Місто дівчат

Розділ двадцять четвертий

Наступного ранку я прокинулася у старих добрих апартаментах дядька Біллі. Тільки цього разу я була в ліжку сама. Ні Селії, ні похмілля, ні катастроф.

Скажу чесно: самій у великому ліжку було дуже добре.

Деякий час я прислухалася, як прокидалася «Лілея». Звуки, яких я вже не сподівалася почути знову. Обурено стукотіли труби: хтось, мабуть, наповнював ванну. Деренчали два телефони: один нагорі, другий унизу, в конторі. Від щастя мені аж запаморочилося в голові. Я накинула халат і пішла зварити собі кави. За кухонним столом застала містера Герберта — той, як завжди, сидів у майці, втупившись у записник, пив свою каву без кофеїну й вигадував жарти для майбутньої вистави.

— Доброго ранку, містере Герберт! — привіталася я.

Він підвів голову і — не може бути! — усміхнувся.

— Бачу, вас відновили на посаді, міс Морріс, — сказав він. — Чудово.

Пополудні того ж дня я разом із тіткою Пеґ та Олів опинилася на Бруклінській військовій корабельні, щоб ознайомитися з майбутньою роботою.

З Мідтауну ми поїхали підземкою до станції на Йорк-стріт, а там пересіли на трамвай. Наступні три роки я їздила цим маршрутом майже кожного дня за будь-якої погоди.

Разом із десятками тисяч інших працівників, які переходили зі зміни до зміни як за годинником. Добирання набридало, а часом просто забирало всі сили. Але того першого дня все було для мене нове й цікаве. Я була вбрана у стильний бузковий костюм (перший і останній раз я одягнула таку гарну річ у таку брудну, засмальцьовану діру) і гарно вклала волосся.

Я підготувала всі папери, щоб мене офіційно прийняли на роботу до військово-морського флоту (Управління корабельнями й портами; категорія: кваліфікована працівниця). Платили сімдесят центів за годину — то були величезні гроші для дівчини мого віку. Мені навіть видали персональні захисні окуляри, хоча моїм очам ніколи не загрожувало нічого серйознішого, ніж іскорки від цигарок тітки Пеґ, які летіли мені в лице.

То мала бути моя перша справжня робота, якщо не враховувати служби в батьковій конторі у Клінтоні, якої враховувати таки не варто.

Я хвилювалася перед зустріччю з Олів. Мені досі було страшенно соромно за свої вибрики і за те, що їй довелося витягувати мене з пазурів Волтера Вінчелла. Я боялася, що вона сваритиме мене чи зневажатиме. Того ранку ми з нею вперше опинилися наодинці. Ми втрьох — вона, тітка Пеґ і я — зібралися їхати на корабельню і вже спускалися сходами надвір. Тітка мусила побігти нагору, бо забула термос, і ми з Олів залишилися на хвилину удвох на сходовій клітці між другим і третім поверхами театру. Я вирішила скористатися нагодою і вибачитися, а ще подякувати їй за те, що вона так благородно мене врятувала.

— Олів, — почала було я. — Я перед вами у великому боргу…

— Ой, Вівіан, — перебила вона мене. — Та досить уже мусолити цю тему.

І на тому все закінчилося.

У нас було чим займатися, і ми не мали часу на всякі дурниці. А займатися ми мали ось чим.

Військові хотіли, щоб ми ставили по два спектаклі на день на Бруклінській корабельні, у жвавому кафетерії на березі затоки Воллебаут-Бей. Хочу тобі сказати, Анджело, що корабельня була гігантська й робота кипіла там, як ніде на світі. У її приміщеннях, які займали понад вісімдесят гектарів, від початку війни цілоденно трудилося майже сто тисяч робітників. На корабельні діяло більш як сорок кафетеріїв, і ми відповідали за «розваги й просвіту» тільки в одному з них. У кафетерії номер двадцять чотири, що його усі називали «Семмі». (Я так і не зрозуміла чому. Може, через те, що там готували стільки семмі — тобто сендвічів. А може, тому, що шеф-кухаря звали містер Семюелсон?) «Семмі» годував тисячі людей на день, подаючи в’ялим, втомленим робітникам гори в’ялої, втомленої їжі. Нашим завданням було розважати виснажених працівників, поки ті їли. Проте ми були не просто артистами, а ще й пропагандистами. Флот передавав через нас інформацію і натхнення. Ми повинні були повсякчас підтримувати й розпалювати злість до Гітлера й Гірогіто (ми стільки разів убили Гітлера у стількох різних скетчах, що я впевнена: ми снилися тому чолов’язі в кошмарах, дарма що він був аж у Німеччині). А ще нам треба було дбати про те, щоб робітники не забували про наших хлопців за океаном: ми нагадували їм, що халявити — означає наражати американських моряків на небезпеку. Мусили попереджати, що шпигуни на кожному кроці і що язик мій — ворог мій. Давати їм уроки з техніки безпеки й повідомляти останні новини. А до того всього ще й мали справу з військовими цензорами, які не раз сиділи в першому ряду під час наших виступів і стежили за тим, щоб ми не відхилялися від курсу партії. (Моїм улюбленим цензором був добряк на ім’я містер Ґершон. Ми з ним провели стільки часу разом, що мало не поріднилися. Мене запросили на бар-міцву його сина.) Ми мали за обов’язок передавати всю цю інформацію робітникам двічі на день по тридцять хвилин.

Три роки поспіль.

І при цьому дбати про те, щоб наші матеріали були свіжі й веселі, а то глядачі закидали б нас недоїдками. («Як же добре знову повернутися до роботи», — радісно сказала тітка Пеґ, коли аудиторія вперше нас обсвистала. По-моєму, вона сказала це щиро.) Робота була жахлива, невдячна, виснажлива, до того ж влаштовувати «театр» ми мали із самого мізеру, який знайшовся для нас на флоті. У кафетерії стояла невелика сцена чи то радше платформа, збита з грубих соснових дощок. Ні куліс, ні сценічного освітлення ми не мали, а нашим «оркестром» було дешеве піаніно, на якому грала місцева божа кульбабка місіс Левінсон, яка (сама не розумію як) так гучно тарабанила по клавішах, що музику чули аж на Сендс-стріт. За реквізит нам слугували ящики з-під овочів, а за гримерку — закуток на кухні за посудомийкою.

Наших акторів важко було назвати найкращими з найкращих. Більшість представників театрального світу Нью-Йорка або поїхали на війну, або після її початку знайшли добре оплачувану роботу на заводах і фабриках. А це означало, що шукати людей ми могли тільки серед тих, кого Олів не дуже лагідно називала «немічними й розгубленими». (На що тітка Пеґ теж не дуже лагідно відповідала: «А хіба в інших театральних трупах не такі грають?».)

Отож ми імпровізували. Чоловіки за шістдесят грали юних кавалерів. Огрядні немолоді жінки виконували ролі інженю та хлопців. Ми не мали можливості платити нашим виконавцям стільки, скільки вони могли заробити на заводі, тому постійно втрачали акторів і танцюристів — ті йшли не далі як на ту саму корабельню. Сьогодні якась молода дівчина співала пісню на сцені, а завтра вже обідала у «Семмі», одягнувши комбінезон і заховавши волосся під хустинку. Вона носила в кишені гайковий ключ, а за кілька днів мала отримати солідну зарплату. А варто було дівчині раз потримати в руках солідну зарплату, як затягнути її знову під світло прожектора було майже неможливо — та й ми навіть не мали прожектора.

Моїм основним обов’язком було, певна річ, пошиття костюмів, але час від часу я ще й писала сценарії, а раз чи два навіть складала тексти пісеньок. Робота була важка як ніколи. Бюджет мій був мізерний, а через війну у всій країні бракувало потрібних матеріалів. І не тільки тканин — ґудзиків, замків і гачків з петлями теж неможливо було дістати.

Я стала шалено винахідлива. У мить найбільшого осяяння я скроїла маринарку для короля Італії Віктора Емануїла ІІІ зі шматка двоколірного жакардового дамаску, що його видерла одного ранку з трухлявого, просидженого дивана, який стояв на розі Десятої авеню й Сорок четвертої вулиці й чекав, поки його вивезуть на сміттєзвалище. (Не буду брехати, ніби той костюм гарно пахнув, але наш король виглядав справді як король, а це вже не абищо, коли врахувати, що його роль грав старий чоловік із запалими грудьми, який за годину до спектаклю готував квасолю на кухні «Семмі».) Зайве казати, що я стала завсідницею «Імперії вживаних речей Ловцкі», ще затятішою, ніж до війни. Марджорі Ловцкі, яка тепер вчилася у старшій школі, стала моєю партнеркою-костюмеркою. Людиною, яка залагоджувала всі мої питання. Ловцкі отримали контракт на постачання одягу й тканин для війська, тож навіть у них було мало з чого вибирати, але все одно їхня крамниця залишалася найліпшою в місті. Я ділилася з Марджорі своєю платнею, а вона відбирала й притримувала для мене найкращі матеріали. Без її допомоги я б ніяк не впоралася зі своїми обов’язками, чесно.

Поки тягнулася війна, між нами, попри різницю у віці, виникла щира приязнь, і невдовзі я почала вважати її своєю подругою — щоправда, трохи незвичайною.

Досі пам’ятаю, коли ми з Марджорі вперше викурили одну цигарку на двох. У розпал зимових холодів я вийшла на вантажний майданчик на складі її батьків, щоб перепочити від порпання у контейнерах і спокійно покурити.

— Даси затягнутися? — почувся голос збоку.

Я озирнулась і побачила малу Марджорі Ловцкі — її сорок три кілограми були закутані в одну з тих до безглуздя громіздких єнотових шуб, які хлопці зі студентського братства вдягали на футбольні матчі у 1920-х роках. На голові вона мала капелюх поліцейського з канадської королівської кінної поліції.

— Не дам я тобі цигарки, — сказала я. — Тобі всього шістнадцять!

— Не всього, а вже, — відповіла вона. — Я десятий рік курю.

Вражена, я поступилася й простягнула їй цигарку. Марджорі затягнулася — напрочуд уміло — і сказала:

— Не подобається мені ця війна, Вівіан.

У погляді, яким вона дивилася у провулок, відображалася світова скорбота. Мені аж смішно стало.

— Я нею незадоволена.

— Незадоволена, кажеш? — я стримувалася, аби не розсміятися. — Ну тоді роби щось! Напиши жорсткого листа своєму конгресменові. Поговори з президентом. Поклади цій війні кінець.

— Просто я стільки чекала, коли нарешті подорослішаю, а тепер виявилось, що нема ради чого дорослішати, — пояснила вона. — Одна тільки війна, війна, війна і робота, робота, робота. Я вже не маю сили.

— Війна скоро закінчиться, — мовила я, хоч сама в цьому сумнівалася.

Вона ще раз глибоко затягнулася і сказала, вже зовсім іншим голосом:

— Усі мої родичі в Європі у біді. Гітлер не заспокоїться, поки не позбудеться їх усіх до останнього. Мама навіть не знає, де тепер її сестри з дітьми. Тато цілими днями висить на телефоні з посольствами — намагається забрати своїх родичів сюди. Я часто для нього перекладаю. Але, по-моєму, їм ніяк не вдасться сюди вибратися.

— Ох, Марджорі. Мені так шкода. Це жахливо.

Я не знала, що ще сказати. Ситуація здавалася надто серйозною як для старшокласниці. Мені хотілося обійняти її, але вона була не з тих дівчат, яких таке могло втішити.

— Я у всіх розчарувалася, — мовила Марджорі після довгої паузи.

— У кому саме? — я думала, вона скаже «в нацистах».

— У дорослих, — відповіла вона. — У всіх дорослих. Як вони допустили, щоб світ зійшов з рейок?

— Не знаю, сонце. Але мені здається, там ніхто не знає, що робить.

— Бачу, що ні, — вона вимовила цю фразу перебільшено зневажливим тоном, шпурнувши викурену цигарку у провулок. — Якраз тому мені так хочеться скоріше подорослішати. Тоді я більше не залежатиму від милості людей, які уявлення не мають, що роблять. І що скоріше я візьму все у свої руки, то ліпше заживу.

— По-моєму, прекрасний план, Марджорі, — мовила я. — У мене, звичайно, ніколи не було жодного плану на життя, тому я не можу нічого сказати. Але звучить так, ніби ти вже про все подумала .

— У тебе ніколи не було плану? — Марджорі нажахано на мене глянула. — А як ти тоді жила?

— О Господи, Марджорі. Ти говориш точнісінько як моя мама!

— Ну бо якщо ти не можеш розпланувати собі життя, Вівіан, хтось мусить бути тобі за маму!

Я не стрималась і засміялася.

— Досить мене повчати, дитинко. Я ж тобі в няньки годжуся.

— Ха! Мої батьки ніколи б не залишили мене з такою безвідповідальною, як ти.

— От і правильно.

— Та я просто дражнюся, — сказала Марджорі. — Ти ж розумієш, правда? Ти ж завжди мені подобалася.

— Та невже? Завжди, кажеш? Це ж відколи — з восьмого класу?

— Агов, дай-но мені ще одну цигарку, — попросила вона. — На потім.

— Я б не мала цього робити, — відповіла я, та все ж простягнула їй кілька. — Тільки мамі не кажи, що я тобі постачаю сигарети.

— Відколи то мої батьки мусять знати, чим я займаюся? — запитала ця дивна мініатюрна дівчинка-підліток. Вона заховала цигарки у складках своєї гігантської шуби й підморгнула мені. — А тепер, Вівіан, скажи мені, за якими костюмами ти сьогодні прийшла, і я дістану для тебе все, що треба.

Нью-Йорк змінився з того часу, коли я вперше туди потрапила.

Фривольність померла — вижила тільки корисна й патріотична легковажність, як-от танці з вояками та моряками в «Солдатському клубі». Серйозність тягарем лягла на місто. Ми чекали, що нас із хвилини на хвилину атакують або вторгнуться до нас. Ми були впевнені, що німці розбомблять нас на порох — точно так само, як розбомбили Лондон. Почали відмикати електрику. На кілька ночей вимкнули світло навіть на Таймс-сквер, так що Велика біла вулиця стала темним згустком, що зблискував уночі — розкішно й чорно, наче кулька ртуті. Усі були в одностроях, а якщо й ні, то принаймні готові до служби. Навіть наш містер Герберт служив добровольцем протиповітряної оборони й вечорами обходив наш квартал у білому шоломі та з червоним нарукавником, що їх йому видав муніципалітет. (Щоразу, як він збирався виходити, тітка Пеґ казала: «Дорогий містере Гітлер, будь ласка, не бомбіть нас, поки містер Герберт не обійде всіх сусідів. Щиро, Пеґсі Б’юелл».)

Воєнні роки найдужче запам’яталися мені якимось всеохопним відчуттям брутальності. Ми, у Нью-Йорку, не страждали так сильно, як тисячі людей у всьому світі, але у нас більше не залишилося нічого вишуканого: ні масла, ні дорогої м’ясної вирізки, ні якісної косметики, ні модного одягу з Європи. Не залишилося нічого ніжного. Жодних делікатесів.

Війна була гігантським зажерливим колóсом, який відбирав у нас все: не тільки час і зусилля, а й олію, гуму, метал, папір, вугілля. А нам залишав самі рештки. Я чистила зуби кухонною содою. До останньої пари панчіх ставилася так дбайливо, наче ті були передчасно народженими немовлятами. (А коли їх таки спіткав кінець у середині 1943 року, я плюнула й почала щодня ходити у штанах.) У мене з’явилося стільки справ — а шампунь було так важко роздобути, — що я коротко постриглася (дуже подібно до стильної стрижки Едни Паркер Вотсон, скажу чесно) і вже ніколи волосся не відпускала.

Саме під час війни я врешті-решт стала нью-йоркеркою.

Нарешті я навчилася орієнтуватися в місті. Відкрила рахунок у банку й записалася до бібліотеки. У мене з’явився «свій» швець (він був дуже мені потрібен, бо тоді запровадили талони на шкіряне взуття) і «свій» стоматолог. Я заприятелювала зі співробітниками на корабельні, й після зміни ми разом вечеряли в дайнері «Камберленд». (Наприкінці вечері, коли містер Ґершон казав: «Народ, пускаємо капелюха», — я скидалася грошима разом з усіма й була дуже з того горда.) Так само під час війни я навчилася сидіти сама у барі чи в ресторані й не почуватися при цьому ніяково.

Багатьом жінкам це чомусь дається на диво важко, але мені таки вийшло. (Фокус у тому, щоб захопити зі собою книжку чи газету, попросити найкращий столик найближче до вікна і, тільки сівши, відразу замовити якийсь напій.) Коли я набила руку на цій справі, то виявила, що їсти на самоті коло вікна в затишному ресторані — одна з найбільших таємних насолод у житті. За три долари я купила велосипед у якогось хлопчиська з Пекельної кухні, і це придбання значно розширило межі мого світу. Свобода руху, як виявилося, була для мене всім.

Я хотіла бути впевнена, що в разі атаки зможу швидко вибратися з Нью-Йорка. Я каталася велосипедом по всьому місту — то був дешевий та швидкий спосіб залагоджувати всілякі справи — і десь глибоко в душі була певна, що за потреби зможу перегнати навіть Люфтваффе. Це створювало оманливе відчуття безпеки.

Я досліджувала просторий міський ландшафт. Годинами блукала містом, і то в дуже різний час. Особливо мені подобалося гуляти пізно ввечері й зазирати краєм ока у вікна, де жили своїм життям незнайомці. Люди вечеряли в такі різні години і в такі різні години працювали. Усі були різного віку, різної раси. Хтось відпочивав, хтось працював, хтось сидів на самоті, хтось святкував щось у галасливій компанії. Мені ніколи не набридало проходити повз ці сцени. Я насолоджувалася відчуттям, що я — всього лиш крихітна цятка у величезному океані душ.

Коли я була молодша, мені хотілось перебувати в самому центрі подій у Нью-Йорку, але поступово я зрозуміла, що якогось одного центру немає. Центр усюди — всюди, де люди живуть своїм життям. Це місто з мільйоном центрів.

Чарівне усвідомлення.

Під час війни я не упадала за чоловіками.

По-перше, їх було важко знайти, бо майже всі були за океаном. По-друге, я не мала настрою до забав. У новітньому дусі серйозності й самопожертви, що охопив Нью-Йорк, від 1942 до 1945 року я заховала свій сексуальний потяг подалі — так як ховають під простирадлами меблі, коли їдуть на відпочинок. (От тільки я не відпочивала, а працювала не покладаючи рук.) Невдовзі я звикла пересуватися містом без супутника. Я забула, що порядні дівчата гуляли ввечері попід руку з чоловіками. Це правило здавалося застарілим, та й дотримуватися його було неможливо.

Просто чоловіків бракувало, Анджело.

Бракувало рук.

Одного пообіддя на початку 1944 року я їхала на велосипеді через Мідтаун, коли помітила, що з торговельного пасажу вийшов мій колишній хлопець, Ентоні Роччелла. Я дуже здивувалася, коли побачила його лице, хоч мала би знати, що колись таки наткнуся на нього. Як підтвердить кожен мешканець Нью-Йорка, рано чи пізно на його вулицях наткнешся на кого завгодно. З цієї причини Нью-Йорк — найгірше місто для того, щоб завести собі ворога.

Ентоні анітрохи не змінився. Напомаджене волосся, жуйка в роті, самовпевнена посмішка на обличчі. Він не був у однострої — дивно як для здорового чоловіка його віку.

Напевно, він якось ухилився від служби. (Ще б пак!) Поруч із ним ішла дівчина — невисока мила білявка. Коли я його побачила, моє серце станцювало жваву румбу. Він був першим чоловіком за багато років, який викликав у мене хвилю бажання, хоч тут не було нічого дивного. Я різко загальмувала за десяток кроків від них і витріщилася просто на нього.

Мені хотілося, щоб він мене побачив. Але він мене не помітив. Або помітив, але не впізнав. (Коротко підстрижена і в штанах, я більше не була схожа на ту дівчину, яку він колись знав.) Зрештою, можливо й те, що він мене впізнав, але навмисно вирішив не звертати на мене уваги.

Тієї ночі мене спопеляла самотність. І — не буду брехати — жадоба сексу. Втім, я подбала про себе. На щастя, я вже цього навчилася. (Таке повинна вміти кожна жінка.) Ентоні я вже ніколи не бачила й не чула його імені. Волтер Вінчелл прогнозував, що хлопака стане кінозіркою. Але він так нею і не став.

Хоча — хто його зна. Може, він ніколи не завдавав собі клопоту бодай спробувати.

Буквально за тиждень-другий один із наших акторів запросив мене на благодійний вечір у готелі «Савой», на якому збирали пожертви для сиріт війни. Там мав виступати Гаррі Джеймс зі своїм оркестром, тобто вечір заповідався гарний, тож я переборола втому й таки пішла. Пробула я там недовго, бо нікого не знала й не мала з ким танцювати — жоден із чоловіків мене не зацікавив. Тож я вирішила, що піти додому й лягти спати буде веселіше. Проте на виході з бальної зали наткнулася — на кого б ти подумала? — на Едну Паркер Вотсон.

— Вибачте, — пробурмотіла я, та вже за мить мій мозок підказав мені, хто це.

Я зовсім забула, що вона жила в «Савої». Якби я про це пам’ятала, то нізащо не пішла б туди того вечора.

Една глянула на мене й не відвела очей. Вона була вбрана в коричневий костюм із м’якого габардину й елегантну помаранчеву блузочку. Через плече недбало перекинула сіру пелерину з кролика. Як завжди, мала бездоганний вигляд.

— Нічого страшного, — ввічливо усміхнулася вона.

Цього разу я анітрохи не сумнівалася, що мене впізнали.

Вона точно знала, хто я. Обличчя Едни було мені достатньо знайоме, щоб за маскою незворушного спокою я вловила миттєвий проблиск тривоги.

Я майже чотири роки ламала голову над тим, що скажу їй, якщо наші шляхи перетнуться. Але в ту хвилину я змогла тільки витиснути із себе «Едно» і простягнути до неї руку.

— Прошу пробачення, — сказала вона, — але я не впевнена, що ми знайомі. -- Вона обернулась і пішла геть.

Замолоду, Анджело, ми стаємо жертвами хибного уявлення про те, що час загоїть наші рани і що все рано чи пізно утрясеться. Але з віком пізнаємо сумну істину: дечого нам ніколи не вдасться залагодити. Деякі помилки не виправить ніщо — ні плин часу, ні найпалкіше бажання.

Я на власному досвіді переконалася, що це найважчий урок з усіх.

З певного віку ми всі ходимо цим світом у тілах, скроєних із таємниць, сорому, смутку і давніх незагоєних ран. Через усі ці страждання наші серця стають зболені й понівечені, та все ж ми сяк-так тягнемо лямку далі.