Ілюзія Бога

3. Докази існування Бога

Посади професора богослов’я не повинно бути в нашому закладі.

Томас Джефферсон

Як богослови, так і прості прибічники самими ними ж означеного «здорового глузду» протягом багатьох століть збирали та впорядковували докази існування Бога.

П’ять «доказів», наведених у ХІІІ столітті Томою Аквінським, насправді не доводять нічого, а їх безпідставність продемонструвати досить легко, хай навіть зважитися на цей крок не просто, враховуючи авторитет цього богослова. Перші три з них просто трьома різними способами повторюють ту саму думку, тому їх можна розглядати як один. У всіх трьох Тома покликається на нескінченний ланцюжок питань, у якому відповідь на одне питання породжує наступне питання і так до нескінченності.

1. Першорушій. Ніщо в світі не рухається, поки до нього не буде докладено рушійну силу. Ставлячи одне за одним питання про рушійну силу всіх речей, ми отримуємо довжелезний ланцюжок питань, який матиме початок, тільки якщо існує Бог. Щось повинне було дати початковий поштовх, і це «щось» ми називаємо Богом.

2. Безпричинна причина. Ніщо в світі не спричинює саме себе. У кожного явища є своя причина, яка йому передує. Так ми знову отримуємо довгий ланцюжок питань, який переривається лише тоді, коли досягається першопричина, яку ми називаємо Богом.

3. Космологічний доказ. Був час у минулому, коли фізичні об’єкти не існували. А оскільки вони існують зараз, то мало існувати щось нефізичне, що покликало їх до життя. Це і є Бог.

У всіх трьох випадках Тома покликається на нескінченний ланцюжок питань, які передбачають одне одного, і стверджує, що всі ці ланцюжки починаються з Бога. Абсолютно не зрозуміло, з чого він узяв, що перед Богом немає інших елементів ланцюжка. Але навіть якщо дозволити собі сумнівну розкіш вигадати початковий пункт нескінченного ланцюжка питань і для зручності дати йому назву, немає жодних підстав приписувати цьому початковому пункту ті якості, якими зазвичай наділяють Бога: всемогутність, всезнання, доброту, творче мислення, а тим паче такі людські атрибути, як чутливість до благань, прощення гріхів та читання найпотаємніших думок. До речі, логіки зауважили, що всезнання і всемогутність — несумісні ознаки. Якщо Бог обізнаний з усім, він повинен знати наперед, як втручатиметься у земні справи, щоб змінити перебіг історії, користуючись своєю всемогутністю. Але це означає, що він не може змінити своїх планів щодо втручання, а отже, він не всемогутній. За мотивом цього прихованого парадокса Карен Овенз написала потішний віршик:

А чи здатен Бог-усезнаве`ць,

Знаючи майбутнє бездоганно,

Своїм всесиллям звести нанівець

Усе, що задумає завтра спонтанно?

Повертаючись до нескінченного ланцюжка питань та безпідставності звернення до Бога, щоб ланцюжок перервати, чи не було б ощадливіше вигадати «сингулярність Великого вибуху» або якесь інше нове фізичне поняття? Назвавши його Богом, ми в кращому разі не отримуємо жодної користі, а в гіршому — збиваємо себе на небезпечні манівці. Едвард Лір в одному зі своїх безглуздих рецептів так пропонує готувати «крихóтні котлети»: «Запасіться шматком яловичини і, посікши його на найдрібніші частини, посічіть ще разів вісім-дев’ять». Деякі нескінченні ланцюжки все-таки мають природний початок. Наприклад, науковців здавна цікавило, що буде, якщо розрізати шматок золота на найменші можливі шматочки. Чому не можна розрізати ще раз навпіл кожен із них, щоб отримати ще крихітніші крупинки? Тому що прогресивне розрізання в цьому випадку наштовхується на остаточну межу — атом. Найкрихітніший можливий шматочок золота — це ядро, яке складається з 79 протонів і трохи меншої кількості нейтронів, навколо якого рояться 79 електронів. Якщо «розрізати» цілісний атом золота, то отриманий результат уже не буде золотом. Тобто атом становить природну межу для неперервного розрізання речовини за рецептом «крихóтних котлет». Аж ніяк не самозрозуміло, що природним початком ланцюжків Томи Аквінського є Бог. І це ще м’яко сказано, як побачимо далі. Тепер же продов­жимо розгляд його доказів.

4. Доказ найвищої міри. Ми знаємо, що все в світі різниться за мірою прояву тієї чи іншої якості. Наприклад, за мірою доброти або досконалості. Ми можемо уявити ці рівні тільки через їх співвіднесення з максимальним значенням. Оскільки люди можуть бути як добрими, так і поганими, то максимальне значення доброти задається не ними. Таким чином, повинен існувати якийсь інший носій максимального значення, який виступає еталоном досконалості. Цей максимум ми називаємо Богом.

Це був доказ? Так само можна сказати, що люди різняться за мірою смердючості. Ми їх можемо порівнювати лише через зіставлення з досконалим максимумом смердючості, який тільки можна уявити. А отже, повинен існувати незрівнянний, абсолютний смердюк, якого ми називаємо Богом. Замініть цю ознаку будь-якою іншою, за якою можна порівнювати, і отримаєте такий самий безглуздий висновок.

5. Телеологічний доказ, або доказ про наявність задуму. Речі, які існують у світі, а особливо живі істоти, мають такий вигляд, наче їхню будову добре продумано. Ніщо з відомого нам не видається продуманим, якщо його не було задумано. А отже, повинен існувати творець, який їх задумав і якого ми називаємо Богом12. Сам Тома проводив аналогію зі стрілою, яка летить у мішень, але ще краще йому підійшов би сучасний приклад зенітної ракети з системою теплового самонаведення.

Аргумент про наявність задуму — єдиний, який досі широко використовується і багатьом здається убивчим за своєю переконливістю. Під його вплив потрапив навіть молодий Чарльз Дарвін, коли під час навчання в Кембриджському університеті прочитав «Природниче богослов’я» Вільяма Пейлі. На превеликий жаль для останнього, зрілий Дарвін не залишив від цієї книги каменя на камені. Навряд чи в історії можна знайти інший приклад більш нищівного розгрому популярних уявлень силою логічних аргументів, ніж спростування Дарвіном доказів про наявність задуму. І сталося це, як грім серед ясного неба.

Завдяки Дарвіну сьогодні вже не заведено говорити, нібито все, що має вигляд продуманого, було задумане творцем. Еволюція шляхом природного добору вміє блискуче маскуватися під задум, коли створює організми надзвичайної складності та вишуканості. Серед її найвидатніших псевдозадумів — нервові системи, які, крім своїх інших скромніших можливостей, здатні породжувати цілеспрямовану поведінку, яка (навіть у найкрихітнішої комахи) схожа на надсучасну самонавідну ракету більше, ніж проста стріла, яке летить до цілі. До доказу про наявність задуму ми повернемося в четвертому розділі.

Усі докази існування Бога можна поділити на дві категорії — апріорні й апостеріорні. П’ять доказів Томи Аквінського належать до останньої категорії, позаяк вони базуються на спостереженні за світом. Серед апріорних доказів, тобто таких, що отримані в результаті кабінетних роздумів, найзнаменитіший (так званий онтологічний доказ) 1078 року сформулював святий Ансельм Кентерберійський. Відтоді його в різних версіях повторювала сила-силенна філософів. Дивакуватість Ансельмового доказу починається з того, що він був початково адресований не людям, а самому Богові в формі молитви (цікаво, для чого переконувати істоту, здатну дослухатися до молитви, в тому, що вона існує?).

Згідно з його міркуваннями, можна уявити те, вище чого не можна вже нічого помислити. Навіть атеїст може уявити таку досконалу істоту, хоч і заперечує її існування в реальному світі. Але, продовжує Ансельм, істота, яка не існує в реальному світі, з огляду на цей факт уже не є абсолютно досконалою. Таким чином, ми стикаємося з суперечністю, а отже, Бог існує!

Дозвольте перекласти цей дитячий аргумент відповідною йому мовою, а саме мовою дитячого майданчика:

— Споримо, я доведу, що Бог існує?

— Та куди тобі!

— Ну добре, уяви найнайнайдосконалішу істоту, яка тільки може існувати.

— Уявив, і що?

— А тепер скажи: ця найнайнайдосконаліша істота реальна? Вона справді існує?

— Ні, вона існує тільки в моїй голові.

— Але якби вона була реальною, то була б ще досконалішою, бо по-справжньому досконала річ повинна бути кращою, ніж стара, безглузда вигадка. А отже, я довів, що Бог існує. Трам-та-та! Усі атеїсти — безумці!

Я умисно вклав у вуста свого героя-розумника слово «безумці». Ансельм теж цитує перший рядок Псалма 14: «Безум­ний говорить у серці своїм: Нема Бога!»13 — і йому не забракло нахабства назвати «безумцем» (лат. insipiens) свого уявного атеїста:

Таким чином, навіть безумець переконається, що принаймні в розумі існує дещо, вище чого нічого не можливо помислити, бо коли він чує про це, то розуміє, про що йдеться. А те, що можна зрозуміти, існує в розумі. І, звичайно ж, те, вище чого нічого не можна помислити, не може існувати в самому тільки розумі. Адже, якщо уявити, що воно існує в самому тільки розумі, тоді його можна помислити в реальності, а це вже більше, ніж існування тільки в розумі.

Сама думка, що з такого словоблуддя можна виводити якісь серйозні висновки, ображає мої естетичні почуття, тож мені доведеться робити зусилля над собою, щоб утриматися від обміну образами на кшталт «безумець». Бертран Рассел, якого аж ніяк не назвеш безумцем, якось сказав цікаву річ: «Набагато легше відчути, що [онтологічний доказ] помилковий, ніж знайти, де саме в нього закралася помилка». Він і сам замолоду якийсь час вважав його переконливим:

Точно пам’ятаю день 1894 року, коли я, йдучи по Трініті-лейн, на власні очі (або так мені здалося) переконався, що онтологічний доказ слушний. Я вийшов, щоб купити пачку тютюну; дорогою назад я зненацька підкинув її вгору й вигукнув, коли спіймав: «Побий мене грім, онтологічний доказ таки має підстави!»

Мене дивує, що він не сказав: «Побий мене грім, онтологічний доказ має правдоподібний вигляд. Але хіба не підозріло, що велику істину про будову всесвіту виведено з гри слів? Візьмусь-но я до роботи й спробую розплутати цей логічний клубок, схожий, вочевидь, на парадокс Зенона». Греки довго сушили голову, як спростувати «доказ» Зенона, що Ахілл ніколи не наздожене черепаху14. Але їм вистачило глузду не робити висновку, нібито Ахілл справді не зможе перегнати тварину. Натомість вони зарахували цю проблему до категорії парадоксів і відклали на майбутнє, доки пізніші покоління математиків знайдуть на неї відповідь (за допомогою теорії нескінченних рядів, які прямують до скінченної величини). Рассел, певна річ, не гірше за інших розумів, чому не слід підкидати пачку тютюну, радіючи поразці Ахілла в змаганні з черепахою. Чому ж він не проявив аналогічної обачності щодо успіху святого Ансельма? Підозрюю, він був надміру чесним атеїстом, завжди готовим відмовитися від переконань, якщо цього вимагала логіка15. Або ж пояснення слід шукати в його словах, написаних 1946 року, через багато років після того, як він розібрався з онтологічним доводом:

Насправді формулювати питання потрібно так: чи достатньо того, що ми щось можемо помислити, аби на підставі його існування в нашій уяві вважати доведеним його існування за її межами? Кожен філософ залюбки відповів би «так», бо така робота філософа: здобувати нові знання про світ шляхом розмислів, а не спостережень. І якщо це правильна відповідь, то між думками та речами існує місток. Якщо ні, то ні.

Зі свого боку, я б одразу відчув глибоку недовіру до будь-якого ходу думок, який приводить до таких масштабних висновків на підставі мізерної інформації про реальний світ. Можливо, в мені говорить науковець, а не філософ. Останні протягом багатьох століть серйозно сприймали онтологічний доказ, наводячи аргументи за і проти нього. Атеїстичний філософ Джон Леслі Мекі детально розглянув цю дискусію в книзі «Диво теїзму». Називаючи філософами тих, хто не керується здоровим глуздом у пошуках відповіді, я вважаю, що роблю їм комплімент.

Найвичерпніше спростування онтологічного доказу зазвичай приписують філософам Дейвіду Г’юму (1711—1776) та Іммануїлу Канту (1724—1804). Кант показав, що Ансельм змахлював, коли безпідставно назвав «існування» більш «досконалим», ніж неіснування. Американський філософ Норман Малколм так сформулював цю думку: «Заява про те, що існування означає досконалість, дуже дивна. Цілком слушно й справедливо сказати, що мій майбутній будинок буде досконалішим, якщо його утеплити. Але що означає, що він буде кращим будинком, якщо існуватиме, ніж якщо не існуватиме?»46 Ілюструючи цю думку, австралійський філософ Даґлес Ґескінг жартома запропонував аналогічні «докази» того, що Бог не існує (Ансельмів сучасник Ґауніло висував схоже спростування):

1. Створення світу — найдивовижніше досягнення, яке тільки можна уявити.

2. Величність цього досягнення визначається (а) його власною якістю та (б) можливостями його творця.

3. Що більші обмеження (або перешкоди) доводиться долати творцеві, то неймовірнішим буде його досягнення.

4. Найбільшою перешкодою для будь-якого творця було б його неіснування.

5. А отже, якщо ми вважаємо, що всесвіт створив творець, який існує, то ми цілком можемо помислити ще досконалішого творця — такого, який створив усе, але сам при цьому не існував.

6. Таким чином, творця, який існує, не можна вважати істотою, вище якої ми нічого не можемо помислити, адже ще видатнішим і неймовірнішим творцем буде Бог, який не існує.

А отже,

7. Бог не існує.

Мабуть, не варто навіть говорити, що Ґескінг цим ланцюжком умовиводів аж ніяк не довів, що Бог не існує. Але так само слід визнати, що Ансельм теж не довів його існування, адже користувався тією самою логікою. Відмінність між ними лише в тому, що Ґескінг свідомо збиткувався. Він прекрасно розумів, що існування або неіснування Бога — занадто масштабне питання, яке не розв’язується за допомогою «діалектичного жонглювання». Крім того, не думаю, що сумнівне використання існування як індикатора досконалості — найслабша ланка в логіці онтологічного доказу. Вже не можу пригадати всіх деталей, але якось я дорікнув богословам і філософам на одному зібранні, що за допомогою онтологічного доказу можна довести навіть, що свині літають. Їм довелося вдатися до модальної логіки, щоб спростувати це.

Онтологічний доказ, як і всі апріорні докази існування Бога, нагадує мені старого чоловіка з роману Олдоса Гакслі «Контрапункт», котрий математично довів існування Бога:

Знаєш формулу: m поділити на нуль дорівнює нескінченності, де m — будь-яке додатне число? А давай спростимо це рівняння, помноживши обидві його сторони на нуль. У результаті отримаємо: m дорівнює нескінченності, помноженій на нуль. А це означає, що будь-яке додатне число є добутком нуля на нескінченність. Хіба з цього не випливає, що всесвіт створила нескінченна сила з нічого? Вдумайся!

Або ж можна навести горезвісний приклад дискусії, яку в ХVIII столітті влаштувала Катерина ІІ між швейцарським математиком Ейлером та французьким енциклопедистом-просвітником Дідро. Завівшись не на жарт, набожний Ейлер із голосом абсолютної переконаності кинув виклик атеїсту Дідро: «Мсьє, (a + bn)/n = x, а отже, Бог існує. Ваша черга!» Кажуть, у Дідро відібрало мову й він мусив тікати з поля бою. За однією версією історії, тікав він через усю Європу аж до Франції.

Той хід, до якого вдався Ейлер, можна назвати «замилюванням очей за допомогою науки» (у цьому випадку — математики). Дейвід Міллс у книзі «Атеїстичний всесвіт» переказує інтерв’ю, яке він дав на радіо набожному ведучому, котрий невдало спробував замилити йому очі за допомогою науки, зокрема скориставшись законом збереження маси й енергії: «Оскільки ми всі складаємося з маси й енергії, хіба цей науковий закон не обґрунтовує віру в вічне життя?» Мені б не вдалося відповісти настільки стримано й ввічливо, як це зробив Міллс, оскільки в перекладі на нормальну мову те, що сказав ведучий, звучить так: «Коли ми помираємо, жоден атом нашого тіла (і енергія, з якої воно складається) не зникає. А отже, ми безсмертні».

Навіть я зі своїм чималим досвідом ніколи не стикався з настільки примітивним видаванням бажаного за дійсне. Проте мені відомі інші дивовижні «докази», які зібрано на сторінці http://www.godlessgeeks.com/LINKS/GodProof.htm. Це дов­гий комічний список «Понад трьохсот доказів існування Бога». Ось кілька сміховинних прикладів із нього, починаючи з доказу № 36:

36. Доказ неповного знищення. В авіакатастрофі загинуло 143 пасажири й члени екіпажу. Вижила тільки одна дитина з опіками третього ступеня. А отже, Бог існує.

37. Доказ можливих світів. Якби раніше все було інакше, зараз усе теж було б інакше. А це не так. Отже, Бог існує.

38. Доказ чистої волі. Я вірю в Бога! Я вірю в Бога! Я вірю, вірю, вірю, вірю. Я вірю в Бога! А отже, Бог існує.

39. Доказ невір’я. Більшість населення світу не вірить у християнство. Це саме те, чого хотів Сатана. А отже, Бог існує.

40. Доказ посмертного досвіду. Особа така-то померла, не вірячи в Бога. Тепер вона усвідомила свою помилку. А отже, Бог існує.

41. Доказ емоційного шантажу. Бог тебе любить. Із твого боку безсердечно не вірити в нього. А отже, Бог існує.

Інший персонаж згаданого роману Олдоса Гакслі доводив існування Бога, програючи на грамофоні струнний квартет № 15 ля мінор Бетховена («Heiliger Dankgesang»16). Попри всю непереконливість, цей аргумент зажив широкої популярності. Не можу навіть порахувати, скільки разів на мене накидалися з питанням на зразок: «Ну добре, а як ви тоді поясните поезію Шекспіра?» (або, відповідно до смаків співрозмовника, музику Шуберта, картини Мікеланджело й так далі). Цей доказ наскільки відомий, що додаткові приклади будуть зайві. Але логіки, яка лежить у його основі, ніхто й ніколи не потрудився роз’яснити. І що більше про нього думаєш, то більш порожнім він здається. Пізні квартети Бетховена, поза сумнівом, натхненні. Сонети Шекспіра — теж. Але вони однаково натхненні, незалежно від того, є Бог чи його немає. Його існування вони не підтверджують; усе, що вони підтверджують, — це існування Бетховена та Шекспіра. Одному видатному диригенту приписують такі слова: «Якщо можна послухати Моцарта, то для чого потрібен Бог?»

Якось мене запросили взяти участь у британській радіопередачі «Музичні диски на безлюдному острові». Її учасників просять обрати вісім музичних композицій, які вони готові взяти з собою на безлюдний острів. Серед обраних мною була арія «Mache dich, mein Herze, rein»17 зі «Страстей за Матвієм» Баха. Ведучий ніяк не міг утямити, як я, не вірячи в Бога, міг обрати духовну музику. А як тоді читачам можуть подобатися «Буреверхи» Емілі Бронте, якщо вони добре знають, що Кеті й Гіткліфа ніколи не було?

Коли релігії приписують якесь високе художнє досягнення, наприклад Сікстинську капелу або Рафаелеве «Благовіщення», потрібно враховувати одну річ. Навіть великим митцям потрібно заробляти на хліб, тож вони приймають замовлення від тих, хто їх робить. Я анітрохи не сумніваюся, що Рафаель і Мікеланджело були християнами (у той час вони й варіантів інших не мали), але це другорядний факт. Завдяки своїм колосальним багатствам церква стала головним покровителем мистецтва того часу. Думаєте, якби історія пішла іншим шляхом і Мікеланджело замовили розмалювати стелю в Музеї науки, то він би не зумів створити щось настільки ж сповнене натхнення, як Сікстинська капела? Шкода, що перебіг історії не дозволив нам насолоджуватися «Мезозойською симфонією» Бетховена або оперою Моцарта «Розширення всесвіту». Яка прикрість, що нам не судилося слухати «Еволюційну ораторію» Гайдна, але це не заважає нам насолоджуватися його «Створенням світу». Можна подивитися на це і з іншого боку. А що, якби, як з острахом уявила моя дружина, Шекспіру довелося виконувати замовлення церкви? Тоді майже напевно світова література втратила б «Гамлета», «Короля Ліра» та «Макбета». А що ми отримали б натомість? Які-небудь видіння? Вдумайтеся.

Навіть якщо існує логічний аргумент, який встановлює зв’язок між піднесеним мистецтвом та існуванням Бога, то поки що його не було озвучено. Цей зв’язок просто вважають очевидним, хоч таким він явно не є. У певному сенсі його можна розглядати як одну з версій доказу про наявність задуму: мовляв, музичний геній Шуберта — це чудо, поява якого ще менш імовірна, ніж поява ока в хребетних. Або його можна пояснити більш приземлено заздрістю до генія: хіба могла інша людина створити таку прекрасну музику/поему/картину, якщо я не можу? Мабуть, за неї зробив її Бог.

Один мій глибоко релігійний однокурсник, якому, втім, не відмовиш у розумі та самостійності мислення, якось вирушив у мандри на шотландські острови. Посеред однієї ночі його з подругою розбудив у наметі голос диявола — це був сам Сатана, в чому не було сумнівів, оскільки голос звучав дуже по-диявольському. Цей голос згадувався моєму другові все життя і став однією з причин, чому він пізніше прийняв священицький сан. Мою юнацьку душу глибоко вразила його історія, тож я її одного разу розповів групі зоологів, які зупинилися в оксфордському готелі «Rose and Crown». Серед них виявилися двоє орнітологів, які відразу покотилися зо сміху. «Буревісник малий!» — ледве видушили вони з себе. Заспокоївшись, один із них пояснив, що сатанинський вереск і ґелґотання цього птаха дали йому в різних частинах світу й у різних мовах побутову назву «диявольського птаха».

Багато людей вірять у Бога, бо переконані, що на власні очі бачили його або ангела чи Діву Марію в блакитному вбранні. Або чули в голові його голос. Докази особистого досвіду зазвичай найпереконливіші для людей, які його пережили. Але вони найменш переконливі для будь-кого іншого, а тим паче для людей, знайомих із функціонуванням психіки.

Кажете, ви бачили Бога? Трапляються люди, які бачили рожевого слона, але хіба ви їм повірите? Пітер Саткліф, відомий як йоркширський різник, якось чітко чув голос Ісуса, який наказував йому вбивати жінок, за що до кінця життя загримів за ґрати. Джордж Буш-молодший стверджував, що Бог наказав йому напасти на Ірак (шкода, що Господь забув відкрити президентові істину, що в Іраку немає зброї масового знищення). Нерідко в лікарнях для психічнохворих можна знайти пацієнтів, які вважають себе Наполеонами чи Чарлі Чаплінами або гадають, що весь світ змовився проти них чи що вони здатні передавати свої думки напряму в голови інших людей. Ми підігруємо їм, але самі не приймаємо їхніх переконань зазвичай через те, що дуже мало людей їх дотримуються. Релігійні досвіди відрізняються від цих випадків тільки тим, що людей, які нібито їх пережили, значно більше. З цього погляду не так уже цинічно звучать слова Сема Гарріса в книзі «Кінець віри»:

Ми маємо різні назви для людей, чия віра не має раціонального обґрунтування. Коли їхні вірування дуже поширенні, їх називають «релігійними»; в інших випадках використовуються слова на кшталт «божевільний», «псих» або «лунатик»… Кількість послідовників таки має значення. Проте інакше як історичною випадковістю не назвеш те, що в нашому суспільстві прийнято вірити, нібито Творець всесвіту чує наші думки, тоді як намагання прочитати його послання, передане абеткою Морзе, у постукуванні дощу по віконній шибці, вважатимуть симптомом божевілля. Тож навіть якщо релігійні люди не зовсім божевільні, то їхні засадничі переконання заслуговують на таку характеристику.

Про галюцинації ми ще поговоримо в десятому розділі.

На нашому мозку встановлено першокласне програмне забезпечення для проведення симуляцій. Наші очі не передають у мозок ідеальний відбиток зовнішньої реальності чи бездоганну кінострічку про те, що відбувається з плином часу навколо нас. Натомість наш мозок здійснює постійне оновлення сформованої ним моделі зовнішньої реальності, живлячись новою інформацією з сигналів, які проносяться зоровим нервом, але однаково ця модель сконструйована. Оптичні ілюзії нагадують нам про це47. Значна частина ілюзій, за приклад яких може слугувати куб Некера, виникає через те, що сенсорна інформація, яка надходить у мозок, сумісна з двома можливими альтернативними моделями реальності. Не маючи вирішального підтвердження на користь однієї з них, мозок вагається, а ми раз у раз метаємося від однієї моделі до іншої. Картинка, на яку ми дивимося, майже на очах перевертається і ми вже бачимо щось зовсім інше.

Особливо добре симуляційному програмному забезпеченню нашого мозку дається конструювання облич і голосів. У мене на підвіконні стоїть пластмасова маска Ейнштейна. Коли дивитися на неї спереду, вона має вигляд опуклого обличчя, що й не дивно. Дивно те, що якщо подивитися на неї ззаду (з увігнутого боку), то вона теж має вигляд опуклого обличчя, тож щось дивне відбувається з нашим сприйняттям цього об’єкта. Якщо рухатися навколо неї, складається враження, що обличчя повертається за вами, причому не в тому наївному сенсі, що, як кажуть, очі Мони Лізи переміщуються за глядачем, а по-справжньому. Увігнута маска, здається, справді за вами повертається. Люди, які вперше переживають таку ілюзію, затамовують подих від здивування. Ще дивовижніше те, що коли маска стоїть на обертальній підставці, то, поки дивитися на неї з вигнутого боку, здається, що вона повертається в правильному напрямку, але, коли перед очима нарешті з’являється ввігнута сторона, складається враження, що маска різко почала рух у протилежному напрямку. Тому, коли спостерігаєш за переходом від вигнутої сторони до увігнутої, здається, що сторона, яка з’являється, поглинає сторону, яка зникає з поля зору. Приголомшлива ілюзія, цілком варта зусиль, щоб її побачити. Буває так, що, наблизившись упритул до увігнутої сторони, ви не бачите, що вона увігнута. А коли нарешті помічаєте, то зміна зображення відбувається різко й може знову повторитися.

Чому так відбувається? У конструкції маски немає ніякої хитрості. Цю ілюзію можна повторити з будь-якою об’ємною маскою. Уся магія криється у мозку спостерігача. Його внутрішнє симуляційне програмне забезпечення отримує сигнал про присутність обличчя — можливо, лише зображення пари очей, носа й рота у більш-менш правильному взаєморозміщенні. Отримавши такі загальні штрихи, мозок виконає решту роботи самотужки. Відразу запрацює програма симуляції обличчя, яка вибудує об’ємну модель обличчя, хоч насправді перед очима була лише об’ємна маска. Ілюзія обертання в неправильному напрямку виникає через те, що зворотне обертання — єдиний спосіб збагнути оптичну інформацію від обертання вигнутої маски-оболонки, яка сприймається як об’ємне обличчя (зрозуміти походження цієї ілюзії може бути важко, але ви переконаєтеся в такому поясненні, якщо добре його обміркуєте)48. Така сама ілюзія виникає під час спостереження за обертанням радіолокаційної антени, які інколи можна побачити в аеропортах. Поки мозок не перемкнеться на правильну модель обертання, перед очима буде хибна модель, у якій антена обертатиметься в протилежному напрямку, але по перекошеній траєкторії.

Усі наведені приклади демонструють надзвичайну потужність симуляційного програмного забезпечення нашого мозку. Йому цілком під силу створювати «видіння» та «навідування» надприродних істот, які не відрізниш від реальності. Для програм такого рівня симулювати привида, ангела або Діву Марію — дитяча забавка. Те саме стосується не тільки зору, а й слуху. Почутий нами звук не передається в бездоганному вигляді через слуховий нерв до мозку, як у високоточній апаратурі фірми «Bang and Olufsen». Так само, як із зором, мозок конструює звукову модель, відштовхуючись від постійно оновлюваної інформації, що надходить через слуховий нерв. Саме через це звук труби для нас лунає як одна нота, а не складна комбінація обертонів, яка породжує дзвінке звучання цього інструмента. Зате, якщо цю саму ноту зіграти на кларнеті, вона звучатиме більш глухо, а на гобої — пронизливіше, тому що її створюватиме вже інша комбінація обертонів. Якщо вміло налаштувати звуковий синтезатор, по черзі вводячи обертони в звукоряд, то мозок спершу сприйматиме їх окремо, поки не запрацює симуляційне програмне забезпечення, після чого ми вже чутимемо цілу ноту у виконанні труби, гобоя чи якогось іншого інструмента. Так само мозок розпізнає голосні та приголосні звуки, а також (на вищому рівні) фонеми та слова.

Якось у дитинстві я почув голос привида, який чоловічим голосом бурмотів чи то вірш, чи то молитву. Мені навіть здалося, що я розчув деякі слова, вимовлені серйозним і урочистим тоном. Згадавши історії про схованки, в яких від переслідувань переховувалися священики і які збереглися в старих будинках, я заціпенів від страху, але все ж таки, набравшись духу, зліз із ліжка й пішов на звук. Мірою мого наближення звук гучнішав, а потім в одну мить у моїй голові щось «перемкнулося». Річ у тім, що я вже був достатньо близько, щоб розпізнати походження звуку. Пролітаючи крізь замкову щілину, пориви протягу створювали звуки, з яких симуляційна програма мого мозку вибудовувала модель чоловічого голосу, який говорив урочистим тоном. Була б у мене багатша уява, цілком можливо, що мені «почулося» б не просто нерозбірливе бурмотіння, а конкретні слова чи навіть речення. А якби до багатшої уяви додалося релігійне виховання, то можна навіть здогадатися, якого роду слова прошепотів би мені протяг.

Десь у тому самому віці мені одного разу здалося, що з вік­на звичайного будинку на березі моря на мене з виразом глибокої злоби вирячилося величезне кругле обличчя. Я несміливо підкрався ближче, аж поки не зрозумів у чому річ: схожі віддалік на обличчя обриси утворювала своїми хвилями недбало завішена штора. Саме ж обличчя та його злобна міна з’явилися вже в моїй полохливій дитячій уяві. 11 вересня 2001 року набожні люди догледіли в клубах диму, які здіймалися над вежами-близнюками, обличчя Сатани. Правдоподібності цьому забобону додала фотографія, опублікована й широко розтиражована в інтернеті.

Людський мозок має неабиякий хист до побудови моделей. Коли ми спимо, вони називаються снами; коли ні — уявою, а особливо яскраві — галюцинаціями. У десятому розділі ми побачимо, що діти, які вигадують собі «уявних друзів», інколи бачать їх дуже чітко з багатьма реалістичними деталями. Більш легковірні з-поміж нас сприймають галюцинації та яскраві марення за щиру правду, стверджуючи, що бачили примару, ангела, Бога або (особливо це характерно для молодих католичок) Діву Марію. Таких видінь і знамень явно не достатньо, щоб переконатися в існуванні привидів чи ангелів, богів чи дів.

На перший погляд, масові видіння, наприклад у місті Фатима в Португалії, де 1917 року 70 тисяч паломників бачили, як сонце «зірвалося з небес і врізалося в натовп»49, пояснити важче. Не так просто збагнути, як 70 тисяч людей пережили однакову галюцинацію. Проте ще важче пояснити, як така подія могла відбутися, але ніхто в світі за межами Фатими її не помітив, а тим паче не відчув її руйнівних наслідків для Сонячної системи, зокрема впливу сили прискорення, від якої всіх людей мало змести з Землі в космос. Спадає на думку простий тест, запропонований Дейвідом Г’юмом для перевірки чудес: «Для підтвердження чуда достатнім буде лише таке свідчення, неправдивість якого буде ще більш неймовірною, ніж той факт, про який воно свідчить».

Важко уявити, щоб 70 тисяч осіб пережили одночасне запаморочення або змовилися про таку масштабну брехню. Так само неймовірно, щоб в історичних документах з’явився помилковий запис про свідчення 70 тисяч людей, які нібито бачили брикання сонця в небі. Або що всі вони одночасно побачили міраж (навіть якщо їх переконали одночасно витріщитися на сонце, що не пішло б їхнім очам на користь). Проте будь-яка з цих надзвичайно малоймовірних ситуацій усе-таки значно ймовірніша, ніж альтернативна версія: нібито Земля раптово злетіла з орбіти, Сонячна система була знищена, але ніхто за межами Фатими цього навіть не помітив. Усе-таки Португалія не так далеко від решти світу18.

Це все, що можна сказати про особистий «досвід» зустрічі з богами чи іншими надприродними істотами. Якщо ви пережили таку зустріч, можете собі твердо вірити, що вона відбулася насправді. Але не очікуйте, щоб усі інші сприймали ваші розповіді серйозно, а особливо якщо ці люди мають хоч якесь уявлення про дивовижні можливості та функціонування людського мозку.

У світі досі є люди, яким вселяють довіру біблійні аргументи на користь віри в Бога. Згідно з поширеним аргументом, який інколи приписують Клайву Стейплзу Льюїсу (кому ж знати, як не йому?), Ісус, називаючи себе Сином Божим, міг бути божевільним, брехуном або міг мати рацію: «Безумець, поганець або Бог». Або, якщо говорити більш поетично: «Безумець, брехунець або творець». Історичних доказів того, що Ісус претендував на статус Бога, мізер. Але навіть якби їх вистачало, то запропонований щойно вибір між трьома альтернативними версіями відверто недостатній. Зокрема, напрошується четвертий варіант, що Ісус щиро помилявся. З ким не буває? Хай там як, нам бракує історичних доказів навіть того, що він сам вважав себе Богом.

Наявність запису в письмовому джерелі часто буває переконливим доказом для людей, які не звикли задаватися питаннями на кшталт: «Хто й коли це написав?», «Звідки автори запису отримали інформацію?», «Чи вони, пишучи в свою епоху, мали на увазі те саме, що ми вбачаємо в їхніх словах у наш час?», «Ці особи були неупередженими чи дотримувалися переконань, через які їхній переказ подій набував тенденційності?» Починаючи з ХІХ століття, вчені-богослови переконливо продемонстрували, що євангелія — ненадійні розповіді про історичні події реального світу. Їх написали через багато років після смерті Ісуса й після послань апостола Павла, у яких чомусь і словом не згадується абсолютна більшість фактів, які приписують біографії Ісуса. Усі ці євангелія копіювали й переписували багато разів, тож на їхньому рахунку багато циклів «зіпсованого телефона» (див. п’ятий розділ), коли по-людському небездоганні писці-копіїсти додавали до них свої випадкові помилки або коригували їх відповідно до своїх релігійних поглядів.

Гарний приклад впливу релігійних поглядів на історичну достовірність знаходимо в зворушливому переказі про народження Ісуса в Віфлеємі та про подальше винищення немовлят за наказом царя Ірода. Євангелія були написані через багато років після смерті Ісуса, коли вже ніхто не знав, де саме він народився. Проте пророцтво зі Старого Заповіту (Михея 5:2) наштовхувало євреїв на думку, що довгоочікуваний месія міг народитися тільки у Віфлеємі. Тому в Євангелії від Івана навіть конкретно говориться, як Ісусові послідовники дивувалися, дізнаючись, що він народився не у Віфлеємі: «Інші казали: Він Христос. А ще інші казали: Хіба прийде Христос із Галілеї? Чи ж не каже Писання, що Христос прийде з роду Давидового, і з села Віф­леєму, звідкіля був Давид?»

Автори Євангелій від Матвія та Луки розв’язали проблему по-іншому, самочинно постановивши, що Ісус повинен був народитися у Віфлеємі, хоче він того чи ні. Але привели вони його до цього села різними шляхами. Матвій поселив Марію та Йосипа у Віфлеємі, стверджуючи, що в Назареті вони опинилися, уже коли Ісус підріс, повертаючись із Єгипту, де переховувалися від царя Ірода, поки той винищував немовлят. Натомість Лука визнав, що Ісусові батьки до народження сина жили в Назареті. Як же тоді заманити їх у Віфлеєм саме в ту вирішальну мить, коли народився Ісус, щоб пророцтво все-таки підтвердилося? Для цього Лука вигадує таке пояснення: мовляв, коли намісником Сирії був Квіріній, імператор Август видав наказ провести податковий перепис населення, під час якого «всі йшли записатися, кожен у місто своє». Оскільки ж Йосип «походив із дому та з роду Давидового», він пішов «до міста Давидового, що зветься Віфлеєм». Здається, всі кінці сходяться. За винятком одного: з історичного погляду, ця вигадка — повна нісенітниця, як показали Ендрю Норман Вілсон у книзі «Ісус» та Робін Лейн Фокс у книзі «Неканонічна версія» (а також інші автори). Цар Давид, якщо такий справді був, жив майже за тисячу років до Марії та Йосипа. З якого дива римлянам заманулося, щоб Йосип ішов до міста, де за тисячу років до того жив його далекий предок? За цією логікою, якби я з’ясував, що моїм предком був сеньйор де Докейн, який прибув в Англію разом із Вільгельмом Завойовником, то в переписній анкеті я мав би вказувати своїм рідним містом осідок цього сеньйора, наприклад містечко Ешбі-де-ла-Зуш.

Крім того, Лука дав маху з датуванням, легковажно прив’я­завши свою оповідь до подій, час яких історики можуть перевірити. За правління намісника Квірінія справді проводився податковий перепис населення (але не загальноімперський за наказом імператора Августа, а локальний), проте сталося це надто пізно — 6 року н. е., коли Ірод уже давно покоївся в могилі. Лейн Фокс робить висновок, що «оповідь Луки історично неможлива та внутрішньо суперечлива», проте співчуває авторові, котрий доклав неабияких зусиль, щоб пророцтво Михея здійснилося.

У грудні 2004 року редактор чудового журналу «Free Inquiry» Том Флінн опублікував добірку статей, в яких висвітлювалися суперечності та прогалини біблійної історії. Сам він навів великий перелік розходжень між Матвієм та Лукою — двома євангелістами, котрі розповідають про народження Ісуса50. Роберт Ґіллулі показав, що всі важливі елементи легенди про Ісуса — зокрема, зоря на сході, непорочне зачаття, поклоніння мудреців, чудеса, розп’яття, воскресіння і зішестя на небо — запозичені (всі до останнього) з інших релігій, які на той час практикувалися в Середземномор’ї та на Близькому Сході. Флінн висловив думку, що прагнення Матвія продемонструвати здійснення пророцтв (про походження Ісуса від Давида та його народження у Віфлеємі) було розраховане на єврейську аудиторію і через це вступало в суперечність із бажанням Луки пристосувати християнство до поглядів неєвреїв, яке вимагало використання привабливих для останніх сюжетів із поганських елліністичних релігій (на кшталт непорочного зачаття, поклоніння мудреців тощо). У результаті між їхніми оповідями виникли кричущі розходження, що їх уперто не помічають віряни.

Прогресивним вірянам немає потреби нагадувати слова Джорджа Ґершвіна: «Не все, що випаде простому/ Вичитати в Письмі Святому,/ Обов’язково так було». Проте багато легковірних людей думають, що все обов’язково так і було, як написано. Вони серйозно вважають Біблію дослівним і точним викладом історичних подій, знаходячи в них підтримку своїм релігійним переконанням. Невже ці люди ніколи не відкривали книгу, яку вважають незаперечною істиною? Чому вони не помічають її кричущих суперечностей? Чому, наприклад, таких буквалістів не турбує той факт, що Матвій виводить родовід Йосипа від Давида через 28 проміжних поколінь, тоді як Лука наводить іншу кількість — 41? Мало того, в цих двох списках майже не зустрічаються однакові імена! Та й взагалі, якщо Ісус народився від незайманої жінки, хіба має хоч якесь значення родовід Йосипа й хіба може Ісус бути тим спасителем, котрий, згідно зі старозаповітним пророцтвом, мав вийти з роду Давидового?

Американський біблієзнавець Барт Ермен у книзі з підзаголовком «Історія про тих, хто й чому переписав Новий Заповіт» демонструє, наскільки туманні й невизначені тексти Нового Заповіту19. У вступі він зворушливо розповідає про власну пізнавальну еволюцію від біблійного фундаменталіста до вдумливого скептика, рушійною силою якої було усвідомлення величезної кількості недоліків у тексті Святого Письма. Зокрема в ній цікаво, що на кожному щаблі університетської кар’єри, яка почалася з самісінького дна американської освітньої системи — Біблійного інституту Муді, продовжилася в уже серйознішому Вітонському коледжі (заплямованому тим, що його закінчив Біллі Ґрем) і увінчалася одним із кращих університетів світу — Принстоном, його застерігали, що дотримуватися фундаменталістського християнства йому буде дедалі важче, стикаючись із небезпечними прогресивними ідеями. Так і сталося, від чого дуже виграли читачі його книги. Заслуговують на увагу ще дві революційні книги з біблієзнавства — уже згадувана «Неканонічна версія» Робіна Лейна Фокса та «Світська Біблія: Чому атеїстам слід серйозно ставитися до релігії» Жака Берлінерблау.

Чотири євангелія, які ввійшли до християнського канону, були обрані досить довільно з-поміж більш ніж десятка інших, серед яких були Євангелія від Хоми, Петра, Никодима, Пилипа, Варфоломія та Марії Магдалини51. Саме про ці додаткові євангелія писав у листі до племінника Томас Джефферсон:

Забув написати, що якщо йдеться про Новий Заповіт, то вам слід прочитати всі життєписи Христа — як тих, кого церковні собори визначили для нас псевдоєвангелістами, так і тих, кого вони зарахували в євангелісти. Адже як перші, так і останні однаково претендували на натхнення, і розбиратися в цих претензіях слід силою власного розуму, а не покладаючись на розум церковників.

Напевно, до переліку обраних не потрапили євангелія, в яких, на думку церковників, містилися оповіді, які мали вигляд ще менш правдоподібних, ніж чотири канонічні тексти. Наприклад, Євангеліє від Хоми наводить численні історії про те, як малий Ісус розважався своїми чудодійними силами, наче пустотливий чарівник, перетворюючи своїх друзів на цапів, а багно — на горобців, або допомігши батькові теслювати, коли чарівним чином подовжив дошку, розмір якої був недостатнім20. Можна сказати, що в наш час однаково ніхто не повірить у такі примітивні історії про чудеса, які переповідаються в Євангелії від Хоми. Проте чотири канонічні євангелія дають аж ніяк не більше підстав для довіри. Усі вони в своїй суті легенди з такою самою сумнівною достовірністю, як оповідки про короля Артура та його лицарів круглого столу.

Більша частина інформації, яку можна знайти в усіх чотирьох канонічних євангеліях, походить зі спільного джерела, яким було Євангеліє від Марка або якийсь утрачений текст, найдавніший уцілілий переказ якого міститься в цьому євангелії. Хоч нікому не відомо, хто написав чотири канонічні євангелія, майже з повною упевненістю можна говорити, що їх автори особисто не зустрічалися з Ісусом. Написані ними тексти не можна вважати сумлінними спробами відтворення історичних подій. Це були просто переробки уривків зі Старого Заповіту, адже євангелісти щиро вірили, що життя Ісуса — це здійснення старозаповітних пророцтв. Можна навіть зібрати серйозні історичні докази того, що Ісуса просто вигадали. Ця теза не зажила широкої підтримки, але її доводить, серед інших, професор Лондонського університету Джордж Альберт Веллз у кількох книгах, зокрема «Чи існував Ісус?»

Така людина, як Ісус, все-таки напевно була, але поважні біблієзнавці загалом не розглядають Новий Заповіт (а Старий і поготів) як надійний переказ реальних історичних подій. Погоджуючись із ними, я надалі не вважатиму Біблію доказом існування хоч якогось божества. У листі до свого поперед­ника Джона Адамса Томас Джефферсон висловив далекоглядну думку: «Ще настане час, коли таємниче народження Ісуса від надприродної істоти, якою був його батько, із лона незайманої матері опиниться на одному звалищі з легендою про народження Мінерви з голови Юпітера».

Роман Дена Брауна «Код да Вінчі» та знятий на його основі фільм викликали гостру полеміку в церковних колах. Християн закликали бойкотувати фільм і пікетувати кінотеатри, в яких його показували. Його сюжет — чистісінька вигадка від початку до кінця, повністю вимислена небилиця. У цьому сенсі він нічим не відрізняється від євангелій із тією лише відмінністю, що євангелія — це художня література стародавнього світу, а «Код да Вінчі» — нашого часу.

Абсолютна більшість видатних інтелектуалів не вірять у християнську релігію, але приховують цей факт від громадськості, щоб не втратити джерел доходу.

Бертран Рассел

«Ньютон вірив у Бога. Ти вважаєш себе розумнішим за нього, Галілея, Кеплера та інших? Якщо їх та їм подібних вдовольняв Бог, що ти про себе думаєш, заперечуючи його існування?» Не можу сказати, що цей кепський доказ стане від того переконливішим, але деякі апологети додають до списку навіть ім’я Дарвіна, про якого уперто ширяться чутки, хибність яких легко продемонструвати, нібито він уже на смертельному ложі увірував у Бога21. Розповзаючись, наче міазми, ці чутки походять зі слів такої собі «леді Гоуп» (або «пані Надія»), котра насплітала зворушливу історію про упокоєння Дарвіна, котрий, зіпершись на подушки, нібито гортав Новий Заповіт і в відблисках вечірнього світла визнавав хибність теорії еволюції. У цьому підрозділі я говоритиму переважно про науковців, бо саме їх із легкозрозумілих причин полюбляють згадувати ті, хто розсипається іменами знаменитостей, коли потрібні приклади набожних людей.

Ньютон справді говорив, що вірить у Бога. Мало того, так робили майже всі аж до (що знаменно) ХІХ століття, коли пом’якшилися суспільні та юридичні вимоги щодо зовнішніх проявів релігійності та зросла кількість наукових доказів на користь відмови від релігії. Звичайно, винятки траплялися і з одного, і з іншого боку. Навіть до Дарвіна не всі вірили в Бога, як показав Джеймс Гот у книзі «2000 років невір’я: Знамениті люди, які насмілилися засумніватися». А деякі поважні науковці продовжують вірити й після Дарвіна. Зокрема, немає підстав сумніватися в щирій набожності Майкла Фарадея навіть після того, як він ознайомився з працями Дарвіна. Він належав до сендеменської секти, члени якої спри­ймали Біблію дослівно (пишу в минулому часі, бо ця секта вже фактично зникла), омивали ноги новонаверненим членам і кидали жереб для з’ясування Божої волі. Фарадей став старійшиною секти 1860 року, через рік після публікації «Походження видів», і помер її членом 1867-го. У науці він займався експериментальною роботою, а його колега-теоретик Джеймс Максвелл також був щирим християнином, як і інший стовп британської фізики ХІХ століття Вільям Томсон (лорд Кельвін), котрий навіть намагався продемонструвати, що еволюційні механізми не здатні пояснити розмаїття життя, адже їм буцімто бракувало часу, щоб його створити. Великий дослідник термодинаміки схибив із розрахунком часу, який мала в розпорядженні еволюція, бо вважав Сонце вогняною кулею, палива в якій вистачить лише на десятки, а не тисячі мільйонів років. Це й не дивно, адже Кельвін не міг знати про існування ядерної енергії. Цікаво, що на засіданні Британської наукової асоціації 1903 року саме серу Джорджу Дарвіну (другому синові Чарльза) випало захищати теорію свого незаслужено обділеного лицарським званням батька та спростовувати коротку оцінку віку Землі лордом Кельвіном, посилаючись на відкритий подружжям Кюрі хімічний елемент радій.

Великих науковців, які зберігають вірність релігії, стало важче знайти в ХХ столітті, та все одно це не рідкість. Підозрюю, що останнім часом більшість із них релігійні лише в ейнштейнівському, переносному сенсі, про який я писав у першому розділі. Проте все-таки можна знайти рідкісні екземпляри хороших науковців, котрі щиро вірять у Бога в повному, традиційному сенсі. Серед сучасних британських науковців у цьому контексті найчастіше фігурують три прі­звища, які стали такими нерозлучними, як імена партнерів у назві діккенсівської юридичної фірми: Пікок, Стенард і Полкінгорн. Усі троє вже здобували Темплтонівську премію або входять до складу комітету, що її присуджує. У спілкуванні з ними, яке в нас бувало як у закритому колі, так і на людях, мене завжди спантеличувала не так їхня віра в існування космічного законодавця, як їхня віра в окремі деталі християнського вчення: воскресіння, прощення гріхів тощо.

Відповідні приклади можна знайти і в Сполучених Штатах, скажімо, адміністративного директора американського відділення проекту «Геном людини» Френсіса Коллінза22. Проте, як і в Британії, вони трапляються рідко й в академічній спільноті сприймаються як диваки. 1996 року в садах кембриджського коледжу Клер я записував інтерв’ю з геніальним засновником проекту «Геном людини» Джеймсом Вотсоном. Ми готували документальний фільм для BBC, присвячений іншому генієві — Ґреґору Менделю, засновникові генетики. Мендель, звісно, був релігійною людиною, ченцем-августинцем; але жив він у ХІХ столітті, коли прийняття чернецтва було найпростішим шляхом для молодої людини реалізувати свій інтерес до наукової діяльності — приблизно тим самим, що отримання дослідницького гранту в наш час. Я запитав у Вотсона, чи багато зараз релігійних осіб серед науковців. «Майже немає, — відповів він. — Час від часу такі зустрічаються, але для мене вони дивакуваті (сміється). Важко збагнути, як люди вірять в істину через одкровення».

Френсіс Крік, котрий разом із Вотсоном здійснив революцію в молекулярній генетиці, свого часу пішов із посади професора в кембриджському коледжі Черчилля, коли там на вимогу мецената вирішили спорудити церкву. Під час інтерв’ю з Вотсоном у коледжі Клер я умисно заговорив про те, що деякі люди, на відміну від нього та Кріка, не бачать суперечності між наукою і релігією, мовляв, наука пояснює, як функціонує світ, а релігія — для чого він існує. «Не думаю, що ми існуємо заради якоїсь мети, — відрізав Вотсон. — Ми просто продукт еволюції. Хтось може поспівчувати мені: “Друзяко, твоє життя, мабуть, дуже безрадісне, якщо ти не маєш мети”. Але, наприклад, зараз я планую смачно пообідати». І ми з ним справді смачно пообідали.

У намаганні непохитних захисників релігії нашкрябати серед видатних науковців нашого часу бодай дещицю набожних осіб відчуваються непомильні нотки відчаю, а від їхніх розпачливих зусиль чути тільки дзвінкі звуки дряпання по дну порожньої бочки. Єдиний веб-сайт зі списком «християн-науковців серед нобелівських лауреатів», який мені вдалося знайти, наводив перелік із шести осіб з-поміж кількох сотень науковців, удостоєних Нобелівської премії. Серед цих шести чомусь опинилися чотири особи, які взагалі не отримували премії, а одна, як мені достеменно відомо, в Бога не вірить, а церкву відвідує лише, щоб догодити оточенню. Більш систематичне дослідження провів Бенджамін Бейт-Галамі, з’ясувавши, що «серед нобелівських лауреатів як із науки, так і з літератури рівень нерелігійності значно вищий, ніж у країнах, які вони представляють»52.

На сторінках впливового журналу «Nature» 1998 року з’явилися результати дослідження, проведеного Ларсоном і Вітгемом, згідно з яким серед американських науковців, обраних колегами за свої видатні досягнення до Національної академії наук (а це аналогічно обранню в члени Королівського товариства в Британії), лише близько 7 % вірять у персоніфікованого Бога53. Таке засилля атеїстів становить дзеркальну протилежність американського населення загалом, серед якого понад 90 % вірять у яку-небудь надприродну істоту. Якщо брати менш видатних науковців, котрі не потрапили до Національної академії, то кількість атеїстів серед них скромніша. Як і серед членів академії, набожні становлять тут меншість, але вже не таку крихітну — 40 %. Саме такого результату я й очікував: що американські науковці менш набожні за американську громадськість загалом, а найвидатніші з-поміж них є одночасно й найменш набожними. Насторожує в цій статистиці діаметральний контраст між релігійністю американського суспільства загалом та атеїзмом його інтелектуальної еліти54.

Після цього не дивно, що провідний креаціоністський веб-сайт «Відповіді про Буття» (Answers in Genesis) посилається на дослідження Ларсона й Вітгема, але не для того, щоб критично подивитися на релігію, а щоб використати його як аргумент у внутрішній війні проти тих вірян, які вважають, що теорія еволюції сумісна з релігією. У статті під заголовком «Національна академія наук невиліковна у своїй безбожності»55 веб-сайт цитує завершальний абзац із листа Ларсона й Вітгема до редакції журналу «Nature»:

Поки ми збирали інформацію, Національна академія наук видала брошуру, в якій закликає викладати теорію еволюції в державних школах. Це питання провокує постійні чвари між науковою спільнотою та деякими консервативними християнами США. Брошура запевняє читачів: «У питанні про існування Бога наука займає нейтральну позицію». А президент академії Брюс Альбертс заявляв: «Серед найвидатніших членів Національної академії наук багато глибоко релігійних людей, із них багато біологів, котрі вірять у еволюцію». Проте наше дослідження свідчить про протилежне.

Складається враження, що Альбертс скористався принципом NOMA з причин, викладених у підрозділі «Еволюціоністська школа імені Невілла Чемберлена» (див. другий розділ). Але редакція веб-сайту «Відповіді про Буття» стоїть на радикально протилежній позиції.

У Британії (а також інших країнах Співдружності, зокрема Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Індії, Пакистані, англомовній Африці тощо) роль національної академії наук виконує Королівське товариство. Поки я готував цю книгу до видання, мої колеги Елізабет Корнвел і Майкл Стеррет провели схоже, але ґрунтовніше дослідження релігійних поглядів членів Королівського товариства. Його остаточні результати вони опублікують дещо пізніше, але люб’язно дозволили мені навести попередні дані. Вони скористалися стандартним методом оцінювання думки респондента за допомогою семибальної шкали Лайкерта. Анкету розіслали всім 1074 членам Королівського товариства, які мали електронну пошту (таких була переважна більшість), а відповіді надійшли від 23 % із них (це добрий результат для таких досліджень). Учасникам опитування пропонували твердження на зразок такого: «Я вірю в персоніфікованого Бога, який переймається життєвими справами людей, дослухається до молитов, стежить за гріхами й переступами та судить за них». Кожне з тверджень пропонувалося оцінити за шкалою від 1 («повністю не згоден») до 7 («повністю згоден»). Формат отриманих результатів важко порівняти з дослідженням Ларсона й Вітгема, позаяк останні пропонували академікам лише трибальну шкалу, але в загальних рисах окреслюється та сама тенденція. Абсолютну більшість серед членів Королівського товариства, як і серед американських академіків, становлять атеїсти. Лише 3,3 % учасників опитування повністю погодилися з існуванням персоніфікованого Бога (тобто обрали пункт 7 на шкалі), тоді як 78,8 % висловили повну незгоду з цим твердженням (обравши пункт 1 на шкалі). Якщо «вірянами» називати тих, хто обрав пункти 6—7, то серед опитаних налічується 213 атеїстів і всього лише 12 вірян. Слідом за Ларсоном і Вітгемом, Корнвел і Стеррет підтвердили слабку, але значущу тенденцію, яку зауважували Бейт-Галамі й Арґайл: біологи більш схильні до атеїзму, ніж фізики. З деталями дослідження та багатьма іншими цікавими висновками можна буде ознайомитися в статті Корнвел і Стеррета, коли вона вийде друком56.

А якщо вийти за межі кола елітних науковців Національної академії та Королівського товариства, чи є якісь докази того, що серед усього населення атеїстами частіше стають краще освічені й розумніші люди? Статистичний зв’язок між релігійністю та рівнем освіти, а також релігійністю та інтелектом (IQ) вивчався у кількох дослідженнях. Наприклад, Майкл Шермер у книзі «Як ми віримо: Пошуки Бога в наукову епоху» розповідає про масштабне опитування, яке він разом із колегою Френком Салловеєм провів на випадковій вибірці американців. Вони отримали багато цікавих результатів, зокрема з’ясували, що релігійність має зворотний зв’язок з освітою (що вища освіта в людини, то менш імовірно, що вона релігійна). Також релігійність негативно пов’язана з інтересом до науки й має сильно виражений негативний зв’язок із політичним лібералізмом. Загалом, у цьому немає нічого дивного, як і в тому, що рівень релігійності особи позитивно корелює з релігійністю її батьків. Вивчаючи британських дітей, соціологи з’ясували, що лише одна особа з дванадцяти зрікається релігійних переконань своїх батьків.

Різні дослідники по-різному вимірюють досліджувані ними явища, тому порівнювати отримані ними результати часто буває непросто. Метааналіз — це підхід, який передбачає порівняння всіх наукових статей, опублікованих на одну тему, шляхом підрахунку кількості тих, у яких зроблено один висновок, на противагу тим, автори яких отримали інший висновок. Мені відомий лише один метааналіз зв’язку між релігією та інтелектом — стаття Пола Белла в журналі «Mensa Magazine» за 2002 рік (Mensa — це спілка людей із високим показником IQ, тож не дивно, що статті в журналі переважно присвячені інтелекту)57. Белл так підсумував результати аналізу: «З 43 досліджень зв’язку між релігійною вірою з одного боку та інтелектом або рівнем освіти з іншого, проведених починаючи з 1927 року, в усіх за винятком чотирьох було констатовано зворотний зв’язок. Тобто в людей із вищим інтелектом або рівнем освіти менша схильність до релігії або будь-яких інших “вірувань”».

Метааналіз за своєю природою не може бути конкретнішим, ніж окремі дослідженні, які були в ньому використані. Будемо сподіватися, що в майбутньому з’явиться більше досліджень такого роду, зокрема на таких елітних групах, як інші національні академії та володарі всіляких престижних премій і медалей, як-от Нобелівської премії, премії Крафорда, медалі Філдса, премії Кіото, премії «Космос» та інших. Маю надію, що майбутні видання цієї книги вже міститимуть новіші результати досліджень. А на основі наявних даних можна зробити такий обґрунтований висновок: з боку апологетів релігії обачніше було б прикусити язика, а не розпускати його, як вони зазвичай роблять, коли йдеться про ставлення до релігії видатних геніїв світу, принаймні науковців.

Видатний французький математик Блез Паскаль зауважив, що, хоч шанси в питанні існування Бога розподілені надзвичайно асиметрично на користь його відсутності, ще більша асиметрія характеризує потенційні збитки від хибної відповіді на це питання. Краще вірити в Бога, бо, якщо він справді є, на вас чекає вічне блаженство, а якщо його немає, то ви не постраждаєте. Зате якщо ви не віритимете в нього, але він таки існує, то на вас чекають вічні муки; звісно, якщо його немає, то ви навіть у цьому випадку не постраждаєте. Не обов’язково мати розуму понад голову, щоб зрозуміти, який варіант вигідніший. Слід ставити на віру в Бога.

Проте в цей аргумент закралося щось дуже підозріле. Хіба віра — це питання вигоди та корисливих міркувань? Хіба її обирають свідомо? Я можу свідомо вирішити, йти мені до церкви чи ні, читати нікейський символ віри чи ні, присягати на стосі Біблій, що я вірю кожному слову в них, чи ні. Але жоден із цих учинків не зробить із мене справжнього вірянина, якщо я не вірю. Паскалева ставка слугує аргументом хіба на користь того, щоб вдавати віру в Бога. І при цьому сподіватися, щоб Бог, віру в якого ви вдаєте, не виявився все­знавцем, бо інакше від легко розкусить вашу фальсифікацію. Комічну думку про те, що вірити можна за вибором, смачно висміює в романі «Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі» Дуглас Адамс, на сторінках якого ми зустрічаємо робота під назвою «Електричний чернець» — це працеощадний прилад, який люди купують, щоб він «вірив замість них». Преміальна модель приладу рекламувалася під гаслом: «Можу вірити в таке, у що не вірять навіть у Солт-Лейк-Сіті».

Але чому ми поквапом вирішили, що, аби догодити Богові, ми обов’язково маємо вірити в нього? Що такого надзвичайного в вірі? Хіба не так само ймовірно, що Бог винагородить доброту, щедрість або смиренність? А щирість? А що, коли Бог схожий на науковця, для якого найвища чеснота — добросовісний пошук істини? А й справді, ким іще повинен бути творець всесвіту, як не науковцем? Колись у Бертрана Рассела запитали, що він скаже, якщо після смерті зустрінеться з Богом і той зажадає відповіді, чому Рассел не вірив у нього за життя: «Замало доказів, Боже, замало доказів», — такою була (мало не сказав «безсмертна») відповідь Рассела. Чому б Богові не пройнятися більшою повагою до відважного скептицизму Рассела (а тим паче до його відважного пацифізму, за який він загримів за ґрати під час Першої світової війни), ніж до слабодухого пристосуванства Паскаля? І хоч ми не можемо знати, в який бік понесе Бога, нам це й не потрібно знати, щоб розвінчати ставку Паскаля. Пам’ятаймо, що ми говоримо лише про ставку, яка, за визнанням самого Паскаля, відкриває кращі шанси, але ще не вказує на істину. А ви б поставили на те, що Богові більше припаде до смаку лицемірна фальшива віра (чи навіть щира віра), ніж чесний скептицизм?

Або уявіть, що, пішовши з життя, ви опиняєтеся віч-на-віч із Ваалом — не менш заздрісним богом, ніж його споконвічний суперник Ягве. Чи не краще було б Паскалю в такому разі поставити на відсутність бога, ніж на неправильно вибраного бога? І взагалі, хіба саме` незліченне розмаїття потенційних богів і богинь, на яких можна ставити, не розхитує всю Паскалеву логіку? Мабуть, Паскаль просто жартував, коли заявляв про свою ставку — так само, як я зараз жартую, розвінчуючи її. Проте мені зустрічалися люди, наприклад, у лекційних аудиторіях, які серйозно сприймали Паскалеву ставку як аргумент на користь віри в Бога, тому я мусив приділити їй коротку увагу.

Чи можемо ми, зі свого боку, запропонувати контрпаскалівську ставку? Припустимо, є якась незначна ймовірність того, що Бог існує. Навіть попри це можна стверджувати, що ви проживете краще й багатше життя, якщо поставите на його неіснування, а не віритимете в нього, марнуючи свій цінний час на поклоніння йому, на жертви, битви та війни за нього. Не буду зараз заглиблюватися в цю тему, але раджу читачам не забувати про неї, коли ми перейдемо до подальших розділів, присвячених згубним наслідкам релігійної віри та ритуалізму.

На мою думку, найхимернішою з усіх відомих мені спроб довести існування Бога, було застосування баєсівських доказів у книзі Стівена Анвіна «Імовірність Бога». Я довго сумнівався, чи взагалі варто починати з ним полеміку, позаяк цей доказ слабший і менш освячений авторитетом старовини, ніж інші. Проте книга Анвіна крім того, що з часу публікації 2003 року привернула значну медійну увагу, ще й дає можливість зв’язати докупи кілька пояснювальних ланцюжків. Ідея Анвіна мені подобається, адже, як говорилося в другому розділі, я переконаний, що існування Бога — це звичайна наукова гіпотеза, яка в принципі може бути перевірена. До того ж чудернацька спроба Анвіна дати кількісну оцінку ймовірності існування Бога не може не повеселити.

Схоже, підзаголовок книги — «Простий розрахунок, який доводить абсолютну істину» — був пізніше доданий видавництвом, позаяк тексту Анвіна не притаманна наскільки зу­хвала самовпевненість. Книга являє собою щось на кшталт пояснення теореми Баєса на пальцях, тому цілком слушно могла бути названа «Теорема Баєса для початківців», у якій існування Бога просто використано як напівжартівливий приклад. Анвін так само міг скористатися прикладом вигаданого вбивства, щоб продемонструвати, як працює теорема. Детектив збирає докази. Відбитки пальців на пістолеті вказують на місіс Пікок. Переведемо цю підозру в кількісний формат, надавши їй числову ймовірність. Однак у професора Плама був мотив підставити її. Віднімемо від імовірності провини місіс Пікок відповідну цифру. За результатами судмед­експертизи стало відомо, що з 70-відсотковою імовірністю постріл зробили з великої відстані й при цьому влучили точно в ціль. Така майстерність вимагає військової підготовки. Додамо відповідну кількісну величину до ймовірності провини полковника Мастарда. Проте найпереконливіший мотив для вбивства був у отця Ґріна23, тож підвищимо ймовірність його провини. Але ж довга біла волосина на одязі жертви могла належати тільки міс Скарлет… і так далі. У голові детектива закручується клубок більш-менш суб’єктивно оцінених імовірностей провини різних осіб, які змушують його метатися то в один, то в інший бік. Теорема Баєса дає йому змогу звести все воєдино. Це математичний інструмент, який дозволяє поєднати багато різних оцінкових імовірностей і отримати остаточний результат, імовірність якого матиме власну кількісну оцінку. Проте, зрозуміло, якість остаточного вердикту визначається якістю початкових чисел, підставлених у формулу. Зазвичай їх отримують шляхом суб’єктивної оцінки з усіма потенційними недоліками цього методу. Тут спрацьовує принцип «що посієш, те й пожнеш», або GIGO («Garbage In, Garbage Out» — «сміття на вході, сміття на виході»), який особливо слушний (і це м’яко кажучи) для Анвінового прикладу з існуванням Бога.

Анвін займається консультуванням з управління ризиками, пропагуючи метод Баєсового висновування на противагу іншим статистичним методам. Теорему Баєса він ілюструє не прикладом убивства, а за допомогою найскладнішого з відомих випробувальних завдань — існування Бога. План автора такий: розпочати з цілковитої невизначеності, яку він кількісно інтерпретує як рівну 50-відсоткову ймовірність існування та неіснування Бога. Далі він наводить шість дотичних до цього питання фактів, яким присвоює числову вагу, вводить усі шість чисел у Баєсову формулу та дивиться, що з цього вийшло. Заковика в тому, що (повторюся) шість Анвінових коефіцієнтів утворені не в результаті вимірювання, а на основі його особистих міркувань, яким він присвоїв числові значення суто заради прикладу. Ось ці шість фактів:

1. У нас є поняття добра.

2. Люди можуть чинити зло (Гітлер, Сталін, Саддам Хусейн).

3. Природа може чинити зло (землетруси, цунамі, урагани).

4. Бувають дрібні чудеса (я загубив ключі, а потім знайшов їх).

5. Бувають великі чудеса (Ісус, можливо, постав із мертвих).

6. У людей бувають релігійні досвіди.

Хай там що все це означає (нічого, на мою думку), у кінці баєсівського штукарства Бог, який спершу був вирвався вперед, потім відстав, далі знову підтягнувся до 50-відсоткового значення, з якого починав, після чого остаточно вийшов у лідери, врешті-решт закінчив перегони з 67-відсотковою ймовірністю існування. Далі Анвіну здалося, що баєсівський 67-відсотковий вердикт якийсь замалий, тож він вирішив терміново вколоти Богові допінг «віри», який відразу підкинув його результат до 95 %. Хоч це звучить комічно, але саме таких процедур дотримується автор книги. Хотілося б розповісти, як він обґрунтовує такі дії, але, на жаль, розповідати тут нічого. Я стикався з таким безглуздям і раніше, коли просив релігійних, але безумовно розумних науковців обґрунтувати свою віру, враховуючи визнаний ними факт, що доказів для неї немає. У відповідь чув: «Визнаю, доказів немає. Ось чому це називається вірою» (остання фраза звучить категорично й без будь-якого натяку на виправдання чи примирливість).

Цікаво, що в Анвіновому списку шести фактів не знайшлося місця ані доказу про наявність задуму, ані будь-якому з п’яти «доказів» Томи Аквінського, ані якій-небудь версії онтологічного аргументу. Він повністю від них відмовляється, позаяк вони абсолютно безплідні для кількісної оцінки ймовірності існування Бога. Побіжно згадавши про них, автор як досвідчений статистик відкинув ці докази як беззмістовні, за що йому можна поаплодувати, хоч причини його відмови від доказу про наявність задуму відрізняються від моїх. Однак аргументи, які він вводить у баєсівську формулу, здаються мені не менш слабкими. Тобто я б їм присвоїв зовсім інші суб’єктивні оцінки ймовірності, хоча кого взагалі переконають суб’єктивні судження? Анвін вважає, що наявність у людей понять добра та зла помітно схиляє шальки терезів у бік існування Бога, тоді як, на мою думку, цей факт ніяк не змінює початкову рівновагу між шальками. У шостому та сьомому розділах ми переконаємося, що наші уявлення про правду й кривду не мають жодного однозначного зв’язку з існуванням надприродного божества. Як і наша здатність насолоджуватися квартетом Бетховена, уявлення про добро (але не обов’язково мотиви чинити його) було б таким самим що з Богом, що без Бога.

З іншого боку, Анвін вважає, що існування зла, зокрема природні лиха на кшталт землетрусів і цунамі, свідчить проти існування Бога. Тут його думка розходиться з моєю, але цілком суголосна позиції багатьох невгамовних богословів. «Тео­дицея» (узгодження божественного провидіння з існуванням зла) не дає спокою богословам ні вдень, ні вночі. Авторитетний «Оксфордський путівник з філософії» називає проблему зла «найсерйознішим запереченням проти традиційного теїзму». Проте це аргумент лише проти існування доброго Бога, але ж доброта не згадується в нашому формулюванні гіпотези про Бога, бо це лише бажаний, але не обов’язковий його атрибут.

Слід визнати, що люди з богословськими нахилами часто демонструють хронічну нездатність відрізнити бажане від дійсного. Проте рафіновані віряни завиграшки розв’язують проблему зла. Їм достатньо уявити злого Бога на кшталт того, про чиї діяння розповідає Старий Заповіт. А якщо така ідея не до вподоби, то просто вигадайте окремого злого бога, назвавши його Сатаною, і зваліть на нього та його космічну борню з добрим богом усі ті лиха й кривди, які кояться в світі. Ще один — вишуканіший — варіант: постулювати відстороненого Бога, який займається вищими справами, ніж земні страждання. Або доброго бога, не байдужого до людських страждань, для якого вони — це ціна, яку людям слід платити за свободу волі в підпорядкованому законам всесвіті. Можна знайти богословів, які купилися на всі ці виправдання.

Ураховуючи вищесказане, якби я повторював Анвінів аналіз, то ні проблема зла, ні моральні уявлення загалом не змусили б мене змінити початкову ймовірність нульової гіпотези (Анвінові 50 %) ні в один, ні в інший бік. Однак не хочу далі обговорювати цей підхід, позаяк я не в захваті від використання в ньому суб’єктивних оцінок, хоч би кому вони належали.

Існує значно сильніший аргумент, який не вибудовується на суб’єктивних судженнях, — доказ неймовірності. Він різко порушує початковий агностичний баланс (50 %), схиляючи його далеко в бік крайнього теїзму, на думку багатьох вірян, але на мою думку — в бік крайнього атеїзму. Головна ідея цього доказу вибудовується на питанні: «Хто створив Бога?», яке рано чи пізно постає в голові більшості мислячих людей. Богом-творцем не можливо пояснити складну організацію все­світу, позаяк Бог, здатний задумати щось настільки складне, сам повинен бути достатньо складним, що своєю чергою також вимагає пояснення. Таким чином, Богом не розв’язується проблема нескінченного ланцюжка питань. У наступному розділі я покажу, як із цього аргументу випливає те, що хоч повністю спростувати існування Бога методологічно не можливо, проте ймовірність його існування нікчемно мала.

12

Не можу не згадати незабутній виверт, до якого вдався мій шкільний друг, намагаючись розв’язати задачу з Евклідової геометрії: «Трикутник ABC виглядає, як рівнобедрений. А отже…»

13

Тут і далі всі цитати з Біблії, крім окремо зазначених випадків, наводяться за українським перекладом Івана Огієнка. — Прим. перекл.

14

Парадокс Зенона добре всім відомий, тому примітки вистачить, щоб нагадати про його суть. Ахілл бігає в десять разів швидше за черепаху, тому тварині дають 100-метрову фору. Коли Ахілл пробіг 100 метрів, до черепахи йому залишилося 10 метрів. Коли він пробіг ще 10 метрів, до черепахи залишився 1 метр. Здолав він іще 1 метр, тепер черепаха попереду на 1/10 метра… і так до нескінченності. Тож Ахілл ніколи не пережене черепаху.

15

Щось схоже в наш час відбулося з широко розтиражованою зміною поглядів філософа Ентоні Флу, котрий на старості заявив, що увірував у якесь божество (викликавши шквал публікацій в інтернеті). З іншого боку, Рассел був видатним філософом, нагородженим Нобелівською премією. Може, Флу за зміну поглядів удостоять Темплтонівської премії. Перший крок у цьому напрямі він уже зробив, скандально погодившись 2006 року прийняти «Премію Філіпа Джонсона за сприяння свободі та істині». Першим володарем цієї премії був Філіп Джонсон — юрист, якому приписують розробку «стратегії клину» для популяризації вчення про розумний задум. Флу стане другим її володарем, а присуджує премію BIOLA — Біблійний інститут Лос-Анджелеса. Напрошується питання: чи розуміє Флу, що його використовують? Див.: Victor Stenger, ‘Flew’s flawed science’, Free Inquiry 25: 2, 2005, 17—18; www.secularhumanism.org/index.php?section=library&page=stenger_25_2.

16

«Пісня глибокої вдячності» (нім.).

17

«Від гріхів, душа, звільнись» (нім.).

18

Хоч хто його знає: батьки моєї дружини колись зупинялися в паризькому готелі, який називався «Hôtel de l’Univers et du Portugal» — «Готель Всесвіту та Португалії».

19

Я вказую лише підзаголовок, бо це єдине, в чому впевнений. Назва мого примірника, виданого лондонським видавництвом «Continuum», — «Хто сказав Слово Боже?» Я не знайшов у ньому підтвердження, чи це та сама книга, яку видало американське видавництво «Harper San Francisco» під назвою «Перекручуючи Ісуса» і примірника якої я не тримав у руках. Підозрюю, це одна книжка, але для чого видавництва вносять таку плутанину?

20

Автор біографії Ісуса Ендрю Норман Вілсон висловлює сумніви, чи був Йосип теслею. Грецьке слово «tekton» справді позначає теслю, але його переклали з арамейського слова «naggar», котре мало значення «ремісник» або «вчений муж». Це лише один із кількох прикладів конструктивних хиб перекладу, які перекручують зміст Біблії. А найзнаменитіший приклад знаходимо в книзі пророка Ісаї, де староєврейське слово на позначення дів­чини (almah) було хибно перекладене грецькою мовою як незайманиця (parthenos). Зрозуміло, що припуститися такої помилки легко (згадаймо хоча б схожість слів «дівчина» та «діва», які мають відповідні значення), але цей невинний огріх перекладача розрісся до неймовірних масштабів, спричинивши появу несусвітньої легенди про те, що мати Ісуса була незайманою! За чемпіонське звання серед конструктивних хиб перекладу всіх часів із нею може позмагатися хіба лише ще один огріх, який також стосується незайманиць. Ібн Воррек із ноткою гумору доводить, що в знаменитій обіцянці, що кожен мусульманин, який прийме мученицьку смерть за віру, отримає 72 незайманих дівчат (гурій) на тому світі, слово «незайманиці» з’явилося випадково як хибний переклад фрази «білі родзинки криштальної чистоти». Якби про цю помилку знало більше людей, скількох невинних жертв терористів-смертників можна було б уникнути? (Ibn Warraq, ‘Virgins? What virgins?’, Free Inquiry 26: 1, 2006, 45—46).

21

Навіть мені пророкували, що на смертельному ложі я розкаюся за свій атеїзм. Мало того, ці пророцтва лунають із завидною регулярністю (див., наприклад, Steer 2003), кожного разу створюючи ілюзію дотепності та новизни аргументу. Боюся, що для запобігання хибним чуткам, мені доведеться тримати при собі увімкнений диктофон, щоб у випадку смерті захистити свою подальшу репутацію. Лала Ворд до цього додає: «Для чого вся ця морока зі смертельним ложем? Якщо хочеш продатися, зроби це краще зараз, щоб прибрати до рук Темплтонівську премію, а потім виправдатися старечим маразмом».

22

Не слід плутати з неофіційним проектом розшифрування людського геному, який очолював блискучий (і нерелігійний) «пірат» у науці Крейґ Вентер.

23

Отець Ґрін фігурує як один із персонажів настільної гри «Cluedo», яка продається в Британії (де, власне, гра і з’явилася), Австралії, Новій Зеландії, Індії та всіх інших англомовних країнах. Проте в Північній Америці він раптом став «містером Ґріном». Що б це означало?