Ілюзія Бога

5. Витоки релігії

Із погляду еволюційного психолога, повсюдна надмірність релігійних ритуалів, зокрема витрачені на них час і ресурси та завдані ними біль і страждання, так само промовисто, як і яскраве забарвлення сідниць мавпи-мандрила, свідчать про те, що релігія дає людині адаптивну користь.

Марек Кон

Кожен має улюблену теорію, яка пояснює походження релігії та її наявність у всіх людських культурах. Релігія втішає і розраджує людей, згуртовує, задовольняє наше бажання розуміти сенс свого існування. Невдовзі я повернуся до цих пояснень, але наразі хочу почати з питання, першочергове значення якого ви невдовзі зрозумієте: дарвіністського питання про природний добір.

Ураховуючи, що ми — дітище природного добору, потрібно зрозуміти, які чинники природного добору заохочували в нас потяг до релігії. Особливо актуальне це питання з огляду на еволюційний принцип економії. Релігія дуже марнотратна й пишна, а дарвіністський природний добір зазвичай виявляє і усуває будь-яку надлишковість. Природа — це скупий бухгалтер, який невдоволено видає кожну копійчину, нетерпляче зиркає на годинник, в очікуванні на її повернення, та карає за найменше марнотратство. Невтомно й неперервно, як писав Дарвін, «природний добір щодня, щогодини обстежує по всьому світу найдрібніші зміни, відкидаючи погані, зберігаючи та складаючи добрі, працюючи нечутно, невидимо, де б і коли б тільки не постала до цього нагода, над удосконаленням кожної органічної істоти». Якщо дика тварина заводить звичку займатися чимось непотрібним, природний добір віддасть перевагу її суперникам, які, на відміну від неї, витрачають свій час і енергію на виживання та розмноження. Природа не допускає пустопорожніх розваг. У ній панує дух безжального утилітаризму, навіть якщо на перший погляд здається інакше.

І при всьому цьому хвіст павича може спершу здатися апофеозом пустопорожності. Він явно не сприяє виживанню свого власника. Проте він приносить вигоду генам власника, виділяючи його з-поміж його менш видовищних суперників. Хвіст павича — це рекламне оголошення, яке виправдовує свою вартість на ринку природи тим, що приваблює самиць до того, хто його розмістив. Те саме стосується зусиль і часу, які австралійський птах-наметник витрачає на свій курінь. Для нього це своєрідний зовнішній хвіст, виготовлений зі шматків скла, хмизу, кольорових ягід, квіток і навіть, якщо пощастить, намистин, брязкалець та кришечок від пляшок. Або візьмімо звичку, яка не пов’язана з рекламуванням — наприклад, «мурашіння» — звичку деяких птахів, скажімо сойок, «купатися» у мурашниках або в інший спосіб назбирувати собі мурах на пір’я. Нікому не відомо, яку вигоду приносить мурашіння. Можливо, його функція гігієнічна й пов’язана з видаленням паразитів із пір’я. Є й інші гіпотези, але поки що жодна не має на своєму боці переконливих доказів. Невизначеність у цьому питанні не заважає (і не повинна заважати) послідовникам Дарвіна з високою мірою впевненості припускати, що мурашіння «для чогось» потрібне. Проти цього не заперечуватиме навіть здоровий глузд, але дарвіністська логіка йде ще далі: на її підставі можна обґрунтовано стверджувати, що, якщо птахи не виконуватимуть цього ритуалу, їхні статистичні шанси на генетичний успіх зазнають збитків, хоч ми й не знаємо, як саме це відбудеться. Такий висновок базується на двох засновках: по-перше, природний добір карає будь-яке марнування часу й енергії; по-друге, зі спостережень ми знаємо, що птахи постійно приділяють час і енергію мурашінню. Якщо спробувати виразити цей «адаптаціоністський» принцип в одному реченні, то найкращим претендентом на повноту, хоч і не без надмірності та перебільшення, будуть слова гарвардського генетика Річарда Левонтіна: «Усі еволюціоністи одностайні в тому, що практично неможливо бути більш ефективним за живий організм у його природному середовищі»75. Якби мурашіння не приносило користі для виживання й розмноження, природний добір давно б залишив лише особин, які не марнують на нього час і енергію. Те саме будь-який дарвініст може сказати про релігію. Ось чому слід передусім розглянути її в світлі природного добору.

Релігійні ритуали так само ваблять око еволюціоніста, «як павичі на залитій сонцем галявині» (вислів Дена Деннетта). Релігійна поведінка — це людський аналог мурашіння або будівництва куренів у більшому масштабі. Вона так само поглинає багато часу й енергії та виділяється такою самою надмірною пишнотою, як оперення райського птаха. Релігія може наражати набожного індивіда та інших осіб на смертельну небезпеку. Впродовж історії тисячі людей зазнали тортур за відданість своєму віросповіданню та пережили тяжкі переслідування з боку фанатиків іншого, яке ледь відрізняється від їхнього. Релігія пожирає ресурси, причому інколи в колосальному масштабі. Щоб з’явитися, середньовічні собори вимагали сотень людино-століть роботи, але ніколи не використовувалися ні для житла, ні для якоїсь безсумнівно практичної функції. Чи можна їх назвати своєрідними павичевими хвостами в архітектурі? Якщо так, то кому адресувалося їхнє рекламне оголошення? Духовна музика та церковний живопис майже повністю монополізували доступ до мистецьких талантів Середньовіччя та Ренесансу. Ревні віряни гинули за своїх богів і вбивали заради них інших; сікли свої спини до крові, присягали на довічну безшлюбність або мовчання — і все заради своєї віри. Для чого тоді вона? Яка користь від релігії?

Під «користю» в дарвінізмі зазвичай розуміється збільшення шансів на виживання генів особини. Проте в цьому дарвіністському означенні користі бракує одного уточнення: вона не обмежується генами, які розміщені в організмі конкретної особини. Користь також може бути спрямована на три інші цілі. Одній із них присвячена теорія групового добору, до якої ми повернемося згодом. Друга випливає з теорії, яку я обстоював у книзі «Розширений фенотип»: може виявитися, що особина, за якою ви спостерігаєте, діє під маніпулятивним впливом генів іншої особини, наприклад паразита. Ден Деннетт нагадав нам, що звичайна застуда так само повсюдна серед усіх народів світу, як і релігія, але з цього не випливає, що ця хвороба дає нам користь. Можна навести величезну кількість прикладів, коли паразит маніпулює поведінкою тварини в такий спосіб, щоб збільшити свої шанси поширитися на тіло інших тварин. Цю ідею я узагальнив у своїй «основній теоремі розширеного фенотипу»: «Поведінка тварини покликана збільшувати шанси на виживання генів, які керують цієї поведінкою, незалежно від того, чи розміщені вони в тілі цієї конкретної тварини».

По-третє, в «основну теорему» замість терміна «гени» можна підставити загальніший термін «реплікатори». Факт повсюдної поширеності релігії свідчить, що вона дає якусь користь, але ця користь може бути спрямована не на нас і не на наші гени. Може бути, що користь отримують тільки самі релігійні ідеї, набувши деяких поведінкових властивостей генів, тобто ставши реплікаторами. Цю тему ми порушимо пізніше в підрозділі «Ступай легенько — на мої ступаєш меми». А поки що я повернуся до більш традиційного тлумачення дарвінізму, згідно з яким під «користю» розуміється вигода для виживання та розмноження окремої особини.

Життя сучасних мисливсько-збиральницьких народів, приміром австралійських аборигенів, до певної міри схоже на спосіб життя наших далеких пращурів. Новозеландсько-австралійський філософ науки Кім Стерельні вказав на разючу суперечність у їхній поведінці. З одного боку, аборигени — віртуози виживання в найсуворіших умовах, які вимагають неперевершених практичних навичок і не дають права на помилку. Проте, розвиває далі свою думку Стерельні, наша кмітливість може набувати спотворених форм. Ті самі люди, які чудово розуміють природний світ і винаходять дивовижні способи виживання в ньому, одночасно захаращують свою голову відверто хибними віруваннями, для яких навіть слово «марний» занадто м’яке. Стерельні прожив певний час серед тубільних народів Папуа-Нової Ґвінеї, які виживають у скрутних умовах убогості харчових ресурсів завдяки «легендарно глибокому знан­ню свого біологічного довкілля. Однак у них це знання поєднується з глибокою і руйнівною одержимістю чарами та нечистотою жінки під час менструації. Багато місцевих груп постійно терзають себе страхом перед чаклунством і чарами та потерпають від насильства, яке підживлюється цим страхом». Стерельні формулює непросте завдання — пояснити, «як у нас може вживатися разюча кмітливість із разючою тупістю»76.

Попри розмаїття світових культур, серед них немає жодної, в якій не було б ритуалів, які поглинають час і матеріальні ресурси та провокують розбрат, а також безплідних релігійних фантазій, які суперечать реальним фактам. Деякі освічені особи зрікалися релігії, але всі росли й виховувалися в релігійній вірі, з якої їм потім доводилося свідомо виборсуватися. Давній північноірландський жарт: «Так ти атеїст-протестант чи атеїст-католик?» — відображає цю гірку правду життя. Релігійну поведінку можна назвати людською універсалією в тому самому сенсі, що й гетеросексуальну поведінку. В обох випадках можуть траплятися окремі винятки, але всі ці винятки добре обізнані з нормою, від якої вони відхиляються. А універсальні особливості біологічного виду повинні мати еволюційне пояснення.

Жодних труднощів із поясненням еволюційної користі, яку дає сексуальна поведінка, не виникає. Уся вона спрямована на народження потомства — і протизаплідні засоби та гомосексуальна орієнтація цього не змінюють. Тоді для чого ж релігійна поведінка? Чому люди постять, падають на коліна, б’ють лобом об землю, січуть себе до крові, маніакально кивають головою, втупившись у стіну, ведуть священні війни та займаються іншою збитковою діяльністю, яка забирає час, а в крайніх випадках — обриває життя?

Існують деякі підстави вважати, що релігійна віра допомагає людям здолати хвороби, пов’язані зі стресом. Надійних доказів поки що бракує, але я не здивуюся, якщо ця думка підтвердиться на тій самій основі, що й деякі успішні випадки «зцілення вірою». Сподіваюся, не варто пояснювати, що такі успішні випадки жодним чином не підтверджують істинності релігійних постулатів. За словами Бернарда Шоу, «щастя набожного порівняно зі скептиком означає не більше, ніж щастя п’яного порівняно з тверезим».

Кожен лікар може підбадьорити й розрадити пацієнта. І цим не слід нехтувати. Мій лікар безпосередньо не практикує зцілення вірою, покладаючи руки на хворих. Але багато разів мої легкі болячки наче рукою знімало, коли я чув спокійний голос і бачив розумний вираз його обличчя зі стетоскопом. Про ефект плацебо написано багато, і ніхто не вважає його дивовижею. Фальшиві пігулки, які не справляють жодного фармакологічного впливу на організм, помітно покращували стан людей. Ось чому в подвійних сліпих тестах нових ліків для контролю результатів завжди застосовуються фальшиві ліки-плацебо. З цієї самої причини людям допомагають гомеопатичні препарати, хоч вони такі слабкі, що часто містять таку саму кількість активної речовини, як і ліки-плацебо — жодної молекули. До речі, одним із недобрих побічних наслідків наступу юристів на діяльність лікарів стало те, що останні тепер побоюються виписувати пацієнтам ліки-плацебо. Або ж бюрократична процедура вимагає, щоб вони у виписаних рецептах, до яких має доступ пацієнт, вказували, які ліки спрямовані на досягнення ефекту плацебо, а це, звісно, позбавляє такі ліки сенсу. Гомеопатам поталанило більше, ніж прихильникам звичайної медицини, позаяк закон досі дозволяє їм виписувати ліки-плацебо, але під назвою гомеопатичних препаратів. Крім того, вони більше часу проводять у розмовах із пацієнтами, заспокоюючи їх добрим словом. До того ж гомеопати отримали несподівану репутаційну перевагу на ранніх стадіях своєї довгої історії, бо якщо їхні ліки взагалі не мали жодного впливу на організм, то тодішні стандартні лікарські методи, наприклад кровопускання, завдавали прямої шкоди.

Чи можна назвати релігію своєрідним плацебо, яке пом’якшує стрес і продовжує життя людини? Можливо, хоча в цієї теорії є ціла армія критиків, які вказують, що в багатьох обставинах релігія спричиняє, а не пом’якшує стрес. Важко, наприклад, повірити, що здоров’я католика з пересічним інтелектом, якому не чужі звичайні людські слабкості, покращується від хворобливого почуття провини, яке часто навідується до нього. І мова не тільки про католиків. Американська комедійна актриса Кеті Ледмен зауважила, що «всі релігії однакові. В основі їх — провина, а різняться вони тільки святами». Проте ефект плацебо здається мені недостатнім, щоб пояснити повсюдність феномена релігії в світі. Не думаю, що наші далекі пращури вигадали релігію, щоб пом’якшувати свій стресовий стан. Це занадто слабка причина, щоб пояснити настільки масштабне явище, хоч вона могла відіграти допоміжну роль. Релігія — великомасштабний феномен, який потребує не менш великомасштабної причини.

Інші теорії не відповідають дарвінівському критерію еволюційної адаптивності. Я маю на увазі припущення на кшталт «релігія задовольняє нашу потребу зрозуміти світ і своє місце в ньому» або «релігія втішає». Кожна з них може містити якесь психологічне зерно істини, як побачимо в десятому розділі, але жодна не відповідає дарвіністському критерію. Стівен Пінкер влучно розкритикував теорію втішання у книзі «Як працює свідомість»: «Вона порушує таке питання: чому в процесі еволюції у мозку сформувалася схильність знаходити втіху у віруваннях, у хибності яких він міг легко переконатися? Якщо людина замерзає, їй не дасть утіхи віра в те, що їй тепло; людині, яка опинилася віч-на-віч із левом, легше не стане від упевненості, що перед нею кролик». Щонайменше теорію втішання потрібно перекласти на еволюціоністську мову, але це не так просто, як можна подумати. Психологічні пояснення того, чому людям одні вірування приємні, а інші — неприємні, вказують на безпосередні, а не глибинні причини.

У дарвінізмі часто вимагається розрізняти безпосередні та глибинні причини. Безпосередньою причиною вибуху в циліндрі двигуна внутрішнього згорання є поява іскри на свічці запалювання. Глибинна ж причина стосується мети, з якою вибух був влаштований: щоб виштовхнути поршень із циліндра й тим самим викликати обертання колінчастого вала. Безпосередньо релігія може пояснюватися гіперактивністю якоїсь конкретної ділянки мозку. Проте мене не цікавлять безпосередні причини, тому я не розглядатиму нейрологічну гіпотезу про існування «божої ділянки» в мозку, хоч цю думку не заперечую. Зацікавленим читачам рекомендую ознайомитися з книгою Майкла Шермера «Як ми віримо: Пошуки Бога в наукову епоху», яка містить стислий огляд цієї гіпотези, зокрема тези Майкла Персінґера та інших про те, що релігійні видіння пов’язані зі скроневою епілепсією.

Цей розділ я присвячу пошуку глибинного, еволюційного пояснення феномена релігії. Якщо в мозку існує «божа ділянка», виявлена нейробіологами, то науковцям-дарвіністам тим паче хочеться зрозуміти, які чинники природного добору заохочували її виникнення. Чому ті наші пращури, які мали генетичну схильність до формування «божої ділянки» в мозку, виживали краще й залишали більше нащадків, ніж їхні конкуренти, позбавлені такої схильності? Питання про глибинну еволюційну причину нічим не краще, не серйозніше й не науковіше за питання про безпосередню нейрологічну причину. Просто це те питання, яке нас зараз цікавить.

Дарвіністів також не влаштовують усілякі політичні пояснення існування релігії, наприклад: «Релігія — це інструмент, за допомогою якого правлячий клас пригноблював широкі маси». Безперечно, американських рабів свого часу тішила надія на потойбічне спасіння, пом’якшуючи їхнє невдоволення земним життям, від чого найбільшу користь пожинали рабовласники. Питання про те, чи релігію свідомо створювали цинічні попи або царі, цікаве й заслуговує на увагу істориків. Але це ще не еволюціоністське формулювання питання. Еволюціоністові цікаво знати, чому люди настільки вразливі до чарів релігії, що легко стають жертвами попів, політиків і царів.

Цинічний маніпулятор так само міг використати статевий потяг людини як інструмент збереження політичної влади, проте нам однаково потрібно було б пояснити, чому статевий потяг діє. У цьому випадку відповідь проста: наш мозок налаштований отримувати задоволення від сексу, бо в природному стані в результаті сексу з’являються діти. Не гірше нашому політичному маніпулятору могли б прислужитися і фізичні тортури. Проте еволюціоніст має пояснити, чому тортури дієві; чому ми готові на все, аби тільки уникнути гострого болю. Хоч відповідь здається банально очевидною, еволюціоніст однаково повинен чітко її сформулювати: природний добір влаш­тував нас так, що відчуття болю виступає сигналом небезпечної фізичної шкоди для організму, тому ми запрограмовані його уникати. Ті рідкісні особи, в яких не працює відчуття болю, зазвичай помирають у молодому віці від ушкоджень, яких решта з нас успішно уникає. Тож незалежно від того, чи наш потяг до богів хтось цинічно використовує, чи він просто спонтанно проявляється в суспільному житті, питання залишається відкритим: чим у кінцевому підсумку він пояснюється?

Деякі з пропонованих глибинних пояснень зводяться або навіть чітко себе декларують як твердження, що виводяться з теорій групового добору. Груповий добір — це дискусійна ідея, згідно з якою еволюційний добір відбувається на рівні біологічних видів або інших груп особин. Кембриджський археолог Колін Ренфру вважає, що християнство досягло успіху в процесі групового добору, позаяк воно заохочувало внутрішньогрупову відданість та братерську любов між своїми послідовниками, завдяки яким більш релігійні групи виживали коштом менш релігійних. Американський прибічник теорії групового добору Дейвід Вілсон незалежно від Ренфру висловив схожу думку, докладно виклавши її в книзі «Собор Дарвіна».

Наведу вигаданий приклад, щоб показати, на якій логіці побудована теорія виникнення релігії в процесі групового добору. Уявімо плем’я, яке поклоняється кровожерливому «богу війни» і завжди перемагає у битвах із племенами, чиї боги заохочують мир і злагоду, та племенами, які взагалі не мають богів. Непохитно вірячи, що після мученицької смерті їхні душі напряму потраплять у рай, воїни сміливо йдуть у бій і охоче накладають головою. Тому племена з войовничими богами мають кращі шанси на виживання у міжплемінних війнах, відбирають у переможених худобу, а їхніх жінок забирають собі в наложниці. Від таких успішних племен часто відокремлюються нові дочірні племена, з яких знову народжуються нові дочірні племена — і всі поклоняються одному племінному богу. До речі, думка про те, що група може породжувати дочірні групи, як бджолина сім’я, з якої виходять рої, має реальне підґрунтя. У знаменитому дослідженні «лютого народу» яномамо, який мешкає в південноамериканських джунглях, антрополог Наполеон Шаньйон показав, як відбуваються розщеплення поселень77.

Як і я, Шаньйон не підтримує ідею групового добору. Проти неї існують серйозні заперечення. Оскільки я брав участь у полеміці довкола цієї ідеї, мені дуже кортить поговорити про неї більше, але при цьому обіцяю не відхилятися від головної сюжетної лінії книги. Деякі біологи сплутують справжній груповий добір (прикладом якого була вигадана історія про бога війни) з іншими явищами, які вони називають груповим добором, але які після ретельнішого аналізу виявляються родинним добором або взаємним альтруїзмом (див. шостий розділ).

Ті дослідники, які виступають проти перебільшення ролі групового добору, визнають, що в принципі він може відбуватися. Вони сумніваються тільки в тому, чи становить він серйозну еволюційну силу. При зіставленні з добором на нижчих рівнях (а так і роблять, коли груповим добором пояснюють індивідуальну самопожертву), груповий добір виявляється слабшим. Якщо брати наш вигаданий приклад войовничого племені, уявімо, що в цьому війську схиблених на самопожертві мучеників, які тільки й жадають накласти головою заради свого племені та заслужити потойбічну винагороду, з’явився один корисливий воїн. Від того, що він у битві більше думатиме про власну шкуру, шанси племені на перемогу істотно не зміняться. Жертовність його побратимів у середньому дасть йому більше вигоди, ніж їм самим, позаяк вони вже будуть мертві. Таким чином, він матиме кращі шанси залишити потомство й передати наступним поколінням свої гени завдяки тому, що ухилився від саможертовної мученицької смерті. Таким чином, серед наступних поколінь тяга до мучеництва й самопожертви поступово спадатиме.

Це спрощений, карикатурний приклад, але він ілюструє хронічну проблему, з якою стикається ідея групового добору. Усі побудовані на ній теорії індивідуальної самопожертви потерпають від внутрішньої суперечності. Народження і смерть індивідів відбуваються значно швидше й частіше, ніж вимирання і розщеплення груп. Можна вигадати математичні моделі, заклавши в них особливі умови, у яких груповий добір відіграватиме еволюційно важливу роль. Проте зазначені особ­ливі умови зазвичай недосяжні в природі, хоч можна припустити, що релігія створює в людських групах саме такі за інших обставин нереалістичні особливі умови. Це цікавий поворот думки, але я не буду його продовжувати, лише зазначу, що сам Дарвін, котрий непохитно відстоював думку, що добір відбувається на рівні окремих особин, впритул підійшов до розгляду групового добору в контексті аналізу життєдіяльності людських племен:

Коли починається суперництво між двома племенами первісної людини, які живуть в одній місцевості, то якщо в одному з них (за інших рівних умов) буде більша кількість відважних, співчутливих і вірних одна одній осіб, завжди готових попередити інших про небезпеку, прийти на допомогу й захист одна одній, таке плем’я, безсумнівно, досягне більшого й переможе свого суперника… Себелюбні та сварливі люди не можуть гуртуватися, а без згуртування нічого неможливо досягти. Володіючи такими характеристиками в більш вираженій мірі ніж інші, плем’я пошириться, долаючи на своєму шляху інших; однак із плином часу, як учить нас уся дотеперішня історія, і воно буде здолане якимось іншим і ще більш обдарованим плем’ям78.

Щоб не зазнати критики з боку фахових біологів, які читатимуть цей підрозділ, мушу додати, що в строгому розумінні Дарвін говорить не про груповий добір, який передбачає, що з успішних груп народжують нові дочірні групи, частота яких зростає у ширшій популяції всіх груп. Натомість у Дарвіна йдеться про племена з альтруїстичними, схильними до співпраці індивідами, які зростають і стають численнішими за кількістю індивідів. Тобто описана ним модель більш схожа на поширення в Британії сірої білки, яка витіснила руду, а це екологічне заміщення, а не справжній груповий добір.

Перейдімо тепер від групового добору до мого розуміння того, яку користь для виживання давала релігія в процесі еволюції. Я належу до дедалі численнішої групи біологів, котрі вважають релігію побічним продуктом чогось іншого. Узагалі, на мою думку, теоретизуючи про еволюційну користь всіляких пристосувань для виживання, біологи повинні постійно пам’ятати про їхні можливі побічні наслідки. Ламаючи голову над еволюційною користю якого-небудь пристосування, ми інколи хибно формулюємо саме питання, тому вже назріла потреба взятися за його уточнення. Адже можлива ситуація, коли досліджуване нами явище (у нашому випадку релігія) безпосередньо не дає користі для виживання, а з’явилося як побічний наслідок чогось іншого, що таку користь дає. Краще зрозуміти ідею побічного продукту допоможе аналогія, взята зі сфери моєї компетенції — поведінки тварин.

Нічні метелики часто налітають на вогонь свічки, і ці події не видаються випадковими. Складається враження, наче комаха спеціально докладає зусиль, щоб принести якусь вогняну жертву. Їхню поведінку можна назвати «жертовним самоспаленням», але така провокативна назва порушує питання, як на білім світі природний добір міг її заохочувати? Я наполягаю на тому, що перш ніж зайнятися пошуком розумної відповіді, потрібно переформулювати саме питання. У цьому прикладі ми не маємо справи з самогубством. Те, що тут має вигляд самогубства, є ненавмисним побічним наслідком дечого іншого. Але чого саме? Ось одне з можливих пояснень, яке чудово ілюструє мою думку.

Штучне освітлення почало розвіювати пітьму ночі відносно недавно. Не так давно єдиними джерелами світла серед ночі були місяць і зірки. Вони розташовані на величезній відстані, тому їхні промені для практичних потреб можна вважати паралельними. Завдяки цьому вони слугують чудовими орієнтирами в просторі. Відомо, що комахи використовують небесні світила, зокрема сонце й місяць, щоб рухатися по прямій траєкторії. За допомогою такого самого компаса, лише змінивши знак на протилежний, вони можуть повертатися назад у пункт відправлення. Нервова система комахи добре пристосована до вироблення тимчасових правил поведінки на кшталт такого: «Рухатися слід так, щоб промені світла постійно падали на око під кутом 30°». Оскільки комахи мають складне, або фасеткове око (у вигляді прямих трубочок, які розходяться з центру ока, як голки на їжакові), для дотримання цього правила на практиці потрібно лише розташовуватися так, щоб світло постійно потрапляло на одну конкретну трубочку-оматидій.

Однак світловий компас працює лише тоді, коли джерело світла розташоване на величезній відстані від нього. Бо інакше промені будуть не паралельними, а радіальними, як спиці в колесі. Якщо нервова система застосує правило 30° (або будь-який інший гострий кут) під час польоту біля свічки, наче це розташований на величезній відстані місяць, то вона спрямує метелика по спіральній траєкторії прямо в полум’я. Щоб переконатися, можете зробити відповідне креслення, застосувавши який-небудь гострий кут (наприклад, ті самі 30°) — і отримаєте просту логарифмічну спіраль, яка закінчується в полум’ї.

Навіть попри фатальні наслідки в розглянутому прикладі, практичне правило, яким керується нічний метелик під час польоту, загалом безпечне, позаяк світло свічки їм трапляється значно рідше, ніж світло місяця. Ми просто не помічаємо сотень нічних метеликів, які спокійно й упевнено прокладають собі шлях, орієнтуючись на місяць, яскраву зорю чи навіть вогні віддаленого міста. Ми помічаємо тільки тих, які налітають на нашу свічку, і задаємо хибне питання: чому всі ці метелики накладають на себе руки? Натомість коректно було б спитати: чому вони мають нервову систему, яка керує напрямком руху за допомогою дотримання визначеного кута падіння світлових променів — тактику, яку ми помічаємо тільки тоді, коли вона дає збій? Після перефразування питання все стає на місця. Ніякого самогубства метелики не скоюють. Це лише згубний побічний наслідок функціонування компаса, який у звичайних ситуаціях чудово працює.

Давайте тепер перенесемо щойно засвоєний урок на релігійну поведінку людини. Ми бачимо, що велика кількість людей — у деяких місцях мало не всі 100 % — дотримується переконань, які грубо суперечать доведеним науковим фактам та переконанням інших людей, які належать до інших віросповідань. І вони не просто свято вірять у їх істинність, а й виділяють час та цінні ресурси на дії, які випливають із цих переконань. Вони гинуть і вбивають заради них. Їхні дії вражають не менше, ніж «жертовне самоспалення» нічних метеликів. «Для чого?» — спантеличено питаємо ми. Але я веду до того, що, можливо, це неправильно сформульоване питання. Адже релігія може бути осічкою, прикрим побічним наслідком якоїсь засадничої психологічної властивості, яка за інших обставин дає (або колись давала) нам користь. Із цього погляду випливає, що природний добір заохочував у наших предків не власне релігійність, а якусь іншу властивість, яка давала іншу користь і лише час від часу нагадувала про себе у вигляді релігійної поведінки. Тому пояснити релігійну поведінку можливо, лише якщо дати їй іншу назву.

Отже, якщо релігія — це побічний наслідок чогось іншого, чим є це «щось»? Що є людським аналогом звички нічних метеликів використовувати небесні світила як компас? Яка первісна корисна ознака може інколи давати осічку та проявлятися у викривленому вигляді релігії? Зараз я запропоную один варіант для ілюстрації своєї думки, але мушу наголосити, що це буде лише приклад того типу ознак, які я маю на увазі. Далі я розповім, які варіанти висувають інші науковці. Для мене принципове значення має лише думка, що питання потрібно правильно сформулювати (а за потреби — переформулювати), а не якась конкретна відповідь на нього.

Моя гіпотеза стосується дітей. Люди значно більшою мірою, ніж будь-який інший біологічний вид, виживають завдяки нагромадженому досвіду попередніх поколінь, який потрібно передавати далі дітям заради їхньої безпеки та здоров’я. У принципі, діти можуть на власному досвіді навчитися, що не потрібно підходити до краю прірви, їсти невідомі червоні ягоди чи заходити в крокодиляче болото. Проте дитячий мозок, у якому закладено правило беззастережно слухатися дорослих, як мінімум отримає селективну перевагу. Слухайся батьків; слухайся старійшин племені, особливо коли вони починають говорити серйозним, повчальним тоном. Повністю довірся старшим. Загалом, це цінне правило для дитини. Проте, як і в нічних метеликів, воно може збити на манівці.

Не можу викинути з голови моторошну проповідь, яку я в дитинстві почув у нашій шкільній церкві. Але її моторошність стала для мене зрозумілою лише згодом; а тоді мій дитячий мозок сприйняв її так, як задумав проповідник. Він розповів про загін солдат, які маршем перетинали залізничну колію. У певний момент сержант, який керував ними, відволікся і не дав команди зупинитися. Солдати були настільки вимуштрувані слухатися наказів, що продовжували покірно марширувати прямо під колеса поїзда, який у цей час нагодився. Зараз я не вірю в правдивість цієї історії і сподіваюся, що проповідник також не вірив у неї. Але тоді, будучи дев’ятирічним хлопчиком, я в ній навіть не засумнівався, бо почув її з уст авторитетної дорослої людини. Вірив у цю байку священик чи ні, але він явно хотів викликати у нас захват цими солдатами й готовність, як вони, покірно й беззастережно виконувати накази, навіть найбезглуздіші, які надходять від керівництва. Зі свого боку можу сказати, що ми справді захоплювалися ними. Подорослішавши, я не можу повірити, що тоді, в дитячі літа, всерйоз переймався, чи стане мені сили карбувати кроки під колеса поїзда, коли цього вимагатиме обов’язок. Ось такі, вірте чи ні, думки крутилися тоді в моїй голові. Проповідь справила глибоке враження на мене — настільки глибоке, що я її запам’ятав і переказав вам.

Якщо чесно, я не думаю, що мій священик вкладав релігійний зміст у свою проповідь. Мабуть, головна мораль проповіді була більше військовою, ніж релігійною, в дусі «Наступу легкої бригади» Теннісона, яку він з успіхом міг продекламувати замість своєї байки:

«Вперед» означає «під ядра і кулі».

Виконують мовчки наказ —

«Наказу дурнішого ми ще не чули,

Але боягузів нема серед нас!»

Ніхто не спитався: «Для чого? Навіщо?..»

Легкої кінноти пекельна робота:

Долиною смерті, де кулі лиш свищуть

Летить у безсмертя бригада кінноти34.

(На одному з найперших — і найбільш рипучих — аудіозаписів людського голосу лорд Теннісон декламує цю свою поему. Його замогильний голос лунає, наче з довгого, темного тунелю, який простягається в глибини минулого, доречно доповнюючи моторошний зміст вірша.) Верховному командуванню хіба в нічному жахітті може привидітися, щоб кожен солдат мав право виконувати або не виконувати накази на свій розсуд. Держави, які дозволяють своїм рядовим діяти на власний розсуд, зазвичай програють війни. Тому беззастережне виконання наказів із загальнодержавного погляду залишається корисним практичним правилом, навіть якщо воно інколи призводить до трагедій. Солдатів муштрують, щоб вони поводилися, як автомати або комп’ютери.

Комп’ютери роблять те, що їм накажуть. Вони покірно виконають будь-які команди, видані зрозумілою їм мовою програмування. Завдяки цьому ми отримуємо від них корисний результат у вигляді гарно оформленого тексту або безпомильних розрахунків. Однак із цих самих причин вони не менш покірно виконають шкідливі команди. Вони не можуть знати, які наслідки — корисні чи шкідливі — матимуть задані їм команди. Вони просто їх виконують — так само, як мали б це робити солдати. Їхня беззастережна справність робить їх корисними для нас, але водночас і вразливими до зараження комп’ютерними вірусами та всілякими «червами». Написану з лихим задумом програму, яка наказуватиме: «Скопіюй мене й відправ на кожну адресу з цієї адресної книги», — буде покірно виконано. Спершу на одному комп’ютері, потім на наступному й так далі, і далі, і далі, завдяки чому вірус поширюватиметься в геометричній прогресії. Дуже важко чи навіть неможливо створити комп’ютер, який буде одночасно покірним у корисних справах і стійким до зараження.

Якщо я добре впорався з підготовчою роботою, то ви вже зрозуміли, у чому полягає моя теза про мозок дитини та релігію. Природний добір заохочував формування в дитячому мозку схильності вірити всьому, що кажуть батьки або старійшини племені. Довірлива покірність була корисною для виживання дитини так само, як тримання курсу відносно місяця для нічного метелика. Проте вона має зворотний бік — безвільну легковірність, неминучий побічний наслідок якої — вразливість до зараження свідомості вірусами. З абсолютно зрозумілих причин, пов’язаних з еволюційним виживанням, мозок дитини має бути запрограмований довіряти батькам та іншим дорослим, на яких вкажуть батьки. Автоматичний наслідок цієї довіри — нездатність відрізнити добру пораду від поганої. Дитина не може знати, що «не плавай у Лімпопо, бо вона кишить крокодилами» — це добра порада, а «коли настане повний місяць, принеси в жертву богам козу, бо інакше не випаде дощ» — це в кращому разі марнування часу та кіз. Для неї обидва попередження звучать однаково переконливо. Обидва походять від авторитетного джерела й були сказані серйозним голосом, який викликає повагу й вимагає покори. Те саме стосується тверджень про світ, всесвіт, мораль і природу людини. Відтак можна передбачити, що, коли дитина виросте, вона цілком природно перекаже все це без перебору своїм дітям — як зерно, так і полову, — супроводжуючи свої слова тим самим заразним ореолом серйозності.

З цього пояснення випливає, що в різних географічних регіонах поруч із цінними елементами традиційної мудрості (наприклад, уявленням, що тваринний перегній покращує врожай) від покоління до покоління передаватимуться різні безпідставні вірування, які, на відміну від перших, не базуються на жодних фактах, але користуються не меншою довірою. Також воно передбачає, що в різних місцях виникатимуть свої забобони та відірвані від фактів вірування, які далі розвиватимуться (тобто змінюватимуться від покоління до покоління) внаслідок випадкового поширення їх варіантів або під впливом механізму, аналогічного дарвінівському добору. Врешті-решт ці варіанти накопичать багато відмінностей від початкової форми, від якої вони всі походять. Так само в умовах географічного розділення на достатньо довгий період часу з однієї прамови поступово виникають кілька окремих мов (до цієї теми я згодом повернуся). Те саме, вочевидь, відбувається з безпідставними, довільними віруваннями й заборонами, які передаються від одного покоління до наступного — віруваннями, які зародилися завдяки практично корисній податливості дитячого мозку до програмування.

Духовні лідери добре знають про вразливість дитячого мозку та важливість індоктринації в ранньому віці. Коли єзуїти заявляють: «Дайте нам дитину до семирічного віку, і ми зробимо з неї людину», — вони не перебільшують. Це влучна (і лиховісна), хоч і банальна заява. Джеймс Добсон, засновник горезвісного руху «У центрі уваги — сім’я»35, який поширився в останні десятиліття, також добре знає цей принцип: «Майбутнє нації визначатиме той, хто контролює, чому вчать молоде покоління і який досвід воно отримує — що бачить, чує, думає і в що вірить»79.

Сподіваюся, ви пам’ятаєте моє застереження, що висунута мною гіпотеза про корисну легковірність дитини — лише один із можливих прикладів того типу характеристик, побічним наслідком яких може бути релігія (так само, як налітання нічних метеликів на вогонь — побічний наслідок їхньої орієнтації в просторі за допомогою місяця та зірок). Незалежно від мене тезу про те, що релігія з’явилася як побічний продукт звичайних психологічних установок останнім часом розвинули етолог Роберт Гайнд у книзі «Чому боги не вмирають» та антропологи Паскаль Буає у книзі «Пояснення релігії» і Скотт Етрен у книзі «У богів ми віруємо». Точніше сказати, для двох останніх релігія — не якийсь один побічний продукт, а багато побічних продуктів, адже антропологи завжди особливу увагу приділяли розмаїттю світових релігій, а не тільки їх спільним характеристикам. Виявлені ними факти дивують нас тільки тому, що ми про них раніше не чули. Усі релігійні вірування здаються дивними людям, яким вони не прищеплювалися з дитинства. Вивчаючи камерунський народ фанг, Буає з’ясував, що вони вірять,

що відьми мають додатковий внутрішній орган, який своїм виглядом схожий на тварину. Цей орган вилітає з тіла відьми вночі, щоб попсувати іншим людям врожай або отруїти їм кров. Також вважається, що відьми час від часу збираються на величезні бенкети, під час яких поїдають своїх жертв та планують свої майбутні напади. Від багатьох людей можна почути, що друг їхнього друга на власні очі бачив, як відьма пролітала вночі над селом верхи на банановому листку, метаючи чародійні стріли в безпечних жертв.

Далі Буає переповідає кумедну історію з власного досвіду:

Я розповідав про це та інші дивацтва під час вечері з колегами в Кембриджі, коли один із гостей, відомий кембриджський богослов, обернувся до мене і сказав: «У цьому й полягає привабливість та складність антропології. Вам доводиться пояснювати, як люди можуть вірити в такі нісенітниці». Мене ошелешило від такого повороту. Але розмова перескочила на інші теми, перш ніж я дібрав доречну відповідь про чайники й горщики.

Якщо припустити, що згаданий у розповіді кембриджський богослов був типовим християнином, то він мав вірити в такі історії:

• У прадавні часи незаймана жінка народила чоловіка, який не мав біологічного батька.

• Її син-безбатченко звернувся до свого померлого друга на ім’я Лазар, тіло якого вже почало розкладатися і відгонило трупним запахом, після чого Лазар негайно ожив.

• Сам безбатченко ожив через три дні після своєї смерті та поховання.

• Сорок днів по тому він зійшов на вершину пагорба, піднявся в повітря і зник у небі.

• Якщо ви про себе проговорите свої думки, цей чоловік-безбатченко та його «батько» (яким є він сам) почують вас і можуть вам відповісти. Він здатен одночасно чути думки всіх людей на світі.

• Також зазначений чоловік-безбатченко бачить усі ваші вчинки — як добрі, так і погані, — навіть якщо ніхто, крім вас, про них не знає. За них він може нагородити вас й покарати навіть після вашої смерті.

• Незаймана мати цього чоловіка-безбатченка ніколи не помирала, а «вознеслася» своїм тілом у небо.

• Хліб і вино, освячені священиком (котрий повинен обов’язково мати чоловічі статеві органи), «перетворюються» на плоть і кров цього чоловіка-безбатченка.

Що б подумав про цю добірку вірувань неупереджений антрополог, якби вперше дізнався про них, приїхавши в Кембридж для вивчення релігійних уявлень місцевого населення?

Ідея побічних психологічних наслідків цілком очікувано зринула у важливій і динамічній галузі сучасної науки — еволюційній психології80. Еволюційні психологи стверджують, що так само, як око — це сформований у процесі еволюції орган для бачення, а крило — сформований у процесі еволюції орган для літання, мозок — це сукупність органів (або «модулів») для задоволення спеціалізованих потреб з обробки інформації. У ньому є модуль, який обробляє інформацію про родичів, модуль, який відповідає за реципрокні обміни, модуль, який відповідає за співпереживання, і так далі. Релігію можна витлумачити, як побічний наслідок осічки в роботі кількох таких модулів, приміром модулів, що відповідають за: вироблення уявлень про мислення інших людей, формування коаліцій та дискримінацію на користь членів своєї групи на противагу стороннім особам. Будь-який із них може виявитися людським аналогом навігаційної системи нічних метеликів, схильним до осічок того самого роду, що й дитяча легковірність, яку я розглянув раніше. Ще один прибічник теорії релігії як побічного наслідку психолог Пол Блум зауважив, що діти мають природну схильність до дуалістичного мислення. На його думку, релігія — побічний наслідок цього інстинктивного дуалізму. Всі люди, вважає він, а надто діти, дуалісти від природи.

Дуаліст проводить фундаментальне розрізнення між матерією та думкою. Натомість моніст вірить, що думка породжується матерією — тканиною нашого мозку і, можливо, комп’ютерним «залізом» — і не може існувати окремо від матерії. З погляду дуаліста, думка — це безтілесний дух, який оселяється в тілі й потенційно може його покинути, щоб побувати деінде. Психічні розлади дуалісти легко пояснюють «одержимістю злими духами», які тимчасово оселилися в тілі жертви, а отже, можуть бути «вигнані» з нього. Дуалісти за найменшої підстави персоніфікують об’єкти неживої природи, вбачаючи духів і нечисть навіть у водоспадах та хмарах.

Роман Ф. Енсті «Помінялися тілами», опублікований 1882 ро-ку, зрозумілий лише дуалісту, а для закостенілого моніста на кшталт мене описані в ньому події просто не мають сенсу. Герої роману містер Балтітюд і його син одного дня з’ясували, що таємничим чином помінялися тілами. На превелику радість сина, батькові відтак доведеться ходити до школи в тілі сина, поки син у тілі батька мало не доводить до повного краху батьківський бізнес своїми нерозважливими рішеннями. Схожий сюжетний хід використав Пелгем Ґренвіл Вудгауз у романі «Сміхотливий газ», у якому граф Гейвершот і хлопчик-телезірка одночасно опиняються під наркозом на сусідніх стоматологічних кріслах, а прокидаються в тілах один одного. Такий перебіг подій передбачає, що графом Гейвершотом є щось, що не є частиною його тіла, бо як би він інакше міг прокинутися в тілі хлопчика-актора?

Я, як і більшість науковців, відкидаю дуалізм, але це все одно не заважає мені отримувати насолоду від читання романів «Помінялися тілами» та «Сміхотливий газ». Пол Блум пояснив би це тим, що хоч я вивчився на інтелектуального моніста, в мені залишається тваринне єство людини з його інстинктивним дуалізмом. Думка про те, що моє справжнє я сидить десь за моїми очима й принаймні в художній вигадці може перебратися в голову іншої людини, глибоко закарбована в моє мислення та мислення кожної людини попри наше інтелектуальне намагання бути моністами. Свою теорію Блум підтверджує результатами експериментів, які показали, що діти значно більше схильні до дуалізму, ніж дорослі, особливо дуже малі діти. З його доказів випливає, що схильність до дуалізму закладена в наш мозок і, згідно з Блумом, виступає природною передумовою нашої прихильності до релігійних ідей.

Блум також гадає, що ми маємо вроджену схильність до креаціонізму. Природний добір як ідея «не має інтуїтивно зрозумілого сенсу». У статті «Чи діти — “інтуїтивні теїсти”?» психолог Дебора Келемен показала, що діти особливо схильні приписувати мету всьому, що бачать81. Хмари існують, «щоб випадав дощ». Гострі камені — для того, «щоб звірі могли почухатися об них, коли їм свербить». Приписування мети всьому називається телеологією, і діти — телеологи від народження. Багато з них ніколи не переростають цієї стадії.

Вроджений дуалізм і вроджена телеологія налаштовують нас, за відповідних умов, на релігію — так само, як світлові компаси нічних метеликів за відповідних умов налаштовують їх на невмисне «самогубство». Вроджений дуалізм спонукає нас вірити в «душу», котра живе в тілі, але не є його невіддільною частиною. До цього неважко додумати, що, втративши свою оселю в результаті смерті тіла, душа може переміститися в інше місце. Також нам зовсім не важко уявити чистий дух, який існує окремо від матерії, а не як одна з властивостей її складно організованої форми. Ще очевидніший зв’язок дитячої телеології з релігією. Якщо все має мету, то чия це мета? Звісно ж, Божа.

Але що в людей є аналогом користі, яку нічним метеликам дають світлові компаси? Чому природний добір заохочував формування дуалізму й телеології в головах наших предків та їхній дітей? Досі ми встановили тільки те, що всі люди від народження дуалісти й телеологи. А яка від цього еволюційна вигода? Важливе значення для виживання в нашому світі має здатність прогнозувати поведінку різних об’єктів, тож від природного добору слід очікувати, що він відточував наш мозок для ефективного й оперативного виконання цієї функції. Як же дуалізм і телеологія можуть прислужитися в цій справі? Краще зрозуміти їх користь нам допоможе поняття інтенційного трактування, запропоноване філософом Деніелом Деннеттом.

Деннетт запропонував зручну трискладову схему класифікації «трактувань», до яких ми вдаємося, коли намагаємося зрозуміти, а отже, спрогнозувати поведінку об’єктів зовнішнього світу на кшталт тварин, машин і так далі82: фізичне, конструкційне й інтенційне трактування. Фізичне трактування в принципі застосовне до всіх ситуацій, бо в кінцевому підсумку все підпорядковується законам фізики. Проте отримання задовільного пояснення на основі фізичного трактування може вимагати багато часу. Поки ми сидітимемо й обраховуватимемо всі можливі взаємодії рухомих частин складного об’єкта, наш прогноз його поведінки може втратити актуальність. Для справді спроектованих об’єктів на кшталт пральної машини або арбалета економнішим і швидшим способом прогнозування буде конструкційне трактування. Ми зможемо збагнути, як поведе себе такий об’єкт, якщо перескочимо всю фізику й напряму звернемося до його будови. Деннетт так пояснює цей спосіб трактування:

Майже кожен із нас може спрогнозувати, коли задзвенить будильник, на основі поверхового огляду його зовнішньої конструкції. Для цього не потрібно знати, якого типу цей годинник — на пружинному механізмі, на алкалінових батарейках чи працює від сонця, начинений він бронзовими шестернями й підшипниками з кош­товного каменю чи кремнієвими мікросхемами. Достатньо припустити, що він сконструйований так, щоб будильник задзвонив у встановлений час.

Живі істоти не з’явилися в результаті свідомого проектування, але завдяки дії природного добору до них можливо застосовувати своєрідний різновид конструкційного трактування. Ми швидко схопимо, як працює серце, припустивши, що воно «сконструйоване», щоб качати кров. Карлові Фрішу спало на думку вивчати сприйняття кольорів бджолами всупереч загальноприйнятій думці про їхню нездатність розрізняти кольори, бо він припустив, що яскраве забарвлення квіток «спроектоване», щоб приваблювати комах. Я використав лапки, щоб якомусь неперебірливому креаціоністові не спало на думку зарахувати цього видатного австрійського зоолога до категорії «своїх». Фріш, ясна річ, чудово вмів перекладати ідею, що виникла на основі конструкційного трактування, мовою еволюційної теорії.

Інтенційне трактування порівняно з конструкційним ще більше спрощує завдання. Відповідно до нього вважається, що об’єкт не тільки сконструйований для виконання певного завдання, а й містить у собі суб’єкта, який відповідно до своїх намірів (інтенцій) керує його поведінкою. Побачивши тигра, вам краще не марнувати час на прогнозування його можливої поведінки. Махніть рукою на фізику його молекул та будову його кінцівок, пазурів і зубів. Цей котяра має намір поласувати вами, для чого готовий скористатися всіма можливими засобами — тими самими кінцівками, пазурами й зубами. Найшвидший спосіб передбачити його поведінку — забути про фізику, забути про фізіологію і відразу перестрибнути до інтенційного трактування. При цьому зауважте, що конструкційне трактування може бути ефективним навіть на об’єктах, які насправді не були сконструйовані, а інтенційне трактування спрацьовує навіть на об’єктах, які від природи не мають свідомих намірів.

Мені здається цілком правдоподібною думка, що інтенційне трактування дає еволюційну користь для виживання, виступаючи механізмом, за допомогою якого мозок пришвидшує ухвалення рішень у небезпечних обставинах та в важливих соціальних ситуаціях. Не відразу впадає в око, що неодмінним супутником інтенційного трактування має бути дуалізм. Зараз не поглиблюватиму цю тему, але зазначу, що в основі інтенційного трактування, є підстави вважати, лежить теорія мислення інших людей, яку цілком справедливо можна описати як дуалістичну. Особливо, коли йдеться про застосування цього типу трактування в складних соціальних ситуаціях, а надто щодо інтенціональності вищого порядку.

Деннетт виділяє інтенціональність третього порядку (чоловік був упевнений, що жінка знає, що він відчуває потяг до неї), четвертого порядку (жінка зрозуміла, що чоловік упевнений, що вона знає, що він відчуває потяг до неї) і навіть п’ятого порядку (шаман здогадався, що жінка зрозуміла, що чоловік упевнений, що вона знає, що він відчуває потяг до неї). Ще вищі порядки інтенціональності — мабуть, прерогатива лише художньої літератури, сатиричний приклад якої знаходимо в комічному романі Майкла Фрейна «Олов’яні чоловічки»: «Поглянувши на Нунополоса, Рік зрозумів, що для того вже не секрет зневажливе ставлення Анни до Фідлінгчайлда за те, що Фідлінгчайлд не усвідомлює мотивів Нунополоса. Анна явно знала, що Нунополос розуміє її ставлення до Фідлінгчайлда. Також вона знала, що Ніні відомо про її обізнаність зі здогадами Нунополоса…» Але сам факт, що в нас викликають усмішку настільки заплутані ланцюжки читання думок інших персонажів у художній літературі, говорить нам одну важливу річ про те, за якими ознаками відбувався природний добір над нашим мозком, щоб він був ефективним у реальному світі.

Принаймні на рівні нижчих порядків інтенційне трактування (як і конструкційне) дає змогу в критичних для виживання ситуаціях швидко ухвалювати рішення. Тому природний добір налаштував мозок вдаватися до цього трактування як економного способу розв’язання проблем. Нас біологічно запрограмовано приписувати наміри об’єктам, поведінка яких має важливі для нас наслідки. Пол Блум знову наводить результати експериментів, які свідчать, що діти особливо схильні вдаватися до інтенційного трактування. Коли малі діти спостерігають за об’єктом, який рухається слідом за іншим об’єктом (наприклад, на екрані комп’ютера), вони припускають, що на їхніх очах відбувається свідоме переслідування першим об’єктом другого. Про таку інтерпретацію свідчить їхнє щире здивування, коли гаданий переслідувач відхиляється від траєкторії руху другого об’єкта.

Конструкційне та інтенційне трактування — це корисні мисленнєві механізми, які дають змогу швидше передбачати майбутню поведінку об’єктів, важливих для нашого виживання (наприклад, хижаків або потенційних партнерів). Однак, як і будь-які інші ментальні механізми, ці трактування можуть давати осічку. Діти (і первісні племена) приписують наміри погоді, хвилям, течіям, каменям. Усі ми так само думаємо про машини, особливо коли вони нас підводять. Багато з нас пам’ятають кумедний епізод, як у Бейзіла Фолті зламалася машина, коли він гарячково поспішав, щоб не зірвати заплановану «Ніч гурманів». Він спершу спробував із нею домовитися, потім попередив, що рахуватиме до трьох, після чого виліз із неї, ухопив першу-ліпшу ломаку й почав гамселити, не лишивши на ній живого місця. Більшість із нас упізнає себе в цій історії — якщо не з машиною, то з комп’ютером. На позначення цієї установки Джастін Барретт запропонував термін «гіперактивний механізм виявлення цілеспрямованих суб’єктів» (hyperactive agent detection device, або HADD). Ми невгамовно шукаємо цілеспрямованих суб’єктів там, де їх немає. Тому ми схильні запідозрити злий умисел або прихильність до себе там, де насправді маємо справу з байдужою до всього природою. Я час від часу ловлю себе на тому, що зачаїв дикунську злість на якийсь нещасний неживий об’єкт на кшталт велосипедного ланцюга. А нещодавно в пресі з’явилася зворушлива історія про чоловіка, який у кембриджському Музеї Фіцвільяма перечепився через розв’язаний шнурок, покотився вниз сходами й розбив три безцінні вази часів династії Цін: «Він приземлився прямо серед уламків ваз, і продовжував, приголомшений, сидіти, коли нагодився персонал. Усі навколо мовчали від шоку, а чоловік, тикаючи пальцем на шнурок, бурмотів: “Це він винен, це він натворив”»83.

Таким чином, альтернативні пояснення релігії як побічного наслідку були запропоновані Гайндом, Шермером, Буає, Етреном, Блумом, Деннеттом, Келеменом та іншими. Деннетт згадує цікаву гіпотезу про те, що ірраціональність релігії може бути побічним продуктом одного особливого ірраціонального механізму, закладеного в нашому мозку, — нашої генетично корисної схильності закохуватися.

Антропологиня Гелен Фішер у книзі «Чому ми закохуємося» чудово описала безрозсудність романтичної закоханості та надзвичайні перебільшення, які вона породжує в свідомості закоханого, повністю відірвані від реалій життя. Поміркуйте самі. Якщо взяти чоловіка, дуже малоймовірно, щоб яка-небудь конкретна жінка серед його знайомих була в сотні разів привабливішою за її найближчу конкурентку, але саме так він її описуватиме, коли «закохається». Тому раціональнішою з огляду на такі реалії була б якась форма «поліаморії» (думка, що людина може одночасно любити кількох представників протилежної статі, як ми любимо різні вина, композиторів, книги чи види спорту), а не фанатична моногамна пристрасть, у яку ми впадаємо. Ми охоче приймаємо думку, що можна любити більш ніж одну дитину, двох батьків, усіх братів і сестер, кількох учителів, друзів і домашніх тварин. У цьому контексті хіба не здається дивною абсолютна ексклюзивність, яка вимагається від подружньої любові? Але саме її від нас очікують і ми очікуємо від своїх партнерів. Для цього повинна бути причина.

Гелен Фішер та інші показали, що закоханість супроводжується унікальними станами мозку, для яких характерна наявність дуже специфічних нейроактивних речовин (фактично, природних наркотиків). Еволюційні психологи погоджуються з нею в тому, що ірраціональна любов з першого погляду може бути механізмом, покликаним забезпечити вір­ність одному партнерові на достатній період часу, щоб разом виростити дитину. Так, дарвінізм вказує на велику кількість причин, чому індивід повинен ретельно підходити до вибору партнера. Але ж, коли вибір зроблено, хай навіть він невдалий, і відбулося зачаття дитини, значно важливіше залишатися поруч з обраним партнером попри всі негаразди принаймні доти, доки дитина не стане на ноги.

Чи може ірраціональна релігійність бути побічним наслідком ірраціональних механізмів, які природний добір заклав нам у мозок, щоб ми закохувалися? Релігійна віра справді має спільні ознаки з закоханістю (а те й інше за багатьма ознаками схоже на перебування під наркотичним «кайфом»36). Проте нейропсихіатр Джон Смітіс застерігає, що між цими двома видами манії простежуються як вагомі відмінності за ділянками мозку, які вони активують, так і деякі подібності:

Одним із численних проявів релігії є сильна любов до однієї надприродної особи, Бога, а також поклоніння усьому, що з нею пов’язане. Людським життям найбільшою мірою керують наші егоїстичні гени та процеси підкріплення. Релігія щедро пропонує своїм послідовникам позитивне підкріплення: приємне й утішне відчуття, що тебе люблять і захищають у цьому небезпечному світі, втрата страху перед смертю, надія, що у відповідь на твою молитву в скрутну хвилину надійде допомога з неба тощо. Схоже спостерігаємо й у романтичній закоханості в іншу реальну особу (зазвичай протилежної статі) — та сама повна зосередженість на цій особі та пов’язані з нею позитивні підкріплення. Поштовх цим відчуттям можуть давати речі, пов’язані з коханою особою: листи, фотографії або навіть, як було у вік­торіанські часи, локони волосся. Стан закоханості супроводжується багатьма фізіологічними проявами, наприклад глибокими зітханнями84.

Порівняння закоханості з релігією я проводив ще 1993 року, зауваживши, що індивід, який заразився релігією, демонструє симптоми, «напрочуд схожі на симптоми, які ми зазвичай асоціюємо зі статевою любов’ю. Тож ідеться про надзвичайно потужний механізм нашого мозку, і не дивно, що деякі віруси в процесі розвитку навчилися ставити його собі на службу» (у цьому випадку «вірус» — це метафорична назва релігії, яку було використано в назві статті: «Ментальні віруси»). Відверто оргазмічні видіння святої Терези Авільської дуже добре відомі, тому не буду їх переказувати. Серйозніший і менш чуттєвий опис насолоди, яка чекає на тих, хто зможе увірувати в таїнство переісточення, знаходимо у філософа Ентоні Кенні. Будучи висвяченим на католицького священика шляхом рукопокладання, він отримав право служити месу. Кенні яскраво пам’ятає

збудження, яке супроводжувало мене перші місяці, коли я мав право читати месу. Зазвичай повільно й неохоче встаючи з ліжка, тепер я рано-раненько вистрибував із нього, сповнений бадьорості та захвату від думки, які видатні діяння я тепер маю честь вершити…

Найбільше мене зачаровувала можливість торкнутися тіла Христового, близькість священика до Ісуса. Завершуючи освячення, я дивився на гостії з повними сліз очима, як закоханий вдивляється в очі своєї коханої… Перші дні в священицькому сані згадуються мені як час невичерпного, трепетного щастя; щось надзвичайно цінне, але неминуче швидкоплинне, наче романтичне кохання, приречене втонути в реаліях нещасливого шлюбу.

Тут на роль аналога світлового компаса нічного метелика пропонується наша відверто ірраціональна, але корисна звичка закохуватися в одного — і тільки одного — представника протилежної статі. А побічним наслідком-осічкою — аналогічним влітанню метелика в полум’я свічки — буде пристрасть до Ягве (або Діви Марії, гостії, Аллаха тощо) та вчинення ірраціональних дій, яких вимагає така пристрасть.

Біолог Льюїс Волперт у книзі «Шість неймовірностей до снідання» висуває припущення, яке можна розглядати як узагальнення ідеї конструктивної ірраціональності. Він гадає, що ірраціонально непохитне переконання — це запобіжний засіб проти мінливості думки: «На ранніх стадіях еволюції нездатність твердо дотримуватися переконань, які рятували життя, була б для людини великим недоліком. Наприклад, під час полювання або виготовлення знарядь постійна зміна рішень завдавала б великої шкоди». Із Волпертової думки випливає, що принаймні за деяких обставин уперте дотримання ірраціонального переконання може бути кориснішим, ніж вагання, навіть якщо нові факти або умовиводи спонукають відмовитися від нього. У цьому світлі «закоханість» постає як окремий випадок конструктивної ірраціональності, а Волпертова «ірраціональна впертість» — як іще один корисний психологічний нахил, побічними наслідками якого можна пояснити деякі важливі аспекти ірраціональної релігійної поведінки.

У книзі «Соціальна еволюція» Роберт Тріверс поглиб­лює свою еволюційну теорію самоомани, висунуту ним ще 1976 року. Самоомана — це

приховування правди від себе, щоб краще її приховати від інших. Ми знаємо, що, якщо в представника нашого виду бігають очі, пітніють долоні й похрипує голос, це може означати, що він відчуває на собі стрес, який виникає в людини, котра свідомо намагається обдурити інших. Якщо ошуканцеві вдасться приховати обман від самого себе, він зможе приховати ці ознаки від спостерігача та продовжувати брехати без нервозності, яка зазвичай супроводжує обман.

Антрополог Лайонел Тайґер висловив схожі міркування у книзі «Оптимізм: Біологія надії». У розділі, присвяченому «захисному блокуванню сприйняття», простежується чіткий зв’язок з ідеєю конструктивної ірраціональності, яку ми щойно згадували:

Люди схильні усвідомлювати тільки те, що вони хочуть бачити. Їм справді важко помічати факти, які мають негативне значення, тоді як позитивні факти легко отримують зелене світло. Наприклад, слова, які викликають тривогу через свій зв’язок із минулим досвідом людини або в контексті проведення експерименту, доводиться підкреслювати чіткіше, щоб їх було помічено.

Дотичність цього механізму до характерного для релігії видавання бажаного за дійсне не потребує роз’яснення.

Усе, що я відстоюю — це загальний погляд на релігію як випадковий побічний продукт, осічку в функціонуванні якогось корисного механізму. Цей погляд допускає різні можливі деталі та їх складні поєднання, щодо яких поки що тривають дискусії. Для простоти тексту я надалі говоритиму про свою теорію «легковірної дитини», але при цьому матиму на увазі теорію релігії як побічного продукту загалом. Моя теорія про те, що з певних вагомих причин мозок дитини податливий до зараження ментальними «вірусами», може здатися деяким читачам неповноцінною. Добре, нехай свідомість дитини податлива, але чому її заражає якийсь один вірус, а не інший? Чи існують віруси, які спеціалізуються на зараженні податливої свідомості? Чому «зараження» проявляється у вигляді релігії, а не… чого, наприклад? Одним з аспектів моєї загальної ідеї є те, що насправді не важливо, яка саме конкретна нісенітниця заражає мозок дитини. Сенс у тому, що, заразившись, дитина виростає і заражає наступне покоління тією самою нісенітницею, а її конкретне наповнення не має значення.

Широкі антропологічні огляди людських суспільств на кшталт «Золотої гілки» Джеймса Фрейзера вражають нас розмаїттям ірраціональних вірувань. Закріпившись у певній культурі, такі вірування передаються наступним поколінням, розвиваються і розгалужуються, наче з ними теж відбувається біологічна еволюція. Проте Фрейзер вбачає у них і деякі загальні принципи, наприклад «гомеопатичну магію», коли в заклинаннях і чаклуванні використовується якийсь символічний аспект реального об’єкта, на який спрямовується вплив. Трагічною ілюстрацією цього принципу може бути віра в те, що порошок із рога носорога має властивості афродизіака. Ця абсолютно безпідставна легенда базується на поверховій схожості рога з чоловічим пенісом. Факт поширеності «гомеопатичної магії» говорить про те, що нісенітниці, якими заражаються податливі голови, не зовсім випадкові та довільні.

Виникає спокуса продовжувати біологічну аналогію і з’ясу­вати, чи не відбувається з цими нісенітницями щось на кшталт природного добору. Можливо, якісь ідеї мають більший потенціал для поширення ніж інші завдяки своїй особливій привабливості, перевазі або сумісності з психологічними диспозиціями людини? Чи можна таким чином пояснити природу й характеристики сучасних релігій — так само, як природним добором пояснюються особливості живих організмів? У цьому контексті важливо розуміти, що під «перевагою» мається на увазі винятково здатність виживати та поширюватися, яка не передбачає позитивної оцінки, якою би ми, люди, могли пишатися.

Але навіть еволюційна модель не обов’язково вимагає, щоб відбувався природний добір. Біологи визнають, що ген може поширитися в популяції не завдяки якимось своїм позитивним якостям, а просто через те, що йому пощастило. Цей процес називається дрейфом генів. Біологи не дійшли одностайної думки щодо його значущості порівняно з природним добором. Але сам цей процес на сьогодні отримав визнання у вигляді так званої нейтральної теорії молекулярної еволюції. Якщо ген зазнає мутації, внаслідок якої набуває модифікованої форми, яка дає ті самі результати, що й початкова форма, то відмінність між формами має нейтральний характер, а отже, природний добір не може віддати перевагу якійсь із них. Однак під впливом того, що статистики називають помилкою вибірки, яка стається під час зміни поколінь, новоутворена форма може зрештою витіснити початкову форму з генофонду популяції. І це буде справжня еволюційна зміна на молекулярному рівні (навіть якщо на рівні цілих організмів жодні зміни не спостерігатимуться), яка має нейтральний характер і ніяк не пов’язана з перевагою для виживання, а отже, з природним добором.

Існування аналога дрейфу генів у культурі — життєздатна ідея, про яку не слід забувати у вивченні еволюції релігії. Мова розвивається в квазібіологічний спосіб, хоч напрямок її еволюції не демонструє якоїсь постійної спрямованості, а лише випадковий дрейф. Вона передається наступним поколінням за допомогою культурного механізму, схожого на генетичне успадкування, поступово нагромаджуючи зміни протягом століть, поки нарешті різні її гілки не досягнуть стану, в якому будуть не зрозумілими носіям одна одної. Можливо, еволюція мови частково підпорядковується своєрідній формі природного добору, але ця думка не викликає особливої довіри. Нижче я покажу, що такого роду гіпотези висувалися для пояснення деяких помітних тенденцій у розвитку мови, наприклад «великого зсуву голосних», що відбувся в англійській мові протягом ХV—ХVІІІ століть. Але для більшості спостережуваних явищ немає потреби у функціоналістській гіпотезі. Правдоподібніше, що зазвичай еволюція мови більш схожа на культурну версію випадкового дрейфу генів. У різних частинах Європи латина в процесі поступового дрейфу перетворилася на іспанську, португальську, італійську, французьку, ретороманську мови та їхні різноманітні діалекти. М’яко кажучи, важко знайти якісь локальні переваги або «чинники добору», які б пояснювали ці еволюційні зсуви.

Підозрюю, що в процесі еволюції релігії, як і мови, значну роль відіграє випадковість, починаючи з її зародження, яке було достатньо довільним, щоб породити приголомшливе (і часом вибухонебезпечне) розмаїття, яке ми зараз спостерігаємо. Разом із тим, наявність вагомих спільних характеристик у всього широкого спектра релігій може пояснюватися впливом своєрідної форми природного добору та фундаментальною психічною єдністю людства. Наприклад, у вченнях багатьох релігій постулюється об’єктивно неправдоподібна, але суб’єктивно приємна теза про те, що наша особистість переживає смерть нашого тіла. Ідея безсмертя прижилася і поширилася, бо потурає нашому прагненню видавати бажане за дійсне. А таке прагнення випливає з майже універсальної схильності людської психіки підпорядковувати віру бажанням («Родило думку ту бажання, сину»37, — як сказав Генріх ІV синові у другій частині Шекспірової п’єси38).

Не викликає сумнівів, що багато атрибутів релігії добре пристосовані для того, щоб сприяти виживанню самої релігії та своєму власному виживанню у вирі людської культури. Постає тільки питання, завдяки чому було досягнуто цієї пристосованості: завдяки «розумному задуму» чи природному добору. Припускаю, що до відповіді на це питання причетні обидва чинники. Задум утілюють релігійні лідери, які добре вміють вигадувати різні виверти, що сприяють виживанню релігії. Мартін Лютер чудово усвідомлював, що розум — запеклий ворог релігії, тому часто застерігав про його небезпеку: «Розум — це найгірший ворог віри; він ніколи не приходить на підмогу в духовних справах, а в більшості випадків виступає проти Слова Божого, зустрічаючи зі зневагою все, що йде від Бога»85. І ще: «Кожен, хто хоче жити життям праведного християнина, повинен вирвати очі в свого розуму». І знову: «Розум потрібно гасити в душі кожного християнина». Лютерові напрочуд добре вдавалося цілеспрямовано конструювати несвідомі аспекти релігії, які сприяли її виживанню. Але з цього зовсім не випливає, що саму релігію створив він або хтось інший. Вона цілком могла сформуватися під дією своєрідної (негенетичної) форми природного добору, тобто Лютер її не створював, а тільки мудро опікувався її ефективністю.

Навіть якщо звичайний дарвінівський добір генів заохочував розвиток психологічних нахилів, які породили релігію як свій побічний наслідок, дуже сумнівно, щоб він визначав її деталі. Застосувати яку-небудь іншу версію теорії добору до формування цих деталей можна, як я зазначав вище, лише в тому разі, якщо замінити гени їх культурними еквівалентами. Чи можна стверджувати, що релігії складаються з такого матеріалу, як меми?

У релігійних питаннях істина — це лише думка, яка пережила інші.

Оскар Вайлд

На початку розділу я зазначав, що, оскільки дарвіністський природний добір не допускає марнотратства, будь-яка універсальна характеристика біологічного виду, наприклад релігія, має давати користь, бо інакше вона б не закріпилася. Проте вигода від неї не обов’язково має бути спрямована на виживання або репродуктивний успіх індивіда. Ми вже згадували, що повсюдність такої дрібної прикрості, як застуда, серед представників нашого виду пояснюється вигодою, яку її симптоми приносять генам вірусу, що цю хворобу спричиняє40. Але не обов’язково, щоб вигоду набували гени; достатньо, щоб її набували будь-які реплікатори. Просто гени — найвідоміший приклад реплікаторів. Але є й інші меми, наприклад комп’ютерні віруси та одиниці культурної спадщини. Щоб добре зрозуміти, що таке меми, спершу слід іще раз ретельно розглянути механізм природного добору.

У найзагальнішому вигляді природний добір можна описати як вибір між альтернативними реплікаторами. Реплікатор — це блок закодованої інформації, здатний створювати точні свої копії, допускаючи інколи в них неточності, або «мутації». Зав­дяки варіативності копій вступають у дію дарвінівські закони. Ті версії реплікатора, які успішніше копіюються, стають численнішими, ніж альтернативні версії, котрим щось заважає копіюватися так само успішно. Це в найпримітивнішому вигляді і є природний добір. Гени — найзнаменитіші з реплікаторів. Вони являють собою ланцюжки ДНК, які можуть нескінченно дублювати себе (майже завжди з непохибною точністю) від покоління до покоління. Теорія мемів порушує питання, чи існують одиниці культурного наслідування, які поводяться як справжні реплікатори на кшталт генів. Меми не обов’язково мають бути повними аналогами генів, хоч, звісно, що більше вони схожі на гени, то простіше буде розробити для них теорію. Мета цього підрозділу — спробувати з’ясувати, чи здатна теорія мемів пояснити феномен релігії.

У світі генів випадкові помилки, які виникають у процесі копіювання (мутації), забезпечують наповнення генофонду популяції різними варіантами одного гена, які називаються «алелями» і конкурують між собою. За що ж вони конкурують? За конкретну позицію на хромосомі, закріплену за ними. Яким чином вони конкурують? Звісно, не у вигляді прямого двобою між двома молекулами, а через своїх «представників». Роль представників виконують «фенотипові ознаки» — характеристики на кшталт довжини ноги або кольору хутра, які представляють гени на рівні анатомії, фізіології, біохімії чи поведінки організму. Доля гена зазвичай нерозривно пов’язана з долею тіла, в якому він успішно закріпився. Впливаючи на тіло, ген може покращувати або погіршувати свої шанси на виживання в генофонді. Зі зміною поколінь змінюється співвідношення різних алелів у генофонді популяції, залежно від успішності їхніх фенотипових представників.

Чи можна те саме сказати про меми? На відміну від генів, вони не мають нічого, що хоча б віддалено нагадувало хромосому, алель та статеву рекомбінацію. Сукупність мемів («мемофонд») розмитіша й гірше впорядкована ніж сукупність генів (генофонд). Проте є очевидне раціональне зерно в понятті мемофонду, в якому може змінюватися «частота» мемів у результаті конкуренції між їх альтернативними варіантами.

Дехто виступає проти меметичного пояснення релігії, наводячи різні причини, які здебільшого зводяться до того, що меми не зовсім схожі на гени. На сьогодні генетики добре вивчили фізичну будову генів (які складаються з ланцюжків ДНК), тоді як будова мемів не відома й різні меметики збивають з пантелику одне одного, пов’язуючи меми то з одним фізичним носієм, то з іншим. Де розміщуються меми? Лише в мозку? Чи будь-який паперовий примірник або електронну копію, скажімо, вірша-потішки також можна вважати мемом? Мало того, якщо гени створюють свої копії з дуже високою точністю, то хіба меми, якщо вони взагалі розмножуються, не допускають значних перекручень?

Приписувані поняттю мемів недоліки насправді перебільшено. Найсерйозніше заперечення проти нього полягає в тому, що точність копіювання мемів не достатньо висока, щоб вони могли функціонувати як реплікатори в еволюційному процесі. Адже якщо «темпи мутації» у кожному поколінні високі, мем може змінитися до невпізнаваності ще до того, як еволюційний добір встигне вплинути на його частоту в мемофонді. Але це надумана проблема. Уявіть досвідченого теслю або доісторичного виробника кремнієвих знарядь, який демонструє молодому учневі конкретну навичку. Якщо учень точно повторюватиме кожен рух руки майстра, то якраз у такому випадку мем виродиться до невпізнаваності вже через кілька актів передачі знання між послідовними поколіннями. Проте учень не буде бездумно наслідувати кожен рух руки майстра. Він зафіксує мету, якої намагається досягти майстер і поставить її перед собою. Якщо потрібно забити цвях урівень, він зробить стільки ударів молотком, скільки для цього знадобиться, а не обов’язково ту саму кількість, якої вистачило майстрові. Саме такі правила можуть передаватися без змін під час незліченної кількості актів наслідування, тоді як деталі їх виконання можуть відрізнятися від індивіда до індивіда й від випадку до випадку. Кількість петель у плетінні, вузлів на мотузці або рибальській сіті, перегинів паперу в оригамі, корисні дрібнички в теслярстві або гончарстві — в усьому цьому можна виділити окремі елементи, які мають гарні шанси бути переданими через незліченну кількість актів наслідування, не зазнавши при цьому змін. Деталі виготовлення можуть набувати унікальних форм, але суть передається далі без змін — завдяки цьому аналогія між мемами й генами все-таки працює.

У передмові до книги Сьюзен Блекмор «Мемомашина» я навів приклад, як майстри мистецтва оригамі виготовляють із паперу модель китайської джонки. Ця досить непроста процедура складається з тридцяти двох перегинань паперу, в кінці якої отримуємо привабливий результат — іграшкову китайську джонку. Але в процесі виготовлення, або «ембріонального розвитку», джонки є ще три інші цікаві стадії: «катамаран», «скринька з двома віками» та «рамка для фотографії». Уся ця процедура мені справді нагадує згинання і розгинання, які відбуваються з мембранами зародка, який проходить послідовні стадії бластули, гаструли й нейрули. Я навчився робити китайські джонки від батька десь у тому самому віці, в якому він навчився цього мистецтва в школі. Мода на виготовлення джонок із паперу, започаткована директрисою, пронеслася його школою, наче епідемія кору, а потім так само швидко зійшла нанівець. Через двадцять шість років, коли директриси вже не було на світі, я пішов до тієї самої школи. Навчившись виготовляти джонки від батька, я знову приніс цю моду до школи, де вона ще раз пронеслася, мов епідемія кору, а потім так само безслідно відмерла. Епідемічний характер поширення такої засвоюваної навички свідчить про те, що передача мемів може відбуватися з високою точністю. Можна не сумніватися, що джонки, які робили ровесники мого батька в 1920-ті роки, принципово не відрізнялися від джонок моїх ровесників у 1950-ті.

Більш систематично вивчити цей феномен можна за допомогою такого експерименту, базованого на дитячій грі в зіпсований телефон (яка в Британії називається «китайськими плітками», а в США — просто «телефоном»). Візьмімо двісті осіб, які ніколи не виготовляли китайські джонки з паперу, і розділимо їх на двадцять рівних команд по десять осіб у кожній. Далі зберіть капітанів усіх команд за своїм столом і покажіть їм, як робити китайську джонку. Потім хай кожен із них запросить другу особу зі своєї команди й наодинці покаже їй те саме. Після цього кожна особа з другого «покоління» повинна навчити третю особу зі своєї команди — і так до останньої особи в кожній команді. Зберіть усі джонки, які були зроблені на всіх етапах, і пронумеруйте їх за командами й «поколінням», щоб потім порівняти.

Я ще не проводив цього експерименту (хоча хотілося б), але впевнений, що можу спрогнозувати його результат. Не всі команди зможуть без відхилень від початкового зразка передати мистецтво від першого до останнього учасника, але знач­ній кількості це вдасться. У деяких команд з’являються помилки: хтось у ланцюжку наслідувань виявиться слабкою ланкою, забувши один із важливих кроків процедури, після чого всі подальші учасники команди повторюватимуть його помилку. Можливо, команда № 4 в ланцюжку наслідувань втратить частину кроків і її останній учасник зможе дійти тільки до стадії «катамарана». Можливо, восьмий учасник команди № 13 внесе «мутацію» в процедуру десь між стадіями «скрині з двома віками» та «рамки для фотографії», а дев’ятий і десятий члени його команди повторять її.

Можна також висловити один прогноз щодо команд, які успішно передадуть навичку до десятого покоління. Якщо вишикувати їхні джонки в послідовності «поколінь», то ні­якого систематичного погіршення якості виробу з плином поколінь не спостерігатиметься. А якщо провести повністю аналогічний у всіх деталях експеримент, але передавати не мистецтво оригамі, а навичку малювати джонку, тоді побачимо, що від першого до десятого покоління буде відбуватися послідовне відхилення від початкового зображення.

У випадку експерименту з малюнками всі десять поколінь зображень матимуть певну схожість із початковим зразком, але в кожній із команд схожість послідовно погіршуватиметься від покоління до покоління. Натомість в експерименті з оригамі маємо справу з принципом «усе або нічого», а помилки тут матимуть «цифровий» характер: команда або не зробить жодної помилки й тоді джонка десятого покоління не буде ні гіршою, ні кращою за джонку п’ятого або першого покоління; або ж у якомусь поколінні відбудеться «мутація» і всі подальші спроби будуть невдалими, бо точно повторюватимуть цю помилку.

Яка ж кардинальна відмінність між цими двома навичками? У мистецтві оригамі потрібно виконати низку окремих, дискретних дій, жодна з яких не вимагає особливого хисту. Більшість операцій прості, на кшталт «загніть обидві сторони до центру». Якийсь із учасників команди може незграбно виконати одну з таких операцій, але наступний учасник, який спостерігатиме за його діями, зрозуміє, що той намагається зробити. Кроки в процедурі створення виробу оригамі допускають «самокорекцію», саме завдяки цьому її можна назвати «цифровою». Те саме можна сказати про теслю, чий намір показати учневі, як загнати цвях у дерево врівень, зчитується з його дій, незалежно від особливостей і кількості ударів молотком. Ви або відтворюєте правильну операцію в оригамі або ні. А навич­ка малювання має «аналоговий» характер. Вона до снаги кожному, але в одних копія виходитиме точнішою, ніж в інших, і ні в кого вона не буде ідентичною щодо оригіналу. До того ж точність копії залежить від часу й зусиль, витрачених на неї, а це змінні, які варіюються в неперервний спосіб, без розривів. Деяким із учасників ще й захочеться не просто перемалювати попереднє зображення, а прикрасити й «удосконалити» його.

Слова (принаймні тоді, коли їх правильно розчули) також здатні до самокорекції, як і операції в оригамі. У початковій версії «зіпсованого телефона» першій дитині нашіптували на вухо якусь історію або речення, яке просили передати другій і так далі. Якщо речення було не довшим десь за сім слів і сказане рідною для всіх дітей мовою, то з високою ймовірністю воно без жодних перекручень доходило до десятого «покоління». Якщо ж речення говорили чужою мовою, яку дітям доводилося імітувати за звучанням, а не за знайомими словами, то до кінця воно не доживало. Процес його псування під час передачі між поколіннями нагадував би те, що відбувалося з малюнком джонки, і закінчився б значним спотворенням. Зате якщо речення має сенс рідною мовою дитини й не містить незнайомих слів, як-от «фенотип» або «алель», воно доживає до кінця гри. У такому разі дитина не імітуватиме слова фонетично. Кожен учасник гри впізнаватиме кожне окреме слово як частину свого скінченного словникового запасу й повторить наступному учасникові саме це слово, хоч і вимовить його на свій особливий манер. Письмо також здатне забезпечувати самокорекцію, оскільки закарлючки, які ми залишаємо на папері, попри всю свою варіативність, беруться зі скінченного набору символів — наприклад, із 26 літер англійської абетки.

Того, що меми інколи демонструють напрочуд високу точність відтворення завдяки процесам самокорекції, цілком достатньо, щоб відкинути одне з найпоширеніших заперечень, яке висувають проти проведення аналогії між генами й мемами. Але в будь-якому разі на нинішній ранній стадії розвитку теорія мемів ще не ставить собі за мету дати вичерпне пояснення функціонування людської культури на тому рівні, як це зробила свого часу теорія Вотсона-Кріка з людською генетикою. Початковий задум, який спонукав мене підтримати теорію мемів, полягав у тому, щоб спростувати поширене хибне уявлення, нібито теорію еволюції можна застосовувати тільки до генів. До такого висновку багатьох читачів могла мимоволі спонукати книга «Егоїстичний ген», як натякнули в назві своєї книги «Не геном єдиним» Пітер Річерсон і Роберт Бойд, хоч вони й відмовилися користуватися терміном «мем», віддавши перевагу терміну «культурні варіанти». Їхня попередня блискуча книга «Культура та еволюційний процес» частково надихнула Стівена Шеннена на написання «Генів, мемів та історії людства». Крім цих праць, мемам присвячені такі книги: «Електричний мем» Роберта Онґера, «Егоїстичний мем» Кейт Дістін та «Вірус для розуму: Нова наука про меми» Річарда Броді.

Але найбільшим поштовхом для розвитку меметичної теорії стала книга Сьюзен Блекмор «Мемомашина». Авторка раз у раз звертається до образу світу, який складається з мізків (або інших приймачів та передавачів інформації на кшталт комп’ютерів і радіочастот) і мемів, які змагаються за те, щоб посісти місце в них. Як і у випадку з генофондом, успішними будуть ті меми, які найкраще розмножуються. Причиною їх успішності може бути їхня безпосередня привабливість, як, скажімо, в мема безсмертя, дуже дорогого для багатьох людей. Або ж одні меми можуть просто присусідитися до інших, які вже стали численними в мемофонді та з якихось причин прихильні до перших. Так виникають комплекси мемів, або «мемплекси». Краще зрозуміти цю ідею нам знову допоможе звернення до джерела аналогії — генетичної теорії.

Щоб не заплутати читачів, я розглядав гени так, наче вони існують і діють незалежно один від одного. Але насправді вони пов’язані між собою і цей зв’язок проявляється в двох формах. По-перше, гени вишикувані один поруч з одним на хромосомі й зазвичай передаються від покоління до покоління в компанії одних і тих самих сусідів. Ми, науковці, називаємо цю особливість зчепленням, але надалі я її не розглядатиму, бо в мемів немає хромосом, алелів і статевого відтворення. Зате інший аспект зв’язку між генами кардинально відрізняється від зчеп­лення і має близький меметичний аналог. Він лежить у царині ембріології, яка, всупереч поширеному хибному уявленню, становить окрему від генетики сферу. Тіла не складаються, наче мозаїка, з окремих шматочків фенотипу, кожним із яких керує окремий ген. Не існує точної відповідності між окремими генами та окремими одиницями анатомічної будови або поведінки. Гени об’єднують зусилля з цілими сотнями інших генів, щоб запрограмувати процеси розвитку організму, в результаті яких постає тіло, — десь так само, як слова з книги рецептів співпрацюють між собою в процесі приготування страви, у якій не буде відповідності між конкретним шматочком на тарілці й конкретним словом із рецепта.

Таким чином, гени збираються у своєрідні угруповання, щоб разом будувати тіло, і це один із важливих принципів ембріології. Відразу напрошується припущення, що природний добір обирає з-поміж альтернативних угруповань генів, які ведуть між собою своєрідну групову конкуренцію. Але вбачати тут ознаки групового добору не слід. Насправді інші гени генофонду становлять лише важливу частину середовища, у якому відбувається добір між альтернативними алелями кожного з них. Кооперативні угруповання генів з’являються через те, що кожен із них добирається відповідно до своєї здатності успішно виконувати свою функцію поруч з іншими (котрі добираються за таким самим принципом). Весь процес більше нагадує вільний ринок, ніж планову економіку. Уже є швець і кравець, але залишається вакантна ринкова ніша, яку може зайняти на дуді грець. Невидима рука природного добору заповнює цю прогалину. Це дещо інше, ніж якби з «центру» одразу були призначені всі троє: і швець, і кравець, і на дуді грець. Ідея кооперативних угруповань, зібраних такою невидимою рукою, становить наріжний камінь для пропонованого мною пояснення релігійних мемів та їхнього функціонування.

У різних генофондах виникають різні угруповання генів. У генофондах м’ясоїдних тварин наявні гени, які програмують органи чуття і пазурі для полювання на дичину, ікла та ферменти для рвання й перетравлення м’яса та інші гени, добре навчені співпрацювати між собою. У той самий час у генофондах травоїдних тварин перевагу здобувають інші комплекти взаємосумісних генів, які також добре співпрацюють між собою. Усі ми добре знаємо, що окремий ген здобуває перевагу в процесі добору за сумісність свого фенотипу із зовнішнім середовищем, у якому живе вид: пустелею, лісом чи іншою екосистемою. А я зараз підкреслюю, що вони також добираються за сумісністю з іншими генами свого конкретного генофонду. Ген м’ясоїда не закріпиться в генофонді тварин-травоїдів і навпаки. З погляду генів, генофонд біологічного виду, тобто сукупність генів, які раз у раз перетасовуються у процесі статевого відтворення, становить генетичне середовище, у якому кожен ген добирається за своєю здатністю співпрацювати з іншими. Хоч мемофонди не так жорстко й чітко організовані, вони становлять важливу частину «середовища» для кожного мема, що входить до складу мемплексу.

Мемплекс — це сукупність мемів, які, не завжди будучи добрими у виживанні поодинці, чудово виживають завдяки співпраці з іншими мемами свого мемплексу. У попередньому підрозділі я висловив незгоду з думкою, що окремі деталі еволюції мов визначаються своєрідною формою природного добору. Натомість вони підпорядковуються процесу, що називається випадковим дрейфом. Звісно, можна припустити, що якісь окремі голосні або приголосні звуки краще підходять для гірського довкілля, тому набули поширення, скажімо, в швейцарських, тибетських і андських діалектах, тоді як інші кращі для перешіптування в дрімучих лісах, тому поширилися серед пігмеїв та жителів Амазонії. Проте єдиний наведений мною приклад можливого природного добору — великий зсув голос­них, який, мабуть, мав функціональні причини, — пояснюється зовсім по-іншому. Визначальним для нього було не фізичне середовище, а підлаштовування мемів один до одного в їхніх взаємосумісних мемплексах. Спершу з якихось невідомих причин відбувся зсув з одним голосним звуком — можливо, під впливом моди наслідувати вимову якоїсь знаменитої або могутньої особи (так, до речі, пояснюють виникнення іспанської шепелявості). Але не має значення, з якого саме звуку почався великий зсув голосних. Суть цієї теорії в тому, що, коли він стався з першим голосним, іншим довелося також змінюватися за його зразком, аби запобігти багатозначності. На цій другій стадії процесу меми добиралися за сумісністю з уже наявним мемофондом, формуючи новий мемплекс взаємосумісних мемів.

Тепер ми нарешті маємо всі компоненти, щоб узятися за розробку меметичної теорії релігії. Деякі релігійні ідеї, як і деякі гени, можуть виживати завдяки своїм питомим перевагам. Вони закріпляться і збережуться в будь-якому мемофонді в поєднанні з будь-якими іншими мемами. (До цього мушу знову додати критично важливе уточнення, що під «перевагою» в цьому випадку мається на увазі винятково «здатність виживати в своєму мемофонді», яка не передбачає жодної цінності чи користі). Деякі релігійні ідеї виживають тільки завдяки тому, що сумісні з іншими мемами, які вже набули поширення в мемофонді, і приєдналися до одного з мемплексів. Нижче наведу частковий перелік релігійних мемів, добре пристосованих до виживання в мемофонді завдяки чи то своїй питомій «перевазі», чи то сумісності з наявним мемплексом:

• Ви не зникнете після своєї смерті.

• Померши мученицькою смертю, ви опинитеся в надзвичайній частині раю, де зможете тішитися з сімдесятьма двома незайманими дівчатами (кого ж турбує доля самих дівчат?).

• Єретиків, святотатців і відступників слід убивати (або карати в інший спосіб, наприклад вигнанням із сім’ї).

• Найвища можлива чеснота людини — це віра в Бога. Якщо відчуваєте, що ваша віра похитнулася, не покладаючи рук відновлюйте її та моліть Бога, щоб розвіяв ваше невір’я. (У контексті обговорення ставки Паскаля я вже згадував про дивне припущення, нібито Бог понад усе хоче від нас саме віри. Тоді це здалося дивацтвом, а тепер ми маємо йому пояснення.)

• Сліпа віра (яка нехтує доказами) — це чеснота. Що непоступливіша ваша віра перед доказами, то більшою чеснотою ви наділені. Найбільша винагорода чекає на досконалих вірян, які зуміють вірити в чудернацькі, необґрунтовані й безпідставні речі всупереч усім можливим доказам.

• Усі люди, навіть ті, які не вірять, повинні автоматично й беззастережно поважати релігійні вірування більшою мірою, ніж будь-які інші вірування (із цією вимогою ми стикалися в першому розділі).

• Нам не дано зрозуміти деякі дивовижні речі (наприклад, Трійцю, переісточення, втілення). Тому навіть не зазіхайте на це, бо будь-яка спроба їх зрозуміти може призвести до їх руйнування. Назвіть їх таїнством і навчіться вдовольнятися цим.

• Гарна музика, картини й література — все це прояви релігійних ідей, які почали жити власним життям41.

Деякі з позицій цього списку здатні виживати самостійно, тому процвітатимуть у будь-якому мемплексі. Зате інші, як і деякі гени, можуть вижити тільки в колективі інших, підхожих їм мемів, через що формуються альтернативні мемплекси. Дві різні релігії можна вважати двома альтернативними мем­плексами. Наприклад, іслам можна порівняти з комплексом генів м’ясоїдних тварин, а буддизм — травоїдних. Ідеї будь-якої релігії нічим не «кращі» за ідеї інших релігій у якомусь абсолютному сенсі, як гени тварин-м’ясоїдів нічим не «кращі» за гени тварин-травоїдів. Не обов’язково всі релігійні меми здатні виживати самостійно; деякі живучі завдяки тому, що здатні процвітати за підтримки інших мемів своєї релігії, але не мемів іншої релігії. Цей підхід не передбачає, що релігії, наприклад католицтво й іслам, свідомо створюються своїми засновниками; натомість вони поступово еволюціонують окремими шляхами як альтернативні поєднання мемів, що процвітають за наявності інших мемів свого мемплексу.

Організовані релігії називаються так, тому що їх організували живі люди: священики та єпископи, рабини, імами та аятоли. Але, повторюючи думку, яку я висловив щодо Мартіна Лютера, з цього не випливає, що їх задумують і створюють конкретні індивіди. Навіть попри випадки, коли релігію використовували в маніпулятивних цілях могутні індивіди, можна з високою ймовірністю припускати, що окремі деталі всіх релігій формувалися в процесі еволюції, не підпорядкованої свідомій волі. Але не під впливом генетичного природного добору, котрий діє занадто повільно, щоб бути задовільним поясненням стрімкої еволюції та розмаїтості релігій. Роль генетичного природного добору в цій історії обмежувалася тим, що він створив мозок із його потягами й нахилами — фізичну основу та системне програмне забезпечення, яке задає рамки меметичному добору. У цих рамках меметичний природний добір здається мені цілком правдоподібним поясненням окремих деталей еволюції конкретних релігій. На ранніх стадіях еволюції релігії, тобто ще до того, як вона набула організованої форми, прості меми виживали завдяки своїй універсальній привабливості для людської психіки. На цій стадії об’єднуються меметична теорія релігії та теорія релігії як побічного продукту людської психіки. Подальші стадії — коли окремі релігії набувають організованого вигляду, вишуканості та довільної відмінності від інших релігій — цілком добре пояснюються теорією мемплексів — угруповань взаємосумісних мемів. Вона не заперечує, що священики та інші зацікавлені сторони вдавалися до свідомих маніпуляцій релігією, але ці свідомі втручання відігравали лише допоміжну роль. Релігії принаймні частково формувалися під впливом свідомого задуму — так само, як художні напрямки та мода в мистецтві.

Єдина відома мені релігія, яка була свідомо спроектована майже в усій повноті своїх деталей — це саєнтологія, але гадаю, інших таких випадків немає. Ще один претендент на таке звання — мормонізм. Підприємливий і нечестивий засновник цього руху Джозеф Сміт зайшов так далеко, що написав цілу нову священну книгу — Книгу Мормона, — вигадавши для неї нову фіктивну історію Америки, викладену фіктивною староанглійською мовою. Проте від часу свого штучного створення в ХІХ столітті мормонізм еволюціонував і на сьогодні доріс до рівня поважної і впливової в Америці релігії. Стверджують навіть, що кількість її прибічників зростає найвищими темпами та що серед них тривають дискусії про висунення власного кандидата в президенти країни.

Еволюціонують майже всі релігії. І, обираючи з-поміж альтернативних теорій їх еволюції, треба враховувати, що вони мають пояснювати приголомшливу швидкість, із якою розгортається процес релігійної еволюції, коли для нього назрівають сприятливі умови.

У фільмі «Життя Браяна» комік-група «Монті Пайтон» добре підмітила одну річ — надзвичайну швидкість, з якою можуть виникати нові релігійні культи. З’явившись із нічого мало не за одну ніч, вони можуть ставати невід’ємною частиною культури, ба навіть відігравати в ній провідну роль. Найзнаменитіший приклад реальних історій такого успіху пропонують карго-культи Меланезії та Нової Ґвінеї. Історія деяких із них повністю — від зародження до відмирання — розгорнулася на очах нині живих людей. На відміну від поклоніння Ісусові, про зародження якого не збереглося надійних джерел, весь перебіг подій у розвитку карго-культів відбувався на наших очах (хоч навіть у їх випадку деякі деталі було втрачено). Напрошується захопливе припущення, що християнський культ, найпевніше, виникав так само і з такою самою блискавичною швидкістю поширився на ранньому етапі свого розвитку.

Найбільш авторитетним джерелом відомостей про карго-культи для мене слугує книга «Пошуки в раю» Дейвіда Еттенборо, люб’язно подарована автором. Усім їм притаманні однакові закономірності — від перших культів, які виникли ще в ХІХ столітті, до більш відомих випадків, які розвинулися в повоєнний час. У кожному випадку острів’ян приголомшували дивовижні пожитки білих прибульців, які з’являлися на острові — чиновників, солдатів і місіонерів. Мабуть, тубільне населення ставало жертвою Третього закону Артура Кларка: «Будь-яка достатньо розвинена технологія не відрізняється від магії».

Острів’яни зауважили, що білі люди, користуючись усіма цими дивами, самі їх ніколи не виготовляють. А коли щось ламається, його просто кудись відправляють, а натомість прибуває заміна у вигляді «карго» (вантажу) корабля або згодом літака. Жодна біла людина не була помічена за виготовленням або ремонтом речей. Мало того, білі прибульці взагалі нічим не займалися, що видавалося б корисною роботою (сидіння за столом і перекладання папірців, було, напевно, одним із ритуалів їхньої релігії). Таким чином, «карго» з усією очевидністю мало надприродне походження. Цей висновок підтверджувався деякими діями білих людей, які неможливо було витлумачити інакше, як релігійні церемонії:

Вони ставили височенні стовпи, до яких кріпили дроти; сиділи біля невеликих коробок, з яких мерехтіли вогники й лунали дивні звуки та придушені голоси; переконували місцеве населення вдягатися в однакове вбрання і крокувати в ньому туди-сюди — більш безплідне заняття навіть важко вигадати. І тоді на тубільця сходить осяяння, яке пояснює всі ці таємниці. Незбагненні дії білих людей і є ритуалами, за допомогою яких вони переконують богів надіслати їм іще карго. Тому якщо тубільці теж хочуть отримати карго, їм слід повторювати те саме.

Вражає те, що схожі карго-культи незалежно виникали на островах, відокремлених один від одного великою географічною та культурною відстанню. Дейвід Еттенборо розповідає, що

антропологи виявили два окремі спалахи культу на Новій Каледонії, чотири — на Соломонових островах, чотири — на Фіджі, сім — на Нових Гебридах та понад п’ятдесят — на Новій Ґвінеї. Більшість із них з’являлися незалежно й не мали між собою жодного зв’язку. Послідовники більшості цих релігій вірили, що їхній конкретний месія в день кінця світу принесе їм цінний «вантаж» (карго).

Незалежне виникнення такої великої кількості схожих між собою культів свідчить про те, що маємо справу з якимись універсальними характеристиками людської психіки.

Один знаменитий карго-культ досі існує на острові Танна, що в архіпелазі Нові Гебриди (з 1980 року називається Вануату). Його послідовники поклоняються месії на ім’я Джон Фрам. Найдавніша згадка цього імені в офіційних державних документах фіксується лише 1940 року. Але, попри такий відносно недавній час, на сьогодні не відомо, чи ця особа реально існувала. В одній легенді розповідається, що Джон Фрам був невисокий на зріст, говорив тонким голоском, мав світле волосся і носив пальто з блискучими ґудзиками. Він виголошував дивні пророцтва й зі шкури ліз, аби налаштувати тубільців проти місіонерів. Урешті-решт, він повернувся до предків, пообіцявши урочисте друге пришестя з величезним «вантажем». Серед його апокаліптичних об’явлень тубільці згадували про «страшне лихо, під час якого гори зрівняються із землею, а долини засипляться42; старі знову стануть молодими, а хвороби вивітряться з тіл; білих людей буде назавжди вигнано з острова; а «вантажі» продовжуватимуть надходити у великих кількостях, тож нікому нічого не бракуватиме».

Та найбільше органи влади занепокоїло інше пророцтво Джона Фрама, який буцімто сказав, що під час свого другого пришестя принесе острів’янам нові монети із зображенням кокоса. Тому їм належить позбутися всіх грошей, викарбуваних білими людьми. Як наслідок, 1941 року кожен намагався будь-як спекатися грошей, витрачаючи їх на все, що траплялося під руку; люди припинили працювати, а економіка острова зазнала серйозної шкоди. Колоніальна адміністрація кинула за ґрати головних баламутів, але не могла нічого вдіяти, щоб придушити культ та повернути людей до місіонерських церков і шкіл, які відтак пустували.

Трохи пізніше з’явилося нове вчення про те, що Джон Фрам став королем Америки. Як на те, саме в цей час на Нові Гебриди висадилися американські військові частини, у складі яких — о диво! — виявилися чорні чоловіки, котрі, на відміну від острів’ян, не бідували, а

мали стільки ж «вантажу», як і білі солдати. Дике збудження пронеслося островом. День кінця світу близько! Кожен готувався до пришестя Джона Фрама. Один із призвідців заявив, що месія прибуде з Америки на аероплані, тож сотні чоловіків негайно взялися вирубувати чагарники в центрі острова, щоб розчистити смугу для приземлення літака.

Біля посадкової смуги звели бамбукову диспетчерську вежу, в якій перебували «авіадиспетчери» з дерев’яними навушниками на головах. На «злітно-посадковій смузі» поставили кілька бутафорських літаків, які мали привернути увагу Джона Фрама та спонукати його приземлити свій літак на острові.

Молодий Дейвід Еттенборо навідався на острів Танна в 1950-ті роки разом з оператором Джеффрі Маліґеном, щоб вивчити культ Джона Фрама. На острові вони виявили велику кількість слідів цієї релігії і таки змогли познайомитися з її верховним священиком — чоловіком на ім’я Намбас. Намбас по-приятельськи називав свого месію Джоном і стверджував, що регулярно спілкується з ним по «радіо». Цим «радіоджоном» була стара жінка, обмотана на талії електричним дротом, яка впадала в транс і белькотіла якісь незрозумілі нісенітниці, які Намбас тлумачив як слова Джона Фрама. Намбас навіть заявив, що наперед знав про прихід Еттенборо, бо його попередив про це Джон Фрам по «радіо». Гість попросив подивитися, як працює «радіо», але отримав очікувану відмову. Тоді перейшов на іншу тему, запитавши, чи сам Намбас коли-небудь бачив Джона Фрама:

Намбас упевнено закивав.

— Я бачить його багато раз.

— Який же вигляд він має?

Намбас тицьнув пальцем у мене:

— Він вигляд як ти. Він біле обличчя. Він високий. Він жити на Південна Америка.

Сказане ним суперечило легенді про невисокий зріст Джона Фрама. Але такі речі стаються з легендами в процесі їх еволюції.

Острів’яни вірять, що Джон Фрам повернеться 15 лютого, але не знають, якого року. Тому щороку 15 лютого його послідовники збираються на релігійну церемонію, щоб урочисто зустріти месію. Поки що він не повертався, але вони не впадають у відчай. Дейвід Еттенборо запитав одного з послідовників культу на ім’я Сем:

— Але ж, Семе, минуло вже дев’ятнадцять років відтоді, як Джон пообіцяв, що прибуде вантаж. Обіцянка обіцянкою, але ж вантажу досі немає. Хіба дев’ят­надцять років — не задовго?

Сем відірвав очі від землі й поглянув на мене.

— Якщо ви можете дві тисячі років чекати на прихід Ісуса Христа, а він не з’являтися, то я можу почекати Джона й більш ніж дев’ятнадцять років.

У книзі Роберта Бакмена «Чи можна бути добрим без Бога?» цитується схожа блискуча відсіч адепта культу Джона Фрама, яку він дав канадському журналісту через сорок років після візиту Дейвіда Еттенборо.

1974 року архіпелаг відвідали королева Єлизавета та принц Філіп, після чого з постаттю принца повторилася історія культу Джона Фрама (зверніть увагу, як швидко можуть змінюватися окремі елементи в процесі релігійної еволюції). Принц — привабливий чоловік, який, мабуть, виглядав імпозантно у своїй білій морській уніформі та з плюмажем на шоломі. Тож не дивно, що об’єктом поклоніння став саме він, а не королева, хоч, звісно, не слід забувати, що для культури острів’ян значно важче було б прийняти божество жіночого роду.

Не хочу сильно роздувати тему карго-культів Океанії, але вони наочно нам демонструють, наскільки швидко релігійні культи можуть виникати фактично з нічого. Зокрема, вони дають підстави для чотирьох важливих висновків про зародження релігійних рухів загалом, які я зараз лаконічно викладу. По-перше, культи можуть виникати з дивовижною швидкістю. По-друге, вони швидко замітають сліди свого походження. Джон Фрам, якщо це взагалі реальна людина, був сучасником живих острів’ян. Третій висновок випливає з факту незалежного зародження однакових культів на різних островах. Систематичне вивчення подібностей між ними кидає світло на людську психіку, зокрема на її податливість до релігії. По-четверте, карго-культи схожі не тільки між собою, а й на давніші релігії. Можна здогадатися, що християнство та інші стародавні релігії, які поширилися на весь світ, зародилися як локальні культи десь так само, як поклоніння Джонові Фраму. Професор юдаїки Окс­фордського університету Ґеза Вермеш стверджує, що Ісус був лише одним із багатьох харизматичних лідерів, які з’явилися в тогочасній Палестині, оповитих ореолом схожих легенд. Більшість культів, започаткованих ними, відмерли. Єдиний, який уцілів, це той, який ми можемо побачити зараз. Із плином століть подальша еволюція (або меметичний добір, якщо вам більше до вподоби такий термін) відшліфувала його до стану вишуканої системи — чи, точніше, розмаїтої сукупності похідних систем, — які запанували на значних частинах сучасного світу. Смерть харизматичних постатей нашого часу, наприклад Гайле Селасіє, Елвіса Преслі та принцеси Діани, також пропонує чудові можливості для вивчення стрімкого піднесення культів та їхньої подальшої меметичної еволюції.

Фактично, це все, що я хотів би сказати власне про витоки релігії. У десятому розділі до цього додам ще один короткий екскурс у цю тему, коли обговорюватиму явище «уявного друга» дитинства як однієї з психологічних «потреб», які задовольняє релігія.

Витоки моралі часто виводять із релігії, і в наступному розділі ми критично розглянемо цю думку. Натомість я покажу, що походження моралі також можна вивчати крізь призму дарвіністського підходу. Так само, як раніше ми питали, яку еволюційну вигоду для виживання дає релігія, тепер те саме питання поставимо щодо моралі. Мало того, мораль, найпевніше, з’явилася раніше релігії. Як і з релігією, ми відступимо від початкової версії питання і переформулюємо його, з’ясувавши, що мораль теж найкраще пояснюється як побічний продукт дечого іншого.

34

Переклад з англ. Дмитра Бурби. — Прим. перекл.

35

Я спершу повеселився, коли побачив у Колорадо на бампері автомобіля наклейку «У центрі уваги — сім’я, але не моя», проте згодом зрозумів, що не все так весело. Деяким дітям потрібен захист від індоктринації з боку їхніх батьків (про це див. дев’ятий розділ).

36

Див. мою критику небезпечного наркотика «геяріл»: R. Dawkins, ‘Gerin Oil’, Free Inquiry 24: 1, 2003, 9—13.

37

Переклад Дмитра Паламарчука (Шекспір Вільям. Твори в шести томах. Т. 3. — К.: «Дніпро», 1985. — С. 326). — Прим. перекл.

38

Це не мій жарт. Див. книгу: «1066 and All That».

39

Алюзія на рядок із вірша Вільяма Батлера Єйтса «Він бажає собі небесного вбрання». В оригіналі: «Ступай легенько — на мої ступаєш сни» (переклад Олександра Мокровольського; Єйтс Вільям Батлер. Вибрані твори. — К.: «Юніверс», 2004. — С. 64). — Прим. перекл.

40

Особливо серед представників моєї національності, які навіть по-своєму розуміють французьку фразу «Voici l’anglais avec son sang froid habituel» («А це англієць зі своєю нерозлучною подругою — застудою» замість правильного перекладу «А це англієць зі своєю типовою холоднокровністю»). Цей приклад узято з книги «Ламана французька» Фредеріка Пірсона, у якій можна знайти й інші перли на кшталт перекладу «coup de grâce» («смертельний удар») як «газонокосарка».

41

Різні напрямки й жанри мистецтва також можна вважати альтернативними мемплексами, позаяк митці переймають ідеї та мотиви у своїх попередників, а нові мотиви закріплюються завдяки тому, що добре сплітаються з іншими. Фактично, предметом академічної історії мистецтва, яка прискіпливо вивчає розвиток художньої техніки та символізму, є мемплекси. Окремі елементи приймалися або відкидалися, залежно від інших мемів мемплексу, серед яких нерідко траплялися релігійні меми.

42

Порівн. з Ісая 40:4: «Всякий видол нехай заповниться, а всяка гора й горб нехай униз подадуться». Ця паралель не обов’язково свідчить про якусь фундаментальну особливість людської психіки чи юнгівське «колективне несвідоме». Просто острови вже давно кишіли місіонерами.