X
Після сніданку, поки Фюльбер у “своїй” кімнаті сповідає грішників, я йду до“Материнства”, щоб осідлати Силача Й привчити його носити на собі вершника. Всімої зусилля майже намарні - Силач звик ходити тільки в упряжці і йому далеко щедо пристойного верхового коня. Рот у нього мало чутливий, він реагує на моїкоманди тільки тоді, коли йому заманеться, й зупинити його дуже важко. Менітакож незручно сидіти на його широкій спині, і я змушений широко розкидатиноги. Взагалі цей Силач такий неповороткий, що мені здається, коли сиджу наньому, ніби я середньовічний лицар. Бракує мені лише обладунку. Я певен, що цейвелетенський жеребець здатний носити вдвічі або втричі більшу вагу, ніж моя.Він дуже сильний, а коли мчить галопом, у мене враження, мовби я йду в атаку.У “Материнстві” я застаю Жаке й Момо, які вичищають із стійл, і, заходившисьсідлати Силача, завважую, що Момо настелив вдвічі більше соломи під Любоньку,ніж під інших двох кобил. Він не скривдив останніх, просто зайве кинув підЛюбоньку. Я сварюся на Момо, примушую його забрати назад половину підстилки.Картаючи Момо, як і щоранку, я йду до стійл перевірити роботу автонапувалок.Нам пощастило, що вода надходить до Мальвіля самопливом; якби ми розраховувалина роботу насоса, то після дня “Д”, коли зникла електрика, назавжди зосталися ббез води.Коли я входжу до Бурчиного стійла, як завжди, вона починає пустувати: штовхаємене в спину головою, кладе вогкі ніздрі мені на потилицю й починає пощипуватизубами рукав. Якби вона мала руки, то, мабуть, лоскотала б мене. Одночаснокраєчком ока вона стежить за куркою, яка ввійшла до стійла в дверці, що їх ялишив відчиненими. На щастя, я раніше вгледів курку й, перш ніж Бурканамірилася хвнцьнути її копитом, б’ю кобилу по крупу, а ногою відфутболюю нещасну курку, яка, гублячи пір’я, пурхає до дверей.Я дивлюся на Фюльберового сірого віслюка і на відро з водою, бо він стоїть утому єдиному стійлі, де немає автонапувалки. Коли віслюк напився, я беру впригорщу старої рукавички трохи ячменю, але цієї миті - як вона здогадалася, щов мене в руці зерно, й де переховувалася досі? - сам не знаю звідки з’являється наша ворона і б’є крильми біля моїх ніг. Обачно зробивши коло довкруж мене в своїй улюбленійпозі старого скупого горбаня із закладеними назад руками, вона злітає вгору,сідає мені на ліве плече й починає дзьобати мою долото, ні на хвилину неспускаючи з мене свого жвавого ока. Попоївши, вона не злітає з мого плечанавіть тоді, коли я йду сідлати Силача. Ворона не боїться Силача, але ніколи ненаважується заходити до стійла Бурки. Й тут я знову дивуюся: звідки вороназнає, що Бурка лагідна з людьми й вороже ставиться до птахів?Коли я пораюся біля Силача (ворона прогулюється по його широкій спині),приходить Мену доїти Смуглянку й з сусіднього стійла, навіть не бачачи мене,скаржиться, що їй ніхто не допомагає. Я кажу їй, що Фальвіна й М’єтта не можуть одночасно мити й витирати посуд, який зостався немитим післявчорашньої вечері, й доїти корову; до речі, набагато буде краще, коли коровудоїтимуть одні й ті самі руки. Після цього зауваження западає тиша, потім устійлі Мену лунає лайливе й нерозбірливе бурмотіння, в якому я ловлю лише слова“пристрасть”, “гарна повія” і “сідниці”, що дозволяє мені збагнути загальнийзміст.Я мовчу, а Мену висловлює інші претензії: що Фальвіна в моїй присутності вдає,ніби їсть неохоче, зате наїдається досхочу, коли зостається на самоті (язапитую себе, як це їй вдається, адже Мену все замикає на ключ). Потім Менукаже мені, що в нас незабаром скінчиться мило й цукор, тож треба буде попроситив Ла-Році, коли поведемо туди корову. Відтак, повернувшись до своєї улюбленоїтеми - про близьку Фальвінину смерть, Мену наперед описує мені її: мовляв,Фальвіна просто задушиться через свою ненажерливість.Я виводжу осідланого Силача зі стійла й бачу, що до нас іде Фальвіна, Менуприкушує язика. В сусідньому стійлі все чув Жаке, але я знаю: він нічого нерозповість бабусі. Й ось справді Фальвіна швиденько прямує до мене, бажаючипоказати переді мною свій запал до праці й перекинутися кількома словами, докия ще не сів на коня. Привітавшись, вона нарікає на погоду, я підтримую її.Після вибуху бомби небо сіре й холодне, не було ще жодного дощу, жодногосонячного промінчика. “Якщо ш так триватиме далі, все загине”, - мовитьФальвіна. Слова ці даремні, бо всі ми думаємо по сто разів на день про сонце,якого не бачимо, й про дощ, який не випадає. Це наш постійний страх після дняподії.Цієї миті з’являється Мену й грубим тоном наказує Фальвіні йти доїти корову.- Я подоїла вже Смуглянку, - каже Мену таким самим тоном, - лишилася Принцеса.Й затям, що від неї треба доїти не більше двох-трьох літрів, щоб залишилосящось ссати й Принцеві. А я йду сповідатися до Фюльбера.І вона, худа й гоноровита, йде. Я дивлюся, як віддаляється ця крихітна, дужекрихітна істота, швидко дрібочучи ніжками, до головної башти, й міркую собі:про які свої гріхи розповість Мену Фюльберові? Певний, що про свої грубощі зФальвіною й не згадає.Фальвіна, важко дихаючи, так само, як і я, дивиться вслід Мену, а згодом каже:- Коли подумаєш, то Мену занадто вже малесенька. Важить вона не більше сорокакілограмів, їй далеко до мене. У неї зовсім нема тіла. Уявити тільки, якщораптом вона захворіє й лікар (який лікар?) припише їй дієту, де в неївізьметься сила, щоб жити? Крім того, вона вже не молода. Вона старша за менена шість років, а шість років у нашому віці багато важать. Я не хотіла тобі,Емманюелю, казати, але відтоді, як я в Мальвілі, мені здається, що вона щебільше подалася. Стала дуже неуважна. Запам’ятай, що я кажу тобі: вона збожеволіє. Іноді зав’язую з нею розмову, але бачу, що вона нічого не втямить і не відповідає мені.Слухаючи Фальвіну, я вдаю, що хочу трохи розім’яти Силача, перш ніж сісти на нього, й відводжу Фальвіну вбік.- А я не збожеволію, - каже Фальвіна.Уже не вперше кожна з цих старушенцій говорить мені про смерть іншої. Спочаткуце розважало мене. А тепер засмучує. Я думаю про те, що людина - дивнестворіння, яке так легко бажає смерті своєму ближньому.Коли я йду знову від надбрамної башти до другої загорожі, тримаючи за вуздечкуСилача, а Фальвіна, засапавшись, силкується не відставати, бачу, як М’єтта переходить через звідний міст і простує до мене. З відстані сорока метрів,що розділяє нас, дуже зручно розгледіти її. Вона в полатаній, вицвілій, алечистенькій блузці, в коротенькій, також полатаній синій шерстяній спідничці,з-під якої визирають її голі коліна, взута вона в чорні гумові чобітки. Гомілкий передпліччя рук оголені в неї. М’єтта не мерзлячка, а я ледве зігріваюся в старих кавалерійських штанях іпуловері з відкритим коміром. Розкішне, схоже на бабусине, але дуже чорневолосся спадає їй на плечі, а лагідні очі, світячись тваринною невинністю,замилувано дивляться на мене; коли вона наближається до мене й цілує в обидвіщоки, притискається всім тілом - цим вона втішає не себе, а мене. Я вдячний їйза цю великодушність, бо знаю, як і всі мої товариші, що М’єтта не схильна до любострастя. Певен, якби нам вдалося заглянути в її наївнудушу, то ми зрозуміли б, що її дивує та пристрасть, яка спонукає чоловіківобіймати жінок.Фальвіна незграбно йде від нас, і тепер М’єтта починає пестити Силача. Мимохідь я завважую, звичайно, не без заздрощів,що вона цілує його в губи, чого ніколи не робить з чоловіками. Скінчившипестощі, вона стає переді мною й починає жестикулювати. Вона розповідає мені,що той (косі очі, схрещені руки) й вона (великим пальцем тицяє себе в груди),як і здогадувалася наперед (указівний палець лягає їй на чоло), кохалися (жест,що його описати неможливо). Це її обурює (з огидою кривиться), особливо він(схрещені руки), але найбільше її обурює те (знову кривиться), що він (косіочі, схрещені руки) запропонував їй (витягує обидві руки долонями вгору) піти зним (ногами вдає, що йде) до Ла-Рока (показує рукою в далечінь), щоб бути йомуза покоївку (вдає, що щось чистить і пере). Яке шахрайство! (Кладе на стегнакулаки, супить брови, з огидою копилить губу, ногами топче уявну гадюку). Вонавідмовилася (рішуче хитає головою) й кинула його (трохи відвертається,неприязно показує спину й ворушить ногами). Чи правильно вона зробила?Оскільки я, приголомшений Фюльберовою сміливістю, мовчу, вона знов повторюєсвій останній жест.- Авжеж, М’єтто, ти дуже правильно зробила, - кажу я, пірнаючи лівою рукою в її жорстке,гарне волосся й гладячи їй потилицю, а правою рукою знову примушую ходитиСилача, в якого уривається терпець. Вона одразу ж на льоту, не припиняючи ходи,кілька разів цілує мене в щоку, тицяючи вустами навмання, й мені навітьздалося, що зараз М’єтта поцілує мене у вуста, як Силача. Та ні, вона прямує до “Материнства”допомагати бабусі, звідти виходить Фальвіна, вона котиться, наче куля, доголовної башти, рівномірно похитуючи товстими стегнами.Мені здається, що Фюльбер передав куті меду й справа для нього обертаєтьсяпогано. Однак відкидаю ці думки й зосереджуюся на своєму завданні.Стрибнувши в сідло, ганяю Силача в дворі. До батога майже не вдаюся, бо певен,що Силачеві од нього зовсім не боляче, однак він удає, що приймає удари батога,як тяжку образу. За півгодини я вже весь мокрий від поту, стільки довелосявитратити сили, щоб приборкати цю велетенську тварину.Я стомився. Силач також. Я спішуюсь і веду жеребця до стайні. Раптом звідкілясьвиринає Колен і, зціпивши зуби, входить разом зі мною до стійла. Поки я скидаювуздечку й сідло і кладу їх на перегородку, він бере віхоть соломи й лютопочинає витирати жеребцеві бік, який вилискує потом. Я витираю з другого боку,але без люті, кидаючи час від часу погляд на нашого великого стрільця з лука, йчекаю, коли він нарешті озветься. Чекати мені доводиться не довго. За хвилинувін з гнівом каже, що бачився з Мейссоньє й Тома. Мейссоньє розповів йому, вкого М’єтта провела цю ніч. Я мовчки слухаю його, а коли він закінчує виливати свійгнів, намагаюсь заспокоїти. Починаю потерпати за Фюльбера, справа для якогообертається дуже погано. Може, спробувати якось зам’яти цей скандал і розстатися з ним без галасу?- Ти бачив Пейссу? - питаю я Колена.- Ні.- Якщо побачиш, нічого не кажи йому. Чуєш, не кажи.Він неохоче погоджується.Я даю йому легенького штурхана під лопатку й простую до головної башти, щобперевдягнутися.Біля звідного моста зустрічаю заклопотану Мену й зупиняюся. Мену підводить своюмаленьку голову й дивиться на мене блискучими жвавими очима.- Емманюелю, - мовить вона, - я хотіла розповісти тобі про те, що після сповідімені сказав Фюльбер. Він сказав, що турбується про наші душі й що, оскільки мисправді не зможемо щонеділі ходити до Ла-Рока на месу, бо це надто далеко, вінвважає, що мусить призначити свого вікарія до Мальвіля.Я вражено дивлюся на неї.- Я подумала, що це тобі не дуже сподобається і... Не дуже сподобається! Я добре розумію, що криється за цією турботою й,заскреготавши зубами, біжу нагору крученими сходами головної башти. Коли яопиняюся на другому поверсі, одні з двох дверей відчиняються, і з них усупроводі Пейссу виходить Фюльбер. На площадці стоїть Жаке, чекаючи своєїчерги.- Добридень, Емманюелю, - холодно вітається Фюльбер. Він уже знає, що я не маюнаміру сповідатися. - Чи зможу я зустрітися з тобою на кілька хвилин передмесою?- Чекатиму на тебе в своїй кімнаті, - відповідаю я. - Вона на третьому поверсі,ота, праворуч.- Гаразд, - каже Фюльбер.Моя дещо брутальна відмова зовсім не здивувала його, й він витонченим жестомзапрошує Жаке до кімнати.- Пейссу, чи не міг би ти мені зробити одну послугу? - питаю я товариша.- Охоче, - відповідає той.- Ходімо до сусідньої кімнати, там ти почистиш наші рушниці. Вище голову,друже! Чіткіше крок!Ці військові команди йому подобаються, й він охоче їх виконує. Я полегшенозітхаю. Не тому, що Пейссу почистить рупшиці, - вони вже чисті, - а тому, щозаберу його від друзів. Справа ж і так надто ускладнилася, і я не хочу, щоб іщей Пейссу завдав мені клопоту.Зайшовши до себе, я роздягаюсь до пояса. Весь час думаю про майбутню зустріч ісам себе заспокоюю. Висуваю шухляди й, намагаючись думати про щось інше, ззадоволенням вибираю собі сорочку. Сорочки - це моя слабість, їх у мене понаддві дюжини - вовняних, бавовняних і поплінових. Мену дбає про них, не дозволяє“комусь іншому” неохайно випрати їх чи спалити під час прасування.Не встиг я ще застебнути всі ґудзики, як хтось стукає в двері. Це Фюльбер. Вінзаходить, і погляд його падає на висунуті шухляди. Він просить мене дати йомуодну сорочку.Я задовольняю його прохання, до речі, дуже неохоче. Кожен має свої недоліки, я,наприклад, люблю свої сорочки. Правда, його сорочка вже не тримається купи, йвін дуже радий, що може скинути її і надягти одну з моїх.Я пропоную йому крісло біля письмового стола, а сам сідаю на канапу спиною довікна.- Дякую, Емманюелю, за сорочку, - з гідністю каже Фюльбер, застібає комірець,зав’язує сіру плетену краватку й уважно дивиться на мене, чарівно всміхаючись. Віндосить кмітливий. Навіть хитрий. Мабуть, відчуває, що тут щось не гаразд, щойого наміри опинилися під загрозою й що я являю для нього певну небезпеку: йогоочі, наче видовжені антени, обережно обмацують мене.- Ти дозволиш поставити тобі кілька запитань? - нарешті питає він.- Будь ласка.- В Ла-Році мені сказали, що ти без особливої довіри ставився до релігії.- Це правда. Без особливої довіри.- І що ти вів не зовсім праведне життя.Він пом’якшує свою фразу посмішкою, але я не відповідаю на неї.- А що в Ла-Році розуміють під словами “не зовсім праведне життя”?- Не зовсім праведне щодо жінок.Я розмірковую, як найдошкульніше йому відповісти. Але мені не хочетьсясваритись, і я добираю найзагальнішу фразу:- Ти й сам добре знаєш, Фюльбере, як важко такому крем’язневі, як ти або я, обійтися без жінки.По цих словах я підводжу очі й дивлюся на нього. Він немов закам’янів. Вдає зовсім байдужого. Навіть занадто байдужого. Бо мав би з огляду насвою “немилосердну хворобу” запротестувати проти кремезності, яку я йомуприписую.І раптом він усміхається.- Емманюелю, тобі не набридло відповідати на мої запитання? Я не хотів би, щобти подумав, ніби всупереч твоїй волі я сповідаю тебе.Я знову не відповідаю на його посмішку. Поважно, навіть трохи холодно кажу:- Ні, не набридло.- Коли ти востаннє був у божому домі?- Мені було тоді п’ятнадцять років.- Кажуть, що на тебе дуже впливав твій дядько, який був протестантом.Мене не заскочиш так зненацька, і я рішуче відкидаю підозру в єресі.- Дядько мій був протестант. А я - католик.- Однак ти охолов до релігії.- Так, але це було колись.- А тепер?- Ти сам це знаєш.Ці слова я вимовляю досить різко, і його гарні косі очі здивовано кліпають.- Емманюелю, - каже він гортанним голосом, - якщо ти натякаєш на своє читання“Старого завіту”, то я мушу сказати тобі, що, цілком визнаючи чистоту твоїхнамірів, не думаю, що це читання таке вже приємяе для твоїх товаришів.- Вони мене самі попросили.- Знаю, - каже він неаадоволено.Я мовчу, не прошу навіть пояснення. Втім, я й так усе розумію.- Я маю намір, - провадить далі Фюльбер, - висвятити в Ла-Році вікарія і зтвого дозволу призначити його в Мальвіль.Я дивлюся на нього, вдаючи, що мене це приголомшило.- Але ж, Фюльбере, як ти можеш призначити священика? Ти ж не єпіскоп.Фюльбер покірливо опускає голову.- Звісно, за нормальних часів я цього справді не міг робити. Але теперобставини змінилися. Церква мусить існувати далі. Бо що буде, коли я раптомпомру, же залишивши наступника?Це вже таке зухвальство, що я не можу більше стримуватися й посміхаюсь.- Звичайно, - кажу. - Звичайно. Я розумію, що жина неможливо вступити доКаорської вищої семінарії разом з Серрюр’є.І тут він себе видає. Хоч обличчя в нього незворупше, проте в очах на якусьмить спалахують лють і ненависть, що їх він ледве стримує. Я бачу, що він небоягуз. І що завжди готовий швидко відповісти навіть на найзухваліший виклик.- Ти ж знаєш, - провадить він далі надзвичайно спокійно, - що в часи зародженняцеркви єпіскопів обирали віруючі на зборах. Керуючись цим, я можу поставити наголосування віруючих Ла-Рока свого кандидата.- Мальвіля, - кажу я сухо. - Мальвіля, адже він буде в Мальвілі.Фюльбер не зважає на мої слова. Намагається знов стати на твердіший грунт.- Я звернув увагу, - веде вія далі неквапливо, - що ти не приходив сповідатися.Ти що, взагалі нв визнаєш сповіді?Знов спроба спіймати меее еа єресі!- Ну що ти, - бадьоро відповідаю я. - Просто мені особисто сповідь недопомагає.- Не допомагає? - вигукує він удавано здивовано.- Ні.Оскільки я більш нічого не додаю, він мовить трохи лагідніше:- Поясни, будь ласка.- Ну, коли мені навіть відпускають мої гріхи, я все одно картаю себе за них.- Отже, ти не хочеш сповідатися, - констатує Фюльбер.- Ні.- В такому разі я не знаю, чи зможу допустити тебе до святого причастя.- Чому?- Ти й сам добре знаєш, - наче батогом, хльостає він своїм приємним голосом, -що для того, аби одержати причастя, треба, щоб на сумлінні не було й тінігріха.- І все-таки ти трохи перебільшуєш, - кажу я. - До дня події чимало священиківу Франції не пов’язували причастя зі сповіддю.- Вони дужа помилялися! - рішуче відповідає Фюльбер.Він не розуміє моєї мовчанки, але провадить далі:- Не проси в, мене неможливого, Емманюелю. Як я можу причастити тебе, якщо твоєсумління не очищено від гріхів?- Гаразд, у такому разі, - кажу я, дивлячись йому в вічі, - ми помолимосьгосподові, щоб він простив їх нам. Я проситиму розгрішеяня за ті довгі роки,протягом яких не визнавав таїнства святої сповіді, а ти - за ніч, яку провів уМальвілі.Це найсидьнішиж удар, якого я можу йому завдати, не почавши сварки. Але,мабуть, Фюльбер великий нахаба, бо він вдає, шо нічого не почув.- Помолимось, Емманюелю, - каже він, трохи помовчавши. - Ми ніч і день новшиимолитися. А я, крім усього іншого, молитимуся й за те, щоб ти погодивсяприйняти до Мальвіля абата, якого я тобі пришлю.- Це залежить не тільки від мене, - жваво відповідаю я, - а від нас усіх. Всірішення ми ухвалюємо більшістю голосів, і коли я залишаюся в меншості, томирюся з цим.- Знаю, знаю, - каже Фюльбер і підводиться. Глянувши на годинника, додає: - Часуже подумати про месу.Я підводжуся й собі і називаю ціну, за яку ми можемо віддати корову в Ла-Рок.Коли я згадую про рушниці, Фюльбер зиркає на піраміду, яку Мейссоньє поставив умоїй кімнаті, дивується, що вона порожня, однак мовчить. А коли я кажу про двохкобил, він невдоволено кривиться.- Двох? - вигукує він і рвучко повертається до мене всім тілом. - Двох?! Меніздається, що це занадто, Емманюелю! Двох коней за одну корову? Та ще на додачуй рушниці. Твої умови здаються мені неприйнятними.Я холодно відказую:- Ці умови не мої, а всіх мешканців Мальвіля. Вони учора ввечері їх ухвалилиодностайно, і я не можу нічого змінити. Якщо вони тобі не підходять, то мирозірвемо угоду.Мої слова про розрив угоди вражають і приголомшують його. Я дивлюсь на нього йбачу, що він погодиться. Він не хоче повертатися до Ла-Рока з порожніми руками.Знову глянувши на годинника, він швидко виходить з моєї кімнати.Залишившись на самоті, я починаю, як казала моя мати, “чепуритися” на месу.Скидаю чоботи й кавалерійські штани і надягаю, кажучи словами Мену, “свійжалобний костюм”. Справді-бо: останнім часом у селі на одне весілля припадалоп’ять похоронів. Край наш вимирав.Розмовою з Фюльбером я задоволений, хоч і не дуже. Натиск я відбив і поклавкрай маневрам. Хоч і не висповідався, проте, певен, він не відмовитьсяпричастити мене, а тим паче інших.Обмін корови на двох кобил - один з найбільших успіхів, які можна записати намій рахунок. Я впевнений, що Фюльбер віддасть мені обох кобил. Хоч який вінкмітливий, однак він - городянин і не розуміє, що, вимінявши в нього дві кобилидо свого жеребця, я приберу до своїх рук весь транспорт у краї, що я триматимумонополію на вирощування коней, - найважливішу тяглову й військову силу.Фюльбер цим значно послабить свої позиції. А я, навпаки, зміцню. І тут, гадаю,ніщо не стане мені на заваді. Хіба, може, хтось в останню хвилину мене зрадить.Таку можливість відкидати не слід. Пригадую, якою ненавистю спалахнули в ньогоочі, коли я натякнув на його обман і ніч, проведену з М’єттою. Я мусив побити його карту, відкритися, відповісти на шантаж шантажем. Язнаю: такі люди цього не дарують.Коли я закінчую пов’язувати краватку, до кімнати вихорем влітає Тома. Щоки в нього палають, вінвесь тремтить. Не сказавши ні слова, біжить повз мене до гардероба, виймаєзвідти дощовика, шолом мотоцикліста, захисні окуляри, рукавиці й лічильникГейгера.- Куди це ти зібрався?- Барометр показує на дощ.- Не може бути! - кажу я, підбігаю до вікна й широко розчахую його.Небо, яке ще вранці було сіре, раптом покрилося хмарами, що завжди передуютьдощу. Однак після вибуху бомби ми так прагнули цього, що я вже сам собі не ймувіри.- А навіщо тобі це спорядження? - обернувшись, питаю Тома.- Хочу перевірити, чи дощ не радіоактивний.Я приголомшено дивлюся на нього й коли, нарешті, добуваю з себе голос, то непізнаю його, так він змінився.- А хіба він може бути радіоактивним? Адже після дня “Д” минуло стільки часу.- Звичайно. Якщо радіоактивний порох потрапив у стратосферу, то дощ повернейого на землю. І це буде катастрофа. Вода в нашій водонапірній баштізаразиться, пшениця, яку ти посіяв, також, і навіть ми, якщо потрапимо під цейдощ. Через кілька місяців, а може й років, ми всі помремо. Це буде нашаповільна смерть.Губи в мене пересохли від хвилювання. Я не уявляв собі цього; Як і всі вМальвілі, я жадав дощу, щоб він змочив землю й відродив на ній життя. І зовсімне думав, що він, навпаки, через кілька місяців може довершити справу,розпочату бомбою.Повільна смерть - жахлива річ. Мене поймає страх. Я не вірю в сатану, однак,якби вірив у нього, то мимоволі подумав би, що людина - це сатана!- Треба всім зібратися, - гарячково провадить Тома, - і сказати людям, щобніхто не виходив надвір, коли почнеться дощ.- А вони вже зібралися, - впевнено кажу я. - У великій залі на месу.- Тоді ходімо туди, - квапить мене Тома. - Швидше, поки не почався дощ!Хоч мені зараз не до іронії, але я думаю про те, що Тома таким чином побуває намесі. Він виходить. Я йду за ним і на сходах другого поверху згадую, що забувпро Пейссу, який у сусідній кімнаті чистить рушниці. Я повертаюся до нього,коротко пояснюю йому ситуацію, й ми швидко біжимо вниз. Ідучи повз комору напершому поверсі, я гукаю Мейссоньє, але ніде: не бачу його. Певне, Томавипередив мене й забрав його а собою. Щодуху біжимо через двір, наближаємося довеликої зали в будиночку, заходимо, й Пейссу грюкає позад мене дверима.Я зразу ж бачу, що зібралися всі, але розгублено рахую й перераховую присутніх.Нараховую одинадцять душ, - на одного більше! - тоді ще раз рахую, покивтямлюю, що одинадцятий - це Фюльбер.Тома їх уже попередив, і всі дивляться на мене, бліді й мовчазні. Фюльбер,зовсім блідий, стоїть спиною до вікон, а наші стільці, розставлені двома рядамибіля монастирського столу, повернуті до нього. Не знаю, хто додумався поставитиобабіч маленького портативного вівтаря дві великі свічки, вийняті з бра вльоху, але це цілком слушна думка, бо надворі темніє з кожною хвилиною й дозали сочиться таке тьмяне світло, наче настав кінець світу.У першому ряду біля М’єтти є вільний стілець, але, вже зібравшись сісти на нього, я раптом помічаю,що ліворуч від мене сидітиме Момо. Спрацьовує звичний рефлекс, і я сідаю вдругому ряду біля Мейссонье. Пейссу, який ішов слідом за мною, сідає біля М’єтти.Я гадаю, що ми ще ніколи не були такі неуважні на месі, незважаючи на гарнийФюльберів голос і читання молитви Жаке, який править йому за служку, бо нашіочі з тривогою втупилися у вікна за плечима душпастиря. І раптом по спині вмене заструмів піт, яз жахом подумав: “А що буде зі скотиною? Нам вистачитьвина. А що питиме скотина, якщо вода в водонапірній башті заразиться? А якщорадіоактивний пил разом з дощем проникне в глибини землі, хто може гарантувати,що не буде: отруєно врожай?” Я дивуюся, що Тома ніколи не ділився зі мноюсвоїми побоюваннями. Я гадав, що єдина природна катастрофа, яка може нам теперзагрожувати, - це посуха. Однак ніколи не уявляв, собі, що дощ, на який мичекали день у день, може принести нам смерть.Мейссоньє повернув до мене голову, і я прочитав уйоро очах не стільки страх,скільки подив. О, я добре розумію його! Хоча нам, селянам, доводиться нарікатина погану погоду, наприклад, на дощовий червень, який гноїть наше сіно, протеми знаємо, що дощ - наш друг, він допомагає нам жити, без нього ми не мали б ніхліба, ні фруктів, ні зелених лук, ні повноводих джерел. І раптом таканеймовірність: дощ може вбити те, що він плекає.Очі Мейссонье знов прикипають до вікна. Я теж дивлюся туди. В це важкоповірити, однак надворі захмарилось що дужче. Оголений, почорнілий, з трьомастовбурами дерев на верхівці, пагорб по той бік Рюлів скидається на Голгофу,повиту сутінками. Тьмяне світло блідим пасмом вирізняє його контури на тлічорного неба. Сам пагорб також сіро-антрацитовий, але над ним скупчилися чорніхмари, серед яких проглядають ледь світліші плями. Ця картина мовбизагіпнотизувала мене. Дивна річ, я не молюсь, не слухаю Фюльбера, але в моїйсвідомості виникає своєрідний зв’язок між тим, що я бачу, і його співом. Я забуваю про Фюльбера, про йогопідступи, я чую лише його голос. Цей самозваний священик служить месубездоганно, повагом і з почуттям. В ній ідеться про те, що дві тисячі роківтому страх був такий самий, який ми відчуваємо зараз, прикипівши очима довікон.Я певен, що піде дощ, бо хмари надто згустилися й пливуть дуже низько. Хвилиниітягнутьея нескінченно довго. Він не квапиться! Чекати стає вже несила. Язиркаю на Мейссоньє, який сидить поряд мене, я бачу, як на його худорлявій шиїходить адамове яблуко. Шото стілець відсунутий трохи назад, і я бачу в профільТома, який облизує пересохлі губи. Я певен, що не тільки в мене по спиніструмує піт і мокріють долоні, а й у всіх присутніх.Я раптом вловлюю в поважному голосі Фюльбера якийсь розлад, якийсь трепет. Щож, у нас із ним є щось спільне. Мені кортить сказати йому про це. Хай би вжескоріше пішов дощ, який помирив “би нас.Однак, коли дощ, якого ми чекали, нарешті вперіщив, ми підстрибуємо, мов віделектричного розряду. Западає надзвичайно глибока тиша. Фюльберів голос щебільше втрачає свою чарівність, стає хрипким і писклявим, але не змовкає. Дощперіщить у шибки з такою люттю, з такою невгамовністю, що іноді забиваєФюльберів голос, Та хоч яким приглушеним він здається, я не гублю його зовсім,чіпляюся за нього, він- та нитка, за яку я тримаюсь у темряві. Бо в заліпотемніло, потемніло, як ніколи раніше, хоча обоє вікон білі від дощу. Залаосвітлюється лише двома великими свічками, полум’я яких тремтить від вітру, що проникає крізь щілини під дверима й у вікнах.Фюльберова тінь на стіні здається надміру великою. Леза мечів і алебард, якіприкрашають стіну, тьмяно відсвічують. Дощ трохи вщухає, потім вікна освітлюєперша блискавка, на сході, за пагорком, гуркоче трім. Я добре знаю грози внашому краю - вони жахливі. Я боюся їх з дитинства. Вирісши, я навчився непереборювати, а приховувати страх, який вони нагонили на мене. Сьогодні доцього страху долучається ще й фізичне потрясіння, я насилу вгамовую хвилювання,коли бачу блискавку, яка освітлює три стовбури дерев на верхівці пагорка, йчекаю грому. Скажено завиває вітер. Це східний вітер. Він свистить,провалюючись під напівзруйноване склепіння, де я хотів улаштувати собі кабінет,без угаву розгойдує двері й вікна, свистить у скелі, жбурляє в шибки дощем,наче тисячами списів. Здається, що ці списи от-от їх проб’ють. Фюльберові, мабуть, теж так здається, бо я помічаю, що він утягує голову вплечі й підставляє вітрові спину. Однак у паузах між гуркотом грому я знову чуюйого голос.Я ховаю руки в кишені й весь напружуюсь. Блискавки спалахують дедаліагресивніше. Грім більше не перекочується, а вибухає. Можна подумати, щоМальвіль став мішенню, до якої лиховісно прицілюються блискавки, начеартилерійські снаряди, які падають дедалі ближче до цілі. На чорному небі невидно більше ні білих зигзагів, ні зламаних стріл, ні вогненних розчерків, алечас од часу в вікнах спалахує холодний сліпучий відблиск, після якого лунаєгучний сухий гуркіт, схожий на вибух снаряда. Вуха ледве витримують цейпекельний гуркіт. Хочеться кудись забігти, втекти, сховатися. В хвилиникороткого грозового затишшя Фюльберів голос звучить так приглушено, він тактремтить, що стає схожим на мерехтливе полум’я свічок. Я чую раптом глухий стогін і тільки за хвилину втямлюю, що то стогнеМомо, сховавши свою велику кудлату голову на грудях у Мену, яка затулила їїкістлявими руками.Несподівано гроза відкочується, поволі замовкає, тимчасом як пориви вітрунабирають небаченої сили. Я намагаюсь трохи розслабитися. Дощ ллє як з відра.Маленькі шибки залиті водою, наче оглядове скло в авто або корабельнийілюмінатор, на який хлюпають хвилі. Хтось раптом штовхає мене ліктем. ЦеМейссоньє. Я обертаюся до нього. Мене вражав болісний рух адамового яблука найого худій шиї, коли він щось мені каже, але я не вловлюю жодного звуку. Тоді янахиляюся, майже притуляю вухо до його рота й чую: “Тома хоче поговорити зтобою”. Я підходжу до Тома й торкаюся його плеча. Він насилу розмикає стисненігуби й каже мені: “Як тільки дощ перестане, я піду подивитися”. Я схвальнокиваю головою й повергаюся на своє місце.Обоє вікон і далі заливають потоки води, однак, дивна річ, вони здаютьсясвітлішими, ніж раніше. Можна подумати, що нам світить дощова завіса. А за цієюзавісою, крім білуватої товщі, не видно анічогісінько. В мене складається такевраження, ніби невеличку долину Рюнів аж до нашого замку заповнила повінь іпідмиває скелю. З подивом помічаю, як з рук до рук у нас переходить склянка звином і тарілка з нарізаним хлібом. Бачу, як п’ють по черзі Тома й Мейссоньє, й нарешті втямлюю: вони, самі того не відаючи,причащаються. Звичайно, їм приємно змочити собі пересохлий рот ковтком вина.Але за хвилину вони також, мабуть, це зрозуміли й схаменулися, бо передаютьмені склянку й тарілку з хлібом, навіть не торкнувшись його.Я раптом помічаю, що біля мене стоїть Жаке. Він бачить моє зніяковіння й бере змоїх рук тарілку. А коли я жадібно підношу до рота склянку, він нахиляється йкаже мені на вухо: “Залиш трохи мені”. Жаке попросив вчасно, я збирався випитивсе вино. Коли я напився, він простяг мені тарілку, і, крім своєї скибки хліба,я хапаю й скибки сусідів. Це чисто захисний рефлекс: я не хочу, щоб Фюльберзнав, що двоє з нас відмовилися причащатись. Фюльбер цього не побачив, бо менезатулила від його очей широка Фальвінина спина. Жаке дивиться на мене з наївнимосудом, але я знаю, що він мовчатиме.Жаке повертається на своє місце. Фюльбер знов починає читати молитву, а Момопісля грозового затишшя більше не стогне й, проковтнувши своє причастя, зновховає голову на грудях у Мену. Дивно, але все тут здається мені таким рідним.Ця велика зала, темряву якої трохи розсівають бліде світло з вікон і двівелетенські свічки, навіває мені думку про склеп, у якому ми сидимо біля своїхмайбутніх домовин. На гарне чорне М’єттине волосся падає промінець світла, і я раптом зі щемом у серці усвідомлюю,що її поява серед нас даремна, що М’єтта не відродить життя.Меса закінчується, але злива не вщухає. Вікна здригаються під могутніми ударамивітру, проте він не зміг їх відчинити, допоміг лише просочитися воді, якарозлилася під стіною на вимощеній кахлями підлозі цілими калюжами. Мені раптомспадає на думку попросити Тома, щоб він підніс до цих калюж лічильник Гейгера.Але я зразу відкидаю цю думку, бо мені здається, що, коли я прискорю хід подій,наслідок буде невтішний. Я добре розумію, що це - чистісінький забобон, алеиіддаюся йому. Повернувшись до Мену, спокійним голосом прошу її розпалитивогонь. Зберігаю зовнішню гідність, опанувавши свій голос, але в душі відчуваюповну знемогу.Полум’я стріляє іскрами. Ми всі скупчилиcя біля вогню й мовчимо. За якусь хвилину я,неспроможний більше терпіти цього мовчання, встаю й починаю ходити сюди й тудипо залі. Вікна буквально заливає дощем, і в мене складається враження, щоМальвіль опинився у воді й зараз попливе, мов ковчег. Зі страху в голові в менез’являються шалені думки. Наприклад, мені хочеться зняти меча зі стіни йякнайшвидше покласти всьому край, простромивши ним своє тіло, як римськийімператор.Шквал вітру посилюється, й дощ раптом ущухає. Мабуть, я вже звик до лопотіннядощу в шибках, бо коли воно змовкає, мене вражає раптова тиша. Я бачу, якголови всіх повертаються разом до вікон, немовби вони належали одному тулубу.Тома відходить від гурту й мовчить, навіть не глянувши в мій бік, наближаєтьсядо стільця, на якому залишив своє спорядження. Повільно накидає на себедощовика, старанно застібав йото, надіває великі захисні окуляри, шолом ірукавиці. Відтак, узявши лічильник Гейгера й почепивши навушники, простує додверей. Великі окуляри, які загуляють майже все обличчя, роблять його схожим наробота, котрий виконує свою функцію, зовсім не дбаючи про людей. Дощовик ічоботи на ньому чорні.Я приєднуюсь до гурту біля вогню, зливаюсь із ним, бо не можу залишатися насамоті. Вогонь уже ледве жевріє, й ми щузшмося біля нього, повернувшись спиноюдо дверей, якими має повернутись Тома й оголосите нам вирок. Момо сидитьнавпроти матері й зиркає то на неї, то на мене. Не знаю, що викликають у йотосвідомостіслова “радіоактивний пил”. У всякому разі, він довіряє матері й меній тому має всі підстави боятися. Він блідий. Його чорні блискучі очі пильнодивляться то на неї, то на мене, й він весь тремтить. Ми, дорослі, такожтремтіли б, якби не навчилися володіти собою.Мої друзі не бліді, вони аж сірі. Мейссоньє й Пейссу сидять згорблені,похнюпивши голови. За Пейссу сидить також Фюльбер, опустивши очі. Від цьоговиснажене його обличчя зовсім утратило ознаки життя, й тепер він, як ніколираніше, скидається на труп, Фальвіна й Жаке ворушать губами, мабуть, моляться.Пригнічений малюк Колон важко дихає. Одна тільки М’єтта здається безтурботною. Вона трохи хвилюється, проте не за себе, а за нас.По черзі дарує нам підбадьорливі усмішки, які відбиваються від наших свинцевихоблич.Вітер вщухає, й, оскільки ніхто не мовить жодного слова, западає гнітюча тиша.Далі все відбувається дуже швидко. З грюкотом відчиняються двері великої зали,й на порозі з’являється Тама, без шолома й окулярів. Він несамовито кричить тріумфальнимголосом:- Нічого! Анічогісінько!Ми всі разом кидаємося до дверей і ледве протискуємося в них. І саме в цюхвилину знову починається дощ. Він ллє наче з відра, але нам байдуже! Завинятком Фюльбера, який сховався в ніші дверей башти (потім до ньогоприєднуються Фальвіна й Мену), ми всі сміємося й викрикуємо під зливаю. Дощзаливає нас, під ногами вилискують чорні кам’яні плити. Небо сіро-блакитне, подекуди блідо-рожеве. Вже цілих три шсяці небуло воно таким світлим. Нараз М’єтта скидає блузку й підставляє під дощ свій молодий торс, який ніколи не внавбюстгалтера. Вона сміється, тупає ногами й ходить перевальцем, підкидаючи вгоруволосся. Я певен, ми також танцювали б, якби традиція перших чоловіків незагинула. А що ми не танцюємо, то починаємо сперечатися.- Ось побачиш, - кричить Пейссу, - наша пшениця тепер почне рости!- Самого дощу замало, - відказує Мейссоньє. - Пшениці потрібна ще й сонце.- Та сонця в тебе буде більше ніж треба! - кричить Пейссу. - Дощ примусить йоговизирнути. Як ти та даєш, Жаке? - звертається він до парубка, ляснувши його поплечу.Жаке скиває толовою, шшляв, це правда, єоще обов’язково з’явиться, але не наважується відповісти йому такою ж фамільярністю.- Час би вже! - озивається великий стрілець з лука. - Вже червень, а холоднеча,наче в березні.Дощ не вщухає. Після перших хвилин безумства ми всі ховаємося під накриття.Тільки М’єтта танцює й виспівує, хоч з її вуст не зривається жоден звук, а за кількакроків від неї непорушно застиг Момо; він закинув голову назад, роззявив рота йловить нівки дощу, які заливають йому обличчя. Час од часу Мену кричить йому,щоб він ішов геть, бо захворіє (даремно вона хвилюється - в нього залізнездоров’я), а якщо не піде, то вона надає йому потиличників. Але Момо стоїть задвадцять метрів від неї й позирає на звідний міст, через який він будь-колиможе накивати п’ятами, й, бувши певен, що мати не зможе покарати його, навіть не відповідає їй.З насолодою хапає ротом цівки дощу, зиркаючи крадькома на голі М’єттині груди.- Та дай йому спокій! - втручається Пейссу. - Нічого з ним не станеться! Некажу вже про те, що йому й справді слід би скупатися. Не хочу образити тебе,Мену, але твій син тхне, як кнур. Він, бідолашний, псував мені настрій навітьпід час меси!- Справа в тому, що я не можу сама помити його, - відповідає Мену. - Сам знаєш,він занадто сильний.- Хай йому біс! - вигукує Пейссу й зніяковіло замовкає, кидаючи погляд наФюльбера, з яким розмовляє Фальвіна про свого брата, ла-рокського шевця, й проонуку Каті. - Тепер пригадую! Річ у тім, що цей нечупара не мився з того дня,коли мене... - він збирався сказати “оглушили”, але вчасно схаменувся. На жаль,усі ми зрозуміли. Жаке також. І його добродушне обличчя викликає співчуття.- Йди сюди, Момо! - з безпорадною люттю гукає Мену.- Ти не заженеш його доти, доки М’єтта прийматиме цей душ! - цілком розумно каже Мейссонье.Ми всі, крім Мену, сміємося. Вона ж відчуває священний жах селянки передоголеним тілом. Міцно стискає губи, а потім каже:- Все ж таки язичниця ця дівка, отак усім показує свої цицьки.- Та облиш, - мовить Колен, - тут усі, крім Момо, бачили їх.Кажучи це, Колен зухвало дивиться на Фюльбера. Але Фюльбер, якого цілкомпоглинула Фальвіна, не чує нічого або вдає, що не чує. А коли на мене кидаєзапитальний погляд Пейссу, я вирішую трохи прискорити розвиток подій іпоквапити від’їзд Фюльбера. Я гукаю М’єтті, щоб вона йшла до нас, і наказую Мену розвести великий вогонь у каміні.“Чуєш, Мену, великий вогонь!” Та ви самі розумієте, що тепер вона не думатимепро ощадливість, коли треба зігріти сина! М’єтта йде до нас, тримаючи в руці блузку, цілком безневинна в своїй грі(помічаю, що Фюльбер не насмілюється ні осудити її, ні навіть глянути на неї).Момо одразу ж ступає за нею до будиночка, втішаючи себе думкою, що побачить, яквона розкладе блузку біля вогню в каміні. Що вона й робить. Ми всі в мокромуодязі оточили М’єтту й також тулимося до цього пекельного вогню, а думки в наших головахрояться також майжо пекельні.М’єтта зиркає на мене й розстелює блузку на низенькому стільчику, бажаючизвільнити собі руки, щоб розмовляти зі мною. Вона хоче закинути мені докір,тому відводить мене вбік. Я ступаю за нею. Починається мімічна розмова про те,що вона приберегла для мене стільця біля себе лід час меси й добре бачила(пальцем показує навколо ока), що в останню мить я втік у другий ряд (помахруки, яка зображує рибу, що в останню хвилину змінює напрямок).Я заспокоюю її. Я втік не через неї, а через Момо, а вона знає добре чому. М’єтта погоджується, що Момо справді... (великим і вказівним пальцями стискаєсобі носа). М’єтта дивується з цього. Я розповідаю їй про труднощі, на які ми наштовхуємося,коли хочемо його помитш М’єтта слухає мене уважно, навіть сміється. Нараз вона стає переді мною, взявшисьу боки й з рішучим виглядом дохитуючи головою, каже мені, що віднині самамитиме Момо.Потім Мену нишком запитує мене, чи не повинна вона дати “гостям” щосьперекусити. Я відповідаю їй, що краще почекати від’їзду священика, а поки що хай вона загорне Фюльберові круглого пирога йкілограм масла для ла-рокців.Увесь Мальвіль зібрався в надбрамній башті, коли Фюльбер, скориставшись тим, щодощ перестав, осідлав у дорогу свого сірого віслюка. Прощання відбувається зповними відтінками. Мейссонье й Тома холодні, як крижина. Колен - на гранізухвальства. Я теж у великому напруженні, але намагаюся триматися невимушено.Тільки щиросердні наші дві бабусі й поки що Пейссу та Жаке. М’єтта не підходить, а Фюльбер вдає, що забув про неї. Вона за двадцять кроківвід нас веде запеклу суперечку з Момо. А що вона стоїть до мене спиною, я неможу бачити її міміки, але те, що вона говорить, очевидно, викликає в Момозатятий протест. Однак він не перериває розмову, яка йому не до вподоби, щозробив би з матір’ю або мною. Він прикипів до землі перед нею, наче зачарований, і мені здається,що його заперечення потроху згасають і вже повторюються не так часто.Люб’язно усміхаючись, я віддаю Фюльберові затвор від його рушниці. Він ставить йогона місце й закидає рушницю за плече. Фюльбер не втратив спокою й гідності. Першніж сісти на віслюка, він каже мені із зітханням, що пристає на умови, які яввсунув, даруючи корову ла-рокській парафії, хоч і вважає їх надто жорстокими.Я відповідаю йому, що це не моя забаганка, але він сприймає цю заяву ізскептицизмом, який, коли добре подумати, зовсім не дивує мене, бо Фюльбертільки-но пристав на мої умови, не порадившись зі своєю паствою. Я не наважуюсясказати - зі своїми співгромадянами, бо він вів мову від імені парафії, а невід громади. Безперечно, в Ла-Році вій вирішує все сам і наділяє мене такоюсамою владою тут.Відтак Фюльбер виголошує невеличку промову про цілком очевиднийпровіденціальний характер дощу, який приніс нам порятунок тоді, коли ми чекализагибелі. Промовляючи, він простягає вперед обидві руки й махає ними знизувгору - цей жест дуже не подобався мені в Павла VI, а в Фюльбера він взагалівиглядає карикатурно. Час од часу він зиркає на нас гарними косими очима. Вінзапам’ятав наше ставлення до нього й нічого не забуде.Скінчивши промову й закликавши нас молитися, він нагадує, що має намір прислатинам вікарія, потім благословляє нас і рушає. Колен негайно зачиняє за нимважку, ковану браму, зухвало грюкаючи нею. Я ворушу язиком, не вимовляючижодного слова. До речі, я не встигаю щось сказати, бо Мену схвильованобурмоче:- А де Момо?- Не турбуйся, він не загубився, - каже Пейссу. - Але справді - де ж віл можебути?- Тільки-но я бачив, як він сперечався з М’єттю біля “Материнства”, - втручаюся я в їхню розмову.І вже Мену в “Материнстві” гукає:- Момо! Момо! Але там нема нікого.- О, я пригадую тепер, - каже Колен, - твій Момо, здається, побіг з М’єттою до звідного моста. Вони трималися за руки. Наче діти.- Ох, боже між! - вигукує Мену. Вона також зривається бігти, й ми, заінтриговані, сміючись, біжимо за нею. Йчерез те, що все-таки ми любимо Момо, ділимося на групки й починаємо обшук узамку: хто йде до льоху, хто - на перший поверх будиночка. Раптом я згадую проМ’єттині плани й скрикую:- Ходімо, Мену! Я зараз покажу тобі, де твій син!Я веду її до головної башти. Всі йдуть за нами, й, перетнувши на другомуповерсі широку площадку сходів, я зупиняюся біля дверей ванної кімнати,намагаюся їх відчинити, але вони замкнуті. Я б’ю кулаком у важкі дубові двері.- Момо, ти там?- А дамеспо адибо! - відгукується голос Момо.- Він з М’єттою? - кажу я - Мабуть, не скоро вийде звідти.- А що вона йому робить? Що вона йому робить? - занепокоєно кричить Мену.- В усякому разі, - озивається Пейеєу, - вона нічого поганого йому не робить.Вія голосно регоче, ляскає Жаке по спині й себе по стегнах. І всі наслідуютьйого приклад. Дивна річ, вони зовсім не відчувають ревнощів до Момо. Момо -мешканець Мальвіля, не слід про це забувати. Він становить з нами єдине ціле.Хоч й недоумкуватий трохи, але він наш.- Вона купає його, - кажу я. - Вона казала мені, що це зробить.- Ти мав би мене попередити, - а докором мовить Мену, - Я краще його пильнувалаб.Ми викрикуємо, що вона не стане на заваді М’єтті. Адже Момо тхне, як цап! Усі від того вигражкгь, якщо М’єтта скупає його! Не кажучи вже про те, що він ризикує захворіти! А воші!- В Момо ніколи не було вошей, - роздратовано відповідає Мену. Та нікого не переконує своїм обманом. Вона, маленька й бліда, походжає то сюди,то туди перед дверима, паче курка, що загубила курча. Не зважується в нашійприсутності ні кликати Момо, ні стукати в двері. А втім, надто добре знає, щовін відповість.- Ох, ці чужинці! - гнівно провадить вона далі. - Першого ж дня я подумала, щовід них нічого доброго не можна сподіватися. Все ж таки християнам невжиточнопід одним дахом з дикунами.Фальвіна покірно вислуховує ці слова. Вона певна, що вони адресуються саме їй.Жаке - парубок, Мену не каже йому нічого. М’єтта терпляча. А бідоласі Фальвіні перепадає за всіх.- Чужинці! - суворо кажу я. - Звідки ти взяла це? Фальвіна ж твоя троюріднасестра!- Нічого собі сестра! - каже Мену, зціливши зуби.- Ти теж гарна, якщо ти така, - мовлю я діалектом, - Іди краще по чисту білизнудля Момо. Й могла б йому Дати інші штани, бо ці вже суцільне дрантя.Коли нарешті двері ванної кімнати відчинилися, Колен покликав мене, щоб я йшовпомилуватися дивом.Момо сидить на сплетеному з лози стільчику в халаті з голубими й жовтимивізерунками, якого я купив напередодні дня події. З веселими очима, усмішкою довух Момо весь сяє, а М’єтта стоїть позаду нього й милується справою своїх рук. Момо не впізнати.Обличчя в нього грає різними барвами, поголений, підстрижений і причесаний, вінповажно сидить на своєму троні, пахнучи парфумами, наче куртизанка, бо М’єтта вилила на нього решту з пляшечки “Шанелі”, яку Біргітта забула в шафі.Трохи перегодя я веду дуже важливу розмову в своїй кімнаті з Пейссу та Коленом,потім вони мене залишають і йдуть поблукати в Рюнах. Мабуть, Пейссу плекаєбезрозсудну надію, що одразу ж після дощу зійде пшениця. А може, це інстинктхлібороба, який після грози просто йде оглянути свої поля. А я чимчикую довеликої зали. Дощ і від’їзд Фюльбера підняли в мене настрій, і я йду до Мену, насвистуючи. Вона сама взалі, я бачу лише її спину, бо вона зігнулася над якимось банячком.- Ну, що ти, Мену, готуєш нам смачного? Вона відповідає, не дивлячись на мене:- Потім побачиш.Відтак обертається, скрикує, й очі в неї наливаються слізьми.- Я прийняла тебе за твого дядька! Я схвильовано дивлюся на неї.- Він так само, - каже Мену, - входив до кімнати, насвистуючи, й запитував:“Ну, що ти, Мену, готуєш нам смачного?” В тебе такий самий голос. Це мені щосьнагадало, - провадить вона далі, - Річ у тім, Емманюелю, що твій дядько буввеселун. Закоханою в життя людиною. Так само, як і ти. Навіть трохи більше, -додає Мену, згадуючи, що на старість вона стала доброчесною йженоненависницею.- Годі тобі, - кажу я, розгадуючи її думки. - Ти не зненавидиш М’єтту тільки за те, що вона помила твого сина. Вона ж не забрала його в тебе.Вона тобі його лише обшкребла.- Еге ж, еге ж, - бурмоче Мену.Раптом мені стає дуже приємно, що Мену повела зі мною мову про дядька йпорівняла мене з ним. А що вже цілий місяць я часто картаю її за те, що вонацькує Фальвіну, - а це мені здається надмірним, - то зараз усміхаюся їй. Їївражає моя усмішка, Й вона одвертається від мене. Ця стара таки має серце, хочвоно в неї сховане десь дуже глибоко.- Емманюелю, - каже Мену перегодя, - чи можу запитати тебе, чому ти не захотівсповідатися? Все-таки від сповіді стає легше. Вона очищає.Я й не гадав, що сьогоднішнього вечора матиму з Мену дискусію на релігійнутему. Стаю перед вогнем, тримаючи руки в кишенях. Сьогодні день бувнезвичайний. Я досі ходжу в “жалобному костюмі”. Почуваю себе майже так самогідно, як Фюльбер.- Мену, чи можу я також запитати тебе про деякі речі?- Авжеж, - відповідає вона, - ти ж знаєш, що ми не соромимося одне одного.Мену пильно міряє мене поглядом з ніг до голови, тримаючи в руці ополоника.Вона справді дуже крихітна. Аж занадто. Зате який у неї погляд! Гострий,проникливий, невгамовний!- Мену, коли ти сповідалася, чи сказала Фюльберові, то іноді буваєшнесправедлива до Фальвіни?- Я?! - обурено вигукує вона. - Я несправедлива до Фальвіни? Як це розуміти? Цевже переходить усілякі межі! Я щодень вимолюю в господа собі місце в раю,терплячи оцю копицю, - вона зиркає на мене й, ніби раптом засоромившись,провадить далі: - Еге ж, я несправедлива, але не до Фальвіни, а до Момо! З нимповоджуся підло! Весь час гримаю на нього, псую йому шиття. І бідоласі в такомувіці навіть стусанів даю! Мені докоряє сумління, хоч я й розповіла про цеФюльберові, - й суворо додає: - Таке не прощається.Я сміюсь.- Чому ти смієшся? - роздратовано запитує вона.Але цієї миті до великої зали входять дебелий Пейссу і Колен, і їхній прихідзавадив мені відповісти їй. А шкода. Однак при нагоді я скажу Мену, що сповідьне дуже очистила її.Цього ж вечора, коли ми гуртом повечеряли й заспокоїлися після від’їзду нашого гостя, біля каміна відбулися збори.По першому питанню приймаємо ухвалу: в жодному разі не пускати до себе вікарія,якого нам призначить Фюльбер. Другим питанням на наших зборах були вибори. Запропозицією Пейссу й Колена мене одностайно обрали мальвільським абатом.
Примітка Тома
Я щойно прочитав цей розділ і для очистки сумління наступний теж. Емманюельбільш ніде не згадує про нараду, на якій за пропозицією Пейссу й Колена йогоодностайно обрали мальвільським абатом.Я гадаю, що читача це трохи здивує. Мене також здивувало. Бо є чого дивуватися,коли чишаєш коротке повідомлення, буквально в кількох рядках, про нараду, якатривала три години.Може виникнути також запитання, як Пейссу й Колен додумалися висунути такупропозицію й особливо як це сталося, що Мейссоньє а я голосували “за”.Отож я відповідаю на ці два запитання.Перше. Ось свідчення Молена, з яким я ровмовдяв наступного дня після наради,коли Емманюель тренував Силача за першою огорожею. Цитую Коленову розповідьслово в слово: “Емманюель сам попросив Пейссу й мене, щоб ми запропонували йогона мяльвільського абата. Ти сам знаєш, що нам таке й на думку не спало б! Вінпопросив нас про це в своїй кімнаті. А які він висунув для цього аргументи, тоти й сам знаєш. Учора ввечері ми їх довгенько перебирали. По-перше, ні в якомуразі не можна пустити до себе шпигуна, якого Фюльбер прагне нам нав’язати. По-друге, не можна також кривдити тих мешканців Мальвіля, що хочутьслухати месу. Інакше вони щонеділі ходитимуть до Ла-Рока, і в замку більше небуде єдності”. - “Але ж ти знаєш, що Емманюель невіруючий”, - заперечую я “А яне шевен цього, - відповідає Колен. - Я навіть сказав би, що, на мою думку,Емманюеля завжди приваблювала релігія. Справа тільки в тому, що він хотів бутисвящеником, так би мовити, для себе. - Відтак Колен посміхається й додає: - Ну,ось він і домігся свого!”Я гадаю, що в цьому Коленовому свідченні треба підкреслити: перше - Емманюельдомовляється нишком з Коленом і Пейссу, щоб вони запропонували його на абата; ідруге - Емманюеля завжди приваблювала релігія.Перший факт, який потвердив і Пейссу, незаперечний. А от щодо другого, можнабуло б посперечатися.Друге. Під час наради голосували не раз, а двічі. Перший раз проголосували “за”Пейссу, Колен, Жаке, Йену, Фальвіна й М’єтта. Мейссоньє і я утрималися.Емманюель дуже боляче сприйняв те, що ми утрималися. Мовляв, ми неусвідомлюємо, що робимо! Послаблюємо його позиції! Фюльбер витлумачить цемешканцям Ла-Рока як вияв недовір’я! Одне слово, ми розкололи єдність Мальвіля! Щодо нього, то він, якщо ми, йнадалі наполягатимемо на своєму, відмовиться стати мальвільським абатом і нечинитиме перешкод Фюльберовим підступам.Коротше кажучи, Емманюель удався до деякого тиску. І оскільки, з одного боку,на нас почали дивитися у Мальвілі як на двох отруйних гадюк, а з другого - ми йсамі побачили, що Емманюель і справді ладен махнути на все рукою, то вирішилискоритися; Мейссоньє і я відмовилися від свого попереднього рішення і вдругепроголосували “за”.Таким чином, Емманюель домігся одностайності, якої прагнув.
XI
У ніч після обрання мене абатом дощ ллє як з відра і довго не дає заснути;заважає мені не йото шум, а майже егоїстичне почуття вдячності до нього. Язавжди любив джерельну воду і вважав, що так воно й повинно бути. Але ніщо недароване нам назавше, одного чудового дня все може зникнути. Усвідомивши целише тепер і знов побачивши воду, я почуваюсь так, ніби я був невиліковнохворий і раптом почав одужувати.Я обрав собі цю кімнату за спальню тому, що її висока вікно виходить на схід -на Рюнн й чудовий замок родини Рузі, що нині лежить у руїнах по той бік долини.Саме в це вікно наступного дня заглядає сонце й будить мене. Я не вірю своїмочам. Усе сталося так, як передбачав Пейссу. Я встаю, щосили торсаю, плечеТома, й ми разом милуємося ранковим сонцем, якого не бачили, вже кількамісяців.Я пригадую, одну нічну прогулянку за двадцять п’ять кілометрів, яку здійснили ми з друзями з “Гуртка” на велосипедах за якихосьпівтори години, бажаюча дістатися на найвищу точку в департаменті (512 мерів) ізустріти там схід сонця. Такі мандрівки в п’ятнадцять років робляться з великим захопленням, яке з роками згасає. А шкода.Ми мусили б приділяти більше уваги своєму життю. Воно не таке довге.- Ходімо, - звертаюсь я до Тома. - Зараз осідлаємо коней і помилуємося сонцем зПужади.І ми поїхали, не вмиваючись і не снідаючи. Пужада - найвищий пагорок у нашіймісцевості, що височіє над Мальжаком. Я беру Силача, Бурку, як завжди, даюТома, бо із Силачем треба бути обережним, а Бурка спокійна.Ця вранішня прогулянка з Тома на Пужаду запам’яталася мені, хоч на Пужаді нічого особливого й не сталося (там було тількисонце й ми), нічого важливого не було сказано - ми й рота не розтулили. Інавіть те, що ми побачили з Пужади, не відзначалося красою: звичайна спаленамісцевість, зруйновані ферми, почорнілі поля, скелети дерев. Але все ж таки надусім цим сяяло сонце!Коли ми виїхали на пагорок, сонячний диск уже підбився над обрієм, змінюючисвоє забарвлення з червоного на рожеве, з рожевого на блідо-рожеве. Хоч сонечковже добре пригріває, на нього ще можна дивитися, не мружачи очі. Земля,напившись досхочу води, повсюди парує. Наші коні стоять поряд головами на схід,ми мовчки чекаємо, коли зникне навколо сонця золотий ореол. Коли це сталося - асталося раптово, - кобила й жеребець нашорошили вуха. Бурка навіть боязконегучно ірже й обертає голову до Силача. Той пощипує їй писок, мовби заспокоюєїї. Голова Бурки обернена до мене, й я помічаю, що вона часто кліпає очима.Тома наставив дашком руку на очі. Я роблю так само. Світло таке сліпуче, що миледве витримуємо його. Розуміємо: воно ріже нам очі тому, що ми прожили двамісяці в напівтемряві, наче в льоху. Нараз діється щось незрозуміле. Груди вмене розширюються. Я ледь вдихаю повітря. У мене складається враження, що очімої розплющуються так широко, як ніколи раніше вони не розплющувалися, й щоразом з ними я сам увесь розкриваюся. Водночас, купаючись у цім промінні, япочуваюся надзвичайно вільно й легко. Я розвертаю Силача, щоб сонце пригріломені спину й потилицю. А щоб сонце рівномірно зігрівало мене зо всіх боків, япочинаю повільним кроком кружляти на вершечку пагорка, й за мною одразу жвирушає Бурка, не чекаючи команди Тома. Я дивлюся на землю під ногами. Масна,змочена дощем, вона більше не схожа на порох. Вона набрала природного вигляду.Я шукаю навіть свіжу порость і дивлюся на не дуже обгорілі дерева, ніби справдісподіваюся побачити на них бруньки.З цієї нагоди ми вирішуємо принести в жертву бичка Принца. В Мальвілі є вжеГеркулес-бик із “Ставка”. Ла-рокці також мають одного бугая. Нема ніякого сенсутримати Принца, й оскільки ми збираємося віддати Смуглянку ла-рокцям, а Маркізагодує двох телят, то Принцесине молоко нам дуже знадобиться.Принц мав уже понад два місяці, і коли Жаке розібрав його тушу, ми вирішилиполовину віддати ларокцям і попросити в них за це цукру й мила. Ми взяли уподарунок для них два буханці хліба й масла, а також три в’язки мін, щоб розчистити шлях, захаращений стовбурами дерев.В середу на світанку ми запрягли у воза Силача; в мене стискалося серце, що яна цілий день кидаю Мальвіль. Колен радів, що побачить свою майстерню, Томахотів розвіятися трохи. У всіх нас висіли через плече рушниці.Люди зі “Ставка” раділи, що знову побачать Каті й дядька Марселя. М’єтта помила волосся й надягла коротеньку сукню з вибивної тканини. Жакепоголився і підстригся. А Фальвіна нетямилася з радості, що не тількипобачиться з братом, а й здихається на кілька годин домашніх клопотів і тираніїМену.О восьмій годині ми вже під’їжджали до південної брами Ла-Рока. Й раптом побачили, що невеличкі дверцята,вирізані в брамі, відчинені. Я штовхнув їх, відсунув засуви й розчахнув обидвістулки брами. Зайшов на майдан, але ніде ані душі. Гукаю. Ніхто не відповідає.Щоправда, брама стоїть у долішній частині спаленого й зруйнованого міста, отожне дивно, що тут нікого нема. Але те, що брама не охороняється й навіть незамкнена, свідчить про самозаспокоєність Фюльбера.Ла-Рок - невеличке містечко, що притулилося до скелі, а з боку долини йогозахищають фортечні мури.Коли входиш у південну браму, перед тобою відкривається цілий лабіринт вузькихвуличок. Головна вулиця лише трошки ширша від інших, і головною її називаютьчерез крамнички й ремісницькі майстерні, які стоять обабіч неї. Цю вулицюназивають ще “Путівцем”.Головна вулиця круто здіймається аж до порталу замку, декорованого, величного,але без надбрамної башти, галерей і бійниць - ці “захисні прибудови” в пізнішуепоху, коли він споруджувався, були вже не в моді.Силачеві копита й колеса воза оглушливо гуркочуть на бруківці головної вулиці.У вікнах починають з’являтися людські обличчя. Я наказую Жаке зупинитися біля м’ясної крамнички Лянуайя, щоб занести туди половину бичка. З дверей тієї ж митіповагом починають виходити люди.Вони здаються мені змарнілими й надто упередженими. Я сподівався на радіснузустріч. І хоч у їхніх очах з’являється блиск, коли Жаке завдає собі на плечі половину Принца й за допомогоюЛянуайя чіпляє його на гак, цей блиск у ту ж мить згасав. Те саме відбувається,коли я беру два буханці хліба та масло і віддаю їх Лянуайю, який бере все це аякимсь ваганням і трохи злякано, а жителі Ла-Рока, оточивши нас, пильнодивляться на хліб сповненими смутку очима.- Ти даєш нам усе ще задарма? - різким голосом запитує мене. Марсель Фальвін, який вивільнився з обіймів сестри та племінниці ж наближаєтьсядо мене, розмахуючи своїм шкіряним фартухом.Мене дивує його войовничий тон, і я вражено дивлюся на нього. Знаю його давно,але найчастіше бачився з ним у його майстерні, де вш лагодив взуття. Йому роківшістдесят, вії лжсуватии, чорноокий, на правій ніздрі великого шєа бородавка.Але найбільше меш вражає контраст між його куцими, кривими ногами ібогатирськими плечима.- Так, - відповідаю я, - вам усім.- У такому разі, - каже Марсель рішучим голосом, обернувшись до Лянуайя, - неварто чекати. Діли негайна Починай із хліба.- Не знаю, чи панотгеніь схвалить це, - зауважує Фабрелятр. - Краще почекаймо.Фабрелятр - торговець залізним товаром. Високий,, як тичка, з блідим, брезклимобличчям, маленькою щіточкою посивілих вусиків, очі його безперестану кліпаютьза окулярами в залізній оправі.- Ми залишимо його частку, - махав рукою Марсель, навіть не глянувши на нього.- А також частку Армана, Газеля й Жозефи. Можете бути певні, ми нікого нескривдимо. Ну, Лжнуайю, того ти, до дідька, гаєшся?- Не треба лаятися, - владним тоном мовить Фабрелятр.Западає мовчанка. Лянуаш, молодик років двадцяти п’яти, такий же дебелий, як Жаке, а повними щоками й чесними очима, дивиться намене, ніби просить, щоб ж висловив свою думку. Наскільки я розумію, він зтодежз Марселем, але не наважується знехтувати думку Фабрелятра.Нас оточує осіб двадцять. Обличічя одних мені знайомі, інших ні, але з усіхочей на мене дивиться голод, страх і смуток. Перш ніж утрутитися в суперечку, явирішую хвильку почекати, щоб краще зрозуміти ситуацію.Якийсь чоловік виходить раптом уперед. Це - Пімон. Він тримав крамницю попродажу тютюну, паперу й газет, Я добре знаю його, але ще краще знайома менійого дружина Аньєса.- Відкладати ж поділ немає рації, - каже він напруженим, як струна, голосом. -Ми гарантуємо, що він буде справедливий.- І все-таки краще зачекати, - сухо мовить Фабрелятр, кліпаючи сташяа засясельнвми окулярів у залізній оправі.Я помічаю, що ні Пімон, ні Марсель, ні Лену ай не дивляться на Фабрелятр а,коли той говорить, а також те, що Марсель, хоч він запальний і неврівноваженяй,те огризнувся, коли Фабрелятр прилюдно присоромив його за лайку. Побачившиголодні очі, якими юрба дивиться на хлібини, я доходжу висновку, що вонасхвалює негайний поділ. Та, крім Марселя й Шмона, ніхто не насмілюється щосьсказати. Брезклий, насуплений Фабрелятр тримав в страху двадцять душ!- Та що там, починай, - звертається рантом місцевою говіркою старий Пужее доЛянуайя, і я зразу ж переконуюся, що Фабрелятр не розуміє йото, - діли, голубе,бо в мене вже аж слинка жотиться, такий гарний цей хлібі - каже старий Пужесжартівливим тоном ї сміється.Але його ніхто не підтримує. Западав мовчанка. Лянуай дивиться на мене, авідтак зиркає на темно-зелений портал замку, ніби побоюється, що брама ось-осьрозчахнеться.Я розумію, що настав час утрутитися мені.- Годі сперечатися? - кажу я, весело посміхаючись. - Ви з дрібниці зробите цілуісторію! Мені здається, що коли вже ви потрапили в таку безвихідь, то нелишається нічого іншого, як вирішити справу більшістю голосів присутніх тутлюдей. Ну, то як, - підвищую я голос, - хто за негайний поділ?На якусь хвильку всі ціпеніють. Відтак Марсель і Пімон підносять руки. Марсельрішуче, а Пімон повільніше, проте цілком упевнено. Лянуай зніяковіло опускаєочі. За хвилину старий Пужес ступав крок уперед і піднімає вгору вказівнийпалець, по-змовницькому дивлячись на мене, але не наважується відірвати йоговід грудей, щоб не побачив Фабрелятр, який стоїть позаду нього. Мені стаєсоромно за цю його невеличку хитрість. І я не рахую його голос.- Двоє “за”, - констатую я, не даючи йому змоги запротестувати. - А тепер, хтопроти?Тільки один Фабрелятр піднімає палець, і Марсель шкірить зуби, зиркаючи нанього. Глумливо посміхається й Пімон.- Хто утримався?Ніхто не ворухнеться. Я окидаю очима цих людей. Неймовірно - вони ненаважуються навіть утриматись!- Двома голосами проти одного проголосовано за негайний поділ, - кажу ябайдужим тоном. - Поділ провадитиметься під контролем дарувальників.Відповідальні за це Тома й Шаке.Тома, який жваво розмовляв з Каті (детальніше про неї я розповім пізніше),виходить уперед, за ним ступає Жаке. Натовп покірно розступається, пропускаючиїх до Лянуайєвої крамнички. Я кидаю погляд на спантеличеного Фабрелятра.Мабуть, він скаженіє в душі, що погодився з моєю пропозицією про голосування йнавіть сам голосував, викривши в такий спосіб своє нутро. Я розумію, що цейпростачок діє з наказу інших.Лянуай охоче береться до роботи, й саме в ту хвилину, коли він починаєрозрізати буханці хліба, я помічаю Аньєсу з немовлям на руках, яка стоїтьосторонь, залишивши в черзі чоловіка. Вона помітно змарніла, але така ж гарна,як і колись. Її біляве волосся виблискує на сонці, світло-карі очі здаютьсяголубими. Я рушаю до неї. Відчуваю, що в мені прокидається давня пристрасть. Авона дивиться на мене сумними очима, ніби промовляє: “От бачиш, сердешнийЕмманюелю, якби ти був трохи рішучіший десять років тому, я б сьогодні була уМальвілі”. - “Так. Це теж промах, і я часто думаю про нього”. Я гладжу щічкудитинці, яка могла б бути моєю. Аньєса каже, що це дівчинка і що їй скоро будевже вісім місяців.- Чи правда це, Аньєсо, що ти не віддала б свою маленьку донечку до Мальвіля,якби ми не дали корову Ла-Року?Вона вражено дивиться на мене.- Хто тобі це сказав? У нас і мови не було про це.- Сама знаєш хто.- Він! - каже вона, тамуючи гнів. Але я помічаю, що вона також стишує голос.У цю хвилину я бачу, як Фабрелятр поволі віддаляється до зеленого порталу.- Пане Фабрелятр! - гукаю я.Він зупиняється, обертається до мене, й усі ла-рокці пильно дивляться нанього.- Пане Фабрелятр, - весело всміхаюсь я, прямуючи до нього, - мені здається, щовам не слід би йти звідси, поки тут не скінчиться поділ.Далі посміхаючись, я беру його під руку, щоб він навіть не встиг зреагувати намої слова, й кажу байдужим тоном:- Не треба будити Фюльбера. Самі знаєте, що в нього здоров’я погане. Йому потрібно спати довго.Я відчуваю, як його брезкла, зовсім без м’язів рука боязко тремтить, і, не випускаючи її, веду повільним крокомФабрелятра до крамнички.- Та все ж треба попередити пана священика про ваш приїзд, - відповідає вінбезбарвним голосом.- Не поспішайте, пане Фабрелятр. Зараз лише пів на дев’яту! Йдіть допомагати Тома роздати порції ларокцям.І ця висока жердина підкоряється мені! Цей Фабрелятр такий дурний, що сам береучасть у поділі, проти якого він щойно голосував. Марсель, схрестивши руки насвоєму фартусі, іронічно посміхається, але, крім Пімона, більше ніхто незважується посміхнутися. Мені трохи соромно дивитися тепер на Пімона після тихсвоїх думок, коли я дивився на його дружину.Я хотів підійти до Каті, але мені перетнув шлях старий Пужес. Я знаю йогодобре. Якщо мене не зраджує пам’ять, йому недавно сповнилося сімдесят п’ять років. Він низенького зросту, худий, зовсім лисий, беззубий, до того ж недуже беручкий до праці. Єдине, чим він може пишатися, - це його білі, трохижовтуваті, на галльський зразок підкручені вуса. Я гадаю, що він таки пишаєтьсяними, бо раз по раз, лукаво посміхаючись, їх підкручує.Колись давно я зустрів його в Мальжаку, й він, бувши в доброму гуморі, сказавмені:- Я, Емманюелю, на вигляд не дуже примітний, але хитрощів мені не требапозичати ні в кого. Я всіх своїх недоброзичливців круг пальця обвів. Насампередзробив усе для того, щоб звести з цього світу свою дружину. Це було головне. Тиж знаєш, вона ж гадючка була. Потім, коли мені сповнилося шістдесят п’ять років, я кинув хліборобську справу й продав свою ферму за довічну ренту. Атепер спокійнісінько живу собі в Ла-Році, одержуючи грошики. Як той казав, живусобі за чужий рахунок. Це просто здорово! Десять років я вже так живу! І це щене кінець. Адже я помру не раніше як у дев’яносто років. Стільки прожив мій татусь. Ще п’ятнадцять років мені залишилося такого райського життя! А тим, що купили в менеферму, платити!Я зустрічався з вусатим Пужесом в Мальжаку тому, що він майже кожного дня,навіть у сніговицю, долав на велосипеді п’ятнадцять кілометрів, які відділяють Ла-Рок від Мальжака, щоб винити двісклянки білого вина в шинку, який до пізньої ночі не зачиняла Аделаїда. Він пивтільки дві склянки, не більше. Одну за гроші, а другою частувала Аделаїда, дужещира дівчина до своїх завсідників. І Пужес використовував це. Але безкоштовнусклянку він пив дуже довго.- Як це трапилося, - запитує Пужес, підкручуючи вуса й лукаво позираючи намене, - що ти не зарахував мого голосу?- Я не побачив тебе, - посміхаюсь я. - Мабуть, ти не дуже високо підняв руку.Наступного разу будь рішучішим.- Усе ж таки, - відводить він мене вбік, - я голосував “за”. Я не погоджуюся зтим, що тут твориться.- Мабуть, тобі бракує прогулянок на велосипеді та двох склянок білого вМальжаку, - чемно мовлю я.Він дивиться на мене, похитуючи головою.- Прогулянок мені не бракує. Емманюелю, ти не повіриш, але, як і раніше, ящодня їжджу департаментським шляхом на велосипеді. Це скорше тому, що в менебільше немає ніякого іншого дозвілля. Бо я не можу просити, щоб оті негідники ззамку дали мені хоч наперсток вина, - веде він далі зі стриманим гнівом.- Слухай-но, - кажу я місцевою говіркою, - а чому б тобі тепер, коли шляхрозчищено, час від часу не приїздити до Мальвіля? Мену не вимагатиме з тебеплати за склянку червоного вина, яке набагато смачніше, ніж Аделаїдине біле.- О, я не відмовлюся. Який ти добрий, Емманюелю! І я не розповім про це нікому,щоб не знайшовся ще хтось, хто схотів би цим зловживати!Потім Пужес по-дружньому плеще мене по руці, посміхається, підморгує йпідкручує вуса, в такий спосіб віддячуючи мені за те вино, яке вип’є в мене. Ми розлучаємося задоволені - він тому, що знайшов ще одну змогупоживитися за чужий рахунок, а я тому, що налагодив постійний і таємний зв’язок з Ла-Роком.Поділ у Лянуайєвій крамниці тим часом наближається до кінця. Одержавши своючастку хліба й масла, люди поспішають додому, мовби побоюючись, що в останнюхвилину хтось може це в них відібрати.- А тепер, - звертаюсь я до Лянуайя, - не зволікай і діли м’ясо.- Але це забере багато часу, - відповідає Лянуай.- Все одно починай.Він дивиться на мене, - гарний молодик, такий дужий і такий боязкий, - тодівідрізав половину м’яса, кидає його на столик і починає гострити ножа. В крамничці залишилисятільки Марсель, Тома, Каті і якась дівчина, котру Каті тримає за руку. Жакепішов допомагати Коленові, який вантажить на Путівці своє залізяччя на воза.Про Смуглянку, хоч як це дивно, всі забули, побачивши буханці хліба, а вонастоїть, прив’язана до кільця праворуч зеленого порталу, встромивши писок у в’язку сіна, що її завбачливо прихопив із собою Жаке.Нарешті я можу докладно змалювати Каті. Вона набагато вища й не така повна, якМ’єтта, мабуть, регулярно читала жіночі журнали, які пропагують худорлявість. Унеї, як і в сестри, трохи завеликі ніс і підборіддя, гарні чорні очі, але зайвепідмальовані губи й не таке густе, але добре викладене волосся. Вона в джинсах,які щільно облягають її, барвистій блузці, талія перехоплена широким поясом іззолотою пряжкою, а в вухах, на шиї, зап’ясті й пальцях безліч найвигадливіших коштовних прикрас. Здається, вона щойнозійшла зі сторінок журналу “Мадмуазель аж тандр”.У Каті, на мою думку, не такий лагідний погляд, як у М’єтти, але, мабуть, сповнений дійовішої статевої агресивності, бо за кількахвилин він зачарував Тома, який заціпенів перед нею. Каті, певне, зробила свійвибір що в ту хвилину, коли ми злазили з воза, і зорить на свого обранця такпильно, що, на мою думку, він не зможе зостатися байдужим до неї.- А як тебе звати? - питаю я дівчинку, яку Каті тримає за руку, про яку мизовсім забули і яка вже давно стежить за кожним моїм рухом.- Евеяіна, - відповідає вона, вп’явшись у мене запалими голубими очима; на змарніле її облжччя спадає довге, аждо самих ліктів, біляве й жорстже волосся. Я беру її попід пахви й піднімаю,щоб поцілувати. Вона зразу ж охоплює мене ногами й руками й відповідає на мійпоцілунок так щедро, що я аж дивуюсь. Це, мабуть, і є та сирітка, про якурозповідав Фюльбер.- Скажи, чи в тебе не знайдеться вільної хвилинки? - обертається до менеМарсель. - Я хотів би поговорити з тобою в своїй майстерні, доки не поприбігалиоті негідники.- Охоче, - відповідаю я й обертаюся до Каті й Тома. - Ви підете допомагатиКоленові вантажити воза.Проте Марсель веде мене не до своєї майстерні, а до маленької їдальні, вікноякої виходить у невеличкий дворик. Мені зразу впадає в око бузок. Захищений зусіх боків мурами, він лише трохи присмалився, але не згорів.- Бачив? - спалахують радістю чорні Марселеві очі. - На моєму бузку є бруньки!Мій бузок не загинув, він відродиться. Сідай, Емманюелю.Я сідаю. Евеліна зразу ж хапає мене рученятами за великі пальці й, схрестившимої руки собі на грудях, притихає.- Нема чим пригостити тебе, Емманюелю, - каже Марсель і сідає навпроти мене.Відтак сумно похитує головою. - Бачив?- Та бачив.- Щиро кажучи, тут треба бути справедливим. Попервах Фюльбер відігрававпозитивну роль. То завдяки йому ми поховали загиблих. Він, так би мовити,навіть вселив у нас відвагу. А потім потроху почав з Арманом брати нас підніготь.- І ви не дали їм відсічі?- Спершу не хотіли, а коли захотіли, було вже запізно. Люди Фюльберу довіряли.В нього надзвичайно добре підвішений язик. Він сказав нам: “Треба перенести дозамку всі запаси, які є в бакалійній крамниці, бо її хтось може пограбувати,довідавшись, що хазяїн загинув”. Це здавалося цілком розумним, і ми так ізробили. Так само сказав він і з приводу ковбас. А потім черга дійшла дорушниць. Фюльбер сказав нам: “Не треба тримати вдома рушниці. Люди можутьперестріляти одне одного. Їх теж слід здати до замку”. І це, скажу я тобі, булорозумно. Бо навіщо нам рушниці, якщо немає дичини? А одного чудового дня мипобачили, що він має в замку все: фураж, зерно, коней, свиней, ковбасні вироби,бакалійні товари й рушниці. Я вже не кажу про корову, яку ти нам привів. Ітепер замок видає нам щодня порції. А ті порції не для всіх рівні, розумієш?Неоднакові вони й кожного дня, бо залежать від ласки господаря. Виходить,Фюльбер запанував над нами.- А що робить там Арман?- Арман - світська влада. Його обов’язок - тероризувати. Фабрелятр забезпечує розвідувальну службу. Він найдурнішийсеред них, я гадаю, ти сам у цьому переконався.- АЖозефа?- Жозефа - покоївка. Їй уже близько п’ятдесяти, і вродою вона теж не може похвалитися. Проте вона порається не тількив господарстві, ти розумієш, що я хочу сказати. З нею в замку живуть Фюльбер,Арман і Газель. Газель, - провадить Марсель далі, - це той вікарій, якогоФюльбер має намір послати до тебе, коли належно його обтеше.-А я думав, що Газель - це жінка...- Жінка?! - Марсель регоче, і мені приємно, що він сміється, бо раніше завждибачив його в майстерні веселим. - Газель - п’ятдесятирічний удівець. І якщо хочеш посміятися, то піди до нього вранці одесятій і подивись, як він порається по господарству, пов’язавши голову чалмою, щоб у волосся не набилося пороху. Він виконує всяку чорнуроботу тільки за те, що його тримають у замку! Навіть не виходить звідти!- А все інше як?- А в усьому іншому він непоганий хлопець. Проте він дуже вірить Фюльберові ішанує його. Тому раджу тобі, якщо він таки оселиться в Мальвілі, остерігатисяйого.Я вражено дивлюся на Марселя.- Йому там нічого робити, бо мої друзі обрали мене своїм абатом.Евеліна випускає мої пальці й злякано дивиться на мене, однак те, що вонапрочитала на моєму обличчі, мабуть, заспокоює її.Марсель витріщує очі, широко розтуляє рота і трохи згодом починає сміятися.- Ти ба! Ти точно такий, як твій дядько, - каже він, заїкаючись. - Ох, шкода,що ти не живеш у Ла-Році! Ти врятував би нас від цього негідника. Еге ж, -поважно веде він далі, - я теж хотів щось зробити. Але тут можна покластисяхіба що на Пімона. Та й він боїться зачепити священика.Я мовчки дивлюсь на Марселя. Мабуть, таки дуже тяжка Фюльберова тиранія, якщотака людина, як Марсель, висловлює такі речі.- Емманюелю, - каже він, - ти не давав Фюльберові хліба минулої неділі, коливін їздив до вас?- Хліба й масла.- Ми дізналися про це від Жозефи. На щастя, Жозефа дуже балакуча.- Але ж я дав того буханця для всіх вас.- Авжеж, я так і зрозумів. Він розводить перед собою чорними дубленими руками.- Ось до чого ми дожилися, - каже він. - Якщо завтра Фюльберові захочеться, щобти здох, ти й здохнеш. Хай він тільки запідозрить тебе, що ти не бажаєш ходитика месу або сповідатися, й зменшить тобі порцію харчів. О, він не відмовляєтьсядати тобі її зовсім. Він просто врізає її! Потроху. А якщо ти огризнешся, тодідо твого дому навідається Арман. Але до мене він не приходить! - веде даліМарсель. - Арман боїться мене. Через оце.Марсель дістає з кишені свого сірого фартуха гострого, як бритва, ножа, що нимвирізає підметки. Він тільки блиснув ножем і знов сховав у кишеню.- Послухай, Марселю, - кажу я, трохи помовчавши. - Ми давно знайомі з тобою. Тизнав і мого дядька, який шанував тебе. Якщо маєш бажання перебратися доМальвіля з Каті й Евеліною, ми охоче приймемо вас.- Дякую, - каже Марсель, і на очах у нього бринять сльози, - щиро дякую. Але яне можу прийняти твою пропозицію з двох причин: по-перше, Фюльбер видав укази.- Укази?- Еге ж, уяви собі, він видає укази, причому сам, ні з ким про це не радячись,і читає їх нам у неділю з кафедри. Перший указ, - я знаю його напам’ять, - гласить: “Приватна власність у Ла-Році скасовується, й усе майно -будинки, крамниці, продукти й ремісницькі інструменти - переходять дола-рокської парафії”.- Цього не може бути!- Почекай! Це ще не все. Другий указ: “Жодний житель Ла-Рока не має правакинути місто без дозволу парафіяльної ради”. А цю раду складають Арман, Газель,Фабрелятр та він сам!Я приголомшений. Виходить, обережність, з якою я ставився до Фюльбера, цілкомвиправдана. До того ж я чимало наслухався й надивився за ці сорок п’ять хвилин і зміг переконатися: Фюльберів режим не знайде багато захисників,якщо дійде до війни з нами.- Парафіяльна рада ніколи не дозволить мені виїхати з міста. Швець завждипотрібен. Особливо тепер, - веде далі Марсель.- Начхай на Фюльбера та його укази! - гнівно кажу я. - Іди збирайся в дорогу!Марсель сумно хитає головою.- Ні. Якщо хочеш, я скажу тобі про справжню причину: не хочеться кидатитутешніх людей. О, я знаю, вони не дуже відважні. Але якщо і я піду звідси,буде ще гірше. Ми з Пімоном бодай трохи стримуємо цих панів. Лишати його самогоне хочу. Бо це для нього скінчиться дуже кепсько. - Марсель на хвилинкузамовкає, відтак провадить далі: - Але якщо ти хочеш узяти Каті й Евеліну, тобери. Фюльбер якось уже натякав Каті, щоб вона йшла до нього покоївкою. Тизрозумів? Я вже не кажу про те, що Арман теж упадає коло неї.В цю хвилину з вулиці долинають якісь крики, потім до маленької кімнатки,захекавшись, убігає Каті.- Ходіть мерщій сюди! Арман задирається з Коленом! - кричить вона з порога йхутко зникає.Я швидко біжу за нею. Помітивши, що Марсель хоче бігти за мною, зупиняюсь напорозі.- Оскільки ти лишаєшся тут, - кажу йому місцевою говіркою, - тобі краще в це невтручатися.Підбігши до воза, я застаю Армана в не дуже приємній нозі. Жаке й Тома скрутилийому руки. Тома тримає в руці якийсь ключ, а Колен, підстрибуючи, наче півник,розмахує в нього над головою уламком свинцевої трубки.- Що тут у вас таке? - сумирно питаю я й стаю між Коленом та Арманом. - Жаке йТома, відпустіть Армана! Хай він пояснить, у чому річ.Тома й Жаке підкоряються. Щиро кажучи, обидва задоволені, що я втрутився, бо,хоч вони й скрутили Армана, Колен ніяк не наважується оглушити його.- Це все він, - каже Арман з полегкістю, показуючи на Колена. - Твій товаришмене образив.Я дивлюся на нього. Відтоді, як я востаннє бачив його, Арман розповнів. Йогоширокі плечі й міцна шия свідчать про те, що сили йому не бракує. До вибухубомби він здобув собі тут таку славу, що варто було йому з’явитися десь на танцях, як усі звідти кидалися врозтіч.- Та невже? А що він тобі такого сказав?- Він сказав: “Я на тебе чхаю”, - відповідає злопам’ятний Арман. - “Чхаю на тебе й на твій указ”.- Ти сказав це? - питаю я, повертаючись на закаблуках, і підморгую Коленові.- Так, - відповідає він, ще не заспокоївшись. - Я сказав це, і...Я перебиваю його:- Ти, бачу, погано вихований. Як тобі не соромно? - голосно кажу місцевоюговіркою. - Зараз же проси пробачення. Ми ж приїхали сюди не для того, щобкогось ображати.- Гаразд, я беру свої слова назад, - каже Колен, приєднуючись зрештою до моєїгри. - Але, до речі, - провадить він далі, - Арман теж назвав мене“курдуплем”.- Це правда? - обертаюсь я до Армана й окидаю його суворим поглядом.- Він мене довів, - відповідає той.- Справа в тому, що “курдупель” набагато гірше, ніж “я чхаю на тебе”. В усякомуразі, ми гості ла-рокського священика, і тобі, Армане, все-таки не вартпереходити межі. Ми привели вам корову, привезли півбичка, два буханці хліба йкілограм масла, а ти називаєш нас “курду плями”!- Я його назвав “курдуплем”, а не вас, - каже Арман.- Ми і він - одне ціле. Тому раджу тобі, Армане, зробити так само, як він, -забрати свої слова назад.- Якщо це тебе задовольнить, - неохоче відказує Арман.- Браво! - вигукую я. - Ну, а тепер, коли ви помирилися й коли можна розмовлятиспокійно, я хочу знати, про що мова. Що це за указ?Арман починає мені пояснювати.- І ти, звичайно, - кажу я, коли він замовкає, - хотів застосувати указФюльбера й перешкодити Коленові забрати речі зі своєї майстерні, бо вона,згідно з указом, належить тепер парафії.- Саме так, - каже Арман.- Що ж, голубе, я тебе ні в чому не звинувачую. Ти тільки виконував свій обов’язок.Арман дивиться на мене з подивом і не без підозри, кліпаючи очима. Я веду далі:- Але розумієш, Армане, тут є одна заковика. Річ у тому, що в Мальвілі ми такожвидали один указ, згідно з яким усе майно, що було колись власністю мешканцівМальвіля, належить тепер замкові, де б воно не було. Отож Коленова майстерня вЛа-Році теж належить тепер Мальвілю. Сподіваюсь, ти не будеш заперечувати? -суворо питаю я Колена.- Навіть гадки не маю, - відповідає той.- Так вирішив пан Фюльбср, а не я, - пихато каже Арман.Я беру його за руку, прагнучи допомогти ввічливо зійти зі сцени. - Гаразд, ти зараз підеш і поясниш все від мого імені Фюльберові. Водночасповідомиш його, що ми тут і що вже не рано. А ви, - кидаю через плече Жаке йТома, - вантажте далі, поки не надійде нове розпорядження... Не буду тобіхвалитися, Армане, - з притиском кажу я, коли ми віддалились на кілька кроків,- але скажу відверто: ти, Армане, припустився серйозної помилки, зачепивши циххлопців. Мабуть, не знаєш, що це дуже лихі хлопці, особливо малюк Колен. Япросто дивуюсь, що він не провалив тобі голову тією залізякою. Розумієш,звичайно, не за те, що ти забороняв йому забрати начиння з майстерні. А за те,що ти назвав його “курдуплем”. Колен низенького зросту, і йому дуже неподобається, коли йому зайвий раз нагадують про це. До того ж ще й кепкують знього. О ні, цього він не прощає... Все ж таки, Армане, - веду далі я, міцностискаючи йому руку, - не варто Ла-Рокові й Мальвілеві починати війну між собоюза якусь купу залізяччя! Ось уяви собі, що Фюльбер відмовиться визнати право заМальвілем на Коленову майстерню й що конфлікт загостриться й тоді ми вдамося доперестрілки. Правда, безглуздо платити життям за це? До того ж ви не знаєте, чила-рокці воюватимуть, проти нас, хоч ви, можливо, й озброїте їх. У вас такоїпевності немає.- Не розумію, з чого ти це взяв, - зупиняється Арман і пильно дивиться на мене,весь збліднувши з гніву.- Тоді озирнися довкола себе, голубе мій. Ви своєю сваркою зчинили чималийгалас. Але подивися! Подивись! Ні душі на вулиці! - Я посміхаюсь. - Можнасказати, що ла-рокці просто на крилах прилетіли тобі на допомогу, коли моїхлопці накинулися на тебе.Я замовкаю, даю змогу йому проковтнути цей кухоль жовчі, й він мовчки ковтаєйого, не відкидаючи мого прихованого ультиматуму.- Ну гаразд, - кажу я згодом. - Мені треба йти. Сподіваюсь, Армане, тирозтлумачиш Фюльберові, яке склалося становище.- Спробую, - відповідає Арман, силкуючись приховати свою образу.
XII
Як тільки Арман пішов, у вікнах знов з’являються обличчя ла-рокців, а за хвильку всі вони висипають на головну вулицю.Побачивши, що Арман утік, мов побитий собака, вони підбадьорюються. Проте страхїхній остаточно ще не розвіявся, вони крадькома позирають на Фабрелятра, ніхтоз них не відважується прокоментувати сварку або потиснути руку Коленові. Алевсі розмовляють голосно, жваво жестикулюючи. Очі в них збуджено блищать. Япіднімаюся східцями до Лянуайєвої крамнички, стукаю в двері й голосно кажу.- Перш ніж забрати до Мальвіля цих кобил, я хочу трохи розім’яти їх, оскільки їх давно ніхто не сідлав. Це, певне, буде цікаве видовище. Що,коли я попрошу Фюльбера дозволити вам прийти подивитися?Усі з радістю схвалюють мою пропозицію. Мене це дивує. Хоча в мене часу обмаль,я вирішую затриматися тут ще трохи.Лівої долоні торкається чиясь тепла рука. Це Евеліна. Я нахиляюся до неї.- Йди до воза й скажи Каті, що я чекаю на неї в її дядька. Хай приходитьнегайно.Улучивши момент, коли Фабрелятр відвернувся, я біжу до будинку шевця. Трохипізніше туди приходить і Марсель. Він також повеселішав.- Можеш вважати, Емманюелю, що ти здорово потішив ла-рокців своєю витівкою!Крім того, що їх тут утискують, доймає ще й нудьга. Роботи ніякої. Я ще потрохушевцюю. Доки вистачить шкіри. А інші? Пімон, Лянуай, Фабрелятр? А хлібороби,які зможуть виїхати в поле не раніше жовтня? Немає ні радіо, ні телебачення, нінавіть програвана. Спершу люди ходили до церкви лише задля того, щоб зібратисяразом і когось послухати. В перші дні Фюльбер заміняв їм телебачення. На жаль,те, що розповідає Фюльбер, швидко всім набридло, бо він розповідає одну й тусаму казку. Найстрашніше, що ми всі сидимо по домівках. І чекаємо прочуханки!Якщо так триватиме й далі, ми незабаром перестанемо бути схожі на людей.Я не встигаю йому щось відповісти, бо до кімнати разом з Евеліною вбігає Каті.- Каті, - кажу я, - в мене дуже мало часу. І я не стану виголошувати передтобою довгих промов. Якщо бажаєш, можеш перебратися разом з Евеліною доМальвіля. Твій дядько не заперечує.Вона червоніє, і в очах у неї з’являється пожадливий блиск. Але вона зразу ж гасить його.- Ох, я... я не знаю, що мені робити, - відповідає Каті, опустивши очі, й зновпочинає кокетувати.- Я бачу, що тобі не дуже хочеться їхати з нами до Мальвіля, - кажу я. -Зрештою, Каті, ти можеш і не їхати. Ти вільна в своєму виборі. Я тебе непримушую.- Ні, ні, - каже Каті, - ти мене не зрозумів. Я не маю нічого проти цього. Меніпросто не хочеться кидати тут дядечка самого.- Ти ба! - розчулився Марсель.- Якщо тобі й справді не хочеться кидати тут дядечка самого, то, мабуть, кращезалишайся в Ла-Році. Більше пе повертатимемося до цієї теми.Саме тепер Каті зрозуміла, що я глузую з неї, і на її обличчі з’являється посмішка, а потім вона із зухвалістю селянки, що мені набагато більшеподобається, ніж її примхливе кокетування, каже:- Тобі смішно! Правда ж? А мені дуже хочеться поїхати з вами до Мальвіля!Мені справді стає смішно. Сміється й Марсель. Певне, вія звернув увагу, як Катібіля м’ясникової крамнички розмовляла з Тома, пильно втупившись у нього очима.- Отже, ти їдеш з нами? - питаю я. - Не дуже жалкуєш за Ла-Роком?- І кидаєш тут дядечка самого? - озивається Марсель. - Вона також починаєсміятися - щиро, весело, й од сміху вся її постать здригається: плечі, груди йнавіть стегна. Мені це дуже подобається, і я прикипаю очима до Каті. Звичайно,вона зразу ж помічає мій пильний погляд і ще більше заходиться витанцьовувати,пускаючи мені бісики.Я швидко веду далі:- Ти сама знаєш, що, коли ми попрохаємо про це дозволу в Фюльбера, він нам йогоне дасть. Через те вам треба вирушити потай. За кілька хвилин, мабуть, усіжителі міста зберуться на майданчику, щоб подивитися виставу, яку я влаштую зкіньми. Ти туди не підеш. Залишишся вдома. Як тільки люди підуть до замку, тиспакуєш свої та Евелінині речі, віднесеш їх на воза й старанно прикриєшпорожніми мішками. Відтак ви обидві вийдете у південні ворота і, пройшовшикілометрів з п’ять, зачекаєте нас на роздоріжжі Рігуді.- Я знаю, де пе, - мовить Каті.- І не показуйтесь, поки не впізнаєте пас. А ти, Евеліно, в усьому слухайсяКаті.Евеліна згідливо киває головою, пильно дивлячись на мене. Западає мовчанка.- Ну, Марселю, я кидаю тебе, не хочу, щоб Фабрелятр побачив мене в твоєму домі.Це тебе скомпрометує.На вулиці до мене підходить висока, огрядна жінка в синьому пуловері й широкихштанях. В неї густе коротке й посивіле волосся, велика нижня щелепа й голубіочі.- Пане Конт, - поважно мовить вона, - дозвольте відрекомендуватися: ЖюдітаМедар, викладачка математики, незаміжня. Кажу, незаміжня, а не стара дівка, щобуникнути непорозумінь.Такий початок розмови здається мені цікавим, і, оскільки її говірка не схожа натутешню, я питаю, звідки вона.- Родом я з Нормандії, - відповідає жінка, міцно хапаючи мене за праву руку,трохи вище ліктя. - А живу в Парижі. Точніше - жила тоді, коли Париж іщеіснував. Та в Ла-Році в мене також є будинок, і завдяки йому я уціліла.Вона знову стискає мій біцепс. Я роблю непомітний рух, щоб звільнитися відручища цього вікінга в спідниці, але вона ще дужче стискає мої м’язи.- Завдяки йому я вціліла, - провадить вона далі, - й попала під владутеократичного диктатора.Нарешті! Принаймні хоч одна людина не боїться тут Фабрелятрових вух. До речі,за п’ять кроків од нас Фабрелятр і справді нашорошив вуха, але Жюдіта не звертає нанього уваги.- Я скажу вам, - провадить вона виразним голосом, - що я католичка, - втретєстискає мені руку. - Але ще ніде не бачила такого дивного священика. Крім того,мене дуже дивує боязкість тутешніх людей. Вони зовсім не протестують. Можнаподумати, що вони втратили мужність.Жюдіта, навпаки, незважаючи на те, що вона жінка, мабуть, не втратила мужності.Бо сміливо стоїть тут у штанях, виставивши з пуловера з відкритим комірцемквадратне підборіддя, й сипле іскри з голубих очей. До того ж посередсамісінької головної вулиці голосно зневажає місцеву владу.- Виняток становить, - каже вона, - Марсель. Так, він справжній чоловік!Невже вона й Марселеві стискає біцепси? Цілком імовірно. А там є що стискати.За свої шістдесят років Марсель перетворився на самі м’язи, а є жінки - не тільки незаміжні, - які полюбляють пригорнутися до цих м’язів.- Пане Конт, - провадить вона далі ораторським тоном, - я хвалю вас. Хвалю засміливий поділ харчів, - вона знову стискає мою руку, - тільки завдяки вам миотримали свої порції. Я хвалю вас також за те, що ви протистояли цьомуесесівцеві, - ще один потиск руки. - Я сьогодні пізно встала, а то була бпідтримала вас.Вона раптом нахиляється до мене. Я кажу нахиляється, бо в мене таке враження,ніби вона на цілий вершок вища від мене. Й мовить мені на вухо:- Пане Конт, якщо колись ви забажаєте виступити проти цього бідолахи, я вамдопоможу.Слова “я вам допоможу” вона вимовила півголосом, але бадьоро. Жюдітавипростується й бачить, що Фабрелятр стоїть майже в неї за спиною, тоді вонавідпускає мою руку, круто обертається й починає штовхати його, наче хотіларозгойдати цю високу тичку.- Йди геть! Геть! - кричить Жюдіта, махаючи руками. - До дідька! В Ла-Роцібагато вільного місця!- Даруйте мені, пані, - лагідно вибачається Фабрелятр.Жюдіта навіть не дивиться на нього. Вона подає мені свою широку долоню, я тиснуїї і з болем у біцепсах Іду від неї. Радий, що знайшов собі цю спільницю.Я йду до воза. Хлопці працюють швидко й уже закінчують його вантажити. Ворона,яка видзьобала крихти хліба майже під самісінькими ногами Лянуайя, поважнопрогулюється по широкій спині Силача. Коли я наближаюсь, вона люб’язно каркає, сідає мені на плече й починає гратися зі мною. Розчервонілий Томабезперестанку поглядає на будиночок шевця, а потім відводить мене вбік ізапитує:- Що трапилося? Чому Каті нас кинула? Я нишком сміюсь з цього “нас”.- В Евеліни напад астми, й Каті біля неї.- їй конче треба бути біля неї?- Звичайно! - з притиском відповідаю я. - Під час нападу астми бувають великіболі. Потрібна допомога.Тома зніяковіло опускає очі, відтак знову підводить їх і, набравшись духу,мовить безбарвним тоном:- Скажи, Емманюелю, ти не заперечуватимеш, якщо Каті переїде в Мальвіль досестри й бабусі?Я приголомшено дивлюся на нього. Слова “до сестри й бабусі” ще влучніші, ніж“до нас”.- Тома, є одна причина, яка не дозволяє нам забрати Каті до Мальвіля, - поважновідповідаю я.- Яка саме?- Справа в тому, що Фюльбер нікому не дозволяє виїздити з Ла-Рока. Звичайно, щовін не дозволить і Каті поїхати до нас. Довелося б її викрадати.- І що ж? - питає він тремтливим голосом.- Як, що ж? Ти хочеш посваритися з Фюльбером?- Може, справа не дійде до сварки.- Дійде! Уяви собі, що Фюльбер упадає біля цієї кралі. Він уже просив її бутийому покоївкою в замку.- Тим більше треба забрати її, - блідне Тома.- Як це забрати?- Треба викрасти її в цього типа.- Тома, ти надто гарячий. Ти ж навіть не знаєш, чи Каті схоче піти з нами.Може, Фюльбер їй подобається.- Мабуть, ні.- До того ж ми майже не знаємо Каті. Тільки годину тому ми вперше її побачили.- Вона чудова дівчина.- Ну, якщо ти такої думки, доведеться щось робити.- Отже, викрадемо її? - схвильовано питає Тома. - Причому сьогодні ж!Я приголомшено дивлюсь на нього.- Тома, - кажу за хвилину, - пообіцяй мені одну річ, а саме: що ти невтручатимешся в цю справу.Тома вагається, але щось у моєму голосі й очах змушує його скоритися. Він,опустивши голову, ледь чутним голосом каже:- Обіцяю.Я круто повертаюсь, проганяю зі свого плеча ворону, бо вона таки важкенька, йпрямую головною вулицею. Щойно розчинилася велика темно-зелена брама порталу, йгомін на вулиці раптом вщухає.Першим з брами виходить Арман. Він злий і насуплений. За ним ступає якийськрасень, котрого я не знаю. Судячи з розповіді Марселя, це - Газель. І нарештіз’являється Фюльбер.Мало сказати, з’являється. Він виходить наче на сцену. Залишивши за собою браму відчиненою(зачиняти її - обов’язок Газеля), Фюльбер зупиняється й батьківським поглядом окидає натовп.Тільки забачивши, що я розштовхую натовп і підіймаюсь до нього, вінпо-братерському простягає до мене руки і йде назустріч.- Ласкаво просимо до Ла-Рока, Емманюелю, - каже Фюльбер поважним голосом істискає мою долоню обома руками, ніби то не долоня, а якийсь скарб. - Який ярадий, що бачу тебе! Безперечно ж, - провадить він далі, неохоче випускаючи моюдолоню, - Колен не мешканець Ла-Рока і наші укази його не стосуються. Вінспокійно може забирати начиння зі своєї майстерні.Ці слова Фюльбер вимовляє так швидко й так недбало, наче про це ніколи й непоставало питання.- А ось і корова, - провадить він захоплено, обертаючись до Смуглянки, іздіймає руки, мовби збирається благословити її. - Хіба це не диво, що богстворив тварину, яка з сіна й трави дає нам молоко? Як ви її кличете?- Смуглянкою.- Сподіваюсь, що ця Смуглянка даватиме нам біле молоко. - Він усміхається своєюпопівською усмішкою, на яку відповідають тільки Фабрелятр і Газель. - Менівідомо також, Емманюелю, що ти привіз нам чудові подарунки. - І повертає домене сповнені благодушності очі. - Хліба! М’яса! Масла! - Після кожного слова вія підносить угору обидві руки.- Дві хлібини й масло - це справді подарунки, - кажу я відверто. - Але м’ясо - ні. Ходи-но, Фюльбере, зі мною. - І веду його до м’ясникової крамнички. - Сам бачиш, що це чимало. Половина бичка. Я сказавЛянуайєві не гаятися й порізати м’ясо, бо день буде гарячий, а холодильників у вас немає. Отож підкреслюю ще раз,- веду я далі, - хліб і масло - це подарунки, а м’ясо - ні. Мальвіль сподівається одержати за нього від Ла-Рока цукру й мила.- Гаразд, - мовить солодкавим голосом Фюльбер. - Я не знаю, скільки в наслишилося цукру, - й блимає сердито на Газеля, який хотів щось сказати, - але мизробимо все можливе, щоб тебе задовольнити, принаймні частково. Ти вже мавзмогу переконатися, що ми живемо у великих злиднях. У нас немає такогодостатку, як у Мальвілі. - Він по-змовницькому підморгує парафіянам. - Через тевибач нам, Емманюелю, ми не можемо навіть запросити вас на обід.- Я поїду зразу ж, тільки-но одержу коней, рушниці, цукор і мило, - відказую я.- А втім, ні. Перед від’їздом хочу трохи розім’яти коней. - І розповідаю йому про свій намір поїздити верхи на майданчику.- Та це ж просто чудово! - вигукує Фюльбер, вдаючи з себе добряка, коли це йомунічого не коштує. - В нашому місті майже немає розваг, і твоя вистава,Емманюелю, буде для нас бажаною, якщо це не дуже небезпечно для тебе. Ну,ходімо, - каже він і широким жестом запрошує паству до замку. - Не марнуймочасу, бо ти поспішаєш... Але я не бачу Каті, - здивовано зауважує він, коли найого знак Газель і Арман широко розчиняють обидві стулки брами й ла-рокці,трохи пожвавішавши, заходять до замку.- Каті лишилася з Евеліною, бо в дівчинки приступ астми. Мені щойно сказали проце, - відповідаю я і швидко йду до замку.Кіньми я займуся пізніше, спершу прошу Фюльбера дати мені рушниці, набоїв,цукру й мила. Фюльбер доручає це Газелеві, віддавши йому в’язку ключів і щось шепнувши на вухо. За мною йдуть Жаке й Колен, прихопивши двавеликих мішки.Я йду поруч з Газелем довгим, викладеним мармуровими плитами коридором замку.- Газелю, я чув, що Фюльбер хоче призначити тебе священиком, - кажу йому.- Ні, це не зовсім так, - відповідає він. - Пан Фюльбер має намір поставити моюкандидатуру на голосування ла-рокських парафіян.- І послати тебе до Мальвіля?- Якщо, звичайно, ви не проти, - покірно каже Газель. Дивна річ, але ці словазовсім не звучать у нього фальшиво.- Проти тебе, Газелю, ми нічого не маємо. Але я гадаю, що тобі буде шкодакидати замок і свій дім у Ла-Році.- Авжеж, - відверто признається Газель, і це мене ще дужче дивує. - Особливосвій дім.- Так от, тобі не доведеться його кидати, - кажу я. - В неділю ввечері віруючіМальвіля одноголосно обрали мене своїм абатом.Я чую позад себе чийсь сміх і здогадуюся, що то сміється Колен, проте неозираюся. Газель зупиняється й приголомшено дивиться на мене.- Ви повідомили вже про це пана Фюльбера? - запитує він кволим голосом.- Не мав іще для цього нагоди.- Справа в тому, що це викличе в пана Фюльбера велике невдоволення, - кажеГазель і йде далі коридором поряд зі мною.Двері льоху замкнені на ключ, і Газель відмикає їх. В цьому льоху Фюльберзберігає скарби, відібрані в ла-рокців. Льох поділений навпіл. У тій половині,де стоїмо ми, лежить усе неїстівне. В другій половині, куди ведуть маленькідвері з великою колодкою, зберігаються бакалійні товари, ковбасні вироби, вино.Газель не дозволяє мені туди заходити, і з встигаю зазирнути лише краєчкомока.Рушниці стоять у піраміді й лежать на полицях, тут же дбайливо поскладанобойові припаси.- Ну ось, - безбарвним голосом каже Газель. - Вибирай.Я розгублююсь від такої великодушності. Потім починаю здогадуватися, що вонайде від цілковитого невігластва Фюльбера й Газеля, але не подаю й знаку ізиркаю на Колена, щоб він чогось не бовкнув. Я нараховую одинадцять рушниць(більшість із них мисливські), але серед цих скромних пукавок бачу блискучу,розкішну спрінфілдську рушницю, яку, певне, купив Лормйо, щоб узяти участь усафарі. З цієї рушниці можна вбити буйвола на відстані ста п’ятдесяти метрів. Я не зразу беру її, спершу перевіряю набої. Набоїввідповідного калібру цілком досить. Решту зброї я вибираю дуже швидко: берудовгостволий карабін моделі 22 з оптичним прицілом, який, мабуть, належавсинові Лормйо, і найкращу мисливську двостволку. Набоїв до них також вистачає.Ми кладемо в мішок зі зброєю й набої, і я прошу Жаке зав’язати його. Потім Газель хапає другого мішка і, просячи нас залишитися в першійполовині льоху (“Такий тут порядок”, - каже він, вибачаючись), іде на другуполовину. За хвилину Газель повертається звідти й подає мені наповнений мішок.Трохи перегодя я йду до конюшні. Обидві кобили здаються мені худими, а такожбрудними. Я чищу їх скребницею й щіткою. Арман стежить за мною своїмибілуватими очима, але не допомагає мені. І мовчить. Він вступає в розмовутільки тоді, коли побачив, що я пішов до комірчини, вибрав два сідла й поклавїх одне біля одного на перегородку.- А що ти збираєшся робити з оцими сідлами? - запитує він сухим топом.- Звичайно ж, сідлати коней.- О ні, - каже він. - Я не дозволяю цього! Я маю наказ дати тобі дві кобили, ане сідла. Хіба що ти принесеш їх сюди після своєї вистави.- А як я зможу повести без сідла таких коней до Мальвіля?- Це мене не хвилює. Ти мав би привезти своє спорядження.- В Мальвілі є сідла тільки для тих коней, що в мене залишилися. А для цихнема.- Тим гірше.- Та ну ж бо, Аркане, я не грабую Ла-Рок. У вас лишається три сідла для трьохмеринів.- А що буде, коли вони зносяться? Чим їх замінимо? До того ж ти вибрав ненайгірші. Сідла Ермесової фірми, що їх я купив з батьком Лормйо в Парижі!Двісті тисяч франків дав за кожне. О, ти не помилився! Око в тебе набите! Але вмене також!Я не відповідаю. Починаю знову чистити скреблом кобилу. Щось не схоже наАрмана, щоб він боронив інтереси свого господаря - чи то Лормйо, чи Фгольбера.А чому він упирається? Мститься за Коленову майстерню.- Не розумію, чому ти так стараєшся, - кажу я по хвилі. - Фюльберові начхати насідла.- Я згоден, - мовить Арман. - Усьому неїстівному Фюльбер не знає ціни. Але якщоя скажу йому: “Обережно, сідла не слід давати, кожне з них коштує двісті тисячфранків”, - тоді можеш бути впевнений, що ти їх не одержиш. У всякому разі,задарма.З його слів я довідуюсь про дві речі. По-перше, він намагається трохипригрозити мені шантажем. І потім, Арман зовсім не шанує свого священика. Цедозволяє зробити висновок про таємний поділ влади між двома шахраями, коли небрати до уваги Газеля й Фабрєлятра, але надто прихований, без жодного натяку.- Та що ж бо ти, Армане, - підводжусь я, тримаючи в одній руці скребло, а вдругій - щітку, - ти не скажеш цього Фюльберові!- Думаєш, я посоромлюся?- Тобі не буде ніякої користі з цього.- Мені тим більше не буде ніякої користі з того, якщо я не скажу йому.Ну нарешті. Всміхаюся йому, щоб показати, що я все зрозумів і готовий напожертву. Але він мовчить. Я знову починаю чистити щіткою кобилу. Її біла мастьтільки виграла від того, що наші переговори затяглися. Вона могла б позмагатисяз Газелевою блузою.Арман зіперся ліктями на перегородку й дивиться на мене, кліпаючи очима.- У тебе гарний золотий перстень, - нарешті озивається він.- Хочеш приміряти його?Я знімаю перстень з пальця й даю Арманові. Він розглядає його, пожадливовіддувши вперед повні губи, й йому вдається після тривалого обмацуваннянатягнути перстень на малий палець. Потім він кладе руку на перегородку йзахоплено милується обручкою. Я одразу ж починаю сідлати коней. Жодного словами ми не промовили один одному.Я купив цих кобил в одного циркача. Одна називалась Морганою, а друга -Мелюзіною. Обидві були зовсім білі, з довгими хвостами й густою гривою.Коли пан Лормйо побачив їх у мене, то, крім трьох коней, вирішив купити і їх.Даремно я доводив йому, що вони циркові й небезпечні для того, хто не вміє зними розмовляти. Він наполіг на своєму й поставив мене перед вибором: або беревсі п’ять, або жодного. Я поступився. Але він мені добре заплатив.Ла-рокці вже зібралися на терасі замку, коли я вийшов на майданчик з Морганою;Арман вивів Мелюзіну.Трава на майданчику в день події трохи підсмалилася, але не зовсім обгоріла, ія двічі пройшов з Морганою по кругу, перевіряючи твердість землі під ногами.Дощ пом’якшив її, але не перетворив на губку. Я стрибнув у сідло й зробив два круги, атретій - з низкою поворотів, аби пересвідчитися, чи Моргана не забула вже, щоїї колись дресирували. Почавши четвертий круг, я стиснув її боки ногами,переклав повіддя в ліву руку й раптово викинув правицю вперед і вгору; Морганапочала підстрибувати по-баранячому, і в глядачів склалося враження, що вонахоче скинути мене. Насправді ж вона тільки виконувала мою команду, мені незагрожувала ніяка небезпека.Я тричі виконав цей номер, після кожного з них переходячи на спокійний крок,потім повільно зробив ще один круг і зістрибнув на землю.Фюльбер, який сидів у першохму ряду між Фабрелятром і Газелем, зіпершись на кам’яне поруччя, крикнув мені “браво!” й плеснув у долоні. Й тут сталосянесподіване. Ла-рокці бурхливо зааплодували: оплески тривали довго ще післятого, як він перестав удавати, що це його теж зацікавило. Я краєчком оказиркнув на Фюльбера. Він зблід, міцно стулив губи, очі його занепокоєнозабігали. Чим довше тривали оплески, тим більше, мабуть, він переконувався, щоці оплески спрямовані проти нього.З Мелюзіною я мав виконати інший номер. Тут мені доведеться падати з сідла. Якадобра й гарна кобила ця Мелюзіна! І скільки вона заробила грошей своємугосподареві, коли на зйомках кінофільму падала під кулями! Вступна частинатривала довгенько. Треба було як слід розім’яти її м’язи, щоб вона могла падати без будь-якої небезпеки. Коли я відчув, що вона вжерозім’ялася, я скинув з ніг стремена, зав’язав повіддя, щоб під час падіння Мелюзіна не заплуталася в ньому, й помчавгалопом. Я вирішив виконати трюк на закруті, якраз навпроти самого замку.Опинившись там, я смикнув лівий повід, а сам, щоб не втратити рівноваги,перехилився на правий бік. Мелюзіна в ту ж мить, мов підтята, впала на землю.Я перелетів через її голову й кілька разів перевернувся. Публіка зляканоскрикнула. А коли підвівся, всі полегшено зітхнули. Мелюзіна тим часом лежалана боці “мертва”, поклавши голову на землю й зажмуривши очі, Я підійшов до неї,взяв у руки повіддя й цмокнув. Вона зразу підвелася.Я повторив цей трюк ще раз. Потім вирішив, що цього часу для Каті, мабуть,вистачило цілком, зістрибнув на землю й не без виклику простяг повід Арманові,який з гідністю взяв його. Оскільки він тримав уже й Моргану, то тепер у ньогобули зайняті обидві руки.Ла-рокці гучно зааплодували. Побачивши, що Армаи стоїть бездіяльно, воникинулися сходами вниз, на майданчик, і, оточивши мене, почали гучно вітати. Натерасі лишилися тільки Фюльбер, Газель і Фабрелятр - жалюгідна самотня жменька.Арман стояв на травнику, міцно тримаючи за поводи двох кобил, які злякалисянатовпу, що раптом кинувся до мене. Скориставшись із цього, ла-рокціпосміливішали. Їм замало було оплесків, і вони почали скандувати моє ім’я. Дехто намагався сховатися від очей Фюльбера, який непорушно й мовчки стоявна терасі, але всі голосно кричали: “Дякуємо, Емманюелю, за подарунки!”Це почало скидатися на бунт. “Що, коли скористатися з цього і повалити владуФюльбера?” - подумав я. Але Арман був озброєний, а я перед тим, як мав сідлатикобил, віддав свою рушницю Коленові. Колен гомонів про щось із Аньєсою Пімон,Тома заглибився в свої думки, Жаке я теж ніде не бачив. Я вийшов з натовпу йпопростував до Фюльбера.Він у супроводі Газеля й Фабрелятра спустився сходами з тераси мені назустріч.Фюльбер ішов і свердлив очима ла-рокців, які хвилину тому радісно вітали мене,а тепер, коли він наближався до них, замовкали й розступалися перед ним.Фюльбер холодно поздоровив мене з успіхом, але навіть не глянув у мій бік, боне зводив очей зі своєї пастви, прагнучи повернути її на праведний шлях. Хоч явважав його справжнім негідником, мушу сказати, що спокій Фюльбера викликав умене повагу. Він мовчки провів мене аж до брами.Коли він зі мною попрощався, улесливість його мов вітром змело. Фюльбер більшене запрошував мене ще приїхати до нього. Коли останній мешканець Ла-Рока вийшовчерез замкові ворота, вони одразу ж зачинилися. Я зрозумів, що там відбудетьсянегайне засідання парафіяльної ради, щоб обміркувати, як знову швиденькоприборкати паству.Жаке поїхав трохи раніше й чекав на нас за містом, боячись, що Силач почнерватися до кобил у тісній вуличці посеред людського натовпу. Біля південнихворіт я помітив на стіні поштову скриньку. Колись вона була гарного жовтогокольору, а тепер стала якась безбарвна, потемніла, напис зітерся.- Бачиш? - каже Марсель, який проводжає мене. - Ключ і досі стирчить у замочку.Сердешний поштар згорів у ту мить, коли хотів забрати зі скриньки листи.Марсель повертає ключика в замочку. Дверцята відчиняються й знову зачиняються.Я веду Марселя до Мальжакського шляху. Розмовляю з ним ще кілька хвилин. Знаю,яким самотнім почуватиме він себе без Каті й Евеліни, коли повернеться додому.До того ж його чекає маловтішна перспектива постати перед Фюльбером, щобпояснити свою поведінку під час поділу харчів. За хвилину всі думки моїзаполонює Мальвіль. Без його мурів я такий же беззахисний, як черепаха безсвого панцира.Поки ми розмовляємо, я дивлюся на людей, які оточили нас; тут зібралися всі безвинятку жителі Ла-Рока, які вціліли, навіть двоє немовлят: одне - Марії Лянуай,дружини молодого м’ясника, а друге - Аньєси Пімон: АГєтта в захопленні ходить від одного доіншого, лише Фальвіна, яка досхочу натеревенилася то там, то тут у містечку,вже вмостилася на воза біля Жаке, який щосили стримує Силача, що вибрикується йірже.Ла-рокці, зігріті яскравим полудневим сонцем, раді, що бодай на кілька хвилинвийшли зі своїх задушливих мурів. Однак я помічаю, що навіть за відсутностіФабрелятра вони не наважуються сказати щось ні про свого пастора, ні про поділхарчів, ні про Арманову поразку. Підозрюю, що Фюльберові вдалося шляхомпідступного обману й обміркованої демагогії створити тут атмосферузапроданства, недовіри й непевності. Мені впадає в око, що вони не відважуютьсянавіть наблизитися до Жюдіти, Марселя й Пімона, мовби релігійні власті їм цезаборонили. Навіть мене вони більше не оточують так, як це зробили намайданчику, ніби Фюльбер своїм холодком, з яким проводжав мене, застеріг їх, щодо мене наближатися небезпечно. Й зараз же, коли я їм усім разом скажу “Допобачення!” - Фюльбер стримався й не сказав мені цих слів, - вонивідповідатимуть тільки поглядами, але здалеку, не зважуючись помахати рукою абопромовити якесь слово. Річ зрозуміла, приборкання пастви почалося. Ла-рокцівідчувають, що Фюльбер примусить їх дорого заплатити за цей справедливий поділ.І це цілком правильно, що вони, ще не перетравивши мій хліб і масло, вжепрагнуть якнайшвидше розлучитися зі мною...Їхня поведінка мене засмучує, але я не гніваюся на них. Рабство має своюжахливу логіку. Я слухаю Марселя - Марселя, який залишився з ними, щоб їхборонити, до кого ніхто в Ла-Році не промовляє й слова, хіба що Пімон таЖюдіта. Остання - це якийсь небесний дар! Таємна радниця революції! Наша Жаннад’Арк! Тільки що пе дівчина, з цього приводу вона постаралася “уникнутинепорозумінь”. Мабуть, Жюдіта помітила Марселів смуток, бо виростає біля ньогой зразу ж хапає його за біцепс, він не пручається, здається, це йому приноситьякусь утіху, лише завдячливо міряє чорними очима велетенську статуру цьоговікінга в спідниці.Пімон виглядає не таким пригніченим. Бачу, як він розмовляє з двома чоловіками,що скидаються на хліборобів.Я шукаю очима Аньєсу. Та ось вона. Колен, передавши Моргану мовчазному йзбудженому Тома й ледве сам тримаючи Мелюзіну, все-таки знаходить можливістьвельми жваво розмовляти з Аньєсою. Колись ми були суперниками. Потім він самвідійшов убік, як сказав Расін [10 Жан Расін (1639-1699) - французький поет. (Примітка перекладача).], “поніс своє серце далі”. Таким чином, Аньєса, яка мала аж двох коханців,залишилася без жодного, коли й я кинув її. Було чого озлоблятися, якщо вонавзагалі здатна на це. Я помічаю, що Аньєса таки люб’язна з Коленом, який увесь час намагається триматися осторонь від Мелюзіни; М’єтта, скориставшись з того, що Аньєса розважається, заходиться голубити їїнемовля. Дивна річ, я не відчуваю більше ніяких ревнощів. Почуття, що пройняломене, коли я побачив її, вже розвіялося.Я полишаю Марселя, наближаюсь до Тома й тихим голосом кажу йому:- Сідай на Моргану.- Ти збожеволів! Після того, що вона виробляла з тобою?- Це був тільки цирк. Моргана навіть занадто слухняна.Я коротко пояснив йому, як слід поводитися в сідлі, забираю в Колена Мелюзіну йвід’їжджаю трохи вперед. Тома одразу ж рушає за мною. Коли дістаємося до першогоповороту, я переходжу на повільну ступу. Тома наздоганяє мене й мовчки повертаєдо мене своє обличчя.- Тома!- Що? - питає він, затамувавши подих.- За наступним поворотом ти перейдеш на рись. За п’ять кілометрів звідси є роздоріжжя з камінним хрестом. Там ти зачекаєш на мене.Він секунду нічого не розуміє, а тоді про все здогадується. Обличчя йогорадісно сяє, і він пускає Моргану учвал. Божевільний! Хоча б звернув наузбіччя!Я стримую Мелюзіну, яка й собі хоче перейти на галоп. Я задоволений, що лишивсяна самоті, щоб обміркувати своє гостювання в Ла-Році. Всього якихось п’ятнадцять кілометрів од Мальвіля, але вже зовсім інший світ. Інший суспільнийлад. Усі низинні квартали, які не змогла захистити або захистила недостатньопівнічна скеля, зруйновані. Три чверті населення загинуло. Голод, неробство,тиранія. Й до того ж непевність. Місто захищене вкрай погано, незважаючи найого міцні укріплення. Зброї вистачає, але її не наважуються роздати людям.Найбагатші в кантоні землі, але, якщо вони і вродять, продукти ділитимутьсянесправедливо. Нещасне, голодне місто, шапси якого на те, щоб вижити, мізерні.Ла-рокців я більше не боюся. Тепер я знаю, що Фюльберові не вдасться підбуритиїх проти мене. Однак мені шкода їх, і я вирішую, що в майбутньому допомагатимуїм, чим тільки зможу.Мелюзіна піднімає вуха, нашорошує їх, і тієї ж миті за кілька метрів од мене нашляху виринає Евеліна.- Я знала, що зустріну тебе, - каже вона й без будь-якого страху підходить доМелюзіни. - Я покинула тих двох. Вони весь час цілуються й нітрохи не зважаютьна мене!Я сміюся й подаю їй руку.- Сідай сюди, ми зараз під’їдемо до них. Я садовлю її попереду себе в сідло.- Візьмись ручками за луку сідла. Отак. А тепер притулися до мене.Я пускаю Мелюзіну риссю й відчуваю, що Евеліна вся тремтить. - Ну як?- Трошечки страшно.- Нічого не бійся! І не напружуйся так. Розслабся! - Дуже трясе.Я притискую її до себе, й метрів двісті чи триста ми їдемо мовчки.- А тепер як?- Чудово! - відповідає вона тремтячим голосом. - Я - наречена вельможі, якийвезе мене до свого замку.Кажучи це, Евеліна повертає до мене голову. Перегодя веде далі:- Ти мусиш завоювати Ла-Рок і Курсежак.- Як завоювати?- Зі зброєю в руках.- А що від цього зміниться? - питаю я.- Ти знищиш мечем Армана та священика й сам станеш королем країни.Я сміюся.- Ця програма підходить мені цілком. Особливо “знищувати мечем”.- Отже, ти згоден? - обертається Евеліна й побожно дивиться на мене.- Я подумаю.Мелюзіна починає іржати. Силач, який біжить метрів за тридцять-сорок, одразу жвідгукується. За поворотом ми бачимо Моргану, яка стоїть, безцеремонно поклавшиморду на голову Тома, а той палко цілує Каті.- Ой, які вони всі троє смішні! - скрикує Евеліна.- Емманюелю, - озивається Тома, зиркаючи на мене трохи винуватими очима, - чиможна мені взяти Каті в своє сідло?- Ні, не можна.- А ти ж посадовив Евеліну.- В неї не та вага й не ті габарити.За хвилину нас наздоганяє віз. Колен зістрибує на землю, щоб Каті могла сістибіля бабусі. Вихідці зі “Ставка” неймовірно раді їй, а особливо М’єтта, яка, тільки-но виїхавши з Ла-Рока, знайшла під мішками валізи й,відкривши їх, упізнала сестрині речі.- Тома, давай від’їдемо трохи вперед, - кажу я. - Інакше Жаке взагалі не зможе втримати Силача.Бачиш, як він рветься до кобил?Коли віз залишається позаду, я переходжу на повільну ступу.- Емманюелю, - озивається Тома, відсапуючись, ніби він теж біг. - Каті хоче,щоб ти завтра повінчав нас.Я вражено дивлюся на нього. Ще ніколи Тома не здавався мені таким вродливим.Вогонь життя б’є з його очей, ніздрів і напіврозтулених уст. Я недовірливо перепитую:- Каті хоче, щоб я вас повінчав?- Еге ж.- А ти?Він здивовано дивиться на мене.- Я, звичайно, теж.- Але ж ти атеїст.- Ти теж несправжній священик, - парирує він мій удар.- Ти тут трохи помиляєшся, - швидко відповідаю я, - Я не самозванець, якФюльбер. Мене обрали віруючі. І я сумлінно виконуватиму їхню волю.Тома дивиться на мене, роззявивши рота.- Але ж ти також атеїст, - каже він трохи перегодя.- Ми з тобою ніколи не дискутували з приводу моїх релігійних почуттів, - суховідповідаю я. - У всякому разі, вірю я в бога чи не вірю - це не має нічогоспільного з моїми обов’язками.Тома хвилю мовчить, а тоді питає тремтячим голосом:- Невже ти відмовишся повінчати нас тільки тому, що я атеїст?- Ну що ти, навпаки. Ваш шлюб буде дійсним саме тому, що ви його бажаєте. Васєднає взаємна воля. - За хвилину додаю: - Можеш бути спокійний, я вас повінчаю.Хоч це й безглуздя, але я вас повінчаю.Тома ображено дивиться на мене.- Чому?- Бо Каті додержується традицій старого світу й прагне з тобою повінчатися, хочі зовсім не збирається бути тобі вірною дружиною.- Ти вважаєш, що вона буде мене зраджувати? - питає Тома більше з острахом, ніжз іронією.- Ти добре знаєш мою точку зору: в общині, де є лише дві жінки на шістьохчоловіків, моногамія неможлива.Западає мовчанка.- Каті мені подобається, - каже Тома.- Мені вона теж подобається! І Мейссоньє! Й Коленові, Пейссу, гадаю, теж небуде до неї байдужий, коли побачить її.- Я зовсім не це маю на увазі, - каже Тома.- Ні! Якраз це! Особливо коли зважити, що відтоді, як ти познайомився з нею, неминуло й двох годин.Я чекаю відповіді, але Тома, видно, вже втратив бажання сперечатися.- Коротше кажучи, - сухо питає він, - ти повінчаєш нас чи ні?- Повінчаю.Він скупо дякує мені й замикається в собі, наче устриця.З годину не чути майже ніяких звуків, лише глухе тупотіння кінських копит ігуркіт воза.Чому щоразу, коли я знов бачу Мальвіль, у мене так шалено калатає серце? За п’ятсот метрів від надбрамної башти переді мною виростає Пейссу з рушницею заплечем; він широко усміхається. Я зупиняюся.- А ти що тут робиш? Що трапилося?- Сама тільки радість, - усмішка його розпливається ще ширше, і він урочистовиголошує: - В Рюнах зійшла пшениця.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги