Місто дівчат

Розділ двадцять шостий

Спробую коротко розповісти тобі, Анджело, про наступні двадцять років мого життя.

Я жила у Нью-Йорку (ну звісно, де ж іще?), але то вже було не те місто, що колись. Стільки всього змінилося, ще й так швидко. Тітка Пеґ ще 1945 року попередила мене, що це неминуче. «Після війни все інакше. Я вже це бачила. Мудрі люди повинні бути готові до змін», — сказала вона.

Що ж, тут вона, безперечно, не помилялася.

Повоєнний Нью-Йорк був багатим, голодним, нетерплячим і щораз могутнішим звіром — надто у Мідтауні, де зносили цілі квартали старих особняків і контор, аби звільнити простір для нових офісних будівель і сучасних житлових будинків. Усюди доводилось пробиратися крізь гори каміння й уламків, так наче місто справді розбомбили. За наступні кілька років десятки розкішних закладів, куди ми із Селією Рей учащали свого часу, позакривалися, а на їхньому місці вибудували двадцять чотири хмародери. «Прожектор» зачинився. За ним «Даунбіт». «Лелека». Безліч театрів. Квартали, що колись мерехтіли яскравими вогниками, стали схожі на химерні криві роти, в яких половину старих зубів повибивали, а замість них то тут, то там потицяли блискучі коронки.

Однак найбільша зміна, принаймні в нашому тісному колі, сталася 1950 року. Театр «Лілея» зачинився.

І не просто зачинився — його знесли. Муніципалітет зруйнував нашу прегарну, криву, громіздку фортецю-театр, щоб звільнити місце для автобусного терміналу Портового управління. По суті, знесли цілий квартал. У триклятому радіусі автобусного терміналу, який став найгидкішим у світі, зруйнували все: театри, церкви, житлові будинки, ресторани, бари, китайські пральні, зали ігрових автоматів, квіткові крамниці, салони тату і школи. Зникла навіть «Імперія вживаних речей Ловцкі».

Розсипалася на порох просто перед нашими очима.

Добре, що бодай із тіткою Пеґ муніципалітет повівся як слід. За будівлю театру їй запропонували п’ятдесят п’ять тисяч доларів — непогані грошенята як на часи, коли більшість мешканців нашого району жили на чотири тисячі на рік. Я хотіла, щоб тітка боролася за свій театр, але вона сказала:

— Тут нема за що боротися.

— Не можу повірити, що ви так просто від нього відмовляєтеся! — залементувала я.

— Ти уявлення не маєш, від чого я можу відмовитися в житті, дитинко.

Тітка Пеґ таки правду казала — там дійсно не було за що боротися. Загарбуючи нашу дільницю, місто реалізовувало так зване право на конфіскацію, достоту таке зловісне й невідворотне, як воно звучить. Я довго бундючилася, але тітка сказала:

— Ти ризикуєш, коли опираєшся змінам, Вівіан. Коли щось закінчується, не заважай, нехай собі. Усе одно «Лілея» вже пережила свої дні слави.

— Неправда, Пеґ, — виправила її Олів. — «Лілея» ніколи не мала якихось там днів слави.

Кожна з них по-своєму мала рацію. Відколи скінчилася війна, наші справи кульгали: ми ледве заробляли на хліб. На спектаклі приходило ще менше людей, ніж завжди, а найталановитіші актори так і не повернулися до нас після війни.

(Скажімо, наш композитор Бенджамін вирішив залишитися в Європі й оселився в Ліоні з француженкою — власницею нічного клубу. Ми обожнювали читати його листи — у ролі імпресаріо й керівника оркестру він жив як у Бога за пазухою, — але за його музикою ми ой як сумували.) Крім того, місцеві глядачі переросли нас. Люди стали інтелігентніші, навіть у Пекельній кухні. Війна розчинила світ навстіж, і в повітрі завирували нові ідеї та смаки. Наші спектаклі застаріли ще тоді, як я тільки приїхала до міста, а тепер узагалі здавалися пережитками плейстоцену. Ніхто більше не хотів дивитися сльозливо-сентиментальні водевілі з піснями й танцями.

Тому справді: хоч які крихти слави мав колись наш театр, до 1950 року від них не лишилося й сліду.

Та все ж мені було дуже прикро.

Шкода, що автобусних терміналів я не змогла полюбити так сильно, як любила «Лілею».

Коли настав день демонтажу, тітка Пеґ наполягла на тому, щоб ми були присутні. («Боятися не можна, Вівіан, — сказала вона. — Мусиш побачити це від початку до кінця».) Отож того злощасного дня я стояла поруч із тіткою Пеґ та Олів і спостерігала за падінням «Лілеї». Я була геть не така мужня, як вони. Дивитися, як сталева куля цілиться у твою домівку й твоє минуле, у місце, де ти по-справжньому народилася на світ, — що ж, для цього потрібен був міцний хребет, якого в мене ще не було. Я не стрималась і розплакалася.

Найважчий момент настав не тоді, коли обвалився фасад будівлі, а коли зруйнували внутрішню стіну вестибюля.

Раптом перед очима постала стара сцена, така, якою ніхто не мав її бачити: гола й беззахисна перед жорстоким, черствим зимовим сонцем. Усю її вбогість витягнули на світло й виставили напоказ.

Утім, тітці Пеґ вистачило сил, щоб це витримати. Вона навіть не здригнулася. Та жінка була зі страшенно міцного матеріалу. Коли сталева куля розтрощила все, що могла, вона, усміхнувшись, мовила:

— Хочу сказати тобі одну річ, Вівіан. Я ні про що не шкодую. Змалечку я щиро вірила в те, що займатися все життя театром — дуже весело. І повір мені, дитинко, так воно й було.

За компенсацію від муніципалітету тітка Пеґ із Олів купили невелику гарну квартиру у кварталі Саттон-плейс. Після цього в тітки навіть лишилося досить грошей, щоб платити сяку-таку пенсію містерові Герберту, який перебрався до своєї доньки у Вірджинію.

Тітці Пеґ та Олів подобалося їхнє нове життя. Олів пішла працювати в місцеву старшу школу секретаркою директора — на посаду, для якої вона була народжена. Та сама школа найняла тітку Пеґ, щоб та завідувала драматичним гуртком. Обидві, схоже, були цілком задоволені змінами. Новий (чи то пак новісінький) будинок, де містилася їхня квартира, мав ліфт, і це було дуже зручно, бо тітка Пеґ із Олів були вже немолоді. А ще там сидів консьєрж, з яким тітка могла теревенити про бейсбол. («Досі моїми консьєржами були безхатченки, які спали під авансценою “Лілеї”!» — жартувала вона.) Дві биті голови, вони звикли до нового життя. Принаймні точно не скаржилися. Та все ж, як на мене, є щось гірке у тому, що «Лілею» зруйнували саме 1950 року — того ж року, коли тітка Пеґ із Олів купили перший телевізор у свою сучасну нову квартиру. Золота епоха театру явно добігла кінця. Хоча тітка й це передбачила.

— Рано чи пізно телебачення вижене нас усіх, — спрогнозувала вона, уперше побачивши, як воно працює.

— Звідки ви знаєте? — запитала я.

— Бо навіть мені воно подобається більше за театр, — відверто визнала тітка Пеґ.

Ну а щодо мене, то після смерті «Лілеї» я втратила і дім, і роботу. Сім’ю, з якою могла розділити щоденне життя, теж втратила. До тітки Пеґ та Олів я переїхати не могла. Не в моєму віці. Надто соромно. Треба було самій будувати своє життя. Але мені стукнуло двадцять дев’ять, я була незаміжня, без вищої освіти — що то могло бути за життя?

Я не переймалася тим, чи зможу себе прогодувати. Заощаджень я мала досить, працювати вміла. Я вже встигла зрозуміти, що допоки матиму при собі швейну машинку, кравецькі ножиці, мірну стрічку навколо шиї і подушечку для голок під рукою, з голоду не помру. Питання було в тому, яке взагалі життя на мене чекає?

Урешті-решт мене врятувала Марджорі Ловцкі До 1950 року ми з Марджорі Ловцкі стали нерозлучними подружками. Хто б міг подумати, що ми з нею заприятелюємо?

Але всі ці роки вона дбала про мене, виловлюючи для мене скарби з бездонних контейнерів Ловцкі, а я, своєю чергою, з насолодою спостерігала, як це дівчисько росло й перетворювалося на харизматичну, цікаву молоду жінку. Щось у ній було дуже особливе. Марджорі, певна річ, завжди була особлива, але після війни у ній розквітла творча сила, сповнена мало не атомної енергії. Вона далі божевільно виряджалася — то як мексиканська бандитка, то як японська гейша, — але при цьому знайшла свою нішу. Марджорі вчилася у школі мистецтв Парсонса, жила з батьками й керувала сімейною справою, підробляючи як художниця. Вона багато років пропрацювала у крамниці «Бонвіт Теллер» — малювала романтичні ілюстрації для реклам одягу, що їх публікували в газетах. А ще — діаграми для медичних журналів. Одного разу — той випадок добре мені запам’ятався — на замовлення туристичної агенції вона проілюструвала путівник Балтимором із жахливою назвою «То ви їдете до Балтимора!». Словом, Марджорі уміла все і ніколи не втрачала можливості заробити зайву копійку.

Марджорі виросла й стала молодою жінкою — не тільки творчою, оригінальною і працьовитою, а й сміливою і кмітливою. Коли муніципалітет оголосив, що зноситиме наш квартал і її батьки вирішили взяти компенсацію й перебратися у Квінз, люба Марджорі Ловцкі раптом опинилася в такому самому становищі, що й я: без дому і без роботи. Та замість скаржитися на свою долю, Марджорі прийшла до мене з простою, добре продуманою пропозицією. Вона запропонувала об’єднати зусилля і жити й працювати разом.

Її план — і тут я маю наголосити, що ця ідея цілком і повністю належала їй — звучав так: весільні сукні. Дослівно Марджорі сказала ось як: «Усі виходять заміж, Вівіан. Треба діяти».

Вона запросила мене на обід у «Автомат» — поговорити про свою ідею. Було літо 1950 року, будівництво автобусного терміналу Портового управління було неминуче, а наш маленький світ мав от-от завалитися. Проте Марджорі (вбрана як перуанська селянка — у п’ять вишитих камізельок і спідниць одна на одну) аж світилася від рішучості й захвату.

— А що я можу вдіяти з тим, що всі виходять заміж? — запитала я. — Зв’язати їм руки й ноги?

— Ні. Допомогти їм. Якщо ми зможемо їм допомогти, то добре на них заробимо. Дивись. Я цілий тиждень сиділа й малювала у відділі весільних суконь у «Бонвіт Теллері». І слухала, про що там розмовляли. Продавці скаржились, що не встигають із замовленнями. А клієнтки без кінця нарікали, що їм нема з чого вибрати. Ніхто з дівчат не хоче виходити заміж в такій самій сукні, як у всіх, але вибір невеликий.

Я навіть чула, як одна дівчина сказала, що якби вміла, то сама пошила б собі сукенку, тільки щоб та була оригінальна.

— Ти хочеш, щоб я вчила дівчат шити весільні сукні? — запитала я. — Та більшість з них і кухонної рукавиці не пошиє.

— Ні. Я хочу, щоб весільні сукні для них шили ми.

— Але вже повно людей їх шиє. Це ціла окрема індустрія, Марджорі.

— Так, але ми можемо шити гарніші сукні. Я малюватиму ескізи, а ти шитимеш. Ми ж розуміємося на тканинах ліпше за всіх, ну хіба ні? А нашим коником буде перешивання старих сукенок на нові. Ми з тобою добре знаємо, що старий шовк і атлас ліпші за все, що тепер привозять. Я знаю людей і зможу діставати матеріали з цілого міста. Та слухай — я і з Франції зможу їх гуртом закуповувати: там такий голод зараз, що люди продають все, що мають. А ти шитимеш з того всього сукні, з якими ті, що продають у «Бонвіт Теллері», і близько не зрівняються. Я бачила, як ти відпорювала зі старих скатертин хороше мереживо для костюмів. Так само можна шити облямівку й фату, правда? Будемо шити унікальні весільні сукні для дівчат, які не хочуть тих однакових, що продаються в універсальних крамницях. Ми не будемо штампувати їх як на конвеєрі, а шитимемо на замовлення. Першокласні сукенки. Ти ж умієш таке, правда?

— Вживаної, старої весільної сукні ніхто не вдягне, — сказала я.

Та щойно я це промовила, як одразу ж згадала свою подружку Меделін у Клінтоні ще на початку війни. Меделін, для якої я пошила весільну сукенку, розпоровши дві старі шовкові сукні її бабусь і скроївши з них одну. Сукня вийшла неймовірна.

Побачивши, що я починаю вловлювати її ідею, Марджорі продовжила:

— Ось як я собі це уявляю. Ми відкриваємо власне ательє. Ти зі своїм почуттям стилю облаштуєш його так, щоб усе виглядало розкішно й модно. Зробимо акцент на тому, що привозимо всі матеріали з Парижа. Люди таке люблять. Вони куплять усе на світі, аби лиш було написано, що то з Парижа. Та й це не буде повна брехня, бо дещо справді приїжджатиме із Франції. Те, що приїжджатиме воно в ящиках із лахміттям, нікому не треба знати. Я добуватиму серед тих ганчірок скарби, а ти з тих скарбів шитимеш іще ліпші.

— То ти хочеш відкрити крамницю?

— Ні, Вівіан. Ательє. О Боже, та звикни вже до цього слова. Крамниці в євреїв, а в нас буде ательє.

— Але ж ти єврейка.

— Ательє, Вівіан. Ательє. Повторюй за мною. А-те-льє. Навчись вимовляти це слово легко й невимушено.

— А де ти хочеш його відкрити? — запитала я.

— Десь біля Ґрамерсі-парку, — відповіла вона. — Той район завжди буде елітний. Хотіла б я побачити, як муніципали пробують знести тамтешні будинки! Ідею елітності — ось що ми продаватимемо людям. Ідею елегантності. Я назву салон французькою: L’Atelier. Мені впала в око одна будівля в тому районі. Батьки пообіцяли віддати мені половину компенсації за нашу крамницю, коли її зруйнують, та й правильно, бо я з пелюшок гарувала на них. Тої половини мені якраз вистачить, аби купити місце, яке я придивилася.

Я спостерігала за тим, як її думки бігли наввипередки, і, чесно кажучи, мені стало трохи страшно. Бо ті не бігли, а мчали галопом.

— Будинок, який мені сподобався, — на Вісімнадцятій вулиці, за один квартал від парку, — вела далі Марджорі. — Три поверхи, на першому вітрина. Нагорі дві квартири. Невеликі, але милі. Можна вдавати, ніби це маленький салон на тихій вуличці в Парижі. Ось яку атмосферу нам треба створити. Будинок у непоганому стані. Я знайду людей, які його підрихтують. Ти зможеш жити на третьому поверсі. Ти ж знаєш, як я ненавиджу сходи. Тобі сподобається — у твоїй квартирі є мансардне вікно. Навіть два вікна.

— Ти хочеш, щоб ми купили цілий будинок, Марджорі?

— Ні, серденько, я хочу, щоб я його купила. Я знаю, скільки в тебе грошей у банку. Не ображайся, Вівіан, але ти і в Парамусі нічого не купиш, не те що на Мангеттені. Зате ти можеш вкласти гроші у нашу справу, щоб вийшло п’ятдесят на п’ятдесят. Однак будинок куплю я. Витрачу все до останнього цента, але я не проти спустити на нього геть усе. Я точно не збираюся платити за оренду — я що, емігрантка якась?

— Ну так, — відповіла я. — Емігрантка.

— Емігрантка чи ні, а єдиний спосіб заробити в цьому місті — володіти нерухомістю, а не продавати одяг. Спитай Саксів — вони в курсі. Спитай Ґімбелів — ті теж. Хоча ми й на продажі одягу зароблятимемо, тому що завдяки твоїм і моїм талантам наші весільні сукні будуть просто фантастичні. Словом, Вівіан, я хочу, щоб я купила будинок, щоб ти шила сукенки, щоб ми керували салоном і щоб ми обидві жили нагорі. Такий мій план. Пропоную жити разом і разом працювати. Все одно інших ідей у нас нема, хіба ні? Просто скажи, що ти згідна.

Я глибоко й серйозно замислилась над її пропозицією — секунди зо три, — а тоді сказала:

— Добре. Я згідна.

Якщо тебе, Анджело, цікавить, чи стало це рішення колосальною помилкою, то я тобі скажу: ні, не стало. Можу відразу розповісти, як усе склалося: ми з Марджорі десятиліттями шили неймовірні весільні сукні, заробляли достатньо багато, щоб добре жити, дбали одна про одну так, наче були близькими родичками, і я досі живу в тій самій будівлі. (Я вже стара, знаю, але не хвилюйся: мені ще вистачає сил підніматися сходами.)

Об’єднати зусилля з Марджорі Ловцкі й узятися разом із нею за спільну справу було найрозумнішим рішенням у моєму житті. Деколи інші люди справді мають ліпші ідеї, як тобі влаштувати своє життя, ніж ти сама.

Утім, нам було нелегко.

Весільні сукні, як і костюми, не шиють, а проектують.

Вони мають бути приголомшливі, тому й зусиль треба до них докласти приголомшливих. Мої сукні забирали особливо багато часу, бо я не мала рулонів чистих, свіжих тканин. Перешити нову сукню зі старої (чи, як у моєму випадку, з кількох старих) важче, бо спочатку треба розпороти стару, а фасон нової залежатиме від того, скільки матеріалу вдасться отримати. Крім того, я працювала зі зношеними делікатними тканинами — з далеко не новим шовком і атласом, з давніми павутинами мережива, — а поводитися з ними треба було особливо обережно.

Марджорі приносила мені мішки старих весільних суконь і сукенок для хрещення, роздобутих бозна-де, а я ретельно їх перебирала й залишала ті, з якими можна було працювати. Часто тканини вже пожовкли від старості, а сукенки мали плями на корсеті. (Ніколи не давайте нареченій келих з червоним вином!) Тож найперше я замочувала сукні у крижаній воді з оцтом, щоб їх відчистити. Якщо пляму неможливо було вивести, я мусила її вирізати й подумати, чи вдасться врятувати бодай щось зі старої матерії. Чи, скажімо, краще вивернути сукню і використати тканину як підкладку. Не раз я почувалася гранувальницею діамантів, бо намагалася зберегти цінність оригінального матеріалу, відшліфувавши усі ґанджі. Далі поставало питання, як пошити унікальну сукенку.

До певної міри, весільна сукня — така сама, як і всі, й складається з трьох простих елементів: корсет, спідниця й рукави.

Однак за своє життя я скроїла з отих трьох елементів тисячі сукенок, зовсім не схожих одна на одну. Мусила скроїти, бо кожна наречена хотіла відрізнятися від решти.

Тому робота була складна, так, і вимагала немалих фізичних і творчих зусиль. Я мала помічниць, які трохи полегшували мені життя, але так і не знайшла жодної, яка б уміла те, що й я. Заповзявшись шити для нашого ательє тільки бездоганні сукні, я сиділа за машинкою до ночі, аби впевнитися, що кожна з них — довершений витвір. Якщо наречена напередодні весілля казала, що хоче більше перлин на корсеті чи менше мережива, я сиділа після півночі й то все перешивала. Така делікатна робота вимагає терплячості, як у черниці. Треба вірити, що річ, яку ти створюєш, — священна.

На щастя, сталося так, що я в це вірила.

Найскладніше у пошитті весільних суконь — це, звісно, спілкуватися із замовницями.

За своє життя я пропонувала свої послуги стільком нареченим, що навчилася розрізняти найдрібніші нюанси, пов’язані з родинним походженням, статками і владою, а найголовніше — я зрозуміла, що таке страх. Я побачила, що дівчата, які збираються заміж, завжди бояться. Вони бояться, що не достатньо кохають своїх наречених або, навпаки, що кохають їх надто сильно. Бояться сексу, який на них чекає, або сексу, що мав лишитися позаду. Бояться, що весільна забава піде не так, як треба. Бояться, що на них дивитимуться сотні очей — або що не дивитимуться, якщо їхня сукенка буде паскудна чи якщо дружка виглядатиме гарніше за наречену.

Я розумію, Анджело, що в історичному масштабі ці проблеми зовсім дріб’язкові. Ми тільки-но пережили світову війну, на якій загинули мільйони людей, а життя ще багатьох мільйонів було зруйнувано просто на їхніх очах. Ясно, що супроти цього хвилювання знервованої нареченої — ніяка не катастрофа. Але страх є страх — і він напружує й без того натягнуті нерви. Я взяла собі за ціль пом’якшувати страх і напругу наречених, наскільки це було мені під силу. І тому за роки праці в нашому ательє навчилася насамперед допомагати наляканим жінкам: ставити їхні потреби на перше місце й задовольняти їхні бажання.

І ця наука почалася одразу, щойно ми відкрили салон.

У перший тиждень до нас прийшла молода жінка. У руках вона тримала вирізку з нашою рекламою в «Нью-Йорк Таймс». (Марджорі намалювала двох гостей на весіллі, які милуються стрункою нареченою. Одна жінка каже: «Така ніжна сукенка! Вона з Парижа її привезла?» А друга відповідає: «Майже! Її пошили в L’Atelier, а там найгарніші сукні в місті!»)

Дівчина явно хвилювалась. Я принесла їй склянку води й показала кілька суконь, над якими тоді працювала. Вона відразу вподобала пишну, немов безе, сукенку, схожу на пухнасту літню хмару. Та була мов дві краплі води подібна до сукенки, в яку була вбрана струнка, як лебідка, наречена, зображена на нашій рекламі. Дівчина торкнулася омріяної сукні і аж розплилася на лиці від бажання. У мене стиснулося серце. Я знала, що та сукня їй не личитиме. Дівчина була низенька і кругленька — у такій сукенці вона б виглядала як зефірка.

— Можна її поміряти? — запитала вона.

Але я не могла цього допустити. Якби вона вдягнула її і глянула у дзеркало, то відразу побачила б, який безглуздий має вигляд, пішла б геть із мого салону й більше ніколи б не повернулася. Та це ще не найгірше. Мене не дуже хвилювало те, що я не продам сукню й не зароблю грошей. Мене турбувало ось що: я знала, що відображення у дзеркалі зачепить почуття дівчини — і то глибоко зачепить, тому хотіла вберегти її від цього.

— Сонечко, — якомога лагідніше сказала я, — ти дуже гарна. Але мені здається, що саме ця сукня тебе прикро розчарує.

Вона засмутилася. А тоді випростала свої плечики і мужньо сказала:

— Я знаю чому. Бо я дуже низенька, правда? І товста. Я так і знала. Буду опудалом на власному весіллі.

Було в її словах щось таке, що вкололо мене просто в серце. Вразливість невпевненої у собі дівчини в салоні весільних суконь — ось усе, що треба, аби відчути дрібні, але такі жахливі прикрощі життя. Мені відразу стало шкода ту дівчину й захотілося їй допомогти, щоб вона більше ні секунди не страждала.

Крім того, Анджело, я ще ніколи не працювала зі звичайними жінками. Я роками шила вбрання для професійних танцюристок і акторок. І не звикла до простих дівчат з їхньою сором’язливістю й надуманими вадами. Багато жінок, з якими я досі мала справу, були закохані у свої фігури (і мали на це всі причини) й хотіли, щоб на них дивилися.

Я звикла до жінок, які скидали одяг і радісно витанцьовували перед дзеркалом, а не до тих, що кривилися від свого відображення.

Я забула, що на світі є не тільки марнославні дівчата.

Того дня перша ж відвідувачка мого салону дала мені зрозуміти, що пошиття весільних суконь геть відрізнятиметься від роботи в театрі. Бо юна істота перед моїми очима була не розкішною артисткою, а звичайною людиною, яка хотіла розкішно виглядати у день свого весілля й не знала, як цього домогтися.

А я знала.

Їй потрібна була проста сукня по фігурі, в якій вона б не губилася. Пошита з креп-атласу, щоб гарно лягла, але не обтискала. І не сліпучо-біла, бо дівчина мала рум’яне лице.

Ні, її сукня мала бути ніжнішого, кремового кольору, щоб згладити контраст. Їй потрібен був вінок із квітів, а не довга фата, що — знову ж таки — затулила б її. Рукави на три чверті, аби підкреслити її гарні зап’ястя й долоні. Ніяких рукавиць!

До того ж, подивившись на неї у вуличному вбранні, я відразу зауважила, де в неї талія (точно не там, де вона стягнула пояском сукенку, в якій прийшла), і зрозуміла, що її весільна сукня має спадати від талії, щоб створити ілюзію фігури, схожої на пісочний годинник. А ще я відчувала, що дівчина була така скромна, така неймовірно сором’язлива й самокритична, що не стерпіла б навіть найменшого декольте. А от її щиколотки — о, їх ми могли показати. Я вже знала, яку сукню їй пошити.

— Ох, люба моя, — промовила я й буквально взяла її під своє крило. — Не хвилюйся. Ми про тебе подбаємо. З тебе вийде казково чарівна наречена. Обіцяю.

Так і сталося.

Скажу тобі ось що, Анджело: я полюбила всіх дівчат, для яких шила сукні в нашому ательє. Всіх до одної. Сплеск любові й турботи до кожної дівчини, яку я вдягала на весілля, був однією з найбільших несподіванок у моєму житті Я любила їх навіть тоді, коли вони були надто прискіпливі й вередували. Вважала їх красунями, навіть якщо їх важко було ними назвати.

Ми з Марджорі почали займатися цією справою найперше для того, щоб заробити грошей. Другою причиною для мене було бажання вправлятися у ремеслі, яке незмінно давало мені задоволення. Третьою — те, що я не знала, чим ще займатися в житті. Та я й не підозрювала, що ця справа подарує мені надзвичайну радість: потужну хвилю тепла й ніжності, яку я відчувала кожного-кожнісінького разу, коли через поріг салону переступала ще одна схвильована наречена й довіряла мені своє дорогоцінне життя.

Іншими словами, ательє подарувало мені любов.

І я була безсила проти неї, розумієш.

Вони всі були такі юні, такі налякані й такі милі моєму серцю.