Людина без властивостей. Том III

У нього народилася ідея дати поштовх хисткій рівновазі ідей, на якій тримається не менш хистка рівновага європейських потуг.

— Який саме поштовх — це, по суті, не має аж такого значення! — запевнив він Ульріха, який з удаваним жахом заявив, що за той час, поки вони не бачилися, його ясновельможність став майже революціонером.

— А чом би й ні! — задоволено відповів граф Ляйнсдорф. — Його превелебність був, звичайно, теж тої думки, що якби пощастило переконати його величність посадити в міністерство внутрішніх справ кого-небудь іншого, то це б означало бодай невеличкий крок уперед, хоча надовго такі дрібні реформи, хай там які нагальні, не зарадять. А ви знаєте, останнім часом я у своїх розмірковуваннях і справді іноді згадую про соціалістів?! — Він зачекав, поки співрозмовник оговтається від неминучого, як він сподівався, подиву, а тоді рішуче повів далі: — Повірте, справжній соціалізм був би зовсім не такий уже й страшний, як люди думають. Ви, мабуть, заперечите, що соціалісти, мов, — республіканці. Атож, просто не треба дослухатися до їхніх балачок, та якщо підійти до них з погляду реалістичної політики, то можна майже з певністю сказати: соціал-демократична республіка з міцною рукою на чолі — цілком можлива форма держави. Особисто я переконаний: якщо тільки ступити їм трохи назустріч, то вони залюбки відмовляться від застосування грубої сили й самі відсахнуться від своїх ганебних принципів. Вони вже й так схиляються до того, щоб пом’якшити класову боротьбу й вороже ставлення до приватної власности. І з-поміж них справді трапляються люди, які ще ставлять державу над партією, тоді як буржуазія після останніх виборів через свої суперечності в національних питаннях повністю радикалізувалася. Лишається імператор, — провадив він, довірчо стишивши голос. — Я вже вам натякнув був, що нам треба навчитися мислити категоріями економічними; однобока національна політика спустошила імперію. Імператорові на всю цю чесько-польсько-німецько-італійську шамотню зі свободою… Не знаю, як це вам краще пояснити, скажу просто: у глибині душі начхати. У глибині душі його величність бажає лише одного: щоб у бюджеті без скорочень схвалили видатки на оборону, бо на них ґрунтується міць імперії, а ще в нього викликають відверту огиду всі оті бундючні буржуазні ідеї, і ця огида живе в ньому, либонь, ще від сорок восьмого року. Але ж, якщо зважити на ті й ті почуття його величности, то він — не хто інший, як, сказати б, перший соціаліст у державі! Гадаю, тепер ви бачите ту чудову перспективу, про яку я оце розповідаю! Лишається тільки питання релігії, де ще є непереборна суперечність, і про це я маю ще раз побалакати з його превелебністю.

Його ясновельможність змовк і поринув у задуму, переконаний, що історія, а надто історія його вітчизни, невдовзі змушена буде переступити через безплідний націоналізм, на якому вона схибнулася, і зробити крок у майбутнє, бо суть історії йому уявлялася двоногою, хоча, з другого боку, — такою собі філософською необхідністю. Тож не дивно, що випірнув граф зі своєї задуми раптово і з тривогою в очах, мов ото нирець, що сягнув був надто глибоко.

— Принаймні ми повинні бути готові виконати свій обов’язок! — сказав він.

— У чому ж ваша ясновельможність бачить тепер наш обов’язок? — спитав Ульріх.

— У чому наш обов’язок? Саме в тому, щоб виконувати свій обов’язок! Це — єдине, що можна робити завжди! Та, щоб побалакати про щось інше. — Граф Ляйнсдорф, здавалося, аж тепер згадав про стос газет і паперів, на яких лежав його кулак. — Бачте, нині народ вимагає міцної руки; але міцній руці потрібні гарні слова, а то нині вона прийдеться народові не до шмиги. І у вас, саме у вас, гадаю я, такого хисту хоч відбавляй. Те, що ви казали, наприклад, останнього разу, перед своїм від’їздом, коли ми всі зібрались у вашої кузини, — що тепер нам — пригадуєте? — не завадило б, мовляв, заснувати ще головний комітет з питань блаженства, щоб воно узгоджувалося з нашою земною старанністю в мисленні. Так просто це, звісно, не вийде, але його превелебність щиро посміявся, коли я йому про це розповів; я, бачте, як то кажуть, трішечки тицьнув його в це носом, і хоч він і любить завше з усього поглузувати, але я добре знаю, як він сміється — від щирого серця чи від гіркоти. А нам без вас не обійтися, любий докторе.

Хоч досі всі висловлювання Ляйнсдорфа цього дня були позначені складною мрійливістю, однак про своє бажання, щоб Ульріх «бодай тимчасово, проте однозначно» відмовився від наміру скласти почесні повноваження секретаря паралельної акції, він заявив так чітко й категорично, до того ж так рішуче поклав руку на плече Ульріха, що в того склалося не зовсім приємне враження, ніби всі ці довгі графові балачки були куди хитріші, ніж він, Ульріх, гадав, і мали на меті лише приспати його пильність. Цієї хвилини він був дуже лихий на Кларису, яка поставила його в таке становище; та оскільки він одразу, щойно в розмові настала перша пауза, скористався люб’язністю графа Ляйнсдорфа й негайно дістав від цього доброзичливого високого вельможі, якому кортіло без упину балакати й балакати, що-найсприятливішу відповідь, то йому, Ульріхові, не лишалося нічого іншого, як, пересилюючи себе, віддячити добром за добро.

— До речі, — зраділо мовив граф Ляйнсдорф, — Туцці вже переказав мені, що ви, може, погодитесь узяти собі кого-небудь з його відділу, щоб перекласти на нього всю неприємну роботу. «Гаразд, — відповів я, — якщо він на це взагалі пристане!» Принаймні це буде чоловік, що склав службову присягу, а мій секретар, якого я теж залюбки надав би у ваше розпорядження, — на жаль, бовдур бовдуром. Тільки секретні службові справи ви тому чоловікові, мабуть, усе ж таки ліпше не показуйте, бо, зрештою, не велика радість, що його рекомендує нам саме Туцці. А загалом робіть надалі так, як вам буде приємно й зручно! — прихильно завершив його ясновельможність ці успішні перемовини.

21. Кинь усе, що маєш, у вогонь — аж до черевиків

Увесь цей час, від тієї хвилини, коли Аґата лишилася сама, вона жила, цілком розслабившись, не підтримуючи ні з ким зв’язків, зачаровано погойдуючись на хвилях безвольної меланхолії; стан цей нагадував захмарну височінь, звідки видно лише безкрає синє небо. Щодня вона на втіху собі трохи блукала містом; коли була вдома — читала; вона цілком віддавалася тому, що саме робила, і з солодкою вдячністю приймала цей спокійний спосіб життя, який ні до чого не зобов’язував. У такому стані її ніщо не пригнічувало; вона не чіплялася за минуле, не робила жодних зусиль задля майбутнього; коли погляд її падав на що-небудь довкола, то це було так, немовби вона приманювала до себе ягня: воно або покірно, крок за кроком підступало ближче, або просто не звертало на неї уваги, але вона ніколи не осягала нічого вмисне, мобілізуючи всю свою волю, що надає будь-якому холодному розумінню насильницького відтінку й усе ж таки марности, позаяк сполохує зачаєне в речах щастя. Тому все, що оточувало Аґату, тепер здавалося їй багато зрозумілішим, ніж звичайно, але цікавили її й досі переважно розмови з братом. Вона мала таку надзвичайно надійну й своєрідну пам’ять, що жодні наміри й упередження не деформували закладеного в ній матеріалу, й навколо Аґати знову спливали живі слова, невеличкі несподіванки в інтонаціях і мінах тих розмов, і то без особливого зв’язку, радше такими, якими вони буди ще до того, як Аґата їх сприйняла й усвідомила, що за ними стояло. А проте все мало свій глибинний сенс; її спомини, в яких уже так часто панувало каяття, тепер були сповнені спокійної прив’язаности, і минуле довірливо горнулося до тепла тіла, замість губитися, як це часто буває, в холоді й мороці, куди кануть марно прожиті дні.

І отак, огорнена невидимим світлом, розмовляла Аґата і з адвокатами, нотарями й діловими людьми, до яких тепер її приводили справи. Їй ніде не відмовляли; чарівній молодій жінці, рекомендацією якій слугувало, до того ж, і батькове ім’я, йшли назустріч у всьому, чого вона бажала. Сама вона діяла загалом так само дуже впевнено, як і неуважно. Її рішення було остаточне, але немовби не стосувалося її самої, а її набута в житті досвідченість — тобто також щось таке, що не можна порівняти з особистістю, — й далі працювала над цим рішенням, ніби спритний найманець, який незворушно користається з усіх вигод свого завдання; того, що мета її зусиль одна: підготувати обман — цього сенсу своїх дій, досить очевидного для чужого ока, в цей час сама Аґата не усвідомлювала взагалі. Цілісність її сумління такого не припускала. Сяєво її сумління затьмарювало темну плямку, яка в ньому все ж таки була, як є серцевина в полум’ї. Аґата й сама не знала, як це висловити; завдяки своєму заміру вона перебувала у стані, від цього огидного заміру такому далекому, як небо від землі.

Уже того ранку, коли брат поїхав, Аґата заходилася пильно себе розглядати. Почалося це випадково, з обличчя, бо її погляд упав саме на нього й уже не відривався від дзеркала. Вона затрималася так, як ото іноді буває, коли зовсім не хочеться далі йти, а ти все ж таки ступаєш ще й ще одну сотню кроків, аж поки врешті побачиш щось таке від чого, як стає очевидно, можна остаточно повернути назад, а ти однаково знов не повертаєш. Отак, не відчуваючи ніякого марнолюбства, вона затрималася на рисах власного «я», що відкрилися їй під серпанком скла. Вона звернула увагу на коси, що все ще нагадували світлий оксамит; вона розстебнула своєму віддзеркаленню комірець і скинула йому з плечей сукню; нарешті вона роздягла його зовсім і оглянула аж до рожевих накривок-нігтів, де на руках і ногах закінчується й навряд чи вже належить собі тіло. Ще все було, мов яскравий день, що наближається до свого зеніту; в усьому відчувалося піднесення, чистота, виразність і те становлення, яке передує полудню і яке в людині чи в молодій тварині виявляється таким самим невимовним чином, як у м’ячі, який до своєї найвищої точки ще не долетів, але ось-ось долетить. «Може, цієї миті він саме проходить крізь неї», — промайнуло в Аґати. Ця думка її налякала. Та, може, це станеться не так скоро: їй було всього-на-всього двадцять сім років. Її тіло, що не зазнало впливу ні вчителів гімнастики, ні масажистів, не знало ні пологів, ні материнства, формував лише власний розвиток. Якби це тіло можна було перенести голим до одного з тих величних і пустельних краєвидів, що утворюють звернений до неба бік високого гірського пасма, то широкі й безплідні хвилі таких висот несли б його, мов якусь поганську богиню. На такій природі полудень не заливає все потоками світла й спеки, він немовби лише на мить сягає свого зеніту і непомітно переходить у красу другої половини дня, яка плавно спускається над світом. Із дзеркала верталося назад трохи моторошне відчуття цієї невідомої години.

Аґаті раптом спало на думку, що й Ульріх дає волю своєму життю минати так, ніби воно триватиме вічно. «Може, це й погано, що ми не зустрілися вже старими людьми», — сказала вона собі подумки й уявила похмуру картину: ввечері на землю спускаються двоє пасом туману. «Вони не такі гарні, як осяйний полудень, — міркувала вона, — але що цим двом безформним сірим масам до того, як їх сприймають люди! Настала їхня година, й вона така сама м’яка, як і година надзвичайно палюча!» Аґата вже майже відвернулася була від дзеркала, але якась схильність до перебільшення, що панувала в її настрої, несподівано змусила її ще раз поглянути на своє зображення, і вона засміялася, згадавши про двох гладких курортників у Марієнбаді (вона побачила їх багато років тому, коли вони так ніжно й лагідно пестили одне одного на зеленій лавці). «І в кожного з них під жиром також ритмічно б’ється серце, й вони, зачаровані картиною свого внутрішнього світу, навіть не здогадуються, як смішно на них дивитися збоку», — дорікнула собі Аґата, і на її обличчі відбився захват, коли вона спробувала надутися, щоб зробити своє тіло гладким і зібрати на ньому жирні складки. Коли цей напад пустощів минув, в очах у неї, схоже, виступило кілька крихітних сльозинок гніву, й вона, тверезо взявши себе в руки, почала знов пильно розглядати себе в дзеркалі. Загалом вона була ніби й струнка, однак тепер зацікавлено завважила, що в майбутньому її тіло все ж таки може обважніти. Та й огруддя було, мабуть, трохи зашироке. На дуже білошкірому обличчі, яке біляві коси, ніби запалені вдень свічки, робили темнішим, трохи надміру виступав ніс, а його майже класичну лінію з одного боку, біля самого кінчика, порушувала впадинка. Загалом в основній формі, що викликала враження полум’я, повсюди немовби чаїлася ще одна, ширша й журливіша, мов липовий листок, який упав у лавровий кущ. Власний образ зацікавив Аґату, так ніби вона так добре розгледіла себе вперше. Такою, мабуть, бачили її й чоловіки, з якими вона мала справу, а їй це й на думку не спадало. Від цього відчуття на душі в неї стало трохи мулько. Та з якоїсь примхи уяви вона, ще не встигнувши дати лад спогадам про це, за всім, чого їй довелося зазнати, почула протяглий, похітливий любовний покрик віслюка, покрик, який завжди викликав у неї дивне збудження. Лунає він украй огидно й безглуздо, та саме через те ні в чому іншому немає, мабуть, такого розпачливо-солодкого героїзму кохання, як у цьому покрику. Аґата стенула плечима, подумавши про власне життя, і знов обернулася до свого відображення з твердим наміром знайти в ньому місце, де на обличчі вже дається взнаки вік. Є такі місця біля очей і вух, які зазнають змін насамперед, і спершу мають такий вигляд, немовби на них щось переспало, або ота округлість під грудьми, що так швидко втрачає свою чіткість. Тепер, якби Аґата помітила там які-небудь зміни, це її втішило б і пообіцяло б душевний спокій, але жодних змін ще ніде не видно було, і краса її тіла, що мріла у глибині дзеркала, навіювала мало не тривожне відчуття.

Цієї хвилини в Аґати й справді викликало подив те, що вона — пані Гаґауер, і різниця між залежними від цього чіткими й невиразними стосунками і непевністю, якою вони оберталися для неї, була така велика, що здавалося, ніби сама вона стоїть тут без тіла, а тіло її належить отій пані Гаґауер у дзеркалі, і тепер нехай вона й думає, як їй з ним, тілом, упоратись, коли вже воно пов’язало себе з обставинами, його не гідними. У цьому також було щось від тих трепетних радощів життя, які часом нагадують переляк, і перше, на що зважилася, нашвидку знову вдягнувшись, Аґата, повело її до спальні на пошуки капсули, схованої десь у валізах. У тій невеличкій, герметичній капсулі (Аґата не розлучалася з нею, по суті, відтоді, як вийшла заміж за Гаґауера) була крихітна доза огидної на колір речовини, про яку їй сказали, що це — смертельна отрута. Аґата згадала, на які жертви їй довелося піти, щоб роздобути цей заборонений порошок; вона не знала про нього нічого, крім того, що їй розповідали про його дію, а також крім однієї з тих хімічних назв, які звучать, мов магічні заклинання, і які людина невтаємничена мусить запам’ятовувати, не розуміючи їхнього значення. Та, мабуть, без таких засобів, що трохи наближують кінець — таких, як отрути й зброя чи пошуки небезпечних пригод, — життєві радощі втрачають свою романтику, і, можливо, життя в більшости людей таке гнітюче, таке непевне, в його світлому боці стільки мороку, та й узагалі воно минає так безглуздо, що прихована в ньому втіха вивільняється лише тоді, коли людина у віддаленій перспективі бачить можливість покласти йому край. Аґата заспокоїлася, коли на очі їй нарешті потрапила невеличка залізна річ, яка в тій непевності, що простиралася перед нею, здавалася їй талісманом і запорукою щастя.

Це, однак, зовсім не означало, що вже в той час Аґата мала намір накласти на себе руки. Навпаки, вона боялася смерти не менше, ніж її боїться будь-яка молода людина, коли, наприклад, їй увечері, в ліжку, перед сном, після щасливо проведеного дня раптом сяйне думка: «Колись такого самого чудового дня, як нині, я помру, це неминуче». Тим більше не хочеться помирати, коли бачиш, як помирає хтось інший, і батькова смерть завдавала їй мук враженнями, страхіття яких знов почали даватися взнаки, відколи брат поїхав і вона лишилася в будинку сама. Але оце відчуття: «Я трохи мертва» — навідувало Аґату вже не раз, і саме в такі хвилини, як ця, коли вона щойно усвідомила, яке зграбне й здорове її молоде тіло, усвідомила його застиглу в напруженні красу, таку саму безпричинну в своїй загадковій доладності, як розклад її елементів у смерті; Аґата легко переходила від стану щасливої впевнености до стану страху, подиву й оціпеніння, в який потрапляєш, вийшовши раптом із сповненої людським гамором кімнати під мерехтіння зірок. Попри наміри й плани, що роїлися в її голові, й усупереч задоволенню тим, що пощастило врятуватися від невдалого життя, вона почувалася тепер трохи відділеною від самої себе і зв’язаною із собою лише в якихось невиразних межах. Вона тверезо розмірковувала про смерть як про стан, де людина позбавлена всіляких клопотів та ілюзій, і уявляла її таким собі солодким зануренням у сон: лежиш у долоні Божій, і долоня ця — мов колиски чи гамак, прив’язаний до двох великих дерев, що їх ледь-ледь похитує вітер. Смерть Аґата малювала собі як велику стому й глибоке заспокоєння, вільне від будь-яких бажань і напружень, від потреби зосереджуватись і міркувати, смерть нагадувала їй оту приємну знемогу, що її відчуваєш у пальцях, коли сон обережно звільняє їх від останнього земного предмета, який вони ще тримають. Але так вона склала собі про смерть, поза всяким сумнівом, досить зручне й поверхове уявлення, тільки й потрібне тому, хто не готовий нести тягар життя, і зрештою їй і самій стало весело, коли вона завважила, як нагадує все це оту отоманку, що її вона звеліла поставити до строгої батьківської вітальні (єдина зміна в будинку, яку вона запровадила з власної ініціативи), щоб на ній навлежачки читати.

І все ж думка відмовитися від життя аж ніяк не була в Аґати просто грою. Їй здавалося цілком вірогідним те, що на зміну такій сповненій розчарувань схвильованості має прийти стан п’янливий, спокій якого в її уяві мимоволі набував своєрідного фізичного образу. Вона відчувала це тому, що не мала потреби в оманливій ілюзії, нібито світ потрібно поліпшувати, і всякчас ладна була зовсім відмовитися від своєї частки в ньому, аби лиш це можна було зробити у приємний спосіб; а крім того, ще й під час тієї дивної недуги, яка спіткала її на межі між дитинством і юністю, в неї вже відбулася особлива зустріч зі смертю. Тоді не було такої хвилини, такої секунди, щоб сили її майже непомітно для ока, та загалом усе ж нестримно швидко не танули, і від неї з дня на день відділялися й помирали все нові й нові частинки її тіла; та в лад цьому занепаду й цьому відходу від життя в ній пробуджувалось і якесь незабутнє нове прагнення до мети, що проганяло з її недуги всі тривоги й страхи, і то був своєрідний, сповнений сенсу стан, в якому вона навіть діставала трохи влади над дорослими, які були поруч із нею й дедалі втрачали впевненість. Цілком можливо, що ця перевага, яку вона усвідомила за таких разючих обставин, згодом стала ядром її психічної готовности піти подібним шляхом від життя, бентеги й тривоги якого чомусь не відповідали її сподіванням; та, ймовірніше, все було навпаки, й та недуга, завдяки якій вона уникала вимог школи й батьківського дому, була першим виявом її прозорого ставлення до світу, ставлення, немовби пронизаного невідомим їй променем почуттів. Бо Аґата почувалася людиною вдачі простої, сповненої тепла, жвавої, ба навіть веселої й невибагливої; вона й справді поступливо пристосовувалася до найрізноманітніших життєвих обставин і ніколи не впадала в байдужість, як це буває з жінками, котрим не до снаги дати раду своєму розчаруванню. Та й серед сміху, й серед сум’яття чуттєвого авантюризму, яким через це й не було кінця-краю, і далі тривало оте знецінювання, яке кожну фібру її тіла стомлювало й змушувало тужити за чимось іншим, чому скоріше всього можна дати назву «ніщо».

Оте «ніщо» мало певний зміст, хоч дати певне визначення йому й важко. Тривалий час Аґата з різноманітних нагод проказувала сама до себе слова Новаліса: «То що ж мені зробити для власної душі, яка живе в мені, мов нерозгадана загадка? Душі, яка попускає зримій людині необмежену сваволю, бо ніяк не може підкорити цю людину собі?» Але мерехтливе світло цих слів, миттєво, мов спалах блискавки, осяявши Аґату, щоразу знову гасло в мороці, бо в душу вона не вірила: це було б, здавалося їй, надто нескромно, а як для неї, то й надто просто. Але й у земне вірити вона також не могла. Щоб це по-справжньому зрозуміти, треба лиш усвідомити собі, що така відмова від ладу земного без віри в лад неземний — це щось глибоко природне, бо в будь-якій голові, крім логічного мислення з його суворою й простою любов’ю до ладу, цим віддзеркаленням зовнішніх обставин, дає про себе знати мислення афективне, логіка якого, якщо про таку випадає говорити взагалі, відповідає особливостям почуттів, пристрастей і настроїв; таким чином закони цих двох видів мислення співвідносяться приблизно так, як закони лісоскладу, де штабелями лежать прямокутно обтесані й приготовані до відправлення колоди, і заплутані, темні закони лісу з його копошінням і шарудінням. А позаяк об’єкти нашого мислення аж ніяк не цілком незалежні від його стану, то обидва ці види мислення в кожній людині не лише зливаються, але й можуть певною мірою зводити перед нею два світи, принаймні безпосередньо перед тією і вслід за тією «першою загадковою і невимовною миттю», про яку один знаменитий релігійний мислитель стверджував, нібито вона трапляється в кожному чуттєвому сприйнятті, перше ніж почуття й зорове споглядання відділяться одне від одного й займуть місця, де ми звикли їх знаходити: стануть річчю у просторі й роздумами, замкненими тепер у спостерігачеві.

Отже, хоч би яке було співвідношення між речами й почуттям у зрілому світогляді цивілізованої людини, кожне все ж таки знає про ті екзальтовані хвилини, коли до поділу надвоє ще не дійшло, так наче вода й суходіл ще не відділились одне від одного і хвилі почуттів становлять один суцільний круговид разом із горами й долами, що творять образ речей. Не варто навіть припускати, нібито в Аґати такі хвилини траплялися надзвичайно часто й викликали в неї глибокі емоції; просто вона сприймала їх гостріше чи, якщо хочете, навіть забобонніше, бо всякчас ладна була вірити світу й водночас не вірити йому, як це робила ще за шкільних часів і не забула робити й згодом, коли ближче познайомилася з чоловічою логікою. У цьому сенсі, який не має нічого спільного з навіженством і примхливістю, Аґата, якби вона була самовпевненіша, цілком могла б претендувати на титул найнелогічнішої жінки у світі. Та їй ніколи й на гадку не спадало вбачати в очужілих почуттях, яких вона зазнавала, щось більше, ніж власну незвичайність. Лише внаслідок зустрічі з братом у ній сталася переміна. У порожніх, суціль схованих у тінях самотности кімнатах-печерах, ще недавно сповнених розмов і відчуття взаємности, яке проникало до глибин душі, мимоволі зникала різниця між фізичною розлукою й духовною присутністю, і поки один за одним збігали дні, не лишаючи по собі слідів, Аґата як ніколи виразно відчувала своєрідні чари всюдисущности і всемогутности, пов’язані з переходом світу, яким його сприймаєш внутрішньо, у світ, яким його бачиш зором. Тепер її увага, здавалося, не зосереджувалась на відчуттях і почуттях, а відкривалась одразу глибоко в серці, куди проникало лише те, що світилося так само, як саме серце, і попри невігластво, в якому Аґата зазвичай звинувачувала себе, їй, коли вона пригадувала братові слова, тепер ввижалося, що найголовніше в них вона розуміє, навіть про це не замислюючись. І позаяк дух її був такою мірою сповнений самим собою, що навіть у найсміливішій її думці було щось від нечутного пурхання спомину, то все, що їй траплялося, розросталось до безкрайого сьогодення; і навіть коли вона що-небудь робила, то зникав, по суті, лише вододіл між нею, хто це робив, і тим, що відбувалося, а рухи її нагадували шлях, яким речі самі линули до неї, якщо вона простягала до них руку. Але цю м’яку силу, те, що Аґата знала, і промовисте сьогодення світу, коли вона, всміхаючись, питала себе, що ж вона оце, власне, робить, важко було відрізнити від байдужости, безпорадности й глибокої німоти духу. Лише трохи перебільшивши свої відчування, Аґата могла б сказати про себе, що тепер уже не знає, де вона. Зусібіч її оточувало щось застигле, і їй здавалося, ніби вона й піднеслася вгору, й воднораз зникла. Вона могла б сказати: «Я закохана, тільки не знаю в кого». Її сповнювала ясна воля, якої досі їй завжди бракувало, але вона не знала, що їй з такою ясною волею робити, бо все, що в її житті було доброго й поганого, не мало значення.

Тож не лише тоді, коли Аґата розглядала капсулу з отрутою, а й щодня їй спадало на думку, що вона мріє про смерть і що щастя померти, мабуть, нагадує те щастя, в якому вона жила ці дні, готуючись поїхати до брата й роблячи тим часом саме те, від чого він благав її відмовитись. Аґата не уявляла собі, що буде, коли вона опиниться у брата в столиці. Майже з докором пригадувала вона, як іноді він безтурботно висловлював сподівання, що її там чекає успіх і що невдовзі вона знайде собі нового чоловіка чи бодай коханця; бо вона знала: саме цього й не буде! Кохання, діти, чудові дні, веселі товариства, подорожі й трохи мистецтва… Адже гарне життя — таке просте, вона розуміла його привабливість і не була до неї байдужа. З легким серцем вважаючи себе людиною нікчемною, вона носила в собі, однак, глибоку зневагу природженого бунтаря проти цієї нехитрої простоти. Вона бачила в ній обман. Повнокровне, на перший погляд, життя насправді «позбавлене сенсу»; кінець кінцем, тобто в буквальному розумінні в його кінці, перед смертю, в ньому завжди чогось бракує. Воно — Аґата пошукала відповідних слів — мовби нагромадження речей, якому не дала ладу жодна нагальна потреба; не наповнене при всій своїй повноті, воно протилежне простоті — всього-на-всього плутанина, що з нею миряться залюбки, мовби за звичкою! І Аґата, несподівано перескочивши думкою на інше, сказала собі: «Це — ніби зграйка чужих дітей, яких споглядаєш виховано й привітно, але з чимдалі глибшим страхом, тому що з-поміж них тобі не щастить побачити власне дитя!»

Її заспокоював намір покінчити життя самогубством, якщо воно й після останнього повороту, який був у неї ще попереду, не стане іншим. Мов шумування у вині, бродило в ній очікування, що смерть і жах не будуть останнім словом істини. Аґата не відчувала потреби про це замислюватись. Вона навіть боялася цієї потреби, якій так любив поступатися Ульріх, і то був страх аґресивний. Бо вона виразно відчувала: все, що так міцно взяло її в свої лабети, не було цілком позбавлене незмінної ознаки, що це — лише видимість. Але так само не викликало сумніву й те, що у видимості була й ріденька, розбавлена дійсність. «Дійсність, яка, можливо, ще не стала землею», — подумала Аґата. І однієї з тих дивовижних хвилин, коли місце, де стояла Аґата, ніби розчинялося в непевності, вона ладна була повірити, що за нею, у просторі, до якого ніколи не можна зазирнути, можливо, стоїть Бог! Такого надміру вона злякалася! Раптово її пройняла жаска далина й порожнеча, безкрає сіяння затьмарило їй розум і сповнило страхом її серце. Її молодість, через свою недосвідченість досить схильна до такої тривоги, шепнула Аґаті на вухо, що їй загрожує небезпека підтримати в собі зародки божевілля. Вона різко повернула назад. Вона суворо нагадала собі, що в Бога зовсім не вірить. Вона, відколи її вчили вірити, і справді в нього не вірила, і це була одна зі складових недовіри, яку вона відчувала до всього, чого її навчали. Ким-ким, а набожною Аґату не можна було назвати в тому цілком певному сенсі, в якому вірять у неземне чи бодай мають для цього моральну переконаність. Та по хвилі вона, вже знесилена, з трепетом змушена була знов зізнатися собі, що відчула «Бога» достоту так само виразно, мов чоловіка, який би стояв позад неї й накидав їй на плечі пальто.

Добре поміркувавши над усім і знов посміливішавши, Аґата усвідомила: те, що вона оце пережила, було зовсім не «сонячне затемнення», яке настало в її фізичних почуваннях, а мало переважно моральний характер. Раптова переміна в її внутрішньому стані, а відтак і в усьому ставленні до світу дала їй на мить ту «єдність сумління й почуттів», про яку доти вона знала лише з дуже невиразних натяків, і цієї єдности тільки й вистачало на те, аби вносити в щоденне життя якусь безнадію і похмуру пристрасність, хоч би як намагалася вчинити Аґата — добре чи погано.

Їй здавалося, що ця переміна була такою собі ні з чим незрівнянною хвилею, що котилася й від її оточення, й від неї самої, Аґати, до нього, була єдністю щонайвищого сенсу з найменшим порухом думки, яка ледве виділяється на тлі реальних речей. Реальні речі пройнялися відчуваннями, а відчування — реальними речами так переконливо, що нічого з того, до чого доти Аґата, як вона здогадувалася, прикладала слово «переконаність», тепер не справило б на неї ані найменшого враження. І сталося це за обставин, що, у звичайному розумінні, ніякої переконаности не допускали.

Отож значення того, чого вона зазнала у своїй самотності, полягало не в ролі, скажімо, що її можна було б приписати цьому з погляду психології як певній вказівці на дратівливу чи дуже нестійку вдачу, ні, бо полягало воно, по суті, не в людині, а в чомусь загальному чи у зв’язку людини з цим загальним, зв’язку, який Аґата досить справедливо вважала моральним — у тому сенсі, що їй, молодій жінці, котра розчарувалася в собі, здавалося, що якби вона завжди мала змогу жити так, як у ці виняткові хвилини, й не була надто слабка, щоб їх продовжувати, то могла б доброзичливо змиритися зі світом і полюбити його; а по-іншому їй цього просто не домогтися! Тепер вона відчула палке бажання повернутися до того колишнього свого стану; але такі миттєвості високого піднесення не можна повернути силоміць, і дуже виразно — такої виразности набуває блідий день, коли зайде сонце, — Аґата, усвідомивши марність своїх відчайдушних зусиль, аж тепер збагнула: єдине, чого вона могла очікувати й чого справді очікувала з нетерпінням (воно просто ховалося в її самотності), була та дивна перспектива, яку її брат одного разу напівжартома назвав Тисячолітнім царством. Він, мабуть, міг би легко придумати для цього й іншу назву, бо для Аґати значення мало лише переконливе й сповнене надії звучання чогось такого, що наближається. Стверджувати це вона не зважилася б. Адже вона й тепер з певністю ще не знала, чи це справді можливо. Вона взагалі не знала, що це таке. Цієї хвилини Аґата знов забула всі слова, котрими брат доводив, що за тим, що наповнює її дух лише осяйними туманами, криється можливість, яка простирається в незмірну далину. Та поки він не поїхав, вона мала достоту таке враження, неначе з його слів поставало якесь царство, і поставало воно не в її голові, а насправді в неї під ногами. Саме те, що він нерідко казав про це лише іронічно, та й узагалі перепади в його настрої від прохолоди до запалу, які колись так часто її бентежили, — все це сповнювало тепер Аґату радістю в її безпорадній самотності як своєрідна порука того, що він справді так і думав, бо саме в такій поруці і полягає перевага будь-якого похмурого стану душі перед екзальтованим. «Я думала про смерть, мабуть, лише зі страху, що він каже про це не зовсім серйозно», — зізналася вона собі.

Останній день, який Аґата мала провести у відлюдді, приніс їй несподіванку; зненацька в будинку все виявилося прибраним і опорядженим, лишилося тільки передати ключі старенькому подружжю, яке, діставши за духівницею сяке-таке забезпечення, зоставалося мешкати в прибудові для прислуги, поки садиба знайде собі нового господаря. Аґата не схотіла перебиратися до готелю й вирішила до самого від’їзду — а потяг відходив далеко за північ, майже перед ранком, — зоставатися на місці. У будинку все було спаковано й накрито від пилу. Блимали тільки окремі лампочки — про всяк випадок. Зсунуті ящики слугували за стіл і стільці. Подати вечерю Аґата попросила на край ущелини — на терасі з ящиків. Батьків старий слуга балансував з посудом серед світла й тіней; він і його дружина не відмовили собі в задоволенні пригостити Аґату з власної кухні, намагаючись якнайкраще обслужити «ласкаву молоду пані», як вони висловлювалися, за її останньою вечерею в батьківському домі. І раптом Аґата, зовсім незалежно від того настрою, в якому вона прожила ці дні, подумала: «Цікаво, чи вони все ж таки що-небудь помітили?!» Адже могло статися, що вона, готуючи виправлення в заповіті, знищила не всі чернетки. Її пройняв холодний жах, страшний, тяжкий кошмар, що скував усе її тіло, неситий жах реальности, який духу нічого не дає, а лише все в нього відбирає. Цієї хвилини в ній знову прокинулося палке, нездоланне бажання жити. Воно вилилось у бурхливий протест проти самої можливости того, що її життю хтось чи щось стане на перешкоді. Коли слуга вкотре вже повернувся до кімнати, вона рішуче спробувала прочитати що-небудь на його обличчі. Але старий простодушно снував туди-сюди зі своєю обережною усмішкою, і в усьому його образі відчувалося щось німотне і врочисте. Аґата не могла зазирнути в нього, як не можна зазирнути в мур, і не знала, чи не ховається в ньому за цим сліпим лиском щось іще. Тепер і її огорнула якась німота, врочистість і смуток. Цей старий завжди був у її батька донощиком і, коли дізнавався про яку-небудь таємницю дітей свого господаря, всякчас ладен був без вагань її виказати. Але Аґата в цьому будинку народилась, а все, що відтоді сталося, цього дня завершувалось, і її зворушувало те, що обоє вони тепер такі врочисті й самі. Вона надумала подарувати старому трохи грошей і від себе й у полоні раптової легкодухости вирішила сказати, що робить це за дорученням професора Гаґауера; на цю ідею її наштовхнула не хитрість, а бажання хоч якось спокутувати свою провину і намір нічого не лишити поза увагою, хоч вона й розуміла, що бажання це таке саме недоцільне, як і марновірне. Коли старий знов на ненадовго вийшов, вона дістала обидві свої різні завбільшки капсули; ту другу, з портретом свого незабутнього коханого, вона, спохмурнівши й востаннє поглянувши на його юне обличчя, засунула під погано прибиту кришку ящика, який на невідь скільки часу ще лишався тут і в якому було, очевидно, кухонне начиння або світильники, бо вона чула, як залізо там билося об залізо, так наче з дерева обпадало галуззя; а капсулу з отрутою поклала туди, де доти зберігала портрет.

«Яка ж я старомодна! — подумала вона й усміхнулась. — Адже є, безперечно, речі, важливіші, ніж любовні справи!» Однак Аґата в це не вірила.

Цієї хвилини не можна було сказати, що вона відкинула думку вступити з братом у недозволені стосунки, як не можна було сказати й того, що вона цього бажала. Усе вирішить, очевидно, майбутнє; а в нинішньому своєму стані вона нічого певного в цьому питанні не бачила.

Дошки, серед яких сиділа Аґата, світло підфарбовувало в яскраво-білий і густо-чорний кольори. І така сама трагічна машкара, яка надавала цим загалом досить простеньким кольорам чогось моторошного, лежала й на роздумах про те, що ось вона, Аґата, проводить останній вечір у будинку, де її народила жінка, про яку вона ніколи не могла нічого пригадати і яка народила й Ульріха. У неї раптом зринув спогад про одне дуже давнє враження: немовби довкола неї стовпилися клоуни зі страшенно суворими обличчями і з якимись дивними музичними інструментами. Вони почали грати. Аґата впізнала свій сон наяву з дитинства. Їй несила було слухати ту музику, але всі клоуни не зводили з неї очей. Вона сказала собі, що цієї хвилини її смерть не була б утратою ні для кого й ні для чого, та й для неї самої означала б, мабуть, лише зовнішнє завершення внутрішнього згасання. Поки клоуни підносили свою музику до стелі, вона сиділа неначе на потрушеній тирсою підлозі в цирку й отак собі міркувала, і на пальці їй крапали сльози. То було відчуття глибокої безглуздости, яке часто поймало її в дитинстві, й вона подумала: «Може, я й досі лишилася отою дівчинкою?» Однак це не завадило їй водночас подумати й про щось таке, що через ті сльози видалося їй неймовірно важливим, — про те, що вже в першу годину їхньої з братом зустрічі вони постали одне перед одним в отих клоунських балахонах. «Що б це означало: адже те, що ношу я, перейшло саме до мого брата?» — спитала вона себе. І раптом заплакала насправді. Причини, чому так сталося, вона не назвала б жодної, крім тієї, що сталося це в неї на радощах, і вона різко крутнула головою, так наче там було щось таке, чого вона не могла ні розікласти, ні скласти.

Водночас вона, цілком природно, міркувала про те, що Ульріх уже якось та знайде відповіді на всі запитання; міркувала, поки знов увійшов старий і розчулено поглянув на розчулену.

— Ох, ласкава молода пані!… — промовив він, також похитуючи головою.

Аґата спантеличено звела на нього очі, та коли збагнула, яке недоречне це співчуття до її дитячої журби, в ній знову прокинулася пустотливість юности.

— «Кинь усе, що маєш, у вогонь — навіть черевики. Коли в тебе вже нічого не зостанеться, не думай навіть про саван і кинься голим у вогонь!» — сказала вона слузі.

То був давній вислів, його захоплено процитував їй колись Ульріх, і старий несміливо, з розумінням усміхався у відповідь на м’яку й сувору мелодику цих слів, коли Аґата промовляла їх з блискучими крізь сльози очима, і поглядав туди, куди показувала рука господині, яка хотіла допомогти йому збагнути, вводячи його в оману, — поглядав на гору язиків, складених немовби для того, щоб розпалити з них багаття. Почувши «саван», він порозуміло кивнув головою, ладний не відставати від її слів, хоч їхній шлях і здавався йому трохи непроторенним; та після слова «голим», коли Аґата проказала той вислів ще раз, старий накинув на обличчя личину чемного слуги, вираз якої переконував, що він не бажає нічого бачити, чути й судити.

Поки він служив у свого старого господаря, цього слова при ньому жодного разу ніхто не згадував, хіба що казали «роздягнений»; але молодь була тепер інша, і своєю службою він їй, мабуть, уже не догодив би. Зі спокоєм на душі, з яким зустрічають завершення робочого дня, старий відчув, що його кар’єра тут добігла кінця. А в Аґати остання думка, перше ніж вона вирушила в дорогу, була: «Чи кине Ульріх і справді все у вогонь?»

22. Від критики Конятовського на теорему

Данієллі до гріхопадіння. Від гріхопадіння

до загадки сестринських почуттів

Стан, у якому Ульріх вийшов з палацу графа Ляйнсдорфа на вулицю, нагадував тверезе відчуття голоду. Ульріх спинився біля дошки з об’явами, щоб потамувати свій голод на міщанську буденність усілякими повідомленнями та оголошеннями. Кількаметровий щит був увесь обписаний словами. «По суті, складається таке враження, — спало йому на думку, — що саме ці слова, які трапляються на всіх перехрестях і в усіх кінцях міста, мають пізнавальну цінність». Ті слова здавалися йому ріднею отих банальних штампів, що ними у важливих життєвих ситуаціях послуговуються персонажі популярних романів. І він читав: «Чи носили ви коли-небудь щось таке саме приємне й практичне, як шовкові панчохи фірми «Топінам»?», «Його світлість розважається», «Нова редакція Варфоломіївської ночі», «Затишний відпочинок у «Чорному конику», «Запальна еротика й танці у «Червоному конику». Неподалік йому впав у вічі політичний плакат: «Злочинні підступи». Проте стосувався він не паралельної акції, а хлібних цін. Ульріх відвернувся й за кілька кроків побачив вітрину книгарні. На картонній табличці, що стояла поряд із п’ятнадцятьма однаковими, поставленими один побіля одного томами він прочитав: «Новий твір великого письменника». Напроти цієї таблички у другому кутку вітрини стояв додаток до того п’ятнадцятитомника з надрукованою на машинці вказівкою на ще один твір: «І чоловік, і жінка з однаковим захватом зачитуються «Вавилоном кохання», що його написав.»

«Великий» письменник?» — подумав Ульріх. Він пригадав, що читав лише одну книжку цього автора і ще тоді поклав собі ще однієї вже ніколи не читати. Однак відтоді той чоловік став знаменитістю. І Ульріхові, коли він стояв отак перед вітриною німецького розуму, на думку спав давній солдатський жарт: «Мортаделла!» Так за часів його військової служби прозивали одного непопулярного дивізійного ґенерала (за популярним ґатунком італійської свинячої ковбаси), а тим, хто питав, що це має означати, відповідали: «Трохи свиня, трохи — віслюк!» Ульріх залюбки розвивав би це порівняння й далі, якби його роздумів не урвала якась жінка, що звернулася до нього зі словами:

— Чи й ви очікуєте тут трамвая?

Так Ульріх здогадався, що стоїть уже не перед книгарнею. Він і не завважив, як тим часом спинився перед табличкою на трамвайній зупинці. Жінка, що звернула на це його увагу, була із заплічником і в окулярах; вона виявилась його знайомою — астроном, асистентка з інституту, одна з небагатьох жінок, котрі в цій чоловічій галузі робили щось значне. Він поглянув на її ніс і мішки під очима, які від щоденного розумового напруження почали нагадувати ґутаперчеві підпахівники; потім унизу побачив підтикану грубововняну спідницю, а вгорі — куріпкове перо на зеленому капелюшку, який вінчав її вчений образ; нарешті всміхнувся і спитав:

— Чи не в гори зібралися?

Так, доктор Штраштиль їхала на три дні в гори — «перепочити».

— А що ви скажете про роботу Конятовського? — спитала вона в Ульріха.

Ульріх нічого не відповів.

— Кнеплер лютуватиме, — кинула вона. — Але критика, яку Конятовський наводить на Кнеплерів висновок з теореми Данієллі, цікава. Ви теж так гадаєте? На вашу думку, цей висновок можливий?

Ульріх стенув плечима. Він був один із тих математиків, яких називали логістиками і які взагалі нічого не визнавали за правильне й створювали нове фундаментальне вчення. Але й логіку логістиків він теж не вважав за цілком правильну. Якби він працював далі, то ще раз повернувся б до Арістотеля; щодо цього Ульріх мав власну думку.

— Однак я вважаю, що кнеплерівський висновок не лише невдалий, а й просто хибний, — зізналася доктор Штраштиль.

Так само легко вона могла б заявити, що вважає цей висновок невдалим, але, попри все, в головних його положеннях не хибним; доктор Штраштиль знала, що мала на увазі, але звичайною мовою, де слова не мають точного значення, ніхто не може висловитись однозначно. Коли вона послуговувалася цією відпускною мовою, під її туристським капелюшком давало про себе знати щось від тієї боязкої бундючности, яку викликає, мабуть, чуттєвий світ мирян у ченця, коли той з необережности надумає мати з ним яку-небудь справу.

Ульріх сів у трамвай разом із панною Штраштиль. Він і сам не знав чому. Може, тому, що надав такої ваги критиці Конятовського на адресу Кнеплера. А може, хотів побалакати із супутницею про художню літературу, в якій та нічого не тямила.

— А що ви робитимете в горах? — поцікавився він. Вона їхала на Гохшваб.

— Там ще надто багато снігу. На лижах вибиратися туди вже пізно, а без лиж — іще рано, — намагався відрадити її Ульріх від гір, які добре знав.

— Тоді лишуся внизу, — сказала панна Штраштиль. — У хатинах на Ферзенальмі, біля підніжжя; я там якось уже цілих три дні була. Мені ж бо нічого не треба, лише трішки природи!

Міна, якою ця прекрасна астрономка відреаґувала на слово «природа», спонукала Ульріха поцікавитися, чому це її, власне, потягло на природу.

Доктор Штраштиль щиро обурилась. Адже вона може, мовляв, цілих три дні пролежати на гірському лугу, не поворухнувшись.

— Мов кам’яна брила! — додала вона.

— Це лише через те, що ви — вчена! — відказав Ульріх. — Селянинові там було б нудно!

Панна Штраштиль із цим не погодилась. Вона нагадала йому про тисячі людей, які кожного вихідного дня пішки, на велосипедах чи водними шляхами намагаються вибратися на природу.

Ульріх сказав про селян, які втікають із села, тому що їх вабить місто.

Панна Штраштиль засумнівалася в тому, що він говорить від щирого серця.

Ульріх запевнив її, що прагнути до комфорту — це так само природно, як їсти й кохати, принаймні природніше, ніж вибиратися на альпійські луги. Природне відчуття, яке нібито спонукає до цього, — то, мовляв, радше сучасний руссоїзм, поведінка сентиментальна й складна… Ульріх зовсім не був упевнений, що висловлюється добре, і йому було байдуже, що саме він казав, провадив далі він лише тому, що це було все ще не те, чого йому хотілося від себе домогтися.

Панна Штраштить кинула на нього недовірливий погляд. Вона не годна була його зрозуміти; її великий досвід мислити абсолютними категоріями анітрохи їй не допомагав; думок та ідей, якими він, здавалося, розкидався навсібіч просто завиграшки, вона не могла ні розмежувати, ні зібрати докупи; вона підозрювала, що він говорить не думаючи. Тішило її й поглиблювало в ній радість від очікуваної самотности лише одне: те, що такі слова вона слухала з куріпковим пером на капелюшку.

Цієї миті Ульріх випадково поглянув на газету в руках сусіда й прочитав надрукований великими літерами заголовок оголошення: «Час ставить запитання, час дає відповіді». Нижче могли йти поради купувати які-небудь устілки чи послухати яку-небудь лекцію (різниця між тим і тим нині вже невелика), але думки його раптом ускочили в потрібну йому колію. Його супутниця, прагнучи бути об’єктивною, невпевнено зізналася: — На жаль, я погано знаю художню літературу, адже ми не маємо на це часу. Можливо, і знаю я навіть зовсім не те, що треба. Та ось, наприклад… — і вона назвала популярне ім’я, — дає мені неймовірно багато. Я гадаю, якщо письменник уміє змусити нас так гостро відчувати, то в цьому, мабуть, є щось велике!

Але Ульріх уже, як йому здалося, достатньо збагатився властивим розуму доктора Штраштиль поєднанням надзвичайно розвиненого абстрактного мислення і разючої кволости душевних порухів, тому зраділо підхопився, сказав своїй майже колезі облесливий комплімент і поквапно зійшов з трамвая, пославшись на те, нібито вже проїхав дві зайві зупинки. Коли він уже з вулиці ще раз помахав панні Штраштиль рукою, та пригадала, що останнім часом до неї доходили якісь несхвальні відгуки про його діяльність, і відчула, як тепла хвиля, викликана його люб’язними прощальними словами, по-людському її зворушила, хоч це, якщо зважити на її переконання, зовсім не свідчило на його користь; а Ульріх тепер знав (щоправда, ще не до кінця), чому його думки кружляли довкола літератури й що вони там шукали, — від перерваного порівняння з «мортаделлою» до несвідомого підбивання добромисної Штраштиль щиросердо зізнаватися. Зрештою, відколи він двадцятирічним написав свого останнього вірша, до літератури йому вже не було ніякого діла; однак доти він певний час досить регулярно тайкома пописував і від тієї звички відмовився не через те, що подорослішав чи зрозумів, що в нього замало хисту, а з причин, для визначення яких він, з огляду на теперішній досвід, скористався б швидше за все яким-небудь словом, котрим позначають прихід до порожнечі після численних зусиль.

Бо Ульріх був один із тих книголюбів, котрі вже не мають бажання читати, тому що все це писання й читання сприймають, мов якусь сваволю. «Якщо та розумаха Штраштиль хоче, щоб її «змушували відчувати», — міркував він («І тут вона має рацію! Якби я був їй заперечив, вона висунула б мені свій коронний арґумент — музику»!) і міркував, як це часом буває, лише почасти словами, оскільки почасти роздуми вплітались у свідомість безмовними репліками, — отож якщо кмітливиця Штраштиль хотіла, щоб її змусили відчувати, то це зводилося до того, чого хочуть усі, — щоб мистецтво людину розважало, хвилювало, вражало, приголомшувало, давало їй понюхати шляхетних думок, тобто справді змушувало її щось «переживати» й саме було «живим» чи «переживанням». І Ульріхові зовсім не хотілося цього відкидати. Якоюсь зачаєною думкою, що завершувалася сумішшю легенького зворушення і впертої іронії, він думав: «Почуття — штука досить рідкісна. Підтримувати в почуттях певну температуру, щоб вони не замерзали, — це означає, мабуть, зберігати кров у теплі, з якого постає будь-який духовний розвиток. І коли людина на хвилю підноситься над хаосом своїх раціональних намірів, які путами пов’язують її з безліччю чужорідних предметів, до геть безглуздого стану, отож коли вона, скажімо, слухає музику, то її стан нагадує життєвий стан квітки, скропленої дощем і сонячним світлом». Ульріх ладен був визнати, що вічність, більш вічна, ніж у діяльності людського духу, міститься в паузах у його діяльності й у його спокої; але тепер подумки він уживав слова то «почуття», то «переживання», і це спричиняло певну суперечність. Адже були переживання волі! Були ж бо переживання високих діянь! Щоправда, можна було, мабуть, припустити, що кожне з таких переживань, досягнувши своєї найвищої, осяйної гіркоти, стає вже тільки почуттям; але в такому разі тим більше виникала б суперечність у думці, що стан почування у своєму чистому вигляді — це «занурення у спокій», згасання діяльности?! Чи така суперечність усе ж таки не виникла б? Чи не було якогось дивовижного причинного зв’язку, внаслідок якого висока діяльність у суті своїй застигала б? Але тут стало очевидно, що така послідовність ідей приводила до висновку не так випадкового, як небажаного, бо Ульріх, раптово відчувши спротив її сентиментальному повороту, зрікся всіх роздумів, в які був утягнувся. Він не мав ані найменшого наміру розмірковувати про певні обставини й, замислюючись про почуття, самому потрапляти в їхній полон.

Зненацька йому сяйнув здогад: адже те, що викликало в нього зацікавлення, найкраще, до того ж без зайвих слів, можна охарактеризувати як марну актуальність або вічну миттєвість літератури. Хіба вона дає які-небудь результати? Вона — або тяжкий кружний шлях від переживання до переживання, який замикається в самому собі, або сукупність збуджених станів, з якої в жодному разі нічого певного не випливає. «Калюжа, — міркував він тепер, — багато частіше й сильніше викликає в кожного мимовільне враження глибини, ніж океан, і саме з тієї простої причини, що людям частіше трапляються в житті калюжі, ніж океани». Так само, здавалося йому, стоїть справа і з почуттями, і з тієї самої причини почуття пересічні люди сприймають за глибокі. Бо та притаманна всім «чутливим» людям риса, що вони надають перевагу відчуванню перед почуттям, як і бажання змусити відчувати й бути змушеним відчувати, — бажання, спільне для всього, що слугує почуттям, — призводить до зниження рівня й самої суті почуттів порівняно з їхньою миттєвістю як таким собі індивідуальним станом і зрештою до тієї поверховости, затримки в розвитку й цілковитої втрати значущости; і прикладів усьому цьому загалом не бракує. «Звичайно, такий погляд, — провадив подумки Ульріх, — має відштовхувати всіх тих, кому в їхніх почуттях так само затишно, як півневі в його пір’ї, й кого, можливо, ще трохи тішить думка, що вічність з кожною «особистістю» починається спочатку!» Він мав чітке уявлення про жахливу зіпсутість просто-таки вселюдських масштабів, однак висловити це цілком задовільним для себе чином не міг, позаяк причинні зв’язки тут були, мабуть, надто багатогранні.

Заклопотаний такими думками, Ульріх позирав на трамваї, що проїздили повз нього, й виглядав того, котрий підвіз би його якомога ближче до центру міста. Він бачив, як виходили і входили люди, й неуважно прикидав своїм досить досвідченим у техніці оком, як пов’язані кування і лиття, вальцювання і клепання конструкції і її виконання в цеху, історичний розвиток і сучасний рівень — усе, на чому ґрунтувався винахід цих бараків на колесах, в яких пересуваються люди. «А насамкінець на вагонний завод приходить делегація з управління трамвайним транспортом і вирішує, якою має бути дерев’яна обшивка, пофарбування, оббивка сидінь, де ставити бильця, клямки, попільнички й таке інше, — тим часом міркував він. — І саме такі дрібниці мають значення, і має значення червоний або зелений колір кузова, й висота приступки на вході має значення для десятків тисяч людей і виявляється тим єдиним, що вони насправді бачать і що запам’ятовується їм і лишається для них від усього генія. Це формує їхню вдачу, надає їй рис запальности чи інертности, спонукає їх сприймати червоні трамваї як часточку вітчизни, а сині — як чужину й утворює той неповторний запах, що складається з маленьких фактів і йде від вбрання кожного сторіччя». Тож не можна було заперечувати — і це раптом пов’язалося з тим, іншим, що становило головний потік Ульріхових думок, — що й велика частина самого життя вливається в малозначущу дійсність або, якщо висловлюватись мовою технічною, що коефіцієнт духовного впливу дуже низький.

І раптом Ульріх, відчуваючи, як сам уже рвучко вскакує до трамвая, сказав собі: «Я маю переконати Аґату: «Мораль — це підпорядкування кожної миті нинішнього стану нашого життя якомусь тривалому стану!» Ці слова несподівано спали йому на думку як своєрідне визначення. Але цій до блиску відшліфованій формулі передували, супроводжували її й уточнювали ідеї, не до кінця розвинені й класифіковані. У загальних, невиразних рисах тут прозирала перспектива суворого погляду і постановки завдань з метою безневинного розгляду почуттів і їхньої строгої ієрархії; почуття мають або слугувати, або належати до якогось всеосяжного, ще зовсім не вивченого стану, глибокого, як безкраїй океан. Чим це можна було назвати? Ідеєю? Тугою? Ульріхові довелося лишити це запитання без відповіді, бо тієї миті, коли він згадав про сестру, її тінь затьмарила його думки. Як завжди, коли він замислювався про неї, йому здавалося, що він, коли бував з нею, виявляв інший духовний стан, ніж звичайно. І він усвідомлював, що його нестримно тягне повернутися до того стану. Однак ці самі спогади сповнювали його й соромом; він, гадалося йому, дозволяв собі зайве, поводився смішно, наче сп’янілий, не краще, ніж людина, котра в нетверезому чаду падає навколішки перед людьми, яким назавтра не зважиться позирнути в очі. З огляду на в міру стримані духовні стосунки між братом і сестрою це було жахливе перебільшення, і якщо воно й мало під собою хоч якесь підґрунтя, то лише як реакція на почуття, які ще не сформувалися. Він знав, що за кілька днів Аґата має приїхати, й не чинив цьому перепон. Хіба вона взагалі зробила щось не те? Адже можна було припустити, що згодом вона, трохи вгамувавшись, від свого наміру відмовиться й лишить усе так, як було. Проте якесь досить настирливе передчуття впевнено підказувало йому, що Аґата від своїх намірів не відступилася. Можна було б спитати в неї самої. Він знову відчув за собою обов’язок застерегти її листом. Та замість бодай на мить серйозно замислитися над цим, він спробував уявити собі, що могло штовхнути сестру на таку незвичну поведінку. Він побачив у ній неймовірно рішучий жест, яким Аґата дарувала йому свою довіру й віддавала себе до його рук. «У неї дуже мало відчуття реальности, — подумав він, — зате чудова манера робити те, що вона хоче. Робити, можна сказати, нерозважливо, але саме тому й зопалу! Коли вона злиться, то світ постає в її очах рубіново-червоним». Він щиро всміхнувся й поглянув на своїх супутників. Злі думки водилися в кожного з них, годі й сумніватися, і кожне їх у собі притлумлювало, й ніхто на них аж так не гнівався. Але ніхто й не мав таких думок поза собою, в якійсь людині, котра надає їм чарівливої неприступности сновидінь.

Відколи Ульріх не дописав листа, тепер він уперше з усією очевидністю усвідомив, що вибирати йому вже нема чого, що він уже в тому стані, ввійти в який ще вагається. За законами цього стану (зарозуміло дозволяючи собі двозначність, Ульріх називав його святим) в Аґатиній помилці не можна було покаятись, її могли виправити лише події, які настануть після неї, що, втім, і відповідало, здається, первісному сенсу каяття — стану не занепадницькому, а полум’яно-очисному. Відшкодувати нелюбому Аґатиному чоловікові втрати чи навіть узагалі його винагородити означало б не що інше, як пробачити йому заподіяну ним шкоду, тобто означало б просто ту подвійну і гнітючу відмову, яка й становить суть звичайної добропристойної поведінки, що внутрішньо зводить себе до нуля. А з другого боку, «звести до нуля», усунути, мов навислий тягар, те, на що заслуговував Гаґауер, можна було, лише маючи до нього глибокі почуття, а про це без жаху годі було й подумати. Отож за логікою, до якої намагався пристосуватись Ульріх, виправити_можна було щось інше, тільки не завдану шкоду, і він жодної миті не сумнівався в тому, що цим іншим має бути все його життя і життя сестри. «Якщо висловлюватися зухвало, — міркував він, — то це означає: Савл не заходився виправляти кожного окремого наслідку своїх гріхів, а став Павлом!» Почуття й переконання проти цієї своєрідної логіки, однак, зазвичай повставали, принаймні було б порядніше й не пішло б на шкоду пізнішому піднесенню, якби спершу як слід розрахувалися із зятем, а вже потім подумали про нове життя. Адже загалом з тією моральністю, яка його так приваблювала, годі було залагоджувати фінансові справи й конфлікти, що з них випливали. Тому на межі того іншого життя й життя буденного мали виникнути суперечливі й нерозв’язні ситуації, що їх найкраще було б, либонь, не доводити до крайнощів, а заздалегідь усувати у звичайний, спокійний спосіб, за законами порядности. Але тепер Ульріх знову відчув, що, коли зважуєшся діяти у сфері безумовної доброти, то рахуватися з умовностями доброти не можна. Завдання, яке перед ним стояло, — зробити крок у нове — не терпіло, схоже, жодних попусків.

Останній редут, його останню оборону, утримувала глибока відраза до того, що поняття «я», «почуття», «доброта», «інша доброта», «зло», що ними він широко послуговувався, були такою мірою особистісні й воднораз такою мірою піднесено-абстрактні й прозоросто-загальні, як це було б притаманно, власне, лише моральним засадам людям багато молодшим. З ним діялося те, що запевне діятиметься з багатьма тими, хто простежує його історію; він роздратовано вихоплював окремі слова й ставив перед собою, наприклад, такі запитання: «Виробництво й наслідки почуттів?» Який механічний, раціоналістичний, чужий людській психології підхід! «Мораль як проблема хронічного стану, що йому підпорядковані всі окремі стани». І більш нічого? Як же це не по-людському!» Досить було поглянути на це очима людини розважливої, і все здавалося перекинутим з ніг на голову. «Просто суть моралі ґрунтується ні на чому іншому, як на тому, що важливі почуття ніколи не міняються, — міркував Ульріх, — і індивідові лишається тільки у злагоді з ними діяти!» Але саме цієї миті створені рейсшиною і циркулем лінії простору на колесах, що його оточував, спинилися там, де Ульріхів погляд, вибираючись з утроби сучасного транспортного засобу й мимоволі ще зачіпаючись за його нутрощі, впав на кам’яну колону, яка стояла край хідника від часів бароко, і тому між створеними розумом технічними зручностями, інстинктивно ввібраними ним у себе, й зовнішньою навалою пристрасти цієї ґримаси минулих часів, що неабияк нагадувала скам’янілу різачку, зненацька виникла суперечність. Унаслідок такої оптичної сутички дістали надзвичайно рішуче підтвердження думки, яких Ульріх щойно хотів уникнути. Чи ж могла вся безглуздість життя виявитися виразніше, ніж це сталося завдяки цьому випадковому погляду? Ульріхів розум, не стаючи на бік ні нинішнього дня, ні минулого (залежно від смаку), як це зазвичай буває в разі таких порівнянь, ту ж мить відчув, що й нові, й давні часи лишили його на самоті із собою, і побачив у цьому тільки величну демонстрацію проблеми, в основі своїй, либонь, моральної. Він не мав підстав сумніватися, що марність того, у чому вбачають стиль, культуру, віяння часу або світосприйняття і чим захоплюються, — то ознака морального занепаду. Адже в широких часових масштабах цей занепад — те саме, що вийшло б у вужчих масштабах власного життя, якби людина свій хист розвивала надто однобоко, марнуючи себе на всілякі розтлінні крайнощі, не знаючи міри в бажаннях, не прагнучи власної довершености й у безладних своїх пристрастях хапаючись то за одне, то за інше. Тому й те, що називають зміною чи навіть поступом часів, йому видавалося лише означенням того, що жоден експеримент не сягає туди, де всі вони мали б поєднатися, не виходить на шлях до глибокого переконання, а отже, й до можливости безперервного розвитку, постійної насолоди й тієї значущости великої краси, від якої нині на життя хіба що іноді падає тінь.

Певна річ, думати, нібито нічого так-таки й не було, Ульріхові здавалося жахливою зухвалістю. І все ж то було ніщо. Неомірне як факт буття, плутанина як сенс. Принаймні, якщо міряти за результатами, не більше того, з чого постала душа сьогодення, а отже, щось досить мале. Міркуючи про це, Ульріх, однак, захопився цим «малим» з такою насолодою, немовби це була остання трапеза зі столу життя, яку йому подарували власні наміри. Він зійшов із трамвая і завернув у вулицю, яка швидко привела його знов до центру міста. У нього склалося враження, неначе він вийшов з підвалу. Вулиці аж вищали від утіхи і, хоч літо ще й не настало, були сповнені тепла. У роті розтанув солодкувато-ядучий присмак розмови із самим собою; все було на сонці й мало привітний вигляд. Ульріх спинявся майже перед кожною вітриною. Ці пляшечки стількох кольорів, замкнені в капсули пахощі, а також незліченні різновиди ножичок для нігтів — скільки ж того генія крилося навіть у простій перукарні! Крамниця рукавичок: які несподівані ходи й винаходи, перше ніж козяча шкіра обляже жіночу руку й шкура тварини стане шляхетнішою, ніж людська. Його дивували простенькі предмети, численні вишукані особисті речі, ці ознаки безтурботного життя, так ніби він бачив їх уперше. «Які ж це чарівні слова — особисті речі! — відчув він. — І яке ж то щастя — оця глибока злагода спільного життя!» Тут уже ніщо не нагадувало ні про земну кору життя, ні про нестелені шляхи пристрасти, ані — він це просто-таки відчував — про нецивілізованість душі! Увага зосереджено й легко пурхала над цими розсипами фруктів, дорогоцінних каменів, тканин, форм і спокус із улесливо-напосідливими очима всіх барв. Тоді любили й захищали від сонця білизну шкіри, тож над юрбою вже погойдувалися поодинокі строкаті парасольки, відкидаючи шовкові тіні на бліді жіночі обличчя. Ульріхові очі причаровувало навіть тьмаво-золотисте пиво, яке стояло, завважив він, проходячи повз дзеркальні шиби в ресторані, на скатерках таких білих, що тіні на них лежали синіми плямами. Потім повз нього проїхав архієпископ: важка й м’яка чотиримісна коляса, в теміні якої виднілося щось червоне й фіолетове. Це мав бути таки екіпаж архієпископа, бо весь запряг, що його Ульріх проводжав поглядом, мав досить церковний вигляд, і двоє поліцаїв виструнчилися й віддали честь послідовникові Хреста, не думаючи про своїх попередників, котрі стромили архієпископовому попередникові списа під ребра.

У ці враження — Ульріх щойно назвав їх «марною злободенністю життя» — він поринув з таким захватом, що помалу, в міру того як він насичувався світом, усе це знов повернуло його до колишнього стану, сповненого ворожости. Тепер Ульріх напевно знав, де в його роздумах слабке місце. «Що це має означати: з огляду на таке самовеличання очікувати ще й якогось результату, який був би над ним, за ним чи під ним?! — спитав він себе. — Може, це якась філософія? Якесь усеосяжне переконання, якийсь закон? Чи Боже провидіння? Чи натомість — припущення, що досі моралі бракувало «індуктивного мислення», що бути добрим — багато важче, ніж гадали, і що для цього виникне потреба, як і взагалі в дослідженні, у безкінечній спільній праці? Я припускаю, що моралі немає, позаяк її не можна вивести з чогось незмінного, а є лише правила для непотрібного збереження якихось минущих обставин і станів; і я припускаю також, що без глибокої моралі немає глибокого щастя. Але те, що я про таке замислююсь, свідчить про стан якийсь неприродний і непевний, і це взагалі не те, чого я хочу!» Насправді він міг би поставити собі запитання куди простіше: «Що я на себе взяв?» І він його й поставив. Але це запитання стосувалося скоріше його чуттєвости, ніж думок, воно навіть урвало їх і помалу позбавило його завжди живої радости стратегічного планування й то ще доти, як визріло. Спочатку це запитання нагадувало глухий звук над самісіньким вухом, потім той звук залунав уже в ньому самому, тільки на октаву нижче, ніж решта звуків, і нарешті Ульріх злився зі своїм запитанням водно й уже здавався самому собі навдивовижу глухим звуком у лунко-твердому світі, звуком із широким інтервалом навколо нього. Що ж він насправді на себе взяв і що обіцяв?

Ульріх напружив пам’ять. Він усвідомлював, що не лише жартома, хоч і тільки задля аналогій, вжив вислів «Тисячолітнє царство». Якщо сприймати цю обіцянку серйозно, то вона зводилася до бажання жити у взаємному коханні в такому піднесеному земному стані, коли відчуваєш і робиш лише те, що здатне цей стан підносити й зберігати. У тому, що ознаки такого стану людини є, він, наскільки пригадував, сумніву ніколи не мав. Почалося це «історією з пані майорихою», не багатий був і подальший досвід, але щоразу такий самий. Якщо все це узагальнити, то виходило приблизно те, що Ульріх вірив у «гріхопадіння» й «первородний гріх». Тобто він просто-таки ладен був повірити, що в людській поведінці колись сталася докорінна переміна, як це буває із закоханим, коли до нього повертається здоровий глузд: тоді закоханий, либонь, хоч і бачить усю правду, але щось більше розірвано, а сама правда, куди не кинь оком, — просто частина чогось такого, що розпалося, а потім його стулили докупи. Може, то було навіть і справді «яблуко пізнання», яке привело до тієї духовної переміни й виштовхнуло людський рід із первісного стану, повернутися до якого він міг би, лише набувши в житті величезного досвіду, а в гріхах — мудрости. Але в Ульріха такі історії викликали довіру не в своєму традиційному вигляді, а в тому, в якому він відкрив їх для себе: він вірив у них, як математик, котрий має перед собою всю систему своїх почуттів і з огляду на те, що виправдати жодне з них не можна, доходить висновку про необхідність такої собі фантастичної гіпотези, суть якої можна визначити інтуїтивно. І це було неабищо! Про таке він замислювався вже не раз, але ще ніколи не доводилося йому так швидко, за кілька днів вирішувати, чи надавати цьому життєво важливого значення. Він трохи спітнів під капелюхом і комірцем, і його нервували люди, що снували довкола. По суті, він міркував про те, що більшість живих зв’язків рвуться; щодо цього він не помилявся. Адже нині живеш, розділений на частини, й цими частинами перехрещуєшся з рештою людей; те, про що мрієш, пов’язане з самою мрійливістю і з тим, про що мріє решта людей; те, що робиш, пов’язане з самим собою, а ще більше — з тим, що робить решта людей; а те, в чому ти переконаний, пов’язане з переконаннями, яких сам маєш лише дрібку. Отож вимога, щоб ти діяв цілком відповідно до власної реальности, зовсім нереальна. А він усе своє життя якраз і був проникнутий упевненістю, що свої переконання потрібно ділити, що треба мати мужність жити серед моральних суперечностей, бо це — плата за великі звершення. Чи був Ульріх переконаний принаймні в тому, що думав оце про можливість і сенс жити по-іншому? В жодному разі ні! І все ж він не міг стати на заваді своїм почуттям ринути до цього так, немовби перед ними були очевидні ознаки того, на що вони, почуття, довгі роки очікували.

Щоправда, тепер йому, звісно, довелося спитати себе, за яким таким правом він, мовби якийсь самозакоханий, узагалі дійшов до того, щоб надалі не робити нічого байдужого для душі. Це суперечить засадам активного життя, що їх дотримується нині кожна людина, і навіть коли таке прагнення могло розвинутися за набожних часів, то під дедалі могутнішим сонцем воно розвіялося, як досвітні сутінки. Ульріх відчув аромат усамітнення й насолоди від власної особи, який викликав у нього чимдалі глибшу відразу. Тому він і спробував якомога швидше стримати свої розперезані думки і з докором сказав собі, хоч і не зовсім щиро, що та обіцянка Тисячолітнього царства, яку він бозна-чому дав сестрі, не означає, якщо подумати тверезо, нічого, крім такого собі доброчинного кроку; очевидно, спілкування з Аґатою мало зажадати від нього такої ніжности й самовідданости, яких досі йому дуже й дуже бракувало. Він пригадував — так пригадують, буває, надзвичайно прозору хмарину, що пропливає в небі, — окремі хвилини їхнього спільного перебування в батьківському домі, які вже були тим царством. «Можливо, суть Тисячолітнього царства й полягає саме в наростанні цієї сили, яка спершу виявляється, лише коли разом опиняються двоє, а тоді розростається до бурхливого єднання всіх?» — подумав він трохи збентежено. Він знову пригадав свою «історію з пані майорихою» і спробував знайти пояснення в ній. Поминувши любовні фантазії, незрілість яких і стала причиною тієї помилки, Ульріх зосередив усю свою увагу на сторожких почуттях добра й святобливости, на які був здатний тоді в своїй самотності, і йому видалося, що мати чиюсь довіру й прихильність, жити задля когось іншого — це, мабуть, до сліз зворушливе щастя, таке саме прекрасне, як розпашіле занурення дня у вечірній супокій, і воднораз трохи розпачливо-безрадісне й душевно принишкле. Бо іноді власний намір уже здавався йому навіть смішним — як ото домовленість двох старих парубків з’їхатися й жити разом, і з таких проблисків уяви він відчував, як мало придатна ідея добродійної братської любови для того, щоб наповнити його життя. Досить-таки байдуже він зізнався собі, що на їхні з Аґатою взаємини від самого початку лягла важка тінь чогось такого, що було чуже суспільству. Не лише справи з Гаґауером і заповітом, а й усе емоційне забарвлення свідчило про якусь затятість, і в цьому братанні було, безперечно, не більше любови одного до одного, ніж осоруги до решти світу. «Ні! — подумав Ульріх. — Хотіти жити задля когось іншого — це не що інше, як банкрутство егоїзму, що тут-таки, по сусідству відкриває нову крамницю, тільки тепер уже з компаньйоном!»

Насправді його внутрішня напруженість, попри це блискуче відточене зауваження, минуло свій апогей уже тієї миті, коли він спокусився перенести невиразне своє внутрішнє світло до невеличкого земного світильника; і коли з’ясувалося, що то була помилка, намір пошукати якого-небудь рішення вже вивітрився йому з голови, і він з готовністю забув про нього. Неподалік саме зіткнулися двоє чоловіків і заходились обзивати один одного останніми словами, ладні вже дати волю рукам, і Ульріх почав спостерігати за цими двома з новою цікавістю, а тільки-но від них відвернувся, погляд його наштовхнувся на погляд жінки, що нагадував повну квітку, яка погойдується на стеблині. У тому приємному настрої, що його навіюють почасти почуття, почасти спрямована назовні увага, він усвідомив, що ідеальну вимогу любити ближнього свого реальні люди виконують двома етапами: перший полягає в тому, що таких як сам людей не можеш терпіти, а другий залагоджує справу тим, що з одною їхньою половиною вступаєш у сексуальні стосунки. Не довго думаючи, Ульріх через кілька кроків вернувся й рушив за жінкою; сталося це ще суто машинально, як реакція на доторк її погляду. Він бачив попереду її постать під сукнею, неначе велику білу рибину під самісінькою водяною поверхнею. Йому хотілося рішуче, по-чоловічому запустити в неї гарпуном і подивитись, як вона тріпатиметься на ньому, і в цьому було не менше відрази, аніж бажання. За якимись ледве помітними ознаками він здогадувався: ця жінка знає, що він слідкує за нею, і не має нічого проти цього. Він намагався збагнути, яке місце в суспільній ієрархії вона посідає, і спинився на верхівці середнього класу, де достеменно визначити становище важко. «З родини комерсантів? Чиновників?» — питав він себе. Але самовільно спливали найрізноманітніші образи, зокрема й аптеки: він відчув нуднувато-солодкуватий запах, що його приносить додому її чоловік; густу атмосферу дому, де вже й сліду не лишилося від того трепету, з яким щойно спалахнув, осяявши її, злодійський ліхтар квартирного злодія. Безперечно, це було огидно й усе ж таки ганебно-спокусливо.

І поки Ульріх і далі простував услід за жінкою, насправді боячись, що вона затримається перед однією з вітрин і змусить його або по-дурному потюпати далі, або забалакати до неї, щось у ньому все ще ніяк не могло вгамуватися й забутись. «Чого, власне, Аґата може хотіти від мене?» — вперше спитав він себе. Ульріх цього не знав. Він, либонь, припускав, що це мало бути приблизно те саме, чого він хотів би від неї, але підстави так гадати в нього були суто емоційні. Хіба ж не мав він дивуватися тому, що все вийшло так швидко й несподівано? Крім кількох дитячих спогадів, він про неї нічого не знав, а ті дрібниці, про які довідався, — наприклад, про вже кількарічні взаємини з Гаґауером, — припали йому скоріше не до смаку. Пригадав він тепер і ті дивні вагання, майже внутрішній опір, з якими по приїзді підходив до батьківського дому. І раптом у голову йому закралася думка: «Мої почуття до Аґати — всього-на-всього вигадка!» У чоловіка, який постійно прагне чогось іншого, ніж його оточення, міркував він знов уже серйозно, в такого чоловіка, який завжди відчуває лише неприязнь і ніколи не доходить до приязні, звичайна доброзичливість і людське тепло, мабуть, легко розкладаються й розпадаються на холодну твердість, над якою зависає туман знеособленого кохання. «Ангельського кохання», — назвав він його колись давно. Можна також сказати: «Кохання без партнера», — подумав він. — Або з таким самим успіхом: «Кохання без статевої основи». Тепер узагалі кохають лише коханням статевим. Ті, котрі одне одному рівня, не терплять одне одного, а на статевому перехресті кохають одне одного з чимдалі більшим спротивом проти переоцінки цієї неминучости. А ось ангельське кохання позбавлене й одного, й другого. Це — кохання, вільне від протиборств соціальних і сексуальних антипатій. Воно повсюди відчувається поряд із жорстокістю нинішнього життя, і його воістину можна назвати сестринською любов’ю доби, в якій нема місця для любови братерської.

Так він сказав собі й роздратовано здригнувся.

Та хоч Ульріх зрештою й дійшов такого висновку, водночас і час від часу він мріяв про жінку, геть недосяжну. Її образ мрів перед ним, як дні пізньої осени в горах, коли у повітрі витає якась смертельна знекровленість, а барви палають гарячою пристрастю. Перед очима в нього стояли блакитні далечі, безкраї у своєму загадковому багатстві відтінків. Він зовсім забув про жінку, яка справді простувала перед ним, був далекий від будь-яких жадань і, можливо, близький до кохання.

Його думки розвіяв лише погляд іншої жінки, який затримався на ньому, — погляд, схожий на погляд тої першої, тільки не такий зухвалий і ситий, а по-світському делікатний, мов пастельний мазок, і все ж із тих, що вкарбовуються в пам’ять за якусь дрібку секунди. Ульріх підвів очі й у стані цілковитого внутрішнього виснаження побачив дуже вродливу жінку, в якій упізнав Бонадею.

Цей чудовий день звабив її вийти на вулицю. Ульріх поглянув на годинника: він прогулявся лише чверть години, а відколи вийшов з ляйнсдорфського палацу, не минуло й сорока п’ятьох хвилин. Бонадея сказала:

— Сьогодні я маю справи.

А Ульріх подумав: «Який же довгий навіть цілий день, цілий рік, а очікування цілого життя — й поготів!» Виміру цьому не було.

23. Бонадея, або Повернення

Отак і вийшло, що невдовзі після цього до Ульріха завітала його покинута подруга Бонадея. Зустрічі на вулиці не вистачило ні йому для докорів, які він хотів зробити їй з приводу зловживання його ім’ям, коли вона надумала познайомитися з Діотимою, ні Бонадеї на те, щоб дорікнути Ульріхові за його довгу мовчанку й не лише захиститися від звинувачень у нетактовності й назвати Діотиму «ницою зміюкою», але й придумати на підтвердження цього який-небудь доказ. Тим-то вона і її відставний приятель поспіхом домовилися зустрітися ще раз.

Жінка, яка прийшла до нього, була вже не та Бонадея, що, розглядаючи себе примруженими очима в дзеркалі й маючи намір стати такою самою чистою й шляхетною, як Діотима, крутила в руках свої коси доти, доки вони надавали її голові до певної міри вигляду гречанки; це була вже й не та, що бурхливими ночами безсоромно і з жіночою винахідливістю проклинала себе за такий спосіб викорінення деяких звичок; ні, це була та сама колишня, мила Бонадея, з кучериками, що або спадали на її не дуже мудре чоло, або, залежно від моди, із зачесаними назад, і в чиїх очах завжди щось нагадувало повітря, що тремтить над полум’ям. Поки Ульріх нарікав на те, що вона відкрила його кузині свої взаємини з ним, Бонадея статечно скидала перед дзеркалом капелюшка, а коли він побажав з’ясувати, що вона сказала конкретно, то з подробицями й задоволено змалювала, як наплела Діотимі, нібито одержала від нього листа, де він просив її подбати про те, щоб не забули про Моосбруґера, й вона не придумала, мовляв, нічого ліпшого, ніж звернутися з цим до жінки, про високі помисли якої їй не раз розповідав автор листа. Потому Бонадея вмостилася на бильце крісла, де сидів Ульріх, поцілувала його в чоло і скромно запевнила, що насправді все ж бо так і є, за винятком листа.

Глибоким теплом дихали її груди.

— Тоді чому ж ти назвала мою кузину змією? Сама ти була змією! — сказав Ульріх.

Бонадея задумливо перевела погляд з нього на стіну.

— Ох, навіть не знаю, — відповіла вона. — Твоя кузина така мила зі мною! Так мені співчуває!

— Як це розуміти? — спитав Ульріх. — Чи не поділяєш ти тепер її турботи про добро, істину й красу?

Бонадея відповіла:

— Вона пояснила мені, що жодна жінка не може жити коханням на повну свою силу, і вона — так само, як я. І тому кожна жінка має виконувати свій обов’язок там, де їй судила доля. Твоя ж бо кузина — надзвичайно порядна, — провадила Бонадея ще задумливіше. — Вона вмовляє мене бути поблажливою до мого чоловіка й каже, що жінка високих помислів знаходить глибоке щастя в тому, щоб давати лад своєму подружньому життю; для неї це — куди вище, ніж будь-яка подружня зрада. Та я, власне, й сама завше так думала!

І це було справді так; адже Бонадея ніколи не думала інакше, інакше вона завжди тільки робила й могла погодитися з Бонадеєю з чистим сумлінням. Коли Ульріх так їй і сказав, то заробив іще один поцілунок — цього разу вже трохи нижче від чола.

— А ти якраз і порушуєш мою полігамну рівновагу! — легенько зітхнула вона на виправдання суперечности, що виникала між її поглядами й поведінкою.

Після численних навідних запитань з’ясувалося, що вона хотіла сказати «полігландулярну рівновагу» — фізіологічний термін, зрозумілий на той час лише людям обізнаним, його можна було перекласти як «рівновага соків», маючи на увазі, що стимулююча й стримуюча дія певних залоз на кров сприяє формуванню вдачі людини й зокрема її темпераменту, надто того його різновиду, який Бонадею в певному її стані доводив просто-таки до страждань.

Ульріх зацікавлено наморщив чоло.

— Виходить, це щось із залозами, — промовила Бонадея. — Коли знаєш, що твоєї провини тут немає, то це вже трохи заспокоює! — Вона сумно всміхнулася до свого втраченого приятеля. — А коли швидко втрачаєш рівновагу, то саме тоді легко й потрапляєш у невдалі сексуальні пригоди!

— Але ж, Бонадеє! — здивовано озвався Ульріх. — Як ти розмовляєш?!

— Як навчилася. Ти — невдала сексуальна пригода, каже твоя кузина. Але вона каже також, що можна уникнути жахливих фізичних і психічних наслідків, якщо не забувати, що всі наші вчинки — не лише наша особиста справа. Твоя кузина до мене дуже добра. Вона стверджує, буцімто моя особиста помилка в тому, що в коханні я надто зосередилася на одній окремішності, замість розглядати любовне життя загалом. Розумієш, під окремішністю вона має на увазі й те, що називає «грубим досвідом». Нерідко буває дуже цікаво поглянути на такі речі в її тлумаченні. Але мені не подобається в ній одне: хоч вона й каже, що сильна жінка шукає справу свого життя в моногамії й має цю справу любити, як художник, у самої в неї, зрештою, троє, а з тобою, може, й четверо чоловіків у запасі, а в мене з моїм щастям тепер — жодного!

Погляд, який вона звела на свого запасника-дезертира, був теплий і сповнений сумнівів. Проте Ульріх не хотів цього помічати.

— То ви розмовляєте про мене? — здогадливо спитав він.

— Ох, та не часто, — відповіла Бонадея. — Лише коли твоїй кузині потрібен приклад або при твоєму товаришеві, ґенералі.

— Може, з вами буває ще й Арнгайм?!

— О, той з гідністю прислухається до балачок шляхетних дам, — поглузувала з Арнгайма Бонадея, яка вміла отак тишком-нишком кого-небудь передражнити; але потім поважно додала: — А загалом мені не до вподоби те, як він поводиться з твоєю кузиною. Здебільшого десь роз’їжджає, а коли в місті, то надто багато з усіма розбалакує, і коли вона наводить приклад з пані фон Штерн і отою…

— Пані фон Штайн? — перепитав, виправляючи її, Ульріх.

— Ну звісно, я маю на увазі оту Штайн, адже Діотима справді так часто про неї розказує! Отож коли вона заводить мову про стосунки між пані Штайн і отою другою, Вуль. Як же її? У неї ще таке не дуже пристойне прізвище…

— Вульпіус.

— Ну звісно. Ти знаєш, я чую там стільки чужоземних слів, що вже починаю забувати найпростіші! Одне слово, коли вона порівнює пані фон Штайн з отою, Арнгайм щоразу довго дивиться в мій бік, так ніби поруч з його ненаглядною мене саме за таку, як ти щойно сказав, і можна прийняти!

Однак Ульріх зажадав, щоб вона докладніше пояснила, що означають такі переміни.

Як виявилося, Бонадея, відколи вона оголосила себе близькою подругою Ульріха, домоглася чималих успіхів і в дружбі з Діотимою.

Слава німфоманки, яку так легковажно пустив спересердя Ульріх, справила на його кузину глибочезне враження. Діотима залучила цю новеньку жінку, що в якийсь важко збагненний спосіб нібито працювала задля загального добра, до свого товариства й кілька разів крадькома спостерігала за нею, і ця проноза з очима, що вбирали, мов м’який промокальний папір, картину її дому, була їй не просто якимсь несосвітенним чудовиськом, а й викликала в неї не менше жіночої цікавости, ніж жаху. Сказати правду, коли Діотима вимовляла слово «сифіліс», відчуття в неї були такі самі невиразні, як тоді, коли вона уявляла собі поведінку своєї нової знайомої, і раз у раз вона з тривогою на серці очікувала якої-небудь несподіваної витівки, сорому й ганьби. Однак Бонадеї пощастило трохи розвіяти цю недовіру своїми шанолюбними манерами, що нагадували надто зразкову поведінку погано вихованих дітей в оточенні, яке пробуджує в них дух морального суперництва. Вона навіть забула про свої ревнощі до Діотими, і та вражено завважила, що її морочлива підопічна симпатизує ідеальному так само, як і вона сама. Бо ця «сестричка, що збилася зі шляху праведного», як тепер її подумки називала Діотима, вже таки стала підопічною, і невдовзі Діотима виявила до неї особливо глибоке зацікавлення, бо власне становище спонукало її, як вона сама відчувала, вбачати в ганебній таємниці німфоманії своєрідний жіночий дамоклів меч, який, казала вона, може повиснути на тонкій ниточці навіть над головою якої-небудь Ґеновеви. «Я знаю, дівчинко моя, — втішливо повчала вона Бонадею, майже свою однолітку, — немає нічого трагічнішого, ніж обіймати людину, в якій глибоко в душі не маєш певности!» І цілувала Бонадею в її розпусні вуста з такою сміливістю, якої вистачило б, щоб притиснутися губами до закривавленої й колючої лев’ячої бороди.

А тодішнє Діотимине становище було якраз проміжне поміж Арнгаймом і Туцці — становище, коли казати образно, горизонтальне, таке, якому один надавав надто великої, другий — надто малої ваги. Адже після свого повернення Ульріх і сам застав кузину з пов’язкою на голові і з теплими компресами; але ці глибокі жіночі страждання, що їх причиною був, як вона невиразно здогадувалася, протест власного тіла проти суперечливих вказівок, які йому давала душа, пробудили в Діотимі й ту шляхетну рішучість, що була їй властива, тільки-но вона відмовлялася бути схожою на решту жінок. Щоправда, спочатку вона не знала, з якого краще боку приступати до розв’язання цього завдання — з боку душі чи з боку тіла — і з ким, з огляду на це завдання, міняти взаємини — з Арнгаймом чи з Туцці; але вирішити це їй допоміг зовнішній світ, бо коли душа з її любовними загадками вислизала від Діотими, мов рибина, яку намагаєшся втримати голіруч, то численні поради заклопотана пошуками страдниця знайшла, на свій подив, у книжках, написаних у дусі часу, коли вперше зважилася взятися за свою долю з другого, фізичного кінця, що його представляв її чоловік. Діотима не знала, що наш час, який поняття любовної пристрасти покинуло, очевидно, через те, що воно має характер швидше релігійний, ніж сексуальний, — отож що наш час зневажливо гребує звертати увагу ще й на кохання, маючи його за дитячу забавку, натомість, однак, спрямовує свої зусилля на шлюб і досліджує його природні процеси в усіх їхніх різновидах активно й докладно. Уже тоді з’явилося багато таких книжок, які зі щирим переконанням учителя фізкультури вели мову про «перевороти в статевому житті» й намагалися допомогти людям бути й одруженими, й усе ж таки задоволеними. У тих книжках чоловік і жінка називалися лише «носіями чоловічих і жіночих зародків» або «сексуальними партнерами», а нудьгу між ними, яку належало проганяти, чергуючи всілякі розумові й фізичні розваги, охрестили «сексуальними проблемами». Коли Діотима обклалася цією літературою, чоло в неї спершу наморщилось, а тоді розгладилося, бо це било по шанолюбству; адже досі її оминало нове велике віяння часу; і нарешті Діотима у захваті вражено схопилася за чоло: вона, хто все ж таки спромігся подарувати світові мету (хоч іще й не зрозуміло було, яку саме), ніколи навіть не здогадувалася, що й до виснажливих прикрощів подружнього життя можна ставитися з інтелектуальною перевагою. Така можливість дуже відповідала її схильностям і раптом відкрила перед нею перспективу підійти до взаємин із власним чоловіком, що в них доти вона вбачала лише джерело своїх страждань, як до певної науки чи й мистецтва.

— Навіщо пориватися в далечінь, коли добро — ось воно, поруч, — казала Бонадея, підтверджуючи свої слова властивою їй пристрастю до банальних фраз і цитат.

Бо потім вийшло так, що завжди ладна допомагати Діотима невдовзі вже дивилася на неї як на свою ученицю в таких питаннях і відповідно з нею й поводилася. Діялося це за педагогічним принципом «учитися навчаючи» і, з одного боку, тривалий час допомагало Діотимі діставати з поки що досить безладних і їй самій незрозумілих вражень від її нового чтива щось таке, в чому вона була твердо переконана, — завдяки тій щасливій загадці «інтуїції», коли говориш навмання, а поціляєш у саме яблучко; а з другого боку, це було вигідно й Бонадеї, позаяк давало їй змогу справляти той зворотний вплив, без якого учень лишається безплідним навіть для найкращого вчителя. Її багаті, здобуті на практиці знання, хоч вона з обережности їх і приховувала, теоретику Діотимі слугували джерелом досвіду, до якого вона боязко приглядалася, відколи дружина начальника відділу Туцці заходилася з книжками в руках давати лад у своєму подружньому житті.

— Ось поглянь, — пояснювала Бонадея, — розумом мені до неї ой як далеко, безперечно, але в її книжках нерідко трапляються речі, в яких навіть я анічогісінько не петраю, й іноді це кидає її в такий розпач, що вона сумно так каже: «Ото ж бо й воно, що цього не можна вирішити, не виходячи за офіційний поріг подружньої спальні, для цього потрібна, на жаль, велика сексуальна практика й великий сексуальний досвід, набутий на живому матеріалі!»

— О Боже! — вигукнув Ульріх, якого вже на саму думку про те, що його доброчесна кузина захопилася «сексуальною наукою», душив сміх. — То чого ж вона, власне, хоче?

Бонадея зібрала докупи свої спогади про щасливе поєднання наукових зацікавлень доби з бездумною манерою висловлюватись.

— Йдеться про якомога кращий розвиток її статевого інстинкту й контролю над ним, — нарешті відповіла вона в дусі своєї вчительки. — І Діотима тримається переконання, що шлях до окриленої й гармонійної еротики має вести через якнайсуворіше самовиховання.

— І ви виховуєте себе обдумано? Та ще й, кажеш, якнайсуворіше?! Висловлюєшся ти просто чудово! — знову вигукнув Ульріх. — Але зроби ласку, поясни мені, навіщо Діотимі себе виховувати?

— Насамперед вона виховує, звісно, свого чоловіка! — поправила його Бонадея.

«Бідолашний!» — мимоволі подумав Ульріх і сказав:

— Тоді мені хотілося б знати, як вона це робить. Чого це ти раптом затнулася?

Через усі ці розпитування Бонадею справді скувало шанолюбство, як це буває з учнем-відмінником на іспиті.

— Її сексуальна атмосфера отруєна, — обережно пояснила вона. — І, щоб урятувати цю атмосферу, є лише один вихід: вони з Туцці мають якнайретельніше переглянути свою поведінку. Загальних правил тут немає. Треба придивлятися, як реаґує на життєві ситуації друге. А щоб нічого не пропускати, слід мати певне уявлення про статеве життя. Потрібно вміти порівнювати досвід, набутий на практиці, з результатами теоретичних досліджень, каже Діотима. Річ у тім, що нині жінка ставиться до сексуальної проблеми по-іншому, по-новому. Від чоловіка вона вимагає не просто, щоб він діяв, а щоб він діяв з глибоким знанням жіночої натури! — І, щоб відвернути Ульріхову увагу чи, може, через те, що це тішило її саму, весело додала: — Уяви собі лишень, як це має подіяти на її чоловіка, адже він про такі нові речі сном-духом не відає, а довідується переважно тоді, як роздягається в спальні, коли Діотима, скажімо, затиснувши поміж колін спідницю, шукає в напіврозпущених косах шпильки й раптом заводить таку розмову. Я перевірила це на власному чоловікові, і його тоді аж заціпило. Виходить, можна визнати одне: якщо «міцний шлюб» і є, то він має бодай ту перевагу, що спонукає партнера розкривати всю його еротичність. Саме це Діотима й намагається зробити з Туцці, якому трішечки бракує делікатности.

— Тяжкі часи настали для ваших чоловіків! — покепкував з неї Ульріх.

Бонадея засміялась, і з її сміху він зрозумів, як радо вона при нагоді уникла б гнітючої поважности своєї школи кохання.

Проте дослідницький запал в Ульріха не вгамовувався; він нюхом відчував, що його подруга, тепер уже перемінившись, замовчує щось таке, про що б їй кортіло побалакала, по суті, куди охочіше. Він довірчо заперечив, що, як ходять чутки, недолік обох тих нещасливих чоловіків досі нібито полягав скоріше в надто глибокій «еротичності».

— Ага, ти завше тільки про це й думаєш! — дорікнула йому Бонадея, закінчивши цю фразу довгим гострим поглядом, що завершувався гачком, і це досить легко можна було витлумачити як жалкування з приводу того, що до неї повернулася цнотливість. — Ти ж бо теж зловживаєш фізіологічним недоумством жінок!

— Чим-чим я зловживаю? О, та ти знайшла чудові слова для історії нашого кохання!

Бонадея легенько ляснула його по щоці й нервовими пальцями заходилася поправляти перед дзеркалом коси. Поглядаючи на Ульріха із дзеркала, вона кинула:

— Це з однієї книжки!

— Звичайно. І то з досить відомої.

— Але Діотима з цим не згодна. Вона щось там знайшла в іншій книжці, яка називається «Фізіологічна неповноцінність чоловіка». Ту книжку написала жінка. Гадаєш, це справді відіграє таку велику роль?

— Не знаю, про що ти, тому відповісти не можу нічого!

— Ну, то слухай! Діотима виходить з відкриття, яке вона називає «постійною готовністю жінки до сексуальної насолоди». Чи уявляєш ти, що це таке?

— Коли йдеться про Діотиму — ні!

— Не будь таким брутальним! — дорікнула йому подруга. — Це теорія дуже делікатна, і я спробую пояснити її тобі так, щоб ти не зробив хибних висновків з тої обставини, що я сиджу зараз у тебе вдома наодинці з тобою. Так ось, ця теорія ґрунтується на тому, що жінку можна кохати навіть тоді, коли вона не хоче. Тепер утямив?

— Утямив.

— Та цього, на жаль, і не заперечиш. А ось чоловік, стверджує ця теорія, дуже часто не може кохати, навіть якщо й хоче. Діотима каже, це науково доведено. Ти в це віриш?

— Кажуть, буває й так.

— Не знаю, — засумнівалася Бонадея. — Але Діотима каже, що якщо поглянути на це у світлі науки, то все стає зрозумілим само собою. Бо на відміну від жінки, яка готова до сексуальної насолоди постійно, чоловік, ну, одне слово, найбільш чоловіча його частина, дуже легко дає себе залякати. — Нарешті вона відвела від дзеркала обличчя, й воно виявилося бронзовим.

— Мені дивно чути це про Туцці, — промовив Ульріх, намагаючись відвернути її увагу.

— Я теж не думаю, що так воно було завжди, — сказала Бонадея. — Так вийшло потім і стало ще одним підтвердження цієї теорії, бо Діотима торочить йому про неї день при дні. Вона називає її теорією «фіаско». Оскільки носій чоловічих зародків так легко піддається цьому фіаско, то сексуально впевненим він почувається лише там, де йому немає потреби побоюватись будь-якої духовної переваги жінки, й тому чоловіки майже ніколи не зважуються мати до діла з жінкою, по-людському їм рівною. Принаймні вони відразу намагаються її якось притиснути. Діотима каже, буцімто лейтмотив усієї чоловічої еротики, а надто чоловічої пихи, — це страх. Великі люди його показують — тут вона має на увазі Арнгайма. Не такі великі ховають свій страх за зухвалістю й брутальним фізичним натиском і глумляться над духовним життям жінки — це я маю на увазі тебе! А вона — свого Туцці. Оце неодмінне ваше «Зараз або ніколи!», яким ви так часто доводите нас до падіння, — то лише своєрідне компост.

Вона хотіла була сказати «компостування», але Ульріх допоміг їй і сказав:

— Компенсація.

— Атож. Так ви позбуваєтесь думки про свою фізичну неповноцінність!

— І що ж ви надумали робити? — смиренно спитав Ульріх.

— З чоловіками треба намагатися бути люб’язними! Тим-то я до тебе й прийшла. Побачимо, як ти це сприймеш!

— А Діотима?

— Господи, що тобі до Діотими?! В Арнгайма очі на лоба лізуть, коли вона каже йому, що чоловіки високого розуму цілковите задоволення дістають, схоже, лише з неповноцінними жінками, на жаль. А з жінками такого самого духовного рівня, як у них самих, зазнають невдачі, і це науково доведено завдяки тій пані фон Штайн і отій Вульпіус. (Бачиш, тепер це прізвище вже не викликає в мене труднощів. А що вона була відомою сексуальною партнеркою одного вже не молодого олімпійця, то про це я знала, певна річ, завжди!)

Ульріх іще раз спробував перевести розмову на Туцці, щоб відвернути її від себе. Бонадея засміялася; вона розуміла жалюгідний стан того дипломата, що як чоловік їй дуже подобався, і в ролі Діотиминої спільниці зловтішалася з приводу того, що йому доводилося страждати під різками душі. Вона розповіла, нібито Діотима у взаєминах зі своїм чоловіком виходить з передумови, що має звільнити його від страху перед нею і через це навіть трохи змирилася з його «сексуальною брутальністю». Діотима, мовляв, визнає: помилка всього її життя в тому, що її значення виявилося завеликим для простодушної потреби в перевазі, властивої як чоловікові її партнеру в шлюбі, й тепер вона намагається, мовляв, це згладити, приховуючи свою духовну перевагу за пристосовницьким еротичним кокетуванням.

Ульріх перебив її, зацікавлено спитавши, що вона під цим розуміє.

Бонадея втупилася в нього серйозним поглядом.

— Наприклад, вона каже йому: «Досі суперництво між нами — хто з нас двох важливіший — псувало нам життя». А потім погоджується з ним у тому, що отруйний вплив прагнення чоловіків до самоствердження позначається й на всьому суспільному житті…

— Але ж це — ні кокетування, ані еротика?! — заперечив Ульріх.

— Ба ні! Ти не забувай, що чоловік, якщо в ньому справді кипить пристрасть, обходиться із жінкою так, як кат зі своєю жертвою. Без цього немає прагнення до самоствердження, як це тепер називають. А з другого боку, ти ж бо не заперечуватимеш, що сексуальний інстинкт має значення й для жінки?!

— Звичайно, не заперечуватиму!

— Гаразд. Але в сексуальних стосунках для повноти щастя потрібно, щоб партнери були рівне з рівним. Якщо хочеш, щоб обійми твого партнера в коханні завершилися успіхом, треба визнати його рівноправним, а не дивитися на нього, лише як на безвольне продовження самого себе, — провадила вона, вдавшись до манери висловлюватися своєї наставниці, як ото, бува, на слизькій поверхні мимоволі з переляку піддаються інерції власного руху. — Бо коли вже й жодні інші людські стосунки не терплять постійного пригнічення й пригнічености, то статеві — й поготів!…

— Ого! — відказав Ульріх.

Бонадея стиснула його руку вище ліктя, й очі її зблиснули, мов летюча зірка.

— Мовчи! — видихнула вона. — Усім вам бракує самостійно набутого знання жіночої психіки! І якщо ти хочеш, щоб я й далі розповідала про твою кузину… — Але цієї миті сили її вичерпались, і тепер очі в неї зблиснули, наче в тигриці, повз чию клітку проносять м’ясо. — Ні, я не можу чути про це вже й сама! — вигукнула вона.

— Невже вона й справді так говорить? — спитав Ульріх. — Вона й справді так сказала?

— Та я що Божого дня тільки й чую, що «сексуальна практика», та «вдалі обійми», та «животрепетні моменти кохання», та «залози», та «секреція», та «притлумлені бажання», та «еротичне тренування» й «реґулювання статевого потягу»! Либонь, кожне має ту сексуальність, на яку він чи вона заслуговує, принаймні так стверджує твоя кузина. Але невже я доконче заслуговую на таку високу?!

Вона затримала своїм поглядом Ульріхів погляд.

— Гадаю, що ні, — неквапно відповів її приятель.

— Зрештою, можна ж бо й сказати, що моя багата емоційна обдарованість свідчить про особливо цінні фізіологічні властивості? — спитала Бонадея, щасливо-двозначно всміхаючись.

До відповіді вже не дійшло. Коли по досить тривалому часі Ульріх відчув у собі якийсь спротив, крізь просвіти у фіранках іскрився живий день, і досить було поглянути в бік вікон, як затемнена кімната починала скидатися на склеп почуттів, що до невпізнання всохлися. Бонадея лежала із заплющеними очима, не подаючи жодних ознак життя. Відчуття, які тепер давало їй власне тіло, певною мірою нагадували відчуття дитини, впертість якої зламано дубцем. Кожна латочка її тіла, донесхочу ситого й розбитого, очікувала ніжности морального прощення. Від кого? Певна річ, не від чоловіка, в чиєму ліжку вона оце лежала і кого недавно благала вбити її, тому що хіть її годі було вгонобити ані жодними новими, ані ще натужнішими зусиллями. Очей вона не розплющувала, щоб не бачити його. Вона лише спробувала подумати: «Я лежу в його ліжку!» Цю фразу та ще одну: «Я вже не дам прогнати мене звідси!» доти вона викрикувала подумки; тепер обидві ці фрази просто виражали ситуацію, з якої годі було вийти без прикрих прецедентів, що її ще очікували. Бонадея неквапно, спроквола повернула свої думки до того місця, де вони урвалися.

Вона згадала про Діотиму. Помалу на пам’ять спадали слова, цілі фрази й уривки фраз, але переважно це було лише відчуття задоволення своєю присутністю, коли в розмовах довкола бриніли, проносячись повз її вуха, такі незрозумілі слова (їх навіть важко було запам’ятати), як гормони, миґдалики, хромосоми, зиготи чи внутрішня секреція. Бо, щойно їх розмивало наукове освітлення, цнотливість її навчительки не знала жодних меж. Діотимі нічого не варто було сказати в колі своїх слухачів: «Статеве життя — це не ремесло, яке можна опанувати, воно має завжди лишатися для нас високим мистецтвом, і його нам судилося опанувати в самому житті!» — але воднораз не відчувати нічого ненаукового, як тоді, коли в запалі говорила про «стимулюючий» чи «вагомий момент». І такі ось вирази її учениця пригадувала тепер з усією точністю. Критичний аналіз обіймів, з’ясування їхнього фізичного аспекту, ерогенні зони, шлях до найвищого задоволення жінки, дисципліновані, уважні до своєї партнерки чоловіки… Ще якусь годину тому Бонадея почувалася підло ошуканою цими науковими, інтелектуальними, піднесено-шляхетними термінами, які зазвичай викликали в неї захват. Те, що такі слова мають значення не лише для науки, а й для почуттів, вона, на свій подив, усвідомила аж тоді, коли з їхнього залишеного без уваги емоційного боку вже шугонуло полум’я. І тоді вона зненавиділа Діотиму. «Про такі речі говорити так, що від них уся втіха пропадає!» — подумала вона й, охоплена страшним бажанням помсти, вже майже не сумнівалася, що Діотима, сама маючи чотирьох чоловіків, їй, Бонадеї, анічогісінько не дозволяє й отак дурить їй голову. Атож, просвіта, за допомогою якої сексологія покладає край темним підступам статі, Бонадеї й справді видалася Діотиминими інтрижками. Тепер вона не розуміла цього так само, як своєї палкої туги за Ульріхом. Вона спробувала відновити в пам’яті хвилини, коли розбурхалися всі її думки й почуття. Приблизно так, мабуть, не може збагнути себе людина, що сходить кров’ю, коли згадує про свою нетерплячку, яка спонукала її зірвати із себе пов’язку! Бонадеї спав на думку граф Ляйнсдорф, який подружнє життя назвав високим служінням, а Діотимині книжки, де йшлося про подружнє життя, порівняв із раціоналізацією службових стосунків; на думку їй спав мультимільйонер Арнгайм, який відродження подружньої вірности за допомогою ідеї тіла назвав справжнім велінням часу; спали їй на думку й багато інших знаменитих чоловіків, що з ними вона познайомилася за цей час і вже навіть не пригадувала, гладкі вони чи худі, короткі в них ноги чи довгі. Бо вона бачила в них лиш осяйне поняття знаменитости, і його доповнювала невиразна фізична маса на взірець того, як смаженій тушці молодого голуба надає змісту добре натоптана начинка з городини, що прожилками просвічується крізь ніжну шкірку. Міркуючи про все це, Бонадея заприсягалася собі, що вже повік не стане здобиччю тих раптових штормів, які збивають докупи високе й низьке, і присягалася так ревно, що духовним зором, не маючи жодної фізичної певности, вже бачила себе, якщо тільки вона суворо дотримуватиметься власних намірів, коханою найкращого, найшляхетнішого з усіх чоловіків, котрого вибере собі з-поміж залицяльників своєї великої подруги. Та позаяк наразі не можна було заперечувати, що вона, до того ж іще сяк-так одягнена, лежала в Ульріховому ліжку, не бажаючи розплющувати очей, то це глибоке відчуття добровільного самоприниження, замість і далі давати втіху, обернулося на жалюгідне роздратування й злість.

Глибока причина пристрасти, через яку Бонадеєне життя поділялося на такі протилежності, полягала не в чуттєвості, а в шанолюбстві. Про це розмірковував Ульріх, який добре знав свою подругу; він мовчав, щоб не викликати її докорів, і розглядав її обличчя, яке ховало від нього свій погляд. Первісна форма всіх її палких жадань уявлялася йому жаданням почестей, яке заблукало й потрапило не в ті канали, навіть буквально не в ті нервові канали. А й справді, чому соціальне шанолюбство в намірах побивати рекорди, яке зазвичай має право тріумфувати, коли випивають найбільше пива чи поначіплюють на шию найбільших коштовних каменів, — чому це шанолюбство не могло коли-небудь виявитися й так, як у Бонадеї, — німфоманією?! Щоправда, тепер, коли це сталося, вона цю форму покаянно відкинула, він це бачив і добре розумів, що саме глибока Діотимина неприродність Бонадеї, чиє тіло й без сідла завжди вмів осідлати диявол, мала б імпонувати, здаватися райською. Він розглядав її очні яблука, які, вгамувавшись, важко лежали в своїх улоговинах; він бачив перед собою її смаглявий, зухвало-кирпатий ніс і почервонілі ніздрі з гострими краями; він трохи збентежено розглядав різноманітні лінії цього тіла: ту, де на гладенькому корсеті ребер лежала велика, кругла грудь; ту, де з цибулини клубів виростала прогнута спина; розглядав лінію гострих, цупких клавіш нігтів поверх м’яких пучок. А коли він нарешті довго і з відразою заходився придивлятись до кількох невеличких волосин, що стриміли перед його очима з ніздрів коханки, на нього також наринули спогади про те, якою звабою ще недавно була для його жадань ця сама людина. Поривчасто-двозначна усмішка, з якою Бонадея прийшла «порозумітися», невимушеність, з якою вона відкидала всі докори чи повідомляла що-небудь новеньке про Арнгайма, ба навіть майже дотепна цього разу точність її спостережень… Вона справді змінилась на краще, стала, здавалося, більш незалежною, сили, що підносили її вгору й кидали вниз, почувалися в ній урівноваженіше й вільніше, і Ульріха, який останнім часом дуже страждав від власної серйозности, ця відсутність у неї морального тягаря цілюще освіжила; він ще й тепер відчував, як радо слухав її тоді й спостерігав за грою її обличчя, що нагадувала гру сонця й хвиль. І раптом, поки очі його ще розглядали тепер уже спохмурніле Бонадеїне обличчя, йому спало на думку, що злими можуть бути, власне, лише люди серйозні. «Люди веселі, — міркував він, — від цього, можна вважати, просто застраховані. Це так само, як злодій в опері завжди співає басом!» Якимсь підозрілим чином це означало й для нього, що глибоке й похмуре між собою пов’язані; адже нема сумніву в тому, що будь-яка провина стає легшою, якщо її припустилася весела людина «через свою легковажність»; а з другого боку, можливо, що це стосується лише кохання, де спокусники мляві й нерішучі спричиняють біди куди руйнівніші й непростиміші, ніж легковажні, навіть якщо одні й другі роблять просто те саме. Отак він розмірковував і був не лише розчарований тим, що година кохання, легко розпочавшись, завершувалася сумно, але й несподівано пожвавішав.

За всім цим Ульріх якось непомітно для себе забув про теперішню Бонадею; в задумі повернувшись до неї спиною й підперши рукою голову, він дивився крізь стіни на щось далеке-далеке, коли оце його глухе мовчання спонукало її нарешті розплющити очі. Цієї хвилини він, ні про що не здогадуючись, міркував про те, як одного разу перервав був поїздку, не доїхавши туди, куди хотів, бо той прозорий день по-звідницькому скинув таємниче покривало з околиць, спокусив його вийти зі станції на прогулянку, а коли настала ніч, облишив без речей у якомусь містечку, де він саме опинився, проблукавши кілька годин. Ульріх узагалі, як йому пригадувалося, завжди схильний був завіюватися хтозна-куди й на хтозна-скільки часу і ніколи не повертатись тим самим шляхом; і раптом один дуже далекий спогад, що належав до того періоду його дитинства, куди він зазвичай ніколи не діставався, пролив світло на його життя. Крізь шпарину незмірно короткого часу він, здалося йому, знову відчув оте загадкове бажання, що тягне дитину до речі, яку вона бачить і хоче її торкнутися чи навіть стромити до рота, на чому й завершуються, немовби зайшовши в глуху вуличку, всі чари; і стільки ж, мабуть, часу йому здавалося, ніби точнісінько таке саме, не краще й не гірше, і те бажання дорослих, яке вабить їх у далеку далину, щоб зробити її близькою, бажання, що володіло й ним самим і, судячи з його лише трохи замаскованої допитливістю беззмістовности, вочевидь вирізнялося якоюсь необхідністю; і втретє тло цієї картини обернулося, нарешті, на той сповнений нетерпіння й розчарування епізод, в який, хоч обоє вони цього й не прагнули, вилилося їхнє нинішнє побачення. Оце вилежування поруч у ліжку тепер видалося йому таким по-дитячому наївним і безглуздим, що далі вже нікуди. «Але що ж можна цьому протиставити — оту застиглу, повітряно-безмовну любов до далекої далини, таку саму безплотну, як день ранньої осени? — спитав він себе. — Теж, мабуть, просто своєрідна дитяча гра, — із сумнівом подумав він і пригадав кольорові картинки з тваринами, картинки, що їх у дитинстві він любив палкіше, ніж оце сьогодні свою подругу. Але Бонадея надивилася на його спину вже досить для того, щоб усвідомити свій неталан, і сказала йому:

— Це все через тебе!

Ульріх з усмішкою обернувся до неї і, не довго думаючи, відповів:

— За кілька днів приїде моя сестра й зостанеться жити в мене. Я тобі вже казав? Ми тоді навряд чи зможемо зустрічатись.

— Надовго? — спитала Бонадея.

— Надовго, — відповів Ульріх і знов усміхнувся.

— То й що? — сказала Бонадея. — Хіба це — перешкода? Чи не хочеш ти переконати мене, що сестра не дозволить тобі мати коханку?

— Саме в цьому я й хочу тебе переконати, — відповів Ульріх. Бонадея засміялася.

— Сьогодні я прийшла до тебе просто так, без ніякого наміру, а ти навіть не дав мені розповісти все до кінця! — дорікнула вона йому.

— Натура в мене влаштована, як та машина, що безперервно знецінює життя! — відповів Ульріх. — Мені хочеться коли-небудь стати іншим!

Зрозуміти Ульріха Бонадея ніяк не могла, однак цієї хвилини норовливо згадала, що кохає його. Вона раптом перестала бути невгамовним привидом власних нервів, зробилася якоюсь переконливо природною і сказала просто:

— Ти закрутив з нею роман!

За ці слова Ульріх її покартав і то суворіше, ніж хотів.

— Я поклав собі довго не любити жодної жінки по-іншому, ніж так, ніби вона мені — сестра, — сказав він і змовк.

Його мовчання затяглося й справило на Бонадею враження глибшої рішучости, ні це, можливо, було в ньому закладено.

— О, та ти ж збоченець! — раптом застережливо-пророчо вигукнула вона й підхопилася з ліжка, щоб якомога скоріше податися знов до Діотими, до її школи любовної премудрости, двері якої перед покаянно-посвіжілою блудницею стояли простодушно відчинені.

24. Аґата вже справді тут

Увечері цього дня надійшла телеграма від Аґати, а пополудні другого дня приїхала й вона сама.

Ульріхова сестра мала з собою лише кілька валіз — так, як вона й задумала: зоставити все в минулому; а проте число тих валіз не зовсім відповідало її намірам: «Викинь усе, що маєш, у вогонь — аж до черевиків!» Ульріх, почувши про ці наміри, розсміявся: вогню уникли навіть дві коробки з капелюшками.

На Аґатиному чолі проступив чарівний вираз образи й марних роздумів про неї.

Чи мав рацію Ульріх, коли висловив невдоволення таким недосконалим виявом почуттів, глибоких і прекрасних, — хтозна, бо це запитання Аґата обійшла мовчанкою; радість і рейвах, мимоволі викликані її приїздом, шуміли в неї у вухах і мерехтіли в очах, як танок під духовий оркестр. Вона була дуже весела й почувалася трохи розчарованою, хоч нічого певного й не очікувала, і, поки їхала сюди, навіть зумисне не важилася ні на що розраховувати. Вона лише враз відчула глибоку втому, пригадавши минулу ніч, коли до ранку не склепила очей. І зраділа, коли невдовзі Ульріх зізнався, що, одержавши її телеграму, вже не встиг перенести якусь свою зустріч, призначену на пообідню пору; він пообіцяв за годину повернутись і з милою, аж смішною, церемонністю влаштував сестру на канапі у себе в кабінеті.