Мальвіль

VII

Я взяв довгостволий карабін моделі 22 (дядько подарував мені його в день мого п’ятнадцятиріччя), а Тома - мисливську рушницю з накладними стволами. Мидомовилися, що решта залишиться в Мальвілі з двостволкою. Зброя ненадійна, алеМальвіль мав фортечні мури, бійниці, захищався ровом.Коли ми звертали на в’юнку стежину, яка веде від мальвільського шляху на дорогу в Рюнах, я на митьзупинив погляд на замку, що вгруз у скелю. Помітив, що Тома також дивиться назамок. Слова були зайві. З кожним кроком ми почували себе в дедалі більшійнебезпеці. Мальвіль був нашим барлогом, нашим “замурованим гніздечком”. Досівін захищав нас від усього, в тому числі й від останніх досягнень техніки. Якстрашно було його кидати, який страхітливий був цей наш довгий похід. Небосіре, земля сіра, пні дерев почорнілі, тиша, мертвотна нерухомість. І до того жсамотні істоти, які жили ще десь серед цього пейзажу, причаївшись, чекали, щобповбивати нас.Я був переконаний: викрадення кобили за умов, коли її сліди неможливо булозамести на вигорілій і вкритій попелом землі, означало, що злодії здогадувалисяпро наше переслідування, і десь там, на оголеному обрії, на нас чекала засідка.Ми не могли допустити, щоб вони оглушили одного з наших товаришів і вкрали внас кобилу. Якщо ми не бажаємо залишатися пасивними, то повинні взяти на себероль переслідувачів.Відтоді, як я побачив непорушно розпростертого Пейссу, до тієї хвилини, коли мивийшли з Мальвіля, минуло не більше півгодини. Очевидно, злодій довгоморочився, поки приборкав Бурку. Я бачив місця, де вона відмовлялася йти,гарцювала, кружляла колом. Хоча вона й була дуже лагідна, однак надто вжезвикла до своєї конюшні, Мальвіля, Любоньки. Крім того, це була молода кобила,яка ще всього боялася - калюжі, шланга, каменя, об який спотикалася, газети,принесеної вітром, її сліди поряд зі слідами чобіт свідчили, що злодій ненаважився сісти на неї. А те, що він злякався її, підтверджувало, що вершник знього був поганенький.Рюші - це долина завширшки метрів сто між двома пасмами пагорбів, які колисьбули вкриті лісом, два старі русла тягнуться з півночі на південь, а путівецьіде паралельно з горбом, який прилягає до низки східних пагорків. Злодій ішовне рівним шляхом, на якому його можна було побачити здалеку, - він подавсяпопід західними пагорками, звивисті обриси яках ховали його від людського ока.В усякому разі, я вважав, що небезпека вам майже не загрожувала, доки він недістався до свого притулку. Він і його спільники не почнуть боротьбу, несховавши Бурку в безпечному місці - в стайні чи десь в а огорожею.Однак я був напоготові, карабін тримав у руках, а не за плечем, і пильнував заобрієм.Через півтори години сліди Бурки вивели нас із Рюнів і круто повернулиправоруч, на захід, між пагорком і скелею. Місцевість тут була така сама, як ібіля Мальвіля: з півночі - скеля, в підніжжі скелі - потічок, який біляМаяьвіля вже пересихає, а тут іще повноводий і швидкий.Я зовсім не знав, хто живе там, у тій ущелині в скелі, замурованій стіною, вякій пробили вікна. Якісь неговіркі люди, яких підозрювали в поганих звичках інавіть гірше - вони незаконно полювали на землях сусідів. Пан Кутельє називавїх за вигляд їхнього житла “троглодитами”. Але для мешканців Мальвіля вони булипросто “чужинцями”, навіть більше, - “циганами”, оскільки голова родини походивз півночі. До того ж усім не давало спокою й те, що цих людей ніколи не бачилив Мальжаку: вони запасалися необхідними речами у Сен-Совері. Але найстрашніше,звичайно, було те, що про них майже нічогісінько не знали, навіть із скількохосіб складається їхнє плем’я. Однак розповідали, що старий, про якого дядько казав мені, що він поставою йобличчям схожий на людину з Кро-Маньйона [5 Кро-Маньйон - печера у Франції, де було знайдено рештки людей сучасного типу, які існували вЄвропі наприкінці палеоліту. (Примітка перекладача).], двічі “сидів” у в’язниці: перший раз за бійку, а другий - за те, що зґвалтував свою доньку. Їїєдину я знав з цієї сім’ї, вона звалася Каті й служила в ла-рокського мера. То була, як казали люди,вродлива дівчина із зухвалими очима й легковажною поведінкою.В часи “Гуртка” ферма троглодитів заінтригувала нас своєю назвою “Ставок”. Вонаінтригувала нас тому, що там не було ніякого ставка, лише багно між скелею йкрутим горбом. Ні електрики, ні дороги. Якась вогка ущелина, куди ніхто ніколине ходив, навіть листоноша залишав пошту, точніше одного листа на місяць, у“Кюссаку” - чепурненькій фермі на горбі. Від листоноші Будно ми довідалися, щозвалися ті люди Варвурдами. На нашу думку, то було нехристиянське прізвище.Будно твердив, що батько - “дикун”, але зовсім не бідняк. Має худобу й добріземлі на пагорбі.Я наздогнав Тома, зупинив його, взяв за руку й, нахилившись до вуха,прошепотів:- Тепер я йтиму попереду.Від озирнувся навколо, глянув на годинника й мовив таким самим тоном:- Але мій час іще не скінчився.- Облиш. Я знаю цю місцевість, - сказав я й додав: - Ти йтимеш за десять метрівпозаду.Я випередив його і, ще трохи віддалившись, подав рукою знак зупинитися. Сам ятакож зупинився. Вийняв з футляра бінокль і, піднісши його до очей, пильнооглянув місцевість. Пагорок і скелю розділяв похилий вузенький лужок. Пагорокбув такий же голий і почорнілий, як і все, що ми бачили, коли йшли сюди. Алелужок, захищений скелею з півночі й затиснути між крутими схилами, постраждав,так би мовити, трохи менше під час спустошення. Зовні він нагадував місцевість,на якій рослинність обсмалилася, однак не обвуглилася, й земля, либонь, тому,що до дня події досхочу напилася води, не перетворилась на сірий порох.Подекуди виднілися жовтаві жмутики, напевне, то була трава, й стояли двоє читроє голих, почорнілих дерев. Я сховав бінокль у футляр і обережно рушивуперед. Але на мене чекала інша несподіванка: земля під ногами була тверда йнеподатлива. В день події вода від тепла, очевидно, випарувалася з неї, яквипаровується вона з чайника.У мене рясно потіли долоні, прискорено билося серце, гупало в скронях і навіть,коли я ховав бінокль у футляр, легко тремтіли руки, що нічого втішного невіщувало, коли б мені довелося стріляти. Я спробував дихати повільно й глибоко,у такт своїм крокам, очі мої стежили то за Бурчиними слідами, то за лужком, щостелився переді мною. Вітрець ані дихне, ніде ні звуку. За десять метрівпопереду я побачив невисокий кам’яний мур.Усе відбулося дуже швидко. Я помітив кінський кізяк, що видався мені свіжим.Зупинився й присів, щоб роздивитися його, навіть помацати, чи він ще теплий.Тієї ж миті щось просвистіло в мене над головою. За хвилину біля мене з’явився Тома й також присів, тримаючи в руці якусь стрілу з чорним і дужегострим вістрям.Невдовзі щось знову просвистіло над нами. Я ліг і поповз до кам’яного муру. Я повз так швидко, що, здавалось, залишив Тома далеко позаду, але,на превеликий свій подив, коли поклав карабін поряд з собою й озирнувсяліворуч, побачив, що він, розпростершись на землі, робив собі захисток,накладаючи на мур каміння, яке з нього обвалилося. Дивна річ, він здогадавсязахопити з собою стрілу. Вона лежала поряд з нами, жовте й зелене пір’я її хвостового оперення різко виділялося на тлі сірого пейзажу. Я подивився нанеї. Й не повірив своїм очам! Троглодити стріляли в нас із лука!Я швиденько зазирнув за мур. За п’ятдесят метрів від нас, перетинаючи вузеньку долину, здіймався інший мур.Посеред долини стояло обгоріле горіхове дерево. Позиція чудова, однак вонивсе-таки помилилися: їм треба було пропустити нас за малий мур і атакувати навідкритій місцевості. Вони вистрелили надто рано, коли я зупинився, побачившикінський кізяк.Коли пролунав знову свист, я, сам не відаючи чому, підігнув ноги. То буввчасний рефлекс, бо стріла, яка, здавалося, летіла з неба, вп’ялася глибоко в землю за півметра від моїх ніг. Цією стрілою, мабуть,вистрелили вгору під певним кутом, щоб надати їй траєкторії дуги. Я зразупомітив, куди цілився стрілець, - у захисток Тома. Я кивнув йому повзти за мноюй сам відповз на кілька метрів ліворуч попід муром.Просвистіла ще одна стріла й поцілила в самісіньке каміння, яке ми щойнокинули, але за метр від попереднього. Я почав повільно рахувати: “Один, два,три, чотири, п’ять”. Пролунав новий свист: отже, стрільцеві потрібно було п’ять секунд, щоб узяти стрілу, покласти її на тятиву, прицілитися й відпуститихвостове оперення. Стріляли не з двох, а лише з одного лука.Я зяяв з карабіна оптичний приціл. Тепер він мало допомагав, бо дужезбільшував. Я шепнув Тома зайняти позицію з того боку каміння і, як тількистрельну двічі, висунути голову за мур, вистрелити навмання разів зо два йнегайно перебратися на інше місце. Він усе зрозумів. Я провів його очима. Коливін зупинився, я зняв запобіжник і став на коліна, нахиливши голову й тримаючикарабін обома руками. Потім раптово підвівся, прикладаючи зброю до плеча,обернувся, сподіваючись побачити бодай краєчок лука за горіхом, двічі вистреливі сховався. Тієї ж миті, коли я перебігав на інше місце, пролунали два пострілиз рушниці Тома. Вони були набагато гучніші від сухого ляскання моїх куль.Я чекав відповіді, її не було. Зненацька, на превеликий свій подив, побачив, щометрів за десять від мене Тома підвівся й спокійно стоїть, поклавши рушницю напередпліччя.- Лягай! - просичав я йому.- Вони вивісили білий прапор, - сказав він спокійно й неквапливо повернув домене голову.- Лягай! - крикнув я сердито.Він скорився. Я дістався до купи каміння й зазирнув за мур. Звідси було видно,як там розмахували луком, на кінці якого висів білий носовичок, однак не виднобуло руки, що розмахувала ним. Я підніс до очей бінокль і оглянув гребінь муру.Але не побачив нічогісінько. Тоді я опустив бінокль, склав долоні рупором ікрикнув місцевою говіркою:- Для чого ти вистромив свою білу ганчірку? Відповіді не було. Тоді я повторивсвоє запитання літературною мовою.- Здатися! - відповів літературною мовою молодий голос.- Заклади лук за голову й іди сюди! - гукнув я.Запала тиша. Я подивився в бінокль. Лук і білий прапор не ворушилися. Я пильноприслухався. Але не почув жодного звуку.Почекавши з хвилину, я прокричав, не відриваючи бінокля від очей;- Ну, чого ти ждеш?- А ви не стрелите в мене? - запитав голос.- Звичайно, ні.Спливла ще якась хвилина, потім я побачив, як з-за муру з’явилася людина, заклавши лук за голову, як я наказував. Я опустив бінокль івзяв карабін.- Тома!- Що?- Коли він буде тут, сховайся за камінням і пильнуй. Не спускай очей з муру.- Гаразд.Чоловік ступав швидкими кроками, майже біг. На превеликий мій подив, він бувмолодий, з розкуйовдженим білявим, з рудуватим відтінком чубом. Неголений,зупинився по той бік муру. Я наказав:- Кидай зброю сюди, перелазь через мур, клади руки на потилицю й ставайнавколішки. Затям собі, що в мене в обоймі вісім патронів.Він скорився. Це був високий, кремезний молодик, одягнений у безбарвні джинси,полатану картату сорочку й стареньку коричневу куртку, роздерту на плечі.Обличчя його було бліде, ечі опущені.- Подивись на мене.Він підвів повіки, й мене здивував його погляд. То було зовсім не те, чого ясподівався. Нічого підступного й жорстокого. Навпаки, Очі золотисто-карі, майжедитячі, - вони дуже пасували до його круглого обличчя, широкого, з пухлимигубами рота. Я звелів йому подивитися на мене, й він подивився. Сором’язливо, зі страхом, наче дитина, яка чекає лайки. Я сів за два метри від нього,спрямувавши в його бік дуло карабіна. Й мовив, не підвищуючи голосу:- Ти сам?- Так, - відповів він швидко.- Вислухай мене уважно. Я повторюю: ти сам?- Так, - цього разу він на мить завагався, перш ніж відповісти.- Скільки в тебе залишилося стріл? - змінив я раптом тему.- Там?- Так.Він поміркував.- Дюжина, - відповів невпевдено. Потім додав: - Можливо, менше.Дивний стрілець з лука, який не здогадався порахувати свої стріли.- Скажімо, з десяток буде? - запитав я.- Десяток, мабуть, буде.Я подивився на нього й раптом сказав швидко й грубо:- Якщо в тебе залишилося ще десять стріл, то чому ти здаєшся?Він почервонів, розтулив рота, очі в нього забігали, але не промовив ні слова.Не чекав такого запитання. Воно захопило його зненацька, й він зовсімрозгубився, неспроможний знайти якусь відповідь.- Повернися до мене спиною й поклади руки на голову, - наказав я сурово.Він незграбно повернувся на колінах.- Сядь навпочіпки. Він підкорився.- А тепер слухай. Я поставлю тобі зараз одне запитання. Єдине. Якщо збрешеш, япродірявлю тобі череп. - І притиснув дуло карабіна до його потилиці. -Зрозумів?- Так, - відповів він тихо. Я відчув, як тремтить його потилиця.- Тепер слухай уважно. Я не ставитиму тобі двічі одне й те саме запитання. Якщозбрешеш, вистрелю.Я трохи помовчав, а тоді запитав так само швидко й грубо:- Хто був з тобою за муром?- Тато, - відповів він ледь чутно.- А ще хто?- Більш ніхто. Я притиснув дуло до його потилиці.- Хто ще?- Більш ніхто, - відповів він без вагання. Цього разу я впевнився, що він не брехав.- У твого батька в лук?- Ні. В нього рушниця. Я побачив, як Тома обернувся і роззявив рота. Я подав йому знак не спускатиочей з муру й перепитав:- У нього є рушниця?- Так, мисливська двостволка.- Твій тато мав рушницю, а ти - лук?- Ні. Я не мав нічого.- Чому?- Тато не дозволяє мені брати рушницю.- А лук?- Лук також.- Чому?- Він мені не довіряє. Гарні родинні стосунки, нічого не скажеш. В моїй уяві почав потрохувимальовуватися образ троглодитів.- То батько наказав тобі здатися?- Так.- І сказати, що ти сам?- Еге ж. А ми, повіривши, підвелися б, спокійно пішли б по свою Бурку й потрапили б всамісінькі пазури до старого, який чекав на нас за муром з двостволкою. По куліна кожного.Я зціпив зуби й суворо наказав:- Розстебни пасок.Він виконав це й знову поклав руки на голову. Його слухняність викликала в менеспівчуття: незважаючи на поставу й широкі плечі, він був ще зовсім хлопчисько.Хлопчисько, якого тероризував батько, а тепер тероризую я. Я звелів йомузакласти руки за спину й зв’язав їх паском. Тільки тоді, коли зробив це, згадав про мотузку у кишені, зв’язав нею його ноги й, знявши з лука носовичок, заткнув рота.- Тома, - мовив я до товариша.- Ти пильнуватимеш за муром, скелею й пагорком. А я спробую обійти його зпагорка.- Ти викриєш себе.- Як тільки побачиш щось із свого боку, навіть ствол рушниці, стріляй. Раз івдруге, для того, щоб примусити його опустити голову.Я поповз уздовж муру до пагорка. За кілька метрів рука, що тримала карабін,почала пітніти, а серце - шалено битися. Однак я був задоволений, що зуміврозгадати підступний задум троглодита.Від пагорка на нічийній території між двома ворожими мурами йшов відріг уневеличку долинку. Я розраховував, що цей відріг сховає мене від очей старого,коли спробую опинитися в нього над головою. Однак не врахував того, щовидертися нагору буде надто важко. Схил був стрімкий, кам’янистий, рослинність зникла, взятися ні за що. Я закинув карабін за плечі, щобдопомагати собі обома руками. За десять хвилин був увесь мокрий від поту, ногитремтіли, і я мусив зупинитися, аби перевести дух. Стояв однією погою навиступі скелі, ледве тримаючись за неї обома руками. За кілька метрів од себерозгледів гребінь відрогу, точніше те місце, де він зливався з пагорком. Колидістануся до тієї точки, то постану перед очима людини за муром, мов на долоні.Я з острахом подумав, як мені стати, щоб скинути зброю і прицілитися, невтративши рівновагу. Очі мені заливав піт, руки й ноги тремтіли, груди важкодихали, ї я так занепав духом, що ладен був відмовитися від свого задуму йспуститися вниз. Саме тоді я подумав, сам не знаю чому, про Жермена. Точніше,уявив собі, як він без піджака посеред двору ферми “Сім буків” пиляє дрова. Вінбув високий і товстий, а оскільки хворів на емфізему легенів, то завжди, коливиконував якусь важку роботу, дихав нерівно, зі свистом. І раптом, коли моєдихання заспокоїлося й у скронях мені перестало гупати, я приголомшено подумав,що тільки-но чув Жерменове дихання. Я чув його виразно, воно долинало до мене зтого боку відрогу, з-за кількаметрової товщі дикого каменю. Отже, з другогобоку відрогу старий ішов у тому ж напрямку, що і я.Піт заливав мене з голови до ніг, і мені здалося, що зараз моє серцезупиниться. Якщо старому вдасться видертися нагору раніше, він побачить менеперший. Я опинився в безвиході, не мав навіть часу спуститися вниз. Зрозумів,що моє життя залежить від якихось двох-трьох секунд і що єдиний мій шанс напорятунок - це дряпатися вперед і накинутися на нього. Я почав знову несамовитодертися вгору, не звертаючи більше уваги на каміння, що котилося з-під моїхніг, бо був упевнений, що людина, оглушена своїм гучним диханням, не чуламене.Діставшись на вершину, я розчарувався, бо був майже переконаний, що наштовхнусятут на дуло рушниці, спрямоване в мене. Я визирнув з-за каміння, але не побачивнікого. Й мені з грудей немовби зсунувся важенний тягар. І тут за якийсь метрвід себе я побачив досить міцний пеньок, у який можна було впертися лівимколіном і утримати рівновагу на схилі, випроставши праву ногу й упершися нею вкамінь. Я скинув ремінь карабіна через голову, зняв запобіжник і виставив зброюперед собою, готовий вистрелити кожної миті. Чув уривчасте й гучне сопіння, щонаближалося до мене, й, прикипівши очима до того місця, де мала з’явитися людина, відмовився від наміру кинути погляд вниз на рівнину й на Томаза муром. Я намагався розслабитись і вирівняти своє дихання.Моє очікування, яке, мабуть, тривало не більше кількох секунд, видалося менінескінченним: ліве коліно на пеньку задерев’яніло, і я відчув у всіх м’язах, навіть на обличчі, болісне напруження, начебто поволі перетворювався вкамінь.Спершу з’явилася голова, потім - плечі, відтак - груди. Знесилившись чи шукаючи опоридля ніг, чоловік дивився вниз і не бачив мене. Я звів карабін і затамувавподих. І в цю мить сталося те, чого я не сподівався. Я націлився в серцестарого. Був певен, що влучу з цієї відстані. Але мій палець немічно лежав накурку. Я ніяк не міг вистрелити.Старий підвів голову, й очі наші зустрілися. Він блискавично звів рушницю. Сухоклацнув мій курок, і я побачив, як кулі одна за одною вп’ялися в його сорочку й подірявили її. З рани вдарила цівка крові, очі старогозакліпали, рот розтулився й почав хапати повітря, відтак тіло перегнулося йпокотилося схилом разом з лавиною каміння, гуркіт якої луною відбивався вущелині.Спустившись униз, я побачив, що Тома переліз через мур, тримаючи рушницюнапоготові, перетнув навскоси лужок і йшов до трупа. Опинившись у долині, япішов спершу розв’язати хлопця. Коли він побачив мене, очі в нього заокруглилися від подиву йстраху. Хлопець не сподівався побачити мене живого. І тим більше не повіривмені, коли я сказав, що його батько мертвий.- Ну, гаразд, ходімо побачиш сам, - сказав я, легенько підштовхнувши його дуломкарабіна в спину.Дорогу нам перепинив Тома. Він забрав патронташ і рушницю старого й ніс її налівому плечі, а його рушниця висіла на правому.- В самісіньке серце, - мовив він, трохи збліднувши. - Воно просто нашпигованекулями.Я вийняв з карабіна обойму: вона була порожня. Отже, я випустив у старого п’ять куль.- Можеш бути спокійний, - сказав Тома. - Він сконав зразу. - Й докинув: - Язалишаю тебе. Піду позбираю стріли. Не забувай, що я комірник. - На останньомуслові він спробував усміхнутися й пішов.Троглодитові було років п’ятдесят. Це був кремезний, світло-рудий чолов’яга в коричневих, дуже брудних вельветових штанях й такого ж кольору подертомупіджаку. Я дивлюся на це велетенське тіло, сповнене сили й позбавлене життя.Дивлюсь також на його сина. Він зовсім не сумує. Раптом обертається до мене,дивиться з боязкою пошаною й, схопивши мою праву руку, схиляється, щоб їїпоцілувати. Я відштовхую його. Мені огидна ця його вдячність. Однак, побачивши,як страх і розгубленість змінюють його обличчя, запитую, як його звати. Ім’я його Жаке (зменшене від Жак).- Жаке, - кажу я приглушено, - допоможи Тома позбирати стріли.Йому вже час іти звідси. Мені здається, що я зараз зомлію. Ноги в менетремтять, в очах потьмарилося. Сідаю в підніжжі схилу, за три метри відтроглодита, потім, оскільки мені не легшає, простягаюся, заплющую очі йпочуваюся дуже зле. Мене обливає піт. Потім відчуваю під собою холодну землю. Янароджуюся вдруге. Мене охоплює страшне безсилля, але це - безсилля народження,а не смерті.За якийсь час сідаю й дивлюся на троглодита. Дядько порівнював його з людиною зКро-Маньйона. Щось подібне справді є. Випнуті щелепи, низьке чоло, випуклі дугибрів. Однак, якби його помити, поголити, коротко підстригти, зодягти в новууніформу, то на вигляд він не був би примітивніший за пересічного старшогоофіцера з ударних підрозділів. Ні дурніший. Він теж добре обізнаний із тимиосновними звірячими хитрощами, що їх називають військовим мистецтвом. Пастка.Засідка. Псевдокапітуляція. Зупинити ворога в центрі, щоб обійти його зфлангу.Я підводжуся й іду до Тома й Жаке. Вони не помітили мого занепокоєння.Подумали, що я просто відсапуюся. Тома подає мені лук, і я оглядаю його. Зброяця заввишки з метр сімдесят сантиметрів і, здається, зроблена набагато краще,ніж той лук, що його я подарував Біргітті.Тома скінчив збирати стріли. Зв’язав їх у невелику в’язку нейлоновою мотузкою.- Вона тамечки, - мовив Жаке, натякаючи на Бурку, й опустив очі.Ми підіймаємося лужком, на якому де-не-де видніють кущики жовтуватої трави, йхоча вони жалюгідні, все-таки на них приємно дивитися. Я кидаю погляд на Жаке,його велику світло-руду голову й простодушне обличчя. Бачу його дитячі очі, щовтупилися в мене. Як я вже казав, вони золотисто-карі, але, дивна річ,здається, в них зовсім нема білків, це, коли він зводить брови, надає йомусмиренного й сумного вигляду, і він скидається на собаку. На собаку, якийзавинив і скавучить, щоб йому вибачили й розмовляли з ним. Він сповнений доброїволі, покірності, готовності пожертвувати собою. Сповнений також сили, тієїсили, про яку сам не здогадується і яку випромінюють його міцна шия, широкіплечі й довгі, наче в мавподібних, руки, скуті м’язами. Великі долоні його, н а пів стискаю чи якусь невидиму рукоять, ніяк неможуть розтулитися. Жаке крокує між Тома й мною, перевалюючись, кидаючи поглядто на нього, то на мене, але особливо на мене, бо за віком я міг би бути йомубатьком.Я показую йому лук і кажу літературною мовою (знаю вже, що він не розмовляємісцевою говіркою):- Де твій батько навчився орудувати цим знаряддям? Жаке невимовно щасливий, що я заговорив до нього, й від радості аж трохизаїкається. Він розмовляв якоюсь мішаною мовоют в якій я не ловлю ні відтінків,ні ритму місцевої говірки. Акцент у нього і не тутешній, і не північний. Впливбатька й школи призвів до утворення дивної суміші. Одне слово, як кажуть тут,він “чужинець”.- На півночі, - швидко відказує Жаке. - В стрілецькому товаристві. Казав, щобув там чемпіоном. - І додає: - Він сам викував вістря для стріл. Дляполювання.Я вражено дивлюся на нього.- Для полювання?! Він полював із цим? А чому не з рушницею?- Само собою зрозуміло, й з рушницею теж, - мовить Жаке, по-змовницькомупосміхаючись.Певне, він знає, що я не мисливець і що мої ліси відкриті для всіх.Я мовчу. Здається, починаю розуміти будні троглодитів. Орудування стрілоювважаю надто підступною справою. Набагато підступнішою, ніж застосуваннясильця, бо єгер може помітити сильце, а стріла влучає в одну мить і вбиваєбезшумно, не полохає дичину й не здіймає тривоги в сусідів. Вони, колипочнеться мисливський сезон, небагато вполюють у своєму лісі.Жаке, здається, відчув у моїй мовчанці осуд і з продуманою покірливістю каже,щоб обеззброїти мене, Мальвільського вельможу, який ніколи не знав голоду:- Якби він не мав лука, ми не їли б щодня м’ясо. Звісно, вони їли м’ясо щодня. Я тільки зиркнув на нього. Він добре розповнів на дичині,впольованій батьком. Але все ж одна річ мене дивує: невже можна поцілятистрілою в кролика, який біжить?- Тато, - мовить гордо Жаке, - пронизував на льоту фазана!Тепер я вже знаю, куди дівалися дядькові фазани. Щороку дядько випускав дві-трипари фазанів, але ніколи більше не бачив їх - ні їх, ні їхніх нащадків.Захоплений своєю розповіддю, Жаке додає:- Бачте, за звичайних умов він влучив би у вас першою ж стрілою.Я насуплюю брови, а Тома мовить холодно:- Нема чим хвалитися.Час перейти на серйозніший тон, і через те я суворо кажу:- Жаке, це ти оглушив нашого товариша й украв Бурку?Він червоніє, опускає велику світло-руду голову й ніяково переступає з ноги наногу.- То батько наказав мені це вчинити, - й дуже швидко веде далі: - Він наказавмені вбити вашого товариша, але я не зробив цього.- Чому?- Бо то гріх.Відповідь ця для мене несподівана, але я беру її до уваги. Допитую далі Жаке.Він підтверджує батьків план, який я розгадав: заманити нас маленькими групкамидо себе й убити всіх п’ятьох, щоб заволодіти Мальвілем. Справжнє божевілля. Після дня “Д” він міг бизаволодіти всією Францією, але йому закортіло тільки Мальвіля - ціною п’яти вбивств. Він не вбивав би, каже син, “наймитів”. І мою німкеню.- Яку німкеню?- Ту, що прогулювалася верхи в лісі.Я дивлюся на нього. Не слід недооцінювати помилкових даних нерегулярноїрозвідки. Замок і пані. Дика жакерія [6 Жакерія - селянське повстання у Франції 1358 року, яке було спрямоване проти феодалів йохопило кілька провінцій. Його придушили з немилосердною жорстокістю. Слово“жакерія” стало загальним у Франції для стихійних селянських повстань. (Примітка перекладача).]з убивством пана, а відтак зґвалтування господині замку. Пана чи панів? Бо ядізнаюся, що Тома, Колен, Пейссу, Мейссоньє і я були для батька Жаке“Мальвільськими панами”, й він часто з гнівом і ненавистю говорив про нас -нас, які ніколи його не бачили. За його наказом син шпигував за нами.Я зупиняюся, обертаюсь до Жаке й пильно дивлюся на нього:- А тобі ніколи не спадало на думку, що ти можеш попередити нас, аби запобігтивсім цим убивствам?Він стоїть переді мною, опустивши очі, заклавши руки за спину, й весь виглядйого свідчить про каяття. Я запитую себе, чи здатний він повіситися, якщо янакажу йому.- О так, - мовить Жаке, - але якби батько довідався про це, він убив би мене.Бо, звичайно, батько його був не тільки непереможний, а й усевідаючий. Ядивлюся на нього: співучасть у вбивстві, замах на одного з наших товаришів,крадіжка Бурші.- Ну, Жаке, що нам з тобою робити?Губи в нього тремтять, він ковтає слину, дивиться на мене добрими полохливимиочима й покірно мовить:- Не знаю. Мабуть, ви вб’єте мене.- Тільки цього ти й заслуговуєш, - озивається Тома, блідий від гніву.Я зиркаю на нього. Він, мабуть, потерпав за мене, коли я видирався на пагорок.А тепер вважає мене надто поблажливим.- Ні, - кажу я. - Ми тебе не вб’ємо. По-перше, тому, що вбити - це гріх, як ти сказав. Але заберемо тебе зсобою до Мальвіля й на певний час позбавимо волі.Я не дивлюся на Тома. Йому, певно, не сподобалося, що я вжив таке “клерикальне”поняття, як гріх. Однак як іще можу я розмовляти з Жаке, як не мовою, котру вінрозуміє?- Самого? - запитує Жаке.- Як це розуміти?- Ви заберете мене самого до Мальвіля? Я здивовано зводжу брови, і він додає:- В нас є ще бабуся...У мене складається враження, що Жаке почне зараз перераховувати, хто в них іщелишився, проте він замовкає.- Якщо бабуся захоче піти з нами, ми заберемо й її.Я бачу, що його ще щось турбує. Думаю, що не моя погроза, бо його обличчя, наякому можна все прочитати, дедалі сумнішае, неначе він боїться, що ми його вб’ємо. Я знов рушаю, наготувавши низку нових запитань, як раптом серед тишіспустошеної й голої ущелини, якою ми йдемо поміж почорнілих недогарків дерев наобгорілій землі, досить близько лунає кінське іржання.Воно зовсім не схоже на іржання Бурки - це тріумфальне, владне й ніжне іржанняжеребця, який кружляє навколо кобили й розпалює її.- Ви маєте коня?- Так, - відповідає Жаке.- І ви його не вихолостили?!- Ні. Батько був проти.Я зиркаю на Тома. Не вірю своїм вухам. Мене всього заполонює радість! Бодайєдиний раз хвала батькові! Я зриваюся з місця й біжу, наче дитина. Більше того,оскільки лук мені заважає, я віддаю його Жаке, який бере його без будь-якогоподиву й, роззявивши рота, біжить поряд. Звичайно, він обганяє нас на кількакроків і з кожною секундою віддаляється, тим більше, що я, засапавшись,сповільнюю біг.Ось і їхнє пристанище. Товсті почорнілі каштанові стовпи заввишки з півтораметра, обсновані двома низками колючого дроту, утворюють перед “домомтроглодита” (більше печера, ніж дім) загороду приблизно на тисячу квадратнихметрів. Посередині загороди стоїть прив’язана до обгорілого дерева моя Бурка, вся тремтить із нетерпіння, а білявагрива кокетливо розсипалася по шиї. Хто б міг подумати, що це блюзнірство, хочвоно ще не звершилося, може сповнити мене радістю! Незграбного першеронаспарувати з самицею англо-арабської породи! Настільки він негарний.Темно-сірий, майже чорний, з велетенським крупом, товстенними ногами, з шиєю,яку я не обхоплю й обома руками. По суті, своїм широким крупом він схожий намісцевих вельмож. І він кружляє навколо Бурки, незграбно гарцює, хрипло ірже йсипле іскри з очей. Гадаю, він усвідомлює, яка велика честь випала йому, й умієвідрізнити дебелу кобилу першеронської породи від моєї миловидої Бурки, якунеобхідність вижити в розквіті літ - їй ледве сповнилося три роки - примушуєскоритися йому; за нею ж бо довгий ряд породистих предків.Коди парування завершується, жеребець на якусь мить завмирає, лише ледьтремтять його задні ноги. Потім голова опускається вниз, майже торкаючисьгубами Бурчиної гриви. Він, якийсь немічний, перебуває в такому стані цілухвилину, знесилено розтуливши рота, й очі його згасають, наливаючись смутком.Зрештою він тяжко відштовхується від кобили й ступає на землю чотирма ногами.Потім здригається й нараз, підвівши голову, знову стає самим собою, починаєбігти могутнім нешвидким галопом попід огорожею, з войовничим іржанням усієюпоставою насуваючись на нас, мовби збирається розчавити. Та за якийсь метр вінраптом стрибає убік, обминає нас і, віддаляючись у глибину загороди, скосазиркає на нас хвальковитими й веселими очима. Ще довго, коли я піду звідси, вмоїх вухах лунатиме тупіт важких чотирьох копит, під якими здригалася земля. Натлі мертвого й німого пейзажу це глухе тупотіння здається мені таким жезахопливим, як і нове зародження життя.У троглодитів не один, а два будинки, розміщених поряд; перший править зажитло, а другий, мабуть, за хлів, стодолу й свинарник. Вони збудованімайстерно, з кам’яним дахом і дашком над входом до печери, а на даху - комин. Будинок дбайливообштукатурений, на першому поверсі засклені двері й вікно, на другому - двоєвікон, у яких вціліли всі шибки. На віконницях залишилися сліди бордовоїфарби.Над дашком і чвертю даху стримить скеля метрів з п’ятнадцять заввишки. Її вершина, потовщена й кругла, нависла над будинком,захищаючи його від дощу й навіть створюючи йому затишок. Але водночас цяголоваста скеля навіює жах. Здається, що її вершина ось-ось обвалиться й гепнеперед будинком. Однак, мабуть, уже тисячоліття минуло відтоді, як вона такризиковано тримає свою рівновагу. А Варвурд, оселяючись тут, мабуть,пересвідчився, що вона ще вистоїть і протягом усього його життя.Розташування будівель схоже на розташування нашого “Материнства” (тільки в наснема дашка), й саме це в день події врятувало життя троглодитам.Я не бачу більш ніяких будівель, тільки в загороді невеличкий будиночок, схожийна домашню пекарню.Відчуваю чиюсь присутність і чийсь погляд. На порозі житла стоїть огрядна жінкав чорному, досить брудному фартусі й дивиться на нас із забобонним подивом. Язапитую себе, чи це не мати мого ворога, ступаю вперед і збентежено мовлю:- Ти здогадуєшся, що сталося. Що не задля власної втіхи прийшов я сюди.Вона опускає голову, нічого не відповівши мені. Я помічаю також, що мої словаїї зовсім не засмутили. Вона низенького зросту, обличчя в неї одутле, щокиобвислі, шия брезкла й товста - підборіддя, здається, злилося з великимигрудьми, що погойдуються від найменшого руху, наче два мішки вівса на спині ввіслюка. З цього жирного обличчя з-під густого кучерявого білого волоссядивляться досить гарні чорні очі.- Як я здогадуюсь, це мусило статися, коли я бачу тебе тут, - спокійно кажевона.Ані тіні жалю й, дивна річ, місцевий акцент, навіть побудова речення.- Повір, я дуже шкодую, - кажу, - але в мене не було вибору. Або твій син, абоя.Відповідь її не менш несподівана:- Заходь, - каже вона й сходить з порога, - щось перекусиш разом з нами. - Ідодає місцевою говіркою, зітхаючи й знизуючи плечима: - Дякувати богові, він небув моїм сином.Я вражено дивлюся на неї.- Ти розмовляєш місцевою говіркою?- Та я ж із цих країв, - жваво відповідає вона місцевою говіркою і гордовипростується з виглядом, ніби каже: “Я зовсім не дикунка”. - Я народилася вЛа-Році, - провадить далі. - Ти знаєш Фальвіна з Ла-Рока?- Шевця, який приручив ворону?- Він - мій брат, - мовить жінка шанобливо. - Заходь же, хлопче, - додає вона,- почувай себе тут, як вдома.Але навіть сестрі поважного шевця з Ла-Рока я не зовсім довіряю. Беру в рукизброю, вставляю обойму і, закриваючи затвор, заганяю патрон у ствол. Відтак,замість іти попереду, штовхаю поперед себе Фальвіну, ніби з поштивості. Коли яторкаюся її спини, в мене складається враження, що моя рука застряла всмальці.У будинку нічого підозрілого. Цементна долівка, подекуди залатана, за стіниправить світло-сірий камінь печери, їх залишили такими, якими вони були, непригладили навіть нерівності на їхній поверхні. Жодного сліду вогкості. Вгорі -сволоки, на яких лежить поміст другого поверху, й оті маленькі дверцята, що вкутку, певне, ведуть туди. З фронтонного боку -вікно, засклені двері й камін. Укаміні жевріє вогонь. Під вікном - полиця З чобітьми. Я відчиняю великунезграбну шафу в стилі часів Людовіка XV, бурмочучи про людське око: “Можна?”Праворуч - білизна, ліворуч - посуд. Посеред кімнати - великий, як кажутьпарижани, “хутірський стіл”, але задля екзотики до нього вони приставляютьослони, а ми надаємо перевагу стільцям заради комфорту. Я нараховую сім м’яких стільців, але тільки чотири біля столу. Інші стоять під стіною. Переходжуна другий бік столу. Уявляю собі, що саме тут, мабуть, колись сидів батько,сідаю й собі спиною до глибини печери, поклавши карабін на коліна. Таким чином,я не випускаю з поля зору обоє дверей. Подаю знак Тома сісти праворуч, щоб вінне застував мені дверей; Жаке також покірно сідає а того боку столу, спиною довікна.Я дістаю з кишені пакунок з шинкою, що його мені дала Мену, коли ми йшли здому, а ображена Фальвіна щось вигукує й бурчить, щоб я їв з тарілки, а не зголого стола, що вона зараз підсмажить мені до шинки яєчню й щоб я погодивсявипити келих вина. Я погоджуюсь на все, крім вина, бо підозрюю, що воно звичавків. Замість вина прохаю молока, вона наливає мені його по вінця врозмальований кухоль і не перестає торохтіти: вони справді продали теля передднем події, в них стільки молока, що не знають, куди його подіти, воно їхпросто затопило; вони роблять масло, але все одно лишається ще й для свині.Однак, коли вона кладе на стіл круглий буханець і масло, мені аж очі лізуть налоба з подиву:- Хліб! У вас є хліб!- Ми завжди самі пекли хліб у “Ставку”, - каже Фальвіна. - Варвурд сіяв пшеницістільки, що її вистачало нам на цілий рік і навіть ще лишалося. Правда, пшеницюдоводилось молоти на ручних жорнах, бо в “Ставку” не було електрики, маслотакож колотили в ручній масниці. Варвурд нічого не хотів купувати.Нарізавши хліба для всіх, як це, мабуть, робив Варвурд за життя, я обмірковуюїї слова. Взагалі цей відлюдник Варвурд хотів жити в своєму закутку,користуючись власними засобами. Навіть перелюбство він чинив з дочкою.Однак, коли я натякаю на пригоду з Каті, Фельвіна червоніє.- У тому, що сталося, - мовить вона сором’язливо, - нема ніякого сумніву. Але Каті сама винна. І вона все-таки не йогодочка. Так само, як і М’єтта. Вони - діти моєї дочки Раймонди.Коли Фальвіна називає ім’я М’єтти, Жаке підводить голову по той бік столу й з острахом зиркає на неї. Але цетриває лише мить, і мене бере сумнів, чи взагалі я щось бачив.Я насилу жую хліб. Чекаю обіцяну яєчню. Та все ж смак сільського хліба, добренамащеного маслом (вони в “Ставку” солять масло не так, як це ще дехто робить унас), здається мені чудовим і навіює трохи смуток, бо нагадує попереднє життя.- А хто пече тут хліб? - запитую я, щоб висловити свою вдячність.- До останнього часу це робив Луї, - відповідає Фальвіна, зітхаючи. - А післяйого смерті - Жаке.Фальвіна гомонить і гомонить, снуючи по кімнаті, важко дихає й зітхає,торохтить безперестану й сипле десять слів там, де досить й одного. Щобпідсмажити троє яєць, їй треба мінімум півгодини, й за цей час я буду про вседобре поінформований.Фальвіна - літня жінка, і їй треба повернутися до діда-прадіда, щоб розповістимені, що її дочка Раймонда мала двох дочок, Каті й М’єтту, від першого чоловіка, а овдовівши, вийшла вдруге за Варвурда, який,овдовівши також, залишився з двома хлопчиками - Луї й Жаке.- Ти здогадуєшся, якої я думки про цей шлюб, особливо коли зважити, що мійсердешний Гастон також помер і мені довелося прийти сюди жити, так би мовити,по-дикунському - без електрики, без води, навіть газу нема, про який Варвурд нехотів і чути, варити їсти доводиться біля каміна, як колись давно. Такогохліба, що ти оце їси, в тебе нема, - веде вона далі місцевою говіркою, звівшиочі вгору, - його дуже важко жувати. За десять довгих років я небагато з’їла його у Варвурда.Слухаючи все це, я наминав шинку, яєчню й молоко, а Фальвіна, заклопотана, начекурка, так не сіла й на хвилинку за стіл біля нас, не з’їла ні шматочка, вдаючи, що стримується в їжі й після смерті Варвурда. Та хочяка вона була балакуча, проте не все мені розповіла.- Жаке, - кажу я, витираючи дядькового ножика об м’якушку останнього шматка хліба, - візьми заступ, кирку й поховай батька, Томанаглядатиме за тобою. - І додаю, клацнувши вістрям ножика й ховаючи його вкишеню: - До речі, я помітив, що на ньому непогані черевики. Буде добре, якщоти їх знімеш. Вони тобі знадобляться.Жаке, трохи згорбившись і похиливши голову на знак своєї покірливості,підводиться. Я встаю також, тримаючи карабін у руці, підходжу до Тома й шепочуйому:- Оддай мені Варвурдову рушницю. Візьми тільки свою. Хай цей хлопець ідепопереду, а коли він копатиме яму, тримайся на відстані й не спускай з ньогоочей.Жаке, скориставшись із нашої тасмної розмови, наближається до Фальвіни й щосьшепоче їй на вухо.- Жаке! - гукаю я суворим топом.Він здригається, червоніє й, не промовивши ні слова, погойдуючи величезнимируками, в супроводі Тома йде до дверей. Тільки-но вони вийшли, я обертаюся доФальвіни.- Жаке оглушив нашого товариша і вкрав у нас кобилу. Ні, Фальвіно, не захищаййого, я знаю, що він виконував Варвурдів наказ, але все-таки заслуговуєпокарання. Ми конфіскуємо його майно й заберемо Жаке до Мальвіля, де позбавимойого волі.- А що буде зі мною? - розгублено питає Фальвіна.- Тобі я даю право вибору: або йди з нами до Мальвіля, або залишайся тут. Якщозостанешся тут, я дещо тобі залишу.- Зостатися тут? - злякано вигукує вона. - А що я робитиму?Ллється потік слів; які я вислуховую уважно. Вопи мене заінтриговують, бо середних немає одного слова, якого я чекаю від неї, а саме: слова “сама”. Адже їїповинно б лякати те, що вона лишається “сама” в “Ставку”. А Фальвіна, яка такбагато торохтить, не вимовила цього слова. Я нюхав повітря, наче мисливськийсобака. Дарма. Однак ця старушенція щось від мене приховує. Я розкусив її зсамого початку. Щось або когось. Більше я не слухаю її. А оскільки мій нюхпідводить мене, роздивляюся по кімнаті, старанно вивчаю її. Навпроти раптомпомічаю дошку, прикріплену до стіни з сирої цегли сантиметрів за сорок віддолівки, а на ній цілу низку чобіт. Я перебиваю Фальвіну уривчастим голосом:- Твоя дочка Раймонда померла. Луї також. Жаке саме зараз ховає Варвурда. Катіперебралася до Ла-Рока. Так чи ні?- Та так, - відповідає спантеличена Фальвіна.Я міряю її поглядом і стьобаю своїм голосом, наче батогом:- А М’єтта?Фальвіна розтуляє рота, наче риба. Я не даю їй часу отямитися:- Так, М’єтта. Де вона?Вона кліпає повіками й відповідає ледь чутним голосом:- Вона також перебралася до Ла-Рока. Один лише бог знає, що з нею...Я перебиваю її:- До кого?- До мера.- Отже, як і Каті? Виходить, мер мав двох служниць?- Ні, я помилилася. До корчми.Я замовкаю. Опускаю очі. Дивлюся на її литки, вони дуже товсті.- В тебе болять ноги?- О так, у мене дуже хворі ноги! - відповідає вона і заспокоюється, радіючитакому поворотові. - Це все через мою біганину. Подивися, - вона піднімаєспідницю, щоб показати мені литки, - які в мене розширені жили.- Коли йде дощ, ти взуваєш чоботи?- Ніколи. Я не можу їх узути. Особливо відтоді, як захворіла на флебіт...Про свої ноги вона може розповідати без кінця. Цього разу я навіть не вдаю, щослухаю її. Підводжуся з карабіном у руці й, обернувшись спиною до Фальвіни,простую до полиці з чобітьми. На ній - три пари жовтих гумових чобіт великогорозміру - 44-го або 46-го, а поряд одна пара набагато менша, 38-го розміру, небільше, чорна, на високих підборах. Я перекидаю карабін у ліву руку, а правоюхапаю малі чоботи, обертаюся, підіймаю їх над головою й мовчки кидаю під ногиФальвіні.Вона ступає крок назад, дивиться на чоботи, що лежать на цементній долівці,наче на гадюк, готових її вкусити. Відтак підносить пухкі руки й затуляє нимиобличчя. Вся побагровіла. Не наважується й глянути на мене.- Зараз же приведи її, Фальвіно.Западає короткочасна мовчанка. Фальвіна зиркає на мене. Поволі заспокоюється.Вираз її одутлого обличчя змінюється. В чорних очах спалахує вираз потайноїзухвалості.- А може б, ти сам пішов по неї? - запитує вопа єхидно.Я не відповідаю, і Фальвінині обвислі щоки здригаються, вона всміхається,блискаючи маленькими гострими зубками. З її погляду все це цілком природно. Япереміг і вбив Варвурда. Я займаю його місце, і мені тепер належить усе. М’єтта також. Але я керуюся не стільки розумом, скільки доброчесністю, йвідмовляюся від свого права переможця.Повторюю, не підвищуючи голосу:- Я звелів тобі зараз же привести її.Усмішка щезає з її обличчя, вона опускає голову й дріботить до виходу. Плечі,стегна, товсті литки - все погойдується.Я повертаюся й сідаю біля столу обличчям до дверей. Руки мої, які я кладу надубову дошку столу, почорнілу від миття, тремтять, і я силкуюся опанувати себе.Знаю: та, що зараз з’явиться переді мною, буде дуже великою радістю і дуже великою небезпекою. Знаютакож, що ця М’єтта, яка житиме одна серед шістьох чоловіків, не рахуючи Момо, поставить переднами жахливі проблеми, і я повинен бути дуже уважним, якщо хочу, щоб життя вМальвілі й далі було мирним.- Ось і М’єтта, - мовить Фальвіна, штовхаючи її до кімнати.Коли б у мене було сто очей, то і їх не вистачило б, щоб роздивитися її.Мабуть, їй років з двадцять. І яке оманливе це ім’я - М’єтта [7 Miette - крихта (франц.).]. Від бабусі вона успадкувала чорні очі й пишне волосся, тільки смолистогокольору. Але на зріст вона вища сантиметрів на десять, плечі в неї широкі,гарно окреслені, груди високі й випуклі й захищають її, наче щит, стегнаокруглі й ноги м’язисті. О, звичайно, коли б я захотів знайти якийсь гандж, то міг би сказати,що в неї трохи великий ніс, трохи широкий рот, надто велике підборіддя. Але ні,я не збираюся цього дошукуватися, милуюся всім, навіть її незграбністю.В мене дуже тремтять руки, хоча я не бачу їх, але від цього тремтить усе моєтіло. Я ховаю руки під стіл, грудьми лягаю на краєчок столу й, занімівши,пожираю очима М’єтту. Тепер я розумію, що відчув Адам, побачивши одного ранку біля себе Єву, щевогку з гончарного круга, на якому її виліпили. Але не можна так дуже ціпенітивід захоплення, роззявляти так широко рота від несподіванки, як це роблю я. Вцій печері, в глибині якої я причаївся зі зброєю, М’єтта розливає світло й тепло, її полатана блузка сяє, поношена, подекудипосічена міллю, червона колись спідниця піднята вище колін. У неї міцні ноги,як у жіночих скульптур, виліплених Майолем, і вона широкими босими ступнямистоїть на долівці, з якої, здається, черпає силу. Чудове людське створіння, цямайбутня мати людей.Я відриваю від неї очі, випростуюся на стільці, хапаюся обома руками за краєчокстолу й кажу:- Сідай, М’єтто...Голос мій звучить хрипко. Я думаю про те, що треба говорити твердіше.М’єтта, не промовивши ні слова, сідає там, де перед цим сидів Жаке, її відділяєвід мене вся довжина стола. В неї гарні й лагідні очі. Й вона дивиться на менебез будь-якої сором’язливості, як дивляться діти на нову людину, що прийшла в їхній дім.- М’єтто, - мені подобається це ім’я, - ми забираємо з собою Жаке. Її темні очі збентежено блискають, і я негайно додаю:- Не хвилюйся, ми його не скривдимо. А якщо твоя бабуся й ти не бажаєтелишатися в “Ставку”, можете перебратися з нами до Мальвіля.- Ай справді, як нам лишатися самим у “Ставку”? - озивається Фальвіна. - Хлопчемій, як я тобі вдячна!- Мене звуть Емманюелем.- Ну, дякую, Емманюелю. Я обертаюся до М’єтти.- А ти, М’єтто, згодна?Дівчина мовчки нахиляє голову. Вона неговірка, але очі її промовляють замістьнеї. М’єтта невідривно дивиться на мене. Вона щось обмірковує й оцінює новогогосподаря. Заспокойся, М’єтто, тебе в Мальвілі чекають тільки друзі.- Звідки в тебе таке ім’я - М’єтта?- Насправді вона зветься Марі, - озивається Фальвіна. - Але вона дуже довго неросла, бо, бідолаха, народилася передчасно, в сім місяців. І Раймонда називалаїї “мов’єттою” [8 Польовий жайворонок; квола, немічна людина (франц.).]. А наша Каті, якій було тоді три рочки, вимовляла це слово “м’єтта”, і ось відтоді це ім’я прилипло до неї.Відчиняються двері, і в супроводі Тома входить Жаке. Забачивши М’єтту, Жаке зупиняється, блідне, дивиться на неї, відтак обертається до Фальвіний з гнівом вигукує:- Я ж тобі казав...- Гей, ти, ану облиш! - гримає на нього Тома, який цілком серйозно грає рольохоронця.Він ступає вперед і, вздрівши М’єтту, що її затуляв від нього Жаке, торопіє. Рука, яку він збирався покласти наплече Жаке, опускається.- Жаке, то не бабуся сказала мені, що М’єтта тут переховується. Це я сам відгадав, - озиваюся спокійно.Жаке дивиться на мене, розтуливши рота. Він ні на мить не бере мої слова підсумнів. Вірить мені. Більше того, кається, що намагався дещо приховати відмене. Я нагадую йому батька: я непогрішний і все знаю.- Ти не вважай себе більшим хитруном, ніж пани з Мальвіля! - каже йому Фальвінаглузливо.Тепер вона говорить про мене в множині. “Мій хлопче” чи “пани”? Правди тут такі не доможешся. Я дивлюся на Фальвіну. Підозрюю її в підлості. Але не хочупередчасно осуджувати. Кого не зіпсували б десять років рабства в троглодита?- Жаке, що ти шепнув бабусі, коли йшов ховати батька?Він тримає руки за спиною, голову схилив на груди, очі втупив у землю йзасоромлено каже:- Я спитав у неї, де М’єтта. Вона сказала: в стодолі. І я шепнув їй, щоб вона не казала цього панам.Я вражено зиркаю на нього.- Отже, ти збирався втекти з Мальвіля, забрати з собою М’єтту й сховатися з нею?Жаке червоніє. Тоді відказує пошепки:- Так.- І куди б ви пішли? Що їли б?- Не знаю.- А бабуся? Вона лишилася б у Мальвілі?Фальвіна, яка підвелася, коли ввійшли чоловіки (рефлекс, що виробився в неї заВарвурда), стоїть поряд з М’єттою, спершись обома руками на стіл.- Я не думав про бабусю, - відповідає Жаке, ніяковіючи.- Та невже? - вигукує приголомшена Фальвіна і заливається слізьми.Сумніваюся, що Фальвіна - плакса, але ж Жаке був, мабуть, її улюбленцем. Є відчого заплакати.М’єтта кладе свою руку на Фальвінину, підводить очі й дивиться на неї, хитаючиголовою, наче каже: “Я тебе не кинула б”. Мені хочеться почути М’єттин голос, та, з іншого боку, я розумію її, хоч вона й мовчить: її поглядпромовляє про все. Мабуть, це за Варвурда, який примушував усіх мовчати, в неївиробилася звичка вдаватися до міміки. Я веду далі:- Жаке, ти питав згоди у М’єтти щодо свого плану?М’єтта хитає головою, а Жаке засмучено дивиться на неї.- Ні, - відповідає він ледве чутно. Западає мовчанка.- М’єтто, - кажу я, - іди з нами доброхіть до Мальвіля. Бабуся також піде. Жаке,починаючи з цієї хвилини, ніхто не має права сказати: “М’єтта належить мені”. Ні ти. Ні я. Ні Тома. І ніхто в Мальвілі. Зрозумів?Він схвально киває головою.- Чому ти намагався приховати від мене, що М’єтта в “Ставку”? - питаю я далі.- Сам знаєш чому, - тихо відповідає він.- Ти боявся, що я ляжу з нею спати?- О ні, на це ти маєш право, якщо її ласка.- Тоді, що я вдамся до сили?- Так, - шепоче він.Отже, він думав не тільки про себе, а й про М’єтту. Однак я відчуваю, що мені треба бути трохи суворішим. Він обеззброює менесвоїми добрими очима. Мені пе треба піддаватися. Я повинен навчити його належноповодитися, бо він житиме з нами.- Вислухай мене, Жаке. Є одна річ, яку ти повинен зрозуміти. Це тільки в“Ставку” вбивають, ґвалтують, оглушують людей і викрадають коня в сусіди. ВМальвілі такого не роблять. Як зветься твій кінь?- Силач.- Гаразд. Зараз ти підеш і запряжеш Силача. Сьогодні ми зможемо перевезтитільки частину майна. Завтра ми повернемося знову, запрягши й Бурку в нашоговоза. Зробимо стільки ходок, скільки буде потрібно.Жаке відразу йде до дверей. Тома, здається, розгнівався, круто повертається ійде його супроводжувати.- Не турбуйся, Тома. Тепер він не втече! - кидаю я йому.Тома повертається, радий, що може знову дивитися на М’єтту. Він прикипає до неї очима. Мені здається досить безглуздою йогозакоханість, я забуваю, що кілька хвилин тому був у такому самому стані. М’єттині чарівні очі невідривно дивляться на мої, радше на мої губи, за рухомяких вона стежить, коли я розмовляю.Мені хочеться все уточнити.- М’єтто, я хочу тобі дещо сказати. В Мальвілі тебе ніхто не примусить робити те,чого ти не бажатимеш.Оскільки вона не відповідає, я питаю:- Ти зрозуміла? М’єтта мовчить.- Звичайно, вона все зрозуміла, - озивається Фальвіна. Я нетерпляче кажу:- Фальвіно, дозволь їй самій щось сказати. Фальвіна обертається до мене:- Вона не може тобі нічого відповісти. Вона німа.

VIIІ

Яке ж то було наше повернення до Мальвіля з настанням ночі! Я їхав верхи наБурці, закинувши ремінь карабіна на шию в такий спосіб, що його ствол лежав умене на грудях, М’єтта горнулася до мене ззаду, бо останньої миті дала зрозуміти своєю мімікою,що також хотіла б сісти на коня. Бурка ішла ступою, бо Силач, який, здавалося,ладен був бігти за моєю кобилою на край світу, зразу переходив на рись, занадторозгойдуючи возом, як тільки вона трохи виривалася вперед. На возі сиділиФальвіна, Шаке й Тома, а також лежала гора матраців і всякого іншого майна. Завозом плентала тільна корова: Фальвіна не хотіла залишити її в “Ставку” навітьна одну ніч. “Вона ж бо ось-ось має отелитися”, - сказала жінка.Ми поїхали плоскогір’ям, повз колишню ферму “Кюссак”, від якої зосталася тільки купа попелу, бонеможливо було пробратися возом через кам’яні мури, що перетинали невеличку рівнину, яка збігала до Рюнів. До речі, Жакезапевнив мене, що дорога через плоскогір’я хоч і довша, зате не захаращена обвугленими стовбурами дерев: він не разходив тією дорогою, коли за наказом батька підкрадався до Мальвїля шпигувати занами.Тільки-но віз, хоч і не без труднощів, виїхав на схил, що збігав до ферми“Кюссак”, й ми опинилися на битому шляху, де нас застала ніч, мені забаглосяспробувати вирватися вперед, щоб заспокоїти друзів у Мальвілі. Але коли япобачив чи, точніше, почув, що Силач кинувся бігти галопом за Буркою, а завозом заревіла корова, бо мотузок ледь не задушив її, я зупинив свою кобилу йпішов ступою. Бідна корівка довго не могла заспокоїтися. Я довідався, що вонаназивалася Маркізою, це ставило її на дворянській драбині набагато нижче віднашої Принцеси. Дядько твердив, що то під час Французької революції, колиселяни в нашій місцевості проганяли аристократів, бажаючи поглумитися з них,почали так кумедно називати своїх тварин. “Це не така вже й велика кривда, -робила висновок Мену. - Вони чинили з нами набагато гірше. Ти, Емманюелю, неповіриш, навіть за часів Иаполеона III в Ла-Році один граф повісив свого кучератільки за те, що той йому не підкорився. І що ж? Навіть на жоден день непосадили цього графа до буцегарні!”Коли я побачив здалеку освітлену смолоскипами головну башту замку, серце моєрадісно закалатало. Я відчув те саме, що відчував середньовічний вельможа, коливін переможцем повертався додому, везучи до свого замку хури трофеїв і бранців.Звичайно, я не зґвалтував М’єтту й вона не була моєю полонянкою. Навпаки, я її визволив. Але трофеї булинезвичайні і їх вистачить набагато більше, ніж на три зайві особи, які намтепер доведеться годувати: дві корови - Маркіза, яка ось-ось мала отелитися, ідруга дійна корова, що разом з бнком тимчасово залишилася на фермі “Ставок”,кнур і дві льохи (не рахуючи ковбасних виробів), удвічі чи втричі більше курей,ніж у Мену, й особливо багато зерна, бо Варвурд мав звичку сам пекти хліб. Йогоферма хоч і здавалася убогою, але їй належали родючі землі на плоскогір’ї, поряд з фермою “Кюссак”. Того вечора ми не забрали й десятої частинибагатства “Ставка”. І я розраховував, що доведеться цілісінький день завтра йпозавтра возити його двома возами, щоб переправити все до Мальвїля.Цікаво, що з відсутністю автомобіля змінився ритм життя: щоб проїхати від“Кюссака” до Мальвіля конем, нам потрібна була ціла година, а на своємуавтомобілі з кузовом “універсаль” я здолав би що відстань за десять хвилин. Іякі думки роїлися в мене в голові під час цього повільного погойдування верхина Бурці, коли я відчував її тепло й вдихав запах поту; позаду, обхопивши менеруками, сиділа М’єтта, притиснувшись обличчям до моєї потилиці, а грудьми до моєї спини. Якимщасливим робила вона мене! Як мені було приємно! Вперше після дня події я такдобре почувався, А втім, не зовсім. Думав про Варвурда, який лежав тепер уземлі. Хитрий чолов’яга! Жив тільки за своїми законами, не визнавав ніяких інших. Це ж треба булопридумати - колекціонувати самців! У місцевості, де всі вирощували тількисамиць, він на своїй маленькій фермі мав кнура, жеребця й бика.Ми наближаємося до Мальвіля, й тепер мені нелегко стримувати Бурку, яка щоразупочинає бігти риссю. Але через оту бідолашну Маркізу, яка плентае за возом,погойдуючи черевом між короткими ніжками, я стримую її. Я запитую себе, щодумає моя кобила про сьогоднішній день. Її викрали, майже зґвалтували й привелизнову до рідного дому. Тепер я знаю, чому вона пішла зі злодієм: від ньоготхнуло жеребцем. А зараз, мабуть, Любонька почула також наше наближення, бо донас долинуло далеке іржання, на яке відгукується Бурка й трохи перегодя, зподивом (“Що? Ще одна кобила?!”) лунає могутній голос Силача. Вечір, щоопускається на землю, сповнюється запахом тварин, які перегукуються між собою.То тільки ми нічого не відчуваємо. М’єтта горнеться до моєї спини. Коли Бурка починає бігти риссю, М’єтта притискається ще міцніше, ще дужче зціплює руки в мене на животі.Безперечно, вона вперше їде верхи. Цього вона не забуде. Я також. Усі тізаокруглення за моєю спиною живуть, тремтять і зігрівають мене. Я почуваю себе,мовби мене вкопали в землю, обв’язали, ув’язнили. Якби я тільки міг також заіржати замість того, щоб думати. Й не боятисямайбутнього, живучи своїм теперішнім щастям.У Мальвілі аж занадто багато горить смолоскипів. Два на головній башті й двавстромлені в бійниці надбрамної башти. В мене радісно калатає серце, коли ядивлюся на свій чудовий, такий могутній уцілілий замок. Піднімаючись крутимсхилом, який веде до нього, милуюся велетенською головною баштою, що стримитьна задньому плані у тьмяному світлі смолоскипів, і надбрамною баштою, якависочить переді мною; від неї тягнеться фортечний зубчастий мур, на якомуневдовзі, просунувши між зубців шию, з’являються якісь тіні, що їх розпізнати я ще не можу. Хтось махає смолоскипом напарапеті. І кричить:- Це ти, Емманюелю?- Це - я! І Тома! Ми повертаємося з далеких країв!Лунають вигуки. Невиразні слова. Чутно глухе рипіння двох стулок важкої дубовоїбрами. Великі завіси добре змащені, але брама все одно весело рипить. Я ступаюза браму і впізнаю смолоскипника - це Момо.- Момо, зачини браму за коровою!- Емамуель! Емамуель! - збуджено вигукує Момо.- Корова! - скрикує Мену, вдоволено сміючись. - Він привів нам корову!- Й жеребця! - вигукує Пейссу.Яким же я був героєм! Скільки слів виголошено на мою честь! Бачу, як рухаютьсятемні силуети. Поки що не впізнаю облич. Любонька в стійлі, яка тепер за кількакроків від нас, зачувши жеребця, щосили ірже, стукає копитом у двері, зчинившистрашний гармидер, а Силач і Бурка по черзі відповідають їй. Я зупиняюся перед“Материнством”, щоб Любонька побачила наших коней і заспокоїлася. Не знаю, чивона помітила їх, але замовкла. Я ж не бачу нічогісінько, бо Момо зісмолоскипом зачиняє браму, а Мену з електричним ліхтариком (вона впершекористується ним відтоді, як я його дав їй) оглядає за возом корову. Нашіоточили Бурку, й тепер я впізнаю Пейссу по білій пов’язці на голові. Хтось невисокий, мабуть, це Колен, бере мого коня за вуздечку,і я зіскакую на землю; мені зовсім не подобається таке трюкацтво, воно здаєтьсятеатральним, але я не міг вчинити інакше з М’єттою за спиною. Не встиг я торкнутися землі, як мене хапає в обійми Пейссу йбезсоромно цілує. “Облиш! Ти ж мене геть обслинив!” Сміх, веселощі, стусани,жарти. Нарешті я згадую про М’єтту. Взявши її за талію, знімаю з кобили. “Вона важкенька! - кажу я. - Ось вамМ’єтта”.Наближається Момо, розмахуючи смолоскипом, і світло смолоскипа вихоплює зтемряви М’єтту в ореолі чорного волосся. Западає мертва тиша. Всі ціпеніють. Момо також,лише смолоскип тремтить у його руці. А за кілька метрів од нас чути голос Мену,яка за возом ніжно, місцевою говіркою розмовляє з коровою: “Ой моя красуне, оймоя люба, ти тільна, ти ось-ось отелишся. І ти, бідолахо, вся мокра, вонипримусили тебе бігти в такому стані, з телям в утробі!”Оскільки друзі мовчать і далі, я вирішую відрекомендувати їх М’єтті.- Це - Пейссу. Це - Колен. Це - Мейссоньє. А це - Момо.М’єтта кожному з них подає й тисне руку. Ніхто не промовляє ні слова. Оціпеніннятриває. Тільки Момо, з доброго дива затанцювавши на місці, вигукує: “Мем’єнна! Мем’єнна!” (гадаю, що то спотворене “М’єтта!”), І, махаючи смолоскипом, він залишив нас у темряві, побіг розповістипро все матері. Та ось з’являється й сама Мену. А оскільки Момо побіг зі смолоскипом хтозна-куди,можливо, він роздивляється корову, Мену спрямовує ліхтарика на М’єтту й оглядає її з ніг до голови. Круглі плечі, повні груди, міцні стегна, м’язисті ноги - все гаразд.- Ну-ну! - мимрить вона. - Ну-ну!І більше ні слова. М’єтта поблискує очима. Друзі закам’яніли. З того, що Мену затримує світло ліхтарика на міцній М’єттиній постаті, я здогадуюсь, що вона схвально оцінює її. Принаймні за фізичнусилу - здатність народжувати, багато працювати. Про мораль Мену нічого й надумку не спаде. Крім того “Ну-ну! Ну-ну!”, нічого більше вона не каже. Мовчить.Ні пари з вуст. Я пізнаю в цьому її обережність. І її женоненависництво. Дужедобре знаю, що вона зараз думає: “Не треба, хлопці мої, щоб вам ця пазухаскаламутила голови. Жінка - це жінка. А жінок дуже мало добрих”.Не знаю, чи М’єтта зніяковіла від того, що опинилася в центрі уваги незнайомих людей, алестановище врятував Тома, який зістрибнув з воза. Я бачу, як йому бранець, що щесидить на возі, передає дві рушниці. Ось він, обвішаний зброєю, іде до нас.Його зустріли дуже добре. Не так, як мене, з несамовитою радістю. Або як М’єтту, з затамованим диханням. Але й він отримує свої стусани. Вперше бачу, щодрузі галасують навколо нього, - це ознака того, що нарешті він цілкомпорозумівся з нами. Я задоволений цим. А розчулений Тома намагається відповістина цей вияв почуттів дружнім жартом.- А ти, Емманюелю, як ся маєш? - питає Мену.Я бачу, як вона усміхається мені, задерши вгору свою голівку.- Дуже добре, - відповідаю я місцевою говіркою, - бо ти піклуєшся тільки прокорову!..Я хапаю її під лікті, піднімаю в повітря, наче пір’їну, й цілую в обидві щоки. Потім розповідаю про “Ставок”, Варвурда та йогородину. Варвурд її зовсім не дивує. Вона вже чула про нього.- Я йду, - зрештою мовить вона. - Поки ви розвантажуватимете воза, я приготуювечерю.І вона простує до будиночка, швидко дрібочучи ногами, перед нею витанцьовуєколо світла, і її постать здається ще крихітнішою, коли вона наближається дозвідного моста й підніжжя другого фортечного муру. Я вигукую:- Мену! Готуй на дев’ятьох. На возі є ще двоє!Нам вісьмом вистачило години, щоб розвантажити воза й тимчасово скласти все в“Материнстві”, за винятком матраців, які я вирішив знести до будиночка, щобоселити там трьох новачків.Доглянувши тварин і замкнувши їх, - Силача ми поставили в стійлі, в якому ятримав свого жеребця до дня події і яке він не міг розбити, ані перескочитичерез двері, щоб кинутися шукати кобил, - ми несемо матраци на другий поверхбудиночка й зразу ж спускаємося вниз; тут, у світлиці, горить вогонь, вженакритий довгий монастирський стіл, і, на наш подив, серед нього величавостоїть стара дядькова гасова лампа, яка видається нам верхом розкоші: їїрозшукав і полагодив під час нашої відсутності Колен.Але Мену зустрічає нас холодно. Оскільки я йду поперед невеликого гурту, вона,чорна й худа, обертається й гостро дивиться на мене, міцно стуливши губи йскрегочучи зубами. Новачки ніяковіють. Старожили стримано жартують.- А де ж іще двоє? - запитує вона сердито. - Оті чужинці зі “Ставка”? Ніби намсвоїх ротів бракує!Я заспокоюю її. Перераховую всі скарби, що привезу до Мальвіля, не кажучи вжепро пшеницю, з якої ми зможемо пекти хліб, про одяг для Пейс су, адже Варвурдбув його зросту. Нарешті - про допомогу. Відтак виводжу з гурту Жаке й показуюїй.Він оправляє на неї гарне враження. Мену симпатизує вродливим юнакам і взагалісильній статі. І потім усе-таки в Жаке такі плечі, такі руки! Як і з М’єттою, вона не вітається з ним за руку й не каже “добридень” (“Чужинець зі“Ставка”. Ви ж знаєте: ганчірка ніколи не стане рушником”). Вона лише здалекукиває йому головою. Своєю пихатістю Мену втерла б носа й герцогині.- А ось...Але я не встигаю відрекомендувати Фальвіну, кажіть вимовити її прізвище, боМену, помітивши її, в ту ж мить, щоб я не зміг її зупинити, вибухає місцевоюговіркою, переконана, що “чужинка” нічого не розуміє:- Ой боже мій! Та що це таке, Емманюелю? Кого ти привів на мою голову?Сімдесятирічну старушенцію (сама Мену, якщо мені не зраджує пам’ять, має сімдесят п’ять). З молодою я ще можу якось змиритися, вона тобі, гадаю, робитиме деякіпослуги! Але ця стара корова годиться хіба що для того, щоб сидіти на кухні йнатоптувати свій кендюх! І вона така стара, така зморшкувата, - з огидоюдокидає Мену, - що мене аж нудить, коли я дивлюся на неї! А весь цей жир на ній- можна сказати, горщик із смальцем, який вивернули на тацю!Фальвіна почервоніла, важко дихає, і я вже здогадуюся, що дрібні сльози градомкотяться по її щоках. Цієї сцени не бачить Мену, бо вона вдає, що не дивитьсяна Фальвіну, й звертається тільки до мене.- І до того ж ця старушенція не тутешня, вона чужинка, дикунка, як і її син!Той чоловік спокусився був на рідну дочку. А хтозна”, чи не спокушався він і насвою матір?Це звинувачення несправедливе, й воно спонукає Фальвіну запротестувати.- Але ж Варвурд не мій син! Він мій зять! - кричить вона місцевою говіркою.Мену, отетерівши, обертається й уперше дивиться на неї, як на людську істоту.- Ти розмовляєш по-нашому? - трохи зніяковівши, каже вона.Всі перезираються, а старожили регочуть.- Ну то й що? - озивається Фальвіна. - Я народилася в Ла-Році! Мабуть, ти знаєшФальвіна, який має майстерню біля замку? Я його сестра.- Ти маєш на увазі шевця Фальвіна?- Атож!- Та він же мій троюрідний брат! - вигукує Мену. Всі дивуються, як це може бути, що Мену не знала Фальвіни й ніколи навіть небачила її. Але я їй вірю.- Сподіваюсь, - каже Мену, - що мої слова тебе не образили, адже я кинула їх нев твій город.- А я й не образилася, - мовить Фальвіна.Отже, наші обидві старушенції порозуміються. На грунті здорової ієрархії. Янавіть не хочу думати про те, хто з них верховодитиме в домі.- До столу! До столу! - весело гукаю я, сідаю посередині й киваю М’єтті сісти навпроти мене. Після короткочасного вагання Тома за звичкою сідає праворуч від мене, аМейссонье - ліворуч. Момо намагається вмоститися ліворуч біля М’єтти, але цій його спробі відразу ж перешкоджає Мену, яка садовить йогоправоруч від себе. Пейссу дивиться на мене.- Ну чого очікуєш, здорованю? - кажу я, і він засоромлено сідає праворуч від М’єтти, а Колен умощується лізоруч. Оскільки Жаке й досі стоїть, я йохму киваю на місце біля Мейссонье. Залишаєтьсяєдиний прибор коло Пейссу, і я подаю знак Фальвіні. Ввічливий Пейссу час відчасу розмовлятиме з нею.Я їм дуже жадібно, але п’ю, як звичайно, стримано, тим більше, що мій день ще не скінчився й доведетьсяскликати збори після вечері, щоб обговорити деякі питання. Задоволено помічаю,що щоки в Пейссу знов налилися рум’янцем. Однак не зважуюсь запитати Пейссу в присутності Жаке, який гетьзасоромився і навіть не дивиться на нього, чи болить у нього потилиця.Безперечно, Пейссу чекав на мене, щоб я зняв йому пов’язку, але хай поносить її до завтра, бо я боюсь, щоб його рана не почала зновкровоточити. Фальвіна, засумувавши, не розтуляє рота, що, на мій погляд,дається їй нелегко, й придурюється, що їсть дуже неохоче: цим намагаєтьсясправити добре враження на Мену. Але дарма, бо Мену не дивиться на неї.Тільки М’єтта тримається цілком природно. Справді, вона стала тією точкою, на якій мизосередили всю свою увагу. Вона не ніяковіє від цього й, я сказав би, нечваниться цим. Дивиться на нас якось по-дитячому невимушено. Іноді всміхається.Вона всміхається всім нам по черзі, навіть і Момо, який здивував мене своєюохайністю, бо я забув, що сьогодні вранці ми купали його. Хоч усі мої друзівеселі, однак почувають себе трохи незручно, бо я ніяк не зважуюсь розповісти вприсутності новачків, що відбулося в “Ставку”. Новачки, хоч і мовчать,заважають нам розмовляти: здається, ті самі слова, які ми колись вимовляли, незадумуючись над ними, могли видатися тепер фальшивими. До того ж ми побачили,що вони дотримуються зовсім іншої традиції. Сідаючи за стіл, усі троєперехрестилися. Не знаю, в кого вони перейняли цей звичай - звісно, не уВарвурда! Проте це справило гарне враження на Мену, яка завжди вважала чужинцівдохристиянськими дикунами.Мейссонье, який сидів ліворуч від мене, штовхнув мене ліктем, а Тома з досадоюподивився на нас.Вони відчули себе в меншості, бо були тут єдиними переконаними атеїстами. Колені Пейссу, хоч іноді й ходили з дружинами на месу до дня події, вважали це нечоловічою справою й причащалися лише на Великдень. Щодо мене, то я ні католик,ні протестант, бо виховувався в двох різних сім’ях. Виховання в одній сім’ї завдало шкоди вихованню в іншій, і грані віри розвалилися в мені...Коли вечеря скінчилася, я посилаю Жаке затопити на другому поверсі й, коли вінповертається, підводжуся ї кажу до новачків:- Сьогодні ви всі троє спатимете на матрацах на другому поверсі. А завтравирішимо, де кого покласти.Фальвіна збентежено підводиться, вона не знає, як їй попрощатися з нами.- Ідіть, ідіть, - кажу я новачкам і роблю широкий жест. - Я проведу вас.Я підштовхую їх до дверей, і ніхто ні з новачків, ні зі старожилів, виходячи запоріг, не каже “на добраніч”. На другому поверсі я вдаю, що перевіряю, чи добрезачинені вікна й чи матраци не присунені надто близько до каміна. “На добранічвам”, - кажу я й знову роблю широкий жест руками; надто важко мені кидати М’єтту так байдуже, уникаючи навіть її очей, які, здається, прискіпливо втупилисяв мене.Я повертаюся до світлиці, де Мену, заспокоївшись, і друзі, які повсідалися білякаміна, чекають на мене. Я сідаю посередині й зразу ж, глянувши на них, доходжувисновку, що вони й досі ще думають про М’єтту, бо не можуть думати про щось інше. Йду на парі, що Пейссу перший згадаєпро неї.- Гарна дівчина, - озивається він байдужим тоном. - Але не дуже балакуча.- Вона німа.- Не може бути! - вигукує Пейссу.Всі мовчать. А оскільки мовчанка тривав надто довго, я починаю розповідати, якми провели день у “Ставку”.Дуже коротко знайомлю їх із воєнними подіями. Ще коротше зупиняюся на родиннихстосунках у племені Варвурда. Більше говорю про Жаке, його замах на Пейссу, пройого пасивну співучасть, про те, що батько тероризував сина. Закінчую тим, щопропоную покарати його - ув’язнити, хай знає, що вчинив недобре, й хай це буде йому наукою.- Як ти уявляєш собі це ув’язнення? - питає Мейссоньє.Я знизую плечима.- Сам знаєш, що ми не закуємо його в кайдани. Просто заборонимо виходити зМальвіля і за його межі. У всьому іншому він матиме ті самі права, що й кожен знас.Зі мною всі погоджуються в принципі, але ми сперечаємося з приводу тривалостіув’язнення Жаке. Пропозиції надходять різні. Найсуворішу вносить Тома: десятьроків. Найпоблажливіший Пейссу: один рік.Я пропоную п’ять років і конфіскацію всього його майна. Голосуємо. Мою пропозицію прийнято,і мені доручається завтра оголосити Жаке вирок.Відтак я переходжу до проблеми безпеки. Ми не знаємо, чи не вціліли й іншілюди, чи не блукають вони довкола з агресивними намірами. Відтепер требастерегтися. Вдень виходити тільки зі зброєю. Вночі в надбрамніи башті, крімМену й Момо, мають спати ще двоє. А чому б і ні, адже на третьому поверсінадбрамної башти є вільна кімната з каміном. Я пропоную, щоб варта складалася здвох осіб. Друзі в принципі погоджуються зі мною, але палко сперечаються протривалість вартування і черговість. За двадцять хвилин ми доходимо згоди, щоКолен і Пейссу вартуватимуть у парні числа, а Мейссоньє й Тома - в непарні.Колен пропонує, і всі погоджуються, щоб я не залишав головну башту і змігзабезпечити захист другої огорожі, коли першу захоплять зненацька.В головній башті звільниться одна кімната, якщо двоє з нас постійно спатимуть унадбрамніи башті, і я пропоную віддати М’єтті ту, що поряд з ванною на другому поверсі.При згадці про М’єтту пожвавлення згасає й западає мовчанка. Та кімната, цього не знає тількиТома, - колишній притулок “Гуртка”. А в часи “Гуртка” ми безперестанкусперечалися про те, як приємно було б мати тут якусь дівчину, котра варила бнам їсти і “вдовольняла наші пристрасті”. (Останні слова належали мені, я їхвичитав у якомусь романі, вони вражали нас, хоча ніхто точно не знав, щоозначало слово “пристрасть”).- А куди ми поселимо двох інших? - зрештою запитує Мейссоньє.- Вони хай лишаються в будиночку.Знову западає мовчанка. Всі розуміють, що становище М’єтти в Мальвілі не може прирівнюватися до становища Фальвіни чи Жаке. Але проце ніхто не каже й слова.- Гаразд, - озиваюся нарешті я, - будемо відверті щодо М’єтти. Але, звісно, за однієї умови: жодне наше слово не вийде за ці стіни.Я дивлюся на друзів. Вони схвально кивають головами. Мену байдуже втуплюється всвоє в’язання, і я звертаюся до неї:- Ти, Мену, також будеш утаємничена в це.Вона згортає своє в’язання й підводиться, міцно стуливши губи:- Я йду спати.Мену прямує до дверей. Момо ступає за нею.- Гаразд, - кажу я, - тепер поговоримо про М’єтту. В “Ставку”, поки Жаке й Тома ховали Варвурда, я міг побавитися з М’єттою й, повернувшись сюди, сказати: “М’єтта належить мені, вона моя дружина, й ніхто не має права навіть доторкнутисядо неї”.Дивлюся на друзів. Ніякої реакції, принаймні зовні.- І якщо я не вчинив цього, то не задля того, щоб це зробив хтось із вас.Інакше кажучи, М’єтта не повинна стати чиєюсь винятковою власністю. М’єтта - це не майно, яке має комусь належати. Вона належить сама собі. Визгодні?Западає тривала мовчанка. Ніхто не вимовляє жодного слова й навіть не дивитьсяна мене. Закон моногамії настільки вкорінився в них і викликає стількирефлексів, спогадів і почуттів, що вони не здатні не лише погодитися зі мною, анавіть збагнути, чому я скасовую його.- Є дві можливості, - озивається врешті Тома. - Або М’єтта обере одного з нас...Я перебиваю його:- Зразу ж кажу, що не пристану на таке, якщо навіть вона обере мене. А якщо їїобранцем буде хтось інший, я відмовлю йому в будь-якій винятковості.- Я ще не скінчив, - мовить Тома.- Будь ласка, Тома, - люб’язно кажу я. - Я перебив тебе, але говорити не заважаю.- Дуже радий, - відповідає Тома, але всім добре видно, що я трохи пригасив йогопорив, - ...Або М’єтта спатиме з усіма, й це виглядатиме аморально.- Аморально? - перепитую я. - В чому полягатиме ця аморальність?- Вона цілком очевидна, - відповідає Тома.- Зовсім ні. Я не погоджуюся з такою попівською думкою.Приписати Тома “попівську думку”! Я мимохіть утішаюся своєю невеличкоюпідлістю.- Це зовсім не попівська думка, - запально відказує він. - Ти не станешзаперечувати: жінка, яка спить з усіма, - повія.- Помиляєшся, - кажу я, - Повія - це та жінка, яка спить з чоловіками за гроші.Саме гроші роблять усе це аморальним, хіба мало жінок, які сплять з іншимичоловіками. Навіть, у Мальжаку. Й ніхто не ставиться до них з презирством.Западає тиша. Ми всі думаємо про Аделаїду. Крім Мейссоньє, який ще зовсім юнимзаручився зі своєю Матільдою, Аделаїда всім нам допомогла передчасноподорослішати. Й ми вдячні їй за це, навіть Мейссоньє, я цього певен, хоча вінтакий доброчесний з виду.Мабуть, Тома відчув, що я вдався до спогадів, бо мовчить. І я веду далі, тепермайже переконавшись, що взяв гору.- Це питання не моралі, а призвичаєння до обставин. Тома, в Індії є каста, вякій, наприклад, об’єднуються п’ять братів, щоб одружитися з однією дівчиною. Ці брати і єдина жінка створюютьсім’ю, яка виховує дітей, не дошукуючись, від кого вони. Там вдаються до цього, бокожен брат неспроможний сам утримати свою сім’ю. Їх штовхають на це злидні, а нас тепер - необхідність. М’єтта - єдина тут жінка, здатна народжувати дітей.Всі вони мовчать. Тома, який, мабуть, почуває себе побитим, більше не хочесперечатися, й інші не бажають висловлюватися. Та все ж я хочу почути їхнюдумку, тому запитально дивлюсь на них і кажу:- Ну?- Мені це не подобається, - каже Пейссу.- Що - це?- Ота твоя індійська система.- Питання ставиться не про те, що подобається, а про необхідність.- Ні, я проти того, щоб ділити одну жінку з багатьма, - наполягає Пейссу.Мовчанка.- Я згоден з Пейссу, - озивається Колен.- Я теж, - мовить Мейссоньє.- І я, - роздратовано посміхається Тома.Я дивлюсь на вогонь. Сталося щось неймовірне: я залишився сам! Мене побито!Причому вперше відтоді, як у дванадцять років я очолив, так би мовити,колективне керівництво “Гуртка”. Я почуваюся дуже ображеним. Хочу не показуватицього й, ніби нічого не трапилося, повести мову далі, перейти до порядкуденного. Та мені це не вдається. Щось здушує горло.Авжеж. Шануймо шлюб. Не порушуймо подружню вірність, навіть за згодою. Умовнамораль не вмерла. На мою думку, ця шанована система зовсім не зможе прищепитисяв общині з шести чоловіків, яким випало ділити єдину жінку. Однак не можнабрати гору над усіма. Позиція моїх товаришів здається мені максималістською йбезглуздою: краще лишитися неодруженим до кінця життя, якщо не мати власноїдружини. Правда, кожен сподівається бути обраним.Я мовчу. Хвилююсь за майбутнє. Боюся обману, ревнощів, а можливо, навітьубивства. А також, і я цього зовсім не приховую, відчуваю болісний жаль, що нескористався з нагоди в “Ставку”. Мені не дуже віддячили за те, що я контролювавсвої “пристрасті”.Після дуже неспокійної ночі на світанку наступного дня мене розбудив дзвіннадбрамної башти, що бив, наче на сполох. То був велетенський церковний дзвін,що його я купив і повісив біля входу до надбрамної башти, щоб відвідувачі йтуристи могли повідомляти про свій прихід. Проте його бамкання було надтогучне, - мені казали, що воно долинало навіть до Ла-Рока, - і я поставивелектричний дзвінок, який тепер був уже не потрібен.Я запитую себе: що ж могло скоїтися, що так гучно й довго дзвонять? Зіскакую зліжка, натягую штани, взуваю чоботи на босу ногу й, схопивши карабін, всупроводі Тома, який теж озброївся, лечу крученими сходами на перший поверх,мчу звідти через звідний міст за першу огорожу.Всі, одягнені похапцем, зібралися тут, перед “Материнством”, де Маркіза зі“Ставка” щойно народила в кутку стійла одне теля й зараз народжує друге. Момо,якому мати доручила повідомити нам цю новину, шаленіючи від захоплення, вдариву дзвін. Я картаю його. Нагадую про свою рішучу й неодноразову заборонуторкатися дзвона, відтак, обернувшись до Фальвіни, вітаю її з телятами, доречі, з двома теличками.Фальвіна дуже запишалася, ніби вона сама їх народила, й без угаву цокотить устійлі з Мену: обидві вони готові допомагати Маркізі, але дарма, бо друге теля,кругленьке, слиняве й таке ніжне, вже лежить на підлозі. Пейссу, Мейссоньє,Колен і Жаке кидають репліки. Хтось згадує, де він бачив чи чув, щоб корованародила близнят. Усі ми зіперлися на перегородку стійла, поклавши підборіддяна поруччя, М’єтта також стоїть біля нас.Вона одягнена благенько, волосся в неї розкуйовджене, ще заспана. Коли я їїпобачив, серце в мене закалатало, немов божевільне. Гаразд. Помилуймосятелятами. Вони кольору червоного дерева й не такі вже маленькі, як це можнабуло б гадати.- Дивлячись на Маркізу, - зауважує Пейссу, - ніхто не сказав би, що вонанародить двох телят.- Я бачила корів, які були набагато повніші, ніж ця, - твердить Мену. - І,дивися, ця народила двох, і обоє гарненькі. Де вона тільки їх носила?- Можеш вважати, що тобі пощастило, - звертається Пейссу до Фальвіни (не знаю,чому ми всі вшановуємо Фальвіну за корову, яка, по суті, тепер належитьМальвілго, мабуть, прагнемо вибачитися за вчорашню холодну зустріч). - Гадаю,Фальвіно, - поважно веде далі Пейссу, - що ти не захочеш продати корову, яканароджує близнят. Навпаки, ти продаси за тиждень обох телят, за яких візьмешщонайменше шістдесят тисяч франків. Не кажучи вже про те молоко, що потім тиматимеш. Це справді золота корівка. Тим більше, що вона знову може народитидвійню.- Дурню, а кому ти продаси тепер цих телят? - питає Колен.- Та це я так, - задумливо відповідає Пейссу, примруживши очі. Він, певне, мрієпро зразковий хлів з електродоїлками й коровами, які народжують тільки близнят.Він забуває дивитися на М’єтту. Справді ж, сьогодні вранці, після вчорашнього вечірнього голосування, митільки крадькома зиркаємо на неї. Кожен прагне не подати знаку передтоваришами, ніби він надто поспішає бути першим обранцем.Я перераховую: Принцеса, Маркіза й двоє новонароджених, яких ми вирішуємоназвати Графинею й Баронесою, щоб доповнити колекцію титулів. Ох, я забув: мизалишили в “Ставку” Смуглянку, хоч не таку аристократку, як інші, зате дійну йбез теляти. Отже, Мальвіль має п’ять корів, дорослого бика й бичка Принца. Останнього ми триматимемо також, боне можемо ризикувати залишатися лише з одним самцем. Щодо коней, маємо трикобили - Бурку, Любоньку, її доньку Насмішку й жеребця Силача. Не рахую свиней- їх тепер у нас багато, було б чим годувати. Коли я думаю про всіх цих тварин,мене поймає палке почуття безпеки, злегка забарвлене страхом, що поля незможуть прогодувати не тільки їх, а й нас. Цікаво, що із зникненням грошейвідпали й додаткові потреби. Наче в прадавні часи, ми думаємо про їжу, землю,поголів’я худоби й про продовження роду. Візьмемо М’єтту. Я дивлюся на. неї зовсім не так, як дивився на Біргітту. Біргітта буладля мене просто забавкою, а на М’єтту дивлюся, як на жінку, що повинна родити.Чотири дні двома возами нам довелося перевозити майно зі “Ставка” до Мальвіля.Городяни нарікають, коли їм доводиться переселятися, вони уявлення не мають,скільки речей можна нагромадити на фермі протягом життя, і всі ті речінеобхідні й здебільшого громіздкі. Я не кажу вже про тварин, фураж і зерно.Минуло чотири дні, й ми знов поїхали орати маленьку ниву в Рюнах, виробившиперед цим нові правила безпеки. Жаке орав, а ми по черзі вартували з карабіномна невеличкому пагорку, що височів на захід од Рюнів. Якби вартовий побачиводну або кілька підозрілих осіб, йому звелено було стріляти вгору й непоказуватися. Це дало б змогу Жаке втекти з конем до замку, а нам - прибігти намісце події з рушницями, тепер уже з трьома, якщо рахувати Варвурдову, до тогож ще й четвертий карабін.Зброї було дуже мало. Тоді мені спав на думку Варвурдів лук, який виявивсядосить грізною і влучною зброєю в близькому бою. Біргітта колись навчила менестріляти з лука, й, нехтуючи загальним скептицизмом, я став тренуватися надоріжці, що вела за першу огорожу. Доклавши трохи зусиль, я досяг задовільнихрезультатів, потім поволі збільшував відстань. Через кілька днів я вже влучаводнією з трьох стріл у мішень на відстані сорока метрів. Звичайно, мені щедалеко було до Вільгельма Телля й навіть до Варвурда, але загалом лук стріляєкраще, ніж мисливська рушниця, яка, починаючи з п’ятдесяти метрів, надто розсіває шріт. Мене дивувала також пробивна сила стріли,яка впивалася так глибоко в тверду мішень, що іноді доводилося висмикувати їїдвома руками.Коли друзі довідалися про це моє досягнення, в них прокинувся дух змагання, йвідтепер стрільба з лука стала для нас улюбленим дозвіллям. Мене наздогнав інавіть випередив малюк Колен, який з шістдесятиметрової відстані посилав усітри стріли в мішень і потроху почав влучати ними ближче до центру.З нас п’яти, а якщо рахувати Жаке, то шести, хоча його ми ще не залучаємо до стрільби,Колен був найнижчого зросту й найслабкіший. Ми так звикли до цього, що навіть увічі називали його “малюком”. Не думали, що він може образитися, бо Коленніколи не протестував проти такого епітету. Й, раптом побачивши, який вінрадий, що перевершив нас у стрільбі з лука, я зрозумів: він завжди страждав, щобув такого маленького зросту. Лук - і той був вищий за нього. Але коли Коленбрав його в руки, - це траплялося з ним часто, бо він став тренуватися більше,ніж ми, - то почувався королем. Ополудні, пообідавши, я бачив, як Колен сидівбіля одного з вікон великої зали й уважно вивчав теорію стрільби з лука запідручником, що його мені купила Біргітта. Одне слово, малюк Колен став нашимвеликим стрільцем з лука. Я почав його так називати, помітивши, скільки радостіприносило йому слово “великий” навіть у переносному значенні.Він умовив Мейссоньє змайструвати ще три луки. Кожен, вважав Колен, повиненмати свій лук. Я заохочував кожну його ініціативу, бо думав про ті часи, коли внас закінчаться набої й ми не матимемо з чого їх виготовити; тоді наші рушницінічого не будуть варті в світі, в якому, цілком очевидно, не зникне насильство,хоч і не буде вогнепальної зброї.Вже цілий місяць минув відтоді, як на світанку Момо вдарив у дзвін, щобповідомити, що Маркіза народила двох телят. Одного вечора, десь близько сьомої,коли я готувався зачинити свою кімнату в головній башті, щоб з біблією підпахвою спуститися вниз, Тома, який стояв уже на сходах, сказав мені: “Ти дужесхожий на святошу”. Замикаючи двері, я повернув голову до нього, щоб відповістийому, коли раптом знову пролунав дзвін, не так гучно, як тоді, але перші дваудари були могутні, а третій трохи слабший, після чого запала незвичайна тиша.Я завмер. То дзвонив не Момо. То не його “почерк”. Я знову відчинив двері,поклав біблію на стіл, схопив свій карабін і подав рушницю Тома.Ми мовчки побігли до надбрамної башти. Там нікого не було. Мену й Момо були,певне, в будиночку, мати готувала вечерю, а син крутився біля неї, сподіваючисьщось ущипнути. Залишивши Тома пильнувати за брамою, я повільно походжавпорожніми кімнатами надбрамної башти й дійшов висновку, що наші правила безпекинадто недосконалі. Перша огорожа була набагато нижча від другої, на неї легкоможна було видертися з допомогою драбини або вірьовки з гаком.Я вийшов з надбрамної башти, шепнув Тома, щоб він піднявся на фортечний мур івзяв з бійниці на мушку відвідувача чи відвідувачів. Я почекав, доки віндістався до свого місця, потім навшпиньках підкрався до потайного віконця вбрамі, легенько підняв на кілька міліметрів заслінку й обережно визирнув.Десь за метр од себе я побачив чоловіка років сорока, що сждів верхи навеликому сірому віслюкові. З-за лівого плеча визирав ствол рушниці. Чоловік бувпростоволосий, смаглявий, чорнявий, у дуже запорошеному костюмі антрацитовогокольору, й, що мене приголомшило, на шиї в нього, наче в єпіскопа, висілосрібне розп’яття. Він видався мені високим і кремезним. Обличчя в нього було дуже спокійне,я помітив, що він і бровою не повів, коли, глянувши на бійницю, побачив, щоТома взяв його на мушку.Я з брязкотом смикнув заслінку й щосили гукнув:- Що тобі тут треба?Мій грубий тон зовсім не вплинув на відвідувача. Він навіть не здригнувся,глянув на потайне віконце й статечно мовив:- Ну, насамперед я хочу побачити вас, а також переночувати в замку. Я не зможуза ніч подолати той шлях, який проїхав сьогодні.Я звернув увагу, що він висловлювався якось вишукано, старанно вимовляючи кожнеслово. Акцент у нього не зовсім був схожий на тутешній, але наближався донього.- Чи є в тебе ще якась зброя, крім рушниці?- Ні.- Краще скажи правду. Ми обшукаємо тебе, тільки-но ти переступиш поріг,- Я маю ще при собі кишенькового ножика, але не вважаю це зброєю.- Він зі стопорним візиром?- Ні.- Як тебе звати?- Фюльбер Ле-Но. Я священик.- Послухай, Фюльбере. Вийми затвор зі своєї рушниці й поклади в кишеню піджака.Він виконав мій наказ, сухо зауваживши:- Ви недовірливі.- Ми маємо на це підстави, на нас уже нападали. Зараз я тобі відчиню. Типроїдеш у браму, зупинишся метрів за десять і не злазитимеш на землю, поки ятобі не скажу.- Гаразд.Я підвів голову.- Тома, тримай його на мушці.Тома кивнув головою. Я взяв карабін у правицю, зняв запобіжника, смикнув обидвазасуви, штовхнув стулки і став чекати. Як тільки віслюк Фюльбера переступивпоріг, я хутенько зачинив браму, штурхнувши віслюка. Віслюк стрибнув убік іледь не скинув з себе господаря. В “Материнстві” заіржали коні, віслюкнастовбурчив довгі вуха. Фюльбер зупинив віслюка.- Злазь, - сказав я місцевою говіркою, - і віддай мені затвор.Він підкорився, отже, зрозумів місцеву говірку. Я поклав затвор собі в кишеню.Цього разу був майже певен, що ця моя обережність зайва.Прийшов Тома, щоб узяти за вуздечку сірого віслюка й відвести в стійло“Материнства”. За хвилину він вийшов з відром, щоб напоїти віслюка. Я очікувавна Тома, поверх нувшись до Фюльбера.- Звідки та?- З Каора.- Однак ти розумієш нашу говірку.- Я розумію не всі слова.Я з цікавістю дивився на нього. Він був не такий уже й високий, як я гадав, алеміцно збудований, з елегантною поставою.- То ти приїхав з Каора?Він усміхнувся, і я помітив, що усмішка в нього досить приємна.- Та ні, я їду з Ла-Рока. Я був у Ла-Році в момент вибуху бомби.Я здивовано глянув на нього.- Невже в Ла-Році хтось уцілів?- Авжеж, - відповів він. - І додав так само спокійно: - Двадцять чоловік.

Примітка Тома

У розділі, який ви щойно прочитали, є такий великий пропуск, що я зараз перервуЕмманюелеву розповідь, щоб доповнити його. Спершу я прочитав наступний розділ,аби пересвідчитися, чи Емманюель, як він це іноді робить, не повернувся назад,щоб бодай із запізненням розповісти про одну обставину. Та ні. Жодного слова.Можна подумати, що він забув про це.Але спершу, оскільки мова піде про М’єтту, я хочу сказати кілька слів про неї. Після Емманюелевої лірики я не хотівби розвіювати ореолу її чарівності. Однак М’єтта - звичайна сільська дівчина, яких багато. Звісно, вона дужа й кремезна, їйне бракує усіх тих округлостей, які так подобаються Емманюелеві. Колипогодитись, що М’єтта вродлива, то, мені здається, це буде перебільшенням. В моїх очах вона невродливіша за купальницю з картини Ренуара, репродукція якої висить у головахЕмманюелевого ліжка, або від Біргітти, зображеної на фотографії в позі стрільцяз лука; фотографія та стоїть на письмовому столі в нашій кімнаті.Тим більше не поділяю я Емманюелевої думки щодо М’єттиного “розуму”. М’єтта - недоношена дитина, німа з народження. Очевидно, мозок її має якусь ваду,яка заважала їй навчитися говорити, внаслідок цього її уявлення про світ дужевбоге. Я не тверджу, що М’єтта - ідіотка чи хоча б недоумкувата, бо Емманюель міг би навести багатоприкладів, коли М’єтта виявила свою дотепність у стосунках з людьми. Але запевняти, що М’єтта “вельми розумна”, як мене в цьому неодноразово переконував Емманюель, - цевже справді занадто. М’єтта, хоча й дотепна, проте вона все ж таки дуже наївна. Вона, наче дитина,сприймає дійсність тільки наполовину. Решта - мрії, фантазія, що зовсім не пов’язані з фактами.Хтось може подумати, що М’єтта мені не подобається. Навпаки, я високо ціную її. Вона великодушна, всявиліплена з доброти, в неї нема ані крихти егоїзму.Наступного дня після наради, на якій Емманюелів проект багатомужжя зазнавкраху, в Мальвілі почалося напружене чекання, бо ми запитували себе, кого обереМ’єтта. Ніхто з нас більше не зважувався дивитися на неї, щоб не подати знаку, щовін прагне здобути перевагу над іншими.Не можу сказати, що думала М’єтта про нашу несподівану стриманість. Однак зазначу, що під час нашої другоїпоїздки до “Ставка” дебелий Пейссу, найвідвертіший з усіх нас, сказав,скорившись долі, що, напевне, “вона” обере собі Емманюеля. Це він сказавКоленові, Мейссоньє й мені. Ми всі троє не без смутку погодилися з ним.Настав вечір. Після вечері Емманюель читав біблію. Тепер у нього на троєслухачів було більше, але, на мою думку, друзі слухали його не дуже уважно. Вінпритулився спиною до каміна, а М’єтта сиділа всередині півкола; тремтливе полум’я кидало на її обличчя червоний відблиск. Я згадую цей вечір, згадую своєчекання, точніше, наше чекання, згадую, як Емманюелів голос дратував мене своєюмлявістю. Не знаю, чи то денна втома, чи нервування від непевності, чи, може,вечірні сутінки так вплинули на нас, але стриманість, яка нам заважала протягомусього дня, зникла. Ми всі прикипіли очима до М’єтти, граціозної й спокійної, яка уважно слухала Емманюелеве читання. Однаквона й не намагалася вдавати, що нехтує наші погляди. Час від часу її очістрічалися з нашими, й тоді вона усміхалася нам. Щиро кажучи, всміхаласякожному з нас. Емманюель уже розповідав про її усмішку, вона в неї справді буладуже приємна, хоч М’єтта всміхалася всім нам однаково.Нарешті М’єтта неквапливо підвелася, взяла за руку Пейссу й повела його за собою.Я гадаю, Пейссу був дуже задоволений, хоча роздивитися його обличчя я не міг,бо вогонь уже догоряв і у великій залі було темнувато. Він одвернувся від нас ісховав своє обличчя. Ми, пригнічені й мовчазні, залишилися біля каміна; Мену,засвічуючи каганці, кидала образливі слівця на адресу новосельців.Наступного вечора М’єтта обрала Колена. Відтак мене. Четвертим був Мейссоньє. П’ятим - Жаке. А потім вона знову почала з Пейссу, обминувши Емманюеля. Так воноі йшло.Ні в кого не було бажання сміятися, хоч становище склалося більш ніж комедійне.Поборник багатомужжя став його жертвою, А запеклі прихильники моногаміїбезсоромно погодилися з багатомужжям.Тут не було нічого дивного: М’єтта зробила свій вибір мимоволі, не знаючи про нашу дискусію.Щодо порядку, за яким М’єтта обирала собі партнерів, то незабаром ми помітили, що він цілком відповідавнашому розташуванню за столом. І все ж для нас залишилося загадкою: чому вонане обирала Емманюеля, який так палко кохав її?Згодом з’ясувалося, що вона також покохала його і, наче дитина, нітрохи не соромлячись,виказувала це. Як тільки він заходив до світлиці, вона не спускала з ньогоочей.Тільки-но черга дійшла до мене втретє, я вирішив усе з’ясувати. Коли я спитав М’єтту, чому сьогоднішнього вечора вона не обрала Емманюеля, в неї відразузбайдужіло обличчя й вона тільки невиразно похитала головою. Це запитання яповторював у різній формі, але одержував ту саму відповідь.Тоді я змінив тактику наступу. Запитав, чи подобається їй Емманюель взагалі?Вона жваво закивала головою, закліпала повіками, уста її напіврозтулилися. Язразу ж поставив своє запитання: чому в такому разі вона обминає його? Воназнову похитала головою. Ніяких зрушень. Я підвівся, вийняв з кишені піджаканевеличкий записничок, до якого записую видачу й прийом знаряддя в коморі, йпри тьмяному світлі каганця написав на аркушику паперу великими друкованимилітерами: “Чому не Емманюеля?” Простяг записничок і олівець М’єтті. Вона поклала записничок собі на коліна, послинила олівця й стараннонаписала: “Бо”. Трохи поміркувавши, поставила ще крапку після “бо”, мабуть, длятого, щоб показати мені, що відповідь її вичерпна.Лише через три дні я зовсім випадково збагнув її мотиви або радше мотив, бо вінбув тільки один.Емманюель, суворо дотримуючись правил безпеки, вирішив зберігати в нашійкімнаті три мисливські рушниці, карабін, набої, два луки й стріли до них,щоразу замикати двері й ховати ключа на дні однієї з шухляд у коморі; про цюсхованку знали, крім нього, тільки я і Мейссоньє.Якось пополудні я вирішив перевдягтися, - Емманюель почав учити мене верховоїїзди, і я весь спітнів, - і пішов до схованки по ключа. Підійматися крученимисходами головної башти не так уже й легко було, і я, зморившись, ішов повільно,тримаючись лівою рукою за кам’яну колону, навколо якої вилися вгору сходи. Так я доплентався до третьогоповерху й зупинився на площадці, щоб звести подих, і раптом з подивом побачив увеликій порожній залі, яка вела до двох кімнат, М’єтту. Вона припала до замкової щілини в наших дверях і, здавалося, пильно дочогось прислухається. Я ж добре знав, що в кімнаті не було нікого, бо,по-перше, щойно залишив Емманюеля біля “Материнства”, а по-друге, власноручнозамкнув її півтори години тому, взявши чоботи для верхової їзди.Я підійшов до неї й вигукнув: “М’єтто, що ти тут робиш?” Вона здригнулася, випросталася, почервоніла й зляканоозирнулася, мовби збиралася тікати. Але я зразу ж кинувся до неї, схопив її зазап’ястя й мовив: “М’єтто, тут немає чого підслухати, кімната порожня!” Вона недовірливо подивиласяна мене, і тоді я дістав з кишені ключа, відчинив двері й, стискаючи зап’ястя її руки, рішуче повів до кімнати. Переступаючи поріг, М’єтта переконалася, що тут і справді немає нікого, й здивовано завмерла намісці. Відтак, не слухаючи моїх запитань, дівчина насупила брови, відчинилагардероб і, мабуть, упізнала, який одяг Емманюеля, а який мій, бо на мій незвернула уваги, а Емманюелів ніжно погладила рукою. Потім почала висуватишухляди комода, й обличчя в неї потроху яснішало. Випроставшись, воназапитально глянула на мене, а що я, вражений цим обшуком, не промовив ні слова,показала на канапку біля вікна, а відтак на мене. Я ствердно хитнув головою.Нишпорячи здивованими очима по всіх закутках, вона помітила на Емманюелевомуписьмовому столі фотографію, на якій Біргітта стріляла з лука, люто схопила їїй, витріщивши на мене очі, помахала нею мені перед обличчям. Вся її поза, виразобличчя, жести, здавалось, запитували мене: “А де німкеня?” Все з’ясувалося. На фермі “Ставок” вважали, що Біргітта й досі живе в нас. Цюпомилкову думку поділяла і М’єтта; Емманюелеву стриманість у ставленні до неї того вечора, коли вінповернувся до Мальвіля, вона витлумачила як доказ того, що серце його належитьіншій. А що вона ніде в замку не бачила Біргітти, то вважала, що Емманюельзамикав її, аби заховати від ласих очей. Той факт, що тільки Емманюелевакімната замикалася на ключ, ще більше зміцнив цю її думку. Вона пройняласяпошаною до Емманюелевого уявного кохання до Біргітти й через те ні разу необрала його.Ще того самого вечора М’єтта виправила свою помилку; ми всі полегшено зітхнули, а я, побачивши, якЕмманюель іде зі світлиці з товстою біблією в одній руці й з М’єттою, якщо можна так сказати, - в другій, відчув бурхливу радість.

ІХ

Фюльбер приніс нам дві добрих звістки. Марсель Фальвін, брат нашої Фальвіни, йКаті, старша М’єттина сестра, залишилися живі. Коленова майстерня, що на Путівці, такожуціліла.Не стільки з поваги, скільки задля того, щоб уважно роздивитися його дивнеобличчя, я посадовив гостя за стіл навпроти себе, пересадивши М’єтту й розлучивши її з Пейссу, що його дуже засмутило.У прибульця було густе чорне волосся. На скронях просвічувалась сивина, м’які кучері спадали на широке чоло, утворюючи своєрідний шолом, а чорні очіпалали любов’ю до життя й лукавістю. На жаль, трохи зміщені вбік зіниці створювали враження,що він має звичку полохливо косувати очима.Однак то був не єдиний контраст у Фюльбера. Наприклад, руки. Широкі й могутні,з вузлуватими пальцями. Роботящі руки, які, здавалося, не належали особі зтаким гарним солоденьким тоном і завченою вимовою.Під час свого першого обіду за нашим столом Фюльбер скидався на аскета йхворобливу людину. З самого початку він признався, що “завше жив бідненько”, щоніколи нічого “не потребував” і що “звик до вбогості”. Згодом він трохи піднявзавісу своєї таємниці. Його “виснажила безнадійна хвороба”, на щастя, незаразна, і він “однією ногою стояв уже в могилі”. Однак Фюльбер їв за чотирьохі без угаву гомонів гарним баритоном. Час од часу він зиркав на свою сусідку,яка сиділа ліворуч. Його цікавість подвоїлася, коли довідався, що вона німа.З розповіді Фюльбера про своє життя до дня події, - принаймні зовні він дужедовірявся нам, - випливало, що він об’їздив усю центральну й південно-західну Францію, зупиняючись то в якогосьсвященика, то в якоїсь дами, то в якихось благочестивих отців ух, і скрізь бувбажаним гостем. День “Д” захопив його в ла-рокського священика, в якого вінпрожив цілий тиждень і який на його очах віддав богові душу.Невже наш друг Фюльбер не мав ні своєї парафії, ні власної домівки? А з чоговін жив? З його слів випливало, що милосердні жінки утримували його матеріально(цього він не потребував) і засипали його подарунками, сварячись між собою занього. Мені видалося, що красень Фюльбер говорив про це не без кокетування ймилувався своїми чарами.Він був в антрацитового кольору, поношеному, однак досить чистому костюмі,сорочці з комірцем, не схожим на ті, що їх носять священики, з темно-сіроюплетеною краваткою. Особливо вражав розкішний срібний нагрудний хрест; на моюдумку, жоден священик, хіба що тільки єпіскоп, не зважився б його носити.- Якщо ти народився в Каорі, - незважаючи на його величність, я вирішив і далібути з ним на “ти”, - то, певне, вчився у вищій семінарії?- Авжеж, - відповів Фюльбер, опустивши важкі повіки на косі очі.- А в якому році ти вступив туди?- Ти мене дивуєш! - сказав Фюльбер, не підводячи очей і по-дитячомувсміхаючись. - Адже стільки відтоді минуло часу! Сам бачиш, я вже не молодий, -кокетливо додав він.- І все ж таки, - сказав я, - постарайся згадати. Як-не-як, дата вступу довищої семінарії багато важить для священика.- Твоя правда, - поважно відповів Фюльбер. - Це справді велика дата.Я мовчав, це роздратувало його, і він провадив далі:- Ну... Це, мабуть, було в п’ятдесят шостому... Так, - підтвердив він, хвилину подумавши, - в п’ятдесят шостому...- Саме так я й гадав, - радо сказав я. - Ти вступив до Каорської вищоїсемінарії разом з моїм приятелем Серрюр’є.- Справа в тому... що нас там було багато, - ледь усміхнувся Фюльбер, - і явсіх не знав.- Але такого типа, як СеррюрЧ не можна не помітити. Метр дев’яносто чотири і рудий, наче його обсмалили.- Еге ж, звичайно, тепер, коли ти мені описав його... Фюльбер явно щось замовчував і був дуже радий, коли я попросив його розповістинам про Ла-Рок.- Після вибуху бомби, - почав він сумно, - нам довелось боротися з вельмискорботним становищем.Я мимохіть звернув увагу на слово “скорботний”. Я не чув його ніколи й ні відкого, крім священиків або тих, хто їх передражнює. В них воно майже фаховийтермін.. І, незважаючи на неприємне звучання, це слово, здається, викликає вних своєрідне задоволення. Я чув, що молоді священики не вживають його. Втакому разі це краще для них. Це слово викликає в мене огиду.Він, Фюльбер, цьому “вельми скорботному становищу”, яке полягало в тому, щолюди, які вціліли, мусили поховати останки загиблих, просто радів.Оскільки він не приховав від нас жодної деталі, я, Щоб змінити тему, попросивйого розповісти нам, як живуть люди в Ла-Році.- І добре, й погано, - відповів він, похитавши головою й повівши меланхолійнимиочима навколо столу. - З духовної точки зору, добре, з матеріальної - доситьпогано. Щодо духовного життя, - провадив він далі, примруживши очі й кинувшисобі в рот чималий шматок шинки, - то мушу сказати, що я ним дуже задоволений.На месі завжди буває повно людей.Помітивши, що ми з Мейссоньє трохи здивувалися, бо в Ла-Році мерія складалася зсамих соціалістів і комуністів, він додав:- Мабуть, це вас здивує, але в Ла-Році всі ходять на месу і всі причащаються.- І чим ти це пояснюєш? - спитав з досадою Мейссоньє, насупивши брови.Він сидів ліворуч від мене, і мене вразила суворість його довгобразого обличчя.Ясна річ, те, що він тільки-но почув, боляче вразило його. Я злегка штовхнувйого ногою під столом. Моя недовіра до Фюльбера зростала з кожною хвилиною. Явже нітрохи не сумнівався в тому, що він захопив владу серед мешканців Ла-Рока,які уціліли. Це мене обурювало.- Після вибуху бомби, - провадив поважно Фюльбер і сам, здавалось, утішавсясвоїм голосом, - люди замкнулися в собі й звернулися до своєї совісті. Їхніфізичні й душевні страждання були такі великі, що вони запитали себе, чи це некара господня впала на них за їхні гріхи, за байдужість до бога, за те, що вонизабули про свої обов’язки, зокрема про релігійні обов’язки. Й потім, треба сказати, наше існування стало таким ненадшним, що миінстинктивно звертаємося до бога, щоб попросити в нього захисту.В мене виникла підозра, що Фюльбер доклав чималих зусиль до того, щобзагострити почуття провини в своїх прочан і спрямувати його в потрібномунапрямку. Тома загрозливо поворухнувся. Я боявся вибуху й запобігливо штовхнувйого ногою під столом. Я твердо вирішив будь-що не допустити сутички зФюльбером на релігійному грунті. Тим паче, що своїми оксамитовими очима,аскетичним вродливим обличчям і глибоким голосом людини, яка “однією ногоюстоїть уже в могилі” (але другою, звичайно, всіма пазурами вчепилася в землю),Фюльбер менш як за дві години підкорив трьох жінок і справив велике враження наЖаке, Пейссу й навіть на Колена.Після вечері, коли ми всі сіли біля каміна, Фюльбер знов повів мову проматеріальні труднощі Ла-Рока.Спочатку мешканці Ла-Рока оптимістично дивилися в майбутнє, бо велика крамницяз бакалійними товарами й ковбасна, розташовані поряд з Коленовою майстернею,уникли пожежі, яка в день події спустошила рівнинну частину міста. Та потімвони зрозуміли, що ці запаси скоро вичерпаються й Ла-Рок не зможе їх поповнити,бо всі ферми навколо містечка зруйновано. В замку, власники якого мешкали вПарижі і яких можна вважати мертвими, вціліло кілька свиней, бик і п’ять верхових коней, а також фураж, яким їх можна прогодувати. В Курсежаку,невеличкому селі між Ла-Роком і Мальвілем, яке теж уціліло й нараховує шістьдуш, усі корови, за винятком однієї, загинули. Ця втрата прикра ще й тому, що вЛа-Році є двоє немовлят і хвора тринадцятирічна сирота. Досі їх годувализгущеним молоком, що збереглося в крамниці, але воно теж уже вичерпується.Фюльбер замовк. Ми перезирнулися. А що ніхто не сказав і слова, я поставивнашому гостеві кілька запитань, і в такий спосіб довідався, що мешканці Ла-Роказ самого початку здогадувалися, що в Мальвілі хтось уцілів, бо його, як іЛа-Рок та Курсежак, захищала скеля. А приблизно місяць тому, коли вони почулибамкання нашого дзвона, в них ця думка тільки утвердилася. Я дізнався також, щовони мали для свого захисту десяток мисливських рушниць, “значну кількістьнабоїв” і карабіни.Коли Фюльбер знову заговорив про верхових коней, я не надав цьому особливогозначення. Цих коней я добре знав, бо сам продав їх братам Лормйо. Лормйо булипаризькі промисловці, вони за високу ціну купили вже занепалий історичнийзамок, витратили шалені гроші на його реставрацію й жили тут лише місяцьпротягом року. Впродовж цього місяця вони тільки те й робили, що розважалися зсусідами - власниками замків - і їздили верхи. Усі троє Лормйо були поганеньківершники, мало розумілися на конях. З іншого боку, я все ж таки не міг до дня“Д” відмовитися заробити у снобів грошей. Крім трьох меринів, Лормйо купили вмене ще дві білих кобили, але про них я розповім трохи пізніше.Я помітив, що Фюльбер, хоч він і був говіркий, дуже коротко відповідав на моїзапитання. Я зрозумів, що, згущаючи фарби про матеріальну скруту в Ла-Році, вінпереслідував певну мету, яку, незважаючи на свою велику самовпевненість, ненаважувався або не міг викласти. Я мовчки дивився на вогонь.- Мушу признатися, - провадив далі Фюльбер, - що я дуже стурбований долею цихдвох немовлят і нашої бідолашної сирітки. Склалося дуже скорботне становище, зякого я не бачу виходу. Не знаю, чи ми зможемо вигодувати їх без молока.Він знову трохи помовчав. Ми всі вп’ялися в нього очима, але ніхто з нас не хотів говорити.- Я знаю, - провадив далі Фюльбер гортанним голосом, - те, що я зараз у васпопрошу, видасться вам зухвалістю, але, зрештою, треба зважити на ці винятковіобставини: дари господні розподілені не однаково, й ми повинні допомагати одинодному.Я вислухав його. Все, що він сказав, була правда. Та в його словах відчувавсяфальш. У мене склалося враження, що він грав на людських почуттях, але сам їхдавно втратив.- Я прошу вас в ім’я наших сердешних немовлят. Я помітив, що у вас багато корів. Ми будемо вамщиро вдячні, якщо ви зможете одну з них відпустити нам.Запала мертва тиша.- Відпустити? - перепитав я, - Ти сказав “відпустити”? Отже, ти розглядаєш цеяк торговельну угоду.- Правду кажучи, ні, - відповів Фюльбер якось недбало. - Я не розглядаю це якторговельну угоду. Я вбачаю в цьому радше своєрідний обов’язок милосердя або обов’язок допомогти людям, яким загрожує небезпека.Ну, ось він і попередив нас. Якщо ми відмовимося, Фюльбер вважатиме насчерствими й аморальними людьми.- Тоді краще сказати не “відпустити”, а дати, - мовив я.Фюльбер киває головою, і всі ми, крім Тома, здивовано перезираємося.- А чи не було б простіше, - кажу я лагідним тоном, але не таким солоденьким,як у Фюльбера, - якби ми забрали до Мальвіля обох немовлят і сироту?- Щодо сироти, то це цілком можливо, - відповідає Фюльбер. - Мені здається, щов Ла-Році ніхто не зможе як слід піклуватися про неї. Сумно, але факт.Його вродливе аскетичне обличчя поринає в коротку задуму. Він міркує про егоїзмлюдей, і я відчуваю, що ми також не лишилися поза його увагою. Однак він незмінює теми й, зітхнувши, веде далі:- Що ж до немовлят, то, на жаль, ми не зможемо віддати їх вам. Матері незахочуть з ними розлучатися.Я підозрюю, що Фюльбер бреше, бо він не міг знати наперед, що в нас є корови йщо ми запропонуємо взяти немовлят до себе, а отже, й не міг поставити подібнезапитання матерям. А з цього випливає, що не тільки немовлята в Ла-Році хотілиб мати молоко.- У такому разі ми готові забрати до Мальвіля й матерів цих немовлят, - кажу я.Фюльбер хитає головою.- Це неможливо. В кожної з них є чоловік й інші діти. Ніхто не захоче розбиватисім’ю, - рішуче відхиляє він мою пропозицію й замовкає. Отже, він поставив переднами дилему: або ми дамо їм корову, або немовлята помруть з голоду.Западає мовчанка.- М’єтто, - озиваюсь я нарешті, - чи не могла б ти віддати на одну ніч свою кімнатуФюльберові?- Не треба, - каже Фюльбер ніяково, - я не хотів би нікого тривожити. Менівистачить і оберемка сіна в стайні.Я чемно відкидаю цей його євангельський намір.- Після такої довгої дороги, - кажу я, підводячись, - тобі треба відпочити. Ами тим часом обміркуємо твоє прохання. Відповідь ти одержиш завтра вранці.Він також підводиться, випростується на весь зріст і дивиться на нас серйознимі пильним поглядом. Я теж дивлюся на нього незворушно спокійно, а потімповільно відвертаюся.- М’єтто, - кажу я, - цієї ночі ти спатимеш у Фальвіни.Вона киває головою: мовляв, гаразд.- О котрій годині я маю завтра відправити месу? - звертається Фюльбер до всіх,крім мене.Всі перезираються. Мену пропонує о дев’ятій годині, й усі погоджуються, крім Тома й Мейссонье, які мовчать.- О дев’ятій, - поважно повторює Фюльбер. - Гаразд, хай буде о дев’ятій. З сьомої до пів на дев’яту я буду в своїй кімнаті, - слово “своїй” він вимовляв з притиском, -сповідати тих, хто захоче причаститися.Ну ось, він захопив у свої руки наші душі і тепер може йти спати,- М’єтто, - кажу я, - проведи Фюльбера до його кімнати. І поміняй простирадла.- На добраніч, - каже нам гарним баритоном Фюльбер, називаючи кожного наймення, і ступає за М’єттою, яка жваво дріботить до дверей.Малюк Колен сумно дивиться їй услід, бо сьогодні ввечері надійшла його чергабути запрошеним М’єттою [9 Зверніть увагу, як закручено і як приховано повідомляє тут читачеві Емманюельпро М’єттине багатомужжя. (Примітка Тома).], але вона не зможе тепер цього зробити. Він супроводжує її поглядом, трохизаздрячи Фюльберові. Я дивлюся на годинника: двадцять хвилин на одинадцяту.Треба буде глянути, коли М’єтта повернеться.Коли двері зачиняються, друзі полегшено зітхають.Я радий, що мені вдалося завадити Мейссоньє й Тома зчинити за столом релігійнусварку, бо вона, певне, поділила б Мальвіль на два табори й спричинила б щебільшу плутанину.Я дивлюсь на приятелів. Схожа на Горгону, Мену опустила очі, міцно стиснулагуби й в’яже біля каміна. Відтоді, як М’єтта вийшла з кімнати, в Момо немає більше об’єкта зацікавленості, він штурхає ногою напівобгоріле полінце, а мати, непідводячи очей, запитує його грубим і гнівним голосом, чи не хоче він одержатипотиличника, якщо не вгамується й попалить свої черевики. Опасиста Фальвінасидить, підперши колінами живіт, і час од часу важко зітхає. “Хто таке бачив,хто таке чув?” - ось що вона хоче сказати своїм стогоном. В’язень Жаке, якого Колен жартівливо називає “кріпаком” і який менш як за місяцьналагодив зі мною майже синівські стосунки, звичайно, теж дивиться на мене йміркує дуже просто: “Якщо Емманюель дасть корову, він матим© рацію. Якщо недасть, то тим паче не помилиться”. Добродушна, кругла й неотесана фізіономіяІїейссу виражає цілковиту розгубленість, Пейссу намагається поєднати пошану,яка зароджується в нього до Фюльбера, з осудом його ганебного прохання. Коленрозгубився не менше, тільки не подає знаку. Почуваючи себе обдуреним, вінбезперестанку дивиться на двері.Тома, навпаки, цілком впевнений, що Фюльбер - негідник. Я переконаний, саме такдумає Тома, хоч він зовсім не збагнув того блюзнірства, до якого вдавсяФюльбер, домагаючись корови. Він зважився зазіхнути на корову. На нашунайсвященнішу після бога (а можливо, ще дорожчу) істоту. Річ не тільки в тім,що для нас корова має високу ринкову ціну. Зовсім ні. Якщо ми вимагаємо грошей,коли продаємо її, то це для того, щоб виявити таким чином майже релігійнушанобу до неї.У Мейссоньє, так би мовити, подвійна огида до Фюльбера: по-перше, тому, що тойпредставляє релігію, а релігія є опіум народу, по-друге, тому, що він надтоцинічно вимагав безкоштовно віддати йому корову. Я дивлюся на Мейссоньє. Якмало він змінився з шкільних років! Те саме довгобразе худе обличчя з вузькимчолом, волосся щіточкою, надто близько посаджені сірі очі, які кліпають, коливін хвилюється. А що після дня події він не міг піти в Ла-Рок до перукаря,волосся в нього впросло пряме, настовбурчившись вгору, й обличчя ще більшевидовжилося.Відчиняються двері, й заходить М’єтта. Я дивлюсь на годинник: двадцять п’ять хвилин на одинадцяту. Минуло п’ять хвилин. Судячи з Коленової усмішки, в нього відлягло від серця. Якщо нашвеликий стрілець з лука не може сьогодні ввечері втішатися М’єттипою присутністю, то принаймні її ніхто в нього не відбере.Тепер ми всі в зборі. Досі ми ні разу не проводили засідань за участю трьохжінок, Момо й Жаке. Ми демократизуємося, треба буде сказати про це Тома.- Коли я побачив, що до нас прийшов попик, - починає Мейссоньє, у гнівізмішуючії літературну мову з місцевою говіркою, - то зразу здогадався, що вінприйшов не по наші витрішки. Але таке мені не спало б навіть на думку. Це нежарт, - каже він обурено, переконаний, що ніякі слова не здатні передати всюсерйозність цього факту. Повторює кілька разів підряд: - Це не жарт! - і ляскаєдолонею себе по коліні. Відтак обурено веде далі: - Він сидів тутспокійнісінько, наче сам господь, і просив у тебе корову, ніби то не корова, асірник, щоб запалити люльку! Корова, яку ти годував з маленького теляти, ходивбіля неї, а взимку, коли замерзав у дворі кран, носив воду з кухні до хліва,щоб її напоїти. А скільки тобі коштував ветеринар, не кажучи вже про ліки?Скільки клопоту ти мав із соломою і сіном, якого дедалі меншає в твоїй стодолі,й ти не знаєш, як звести кінці з кінцями? А він прийшов прочитати тобі кількамолитов і забрати корову! Чи не повернулося до нас середньовіччя? Чи не клір цеприйшов домагатися своєї десятини? А чому не оброку й панщини, як це булоколись?Ця промова справила враження навіть на побожних. Однак я мовчу. Очікую. Я нехочу вдруге схибити.- Все-таки там двоє немовлят, - озивається Колен.- Справді, - каже Тома, - чому б нам не забрати їх до Мальвіля? Мені щось невіриться, щоб матері не погодились розлучитись з дітьми, коли йдеться проврятування їх від голодної смерті.Непогано. Тома стриманий і розсудливий, можливо, лише трохи занадто абстрактновисловлюється, щоб когось у чомусь переконувати.Мейссоньє знизує плечима й гнівно мовить:- Фюльбер сказав нам усе, що хотів!Мені здається, що Мейссоньє зайшов надто далеко в цих своїх словах. Западаєтривала мовчанка. І я навіть не намагаюся порушити її.- Виходить, справи погані, - озивається нарешті Мену, поклавши в’язання на коліна й розгладжуючи його долонею. - У Ла-Році вціліло двадцятьчоловік, і на всіх лише один бик та п’ятеро коней, з яких їм нема ніякої користі.- Поставмо себе на їхнє місце, - озивається Фальвіна, і ми всі вражено дивимосьна неї, бо за цей місяць, відколи вона тут, Мену так безжалісно цькувала її, щовона боялася й рота розтулити. Підбадьорена нашою увагою, Фальвіна глибокозітхає й додає: - Якщо в Мальвілі є три корови на десять душ, а в Ла-Роціжодної на двадцять, то це цілком природно може викликати заздрість.- Ти кажеш те саме, що сказала я, - дошкульно зауважує Мену, але я стаю на бікФальвіни.- Твої слова цілком справедливі, Фальвіно.Вона дивиться на кожного з нас і задоволено всміхається.- У нас уже були вкрали коня, - каже Пейссу, не маючи ніякого наміру когосьобразити, але, побачивши, як сердешний Жаке засовався на стільці, додає: - Точому б комусь не вкрасти в нас і корову з пасовиська?- Тільки одну? - запитую я. - А чому не всі три? В Ла-Році є п’ятеро коней, на них сяде п’ять вершників, вони приїдуть, зв’яжуть наших вартових, І прощавайте, корівки!- Ми озброєні, - заперечує Колен.- Вони також. І краще, ніж ми. В нас чотири рушниці. А Ла-Рок має їх аж десять.І, як сказав Фюльбер, “значну кількість набоїв”. Куди нам до них.Усі мовчать. Ми зі страхом думаємо, що між Ла-Роком і нами може виникнутивійна.- Я не можу такого подумати про ла-рокців, - каже Мену, хитаючи головою. - Вонидуже порядні.Я показую на трьох новачків.- Порядні? А ці хіба не порядні? Однак ти сама все добре бачила. - І додаю: -Вистачить однієї ложки дьогтю, щоб зіпсувати цілу бочку меду.- Твоя правда, - каже Фальвіна, радіючи, що має нагоду підтримати мене йводночас без будь-якого ризику заперечити Мену.Але Мену теж погоджується з моєю думкою. Потім погоджуються Колен і Пейссу.- Ти маєш рацію, Емманюелю, - каже в свою чергу Мейссоньє, зводячи очі до неба,й показує пальцем на головну башту, щоб усі зрозуміли, про що він каже.Повторює місцевою говіркою: - Вистачить ложки дьогтю, щоб зіпсувати бочкумеду.Тома нахиляється до Мейссоньє, перекладає собі ці слова на літературну мову йтеж схвалює їх. Авторитет тисячолітніх стереотипів! Моє прислів’я схвалене одноголосно. З ним погоджуються прихильники і супротивники Фюльбера.Тільки кожен по-своєму уявляє цю ложку дьогтю. Одні бачать її цілком виразно,інші - розпливчасто.Домігшись успіху, я більше не кажу ні слова. В розмову вступають усі, воназатягується, але я не хочу нікому заважати. В голосах, позах, нервовостіприсутніх відчуваю втому. Тим краще, якщо вони швидко зморяться.Після тривалої мовчанки озивається Колен:- Ну, а що ти, Емманюелю, думаєш із цього приводу?- О, я приєднуюся до загальної думки, - відповідаю я.Вони вражено дивляться на мене. Моя скромність збентежила їх. Тільки в очахТома я помічаю іронію. Але Тома мовчатиме. Він досяг успіху. Виграв своєюрозсудливістю.Я мовчу. Як я і сподівався, друзі наполягають.- І все ж таки, Емманюелю, - каже Пейссу, - у тебе є своя думка?- Звичайно, - відповідаю я, - у мене є своя думка. Передусім вона зводиться дотого, що нас шантажують цими немовлятами. (Оце безособове “шантажують”, звісно,є ложкою дьогтю, хоч воно й невизначене). Бо, розумієш, Мену, - і тут япереходжу на місцеву говірку, - коли б твій Момо був зараз маленький і ти немала б ні краплини молока, скажи, чи відмовилася б ти віддати його до людей, уяких воно є? І чи зажадала б з таким зухвальством: Дайте мені не молока дляМомо, а корову?Я висловив ту саму думку, яку кілька хвилин тому ми почули від Тома. Алеконкретніше. Квіти ті самі, але букет вийшов інший.- Гаразд, коли ми поїдемо до Ла-Рока, спитаємо в матерів, у чому справа, - ведуя далі. - У нас є три корови, а в Ла-Році нема жодної. І саме через це їхможуть підбурити проти нас. Зрозумійте, що це може для нас погано скінчитися,коли зважити, що в Ла-Році людей більше й що вони краще озброєні.Западає тиша.- Отже, Емманюелю, - озивається Пейссу, вкрай розгубившись, - ти вважаєш, що їмслід дати корову?- Дзуськи! - вигукую я. - Ніколи в світі. Тим паче віддати просто так. Ми небудемо, як сказав Мейссоньє, платити їм десятину! Ніби це наш борг перед ними!Ніби місто має право жити за рахунок села! Ще тільки цього бракувало! Та ніхтов Ла-Році не поважатиме нас, якщо ми будемо такими дурнями й віддамо їмкорову.В очах у всіх палає обурення. Цілковита одностайність як серед прихильниківФюльбера, так і серед його супротивників. Я відчуваю під ногами міцний грунт ірішуче йду вперед.- На мою думку, треба, щоб вони заплатили нам за корову. І якнайдорожче! Тимпаче, що ми зовсім не збиралися її продавати.Я роблю паузу й зухвало підморгую, мовляв, я не ликом шитий і сам можу когоськруг пальця обвести. Кажу, роблячи наголос на кожному слові:- За свою корову ми зажадаємо в них пару коней, три рушпиці й п’ятсот набоїв.Тиша. Всі жваво перезираються. Успіх мій, як я і сподівався, невеликий.- Щодо рушниць, то я тебе цілком розумію, - каже Колен. - Рушниць у них десять,ми заберемо три, їм залишиться тільки сім, ми також матимемо сім, і арсенал нашвирівняється. І щодо набоїв я згоден з тобою - їх у нас мало.Знову западає тиша. Я дивлюся на них і бачу, що вони не можуть збагнути, навіщонам вимінювати коней. Я почуваю себе стомленим, але зловживаю їхнім терпінням іведу далі:- Ви, мабуть, думаєте, що коней нам уже досить, що в нас є Силач, Бурка,Любонька, не кажучи про Насмішку. Ви, мабуть, також думаєте, що коні не даютьмолока. Все це так. Але спробуйте трохи глибше вникнути в становище, якесклалося з кіньми в Мальвілі. Насмішку поки що запрягати не можна, Любонькутакож. Залишаються Силач і Бурка. На мою думку, двох коней для шестипрацездатних чоловіків обмаль. Запам’ятайте одну річ, - я нахиляюся вперед і кажу з притиском: - Рано чи пізно всімдоведеться навчитись їздити взрхи. Всім! І скажу чому: до дня події коженсільський юнак і навіть .дівчина, які не вміли водити автомобіль, булинещасними людьми. А тепер нещасним буде той, хто не вмітиме їздити верхи й нематиме коня. Тепер кінь заміняє мотоцикл, машину, трактор і бронеавтомобіль.Тепер без коня ти нічого не вартий. Одне слово, ти - піхотинець..Я не знаю, чи переконав Мену й Фальвіну. Але чоловіків переконав напевне.Голосуємо. Навіть жінки “за”. Я підводжуся і в загальному галасі наближаюся доМейссоньє та Тома. Пошепки кажу їм, що хотів би поговорити з ними в своїйкімнаті. Вони згідно кивають. Я прошу всіх замовкнути й кажу:- Я маю намір побувати завтра на месі й причаститися, якщо, звичайно, Фюльберпогодиться на це, бо сповідатись не збираюся.Всі приголомшено дивляться на мене. Мої слова викликають гнів у одних (але вонистримуються, бо зараз ще мають зустрітися зі мною) й радість у інших. Надто вМену. В неї є на це своя причина: вона страшенно розсердилася перед днем подіїна мальжакського священика, бо той не захотів причастити Момо, який не мігвисповідатися. І тепер вона сподівається, що коли Фюльбер погодиться причаститимене без сповіді, то її син теж зможе скористатися з цієї нагоди.Я веду далі:- Ті, хто сповідатиметься, зроблять дуже добре, якщо будуть обережні, коли їмставитимуть нескромні запитання про Мальвіль.Усі мовчать.- Які запитання? - раптом перепитує Жаке, злякавшись, що зможе піддатисявпливові Фюльбера й сказати зайве.- Ну, скажімо, про зброю, а також про запаси вина, хліба й ковбасних виробів.- А що я маю йому відповісти, коли він поставить мені подібні запитання? -питає Жаке, зовсім розгубившись.- Скажеш так: “Я... я не знаю. Запитайте Емманюеля”.- Слухай сюди, Жаке, - озивається дебелий Пейссу, на обличчі в якого з’являється посмішка, й кладе руку на міцне плече Жаке. (Вони дуже добрерозуміються між собою відтоді, як один оглушив другого). - Щоб бути впевненим,що ти не помилишся, відповідатимеш ось так. Наприклад, Фюльбер запитає тебе:“Сину мій, чи согрішив ти плоттю своєю?” А ти відповідай: “Ох, я... я не знаю.Запитайте Емманюеля”.Ми всі сміємося. Сміємося разом з Пейссу, бо він теж задоволений своїм жартом,сміємося з Жаке, який теж сміється разом з нами. Усе-таки в Мальвілі зовсімінша атмосфера, ніж у “Ставку”.Трохи перегодя Тома й Мейссоньє сердито докоряють мені в моїй кімнаті, що явступаю в гру з Фюльбером (о жах, навіть збираюся причаститися!). Замість тоготщоб прогнати геть цього самозваного попа. Я пояснюю їм свою позицію: мовляв,боюся збройного конфлікту з Ла-Роком. І не хочу дати Фюльберові ані найменшогоприводу, щоб підбурити проти нас Ла-Рок. Я погодився віддати йому корову, маючина меті лише одне: ослабити його військову могутність. Через те я такожприєднуюся до більшості в питанні релігії. Це - компроміс. “А ти, Мейссоньє,повинен знати, що таке компроміс. Твоя партія не раз вдавалася до нього.(Мейссоньє кліпає очима). Щодо Фюльбера, то я майже певен, що він не священик.Рудого семінариста з прізвищем Серрюр’є я вигадав, але Фюльбер, як бачите, “згадав” його! Одне слово, це якийсьсамозванець, авантюрист. І це дуже небезпечно. Якщо ви будете розсудливі, ти йТома, то підете на месу. Це буде не справжня меса, бо Фюльбер не священик, іпричастя також не буде справжнім, оскільки воно не освячене”.Раптом хтось шкребеться в двері. Не стукає, а шкребеться. Я завмираю, дивлюсьна Тома й Мейссоньє, відтак на годинника. Перша година. Звук цей повторюється.Я беру карабін з піраміди, що її поставив Мейссоньє під стіною навпроти моголіжка, киваю Мейссоньє й Тома, щоб і вони теж озброїлися, натискаю на ручку йзлегка прочиняю двері. За порогом стоїть М’єтта.Вона всміхається Тома, якого сподівалася застати тут, а потім - Мейссоньє,присутність якого дивує її, і зразу ж мімікою й жестами звертається до мене. Цене має нічого спільного з мовою глухонімих, якої вона ніколи не вивчала і яку,до речі, я не зрозумів би. Вона розповідає мені дивовижні речі. Коли післявечері зона вела Фюльбера до своєї кімнати, він попросив її прийти до нього,коли всі заснуть. Вона здогадується, чого він од неї хотів (тут М’єтта робить непристойний жест, який неможливо описати). Побачивши світло в моїйкімнаті, вона піднялася сюди, щоб запитати в мене дозволу.- Я не заперечую, - зрештою кажу я, - Ти, М’єтто, можеш чинити так, як тобі хочеться. Тебе ніхто не примушує йти чи не йтитуди.“Гаразд, я піду, - чемно промовляє її міміка. - Але без ніякого бажання”.- Він тобі не подобається?М’єтта скошує очі й схрещує на грудях руки, зображуючи Фюльбера, потім кладедолоню собі на серце й урешті вказівним пальцем правої руки енергійно махає всебе перед носом. Відтак виходить і причиняє за собою двері. Ми всі троєрозгублено стоїмо перед зачиненими дверима.- Ну, це вже занадто, - озивається Тома.- Ти міг би їй заборонити, - понуро мовить Мейссоньє, насупивши брови.Я знизую плечима.- Навіщо? Ти ж знаєш наш принцип - ні в чому не зв’язувати її.Я дивлюся на них. Вони сердиті й ображені, наче зраджені чоловіки.- Який негідник! - вигукує Мейссоньє, а що літературна мова здається йому незовсім влучною, він повторює ці слова діалектом.Тома цілком підтримує його.- В усякому разі, - погрозливо мовить Мейссоньє, - завтра я розповім Коленові йПейссу, як Фюльбер провів у нас ніч.- Ти цього не зробиш! - злякано вигукую я.- А це чому? - дивується Мейссоньє. - По-твоєму, вони не мають права про цезнати?Звичайно, вони мають право знати, що їх обманули. Особливо Колен, якогообдурили двічі.- Я розповім і Жаке, - додає Мейссоньє, стискаючи кулаки. - “Кріпак” має тісамі права, що й ми.Я намагаюсь відвернути лихо.- Коленові можеш розповісти, - кажу я, - але Пейссу ні в якому разі. Абозачекай, поки Фюльбер поїде звідси. Ти ж знаєш Пейссу: він може перегризти йомугорло!- Й це буде цілком справедливо! - озивається Тома, зціпивши зуби.Жодного слова про М’єтту, навпаки, впевненість у тому, що шахрай Фюльбер зловжив гостинністюбідолашної дівчини. Я переконаний, що вони радо привітали б мого пропозиціюрозбудити зараз Колена, Пейссу й Жаке, гуртом виламати двері до Фюльберовоїкімнати й вигнати його звідси під три чорти. Уявивши собі шістьох обдуренихчоловіків, які вдираються до Фюльбера й лупцюють коханця своєї дружини, яголосно сміюся.- Тут нема нічого смішного, - сердито бурчить Мейссоньє.- Іди спати, Мейссоньє, - кажу я. - Минулого не повернеш.- Мене обурює те, що він вирішив скористатися з каліцтва М’єтти, - мовить Мейссоньє, - Він подумав: вона німа, отже, нікому не розповість.Як же я піду вранці на месу, - додає він, підвищивши голос, - як слухатиму всіоті дурниці про гріх, знаючи про те, що сталося! Ну що ж, я йду спати, - додаєвін, знизавши плечима, й виходить.Роздягаючись, я й далі суплю обличчя, щоб Тома мовчав. Я не роблю з цьогодрами. Передусім Фюльбер не священик. А, до речі, хіба священикові не можнакохатися? А те, що він, лисий дідько, вирішив кохатися нишком, - його нещастя.Я зовсім не серджуся на Фюльбера за те, що він викрав у нас М’єтту на цілісіньку ніч. Завтра я використаю цей інцидент проти нього. Він, яцього певен, - лиха й жорстока людина, яка не зичить добра Мальвілю й протиякої я згуртую своїх друзів.Загасивши каганець, я лягаю. Проте, як і сподівався, довго не можу заснути.Тома теж ніяк не засне. Чую, як він перевертається на канапі з боку на бік. Вінробить спробу заговорити зі мною, але я різко уриваю його. Якщо я не можузаснути, то принаймні хочу помовчати.