Мальвіль

XIII

Справді, вона зійшла. Я нашвидку з’їдаю шматок шинки, й Пейссу широкими кроками веде нас - Колена, Жаке, мене і,звичайно, Евеліну, яка не відступає від мене, на поле в Рюнах. Ми йдемо туди зрушницями через плече, хоча вже й не боїмося Ла-Рока.Спускаючись кам’янистою доріжкою по дну колишнього потічка, бачимо вдалині лише ріллю. Чудовучорну ріллю, а не шар чорного пилу, як було до дощу. І треба справді підійтидуже близько, щоб помітити прорість. О, вони малесенькі, зовсім крихітні, цістебельця! Якихось кілька міліметрів. Та все ж можна заплакати з радощів,побачивши ніжні зелені пагінці, що пробиваються з чорнозему! Правда, ми цюнивку добре обробили й не пошкодували гною. Але коли подумаєш, що дощ випавтільки чотири дні тому, сонце гріє лише три дні і за такий короткий час зернопроросло, - мимоволі дивуєшся. Я торкаюся ріллі. Вона тепла, наче людське тіло.Мені навіть здається, що в ній пульсує кров.- Тепер вона врятована, - весело озивається Пейссу. “Вона” - то, певне, земля. Або нивка в Рюнах. Або пшениця.- Еге ж, - мовив Колен, - вона росте, тут нічого не скажеш, але... Навіть якщовона не забариться викинути стебло...- За два тижні вона викине стебло, - поважно перебиває його Пейссу.- Гаразд, припустімо, але зверни увагу, який уже пізній час. Треба, щоб пшеницявчасно достигла.Коленові слова здаються Пейссу блюзнірством.- Не мели дурниць, Колене, - суворо каже Пейссу. - Пшениця, яка так швидкоросте, завжди своє візьме.- За умови, що... - озивається Жаке. Пейссу роздратовано обертається до нього.- За умови, що?..- Що сонце грітиме далі, - зухвало відповідає “кріпак”.- І що йтимуть дощі, - докидає Колен.Цей скептицизм незрозумілий Пейссу, і він знизує широкими плечима.- В усякому разі, ми матимемо хоч трохи сонця й дощу після того, що пережили, -підводить Пейссу голову, дивиться на небо, мовби закликає його засвідчити, щойого прохання дуже скромні.Я стою з товаришами перед полем в Рюнах, тримаючи в руці Евелінине рученя, йвідчуваю те невиразне, але незбориме почуття вдячності, яке охопило мене тоді,коли почав іти дощ. Я знаю, що мені скажуть: своєю вдячністю ти благаєш уприроди життєдайної сили. Так, але я сам не усвідомлюю цього до кінця.Наприклад, якби я пе побоювався видатися смішним, то охоче впав би на коліна наполі в Рюнах і сказав би: “Спасибі тобі, тепла земле! Спасибі, сонечко гаряче!Спасибі, зелені паростки!”Після пас увесь Мальвіль піде в Рюші, навіть Тома й Каті, які триматимуться заруки, щоб помилуватися пшеницею.Пополудні, коли я розпрягаю Силача, в стійлі біля мене стоїть Евеліна. Воназіперлася на перегородку, опустивши жорстке біляве волосся собі на обличчя, внеї під очима ще виразніше вималювалися синці, дівчинка безперестанкузаходиться сухим кашлем, і я хвилююся, бо Каті попередила мене, що так завждибуває перед нападом астми.Прибігає Тома, розпашілий і засапаний.- Як? - запитую я. - Ти прийшов без Каті?- Розумієш... - починає він і замовкає.Я виходжу зі стійла, несу сідло до комірчини, за мною мовчки йде Тома. Еге ж, унього є якась справа до мене. І, мабуть, незвичайна, бо вій прийшов сам.Безперечно, це Каті послала його.Я причиняю дверці стійла, спираюся спиною на них і, всунувши руки в кишені,дивлюся на свої чоботи.- Постає питання про кімнату, - нарешті мовить Тома безбарвним голосом.- Про кімнату? - перепитую я. - Про яку кімнату?- Про кімнату для Каті й для мене, коли ми одружимося.- Хочеш мою? - байдуже запитую я.- Та що ти, ні, - обурено відповідає Тома. - Ми пе маємо наміру забирати в тебекімнату.- Тоді М’єттину?- Та ні, ні, М’єтті потрібно мати свою кімнату.Це дивно, що вій не забув про неї. Однак, судячи з його тону, він ужетримається на певній відстані від М’єтти. Від мене також, тільки з іншої причини. Як Тома змінився! Я радий занього, навіть опечалений, заздрю йому. Дивлюся ка нього. Він дуже хвилюється.- Якщо я тебе правильно зрозумів, - усміхаюсь я йому, й у нього обличчя одразуж веселішає, - ти хотів би кімнату на третьому поверсі, що поруч з моєю. Чи нетак?- Так.- І ти хотів би також, щоб я попрохав друзів забратися геть і поселитися иатретьому поверсі надбрамної башти.Тома відкашлюється.- Зрештою так, але я зовсім не хочу сказати, щоб воші “забиралися геть”.Я сміюся з цього дріб’язкового лицемірства.- Гаразд. Побачу, може, щось придумаємо. Ти вже виконав доручення? - веселозапитую я. - Інших прохань у тебе нема?- Ні.- Чому Каті не прийшла з тобою?- Вона ніяковіє перед тобою. Ти здаєшся їй холоднуватим.- З нею?- Так.- Не можу ж я упадати коло твоєї майбутньої дружини!- О, я не ревнивий, - усміхається Тома.Бачите, який упевнений у собі цей молодий півник.- Біжи. Я щось придумаю.Він справді біжить, а в моїй руці, сам не відаю як, опиняється маленьке теплерученя.- Як гадаєш, - озивається Евеліна, підводячи заклопотане обличчя, - в меневиростуть груди? Як у Каті? Або як у М’єтти, в неї вони ще більші.- Не хвилюйся, Евеліно, виростуть.- Ти віриш? Річ у тім, що я така худа, - розчаровано каже вона й кладе собі нагруди ліву руку. - Подивись, я така плоска, наче хлопець.- То все дарма, худа ти чи повна, вони виростуть.- Ти впевнений у цьому?- Авжеж.- От добре, - зітхає вона й починає кашляти.В цю хвилину хтось дуже несміливо дзвонить біля надбрамної башти. Я підскакую.За одну мить опиняюся біля брами, відсуваю на кілька міліметрів заслінкупотайного вічка. Бачу Армана на одному з ла-рокських меринів, він понурий, зрушницею через плече.- Це ти, Армане, - озиваюсь я люб’язно, - Тобі доведеться почекати трохи, поки я принесу ключа.Я опускаю заслінку. Ключ, звичайно, в щілині замка, але я хочу трохиприготуватися до зустрічі. Швиденько йду від брами й кажу Евеліні:- Йди до будиночка й скажи Мену, щоб вона принесла мені до надбрамної баштисклянку й пляшку вина.- Арман хоче забрати мене? - запитує Евеліна, збліднувши й кашляючи.- Та ні. До речі, це само собою зрозуміло. Якщо вія схоче тебе забрати, минегайно знищимо його мечем.Я сміюся, й вона теж сміється тоненьким голоском, закашлявшись.- Слухай-но, скажи Каті й Тома, щоб вони не показувалися. Й ти залишишся зними.Вона йде від мене, а я простую до комори на першому поверсі головної башти.Вони всі тут, крім Тома, складають Коленове майно.- Маємо гостя. Прийшов Арман. Я хотів би, щоб до надбрамної башти пішли зрушницями Пейссу й Мейссоньє. Звичайна пересторога, він ніби спокійний.- Хотів би побачити цю тварюку, - мовить Колен.- Ні, ти не підеш туди, ні Жаке, ні Тома. Сам знаєш чому.Колен регоче. Приємно бачити його веселим. Коротка розмова з Аньєсою Пімонпідняла йому настрій.Коли я перетинаю другий двір, Тома, наче буря, вилітає з будиночка.- І я йду.- Куди? - сухо питаю я. - Я ж переказував тобі, щоб ти не йшов.- Це моя дружина чи ні? - спалахують у нього очі. Судячи з його вигляду, бачу,що мені його не втримати.- Ти підеш тільки за однієї умови: будеш мовчати.- Слово честі.- Хоч що б я казав, ти не розтулиш рота.- Сказав же тобі: слово честі.Я швидко йду до порталу. А там вовтузюсь із замком, аж потім відчиняю. Передімною з’являється Арман. Я тисну йому руку - руку, на малому пальці якої мій перстень.Він у військовій уніформі, очі невиразні, білі брови, обличчя в прищах. Поряд зним стоїть мій гарний бідолашний Фараон. Я гладжу його й заговорюю до нього.Кажу бідолашний, бо як не пожаліти коня, якого кривдить вершник. Я дістаю зкишені, незважаючи на нашу сувору ощадливість, грудку цукру, й Фараонові губиодразу ж хапають її. А оскільки разом з Мену прийшов Момо, принісши склянки йпляшкуг я передаю йому Фараона, наказую розгнуздати його й дати миску ячменю.Мену починає щось бурмотіти - розумію, це з мого боку марнотратство.І ось ми сидимо вже на кухні в надбрамній башті, до нас приєдналися Мейссоньєта Пейссу, добродушні й озброєні. Як тільки Арман узяв у руку склянку,зніяковівши - не через склянку, а через те, що мав нам сказати, - я вирішуюспритно повести справу й іду в наступ.- Я дуже радий бачити тебе, Армане, - цокаючись з ним, я не збираюсь випиватицілу склянку, бо ве п’ю о цій порі дня, - вже сам хотів послати до вас гінця, щоб заспокоїти Марселя.Сердешний Марсель, певне, хвилюється.- Отже, вони тут? - мовить Арман, не то запитуючи, не то звинувачуючи.- Звісно ж, де ж бо вони могли б бути? О, вони добре обміркували свій вчинок!Ми зустріли їх з валізками на роздоріжжі Рігуді. Старша сказала мені: “Я хочупобути два тижні з бабусею”. Уяви себе на моєму місці, не міг же я їхспровадити назад.- Вони не мали права, - злісно сичить Арман. Настав час гримнути на нього, але зробити це слід м’яким тоном. Я піднімаю руки вгору.- Не мали права! Не мали права! Облиш, Армане! Не мають права побути два тижнів бабусі?Тома, Мейссоньє, Пейссу й Мену дивляться на нього з мовчазним осудом. Я тежутуплююся очима в нього.Щоб приховати ніяковість, Арман суне свого плескатого носа в склянку йвипорожнює її.- Налити ще, Архмане?- Не відмовлюся.Мену бурмоче, але наливає. Я цокаюся, однак не п’ю.- Вина їхня в тому, - кажу я розсудливо, - що вони не попросили дозволу вМарселя.- І в Фюльбера, - озивається Арман, якраз допивши до половини склянку.Але тут я не хочу підтримати його.- У Марселя, який міг би сказати про це Фюльберові. Арман не такий уже йолоп,щоб не вловити відтінку.Однак він не наважується говорити в Мальвілі про ла-рокські укази. Випиваєодним ковтком і ставить свою склянку.- Гаразд, а що далі? - запитує Арман,- А далі, - підводжусь я, - за два тижні ми привеземо їх назад до Ла-Рока.Можеш від мого імені переказати це Марселеві.Я не наважуюся подивитися в куток, де сидить Тома. Арман зиркає на пляшку, алея не збираюся запропонувати йому третю склянку, тому він підводиться, непрощаючись і не дякуючи, виходить з кухні. На мою думку, це в нього звичайнаповедінка: коли він не нагонить страху на людей, тоді не знає, як требаповодитися з ними.Момо надягає вуздечки повеселілому коневі. Миска біля його ніг не лише порожня,а й вилизана. Вершник і кінь, перекусивши, вирушають. Кінь сповнений вдячності.Він не забуде Мальвіля.- До побачення, Армане.- До побачення, - бурмоче вершник.Я не одразу зачиняю браму. Дивлюсь, як Арман віддаляється. Мені не хочеться,щоб він почув, як Тома почне лаятися. Я повільно причиняю обидві стулки йобертаю великого ключа в замку.Та Тома розлютився так, що я й не сподівався.- Що за підлість! - вигукує він і, витріщивши очі, наступає на мене.Я випростовуюсь, мовчки зиркаю на нього, повертаюсь і прямую до звідного моста.Чую, як позаду Пейссу картає Тома:- Слухай, хлопче мій, чи варто було тобі стільки вчитися, щоб бути такимдурнем! Знаєш добре, що Емманюель не віддасть цих дівчат! Ти ж його знаєш!- Тоді навіщо, - кричить Тома (бо він кричить!), - влаштовувати всі ціінтриги?!- Поспитай у нього, - суворо відповідає Мейссоньє. Я чую, як хтось позад мене біжить. Це Тома. Він іде поряд зі мною. Звичайно, яне бачу його, бо дивлюсь на звідний міст. Іду швидко, сховавши руки в кишені,задерши підборіддя.- Пробач, - каже він глухим голосом.- Начхати мені на твоє пробачення, ми не в якомусь світському товаристві.Початок розмови мало втішний. Але що лишається йому робити, як не відстоюватисвоє право.- Пейссу каже, що ти не віддаси дівчат.- Пейссу помиляється. Завтра я повінчаю тебе й за два тижні випроваджу Каті доЛа-Рока, хай Фюльбер удавиться нею.Хоч цей тон не дуже певний, однак заспокоює його.- А навіщо вся ця комедія? - питає він не характерним для нього жалібним тоном.- Я нічого не розумію.- Не розумієш нічого, бо думаєш тільки про себе.- Я думаю тільки про себе?- А ти подумав про Марселя?- А чому я мав би думати про Марселя?- Бо це все на нього звалиться.- Що звалиться?- Репресії, зменшення порцій тощо. Тома якусь хвилину мовчить.- Я ж не знав цього. - каже він зажурено. Я проваджу далі:- Ось чому я подав руку цій погані й обернув справу так, ніби дівчиськаповтікали. Щоб зняти вину з Марселя.- А що буде за два тижні? Знову він, йолоп, хвилюється.- А що? Я напишу Фюльберові, що Каті й ти покохали одне одного, що я повінчаввас і що, звісна річ, Каті повинна залишитися зі своїм чоловіком.- А що завадить у такому разі Фюльберові мститися Марселеві?- Навіщо йому мститися? Розвиток подій пішов несподіваним шляхом, що йобеззброїть його. Не було проти нього ніякої змови. Марсель не винен, - Я додаютрохи холодно: - Ось навіщо всі ці інтриги, як ти сказав.Западає тривала мовчанка.- Ти розгнівався, Емманюелю?Я знизую плечима, залишаю його й повертаюся до Пейссу та Мейссоньє. Треба ж зкімнатою іцось зробити. Вони славні хлопці! Не тільки погоджуються “забратисягеть”, а з радістю приймають мою пропозицію. “Подумати тільки, які вонибідолашні, оці двоє!” - розчулився Пейссу, забувши, що одного з них щойноназвав дурнем.Вони були зворушені ще більше наступного дня, коли я вінчав Каті й Тома всвітлиці будиночка. Всі посідали так само, як сиділи під час Фюльберової меси:я став спиною до вікон, стіл правив мені за престол, а з того боку столаобличчям до мене двома рядами сиділи товариші. Ощадлива Мену поставила на стілдві товсті свічки, хоч погода ясна й сонячне проміння щедро вливається в двавеликі вікна. В усіх сяють обличчя, навіть у чоловіків. Мену заливаєтьсяслізьми, пізніше я розповім чому. Але зовсім інші сльози у М’єтти. Вона плаче мовчки, дрібні сльози котяться по її розчервонілих щоках. Егеж, бідна М’єтта. Я також бачу деяку несправедливість у цих урочистостях на честь дівчини,яка не всім нам належатиме.Цього вечора Евеліна, яка не перестає кашляти, примушує Тома звільнити місце застолом праворуч од мене. Він мовчки пересувається на один стілець, Каті сідаєправоруч від нього. Тепер нас за столом дванадцятеро, інші сидять на своїхмісцях, лише Момо чомусь опинився на останньому стільці, на якому досі сиділаМену, вона ж вмостилася ліворуч від Колена. В такий спосіб Момо зайнявстратегічно вигідне місце. Коли настане зима, він сидітиме спиною до вогню. Аголовне, йому добре видно Каті, сусідку зліва, й М’єтту, яка сидить з того боку столу. І він, жуючи, зиркає то на одну, то надругу. На Каті дивиться з якимсь радісним подивом, наче султан, який побачив усвоєму гаремі нове обличчя. А М’єттою вія просто милується.У всякому разі, Каті, здається, не почувається незручно, що біля неї сидитьМомо. Вона не гребує шанобливим ставленням до неї. Скорше ми здаємося їй надтостриманими. Вона обслуговує Момо. В його поглядах водночас дитяча невинність іцинізм розпусника. До речі, тепер, коли його купає М’єтта, від Момо більше не відгонить неприємним запахом. Коли не зважати на те,що Момо кладе собі в рот великі кусні й потім запихає їх пальцями, він доситьпримітний. До того ж Каті енергійно втручається: вона забирає в нього тарілку,дрібнесенько кришить шинку, нарізає хліб маленькими шматочками й кладе все теперед ним. Він зачаровано дозволяє їй це зробити. Коли Каті скінчила, Момо,витягши вперед довгу мавпячу руку, двічі чи тричі плеще її по плечу й каже:“Слана, слана” (“Славна, славна”). Мену жодного разу не втрутилася в цю сцену.Я справді побоювався Мену, коли віз до Мальвіля Евеліну й Каті. Але поставиласявона до всього дуже помірковано. “Мій бідолашний Емманюелю, знову ти ведеш намдвох дівуль і двох коней”. Інакше кажучи: знову ведеш нам зайві роти. ОднакМену менше боїться голоду тепер, коли в Рюнах зійшла пшениця. А головне, вона взахопленні від весілля в Мальвілі. Мену завжди полюбляла весілля. Коли вМальжаку хтось одружувався, навіть мало їй знайомий, вона залишала роботу нафермі “Сім буків” і мчала на велосипеді до церкви. “Ця стара шкапа, - казавдядько, - знову пішла поплакати”. Він не помилявся. Мену ставала перед папертю- вона не заходила ніколи до церкви через свою сварку із священиком, якийвідмовився причащати Момо, - й, тільки-но з’являлися молодий і молода, починала заливатися слізьми. Подібна поведінка такоїпоміркованої жінки завжди мене дивувала.Момо також зачарувала Евеліна, але вона не приділяє йому ніякої уваги. Її очіне відриваються від мене. Хоч коли б я повернув до неї голову, вона завждидивиться на мене, й навіть тоді, коли я не обертаюсь до неї, відчуваю на собіїї погляд. У мене таке враження, що вона обпалює своїм поглядом моє обличчя. Аколи я кладу виделку й опускаю руку на стіл, одразу ж її маленька рученькапідсувається під мою.По обіді, коли я підводжуся й починаю походжати великою залою, щоб розім’ятися, до мене підступає Каті.- Я хочу поговорити з тобою.- Слухай-но, - запитую я, - ти не ніяковієш більше переді мною?- Сам бачиш, - усміхається Каті.За винятком очей, які.в неї не такі по-тваринному лагідні, вона дуже схожа насестру. Йдучи під вінець, Каті скинула з себе галасливе лахміття й одяглапросту сукню синього кольору з білим комірцем. У ній вона дуже гарна. Обличчяврочисте й щасливе. Я хотів би бачити її тільки щасливою.- Я завжди здаюсь тобі холодним? - запитую я, обіймаючи рукою її шию й цілуючив щоку.- Ну-ну! - вигукує Пейссу. - Остерігайся Тома!Друзі сміються. Каті теж цілує мене, неквапно вивільняється з моїх обіймів. Ая, зі свого боку, задоволений. Те, що я ніколи не спатиму з Каті, надасть нашимстосункам природної невимушеності.- Передусім, - каже вона, - дякую за кімнату.- Ти мала б дякувати тим, хто дав її тобі.- А я вже подякувала, - мовить Каті просто. - Дякую й тобі, Емманюелю, затурботу. Особливо дякую за те, що прийняв мене до Мальвіля. Зрештою, - раптомніяковіє вона, - дякую за все.Я бачу, що вона натякає на нашу з Тома суперечку, про яку, мабуть, той розповівїй, і всміхаюся.- Хочу тобі сказати, - веде вона далі, стишивши голос, - що цієї ночі, певне, вЕвеліни буде напад астми. Вже два дні вона кашляє.- Що треба робити, коли починається напад?- Нічого особливого. Ти приходиш до неї й заспокоюєш її; якщо маєш одеколон, тозмочуєш їй чоло й груди.Мені впадає в око це “ти”. Бачу з обличчя Каті, що їй залишилось сказатинайважче. Вирішую їй допомогти.- І ти хочеш, щоб я був коло неї цієї ночі?- Еге ж, - мовить вона з полегкістю. - Розумієш, моя бабуся розгубиться, почнеметушитися, цокотітиме безперестанку й робитиме не те, що треба.Точна характеристика Фальвіни. Я схвально киваю головою,- Отже, - веде далі Каті, - якщо в Евеліни буде напад, бабуся може покликатитебе?Я заперечливо хитаю головою.- Вона не зможе. Вночі двері головної башти замикаються зсередини.- А не можна на одну ніч?.. Я кажу суворим тоном:- Зовсім ні. Правила безпеки не дозволяють винятків. Вона розчаровано дивитьсяна мене.- Є один вихід із становища, - кажу я. - Я покладу спати Евеліну в своїйкімнаті на канапі, яку звільнив Тома.- Ти це зробиш?! - радісно вигукує вона.- Чому б ні?- Тільки попереджаю тебе, - каже Каті. - Якщо поселиш її в своїй кімнаті, вонавже не захоче піти звідти.Я всміхаюсь.- Не журись. Колись та забереться...Каті також усміхається. Бачу, що їй полегшало.Евеліна, яка після приїзду до Мальвіля ночувала з Фа-львіною та Жаке натретьому поверсі будиночка, дуже зраділа, довідавшись, що поселяється в моїйкімнаті. Однак вона тішилась недовго. Як тільки лягла на канапу і М’єт-та, що допомагала мені постелити їй, вийшла з кімнати, почався напад.Евеліна задихалася, піт заливав їй чоло. Я ніколи не бачив людини, яка хворієна астму, й те, що тепер бачу, жахливе. Евеліна дивиться на мене розгублено.Беру її на руки й несу на своє ліжко. Слухаючи, як вона силкується дихнутивільніше, я починаю боятися, що вона зараз задихнеться. Каганець світитьтьмяно, але ніч ясна, і я виразно бачу її зморщене обличчя. Швиденько широкорозчиняю вікно й, узявши з шафи останню пляшечку одеколону, зволожую нимрукавичку й тру їй чоло та груди.Евеліна більше не дивиться на мене. Вона не здатна розмовляти, очі її втупилисяв порожнечу перед нею, голова відкинулася назад, по щоках ллється піт, вонакашляє й захлинається. Волосся, безперестану падаючи на лоба, заважає їй, і язв’язую його мотузком, знайденим у шухляді письмового стола.Оце й усе, чим я можу допомогти їй: одеколон і мотузочок. У мене нема медичногословника, я не маю ніяких знань з медицини й боюся, що дядьків енциклопедичнийсловник Ларусса в десяти томах нічим мені не допоможе. З великим напруженням,бо каганець ледь блимає, я все ж читаю статтю про астму. Знаходжу в ній тількиназви ліків, яких уже ніде не дістанеш: беладонна, атропін, новокаїн. Очевидно,я не знайду тут і порад про лікування домашніми засобами. Однак саме це меніпотрібне.Я дивлюсь на Евеліну й думаю про наші злидні, наше безсилля, а також про те, щобуло б, коли б стався новий напад апендициту в мене.Я сідаю біля Евеліни. Вона кидає на мене такий сповнений смутку погляд, що вмене аж горло стискає. Розмовляю з нею, кажу, що це незабаром скінчиться.Згодом помічаю, що їй важче видихати повітря, ніж удихати. Не знаю чому, менівсе уявлялося навпаки. Якщо я розумію правильно, вона задихається подвійно: боповолі видихає зіпсоване повітря й нешвидко вдихає свіже. До того ж іще цейкашель. Він сухий ї зовсім не очищає дихальних органів.Побачивши, як важко її худі груди опускаються й піднімаються, я хочу допомогтиїй дихати механічними засобами. Ні, не кластиму її горілиць, а допомагатиму втакому положенні, в якому вона перебуває, бо так їй легше кашляти й при потребіспльовувати. Я сідаю на ліжку, спираюсь на його спинку й, піднявши Евеліну собіна руки, садовлю її між свої ноги спиною до себе. Тоді кладу руки Евеліні напередпліччя й супроводжую її видихання подвійним рухом. Штовхаю її плечі впереді водночас натискаю на грудну клітку. Для вдихання роблю все навпаки - відводжуплечі назад і тягну її тулуб до себе, аж доки Евелінина спина не торкнетьсямоїх грудей.Я не знаю, чи все це дає якусь користь. Не відаю також, чи лікар не сміявся б змене. Та все ж мушу подати Евеліні якусь допомогу, принаймні моральну, боперегодя вона каже мені знесиленим, ледь чутним голосом: “Спасибі, Емманюелю”.Я далі допомагаю їй. Вона цілком підкорилася моїм рукам, але згодом помічаю, щоя втомився. Починаю дрімати.Очевидно, десь опівночі - мій годинник лежить на письмовому столі, а я втративбудь-яке відчуття часу - в Евеліни починається затяжний кашель, і вонаневиразним голосом просить подати їй носовичка. Чую, як вона довго спльовує,відхаркуючись. Цей затяжний кашель повторюється в неї ще кілька разів, і щоразувона відхаркується. Відтак Евеліна, геть виснажена, падає мені на груди.Коли я знову розплющую очі, то бачу, що вже настав день, сонце заливає кімнату,а я незручно лежу впоперек ліжка; Евеліна спить у моїх обіймах. Колипідводжуся, відчуваю, що в мене затерпло ліве стегно й починаються ревматичніболі в шиї. Обережно, щоб не розбудити Евеліну, кладу її горілиць у ліжку,розв’язую мотузочок, яким зв’язав був волосся. Під очима в неї синці, обличчя бліде, змарніле, й коли бдівчина не дихала, можна було б подумати, що вона мертва.Об одинадцятій годині, принісши їй на маленькій таці кухоль спряженого молока зцукром і скибку пирога з маслом, буджу її. Примусити її щось з’їсти дуже важко. Та зрештою я майже досягаю мети, вдаючись то до улесливихумовлянь, то до погроз. Погроза полягає в тому, що я кажу їй: сьогодні жувечері, якщо вона не їстиме, знову переселю її на третій поверх. Завдяки цьомувона ковтнула два чи три шматки. Та враз з небаченою енергійністю обертаєшантаж проти мене. Рішуче відмовляється їсти, якщо я не пообіцяю залишити її всвоїй кімнаті. Зрештою, ми йдемо на компроміс. Кожним ковтком молока воназаробляє один день. Кожним куснем хліба з маслом - другий. Після багатьохнеохочих пощипувань хліба й сьорбків молока ми доходимо згоди.Коли Евеліна скінчила снідати, вона заробила в мене двадцять днів для мешканняв моїй кімнаті. Я побоююсь, що зостанусь зовсім обеззброєним у майбутньому,тому залишаю за собою право відбирати в неї дні, якщо вона не поїдатиме своюпайку під час наступних обідів. Вона вигукує: “Бач, який хитрунчик, а що, колити накладатимеш якомога більше в мою тарілку?” Я обіцяю, що не робитиму цього.Мабуть, Евеліна має в своєму крихкому тільці чималі запаси енергії, бо післяважкої ночі вона моторна й весела впродовж усієї цієї сценки. Лише наприкінцівтома дається взнаки. Вона навіть хоче підвестися, але я забороняю. Евеліна маєспати до полудня, а ополудні я прийду по неї, “Обіцяєш прийти, Емманюелю?” Яобіцяю, а коли прямую до дверей, вона супроводжує мене поглядом.Коли спускаюся вниз з порожнім кухлем на таці, у дворі перед головною баштоюбачу невеликий гурт людей. Тома, Пейссу, Колен - вони тримають руки в кишенях,і М’єтта, яка, здається, чекає на мене. А насправді ж, лише побачивши мене, воназабирає в мене тацю, круто обертається на каблуках і прямує до будиночка,навіть не глянувши на мене.-- Ну ось, - озивається Пейссу, - ми хотіли сказати тобі, Емманюелю, що вжепоскладали Коленове залізяччя. А тепер нудимося.- А де Мейссоньє?- Мейссоньє має роботу, - мовить Пейссу. - Він майструє лука, якого ти йомузамовив. Жаке й Момо доглядають тварин.. А нам, що робити нам? Милуватись тим,як росте пшениця?- Еге ж, - на Коленовому обличчі розпливається широка усмішка, - ми могли бсказати жінкам, щоб уранці вони не вставали, ми подаватимемо сніданки їм уліжко.Сміх.- Колене, - кажу я, - хочеш одержати від мене потиличника?- Та все ж це правда, - підхоплює Тома, - неробство пригнічує.Я дивлюсь на нього. Тома не виглядає пригніченим. Скорше сонним. Я звертаюся доних:- Ви добре зробили, що прийшли мені це сказати, Я маю цілу програму. Перше:уроки верхової їзди для; всіх. Друге: уроки стрільби. Третє: підняти фортечністіни, на які можна тепер видертись за допомогою драбини.- Уроки стрільби? - перепитує Колен. - Ми станемо марно витрачати набої - їх нетак багато в нас.- Зовсім ні. Пам’ятаєш мій невеличкий пневматичний карабін, що його подарував мені дядько? Язнайшов його на горищі. Є чимало кульок. Цього вистачить для тренування.Пейссу вже думає про фортечні стіни. Його тато був мулярем, він також добремурував і тепер не виступає проти моєї пропозиції підняти мур. Тим паче, що внас є цемент, ми його привезли з трофеями зі “Ставка”. Не бракує ні піску, нікаміння. Він уже все обміркував. Та все ж...- Та все ж, - озивається Пейссу, - не варто б псувати загальний вигляд. Якщопіднімеш мур, не видно буде зубців. Воно якось негарно без зубців. Одразувпадає в око, що чогось бракує.- Ти щось придумаєш, - кажу я. - Мабуть, слід якось поєднати загальний вигляд ібезпеку.Він незадоволено кривиться, мовби висловлює сумнів, і суворо похитує головою.Однак я знаю Пейссу, він уже захопився. Він обмірковуватиме день і ніч, якдобудувати мури. Креслитиме. Творитиме. А коли мури будуть добудовані, щоразу,повертаючись із поля, наближатиметься до надбрамної башти й, ніколи нікому некажучи й слова, думатиме: “Це я, Пейссу, домурував ці стіни”.- Тома, - кажу я, - покажи їм, як треба сідлати коней. Візьми трьох кобил,тільки Любоньку не бери. Я прийду до вас у “Материнство”.Я заходжу до будиночка й у глибині великої зали бачу чотирьох дуже заклопотанихжінок - двох бабусь і двох молодиць. Родина Фальвінів має тепер великуперевагу: троє проти однієї. Але Мену спроможна захиститися. Коли я відчинивдвері, вона якраз сварилася на Фальвіну. Обидві молодиці мовчали, одна тому, щоніма, а друга - просто обережна.- М’єтто, можна тебе на хвилинку?М’єтта підбігає. Я веду її із зали й причиняю за собою двері. Вона босоніж стоїтьу короткій латаній спідничці й блузочці з короткими рукавами, але все цечистеньке. М’єтта щойно мила кахлеву підлогу в будиночку й не встигла взутися. Я дивлюсь наїї босі ноги на бруківці в дворі, потім на чудове чорне волосся й, врешті, наочі, що лагідністю своєю схожі на кінські очі. Потім я знов переводжу погляд наїї ноги. Не знаю чому, але вони зворушують мене, хоч в них нема нічогоособливого - просто великі й міцні. Мабуть, тому, що ті босі ноги довершуютьобраз дикої дитини, якою побачив М’єтту сьогодні вранці. Мені спало на думку, що вона - Єва кам’яного віку, яка прийшла до мене з глибин століть. Думка нікчемна. Тома сказавби: завищена оцінка. Ніби він тепер не завищує оцінок.- М’єтто, ти розгнівалася на мене? Вона хитає головою: вона не розгнівалася.- Що з тобою?Знову ж хитає головою: нічого з нею не трапилося.- Та ні, М’єтто, ти щойно якось дивно подивилася на мене.Вона стоїть переді мною покірна й замкнута.- Ну ж бо, М’єтто, розмовляй зі мною, скажи, що в тебе не гаразд? Її очі втупилися в мене і, здається, в чомусь докоряють мені.- Таж розкажи, М’єтто, що скоїлося?Вона дивиться на мене, опустивши руки. Вона подвійно німа.- М’єтто, ти мала б розповісти мені, якщо щось не гаразд. Ти ж знаєш, що я дужелюблю тебе.М’єтта поважно киває головою: вона знає про це.- Ну?Цілковита байдужість.- М’єтто?Я беру її за плечі, наближаю до себе й цілую в щоку. Тоді раптом вона обіймаємене руками, щосили стискає, але не цілує й, звільнившись з моїх обіймів,біжить до будиночка.Все це відбулося так швидко, що я ще на якусь хвилину прикипаю очима до важкихдубових дверей, які вона не причинила за собою.Коли я думаю про два наступні місяці після того ранку, то мене найбільше дивуєте, що вони надто вже повільно спливали. Звичайно, нам пе бракувало роботи.Стріляли, їздили верхи, добудовували мури першої огорожі (тут цілком підлягалидебелому Пейссу), а я, крім того, давав уроки гімнастики Евеліні, а також урокиорфографії та арифметики.Ми дуже зайняті, проте не поспішаємо. У нас багато вільного часу. Ритм життявповільнився. Дивна річ: тривалість дня не змінилася, але тепер дні здаютьсянам нескінченно довгими. По суті, всі ті машини, що були покликані полегшитинашу працю, - авто, телефон, трактор, бензопилка, млинок, циркулярка, - справдіїї полегшували. Однак вони також прискорювали плин часу. Хотілося зробитибагато й дуже швидко. Й машини завжди наступали нам на п’яти, квапили нас.Скажімо, раніше, щоб поїхати до Ла-Рока сказати Фюльберові, що Каті й Томаодружилися - припустімо, що я не хотів би скористатися телефоном, - я витративби на автомобілі дев’ять з половиною хвилин, і це так багато тому, що довелося б долати численніповороти. Тепер я вирушив туди на коні з Коленом, який погодився поїхати зімною, безперечно, через Аньєсу, й ми потратили цілу годину. Вручивши листаФабрелятрові, бо Фюльбер ще спав, ми не могли одразу ж поїхати назад, аджепісля п’ятнадцятикілометрового шляху коням треба було перепочити; До того ж, не бажаючигнати їх щебеневим шляхом, ми поїхали додому навпростець лісовим путівцем, наякий нападало чимало обгорілих дерев, і ми витратили ще більше часу. Коротшекажучи, вирушивши з дому вдосвіта, повернулися назад ополудні, стомлені, алезадоволені - Колен погомонів з Аньєсою, а я бачив подекуди зелену прорістьтрави, що пробивалася із землі, й навіть листочки жа деревах, яка, вдавалося,всохли.Впадає в око, що наші рухи теж помітно уповільнилися. Вони відповідають ритмовінашого життя. Ми не злазимо з коня так, як колись виходили з автомобіля. Нетреба грюкати дверцятами й щодуху мчати сходами до телефону, який дзеленчить.В’їхавши до двору, я встаю з коня, повільним кроком веду Бурку до стійла, скидаюз неї сідло, пещу її і чекаю, коли вона прохолоне, щоб дозволити їй попитиводи. І на все це йде з півгодини.Цілком імовірно, що, оскільки медицина зникла, життя: в людей буде коротшим.Однак, якщо ми живемо повільніше, якща дні й роки не пролітають перед нашимносом із запаморочливою швидкістю, якщо ми встигнемо нажитися, то, зрештою, язапитую себе: що ж ми втратили?Навіть взаємини між; людьми відчутно збагатилися через оцю життєву млявість. Таось я наведу приклад. Візьмімо хоча б мого сердегу Жермеиа, який у день подіїпомер на наших очах. Хоч упродовж багатьох років він був моїм найближчимпомічником, я, власне, не знав його, або, ще гірше, знав лише настільки, щобвикористовувати. Жахливе це слово - “використовувати”, коли йдеться про людину.Отож я, як і всі, квапився. Завжди отой телефон, пошта, авто, щорічні торгиверховими кіньми у великих містах, паперовий мотлох. Коли живеш таким ритмом,людські взаємини зникають.На початку серпня до нас завітав старий Пужес, який вирушив велосипедом зЛа-Рока на свою щоденну прогулянку й прикотив аж до Мальвіля. Я схиляюся передспортивним досягненням цього сімдесятип’ятирічного чоловіка: тридцять кілометрів поганої дороги долає він задля того,щоб випити дві склянки вина. Я вважаю, що старий Пужес цілком заслужив ці двісклянки. Однак Мену не дуже тепло зустрічає його. Я беру в неї пляшку з вином іпосилаю її назад до будиночка.- Чим я її скривдив? - жалібно питає старий Пужес і підкручує собі вуса.- Нічим! - відповідаю я. - Не звертай уваги, Мену вередує, як усі старушенції.Насправді я знаю, чому докоряє йому Мену: сорок сім років тому він потягнув їїчоловіка до Аделаїди, після чого вже не було спокою в її родині. СпересердяМену відтоді всі свої льохи називала Аделаїдами. Майже півстоліття минуло, алевона не може забути цього. “Як ти тільки можеш приймати його в своєму домі? -скаже вона мені ввечері, коли ми сідатимемо вечеряти. - Отого гультяя, п’яничку, ледащоі” - “Та що ти, Мену, - відповім я їй, - Пужес не так уже багатой гуляє, хіба що на своєму велосипеді ставить спортивні рекорди. А п’є не більше за тебе”.Пужес розповідає мені ла-рокські новини. В неділю в каплиці під час проповідіФюльбер викрив моє дворушництво, саме так він і сказав, а також кинув не дужечемне слівце на адресу Каті. “А мені зразу спало на думку: Фюльбер провокує. Нащастя, Марсель стояв біля Жюдіти, з якою, сподіваюсь, добре порозумівся. Однеслово, коли вона побачила, як він почервонів, схопила його за руку вище ліктя,сама обернулася до Фюльбера й гостро сказала: “Пане свяшеник. даруйте мені, алея ходжу до церкви слухати молитви, а не розповіді про ваші особисті чвари зпаном Контом з приводу якоїсь дівчини”. І знаєш, як він заговорив: уїдливо йсухо. За твоє здоров’я”.- За твоє теж.- Наступного дня він урізав її порцію, - провадить далі Пужес- Тоді Жюдітапішла містом з цією порцією, показуючи її людям, а Фабрелятрові сказала: “ПанеФабрелятр, перекажіть священикові, що я вдячна йому за це. Однак, якщо завтране одержу нормальну порцію, то піду жебрачити до Мальвіля”. Не повіриш,Еммантоелю, наступного дня вона одержала порівну з усіма.- Це доказ того, що протест не буває марним, - кажу я, дивлячись на нього.- Авжеж, авжеж! - лаконічно відповідає Пужес, добуваючи з кишені хустинку, йдбайливо витирає з обох боків свої жовтувато-білі вуса.Власне, він робить це не тільки задля того, щоб його вуса були чисті. Цимнатякає мені, що його склянка порожня. Я вщерть наливаю її вдруге й байдужезакорковую пляшку: хай більше не сподівається.Коли Пужес смакував першу склянку, то розмовляв зі мною. Другу він випиваємовчки - певно, вважає, що заплатив достатньо. Друга склянка, так би мовити,безкоштовна, як у Аделаїди. Йому хочеться зосередитися на ній. А я,скориставшись із його мовчанки, пишу Марселеві листа, якого Пужес опустить упоштову скриньку біля башти. Ключ від скриньки у Марселя. В листі я раджуМарселеві організувати дві опозиції: одну відкриту і помірковану - її вестимеЖюдіта проти Фюльбера, і другу - таємну й агресивну - проти Фабрелятра.З нас усіх мав рацію Пейссу, коли сказав, що пшениця в Рюнах візьме своє. Десь15 серпня, - це, правда, з великим запізненням, - з’явилися колоски, а 25 серпня вони вже були напівдостиглими. І саме тоді якосьпополудні Пейссу помітив на межі поля біля самої річки потолочені стебла,залишки погризених колосків і сліди якогось звіра.- Це, мабуть, борсук, - каже Пейссу, - і то дуже великий: глянь, які широкісліди.- Борсук їсть кукурудзу, - мовить Колен, - або виноград.Пейссу знизує плечима.- Я не наполягаю, - мовить він, таки наполягаючи на своєму. - Подумай, а якщонема кукурудзи! Ця клята тварина в день вибуху бомби, мабуть, сиділа в своїйнорі. Борсук заривається глибоко.- А чим він харчувався досі? - питає Жаке. Пейссу знову знизує плечима.- Він не їв, він спав.Гадаю, що Пейссу має рацію. Правда, в нашій місцевості, де морози помірні йлегко добувати їжу, борсук не впадає в зимову сплячку. Та все ж у голодний рікце звіря може спати на дні своєї нори, живучії за рахунок запасів жиру.Починається воєнна нарада. Колись, щоб вижити борсука, вдовольнялись тим, щорозкладали край поля вогнище, дим від якого проганяв тварину. Але нам здається,що зараз цього замало. Нам не тільки хочеться прогнати цю брудну тварину, нампотрібна її шкура. Гнів селянина, якому зіпсовано врожай, закипає в нашихсерцях.На схилі пагорка, що по той бік Рюнів, десь за двадцять кроків од нашої нивки,ми викопали в землі невелику заглибину й накрили її дашком з фашин, потімподілилися на групки, які по черзі вартуватимуть уночі. Винятку не становили йжінки, принаймні обидві молодиці, що їх за два останні місяці ми навчилистріляти. Звісно, Каті стоятиме на варті разом з Тома. Я сподівався, що М’єтта обере мене, проте вона віддала перевагу Шаке. Це примушує Пейссу, оскількиЖаке вже був з М’єттою, вартувати з Коленом, а мене - з Мейссоньє. Потім Евеліна - мабуть, самецього побоювалася М’єтта - влаштувала мені сцену: мовляв, я мушу вартувати з нею, а коли я відмовивїй, вона оголосила голодовку, що примусило мене здатися.Минає тиждень. Борсука немає. Хоча він сам смердючий, проте, певно, має тонкийнюх. Правда, цілком імовірно, що, з його погляду, це від нас неприємно тхне.Дарма, ми далі сидимо в засідці.Час спливає повільно, наче спокійна ріка. Я прокидаюсь удосвіта, ранкове світлоне дає мені спати. Відтоді, як випогодилося, я не зачиняю вікно. Люблю,прокинувшись, милуватися рослинністю, яка чимдалі рясніше вкриває пагорокнавпроти. Хто міг би повірити, що за два місяці вдасться побачити стільки травий листя. Листя вкриває не дерева - їх дуже мало вціліло, - а численні маленькікущики, які скористалися з загибелі своїх великих сусідів і тепер дуже швидкорозростаються. Дивлюсь також на Евеліну, вона спить на канапі Тома.В ту хвилину, коли Евеліна, відчувши на собі мій погляд, розплющує очі, лунаєпостріл. За ним - другий, а ще за мить - третій. Мене охоплює подив, а потім -тривога. Цієї ночі в курені в Рюнах ночували Пейссу й Колен, але о цій порівони мали б повернутися додому. Вдень борсук не полізе на поле. А втім, якщонавіть він і з’явився б, то Коленові й Пейссу не довелося б витрачати на нього аж три набої. Япідводжуся й швидко натягаю штани.- Евеліно, біжи до надбрамної башти й скажи Мейссоньє, щоб він узяв рушницю,відчинив браму й чекав на мене.Місяць тому я справді сказав, щоб кожен мав власну зброю й тримав її у своїйкімнаті. На випадок нічного нападу ми мали б три рушниці в надбрамній башті,три в головній башті й одну, яка належала Жаке, в будиночку.Евеліна біжить боса, в самій сорочечці, а я, навіть не застібнувши ґудзиків,вискакую й собі. Тома виходить у піжамі.- Що тут робиться?- Ви обоє беріть рушниці й ідіть стерегти надбрамну башту. ВартуватиметеМальвіль. Швидше, швидше! Не гайте часу на одягання!Я щодуху мчу крученими сходами й стикаюся з Жаке, який виходить з М’єттиної кімнати. Жаке зреагував швидше, ніж Тома: він у штанях, зі зброєю вруках.Коли ми добігаємо до середини першого двору, в Рюнах знову лунає постріл. Язупиняюсь, заряджаю рушницю й стріляю в повітря. Сподіваюсь, вони зрозуміють,що ми йдемо. Біжу далі. Бачу, як попереду Мейссонье зі зброєю в руці відчиняєбраму. Кричу йому:- Біжи, біжи! Я наздожену тебе!Жаке, який не переставав бігти, коли я зупинився заряджати рушницю, випередивмене. Я слідом за ним проскакую в браму, спускаюся вниз схилом і, почувшипозаду себе чиєсь хекання, озираюсь - то Евеліна, боса, в сорочечці, щодухубіжить за мною.Мене охоплює шалений гнів, я зупиняюсь, хапаю її за руку й кричу:- Хай йому біс! Чого тобі тут треба? Марш додому! Додому!Вона відчайдушно вигукує:- Ні, ні! Не хочу тебе кидати! Я горлаю:- Марш додому!І, перекинувши рушницю з правої руки в ліву, даю їй ляпаса. Вона скоряється,наче побита тварина, задкує, злякано дивлячись на мене. Я репетую:- Додому!Я втрачаю дорогоцінні секунди! А Каті й Тома не видно, нікому її передати!Доручити її Мену не можна, та бореться з Момо на порозі брами, вчепившись йомув сорочку.Я хапаю Евеліну, підкидаю її собі на плече, поспішаю до порталу й кладу, начетюк, за брамою.В цю хвилину бачу, як на Момо рветься сорочка й він, звільнившись, кидаєтьсявперед і мчить униз доріжкою.- Момо! Момо! - безнадійно волає Мену й собі кидається аа ним.А ті двоє ще й досі не прибігли! Мабуть, вона там фарбується, а він чекає нанеї.Я залишаю Евеліну, обганяю Мену, яка дріботить худими ніжками, й гукаю: “Момо!Момо!” Та я знаю, що не наздожену його. Він біжить, наче дитина, чіпляючисьногами за землю, однак дуже швидко.На крутому повороті, що веде до русла потічка, я бачу, як, вибиваючись із сил,дріботить Мену, а її наздоганяє Евеліна. Мене зовсім деморалізує таканедисциплінованість. Тепер я певен, що Каті й Тома теж кинуть свій пост іпомчать за нами: Мальвіль залишиться без охоронців. Усе наше добро, всі запаси,вся худоба будуть кинуті напризволяще! Мене охоплює відчай, я біжу, зціпившизуби, в грудях глухо калатає серце. Лють і страх душать мене.Коли я збігаю в Рюни, бачу віддалік Пейссу, Колена, Мейссонье, Жаке, які,вишикувавшись в одну шеренгу, нерухомо стоять спиною до мене зі зброєю в руках.Мовчазні, схожі на статуї, вони, навіть зачувши мої кроки, не озираються.Нарешті я підбігаю до них, але вони стоять так само непорушно.. І тільки теперя бачу: за десять метрів од нас, у видолинку, десятків зо два якихось худющихлюдей у лахмітті, з жовтими виснаженими обличчями, поприсідали навпочіпки нанашій пшениці й, полохливо озираючись, пожирають напівдостиглі колоски. Вонинавіть не очищають зерно, пхають у рот як є. Я зауважую, що в них шкіра навколорота зелена - це свідчить про те, що до того, як натрапити на нашу пшеницю,вони пробували їсти траву. Можна б подумати, що то якісь скелетоподібнітварини. Вони скоса злякано позирають на нас, кваплячись набити роти колосками.Давляться, випльовують їжу в пригорщі й одразу знову пхають у рот. Є серед нихі жінки. Їх можна впізнати тільки по довгому волоссю, бо голод стер з нихбудь-які інші ознаки статі. Ніхто з цих людей не має рушниці. Але біля них, напотолоченій пшениці, лежать вила й костури.Видовище настільки вражаюче, що я не одразу усвідомлюю: вони знищили вже чвертьнашого врожаю й зараз знищать увесь, якщо ми не втрутимось. Рїч у тім, що вонине тільки їдять. Вони нищать багато колосків, затолочуючи їх у землю. А тимчасом ці зерна, що їх вони нищать або пожирають, - наше життя. Якщо хтосьсплюндрує мальвільську шпеницю, то Мальвіль перетвориться також на голоднубродячу зграю, схожу на цю, що її ми бачимо.Пейссу стоїть біля мене. Він ще не усвідомив, що я прийшов. Його обличчя мокревід поту.- Ми все пробували робити, - озивається Колен приглушеним від болю й гнівуголосом. - Розмовляли з ними, лаяли їх. Стріляли вгору. Жбурляли каміння.Розумієш, вони не звертають уваги на каміння, лише затуляють голову рукою йжеруть далі!- А що ж це за люди? - питає Мейссонье з подивом, який за інших обставинвидався б мені комічним. - І звідки вони йдуть?Він кричить на них з безсилою люттю місцевою говіркою:- Геть звідси, хай вам дідько! Бачите, що псуєте нашу пшеницю! А що ж ми будемоїсти?- Еге ж, - каже Колен, - кричи, говори, вони однаково не відповідають! Вонижеруть. А ми гнівалися на борсука!- А що, як ми спробуємо прогнати їх прикладами? - нарешті хрипко озиваєтьсяПейссу.Я заперечливо хитаю головою. Не слід довіряти їхньому вигляду. Від доведеної довідчаю людини можна сподіватися всього. А рушничні приклади проти вил - зброяпогана. Ні. Я знаю єдиний спосіб врятувати нашу пшеницю. Мої приятелі такожзнають. Але я не здатний на це. Мало сказати, що я вагаюсь, стоячи з рушницею вруках і поклавши палець на спусковий гачок. У мені відбувається якийсь дивнийпроцес, що ніби паралізує мене.Лише Момо метушиться. Я знаю, що він дуже нервовий, але ніколи не бачив йоготаким. Момо тупає ногами, зводить угору руки, вимахує кулаками й люто репетує.Обернувши до мене спотворене гнівом обличчя, він голосом і жестами благаєпокласти край грабуванню. Пронизливо кричить:- Пшен! Пшен!Мабуть, грабіжники билися між собою або з якоюсь іншою ватагою, бо їхня одіжперетворилася на лахміття, з-під якого видно стегна, тулуби, спини. Бачу якусьнещасну жінку: її висохлі зморщені груди торкаються землі, коли вона рачкує відколоска до колоска. Вона в черевиках, але в більшості ноги обв’язані ганчір’ям. Нема серед них ні дітей, ні підлітків, ні літніх осіб. Вмерли. А ці, щоперед нами, в “розквіті сил”. Мабуть, то блюзнірство - говорити так проскелети. Коліна, лопатки, ключиці - мене приголомшують ці випнуті кістки. Колиці люди жеруть, видно м’язи на їхніх щелепах. Їхня шкіра схожа на сіру, зім’яту мішковину, що огортає кістки.- Пшен! Пшен! Пшен! - репетує Момо й хапається руками за чуба, наче збираєтьсярвати волосся собі на голові.Моя правиця стискає рушницю, проте я не можу прикласти її до плеча. Відчуваюшалену ненависть до цих чужинців, цих грабіжників, бо вони підточують нашежиття. А також тому, що ми в Мальвілі дуже швидко станемо такими, як вони, якщодамо грабувати себе. Однак водночас відчуваю мерзенну жалість, яка врівноважуємою ненависть і робить мене безсилим.- Пшен! Пшен! Пшен! - горлає Момо.Нараз він пробігає той десяток метрів, що відділяють нас від ватаги,накидається, репетуючи, на найближчого грабіжника й гамселить його кулаками тачобітьми.- Момо! Момо! - волає Мену.Хтось засміявся, мабуть Пейссу, Я теж мимоволі усміхнувся. Усміхнувся тому, щоцей вчинок Момо такий дитячий, такий безпосередній і ще тому, що жодний вчинокМомо не може спричинити серйозних наслідків, бо Момо “не береться до уваги”. Боя не уявляю собі, що колись з Момо може щось трапитися. Його завжди такоберігали - Мену, дядько, я, приятелі.І враз я побачив несамовиті, люті очі. А ще за мить, уже надто пізно, побачивудар вилами. Я гадав, що зможу попередити той удар. Та його вже завдано. Гострішпичаки зупинили серце Момо, коли моя куля пробила горло його супротивника.Вони падають водночас. Чую нелюдський стогін і бачу, як Мену кидається вперед іпадає на труп свого сина. Я, наче автомат, ступаю вперед і стріляю. Праворуч іліворуч від мене друзі, наступаючи єдиною шерегою, теж стріляють. Ми стріляємоне цілячись. “Момо загинув”, - більше нічого я не думаю й не відчуваю. Ступаювперед і стріляю. Хоча йти далі нема потреби - ми й без того підійшли надтоблизько. Але ми йдемо - механічно, методично, мов косарі на полі.Там більше ніхто не ворушиться, а ми все стріляємо.

XIV

Ніхто з нас не переживав утрату Момо так боляче, як Мену. Ми просто не моглиповірити в неї, до того ж ми два тижні підряд працювали, і думки нашіповерталися до тих людей, яких ми знищили.Насамперед нам треба було поховати мертвих. Це була жахлива робота, ускладненаще й тим, що я заборонив наближатися до вбитих. Побоювався епідемії, проти якоїми були б безсилі.Ми викопали яму неподалік од купи трупів і в неї поклали оберемки хмизу, а нахмиз - колоди, якими вщерть заповнили яму. Потім за допомогою затяжної петлі,припасованої на кінчику жердини, чіпляли вірьовкою за ногу кожного мерця йтягли його на великій відстані від себе до ями. Загалом нарахували вісімнадцятьтрупів, п’ятеро з яких - жінки.Була одинадцята година вечора, коли ми кинули останній заступ землі на щегарячий попіл. Я не хотів, щоб ми поверталися до Мальвіля в своєму одязі.Подзвонив у дзвін біля надбрамної башти й сказав Каті, яка з’явилася, взяти собі на підмогу М’єтту й принести нам два баки для кип’ятіння білизни. Коли вони принесли ці баки, ми поскидали в них свій одяг і голіпішли до замку приймати душ, заходячи по одному до ванної кімнати в головнійбашті. Старанно оглянули кожну зморшку один на одному, але ні на кому незнайшли паразитів. Другого дня розпалили багаття під баками біля надбрамноїбашти й довго кип’ятили в них одяг, перш піж занесли його до замку й порозстеляли на сонці.Ми всі шестеро вечеряли у великій залі будиночка, вечерю на стіл подавала Каті.Евеліна теж була тут, але я не промовив до неї жодного слова, й вона ненаважувалася підступити до мене. М’єтта, Фальвіна й Мену сиділи в надбрамній башті біля Момо. Ми вечеряли мовчки.Я був знесилений, і почуття мої мовби притупилися. Крім простої тваринноїжадоби їсти, мені дуже хотілося спати.Однак про це не могло бути й мови. Треба було цього ж вечора провести збори. Яне хотів допускати на них жінок. Мав сказати Тома дуже прикрі слова й не хотівробити цього в присутності Каті. Я не бажав також, щоб Евеліна, яку я хоч і непрогнав зі своєї кімнати, але не розмовляв з нею, слухала нашу дискусію.Всі були стомлені й засмучені. Я почав говорити обережно, байдужим голосом.- Ми пережили дуже важкі години. Було чимало помилок. Тож виникла потребарозібратися в усьому, але спершу хай кожен висловить свою думку з приводу того,що сталося. - Після тривалої паузи я сказав: - Тобі слово, Колене.- Ну розумієш, - озвався Колен приглушеним голосом, не дивлячись ні на кого, -мені прикро за Момо, але й прикро за тих, кого ми вбили.- Мейссоньє?- Я вважаю, - сказав Мейссоньє, - що ми не дуже добре організовані, було чималовчинків недисциплінованості.Мейссоньє теж, кажучи це, ні на кого не дивився.- Пейссу?Пейссу підводить широкі плечі й кладе на стіл свої ручища.- Так, - мовить він, - треба визнати, що наш нещасний Момо якоюсь мірою самвинний у тому, що сталося. Та все ж, як сказав Колен...Він замовкає.- Жаке?- Я думаю так само, як Колен. - Тома?Я назвав ім’я Тома останнім, щоб тримати його на певній відстані, однак він сам заздалегідьпогодився з цим, бо не сів на стілець, що його звільнила біля мене Евеліна. Віндивиться кудись поперед себе, я бачу лиш його напружений профіль. Сидить дужерівно на стільці, обидві руки тримає в кишенях. Гадаю, він сховав їх тому, щовона, мабуть, трохи тремтять у нього.Тома починає говорити непевним голосом:- Оскільки Мейссоньє повів мову про вчинки недисциплінованості, то я мушувизнати цей гріх на своїй совісті. По-перше, після пострілів Емманюель наказавмені, не гаючи часу, бігти вниз із зброєю. А я заходився одягатися й прийшов донадбрамної башти занадто пізно, тому й не встиг допомогти Мену втримати Момо. -Тома ковтає слину. - По-друге, замість того, щоб вартувати разом з Каті нафортечному мурі, як наказав Емманюель, я самочинно вирішив піти в Рюни. Яусвідомлюю, що припустився серйозної помилки, залишивши Мальвіль без варти.Якби ватага, з якою ми мали справу, була організованою, вона могла б поділитисяна дві групи: одна виманила б нас У Рюни, а друга тим часом захопила б замок.Якби я не знав так добре Тома, то подумав би, що він просто хитрує. Бо зрештою,сам себе засуджуючи, Тома обеззброює нас. Насправді ж я знаю: за всім цимблагородне баяіання будь-що виправдати дружину. Це шляхетно, але й надтонебезпечно.Я кажу безбарвним тоном:- Дякую тобі, Тома, за відвертість. Але гадаю, що ти занадто захищаєш Каті.Скажи: хіба не вона вимагала, щоб ти одягся?Я дивлюсь на нього. Знаю, він скаже правду.- Вона, - відповідає Тома здавленим голосом. - Але оскільки я погодився з нею,то сам мушу відповідати за наше запізнення.Це визнання коштує йому дорого. Тома зачепило за живе. Та все ж я не збираюсьвипускати його з рук.- А коли ви опинилися на фортечному мурі, хіба не Каті вмовила тебе спуститисяв Рюни подивитись, що там відбувається?- Вона, - червоніє Тома. - Однак я винен у тому, що погодився. Я сам відповідаюза цю помилку.Я мовлю суворим тоном:- Ви обоє відповідаєте. Каті має тут однакові з нами всіма права й обов’язки.- За винятком того, - цідить Тома крізь зуби, - що вона не має права братиучасть у зборах, на яких ти її критикуєш.- Я хотів оберегти її від цього. Але якщо ти вважаєш, що вона повинна вислухативсе це, йди по неї. Ми зачекаємо.Западає мовчанка. Всі дивляться на Тома, Він опустив очі й сховав руки вкишенях. Губи в нього тремтять.- У цьому нема потреби, - зрештою відповідає Тома. - В такому разі я наполягаю,щоб ми обговорили Коленову думку, яку, коли не помиляюсь, поділяють такожПейссу й Жаке.- Я не скінчив говорити, - мовить Тома.- Що ж, говори, говори! - нетерпляче кажу я. - Ніхто тобі не заважає говорити!Тома провадить далі:- Я готовий відповідати за те, що разом з Каті залишив Мальвіль.Я знизую плечима й, оскільки він замовк, питаю:- Ти скінчив?- Ні, - відповідає Тома глухим голосом. - Оскільки я ще належу до складу общиниМальвіля, то маю право висловити думку з приводу питання, яке ми обговорюємо.- Що ж, висловлюй! Хто тобі заважає?Він помовчав трохи й заговорив упевненіптим голосом:- Я не згоден з Коленом. Гадаю, нема чого шкодувати, що ми вбили грабіжників. Явважаю, Емманюель припустився помилки, не зважившись стріляти раніше. Якби вінне зволікав, Момо залишився б живий.Ніхто не обурився, але друзі дивилися на нього з осудом. Однак цього разу я небуду хитрувати. Справа надто серйозна. Я кажу:- Тома, ти висловився нетактовно, але правильно. Отже, дозволю собі підправититебе. Я припустився не однієї помилки, а двох. Перша - загального порядку: явиявився надзвичайно малодушним щодо Евеліни. Я дозволив дівчиську водити себеза носа й цим подав поганий приклад громаді. Якби в ту хвилину, коли я біг зМальвіля в Рюни, я не мав на руках Евеліни, то зміг би допомогти Мену втриматиМомо принаймні до приходу Тома. - Якусь хвилину я мовчу, а потім додаю. - Отожя хочу показати тобі, Тома, що свою малодушність щодо Евеліни ставлю на однудошку з твоєю щодо Каті.- Так то воно так, але Евеліна не є твоєю дружиною, - озивається Тома. Я холодно відповідаю:- Ти вбачаєш у цьому обставину, яка обтяжує вину? Тома розгублено мовчить. Гадаю, він хотів сказати, що той факт, що вінодружений з Каті, пам’якшує його вину. Але не наважився прилюдно висловити таку думку, яка видала бйого малодушність.- Друга помилка. Як уже сказав Тома, я не зважився трохи раніше вистрелити вграбіжників.Мейссоньє зводить угору обидві руки.- Треба бути справедливим! - рішуче мовить він. - Якщо й була помилка, то не тиодин припустився її. Ніхто з нас не міг насмілитися стріляти в цих нещасних.Вони були такі виснажені! Такі голодні!Я питаю:- Тома, ти теж відчув це?- Так, - не вагаючись, відповідає він.- В такому разі, - кажу я, - я змушений зробити висновок, що помилка булаколективна.- Еге ж, - озивається Тома, - але ти завинив у ній найбільше, адже ти -командир.Я зводжу обидві руки вгору й палко вигукую:- Так! Ось у чому суть! А чи командир я? Хіба можна бути командиром, коли двоєдорослих людей з твого загону, яким ти збираєшся командувати, у розпалі бою непідкоряються твоїм наказам?Западає тиша, й я не порушую її. Хай трошки вони всі помовчать.- На мою думку, - озивається Колен, - склалося не зовсім зрозуміле становище. ВМальвілі проводяться збори й спільно ухвалюються рішення. Так. На цих зборахЕмманюель відіграє головну роль. Однак ніхто ніколи не говорив про те, що вразі крайньої потреби, коли не буде часу дискутувати, Емманюель повинен братина себе функції командира. А я вважаю, що про це слід сказати.Мейссонье підносить руку.- Саме це я й хотів сказати на самому початку, - мовить він задоволено, - колиговорив про нашу неорганізованість. Справді, згадайте, як усе було. Людирозбіглися, нікого не слухаючи. На фортечному мурі залишилися тільки Фальвіна йМ’єтта. І хоча М’єтта вміє стріляти, однак у неї навіть рушниці не було!- Ти маєш рацію, - киває Пейссу своєю великою головою. - Це була справжняверемія! У Рюни прибіг сердешний Момо, який не мав би там бути, прибігла йМену, через Момо залишивши замок. Прибігла Евеліна, яка прилипла до Емманюеля.І прибіг...Пейссу замовкає й червоніє до вух. Захопившись, він ледь не назвав ім’я Тома. Запала тиша. Тома тримає руки в кишенях і ні на кого не дивиться. Коленкрадькома усміхається мені.- Ти побіг мовби на любовне побачення, - раптом озивається Пейссу, простягаючидо Тома руку. - Забаглося - й кинув разом з Каті Мальвіль. Безглуздя, інакше неназвеш це!- Погоджуюсь з тобою, - одразу ж кажу я.- І куди побіг би ти спершу, дурню? - запитує Пейссу, вкладаючи в образу багатотепла й прихильності.Колен сміється. Як завше, сміх його влучає в самісіньку ціль. Ми всі сміємося.Напруження спадає, навіть на міцно стулених губах Тома з’являється усмішка.Через кілька хвилин переходимо до голосування. Мене обирають військовимкомандиром Мальвіля “на випадок крайньої потреби й небезпеки”. Ми такождомовились, що за нормальних умов усі рішення, навіть ті, що стосуватимутьсябезпеки, ухвалюватимуться на зборах. Я дякую й прошу, щоб Мейссонье був моїмзаступником, а в разі моєї недієздатності - командиром. Всі пристають на моюпропозицію.- Хочу повернутись до думки, - знову забираю я слово, - що її висловив Колен насамому початку. Ми всі відчули, як це було жахливо - стріляти в тих нещасних.Тому ми й завагалися. Та все ж я хотів сказати таке. Якщо наше ваганнякоштувало життя Момо, отже, його не мояша виправдати. Після дня події почаласязовсім інша епоха, але ми ще недостатньо усвідомили це й не звикли до цього.- Як це розуміти - інша епоха? - перепитує Пейссу. Я обертаюсь до нього.- Наприклад, візьмемо тебе. Уяви, що до дня події якийсь дивак прийшов би дотебе вночі й з наміром помститися підпалив би твою стодолу, сіно й худобу.- Хотів би я на нього подивитися! - вигукує Пейссу, забувши, що він усевтратив.- Припустимо. Скажеш, що то була б велика втрата, однак вона не поставила бтвоє життя під смертельну загрозу. Передусім тому, що є страхове агентство. Інавіть до того, поки воно зважиться тобі заплатити, до твоїх послугсільськогосподарський банк, який позичить тобі грошей, щоб ти знову міг купитихудобу й сіно. А тепер, вислухай добре, той тип, що вкраде в тебе корову абоконя чи з’їсть твою пшеницю, так чи інакше прирікає тебе на смерть, бо в тебе нелишається більше ніяких засобів до існування. Це не просто крадіжка, а злочин.І такий злочин, за який слід негайно й без вагання карати на смерть.Бачу, як Жаке здригнувся. Розумію, це жорстоко. І ні в мене, ні в моїхприятелів за день чи два не може змінитися ставлення до життя будь-якої людини.Але виходу нема.- Все ж, - сумно озивається Колен, - убивати людей!- Так треба, - кажу я, не підвищуючи голосу, - Цього вимагає нова епоха. Яповторюю: тип, який бере твою пшеницю, прирікає тебе на смерть. А ти все-такине бажаєш умерти замість нього!Колен мовчить. Інші теж мовчать. Не знаю, чи я переконав їх. Але та жахливапригода відіграла свою роль. Гадаю, що я зможу вплинути на приятелів івикликати в них, а також у самого себе швидкий і грубий рефлекс самозахисту.Та все ж я помічаю, що в Жаке побагровіло обличчя й на чолі заіскрилися великікраплини поту. Я починаю сміятись.- Заспокойся, Жаке! Рішення, що їх ми ухвалюємо сьогоднішнього вечора, неретроактивні!- А що означає “ретроактивні”? - запитує він, утупившись у мене добродушнимикарими очима.- Це означає, що вони не стосуються минулих вчинків! - От добре! - мовить він з полегкістю.- Клятий Жаке! - озивається Пейссу.І, дивлячись на Жаке, ми сміємось так само, як щойно сміялися з Тома. Я неповірив би раніш, що така веселість можлива після того, що сталося. Однак це невеселість. Сміх цей має соціальний зміст. Він утверджує нашу згуртованість.Після нелегких випробувань наша община перебудовується, загоює рани,зміцнюється.Похорон було призначено на полудень, і ми домовилися, що будемо причащатися.Після ранкових зборів я чекаю в своїй кімнаті на тих членів нашої общини, яківирішили висповідатися.Я слухаю Колена, Жаке, Пейссу. Перш ніж ці двоє розтулять роти, я вже знаю, щоїх мучить. Вони вважають, що я можу зняти з них цей тягар, коли кажу їм: “Гріхибудуть передані тому, кому ви їх бажаєте передати, й будуть залишені за тим, заким ви бажаєте їх залишити”. Мені й на думку не спадає, що я володію або колисьволодітиму такою здатністю! Адже іноді сумніваюсь, чи навіть сам бог можеочистити людині сумління. Але я мовчу. Я не хочу нікого засмучувати своєюєрессю. Тим більше, що тут я ні в чому не впевнений.Коли Колен закінчує сповідатись, він каже мені, ледь усміхаючись:- Пейссу розповідав мені, що Фюльбер ставить багато запитань під час сповіді.Потім грубо лає. А в тебе інший метод.Я теж посміхаюсь.- Я не хочу робити цього! Ти ж сповідаєшся задля того, щоб розрадити себе. І яне буду заважати тобі досягти цієї мети.На мій превеликий подив, Коленове обличчя стає поважним.- Я сповідаюсь не тільки заради цього. Я сповідаюсь також для того, щоб статикращим.Він ніяковіє на цих словах, бо вони йому самому видалися смішними. Яневдоволено кривлюсь, мовби висловлюю сумнів.- Ти не віриш, що так може бути?- Можливо, в твоєму випадку й може. Але в багатьох інших - ні.- А чому?- Розумієш, люди занадто вже приховують свої гріхи. Наслідок: їхня сповідьнічого не варта. Візьмімо хоча б Мену: я не чув її сповідей, зваж, інакше нерозмовляв би з тобою про це. Однак Мену докоряє собі за “жорстокість” уставленні до Момо й зовсім забуває про своє несправедливе ставлення доФальвіни. Вона кривдить Фальвіну й не вбачає в цьому ніякої несправедливості,навіть вважає свою поведінку цілком закономірною.Колен регоче. А я помітив, що говорив про Момо так, ніби він був живий, і меністало дуже прикро. Змінюю тему розмови.- Я написав кілька слів Фюльберові, поінформував його про появу ватагиграбіжників у наших краях. Порадив йому краще стерегти Ла-Рок, особливо вночі.Чи не міг би ти, якщо твоя ласка, віднести цього листа?Колен знову червоніє.- Чи не гадаєш, після того, що я тобі сказав, трохи... Він не докінчив речення.- Гадаю, що ти маєш у Ла-Році подругу дитинства й тобі буде приємно побачитисяз нею. Що тут поганого?Після трьох чоловіків до мене прийшла Каті. Тільки ввійшовши до моєї кімнати,вона обвиває руками мені шию. Хоч її обійми справляють на мене певне враження,я намагаюсь жартувати й зі сміхом вивільняюся з них.- Ти переходиш межі. Що маю робити - гратися з тобою чи сповідати? Ну сідай,але сідай з того боку столу, так я буду хоч трохи в безпеці.Їй, з усього видно, сподобалася моя привітність. Вона сподівалася на холоднішузустріч. І ось Каті сповідається. Я чекаю закінчення, бо знаю, що вона прийшлане задля сповіді.Поки Каті кається, розповідаючи мені різні дрібниці, яких вона ніколи несоромилася, я помічаю, що вона підфарбувала собі очі. Скромно, але все-брови,вії, повіки. Використовує ще свої вбогі запаси фарби, що залишилися в неї зчасів до вибуху бомби.Вона вже скінчила свою нікчемну сповідь, а я мовчу. Чекаю.- Ти й досі дуже гніваєшся на мене? - нарешті запитує Каті.- Гніваюсь? Ні.- Ти ніби чимось невдоволення.- Еге ж.Вона мовчить. Я теж.- І це ти мною невдоволений, Емманюелю? - запитує Каті дуже лагідно.- Я невдоволений твоєю сповіддю, - суворо кажу я.І аж тепер я підводжу голову й дивлюся на неї. Каті не сподівалася цього:мабуть, не приймає мене серйозно за мальвільського абата.- Ти погано сповідалася, - проваджу далі суворо. - Ти навіть не засудила себеза свій найтяжчий гріх.- А що це таке було, на твою думку, якщо не сповідь? - запитує вона загресивністю, яку ледь стримує.- Кокетство.- Ага! - вигукує Каті.- О, звісно, - кажу я, - для тебе - це ніщо! Ти кохаєш свого чоловіка, знаєш,що не зраджуватимеш його, - тут вона глузливо посміхається, - й міркуєш собітак: піду трохи розважусь! На жаль, такі розваги в общині з шести чоловіків ідвох жінок дуже небезпечні. А твоє кокетство, якщо я не покладу йому край,призведе до страшного скандалу в Мальвілі. Пейссу й так занадто задивляється натебе.- Ти так гадаєш? - запитує Каті.Вона сяє! Навіть не силкується вдати, що розкаюється!- Гадаю, так! Іншим ти теж крутиш голови. На щастя, їм байдуже до твоїхбісиків.- Хочеш сказати, що це тобі байдуже, - каже вона з викликом. - Але ж я зналапро це. Тобі подобаються тільки дебелі дівки на зразок тієї голої, фотографіюякої ти почепив над своїм ліжком. Ти як священик справді дивуєш мене! Ясподівалася побачити там розп’яття!Слово честі, вона кусається!- То репродукція картини Ренуара, - відказую я, дивуючись, що раптом почавборонитися. - Ти нічого не тямиш у мистецтві.- А портрет твоєї німчурки на письмовому столі - теж мистецтво? Вона жахлива! Автім, тобі начхати на неї, в тебе є Евеліна.Яка гадюка! Я кажу, ледве стримуючи гнів:- Як це - в мене є Евеліна? Що означають слова “в тебе є Евеліна”? Ти маєш менеза Варвурда?Й, утупившись очима в її очі, я приголомшую Каті. Вона одразу ж відступає.- Розумієш, я не це хотіла сказати, - каже вона. - Все це мене не обходить.Мені начхати, обходить її це чи ні! Поволі заспокоююсь. Підводжу голову й кажу:- По суті, ти мрієш, щоб усі чоловіки в Мальвілі закохались у тебе й умирали звідчаю. А ти тим часом кохатимеш тільки Тома.Гадаю, що принаймні в цю хвилину я влучив у ціль. Бо бачу, як у її очахспалахує гнів.- А чого ти хочеш? - запитує вона. - Не можуть бути всі повіями, як твоя М’єтта.Западає мовчанка. Я кажу, не підвищуючи голосу:- Ти гарно говориш про свою сестру. Браво!Та Каті все ж непогана дівчина. Вона зашарілася, їй стало ніяково.- Я дуже люблю її, ти ж знаєш. Не подумай чогось поганого, - Каті замовкає, аперегодя додає: - Певне, ти маєш мене за грубіянку.Я всміхаюсь їй:- Я маю тебе за молоду й зухвалу.Оскільки вона не каже більше нічого, дивуючись, що я приязно розмовляю з неюпісля всіх її вихилясів, я додаю:- Візьми свого Тома. Він чемний. А ти схильна зловживати цим. Ти крутиш ним іробиш неправильно. Бо Тома не якийсь там тюхтій. Він справжній чоловік ізненавидить тебе.- Він уже ненавидить мене.- За ті дурниці, що їх ти примусила його зробити?- Еге ж!Я підводжусь і знову всміхаюсь їй.- Не журись, усе владнається. На зборах він усю вину взяв на себе. Захищавтебе, наче лев.Каті дивиться на мене палючими очима.- Але ти також не був дуже злий на зборах.- Та все ж я хочу тобі сказати: будь трохи обережніша з Пейссу.- Цього не можу тобі пообіцяти, - відверто зізнається вона. - Я ніколи не моглавстояти перед чоловіками.Я вражено дивлюсь на неї. Ось що мене бентежить. Розмірковую. Анітрохи я незрозумів цю дівчину! Якщо вона каже правду, то весь мій аналіз і шеляга невартий. Каті додає:- Знаєш, ти скорше був би непоганим ловеласом, ніж священиком. Ну гаразд, даруймені всі мої лихі вихватки, особливо вибачай за... Одне слово, за все. Річ утім, що мені важко стримувати свій язик. Чи можу поцілувати тебе?Й вона справді цілує мене. Цей поцілунок зовсім відрізняється від попереднього,коли вона ввійшла. Та все ж не перебільшуватимемо його чистоти. Він менезбентежив. Я відчиняю двері, й Каті виходить, біжить безлюдною площадкою, аколи наблизилась до кручених сходів, обертається й ще махає мені рукою.Ми поховали Момо поряд із Жерменом і невеличкою могилкою, в якій лежать останкиродини моїх приятелів. Це кладовище з’явилося в день події, воно стало часткою “пізнішого світу”, й ми знали, що тежтам колись усі ляжемо. Воно розмістилося перед першою огорожею, в колишньомупаркінгу. Там в невеличкий майданчик, що врізається в скелю й трохи далі,метрів за сорок, звужується й перетворюється на доріжку, яка стелиться міжскелею й стрімчаком, а потім майже під прямим кутом завертає за скелю.Саме тут, у вузенькому перешийку між проваллям і кам’яною брилою, яка нависає над ним, ми вирішуємо звести паркан, який будезахищати нас на випадок нічного штурму. Це стіна з міцних, дубових, добреприпасованих одна до одної дощок, внизу отвір, крізь який людина може пролізтитільки рачки. Саме через цей отвір будемо пропускати відвідувача, роздивившисьйого перед цим у вічко, зроблене біля потайного віконця. Заслінку на отворівідсуватимемо лише тоді, коли переконаємося, що це нічим нам не загрожує.Ми подумали також про можливий штурм. Над парканом, який може розсуватися, щобпропустити воза, протягли чотири нитки колючого дроту й почіпляли порожнібляшанки, до нього неможливо доторкнутися, не зчинивши гармидеру. Однаквідвідувачі доброї волі можуть скористатися з дзвоника, що його Колен розшукавсеред свого майна й повісив біля потайного віконця.Мейссоньє назвав майданчик між парканом і ровом першої огорожі зоною передньоїоборони - ЗПО.Ми вирішили заповнити ЗПО пастками - в шаховому порядку, лишивши понад правимберегом рову нешироку дорогу. Ці пастки, або “капкани для дурня”, як їх назвавМейссоньє, були найкласичнішого типу: ямки завглибшки сантиметрів шістдесят, надні яких стриміли гострі кілки. Ямки ми прикрили картоном і присипали землею.Маскуй вання - річ не зайва.Тим часом Пейссу завершував мур першої огорожі, піднявши його на півтора метрана міцних дерев’яних перемичках, перекинутих над бійницями. Коли він скінчив, то попросивМейссоньє закрити ці бійниці товстими дерев’яними щитами, які “могли б відчинятися з зовнішнього боку знизу вгору. Такзможеш стріляти з-за прикриття, стоячи на фортечній стіні, й не будеш правитиза мішень для якогось негідника”.Звичайно, Пейссу припускав, хоч і не говорив цього, і ми також припускали разоміз ним, що нападники матимуть, як і ми, лише мисливські рушниці, й товсті сухідубові дошки будуть для нас надійним прикриттям. Припущення, звичайно, нічим необгрунтоване.Того ж ранку я був сам у ЗПО. Спорудження паркана вже завершено, лише пастки щене зовсім готові. Задзеленчав дзвінок - то приїхав Газель на великому сіромуФіольберовому віслюку. Коли я відхилив заслінку на потайному віконці, він самезліз з осла й обернув до мене чемне холодне обличчя.Газель не схотів “підкріпитися”, подав мені у віконце листа від Фюльбера йзаявив,, що почекає на відповідь біля паркана. Правда, я не дуже наполягав, щобвін заходив, бо обладнання ЗПО ще далеко не завершено. Ризикувати не варто.Ось цей лист:

“Шановний Емманюелю!Дякую тобі за попередження про ватаги грабіжників. Ми нічого подібного небачили в наших краях. Правда, ми не такі багаті, як Мальвіль.Будь ласка, передай мої співчуття Мену з приводу загибелі її сина й скажи їй,що я не забуваю про нього в своїх молитвах.Іще я хочу повідомити, що збори правовірних парафіян обрали мене єпіскопомла-рокським.Отже, я можу висвятити пана Газеля й призначити його священиком у Курсежак таабатом у Мальвіль.Незважаючи на бажання зробити тобі приємне, я б порушив свої обов’язки, якби визнав священицькі функції, Що їх ти, мабуть, думав узяти на себе.Наступної неділі відправляти месу в Мальвілі приїде пан абат Газель.Сподіваюсь, що ти влаштуєш йому теплу зустріч.Прошу тебе, шановний Емманюелю, повірити в мої щирі християнські почуття.Фюльбер Ле-Но, єпіскоп ла-рокський.

Р. S. Арман занедужав і мусить лежати в ліжку, тому доручаю панові Газелевівідвезти тобі листа й привезти відповідь”.

Скінчивши читати цього химерного листа, я знову відхилив заслінку на потайномувіконці. (Я закрив її одразу ж, як одержав листа, бо не хотів, щоб Газельпобачив пастки, які ми саме готували). Газель стояв під парканом, йогоклоунське обличчя застигло в напруженому чеканні.- Газелю, - мовив я, - зараз я не можу відповісти тобі. Маю порадитися назборах Мальвіля. Колеп привезе відповідь Фюльберові завтра.- В такому разі я сам приїду по неї вранці, - відказав Газель мелодійнимголосом.- Та що ти, не треба, я не хочу примушувати тебе два дні підряд їздити потридцять кілометрів. Поїде Колен.Запала мовчанка. Газель закліпав очима й трохи збентежено мовив:- Даруй мені, але ми не допускаємо до Ла-Рока більше нікого з чужинців, які неналежать до нашої парафії.- Що? - недовірливо перепитав я. - І ці чужинці - це ми?- Не зовсім, - відповів Газель, опускаючи очі.- А що, крім нас, є ще інші люди в наших краях?- Зрештою, - мовив Газель, - так ухвалила парафіяльна рада.Я з обуренням сказав:- Хвала парафіяльній раді! А чи не спадало на думку парафіяльній раді, щоМальвіль може застосувати таке саме правило до ла-рокських людей!Газель, опустивши очі, мовчав. Я повів далі:- Однак ти не знаєш, що Фюльбер збирається наступної неділі послати тебе сюдиправити месу.- Знаю, - відповів Газель.- Отже, ти маєш право входити до Мальвіля, а я не маю права приїхати доЛа-Рока!- Зрештою, - відказав Газель, - це тимчасове рішення.- Ну, ну, а чому тимчасове?- Не знаю, - відповів Газель. “Він добре знає”, - подумав я і крижаним тоном сказав:- Що ж, тоді до завтра.Газель попрощався й, повернувшись до мене спиною, намірився сідати на віслюка.Я знову гукнув:- Газелю!Він наблизився до мене.- Що за хвороба в Армана?Справді ж бо, мені спало на думку, що в Ла-Році почалася якась пошесть і тепервін ізольовувався, щоб не дати їй поширитись. Коли поміркувати, думка цябезглузда. Фюльбер не здатний на альтруїстичні почуття.Одначе моє запитання надзвичайно вразило Газеля. Він почервонів, губи в ньогозатремтіли, він намагався уникнути мого погляду.- Не знаю, - відповів він.- Як то не знаєш?- Монсеньйор сам доглядає Армана, - відповів Газель.Мені потрібна була ціла хвилина, аби збагнути, що слово “монсеньйор”стосувалося Фюльбера. В усякому разі, одне незаперечне: якщо “монсеньйор”доглядає Армана, то Арманова хвороба не заразна. Я відпустив Газеля й післявечері окликав збори, щоб обговорити одержаного листа.Я пояснив, що особисто мене надто вразили безглузді Фюльберові вимоги. На моюдумку, лист цей свідчив, що у його автора щось на зразок манії величності.Цілком очевидно, Фюльбер звелів обрати себе єпіскопом, щоб мати перевагу надімною, висвятити Газеля на священика й зрештою витіснити мене як духовногосуперника. Було щось дитяче в цій жадобі панування. Замість того, щобукріплювати Ла-Рок на випадок нападу грабіжників, він починав боротьбу протимене - проти того, хто попередив його про небезпеку. Й починав цю боротьбу, немаючи шансів виграти її, бо його світська влада обмежувалася Арманом, а тойлежав у ліжку, ставши жертвою якоїсь загадкової хвороби.Я схильний був сміятися з усього цього, але приятелі сприйняли це без сміху.Вони кипіли з обурення. Мальвіль образили. Фюльбер зважився образитимальвільського абата й збори, що його обрали! “Що, отой прийде вам надокучати?”- мовив малюк Колен, проте цим і обмежився. Мейссоньє вважав, що слід піти нам’яти вуха тому типові. А їїейссу заявив, що коли наступної неділі Газельзважиться приїхати сюди, то він, Пейссу, потягне його кропилом. Одне слово,можна було подумати, що повернулись часи “Гуртка”, коли легіонери Мейссоньє підфортечними мурами Мальвіля й Емманюелеві гугеноти на зубцях стій ображали одніодних найбрутальнішими словами, перш ніж перейти до рукопашної. “У самісінькупельку, - мовив Пейссу, грюкаючи кулаком по столу, - в пельку Газелеві запхаюйого кропило”.Трохи дивуючись із цього вибуху мальвільського патріотизму, я прочитав друзямвідповідь, що її написав пополудні й виносив тепер на їхній суд.

“Фюльберові Ле-Но, священикові ла-рокському!Шановний Фюльбере!Згідно з найдавнішими документами про Мальвіль, які ми маємо в своємурозпорядженні і які датуються XV століттям, у ту епоху справді в Ла-Році бувєпіскоп, якого висвятив у цей сан у містечковій церкві 1452 року Мальвільськийвельможа, ла-рокський барон.Однак з цих же документів виходить, що абат мальвільський аж ніяк не залежав одєпіскопа ла-рокського, а призначався мальвільським вельможею з числа осібчоловічої статі його родини й жив разом з ним у замку. Найчастіше то був йогосин або молодший брат. Порушив це правило лише Сигізмунд, барон ла-рокський,який не мав ні сина, ні брата й 1476 року призначив самого себе на пост абатамальвільського. Починаючи з того часу й до наших днів, мальвільський вельможазберігав за собою право абата мальвільського, якщо навіть іноді й доручавкапеланові правити службу.Не підлягає сумніву, що Емманюель Конт, нинішній володар мальвільського замку,успадкував і виключні права, що їх мали його попередники. Таким чином, зважившивсе це, збори віруючих одностайно підтвердили титули й обов’язки Конта як абата мальвільського.З іншого боку, Мальвіль не може визнати законним призначення єпіскопа, якоговін не просив у його Святості і якого його Святість не звів у цей сан умістечку, що входить до володінь Мальвіля.Мальвіль справді бажає зберегти повноту своїх історичних прав на ленневолодіння Ла-Роком, якщо навіть у своєму палкому прагненні миру йдобросусідства нині не має наміру їх використовувати.Проте вважаємо, що кожний житель Ла-Рока, якого, на його думку, скривдилавстановлена в містечку влада, може будь-коли звернутися до нас з тим, щобсправедливість перемогла. Думаємо також, що ми повинні постійно мати доступ домістечка Ла-Рока й жодна його брама без дуже поважної причини не має бутизачинена для мальвільського посланця.Прошу тебе, шановний Фюльбере, вірити в мої найщиріші почуття.Емманюель Конт, абат мальвільський”.

Мушу наголосити тут, що цей лист був лише грубим жартом, покликаним угамуватиФюльберове химерне честолюбство. Повинен навіть сказати, що ніколи й ніякоюмірою я не вважав себе за спадкоємця мальвільських вельмож. І не сприймав такожсерйозно васальної залежності Ла-Рока. Однак я прочитав листа звичайним тоном,вважаючи, що приятелі належно оцінять мою дотепність [11 Можливо, як твердить Емманюель, я “нездатний сприймати гумор”, проте не певен,що цей лист був тільки “грубим жартом” (Примітка Тома).].Я помилився. Вони зовсім не відчули гумору. Схвалили і стиль листа (“Добресказано”, - зауважив Колен) і ще більше його зміст. Вони попросили показати їмдокументи, що підтверджували викладене в листі, і я мусив піти й принести цівікопомні реліквії, а також переклад їх сучасною французькою мовою.Всі захопилися. Довелося читати й перечитувати ті місця, де говорилося, щоЛа-Рок був нашим денним володінням, а також про історичне рішення Сигізмундапроголосити себе абатом мальвільським.- Ну от бачиш, - озвався Пейссу, - а я й не подумав, що ми мали право обратитебе абатом. Ти мусив би показати нам це раніше.- П’ять століть! - вигукнув Колен. - Уявляєш собі! П’ять століть володар Мальвіля має право бути абатом!Їх украй вразило те, що мальвільський вельможа “зводив у сан” єпіскопа в нашомуленному володінні - Ла-Році. На прохання Пейссу я розтлумачив, як тільки міг,значення цих слів.- Еге ж, усе ясно, Емманюелю, - мовив Пейссу. - Оскільки ти не “зводив у сан”Фюльбера, то він такий єпіскоп, як я піп (палке схвалення). Отже, залишаєтьсятільки вирушити в похід на Ла-Рок, щоб помститися за заподіяну нам образу йвідновити свої сюзеренні права.Я мовчки спостерігав, як розпалюються пристрасті навколо мене. Я навіть не мігсказати друзям, що мій лист - то лише пародія на Фюльберове послання. Надто вжевони запалилися. Вони зненавиділи б мене. Однак я намагався вгамуватинайнесамовитіших і добився успіху за допомогою Тома та Мейссоньє, а такожКолена, який урочисто проголосив, що ми ніколи не кинемо в біді “нашихла-рокських друзів”. І якщо хтось спробує їх кривдити, Мальвіль, безперечно,втрутиться, як про це сказано в листі.Наступного дня Газель приїхав знову. Я мовчки вручив йому листа, і він поїхав.За два дні ми завершили обладнання ЗПО, а тим часом дозріла пшениця й можнабуло починати жнива.То була копітка справа, бо довелося жати серпом, в’язати снопи, возити їх до Мальвіля, розчищати тік у першому дворі й молотитиціпом. Вона забрала чимало ручної праці, а коли була закінчена, кожен з наснемовби по-новому зрозумів біблійну фразу про хліб і піт.Незважаючи ні на що, ми могли собі сказати, що немарно попрацювали. Коли навітьврахувати, що чверть врожаю зіпсували грабіжники, то співвідношеннянамолоченого зерна до посіяного було високе - один мішок насіння дав десятьмішків пшениці. Або загалом тисячу двісті п’ятдесят кілограмів зерна. Якщо порівняти з нашими головними запасами, цьогобуло мало, а як для перших жнив після дня події - досить багато.У ніч після жнив мене розбудили якісь звуки, що лунали десь біля мене. Коли ярозплющив очі, то хоч нічого й не побачив, бо ніч була темна, але здогадався,що на канапці біля вікна плакала Евеліна, притиснувши обличчя до подушки.- Ти плачеш? - тихо спитав я.- Так.- А чому? Вона схлипує.- Бо мені прикро.- Йди до мене й розкажи, що там у тебе.Вона стрибнула з канапи в моє ліжко й згорнулася клубочком у моїх обіймах. ХочЕвеліна трохи поповнішала, однак видалася мені ще дуже легенькою! Вона лягламені на плече й здавалася такою легесенькою, наче кошеня. Вона й далісхлипувала.- Я ж буду мокрий од твоїх сліз! Наче той фонтан! Витри їх!Я подаю їй носовичок, і Евеліна, висякавшись, перестав схлипувати.- Ну, що там?Дівчинка мовчить. Тільки важко ридає.Мабуть, це в неї від нервового збудження - так само” як і кашель, схлипування йсудороги. Після набігу грабіжників на нашу пшеницю та загибелі Момо в Евелінибув жахливий напад астми, Я запитую себе, чи зараз не починається новий.- Ну, що трапилося? - питаю я. Евеліна мовчить.- Усі ті мертві, - зрештою озивається вона тихим голосом.Дивно. Не цього я сподівався.- Тому ти плачеш?- Ага.А оскільки я мовчу, вона провадить далі:- Чому? Це дивує тебе, Емманюелю?- Я гадаю, ти збиралася сказати мені, що я більше не люблю тебе,- О ні, - мовить Евеліна, - ти дуже любиш мене, я відчуваю це. Єдине, що ти вженічого мені не вибачаєш. Але це мені більше подобається.- Це тобі більше подобається? Мовчить. Розмірковує.- Еге ж, - зрештою озивається Евеліна. - Я так почуваю себе набагатовитриманішою.Я мовчки слухаю.- Чи не могли ми взяти тих людей, що повбивали, до Мальвіля? В Мальвілівистачає місця.Я хитаю головою в темряві, мовби вона могла побачити це.- Питання не в місці, а в харчах. Нас уже одинадцятеро. В крайньому разі моглиб прогодувати ще двох-трьох осіб, але не двадцять.- Тоді треба було дозволити їм з’їсти кашу пшеницю, - мовить вона перегодя.- А іншим?- Яким іншим?- Іншим, що прийдуть пізніше. Ми дозволимо їм забити наших свиней, пожертихудобу й забрати в нас коней. А самі їстимемо траву.Ця іронія не вплинула на Евеліну.- Ти ж сам казав, що пшениці в Рюнах вродило небагата.- Небагато порівняно з нашими запасами. Та все ж з тисячі двохсот п’ятдесяти кілограмів зерна можна випекти чимало хліба.- Але в крайньому разі ми могли б обійтися без нього! Ти ж сам казав це. -додала вона звинувальним тоном.Усе, що я казав, вона справді запам’ятала.- В крайньому разі - так. Проте ми не можемо знати, чи наступного року будебагатий врожай. Треба мати деякий запас. І чи не краще також у разі потребидопомогти нашим ла-рокським друзям.- А чому ми не могли допомогти тим, що загинули в Рюнах?- Я вже сказав, їх було надто багато.- їх було не більше, ніж людей у Ла-Році.- Та все ж цих ми бодай знаємо.Й оскільки вона мовчить, я перераховую:- Пімон, Аньєса Пімон, Лянуай, Жюдіта й Марсель, який тебе взяв до себе.- Авжеж, - озивається Евеліна. - А також старий Пужес. Щось давненько він неприходить до нас.Справді. Вже десять днів цей старий шкарбун не приходив до нас мочити свої вусау вині. Мене вражає те, як по-дорослому Евеліна розмірковує. Відтоді, як я “вженічого їй не вибачаю”, вона геть відкинула дитячі звички.- Гаразд, - кажу я. - Допит скінчився. Йди в своє ліжко. Мені хочеться спати.Вона затримується.- Чи не можу я побути ще трохи з тобою, Емманюелю? - запитує Евеліна.- Ні, не можеш. Іди собі. І вона йде, присмирнівши.Щось є в ній таке, чого я не зовсім розумію. Евеліна говорила про вбитих уРюнах, але й словом не згадала про Момо.Мену теж ніколи не говорить про Момо. Вона не впала в розпач, не пересталаверховодити жіноцтвом у Мальвілі, Я не сподівався від неї такої мужності.Тепер Каті або М’єтта накривають на стіл, а Мену розкладає серветки. Одного ранку, сідаючиснідати, я помітив, що хтось поклав скраю стола, де сидів Момо, тарілку йсерветку. Бачу, що Коленові теж це впало в око, й він тільки похитав головою.Однак я порахував і побачив, що приборів одинадцять, а не дванадцять. До того жсьогодні накривала на стіл Каті, й я не можу припустити, що вона помилилася.Усі вже посідали, тільки Жаке, опустивши руки, стоїть смутний, бо на йогозвичному місці нема прибору. Він покірливо дивиться на мене, мовби запитує, чимзавинив, що я позбавляю його харчування. Його поведінка скидається на поведінкусобаки, який, сьорбнувши лиха в поганого господаря, опинився в іншого хазяїна,який його пестить, і він побоюється, що, прокинувшись одного ранку, втратить цещастя, гідним якого не вважає себе, й безперестанку думає, чи він живе цимщастям, а чи тільки ним марить. Жаке не вважає, що, коли я не дам йому їсти, цебуде несправедливо. Якщо я так учинив, отже, я маю на те підстави. Й вінготовий по обіді голодний разом з нами знову стати до роботи. Єдине, чого вінпобоюється, це щоб не було чогось гіршого.Я всміхаюсь Жаке, щоб заспокоїти його, а Мену каже йому:- Хлопчику мій, ти шукаєш свій прибор? Він тут.І підборіддям показує на місце, де колись сидів Момо.Западає глибока тиша, а Жаке, розгубившись, дивиться на мене. Я схвально киваюйому головою, й він стухтае вздовж столу й сідає на місце Момо. Трохи знічений,їсть мовчки, схилившись над тарілкою, а Мену не вгаває упівголоса давати йомупоради: “Не горбся! Перестань плямкати губами! Хіба в тебе нема серветки, щовитираєшся рукою?”Через дві доби після завершення робіт у ЗПО, коли ми всі почали тренуватися зістрільби, до нас знов приїхав Пужес на своєму старенькому велосипеді. Йомузовсім не сподобалося, що довелось лізти рачки під парканом. А ще більше булоПужесові не до смаку те, що йому зав’язали очі, перш ніж провести через зону з пастками. Він дав нам це зрозуміти,коли вже сидів на кухні в надбрамній башті. Кажу “нам”, бо звістка про йогоприїзд швидко облетіла всіх, і Мальвіль зібрався послухати Пужеса.- Ну й нелегко їхати до тебе, Емманюелю, - мовив він, підкручуючижовтувато-білі вуса. - Ой як нелегко!Він озирається навколо, тішачись тим, що став об’єктом загальної уваги.- Бо вийти з Ла-Рока тепер - дуже складна справа, адже Фюльбер наказав стерегтиобидві брами! Ти не повіриш, але є указ, який забороняє прогулюватисямальвільською дорогою. Правда, мені дозволено прогулюватися департаментськоюдорогою. На щастя, я згадав про стежку, яка веде до Мальвіля. Повз ферму Фошу,якщо пам’ятаєш.- Ти їхав повз ферму Фожу! - дивуюсь я. - На своєму велосипеді!- Навіть подекуди доводилось його нести, - каже Пужес. - Мов тому чемпіону звелосипедного спорту, і це в моєму віці! Сподіваюсь, - додає він післядраматичної паузи, обвівши очима присутніх, - що сьогодні, зваживши на моїзлигодні, ти, Емманюелю, не квапитимешся закорковувати свою пляшку.- Наливай, - кажу я, підсуваючи пляшку до нього. - Ти справді заслужив цього.- Авжеж! - вигукує старий Пужес. - Пам’ятай, що не так просто проїхати на велосипеді біля ферми Фожу. А новин у менестільки для тебе, що аж голова болить від них. Так само як і ноги від педалей.- Однак ти мав час натренуватися, - озивається Мену. - Адже колись стількиїздив з Ла-Рока в Мальжак до своєї шльондри.- За твоє здоров’я, Емманюелю, - з гідністю мовить старий Пужес, мовби не чуючи Мену.- Мену, - суворо кажу я, - дай йому щось перекусити.- Не відмовлюсь, - озивається старий Пужес. - Бо добре таки зголоднів, долаючишлях повз ферму Фожу.Мену відчиняє стінну шафу праворуч од каміна, сердито ставить перед Пужесомтарілку, потім відрізає тонюсіньку скибку шинки й, узявши її двома пальцями,кидає в тарілку.Я суворо блимаю на неї, але вона вдає, що не помічає. Мену відкраює Пужесовіскибку хліба, намагаючись різати якомога тонше, що зробити нелегко, бо хлібсвіжий. Виконуючи цю делікатну операцію, вона щось бубонить сама до себе. А щостарий Пужес мовчить, бо, як і завжди, втупившись очима в пляшку, п’є свою першу склянку вина, то й ми мовчимо, чекаючи обіцяних новин. У тиші, щозападає на кухні, виразно чути бубоніння Мену, і я намагаюсь заспокоїти її, аледарма.- Є люди, - мимрить Мену, не дивлячись на мене, - які, наче ті воші, п’ють кров з інших. Хоча б, скажімо, з Аделаїди. Я згодна, що Аделаїда не вартаніякої уваги. Вона - щира душа. Та все ж я знаю таких людей, які користувалисяз цього. Спершу вони привертали до себе її увагу, а тоді, коли трапляласянагода, цідили з неї вино. Ця сердешна шльондра не розбагатіла з такимиклієнтами!Старий Пужес ставить склянку, випростовується й лівою рукою витирає вуса.- Емманюелю, - каже він з гідністю, - я не докорятиму тобі, але ти мусишзаборонити своїй служниці зневажати мене в своєму домі.- Ви бачили, він хоче, щоб до нього ставилися з пошаною, - гримає Мену.Збліднувши з гніву, що її назвали служницею, Мену жбурляє на стіл скибку хлібай, утупившись у Пужеса іскрометними очима, схрещує на грудях руки. Пужесспокійно п’є другу склянку вина, не звертаючи уваги на її образу: тепер вважає, що їйпомстився за все.- Мену не служниця, - рішуче відповідаю я. - Вона мала свій маєток. Мешкаючи вмене, вона допомагала мені в господарстві. Але я не платив їй нічого.- Одне слово, економка пана священика, - озивається Колен.Всі ми, крім Мену, сміємося, і це розряджає атмосферу. Я користаюсь з цієїнагоди, підводжусь, іду до Мену й шепочу їй на вухо: “Якщо ти не замовкнеш, я вїх присутності вижену тебе за двері”. Вона мовчить. Лише важко дихає, міцностиснувши губи, а очі в неї іскряться, ніздрі тремтять. Мені приємно, що ядопік їй.Старий Пужес доїдає свою шинку й допиває вже третю склянку. Я наливаю йому щеодну й закорковую пляшку. Він міряє мене поглядом, потім зиркає на склянку звином, проте не доторкається до неї. Ще не час. Останню склянку він випиваєзавжди мовчки. Отже, тепер має говорити. Але він мовчить, і починаю я:- Ну то що ж, Арман занедужав? Старий Пужес хитає головою.- Арман не захворів, - озивається він нарешті, і я здогадуюсь, що йому все-такине дуже хочеться розповідати нам свої новини.- Отже? - кажу я сухо, щоб нагадати йому про нашу домовленість.- Отже, те, що там скоїлося, не дуже гарне. - Пужес якусь хвилину мовчить,потім додає: - Пролито кров, - Нін дивиться на нас, хитаючи головою. - Пімонзастав Армана, коли той намагався звести Аньєсу.- Силоміць? - запитує Колен, полотніючи.- Силоміць чи не силоміць... - старий Пужес трохи не скрегоче зубами. - Аньєсакаже, що силоміць. А я нічого не знаю. Хлопче мій, ти її краще знаєш від мене.- Коротше! - гостро втручаюсь я.- Коротше, Шмон страшенно обурився. Взяв невеличкого кухонного ножа й устромивйому в спину. Але ти не повіриш, Арманові від цього не стало ні холодно, ніжарко. Він обернувся й сказав: “Я навчу тебе, негіднику, як бити мене кулаком успину”. А потім Арман в упор вистрелив з рушниці Пімону просто в обличчя. Мивсі позбігалися, а Арман, стоячи на порозі Пімонового помешкання, білий яккрейда, розповів нам, як його вдарили кулаком у спину. “А тепер тікайте геть, -сказав він, - або я стрілятиму в натовп!” Він спрямував на нас рушницю йпозадкував аж до брами замку. Ну, розумієш, Емманюелю, тільки тоді, коли вінобернувся, щоб відчинити браму, ми побачили, що в спині у нього стримить ніж.Арман був у чорному піджаку, а колодочка ножа була червона і її добре буловидно. Так Арман і пішов у замок з ножем у спині 1- Що з Аньєсою? - запитав Колен.- Розумієш, вона наче збожеволіла, - старий Пужес говорив ніби зовсім спокійно.- Фізіономія її чоловіка була геть спотворена, а на паркеті була така калюжакрові, наче зарізали бугая. На щастя, Жюдіт забрала її з немовлям до себе. Ну,а Арман прийшов до замку й розповів про свою пригоду Фюльберові в присутностіЖозефи та Газеля. А Жозефа й каже йому: “Пане Арман, у вас ніж у спині!” А вінне вірить. Мацає рукою й тут-таки падає. Знепритомнів. Нам про це розповідалаЖозефа.- А що потім? - нетерпляче запитую я.- Що ж потім, це й усе, - відповідає старий Пужес, скоса зиркаючи на склянку звином.- Як то все? Ну, й життя там у вас! Серед білого дня вбивають людину на очах увсіх, усі знають убивцю, і ніхто нічого йому не каже! Навіть Марсель мовчить!Навіть Жюдіта?- А, оці! - недбало відповідає Пужес, уникаючи мого погляду. - Вони нічого незробили, тільки скликали всіх, щоб провести голосування. Мовляв, Армана слідсудити й покарати за вбивство.- По-твоєму, це означає нічого не робити? - обурено вапитую я. - Ти вважаєш, щоце нічого? - Я майже кричу: - А ти, мабуть, утримався, коли голосували?Старий Пужес з докором дивиться на мене, легенько смикаючи себе за вуса.- Це ж у твоїх інтересах, Емманюелю. Не слід цілком приєднуватися доМарселевого табору, якщо я хочу й далі прогулюватися на велосипеді.Він підморгує мені.- А що Фюльбер сказав з приводу цього голосування?- Фюльбер сказав нам у віконечко брами, що це був звичайний самозахист і тутнема за що його судити. Хлопці обурилися. Тоді Фюльбер наказав видавати нампорції у віконечко й не виходить більше із замку. Чекаєт коли все вляжеться. Затвоє здоров’я, Емманюелю.Останні слова означають, що тепер Пужес п’є й ми мусимо дати йому спокій, бо він уже й так заплатив за все.Западає мовчанка. Ми також мовчимо. Слова тут уже зайві. Всі ми думаємо проодне: не можна залишати вбивцю непокараним. Настав час навести порядок уЛа-Році.

Примітка Тома

Цей похід на Ла-Рок відбувся, але значно пізніше, ніж передбачалося. Ось чому ядозволяю собі перервати Емманюелеву розповідь зауваженнями, які недоречно будеробити пізніше, коли завариться каша.1. Мушу сказати, мені дуже прикро, що Емманюель так гудить Каті в своїйрозповіді. У сцені сповіді він докоряє їй за “кокетство”. Це зовсімнесправедливо. Він глибоко помиляється. Це питання набагато серйозніше. Каті некокетлива. Вона не може байдуже дивитися на чоловіка, який їй подобається.Власне, те, що її сестра робить з обов’язку, вона охоче зробила б задля власної втіхи.Тут Каті була щира. Напередодні нашого одруження вона сказала мені: “Єдине, щоя не можу пообіцяти, - це бути вірною тобі”.Отже, Каті мене попередила, й, таким чином, було б безглуздо з мого бокуревнувати. Тим паче, що я, одружившись з Каті, попав у надто привілейованестановище. Коли Емманюель повернувся зі “Ставка”, привізши М’єтту, він міг би також одразу ж заявити: “М’єтта належить мені”. Звісно, М’єтта тільки цього й бажала б. Але Емманюель тримався осторонь, і воназрозуміла, чого від неї чекали. Емманюель був великодушним.У цьому він показав себе мудрим і стійким. Я не наслідував його приклад.Забувши, що ділив з товаришами М’єтту, я схотів мати Каті для себе одного. Бо я її кохав.Але чи кохаю я її після того, як погас перший вогник? Хочу сказати, хіба ядужче кохаю її, ніж Емманюель, Пейссу або Мейссонье? І чому я можу кохатибільше якусь жінку - під тим приводом, що сплю з нею, - ніж мій друг? Підозрюю,що надто багато є неправди й умовностей у цьому нікчемному романтизмі.Інше питання: невже той факт, що ви кохаєте якусь жінку, дає вам правозагарбати її в общині, де жінок дуже мало? Якщо це так, то Пейссу, якийвідчуває таку саму симпатію до Каті, як і я, має право на виняткове володіннянею. Щодо Каті, то її саму, коли б вона керувалася своїми селянськимивподобаннями, мабуть, більше вабив би Пейссу, ніж я. В мене склалося такевраження, що я опинився в дуже скрутному становищі і моє самолюбство муситьвідступити. Я знаю, що Каті не буде вірна мені, й наперед відмовляюсь гніватисяза це. У нас промовляють звички, успадковані з “попереднього світу”. Емманюельмає рацію: в общині, в якій усе грунтується на дружбі і взаємній повазі їїчленів, чоловік не має виняткового права на жінку.Я хочу знов повести мову про Емманюелеві почуття неприязні до Каті. Це натривалий час викликало в Мальвілі неспокій. Каті захоплюється Емманюелем істраждає, що він так не цінує її. В неї склалося враження, що він весь часпорівнює її з М’єттою, особливо з М’єттиними вадами. Я гадаю, що саме через це вона стала така вперта йнедисциплінована. На мою думку, вона поводилася б інакше, якби Емманюельцінував її трохи більше.2. Тепер поведу мову про Евеліну. Тут я хотів би бути відвертим, щоб невидатися мерзотником.Одразу ж скажу про своє переконання: я певен, що в фізичному плані між Евеліноюта Емманюелем немає нічого, анічогісінько...Тривалий час Каті думала інакше, й ми часто сперечалися про це.Усі ці підозри виникли після зовсім несподіваного випадку, що трапився в дніміж нашим поверненням з Ла-Рока й наскоком грабіжників; Емманюель не згадав ісловом про нього в своїй розповіді. Я вже помітив: Емманюель не вперше замовчуєте, чого соромиться.Уже відомий мальвільський звичай: щовечора після посиденьок М’єтта бере під руку свого обранця. Цей звичай, мушу сказати, спершу менеприголомшував. Потім я звик до нього і з нетерпінням чекав своєї черги. Тепер,коли я одружився й почуваю себе, так би мовити, в привілейованому становищі -принаймні на якийсь час, - він знов мене приголомшує. Еге ж, я знаю, що меніможуть сказати. Що для людини характерні дві моралі, які залежать від того, чимає користь вона, а чи ні з вчинку, який її проголомшує.Одне слово, того вечора, десь за місяць після Евеліниного приїзду до Мальвіля,М’єтта після посиденьок підійшла до Емманюеля й, лагідно всміхаючись йому, взяланого за руку. Тоді Евеліна, яка стояла ліворуч біля Емманюеля, оббігла його ймовчки, рішуче, з силою, що нас здивувало, роз’єднала їхні руки. Здивувавшись і засмутившись, що Емманюель не вчинив ніякогоопору Евеліні, М’єтта не стала боротися за нього. Вона лише запитливо подивилася на Емманюеля.Але той не ворухнувся й не промовив жодного слова. Він пильно дивився наЕвеліну, мовби намагався збагнути її вчинок, хоч усім усе було ясно. Й колиЕвеліна схопила своїм “рученям” руку, яку вона щойно звільнила, Емманюельанітрішечки не опирався.Я не забув погляду, що його Евеліна кинула на М’єтту. То був погляд не дитини, а зрілої жінки. Він краще за будь-які словапромовляв: Емманюель мій.Що подумала М’єтта про цей випадок, можна здогадатися. Однак вона не подала жодного знаку.Коли знову настала Емманюелева черга, вона пропустила його, і той удав, що непомітив цього.Звідси й пішли всі суперечки з Каті про гадані близькі стосунки Емманюеля зЕвеліною. Каті робила висновок, що Емманюель не з тих чоловіків, які можутьобходитись без жінки. Колен, з яким я поділився нашими підозрами, був іншоїдумки.- Неправда, - сказав він, - що Емманюель не може бути без жінки. Скажу тобі, босам бачив: Емманюель, коли йому йшов третій десяток, не доторкався до жінки двароки. Два роки! Гулякою він був до й після, причому неабияким, але оті два рокинікуди й кроку не ступив. Якщо хочеш, то ще скажу тобі, що є одна дівчина, якадуже сумувала за ним. - І додав: - А втім, ти не знаєш Емманюеля. Він ніколи неповедеться підло з дівчиною. Скорше навпаки.Тоді я запитав у нього, що він думає про все це.- А.вжеж, він любить її, - мовив Колен, - але що то за любов, не можу сказати.Дивно те, що Евеліна, - таке худеньке кошеня, а досі Емманюель полюбляв жінок,як кажуть, у тілі. Крім того, Евеліні тільки чотирнадцять років і вона навітьневродлива, хіба що має гарні очі. Однак він не чіпає її, ні. Це точно. То не вйого звичаї.Я повинен сказати, що пізніше Каті теж погодилася з цією думкою, бо, поставившиперед собою завдання “вистежити їх”, не помітила нічого такого, що підтвердилоб її підозру.3. Описані Емманюелем у цьому розділі збори були важливими не тільки тому, щовони засвідчили, як ми засвоїли “жорстоку мораль” і краще призвичаїлись до“нової епохи”, а й тому, що вони обрали Емманюеля нашим військовим командиром“на випадок крайньої потреби й небезпеки”. А що ці випадки почастішали внаступні місяці, то Емманюель, який був уже абатом мальвільським, зрештоюзабрав у свої руки всю владу - духовну й світську.Чи йдеться про “офеодалення” Емманюеля й про наше повернення до феодальногоминулого? Гадаю, що ні. На мою думку, дух, з яким мальвільська община розглядаєсвої внутрішні взаємини, - цілком сучасний. Сучасне також Емманюелеве намаганняне вживати ніяких заходів доти, доки він не переконається, що ми їх схвалюємо.Не вестиму мову про якусь незлагоду між нами - мені страшно від цієїмазохістської фразеології, - а скажу тільки, що Емманюель і всі ми весь чассперечаємось, бо кожен із нас уже надто перевищує своє “я”.

XV

Удосвіта, через два дні після приїзду до нас старого Пужеса, я послав підла-рокські мури розвідників. Пересвідчився, що Ла-Рок охоронявся погано йзахопити місто буде легко. Біля обох брам стояли вартові, але між брамамитяглася довга фортечна стіна, яку зовсім не стерегли; вона не така висока, щобїї не можна було здолати за допомогою драбини або ще краще - за допомогоювірьовки з гаком.Похід на Ла-Рок я призначив на наступний день, проте все-таки наказав охоронятипідступи до Мальвіля до самого світанку. Не маючи більше чого стерегти післяжнив, нічна варта перебралася до бліндажа, що його ми викопали на пагорку, деколись стояла ферма “Сім буків”, звідти чудово було видно мальвільський шлях іпаркан.Друзі дали зрозуміти, що їм не дуже хочеться вартувати в ніч напередодні походуна Ла-Рок, мовляв, краще було б добре відпочити перед цим знаменним днем. Тодія вирішив піти до бліндажа разом з Мейссоньє.Ніщо так не деморалізує, як нічне вартування. Напружено чекаєш, чи не трапитьсячогось, але здебільшого не трапляється нічого. Тома й Каті принаймні мали змогукохатися на варті, хоча бліндаж, незважаючи на намагання Мейссоньє якнайкращейого обладнати, був не дуже зручний для цього.Я так розподілив час вартування й сну між собою й Мессоньє, щоб світанок - намою думку, найнебезпечніша пора - припадав на мої години вартування.Я зовсім не чув ніяких звуків. Усе відбулося, неначе в німому кінофільмі. Меніздалося, що я побачив на Мальвільському шляху дві постаті, які наближалися допаркана. Я сказав “здалося”, бо не був певен, чи справді щось побачив. Людинана відстані сімдесяти метрів - то зовсім невеличка фігурка, а коли ще тафігурка - в тумані й передсвітанкових сутінках - пересувається на тлі сіроїскелі, то мимоволі запитуєш себе, чи то не привиділося тобі, А може, я довсього ще й задрімав трохи. Мені спадає таке на думку, бо від дотику бінокля доочей здригаюся й відчуваю, що весь спітнів, незважаючи на холоднуватийдосвіток. Сяк-так настроївши бінокль, спрямовую його на паркан, а звідти поволіведу по скелі на захід.Незнайомців виказали їхні обличчя. Я побачив дві невеличкі круглі світлі плями,що вирізнялися на сірому фоні. Дивна річ, незважаючи на туман і сутінки, ці двіневеличкі плями було видно дуже чітко, в той час як постаті людей майжезливалися зі скелею.Вони повільно просувалися шляхом, що вів до Мальвіля, здавалося, притискаючисьдо скелі. Тепер я вже бачив і їхні постаті. Один був набагато вищий істрункіший за другого. Кожен з них тримав у руці рушницю, й ці рушниціздивували мене, бо вони були не схожі на мисливські.Я поторсав Мейссоньє і, коли він розплющив очі, затулив рукою йому рота.- Мовчи. Якісь два типи з’явилися біля паркана. Він закліпав очима, потім відштовхнув мою руку й тихо запитав:- Озброєні?- Так.Я подав йому бінокль. Мейссоньє підніс його до очей і щось промовив - так тихо,що я не розчув жодного слова.- Що ти сказав?- Вони без клунка, - повторив він, віддаючи мені бінокль.Його зауваження я зрозумів не зразу. Знову підніс бінокль до очей.Розвиднялося, й обличчя зайд уже не були плямами, я виразно бачив людськіпостаті. Вони зовсім не скидалися на грабіжників у Рюнах. Молоді, кремезні йдобре вгодовані. Я побачив, як вищий наблизився до паркана, і здогадався, щовін читає напис, зроблений нами для відвідувачів. То був невеликий квадратфанери, пофарбований у біле, на якому Колен чорною фарбою написав: “Якщо вашінаміри дружні, вдарте у дзвін. Ми стрілятимемо в кожного, хто спробує перелізтипаркан”.Це був справді мистецький витвір. Перш ніж зафарбовувати, Колен накресливлітери олівцем, а пензлика підстриг ножицями, щоб не розмазувати фарби. Вінхотів також намалювати мертву голову з великими кістками, але я сказав, щодосить самого тексту.Обоє чоловіків марно шукали якоїсь щілини, щоб побачити щось по той бікпаркана. Один з них навіть дістав з кишені ножика й заходився довбати твердідубові дошки. Мейссоньє саме дивився в бінокль.Я взяв бінокль, але той чолов’яга вже відмовився від своєї спроби. Він підійшов до товариша. Нахилившись одиндо одного, вони, здавалося, радилися. У мене склалося враження, що вони недійшли згоди; високий кілька разів махнув рукою у напрямку шляху, мабуть, хотівпіти собі геть, а низький, навпаки, мав намір діяти далі. Але як діяти? Незбираються ж вони удвох штурмувати Мальвіль?У всякому разі, вони нарешті щось вирішили, бо я побачив, як обидва закинулирушниці за плечі. Потім високий присів під парканом і, зчепивши руки на рівніпояса, кивнув низькому: мовляв, лізь. У цю мить я зрозумів зауваження Мейссоньєпро те, що ніхто з них не мав клунка. Ці люди діяли не самі по собі. Вони немали наміру штурмувати Мальвіль, ані навіть проникати в замок. Вони належали доякоїсь ватаги і, перш ніж напасти на Мальвіль, прийшли вивчити місцевість, -так, як учора ми ходили до Ла-Рока.Я поклав бінокль і тихо сказав, звертаючись до Мейссоньє:- Зараз спробую застрелити низького й зловити високого.- Це суперечить нашим правилам, - відповів Мейссоньє.- Я змінюю правила! - відрубав я, подивився на нього й трохи не зареготав,таким кумедним видалося мені його обличчя, на якому відбивалася боротьба міжпошаною до правил і звичкою коритися командирові. Додав так само суворо: - Тине стрілятимеш. Це - наказ.Я підняв рушницю. В оптичному пр::ділі “спрінгфілда” виразно побачив профільнизького, коли той, стоячи ногами на плечах товариша й ухопившись руками заверх паркана, намагався зазирнути по той бік. Поцілити в нього з такої відстанііз снайперської гвинтівки - річ нескладна. Мені спало на думку, що цьомучоловікові, такому молодому й дужому, лишилося жити якусь мить. Не тому, що вінспробував перелізти через паркан, у нього такого наміру не було, а тому, щотепер він мав у своїй голові відомості, потрібні ворогові. Й цю голову куля з“спрінгфілда” мала розтрощити, мов горішок.Поки низький старанно вивчав місцевість, не відаючи, що зібрані ним відомостівже нікому не здадуться, я старанно прицілився й вистрелив. Низький підстрибнувугору і якось кумедно крутнувся в повітрі, перш ніж упасти. Його товариш наякусь мить завмер на місці, потім круто обернувся й побіг униз мальвільськимшляхом. Я гукнув:- Стій! Він біг далі.- Стій, кажу тобі!Я знову підняв “спрінгфілд”, і в цю мить, на превеликий мій подив, вінзупинився. Я крикнув:- Поклади руки на потилицю! І повернись до паркана.Він повільно побрів назад. Рушниця була в нього за плечима. Саме на неї япильно дивився, готовий будь-якої миті вистрелити.Незнайомець не чинив опору. Він зупинився на деякій відстані від паркана, і язрозумів, що він не хоче бачити розтрощений череп свого товариша. В цю хвилинувдарив на сполох дзвін надбрамної башти. Я почекав, поки замовкне дзвін, ікрикнув:- Стань обличчям до скелі й не ворушись.Він скорився. Я передав “спрінгфілд” Мейссоньє, взяв його карабін і сказав:- Триматимеш його на мушці, поки я не зайду з того боку. А як тільки дістанусьтуди, ти теж приходь.- Гадаєш, вони з якоїсь ватаги? - запитав Мейссоньє, облизнувши губи.- Я впевнений у цьому.В цю мить хтось, здається Пейссу, закричав з фортечних мурів надбрамної башти:- Конт! Мейссоньє! Все гаразд?- Так!Мені довелось витратити цілу хвилину, щоб збігти з пагорка, на якому колисьстояла ферма “Сім буків”, і знов піднятися на інший. Незнайомець навіть неворухнувся. Він стояв обличчям до скелі, тримаючи руки на потилиці. Я помітив,що в нього тремтять ноги. За парканом почувся голос Пейссу:- Відчинити?- Ще ні. Я чекаю на Мейссоньє.Я глянув на незнайомця. Приблизно метр вісімдесят, густий чорний чуб, юнацькапотилиця. Поставою схожий на Жаке, лише трохи тонший. Міцний, але стрункий.Одягнений так, як у будні вдягаються молоді хлібороби в наших краях: джинси,черевики й картата вовняна сорочка. Але на ньому цей одяг виглядав вишуканим.Навіть його зовнішність була вишукана. І в тій досить принизливій позі -обличчям до скелі, руки на потилиці - він зберігав гідність.Коли Мейссоньє підійшов до мене, я сказав йому:- Забери в нього зброю.Я приклав дуло карабіна полоненому до спини. Він зразу, не чекаючи, коли йомускажуть, підвів руки, щоб Мейссоньє було легше перекинути ремінець рушницічерез його голову.- Військова гвинтівка, - поважно мовив Мейссоньє. - Модель 36.Я дістав з кишені носовичок, згорнув його і сказав:- Зараз зав’яжу тобі очі. Опусти руки. Він підкорився.- А тепер можеш обернутися.Він обернувся, і я нарещті побачив його обличчя. Років двадцять, не більше.Щоки поголені, невеличка гостра борідка дбайливо підстрижена. От тільки нероздивився, які в нього очі.- Мейссоньє, - сказав я, - забери в убитого рушницю, забери також патрони.Мейссоньє щось невдоволено пробурмотів. Досі він намагався не дивитися на труп.Я також.- Пейссу, можеш відчинити.Грюкнув верхній засув, потім - нижній, за ним поперечні засуви. Клацнув висячийзамок.- Ще одна рушниця моделі 36, - сказав Мейссоньє, підводячись.З’явився Пейссу, зиркнув на труп, його засмагле обличчя зблідло, він узяв уМейссоньє обидві рушниці.- Це з “спрінгфілда” так його почастували? - зашь тав Пейссу.Мейссоньє не відповів.- То ти стріляв? - доскіпувався Пейссу, побачивши “спрінгфілд” у рукахМейссоньє.Той заперечливо похитав головою.- Ні, то я, - відповів я гостро.Поклавши руку на спину молодикові, я підштовхнув його вперед. Пейссу зновузачинив потайний хід. Я взяв полоненого за руку, обернув його двічі чи тричінавколо себе, перш як повести в зону без пасток. По дорозі до надбрамної баштия повторив цю процедуру разів три чи чотири. Пейссу й Мейссоньє мовчки ішли замною. Мейссоньє не мав бажання розмовляти після того, як опорожнив кишенівбитого, а Пейссу мовчав, бо я грубо обірвав його.Два дерев’яні щити, що затуляли на мурі надбрамної башти отвори між колишніми зубцями,були відхилені, з-за них визирали чиїсь обличчя.Колен відчинив браму. Я почекав, поки він зачинить її знову, відпустив рукунезнайомця, відвів убік Мейссоньє й шепнув йому:- Веди полоненого до будиночка зигзагами, а я йтиму позаду.Коли Мейссоньє з молодиком відійшли, я кивнув Коленові й Пейссу, щоб вони йшлиза Мейссоньє, але не розмовляли.Дві бабусі, М’єтта, Каті, Евеліна, Тома й Жаке спускалися кам’яними сходами з фортечного муру. Я подав і їм знак, щоб мовчали. Почекав, покинаблизилися до мене, й шепнув:- Хома, М’єтта й Каті залишаться на мурі. Евеліна теж. Жаке, віддай свою зброю М’єтті. Ти підеш з нами. Мену й Фальвіна також.- А я чому ні? - запитала Каті.- Ставитимеш свої запитання потім, - сухо відрубав Тома.Евеліна кусала губи, але дивилася на мене, не промовивши жодного слова.- Це несправедливо, - мовила Каті тихим гнівним голосом. - Усі побачать заразполоненого! А ми ні!- Так, - відказав я. - Я не хочу, щоб полонений побачив М’єтту й тебе.- Ти збираєшся відпустити його? - жваво мовила Каті.- Якщо зможу.- Ох, і люди! - обурено вигукнула Каті. - Вони збираються відпуститиполоненого, а ми його навіть не побачимо!- Ти ж мене бачиш! - гнівно мовив я. - Цього тобі замало? Тобі хочеться щепококетувати перед цим типом? Власне, перед ворогом!- А хто сказав тобі, що я хочу пококетувати? - На очах у Каті заблищали сльози.- Мені вже набридли ці твої докори.М’єтта, яка осудливо стежила за цією сценою, раптом лівою рукою обняла за плечіКаті, а правицею затулила їй рота. Каті відбивалася, наче пума. Але М’єтта міцно притиснула її до себе, ошелешену й занімілу.Я помітив, що Евеліна весь час дивилася на мене. Вона скорилася без жодногослова. Я навіть посміхнувся цій маленькій лицемірці.- Ідеш, Жаке?Жаке розгубився. Я звелів йому віддати рушницю М’єтті, але в неї обидві руки були зайняті.- Віддай рушницю Тома, - кинув я йому через плече. Мене наздогнав Жаке.- Вона завжди була така, - сказав він півголосом. - Навіть у дванадцять років.Як та кішка. Саме з цього й почалося в неї з батьком у “Ставку”. Але це нестало для неї уроком. - І по паузі додав: - Ех, вона не варта М’єтти! О ні!У великій залі будиночка епохи Відродження полонений із зав’язаними очима сів спиною до каміна, білястолу, де колись сидів Момо, а потім - Жаке. Надворі вже розвиднілося, алесонце ще не зійшло. Бабусі залишилися стояти. Фальвіна цього разу буламовчазна. Сніданок був уже готовий. Молоко на вогнищі закипіло, кухлі стоять настолі, тут же й пиріг з домашнім маслом. Тільки тепер я відчуваю, як ссе в менепід грудьми.- Колене, розв’яжи йому очі.Очі полоненого. Вони безперестану кліпають і поволі призвичаюються до світла.Він дивиться на мене, зиркає на товаришів, а також на кухлі, пиріг і масло.Мені сподобалися його очі. Сподобалася і його поведінка. Він блідий, але нерозгублений. Губи пересохли, проте обличчя тверде й рішуче.- Хочеш пити? - буденним тоном питаю я.- Так.- Чого бажаєш? Вина чи молока?- Молока.- Хочеш їсти?Він вагається. Я повторюю:- Хочеш їсти?- Дуже.Він розмовляє пошепки. Віддає перевагу молоку перед вином. Отже, він нехлібороб, хоч, на мою думку, прийшов не з далеких країв.Я киваю Мену. Вона наливає йому кухоль молока, відкраює скибку пирога, значнобільшу від тієї, що колись була кинула старому Пужесові. Як я уже зазначав,Мену відчуває симпатію до вродливих юнаків. А полонений вродливий, з чорнимиочима, чорним чубом і чорною гострою борідкою. Худий, але міцний. Мену,оцінюючи чоловіка, завжди враховує, який з нього працівник.Вона кладе на скибку пирога масло й подає полоненому. Беручи пиріг, вінпо-синівському всміхається Мену й щиро дякує. Я вже склав собі думку про нього,хоча ще ніяк не виявляю своїх почуттів.Кинувши погляд на Колена, бачу, що він, мабуть, думає так само, як і я.Полонений попоїв, поклав обидві руки на стіл і чекає. Схоже на те, що вінпочуває себе тут зовсім непогано, більше того, здається, йому приємно бути внашому товаристві. Приємно й радісно.Я допитую його. Він відповідає зразу ж, без найменшого вагання, нічого неприховуючи. Він немовби радіє з того, що може стати нам у пригоді.Ми набагато менше радіємо, коли довідуємося, що маємо справу з ватагою зсімнадцяти чоловік на чолі з якимсь Вільменом, котрий видає себе за колишньогоофіцера парашутних військ. Ватага різко поділяється на ветеранів і новобранців,останні - раби перших. Буквально палична дисципліна. Застосовують три видипокарання: паличні удари, карцер без води і їжі, різанину перед строєм. Вільменмає базуку з дюжиною невеличких снарядів і двадцять рушниць.Ерве Легран - так звати полоненого - розповідає нам, як його втягли до ватаги.Вільмен захопив його село, що лежить на південному заході від Фюмеля. Вінзазнав чималих втрат під час чергового нападу і схотів поповнити своє військо.- Вони схопили нас, - каже Ерве, - Рене, Моріса й мене. Нас повели на сільськиймайдан. І Вільмен спитав Рене: “Погоджуєшся вступити до моєї ватаги?” Реневідповів: “Ні”. Брати Фейраки зразу ж поклали його на коліна, й Бебельперерізав йому горло.- Бебель - якесь ім’я жіноче...- Яка там жінка!..- Розкажи, який він на вигляд.- Метр шістдесят п’ять на зріст, довгий білявий чуб, обличчя дрібне. Стрункий. Ноги й рукиневеликі. Полюбляє переодягатися жінкою.- Хлопці бояться Вільмена?- Вони особливо бояться Бебеля. - І додає: - Він дуже майстерно кидає ножа.Найкраще з усіх ветеранів.Я дивлюсь на Ерве.- Яким чином новобранець стає ветераном?- Скажу словами Вільмена: тільки не за стажем.- Тоді як?- Коли зголошується добровольцем для виконання доручень.Я сухо кажу:- Тому ти зголосився йти в розвідку до Мальвіля?- Ні. Ми з Морісом хотіли вас попередити й дезертирувати.- То чому ж ти не зробив цього? Він відповів без будь-якого вагання:- Бо то не Моріс був зі мною. Ось як усе сталося: сьогодні вранці Вільменпопросив чотирьох чоловік виконати два доручення: одне - в Курсежаку, друге - вМальвілі. Тільки Моріс і я вийшли зі строю. Два новобранці. Вільмен почав лаятиветеранів, і нарешті двоє з них зголосилися. Вільмен послав мене з одним, аМоріса - з другим у Курсежак.- Щось я ніяк не збагну: сьогодні вранці Вільмен послав розвідку до Курсежака йМальвіля. А чому не послав її також до Ла-Рока?Якусь хвилину Ерве дивиться на мене.- Таж ми в Ла-Році квартируємо, - повільно відповідає він.- Що?! - вигукую я і мимоволі підводжуся на стільці. - Що? Ви квартируєте вЛа-Році? З якого часу?Моє запитання безглузде. Мало важить те, коли Вільмен там засів. Важливо, щовін там. З гвинтівками моделі 36, обстріляними молодиками, базукою й досвідом.Бачу, як друзі бліднуть.- Ватага взяла Ла-Рок учора ввечері після заходу сонця, - каже Ерве.Я підводжуся, приголомшений. Учора вдосвіта я посилав людей розвідати, якукріпився Ла-Рок, а ввечері Ла-Рок захоплено, але не нами! А якби сьогодні я невзяв полоненого, то був би з’явився під ла-рокськими мурами з друзями, впевнений у легкій перемозі. Фантазіямоя розігрується, і я бачу, як сімнадцять гвинтівок нищівним вогнем приковуютьнас до голого вигону.Я сідаю й коротко кажу:- Розповідай далі.Ерве розповідає, як було взято Ла-Рок. З настанням ночі Бебель, переодягнувшисьжінкою, з клуночком у руці з’явився перед південною брамою. Дивак, який стеріг башту - пізніше мидовідаємося, що то був Лянуай, - впустив його, й Бебель, пересвідчившись, щоЛянуай сам, перерізав йому горло. Потім відчинив браму для інших. Містечко булозахоплено без жодного пострілу.Мейссоньє щось хоче сказати, і я обертаюся до нього.- Скільки у вас гвинтівок моделі 36? - запитує він полоненого.- Двадцять.- А набоїв багато!- Гадаю, що так. Їх бережуть, але не дуже пильно, - Ерве додає: - ПринципВільмена - завжди мати двадцять чоловік на свої двадцять гвинтівок.На прохання Мейссоньє Ерве докладно описує базуку. Коли він закінчує, язапитую:- Треба дещо уточнити. Вас двадцять чи сімнадцять?- Взагалі нас було двадцять. Але ми втратили трьох у Фюмеді. І нас залишилосясімнадцять. Одне слово, сімнадцять. Тепер, коли ти вбив ще одного, тількишістнадцять! А оскільки взяв мене в полон, то вже п’ятнадцять!Схоже на те, що він таки справді радий, що опинився серед нас. Я питаю далі:- Ти давно знаєш отого Моріса, якого разом з тобою взяли до ватаги?- Ще б пак! - вигукує Ерве. - Він мій друг дитинства. Я гостював у нього, коливибухнула бомба.- Дуже любиш його?- Ще б пак! - мовить Ерве. Я міряю його поглядом.- Отже, ти не можеш залишити його в одному таборі, а сам перейти до іншого. Ценеможливо. Адже тобі доведеться стріляти в нього, якщо Вільмен наступатиме нанас!Я легенько ляскаю долонею по столу.- Ерве, я скажу тобі, що ми зробимо. Ми відпустимо тебе.Пильно дивлюсь на Ерве. Він блідне.- Щось у тебе не гаразд? - питаю його. Він киває головою.- Якщо відпустиш мене, не віддавши моєї зброї, - каже він глухо, - то цеоднаково, що ти засудив мене на смерть.- Я подумав про це. Коли йтимеш, забереш свою зброю.Товариші збуджено заворушилися. Але я вдаю, що не помічаю цього, й веду далі:- Ось що ти маєш зробити. Звичайно, ти не скажеш, що тебе взяли в полон.Скажеш, що твого товариша вбили, коли він підвів голову над парканом, і що тивтік під градом куль. - І додаю: - Скажеш, що, на твою думку, стріляли з дахуголовної башти.Я зовсім не хотів би, щоб Вільмен здогадався перед наступом про існуванняневеличкого бліндажа на пагорку ферми “Сім буків”.- Запам’ятай, це важливо.- Запам’ятаю, - мовить Ерве.- Гаразд. А тоді за першої-ліпшої нагоди ти й Моріс...- Не треба мені розтлумачувати, - каже Ерве.- Останнє запитання, Ерве: як ти йшов з Ла-Рока?- Шляхом, - дивується Ерве. - Хіба є інша дорога? Я не відповідаю. На цьомукрай. Нам більше нічогосказати один одному. Він дивиться на нас лагідними чорними очима. Йому дужепасує ота борідка клинцем. Вона надає йому солідності. Він переводить погляд наМену - відчув її прихильність до себе, - на склепіння вікон, старовинну зброюміж вікнами, монументальний камін. Він судорожно ніби ковтає щось, і, хоча йогообличчя спокійне, я знаю добре, що цей хлопчак - він ще справжній хлопчак -дуже хвилюється. Він боїться втратити людей, які вже прийняли його. ВтратитиМальвіль. Я підводжуся.- Час іти, Ерве.Він встає, я наближаюсь до нього й знову зав’язую йому очі. Ми всі разом проводжаємо Ерве до надбрамної башти, а звідсиМейссоньє і я ведемо його до паркана. Випускаємо Ерве через потайний прохід. Яподаю йому в отвір рушницю, і, підвівшись, він махає нам рукою, по-дитячомущиро всміхаючись. Ерве йде широкими кроками. Я дивлюсь на нього у потайневіконце.- Можливо, ми втратили одну рушницю, - шепоче Мейссоньє.Я зиркаю на нього.- А може, заволодіємо ще двома.І що найважливіше, матимемо ще двох бійців. Бо тепер у нас рушниць, рахуючи ту,що забрали в убитого, аж вісім. Є чим озброїти шість чоловік, М’єтту й Каті. Ні, нам більше потрібні чоловіки. Якщо Ерве й Морісові пощастить,у Вільмена залишиться лише чотирнадцять бійців. А ми матимемо десять.Саме це я пояснюю на зборах, які скликаю у надбрамній башті зразу ж післявідходу Ерве, тим часом Жаке копає могилу для вбитого за парканом, й Пейссу зрушницею причаївся трохи далі, метрів за сто, на узбіччі шляху, щоб у разіпотреби прикрити Жаке. “І затям собі, Пейссу, - сказав йому Мейссоньє, - тимаєш там сховатися. Так, щоб сам бачив усе, а тебе - ніхто”.Мейссоньє - наш експерт. Унтер-офіцер надстрокової служби. Комуніст усім своїмєством, він пройшов добру військову підготовку. Безперечно, вважав Мейссоньє,завжди корисно набувати знання, незалежно від того, хто тобі їх дає. І напочатку зборів він розповідає нам, що гвинтівками моделі 36 була озброєнафранцузька армія під час другої світової війни. Звичайно, після тоговиготовлялися й кращі гвинтівки, але й ця непогана. Щодо базуки, на думкуМейссопьє, то її випустили американці десь року 1942-го, щоб стріляти з неї втанки. Мальвільським мурам вона не страшна.- Гірші справи з парканом! - каже Мейссоньє, похитуючи головою. - І з брамою впершій огорожі! І з звідним мостом у другій...Ми перезираємось.- Нема ніякої проблеми, - рішуче кажу я. - Звичайно, доведеться пожертвуватипарканом, хоч і він відіграє спою роль: адже ворог, руйнуючи його, тим самимвикриє себе Я пропоную збудувати перед порталом надбрамної башти, щоб захиститийого, кам’яний мур з метр завтовшки й заввишки метрів три: ми ж маємо у дворі пісок, а вльоху мішки. Наповнимо їх піском і складемо перед муром.На мою велику радість, Мейссоньє схвалює цю пропозицію й, зробивши деякітехнічні зауваження, замовкає. Тоді всі інші пристають на мою пропозицію.Перш ніж перейти до конкретного втілення нашого плану, я виголошую ще кількаслів. Наперекір усім я виставив минулої ночі варту. Отже, зробив правильно. Нехочу нагнітати атмосферу, але наголошую, що вчорашня поведінка товаришів булаще одним виявом недисциплінованості. Особливо неправильно поводилася Каті переддопитом полоненого, коли я посилав її вартувати на фортечний мур. Тут япідвищую голос:- Віднині я більше не терпітиму такого! Сподіваюсь, що мені не доведетьсявитрачати час на суперечки з якимись занудами, коли даватиму наказ!Я підводжусь. Збори не тривали й десяти хвилин. Зайвим балачкам зараз немаємісця.Каті не пустила й пари з вуст, тільки обпалила мене своїм поглядом. Не знаю, щой сказати про цей погляд. Він не був сповнений ні ненависті, ні зухвалості.Вона ніби хотіла сказати мені: “Я зануда? Що ж, ти ще побачиш!” Однак оте “тище побачиш” аніскілечки не було погрозою. То скорше було чимсьбагатообіцяючим.Вбитого поховано, і я забираю з переднього поста на ла-рокському шляхупотрібного мені Пейссу, натомість посилаю туди Колена, бо не хочу, щоб на наснапали зненацька серед дня, в розпал роботи. Я організовую дві бригади. Одна начолі з Пейссу носить до місця будівництва муру кам’яні брили, яких за першою огорожею маємо цілі купи. Друга, до якої ввійшличотири жінки та Евеліна, наповнює мішки піском, зав’язує й тягне їх до рову, де ми маємо їх поскладати. В нас є також дві тачки,якими возимо все необхідне до місця роботи.Прагнучи зекономити час, а також мати людей поблизу паркана, я даюрозпорядження, щоб ніхто нікуди далеко не ходив: відтепер ми по черзіобідатимемо на кухні надбрамної башти. А Мену й Фальвіна хай подають нам наобід тільки ковбасу. Треба працювати. Зараз нема часу кухарити.До того як Пейссу поклав перший камінь, я витягнув два вози - наш і той, зі“Ставка”, й поставив їх біля рову, там, де немає пасток. Тут вони незаважатимуть стріляти й не залишаться замкнені за споруджуваним муром. На моюдумку, цей мур має стати постійним елементом укріплення замку. Бо коли навітьприпустити, що одного дня на нас нападе ватага, яка не матиме базуки, великийдерев’яний портал надбрамної башти все одно лишається найвразливішою ланкою Мальвіля:супротивник може його підпалити або виламати. Отже, слід перегородити вороговідорогу муром, за який він може проникнути тільки через вузенький прохід, щолегко перекривається інтенсивним рушничним вогнем.Мені впадає в око, що середньовічні муляри полюбляли великі кам’яні брили. Брили, якими ми мурували, лежали на місці зруйнованих будиночків длячеляді, вони справді важкі. Їх не так уже й легко піднімати й класти в тачку.Іноді доводиться братися за брилу удвох. Я тому й послав на варту Колена, щобвін не надривався тут. Але Тома, хоч зовні й виглядає фізично міцним,втомлюється. Мейссоньє весь мокрий. Лише Жаке з горилячими руками без особливихзусиль жбурляє ці каменюки. Я теж ледве піднімаю їх і нишком думаю собі, що вжестарію. О тринадцятій годині Мейссоньє згадує про наше нічне вартування і йдеспати. О п’ятнадцятій годині, задовольнившись тим, що я побив рекорд витривалостіМейссоньє на сто двадцять хвилин, і собі кидаю роботу. До речі, в Пейссу тогокаміння є вже більше ніж треба, і він просить Жаке допомогти йому муруватистіну. Я покладаю командування на Мейссоньє, який за дві години знову з’являється тут, оголошую, що також іду трохи відпочити. Коли вже відійшов,почув, як Мейссоньє посилав Тома змінити Колена на нашому передньому посту - нала-рокському шляху.У своїй кімнаті я ледве зібрався на силі, щоб роздягтись. Я розпростерся наліжку й одразу заснув. Той пообідній сон був дуже неспокійний, сповненийкошмарів. Я не буду їх переказувати, бо подібне сниться всім: вас переслідуютьякісь люди, що прагнуть вашої смерті. Коли вони наздоганяють вас, вивідбиваєтеся, але всі гі удари зовсім безсилі. І ще сниться мені вдягнений успідницю Бебель з ножем у руці, з довгим білявим волоссям, що розсипалося внього на спині.Саме в ту мить, коли лезо Бебелевого ножа торкається мого горла, я прокидаюся.Розплющую очі. В моїй кімнаті є якась жінка, однак, дякувати богові, то неБебель. То - Каті.Вона стоїть біля мого ліжка, лукаво усміхається й мовчить. Та враз кидається домене й притискає свої вуста до моїх.Я не зовсім прокинувся, і мені здається, що й Каті прийшла до мене уві сні.Коли нарешті прокидаюся остаточно, то бачу, що то був не сон...Дивлюсь на неї. Раніше вона не здавалася мені такою вродливою. Одночасно в меніпрокидається сумління, і я з докором кажу:- Каті, нащо ти так зробила?Каті відповідає одразу ж, з притиском, весело:- Передусім, Емманюелю, тому, що ти мені подобаєшся, навіть такий старий (дякуюза комплімент). Справді, коли не брати до уваги Тома, то, якби мені випалодавати оцінку вам, я поставила б тебе зразу ж після Пейссу (знову дякую).Якусь хвилину Каті мовчить, підводить голову, й у її очах спалахує вогник.- А особливо мені хотілося, щоб ти, Емманюелю, знав, що Каті - це жінка. Катіне якась зануда, як ти думав, а жінка, справжня жінка.Облишмо натяк Каті (бідолашна М’єтта). Сидячи по-турецькому на ліжку з розкуйовдженим волоссям, рум’яними щічками, Каті тріумфуюче дивиться на мене, її жваві очі палахкотятьгордістю. На перший погляд може видатися безглуздим те, що вона так пишаєтьсясвоїм темпераментом, у чому нема жодної її заслуги, бо ним наділила її природа.Але чи ми, з свого боку, не так само пишаємося своєю чоловічою вдачею? А втім,нема нічого дивного. Наприклад, кілька хвилин тому в мене з’явилося набагато більше симпатії до Каті, ніж я мав її раніше. Тепер я тежвважаю, що Каті - “жінка, справжня жінка”. Коли б не Тома й докір сумління, щозасмутив мене, я хотів би, щоб так тривало й надалі.Хто сказав, що Каті нерозумна жінка? Вона втупилася в мене очима, тими очима, вяких я тілько-но побачив стільки радості, й стежить за кожною моєю думкою. Вміру того, як вони в мене змінюються, в неї змінюється вираз очей.Каті розуміє або скорше відчуває, що раніше я її недооцінював, а тепер ставлюсязовсім інакше до неї. Вона вся в п’янкому захопленні від того, що ціна її так раптово підстрибнула. Каті підвелаголову, розтулила вуста, й очі в неї заіскрилися. Тріумф - це те вино, яке Катізараз жадібно п’є.Я озиваюсь приглушеним голосом:- Але ж, Каті, доведеться розповісти про все Тома... Ця думка бентежить мене,але не її. Каті мовить, усміхаючись:- Не турбуйся. Я візьму це на себе. Можеш не хвилюватися.Таке зухвальство приголомшує мене.- Та ну ж бо, Каті, його це вразить, він розгнівається...Каті хитає головою.- Ні. Зовсім ні. Він надто любить тебе.- Я вельми вдячний йому, - кажу й ніяковію від думки, що сказав це в такухвилину.Каті підводиться й чепуриться. Вона дивиться на мене з виразом власника, мовбищойно купила мене в універмазі головного департаментського міста і, задоволена,повернулася додому з покупкою під пахвою. До свого дому чи до мого? Бо теперхазяйським поглядом окидає мою кімнату, затримує його на письмовому столі(“фотографія твоєї німчурки!”) й ще довше дивиться на канапку під вікном.- Бідний Емманюелю, - каже Каті, - щось не схоже на те, що тебе дуже порадувалаця хвилина!Вона зухвало дивиться на мене.- Ти досі не зважувався щодо Евеліни?Слово честі, вона гадає, що їй усе дозволено! Я серджуся. Та ні, навіщобрехати, я не серджуся. В усякому разі, набагато менше, ніж сердився спочатку.Дивно, що вона вгамувала мій гнів! До речі, вона добре це бачить і наполягає:- Ти не відповідаєш?- Що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Їй тринадцять років!- Чотирнадцять. Я бачила її документи.- Зрештою вона ще дівчинка. Каті підводить руки.- Дівчинка? Жінка, еге ж! І така, яка знає, чого їй хочеться!- А чого їй хочеться?- Тебе, звичайно! - Каті тріумфуюче регоче. - І вона заволодіє тобою. Я ж бозаволоділа тобою, мальвільський абате!Це - парфянська стріла, але Каті не пускає її в мене, втікаючи, а кидаєтьсямені на шию й обціловує моє обличчя.- Бачу, що ти хвилюєшся, Емманюелю. Думаєш собі: тепер дисципліні край! З оцієюнесамовитою! Що ж, не впадай у відчай! Все буде навпаки! Ось побачиш! Будусправжнім солдатиком! Гаразд, я йду від тебе!Вогонь, а не дівка. Грюкають двері. Я приголомшений, присоромлений,зачарований. Кидаю собі на плече рушника й спускаюсь поверхом нижче прийнятидуш, щоб освіжити собі голову. Але й після купання голова залишається важкою.Та, власне, мені байдуже. Одне незаперечне: якусь годину я не думав проВільмена, й мені було добре.Чоловіки на будівництві зустрічають мене зовсім природно, зате жінки позираютьякось дивно. Вони все знають. Можливо, підозрюють мене в тому, що я, абиполегшити собі справу, послав Тома на передовий пост на шлях, хоч я непричетний до цього: то Мейссопьє послав його туди.Перша кидає на мене погляд Евеліна. І хоч очі у неї голубі, мені здалося, що намене хлюпнуло чорним вогнем. Схвильовано й розуміюче зиркає Фальвіна. Менупохитує головою й веде свій монолог sottovoce [12 Sottovoce - півголосом (італ.). ]. Вона, на жаль, не може допустити, щоб я його почув, бо тоді почує й Евеліна.Тільки М’єтта не дивиться на мене, й мені стає прикро.Каті тримає пластиковий мішок, а М’єтта кидає в нього пісок лопаткою для сміття. Каті якось тріумфально й недбалотримає цей широко розкритий мішок, а М’єтта працює, наче рабиня, рабиня німа й, крім того, сліпа, бо я проходжу за двакроки від неї, а вона й не підводить очей, не всміхається мені, як колисьвсміхалася.- Емманюелю, ти добре виспався? - питає Каті зовсім безсоромно.Вона навмисне звертається до мене! Я хотів би відповісти їй сухо. Дуже хотів бидати їй зрозуміти, щоб вона прилюдно не хвалилася, що, як сама висловилася,“заволоділа мною”. Хотів би дати зрозуміти їй також, що я й далі високо цінуюїї сестру, хай Каті марно не гне високо свою кирпу. Однак Каті примушує менесвоїм настирливим, безсоромним поглядом ніяковіти.Цей її погляд аж занадто сковує мене, я зовсім не можу опанувати себе. Тому я,відвернувши від них голову, якось незграбно, забувши про те, що встав післяпообіднього сну, вітаюсь:- Добридень вам, дівчата.Каті далі весело сміється, а М’єтта й не дивиться на мене. Досі вона була німа й сліпа, а тепер ще й вдає зсебе глуху.Я теж почуваю себе винним перед нею. Так, я зрадив її. Високо оцінив її сеструй, здається, надто знецінив саму М’єтту. Мені стає боляче, і я повільним кроком іду від них.Я проходжу через портал надбрамної башти й опиняюсь біля чоловіків. Тут усепростіше. Коли вони щось роблять, то тільки про те й думають. Вони думають лишепро свій об’єкт. Я з вдячністю дивлюсь на пих.Робота наближається до кінця. Мур вже три метри заввишки, останній метр якраздобудовується. Дві драбини стоять зіперті на нього, Пейссу та Жаке кладуть собіна широкі плечі по кам’яній брилі і несуть їх аж на вершину муру, важко переступаючи з щабля нащабель. Тільки Пейссу та Жаке здатні на цей подвиг. Колен допомагає їмпіднімати каменюки. Щодо Мейссоньє, то він зостався безробітним, бо каміння вжедосить, щоб завершити мур.Я пропоную йому йти зі мною патрулювати. Він погоджується. Але спершу я прохаюМену, щоб вона дала мені ниток.- Річ у тім, що в мене самої мало ниток, - відказує вона і з докором дивитьсяна мене своїми запалими очима. - А чим ти мені заміниш ті нитки, коли їх у менебільше не буде?- Та мені треба з метр-два нитки й, звісно, не для забави!Мену йде, бурмочучи, на кухню надбрамної башти, а я дуже нерозсудливо також ідуза нею, бо, опинившись з нею віч-на-віч і чекаючи, коли вона знайде мені нитку,одержую прочуханки.- Бідний Емманюелю, - каже вона, зітхаючи, - ти завжди однаковий. І далівпадаєш коло молодиць! Як твій дядько Самюель! Тобі не соромно! Ту ж дівку тисам вінчав зі своїм другом! Не знаю, хто з нас двох мав би сповідати однеодного! Звичайно, в тебе є про що розповісти! Звичайно також, що добрий бог,мабуть, не дуже задоволений тобою! Зваж, я нічого не кажу про цю... Ох, не будугрішити. Та все ж я собі дещо міркую. Більше не треба ні про що турбуватися,тепер можна дозволити всьому занапаститися! Від неї можна всього сподіватися, ачого саме, ти знаєш. До того ж у неї зміїний язик, хоч вона ще така молода! Вусякому разі, ти можеш бути певен, що вона не зупиниться на тобі. О ні! Післятебе надійде черга Пейссу, а після Пейссу - Жаке й інших! Вона матиме змогупорівняти вас між собою, - здається, Мену вимовляє ці слова не без заздрощів.Як і дядько, я слухаю мовчки. Як і дядько, я, слухаючи, виконую свою роль у ційкомедії: насуплюю брови, знизую плечима, хитаю головою, одне слово, всіляковиявляю невдоволення, хоч зовсім не відчуваю його. Після того, як вона вилаялаПужеса, це друга її вихватка по смерті Момо. Знову та сама агресивність. Ніколицей скелетик ще так не шаленів. У неї погляд на ці речі простий: бик існує длятого, щоб паруватися. А корова - це розпусниця. Принаймні якщо вона сама шукаєбугая замість того, щоб просто скоритися йому.Мену вдруге веде мову про те саме. І я вдруге маю змогу уявити собі, як уМальвілі все занапастилося. Якщо Мену не зупинити, сама вона цього не зробить,тому я грубо перебиваю її:- Де ж та нитка?Тут же невідомо звідки з’являється шпулька ниток. Вона лежить на столі. Мену скупо відміряє мені ниткугусе ще бурмочучи. Я виходжу з кухні, дивуюся, що життя в Мальвілі далі такебуденне, хоч кожної миті нам загрожує смерть.- Знаєш, що я думаю? - звертається до мене з високої драбини Пейссу, орудуючикам’яною брилою, як я орудував би камінцем для бруківки. - Мішки треба скластитаким чином, щоб не видно було муру. Хай Вільмен думає, що він має справу зпіском.Я погоджуюся й доручаю командування на час моєї з Мейссоньє відсутностіКоленові, який проведе нас аж до паркана й зачинить потайний хід, коли мипідемо. То не дуже приємно виходити з замку рачки, але я подаю приклад, щоб доцього звикли. Будь-яка ватага може за якусь мить вдертися до порталу, але незуміє проникнути в дірку на рівні землі, до заслінки якої знизу прикріплене - язабув зазначити цю деталь - лезо коси.Спершу ми йдемо на ла-рокський шлях; Тома, мабуть, таки добре сховався, бо мипочули від нього коротке: “Куди ви йдете?” - не збагнувши, де він. Нарешті вінз’являється, напівголий, нагадуючи статую.- Йдемо перевірити лісовий путівець. Коли повернемось, я заступлю тебе навартуванні, якщо ти не проти.- О, знаєш, - каже Тома, - я лежу собі й дивлюся. Це не так стомлює, як тапраця, яку ти щойно виконував.Я відчуваю, як густо червонію.- В усякому разі, мені треба поговорити з тобою, - кажу я.Не буду ховатися за спиною Каті. Якщо хтось має завдати йому цього удару, то язроблю це перший. Легенько махаю рукою Тома й іду далі, тримаючись праворуч відМейссоньє. Якщо стовбури дерев, здебільшого обвуглені, стоять без листя, тодрібна поросль, навпаки, розростається з неймовірною швидкістю. Я ніколи небачив такого буяння рослинності. Метрів за три від мене височить папороть, їїстебла завтовшки як рука, далі поросль терну, що скидається на високу стіну,дикий глід вже вигнався в стовбури, гілля каштанів та в’язів утворюють у мене над головою шатро.О цій порі з шляху не видно, де починається лісова стежка, яка веде до Ла-Рока,але я давно зробив тут деякі позначки й без будь-яких труднощів знаходжу її. Доподії я часто на цій стежині тренував своїх коней. Вона вкрита чорноземом, м’яким і зручним для кінських копит. Я навіть доглядав її, щороку вирубуючиколючі чагарники й гілля, що найбільше заважали, хоча ліс мені й не належав.Намагався також нікому не розповідати про неї в Ла-Році, щоб Лормйо незабаглося прогулюватися тут верхи. І нарешті, вже зовсім недавно, я розчистивїї від обгорілих стовбурів, що попадали на неї й заважали мені, коли я разом зКоленом їздив до Ла-Рока попереджати Фюльбера про одруження Каті.Я ступаю попереду, пильно придивляючись до кожного сліду на м’якій землі, але нічого не бачу. Не думаю, щоб хтось із уцілілих мешканцівЛа-Рока знав про цю стежку й тепер показав її Вільменові. Ла-рокські хлібороби- жителі врожайних рівнин, вони ніколи не ходили на мальжакські пагорки. Цейшлях не позначено також на військових картах, бо його порівняно недавно проклавлісник, який вивозив звідси деревину. Навряд щоб Вільмен сам натрапив на нього.Проте я хочу бути впевненим у цьому й тихо пояснюю це Мейссоньє після годинноїпрогулянки в гнітючій лісовій тиші.Я не побачив нічого підозрілого: ні чиїхось слідів, ні потолоченої рослинності,ні свіжих поламаних гілок.Повертаючись назад, я роблю деякі позначки, щоб, коли ми знову прийдемо на цюстежку, пересвідчитись, що ніхто, крім нас, не ходив нею. Для цього нагинаючерез стежку на висоті стегна гнучкий тоненький прутик і прив’язую його з другого боку чорною ниткою до гілки. Якщо хтось тут ітиме, вінрозірве нитку, навіть не помітивши цього. Коли мені вдається знайти колючийчагарник, замість нитки перетинаю стежку найдовшою з ліан.Це нагадує нам гру часів “Гуртка”. З тією лише різницею, що тепер ставиться накарту наше життя. Проте ні він, ні я не говоримо про це вголос. Післядвогодинної прогулянки сідаємо перепочити в такому місці, звідки добре виднола-рокський шлях.- Гадаю, ми якось впораємося, - каже Мейссоньє. Мейссоньє спокійний, хіба що тільки частіше кліпає очима. Я схвально киваюголовою, й він веде далі:- Намагаюся уявити собі картину: з’являється Вільмен зі своєю базукою, першим пострілом руйнує паркан і долаєйого. Бачить перед собою мішки з піском, думає, що за ними - портал, і стріляє.Стріляє раз, удруге, втретє, та дарма. Він має лише з десяток снарядів. Требабути ощадливим. Тоді наказує відступити.Я хитаю головою.- Розумієш, саме цього я й боюся. Якщо він відступить, це нас не врятує.Скоріше навпаки. Вільмен - фахівець.Тільки-но зрозуміє, що наштовхнувся наперепону, повернеться знову до Ла-Рока й почне з нами партизанську війну - іззасідками, несподіваними наскоками...- Ми можемо також улаштувати йому засідки, - відповідає Мейссоньє. - Ми ж кращезнаємо місцевість.- Він не забариться також вивчити її. Навіть небагато йому потрібно буде часу,щоб довідатися, скажімо, про цю стежку. Ні, Мейссоньє, якщо почнеться подібнавійна, ми можемо її програти. У Вільмена більше людей і він краще озброєний.Більшість наших пукавок здатна стріляти тільки на відстань до сорока метрів, айого гвинтівки моделі 36 уколошкають людину за чотириста метрів.- І навіть трохи далі, - озивається Мейссоньє. Я мовчу, й він запитує:- Тоді що ти пропонуєш?- Поки що нічого. Треба помізкувати.Коли ми знову виходимо на ла-рокський шлях, сонце вже починає хилитися навечір, сіючи золотисте бокове проміння.- Тома!- Я тут, - озивається Тома, підносячи руку й цим виказуючи свій тайник на схилінад шляхом.Навколо тихо, однак на душі в мене не дуже спокійно, коли я звертаю до Тома,махнувши рукою Мейссоньє, щоб ішов до Мальвіля.Тома знайшов собі добру схованку, звідки проглядається метрів сто дороги.Рушницю він поклав на два плескаті камені. Я лягаю поряд з ним.- Війна - то гидота, - каже Тома. - Я побачив вас здалеку, навіть узяв намушку. Дуже легко міг би вас знищити, наче квітку, одного й другого.Спасибі за квітку. Якби я був забобонний, то подумав би, що то не дуже добрийпочаток для розмови, яка мала відбутися.- Тома, мені треба поговорити з тобою.- Що ж, говори, - мовить він, відчувши мою ніяковість.Я розповідаю йому все. Або точніше, не розповідаю йому всього. Бо не хочузвинувачувати Каті. Ось моя версія: Каті прийшла до моєї кімнати, колизакінчувався мій пообідній відпочинок, очевидно, щоб побалакати зі мною. Я неміг стриматися.Тома, обернувши до мене вродливе, з правильними рисами обличчя, пильно дивитьсяна мене.- Ти не зміг стриматися? Я киваю головою.- От бачиш, - спокійно говорить він, - не така вже вона й погана. Ти завждинедооцінював її.Він також! Я мовчу, втупившись очима в землю.- Ти наче розчарований, - придивляється до мене Тома.- Розчарований - не те слово. Здивований. Трохи.- Річ у тім, що в мене змінилася точка зору, - каже Тома. - Але я не розповівтобі про це. Пригадуєш дискусію на зборах, коли ти привів М’єтту? Один чоловік чи багато. Всупереч тобі я захищав моногамію, ти тодізалишився в меншості й дуже образився. - Тома всміхається й провадить далі: -Одне слово, тепер я згоден з тобою. Ніхто не може розглядати жінку як особистувласність, коли їх усього дві на шістьох чоловіків.Я вражено дивлюсь на нього. Це для мене несподіванка - почути від нього своїдумки.- До того ж Каті не є моєю власністю. Вона чинить так, як хоче. Вона - людина.Каті не обіцяла мені бути вірною. І я не хочу знати, що вона робила сьогодніпополудні. І годі про це, - з притиском закінчує він свою тираду.Коли б не остання його фраза, я подумав би, що він зовсім спокійний. Але ні.Просто він передбачав невірність Каті й приготувався до цього, сформулювавшидля себе виправдання її вчинку. Щоправда, формулювання ті він запозичив у мене.Тепер я знову пізнаю Тома. Суворого, але вразливого. І ось, лежачи поряд з ним,утупившись очима, як і він, у шлях, я відчуваю до нього велику приязнь. Ні, яне шкодую, що таке трапилося. Здається, немає нічого спільного між тим, що япережив сьогодні пополудні, й тим, що відчуваю в цю хвилину.Я підводжусь на ліктях, бо мовчанка, як на мене, надто затяглася.- Якщо ти не проти, я зміню тебе на посту, можеш іти до замку.- Ні, - озивається Тома, - ти більше потрібен у Мальвілі, ніж я. Подивишся, яктам наш мур.- Що ж, - кажу я, - ти маєш рацію. Але коли звечоріє, кидай вартувати. Длянічного вартування маємо бліндаж.- А хто піде туди?- Пейссу й Колен.- Гаразд, - мовить Тома, - я прийду, як смеркне.- Кланяюсь, - якось надто вже невимушено кажу я, відходячи від нього. До речі, за звичайних обставин я не вжив би цього фальшивого слова “кланяюсь”.Я прискорюю ходу. Дзвоню в дзвін біля паркана, і Пейссу відчиняє потайний вхід.- Скінчили, - озивається він, коли я опиняюсь біля нього. - Що ти думаєш зцього приводу? І зваж, якщо навіть станеш збоку - внизу чи біля скелі, тооднаково не побачиш і краєчків муру. Добре замаскували. Не побачиш жодногокаменя, самі мішки. Якщо Вільмен сюди поткнеться, він розіб’є собі голову.Крім двох бабусь і Тома, всі мешканці Мальвіля оточили мур, роздивляються його.Каті, стоячи на одній з драбин, вирівнює мішки в останньому ряді. Вона стоїтьдо нас спиною.Лунає постріл. Я застигаю на місці.- Відчиняй, - звертаюсь до Пейссу. - Я піду туди. То стріляв Тома.- А якщо не він?- Відчиняй, кажу! І хай ніхто не йде за мною!Я біжу з рушницею в руці. Відстань чималенька - метрів сто. Я уповільнюю біг надругому повороті. Пригинаюсь і йду кюветом.Тома нерухомо стоїть на дорозі з рушницею в руці. Він стоїть спиною до мене.Щось світле лежить біля його ніг.- Тома!Він обертається, але вже майже споночіло, і я не бачу його обличчя. Наближаюсь.Оте світле, що лежить на землі, - якась жінка. Я бачу спідницю, білу блузку,довге біляве волосся. На грудях у неї чорна пляма.- Бебель, - каже Тома.