Людина у високому замку

11

Для райхсконсула у Сан-Франциско, фрайгера Г'юґо Райса, початок робочого дня виявився неочікуваним і тривожним. В офісі на нього чекав відвідувач: огрядний немолодий чоловік із важкою щелепою, рябою шкірою і осудливо нахмуреними бровами, чорними й кошлатими. Чоловік встав і підняв руку, пробурмотівши партійне привітання: — Гайль.

— Гайль,— відповів Райс.

Подумки він застогнав, але спромігся зберегти на обличчі ввічливу офіційну усмішку.

— Гер Кройц фон Мере. Я здивований. Проходьте. Він відімкнув кабінет, роздумуючи, де віце-консул і хто впустив сюди шефа Служби безпеки. Хай там як, він був тут. Із цим уже нічого не можна було вдіяти.

Йдучи за ним слідом, заклавши руки в кишені свого темного шерстяного пальта, Кройц фон Мере сказав: — Слухайте, фрайгере, ми знайшли цього агента контррозвідки. Цього Рудольфа Веґенера. Він приходив до їхнього старого пункту зв'язку, за яким ми спостерігаємо,— Кройц фон Мере загиготів, оголюючи величезні золоті зуби,— і ми простежили за ним до готелю.

— Добре,— сказав Райс, помітивши, що пошта уже лежить на столі.

Отже, Пфердегуф десь тут. Поза сумнівом, він не відчиняв кабінет, щоб не дати шефу Служби безпеки провести маленький неформальний обшук.

— Це важливо,— сказав Кройц фон Мере,— я доповів про це Кальтенбруннеру. Найвища пріоритетність. Вам от-от надійде повідомлення з Берліна, якщо, звісно, ці Unratfressers[74] там, удома, нічого не наплутали.

Він сів на стіл консула, дістав з кишені пальта стосик складених удвоє паперів й акуратно розгорнув їх, ворушачи губами.

— Він використовує ім'я Бейнс. Удає з себе шведського промисловця, торгового представника чи когось, пов'язаного із виробництвом. Сьогодні вранці о восьмій десять йому зателефонував японський чиновник. Говорив про зустріч о десятій двадцять в його офісі. Ми зараз намагаємося відстежити цей дзвінок. Можливо, за півгодини будемо вже все знати. Мені повідомлять сюди.

— Ясно.

— Тепер ми можемо затримати цього агента,— говорив далі Кройц фон Мере.— Якщо нам це вдасться, ми, звісно, відправимо його назад у Райх першим же літаком «Люфтганзи». Однак японоси чи уряд у Сакраменто можуть висловити протест і спробувати цьому перешкодити. У такому разі вони направлять протест вам. Правду кажучи, вони можуть чинити величезний тиск. І підженуть навіть вантажівку цих горлорізів з ток-коки в аеропорт.

— Ви не зможете приховати це від них?

— Надто пізно. Він уже прямує на зустріч. Можливо, нам доведеться схопити його прямо там, на місці. Увірватися, скрутити його і вшитися.

— Мені це не подобається,— сказав Райс,— що як у нього там зустріч із дуже важливим японським достойником? Можливо, зараз у Сан-Франциско перебуває особистий представник імператора. Днями про це ходили чутки...

— Це не має значення,— перервав його Кройц фон Мере,— він громадянин Німеччини. Підпорядковується законам Райху.

«А ми знаємо, який у Райху закон»,— подумав консул.

— У мене напоготові загін,— продовжував Кройц фон Мере,— п'ятеро гарних хлопців,— він захихотів.— На вигляд — скрипалі. Милі аскетичні обличчя. Натхненні. Трохи схожі на студентів-богословів. Вони проникнуть всередину. Японоси подумають, що це струнний квартет...

— Квінтет.

— Так. Вони пройдуть аж до дверей — одягнені вони саме так, як треба,— фон Мере поглянув на консула.— Приблизно як ви.

«Спасибі»,— подумав Райс.

— Вони підійдуть до цього Веґенера, не криючись, серед білого дня. Оточать його. Удаватимуть, ніби хочуть щось передати. Якесь важливе повідомлення,— бубонів далі Кройц фон Мере, а консул тим часом почав проглядати свою пошту.— Жодного насильства. Просто: «Гере Веґенер. Пройдіть, будь ласка, з нами. Ви ж розумієте». І маленька голка втикається між його хребцями. Раз — і верхній нервовий вузол паралізовано.

Райс кивнув.

— Ви слухаєте?

— Ganz bestimmt[75].

— Потім вони вийдуть. В машину його. І швиденько до мого офісу. Японоси піднімуть страшенний галас. Але до останнього зберігатимуть ввічливість.— Кройц фон Мере незграбно підвівся, перекривлюючи японські поклони.— Дуже нечемно з вашого боку, гере Кройц фон Мере. Однак, гере Веґенер, прощавайте...

— Бейнс,— поправив Райс,— хіба він не це ім'я використовує?

— Бейнс. Як прикро, що ви їдете! Можливо, наступного разу ми зможемо довше поспілкуватися.

На столі Райса задзвонив телефон, і Кройц фон Мере припинив свою виставу.

— Мабуть, це до мене.

Він потягнувся до телефону, але Райс підійшов і сам підняв слухавку.

— Райс слухає.

Незнайомий голос сказав:

— Консуле, це Ausland Fernsprechamt[76] у Новій Шотландії. Трансатлантичний телефонний дзвінок із Берліна. Терміново.

— Гаразд,— сказав Райс.

— Секунду, консуле.

Тихе потріскування у слухавці.

Потім інший голос, жінки-операторки:

— Kanzlei[77].

— Так, це Ausland Fernsprechamt у Новій Шотландії. Телефонний дзвінок для райхсконсула у Сан-Франциско. Консул слухає.

— Зачекайте.

Довга пауза. Поки вона тривала, Райс і далі однією рукою гортав листи.

Кройц фон Мере спокійно дивився на нього.

— Гере консуле, даруйте, що забираю ваш час,— промовив чоловічий голос.

У жилах Райса вмить застигла кров. Баритон. Райс упізнав цей ввічливий, добре поставлений голос.

— Це доктор Ґеббельс.

— Так, канцлере.

По той бік столу Кройц фон Мере повільно розплився в усмішці. Його щелепа уже не звисала.

— Генерал Гайдрих попросив мене зателефонувати вам. У Сан-Франциско перебуває агент контррозвідки. Його звати Рудольф Веґенер. Ви маєте всіляко співпрацювати з поліцією у цій справі. Немає часу пояснювати. Просто надайте своїх людей у повне розпорядження поліції. Ich danke Ihnen sehr dabei[78].

— Я зрозумів, гере канцлере,— сказав Райс.

— На все добре, консуле.

Райхсканцлер повісив слухавку.

Коли Райс і собі поклав слухавку, Кройц фон Мере уважно подивився на нього.

— Ну як, я не помилився?

— Нема про що сперечатися,— знизав плечима Райс.

— Випишіть нам дозвіл на примусову екстрадицію цього Веґенера до Німеччини.

Діставши ручку, Райс виписав дозвіл, підписав його і передав шефу Служби безпеки.

— Дякую. Отже, коли вам зателефонують японоси і почнуть скаржитися...

— Якщо вони зателефонують.

Кройц фон Мере пильно поглянув на нього.

— Зателефонують. Зв'яжуться з вами через п'ятнадцять хвилин після того, як ми схопимо цього Веґенера.

Від його жартівливої клоунської манери не лишилося й сліду.

— Ніяких струнних квінтетів,— сказав Райс.

Кройц фон Мере не відповів.

— Ми схопимо його десь до обіду, отже, будьте напоготові. Можете сказати японосам, що він гомосексуал чи шахрай. Щось таке. Що вдома його розшукують за тяжкі злочини. Не кажіть, що він політичний злочинець. Ви ж знаєте, вони не визнають дев'яноста відсотків націонал-соціалістичних законів.

— Я знаю,— сказав Райс,— і знаю, що робити.

Він почувався роздратованим і пригніченим.

«Влаштували все за моєю спиною,— сказав він собі,— як завжди. Зв'язалися з управлінням канцлера. Виродки».

У нього трусилися руки.

«Це через дзвінок доктора Ґеббельса? Трепет перед всесильним? Чи гіркота, відчуття, що тебе загнали у глухий кут?.. Щоб її, цю поліцію. Вони стають дедалі сильнішими. Уже й Ґеббельс на них працює, вони правлять Райхом.

Але що я можу зробити? Що тут взагалі можна зробити?»

«Краще співпрацювати,— неохоче подумав він.— Зараз не час виступати проти цієї людини. Очевидно, він може домогтися вдома чого завгодно, і навіть відставки будь-кого, хто налаштований до нього вороже».

— Я бачу,— сказав він уголос,— що ви не перебільшували важливість цієї справи, Herr Polizeifuhrer[79]. Очевидно, безпека всієї Німеччини залежить від того, наскільки швидко ви викриєте цього шпигуна, зрадника, чи ким він там є.

У глибині душі він корчився від власних слів.

Однак Кройцу фон Мере, здається, сподобалося.

— Дякую вам, консуле.

— Можливо, ви всіх нас урятували.

— Ми його ще не взяли,— похмуро сказав Кройц фон Мере.— Почекаємо. Швидше б уже мені зателефонували.

— Я розберуся з японцями,— сказав Райс,— у мене неабиякий досвід, ви ж знаєте. Їхні скарги...

— Не базікайте,— перервав його фон Мере,— я маю зосередитися.

Його явно розтривожив дзвінок від канцлера, і тепер він відчував тягар відповідальності.

«Можливо, цей тип утече, і тобі це коштуватиме посади,— подумав консул.— Ти і я — ми обоє будь-якої миті можемо опинитися на вулиці. Твоє становище не надійніше за моє».

«Взагалі-то,— подумав він,— добре було б, якби якісь невеликі затримки пригальмували твою роботу, Herr Polizeifuhrer. Якась незначна перешкода, яку ніхто не зможе відстежити. Наприклад, коли японці прийдуть сюди скаржитися, мені, можливо, вдасться натякнути їм, яким рейсом „Люфтганзи“ цього суб'єкта мають доправити додому... Або, навіть не вдаючись до таких кроків, я можу ще більше роздмухати їхнє обурення, скажімо, ледь помітним презирливим вишкіром, який покаже їм, що Райх із них насміхається, не сприймає жовтих чоловічків всерйоз. Їм легко допекти. І якщо вони достатньо роздратуються, вони можуть звернутися безпосередньо до Ґеббельса.

Багато можна зробити. Служба безпеки насправді вивезе цього суб'єкта за межі ТША без моєї активної співпраці. Якщо мені тільки вдасться натиснути на потрібну кнопку...»

«Терпіти не можу, коли мене намагаються обійти,— сказав собі фрайгер Райс,— збіса дискомфортне відчуття. Це так нервує, що я не можу спати, а коли я не можу спати, то не можу виконувати свою роботу. Отже, мій обов'язок перед Німеччиною — владнати цю проблему. Мені буде набагато спокійніше вночі, та, власне, і вдень, якщо цей неотесаний баварський горлоріз повернеться додому і писатиме звіти в якомусь провінційному поліцейському відділку.

Проблема в тому, що момент непідхожий. Поки я намагаюся вирішити, як...»

Задзвонив телефон.

Цього разу Кройц фон Мере швидше простягнув руку до слухавки, і консул Райс його не перепиняв.

— Алло,— сказав фон Мере.

Тиша — він мовчки слухав.

«Уже?» — подумав Райс.

Але шеф Служби безпеки простягнув йому слухавку.

— Це до вас.

Зітхнувши з полегшенням у глибині душі, Райс узяв слухавку.

— Якийсь учитель,— пояснив фон Мере,— запитує, чи немає у вас плакатів із краєвидами Австрії для їхньої школи.

Близько одинадцятої дня Роберт Чілден замкнув свою крамницю і пішки вирушив до офісу Пола Касоури.

На щастя, Пол був не зайнятий. Він ввічливо привітав Чілдена і запропонував йому чай.

— Я не заберу у вас багато часу,— сказав Чілден, коли напій уже принесли.

Кабінет Пола, хоч і маленький, був обставлений у сучасному мінімалістичному стилі. На стіні висіла всього одна прекрасна картина — «Тигр» Муці Фанчаня[80], шедевр кінця XIII століття.

— Завжди радий вас бачити, Роберте,— сказав Пол тоном, який здався Чілдену прохолодним.

Чи, можливо, це йому просто почулося. Чілден обережно подивився на Пола з-понад чашки. Той, безумовно, мав дружній вигляд. І все ж Чілден відчував якусь зміну.

— Вашу дружину розчарував мій недолугий подарунок. Можливо, я навіть образив її. Однак, як я пояснював, передаючи вам подарунок, коли йдеться про щось нове та невипробуване, то це важко достеменно оцінити — принаймні простому торговцеві. Безумовно, ви з Бетті краще можете судити про це, аніж я.

— Вона не розчарована, Роберте,— сказав Пол,— я ще не передав їй прикрасу.

Він дістав білу коробочку із шухляди свого столу.

— Я не виносив її з цього кабінету.

«Здогадався,— подумав Чілден.— Кмітливий чоловік.

Навіть не сказав їй. Так от у чім річ. Тепер варто лише сподіватися, що він не накинеться на мене. Не звинуватить у спробі звабити його дружину».

«Йому під силу мене знищити»,— сказав собі Чілден.

Він продовжував обережно попивати чай із незворушним виразом обличчя.

— Он як? — тихо запитав він.— Цікаво.

Пол відкрив коробочку, дістав шпильку і почав її розглядати. Він підніс її до світла, повертаючи під різними кутами.

— Я насмілився показати її кільком діловим партнерам,— сказав Пол,— людям, які поділяють моє захоплення американськими старожитностями й об'єктами, що мають загальномистецьке естетичне значення.— Він уважно поглянув на Роберта Чілдена.— Звісно, ніхто з них ніколи нічого подібного не бачив. Як ви й казали, це абсолютно нові витвори сучасного мистецтва. Здається, ви також згадували, що придбати їх можна лише у вас.

— Саме так.

— Хочете дізнатися, якою була їхня реакція?

Чілден вклонився.

— Ці люди розсміялися.

Чілден нічого не відповів.

— Коли того разу ви завітали до мене і принесли цю річ, навіть я сміявся, прикриваючи рукою рот, щоб ви не помітили. Звісно, щоб не ставити вас у незручне становище, я приховав свою іронію. Поза сумнівом, ви пам'ятаєте, що моя реакція була відносно стриманою.

Чілден кивнув.

Роздивляючись шпильку, Пол продовжував:

— Таку реакцію легко зрозуміти. У моїх руках шматок металу, який плавили, допоки він не втратив форму. Він нічого не виражає. Його не було створено за якимось задумом, принаймні свідомим. Це просто аморфна маса. Можна сказати, що це лише зміст, позбавлений будь-якої форми.

Чілден знову кивнув.

— І все ж я вже декілька днів розглядаю цю річ і — без жодної логічної причини — відчуваю певне емоційне захоплення. «Чому?» — міг би я запитати. Я навіть у цю мить не проектую на цей згусток металу свою психіку, як це роблять у німецьких психологічних тестах. Я й досі не бачу в ньому жодних обрисів або форм. Однак тут якимось чином присутнє Дао. Бачите? — він жестом запросив Чілдена поглянути.— Ця прикраса урівноважена. Сили всередині неї стабільні. У стані спокою. Ця річ, так би мовити, досягла миру зі всесвітом. Вона відділилася від нього і у такий спосіб змогла дійти гомеостазу.

Чілден кивнув, уважно подивився на прикрасу, але Пол уже не помічав його.

— Тут немає вабі, і бути не може. Але... — кінчиком нігтя він торкнувся шпильки.— Роберте, ця річ наділена У[81].

— Гадаю, ви маєте рацію,— сказав Чілден, намагаючись пригадати, що таке У. Слово було не японське, а китайське. Він вирішив, що це мудрість. Або розуміння. У кожному разі щось дуже позитивне.

— У було в руках майстра, і він передав його цій прикрасі. Можливо, сам він розуміє лише те, що річ вдалася. Вона довершена, Роберте. Споглядаючи її, ми самі наповнюємося У. Ми відчуваємо спокій, дарований не мистецтвом, а святістю. Пам'ятаю святилище в Хірошімі, де можна було побачити гомілку одного середньовічного святого. Однак то була реліквія, а це — штучно створена річ. Та — просто збереглася, а ця сповнена життя, тут і зараз. Завдяки медитаціям, у які я надовго поринув після ваших відвідин, я збагнув, яку цінність має ця річ на противагу історизму. Як бачите, я глибоко зворушений.

— Так,— сказав Чілден.

— Долучитися до божественного, не маючи ані історичної, ані художньої чи естетичної цінності — це диво. Саме тому, що це жалюгідний, нікчемний з вигляду шматочок металу. Роберте, це посилює У. Адже відомо, що У зазвичай міститься у найнепоказніших предметах, як у тому християнському афоризмі про «камінь, відкинутий будівничими». У можна відчути в такому мотлосі, як старий ціпок чи іржава бляшанка з-під пива, що лежить обабіч дороги. Однак у такому разі У перебуває всередині спостерігача. Це релігійне переживання. А тут майстер вклав У в саму річ, а не просто розгледів У, яке вже було в ній.

Пол поглянув на Чілдена.

— Я достатньо ясно висловлююся?

— Так.

— Інакше кажучи, ця річ відкриває перед нами цілий новий світ. Ми не можемо назвати це ані мистецтвом, адже воно не має форми, ані релігією. Що ж це? Я дуже багато розмірковував про цю шпильку, але все одно не можу збагнути. Нам явно бракує слова для позначення таких речей. Отже, ви маєте рацію, Роберте — це справді неповторна річ, цілком нова для цього світу.

«Неповторна,— подумав Чілден,— так, поза сумнівом. Це я розумію. А от усе інше...»

— Дійшовши цього висновку,— продовжив Пол,— я покликав до себе тих своїх ділових партнерів. Я насмілився, як-от тепер із вами, спробувати просвітити їх, полишивши тактовність. Ця річ наділена силою, що змушує відкинути звичні правила пристойності — настільки колосальною є необхідність передати її суть. Я вимагав, щоб ці люди вислухали мене.

Чілден знав, що для японця, такого, як Пол, майже нечувано було наполегливо переконувати інших у своїх поглядах.

— Результат був дуже оптимістичний. Під цим тиском вони змогли прийняти моє бачення, вони розгледіли те, що я описав їм у загальних рисах. Отже, воно було того варте. Після цього я відпочивав. От і все, Роберте. Я виснажений.— Він поклав шпильку у коробочку.— На цьому моя відповідальність закінчується. Тепер я вільний.

Він підштовхнув коробочку до Чілдена.

— Сер, це ваше,— з острахом сказав Чілден.

Ситуація не відповідала жодній знайомій йому моделі поведінки. Японський достойник розхвалює до небес піднесений йому дарунок, а потім повертає його назад. У Чілдена затрусилися коліна. Він і гадки не мав, що робити — стояв, посмикуючи себе за рукав, і обличчя в нього палало.

— Роберте, ви повинні сміливіше дивитися реальності в обличчя,— спокійно і навіть жорстко сказав Пол.

Збліднувши, Чілден пробурмотів:

— Я не розумію...

Пол підвівся і став навпроти нього.

— Дійте обережно. Це ваш обов'язок. Ви — єдиний торговий представник для цієї речі та інших, подібних до неї. Крім того, ви професіонал. Побудьте якийсь час на самоті. Помедитуйте. Можливо, зверніться до «Книги змін». А тоді перегляньте свої вітрини, рекламу, систему збуту.

Чілден дивився на нього, розкривши рота.

— І ви побачите напрямок. Як ви повинні діяти, щоб ці речі стали по-справжньому популярними.

Чілден був ошелешений. «Він каже, що я зобов'язаний взяти на себе моральну відповідальність за прикраси „Едфренк“!» Божевільно-невротичний японський світогляд: для Пола Касоури зв'язок із цими виробами — як духовний, так і діловий, — прийнятний лише тоді, коли він сягає найвищої інтенсивності.

А найгірше було те, що Пол явно говорив від імені японської культури та традиції, з самого її осердя.

«Обов'язок»,— гірко подумав Чілден. Варто лише взяти його на себе, і не позбудешся до кінця життя. До самої могили. Принаймні Пол, на свою радість, від цього обов'язку звільнився. А от для Чілдена це було, схоже, довічне тавро.

«Вони божевільні,— сказав собі Чілден.— Наприклад, вони не витягнуть зранену людину з канави, адже це накладає на них певну відповідальність. Як таке назвати? Гадаю, тут немає нічого дивного: чого ще чекати від людей, які, коли їм наказали збудувати копію британського міноносця, скопіювали все, аж до латок на котлах, а ще...»

Пол уважно дивився на нього. На щастя, завдяки великому досвіду Чілден умів автоматично приховувати будь-які ознаки своїх справжніх емоцій. Його обличчя набуло стриманого розсудливого виразу — така личина ідеально пасувала до ситуації. Він відчував її, цю маску.

«Це жахливо,— усвідомив Чілден.— Просто катастрофа. Краще б він подумав, що я намагаюся звабити його дружину».

Бетті. Тепер не було жодних шансів, що вона побачить цю прикрасу, що його початковий план здійсниться. У було несумісним із сексуальністю; як сказав Пол, воно було священним та урочистим, ніби реліквія.

— Я роздав їм ваші картки.

— Прошу? — перепитав Чілден, який досі борсався у своїх думках.

— Ваші візитні картки. Щоб вони могли прийти і поглянути на інші екземпляри.

— Ясно.

— Іще одне,— сказав Пол.— Один із них хоче обговорити все це з вами у себе в офісі. Я записав ім'я та адресу.— Пол простягнув Чілдену згорнутий клаптик паперу.— Він хоче, щоб розмова відбувалася у присутності його бізнес-партнерів. Він працює з імпортом. Гуртовим імпортом та експортом. Особливо до Південної Америки. Радіоприймачі, фотоапарати, біноклі, магнітофони тощо.

Чілден впився поглядом у папірець.

— Безумовно, він працює із величезними партіями,— сказав Пол.— Можливо, із десятками тисяч одиниць кожного найменування. Його компанія контролює різноманітні підприємства, які виготовляють для нього продукцію за низькою собівартістю. Усі вони розташовані на Сході, де робоча сила дешевша.

— Чому він...

— Такі речі,— перервав його Пол. Він знову ненадовго взяв у руки шпильку. Закривши кришку, він віддав коробочку Чілдену.— ...можна виготовляти у великих обсягах. Із некольорових металів або пластику. Штампувати. Будь-яку необхідну кількість.

— А як щодо У? Воно збережеться у тих речах? — запитав Чілден, трохи помовчавши.

Пол нічого не відповів.

— Ви радите мені зустрітися з ним?

— Так.

— Навіщо?

— Йдеться про амулети,— відказав Пол.

Чілден дивився на нього, нічого не розуміючи.

— Талісмани. Їх носять відносно малозабезпечені люди. Можна налагодити виробництво амулетів і торгувати ними вроздріб по всій Латинській Америці та на Сході. Знаєте, більшість звичайних людей досі вірить у магію. Заклинання. Зілля. Мені сказали, що це великий бізнес.

Обличчя Пола лишалося незворушним, голос нічого не виражав.

— Скидається на те,— повільно промовив Чілден,— що тут можна заробити чималі гроші.

Пол кивнув.

— Це ваша ідея?

— Ні,— відповів Пол.

Більше він нічого не додав.

«Твій роботодавець,— подумав Чілден.— Ти показав прикрасу своєму начальнику, а той знайомий із цим імпортером. Твій начальник — або якась впливова особа згори, хтось, хто має над тобою владу, хтось сильний і багатий — зв'язався із цим імпортером».

«І тому ти повертаєш мені цю прикрасу. Не хочеш брати участі в цьому,— усвідомив Чілден.— Але ми обоє знаємо, що я подамся за цією адресою і поговорю з тим чоловіком. Я мушу. Я не маю вибору. Я віддам ескізи у лізинг або братиму відсоток із продажів. Якось ми вже домовимося.

Від тебе тут уже нічого не залежить. Абсолютно. Дуже недоречно з твого боку намагатися тепер зупинити мене або сперечатися зі мною».

— Для вас це шанс стати дуже заможним,— сказав Пол.

Він продовжував дивитися прямо перед собою, не відводячи погляд.

— Мені ця ідея здається дивною,— сказав Чілден.— Робити амулети із таких витворів мистецтва — я цього не уявляю.

— Бо ви працювали в іншій сфері. Ви присвятили себе вишуканим предметам для обраних. Я сам такий. Такими є й ті, хто незабаром завітає у ваш магазин, люди, про яких я згадував.

— Що б ви зробили на моєму місці?

— Я б не став легковажити пропозицією респектабельного імпортера. Він мислить практично. Ми з вами й уявлення не маємо про те, як багато навколо неосвічених людей. Ідентичні, виготовлені на конвеєрі предмети можуть подарувати їм радість, яку нам ніколи не відчути. Нам потрібно знати, що ми володіємо чимось унікальним чи принаймні рідкісним, чимось таким, що є лише в небагатьох. І, звісно, це має бути щось направду автентичне. Не конвеєрна річ і не копія.

Він продовжував дивитися повз Чілдена, у порожнечу.

— Не те, що штампують десятками тисяч.

«Невже йому спала на думку правдива здогадка, що деякі старожитності у крамницях на кшталт моєї (не кажучи вже про численні екземпляри в його особистій колекції) — підробки? — подумав Чілден.— Здається, у його словах прозирає натяк на це. Так немов якоюсь іронічною ноткою в голосі він намагається повідомити мені про щось, чого не говорить відкрито. Двозначність. Таке трапляється у Книзі. Кажуть, що це риса східної ментальності».

«Насправді він запитує: „Хто ти, Роберте?“ Той, кого оракул називає „нижчою людиною“, чи той інший, для кого й призначено всю мудрість? Потрібно визначитися, тут і зараз. Можна прямувати одним шляхом або іншим, але не обома. Час вибрати».

«А яким шляхом — принаймні на думку Пола Касоури — піде велика людина? — запитав себе Роберт Чілден.— Те, що ми тут маємо,— не скарбниця тисячолітньої божественної мудрості, а лише думка одного смертного. Одного молодого японського бізнесмена.

Однак у цьому є певне зерно. У, як сказав би Пол. Для цієї ситуації У таке: попри нашу особисту відразу, немає сумнівів, що реальність на боці імпортера. Шкода, адже намір був зовсім іншим. Але потрібно пристосовуватися, як стверджує Книга.

А оригінальні прикраси, врешті-решт, можна й далі продавати у моїй крамниці. Справжнім поціновувачам, таким, як друзі Пола».

— Ви боретеся із собою,— зауважив Пол.— Поза сумнівом, ця ситуація належить до тих, коли людина воліє побути на самоті.

Він попрямував до дверей.

— Я вже вирішив.

У Пола зблиснули очі.

Чілден із поклоном сказав:

— Я зроблю, як ви радите. Одразу від вас піду до того імпортера.

Він узяв складений удвоє аркуш з адресою.

Дивно, але Пол, здається, був незадоволений. Він лише пробурчав щось у відповідь і знову сів за свій стіл.

«Годі розгадати, що в них на душі»,— подумав Чілден.

— Дуже вдячний за вашу ділову пораду,— сказав Чілден, готуючись іти.— Колись я віддячу вам, якщо матиму таку нагоду. Я не забуду вашої допомоги.

Однак молодий японець і досі не реагував.

«Правильно ми завжди казали: їх неможливо збагнути»,— подумав Чілден.

Коли Пол проводжав його до дверей, то видавався глибоко замисленим. І раптом видушив із себе:

— Американські майстри зробили цю прикрасу вручну, правильно? Це витвір їхньої фізичної праці?

— Так, від ескізу до полірування.

— Сер, а ці майстри погодяться взяти участь у проекті? Наскільки я розумію, вони для своїх витворів прагнули зовсім іншого майбутнього.

— Гадаю, я зможу їх переконати,— сказав Чілден.

Йому здавалося, що з цим можна легко впоратися.

— Так,— сказав Пол,— мабуть, так.

Щось у його тоні раптом змусило Роберта Чілдена замислитися. Якась невловима, дивна інтонація. Аж тут Чілден усвідомив. Він врешті розірвав пелену двозначності, він зрозумів!

Звісно. Увесь цей проект є жорстоким приниженням американських прагнень, прямо в нього на очах. Який цинізм. Але, Господи, я проковтнув наживку, волосінь та вудилище! Він змусив мене погодитися. Крок за кроком він манівцями привів мене до потрібного висновку: витвори американців нічого не варті, хіба того, щоб на їхній основі виготовляти жалюгідні амулети.

Ось як правлять японці: не за допомогою жорстокості, а витончено, винахідливо, із невичерпною хитрістю.

«Боже мій! Ми порівняно з ними — просто варвари,— усвідомив Чілден.— Ми звичайні простаки, беззахисні перед цим безжальним мисленням. Пол не промовив уголос, не сказав мені, що наше мистецтво нічого не варте, він зробив так, що я сам це сказав замість нього. І яка іронія, що зрештою йому було прикро почути ці мої слова. Він виявив ледь помітний жаль цивілізованої людини, коли правда врешті зірвалася з моїх уст».

«Він зламав мене»,— мало не вимовив уголос Чілден. На щастя, йому вдалося втримати ці слова в собі, як і раніше; він вже давно утримував їх десь у глибинах свого внутрішнього світу, відгородженими та прихованими від усіх, крім себе.

«Він принизив мене і мою расу. А я нічого не можу вдіяти. Нема як поквитатися. Ми зазнали поразки і тепер зазнаємо щоразу нових, але настільки невиразних, настільки витончених, що заледве здатні їх помітити. Насправді потрібні надзусилля з нашого боку, щоб узагалі усвідомити, що це трапилось.

Хіба може знайтися переконливіший доказ здатності японців правити?»

Чілдену захотілося засміятися — можливо, від захоплення.

«Так,— подумав він,— це ніби тобі розповіли гарний анекдот. Потрібно зберегти це в пам'яті, розсмакувати, навіть переповісти. Але кому? Ось тут проблема. Це надто особисте, щоб комусь про це розповідати».

«Кошик для сміття у кутку кабінету. Жбурнути цей шмат металу туди! — сказав собі Роберт Чілден.— Цю прикрасу, сповнену У.

Чи зміг би я так вчинити? Викинути її? Покінчити з усім цим у присутності Пола?»

«Ні, навіть викинути її не можу,— усвідомив він, стискаючи в руці прикрасу.— Бо як я тоді дивитимуся в очі цьому японцеві?

До біса їх! Я не можу звільнитися від їхнього впливу, не можу діяти імпульсивно. Усю спонтанність придушено...»

Пол уважно дивився на нього. Він міг навіть нічого не казати, самої лише його присутності було достатньо. «Мій розум у тенетах. Незрима струна протягнулася від цього шматка металу крізь руку до моєї душі.

Мабуть, я занадто довго жив поміж них. Тепер уже надто пізно тікати, повертатися до білих людей та білого способу життя».

— Поле,— сказав Роберт Чілден.

Він помітив, що голос, вириваючись із грудей, хрипить, наче у хворого. Безвільний, невиразний.

— Так, Роберте?

— Поле, я... принижений.

Кабінет захитався перед очима.

— Чому, Роберте?

Тон турботливий, але водночас відсторонений. Жодного співчуття.

— Поле, секунду.

Він покрутив у руках прикрасу, яка стала липкою від поту.

— Я... Я пишаюся цією річчю. Не може бути й мови про такий мотлох, як амулети. Я відхиляю пропозицію.

І знову він не зміг збагнути реакцію молодого японця. Той просто уважно слухав.

— Але я вдячний вам.

Пол вклонився.

Роберт вклонився у відповідь.

— Це робота гордих американських митців,— продовжував Чілден,— і себе я також до них зараховую. Пропозиція виготовляти такий непотріб, як амулети, ображає нашу гідність. Я прошу вас вибачитись.

Тиша тягнулася нескінченно довго.

Пол дивився на нього, трохи піднявши одну брову, скрививши тонкі губи. Він посміхався?

— Я вимагаю,— сказав Чілден.

От і все, більше він нічого не міг зробити. Лишалося просто чекати.

Нічого не відбувалося.

«Будь ласка,— подумав він,— допоможи мені».

— Пробачте мою самовпевнену нав'язливість,— мовив Пол, простягнувши руку.

— Гаразд,— відказав Чілден.

Вони потиснули руки.

Душу Чілдена оповив спокій. «Я пройшов крізь це,— усвідомив він.— Усе скінчилося. Боже милосердя. Саме тоді, коли потрібно,— воно проявилося для мене. В інші часи — по-іншому. Чи зможу я ще колись наважитися випробувати удачу? Мабуть, ні».

Він відчував сум. «На мить я немовби випірнув на поверхню і ясно все побачив.

Життя коротке. Мистецтво і все решта, що не є життям, тягнеться довго, нескінченно, мов черв із бетону. Плаский, білий, незворушний, що б не проходило по ньому, що б його не перетинало. А я ось тут. Але далі лишатися тут не можна».

Узявши коробочку, він сховав прикрасу фірми «Едфренк» у кишеню пальта.