Місто дівчат

Розділ двадцять п’ятий

1944 рік добігав кінця. Мені виповнилося двадцять чотири.

Я далі від ранку до ночі працювала на військовій корабельні. Не пам’ятаю, щоб я брала бодай один вихідний.

Я відкладала добрі гроші зі своєї платні, але падала з ніг від утоми, та й витрачати їх не було на що. У мене заледве вистачало сил, щоб грати вечорами в кункен із тіткою Пеґ та Олів. Не раз, добираючись додому з корабельні, я засинала й прокидалася аж у Гарлемі.

Усі вже ледве дихали. Сон перетворився на дорогоцінний скарб, про який усі мріяли, але ніхто його не мав.

Ми знали, що виграємо війну, бо всюди тільки й говорили про те, якого прочухана наші давали німцям і японцям, але не знали, коли вона скінчиться. Та це, звісно, нікого не зупиняло від безкінечних теревенів, даремних пліток і здогадів.

Війна закінчиться до Дня подяки, казали всі довкола.

До Різдва, казали всі довкола.

Та вже настав 1945 рік, а війна все ще тривала.

У нашому театрі при кафетерії «Семмі» ми далі по десять разів на тиждень вбивали Гітлера під час пропагандистських спектаклів, але йому це, схоже, зовсім не заважало.

Не хвилюйтеся, казали всі, до кінця лютого війна скінчиться. На початку березня моїм батькам прийшов лист від брата, який перебував на авіаносці десь у південній частині Тихого океану. Той писав: «Скоро почуєте, як усі заговорять про капітуляцію. Я в цьому не сумніваюся».

То була остання звістка, яку ми від нього отримали.

Я певна, що ти, Анджело, ліпше за всіх знаєш історію авіаносця «Франклін». І мені соромно визнати, що я навіть не здогадувалася, як називався корабель, на якому служив мій брат, поки нас не повідомили, що 19 березня 1945 року в нього влучив пілот-камікадзе і вбив Волтера та ще понад вісімсот вояків. Волтер, як людина відповідальна, жодного разу не написав назви корабля у своїх листах, щоб не розкрити державну таємницю, якби ті потрапили до рук ворога. Я знала тільки те, що він служив на великому авіаносці десь в Азії і обіцяв, що війна невдовзі закінчиться.

Звістку про його смерть отримала мама. Вона якраз їздила верхи на полі біля нашого будинку, коли побачила, як під’їзною алеєю промчав старий чорний автомобіль, в якого одні з дверцят були чомусь білі. Він проїхав повз неї надто швидко — по доріжці з гравію так не їздять. То було незвичне видовище, бо жителі села знали, що біля коней, які пасуться, краще їхати повільно. Але мама впізнала той автомобіль.

Він належав Майку Румеру, телеграфісту з «Вестерн Юніон». Мама зупинилась і спостерігала, як Майк із дружиною вийшли з автівки й постукали у двері її будинку.

Румери не належали до кола людей, з якими спілкувалася моя мама. Вони не мали жодної причини стукати у двері Моррісів, крім однієї: напевно, прийшла телеграма і її зміст був такий невтішний, що телеграфіст вирішив особисто повідомити новину, прихопивши зі собою дружину, яка, вочевидь, мала по-жіночому делікатно втішити згорьовану сім’ю.

Мама побачила все це й відразу про все здогадалася.

Мене завжди цікавило, чи не виникло в неї бажання розвернути коня й махнути під три чорти у протилежному керунку — куди-небудь, лиш подалі від жахливих новин. Але мама була не з таких людей. Вона зіскочила з коня й дуже повільно повела його за собою до будинку. Пізніше мама пояснила мені: їй здавалося, що сидіти верхи в такий емоційний момент було б нерозважливо. Я виразно уявляю, як вона обережно ступає, як акуратно веде коня. Вона достеменно знала, щó чекає на неї на порозі, і не квапилася опинитися з цим віч-на-віч. Поки їй не вручили телеграму, її син був живий.

Румери могли на неї зачекати. І зачекали.

Коли мама дійшла до ґанку, місіс Румер, у якої по обличчю текли сльози, розпростерла руки.

Мама, певна річ, і не думала з нею обійматися.

Батьки навіть не влаштували похорону.

По-перше, не було тіла, щоб його поховати. У телеграмі нам сповістили, що лейтенанта Волтера Морріса поховали в морі з усіма військовими почестями. Також нас просили не повідомляти назви Волтерового корабля чи місця його дислокації друзям і родичам, щоб випадково «не пособити ворогам», так наче наші сусіди у Клінтоні, штат Нью-Йорк, були диверсантами і шпигунами.

Мама не хотіла похорону без тіла. Вона вважала, що так не годиться. А батько був такий розбитий люттю й горем, що не міг нікого бачити під час трауру. Свого часу він різко виступав проти участі Америки в цій війні й сварився з Волтером, щоб той не йшов служити. А тепер відмовлявся проводити церемонію і вшановувати те, що держава відібрала в нього його найдорожчий скарб.

Я поїхала додому й тиждень провела з батьками. Я зробила для них усе, що могла, але вони майже зі мною не розмовляли. Я запитала їх, чи вони хочуть, щоб я залишилася з ними у Клінтоні — і я б справді залишилася, — але вони глянули на мене як на чужу. Що їм з того, залишусь я в Клінтоні чи ні? Хай там як, але я зрозуміла, що батьки хотіли, аби я поїхала геть і не витріщалася від ранку до вечора на їхнє горе. Моя присутність, схоже, тільки нагадувала їм, що їхній син мертвий.

Якщо вони колись шкодували, що в них забрали не ту дитину — що краще, благородніше дитя пішло від них, а менш достойне лишилося, — я готова їм це пробачити. Часом у мене самої виникала така думка.

Коли я поїхала, батьки знову занурились у тишу.

Гадаю, зайве казати, що вони вже ніколи не були такими, як раніше.

Волтерова смерть збила мене з ніг.

Присягаюся, Анджело: я ні на секунду не припускала, що мій брат може бути пораненим чи загинути на війні. Звучить дурнувато й наївно, але якби ти знала Волтера, то зрозуміла б, звідки у мене взялася така впевненість. Він завжди був такий розумний, такий сильний. Мав бездоганне чуття. За всі роки, що він займався спортом, жодного разу не травмувався. Ровесники вважали його таким собі напівгероєм. Хіба могло з ним статися щось погане?

Ба більше, я анітрохи не хвилювалась і за тих вояків, які підпорядковувалися Волтерові, — хоча він сам хвилювався. (У листах додому брат писав, що його тривожило тільки одне: безпека і бойовий дух його хлопців.) Я вирішила, що всі, хто служив із Волтером Моррісом, були у безпеці. Бо він про них дбав.

Але проблема, звісно ж, полягала в тому, що Волтер не був головний. Так, на той час він уже став лейтенантом, але кораблем командував не він. На чолі стояв капітан Леслі Ґерес. Він і був проблемою.

Але ж ти й без мене знаєш цю історію, правда, Анджело?

Принаймні я так припускаю.

Вибач, серденько, але я справді не знаю, чи розповідав тобі батько все до кінця.

Ми з тіткою Пеґ самі справили Волтерові похорон у Нью-Йорку, в невеличкій методистській церкві неподалік від театру «Лілея». Пастор, який за багато років потоваришував із тіткою, погодився відправити коротку службу за моїм братом, хай навіть від нього не лишилося останків. Нас зібралося зовсім мало, але мені було важливо зробити бодай щось у пам’ять про Волтера, і тітка Пеґ мене підтримала.

До церкви прийшли, звісно ж, тітка Пеґ та Олів: стали по обидва боки від мене, наче дві опори. Містер Герберт прийшов. Дядька Біллі не було: він перебрався назад у Голлівуд за рік до того, коли його бродвейський спектакль «Місто дівчат» урешті-решт вичерпав себе. Прийшов містер Ґершон, цензор з корабельні. Місіс Левінсон, піаністка з кафетерію «Семмі», теж. Уся родина Ловцкі. («Уперше бачу стільки євреїв на похороні в методистів», — зауважила Марджорі, обвівши поглядом залу. Її слова викликали в мене усмішку. Дякую, Марджорі.) Кілька давніх друзів тітки Пеґ. Една й Артур Вотсони не прийшли. Мабуть, у цьому не було нічого дивного, хоча, скажу чесно, я таки думала, що Една прийде — принаймні щоб підтримати тітку Пеґ.

Хор заспівав «Споглянув він і на горобця», а я плакала й плакала і ніяк не могла зупинитися. Мене охопила шалена туга за Волтером — не так за братом, якого я втратила, як за братом, якого я ніколи не мала. У мене не лишилося милих серцю згадок про цю авторитетну постать, з якою я начебто розділила свою юність, — хіба кілька щемких, поцяткованих сонцем дитячих спогадів про те, як ми удвох каталися на поні (хтозна, чи навіть ті спогади були правдиві). Може, якби мої батьки менше від нього очікували — якби дозволили йому бути звичайним хлопчиськом, а не нащадком аристократів, — ми були б собі нерозлучними друзями і звіряли б одне одному таємниці. Але не склалося. А тепер Волтера не стало.

Я проплакала всю ніч, але вранці пішла на роботу.

У той час багато людей мусили так чинити.

Ми плакали, Анджело, а потім ішли працювати.

12 квітня 1945 року помер Рузвельт.

Я почувалась так, ніби відійшла ще одна близька мені людина. Я заледве могла пригадати часи, коли в нас був інший президент. Хоч що про того чоловіка думав мій батько, я його любила. Багато хто його любив. А в Нью-Йорку його любили всі Наступного дня на корабельні панувала похмура атмосфера. У кафетерії «Семмі» я завісила сцену тканиною для прапора (ми нею затуляли вікна), а наші актори декламували уривки Рузвельтових промов. Наприкінці виступу один із металургів — смаглявий і сивобородий карибець — зненацька встав і заспівав «Бойовий гімн республіки». Голосом Поля Робсона. Ми всі теж підвелися й мовчки стояли, поки його пісня струшувала стіни меланхолійною жалобою.

На пост президента квапливо, тишком-нишком і без зайвого пафосу, провели Трумена.

Ми всі працювали ще наполегливіше.

Війна вперто не закінчувалася. 28 квітня 1945 року обгорілий покручений корпус авіаносця, на якому служив мій брат, заплив до Бруклінської військової корабельні. Авіаносець «Франклін» сяк-так прокривуляв через півсвіту і під командуванням жменьки моряків, якось подолавши Панамський канал, прибув до нашого «шпиталю». Дві третини команди були мертві, поранені або пропали безвісти.

На пристані авіаносця зустрічав військовий оркестр, який грав похоронний марш, а ще тітка Пеґ і я.

Ми стояли й віддавали честь пораненому кораблю — братовій домовині, — який плив, скільки мав сил, додому, щоб його полагодили. Але, дивлячись на ту почорнілу випотрошену купу металу, навіть я розуміла, що такого не полагодить ніхто.

7 травня 1945 року Німеччина нарешті капітулювала.

Однак японці ще трималися, і то дуже міцно.

Того тижня ми з місіс Левінсон написали для наших робітників пісню «Один поліг, один лишився».

Ми працювали далі. 20 червня 1945 року в гавань Нью-Йорка увійшла «Квін Мері», що привезла чотирнадцять тисяч американських вояків, які поверталися додому з Європи. Ми з тіткою Пеґ пішли їх зустрічати на пірс номер дев’яносто у Верхньому Вест-Сайді. Тітка зробила зі старих декорацій плакат і на звороті написала: «Агов, ТИ! Вітаємо ВДОМА!».

— А кого саме ви вітаєте вдома? — запитала я.

— Усіх до одного, — відповіла вона.

Спочатку я вагалася, чи варто мені йти з нею. Думка про те, що я бачитиму, як тисячі хлопців повертаються додому, але Волтера між ними нема, здавалася нестерпною. Але тітка Пеґ наполягла.

— Так буде краще для тебе, — сказала вона. — І для них теж, а це ще важливіше. Їм потрібно бачити наші обличчя.

Зрештою, я була рада, що пішла. Дуже рада.

То був чарівний день на початку літа. Я жила в Нью-Йорку понад три роки, але ще не втратила чутливості до краси мого міста такого бездоганного пообіддя, коли небо синє-синє, в один із тих лагідних, теплих днів, коли не можеш не відчувати, що все місто тебе любить і бажає тобі тільки щастя.

Моряки й вояки (і медсестри!) запаморочливою святковою хвилею вихлюпнулися на пристань. Їх зустріла радісними вигуками велика юрба, серед якої були й ми з тіткою Пеґ — невеличка, але сповнена захвату делегація. Ми по черзі махали плакатом і кричали, аж захрипли. Оркестр на причалі тарабанив гучні версії популярних пісень. Військові підкидали в повітря кульки, які виявилися зовсім не кульками, а надутими презервативами. (Зрозуміла це не тільки я — мене розпирав сміх, коли матері, які стояли довкола, як могли стримували своїх дітлахів, щоб ті їх не піднімали.) Один довготелесий невиспаний моряк зупинився біля нас і пильно на мене поглянув.

А потім широко усміхнувся і сказав із грубим південним акцентом:

— А що то за місто, крихітко?

Я усміхнулася у відповідь.

— Ми називаємо його Нью-Йорк, моряче.

Він тицьнув пальцем на будівельні крани по той бік пристані й мовив:

— Непогане буде, коли закінчать.

А потім обійняв мене за талію і поцілував — точнісінько так, як на славнозвісному знімку на Таймс-сквер у День перемоги над Японією. (Того року багато всього відбулося.) Але на тій фотографії не видно реакції дівчини. Мене завжди цікавило, що вона відчула в ту мить. Мабуть, ми ніколи про це не дізнаємося. Але можу сказати тобі, щó під час того поцілунку — довгого, вмілого і ще й якого пристрасного — відчула я.

Що ж, Анджело, той поцілунок мені сподобався.

Дуже сподобався. Я поцілувала моряка навзаєм, а тоді ні з того ні з сього розплакалася і вже не могла стриматися.

Ткнулася носом у його шию, притулилася до нього й обмила його сльозами. Я плакала за своїм братом і за всіма хлопцями, яким не судилося повернутися додому. Плакала за всіма дівчатами, які втратили своїх коханих і свою юність.

Плакала, бо ми стільки років пожертвували цій пекельній, нескінченній війні. Плакала, бо була до біса втомлена. Плакала, бо так скучила за поцілунками з хлопцями — і хотіла перецілувати їх усіх! Але хто захоче таку древню двадцятичотирилітню каргу? Плакала, бо день був такий прекрасний, і світило сонце, і все було чудесно, і все було так несправедливо.

Думаю, моряк не чекав такого, коли схопив мене у свої обійми. Але він був молодець і відразу зорієнтувався.

— Сонечко, — шепнув він мені на вухо, — ти більше не будеш плакати. Нам пощастило.

Він міцно тримав мене й чекав, поки виллються всі мої сльози, аж поки я врешті не опанувала себе. Тоді розтулив обійми й, усміхнувшись, сказав:

— То, може, ще разок, що скажеш?

І ми поцілувалися знову.

Минуло ще три місяці, поки японці капітулювали.

Але в моїх спогадах, оповитих літнім персиковим серпанком, війна закінчилася саме в ту хвилину.