Людина у високому замку

8

О восьмій ранку фрайгер Г'юґо Райс, консул Райху у Сан-Франциско, вийшов зі свого авто «Мерседес-Бенц 220-Е» і швидко піднявся сходами консульства. За ним ішли двоє молодих співробітників Міністерства закордонних справ. Підлеглі Райса відчинили перед ним двері, і він зайшов усередину, піднятою рукою вітаючи двох телефоністок, віце-консула — гера Франка,— а потім, вже у кабінеті, свого секретаря, гера Пфердегуфа.

— Фрайгере,— мовив Пфердегуф,— щойно ми отримали зашифровану радіограму з Берліна. На початку цифра 1.

Це означало, що справа термінова: потрібно зняти пальто і віддати Пфердегуфу, щоб він його повісив.

— Десять хвилин тому телефонував гер Кройц фон Мере. Він попросив, щоб ви передзвонили.

— Дякую,— сказав Райс.

Він сів за столик біля вікна і підняв кришку з тарілки зі своїм сніданком — булочка, яєчня та ковбаса. Налив собі гарячої чорної кави зі срібного кавника і розгорнув ранкову газету.

Кройц фон Мере, який телефонував, був головою Служби безпеки у регіоні Тихоокеанських Штатів Америки. Його таємна штаб-квартира розмістилася у терміналі аеропорту. Стосунки між Райсом та Кройцем фон Мере були доволі напруженими. Їхні сфери діяльності перетиналися у незліченних питаннях — поза сумнівом, це була свідома політика достойників у Берліні. Райс мав почесне офіцерське звання в СС, був майором, і тому формально вважався підлеглим Кройца фон Мере. Звання йому присвоїли кілька років тому, і Райс уже тоді розумів, навіщо це зробили, але нічого вдіяти не міг. І це досі його дратувало.

Райс уважно прочитав першу шпальту газети «Франк-фуртер цайтунґ», яку щоранку о шостій доставляли «Люфтганзою». Фон Ширах під домашнім арештом. Можливо, уже мертвий. Погано. Ґеринґ на тренувальній базі люфтваффе в оточенні досвідчених ветеранів війни, вірних Товстуну. Ніхто не прослизнув би до нього. Жодні вбивці зі Служби безпеки. А що з доктором Ґеббельсом?

Мабуть, він у самому серці Берліна. Як завжди покладається на свою кмітливість, на свою здатність виплутатися з будь-якої ситуації за допомогою добре підвішеного язика. «Якщо Гайдрих пришле загін, щоб його порішити,— міркував Райс,— Маленький Доктор не лише відрадить їх від цього, а й, імовірно, вмовить перейти на свій бік. Завербує у Міністерство пропаганди та суспільної просвіти».

Він уявляв собі, як цієї миті доктор Ґеббельс в апартаментах якоїсь розкішної кіноакторки презирливо позирає на біганину вермахту по вулицях. Цього Kerl[59] ніщо не могло налякати. Ґеббельс лише глумливо усміхнувся б, лівою рукою пестячи груди розкішної дами, а правою пишучи статтю для сьогоднішнього випуску «Анґріф»...

Секретар постукав у двері, перериваючи хід думок Райса.

— Даруйте. Кройц фон Мере знову на лінії.

Підвівшись, Райс підійшов до письмового столу і підняв слухавку.

— Райс.

Почувся важкий баварський акцент місцевого начальника Служби безпеки.

— Є новини про людину з контррозвідки?

Здивований Райс намагався зрозуміти, кого Кройц фон Мере має на думці.

— Гм,— пробурмотів він,— наскільки мені відомо, таких людей на Тихоокеанському узбережжі зараз троє-четверо.

— Я про того, який прилетів «Люфтганзою» минулого тижня.

— А,— Райс притиснув слухавку до вуха плечем і потягнувся за портсигаром.— Сюди він не приходив.

— Що він робить?

— Господи, я не знаю. Запитайте Канариса.

— Я хочу, щоб ви зателефонували у Міністерство закордонних справ і наказали їм зв'язатися з адміністрацією канцлера. Нехай хтось — хоч хто там є на місці — зателефонує в Адміралтейство і скаже, що контррозвідка має або забрати своїх людей, або пояснити нам, що ці люди тут роблять.

— А ви не можете цього зробити?

— Усюди сум'яття.

«Вони повністю втратили слід людини контррозвідки,— вирішив Райс.— Їм, місцевому відділу Служби безпеки, хтось із людей Гайдриха наказав стежити за ним, а вони його загубили. І тепер хочуть, щоб я допоміг їм».

— Якщо він тут з'явиться, я когось до нього приставлю, можете на це розраховувати,— пообіцяв Райс.

Звісно, шансів, що він прийде, було дуже мало або не було взагалі. І вони обоє це знали.

— Поза сумнівом, він узяв інше ім'я,— тягнув далі Кройц фон Мере,— і, ясна річ, ми не знаємо яке. Зовнішність аристократична. Приблизно сорок років. Капітан. Справжнє ім'я Рудольф Веґенер. Нащадок однієї з тих монархістських родин зі Східної Пруссії. Можливо, підтримував фон Папена під час Systemzeit[60].

Райс зручніше влаштувався в кріслі, поки фон Мере провадив далі:

— На мою думку, цим монархістським дармоїдам можна дати раду, лише зменшивши бюджет флоту, щоб там не могли собі дозволити...

Райс нарешті зміг завершити розмову. Повернувшись до свого сніданку, він виявив, що булочка вже холодна. Однак кава ще була гарячою, і він почав її пити, читаючи газету.

«Нема цьому кінця-краю,— подумав він,— у Службі безпеки і вночі хтось чергує. Телефонують о третій ночі».

Його секретар Пфердегуф просунув голову у двері, побачив, що Райс вже завершив розмову, і сказав:

— Щойно телефонували із Сакраменто. У них там великий переполох. Стверджують, що по вулицях Сан-Франциско бігає єврей.

Вони з Райсом розреготалися.

— Добре,— сказав Райс,— нехай заспокояться і надішлють нам запит як належить. Щось іще?

— Повідомлення зі співчуттями.

— Нові?

— Декілька. Вони будуть у мене на столі, якщо захочете поглянути. Я уже розіслав відповіді.

— Я маю виступити на тій сьогоднішній зустрічі,— сказав Райс,— о першій. Із бізнесменами.

— Я вам нагадаю.

Райс відкинувся на спинку крісла.

— Хочете зробити ставку?

— Не на те, чим завершиться боротьба в Партії, якщо ви про це.

— Це буде Вішальник.

Пфердегуф замислено сказав:

— Гайдрих зайшов так далеко, як лише міг. Таким людям ніколи не дорватися до контролю над Партією, бо їх усі бояться. У партійних очільників буде інфаркт від самої лише думки про це. Вони укладуть між собою союз за двадцять п'ять хвилин, щойно перший автомобіль СС вирушить із Принц-Альбрехт-штрассе. І до них доєднаються усі ці фінансові магнати, як-от Крупп та Тіссен...

Він раптово вмовк — підійшов один із криптографіє із конвертом.

Райс простягнув руку. Секретар передав йому конверт.

Це була термінова шифрована радіограма, яку розкодували і надрукували.

Закінчивши читати, він помітив, що Пфердегуф чекає на новини. Райс зім'яв папірець, кинув його у велику керамічну попільницю на столі і підпалив запальничкою.

— Є припущення, що сюди інкогніто прибуде японський генерал. Тедекі. Вам варто піти у міську бібліотеку і пошукати офіційні воєнні японські журнали — там має бути його фотографія. Безумовно, не варто привертати до себе уваги. Не думаю, що у нас тут на нього щось є.

Він рушив до замкненої на ключ картотеки, але передумав.

— Зберіть інформацію, яку зможете. Статистичні дані. У бібліотеці вони мають бути. Кілька років тому цей Тедекі був головою генерального штабу,— додав Райс.— Пригадуєте щось про нього?

— Зовсім трохи. Відчайдушний боєць. Йому зараз має бути років вісімдесят. Здається, він намагався просунути якусь програму, щоб прискореними темпами зробити Японію космічною державою.

— І це йому не вдалося,— сказав Райс.

— Не здивуюся, якщо він їде сюди лікуватися,— сказав Пфердегуф.— Сюди вже приїздило досить багато літніх японських військових, щоб скористатися великою лікарнею Каліфорнійського університету. У такий спосіб вони отримують доступ до німецьких хірургічних технологій, яких немає в них удома. Безумовно, вони цього не розголошують. Патріотичні міркування, як ви розумієте. Тому, можливо, нам варто стежити за лікарнею Каліфорнійського університету, якщо в Берліні не хочуть втрачати цю людину з поля зору.

Райс кивнув. А ще, можливо, старий генерал вплутався у якісь комерційні спекуляції, яких у Сан-Франциско не бракувало. Зараз, вийшовши у відставку, він міг скористатися певними знайомствами, які зав'язав під час служби. Але чи справді він вийшов у відставку? У радіограмі було сказано «генерал», а не «відставний генерал».

— Щойно матимете фотографію, передайте копії нашим людям в аеропорту та у гавані,— сказав Райс.— Можливо, він уже прибув. Ви ж знаєте, скільки вони могли згаяти часу, перш ніж ми це отримали.

І звісно, якщо генерал уже дістався Сан-Франциско, в Берліні будуть розлючені на консульство в ТША. Консульство, на їхню думку, мало би перехопити його... ще до отримання наказу з Берліна.

— Я проставлю штамп із датою на шифрованій радіограмі: якщо потім у Берліні виникнуть питання, ми зможемо показати, коли саме її отримали. Точний час.

— Дякую,— сказав Райс.

Люди в Берліні були неперевершеними майстрами перекладати з хворої голови на здорову, а йому вже набридло бути крайнім. Це траплялося надто часто.

— Просто щоб убезпечитися,— сказав Райс.— Я думаю, краще, щоб ви відповіли на це повідомлення. Наприклад, так: «Ваш наказ дуже запізнився. Цю особу вже помічено у регіоні. На цьому етапі шансів на успішне перехоплення мало». Додайте щось іще у тому ж дусі і надсилайте. Щоб було доброзичливо і розмито. Ви розумієте.

— Одразу ж надішлю,— кивнув Пфердегуф,— і зафіксую точний час надсилання.

Він зачинив за собою двері.

«Потрібно пильнувати,— подумав Райс,— бо й озирнутися не встигнеш, як станеш консулом серед купи чорнопиких десь на острові біля Південної Африки. А потім і оком не змигнеш, а у тебе вже стара негритоска за коханку і десяток негренят, які називають тебе татком».

Повернувшись за столик біля вікна, він запалив сигарету Egyptian Simon Arzt № 70, обережно замкнувши металевий контейнер. Схоже, протягом певного часу його ніхто не турбуватиме, тому він дістав зі свого портфеля книжку, яку саме читав, розгорнув її на закладці, влаштувався зручніше і почав з того місця, на якому його перервали.

— Фрайгере,— почувся голос Пфердегуфа,— вибачте, що перериваю. Лише одне слово.

Райс підскочив, згорнув книгу.

— Звісно.

«Треба ж так писати! — подумав він.— Дуже переконливо. Це було так реально. Взяття Берліна англійцями. Так яскраво описано, ніби відбулося насправді». Бррр. Він здригнувся.

«Дивовижна здатність літератури, навіть дешевої популярної белетристики, діяти на нашу уяву. Нічого дивного, що на території Райху книгу заборонили. Я б і сам її заборонив. Шкодую, що почав читати. Але тепер уже надто пізно, маю завершити».

— Декілька моряків із німецького корабля,— сказав секретар,— вони повинні зареєструватися у вас.

— Так.

Райс вискочив у приймальню. Там на нього чекали троє моряків у грубих сірих светрах. Усі троє — із густим білявим волоссям і суворими, трохи знервованими обличчями. Райс підняв праву руку.

— Гайль Гітлер.

Він коротко і приязно усміхнувся їм.

— Гайль Гітлер,— пробурмотіли вони і почали показувати свої папери.

Засвідчивши їхній візит у консульстві, він поквапився до свого кабінету.

Знову опинившись на самоті, він розгорнув роман «І обтяжіє сарана». Погляд зупинився на сцені, в якій ішлося про Гітлера. Відчувши, що не може відірватися, він почав читати цей уривок. У потилиці йому пекло.

Він зрозумів, що йдеться про суд над Гітлером. Після війни. Гітлер потрапив у руки союзників. Господи. І Ґеббельс, і Ґеринґ, і всі вони. У Мюнхені. Тепер Гітлер, очевидно, відповідав на запитання американського прокурора.

— Фрайгере.

Райс усвідомив, що у кабінет зайшов секретар.

— Я зайнятий,— сердито сказав він, з ляскотом закривши книжку.— Заради Бога, я намагаюся читати!

Він розумів, що це безнадійно.

— Ще одна шифрована радіограма з Берліна,— сказав Пфердегуф,— я кинув на неї оком, коли почали розшифровувати. Йдеться про політичну ситуацію.

— І що саме? — невиразно пробурмотів Райс, розтираючи рукою чоло.

— Доктор Ґеббельс несподівано виступив із промовою по радіо. Велика промова.— Секретар мав досить схвильований вигляд.— Нам наказано взяти текст — його саме розшифровують — і подбати про те, щоб його надрукували у тутешній пресі.

— Так, так,— сказав Райс.

Коли секретар знову залишив його на самоті, Райс розгорнув книгу. «Ще трохи, хоч я і вирішив, що досить».

Він прогортав сторінки до частини, на якій зупинився.

Райс згорнув книжку і якийсь час сидів непорушно. Він мимоволі відчував сум. «Треба було сильніше натиснути на японосів, щоб заборонили цю кляту книгу,— подумав він.— Насправді очевидно, що вони це навмисно. Вони могли б заарештувати цього... як його? Абендсена. Вони мають велику владу на Середньому Заході».

Засмутило його ось що: смерть Адольфа Гітлера, поразка і знищення Гітлера, Партії та самої Німеччини, як описав їх Абендсен... були певним чином величнішими, більше відповідали духу старих часів, аніж сучасний світ. Світ, в якому панувала Німеччина.

«Як таке могло бути? — запитував себе Райс.— Просто через письменницький хист цього чоловіка?»

«У цих романістів безліч хитрощів. Наприклад, доктор Ґеббельс: отак він і починав, з художньої літератури. Звертаючись до глибинної хтивості, прихованої в кожному, хоч би яким респектабельним був фасад. Так, романіст знає людей. Знає, що вони нічого не варті, що ними керують геніталії, знає, що вони боягузи і заради своєї жадоби ладні продати що завгодно. Йому достатньо вдарити у барабан — і за ним ідуть. А він, звичайно, сміється нишком з таких наслідків своїх дій».

«Погляньте, як він зіграв на моїх почуттях,— міркував гер Райс,— а не на моєму інтелекті. І, звичайно, йому за це платять. Тут замішані гроші. Очевидно, хтось намовив цього Hundsfott[63], підказав йому, що писати. Вони що завгодно напишуть, якщо знають, що їм за це заплатять. Понавигадують купу побрехеньок, а тоді читачі пригощаються цим смердючим варивом. Де це видали?» Гер Райс оглянув примірник книги. Омаха, Небраска. Останній аванпост старої видавничої плутократії США, колись розташований у центрі Нью-Йорка і фінансований єврейським і комуністичним золотом...

Можливо, цей Абендсен єврей.

«Вони ще не вгамувалися. І досі намагаються нас отруїти. Ця Judisches Buck...[64]». Він злісно ляснув, згорнувши примірник «Сарани». «Справжнє ім'я, мабуть, Абендштайн. Поза сумнівом, Служба безпеки його вже перевірила.

Ми неодмінно маємо надіслати когось у Штати Скелястих Гір, щоб навідати гера Абендштайна. Цікаво, чи отримував Кройц фон Мере інструкції щодо цього. Мабуть, ні, зважаючи на все це сум'яття в Берліні. Усі надто зайняті домашніми справами.

Однак ця книга,— міркував Райс,— небезпечна.

Якщо якогось прекрасного ранку Абендштайна знайдуть повішеним, це допоможе протверезіти всім, хто потрапив під вплив цієї книги. Останнє слово лишиться за нами. Постскриптум напишемо ми.

Звичайно, для цього знадобиться біла людина. Цікаво, з чого живе зараз Скорцені[65]».

Райс замислився і перечитав текст на суперобкладинці книги. «Цей жид забарикадувався. Там, у Високому Замку. Він не простак. Той, хто проникне туди і порішить його, назад вже не вийде.

Можливо, це дурість. Врешті-решт, книгу вже видано друком. Уже надто пізно. І ця територія у японській юрисдикції... Жовті чоловічки зчинять страшенний галас.

І все-таки, якщо вправно все зробити... Якщо добре з усім впоратися...»

Фрайгер Г'юґо Райс зробив нотатку у своєму записнику.

Обговорити це з генералом СС Отто Скорцені чи, ще краще, з Отто Олендорфом із третього відділу Головного управління безпеки. Хіба Олендорф не очолює айнзацгрупу D?[66]

А потім, абсолютно зненацька, він відчув напад люті. «Я думав, що це вже минулося,— сказав він собі.— Невже цьому не буде кінця-краю? Війна закінчилася багато років тому. Ми гадали, що тоді все й завершилося. А потім фіаско в Африці, і цей навіжений Зейс-Інкварт, який втілює плани Розенберґа».

«Цей гер Гоуп має рацію,— подумав він,— зі своїм жартом про зустріч із марсіанами. Про Марс, населений євреями. Ми їх і там побачимо. Навіть двоголових, із фут заввишки.

У мене справи,— вирішив він.— Я не маю часу на цю маячню. Посилати айнзацкоманди, щоб вполювати Абендсена. У мене повно роботи: вітати німецьких моряків і відповідати на зашифровані радіограми. Нехай про це подбають вищі за рангом. Це їхня робота.

У будь-якому разі, якщо я розпочну цю справу і вона провалиться, легко уявити, де я опинюся: під арештом у Генерал-губернаторстві[67], якщо не в камері, наповненій „Циклоном Б“, сумішшю ціаніду з воднем».

Він ретельно стер нотатку зі свого записника, а тоді спалив аркуш у керамічній попільничці.

У двері постукали, і зайшов секретар з чималим стосом паперів.

— Промова доктора Ґеббельса. У повному обсязі.

Пфердегуф поклав аркуші на стіл.

— Ви маєте це прочитати. Дуже добра промова, одна з його найкращих.

Запаливши ще одну сигарету Simon Arzt№ 70, Райс почав читати промову доктора Ґеббельса.