Людина у високому замку

15

Капітан Рудольф Веґенер, який тепер подорожував як Конрад Ґольц, оптовий постачальник медичних препаратів, поглянув в ілюмінатор ракети МЕ9-Е «Люфтганзи». Попереду була Європа. «Швидкість просто вражає,— подумав він. Ми сядемо в „Темпельгофі“ приблизно за сім хвилин».

«Чи мені щось вдалося? — запитав він себе, споглядаючи, як наближається земля внизу.— Тепер усе залежить від генерала Тедекі. Якщо він зможе чогось досягти на Рідних Островах. Але ми принаймні передали їм інформацію. Зробили, що могли.

Проте підстав для оптимізму немає. Мабуть, японці не зможуть вплинути на внутрішню політику Німеччини. Уряд Ґеббельса при владі й, імовірно, втримається. Закріпивши позиції, вони знову візьмуться до операції „Кульбаба“. І заради божевільного, фанатичного ідеалу буде зруйновано ще одну велику частину планети з усім її населенням.

Що як нацисти врешті-решт знищать усе? Перетворять увесь світ на безплідний попіл? Вони на таке здатні, у них є воднева бомба. Немає сумніву, що так вони і зроблять. Їхнє мислення тяжіє до Götterdämmerung[98]. Може, вони цього і жадають, шалено цього прагнуть: остаточного голокосту для всіх.

А що залишиться опісля — божевілля Третього світу? Чи це покладе край усьому живому, всім видам, скрізь? І наша планета стане мертвою від наших власних рук?»

Він не міг у це повірити. «Навіть якщо всі форми життя на нашій планеті буде знищено, десь мають бути інші, про які ми нічого не знаємо. Не може бути, щоб наш світ був єдиним. Має бути ще багато світів, невидимих для нас, у якійсь частині всесвіту або вимірі, яких ми не здатні сприйняти.

І навіть якщо я не можу цього довести, навіть якщо це нелогічно, я в це вірю»,— сказав він собі.

— Meine Damen und Herren. Achtung bitte[99],— долинуло з гучномовця.

«Маємо незабаром приземлитися,— сказав собі капітан Веґенер,— і я майже не сумніваюся, що мене зустрічатимуть люди з Sicherheitsdienst[100]. Питання в тому, на чиєму вони боці? Ґеббельса? Гайдриха? Це якщо генерал Гайдрих досі живий. Поки я летів, його могли схопити й застрелити. У перехідний період у тоталітарному суспільстві все відбувається швидко. У нацистський Німеччині й раніше ходили пошарпані списки імен, в які уважно вчитувалися люди, перш ніж...»

За кілька хвилин, коли ракета вже приземлилася, Веґенер підвівся й рушив до виходу, перекинувши пальто через руку. Нетерплячі пасажири позаду й попереду.

«Цього разу молодого художника-нациста немає,— міркував він.— Ніякого Лотце, який доводив би мене до сказу своїм маразмом».

Представник авіакомпанії в уніформі — Веґенер зауважив, що той одягнений, мов сам райхсмаршал,— по черзі допоміг кожному з пасажирів зійти вниз східцями трапа. Там, біля входу до зали аеропорту, стояла група чорносорочників. «Це по мене?» — Веґенер повільно відходив від непорушної ракети. На віддалі виднілися чоловіки й жінки, які чекали, махали руками, до когось гукали... Було навіть кілька дітей.

Один із чорносорочників, блондин із невиразним застиглим обличчям, одягнений в уніформу з емблемою військ СС, елегантно підійшов до Веґенера, клацнув підборами своїх чобіт і відсалютував.

— Ich bitte mich zu entschuldigen. Sind Sie nicht Kapitan Rudolf Wegener, von der Abwehr?[101]

— Перепрошую,— відповів Веґенер,— я Конрад Ґольц. Представник A. G. Chemikalien, підприємства, яке виробляє медичні препарати.

Він рушив далі.

До нього підійшли ще двоє чорносорочників, теж із військ СС. Усі троє крокували поруч, відтак, хоча він і продовжував рухатися у власному темпі й напрямку, але одразу ж опинився під надійним конвоєм. Двоє з людей СС мали під плащами автомати.

— Ви — Веґенер,— сказав один із них, коли вони увійшли до будівлі аеропорту.

Він промовчав.

— У нас машина,— продовжував есесівець.— Нам наказано зустріти вас біля ракети, встановити з вами контакт і негайно доправити вас до генерала СС Гайдриха, який разом із Зеппом Дітріхом перебуває у штабі дивізії «Лейбштандарт». Зокрема, ми не повинні підпускати до вас представників вермахту чи Партії.

«Отже, мене не застрелять,— сказав собі Веґенер.— Гайдрих живий і перебуває у безпечному місці. Він намагається посилити свої позиції, щоб протистояти уряду Ґеббельса.

Може, уряд Ґеббельса все-таки не втримає владу,— подумав він, коли його посадили у службовий седан СС марки „Даймлер“.— Загін військ СС оперативно десантується вночі, знімає варту Райхсканцелярії, ставить своїх людей. Із поліцейських відділків у Берліні вихоплюються озброєні люди Служби безпеки — вимкнено радіо та подачу електроенергії, „Темпельгоф“ зачинено. У темряві головними вулицями гуркоче важка бойова техніка.

Але яке це має значення? Навіть якщо доктор Ґеббельс втратить владу, а операцію „Кульбаба“ скасують? Все одно вони залишаться: чорносорочники, Партія, плани. Якщо не на Сході, то деінде. На Марсі та Венері».

«Не дивно, що містер Таґомі не зміг цього витримати,— подумав Веґенер.— Моторошна дилема нашого життя. Куди не поверни, всюди безмірне зло. Тоді навіщо боротися? Навіщо вибирати? Якщо всі альтернативи однакові...

Очевидно, ми житимемо, як жили й раніше. З дня на день. Зараз ми боремося проти операції „Кульбаба“. Пізніше, за інших обставин, боротимемося проти поліції. Але ми не можемо робити усе це одночасно, має бути послідовність. Поступовий процес. Ми можемо впливати на результат, лише здійснюючи вибір на кожному етапі».

«Ми можемо тільки сподіватися,— подумав він,— і намагатися».

«Можливо, в якомусь іншому світі все не так. Краще. Там є чітке розмежування між добром і злом. Без цих тьмяних домішок, без плутанини, складові якої нам не під силу розділити.

У нас не ідеальний світ, не такий, якого ми хотіли, де моральний вибір був би простим, оскільки простим є саме пізнання. Де людина може чинити правильно без жодних зусиль, адже здатна розгледіти очевидне».

Даймлер рушив з місця. Капітан Веґенер сидів на задньому сидінні. Справа і зліва — чорносорочники з автоматами на колінах. За кермом також чорносорочник.

«А що як навіть зараз — обман? — подумав Веґенер, поки авто мчало жвавими вулицями Берліна.— Що як мене везуть не до генерала СС Гайдриха у штаб дивізії „Лейб-штандарт“, а у в'язницю, де мене катуватимуть і врешті вб'ють? Але я зробив свій вибір. Я вирішив повернутися до Німеччини, хоча й знав, що мене можуть схопити, перш ніж я дістануся до людей із контррозвідки і буду в безпеці.

Смерть може прийти щомиті. Це єдиний шлях, завжди відкритий для нас. І врешті-решт ми вибираємо його, хоч і не з власної волі. Або ж припиняємо боротися і приймаємо її свідомо». Він дивився, як за вікном пролітають берлінські будинки. «Мій Volk[102],— подумав він,— ми з тобою знову разом».

Звернувшись до трьох есесівців, він запитав:

— Як справи? Які останні політичні новини? Мене кілька тижнів не було, власне, я поїхав ще до смерті Бормана.

Чоловік справа відповів:

— Натовп, звісно, в істеричному захваті від Маленького Доктора. Саме натовп привів його до влади. Однак, коли переможуть більш помірковані елементи, малоймовірно, що вони захочуть підтримати каліку й демагога, вся влада якого залежить від його здатності розпалювати маси за допомогою захопливих побрехеньок.

— Зрозуміло,— сказав Веґенер.

«Усе продовжується,— думав він.— Міжусобиці й ненависть. Можливо, саме в цьому паростки майбутнього. Вони врешті-решт перегризуть одне одному горлянки, залишивши живими хоча б декого з нас. І нас ще буде достатньо, щоб будувати й сподіватися, і планувати щось просте на майбутнє».

О першій годині по обіді Джуліана Фрінк в'їхала у Шаєнн, штат Вайомінґ. Вона зупинилися у центральному діловому районі біля величезного старого залізничного депо і купила у тютюновій крамничці дві газети. Припаркувавшись на узбіччі, почала проглядати шпальти й врешті відшукала новину, яка її цікавила:

«Отже, він мертвий,— подумала Джуліана, складаючи газету.— І ще дещо: вони не знають мого справжнього імені. Не знають, хто я. Взагалі не мають про мене жодної інформації».

Почуваючись набагато спокійніше, вона їхала далі, аж поки знайшла підходящий мотель. Винайнявши кімнату, перенесла свої речі з машини. «Тепер я можу не поспішати,— сказала вона собі.— Я навіть можу поїхати до Абендсенів аж увечері. Тоді матиму нагоду вдягнути свою нову сукню. Удень у ній не личить ходити — таке вдягають лише на вечерю.

І я зможу дочитати книгу».

Вона зручно влаштувалася у кімнаті, ввімкнула радіо, замовила собі кави у барі мотелю і всілася на охайно застелене ліжко, взявши до рук новенький примірник «Сарани», який купила у готельній книгарні в Денвері.

Увечері, о шостій п'ятнадцять, вона закінчила книгу. «Цікаво, чи Джо дочитав до кінця? — подумала вона.— Тут багато такого, що він навряд чи міг зрозуміти. Що ж Абендсен хотів сказати? Цей уявний світ тут геть ні до чого. Невже лише я це зрозуміла? Готова закластися, що так воно і є: крім мене, ніхто насправді не розуміє цей роман, вони лише думають, що розуміють».

Її досі трохи трусило, коли вона сховала книгу у валізу, вдягнула пальто і вийшла з кімнати, щоб знайти, де б повечеряти. У повітрі приємно пахло, вогні та вивіски у Шаєнні здавалися особливо принадними. Біля входу до бару сварилися дві симпатичні темноокі індіанки-повії — Джуліана сповільнила крок, щоб роздивитися.

Вулицями, виблискуючи, снували автомобілі. Усе довкола було напоєне чимось яскравим та довгоочікуваним, передчуттям якоїсь радісної та важливої події, а не споминами про минуле... «Минуле,— подумала вона.— Сповнене похмурої затхлості, де почуваєшся знесиленою й нікому не потрібною».

У дорогому французькому ресторані, де чоловік у білому смокінгу паркував машини відвідувачів, на кожному столі горіла свічка, вставлена у величезний келих для вина, а масло подавали не кубиками, а збитими кружечками, що нагадували блідий мармур, вона з'їла чудову вечерю, а тоді, маючи ще дуже багато часу, повільно подалася назад до мотелю. Банкноти Райхсбанку майже закінчилися, але вона цим не переймалася; це не мало значення. «Він розповів нам про наш власний світ,— думала вона, відчиняючи двері своєї кімнати.— Про те, що нас оточує». Опинившись усередині, вона знову ввімкнула радіо. «Він хоче, щоб ми бачили все таким, яким воно є. І я бачу все саме так, і з кожною миттю ясніше».

Діставши з коробки блакитну італійську сукню, вона обережно розклала її на ліжку. Сукня не постраждала, потрібно було лише трохи відчистити її від ворсинок. Однак, зазирнувши до інших пакунків, Джуліана виявила, що не взяла з собою жодного з відкритих бюстгальтерів, куплених у Денвері.

— Чорт забирай,— сказала вона, падаючи у крісло.

Запаливши сигарету, вона якийсь час сиділа й курила.

Може, вдягнути цю сукню зі звичайним бюстгальтером? Скинувши блузку й спідницю, вона приміряла сукню. Однак видно було бретельки бюстгальтера і верхню частину кожної чашечки, отже, цей варіант не підходив. «А може, вдягнути сукню зовсім без бюстгальтера?..» — подумала вона. Уже багато років вона так не вдягалася... Пригадалися давні часи у старшій школі, коли її груди були ще зовсім маленькими. Тоді вона навіть через це переймалася. Однак вона вже подорослішала і займалася дзюдо, тому тепер мала тридцять восьмий розмір. І все ж вона приміряла сукню без бюстгальтера, ставши на стілець у ванній, щоб роздивитися себе у дзеркальці шафки.

Сукня сиділа приголомшливо, але, Боже милосердний, це надто відверто. Достатньо було нахилитися вперед, щоб взяти сигарету чи келих,— і катастрофа.

Шпилька! Можна було б одягнути сукню без бюстгальтера, пришпиливши її спереду. Вивернувши вміст коробочки з прикрасами на ліжко, Джуліана розклала шпильки — реліквії, які вона берегла роками. Деякі були подарунками Френка, деякі — інших чоловіків до її заміжжя. А ще та новенька, яку Джо купив їй у Денвері. Так, маленька срібна шпилька у вигляді коня, зроблена у Мексиці, мала підійти. Вона знайшла для неї підходяще місце. Отже, сукню все ж можна буде вдягнути.

«Я зараз на все згодна,— подумала вона.— Стільки всього пішло не так і загалом так мало лишилося від прекрасних планів».

Вона дуже старанно розчесала волосся, і тепер воно блискотіло й сяяло. Лишилося тільки вибрати взуття й сережки. А тоді вона накинула нове пальто, взяла нову шкіряну сумочку ручної роботи і вирушила.

Замість їхати старим студебеккером, вона попросила власника мотелю викликати їй таксі. Поки чекала у конторі, їй раптом спало на думку зателефонувати Френку. Вона уявлення не мала, звідки взялася ця ідея, але позбутися її вже не могла. «Чому ні?» — запитала вона себе. Вона могла б зателефонувати за його рахунок. Він страшенно зрадіє, почувши її голос, й охоче оплатить розмову.

Стоячи за конторкою, вона піднесла слухавку до вуха, задоволено слухаючи, як операторки перемовляються між собою, намагаючись встановити зв'язок. Було чутно, як телефоністці у далекому Сан-Франциско диктують номер, потім гучне шипіння й потріскування у слухавці, і нарешті самі гудки. Чекаючи, Джуліана дивилася, чи не приїхало таксі — воно могло з'явитися будь-якої миті. Але водій не заперечуватиме, якщо доведеться почекати, — вони звикли до такого.

— Ваш абонент не відповідає,— сказала нарешті операторка у Шаєнні,— ми потім спробуємо з'єднати ще раз...

— Ні,— мовила Джуліана, похитавши головою. Все одно це була лише примха.— Мене тут уже не буде. Дякую.

Вона повісила слухавку. Власник мотелю стояв поруч, уважно стежачи за тим, щоб на нього випадково не записали зайві витрати. Джуліана швидко вийшла з контори на прохолодний темний тротуар, вирішивши чекати там.

Із потоку машин виринуло нове блискуче таксі, підкотилося до узбіччя і зупинилося. Відчинилися дверцята, і водій вибіг із машини.

За мить Джуліана вже їхала на задньому сидінні розкішного авто через увесь Шаєнн до дому Абендсенів.

Їхній будинок сяяв електричними вогнями, і до неї долинала музика та голоси. Це була одноповерхова тинькована будівля, оточена кущами та чималим садом, який складався переважно із витких троянд. Йдучи вимощеною каменем доріжкою, вона думала: «Невже я справді тут? Заходжу у цей Високий Замок? А як щодо тих пліток та історій?»

Звичайний будинок у гарному стані, із добре доглянутою навколишньою територією. У кінці довгої асфальтової доріжки навіть стояв триколісний дитячий велосипед.

«Може, це не ті Абендсени?» Адресу Джуліана взяла з телефонної книги Шаєнна, але саме за цим номером вона телефонувала напередодні з Ґрілі.

Вона піднялася на ґанок із кованими поручнями і натиснула кнопку дзвінка. Крізь прочинені двері вона бачила вітальню, в якій перебувало кілька людей. Жалюзі на вікнах, фортепіано, камін, книжкові шафи. «Гарно все обставлено,— подумала вона.— Тут вечірка?» Але одяг людей був буденним.

Хлопчик років тринадцяти, зі скуйовдженим волоссям, одягнений у футболку та джинси, розчахнув двері.

— Так?

— Містер Абендсен удома? Він не зайнятий?

Звертаючись до когось усередині, хлопчик гукнув:

— Мамо, вона до тата.

Підійшла жінка із рудувато-каштановим волоссям, років тридцяти п'яти, із твердим незворушним поглядом сірих очей та такою впевненою й безжальною посмішкою, що Джуліана одразу зрозуміла: перед нею Кароліна Абендсен.

— Я телефонувала вчора ввечері,— сказала Джуліана.

— Так, звісно.

Місіс Абендсен посміхнулася ширше. У неї були ідеальні зуби, рівні та білі. «Ірландка,— вирішила Джуліана.— Лише ірландська кров могла надати лінії підборіддя такої жіночності».

— Дозвольте ваше пальто й сумочку. Ви приїхали якраз вчасно. Саме зібралося кілька наших друзів. Яка чудова сукня! Це House of Cherubini, правда ж?

Вона провела Джуліану крізь вітальню до спальні і поклала її речі на ліжко разом з іншими.

— Мій чоловік десь тут. Шукайте високу людину в окулярах, яка п'є коктейль «Олд фешен»[103].

В її очах світився розум, коли вона дивилася на Джуліану, губи тремтіли. «Ми розуміємо одна одну без слів,— усвідомила Джуліана.— Хіба це не дивовижно?»

— Я проїхала довгий шлях,— сказала Джуліана.

— Так, звісно. Ось там Готорн.

Кароліна Абендсен знову провела її у вітальню, до групи чоловіків.

— Любий,— покликала вона,— підійди сюди. Тут одна з твоїх читачок, яка дуже хоче дещо тобі сказати.

З гурту вийшов один із чоловіків і підійшов зі склянкою в руці. Джуліана побачила, що він надзвичайно високий, з чорним кучерявим волоссям. Шкіра в нього також була темна, а очі за окулярами здавалися дуже світлими, карими чи пурпуровими. Він був одягнений у дорогий, пошитий на замовлення костюм з натуральних тканин — мабуть, з англійської шерсті. Костюм підкреслював його широкі могутні плечі, ніде не випинаючись. За все своє життя вона ще не бачила такого костюма і піймала себе на тому, що захоплено витріщається.

— Місіс Фрінк приїхала аж із Каньйон-Сіті, штат Колорадо, лише щоб поговорити з тобою про «Сарану»,— сказала Кароліна.

— Я думала, ви мешкаєте у фортеці.

Нахилившись, щоб краще її роздивитися, Готорн Абендсен замислено усміхнувся.

— Так, колись мешкали. Але підніматися доводилося ліфтом, і в мене розвинулася фобія. Я був тоді доволі п'яний, але судячи з того, що я пам'ятаю і що мені розповідали, я відмовився стояти у ліфті, стверджуючи, що трос тягне Ісус Христос, і ми підніматимемося аж до самого неба. Я вперто не хотів підводитись.

Джуліана не зрозуміла.

— Скільки я його знаю, Готі завжди казав, що коли нарешті побачить Христа, то сидітиме перед ним, а не стоятиме,— пояснила Кароліна.

«Псалом»,— пригадала Джуліана.

— Отже, ви залишили Високий замок і повернулися до міста.

— Дозвольте налити вам випити,— сказав Готорн.

— Гаразд, тільки не коктейль з віскі й настоянки.

Джуліана уже помітила сервант із кількома пляшками віскі, закусками, келихами, льодом, шейкером, вишнями та нарізаними апельсинами. Вона підійшла туди у супроводі Абендсена.

— Мені просто віскі «Гарпер» з льодом,— сказала вона.— Це мені завжди смакує. Ви чули про оракула?

— Ні,— відповів Готорн, готуючи їй напій.

— Про «Книгу змін»,— ошелешено сказала вона.

— Ні, не чув,— повторив він, простягаючи їй склянку.

— Не дражни її,— сказала Кароліна Абендсен.

— Я прочитала вашу книгу. Власне, я закінчила її читати сьогодні ввечері. Звідки ви знали все про той, інший світ, який описали?

Готорн нічого не відповів, лише стояв, потираючи пальцем верхню губу, дивлячись повз Джуліану і хмурячись.

— Ви користувалися оракулом? — запитала Джуліана.

Він поглянув на неї.

— Я не хочу, щоб ви глузували чи жартували. Просто скажіть, без жодних дотепів.

Закусивши губу, Готорн дивився вниз на підлогу. Він обхопив себе руками і похитувався взад-вперед. Ті, хто стояв поблизу, раптом вмовкли, і Джуліана помітила, що настрій у них змінився. Їм не сподобалися її слова. Однак вона не намагалася перевести розмову в інше русло чи якось віджартуватися, не збиралася кривити душею. Це було надто важливо. І вона подолала надто далекий шлях і надто багато зробила. Тепер вона могла прийняти від нього лише правду.

— Важко відповісти на це питання,— врешті сказав Абендсен.

— Ні, не важко.

Тепер уже всі гості в кімнаті вмовкли. Вони дивилися на Джуліану, яка стояла поруч із Кароліною та Готорном.

— Перепрошую,— сказав Абендсен,— так швидко відповісти я не можу. Доведеться вам із цим змиритися.

— Тоді чому ви написали цю книгу?

Вказуючи на неї своєю склянкою, Абендсен запитав:

— Для чого ця шпилька на вашій сукні? Вона відлякує небезпечних духів світу незмінності? Чи просто тримає на місці декольте?

— Чому ви змінили тему? — запитала Джуліана.— Чому уникаєте мого запитання і замість цього робите такі безглузді зауваження? Це несерйозно.

Готорн Абендсен сказав:

— У кожного свої... технічні секрети. У вас свої, в мене свої. Читайте мою книгу і сприймайте її як належне. Так само, як я сприймаю те, що бачу.— Він знову вказав на неї склянкою.— Не намагаючись докопатись, справжнє воно там у вас чи зроблене з опорних дротів і поролону. Хіба це не є частиною довіри до природи людей і до того, що ви взагалі сприймаєте зором?

Джуліана подумала, що він тепер якийсь дратівливий і схвильований, уже не схожий на ввічливого господаря. Кутиком ока вона помітила, що обличчя Кароліни також стало напруженим і роздратованим: губи стиснуті, а усмішка зникла геть.

— У своїй книзі ви показали, що вихід є,— сказала Джуліана.— Хіба не це ви мали на увазі?

— Вихід,— іронічно повторив він.

— Ви багато зробили для мене. Тепер я бачу, що нема чого боятися, нема чого хотіти, ненавидіти або уникати, як і немає від чого тікати. Нема що переслідувати.

Він пильно дивився на неї, погойдуючи склянкою, не відводячи погляду.

— На мою думку, в цьому світі є багато вартісних речей.

— Я розумію, що відбувається у вашій голові,— сказала Джуліана.

Вона часто бачила цей вираз обличчя в чоловіків, але тепер це її не засмучувало. Вона вже не почувалася так, як колись.

— Згідно з досьє гестапо, вас приваблюють такі жінки, як я.

Вираз обличчя Абендсена лише трохи змінився, коли він мовив:

— Гестапо не існує з 1947 року.

— Тоді СБ, чи як його там.

— Ви б не могли пояснити? — різко сказала Кароліна.

— Я намагаюся. Я приїхала у Денвер з одним із них. Вони врешті-решт будуть тут. Вам краще поїхати кудись, де вони не зможуть вас знайти, замість тримати двері навстіж, впускаючи кожного, як-от мене. Коли сюди їхатиме наступний... поруч не трапиться когось такого, як я, щоб його зупинити.

Абендсен помовчав.

— Ви сказали «наступний». А що трапилося з тим, з яким ви разом приїхали у Денвер? Чому він не з вами?

— Я перерізала йому горлянку.

— Неймовірно. Коли таке тобі каже дівчина, якої ти раніше ніколи в житті не бачив.

— Ви мені не вірите?

— Звісно, вірю,— кивнув Абендсен.

Він усміхнувся їй, сором'язливо, лагідно і розгублено. Очевидно, йому й на думку не спало сумніватися.

— Дякую,— сказав він.

— Сховайтеся від них, будь ласка.

— Ну, ми намагалися, як ви знаєте. Ви напевно читали про це на обкладинці... Про всю ту зброю й електричний дріт. Там так написано, щоб складалося враження, ніби ми й досі ретельно вживаємо усіх можливих пересторог.

Його голос звучав сухо і втомлено.

— Ти міг би хоч зброю носити,— сказала йому дружина.— Я знаю, що одного дня тебе пристрелить хтось із тих, кого ти запросиш, з ким розмовлятимеш. Якийсь нацистський профі помститься тобі за все. А ти й далі будеш філософувати, точнісінько як зараз. Я знаю, що так воно й буде.

— Якщо вони захочуть, то дістануть будь-кого,— сказав Готорн.— Високий замок та дріт під напругою не врятують.

«Ти налаштований так фаталістично,— подумала Джуліана.— Змирився з власною загибеллю. Тобі про це відомо так само, як було відомо про той світ у твоїй книжці?»

— Вашу книгу написав оракул,— сказала вона.— Правда?

— Хочете правду? — запитав Готорн.

— Я хочу почути правду і заслуговую на неї,— відповіла Джуліана.— За те, що я зробила. Хіба не так? Ви знаєте, що це так.

— Оракул,— сказав Абендсен,— міцно спав увесь час, поки я писав книгу. Міцно спав у кутку мого робочого кабінету.

У його очах не було веселощів. Натомість обличчя витягнулося і здавалося ще серйознішим, ніж раніше.

— Розкажи їй,— втрутилася Кароліна.— Вона має рацію: вона заслуговує на відповідь за те, що зробила для тебе. Або ж я розповім вам, місіс Фрінк,— звернулася вона до Джуліани.— Готі кожного разу робив вибір. Повторюючи це тисячі разів. За допомогою значення рівнів книги. Щодо історичного періоду. Теми. Персонажів. Сюжету. Це зайняло багато років. Готі навіть запитував в оракула про те, наскільки успішною буде книга. І оракул відповів, що це буде величезний успіх, перший справжній успіх в його кар'єрі. Отже, ви правильно вгадали. Очевидно, ви самі часто користуєтеся оракулом, якщо здогадалися.

— Цікаво, навіщо оракулу знадобилося написати роман? — сказала Джуліана.— Ви ніколи не думали запитати в нього? І чому роман саме про те, як німці і японці зазнали поразки у війні? Чому саме такий сюжет, а не інший? Що там такого, чого оракул не може сказати нам безпосередньо, як робив це раніше? Має ж бути якась різниця, ви так не думаєте?

Ані Готорн, ані Кароліна нічого не відповіли.

— Ми з оракулом,— врешті відказав Готорн,— давно дійшли згоди щодо розподілу плати за авторські права. Якщо я запитаю, чому він написав «Сарану», мені доведеться віддати йому мою частку. Таке питання означатиме, що я лише друкував, а це не відповідає дійсності і не справедливо щодо мене.

— Якщо ти не хочеш, тоді я його запитаю,— сказала Кароліна.

— Це не твоє питання,— сказав Готорн.— Хай запитає вона.

— У вас незвичний розум,— сказав він Джуліані.— Вам про це відомо?

— Де ваш примірник? — запитала Джуліана.— Свій я залишила в машині біля мотелю. Однак я привезу його, якщо не дасте мені ваш.

Готорн розвернувся і рушив кудись. Джуліана з Кароліною йшли за ним крізь кімнату, повну людей, до зачинених дверей. Там він їх і лишив. Коли він вийшов, усі побачили два томи в чорних обкладинках.

— Я не використовую гілочки деревію,— сказав він Джуліані.— Не можу їх втримати, весь час розсипаються.

Джуліана сіла за журнальний столик у кутку.

— Мені потрібен папір для записів і олівець.

Один із гостей приніс папір та олівець. Люди в кімнаті підійшли ближче і оточили їх з Абендсеном колом, слухаючи та спостерігаючи.

— Можете поставити питання вголос,— сказав Готорн.— У нас тут немає секретів.

— Оракуле, чому ти написав «І обтяжіє сарана»? — запитала Джуліана.— Чого це має нас навчити?

— Ви формулюєте запитання із безкомпромісною забобонністю,— сказав Готорн.

Усе ж він сів навпочіпки, щоб подивитися, як вона кидатиме монети.

— Сміливіше,— сказав він і простягнув їй три китайські мідні монети з дірками посередині.— Зазвичай я використовую їх.

Вона почала підкидати монети, почуваючись спокійно і дуже природно. Готорн записав для неї рівні. Коли вона підкинула монети шість разів, він подивився і сказав:

— Сюнь зверху. Дуй знизу. Посередині — порожньо.

— Ви знаєте, яка це гексаграма? — запитала вона.— Без таблиці?

— Так,— відповів Готорн.

— Це «Чжун Фу»,— сказала Джуліана,— «Внутрішня істина». Я теж знаю без таблиці. І я знаю, що це означає.

Підвівши голову, Готорн уважно подивився на неї. Його обличчя видавалося майже лютим.

— Це означає, що моя книга — правда, чи не так?

— Так.

— Німеччина та Японія програли війну,— гнівно сказав він.

— Так.

Готорн мовчки згорнув обидва томи і підвівся.

— Навіть ви відмовляєтеся це усвідомити,— сказала Джуліана.

Певний час він міркував. Джуліана помітила, що погляд у нього став порожнім. Вона зрозуміла, що він заглибився у себе, зосередився на собі... А тоді його погляд знову прояснився. Він щось пробурмотів, здригнувся.

— Я ні в чому не впевнений.

— Змусьте себе повірити,— сказала Джуліана.

Він заперечливо похитав головою.

— Не можете? — запитала вона.— Ви впевнені?

— Хочете, я підпишу вам примірник «Сарани»? — запитав Готорн Абендсен.

Вона теж підвелася.

— Я, мабуть, піду,— сказала вона.— Дуже вам дякую. Пробачте, якщо зіпсувала вечір. Ви були надзвичайно люб'язні, коли дозволили мені приїхати.

Пройшовши повз Готорна і Кароліну, вона пробралася крізь коло гостей до спальні, де лежали її пальто й сумочка.

Коли вона вдягала пальто, підійшов Готорн.

— Знаєте, хто ви?

Він обернувся до Кароліни, яка стояла поруч:

— Ця дівчина — демон. Маленький хтонічний дух, який...— він підняв руку і потер чоло, трохи зачепивши окуляри.— Який невтомно ширяє над землею.— Він поправив окуляри.— Вона робить те, що підказує їй інстинкт. Просто виражає свою сутність. Вона не хотіла з'явитися тут і заподіяти шкоду, просто так трапилося, як трапляється з погодою. Я радий, що вона приїхала. Я не шкодую, що я про це дізнався. Про відкриття, яке вона зробила за допомогою книги. Вона не знала, що буде робити тут, і про що довідається. Я думаю, нам усім пощастило, отже, давайте не будемо тримати один на одного зла, гаразд?

— Вона страшенно деструктивна,— сказала Кароліна.

— Так само, як реальність,— сказав Готорн.

Він простягнув Джуліані руку.

— Дякую за те, що ви зробили в Денвері.

Вона потиснула його руку.

— На добраніч. Послухайтеся дружини. Хоча б майте при собі зброю.

— Ні. Я вже давно вирішив, що не буду цим перейматися. Час від часу, коли стаю надто тривожним, особливо пізніми ночами, я покладаюся на оракула. За таких обставин це не погано.— Він кволо усміхнувся.— Насправді єдине, що мене ще тривожить, то це усвідомлення того, що всі ці дармоїди, які стоять он там, вловлюючи кожне слово, повипивають увесь алкоголь, поки ми тут говоримо.

Розвернувшись, він подався до серванта, щоб додати свіжого льоду у свою склянку.

— Куди ви тепер подастеся, коли тут все закінчилося? — запитала Кароліна.

— Не знаю.

Це її не тривожило. «Напевно, я трохи схожа на нього,— подумала вона.— Я не дозволяю собі тривожитися через деякі речі, навіть якщо вони справді важливі».

— Можливо, я повернуся до свого чоловіка, Френка. Я намагалася йому зателефонувати сьогодні. Можна спробувати ще раз. Побачу, який у мене буде настрій.

— Попри те, що ви для нас зробили чи, радше, кажете, що зробили...

— Ви шкодуєте, що я до вас приїжджала,— сказала Джуліана.

— З мого боку це страшенно неправильно, якщо ви врятували Готорну життя, але я дуже пригнічена. Я не можу сприйняти це все — те, що сказали ви і Готорн.

— Як дивно,— сказала Джуліана.— Ніколи б не подумала, що правда може розсердити вас.

«Правда,— подумала вона.— Страшна, мов смерть. Але правду знайти важче. Мені пощастило».

— Я думала, ви відчуватимете радість і піднесення, як я. Непорозуміння, еге ж?

Вона усміхнулася, і через деякий час місіс Абендсен спромоглася усміхнутися у відповідь.

— Що ж, у будь-якому разі, на добраніч.

За мить Джуліана вже крокувала вимощеною каменем доріжкою крізь плями світла з вікон вітальні, потім поринула у темряву за газоном і вийшла на чорний тротуар.

Вона йшла далі, не озираючись на будинок Абендсенів, шукаючи очима авто чи таксі, рухливе, живе та яскраве, щоб повернутися в мотель.