрачає будь-які зв’язки. Бо це — зв’язки цілком невідомі, ми їх ніколи не знали, а решта зв’язків уже урвалися; але ці одні, попри свою туманність, такі очевидні, що їх не можна заперечувати. Вони міцні, але міцні незбагненно. Можна сказати й так: зазвичай дивишся отак на що-небудь, а погляд — як патичок чи як напнута нитка, якою око й те, на що воно дивиться, підтримують одне одного, і їх щомить підтримує якесь таке саме велике плетиво; і саме цієї ж таки миті промені очей щось нестерпно солодке радше розводить урізнобіч.

— Нічого в світі не маєш, нічого вже міцно не тримаєш, і тебе вже ніщо міцно не тримає, — промовила Аґата. — Усе — мов те високе дерево, на якому не ворухнеться жоден листочок. І в такому стані не можна вчинити нічого ницого.

— Кажуть, у такому стані не може статися нічого такого, що йому не відповідало б, — додав Ульріх. — Бажання «йому належати» — єдина причина, сповнене любови покликання і єдина форма всіх вчинків і думок, які в ньому трапляються. Такий стан — це щось незмірно спокійне і всеосяжне, й усе, що в ньому відбувається, надає ваги його спокійному, чимдалі глибшому значенню; або не надає ваги, але в такому разі це — щось недобре, а недобре статися не може, позаяк тієї ж таки миті розітнуться тиша й прозорість і цей дивовижний стан припиниться.

Ульріх допитливо подивився на сестру, намагаючись, щоб вона цього не помітила; все ж таки його не полишало відчуття, що цьому пора вже покласти край. Але обличчя в Аґати було замкнене; вона думала про те, що давно минуло.

— Я дивуюся сама собі, — відповіла нарешті сестра, — але справді був такий недовгий час, коли заздрощі, злоба, марнославство, жадібність і таке інше були мені чужі; тепер у це важко повірити; але мені здається, що тоді вони раптово зникли для мене не лише із серця, а й зі світу! Тоді не можеш повестися ницо не лише сама, а цього не може зробити й решта людей. Добра людина робить добрим усе, чого лишень торкнеться, хоч би там що чинили проти неї решта людей; як тільки що-небудь потрапляє до її сфери, воно ту ж мить завдяки їй змінюється!

— Ні, — урвав її Ульріх, — це не зовсім так; навпаки, це — одна з найдавніших хибних думок! Бо добра людина не робить світ кращим, аж ніяк, вона взагалі на нього не впливає, вона від нього лише відчужується!

— Але ж вона лишається в ньому!

— Вона лишається в ньому, але їй здається, немовби з речей вийняли простір чи взагалі діється щось уявне. Це важко передати словами!

— І все ж таки мені здається, що людині «відважній» — це слово мені просто спало на думку! — ніколи не стане на перешкоді що-небудь нице. Може, це й нісенітниця, але так показує досвід.

— Може, й показує, — відповів Ульріх, — але досвід показує й протилежне! Чи ти гадаєш, що воїнам, які розіпнули Христа, ниці почуття були чужі? А ті воїни були ж бо знаряддям Бога! Крім того, навіть за свідченнями людей екзальтованих бувають недобрі відчуття. Такі люди скаржаться, що їх полишає стан милости, й тоді їх обступає невимовна туга, вони знають страх, сором, страждання і, можливо, навіть ненависть. Й аж коли таке тихе горіння починається знов, каяття, лють, страх і страждання обертаються на блаженство. Ох, як же важко про все це судити!

— Коли був так закоханий ти? — несподівано спитала Аґата.

— Я? О, та я ж бо тобі вже розповідав. Я втік від коханої за тисячу кілометрів і, коли відчув себе в безпеці від будь-якої загрози потрапити до її реальних обіймів, завив на неї, як собака на місяць!

І тоді Аґата розповіла йому історією свого кохання. Вона була схвильована. Уже оте останнє своє запитання вона відпустила, мов надто туго напнуту струну, і так само тривало все й далі. Усередині в неї все тремтіло, коли вона відкривала те, що приховувала роками.

Але брата її розповідь не дуже приголомшила.

— Зазвичай спогади разом з людьми старіють, — пояснив він їй, — і події, сповнені навіть найглибших пристрастей, згодом набувають перспективно-конічного вигляду, так ніби бачиш їх за останніми з дев’яноста дев’ятьох відчинених одні за одними дверей. Але іноді окремі спогади, коли вони були пов’язані з дуже яскравими почуттями, не старіють і тримають на собі цілі пласти особистости. Так було і з тобою. Майже в кожній людині є такі точки, які трохи порушують її психічну симетрію; поведінка такої людини протікає поверх них, немовби річка поверх підводною скелею, а в тебе це просто набуло гострого вияву, і та течія майже спинилася. Та врешті ти все ж таки здобула свободу, ти знову в русі!

Він пояснював це зі спокоєм майже професійного мислення; як же легко він абстрагувався! Аґата почувалася нещасною. Вона вперто промовила:

— Звісно, я в русі, але ж я веду мову не про це! Я хочу знати, до чого я тоді ледве не дійшла!

Вона була ще й роздратована, хоч цього й не бажала, — роздратована просто через те, що її схвильованість мала знайти який-небудь вихід; а проте вона говорила далі, тримаючись того самого первісного напрямку свого руху, й у неї аж паморочилося в голові — почасти від ніжности власних слів, а почасти від прихованого роздратування. Так Аґата розповіла про своєрідний стан загостреного сприйняття й чуттєвости, в якому враження то клекочуть, то завмирають, і тоді виникає відчуття, що ти, немовби в м’якому дзеркалі водяної гладіні, пов’язаний з усім на світі й, незалежно від власної волі, даєш і береш. О, це дивне відчуття, коли зникають межі й зникає безмежжя поза тобою і всередині в тебе, відчуття, однаково властиве і коханню, й містиці! Аґата розповідала про це, звичайно, не такими словами, які вже самі собою все пояснювали, ні, вона просто навела поспіль кілька пристрасних уривків зі своїх спогадів; але й Ульріх, хоч уже й не раз про це замислювався, теж не міг пояснити ці переживання і враження, а головне — не знав, з чого виходити, намагаючись їх пояснити, — з них самих чи зі звичайної логіки здорового глузду; самому йому те й те було однаково близьке — йому, але не сестрі з її оголеною пристрастю. Тому його відповідь виявилася просто посередництвом, такою собі перевіркою можливостей. Він нагадав про дивовижну спорідненість між мисленням і мораллю, — спорідненість, що народжується в тому піднесеному стані, про який вони розмовляли й у якому кожну думку сприймають як щастя, подію й дарунок і не лише не відкладають про запас, а й узагалі не пов’язують з потягом до подолання й привласнення, утримання й спостереження, завдяки чому насолоду від володіння самим собою в голові не менше, ніж у серці, замінює безмежна самовіддача й самообмеження.

— Один раз у житті, — мрійливо-рішуче відповіла на це Аґата, — все, що ти робиш, ти робиш задля когось іншого. Ти бачиш, як для нього світить сонце. Він повсюди, а тебе самої немає ніде. І все ж таки це — не «егоїзм удвох», адже з тим другим має відбуватися точнісінько те саме. Зрештою обоє майже перестають існувати одне для одного, а лишається тільки світ для двох людей, і складається він із поваги, вірности, дружби й самовідданости!

У темряві кімнати щока її горіла від запалу, мов троянда в затінку. Й Ульріх попрохав:

— А тепер поговорімо знову тверезіше; у цих речах надто часто буває махлюють.

Їй і це не видалося несправедливим. Мабуть, через її роздратованість, яка все ще не зовсім уляглася, такий реалістичний заклик трохи притлумив її захват; але це непевне тремтіння межі назвати відчуттям неприємним не можна було.

Ульріх заявив, що це, мовляв, неподобство — тлумачити переживання й враження, про які вони розмовляли, так, немовби в них відбувається не просто своєрідна переміна мислення, а на зміну звичайному мисленню приходить надлюдське. І хай би там як те називали — божественним осяянням чи, за новітньою модою, просто інтуїцією, — він вважав це найбільшою перешкодою справжньому розумінню. На його переконання, нічого не виграєш, поступившись фантазіям, які не витримують зваженої перевірки.

— Це, — вигукнув він, — тільки вощані крила Ікара, які у високості розтоплюються. Якщо хочеш літати не лише уві сні, то треба навчитися літати на крилах залізних. — І, кивнувши головою на свої книжки, по короткій хвилі повів далі: — Ось християнські, юдейські, індійські й китайські свідчення; декотрих з них відділяють одного від одного понад тисячу років. А проте в усіх виявляєш ту саму, відмінну від звичайної, але загалом цілісну структуру внутрішнього руху. Всі вони майже з точністю відрізняються одне від одного лише тим, що йде від їхнього зв’язку з тою чи тою теологічною системою, з релігійною будовою, під дахом якої вони знайшли прихисток. Виходить, ми маємо право припустити, що є ще один певний стан, незвичайний і дуже важливий, в який здатна перейти людина і який давніший за релігії.

А з другого боку, — додав він, — церкви, тобто цивілізовані колективи релігійних людей, завжди ставилися до цього стану з недовірою, що нагадує недовіру бюрократа до приватного підприємництва. Його захоплень вони ніколи не сприймали без застережень, а навпаки, докладали великих і, очевидно, виправданих зусиль до того, щоб замінити їх реґламентованою і зрозумілою мораллю. Тож історія цього стану — це ніби проґресивне заперечення й витіснення, що нагадує осушування болота.

А коли духовне панування церкви, — завершив він, — і її лексика застаріли, дійшло, певна річ, до того, що цей наш стан узагалі почали вважати всього-на-всього якоюсь вигадкою. Чому це буржуазна культура, що прийшла на зміну релігійній, мала бути релігійнішою, ніж та?! Вона довела той другий стан до убозтва, до ролі собаки, який приносить у зубах нагромаджений досвід. Нині безліч людей нарікають на розум і намагаються переконати нас, що у хвилини, коли на них сходить найглибша мудрість, їм допомагає мислити якась особлива здатність, вища, ніж звичайна здатність мислити. Це — останні, самі собою вже цілком і повністю раціоналістичні, публічні рештки такого явища; останні рештки висушеного болота виявилися казна-чим! Отож колишній стан тепер можуть дозволити собі, крім поетів у віршах, лише неосвічені люди в перші тижні кохання як тимчасове сум’яття; це, сказати б, запізнілі зелені листочки, що іноді розпускаються на дерев’яних ліжках і катедрах. Але там, де цей стан спробує повернутися до свого первісного бурхливого росту, його нещадно випалюють вогнем і затоптують!

Ульріх говорив майже так само довго, як хірург миє до ліктів руки, щоб не занести в операційне поле мікробів; і з таким самим терпінням, такою самою самовідданістю і спокоєм, які не в’яжуться з неминучим хвилюванням в операційній залі. Та, домігшись цілковитої стерильности, він мало не з тугою згадав про невеличку інфекцію й лихоманку, бо тверезість любив не заради неї самої. Аґата сиділа на драбинці, з якої діставали з полиць книжки, й коли брат примовк, нічим не виявила свого зацікавлення; вона дивилася в безкраю, океанську сіризну неба й прислухалася до мовчання так, як перед цим — до слів. Тож Ульріх із трохи відчутною впертістю — він ледве приховував її за жартівливим тоном — провадив далі:

— То повернімося до нашої лавки в горах і череди, — запропонував він. — Уяви собі, що там сидить який-небудь канцелярист у новеньких, щойно з фабрики, шкіряних штанях із зеленими підтяжками, на яких вигаптувано: «Боже поможи!» Цей чоловік втілює реальний зміст життя — зміст, сказати б, у відпустці. Тому власне існування чоловік наразі усвідомлює, певна річ, не так, як завжди. Спостерігаючи за чередою, він корів не лічить, числами не оперує, не визначає живої ваги худоби, що перед ним пасеться, прощає своїх ворогів і з ніжністю думає про свою сім’ю. Череда обернулася для нього з речі практичної на річ, сказати б, моральну. Можливо, звісно, що він усе ж таки щось там прикидає на око, оперує числами й не зовсім прощає, але все це принаймні повито лісовим шелестом, дзюрчанням струмка й сонячним світлом. Однією фразою це можна сказати так: те, що загалом становить зміст його життя, йому видається «далеким» і «по суті, малозначущим».

— Вакаційний настрій, — машинально докинула Аґата.

— Цілком слушно! І коли невакаційне життя-буття видається йому тут «по суті, малозначущим», то це означає лише одне: поки триває відпустка. Отже, сьогодні істина полягає ось у чому: в людини два стани буття, свідомости й мислення, й від смертельного жаху, який це могло б їй навіяти, вона рятується тим, що один стан вважає відпусткою від другого, перервою всередині його, відпочинком від нього чи ще чим-небудь, про що вона, здається їй, знає. А містика, навпаки, була б пов’язана з планами на тривалі вакації. Той канцелярист, мабуть, побачить у цьому щось ганебне й ту ж мить, як він це, зрештою, й робить щоразу наприкінці відпустки, відчує: справжнє життя — в його впорядкованій канцелярії. А хіба ми відчуваємо щось інше? Можна дати чому-небудь лад чи ні — ось від чого завжди залежить те, як людина до чого-небудь поставиться — цілком серйозно чи ні; і саме тут цим переживанням і враженням щастить менше, бо за тисячі років вони не позбулися свого первісного безладу й незавершености. І для таких речей є готове поняття «манія» — манія релігійна чи любовна, як тобі завгодно; можеш не сумніватися: нині навіть більшість людей релігійних так позаражалися науковим мисленням, що не важаться придивитися, що ж це таке горить у самісінькій глибині їхнього серця, і завше ладні назвати той пал по-медичному — манією, навіть коли офіційно висловлюються й інакше!

Аґата звела на брата погляд, в якому щось зашипіло, як ото вогонь під дощем.

— Нарешті ти таки вивів нас зі скрутного становища! — закинула вона йому, коли він змовк.

— Маєш рацію, — погодився він. — Та ось що дивно: ми закрили все це, як ото затуляють дошками небезпечну криницю; але якась краплина цієї жахливої диво-води все ж таки лишилася й пропалює дірку в усіх наших ідеалах. Жоден із них не бездоганний цілком, жоден не робить нас щасливими; всі вони вказують на щось таке, чого немає. Та ми з тобою про це сьогодні вже балакали-перебалакали. Наша культура — то храм чогось такого, що якби воно було не під охороною, то його називали б манією, але воднораз воно й під її охороною, наче у в’язниці, і ми не певні, від чого страждаємо — від надлишку чи від нестачі.

— Мабуть, ти ніколи не важився пускатись на таке безоглядно, — з жалем промовила Аґата, сходячи з драбинки.

Власне, вони давали лад письмовій батьковій спадщині, й від цієї роботи, що згодом стала невідкладною, їхню увагу просто відвертали спочатку книжки, а потім розмова. Нарешті обоє знов заходилися переглядати розпорядження й помітки, що стосувалися розподілу майна, бо день, до якого вони вмовили Гаґауера зачекати, був уже не за горами; та перше ніж вони серйозно приступили до цієї роботи, Аґата підвела очі від паперів і ще раз спитала:

— Настільки ти сам віриш у все, про що розповідав мені? Ульріх, не підводячи погляду, відповів:

— Уяви собі, що в тій череді, коли серце твоє зреклося світу, був злий бик! Спробуй таки повірити, що смертельна недуга, про яку ти розповідала, протікала б інакше, якби твої почуття ні не мить не пригасали! — Нарешті він підвів голову й показав на папери, що лежали в нього під руками. — А закон, право, міра? Гадаєш, вони зовсім зайві?

— То наскільки ж ти віриш? — стояла на своєму Аґата.

— І вірю, й не вірю, — сказав Ульріх.

— Отже, не віриш, — виснувала Аґата.

Цієї миті в їхню бесіду втрутився випадок; коли Ульріх, який ані мав бажання повертатися до їхніх перемовин, ані був достатньо спокійний, щоб по-діловому міркувати, саме заходився збирати розкладені перед собою папери, на підлогу щось упало. То була сяк-так перев’язана пака всілякої всячини, яку разом із заповітом випадково видобули на світ Божий з кутка шухляди в письмовому столі, де вона, забута своїм власником, пролежала, мабуть, десятки років. Ульріх підняв її з підлоги, кинув на неї неуважний погляд і на окремих аркушах упізнав батьків почерк, але не старечий, а ще тієї пори, коли батько був при силі. Ульріх придивився пильніше й, крім списаних аркушів, побачив ще гральні карти, світлини та всілякі дрібнички й хутко збагнув, що саме знайшов. Це була «потайна шухляда» столу. Серед паперів виявилися ретельно записані, переважно масні анекдоти; світлини оголених натур, призначені для пересилання в конвертах поштові листівки з дебелими пастушками, в яких можна було ззаду стягти штанці; гральні карти, на вигляд цілком пристойні, та якщо подивитися на світло, вони показували жахливі речі; чоловічки, які, коли натиснути їм на черевце, витворяли казна-що; і ще багато чого іншого. Старий добродій про ці речі в шухляді вже давно, певна річ, забув, а то вчасно їх знищив би. Вони вочевидь лишилися ще від тієї пори, коли багато хто з уже літніх неодружених чоловіків і вдівців зігрівають собі душу такими непристойностями; однак Ульріх почервонів, опинившись віч-на-віч із несхованою батьковою фантазією, яку смерть відділила від плоті. Він ту ж мить виразно збагнув зв’язок із щойно перерваною розмовою.

І все ж таки першим його імпульсом було знищити ці свідчення, поки вони не потрапили на очі Аґаті. Проте Аґата вже завважила, що йому потрапило до рук щось незвичайне, тож він раптом передумав і підкликав її.

Він хотів зачекати й почути, що вона скаже. Несподівано ним знов опанувала думка, що сестра ж бо, як-не-як, жінка, котра, мабуть, має досвід, і про це він під час триваліших їхніх бесід геть забував. Однак з її обличчя не можна було прочитати, про що вона думає; підпільну батькову спадщину вона розглядала поважно й спокійно, часом неприховано, проте досить стримано всміхаючись. Тож Ульріх, усупереч власному наміру, заговорив сам.

— Оце ось — останні рештки містики! — промовив він роздратовано й весело воднораз. — У тій самій шухляді й заповіт із суворими моральними настановами, й оця бридота!

Він підвівся й заходив туди-сюди по кімнаті. І щойно сказав перші слова, як Аґатине мовчання спонукало його говорити далі.

— Ти спитала, у що я вірю, — почав він. — Я вірю, що всі приписи нашої моралі — це поступки суспільству дикунів.

Я вірю, що всі вони хибні.

З-поза них прозирає інший сенс. Вогонь, який має їх перетопити.

Я вірю, що ніщо не завершено.

Я вірю, що ні в чому немає рівноваги, що все прагне вивершитись коштом чогось іншого.

Ось у що я вірю; це народилося зі мною, чи з ним народився я.

Після кожної фрази він спинявся, бо говорив негучно й мав якось наголосити на важливості свого зізнання. Погляд його затримався тепер на класичних гіпсових бюстах, що стояли вгорі на книжкових полицях; він побачив якусь Мінерву, якогось Сократа; пригадав, що Ґьоте поставив був у себе в кімнаті гіпсову голову Юнони, більшу від натуральної величини. Тривожно далекою видалася йому та пристрасть. Те, що колись було квітучою ідеєю, відтоді обернулося на мертвий класицизм. Стало запізнілою непоступливістю й педантизмом батькових сучасників. Виявилося марним.

— Мораль, яку ми успадкували, така, ніби нас послали йти напнутою над проваллям хисткою линвою, — сказав він, — і не дали нам жодної напутньої поради, крім однієї: «Тримайся рівно й твердо!»

А я, і пальцем не кивнувши, прийшов на світ, схоже, з іншою мораллю.

Ти спитала мене, у що я вірю! Я вірю, що мені можна тисячу разів підручними доказами довести: оце ось — добре чи гарно, і я лишуся до цього байдужим, а робитиму висновок з однієї-однісінької ознаки: підносить мене сама близькість цього чи опускає.

Пробуджує мене це до життя чи ні.

Що про це промовляє — лише мій мозок і мій язик чи й променистий трепет аж у моїх пучках. Але й довести я нічого не можу.

І я навіть не маю сумніву, що людина, котра цьому піддається, — пропаща. Вона опиняється в сутінках. У тумані й казна в чому. У нерозбірливій нудьзі.

Якщо наше життя позбавити однозначности, лишиться ставок із коропами без щуки.

Я вірю, що тоді підлота — це навіть наш добрий геній-охоронець!

Я, отже, не вірю!

Та насамперед я не вірю в те, що добро зв’язує руки злу, — в цю мішанину нашої культури. Це мені огидно! Я вірю, отже, й не вірю!

Але я вірю, можливо, що по якімсь часі люди стануть, з одного боку, дуже розумними, а з другого — містиками. Можливо, наша мораль уже й тепер розпадається на ці дві складові. Я міг би навіть сказати: на математику й містику. На практичну меліорацію й невідомі авантюри!

Уже багато років Ульріх не бував такий щиро схвильований. Він не звернув увагу на те, що у своїй промові вжив слово «можливо», воно здалося йому цілком природним.

Аґата тим часом стояла навколішки перед грубою; поряд на підлозі лежала пака світлин і паперів; Аґата ще раз переглядала кожен аркуш окремо й кидала їх у вогонь. Вона була не зовсім глуха до вульґарної похітливости цих непристойностей. Вона відчувала, як вони збуджують її тіло. У неї було таке враження, немовби вона майже перестала бути сама собою — так наче ото десь у глухій місцині відчуваєш, як зовсім неподалік прошмигнув кролик. Вона не знала, чи не соромно було б сказати про це братові; але вона до глибини душі стомилася й ні про що розмовляти вже не хотіла. Не слухала вона й того, що казав він; серце її надто змучилося від цих злетів і падінь, воно вже нічого не сприймало. Завжди хтось інший краще за неї знав, що правильно, а що — ні; вона про це міркувала, але міркувала — можливо, через те, що їй було соромно, — із зачаєною впертістю. Ступити на недозволений чи потайний шлях — у цьому вона відчувала свою перевагу над Ульріхом. Вона чула, як він обережно знов і знов вертав назад від усього, до чого, захопившись, дійшов, і слова його падали в її слух важкими краплями щастя й журби.

13. Ульріх повертається, і Генерал доповідає йому

про все, що він пропустив

Через два дні Ульріх уже стояв у своєму покинутому будинку. День іще тільки починався. Помешкання було старанно прибране, ніде ні порошинки, все блищало; і книжки й папери, точнісінько так само, як він лишив їх, коли поквапно від’їздив, лежали на столах під наглядом слуги, просто розгорнені чи й помережені тепер уже незрозумілими позначками, а в декотрих поміж сторінками навіть стримів забутий ним олівець. Але все остигло й застигло, як ото метал у плавильного тиґлі, під яким уже ніхто не підтримує вогню. Нестерпно тверезо, безтямно дивився Ульріх на відбиток минулої пори, на матрицю бурхливих хвилювань і думок, що заповнювала ту матрицю пори. Торкатися цих решток самого себе йому було невимовно огидно. «Тепер це тягнеться, — подумалось йому, — крізь двері через увесь будинок, аж до безглуздя отих оленячих рогів у вестибюлі внизу. Яким життям я жив останній рік! — Він, де стояв, заплющив очі, щоб нічого не бачити. — Як добре, що скоро вона до мене приїде, ми влаштуємо тут усе по-іншому!» — подумав він. А потім усе ж таки відчув спокусу відновити в пам’яті останні години, які провів тут; йому здавалося, що він не був удома безкінечно довго, і його потягло на порівняння. Клариса — це було ніщо. Але до того й після того: дивне хвилювання, в якому він квапився додому, а потім цілу ніч таке враження, немовби світ плавиться! «Мов залізо, яке під дуже великим тиском стає м’яким, — подумав він. — Уже починає текти, а все ж лишається залізом. Чоловік силоміць проникає у світ, — ввижалося йому, — та раптом світ навколо нього змикається, й усе вже має інший вигляд. Розпалися зв’язки. Запався шлях, яким він прийшов і яким має йти далі. Мерехтлива замкненість там, де він ще тільки-но бачив мету чи, власне, тверезу порожнечу, що простирається перед кожною метою». Очей Ульріх усе ще не розплющував. Повільно, мов тінь, поверталося те відчуття. Це відбувалося так, немовби воно поверталося на те саме місце, де він стояв тоді й стояв тепер, — оте відчуття, яке жило радше в зовнішньому просторі, ніж усередині, у свідомості; власне, то взагалі було ні відчуття, ні думка, а був якийсь лиховісний процес. Якби тоді хтось був такий самий украй знервований і самотній, як він, той легко подумав би, що то сама сутність світу вивертається нутрощами назовні; і раптом йому стало очевидно (хтозна тільки, чому це сталося аж тепер), так наче він побачив це навіч, просто спокійно озирнувшись назад: передчуття вже тоді провіщало йому зустріч із сестрою, бо від тієї хвилини якісь дивовижні сили вели його дух до… Та перше ніж Ульріх устиг сказати подумки: «До вчорашнього дня», — він так різко стрепенувся й так поквапно відвернувся від своїх спогадів, немовби наштовхнувся на якийсь гострий кут; тут було щось таке, думати про що йому ще не хотілося!

Він ступив до письмового столу й, не роздягаючись із дороги, проглянув пошту на ньому. І був розчарований, коли не виявив там телеграми від сестри, хоча сподіватися на телеграму він і не мав підстав. На столі лежала гора співчуттів упереміш із науковою кореспонденцією та рекламними матеріалами від книготорговців. Були два листи від Бонадеї, на дотик такі товсті, що наразі він навіть не схотів їх розпечатувати. Серед пошти трапилося настійне прохання графа Ляйнсдорфа навідатися до нього, а також два солоденькі листи-цидулочки від Діотими, яка також запрошувала його завітати до неї відразу по приїзді; в одному з тих листів, пізнішому, Ульріх, коли перечитав його уважніше, виявив неофіційні нотки, вельми дружні, сповнені щему й ледве не ніжности. Він узяв список людей, котрі телефонували, коли його не було вдома: ґенерал фон Штум, начальник відділу Туцці, двічі — від домашнього секретаріату графа Ляйнсдорфа, багато разів — жінка, яка не називалася (либонь, Бонадея), директор банку Лео Фішель, а також усілякі ділові дзвінки. Поки Ульріх, усе ще стоячи край письмового столу, читав список, озвався телефон; узявши слухавку, Ульріх почув:

— Військове міністерство, відділ освіти й навчання, капрал Гірш.

Той чоловік вочевидь був дуже спантеличений, несподівано почувши голос самого Ульріха, й поквапився запевнити, що телефонувати щоранку о десятій наказав пан ґенерал, і зараз він, мовляв, візьме слухавку сам.

За п’ять хвилин Штум уже особисто запевняв, що ще цього ж таки ранку має взяти участь у «винятково важливій нараді», а доти йому треба неодмінно поговорити з Ульріхом; на запитання, в чому річ і чи не можна з’ясувати все в телефонній розмові, ґенерал зітхнув у слухавку й відказав:

— Новини, турботи, питання.

Тож нічого певного почути від нього не пощастило. А вже за двадцять хвилин біля воріт спинився фіакр військового міністерства, й ґенерал Штум ввійшов до будинку в супроводі ординарця з великою шкіряною текою на плечі. Це сховище ґенералових духовних турбот Ульріх добре знав ще від часів стратегічних планувань та кадастру великих ідей, тож запитально звів брови. Штум фон Бордвер усміхнувся, відіслав ординарця назад до екіпажа, розстебнув мундира, щоб дістати ключика від замка із секретом (того ключика він носив на ланцюжку на шиї), відімкнув теку й, не кажучи ні слова, дістав із неї дві солдатські хлібини (як виявилося, там нічого більше й не було).

— Наш новий хліб, — пояснив він після вмисне витриманої паузи. — Я приніс тобі скуштувати!

— Дуже мило з твого боку, — сказав Ульріх, — що після того, як я провів ніч у дорозі, ти, замість дати мені виспатися, приносиш хліб.

— Якщо маєш удома горілку — а ти її, сподіваюся, маєш, — правив своєї ґенерал, — то після безсонної ночі кращого сніданку, ніж хліб та горілка, й не треба. Якось ти розповідав мені, що наш солдатський хліб — це єдине, що тобі припало до вподоби на імператорській службі, і я ладен стверджувати, що у випіканні хліба австрійське військо випереджає решту військ, надто відтоді, як інтендантство ввело в раціон цей новий ґатунок — «тисячу дев’ятсот чотирнадцять»! Того ж я його й приніс, це одна з причин. А крім того, тепер я, щоб ти знав, дотримуюся такого правила завжди. Я, звісно, не повинен цілісінький день висиджувати у своєму кріслі й звітувати про кожен крок, який роблю за поріг свого кабінету, це ж бо само собою зрозуміло; але ти знаєш, що ґенеральний штаб недарма називають єзуїтським корпусом, і завжди доходить до перешіптувань, коли кого-небудь часто не буває на місці, а його превосходительство фон Фрост, мій шеф, усе ж таки, либонь, загалом не має повного уявлення про масштаби розуму — я хочу сказати, розуму цивільного, тож із певного часу я, коли виходжу трохи розім’яти кісточки, завше беру із собою теку й ординарця, а щоб ординарець не думав, що тека порожня, я щоразу кладу в неї по дві хлібини.

Ульріх мимоволі засміявся, й ґенерал задоволено розсміявся й собі.

— Схоже, великі ідеї людства тішать тебе вже не так, як колись? — спитав Ульріх.

— Усіх вони тішать тепер не так, — відказав Штум, краючи своїм складаним ножиком хліб. — Тепер кинуто гасло «Діяти!»

— Ти маєш мені це пояснити.

— На те ж я й прийшов. Тебе людиною дії не назвеш!

— Ні?

— Ні.

— Уже й не знаю!

— Я й сам, либонь, не знаю. Але так кажуть.

— Хто?

— Арнгайм, приміром.

— Ти в добрих стосунках з Арнгаймом?

— Ну звісно! Ми з ним у прекрасних стосунках. Якби він не був такий великий розум, ми б уже давно перейшли б з ним на «ти»!

— Чи й ти маєш до діла з нафтовими родовищами? Генерал надпив горілки, принести яку попросив Ульріха, й закушував хлібом, щоб виграти час.

— Чудово смакує, — промовив він із напханим ротом, не кидаючи жувати.

— Та маєш ти до діла з нафтовими родовищами, ну звісно, маєш! — раптом сяйнув здогад в Ульріха. — Адже це питання стосується вашого морського управління, яке потребує палива для суден, і якщо Арнгайм хоче скупити нафтоносні землі, то йому доведеться піти вам на поступки й дешево поставляти нафту. А з другого боку, Галичина — стратегічний плацдарм і ґласіс проти Росії, тож ви маєте вживати захотів, щоб нафтовидобуток, який він має намір там розгорнути, був особливо добре захищений на випадок війни. Виходить, вам, знову ж таки, піде назустріч його завод з виробництва панцерних плит для гармат, які вам потрібні. Як же це я досі про це не здогадався! Та ви ж бо просто-таки один для одного народжені!

Генерал задля обережности заходився жувати ще й другий окраєць хліба; але стримуватись далі він уже не міг і, докладаючи неймовірних зусиль, щоб одразу проковтнути все, що було в роті, промовив:

— Тобі легко казати: «Піде назустріч!» Ти навіть не уявляєш собі, який він жмикрут! Перепрошую, — вибачився він за це слово. — Ти не уявляєш собі, з якою моральною гідністю він залагоджує такі справи! Я навіть не здогадувався, що, приміром, десять гелерів за тонно-кілометр залізницею — це питання переконань, і з цього приводу треба звертатися до Гьоте чи до якоїсь історії філософії!

— Чи не ти провадиш ці перемовини? Генерал вихилив іще чарку.

— Про перемовини я взагалі нічого не казав! Назви це, якщо хочеш, обміном думками.

— І таке доручення дістав ти?

— Ніякого доручення ніхто не діставав! Просто тривають розмови. Адже час від часу можна побалакати й про щось інше, крім паралельної акції. А якщо хтось і дістав доручення, то аж ніяк не я. Такі питання до сфери управління освіти й навчання не входить Це — компетенція імператорської канцелярії, у крайньому разі ще інтендантства. Якщо я взагалі до цього й причетний, то лише як такий собі консультант з питань цивільної духовности; так би мовити, тлумач, тому що цей Арнгайм такий освічений!

— І тому що завдяки мені й Діотимі ти постійно з ним зустрічаєшся! Штуме, любий мій, якщо хочеш ховатися за мною, як за слоном-горою, то кажи мені правду!

Але Штум тим часом уже встиг до цього підготуватися.

— Навіщо питаєш, коли й так знаєш усю правду! — обурено відказав він. — Гадаєш, із мене можна робити дурня, а я й не здогадуюся, що Арнгайм тобі довіряє?!

— Анічогісінько я не знаю!

— Але ж ти сам щойно сказав, що знаєш!

— Про нафтові родовища знаю.

— А потім ти сказав, що в нас із Арнгаймом спільні інтереси щодо тих родовищ. Дай слово чести, що про це знаєш, і тоді я зможу розповісти тобі все. — Штум фон Бордвер схопив нерішучу руку Ульріха й, зазирнувши йому в очі, лукаво сказав: — Гаразд, коли вже ти даєш мені слово чести, що про все знаєш, то я теж даю тобі слово чести, що ти про все вже знаєш! Адже так? А більш нічого й немає. Арнгайм хоче запрягти нас, а ми — його. А ти знаєш, у мене через Діотиму часом бувають надзвичайно складні душевні конфлікти! — вигукнув він. — Тільки нікому про це анічичирк., це військова таємниця! — Ґенерал був вочевидь задоволений. — А чи знаєш ти взагалі, що таке військова таємниця? — провадив він. — Кілька років тому, коли в Боснії оголосили мобілізацію, у військовому міністерстві мені хотіли були дати по шапці, я тоді ходив іще полковником, і мене зробили командиром батальйону ополченців; я міг би командувати, звісно, й бригадою, та позаяк я, буцімто, кавалерист і позаяк у них свербіли руки дати мені по шапці, то мене послали в батальйон. А оскільки без грошей не повоюєш, то мені, коли я прибув туди, передали ще й батальйонну касу. Чи ти, як служив у війську, коли-небудь бачив таку штуку? Вона скидається трохи на домовину, а трохи на ясла, сама з грубого дерева і з усіх боків укріплена залізними штабами, як ото фортечна брама. Каса має три замки, а ключі до них носять при собі три чоловіки, кожен по одному, щоб ніхто не міг відімкнути її сам. Це — командир і два касири-замикачі. Отож коли я туди прибув, ми зібралися, наче на молитву, й відмикали замки один по одному, і святобливо діставали паки банкнот, і я здавався сам собі таким собі архіпастирем, якому на літургії помагають двоє служників, тільки замість Євангелія ми читали числа з казенних протоколів. Зробивши те діло, ми закрили ту скриню, поставили на місце штаби, позамикали замки, себто зробили все у зворотному порядку, після чого мені ще довелося щось сказати — що саме, вже не пригадую, — і на цьому та врочиста церемонія завершилася… Принаймні так я собі подумав, та й ти подумав би те саме, і я перейнявся тоді неабиякою повагою до непохитної завбачливости військової адміністрації у воєнний час! Але тоді при мені був фокстер’єрчик, попередник мого теперішнього, така вже розумна тваринка, до того ж ніякі інструкції не забороняли мати при собі в таких випадках собаку. Але досить було йому вздріти де-небудь нору чи дірку, як він одразу заходжувався, мов скажений, гребтися в ній. Отож збираюся я вже йти, коли бачу — Спот (так звали того пса, він був англієць) крутиться коло тої скрині, й відтягти його звідти годі й думати. А всі ж бо не раз чули, що вірні собаки допомагають викрити й щонайтаємніші злочинні змови, а тут ще й до війни ось-ось дійде, тож я собі й подумав: ану ж погляну, що там Спот винюхав. І що ж, ти гадаєш, він там знайшов? Знаєш, ополченським батальйонам інтендантство видає обмундирування не дуже нове, тож і каса нам дісталася старенька, бувала в бувальцях. Але я й у думці не покладав, що, поки ми втрьох замикаємо її спереду, ззаду, біля самого дна, в ній зяє дірка, в яку можна закласти руку по самий лікоть! Там у дошці був сучок, і в одній з попередніх війн він випав. Та що тут удієш? Коли прийшла очікувана заміна, вся та тривога з Боснією вже вляглася, а доти ми щотижня так само проробляли оту свою врочисту церемонію, тільки Спота я вже лишав удома, щоб він нікому не виказав тої таємниці з діркою. Тож тепер сам бачиш, який вигляд має за певних обставин військова таємниця!

— Гм, а мені здається, ти й досі не такий відкритий, як та твоя скриня, — відповів Ульріх. — То ви таки укладете угоду чи ні?

— Не знаю, даю тобі ґенштабістське слово чести, що до цього ще не дійшло.

— А Ляйнсдорф?

— Той про це, звісно, нічого не здогадується. Схилити його на біг Арнгайма теж не можна. Я чув, нібито він страшенно розізлився через ту демонстрацію, яка була ще при тобі; тепер він лихої волі проти німців.

— А Туцці? — спитав Ульріх, допитуючи ґенерала далі.

— Хто-хто, а той має довідатися про це останнім! Він одразу поламав би весь план. Усі ми, певна річ, хочемо миру, але ми, військові, служимо йому не так, як бюрократи!

— А Діотима?

— Ох, прошу тебе! Це ж бо діло абсолютно чоловіче, про таке вона не годна думати навіть у рукавичках! У мене не стане духу обтяжувати її правдою. Як я розумію, Арнгайм теж нічого їй про це не каже. Адже він балакає, знаєш, дуже багато й доладно, і один раз про що-небудь змовчати — то для нього просто насолода. Це те саме, гадаю, що перехилити нишком чарку гіркої!

— А ти знаєш, що ти став пройдисвітом?! За твоє здоров’я! — І Ульріх перехилив свою чарку.

— Ні, я не пройдисвіт, — відказав, захищаючись ґенерал. — Я — учасник міністерської наради. А на нараді кожен викладає те, що сам вважає за правильне й за потрібне, і наприкінці з того всього виходить щось таке, чого цілком мати ніхто не хотів: не що інше, як результат. Не знаю, чи ти мене розумієш, але краще я пояснити цього не вмію.

— Звичайно, розумію. Але з Діотимою ви поводитесь усе ж таки підло.

— Шкода, якщо це так, — сказав Штум. — Але знаєш, у ката чести не питай, тут годі й сперечатись; а ось власник вірьовчаної фабрики, який просто поставляє в’язницям мотузки, може бути членом Товариства моралі. На це ти достатньої уваги не звертаєш.

— Це тобі Арнгайм сказав!

— Може, й він. Не пригадую. Тепер розібратися в духові стає чимдалі важче, — щиро поскаржився ґенерал.

— І що ж тут маю робити я?

— Я, бач, подумав собі… ти ж бо, як-не-як, колишній офіцер…

— Гаразд, гаразд. Але як це пов’язати з «людиною дії»? — ображено спитав Ульріх.

— Людиною дії? — здивовано перепитав ґенерал.

— Ти ж бо почав усе це з того, що я — не людина дії?!

— Ах, он воно що. «Людина дії» тут, звісно, зовсім ні до чого. Просто я з того почав. Я хочу сказати, то Арнгайм вважає, що ти — аж ніяк не людина дії; одного разу він так і сказав. Тобі немає чого робити, вважає він, і це наводить тебе на думки. Чи щось таке.

— Тобто, на думки марні? На такі, яких не можна «перенести до владних сфер»? На думки задля думок? Одне слово, на слушні й незалежні? Так? Чи, може, на думки «далекого від світу естета»?

— Так, — дипломатично підтвердив Штум фон Бордвер. — Десь у цьому дусі.

— В якому дусі? Як ти гадаєш, що становить більше небезпеку для духу — мрії чи нафтові промисли? Тільки не запихай собі хлібом рота, облиш! Мені геть байдуже, що думає про мене Арнгайм. Але ти на початку сказав: «Приміром, Арнгайм.» То для кого ж іще я недостатньою мірою «людина дії»?

— Ну, знаєш, таких немало, — запевнив Ульріха Штум. — Я ж бо тобі казав, що тепер кинуто гасло: «Діяти!»

— І що це означає?

— Цього я й сам добре не знаю. Ляйнсдорф сказав, буцімто тепер має щось статися! З того й почалося.

— А Діотима?

— Діотима каже: це — новий дух. І тепер багато хто так каже на Соборі. Хотілося б мені знати, чи й тобі знайоме таке відчуття, коли просто-таки в кишках крутить через те, що у вродливої жінки така розумна голова?!

— Охоче вірю, — зізнався Ульріх, не даючи Штумові ухилитися од відповіді, — але хотілося б почути, що каже Діотима про цей новий дух.

— Кажуть люди, — уточнив Штум. — Люди на Соборі кажуть, що час наповниться новим духом. Не одразу, а за кілька років, якщо доти нічого аж такого не станеться. І дух той буцімто на думки багатий не буде. Та й почуття тепер теж не на часі. Думки й почуття — то переважно для тих, кому нічого робити. Одне слово, це — такий собі дух дії, та й годі, а більше я й сам не знаю. Але часом, — замислено додав ґенерал, — мені вже спадало на гадку: а чи то кінець кінцем — попросту не військовий дух?!

— Дія повинна мати сенс! — рішуче заявив Ульріх, і його сумління глибокою серйозністю, дуже далекою від оцих безглуздих, блазенських балачок, нагадало йому про першу таку розмову з Аґатою на шведському земляному укріпленні.

Але ґенарал і собі промовив:

— Таж про це саме щойно сказав і я. Коли людині нічого робити й вона не знає, куди себе подіти, то вона така діяльна, що куди твоє діло! Тоді вона репетує, напивається, бешкетує, присікується до коней і людей. Але, з другого боку, адже ти не можеш не визнати: коли людина добре знає, чого хоче, то стає пронозою й лицеміром. Ти поглянь лишень на якого-небудь молоденького ґенштабіста, коли він мовчки зціплює вуста й кривить пику, як у Мольтке. Мине десять років, і він матиме під мундиром черево, як у полководця, тільки воно свідчитиме не про його доброзичливість, як у мене, а про те, що там у ньому — отрута. Отож сказати, скільки сенсу має бути в дії, нелегко. — Він подумав і додав: — Якщо підійти до цього діла правильно, то у військових узагалі можна багато чого навчитись, і в цьому я переконуюся чимдалі глибше й глибше. Та чи не здається тобі, що, сказати б, найпростіше було б усе ж таки знайти високу ідею?

— Ні, — заперечив Ульріх. — То була дурниця.

— Авжеж. Але тоді лишається й справді тільки діяти, — зітхнув Штум. — Та я, по суті, й сам кажу майже те саме. До речі, а чи пригадуєш ти, як я колись попереджував тебе, що всі ці зайві думки зрештою призводять до вбивства? Саме цьому й треба було б запобігати! — констатував він і спокусливо додав: — Хто-небудь там мав би очолити це діло!

— І яке ж завдання твоя добрая ласка зволить покласти тут на мене? — поцікавився Ульріх і, не криючись, позіхнув.

— Я вже йду, — запевнив його Штум. — Та після того, як ми з тобою так гарненько погомоніли, ти, якби хотів бути вірним товаришем, таки міг би взяти на себе одне важливе завдання. Між Діотимою й Арнгаймом діється щось не те!

— Та що ти кажеш! — Господар трохи пожвавішав.

— Сам побачиш, мені не доведеться тобі нічого розказувати! До того ж вона довіряє тобі ще більше, ніж мені.

— Вона довіряє тобі? Відколи ж це?

— Вона вже трохи звикла до мене, — гордо заявив ґенерал.

— Вітаю.

— Атож. А ще ти маєш якомога скоріше побалакати з Ляйнсдорфом. Через його антипатію до прусаків.

— Цього я не робитиму.

— Та ти послухай, я ж бо знаю, що Арнгайм тобі не до шмиги. Одначе зробити це ти однаково повинен.

— Не через це. Я з Ляйнсдорфом узагалі не розмовлятиму.

— Чому ж ні? Такий славний старий добродій. Пихатий, я теж не можу його терпіти, але ж до тебе він чудово ставиться.

— Я тепер умиваю руки від усієї цієї історії.

— Але ж Ляйнсдорф тебе не відпустить. І Діотима не підпустить. А вже я — то й поготів! Ти ж бо не покинеш мене самого?!

— Мені вся ця історія здається надто безглуздою.

— Щодо цього ти, як завжди, маєш цілковиту рацію. Але що на світі не безглузде?! Поглянь ось на мене, я теж геть безглуздий. Без тебе. То ти побалакаєш задля мене з Ляйнсдорфом?

— Але що ж там з Діотимою й Арнгаймом?

— Цього я тобі не скажу, а то ти не побалакаєш і з Діотимою! — Генералові раптом сяйнула думка: — Якщо схочеш, то Ляйнсдорф може взяти тобі в помічники секретаря, який робитиме за тебе все, що тобі не до шмиги. Або я виділю в твоє розпорядження чоловіка з військового міністерства. Ти вмивай руки скільки завгодно, аби лиш вони й далі скеровували мене!

— Дай мені спершу виспатись, — попрохав Ульріх.

— Я не піду, поки не почую від тебе «так».

— Гаразд, посплю й обміркую, — погодився Ульріх. — Не забудь покласти до своєї теки хліб військової науки!

14. Новеньке у Вальтера з Кларисою.

Постановник і його глядачі

То неспокійний його стан погнав Ульріха ввечері до Вальтера з Кларисою. Дорогою він намагався відновити в пам’яті листа, якого стромив кудись у багаж чи згубив, але так уже й не пригадав жодних подробиць, крім останнього речення: «Сподіваюся, незабаром ти повернешся», — та загального враження, що йому треба буде поговорити, власне, з Вальтером; з тим враженням були пов’язані не лише жаль і прикре відчуття, а й зловтіха. На цьому мимовільному, поверховому й мало значущому відчутті він тепер і застряг, замість прогнати його, а в голові панувало ніби запаморочення від висоти, яке минає, коли спускаєшся на землю.

Завернувши до будинку, він уздрів Кларису — та стояла на сонці під бічною стіною, обсадженою персиковими кущами; заклавши руки за спину, вона спиралася на пружне гілля й дивилася вдалину, не помічаючи Ульріха. В її позі було щось самозабутнє й заціпеніле, але воднораз і майже непомітна театральність, яку помічав лише товариш, котрий знав її характерні риси. Вигляд Клариса мала такий, наче грала роль у виставі важливих думок, що бентежили її душу, і одна з тих думок саме захопила її й уже не відпускала. Він пригадав, як вона сказала була: «Дитину я хочу від тебе!» Цього дня ті слова були йому не такі неприємні, як тоді; він тихенько гукнув подругу й зачекав.

А Клариса міркувала: «Цього разу Майнґаст перевтілюється, перебуваючи в нас!» Адже в його житті було вже досить багато дивовижних перевтілень, і він, жодним словом не відгукнувшись на докладну Вальтерову відповідь, одного дня виконав свою обіцянку — взяв та й приїхав. Клариса не мала сумніву, що робота, до якої він приступив одразу по приїзді до них, пов’язана з перевтіленням. Спогад про одного індійського бога, який перед кожним очищенням у кого-небудь спинявся, змішався в ній зі спогадом про те, що комахи вибирають собі певні місця, щоб залялькуватися, і від цієї думки, що видалася їй надзвичайно здоровою й приземлено-надійною, Клариса перейшла до чуттєвих духмянощів персикового живоплоту, плоди якого дозрівали на сонячному боці будинку. Логічним наслідком усього цього було те, що тепер вона стояла під вікном у розпеченому промінні призахідного сонця, тоді як пророк сховався до тінистого ґроту за стіною. Напередодні він оголосив їй з Вальтером, що німецьке Knecht^[3], як і англійське knight, спочатку означало «юнак, хлопчина, зброєносець, чоловік, вправний зі зброєю, герой»; тож тепер вона казала собі: «Я — його слуга й зброєносець!» — і прислуговувала йому, й охороняла його роботу. Для цього вже не потрібно було ніяких слів; вона просто нерухомо стояла із засліпленим обличчям на сонці, стійко зносячи його палюче проміння.

Коли Ульріх заговорив до неї, її обличчя неквапно повернулося в той бік, звідки несподівано пролунав голос, і Ульріх збагнув: сталась якась зміна. В очах, що дивилися йому назустріч, чаївся холод, який випромінюють, коли згасає день, барви природи; і він ту ж мить усвідомив: від тебе їй уже нічого не потрібно! В Кларисиному погляді вже ніщо не нагадувало про те, що колись вона прагнула «силоміць вивільнити його з кам’яної брили», що він був великий диявол чи Бог, що вона поривалася втекти з ним крізь «дірку в музиці», що хотіла його вбити, якщо він її не покохає. Загалом він, щоправда, не звернув на це аж такої уваги; таке може бути й звичайнісінькою житейською дрібницею — оте погасле тепло корисливости в чиєму-небудь погляді; і все ж воно вразило його, мов невеличка тріщина у покривалі життя, крізь яку прозирає байдужне ніщо, і тоді було покладено початок багато чому з того, що сталося згодом.

Ульріх довідався, що приїхав Майнґаст, і все зрозумів. Вони тихенько рушили в будинок по Вальтера й повернулися втрьох надвір так само тихенько, щоб не заважати творчості. Дорогою Ульріх крізь прочинені двері двічі загледів Майнґастову спину. Гість поселився в порожній кімнаті, ізольованій від решти помешкання; Клариса з Вальтером роздобули десь залізне ліжко; кухонний табурет і залізна миска слугували умивальником і ванною, і, крім цих речей, у кімнаті з голими вікнами стояв лише старий мисник, де лежали книжки, та маленький нефарбований столик м’якого дерева. За цим столиком Майнґаст сидів тепер і писав, навіть не повернувши голови до трійці, що проходила повз його двері. Усе це Ульріх почасти побачив сам, почасти довідався від Вальтера з Кларисою, які не вельми переймалися тим, що влаштували метра багато убогіше, аніж жили самі; навпаки, обоє чомусь навіть пишалися, що той лишився задоволений. Для них це було зручно й зворушливо; Вальтер запевняв, що та кімнатка, коли до неї ввійдеш, як там нема Майнґаста, дихає тим, чим дихає стара, потерта рукавичка, яку носила шляхетна й енерґійна рука! І Майнґаст справді-таки вельми задоволено працював у цій обстановці, що тішила його своєю солдатською простотою. Тут метр відчував власну волю, яка творила на папері слова. А коли на додачу Клариса стояла, як оце щойно, під його вікном чи вгорі на сходах або просто сиділа у себе в кімнаті («загорнувшись у плащ невидимого північного сяйва», як вона зізналася йому сама), то сусідство цієї шанолюбної учениці, на яку він впливав, мов удав на кролика, ще більше поглиблювало його радість. Тоді перо його строчило свіжі думки, а у великих темних очах над тремтливим гострим носом спалахував вогонь. У такій обстановці він мав намір завершити один із найважливіших розділів своєї нової книжки, і цю його працю слід було називати не просто книжкою, а бойовим закликом до духу чоловіків нової доби! Коли з-під вікна, де стояла Клариса, до Майнґаста долинув незнайомий чоловічий голос, метр перервав роботу й обережно визирнув надвір; Ульріха він не впізнав, хоч невиразно його й пригадував, тож кроки внизу на сходах не стали для нього причиною ані причинити двері, ані повернути назад голову. Під піджак він одягав грубого вовняного светра, й любив похизуватися, який він нечутливий до погоди й людей.

Ульріха повели прогулятися й сподобили чести вислухати захоплені відгуки про метра, який тим часом у поті чола звершував свою працю.

Вальтер сказав:

— Коли потоваришуєш з таким чоловіком, як Майнґаст, то аж тоді й збагнеш, що доти ти завше страждав від антипатії до решти людей! У спілкуванні з ним усе набуває, я б сказав, чистих барв — і хоч би тобі крапелиночка сіризни!

А Клариса сказала:

— У спілкуванні з ним відчуваєш, що маєш долю; стаєш цілковитою особистістю й бачиш себе в яскравому світлі.

Вальтер додав:

— Нині все розпадається на сотні пластів, утрачає прозорість і виразність. А його дух — як скло!

Ульріх їм відповів:

— Є цапи-відбувайли і є взірці чеснот. А є, крім того, кози, яким ті цапи потрібні!

Вальтер не лишився в боргу:

— Я так і думав, що цей чоловік не припаде тобі до душі! А Клариса вигукнула:

— Якось ти сказав був, що не можна жити ідеєю. Пригадуєш? А Майнґаст уміє так жити!

Вальтер висловився поміркованіше:

— Я, звісно, міг би дещо йому закинути. Клариса перебила чоловіка:

— Коли слухаєш його, відчуваєш, як усередині тебе проймає осяйний трепет.

Ульріх заперечив:

— Коли в чоловіка надто гарна голова, він зазвичай нікчема; надто глибокі філософи зазвичай мислителі банальні; у поезії талантів, котрі ледве підносяться над посередністю, сучасники зазвичай називають великими.

Дивна це штука — захоплення. У житті окремої людини воно обмежене просто «нападами», а в житті спільноти це — тривале явище. Вальтер, власне, відчував би глибше задоволення, якби сам посідав те місце, яке, на його й Кларисину думку, належало Майнґасту, і хоч убий не розумів, чому це не так; але якась невеличка перевага все ж таки крилася й у тому, що все було так, як було. І заощаджені внаслідок цього почуття пішли на користь Майнґастові; так буває з чоловіком, який всиновлює чужу дитину. А з другого боку, саме тому його захоплення Майнґастом чистим і здоровим почуттям і не було, Вальтер розумів це й сам; воно було скоріше просто-таки нестямним бажанням віддатися вірі в нього. У цьому захопленні було щось умисне, штучне. Це було почуття «фортепіанне», яке вирує, не маючи цілковитої переконаности. Про це здогадувався й Ульріх. Одна з тих первісних потреб у пристрасті, котрі життя нині трощить на друзки й перемішує так, що їх уже годі впізнати, шукала тут вороття, бо Вальтер розхвалював Майнґаста так само несамовито, мов ото глядачі в театрі, нехтуючи будь-якими межами власної думки, плескають банальностям, що ними актори підстьобують їхню потребу в оплесках; розхвалював він метра з тієї нужди в захопленні, яку звичайно вдовольняють всілякі свята і ювілеї, великі сучасники або ідеї, а також почесті, які їм виявляють — і то за участю мас, хоч ніхто до пуття й не знає, кого й за віщо вшановують, і кожне в душі ладне другого дня бути вдвічі банальнішим, ніж звичайно, аби лиш не довелося ні в чому собі дорікнути. Так міркував Ульріх про своїх друзів, раз у раз дошкуляючи їм гострими зауваженнями на адресу Майнґаста; бо як і в будь-кого, хто знає більше, в Ульріха вже безліч разів викликала роздратування сліпота й невміння сучасників захоплюватись, бо вони майже завжди складали хвалу не тим і не тому, що треба, і так донищували й те, чого не занапастила байдужість.

Коли за такими розмовами вони повернулися до будинку, вже смеркло.

— Цей Майнґаст живе тим, що нині люди плутають догадку й віру, — промовив нарешті Ульріх. — Бо майже про все, що не становить знань, можна лише здогадуватись, а для цього потрібна пристрасть і обачність. Отож методологія того, чого ми не знаємо, — майже те саме, що й методологія життя. А ви «віруєте» одразу, щойно перед вами вигулькне просто хто-небудь такий, як Майнґаст! І так роблять усі. А з цією вірою приблизно така сама напасть, як коли б вам спало на думку всією своєю дорогоцінною персоною вмоститися в кошик з яйцями, аби невідомо що там висидіти!

Вони стояли внизу перед сходами. І раптом Ульріх збагнув, чому прийшов сюди й знов розмовляв із цими двома так само, як колись. Він не здивувався, коли Вальтер відповів йому:

— А світ, виходить, нехай стоїть на місці й чекає, поки ти випрацюєш методологію?

Вони всі вочевидь мали його за ніщо, бо не розуміли, в якому занедбаному стані ця сфера віри, що простирається поміж певністю знання й туманом догадки! У голові в нього зароїлися давні ідеї; від їхнього напливу думка мало не задихнулася. Але цієї миті він усвідомив, що тепер уже не варто починати все спочатку, як отому килимникові, чий розум засліпила мрія, і що він, Ульріх, саме через це знов тут і опинився. Останнім часом усе стало куди простішим. Два минулі тижні перекреслили всі попередні і зв’язали нитки внутрішнього руху в тугий вузол.

Вальтер сподівався на таку відповідь від Ульріха, яка викликала б у нього, Вальтера, роздратування. О, тоді він відплатив би йому тією самою монетою, ще й з лишком! Він поклав сказати, що такі люди, як Майнґаст, — справдешні цілителі. «Адже «зцілення» — слово того самого кореня, що й «цілий», — міркував він. — Цілителі можуть помилятись, але вони допомагають нам стати цілісними! — хотів сказати він. А ще він хотів додати потім: — А може, ти взагалі не годен такого собі уявити?» Цієї хвилини Вальтер відчував до Ульріха приблизно таку саму неприязнь, як до зубного лікаря, коли сідав до того в крісло.

Та Ульріх лише неуважно поцікавився, що, власне, Майнґаст писав і робив останні роки.

— Ось бачиш! — розчаровано мовив Вальтер. — Бачиш, ти про це навіть нічого не знаєш, а ганьбиш чоловіка!

— Ох, — зітхнув Ульріх, — та мені про таке й не треба знати, для цього досить уже кількох рядків! — І поставив ногу на східець.

Але цієї миті Клариса затримала його, схопивши за піджака, й прошепотіла:

— Але ж насправді його звати зовсім не Майнґаст!

— Ну звісно, не Майнґаст. Хіба це — таємниця?

— Майнґастом він колись став, а тепер він у нас знов перевтілюється! — прошепотіла Клариса гаряче й загадково, і це шепотіння нагадувало сичання ацетиленового пальника.

Вальтер накинувся на це полум’я, щоб його погасити. — Кларисо! — благально промовив він. — Кларисо, облиш ці нісенітниці!

Клариса всміхалася й мовчала. Ульріх рушив перший сходами нагору; йому кортіло нарешті побачити того посланця, що спустився з гір Заратустри до сімейного життя Вальтера й Клариси, і коли вони піднялися, Вальтер був лихої волі вже не тільки на нього, а й на Майнґаста.

Цей прийняв своїх шанувальників у їхньому темному помешканні. Він бачив, як вони підходили до будинку, і Клариса відразу ступила до нього й на сірому тлі вікна стала маленькою, вузенькою тінню поруч із худою й високою Майнґастовою; їх не відрекомендували одного одному чи, радше, все ж таки відрекомендували, але тільки одного з них: метрові нагадали Ульріхове прізвище. Потому запала мовчанка; Ульріхові стало цікаво, що ж буде далі, й він відійшов до вільного другого вікна, а Вальтер несподівано приєднався до нього, — мабуть, через те, що за рівних цієї хвилини сил відштовхування його просто привабило світло, яке ще тьмяно падало до кімнати з менш затуленого вікна.

Стояв березень. Але на метеорологію можна покладатися не завжди, іноді вона влаштовує червневий вечір раніше або пізніше, ніж треба. Про це міркувала Клариса, коли темінь за вікном видалася їй літньою ніччю. Там, куди падало світло від газових ліхтарів, ця ніч відливала ясно-жовтим полиском. Сусідні кущі нагадували плинну чорну масу. Вихлюпуючись на світло, вони ставали зеленими або білуватими — власне, добре розгледіти це важко було, — обрамлялися зубчиками листочків і погойдувались у світлі від ліхтарів, мов білизна, яку полощуть у спокійному потоці. Тоненька залізна перекладина на карликових стовпчиках — всього-на-всього згадка й нагадування про сякий-такий лад — тяглася трохи вздовж газону, де росли кущі, а тоді зникала в темряві. Клариса знала, що там перекладина взагалі закінчується; колись цій ділянці планували, мабуть, надати доглянутого, як у садку, вигляду, але потім від такого наміру відмовилися. Клариса підступилася ближче до Майнґаста, щоб від його краю вікна бачити якомога далі дорогу; ніс її притиснувся до шибки, а обоє тіл торкалися одне одного так щільно й нерівно, немовби вона витяглася на весь свій зріст десь на гімнастичній драбині, що часом і траплялося; її праву руку, якій довелося потіснитися, відразу обхопили біля ліктя довгі Майнґастові пальці, немов жилаві лапи якогось украй неуважного орла, що бгає шовкову хустку абощо. Хвилину тому Клариса угледіла з вікна чоловіка, з яким було щось не гаразд, хоч вона й не могла збагнути, що саме. Він ішов, то уповільнюючи ходу, то ступаючи якось недбало; здавалося, щось сковувало його волю переставляти ноги; потім чоловік розривав внутрішні пута й кілька метрів ішов, як звичайна людина, котра хоч і не квапиться, але й не плететься. Ритм цього нерівномірного руху захопив Кларису; коли той чоловік проходив під ліхтарем, вона спробувала розгледіти його обличчя, і воно видалося їй застиглим і байдужним. Під передостаннім ліхтарем воно побачилося їй безвиразним, відлюдькуватим і неприємним; та коли він підійшов до останнього, який стояв майже під її вікном, обличчя те виявилося дуже блідим і погойдувалось у світлі туди-сюди, як у темряві погойдувалося туди-сюди саме світло, тому тонкий залізний ліхтарний стовп поряд із цим обличчям мав вигляд дуже випростаного й трепетного і бив в очі своєю ясною зеленавістю настирливіше, ніж йому, власне, годилося б.

Усі четверо помалу почали спостерігати за тим чоловіком, який гадав, що на нього ніхто не дивиться. Ось на очі йому трапилися кущі, вони купались у світлі й нагадали йому зубчасті краї нижньої спідниці, такої грубої, якої він іще зроду не бачив, але побачити хотів би. Цієї миті чоловіка опанувало його рішення. Він переліз через низеньку огорожу, постояв на траві, яка нагадувала йому зелені стружки під деревами в коробці з іграшками, хвильку розгублено дивився собі під ноги, отямився від поруху власної голови, яка обережно озирнулась, і за звичкою сховався в тіні. Поверталися додому ті, кого тепла погода виманила на свіже повітря, здалеку долинав їхній гамір і сміх; це налякало чоловіка, і він спробував знайти моральне відшкодування за це під нижньою спідницею кущів. Клариса й далі не розуміла, що чоловік там робить. Він виходив з-під кущів щоразу після того, як повз них проходив ще один гурт людей, і їхні очі, засліплені ліхтарем, у темряві вже нічого не бачили. Тоді чоловік рушав, не відриваючи ніг від землі, ближче до того світляного круга, як ото входять десь на пологому березі у воду, намагаючись не замочити кісточок. Кларисі впало в око, що його обличчя було змарніле й спотворене — простотаки якийсь блідий диск. Їй стало його страшенно шкода. Але він робив якісь дивні короткі рухи, яких вона довго не розуміла, поки їй раптом довелося з жахом шукати рукою опори; але Майнґаст і досі міцно тримав її за лікоть, тож відвести руку вона не могла й, шукаючи захистку, схопилася за його широку холошу, яка метлялася на нозі в метра, мов знамено в бурю. Так вони й стояли, не випускаючи одне одного.

В Ульріха, який перший (так він гадав) збагнув, що чоловік під вікном — один із тих хворих, котрі ненормальністю свого статевого життя викликають жваве зацікавлення в людей нормальних, спершу марно тривожився, не знаючи, як сприйме це відкриття Клариса — адже натура вона все ж таки дуже невпевнена. Згодом він забув про свою тривогу, і йому й самому скортіло довідатися, що ж, власне, в такій людині відбувається. Тієї миті, міркував він, коли чоловік перелазив через огорожу, переміна сталася, очевидно, така повна, що описати її докладно навіть годі й думати. І дуже природно, ніби таке порівняння було цілком доречне, він одразу згадав про одного співака, який ще хвилину тому їв і пив, а тоді підходить до рояля, згортає на череві руки й, роззявивши рота, щоб заспівати, почасти стає іншим, а почасти й не стає. І ще Ульріх подумав про його ясновельможність графа Ляйнсдорфа, який умів приєднатися й до релігійно-етичного, й до всесвітньо-банківського, вільного від упереджень, електричного ланцюга. Ульріха вразила цілковита повнота такого перевтілення, яке відбувається всередині, але знаходить собі підтвердження в прихильності зовнішнього світу. Йому було байдуже, як той чоловік унизу дійшов до свого стану психологічно, але Ульріх мимоволі уявив собі, як у хворій голові помалу наростає напруга, мов ото в аеростаті, куди пускають газ, — мабуть, поступово, з дня на день, а він усе ще погойдується на линвах, що тримають його біля землі, поки нечутна команда, якась випадковість чи просто закінчення певного терміну, яке стає причиною чого завгодно, відпустить ті линки, й голова, втративши зв’язок зі світом людей, попливе в порожнечу протиприродности. І ось цей чоловік зі змарнілим і безвиразним обличчям і справді стояв, сховавшись за кущами, й вистерігав, мов хижак, свою здобич. Щоб сповнити свої наміри, він мав би, власне, дочекатись, аби людей на вулиці поменшало й він відчув би себе безпечніше; та щойно його поминав іще один гурт і з’являлася якась самотня жінка, ба іноді вже навіть коли жінка, весело сміючись і не без захисту, проходила повз нього, пританцьовуючи, в гурті, для нього це були вже не люди, а ляльки, що їх недоладно ліпила собі його свідомість. Тоді він переймався до них нещадною жорстокістю, як убивця, і його не спинив би навіть їхній страх перед смертю; але водночас його й самого трохи мордувала думка, що його помітять і проженуть, як собаку, перше ніж він порине в самісіньку глибину нестями, і від страху язик у нього в роті тремтів. Чоловік тупо вичікував, і помалу згасало останнє мерехтіння сутінків. Аж ось до його схованки почала наближатися самотня жінка, й хоч від нього до неї було ще кілька ліхтарів, він, забувши про все на світі, уже бачив, як вона з’являється й зникає у хвилях світла й темряви, нагадуючи просяклий світлом чорний клубок. Тепер і Ульріх розгледів, що це — безформна жінка середніх років. Тіло в неї було, як лантух, наповнений галькою, а обличчя не викликало жодної симпатії, навпаки, воно виказувало сварливу й деспотичну вдачу. Але цей блідий хирляк у кущах, мабуть, знав, як непомітно підскочити до жінки, поки кричати їй буде вже пізно. Тепер він, либонь, відчував у своїй плоті скуте посмикування її очей і ніг і готувався напасти на неї, не давши їй отямитись і захищатися, напасти вже самим своїм виглядом, що заскочить її зненацька, проникне в неї й навіки застрягне в ній, хай би там як вона випручувалась. Це збудження нуртувало й гуло в колінах, руках і горлянці; принаймні так уявлялося Ульріхові, коли він спостерігав, як той чоловік пробирається вже трохи освітленою частиною кущів, готуючись у вирішальну мить вийти й постати перед жінкою. Подолавши останній легкий опір гілля, нещасний безтямним поглядом прикипів до того потворного чужого обличчя, яке погойдувалося вже зовсім на світлі, і його важке хекання слухняно повторювало ритм її кроків. «Цікаво, чи закричить вона?» — промайнуло в Ульріха. Від такої дебелої жінки цілком можна було сподіватися, що вона не злякається, а навпаки, розлютиться й сама дасть волю рукам. Тоді тому божевільному боягузові доведеться кинутися навтіки, а обурена похіть ужене свої ножі в його плоть тупою колодочкою вперед! Але цієї напруженої миті до Ульріха долинули невимушені голоси двох чоловіків, що простували вулицею, і коли він почув їх крізь вікно тут, нагорі, то, очевидно, й там, унизу, вони все ж таки проникли крізь шкварчання збудженої жаги, бо той чоловік під вікном обережно відпустив уже відкинуту запону кущів і нишком шаснув у гущу темряви.

— От погань! — ту ж мить палко прошепотіла Клариса до свого сусіда, анітрохи, однак, не обурившись.

До свого перевтілення Майнґастові не раз доводилося чути від неї такі слова, але тоді вони стосувалися його хвилююче вільної поведінки, і тепер це її слово можна було розуміти, отже, в контексті вже історичному. Клариса припускала, що й Майнґаст, попри своє перевтілення, ще не забув про це, і їй справді здалося, ніби його пальці в неї на руці у відповідь легенько поворухнулись. А загалом цього вечора не було нічого випадкового; і той чоловік теж не просто так, випадково вибрав Кларисине вікно й спинився під ним. Її думка, що вона немилосердно притягує до себе чоловіків, з якими щось не гаразд, була тверда й уже не раз діставала підтвердження. І взагалі, в її ідеях було не стільки плутанини, скільки звички пропускати проміжні ланки, або ж ці ідеї часто були просякнуті емоціями там, де в решти людей таких внутрішніх джерел нема. Її переконаність, що це вона дала колись Майнґастові можливість докорінно перемінитися, сама собою не була така вже й безглузда; а якщо, крім того, взяти до уваги, що ця переміна сталася сама, мимовільно (адже відстані й роки позбавляють людей контактів), і була досить глибока (бо з легковажного баламута зробила пророка), а на додачу ще й те, що невдовзі після від’їзду Майнґаста кохання між Вальтером і Кларисою сягнуло того піку боротьби, на якому лишалося й досі, то й Кларисине припущення, нібито їй з Вальтером довелося взяти на себе гріхи ще не перевтіленого Майнґаста й так допомогти йому в його піднесенні, — це припущення мало під собою не менше підстав, аніж незліченні поважні ідеї, що в них нині вірять люди. А звідси випливав і той обов’язок лицарського служіння, який відчувала за собою Клариса перед Майнґастом після його повернення, і коли тепер вона заводила мову про нове «перевтілення» метра, а не просто про переміну, то цим лише належним чином виражала ту піднесеність, в якій відтоді перебувала. Усвідомлення того, що її пов’язують з кимось багатозначні взаємини, могло Кларису в буквальному сенсі слова підносити. Ніхто до пуття не знає, чи потрібно святих змальовувати з хмарою під ногами, а чи вони просто стоять у повітрі, піднявшись на палець над землею, і саме так було тепер і з

Кларисою, відколи Майнґаст обрав її дім, щоб звершити в ньому свою велику працю з глибоким, очевидно, дуже глибоким підґрунтям. Клариса була закохана в нього не як жінка, а радше як хлопчик, що, захоплюючись дорослим чоловіком, щасливий, коли йому таланить одягти капелюха так, як той, і потай мріє позмагатися з ним і навіть його перевершити.

І Вальтер про це знав. Він не міг ані чути, про що Клариса шепотіла Майнґастові, ані розгледіти більше, ніж дві тіні, які злилися в щільну масу на сутінковому тлі вікна, але він бачив наскрізь усе, геть чисто все. Він також здогадався, що то був за чоловік у кущах, і тиша, яка запала в кімнаті, найважчим тягарем налягла саме на нього. Він бачив, що Ульріх, який нерухомо стояв поруч, напружено дивиться у вікно, і припускав, що ті двоє край другого вікна роблять те саме. «Чому ніхто не порушує цієї мовчанки?! — міркував Вальтер. — Чому ніхто не відчинить вікна й не прожене того виродка?!» Йому спало на думку, що не завадило б викликати поліцію, але телефону в будинку не було, а зробити що-небудь самому, що викликало б зневагу решти трьох, у нього забракло мужности. Адже йому зовсім не хотілося, щоб його називали потім «обуреним міщанином», він просто був украй роздратований! «Лицарський обов’язок» своєї дружини перед Майнґастом він розумів навіть дуже добре, адже Клариса і в коханні піднесення без зусиль собі не уявляла. Піднесення в неї траплялися не від чуттєвости, а лише від шанолюбства. Вальтер пригадував, яка тривожно активна іноді бувала вона в його обіймах, коли він ще мав справу з мистецтвом; але розпалити її інакше, ніж таким кружним шляхом, ніколи не щастило. «Може, в усіх людей справжнє піднесення буває лише від шанолюбства?» — із сумнівом міркував він. Його уваги не уникло те, що Клариса, поки Майнґаст працював, «стояла на чатах», бажаючи захистити його думки своїм тілом, хоч думок тих навіть не знала. З болем поглядав Вальтер на самотнього егоїста в кущах, і той неборака слугував йому застережним прикладом того, які спустошення можуть настати в надто замкненій душі. Водночас його мучило усвідомлення того, що він добре знає, яких відчуттів зазнає Клариса, дивлячись туди, вниз. «Вона, мабуть, трохи збуджена, так ніби щойно хутко вибігла сходами нагору», — подумав він. У картині, що стояла в нього перед очима, він і сам угадував якийсь тиск, так наче в ній, як ото в коконі, була така собі лялечка, що прагла розірвати кокон і вихопитись на волю; він здогадувався, що в тому таємничому тиску, який відчуває й Клариса, вовтузиться воля не просто спостерігати збоку, а, не чекаючи, негайно зробити що-небудь і самому, втрутитись у те, що діється, й звільнити його. Загалом у людей думки випливають, певно, все ж таки з життя, а в Клариси те, що з нею ставалося, щоразу випливало з думок, і цьому божевіллю можна було просто-таки позаздрити! І у Вальтера більше симпатій викликали перебільшення власної, можливо, душевнохворої дружини, ніж, скажімо, розмірковування свого товариша Ульріха, який забрав собі в голову, нібито він — обережний і сміливий. Те, в чому було менше глузду, лежало йому, Вальтерові, чомусь ближче до серця, воно, можливо, не торкалося його самого, закликаючи до його співчуття; принаймні багато хто віддає перевагу божевільним думкам над тяжкими, і Вальтер відчував навіть певне задоволення від того, що Клариса перешіптувалася в темряві з Майнґастом, тоді як Ульріхові судилося стояти німою тінню поруч із ним, Вальтером; він бажав Ульріхові зазнати поразки від Майнґаста. Але час від часу йому завдавало мук побоювання, що Клариса раптом розчахне вікно або збіжить сходами вниз, до кущів. Тоді він ненавидів обидві чоловічі тіні і їхню непристойно мовчазну присутність, яка з кожною хвилиною наражала на чимдалі більшу небезпеку становище того нещасного, маленького, опікуваного ним Прометея, беззахисного перед будь-якою спокусою духу.

На цю хвилину сором і непогамована похіть сплавились у хворому, що знов сховався до кущів, у єдність розчарування, яким, ніби гіркою масою, сочилася його вихолощена постать. Сягнувши самісінького дна темряви, він зламався, поваливсь на землю, і голова його повисла на шиї, мов листок на гілці. Світ стояв над ним, наче кат, і своє становище неборака бачив приблизно таким самим, яким воно видалося б обом перехожим чоловікам, якби вони його помітили. Та після того, як цей чоловік трохи поплакав без сліз над собою, з ним знов почала коїтися та сама переміна, тепер ще впертіше і мстивіше. Нічого не вийшло й цього разу. Мимо саме проходила дівчинка років п’ятнадцятьох, яка вочевидь затрималася десь довше, ніж годилося б, і вона видалася йому вродливою — таким собі невеличким ідеалом, який кудись поспішав. Хворий відчував, що нарешті йому, власне, слід було б відверто вийти зі схованки й привітно забалакати до дівчинки, але ця думка ту ж мить сповнила його несамовитим жахом. Його уява, ладна намалювати йому будь-яку можливість, що про неї здатна лишень нагадати жінка, зробилася полохливо-безпорадною перед єдиною природною можливістю: захоплено помилуватися вродою цього беззахисного невеличкого створіння. Що менше насолоди воно давало темному боці його єства, то більше подобалося боці денному, й він марно намагався зненавидіти це створіння, коли вже не міг його покохати. Отак нерішуче він і стояв на межі тіні й світла, ні від кого не ховаючись. Коли дівчинка завважила його таємницю, вона вже відійшла від нього кроків на вісім; спершу вона просто ковзнула поглядом по отому підозрілому місцю серед листя, не розуміючи, що там діється, а коли все збагнула, то була від тих кущів уже досить далеко, щоб відчути небезпеку й перелякатися на смерть. Щоправда, на мить вона таки німо застигла з роззявленим ротом, але потім різко вереснула й кинулася навтіки (та шельма, здається, навіть кілька разів задоволено озирнулась), а чоловік так і лишився стояти, почуваючи себе зганьбленим. Розлючений, він сподівався, що бодай краплина отрути впала дівчинці в очі, а згодом проїсть собі шлях і в її серце.

Ця досить безневинна й потішна розв’язка стала певною мірою полегкістю для гуманности глядачів, які цього разу, мабуть, таки втрутилися б, якби справа не обернулася саме так; перебуваючи під цим враженням, вони, по суті, й помітили, чим завершилася та сцена внизу, а в тому, що вона завершилася, вони переконалися, побачивши, як ця «гієна» чоловічої статі (так висловився тоді Вальтер) раптом безслідно зникла. Створіння, щодо якого чоловіків замисел удався, було з усіх поглядів пересічне; воно сторопіло, з огидою зиркнуло в бік незнайомця, на хвильку злякавшись, мимоволі спинилося, а тоді спробувало вдати, нібито нічого не помітило. Цієї миті чоловік відчув, що разом зі своїм листяним дахом і з усім світом навиворіт, з якого щойно вийшов, поринає у сповнений опору погляд беззахисної перехожої. Могло бути так, а могло бути й інак. Клариса не дуже придивлялася. Після того, як вони з Майнґастом відпустили одне одного, вона ще трохи постояла, нахилившись, біля вікна, потім глибоко зітхнула й випросталась. Їй здалося, ніби вона босими ногами раптом ступила на дерев’яну підлогу, й круговерть невимовної, жахливої насолоди в її тілі влігся. Вона не мала ані найменшого сумніву: все, що сталося внизу, сталося саме задля неї й має особливе значення; і від того огидного видовища в неї, хоч як дивно це чути, лишилося таке враження, немовби вона — наречена, і їй щойно проспівали під вікном серенаду, й у голові в неї шалено вирували плани, які вона вже ладна була здійснити, впереміж із новими, котрі в неї ще тільки народжувалися.

— Комедія! — кинув раптом у темряву Ульріх, перший порушивши мовчанку чотирьох. — Смішно й аж не віриться, адже в того чолов’яги, власне, пропало б усяке бажання, якби він знав, що за ним без його відома спостерігають!

З порожнечі вузьким згустком мороку на Ульріхів голос виступила Майнґастова тінь і спинилася.

— Сексуальності надають надто вже великого значення, — промовив метр. — А по суті, це — розпусні ігрища нашої доби.

Більше він нічого не сказав. Але Клариса, яка на Ульріхове зауваження обурено здригнулася, відчула, що Майнґастові слова посунули її вперед, хоч у них було стільки темного, що хтоз-на ще, куди саме.

15. Заповіт

Коли Ульріх повернувся додому, ще дужче, ніж доти, невдоволений тим, що довелося побачити, він уже не схотів і далі відкладати одне рішення і поклав собі якомога докладніше відновити в пам’яті отой «епізод» — так він м’яко називав те, що сталося в останні години їхнього з Аґатою спільного перебування й за кілька днів після їхньої великої розмови.

Ульріх уже зібрав речі, щоб їхати у спальному вагоні потяга, який проходив через те місто пізно вночі, й вони з Аґатою востаннє разом вечеряли; доти вони вже домовилися, що Аґата невдовзі приїде до нього, тож ця розлука триватиме, як обоє прикинули трохи навмання, тиждень-два, не довше.

За столом Аґата сказала:

— Але спершу ми маємо дещо залагодити!

— Що? — спитав Ульріх.

— Доведеться змінити заповіт.

Ульріх пригадав, що поглянув тоді на сестру без подиву: попри все, про що вони вже перебалакали, він чекав, що наступної миті почує який-небудь жарт. Однак Аґата з уже добре знайомою йому складочкою задуми над переніссям не підводила очей від тарілки. Нарешті неквапно промовила:

— Нехай у нього зостанеться від мене не більше, ніж зостається від спаленої пушинки!…

Останні дні в ній тривала, мабуть, якась напружена робота. Ульріх хотів був відповісти, що не дозволить собі й подумати про те, як нашкодити Гаґауеру, і не хоче навіть повертатися до такої розмови. Але тієї миті саме ввійшов із стравами старий слуга, який служив у батька вдома й на роботі, й висловлюватися вони могли вже тільки завуальовано, натяками.

— Тітка Мальвіна… — сказала Аґата й усміхнулася до брата. — Чи ти пригадуєш тітку Мальвіну? Вона відписала всю свою маєтність нашій кузині. Справа то була вирішена, і про це знали всі! А ось у спадщині батька й матері частка кузини була обмежена обов’язковою пайкою на користь її брата, щоб жодному з дітей, яких батько любив однаково ніжно, не дісталося більше, ніж другому. Гадаю, ти про це не забув? Річну ренту, яку одержувала, вийшовши заміж, Аґата. Александра, твоя кузина, — виправилася, засміявшись, вона, — досі виплачували з урахуванням тієї обов’язкової пайки; це було придумано дуже складно, щоб тітка Мальвіна не квапилася помирати.

— Я тебе не розумію, — буркнув Ульріх.

— Та що ж тут не розуміти! Тітка Мальвіна вже померла, але ще до смерти вона втратила всі свої статки; їй навіть треба було допомагати. Якщо тепер тато з якої-небудь причини забув скасувати зміни у своєму заповіті, то Александрі взагалі нічого не дістанеться, навіть якщо її шлюбний контракт і визначає майнову спільність подружжя!

— Я про це не знав, думаю, тут багато що непевно! — мимоволі відказав Ульріх. — А крім того, мають бути ж які-небудь ґарантії з боку батька. Адже не міг він усе це зробити, не погодивши попередньо із зятем!

Атож, Ульріх добре пригадував, що відповів саме так, бо просто не міг мовчати, бачачи, як небезпечно сестра помиляється. І ту усмішку, з якою потім вона глянула на нього, він немовби бачив перед собою ще й тепер. «Отакий він! — здавалося, подумала Аґата. — Досить лише подати йому яку-небудь справу так, ніби це не плоть і кров, а щось досить загальне, і його вже можна водити за ніс!» А потім вона коротко спитала:

— А чи оформили вони такі домовленості в письмовому вигляді? — І сама ж таки й відповіла: — Я про це ніколи нічого не чула; хто-хто, а я про це, власне, мала б знати! Тато ж бо в усьому був дивак.

Цієї хвилини слуга саме накладав Ульріхові їжу, і Аґата, скориставшись тим, що брат не мав змоги нічого сказати, додала:

— Усні домовленості завжди можна заперечити. Та якщо після того, як тітка Мальвіна зубожіла, до заповіту ще раз внесли зміни, то все свідчить про те, що цей другий варіант утрачено!

І Ульріх, знову спокусившись поправити Аґату, відповів:

— Однаково лишається ще не така вже й маленька обов’язкова частка; а рідних дітей позбавляти її все ж таки не можна!

— Я ж бо тобі вже казала: її сплатили ще за його життя! Адже Александра взагалі була заміжжю двічі!

На хвилину вони лишилися самі, й Аґата хутко додала:

— Я уважно проглянула те місце. Досить лише замінити кілька слів, і тоді все матиме такий вигляд, ніби обов’язкову частку мені вже давно сплатили. Хто тепер про це що-небудь знає? Коли тітка все втратила й тато знов лишив нам однакові пайки, це зазначили в додатку, який можна знищити; а крім того, я ж бо могла від своєї пайки й відмовитись і з якихось там причин передати її тобі!

Ульріх спантеличено звів погляд на сестру, втративши нагоду відповісти на її вигадку так, як мав би відповісти. А коли нарешті зібрався був це зробити, їх у кімнаті знову вже виявилося троє, і він мусив говорити манівцями.

— Про таке, — нерішуче почав він, — не треба, далебі, навіть думати!

— Це ж чому не треба?! — заперечила Аґата.

Такі запитання дуже прості, коли їх не ставлять; та коли вже вони пролунають, то обертаються на страшну змію, яка доти лежала, згорнувшись у безневинний клубок. Ульріх пригадав, що у відповідь тоді сказав:

— Навіть Ніцше радить «вільному розуму» задля внутрішньої свободи рахуватися з певними зовнішніми правилами!

Він промовив це з усмішкою, водночас відчуваючи, що ховатися за чужими словами — все ж таки легкодухість.

— Це — безвольний принцип! — коротко відрубала Аґата. — За таким принципом я виходила заміж!

І Ульріх подумав: «Так, це принцип справді безвольний». Схоже, люди, які готові відповідати на певні запитання чимось новим, здатним привести до корінних перетворень, натомість з усім іншим укладають компроміс і так уживаються з будь-якою мораллю, тим більше що така поведінка, покликана зберегти незмінними всі передумови, крім тієї однієї, яку вони й прагнуть змінити, цілком і повністю відповідає творчій економії мислення, добре їм знайомій. Ульріхові цей спосіб також завжди здавався радше суворим, ніж недбалим, але тоді, коли вони із сестрою про це розмовляли, він відчув, що це стосується і його; він уже не міг терпіти нерішучості, яку колись любив, і йому здалося, що саме Аґаті судилося його до цього довести. І коли він усе ж таки дорікнув їй, пославшися ще й на «правило вільних розумів», вона засміялась і спитала, чи він не завважив, що тієї миті, коли він намагається вивести загальні правила, його місце заступає інша людина.

— І хоч ти, певна річ, цілком справедливо ним захоплюєшся, тобі до нього, по суті, геть байдужісінько! — рішуче заявила Аґата.

Вона пустотливо й задирливо дивилася братові в очі. Він знову відчув, як щось не дає йому відповісти їй, і змовчав, очікуючи, що їхню розмову ось-ось переб’ють, хоч припиняти їй сам і не важився. Ця ситуація додала Аґаті сміливости.

— За той короткий час, що ми з тобою тут, — повела вона далі, — ти давав мені такі чудові поради, як жити далі, що сама я до них не додумалася б повік, але потім ти щоразу перепитував, чи так воно є й насправді! Мені здається, правда у твоєму розумінні — це сила, яка глумиться над людиною!

Вона не знала, хто дав їй право кидати йому такі докори; адже самій їй власне життя здавалося таким нікчемним, що краще було б узагалі мовчати. Але свою сміливість вона черпала в ньому самому, й це був навдивовижу жіночий стан, коли вона, нападаючи на нього, в ньому ж і знаходила опору, — стан такою мірю жіночий, що це відчув і він.

— Тобі незрозуміле бажання зібрати думки у великі, струнко організовані маси; радощі боротьби, яких зазнає розум, тобі чужі; ти бачиш у цьому лише якусь ритмічну ходу колон, позбавлену індивідуальности безліч ніг, які збурюють істину, наче хмару куряви! — відказав Ульріх.

— А хіба то не ти змальовував мені два стани, в яких ти можеш жити, — змальовував так докладно й чітко, як сама я не спромоглася б зробити ніколи?! — відповіла Аґата.

Її обличчям промайнула, швидко змінюючи свої обриси, хмарка гарячої багряні. Аґаті хотілося довести брата до такої межі, звідки йому вже не було б вороття. Від цієї думки її проймав жар, але вона не знала, чи не забракне їй сміливости, й затягувала вечерю.

Усе це Ульріх знав, здогадався про це; але тепер він зібрався з духом і почав її відраджувати. Він сидів перед нею з непритомним поглядом, силоміць змушуючи свого язика говорити, і враження мав таке, ніби сам не при собі, а зостався, по суті, десь позаду себе й гукає навздогін собі те, що оце каже.

— Припусти, — мовив він, — що в дорозі я надумав украсти в чужого чоловіка золотого портсиґара. І ось я питаю тебе: хіба про таке можливо бодай подумати?! Отож зараз я не хочу навіть розмовляти про те, можна чи не можна виправдувати високою свободою розуму рішення, яке тобі мріється. Нехай це було б навіть справедливо — завдати Гаґауерові образи. Але уяви мене десь у готелі, і я не в скруті, я не професійний злодій, розумово неповноцінним з усілякими спотвореннями в голові й у тілі мене теж не назвеш, і мати в мене — не істеричка, й батько — не п’яниця, і ніщо не затаврувало мене ганьбою, й ніхто не довів до нестями, — а я все ж таки йду на крадіжку! Кажу тобі ще раз: такого не буває в цілому світі! Просто не буває, та й годі! Можна навіть з науковою певністю стверджувати, що такий випадок просто неможливий!

Аґата дзвінко розсміялася:

— Стривай, Уло! А що, коли хто-небудь на це все ж таки піде?!

На ці слова, яких він не очікував, Ульріх і собі засміявся; потім підхопивсь і поквапився посунути на місце стільця, щоб не довелося заохочувати сестру своєю згодою.

Аґата підвелася з-за столу.

— Ти не маєш права цього робити! — благально промовив він.

— Стривай, Улі, — відказала вона, — це ти сам міркуєш уві сні чи це тобі сниться, ніби щось відбувається?!

Це запитання нагадало Ульріхові про його власне твердження, яке він зробив кілька днів тому, — твердження про те, що всі вимоги моралі вказують на певний стан сну, і цей стан звітрився з них, коли вони набули остаточного вигляду. Сказавши про це, Аґата пішла до батькового кабінету, в якому тепер за двома відчиненими дверима спалахнуло світло, й Ульріх, який за сестрою не рушив, побачив в обрамленні цих дверей її постать. Вона читала якийсь папір, тримаючи його на світло. «Невже вона не уявляє собі, що оце на себе бере?!» — подумав він. Але в низці ключів, що її утворюють такі сучасні поняття, як «нервова неповноцінність», атрофія, дебільність і таке інше, не підходив жоден, та й у привабливій картині, яку становила Аґата під час свого прогріху, не було й натяку ні на корисливість, ні на мстивість, ані на якесь інше моральне каліцтво! І хоча, якщо послуговуватись такими поняттями, навіть вчинки злочинця чи напівбожевільного в Ульріхових очах постали б досить стриманими й цивілізованими (адже тут у глибині проглядають спотворені й зміщені мотиви буденного життя), то нестямно-м’яка Аґатина рішучість, в якій змішалися водно чистота й злочинність, цієї хвилини цілком позбавила його самовладання. Ульріх не міг навіть у думці припустити, що ця людина, котра, не криючись, збиралася скоїти лихий вчинок, може бути лихою, і він безпорадно дивився, як Аґата діставала з письмового столу папір за папером, перечитувала їх і відкладала вбік, вперто шукаючи якийсь один. Її рішучість, здавалося, зійшла з якогось іншого, вищого світу до рівня звичайних рішень.

Поки Ульріх спостерігав цю картину, його тривожило також запитання, чому він умовив Гаґауера так легковірно поїхати додому. Йому спало на думку, що від самого початку він поводився так, ніби був знаряддям волі своєї сестри, й досі, навіть коли не погоджувався з нею, давав відповіді, які допомагали їй посуватися до мети. «Правда збиткується над людиною», — заявила була Аґата. «Сказано дуже добре, — подумав Ульріх, — але ж вона зовсім не знає, що таке правда! З роками від неї дерев’яніють руки й ноги, хоча замолоду вона просто підносить людину на своїх крилах!» Він знову сів. Тепер йому раптом здалося, що Аґата не лише перейняла від нього те, що він сказав про правду, — на те, що вона оце робила в сусідній кімнаті, прирік її також він. Адже то він казав, що в найвищому стані людини нема ні добра, ні зла, а є лише віра й сумніви; що тверді правила суперечать глибокій суті моралі й що віра не може постаріти довше, ніж на годину; що, віруючи, не можна скоїти нічого ницого; що передчуття — це стан, сповнений ще глибшої пристрасти, ніж сама правда. І ось тепер його сестра мала намір вийти за межі моралі й пуститися в ті бездонні глибини, де нема жодного іншого виходу, крім одного: або піднестися, або впасти. Робила вона це так, як тоді, коли взяла з його нерішучої руки ордени, щоб замінити їх іншими, і в цю хвилину він любив Аґату, попри її недобросовісність, любив з дивним відчуттям, що це ж від нього перейшли до неї його власні думки, а тепер знов повертаються від неї до нього, збіднівши на розважливість, але пахнучи свободою, мов якась дика істота. І він, тремтячи від зусиль стримати себе, обережно запропонував їй:

— Я відкладу на день свій від’їзд і проконсультуюся в нотаря або в адвоката. Може, те, що ти збираєшся зробити, — жахливо очевидно!

Але Аґата вже з’ясувала, що нотаря, послугами якого колись користувався батько, нема серед живих.

— Тепер жодна душа вже не знає про цю справу, — сказала вона. — Не втручайся!

Ульріх помітив, що вона взяла папір і пробує підробити батьків почерк.

Зацікавившись цим, він підійшов ближче й став у неї за спиною. На столі стосами лежали аркуші, на яких жила батькова рука, і ще майже можна було відчути її рухи; а поруч чаклувала Аґата, немовби актор, що намагається повторити на сцені чиїсь рухи. Дивно було на неї дивитися. Мета, з якою вона це робила, думка, що все це служить підробці, зникла. А по суті, Аґата про це зовсім не замислювалась. Якесь відчуття справедливости проймало її радше полум’ям, аніж логікою. Доброта, порядність і законність, наскільки вона пізнала ці чесноти по знайомих їй людях, а надто по професорові Гаґауеру, завжди поставали в її уяві лише чимось на кшталт виведених з одягу плям; а несправедливість, яка цієї хвилини розпростерла свої крила над нею самою, була для неї світом, що втопає в промінні вранішнього сонця. Їй здавалося, що справедливість і несправедливість — це вже не загальні поняття, не компроміс, досягнений задля мільйонів людей, а чарівна зустріч «мене» й «тебе», безумство первісного творення, ні з чим іще не порівняного й жодним мірилом іще не зміряного. По суті, зі злочину Аґата робила Ульріхові подарунок, віддаючи себе в його руки й сповнена віри, що він зрозуміє її безрозсудство; вона поводилася, мов діти, яким, коли вони хочуть зробити подарунок, але не мають його, спадають на думку найнеймовірніші ідеї. І Ульріх майже про все це здогадався. Стежачи поглядом за її рухами, він відчував таку втіху, якої не відчував ще зроду, бо якесь казкове безглуздя було в тому, щоб раптом цілковито й беззастережно змиритися з тим, що робить хтось інший. Навіть коли й навернулася думка, що чиниться це комусь третьому на зло, то зблиснула вона лише на мить, мов сокира, й він швидко заспокоїв себе — адже те, що робить сестра за столом, наразі нікого ще, власне, не стосується; бо ще хтозна, чи цими спробами пера Аґата таки скористається, а що робить вона в чотирьох своїх стінах — то справа її, поки це не призводить до наслідків поза межами дому.

Нарешті Аґата гукнула брата, обернулась і здивувалася, побачивши, що він стоїть позад неї. Вона прокинулась. Вона написала все, що хотіла написати, й тепер рішуче присмалювала аркуш над свічкою, щоб надати йому давнього вигляду. Вільну руку вона простягла Ульріхові, він її не взяв, але й не стримався, щоб не зібрати на обличчі рясні похмурі зморшки. Тоді вона промовила:

— Послухай! Коли ти бачиш тут суперечність — а ти любиш і один її бік, і другий, справді любиш! — то хіба вже цим самим ти її не усуваєш, незалежно від того, бажаєш цього чи ні?!

— Надто легковажно ти поставила це запитання, — пробурмотів Ульріх.

Але Аґата знала, як він судитиме про це своїм «другим мисленням». Вона взяла чистий аркуш паперу й пустотливо написала старомодним почерком, який так добре вміла підробляти: «Моя лиха донька Аґата не дає жодних підстав змінити ці колись зроблені розпорядження на шкоду моєму славному синові Уло!» Не вдовольнившись цим, на ще одному аркуші вона написала: «Мою доньку Аґату має ще трохи повиховувати мій славний син Улі».

Ось як це, отже, було; але Ульріх, відновивши в пам’яті все до найменшої подробиці, наприкінці так само не знав, що робити, як і спочатку.

Годі й сумніватися: він не повинен був від’їздити, не довівши до ладу справи в батьківському домі. І сучасне марновірство, буцімто нічого не слід сприймати надто поважно, вочевидь влаштувало йому каверзу, спонукавши його наразі не надавати більшої ваги цьому суперечливому епізоду запеклим опором і поступитися полем битви. Не такий страшний чорт, як його малюють; із найнеймовірніших перебільшень, якщо полишити їх напризволяще, згодом постає якась нова середина; страшно було б сідати в потяг і треба було б виходити з дому завжди з пістолетом напоготові, якби не можна було покладатися на закон середніх чисел, що вже сам собою перебільшені можливості робить невірогідними. На волю цього європейського емпіризму Ульріх і здався, коли, всупереч усім побоюванням, вирушив додому. По суті, він був навіть радий, що Аґата показала себе з іншого боку.

А проте, щоб завершити цю справу законно й справедливо, іншого шляху не було: Ульріх мусив тепер — і то якомога скоріше — надолужувати прогаяне. Він мав би, не зволікаючи, надіслати сестрі термінового листа або телеграму, і там, уявлялося йому, мало б стояти приблизно таке: «Я відмовляюся підтримувати з тобою будь-які взаємини, поки ти не!…» Але писати так він не мав жодного наміру, просто тепер це було для нього цілком неможливо.

На додачу, тому фатальному інциденту передувало їхнє рішення чи принаймні намір у найближчі тижні з’їхатися й жити разом, і в той короткий час, що лишався до Ульріхового від’їзду, їм переважно про це й доводилося розмовляти. Спершу вони домовилися, що так буде, «поки триватиме шлюборозлучний процес», щоб Аґата мала пораду й захист. Але тепер Ульріх, відновлюючи все в пам’яті, згадав і про те, як ще раніше сестра заявила, нібито хоче «вбити Гаґауера», і план цей у ній вочевидь працював і набув нового вигляду. Вона рішуче наполягала на тому, щоб якомога скоріше продати сімейну ділянку, й навіть це, певно, мало на меті збути з рук усю власність, хоч могло видатися розважливим і з інших мотивів; у кожному разі сестра з братом вирішили найняти маклерську фірму й визначили умови продажу. Тепер Ульріх мусив, отже, подумати й про те, що буде, власне, із сестрою, коли він повернеться до свого недбало-тимчасового й не цінованого навіть ним самим життя. Становище, в якому вони опинилися, не могло тривати довго. Хоча за цей короткий час вони стали на диво близькі одне одному. «Враження таке, ніби перетнулися дві долі, — подумав Ульріх, — навіть якщо це сталося внаслідок збігу всіляких незалежних одна від одної незначних обставин». А ось щодо Аґати, то вона вбачала в цьому, либонь, більше романтики — адже вони так мало знали одне про одного з тих різноманітних поверхових граней, від яких залежить спільне життя. Коли Ульріх замислювався про сестру неупереджено, то наштовхувався на численні запитання, і навіть про її минуле він певної думки скласти не міг; найімовірнішим, здавалося йому, було таке припущення: до всього, що відбувалося через неї чи з нею, вона ставиться дуже недбало й живе дуже непевними і, можливо, навіть фантастичними очікуваннями, які й супроводжують її реальне життя; таке пояснення напрошувалося ще й через те, що вона так довго жила з Гаґауером і так швидко з ним розірвала. У цю картину вписувалася й та нерозважливість, з якою Аґата дивилася на майбутнє. Вона пішла з дому, й цього їй, схоже, наразі було досить, а від запитань про те, що буде далі, вона ухилялася. Ульріх не міг уявити собі також ані того, що тепер сестра лишиться без чоловіка і, мов юна дівчина, житиме в непевному, але впертому очікуванні, ані того, який має бути чоловік, щоб йому була до пари Аґата; про це він і сказав їй перед самим своїм від’їздом.

Але вона зі страхом — і, либонь, трохи вдаваним страхом — поглянула йому в очі й відповіла запитанням на запитання:

— Хіба я не можу найближчим часом просто пожити в тебе, але так, щоб нам нічого не вирішувати?

Саме так, отже, без будь-яких уточнень вони підтвердили своє рішення з’їхатись. Але Ульріх розумів, що цей експеримент покладе край його «життю у відпустці». Йому не хотілося замислюватись, які це матиме наслідки, але те, що відтепер його життя зазнає певних обмежень, неприємним йому не було, і він уперше згадав про товариство, зокрема про жінок, із паралельної акції. Перспектива від усього відійти, ізолюватися, пов’язана з цією новою переміною, видалась йому прекрасною. Як ото в кімнаті, часто буває, досить лише змінити непомітну дрібницю, щоб замість нудної луни вийшло милозвучне відлуння, так тепер у його уяві невеликий власний будинок обернувся на мушлю, де міський гомін віддається далеким потоком.

А потім, здається, наприкінці тієї розмови, окремо відбулася ще одна, невеличка.

— Ми житимемо, як пустельники, — сказала Аґата, весело всміхнувшись. — Але в любовних справах кожне й далі матиме, звичайно, свободу. Принаймні ти перешкод не відчуватимеш! — запевнила вона.

— Чи знаєш ти, — відповів на це Ульріх, — що ми входимо до Тисячолітнього царства?

— Що це таке?

— Ми вже так багато розмовляли про кохання, що не поспішає, мов струмок, до якої-небудь мети, а утворює, наче море, своєрідний стан! Скажи по щирості: коли в школі тобі розповідали, нібито янголи в раю нічого не роблять, а лише славлять Всевишнього, не відходячи від нього, — чи уявляла ти собі такий стан, коли нічого не робиш і ні про що не думаєш?

— Я завше уявляла собі, що це стан досить нудний; і причина цьому, певна річ, — моя недосконалість, — відповіла Аґата.

— А тепер, — сказав Ульріх, — враховуючи все, про що ми домовились, уяви собі, що це море — така собі нерухома усамітненість, яку ненастанно наповнюють кришталево чисті події. У давнину люди намагалися уявити собі таке життя вже на землі. Це — Тисячолітнє царство, створене за нашим образом і подобою і все ж не схоже на жодне з царств, про які ми знаємо! І отак ми й житимемо! Ми забудемо про будь-яке себелюбство, не збиратимемо ні багатств, ні знань, ні коханих, ні друзів, ні принципів, ні самих себе. Завдяки цьому наш дух розбрунькується, відкриється людині й тварині й розквітне так, що ми вже не зможемо лишатися самими собою і по-справжньому збережемося, тільки злившись з усім світом!

Ту коротеньку, ніби випадкову, розмову вони провадили жартома; Ульріх сидів з олівцем у руці й аркушем паперу перед собою, робив помітки і водночас обговорював із сестрою, що на неї чекає в тому разі, якщо вона продасть будинок і меблі. До того ж він був ще сердитий і сам не знав, що означають його власні слова — блюзнірство чи фантазії. І за всіма цими балачками вони так і не вирішили по совісті, що робити із заповітом.

Та ще й тепер усе це розмаїття обставин було, мабуть, причиною того, що Ульріх до рішучого каяття аж ніяк не прийшов. В Аґатиній витівці багато чого йому подобалося, хоч побитим виявився він сам; він мусив зізнатися собі, що внаслідок цього людина, котра живе «за правилом вільних розумів», людина, котрій він у собі надто часто потурав, різко зайшла в небезпечну суперечність із тією глибоко непевною людиною, в якій криється сувора правда. Уникати такого плину подій, нашвидку поправивши його яким-небудь звичним способом, йому теж не хотілося. Але в такому разі виходило, що жодного правила нема й треба дати подіям розвиватися так, як вони розвиваються.

16. Зустріч із Діотиминим чоловіком-дипломатом

Ранок Ульріхові нічого не з’ясував, і ще задовго до вечора він, бажаючи розвіяти свою гнітючу серйозність, поклав навідатися до кузини, заклопотаної визволенням душі від цивілізації.

Не встигла Рахель повернутися з Діотиминої кімнати, як назустріч Ульріхові, на його подив, вийшов сам начальник відділу Туцці.

— Сьогодні дружина погано почувається, — пояснив досвідчений одружений чоловік тим байдужо-ніжним тоном, який завдяки його щомісячному застосуванню вже став формулою всім відомого сімейного секрету. — Не знаю, чи зможе вона вас прийняти.

Він був уже одягнений, щоб вийти з дому, але охоче лишився з Ульріхом.

Цей скористався нагодою поцікавитися про Арнгайма.

— Арнгайм їздив до Англії, а тепер він у Петербурзі, — сказав Туцці.

На Ульріха, пригніченого власними турботами, це малозначуще й цілком природне повідомлення справило таке враження, немовби на нього раптом наринув світ у всій своїй повноті й заклопотаності.

— Це добре, дуже добре — мовив дипломат. — Нехай собі катається туди-сюди скільки завгодно. Так можна за ним поспостерігати й дещо довідатись.

— То ви й досі гадаєте, що він роз’їздить з якимсь дорученням пацифістського характеру від царя? — спитав Ульріх, пожвавішавши.

— Я в цьому впевнений більше, ніж будь-коли, — просто відповів високий міністерський чиновник, відповідальний за здійснення австрійсько-угорської політики.

Та раптом Ульріха взяв сумнів: Туцці справді такий простодушний чи тільки таким прикидається й має його, Ульріха, за дурня? Він трохи невдоволено облишив тему Арнгайма й поцікавився:

— Я чув, тим часом тут висунули гасло «Діяти!»?

Як завжди, коли йшлося про паралельну акцію, Туцці, схоже, раденько вдавав із себе безневинного й хитренького спостерігача; він стенув плечима й ошкірив зуби в усмішці:

— Не хочу випереджати дружину — ви ж бо почуєте це від неї самої, як тільки вона зможе вас прийняти! — Та по короткій хвилі вусики в нього здригнулися, й у великих темних очах на обличчі кольору чиненої шкіри промайнула якась невпевненість і гіркота.

— Адже ви теж чоловік учений, — нерішуче промовив він, — то, може, поясните мені, що воно означає, коли людина «має душу»?

Скидалося на те, що Туцці справді кортить побалакати на цю тему, а враження, ніби йому гірко, викликала вочевидь його невпевненість. Ульріх відповів не відразу, й господар дому повів далі:

— Коли про кого-небудь кажуть «щира душа», то мають на увазі віддану, обов’язкову, чесну людину — у мене є такий чоловік, директор канцелярії. Але ж це, зрештою, — властивість людини несамостійної! Або душа — властивість жінок, і тоді це означає приблизно те саме, що вони частіше, ніж чоловіки, плачуть і частіше червоніють…

— Ваша пані дружина має душу, — поправив його Ульріх так поважно, ніби констатував, що в неї коси чорні, як воронове крило.

На обличчі в Туцці промайнула легенька блідість.

— Моя дружина має розум, — неквапно проказав він, — її справедливо вважають розумною жінкою. Іноді я докучаю їй і закидаю, що вона — естетка. Тоді вона гнівається. Але це ще не душа… — Він на хвилю замислився, потому спитав: — Чи вам коли-небудь траплялося бачити жінку-містика? Така прочитає вам майбутнє з руки чи з волосини й часом з дивовижною точністю. Це — або такий хист, або викрутас. Та чи вгадуєте ви який-небудь сенс у тому, коли вам кажуть, приміром, буцімто бачать передвістя тої доби, в якій наші душі впізнаватимуть одна одну, не вдаючись до послуг почуттів?… Хочу відразу завважити, — хутко додав він, — що розуміти це треба не просто, скажімо, в переносному сенсі, а так, що коли ви, хоч би там що робили, — чоловік недобрий, то тепер, оскільки доба пробудження душі вже настала, це відчуватимуть багато виразніше, ніж у минулі століття! Чи ви в це вірите?

У Туцці ніколи не можна було втямити, над ким він кепкує — над собою чи над співрозмовником, і Ульріх про всяк випадок відповів:

— Бувши вами, я перевірив би це на досліді!

— Не жартуйте, вельмишановний, це не шляхетно, коли сам у безпеці, — жалісно промовив Туцці. — А дружина вимагає від мене, щоб такі слова я сприймав поважно, навіть якщо я з ними не згоден, і я змушений капітулювати, взагалі не маючи будь-якої змоги захищатися. Тож я й згадав у своїй нужді, що ви теж-бо чоловік учений.

— Обоє тверджень належать, якщо не помиляюся, Метерлінку, — допоміг йому Ульріх.

— Он як!? Невже Ме?… Атож, цілком можливо. Це той, котрий?… Ви тільки погляньте! Дуже добре. То це той самий, котрий стверджує, буцімто правди немає? «Крім, хіба що, для закоханих!» — каже він. Якщо я кого-небудь люблю, то, мовляв, беру безпосередню участь у таємничій правді, яка глибша від звичайної. А якщо ми, навпаки, висловлюємо свою думку, спираючись на спостереження й точні знання про людей, то це, мовляв, жодної цінности не має. І таке сказав теж отой ваш Ме. метр?

— Не знаю, їй-бо не знаю. Може, й він. Це на нього схоже.