Ілюзія Бога

4. Чому Бога майже напевно немає

Успіхи науки вселяють страх священикам усіх релігійних сект… так само, як на відьом наводить жах наближення світанку. Вони зустрічають цих провіс­ників свого кінця лютим завиванням, передчуваючи неминуче розвінчання того шарлатанства, на якому наживаються.

Томас Джефферсон

Доказ неймовірності зажив широкої популярності. Найбільш традиційною його версією стала теза про наявність задуму, яку можна упевнено назвати найуживанішим аргументом на користь існування Бога в наш час, котрий велика маса теїстів вважає вичерпним і остаточним. І це справді сильний і, гадаю, неспростовний аргумент, але веде він до прямо протилежного висновку, ніж думають теїсти. Якщо його належним чином проаналізувати, то доказ неймовірності майже однозначно доводить відсутність Бога. Для статистичної демонстрації того, що Бога майже напевно немає, я використовуватиму метафору надсучасного авіалайнера.

Цей образ запозичений у Фреда Гойла, який вигадав історію про «Боїнг-747» і сміттєзвалище. Не знаю, чи справді він автор цієї історії, але принаймні так стверджує його близький колега Чандра Вікрамасінге, словам якого можна вірити58. За словами Гойла, імовірність зародження життя на Землі не вища, ніж імовірність того, що ураган, пронісшись над сміттєзвалищем, випадково збудує новенький «Боїнг-747». Його метафору багато разів застосовували в дискусіях про еволюцію складних живих організмів, користуючись її оманливою правдоподібністю. Адже справді шанси створити життєздатного коня, жука чи страуса шляхом випадкового перетасовування елементарних частинок десь такі самі, що й у метафорі з авіалайнером. Це в загальних рисах і є улюблений аргумент креаціоністів. Висунути його могли лише люди, які нічого не тямлять у теорії еволюції, хибно вважаючи, що природним добором керує випадковість, тоді як (якщо в слово «випадковість» вкладати правильний сенс) усе зовсім не так.

Усі креаціоністи однаково перекручують аргумент про неймовірність, навіть ті, що маскують свої погляди під політкоректною і солідною вивіскою «розумного задуму»24. Вони вихоплюють якийсь видимий об’єкт — зазвичай живу істоту або якийсь із її складних органів, але інколи будь-що від молекули до всього всесвіту, — і починають слушно просторікувати про статистичну неймовірність його появи. Деякі з них принагідно пересипають своє просторікування апеляціями до теорії інформації: мовляв, чи може дарвінізм пояснити, звідки взялася вся інформація, зосереджена в живій матерії, яку розуміють у технічному значенні поняття «інформаційного вмісту» як характеристики імовірності події або її «несподіваності». Або ж інколи цитують заяложений афоризм економістів: дармовий сир буває тільки в мишоловці, — і звинувачують Дарвіна в тому, що він намагається вивести все з нічого. Насправді ж, як буде показано в цьому розділі, дарвінівський природний добір — єдине на сьогодні відоме розв’язання проблеми походження всієї цієї інформації. Виходить якраз навпаки: саме гіпотеза про Бога виводить усе з нічого, а Бог намагається поласувати шматком дармового сиру, будучи при цьому самим цим сиром. Попри всю статистичну неймовірність всесвіту, який намагаються пояснити за допомогою творця, статистична імовірність існування самого творця ще менша. Тобто в такому поясненні сам Бог стає надсучасним авіалайнером, про який ідеться в метафорі Гойла.

Згідно з доказом неймовірності, складні утворення не можуть з’явитися в результаті випадковості. Проте багато людей хибно розуміють фразу «з’явитися в результаті випадковості» як «з’явитися за відсутності свідомого задуму», тож не дивно, що неймовірність вони сприймають як доказ наявності задуму. Дарвінова теорія природного добору переконливо демонструє, що в царині біології неймовірність не тотожна наявності задуму. І хоч ця теорія не була розроблена для опису світу неживих об’єктів — приміром, космічних тіл, — із неї можна винести цікаві ідеї для розуміння деяких галузей за межами сфери її прямого застосування.

Дарвінізм, по суті, навчив нас, що слід обережно ставитися до твердження, нібито задум — єдина альтернатива випадковості, показавши, що складність може зростати поступово, невеликими кроками. До Дарвіна філософи на кшталт Г’юма добре розуміли, що неймовірність життя не означає, що воно з’явилося в результаті розумного задуму, але їм не вдавалося уявити альтернативний сценарій. Дарвін вселив нам глибоку недовіру до самої ідеї задуму. Ілюзія задуму — це пастка, у яку ми вже потрапляли раніше, але він імунізував нас від неї своєю роз’яснювальною роботою. Шкода, що імунізація допомогла не всім.

В одному науково-фантастичному романі астронавти на борту космічного корабля починають тужити за домівкою: «Тільки подумай, зараз на Землі весна!» Не кожен відразу помітить, що в цю фразу закралося підспудне упередження — несвідомий «північний шовінізм», характерний для мешканців Північної півкулі (і не тільки). Причому саме «несвідомий». Ось у таких ситуаціях і виникає потреба стимулювати усвідомлення прихованих засновків, на яких базується наше мислення. Не просто так в Австралії та Новій Зеландії продаються карти світу, на яких південний полюс розташований угорі. Яким би розкішним засобом усвідомлення прихованих засновків могли стати ці карти, якби їх розвішували в класних кімнатах Північної півкулі. Вони б постійно нагадували учням, що «північ» абсолютно довільно опинилася у верхній частині карти, на яку вона не має жодних об’єктивних претензій. Така карта одночасно дивувала б їх і відкривала очі на приховані засновки, які лежать в основі нашого спри­йняття світу. Вони б неодмінно розповідали про неї своїм батькам удома (а хіба може вчитель дати дітям щось краще за можливість здивувати своїх батьків?).

Я збагнув потенціал усвідомлення прихованих засновків завдяки феміністкам. Вони, певна річ, переборщили зі словом «herstory» («її історія») замість «history» («історія»), позаяк «his-» у слові «history» («історія») не має ніякого етимологічного зв’язку з присвійним займенником чоловічого роду «his» («його»). Це таке саме етимологічне безглуздя, як і звільнення з посади одного вашингтонського чиновника 1999 року за слово «niggardly» («скупо»), у якому догледіли образу на расовому ґрунті. Проте навіть такі абсурдні випадки сприяють зростанню обізнаності про приховані засновки. Якщо замість того, щоб скалити зуби, серйозно задуматися, то швидко усвідомиш, що «herstory» — це історія під іншим кутом зору. Сьогодні боротьба за усвідомлення прихованих засновків часто точиться довкола гендерно орієнтованих займенників. Йому або їй слід задуматися, чи він або вона готові прийняти такий стиль письма. Та якщо абстрагуватися від неоковирності та громіздкості цього речення, то воно привертає нашу увагу до ігнорування думки доброї половини людства в нашому повсякденному мовленні. «Man» («людина», але дослівно — «чоловік»), «mankind» («людство», але дослівно — «чоловіцтво»), «Rights of Man» («права людини», але дослівно — «права чоловіка»), «all men are created equal» («всі люди створені рівними», але дослівно — «всі чоловіки створені рівними»), «one man, one vote» («одна людина — один голос», але дослівно — «один чоловік — один голос») — англійська мова надто часто схильна ігнорувати жінок25. Замолоду мені й на думку не спадало, що жінок може образити фраза на кшталт «the future of man» («майбутнє людства», але дослівно — «майбутнє чоловіцтва»). Але відтоді рівень нашої свідомості істотно зріс. Навіть ті, хто досі говорить «man» замість «human» на позначення всього людства, знають, що це не схвалюється, а роблять так чи то через те, що вперто захищають традиційну мову, чи то щоб подратувати феміністок. У всіх, кого торкнувся цей тренд, змінилася свідомість — навіть в осіб, які відреагували на нього негативно, зайнявши захисну позицію або посиливши свої нападки на нього.

Фемінізм розкрив великий потенціал усвідомлення прихованих засновків, тож я маю намір застосувати цей прийом і щодо природного добору. Адже теорія природного добору не тільки пояснює розвиток усіх живих організмів, а й сприяє нашому усвідомленню широких можливостей науки пояснити, як складноорганізовані форми життя могли виникнути з простого початкового матеріалу без будь-якого втручання з боку надприродних сил. Ґрунтовно зрозумівши природний добір, ми можемо сміливо заглиблюватися в інші галузі науки, адже він спонукатиме нас обачніше ставитися до різного роду облудних альтернатив, які в додарвінівські часи збивали біологію на манівці. Чи можливо було здогадатися до того, як Дарвін оприлюднив свою теорію, що така очевидно спроектована річ, як крило бабки або око орла, насправді з’явилася в результаті розмотування довжелезного ланцюжка невипадкових і суто природних причин?

Зворушливо-кумедна розповідь Дугласа Адамса про його власне навернення до радикального атеїзму — він наполягав на вжитку саме прикметника «радикальний», аби ніхто помилково не зарахував його в агностики, — слугує промовистим свідченням потенціалу дарвінізму відкривати очі на невидиму реальність. Сподіваюся, мені вибачать за самовихваляння, яке ви знайдете в наведеній нижче цитаті. Виправдаюся тим, що навернення Дугласа до атеїзму під впливом моїх поперед­ніх книг, перед якими не ставилася мета кого-небудь навертати, спонукало мене присвятити йому цю книгу та спробувати в ній переконати інших. В інтерв’ю, опублікованому після його смерті в книзі «Лосось сумніву», Адамса запитали, як він став атеїстом. Спершу він розповів, як прийшов до агностицизму, після чого продовжив:

І я думав, думав і думав. Проте мені просто бракувало знань, щоб до чого-небудь додуматися. Ідея бога здавалася вкрай сумнівною, однак я не знав про існування якого-небудь іншого задовільного пояснення життя, всесвіту та всього, що існує, яке могло б зайняти її місце. Та я не здавався і все читав, читав і читав. І десь на початку четвертого десятка натрапив на еволюційну біологію, викладену в книгах Річарда Докінза «Егоїстичний ген» та «Сліпий годинникар». І тоді зненацька (здається, під час другого прочитання «Егоїстичного гена») все стало на свої місця. Така неймовірно проста ідея, але вона за допомогою природних чинників пояснює виникнення всієї не­осяжної і приголомшливої складності життя. Щиро кажучи, благоговіння, яке викликають у деяких людей релігійні переживання, має жалюгідний вигляд на тлі того благоговіння, яке мені вселила ця концепція. Нізащо не проміняю благоговіння від розуміння на благоговіння від незнання59.

Неймовірно проста ідея, яка так захопила Адамса, вийшла, звісно ж, не з-під мого пера. Це була Дарвінова теорія еволюції шляхом природного добору — найдосконаліший науковий інструмент для пробудження свідомості. Дугласе, як же мені тебе бракує! Ти мій найкмітливіший, найдотепніший, найвідкритіший, найрозумніший і, можливо, єдиний неофіт. Сподіваюся, що ти б щиро посміявся, читаючи мою книгу, хай навіть не настільки, як доводилося мені сміятися з твоїх.

Добре обізнаний із наукою філософ Деніел Деннетт зауважив, що теорія еволюції суперечить одній із найдавніших ідей, у яку ми віримо: «…думці про те, що створити меншу річ може тільки більша, вишуканіша й розумніша річ. Я називаю цей підхід “теорією перетікання користі від більшого до меншого”. Хіба можна уявити, щоб спис виготовив зброяра, підкова створила коваля або глечик виліпив гончаря?»60 Відкривши реалістичний процес, який, усупереч нашому здоровому глузду, здатен витворювати з простого складніше, Дарвін здійснив революцію в людському мисленні й дав нам до рук потужний інструмент, щоб пробуджувати свідомість інших людей.

Потреба в такому засобі насправді дуже сильна, навіть коли йдеться про найсвітліші уми різних галузей науки за межами біології. Фред Гойл був блискучим фізиком і космологом, але його глибоко помилкова метафора надсучасного авіалайнера та інші біологічні помилки, зокрема сприйняття викопних решток археоптерикса як містифікації, свідчать, що і його свідомість потребувала пробудження шляхом ознайомлення з теорією природного добору. Гадаю, що на інтелектуальному рівні він розумів, у чому полягає головна теза цієї теорії. Але, щоб осягнути її глибину та силу, потрібно, мабуть, зануритися в неї, просякнути нею, віддатися на волю її плину.

Інші науки також здатні викликати в нас прозріння. Наприклад, астрономія, якою займався Фред Гойл, у прямому й переносному сенсах указує нам на наше місце, втискаючи наше роздуте самолюбство у крихітну сцену, на якій розігрується наше життя і яка становить собою лише піщинку серед незліченної кількості інших уламків від величезного космічного вибуху. Геологія нагадує нам, наскільки коротке наше існування — і як індивідів, і як біологічного виду. Вона змінила свідомість Джона Раскіна й 1851 року викликала його незабутній крик душі: «Якби ж геологи залишили мене в спокої, моє життя було б прекрасним, бо його отруюють їхні пекельні молотки. Мені вчувається їхній дзенькіт у ритмі кожного біблійного вірша». Еволюція теж перевертає наше звичайне сприйняття часу, що й не дивно, адже вона розгортається в геологічних часових масштабах. Однак дарвінівська теорія еволюції, зокрема ідея природного добору, на цьому не зупиняється. Вона розвіює ілюзію задуму в галузі біології та вчить нас ставитися з недовірою до будь-яких гіпотез про задум у фізиці та космології. Мабуть, саме це мав на увазі фізик Леонард Саскінд, коли писав: «Я не історик, але наважуся висловити свою думку: насправді, сучасна космологія почалася з Дарвіна та Воллеса. На відміну від своїх попередників, вони запропонували пояснення нашого існування, яке повністю відкидало втручання надприродних суб’єктів… Ці двоє вчених задали зразок не тільки для наук про життя, а й для космології»61. Серед інших фізиків, яким немає потреби пробуджувати свідомість за допомогою теорії еволюції, можна згадати Віктора Стенджера, чию книгу «Чи знайшла наука Бога?» (його відповідь — «ні») дуже рекомендую, та Пітера Еткінза, чия книга «Знову про креаціонізм» стала моїм улюбленим зразком наукової поезії в прозі.

У мене просто відбирають дар мови ті теїсти, котрі замість того, щоб пробудити свою свідомість в описаному мною сенсі, тріумфально заявляють, що природний добір — це просто «спосіб, яким Бог здійснює своє творіння», додаючи до цього, що еволюція шляхом природного добору — дуже легкий і простий спосіб наповнити світ живими організмами. Адже в такому разі Богові взагалі нічого не потрібно робити! У вищезгаданій книзі Пітер Еткінз підхоплює цей хід думки й висуває гіпотезу про лінивого Бога, котрий прагне наповнити світ життям, доклавши до цього якнайменше зусиль, що зрештою приводить автора до посутньо безбожницького висновку. Еткінзів Бог любить байдикувати ще більше за деїстського Бога філософів-просвітників ХVІІІ століття. Це deus otiosus — дослівно, розслаблене, бездіяльне, непотрібне й безплідне ледащо. Еткінз крок за кроком полегшує тягар лінивого Бога, поки тому нарешті не лишається ніякої іншої роботи, крім бити байдики. Такий Бог може навіть не завдавати собі клопоту існувати. На думку спадає влучне нарікання Вуді Аллена: «Якщо з’ясується, що Бог таки існує, не думаю, що він виявиться лиходієм. Усе буде значно гірше — він просто недотепа».

Неможливо перебільшити масштаб проблеми, яку розв’язали Дарвін і Воллес. Достатньо поглянути на анатомію, будову клітини, біохімію та поведінку майже будь-якого живого організму, щоб відчути її складність. Проте найбільшими мастаками відшукувати разючі приклади, здавалося б, «розумного задуму», зі зрозумілих причин, слід вважати креаціоністів. Тож я не без іронії скористаюся прикладом із креаціоністської книги «Життя — як воно тут з’явилося?», на якій не вказане ім’я автора, зате зазначений видавець — Товариство сторожової вежі та біблійних трактатів (Watchtower Bible and Tract Society), яке опублікувало її шістнадцятьма мовами накладом 11 мільйонів примірників. Ця книга стала моїм фаворитом, бо щонайменше шість її примірників надіслали мені як подарунок непрохані доброзичливці з різних кінців світу.

Відкривши навмання цей анонімний фоліант, який поширюють із такою небаченою щедрістю, натрапляємо на згадку про морську губку, відому під назвою «кошик Венери» (Euplectella), яку коментують словами — ні багато ні мало — сера Дейвіда Еттенборо: «Душа завмирає від приголомшення, коли роздивляєшся складний скелет губки “кошик Венери”, який складається з крихітних кремнієвих голок. Як вдалося, здавалося б, незалежним одна від одної мікроскопічним клітинам досягти такого рівня співпраці, щоб створити мільйон склянистих голочок, які утворюють витончену й чарівну решітку цієї губки? Ми не знаємо». Автори книги довго не сушили голову над цією загадкою, відразу провівши жирну лінію: «Та одне нам добре відомо: творцем цієї краси не була випадковість». І вони мають рацію: навряд чи випадковість — автор цього шедевра. Не можу не погодитися з ними. Статистична неймовірність утворення на кшталт скелета цієї губки — головна проблема, якій повинна дати раду будь-яка теорія життя. Що вища статистична неймовірність, то менш імовірно, що маємо справу з результатом випадковості — ось що розуміється під статистичною неймовірністю. Існує хибна думка, що розв’язати проблему неймовірності може тільки розумний задум або випадковість. Претендентів справді два, але це розумний задум і природний добір. Не в випадковості тут річ, враховуючи високий рівень неймовірності будь-якого живого організму. Тому жоден притомний біолог ніколи не висував її в кандидати. Так само не може бути реалістичним розв’язанням проблеми й розумний задум, як ми згодом переконаємося. Проте поки що я продовжу заглиблюватися в проблему, яку повинна розв’язати будь-яка теорія життя: як позбутися випадковості?

Гортаючи книгу Товариства сторожової вежі, натрапляємо на розповідь про рослину, яка називається «люлькою голландця» (Aristolochia trilobata, інша назва — хвилівник), усі частини якої наче зумисне продумані так, щоб ловити комах, осипати їх пилком, а потім відпускати з миром до іншої люльки голландця. Витонченість будови квітки спонукала авторів поставити питання: «І все це створила випадковість? Чи розумний творець?» Повторюся знову: ні, певна річ, не випадковість; але й розумний задум не становить адекватної альтернативи випадковості. Природний добір — не тільки єдине економне, правдоподібне й елегантне розв’язання проблеми, а й насправді єдина дієва альтернатива, яка будь-коли висувалася на противагу випадковості. Проти розумного задуму можна висунути ті самі заперечення, що й проти випадковості: його не можна вважати правдоподібним розв’язанням проблеми статистичної неймовірності. Що вища неймовірність організму, то менш імовірно, що його створив розумний творець. По суті, ідея розумного задуму лише ускладнює проблему. Адже факт існування творця відразу породжує ще більшу проблему його власного походження. Будь-яка істота, здатна свідомо створити щось настільки неймовірне, як люлька голландця (або всесвіт), сама собою повинна бути ще більш неймовірною, ніж люлька голландця. Замість того, щоб розірвати безкінечний ланцюжок причин і наслідків, ідея Бога підступно подвоює складність завдання.

Перегорнімо ще кілька сторінок книги й натрапляємо на пишномовну розповідь про гігантську секвою (Sequoiadendron giganteum), до якої я маю особливі почуття, адже таке дерево росте в моєму саду. Хоч за всіма мірками це малюк (йому ледь більше 100 років), проте вже найвища рослина в околицях. «Стоячи біля стовбура секвої і дивлячись угору, людина відчуває свою малість перед величчю і могутністю дерева. Хіба можна сумніватися в тому, що цей величний гігант та крихітна насінина, з якої він виростає, були створені творцем?» Якщо ви вважаєте, що єдиною альтернативою випадковості є розумний задум, то так, сумніватися не має сенсу. Проте автори з невігластва або небажання зовсім забули згадати про реалістичну альтернативу — природний добір.

Щоб рости, всі рослини — від крихітного очного цвіту до гігантської секвої — потребують енергії, яку добувають завдяки процесу, що називається фотосинтезом. Знову слово Товариству сторожової вежі: «Один біолог розповів: “Щоб відбувся фотосинтез, мають поєднатися близько сімдесяти різних хімічних реакцій. Це справжнє диво”. Зелені рослини інколи називають “природними фабриками” — миловидими, безшумними, екологічними підприємствами, які виробляють кисень, очищують воду та годують світ. І їх створила випадковість? Чи можливо в таке повірити?» Звісно, неможливо; але якщо без кінця-краю наводити приклади, то ми зрештою нікуди не прийдемо. У креаціоністів завжди однакова «логіка»: вони обирають те чи те явище природи, демонструють його надмірну статистичну неймовірність, складність, красу й велич, а потім заявляють, що його не могла створити випадковість. А якщо не випадковість, то тільки творець. У науки теж є готова (і завжди однакова) відповідь на цю хибну логіку. Розумний задум — не єдина альтернатива випадковості. Значно кращою альтернативою є природний добір. Ба навіть задум не можна вважати справжньою альтернативою, позаяк він породжує ще більшу проблему: хто створив творця? Як випадковість, так і розумний задум не в змозі запропонувати задовільного розв’язання проблеми статистичної неймовірності, бо перша власне і становить проблему, а другий неминуче до цієї проблеми скочується. Реалістичне і до того ж єдине на сьогодні відоме розв’язання проблеми — природний добір. Мало того, це надзвичайно вишукане та дієве її розв’язання.

Що ж такого особливого в природному доборі, що дозволяє йому успішно розв’язати проблему неймовірності, перед якою з самісінького початку склали зброю випадковість та розумний задум? Річ у тім, що природний добір — це накопичувальний процес, який дробить проблему неймовірності на невеликі фрагменти. На кожен із них припадає невелика частка загальної неймовірності, яка не настільки значна, щоб робити подію неможливою. Якщо всі ці малоймовірні події вишикувати в ряд, то кінцевий результат усього ланцюжка надзвичайно неймовірний — неймовірний настільки, що не може бути досягнутий за допомогою випадковості. Саме з кінцевого результату креаціоніст робить свою заяложену платівку. Але тим самим він не схоп­лює самої суті еволюціоністської тези, позаяк розглядає (гадаю, цього разу жінки не образяться за чоловічий рід) реалізацію всього статистично вкрай малоймовірного сценарію як одноразову, миттєву подію. Він так і не збагнув, яким потенціалом наділене поступове нагромадження.

У книзі «Сходження на пік Неймовірний» я продемонстрував цю думку за допомогою притчі про гору, яка з одного боку має вигляд прямовисної скелі, якою неможливо піднятися, а з іншого — пологого схилу, що веде до самісінької вершини. Не вершині розміщений складний орган, наприклад око або джгутиковий двигун бактерії. Абсурдна думка про те, що таке складне утворення має спонтанно скластися без стороннього втручання, аналогічна намаганню з одного стрибка піднятися з підніжжя гори на її вершину. Еволюція натомість підходить з іншого боку гори й поступово сходить до вершини пологим схилом — все просто! Принцип поступового сходження пологим схилом на противагу вистрибуванню на бескид настільки очевидний, що мимоволі дивуєшся, чому знадобилося так багато часу, щоб з’явився Дарвін і відкрив його. На момент Дарвінового відкриття минуло вже майже три століття від Ньютонового «року чудес», хоч відкриття останнього були значно менш очевидними.

Інша поширена метафора для демонстрації надзвичайно низької ймовірності — цифровий замок на банківському сейфі. Теоретично грабіжникові може пощастити й він випадково натрапить на правильну комбінацію цифр. Однак на практиці в банківські замки закладають настільки низьку ймовірність випадкового вгадування, що це майже неможливо, як і створення Гойлового надсучасного авіалайнера. Проте уявіть погано спроектований замок, який видає підказки мірою наближенням до правильної відповіді — своєрідний аналог дитячої гри «холодно-гáряче». До цього додайте, що коли кожен із циферблатів замка встановлюється на правильну цифру, двері сейфа щоразу на дещицю прочиняються і з нього висипається трохи грошей. За таких умов грабіжник швидко дістанеться до всієї суми.

Креаціоністи, які намагаються використати доказ неймовірності на свою користь, завжди виходять із думки, що біологічна адаптація відбувається у вигляді дилеми «все або нічого». Ще цю помилку називають «неспрощуваною складністю» (НС). Око бачить або ні. Крила дають змогу літати або ні. Припускається, що між крайніми варіантами немає проміжних градацій. Але ж це чистої води нісенітниця. Проміжними варіантами рясніє наше повсякденне життя, як і передбачає теорія. Цифровий замок життя — це прилад, який постійно дає сигнали про «тепліше», «холодніше», «гáряче» — як у дитячій грі. Реальне життя завжди шукає пологі схили на дальньому боці піку Неймовірний, тоді як креаціоністи не бачать нічого іншого, крім прямовисного бескиду перед своїм носом.

У «Походженні видів» Дарвін цілий розділ присвятив «Утрудненням, на які натрапляє теорія походження видів шляхом модифікації», і до його честі слід зазначити, що в цьому короткому огляді він завбачив і спростував кожну з проблем, які відтоді й до наших днів приписували його теорії. Найбільшим викликом Дарвін вважав «органи вищого ступеня досконалості», які інколи помилково описують як «неспрощувано складні». Особливу увагу він звернув на око, загадка якого здавалася йому особливо складною: «Припущення, щоб око з усіма його непередаваними пристосуваннями для зміни фокусної відстані відповідно до віддалення речі, для пропускання потрібної кількості світла, для поправки на сферичну та хроматичну аберацію, припущення, щоб цей орган міг бути вироблений природним добором, може здатися, зізнаюся в тому відверто, надзвичайно безглуздим». Креаціоністи знаходять особливу втіху в цитуванні цього речення. Проте (хто б сумнівався?) вони ніколи не цитують продовження абзацу, з якого видно, що Дарвінове щире зізнання було всього лише риторичним прийомом. Він просто намагався якнайближче підпустити до себе опонентів, щоб потім завдати їм сильнішого й дошкульнішого удару. І ударом цим було послідовне й детальне пояснення еволюції ока шляхом поступових нагромаджувальних змін. Хоч Дарвін не користувався фразами на кшталт «неспрощуваної складності» або «пологого схилу піку Неймовірний», він дуже добре розумів їх ідею.

«Яка користь від половини ока?» та «Яка користь від половини крила» — обидва ці питання є прикладами аргументу «неспрощуваної складності». Функціональне ціле називають неспрощувано складним, якщо видалення однієї з його частин виводить із ладу все ціле. На перший погляд здається, що крило й око підпадають під це означення. Однак варто трохи задуматися і відразу стає очевидною хибність цієї думки. Пацієнти з катарактою, які перенесли операцію з видалення кришталика, не можуть чітко бачити обриси предметів без окулярів, але їхній зір достатній, щоб не врізатися в дерево або не впасти зі скелі. Півкрила — не такий зручний орган, як ціле крило, але все-таки краще мати хоча б півкрила, ніж бути без крила взагалі. Половина крила може врятувати життя істоті, пом’якшуючи падіння з дерева певної висоти. А 51 % крила врятує життя під час падіння з трохи вищого дерева. Хоч який відсоток крила беріть за приклад, він завжди збільшуватиме шанси на виживання під час падіння з висоти порівняно з дещо меншим крильцем. Цей уявний експеримент із деревами різної висоти, з яких падає жива істота, дає теоретичне уявлення про те, що збільшення розміру крила від 1 до 100 % супроводжується плавним зростанням вигоди, яку воно приносить. А в лісах можна знайти підтвердження цієї думки, адже їх населяють багато тварин, які планерують або парашутуються з дерев, демонструючи кожний крок угору по пологому схилу піку Неймовірний.

Переносячи за аналогією експеримент із крилом та деревами різної висоти на око, можна легко уявити ситуації, в яких половина ока може врятувати життя тварини, тоді як навіть 49 % ока для цього не вистачить. Тільки плавним градієнтом тут буде вже не відстань до землі, а рівень освітлення та відстань, з якої ви можете побачити здобич або хижака. Так само, як в історії про площу крила, тут також можна знайти абсолютно реальні, а не уявні проміжні варіанти, на які багатий тваринний світ. Скажімо, око плаского черв’яка за будь-якими мірками поступається навіть половині людського ока. Наутилус (як, мабуть, і його вимерлі родичі-амоніти, якими кишіли моря палеозойської та мезозойської ер) має око, що за своїми можливостями займає позицію десь посередині між оком людини та плаского черв’яка. На відміну від ока плаского черв’яка, здатного лише розрізняти світло й тінь, око наутилуса побудоване за принципом камери-обскури й може створювати справжній образ об’єкта; проте образ цей розмитий і тьмяний порівняно з образами, які створює наше око. Приписувати якесь кількісне значення цьому вдосконаленню можна, звісно, лише умовно, але ніхто не заперечить, що наведені вище приклади очей безхребетних тварин (і багато інших, які тут не згадані) дають значно кращі шанси на виживання, ніж цілковита відсутність ока, і що всі вони стоять на дедалі вищих позиціях пологого схилу піку Неймовірний, ближче до вершини якого (хоч і не на ній самій) розташовується наше око. У книзі «Сходження на пік Неймовірний» я присвятив по цілому розділу еволюції ока й крила, в яких показав, що немає нічого дивовижного в їхній повільній (ба навіть не дуже повільній) і поступовій еволюції, тож зараз не буду знову зупинятися на цій темі.

Таким чином, ми переконалися, що око й крило не є неспрощувано складними органами. Однак іще ціннішим за ці конкретні приклади для нас є загальний висновок, який із них можна зробити. Той факт, що настільки велика кількість людей так глибоко помилялися щодо цих очевидних прикладів, має насторожити нас щодо інших, менш очевидних прикладів, зокрема на клітинному та біохімічному рівнях, якими постійно козиряють креаціоністи, котрі маскуються під політкоректним евфемізмом прибічників «теорії розумного задуму».

Тож маємо повчальну історію, мораль якої така: не кваптеся проголошувати будь-що неспрощувано складним; цілком можливо, що ви просто не достатньо ретельно обстежили всі деталі або не повністю їх осмислили. Але, з іншого боку, нам, представникам науки, не слід зазнаватися й захоплюватися власним догматизмом. А раптом у природі існує щось по-справжньому неспрощувано складне, що робить неможливим поступове сходження пологим схилом на вершину піку Неймовірний? Креаціоністи слушно заявляють, що якщо буде доведено існування по-справжньому неспрощувано складного утворення, то Дарвіновій теорії доведеться шукати заміну. Та й сам Дарвін визнавав цей факт: «Якби можливо було довести, що існує складний орган, який не міг утворитися шляхом численних послідовних слабих змін, моя теорія остаточно зазнала б краху. Але я не можу знайти такого випадку». І не тільки він не знайшов такого випадку — відтоді цього не вдалося жодному іншому дослідникові, попри прискіпливі, а часом навіть відчайдушні пошуки. На роль такого «святого грааля» креаціонізму висувалося багато кандидатів, але жоден не витримав випробування.

Проте навіть якщо буде знайдено неспрощувано складне утворення, яке не залишить каменя на камені від дарвінізму, хто сказав, що воно так само не знищить ущент теорію розумного задуму? Мало того, воно вже її зруйнувало, бо, як я неодноразово наголошував, хоч як мало нам відомо про Бога, достеменно відомо одне: він має бути надзвичайно й неспрощувано складним!

Вишукувати конкретні приклади неспрощуваної складності — засадничо ненауковий підхід до справи. Це лише окремий випадок аргументу про незнання, який базується на тій самій хибній логіці, що й стратегія «Бога білих плям», засуджена богословом Дітріхом Бонгеффером. Креаціоністи старанно вишукують прогалини в сучасних знаннях або розумінні природи. Якщо пошуки увінчуються успіхом, вони висувають припущення, що виявлена ними прогалина заповнюється Богом. Розважливих богословів на кшталт Бонгеффера непокоїло те, що мірою поступу науки кількість прогалин прогресивно зменшується, а перед Богом відкривається невтішна перспектива залишитися без роботи або без схованки. Науковців хвилює зовсім інше. Для них — звична річ визнавати своє незнан­ня, ба навіть тішитися ним як викликом для подальших успіхів. Як написав мій друг Метт Рідлі: «Більшості науковців нудно від того, що вони вже знають. Їх якраз вабить невідоме». Містики знаходять насолоду в таємницях і хочуть, щоб вони й далі лишалися нерозкритими. Науковців же таємниці цікавлять з іншої причини: завдяки таємницям, їм є чим зайнятися. Якщо говорити більш загально, то одним зі справді негативних наслідків релігії є те, що вона звеличує невігластво як чесноту.

Справжня наука не соромиться визнавати, що на якісь питання, тимчасово оповиті серпанком загадковості, вона ще не має відповіді. У цьому світлі мають убогий вигляд пропагандисти креаціонізму, чия головна стратегія — вишукувати прогалини в науковому знанні й пропонувати заповнити їх «розумним задумом» без будь-яких позитивних аргументів на користь своєї пропозиції. Наведений далі приклад я вигадав сам, але він типовий для креаціонізму: «Ліктьовий суглоб дрібноплямистої жаби неспрощувано складний. Жодна з його частин не може бути корисною для тварини окремо від інших. Хіба можливо, щоб лікоть цієї жаби постав у результаті дрібних поступових змін?» Якщо науковець не готовий дати негайну та вичерпну відповідь, креаціоніст відразу озвучує заздалегідь готовий висновок: «Ну добре. Отже, альтернативна теорія — “розумний задум” — виходить переможцем». Зверніть увагу на цю дефективну логіку: якщо теорія А не здатна відповісти на якесь конкретне питання, теорія B визнається істинною. Цікаво, що цю логіку чомусь не застосовують у зворотному напрямку. Нам пропонують прийняти альтернативну теорію, навіть не перевіряючи, чи здатна вона відповісти на те конкретне питання, перед яким відступила попередня теорія. Ученню про розумний задум (РЗ) дають карт-бланш, звільняючи від виконання всіх тих вимог, які висуваються до теорії еволюції.

Однак я зараз наголошую на іншому: підступи креаціоністів отруюють науковцям їхнє природне (ба навіть неодмінне) задоволення від (тимчасового) незнання. Суто політичні міркування можуть змусити сьогоденного науковця утриматися від заяви: «Гм, цікаве питання. А й справді, як у предків дрібноплямистої жаби сформувався ліктьовий суглоб? Я не спеціалізуюся на цих тваринах, тому мушу сходити в університетську бібліотеку, щоб ознайомитися з літературою про них. Із цього може бути чудова тема для дипломної роботи мого студента». Щойно він це скаже й не встигне ще студент сісти за дослідження, як з’явиться креаціоністський памфлет, який у своєму заголовку автоматично сурмитиме про перемогу неперевіреної альтернативи: «Дрібноплямисту жабу міг створити тільки Творець».

Таким чином, між методологічною потребою науки шукати білі плями в знанні, щоб спрямовувати на них дослідницькі зусилля, та потребою РЗ знаходити такі білі плями, щоб автоматично проголошувати свою перемогу, встановився прикрий зв’язок. Саме через те, що РЗ не має самостійних доказів на свою користь, а просто, наче бур’ян, паразитує на ділянках, до яких не дійшли руки науковців, його прибічники неоковирно стежать за науковцями, які знаходять прогалини в своєму знанні, щоб зайнятися їх вивченням. У цьому питанні наука об’єднується з просунутими богословами на кшталт Бонгеффера проти спільного ворога — наївного популістського богослов’я та культу білих плям, характерного для вчення про розумний задум.

Закоханість креаціоністів у «прогалини» палеонтологічного літопису втілює саму суть їхнього культу білих плям. В одній із праць я розпочав розділ про так званий «кембрійський вибух» із фрази: «Складається враження, нібито скам’янілості були штучно закладені в цей геологічних шар, не маючи ніякої еволюційної передісторії». Ясна річ, це був риторичний хід, щоб збудити в читача апетит і бажання знайти повну відповідь у подальшому тексті розділу. Зараз мені лишається тільки побиватися через свою тодішню недалекоглядність, адже було більш ніж очевидно, що креаціоністи виріжуть усе моє терпляче роз’яснення кембрійського вибуху, а риторичну увертюру до нього зловтішно цитуватимуть у відриві від її контексту. Креаціоністи обожнюють «прогалини» в палеонтологічному літописі, як і будь-які інші недомовки чи розриви.

Багато еволюційних переходів чудово задокументовані більш-менш неперервною послідовністю скам’янілостей, які відображають поступову зміну організмів. Однак є переходи, від яких знайдено мало слідів, — це і є знамениті «білі плями». Майкл Шермер якось дотепно зауважив, що якщо нова знайдена скам’янілість ділить прогалину в знаннях надвоє, то креаціоніст квапливо проголошує, що тепер кількість білих плям подвоїлася! І знову необґрунтовано застосується версія за замовчуванням: якщо не було знайдено скам’янілостей, які б документували той чи інший еволюційний перехід, автоматично приймається версія про те, що ніякого еволюційного переходу не було, а стрибок пояснюється діяннями Бога.

Узагалі-то кажучи, надзвичайно нелогічно вимагати бездоганної документації кожного кроку будь-якого процесу причому не тільки в еволюційній біології, а й у будь-якій іншій науці. Згідно з цією логікою, для засудження вбивці слід було б вимагати повного відеозапису кожного його кроку під час скоєння злочину без жодного пропущеного кадра. Фосилізація (скам’яніння) відбувається з незначною часткою живих організмів, тож слід радіти наявності навіть тієї кількості проміжних скам’янілостей, які маємо. Їх могло взагалі не лишитися. Проте навіть за такої умови ми б однаково добули переконливі докази еволюції з інших джерел, зокрема молекулярної генетики та біогеографії. З іншого боку, еволюціоністи не приховують, що, якщо хоча б одна скам’янілість буде знайдена в невідповідному геологічному шарі, вся їхня теорія розпадеться. На питання прискіпливого послідовника Карла Поппера про те, як можна фальсифікувати теорію еволюції, Джон Голдейн пробурчав знамениту фразу: «Викопними кроликами з докембрію». Жодних аномальних скам’янілостей такого роду досі не було знайдено, хоч креаціоністи пробували роздувати галас навколо кількох спростованих легенд про людські черепи в вугленосних шарах та сліди ніг людей поруч зі слідами динозаврів.

Будь-які прогалини креаціоністи автоматично заповнюють Богом. Ту саму стратегію вони застосовують щодо будь-яких урвищ, які трапляються під час сходження на пік Неймовірний, коли не відразу вдається помітити обхідний пологий схил. Будь-які ділянки, щодо яких бракує інформації або її розуміння, вони автоматично передають під юрисдикцію Бога. Таке квапливе прикривання заявами про «неспрощувану складність» можна пояснити тільки браком уяви в них самих. Деякі біологічні органи — якщо не око, то джгутиковий двигун бактерії або біохімічний процес, — вони без будь-якого обґрунтування проголошують неспрощувано складними. І ця декларація не супроводжується жодними спробами продемонструвати їхню неспрощувану складність. Нехтуючи повчальними історіями ока, крила та багатьох інших органів, кожному новому кандидату присвоюють статус неспрощувано складного, ніби він самоочевидний, безсумнівний і потребує тільки відповідної декларації на папері. Але задумайтеся. Оскільки неспрощувану складність використовують як доказ на користь розумного задуму, то її, як і сам розумний задум, не можна просто постулювати. Адже це те саме, що просто заявляти, нібито дрібноплямиста жаба (або жук-бомбардир чи якась інша істота) підтверджують наявність задуму, не обтяжуючи себе наведенням доказів. Хіба так робиться наука?

Логіка креаціоністів приблизно така: «Я, [такий-то], особисто не можу збагнути, як [такий-то організм] міг розвинутися шляхом поступових змін. Таким чином, цей організм неспрощувано складний. А отже, він створений за задумом». Достатньо викласти їхню логіку без прикрас, як відразу стає очевидною її вразливість, якщо якийсь науковець знайде проміжну ланку або принаймні уявить її ймовірну форму. Але навіть якщо жоден науковець не запропонує вичерпного пояснення, дуже рано з цього робити висновок, нібито «розумний задум» краще впорається із завданням. В основі теорії «розумного задуму» лежать міркування лінощів та пасивності — це і є класичний культ «Бога білих плям». Раніше я називав такий підхід «доказом власного безсилля».

Уявіть, що ви спостерігаєте за виконанням дивовижного трюка. Скажімо, відомі штукарі Пен і Теллер виконують свій класичний фокус, одночасно стріляючи один в одного з пістолетів і ловлячи кулі зубами. Уживаються ретельні заходи, щоб усунути будь-які можливості для ошуканства: перш ніж зарядити пістолі, на кулях видряпуються насічки, а за всією процедурою зблизька спостерігають незаангажовані представники аудиторії, які розуміються на вогнепальній зброї. У підсумку, мічена куля, яку зарядили в пістоль Теллера, опиняється в роті Пена, а мічена куля з пістоля Пена — в роті Теллера. Я, [Річард Докінз], не можу навіть уявити, як виконавці могли змахлювати. Із глибин донаукових центрів мого мозку вириваються сигнали «доказу власного безсилля», які майже змушують мене виректи: «Це диво, яке не має наукового пояснення. А отже, воно надприродне». Проте тоненький голосок наукової освіти нашіптує іншу думку. Пен і Теллер — ілюзіоністи вищого класу. Їхній трюк має цілком раціональне пояснення. Річ тільки в тім, що я надто недосвідчений, неуважний або вбогий уявою, щоб знати його. І це правильна реакція на трюк ілюзіоніста. Так само правильною буде ця реакція на біологічне явище, котре здається неспрощувано складним. Люди, які від власного подиву, зумовленого природним явищем, квапливо звертаються до надприродних причин, нічим не кращі за недотепу, який, побачивши, що ілюзіоніст «зігнув» ложку, починає вірити в «паранормальне».

Шотландський хімік Александер Грем Кернс-Сміт у книзі «Сім ключів до розгадки походження життя» підкріплює мою тезу, проводячи аналогію з аркою. Арка, зведена без будівельної суміші з грубо отесаного каменю, може бути міцною спорудою навіть без додаткових опор. Проте вона буде неспрощувано складною: якщо витягнути бодай один камінь, вся споруда обвалиться. Виникає питання: як же її збудували? Для цього можна було спершу накласти велику купу каміння, після чого обережно видаляти з неї зайві камені, без яких вона не впаде. Загалом існує багато різних споруд, які вважаються «неспрощуваними» в тому сенсі, що не встоять, якщо видалити з них принаймні одну частину, але які були зведені за допомогою риштовання, котре після завершення робіт прибрали, через що його більше не можна бачити. Коли будівництво завершено, демонтаж риштовання не призводить до обвалу споруди. Так само буває в процесі еволюції: орган чи утворення, яке ви зараз розглядаєте, могли мати допоміжне риштовання в організмі предка, яке згодом відпало.

Ідея «неспрощуваної складності» не нова. Але саму цю фразу 1996 року вигадав креаціоніст Майкл Бігі62. Йому ставлять у заслугу (якщо це можна назвати заслугою) просування креаціонізму в нову галузь біології — біохімію та клітинну біологію, — яку він, мабуть, вважав перспективнішим угіддям для полювання на білі плями, ніж царину очей та крил. Його найбільшим (хоч і дуже вбогим) успіхом у пошуку прикладів неспрощуваної складності вважається джгутиковий двигун бактерії.

Джгутиковий двигун бактерії — справжнє диво природи. Він приводить у рух єдиний відомий у природі приклад (якщо не враховувати створені людьми технології) вільнообертової осі. Колеса у великих тварин, гадаю, навіть я визнав би прикладом справжньої неспрощуваної складності — і через це вони не існують. Адже як можна провести через підшипникове з’єднання нервові волокна та кровоносні судини?26 Джгутик — це ниткоподібний пропелер, за допомогою якого бактерія пробурює собі шлях крізь товщу води. Слово «пробурює» я вжив умисно замість слова «пливе», бо на рівні мікросвіту бактерій вода не здаватиметься м’якою рідиною, як для нас. Для них вона здаватиметься своєрідною патокою, желе чи навіть піском, крізь який бактерія пробурює або прокопує собі шлях. На відміну від джгутиків більших організмів, наприклад, із царства найпростіших, джгутик бактерії не просто звивається, як батіг, чи гойдається, як весло: це справжня вільнообертова вісь, яка неперервно крутиться в одному напрямку всередині підшипника, а приводить її в рух унікальний крихітний молекулярний двигун. По суті, в ньому на молекулярному рівні застосовуються ті самі принципи, що й у роботі м’язів, але у вигляді вільного обертання, а не періодичних скорочень27. Його інколи вдало описують як крихітний забортовий двигун, хоч у такому випадку доводиться визнати, що за всіма технічними мірками він надзвичайно неефективний (що досить дивно для біологічного організму).

Не наводячи жодних обґрунтувань, пояснень чи підтверджень, Бігі просто проголошує, що джгутиковий двигун бактерій слід вважати неспрощувано складним. Позаяк він ухиляється від наведення доводів на підтримку своєї тези, можна запідозрити, що йому просто бракує уяви. Далі він заявляє, що ця проблема оминається увагою в спеціалізованій біологічній літературі. Безпідставність цього закиду була промовисто й нищівно (для Бігі) продемонстрована й офіційно зафіксована на судовому процесі в Пенсільванії суддею Джоном Джоунсом ІІІ, на якому Бігі виступав експертом на боці групи креаціоністів, котрі спробували ввести вчення про розумний задум у програму викладання біології в місцевій державній школі. Сам суддя назвав цю спробу «абсолютним безглуздям», заживши своїм рішенням та словами довгочасної слави. Втім, це була не остання неприємність для Бігі на цьому судовому засіданні, як ми переконаємося далі.

Щоб довести неспрощувану складність певного утворення, насамперед потрібно продемонструвати, що жодна з його частин не здатна самостійно давати користь. Тобто, щоб кожна з них стала чимось корисною, потрібна одночасна поява всіх разом (Бігі особливо подобалося проводити аналогію з мишоловкою для демонстрації цього принципу). Насправді ж молекулярним біологам зовсім не важко знайти частини, які функціонують окремо від усього цілого як у випадку джгутикового двигуна, так і в випадку інших органів, які Бігі наводив як гадані приклади неспрощуваної складності. Це чудово продемонстрував Кеннет Міллер з Університету Брауна, навівши, на мою думку, найбільш убивчий аргумент проти «розумного задуму», убивчість якого не в останню чергу пов’язана з тим, що він сам набожний християнин. Я часто рекомендую його книгу «У пошуках Дарвінового Бога» набожним людям, яких одурманив Бігі.

Розглядаючи роторний двигун бактерії, Міллер звертає нашу увагу на механізм, який називається системою секреції ІІІ типу (Type Three Secretory System — TTSS)63. Вона не призначена для роторного руху. Це одна з кількох систем, що їх використовують бактерії-паразити для викидання назовні токсичних речовин, щоб отруїти організм свого носія. У масштабах людського організму дію цієї системи можна порівняти із вливанням чи випорскуванням рідини крізь отвір. Але ця аналогія оманлива, бо в мікросвіті бактерії все має дещо інший вигляд. Кожна молекула секретованої рідини — це великий білок, який має тверду тривимірну будову й розмір, сумірний із розміром самої TTSS. Тобто для бактерії ця молекула радше нагадує скульптуру з твердого матеріалу, ніж рідину. Кожна молекула окремо виштовхується назовні крізь ретельно підігнаний для цього механізм, який більше нагадує механізм торговельних автоматів із продажу іграшок або пляшок, ніж простий отвір, крізь який «витікає» речовина. Сам механізм подачі у бактерії складається з невеликої кількості молекул білка, кожна з яких за своїм розміром та будовою сумірна з молекулами, які подаються через нього. Цікаво, що багато бактерій, безпосередньо не споріднених між собою, мають схожі «механізми подачі». Вочевидь, гени, які відповідають за нього, були «скопійовані та вставлені» з однієї бактерії в іншу, адже бактерії мають таку дивовижну здатність. Проте це вже тема для окремої розмови, а нам треба продовжувати.

Білкові молекули, з яких складається TTSS, дуже схожі на компоненти джгутикового двигуна. Цей факт наштовхує еволюціоніста на думку, що компоненти TTSS на певному етапі еволюції джгутикового двигуна були залучені для виконання нової, але не чужої їм функції. Якщо врахувати, що TTSS протягує молекули по своєму каналу, не дивно, що в ній використовується примітивна версія того самого принципу, за допомогою якого джгутиковий двигун тягне молекули осі по колу. Із цього стає очевидно, що основні компоненти джгутикового двигуна існували й функціонували ще до появи самого двигуна. Залучення наявних механізмів для виконання нової функції — це самоочевидний шлях, яким на перший погляд неспрощувано складна структура може зійти на вершину піку Неймовірний.

Звісно, залишається ще багато дослідницької роботи, але я переконаний, що її буде виконано. На щастя, науковці — не ледарі, які до всього безоглядно застосовують одне й те саме підручне пояснення на кшталт прибічників «теорії розумного задуму». Ось приблизний приклад звернення, яке прибічники цієї «теорії» адресують науковцям: «Якщо не можете зрозуміти, як щось функціонує, не переймайтеся: просто викиньте проблему з голови та скажіть, що так Бог захотів. Не знаєте, який механізм дії нервового сигналу? От і добре! Не розумієте, як у мозку відкладаються спогади? Ще краще! Фотосинтез — приголомшливо складний процес? Та це ж чудово! Не йдіть на роботу й не сушіть над цим голову. Просто махніть рукою і зваліть усе на Бога. Любі дослідники, для чого ж мучитися над цими таємницями природи? Та просто надішліть нам їх список, бо в нас є для них застосування. Не знищуйте таке цінне невігластво своїми дослідженнями. Адже нам потрібні ці чудесні прогалини, щоб переховувати в них Бога». Святий Августин заявив про це досить відверто: «Існує ще один вид спокуси, яка становить ще більшу небезпеку. Це недуга допитливості. Саме вона будить у нас бажання вивчати й розкривати таємниці природи; таємниці, які лежать за межею нашого розуміння, які не можуть принести нам нічого корисного та які людина не повинна навіть хотіти з’ясувати» (цит. за Freeman 2002).

Ще один із прикладів гаданої «неспрощуваної складності», який полюбляє наводити Бігі — імунна система. Ось як цей аргумент побачив на судовому процесі суддя Джоунс:

Під час перехресного допиту професору Бігі поставили питання, чи досі він дотримується своєї думки, висловленої 1996 року, що науці ніколи не вдасться знайти еволюційне пояснення, як виникла імунна система. До його уваги надали 58 рецензованих публікацій, дев’ять книг і кілька підручників з імунології, в яких були розділи про еволюцію імунної системи; попри це він і далі відкидав будь-які докази еволюції на тій підставі, що їх недостатньо і що все це «не те».

Під час перехресного допиту, проведеного головним юрисконсультом позивачів Еріком Ротшильдом, Бігі неохоче зізнав­ся, що не читав більшості з 58 рецензованих статей, які йому надали. Що й не дивно, адже в такій царині, як імунологія, важко розібратися. Зате неприпустимо те, що Бігі, не читавши, відкидав усі ці дослідження як «безплідні». Ясна річ, вони безплідні, якщо ставити за мету вести агітацію серед легковірного народу та політиків, а не відкривати важливі істини про те, як влаштований реальний світ. Вислухавши Бігі, Ротшильд красномовно підсумував усе, що було на думці в кожної порядної людини, яка перебувала в судовій залі:

На наше щастя, існують науковці, які шукають відповіді на питання про походження імунної системи… Це наш захист від виснажливих і смертельних хвороб. Люди, з-під чийого пера вийшли ці книги та статті, за свою важку роботу не отримують ні слави, ні гонорарів за публікації, ні запрошень виступити перед великими аудиторіями. Але саме завдяки їхнім зусиллям ми в змозі стримувати й лікувати тяжкі тілесні недуги. А професор Бігі, зі свого боку, разом з усіма іншими прибічниками розумного задуму навіть пальцем не поворухнув, щоб посприяти зростанню наукового, зокрема медичного знання. Ще й переконує майбутні покоління теж розслабитися64.

Американський генетик Джеррі Койн у рецензії на книжку Бігі написав: «Чого достеменно вчить нас історія науки — то це того, що ми зрештою опинимося в глухому куті, якщо своє невігластво позначатимемо терміном “Бог”». Або ж можна процитувати одного красномовного блогера, який прокоментував нашу з Джеррі Койном статтю про розумний задум, опубліковану в газеті «Guardian»:

Звідки взагалі взялася думка, що Бог — це пояснення? Адже все якраз навпаки. Бог — це нездатність пояснити, це стенання плечима, це «звідки я знаю?», замасковане під духовність та ритуал. Якщо людина приписує щось Богові, загалом це означає, що вона уявлення не має, як так сталося, тому пояснює це «щось» якимось недосяжним і незбагненним небесним духом. А запитай у неї, звідки взявся цей небесний чувак, то готовий закластися, що почуєш розмиту псевдофілософську відповідь, нібито він завжди був або існує за межами природи. Цим, ясна річ, нічого не пояснюється65.

Дарвінізм відкриває нам очі на ще один факт. Хоч сформовані еволюцією органи на перший погляд здаються вишуканими й ефективними, у них можна виявити чимало недоліків. І саме цього слід було очікувати від утворень, що мають еволюційну історію, тоді як такого роду недоліків не повинно бути в спроектованих творінь. Приклади недосконалих органів я розглядав у своїх інших книгах. Зокрема, зворотний гортанний нерв своїм обхідним і проблемним шляхом, яким досягає пункту призначення в нашому організмі, виказує свою еволюційну історію. Багато людських недугів — біль у попереку, грижі, випадання матки та вразливість до синуситу — безпосередньо пов’язані з тим, що ми зараз використовуємо для прямоходіння тіло, яке протягом сотень мільйонів років відшліфовувалося для пересування на чотирьох кінцівках. Дарвінізм також відкриває нам очі на жорстокість і марнотратність природного добору. Хижаки в природі здаються бездоганно «спроектованими», щоб ловити здобич, а здобич — бездоганно «спроектованою», щоб тікати від хижаків. Тож на чиєму боці Бог66?

Розчарувавшись в очах і крилах, джгутикових двигунах та імунних системах, богослови, які поклоняються білим плямам, часто свою останню надію вбачають у таємниці походження життя. Вони тішать себе думкою, що оскільки еволюція почалася з небіологічної хімії, то зародження життя повинне становити значно більшу прогалину в науковому знанні, ніж будь-який подальший еволюційний перехід. І в одному сенсі це справді більша прогалина, проте апологетам релігії від нього легше не стане. Річ у тім, що життю достатньо було зародитися лише один раз. А отже, цілком припустимо, щоб це була вкрай малоймовірна подія (як побачимо далі, в рази неймовірніша, ніж вважає більшість людей). Усі подальші еволюційні кроки раз у раз незалежно повторювалися у більш-менш схожому вигляді серед мільйонів і мільйонів біологічних видів протягом геологічного часу. Таким чином, еволюцію складних форм життя не можна пояснювати на основі таких самих статистичних міркувань, що й зародження життя. Події, з яких складається звичайна еволюція, не могли бути настільки малоймовірними, як одинична подія, із якої еволюція розпочалася (та, можливо, кілька інших виняткових подій).

Можливо, розрізнення цих двох типів подій не зовсім зрозуміле, тому я роз’ясню його докладніше за допомогою так званого антропного принципу. Назву цьому принципу дав 1974 року британський математик Брендон Картер, а подальший розвиток ідея отримала в книзі фізиків Джона Барроу та Френка Тіплера67. Зазвичай антропний аргумент застосовують щодо всесвіту, але до космічного масштабу я перейду пізніше, а зараз обмежуся його застосуванням у планетарному масштабі. Ми живемо на Землі. А отже, Земля — саме така планета, яка потрібна, щоб з’явилися й жили ми, навіть якщо такий тип планет дуже рідкісний, ба навіть унікальний. Наприклад, наша форма життя не може існувати без води в рідкому стані. Фактично, екзобіологи, шукаючи слідів позаземного життя, обстежують різні ділянки неба в пошуках ознак води. Навколо кожної типової зірки на кшталт нашого Сонця існує так звана «зона Золотоволоски», температура в якій не надто низька й не надто висока, а така, як потрібно, щоб на планетах була рідка вода. Ця тонка орбітальна ділянка лежить між віддаленішою від зірки зоною, у якій вода замерзає, та внутрішньою зоною, у якій вода закипає.

Також можна припустити, що сприятлива для життя орбіта за своєю формою має бути близькою до кола. Сильно видовжена еліптична орбіта, як, наприклад, у недавно відкритої десятої планети, відомої під неофіційною назвою Ксена, дозволить планеті лише зі свистом пронестися зоною Золотоволоски один раз на кожні кількадесят або кількасот (земних) років. Сама Ксена ніколи не потрапляє в цю зону навіть у момент найбільшої близькості до Сонця, якої досягає раз на кожні 560 земних років. Температура комети Галлея коливається від 47 °C в перигелії до –270 °С в афелії. Як і всі планети, Земля має еліптичну орбіту (максимально наближається до Сонця в січні, а максимально віддаляється в липні28); проте коло — лише один із варіантів еліпса, а земна орбіта настільки близька за формою до нього, що наша планета ніколи не виходить за межі зони Золотоволоски. Розташування Землі в Сонячній системі має ще й інші переваги, які зробили її сприятливою для еволюції життя. Юпітер виконує функцію гігантського гравітаційного пилососа, який перехоплює всі астероїди, які інакше могли б врізатися в нашу планету зі смертоносними наслідками. Єдиний природний супутник Землі — Місяць — сприяє стабілізації осі, навколо якої вона обертається68, та забезпечує кілька інших сприятливих умов для розквіту життя на ній. Наше Сонце теж не зовсім звичайне: воно не має зірки-двійника, з якою могло б обертатися в парі. Планети можуть існувати й навколо подвійних зірок, але їхні орбіти будуть занадто хаотично змінюватися, що дуже несприятливо для розвитку життя.

Були висловлені два пояснення особливої сприятливості нашої планети для життя. Згідно з теорією задуму, Бог створив наш світ, розмістив його в зоні Золотоволоски й цілеспрямовано підлаштував під нас усі інші деталі. Антропний підхід пропонує альтернативне пояснення, яке несе на собі певний відбиток дарвінізму. Більшість планет всесвіту перебувають за межами зони Золотоволоски своїх зірок, а тому не придатні для життя. Відповідно, на жодній із них немає життя. І хоч як мізерна кількість планет зі сприятливими для життя умовами, ми неминуче повинні бути на одній із них, бо інакше б не існували й не вели б цієї вченої розмови.

Дуже дивно, що прибічники релігії захоплюються антропним принципом. Із якоїсь абсолютно незбагненної причини вони вирішили, що він підтримує їхню позицію. Насправді все навпаки. Як і природний добір, антропний принцип являє собою альтернативу гіпотезі про задум. Не вдаючись до жодного вищого задуму, він пропонує раціональне пояснення того факту, що ми перебуваємо в місці, сприятливому для нашого існування. Підозрюю, плутанина в релігійних головах виникає з того, що антропний принцип — єдине пояснення, яке згадується в контексті проблеми, яку він розв’язує — проблеми нашого перебування в сприятливому для життя місці. Та релігійним головам невтямки, що для розв’язання цієї проблеми були висунуті два пояснення: Бог і антропний принцип. Це несумісні альтернативи.

Вода в рідкому стані — звісно, неодмінна передумова для відомої нам форми життя, але самої цієї передумови недостатньо. Потрібно ще, щоб у ній зародилося саме життя, а це подія з надзвичайно низькою ймовірністю. Дарвінова теорія еволюції не зустрічає на своєму шляху жодних серйозних перешкод, починаючи з моменту, коли життя вже виникло. Але як бути власне з його виникненням? Зародження життя — це хімічна подія (або низка подій), під час якої вперше склалися всі потрібні умови для природного добору. Одна з таких потрібних умов і, відповідно, головний інгредієнт життя — носій спадкової інформації, яким може бути молекула ДНК або (ймовірніше) щось, що копіюється, але менш точно, наприклад споріднена з нею молекула РНК. Після появи цього кардинально важливого компонента — якої-небудь генетичної молекули — вже міг розпочатися справжній дарвінівський природний добір, який поступово сформував складні організми. Проте спонтанне, випадкове виникнення першої молекули-носія спадкової інформації багатьом здається неймовірною подією. Мабуть, воно справді було майже таким — дуже-дуже малоймовірним. Зараз ми обговоримо це питання докладніше, позаяк йому присвячено поточний підрозділ.

Походження життя — нині популярний, хоч і спекулятивний предмет дослідження. Для його вивчення потрібно володіти експертними знаннями з хімії, якими я, на жаль, не наділений. Тож мені залишається лише з живим інтересом спостерігати, що відбувається в цій галузі. Не здивуюся, якщо протягом кількох найближчих років хіміки повідомлять, що успішно здійснили нове зародження життя в лабораторії. Проте цього ще не сталося, тож досі залишаються підстави заявляти, що ймовірність такої події була й залишається надзвичайно низькою, хоч принаймні одного разу вона таки відбулася!

За аналогією із зоною Золотоволоски, можна стверджувати, що, попри всю малоймовірність зародження життя, нам відомо, що на Землі ця подія відбулася, адже на ній є ми. Як і в випадку сприятливого температурного режиму, дві гіпотези пояснюють, що сталося: гіпотеза про розумний задум та наукова, або «антропна», гіпотеза. Згідно з прибічниками розумного задуму, диво зародження життя було справою рук Бога, котрий ударив у первинний бульйон божественним вогнем і відправив ДНК (чи її еквівалента) у її величну подорож часом.

Антропна альтернатива цій гіпотезі, як і міркування щодо зони Золотоволоски, базується на статистичній логіці. Науковці покликаються на дивовижні можливості великих чисел. Згідно з сучасними оцінками, у нашій галактиці існує від 1 до 30 мільярдів планет, а таких галактик у всесвіті близько 100 мільярдів. Відкинувши кілька нулів з міркувань практичної обережності, отримуємо консервативну оцінку кількості планет у всесвіті — мільярд мільярдів. Припустімо тепер, що зародження життя, тобто стихійне виникнення чогось на кшталт молекули ДНК, справді має приголомшливо низьку ймовірність. Нехай імовірність цієї події настільки низька, що вона відбувається лише на одній із мільярда планет. Якби хімік звернувся до грантодавчої установи з проектом дослідження, очікувана успішність результату якого становить один зі ста, його б просто засміяли. А тут ми говоримо про один шанс із мільярда. І все-таки… навіть із такими примарними шансами у життя залишається цілий мільярд потенційних планет, і Земля — лише одна з них69.

Отриманий висновок настільки несподіваний, що повторю його знову. Навіть якби ймовірність спонтанного зародження життя на окремо взятій планеті дорівнювала одній мільярдній, ця запаморочливо малоймовірна подія однаково б відбулася на мільярді планет. Шанси знайти хоч якусь із цього мільярда планет приблизно такі самі, як відшукати голку в копиці сіна. Проте нам не треба далеко ходити, щоб знайти знамениту голку, бо (якщо згадати антропний принцип) будь-які істоти, здатні здійснювати пошук, самі перебувають на одній із таких дивовижно рідкісних голок ще до того, як починають шукати.

Будь-яке ймовірнісне твердження висловлюється в контексті певного рівня незнання. Наприклад, якщо нам нічого не відомо про конкретну планету, можна стверджувати, що ймовірність існування на ній життя дорівнює одній мільярдній. Проте якщо ввести в розрахунки додаткові відомості, результат зміниться. Можливо, ця планета має якісь особливі характеристики, приміром особливий хімічний склад гірських порід, який змінює шанси на користь існування життя. Інакше кажучи, деякі планети більш «землеподібні» за інші. А Земля, звісно, найбільш землеподібна з усіх. Цей факт повинен надихати наших хіміків на спроби відтворити зародження життя в лабораторних умовах, бо він збільшує їхні шанси на успіх. Мої попередні розрахунки показали, що навіть хімічна модель з одним шансом на успіх із мільярда все-таки передбачає, що життя мало б виникнути на мільярді планет всесвіту. Краса антропного принципу полягає в тому, що згідно з ним (і всупереч здоровому глузду) для цілком задовільного пояснення існування життя на Землі достатньо хімічної моделі, яка передбачала б виникнення життя хоча б на одній планеті з мільярда мільярдів. Але я ні на йоту не сумніваюся, що зародження життя насправді не настільки малоймовірна подія. На мою думку, інвестування грошей у лабораторне відтворення цієї події має сенс, як і підтримання проекту SETI (англ. Search for Extraterrestrial Intelligence — пошук позаземного розуму), позаяк існування розумного життя деінде у всесвіті цілком імовірне.

Навіть якщо прийняти найпесимістичнішу оцінку ймовірності спонтанного зародження життя, її достатньо, щоб статистичний аргумент вибив ґрунт з-під ніг тих, хто пропонує заповнити прогалину розумним задумом. Серед усіх відомих прогалин в еволюційному літописі зародження життя може здатися найбільш нездоланною проблемою лише людям, навченим оцінювати шанси й ризики на побутовому рівні — тому самому, на якому грантодавчі інституції оцінюють перспективність дослідницьких проектів, поданих хіміками. Проте наука, оперта на статистичні методи, здатна заповнити навіть таку велику прогалину, не вдаючись до ідеї Бога-Творця з тих самих міркувань, які ми наводили, коли обговорювали метафору надсучасного авіалайнера.

Повернімося тепер до важливої тези, згаданої на початку цього підрозділу. Уявімо, що хтось намагається пояснити явище біологічної адаптації на основі тієї самої логіки, яку ми щойно застосували до зародження життя, тобто покликаючись на величезну кількість доступних для цього планет. Нам відомо, що кожен біологічний вид і кожен досліджений орган добре виконують свої функції. Крила птахів, бджіл і кажанів ефективні для літання. Очі ефективні для бачення. Листя — для фотосинтезу. Ми живемо в оточенні близько десяти мільйонів видів, кожен із яких незалежно від інших справляє сильне враження, наче його спроектовано. Кожен вид чудово пристосований до свого особливого способу життя. Чи можливо всю цю величезну масу прикладів позірного творіння пояснити за допомогою того самого аргументу «величезної кількості планет»? Ні, не можливо. Абсолютно не можливо. Навіть не намагайтеся. І це дуже важливе положення, позаяк воно стосується одного з найпоширеніших перекручень дарвінізму.

Хоч би над якою кількістю планет ми робили розрахунки, щасливий випадок не в змозі пояснити багатюще розмаїття складних організмів на Землі так само, як він допоміг нам пояснити початкову появу життя. Еволюція життя кардинально відрізняється від зародження життя тим, що, повторюся, останнє було (або могло бути) унікальною подією, якої достатньо, щоб вона сталася лише один раз. Натомість адаптивне пристосування видів до їхніх особливих природних середовищ передбачає силу-силенну окремих подій, які постійно відбуваються.

Те, що відбувається на Землі, можна загалом схарактеризувати як процес оптимізації біологічних видів, який повсякчас триває в усіх закутках планети, на всіх континентах і островах. Можна впевнено прогнозувати, що через десять мільйонів років існуватимуть нові види, які будуть не гірше адаптовані до свого способу життя, ніж нинішні види до свого. Тобто йдеться про повторюваний, передбачуваний, багаторазовий процес, а не про одноразову статистичну удачу, значення якої стає зрозумілим лише в ретроспективі. Завдяки Дарвіну, ми знаємо, що було рушійною силою цього процесу — природний добір.

Антропний принцип безсилий у поясненні всього багатоманіття особливостей живих істот. Для того, щоб дати раду розмаїттю життя на Землі, а надто нав’язливій ілюзії його спроектованості, нам потрібна пояснювальна сила теорії Дарвіна. Але питання походження життя лежить за межами радіуса дії цієї теорії, бо природному добору потрібно, щоб життя вже існувало. Тут на допомогу приходить антропний принцип. Розв’язати унікальну проблему зародження життя ми можемо, врахувавши величезну кількість потенційних місць для його виникнення. Після того, як сталася ця щаслива подія (яку антропний принцип недвозначно допускає), керівну роль перебрав на себе природний добір, принцип дії якого жодним чином не базується на випадковості.

Утім, не можна відкидати можливості, що зародження життя — не єдина велика біла пляма в еволюційній історії, яка заповнюється простою випадковістю, допустимою з погляду антропного принципу. Наприклад, мій колега Марк Рідлі в книзі «Демон Менделя» (яку американські видавці безпідставно перейменували на «Кооперативний ген», ввівши тим самим читачів в оману) висловив думку, що виникнення еукаріотичних клітин (із яких складається наш організм; на відміну від бактерій, вони мають ядро та різні інші складні утворення, зокрема мітохондрії) є підстави вважати ще видатнішим, складнішим і статистично менш імовірним кроком, ніж зародження життя. Може бути, що виникнення свідомості — ще одна велика прірва, подолання якої пов’язане з таким самим рівнем статистичної малоймовірності. Такого роду одноразові події можна пояснити за допомогою антропного принципу приблизно таким чином. Серед мільярдів планет, на яких життя виникло й досягло рівня бактерій, лише невелика група здійснила наступний стрибок, породивши еукаріотичні клітини. А серед цієї групи лише невелика частка зуміла перетнути наступний рубікон, давши початок свідомості. Якщо обидві події справді одноразові, то ми маємо справу не з повсюдним, універсальним процесом на кшталт звичайного еволюційного пристосування. Згідно з антропним принципом, оскільки ми існуємо, складаємося з еукаріотичних клітин і володіємо свідомістю, то нашій планеті випало бути однією з надзвичайно рідкісних планет-щасливиць, які перестрибнули через усі три прірви.

Природний добір працює завдяки тому, що він є накопичувальним і односпрямованим шляхом до вдосконалення. Щоб він розпочався, потрібне певне везіння, але антропний принцип і наявність «мільярдів» доступних планет дає шанс на таку удачу. Можливо, кілька подальших стрибків у еволюційній історії також відбулися не без співучасті удачі, яку обґрунтовує антропний принцип. Хай там як, але розумний задум відверто незадовільний для пояснення життя, позаяк задум у своїй суті не накопичувальний, а отже, породжує ще більші питання, ніж ті, на які відповідає. Він веде нас у нескінченну безвість проблем у дусі метафори з надсучасним авіалайнером.

Ми живемо на планеті, сприятливій для нашої форми життя. І на це є дві причини. Перша з них полягає в тому, що завдяки природному добору життя розвивалося й розквітало в тих умовах, які йому забезпечила саме ця планета. Друга причина пов’язана з антропним принципом. У всесвіті існують мільярди планет. І хоч як мізерно мало серед них таких, що сприятливі для еволюції, наша планета безсумнівно входить до цієї особливої групи. А тепер саме час перенести антропний принцип на давніше минуле, із царини біології — в царину космології.

Ми живемо не тільки на гостинній планеті, а й у гостинному всесвіті. З факту нашого існування випливає, що його фізичні закони достатньо сприятливі, щоб могло виникнути життя. Не випадково, розглядаючи нічне небо, ми бачимо зорі, адже зорі — неодмінна передумова для існування більшості хімічних елементів, без яких не було б життя. Фізики підрахували, що якби закони й константи фізики були хоч на йоту іншими, все­світ розвивався б так, що життя в ньому було б неможливим. Різні фізики по-різному обґрунтовують цю думку, але висновок у всіх однаковий. Мартін Ріс у книзі «Просто шість чисел» наводить перелік із шести основоположних констант, які однакові по всьому всесвіту. Кожне з цих чисел ретельно дібране в тому сенсі, що, якби воно хоч трохи було іншим, кардинально іншим (і, мабуть, несприятливим для життя) був би і всесвіт29.

До шести величин, які наводить Ріс, входить стала так званої «сильної» ядерної взаємодії, тобто сили, яка зв’язує компоненти атомного ядра та яку потрібно перебороти, щоб «розщепити» ядро. Її позначають літерою E і вимірюють як частку маси ядра водню, яка перетворюється на енергію, коли з атомів водню синтезується гелій. Значення цієї сталої в нашому все­світі становить 0,007. Схоже на те, що вона повинна бути саме такою, щоб могли існувати хімічні елементи, неодмінні для появи життя. Уся хімія, як відомо, полягає в комбінуванні та рекомбінуванні приблизно 90 доступних у природі хімічних елементів, впорядкованих у періодичну таблицю. Найпростіший і найпоширеніший із них — водень. Усі інші хімічні елементи всесвіту в кінцевому підсумку виникли з водню в результаті ядерного синтезу — складного процесу, який відбувається лише за надзвичайно високих температур усере­дині зірок (та водневих бомб). Відносно невеликі зірки, розміром із наше Сонце, можуть синтезувати лише легкі елементи на кшталт гелію — другого найлегшого елемента періодичної таблиці після водню. Для досягнення високих температур, за яких відбудеться синтез важчих елементів, потрібні більші й гарячіші зірки, у надрах яких відбуваються ланцюжкові процеси ядерного синтезу, деталі яких свого часу описав Фред Гойл із двома колегами (дивно, що за це досягнення Гойл не отримав своєї частки Нобелівської премії, яка повністю ді­сталася двом іншим). Час від часу такі великі зірки вибухають (під час вибуху вони називаються надновими), розкидаючи навколо свою матерію, зокрема й елементи періодичної таблиці, у вигляді пилових хмар. Завдяки цьому Земля має вдосталь хімічних елементів, складніших і важчих за всюдисущий водень — елементів, без яких не можливі ні хімія, ні життя.

Для нас важливо, що величина константи сильної взаємодії має вирішальне значення для того, як далеко «вгору» по щаб­лях періодичної таблиці може сягнути ланцюжкова реакція ядерного синтезу. Якби сильна взаємодія була слабшою (наприклад, 0,006 замість 0,007), то у всесвіті не було б нічого, крім водню, а отже, жодних цікавих хімічних реакцій. Якби ж вона була сильнішою (приміром, 0,008), то у всесвіті не залишилося б водню — усі його атоми синтезувалися б у важчі хімічні елементи. Якби в хімічному складі всесвіту вичерпався водень, не могла б з’явитися і наша форма життя, адже в такому разі не було б води. Тобто ця константа перебуває у своєму значенні Золотоволоски — 0,007: вона якраз така, що вможливлює існування достатнього спектра хімічних елементів, щоб відбувалися цікаві хімічні реакції, здатні підтримувати життя.

Не буду зараз розглядати решту з шести величин Ріса. Висновок для всіх них однаковий. Їхні реальні значення розташовані в числовій зоні Золотоволоски, за межами якої життя неможливе. Як все це пояснити? Як і попереднього разу, в нас є дві відповіді: одна — від теїстів, інша — антропний принцип. Теїст стверджує, що, коли Бог налаштовував світ, він виставив усі основоположні константи на зону Золотоволоски, щоб могло виникнути життя. Приблизно це мало такий вигляд: Бог мав під рукою шість регуляторів, які можна було крутити, налаштовуючи на різні значення, і він виставив їх усі на значення, що входять у зону Золотоволоски. Як і раніше, теїстичне пояснення глибоко незадовільне, позаяк воно не пояснює існування Бога. Бог, здатний вирахувати оптимальні значення шести констант, щоб вони потрапляли в зону Золотоволоски, щонайменше так само малоймовірний, як і гармонійна комбінація значень цих констант, тобто — вкрай малоймовірний. Таким чином, теїстичне пояснення повертає нас до того, з чого ми починали — до проблеми надзвичайно низької ймовірності. Воно не просунуло нас ні на крок на шляху розв’язання проблеми. Тому не бачу жодних варіантів, крім відкидання цього пояснення, хоч не можу не дивуватися, що так багато людей не помічають його проблемності та щиро вдовольняються аргументом про Бога, який крутить регулятори констант на панелі керування.

Можливо, в психологічному плані ця дивовижна сліпота пов’язана з тим, що більшість людей, на відміну від біологів, не достатньо ознайомлені з теорією природного добору та її здатністю приборкувати неймовірність. Дж. Андерсон Томсон зі свого професійного погляду еволюційного психіатра вказав на ще одну можливу причину — притаманну нам усім психологічну схильність до персоніфікації неживих об’єктів як суб’єктів дії. Томсон стверджує, що ми більш схильні помилково прийняти примару за грабіжника, ніж грабіжника за примару. Ціна фальшивої тривоги — лише трохи змарнованого часу, тоді як проґавлена реальна небезпека інколи може коштувати життя. У листі до мене він висловив припущення, що наші давні пращури були головною небезпекою один для одного в своєму довкіллі. «Від них ми успадкували схильність автоматично припускати (або навіть боятися), що за всім стоїть людський намір. Нам важко уявити які-небудь інші причини, крім людського втручання». Тож цілком природно, що ми вигадали й божественний задум. До привабливості «суб’єктів» я повернуся в п’ятому розділі.

Біологи, будучи краще обізнаними зі здатністю теорії природного добору пояснювати виникнення малоймовірних утворень, не схильні вдовольнятися теоріями, які повністю ухиляються від проблеми неймовірності. Теїстична ж відповідь на загадку неймовірності — чистісіньке ухиляння, та ще й у колосальних масштабах. Вона не просто перефразовує проблему, а роздуває її до гротескних розмірів. Тож перейдімо тепер до антропної альтернативи. У найзагальнішому вигляді вона полягає в тому, що обговорювати таке питання можливо лише у всесвіті, здатному породити нас. Таким чином саме наше існування неминуче означає, що основоположні константи фізики вишикувані в своїх відповідних зонах Золотоволоски. Різні фізики пропонують різні варіанти антропного розв’язання загадки нашого існування.

Найбільш прямолінійні стверджують, що шість регуляторів констант узагалі не можуть змінювати свою позицію. Мовляв, коли нарешті з’явиться довгоочікувана Теорія всього, ви­явиться, що шість основоположних констант залежать одна від одної або від чогось іншого, ще нам не відомого, а поки що ми ще не здатні зрозуміти їхнього зв’язку. Може бути, що всі шість констант мають не більше свободи варіюватися, ніж відношення довжини кола до його діаметра. Таким чином, стане зрозуміло, що всесвіт інакше й не може бути побудований. Тож не потрібен буде й Бог, щоб поставити регулятори в правильну позицію, бо й самих регуляторів не буде.

Інших фізиків (серед них і Мартіна Ріса) не вдовольняє таке пояснення, і я з ними згоден. Цілком можливо, що існує лише один можливий варіант налаштування всесвіту. Але чому цей єдино можливий варіант виявився підлаштованим під нашу подальшу еволюцію? Чому цей варіант виявився таким, наче (за словами теоретичного фізика Фрімена Дайсона) він «наперед знав, що ми з’явимося»? Філософ Джон Леслі провів аналогію з чоловіком, засудженим до смерті через розстріл. Існує ймовірність, що всі десятеро виконавців смертного вироку не влучать у жертву. Згадуючи цю подію, уцілілий злочинець зможе порадіти своєму щастю і сказати: «Ясна річ, вони всі схибили, бо інакше я б зараз про це не згадував». Але, звичайно ж — і за це йому можна вибачити, — він шукатиме причину промаху, розмірковуючи, чи не були виконавці підкуплені або напідпитку.

На це заперечення можна відповісти припущенням, яке підтримує Мартін Ріс, про множинність всесвітів, які, наче бульбашки в піні, співіснують у «мультивсесвіті» (або «мега­всесвіті», як пропонує називати його Леонард Саскінд30). Закони й константи кожного з них (наприклад, видимого нам всесвіту) — лише окремі випадки. Загалом же в мультивсе­світі існує велика кількість альтернативних комбінацій законів і констант. І тут знову набирає чинності антропний принцип, який пояснює, що ми неодмінно маємо бути в одному з (мабуть, дуже нечисленних) всесвітів, своєрідні закони яких сприятливі для нашої еволюції, а отже, дозволяють ставити питання, над яким ми зараз сушимо голову.

Розмірковування над подальшою долею нашого всесвіту дали поштовх появі однієї оригінальної теорії мультивсесвіту. Залежно від значень чисел на кшталт шести констант Мартіна Ріса, наш усесвіт може безкінечно розширюватися, досягти якоїсь стабільної рівноваги й зупинитися або ж почати скорочуватися, що призведе до так званого «Великого стискання». Деякі моделі великого стискання передбачають, що всесвіт потім почне нове розширення — і так без кінця-краю, здійснюючи повний цикл приблизно за 20 мільярдів років. Згідно зі стандартною моделлю нашого всесвіту, час розпочався разом із появою простору під час великого вибуху близько 13 мільярдів років тому. Модель циклічних великих стискань уточнює це твердження в такий спосіб: наш час і простір справді виникли під час великого вибуху, але це був лише останній із довгої черги великих вибухів, кожний із яких наставав після великого стискання, в якому гинув попередній всесвіт. Нікому не відомо, що відбувається в сингулярностях на кшталт великого вибуху, тож може бути, що закони й константи кожного разу встановлюються наново. Якщо космічний акордеон вічно грає свою мелодію «вибух-розширення-скорочення-стискання», то ми маємо справу не з паралельною, а послідовною версією мультивсесвіту. І тут знову нам у пригоді стає антропний принцип. З усіх всесвітів, які були в цій послідовності, лише в дещиці «циферблати» панелі керування налаштовані на біогенетичні умови. Звісно ж, нинішній усесвіт належить до цієї дещиці, бо інакше нас у ньому не було б. Останнім часом послідовну версію мультивсесвіту стали вважати менш правдоподібною, ніж раніше, бо нові відкриття поставили під сумнів модель великого стискання. На сьогодні більш імовірно, що наш все­світ приречений безкінечно розширюватися.

Ще один теоретичний фізик на ім’я Лі Смолін запропонував промовисто дарвінівську версію теорії мультивсесвіту, в якій поєднав елементи послідовних та паралельних всесвітів. Головна ідея Смоліна, викладена в книзі «Біографія все­світу», полягає в тому, що нові всесвіти народжуються з батьківського всесвіту не в результаті повноцінного стискання, а в локальний спосіб — із чорних дір. До цього Смолін додає елемент спадковості: основоположні константи кожного новонародженого всесвіту успадковуються від батьківського всесвіту, але з незначними «мутаціями». Спадковість, як ми знаємо, — засадничий компонент дарвінівської теорії природного добору, тож, маючи її в своєму арсеналі, Смолін може користуватися вже відомими ідеями. Всесвіти, які мають засоби для «виживання» та «розмноження», з часом починають переважати у мультивсесвіті. До таких «засобів», зокрема, належить і здатність проіснувати достатньо довго, щоб «розмножитися». Оскільки акт розмноження відбувається в чорних дірах, успішні всесвіти повинні мати все, що потрібно для створення чорних дір. А для цього потрібно володіти деякими іншими властивостями. Наприклад, для утворення чорних дір потрібно, щоб матерія скупчувалася в хмари пилу, а потім — у зірки. Зірки, своєю чергою, можуть породжувати розмаїття хімічних елементів, а відтак життя. Таким чином, гадає Смолін, можна говорити, що в мультивсесвіті відбувається дарвінівський природний добір всесвітів, який безпосередньо заохочує формування чорних дір, а опосередковано — виникнення життя. Не всі фізики поділяють захват ідеями Смоліна, хоч нобелівський лауреат з фізики Марі Ґел-Ман, кажуть, якось сказав: «Смолін? Це той хлопчина з божевільними ідеями? Та він не може помилятися»70. Тут кожен біолог може лукаво всміхнутися і подумати, а може, справді фізикам було б не зайве просвітитися ідеями Дарвіна?

Багатьом може здатися, що припущення про існування багатьох всесвітів — занадто дорога розкіш, якої ми не можемо собі дозволити. Адже якщо ми допускаємо таку чудернацьку ідею, як мультивсесвіт, стверджують вони, то вже гулять, так гулять — давайте допустимо й існування Бога. Хіба обидві ці гіпотези не однаково марнотратні й незадовільні? Ті, кому таке спало на думку, ще не пізнали пояснювальної сили природного добору. Головна відмінність між справді чудернацькою гіпотезою про Бога та лише поверхово чудернацькою гіпотезою про мультивсесвіт лежить у царині статистичної неймовірності. Попри всю свою чудернацькість, мультивсе­світ має просту будову. А Бог або будь-який інший розумний і самостійний творець надзвичайно неймовірний у тому самому статистичному розумінні, що й об’єкти, які він покликаний пояснити. Ідея мультивсесвіту може здатися чудернацькою хіба лише через кількість всесвітів, існування яких вона допускає. Проте якщо кожен із них простий за своїми основоположними законами, то мультивсесвіт не передбачає нічого особливо неймовірного. Зате якщо замість нього поставити яку-небудь розумну істоту, то правдоподібність такого пояснення стрімко летить у нікуди.

Серед фізиків інколи трапляються набожні люди (я вже згадував два приклади з Британії — Рассела Стенарда й отця Джона Полкінгорна). Цілком передбачувано, вони не змарнували можливості вхопитися за малоймовірність фізичних констант, які всі чітко налаштовані на досить вузьку зону Золотоволоски, стверджуючи, що лише космічний розум міг виставити такі вдалі налаштування. Я вже парирував тим, що такі міркування породжують більше проблем, ніж розв’язують. А що на це кажуть теїсти? Що вони можуть сказати у відповідь на аргумент, що Бог, здатний спроектувати всесвіт, ретельно й завбачливо продуманий, щоб дати початок нашій еволюції, повинен бути надзвичайно складною істотою, існування якої настільки малоймовірне, що потребує ще складнішого пояснення, ніж та проблема, яку розв’язують за допомогою нього?

Богослов Річард Свінберн, як і слід було очікувати, вважає, що знає відповідь на це питання, і викладає її у своїй книжці «Чи існує Бог?» Для початку він показує, що справді дружить із головою, переконливо демонструючи, чому завжди слід віддавати перевагу найпростішій гіпотезі, яка узгоджується з відомими фактами. Наука пояснює складні об’єкти як продукти взаємодії простіших об’єктів, найпростішими з яких є фундаментальні частинки. Я вважаю (і наважуся припустити, що ви зі мною), що це чудова та проста ідея: все складається з фундаментальних частинок, котрі, будучи надзвичайно численними, належать до скінченної кількості типів. Якщо в нас ця ідея викликає скептичне ставлення, то хіба через свою надзвичайну простору. Проте для Свінберна вона зовсім не проста.

Враховуючи величезну кількість частинок якого-небудь конкретного типу (наприклад, електронів), Свінберн вважає підозрілим збігом, що така велика кількість одиниць має однакові властивості. З одним електроном він ще може змиритися. Але, коли мільярди мільярдів електронів мають однакові властивості, це в нього викликає глибоку недовіру. Йому здається простішою і більш природною ситуація, коли всі електрони відрізняються один від одного. Така ситуація, на його думку, вимагає простішого пояснення. Ба більше, для нього природно, щоб кожен електрон зберігав свої властивості не більш ніж на коротку мить; кожен повинен непередбачувано, спонтанно й невпинно змінюватися щомиті. Таким, на думку Свінберна, має бути простий і природний стан речей. Будь-який більш уніфікований стан (який ми з вами вважаємо простішим), на думку Свінберна, вимагає спеціального пояснення. «Лише завдяки тому, що електрони, шматки міді та будь-які інші матеріальні об’єкти мають у ХХ столітті ті самі властивості, що вони мали в ХІХ столітті, світ є таким, яким він є зараз».

А тепер на сцену виходить Бог. Він — спаситель, який цілеспрямовано й невтомно підтримує властивості всіх цих мільярдів електронів і шматків міді, стримуючи їх від їхнього вродженого потягу до здичавіння та хаотичного метання між станами. Саме завдяки його втручанню всі електрони мають однаковий вигляд; усі шматки міді поводяться, як шматки міді; і всі електрони та шматки міді залишаються самими собою від мікросекунди до мікросекунди, від століття до століття. Бог пильнує за кожною частинкою, приборкуючи її нестримну буйність та підганяючи їх усі під один копил.

Але як Свінберн обґрунтує, що його гіпотеза про Бога, який одночасно пильнує за незліченною кількістю норовливих електронів, проста? Адже це пряма протилежність простоти. Щоб вискочити з цього глухого кута, Свінберн викидає приголомшливий трюк, який шокує масштабом свого інтелектуального нахабства. Без будь-якого обґрунтування він заявляє, що Бог — це одна істота. Яка блискуча економія на поясненні, адже не треба шукати жодних інших причин, чому раптом кожен із запаморочливої кількості незалежних електронів поводиться однаково!

Теїзм стверджує, що кожен об’єкт, який існує, з’явився і продовжує існувати завдяки одній істоті — Богові. Також він стверджує, що будь-яка властивість, якою наділена будь-яка речовина, є такою, бо Бог створив її або дозволив їй бути такою. Просте пояснення має постулювати мінімум причин. І що може бути простішим за постулювання однієї причини? Теїзм у цьому плані простіший за політеїзм. Він постулює існування тільки однієї причини — суб’єкта, наділеного необмеженою могутністю (Бог може зробити все, що логічно допустиме), необмеженим знанням (Бог знає все, що логічно можливо знати) і необмеженою свободою.

Хочеться подякувати Свінбернові за те, що він зглянувся і поблажливо не дозволив Богові здійснювати логічно неможливі діяння. Але в рамках цього застереження він допускає застосування могутності Бога для пояснення будь-чого. Науці досі не вдається пояснити явище Х? Та хіба це проблема? Не обтяжуйте себе його повторним обстеженням. Просто трохи покропіть його божественною всемогутністю — і маєте найпростіше можливе пояснення явища Х (чи будь-чого іншого), адже існує тільки один Бог. Хіба може бути що-небудь простіше?

Так, може. Причому майже все. Бог, здатний невпинно відстежувати й контролювати індивідуальний стан кожної окремої частинки у всесвіті, ніяк не може бути простим. Існування такого Бога саме собою вимагає шалено складного пояснення. Ще гірше (для тези про простоту Бога) те, що, паралельно зі стеженням за електронами, інші закутки його колосальної свідомості реагують на діяння, почуття та молитви кожної живої людської істоти (та всіх інших розумних істот, які, можливо, існують на інших планетах нашої та ще 100 мільярдів інших галактик). До того ж, як говорить Свінберн, Богові щоразу доводиться свідомо стримуватися від втручання і порятунку людей від раку. Він не робить цього, бо: «Якби Бог відгукувався на більшість молитов про порятунок родича від раку, тоді рак не становив би для людства проблеми, яку потрібно розв’язувати». І справді, що б ми тоді робили зі своїм вільним часом?

Не всі богослови настільки радикальні, як Свінберн. Однак і в інших богословських текстах нашого часу можна натрапити на дивовижну думку про простоту гіпотези про Бога. Чітко на цю тему висловився 1996 року Кіт Ворд, на той час королівський професор богослов’я Оксфордського університету, в книзі «Бог, випадковість і неодмінність»:

По суті справи, теїсти стверджують, що Бог — це дуже елегантне, ощадливе й продуктивне пояснення існування всесвіту. Його ощадливість полягає в тому, що існування та природа абсолютно всього, що є у всесвіті, пояснюється однією істотою, яка спричинила й наділила сенсом існування все, зокрема й саму себе. Його елегантність у тому, що з однієї ключової ідеї — ідеї найдосконалішої істоти — раціонально виводиться вся сукупність атрибутів Бога та існування всесвіту в усій його повноті.

Ворд повторює помилку Свінберна, фактично виказуючи своє нерозуміння значення слів «пояснити» та «простий». Мені точно не відомо, чи він справді вважає ідею Бога простою, чи, може, написав вищенаведений уривок у запалі дискусії, не надто вдумуючись у його зміст. Однак сер Джон Полкінгорн у книзі «Наука та християнська віра» цитує такі слова Ворда, в яких останній критикує погляди Томи Аквінського: «Його найбільша помилка полягає в припущенні, що Бог логічно простий — причому не тільки в тому розумінні, що його сутність неподільна, а в значно глибшому сенсі, що те, що є істинним для будь-якої частини Бога, є істинним щодо нього всього. Проте було б цілком логічно припустити, що Бог, будучи неподільним, має складну внутрішню будову». І тут Ворд нарешті має рацію. Біолог Джуліен Гакслі ще 1912 року дав означення складності як «гетерогенності складових частин», яка характеризується особливою функціональною неподільністю71.

З інших праць Ворда стає зрозумілим, наскільки важко людям із богословським мисленням збагнути походження складності життя. Він цитує іншого релігійного науковця — біохіміка Артура Пікока (третього учасника вищезгаданої трійці релігійних науковців Британії), котрий висунув постулат по наявність у живої матерії «схильності до нарощування складності». Ворд характеризує цю схильність як «певне вроджене тяжіння еволюційних змін до підвищення складності». Далі він висловлює припущення, що такий нахил «може випливати з особливостей мутагенезу, які наділяють перевагою складніші мутації». Ворд сам не впевнений у правильності цього припущення, і не дарма. Схильність еволюції до нарощування складності випливає (у тих гілках еволюції, де воно взагалі відбувається) не з якоїсь вродженої схильності до нарощування складності й не з перекосу на користь певного типу мутацій. Її причиною є природний добір — єдиний процес, котрий, наскільки нам відомо, здатний створювати складні об’єкти з простих. Теорія природного добору по-справжньому проста. І так само прості початкові умови, які вона передбачає. Натомість те, що вона пояснює, немислимо складне — складніше за все, що ми можемо уявити, за винятком, звісно, Бога, здатного все це створити.

На нещодавній кембриджській конференції, присвяченій науці та релігії, на якій я виклав аргумент, названий у цій книзі «аргументом надсучасного авіалайнера», мені довелося стати свідком, м’яко кажучи, провалу щиросердої спроби досягти згоди в питанні простоти Бога. Ця подія наштовхнула мене на деякі міркування, якими я б хотів зараз поділитися.

По-перше, мушу сповідатися (тут влучнішого слова не добереш), що спонсором конференції був Фонд Темплтона. Висвітлювати її перебіг запросили ретельно дібрану групу журналістів із Британії та Америки, які спеціалізуються на науці. Серед 18 запрошених доповідачів мені відводилася роль представляти погляди атеїстів. Зі слів одного із запрошених журналістів — Джона Горґена — стало відомо, що їм, крім покриття всіх витрат, за присутність на конференції запропонували щедру суму — 15 000 доларів. Мене це насторожило. У моєму багатому досвіді участі в наукових конференціях ніколи не траплялося випадків, щоб аудиторії (на противагу доповідачам) платили за участь. Якби я про це дізнався раніше, то відразу засумнівався б у доречності участі в конференції. Це могло означати, що Темплтон використовує свої гроші, щоб підкупити журналістів і збити їх із добропорядного шляху. У Горґена згодом виникли такі самі сумніви, тож він присвятив конференції цілу статтю72. Із неї я дізнався прикру річ, що моя анонсована участь у конференції в статусі доповідача спонукала його та деяких інших журналістів відкинути свої сумніви:

Лише британський біолог Річард Докінз, чия участь у зібранні переконала мене та інших колег у серйозності цієї події, критикував релігійну віру за її несумісність із наукою, ірраціональність та шкоду. Решта доповідачів: троє агностиків, один юдей, деїст і дванадцять християн (мусульманський філософ відмовився від участі в останню хвилину) — озвучували ідеї, відверто перекручені на користь релігії та християнства.

Стаття Горґена одночасно й тішить, і насторожує. Попри свої погані передчуття, він виніс деякі цінні висновки з цієї події (як і я, але про це йтиметься далі). Він пише:

Поспілкувавшись із релігійними учасниками конференції, я глибше зрозумів, чому деякі розумні, добре освічені люди приймають релігію. Один журналіст розповів про досвід опанування багатьох мов, інший — про досвід духовної близькості з Ісусом. Моїх переконань ніщо на цій події не змінило, але в інших вони похитнулися. Принаймні один колега зізнався, що його віра захиталася під впливом проведеного Докінзом критичного розтину релігії. Якщо Фонд Темплтона може посприяти навіть такому крихітному кроку до ідеального, на мою думку, світу без релігії, хіба це погано?

Літературний агент Джон Брокмен вдихнув друге життя в статтю Горґена, опублікувавши її на своєму веб-сайті «Edge» (котрий часто називають онлайновим науковим салоном), де вона викликала низку коментарів, зокрема відгук теоретичного фізика Фрімена Дайсона. Я відповів Дайсону, цитуючи його виступ із нагоди здобуття Темплтонівської премії. Подобається це йому чи ні, але, прийнявши Темплтонівську премію, Дайсон дав потужний сигнал світовій громадськості, який, звісно, витлумачили як схвалення релігії одним із найвидатніших фізиків світу.

Я не бачу проблеми в тому, що, як і величезна маса християн, не цікавлюся вченням про Трійцю та історичною достовірністю євангелій.

Але ж те саме міг сказати будь-який науковець-атеїст, якби хотів, щоб його слова звучали по-християнськи. Хіба ні? Я розібрав промову Дайсона на цитати, повставлявши в неї сатиричні звернення уявного автора до представника Фонду Темп­лтона (виділені курсивом):

Вам цього мало? Хочете чогось серйознішого? Ну добре…

«Я не бачу чіткої межі між розумом і Богом. Розум стає Богом, коли ми його не можемо збагнути».

Може, цього достатньо і я можу повернутися в лабораторію? Ще мало? Гаразд, додам тоді ще таке:

«Навіть у моторошній історії ХХ століття я бачу ознаки прогресивності в релігії. Дві особи, в яких втілилося зло нашого століття — Адольф Гітлер і Йосип Сталін, — були запеклими атеїстами»31.

Тепер відпустите мене?

Дайсону нічого не варто було спростувати саркастичні питання, які читалися між рядками його промови, якби він чітко пояснив, які бачить аргументи на користь віри в Бога, але віри не в розмитому ейнштейнівському дусі, про яку йшла мова в першому розділі та з якою запросто можемо погодитися всі ми. Якщо я правильно зрозумів Горґена, мораль його статті в тому, що на гроші Темплтона відбувається підкуповування науковців. Я більш ніж упевнений у непідкупності Фрімена Дайсона, але його промова з нагоди здобуття премії однаково прикра тим, що започаткувала поганий прецедент для інших. Грошова складова Темплтонівської премії стократ більша за винагороду, яка пропонувалася журналістам за відвідування конференції в Кембриджі. Її розмір умисно встановили вище Нобелівської премії. Мій друг філософ Деніел Деннетт якось по-фаустівськи пожартував: «Річарде, якщо коли-небудь потрапиш у фінансову скруту…»

Хай там як, я провів два дні на цій кембриджській конференції, виступивши з власною доповіддю та взявши участь у обговоренні кількох інших виступів. Зокрема я попросив богословів відповісти на тезу про те, що Бог, здатний створити всесвіт (чи що-небудь інше), має бути складним і статистично неймовірним. Єдина виразна відповідь, яка прозвучала на моє питання, зводилася до того, що я грубо пропихаю науковий спосіб пізнання у богослов’я, яке його не потребує32. Богослови завжди визнавали Бога простим. І хто такий я, науковець, щоб повчати їх, богословів, що їхній Бог може бути складним? Мовляв, жодні наукові докази, які я звик застосовувати у своїй сфері, тут не працюють, позаяк богослови завжди стверджували, що Бог лежить поза цариною науки.

У мене не було враження, що богослови, які повстали проти мене, вдавшись до такої ухильницької тактики, свідомо кривили душею. Думаю, вони були абсолютно щирими. Але в моїй голові лунали слова з рецензії Пітера Медавара на книгу отця Теяра де Шардена «Феномен людини», яку, мабуть, можна вважати найрозгромнішою рецензією всіх часів: «Автора можна вибачити за обман хіба тільки через те, що перш ніж обманювати інших, він доклав величезних зусиль, щоб обманути себе»73. Богослови з моєї кембриджської історії окреслили навколо себе епістемологічну зону безпеки, в яку раціональні аргументи не проникають тільки через те, що вони так сказали. Хто я такий, щоб заявляти, що раціональні аргументи — це єдиний допустимий тип аргументів? Крім науки, існують інші шляхи пізнання, і саме один із цих інших шляхів слід використовувати, щоб пізнати Бога.

Як з’ясувалося, найважливішим із них був особистий, суб’єктивний досвід спілкування з Богом. Кілька учасників дискусії стверджували, що Бог звертався до них напряму; вони в голові добре чули його слова, наче до них говорила інша людина. Про ілюзії та галюцинації я вже писав у третьому розділі («Доказ особистого “досвіду”»), але з кембриджської конференції виніс дві нові думки. По-перше, якщо Бог справді спілкується з людьми, цей факт ніяк не може лежати за межами наукового пізнання. Бог вривається зі своєї потойбічної оселі в наш світ, де його послання може приймати звичайний людський мозок, — і це явище не має нічого спільного з наукою? По-друге, якщо Бог здатний передавати зрозумілі послання мільйонам людей одночасно й одночасно отримувати від них відповіді, то хоч би яким він був, але простим бути він не може. Яка пропускна здатність! Навіть якщо в нього не нейронний мозок і не кремнієвий процесор, приписані йому можливості означають, що він володіє чимось побудованим у невипадковий спосіб і значно вишуканішим, ніж найбільший відомий нам мозок чи комп’ютер.

Мої співрозмовники-богослови раз у раз поверталися до думки, що має бути причина, чому дещо все-таки існує, хоч могло нічого не існувати. З цього вони виводили, що має бути першопричина всього, яку цілком можна назвати Богом. Доб­ре, відповідав я, але вона повинна бути простою, а отже, її можна називати будь-як, але не Богом (бо інакше доведеться відділити від неї все те, що асоціюється з «Богом» у свідомості більшості набожних людей). Першопричина, яку ми шукаємо, має бути простою основою для самопідйомного крана, який поступово збудував відомий нам сучасний складний світ. Стверджувати, що першорушій був достатньо складним, щоб виношувати розумний задум, а тим паче, щоб одночасно читати думки мільйонів людей, — те саме, що отримати ідеальну комбінацію карт на початку гри в бридж. Подивіться навколо на живий світ, на густий амазонський ліс із його плетивом ліан, бромелій, корінців і гілок; його ордами мурах, ягуарами, тапірами й пекарі, деревними жабами й папугами. Щойно описане мною в статистичному плані є аналогом бездоганної комбінації карт у бриджі (згадайте про незліченні інші варіанти поєднання частин, жоден із яких не дасть такого результату), але з одним уточненням — ми знаємо, як воно постало: завдяки безугавній покроковій роботі «крана» природного добору. Та не тільки науковці не зможуть мовчки проковтнути заяву, що таке неймовірне утворення виникло спонтанно; тут не стерпить наруги навіть здоровий глузд. Заява про те, що першопричина, тобто «велике невідоме», завдяки якому існує все суще, наділене здатністю спроектувати всесвіт та ще й одночасно спілкуватися з мільйонами людей, рівноцінна повному й безповоротному зреченню від обов’язку давати пояснення. Це не більше ніж ганебна демонстрація бездумного топтання на місці та вигадування «небесних гаків».

Я не пропагую якогось вузького наукового способу пізнання для всіх. Але мінімум, від якого не повинна відступати будь-яка спроба пояснити такі фантастично неймовірні утворення, як екваторіальний ліс, кораловий риф або всесвіт, — це правило користуватися кранами замість небесних гаків. Хай навіть вашим краном не буде природний добір, хоч, за загальним визнанням, кращого поки що ніхто не вигадав. Можливо, існують інші, ще не відкриті нами крани. Наприклад, «інфляція», яка, згідно з поглядами сучасних фізиків, тривала протягом невеликої частки першої йоктосекунди існування всесвіту, виявиться одним із космологічних кранів, який посяде чільне місце поруч із дарвінівським біологічним краном. А може, невловимий кран, якого дошукуються космологи, виявиться модифікацією дарвінівського природного добору — чимось на кшталт моделі Смоліна. Ним також може виявитися мультивсесвіт у поєднанні з антропним принципом, як доводить Мартін Ріс та інші. Зрештою, хай ним ви­явиться навіть надлюдський творець, але в такому разі цей творець не міг виникнути з нічого або існувати споконвіку. Якби наш всесвіт був цілеспрямовано створений (у що я ні на секунду не вірю), а тим паче якби його творець читав наші думки, роздавав премудрі поради, прощав і втішав, то сам цей творець повинен бути кінцевим продуктом накопичувальної роботи якогось «крана» — можливо, аналогічного дарвінівському, але з іншого всесвіту.

Останнім засобом захисту для моїх кембриджських критиків став напад. Увесь мій світогляд засудили як відлуння ХІХ століття. Це настільки кепський аргумент, що я ніколи про нього не згадував. На жаль, чути його доводиться досить часто. Годі й казати, що назвати щось відлунням ХІХ століття — не те саме, що довести його хибність. Деякі блискучі ідеї походять із ХІХ століття, серед яких власне й революційна теорія Чарльза Дарвіна. У цьому конкретному випадку автор звинувачення (сам відомий кембриджський геолог, який семимильними кроками прямує фаустівським шляхом до Темплтонівської премії) таки бовкнув зайвого, адже власну віру він обґрунтовував історичною достовірністю Нового Заповіту. Як на глум, саме в ХІХ столітті богослови, особливо німецькі, скориставшись доказовими методами історії, кинули довгу тінь сумніву на достовірність цього тексту. На це, до речі, дуже швидко вказали самі богослови, що брали участь у конференції.

Хай там як, а дотеп про «ХІХ століття» насправді не новий. Він стоїть в одному ряду з глузуванням із «репаного атеїста» і заявою: «Не знаємо, що ти собі надумав, ги-ги-ги, та ми давно не віримо в старого чоловіка з довгою сивою бородою, ги-ги-ги». За всіма трьома насмішками стоїть дещо інше — так само, як в Америці кінця 1960-х, якраз коли я там жив, за фразою «закон і порядок», якою полюбляли користуватися політики, стояла їхня расистська орієнтація33. Що ж означає вислів «ви що, з ХІХ століття?» у контексті дискусії про релігію? Її значення таке: «Ви надзвичайно грубий і неотесаний. Хіба делікатно й виховано в наш час задавати прямолінійні та різкі питання на кшталт: “Ви вірите в чудеса?” або “Ви справді вірите, що Ісус народився від незайманої матері?” Хіба вам не відомо, що в пристойному товаристві таких питань більше не задають? Їхній час минув у ХІХ столітті». Але задумайтеся, чому саме ставити релігійним людям такі прямі, предметні питання в наш час вважається непристойним? Правильно, тому що вони ставлять їх у незручне становище! Але ж не саме запитання, а відповідь на нього, якщо вона ствердна, ставить їх у це становище.

Тепер усе зрозуміло з ХІХ століттям. Це був останній час, коли освічені люди не соромилися зізнатися, що вірять у чудеса на кшталт непорочного зачаття. Багато освічених християн нашого часу надто віддані своїй вірі, щоб заперечувати непорочне зачаття або воскресіння. Але ніяковіють від таких питань і не хочуть їх чути, бо раціонально розуміють абсурдність історій про чудеса. Тому коли хтось усе-таки їх задає, саме автора питання звинувачують, що він «родом із ХІХ століття». Виходить кумедно, якщо вдуматися.

Конференція збадьорила й наштовхнула мене на нові ідеї, ще більше переконавши, що доказ неймовірності — прийом «надсучасного авіалайнера» — дуже серйозний аргумент проти існування Бога, на який ще не прозвучала жодна переконлива відповідь з уст богослова, попри численні нагоди та запрошення до дискусії. Ден Деннетт цілком справедливо назвав його «нищівним спростуванням, яке в наш час не менш дієве, ніж два століття тому, коли в Г’юмових “Діалогах…” Філон із його допомогою поклав на лопатки Клеанта. Небесний гак, у кращому випадку, просто відтерміновує розв’язання проблеми. Але Г’юм свого часу ще не знав про існування “кранів”, тому відступив»74. Дарвін відкрив нам очі на існування такого крана, який, поза сумнівом, дуже потішив би Г’юма.

У цьому розділі було викладено головну тезу моєї книги. Тому не побоюся повторитися й узагальнити його шістьма послідовними твердженнями.

1. Протягом багатьох століть одним із найбільших викликів, із якими стикався людський розум, було пояснити походження складних, малоймовірних утворень, які мали позірні ознаки свідомого задуму.

2. У людей виникала природна спокуса пояснити позірні ознаки задуму в цих об’єктах тим, що їх справді було свідомо створено. Оскільки рукотворні речі на кшталт годинника справді мали розумного творця — інженера, ця сама логіка переносилася на такі утворення, як око, крило, павук чи людина.

3. Така спокуса веде на хибний шлях, позаяк гіпотеза про наявність творця відразу породжує ще більшу проблему — пояснити, хто створив творця. Проблема, з якої ми починали, полягала в поясненні вкрай малоймовірної зі статистичного погляду події. Тож вигадування ще менш імовірної події проб­леми не розв’язує. Нам потрібен «кран», а не «небесний гак», тому що лише перший здатний поступово прокласти правдоподібний шлях від простих початкових умов до неймовірно складних утворень.

4. Найуспішніший і найпотужніший із відкритих людством кранів — це Дарвінова теорія еволюції шляхом природного добору. Дарвін та його послідовники показали, як живі істоти з притаманною їм приголомшливою статистичною малоймовірністю та позірною спроектованістю повільно й поступово розвивалися з простих початкових умов. Відтак можна упевнено говорити, що позірна спроектованість живих істот облудна.

5. Поки що не відкрито аналогічного «крана» для фізики. Загалом, якась із версій теорії мультивсесвіту могла б виконати для фізики пояснювальну функцію, аналогічну тій, яка випала дарвінізму в біології. На перший погляд здається, що пропоноване нею пояснення менш задовільне, ніж біологічний дарвінізм, позаяк у ньому більша роль відводиться щасливій випадковості. Проте антропний принцип дозволяє нам розраховувати на значно рідкіснішу випадковість, ніж та, яку наш обмежений здоровий глузд вважає допустимою.

6. Не слід втрачати надію, що в фізиці буде знайдено кращий «кран», який зрівняється за ефективністю з дарвінізмом у біології. Але навіть поки ще не відкрито абсолютно задовільного крана, в нашому розпорядженні вже є трохи слабші крани, які в поєднанні з антропним принципом явно краще виконують свою роботу, ніж безнадійна гіпотеза про небесні гаки розумного творця.

Якщо головна теза цього розділу слушна, то слід визнати фактичну основу релігії — гіпотезу про Бога — неспроможною. Бога майже напевно немає. Це поки що найголовніший висновок цієї книги. Він породжує цілу низку нових питань. Навіть якщо визнати, що його немає, це ж не означає, що в релігії зовсім немає сенсу? Хіба вона не розраджує? Хіба вона не спонукає людей бути добрими? Якби не релігія, звідки б ми знали, що таке добро? Для чого в будь-якому разі її викорінювати? А якщо вона облудна, чому тоді вона виникла в кожній людській культурі? Облуда чи істина, але релігія повсюдна. Яка ж причина її появи? До цього питання ми зараз із вами і звернемося.

24

Критики називають учення про «розумний задум» креаціонізмом у дешевій упаковці.

25

Кращі можливості мали стародавні грецька та латинська мови. У латині було слово «homo» (а в грецькій — «anthropos»), яке означало «людина» на противагу парі слів «vir» («andros») і «femina» («gyne»), які означали «чоловік» і «жінка» відповідно. Тож антропологія вивчає все людство, тоді як андрологія та гінекологія — це окремі галузі медицини, які займаються представниками відповідних статей.

26

У художній літературі є один приклад розв’язання цієї проблеми. Дитячий письменник Філіп Пуллман у «Темних матеріях» вигадав вид тварин під назвою «мулефа». Ці істоти навчилися кооперуватися з деревами, на яких виростали бездоганно круглі насінні коробочки з отвором посередині, використовуючи їх як колеса. Колеса ці не були частиною тіла тварини, а отже, їм не потрібні були ні нервові волокна, ні кровоносні судини, які могли б обплутатися навколо «осі» (у їхньому випадку — міцних ороговілих пальців або кісток). Пуллману довелося додатково вигадати ще одну деталь, аби таке пристосування стало життєздатним: усю планету вкриває мережа природних базальтових жил, які слугують для мулефа дорогами. Річ у тім, що від коліс мало користі на почленованій місцевості. [Див.: Пуллман Філіп. Янтарне скло. — Х.: «КСД», 2008. — 480 с.].

27

Цікаво, що в деяких комах, зокрема бліх, бджіл та жуків, рух здійснюється за допомогою третього способу організації роботи м’язів. У них літальний м’яз самостійно виконує коливальні рухи, як зворотно-поступальні рухи поршневого двигуна. Якщо інші комахи, приміром сарана, надсилають у м’яз нервові сигнали для здійснення кожного окремого помаху крила (так само, як у птахів), то бджоли відправляють тільки сигнал, який вмикає (або вимикає) їхній поршневий двигун. Зате в бактерій рух здійснюється не у вигляді простого скорочення м’яза (як у птахів) і не у вигляді автономного зворотно-поступального руху (як у бджіл), а у вигляді справжнього обертання ротора. У цьому сенсі вони схожі на електродвигун або двигун Ванкеля.

28

Якщо вас це здивувало, то, напевно, ви опинилися в полоні «північного шовінізму», про який ішлося на с. 120—121.

29

Я вжив слово «мабуть» почасти через те, що нам не відомо, наскільки можуть відрізнятися від нас позаземні форми життя, і ще почасти через те, що, вочевидь, неправильно розглядати наслідки зміни лише однієї константи. Може, існують інші комбінації значень шести констант, які виявляться сприятливими для життя, але, щоб виявити їх, потрібно змінювати константи не поодинці. Проте я на цьому не буду зупинятися, щоб не ускладнювати справу. Тому продовжуватиму, ніби перед нами стоїть велика проблема пояснити ретельну дібраність основоположних констант.

30

У своїй книзі (Susskind, 2006) Саскінд наводить блискучі аргументи на користь застосування антропного принципу до мегавсесвіту. За його словами, ця ідея не до вподоби більшості фізиків, що викликає в мене глибокий подив. Я вважаю її розкішною — можливо, через те, що дарвінізм відкрив мені очі на реальність.

31

Цю наклепницьку тезу ми розглянемо в сьомому розділі.

32

Це звинувачення суголосне ухильницькому підходу NOMA, претензійні положення якого розглянуто в другому розділі.

33

У Британії в аналогічному сенсі вживалася фраза «внутрішньоміські квартали», яку дотепно й уїдливо перефразував Оберон Во на «внутрішньоміські квартали обох статей».