Мальвіль

XVI

- Ти певен?В сутінках мені видно, як він знизує плечима.- Я зразу ж упізнав його з опису Ерве. А також по ході. Він гадав, що поблизунемає нікого, й не грав під жінку.Тома замовк, ковтає слину.- А далі?- Я перечекав, коли він пройде повз мене, потім підвівся, сперся он на тедерево й тихо сказав: “Бебелю!”Вій обернувся так рвучко, мовби його схопив за литку собака, й шурхнув рукою всвій клунок. Я сказав: “Руки на потилицю, Бебелю!” І тоді він метнув у мененожа.- Ти вчасно відхилився?- Не знаю. Не знаю, чи це я вчасно відхилився, а чи Бебелю завадило дерево. Бовін, мабуть, учився кидати ножа в дерево. В усякому разі, ніж уп’явся в дерево за кілька сантиметрів од моїх грудей. І тоді я вистрелив. Ось цейніж.Я зважую на руці ножа й задираю ногою спідницю на Бебелі аж до плавок. Потімнахиляюсь і в сутінках розглядаю його обличчя. Воно досить гарне, лукаве, зправильними рисами, облямоване довгим білявим волоссям. Справді можна прийнятийого за жінку. “Що ж, Бебелю, ти нарешті розв’язав свої проблеми. Ми поховаємо тебе як жінку”.- Вільмен хотів зробити з нами те саме, що він зробив з Ла-Роком, - озиваєтьсяТома.Я киваю головою.- Але його нема в наших краях. Інакше він був би вже тут.Та все ж нам краще не засиджуватись. Я тягну Тома до Мальвіля й вартувати нафортечному мурі виставляю Жаке.По якомусь часі ми всі збираємося на кухні надбрамної башти. Тіснимося навколостолу при яскравому світлі гасової лампи, яку принесла Фальвіна з будиночка.Мовчки перезираємось. Рушниці стоять під стінкою в нас за спиною, й кишенінаших джинсів та фуфайок набиті патронами. Патронташів у нас є тільки два, й їхми віддали М’єтті та Каті.Вечеря проста: пиріг, масло, шинка й на вибір молоко або вино.Тома знов починає розповідати, його всі слухають з неослабною увагою, а Каті -з явною симпатією, що завдає мені гіркоти.Коли Тома закінчує, всі висловлюють думку, що Вільмен і його ватага в околиціМальвіля не були. Бо, почувши постріл і знаючи, що Бебель не взяв з собоюрушниці, вони б напали на Тома. Місія Бебеля полягала не в тому, щоб перерізатигорло вартовому й відчинити браму, як це зробили в Ла-Році. Він ішов у звичайнурозвідку. Як ті, що приходили сьогодні вранці.Розмова вривається. Западає тривала мовчанка.По вечері слово беру я:- Якщо ви згодні, я запричащу вас, коли будете вільні.Всі схвально кивають головами, за винятком Тома й Мейссоньє. Поки жінкиприбирають зі столу, Пейссу тягне мене в двір.- Я хотів би перед тобою висповідатися, - шепоче він.- Зараз?- Еге ж.Я піднімаю руки.- Бідолашний мій Пейссу, таж усі твої гріхи я знаю напам’ять!- З’явився ще один, - відказує він. - Тяжкий. Западає мовчанка. Шкода, що надворі темно і я не можу розгледіти його обличчя.- Тяжкий, кажеш? - перепитую я.- Дуже, - відповідає Пейссу,Ми мовчимо. Поволі простуємо в темряві до “Материнства”.- Каті?- Так.- Подумки?- Авжеж! - зітхає Пейссу.Ми заходимо до “Материнства”, й Бурка, яка не бачить, але чує мене, ніжнофоркає. Я наближаюся й навпомацки шукаю голову кобили, щоб її погладити.- Каті з тобою ніжна?- Так.- І цілує тебе!- Еге ж, і то часто.- Як вона тебе цілує?- Палко, - відповідає Пейссу.- Обвиває руками твою шию й обсипає поцілунками?- Звідки ти знаєш? - дивується Пейссу.- І водночас пригортається до тебе?- Вона не просто пригортається! Вона вся аж тремтить! - відказує Пейссу.У цю хвилину я раптом згадую Фюльбера й починаю думати про те, що вчинив бивін, якби опинився на моєму місці. По суті, це непогана ідея: думати, що вчинивби за подібних обставин Фюльбер, і зробити навпаки.- Знаєш, ти не сам, - кажу я.- Що, - дивується Пейссу, - і ти теж?- Так.Що одне невеличке зусилля. Ідімо до кінця в антифюльберизмі.- А в мене, - мовлю я, - набагато гірше.Я розповідаю йому про свій пообідній відпочинок. Стою, спершись спиною нанизеньку перегородку стійла, й Бурка кладе мені на плече голову. Я гладжу рукоюїй морду. Бурка легенько хапає мене губами за шию, але пе кусає.- Ти прийшов сповідатися до мене, а я, бачиш, сповідаюся тут перед тобою.- Але я не можу відпустити тобі гріхи, - каже Пейссу.- Це не так важливо. Важливо розповісти товаришеві про те, що тебе діучить, ібути готовим до спокути, - швидко відповідаю я.Западає мовчанка.- Я тебе не засуджую, - мовить Пейссу. - На твоєму місці я вчинив би так само.- Ну що ж, - кажу я, - ось ти й висповідався. І я також.Я нічого не кажу йому про те, що незабаром він опиниться “на моєму місці”. Цядумка викликає в мене ревнощі. Що ж, я спробую стати над цим почуттям, як Тома.Рано чи пізно кожному з нас треба перебороти в собі це почуття власності, якщоми хочемо жити в Мальвілі у злагоді.- Ти ба! - дивується Пейссу. - Каті й ти! Я в це не повірив би, я гадав, що титільки з Евеліною. - Я мовчу, й він веде далі: - Я зовсім ні на що не натякаю.- І правильно робиш.- На мою думку, це скорше схоже на взаємини батька з дочкою, - провадитьПейссу.- Ти не помиляєшся, - сухо відповідаю я.Пейссу мовчить, злякавшись, що бовкнув зайве. Я беру його за лікоть.- Ходімо, - кажу я. - Нас, мабуть, чекають.Я добре розумію: Пейссу волів би, щоб гріхи йому відпустили за всіма правилами,а в мене це виходить дуже незграбно.Зі столу вже прибрали посуд, змели крихти хліба й витерли. Його темна горіховаповерхня аж вилискує. Переді мною велика, наповнена вином склянка. А на тарілцішматочки хліба. Я мимохіть лічу їх. Шматочків дванадцять. Мепу врахувала їїМомо.Стіл тут набагато менший, ніж у будиночку. Ніхто не каже й слова. Ми сіли дужещільно, торкаємось один одного ліктями. Помилка Мену кожному з нас нагадала,що, можливо, завтра під час вечері доведеться забрати зі столу чийсь прибор. Цядумка неприємна. І не так думка про саму смерть, як про те, що хтось із нас несидітиме більше серед друзів.Перш ніж почати причастя, я виголошую коротеньку промову.- На мою думку, - кажу я, - суть того, що ми робимо в Мальвілі, полягає в тому,що ми докладаємо всіх зусиль, аби вижити, вирощуючи хліб і вигодовуючи тварин,тобто не за будь-яку ціну, а чесною працею. На противагу нам, такі люди, якВільмен та Бебель, не хочуть працювати. Для досягнення тієї самої мети вони негребують ніякими засобами - грабують, убивають... Але яткщо людству судилосяіснувати далі, то воно існуватиме тільки завдяки таким осередкам, як наш, щонасамперед прагне збудувати суспільство на засадах добра й справедливості. Такітипи, як Вільмен та Бебель, - паразити й хижі звірі. І їх треба знищувати.Однак хоч наше діло й справедливе, це не означає, що ми неодмінно переможемо. Інавіть якби я сказав, що “молю бога, щоб він допоміг нам”, це все одно неозначає, що ми переможемо.Такі слова, сказані мальвільським абатом, можуть декого здивувати. Але я добрезнаю, навіщо сказав їх, і веду далі:- Щоб перемогти, окрім усього іншого, потрібна хитрість. А також фантазія. Виобрали мене своїм командиром на випадок небезпеки; це не звільняє вас від того,щоб самим думати. Отож закликаю кожного внести свою частку в організаціювідсічі нашому смертельному ворогові... Ви знаєте приказку: гуртом легше йбатька бити. - Спершу я мовлю її місцевою говіркою, а потім повторююлітературною мовою для Тома. - З цього погляду ми в Мальвілі маємо багатошансів на перемогу. Гадаю, не помилюсь, коли скажу, що ми так здружилися, щоніхто з нас не бажав би лишитися серед живих, якщо б інші загинули. І я молюбога, щоб після перемоги всі ми, живі й здорові, зібралися в Мальвілі.Я освячую хліб і вино. Склянка, яку я трохи надпив, разом з тарілкою йде поколу. Це відбувається в глибокій тиші. Мені здається, що моє палке почуттяпередалося й друзям. Я бачу це в їхніх збуджених поглядах, трохи врочистихжестах. У своєму виступі я наголосив на майбутньому людини, щоб такі переконаніатеїсти, як Мейссонье та Тома, могли поділити спільну надію. А втім, не обов’язково вірити в бога, щоб перейнятись божественним почуттям. Воно може такожвизначатися зв’язками людини з людиною. Мейссоньє кліпає, и’ючи своє вино, а коли я нахиляюся до нього, щоб запитати, що він думає про всеце, він, як завжди, поважно відповідає: “Це наша ніч перед боєм”.Всі за столом статечні й заклопотані. Тома помітно зблід. Убивство Бебеля йогоприголомшило.Коли Мену причастилася, я посилаю її на фортечний мур по Жаке. Вона враженодивиться на мене: невже їй доведеться заступити його на посту? Але мовчкивиконує мій наказ. Коли вона виходить, я прошу Тома, до якого сглге дійшлатарілка з хлібом, узяти ще один шматочок, її також прошу його заступити напосту Жаке, коли той прийде сюди.Покінчивши з причастям, ми вирішуємо, що, крім нестройових, - Фальвіни, Евелінита Мену, які підуть спати на другий поверх будиночка, - всі залшшшося цієї ночів надбрамній башті. Тут усього п’ять ліжок, але нам більше й не треба, бо Колен і Пейссу підуть уночі вартуватив бліндажі. Евеліні дуже не хочеться розлучатися зі мною, але вона мовчкипідкоряється моєму наказу.Коли ми залишаємося вп’ятьох - М’єтта, Каті, Жаке, Мейссоньє і я (Тома вже пішов на фортечний мур), я складаю наклапті паперу розклад зміни вартових і засуваю його під лампу. Проти свогоімені ставлю четверту годину ранку й прошу друзів, щоб кожен з них, колиповертатиметься з вартування, будив мене. Це, на мою думку, примусить їх бутипильними під час варти. Жаке приніс мені матрац, і я лягаю в куточку кухні.Решта розташовуються на двох поверхах надбрамної башти. Кожен лягає одягнений ікладе зброю собі в головах.Я майже не сплю (а може, це тільки так мені здається, що я не сплю), і вхвилини безсоння до мене приходить усвідомлення того, що я припустивсясерйозної помилки, не визначивши для кожного місце на фортечних мурах і внадбрамній башті на випадок загальної паніки.Не передбачив я і зв’язку між бліндажем, що на пагорку ферми “Сім буків”, та фортечними мурами. А цебуло вкрай необхідно. Вартові в бліндажі, побачивши наближення ворога, могли бнепомітно подати нам якийсь сигнал, і ми таким чином виграли б дорогі секунди,поки бійці займуть свої місця.Я думаю над цією проблемою всю другу половину ночі, але не можу нічогопридумати. Мене приходить будити М’єтта, повернувшись з вартування, відтак Мейссоньє, й протягом усього цього часуя обмірковую нездійсненні плани зв’язку бліндажа з фортечними мурами. Мабуть, я таки задрімав, бо раптом зляканопідхоплююсь, коли Каті термосить моє плече й шепоче, що настала моя черга,легенько вкусивши мене за вухо.Каті залишила відчиненою одну з бійниць, і хтось, не знаю хто саме, мабутьМейссоньє, приніс сюди ослінчик. Це дуже зручно, бо отвір бійниці надтонизький, щоб можна було стежити через нього стоячи. Я роблю кілька глибокихвдихів, повітря напрочуд свіже, й після цієї неспокійної ночі до менеповертається відчуття молодості й сили. Я певен, що Вільмен піде в наступ. Мивбили Бебеля, й він захоче помститись нам. Але я не певен, що він піде наМальвіль, не зробивши останньої спроби розвідати наші сили. Певне, Вільмендовідався від Ерве про паркан і тепер намагається вгадати, що цей парканзатуляє.Темрява ще не рідшає, і я навряд чи побачу за сорок метрів перед собоюбарикаду. Я до болю напружую очі й раз по раз протираю їх пальцями лівої руки.За хвилину мене починає долати сон. Я встаю, ступаю кілька кроків по фортечномумуру й пошепки читаю байки Лафонтена, які тільки знаю. Позіхаю. Сідаю знову. Намісці ферми “Сім буків” блимає якесь світло. Я здогадуюсь, що це Пейссу й Коленподають мені сигнал за допомогою електричного ліхтарика. Тієї ж миті біляпаркана двічі бамкає дзвін.Я випростуюсь. Серце калатає мені в грудях, гупає в скронях, долоні мокріють.Іти туди? Чи не йти? Що, коли це якийсь підступ? Вільменова пастка? Що, коливін стрельне з базуки в ту ж хвилину, коли я відчиню потайне віконечко впаркані?У дверях надбрамної башти зі зброєю в руках з’являється Мейссоньє. Він дивиться на мене, і його погляд вимагає від менерішучості. Я тихо запитую:- Всі прокинулись?- Так.- Тоді клич.Але в цьому немає потреби: зачувши дзвін, усі прийшли сюди з рушницями в руках.Я задоволений їхнім спокоєм, швидкістю дій. Наказую тихенько:- М’єтто й Каті, ставайте до бійниць надбрамної башти, Мейссоньє, Тома й Жаке ідутьна фортечний мур до амбразур. Стріляти тільки за командою Мейссоньє. Ти, Жаке,випустиш мене з брами й зачиниш її за мною.- Ти йдеш туди сам? - питає Мейссоньє.- Так, - коротко відповідаю я і допомагаю Жаке безшумно відсунути засуви набрамі.Мейссоньє кладе мені на плече руку. Подає якийсь предмет. Це ключ від замка напотайному вході. Мейссоньє дивиться на мене. Якби було можна, він з радістюпішов би туди замість мене.- Обережно, Жаке. Я ледь прохиляю браму, втягнувши живота, прослизаю назовні.Хоч ніч і прохолодна, по щоках у мене котиться піт. Я поминаю місток, долаювідстань між муром і ровом, відтак зупиняюсь, щоб скинути черевики, й повільнобіжу в шкарпетках до паркана, силкуючись не дихати. В останню секунду, замістьпідняти завісу на потайному віконечку, зазираю у вічко, що його приробив Колен.Там стоять Ерве і ще якийсь трохи нижчий за нього молодик. Я прочиняю потайневіконечко.- Це ти, Ерве?- Я.- Хто це з тобою?- Моріс.- Гаразд. Слухайте мене уважно. Зараз я відчиню потайний вхід. Спершу випросунете сюди рушниці. Потім, Ерве, зайдеш ти, Моріс почекає.- Гаразд, - озивається Ерве. Я відмикаю потайний вхід, піднімаю заслінку й закріплюю її. Просовуються двірушниці. Я опускаю заслінку. Один за одним відкриваю затвори, і ствол, імагазинні коробки порожні. Я кладу обидві рушниці під паркан і знімаю з плеча“спрінгфілд”. Відтак пропускаю Ерве, зачиняю за ним потайний вхід, веду добрами й тільки тоді, коли вона за ним зачиняється, іду по його товариша. Досьогоднішнього ранку я чітко не усвідомлював, як нам краще використати ЗПО.Вона повинна працювати, як своєрідний шлюз. Через неї ми пропускатимемовідвідувачів по одному, перед тим роззброївши їх. Повернувшись до надбрамноїбашти, я беру папір, на якому вчора ввечері накидав розклад зміни вартових, іна зворотному боці, перш ніж допитати Ерве, записую олівцем нове правило, якещойно спало мені на думку.Поки я записую, приходять Мену, Фальвіна й Евеліна. Мену одразу ж починаєрозпалювати вогонь і сухо наказує Фальвіні йти доїти корів.Ми не всі тут зібралися: Пейссу й Колен вартують у бліндажі на пагорбі ферми“Сім буків”, а Жаке чатує на фортечних мурах. Я помічаю, що Тома, який сидитьпо той бік столу, не дивиться на Каті. Мейссоньє стоїть у мене за плечима йчитає, що я пишу.Коли я кінчаю писати, Мену гасить лампу, і я починаю допитувати Ерве.Він розповідає цікаві речі. Учора ввечері Бебель, який ішов у розвідку доМальвіля, був не сам. Його супроводжував один ветеран. Вони виїхали з Ла-Рокана велосипедах, але Бебель сховав свій за двісті метрів од Мальвіля й наказавветеранові ні в якому разі не втручатися в події. Той сховався. За хвилину вінпочув рушничний постріл, побачив, що Бебель упав, і повернувся до Ла-Рока.Вільмен одразу ж заявив, що Мальвіль убив його “двох хлопців” і що він“відплатить” Мальвілеві. Проте спершу, щоб “забезпечити собі тили”, а також,мабуть, щоб не потрапити в скрутне становище, послав до Курсежака підкомандуванням братів Фейраків нічну експедицію в складі шести чоловік. Як нате, вдосвіта ветеран, який разом з Морісом ходив у розвідку до Курсежака, вкравдві курки. Курсежакські хлопці виставили варту і, коли з’явилася ця ватага, відкрили вогонь і вбили Данієля Фейрака. Жан Фейрак у нападілюті наказав узяти село штурмом і винищити всіх до ноги.- Кого це “всіх”?- Двох молодиків, літнє подружжя, жінку й немовля. Ми мовчки перезираємося.- А що сказав про цей подвиг Вільмен? - питаю я трохи перегодя.- “Рахунок зведено. Вони вбили твого одного хлопця. Ти примусив їх заплатитицілим селом”.Знову западає мовчанка. Я киваю Ерве, щоб він розповідав далі. Вінпрокашлюється.- Після Курсежака Вільмен хотів негайно напасти на Мальвіль. Але ветерани непогодилися. Особливо Жан Фейрак: мовляв, не можна так зопалу накидатися наМальвіль, спершу треба все як слід розвідати.- Це він таке сказав?- Він.Я нишком посміхаюсь. “Заплатити цілим селом” - це порівняно легко. Але Мальвіль- зовсім інша річ. Мальвіль примусив цих панів замислитись. Доказ: коли Вільмензнову почав шукати добровольців, то не знайшов серед ветеранів жодного. Тодізголосилися Ерве й Моріс.- І що сказав Вільмен?- Що коли ці бовдури доможуться успіху, вони перейдуть у ветерани. А якщо їхуколошкають, ми підемо на Мальвіль штурмом.- А ветерани що сказали на це?- Вони не виявили надто великого ентузіазму.- Але якщо Вільмен усе-таки накаже їм штурмувати Мальвіль, вони послухаються?- Так. Вони ще бояться Вільмена.- Чому “ще”?- Бо з учорашнього вечора вони вже трохи менше його бояться.- Після загибелі Бебеля?- Після загибелі Бебеля й Данієля Фейрака. Кліка найзапекліших розпалася.Принаймні я так це розумію.- Якщо Вільмена вб’ють, - веду далі я, - чи знайдеться хтось такий, що зміг би його замінити?- Жан Фейрак.- А якщо вб’ють Фейрака?- Тоді ніхто.- Ватага розпадеться?- Мабуть.Сніданок готовий. На вилискуючому горіховому столі парують кухлі. Яка ідилічнакартинка! А всього за кілька кілометрів звідси в дворі ферми лежать шістьтрупів, і серед них дитячий. Ми ціпеніємо з жаху. Людина за допомогоюжорстокості домагається пошани до себе! Ще більше, ніж садизм, у цьомувинищенні вражає безглуздість. Люди оздоблюються проти життя й винищують самісебе.Я присуваю до себе кухоль. Не хочу більше думати про Курсежак. Требапоміркувати про наступний бій з Вільменом. Ми їмо мовчки. Тишу порушуєнепогамовне бубоніння Фальвіни, яка повертається зі стайні. Правда, вона нечула розповіді про те, що відбулося в Курсежаку, й не може перейнятися нашимнастроєм. У всякому разі, Фальвіна сьогоднішнього ранку торохтить гак, як щеніколи не торохтіла. Коли Мену була в доброму гуморі, то порівнювала Фальвінииубалаканину з млинком, тартаком або водоспадом, а коли була в поганому, - зпроносом. Після того, про що ми довідалися, то тільки й думаємо про цюневеличку ферму, яку добре знаємо, і їмо, не промовляючи жодного слова. І цянескінченна Фальвінина балаканина не уривається, бо ніхто до неї не озивається.Вона нагадує потік води, що стікає з даху, або шум колишньої мальжакськоїбетономішалки чи стрічкової пили. Хоч цей словесний струмок складається зі слів- літературних або діалектних, - у ньому нема нічого людського: він нічогоспільного не має з розмовою, бо на нього не чекаєш, будь-яке вухо відмовитьсяйого слухати, й він, відкинутий усіма, дзюркоче собі цілком даремно. Минула нічмене дуже зморила, до того ж зморює ще й напружене чекання наступної ночі, томуя, ризикуючи дати Меяу черговий привід для нападок на Фальвіну, гостро кажу:- Та замовкни ж, Фальвіно! Ти заважаєш мені думати!На, маєш! Сльози! Але так чи інакше, треба було, щоб вони полились! Та коли бвони лились мовчки. Але ж ні! Фальвіна не просто плаче, вона ридає, зітхав,пирхає ротом, шморгає носом. Я її не бачу, бо сиджу до неї спиною. Однак чуюїї. Цей плач ще нестерпніший, ніж її балаканина. Тим паче, що тепер уже починаєбурчати Мену. Правда, в її бурчанні я не ловлю змісту, але Фальвіна, мабуть,таки чує, про що бурчить Мену, й це, певне, ще більше ранить їй душу. Якщо тактриватиме й далі, неодмінно втрутиться Каті. Ні, річ не в тім, що Каті дужелюбить свою бабусю. При нагоді вона теж шпигає її. Та все ж це її бабуся.Родинна кров вимагає, щоб стати на захист бабусі, Каті не дозволить, щоб у неїна очах цькували Фальвіну, й сама покаже пазури. А це вона любить. Катібрутальна й запальна. Кусається боляче, хоч “ще така молода”. А я також не дужерозсудливо вчинив, що пожбурив каменюку в осине гніздо. Зчиняється справжнійлемент, тепер їх не заспокоїш. Добре, що хоч М’єтта німа. І дякую тобі, юна Евеліно, що ти ще побоюєшся мене (це в тебеминеться) й мовчиш, коли я серджусь.Треба якнайшвидше давати цьому раду. Тому відразу ж одбиваю неминучийконтрнаступ Каті.- Каті, ти вже попоїла?- Так.- А ти, Фальвіно?- Авжеж, сам бачиш, Емманюелю, я вже попоїла.Їй замало одного слова, як Каті, їй треба для цього аж сім.- Тоді ви обидві йдіть вичищати стайні. Жаке буде зайнятий цього ранку.Каті слухається зразу. Вона підводиться. Дотримується даної вчора обіцянки:справжній солдатик.- А посуд? - питає Фальвіна підкреслено ввічливо.- Мену й М’єтта помиють його.- І я, - озивається Евеліна.- Справа в тому, що посуду багато, - каже Фальвіна.- Іди ж! - гримає Мену. - Я впораюсь без тебе.- Ходімо, бабусю, - також роздратовано каже Каті.Каті, худорлява й прудка, наче стріла, виходить, тягнучи за собою цювелетенську пампушку, яка, похитуючись, ледве ступає своїми товстими ногами.Мену здобуває перемогу, хоч тепер їй доведеться помити цілу гору посуду. Алевона цього не дуже боїться. Саме це вона недвозначно висловлює в своємуостанньому бурчанні. Зараз воно в неї трохи стримане: Мену хоче й дошкулитиФальвіні, й боїться накликати на себе мій гнів, який знецінив би її перемогу.Поступово галас змовкає, западає тиша, й я можу думати... На цей раз бій небуде вже нерівним. Вільмен утратив трьох ветеранів, а дзоє новачків зрадилийого. У його ватазі, яка ще позавчора складалася з сімнадцяти чоловік,залишилося всього дванадцять. Нас же, разом з Ерве та Морісом, десять. Водночасзбагатилось і наше озброєння на три рушниці моделі 36.Якщо вірити Ерве, Вільменів авторитет похитнувся. Після загибелі трьохветеранів ватага занепала духом. Вона ще більше занепаде, довідавшись проперехід на наш бік Моріса та Ерве.Переді мною стоять три проблеми:1. Знайти таке місце для битви, яке б дозволило мені до кінця використати йогопереваги.2. Придумати якусь хитрість, котра прискорила б деморалізацію противника.3. Якщо він почне відступати, будь-що не дозволити йому дістатися до Ла-Рока,звідки він міг би вести проти нас затяжну війну.Останній пункт здається мені найважливішим.Перш ніж допитати Моріга, я чекаю, коли піде Ерве. Хочу вести цей допит безнього, щоб переконатися, чи розповідь Моріса підтвердить його слова.Моріс, так би мовити, євроазіат. Хоч Колен нижчий за нього на якихось два читри сантиметри, він здається набагато вищим, мабуть, через те, що тонкий, звузькими стегнами. Обличчя янтарного кольору. Смолисто-чорне волосся спадає зголови, облямовуючи лукаве обличчя, яке зрідка освітлює м’яка посмішка.Моріс розповідає, що він - син француза, одруженого з індокитайкото зСент-Ліварда, що в департаменті Ло-і-Гаронна. Батько його був управителем уневеличкому господарстві неподалік від Фюмеля, й Ерве приїхав до Моріса навеликдень. І раптом цей вибух бомби. З цього моменту його розповідь підтверджуєслова Ерве, хоч я докладаю чималих зусиль, щоб спіймати його на брехні. Мені цене вдається. Моріс, здається, взяв близько до серця загибель свого товаришаРене й затаїв злість на Вільмена. Він не говорить про це, але, коли згадує провбивство, його чорні зіниці раптом твердішають і косі прорізи повік стягуються.Як і Ерве, він справляє на мене добре враження. Навіть краще, Ервекрасномовний, дотепний, з артистичними нахилами. Моріс, хоч і не такий мастак,- людина загартована, мов сталь.Я підводжуся.- Мену, кинь на хвильку свій посуд і ходи зі мною. Вона витирає свої вузлуватіруки й ступає за мною.Я веду її до машинного відділення, що над звідним мостом.- Як гадаєш, Мену, чи зможеш ти в разі потреби сама впоратися з ось цим? Чихочеш, щоб тобі допомогла Фальвіна?- Обійдусь і без неї, - відповідає Мену.Я показую їй, що вона повинна робити, і після двох чи трьох спроб, вигнувшидугою свою маленьку худу постать і зціпивши зуби, Мену чудово зводить і опускаєміст.Я залишаю її тут. Швидко підіймаюсь до головної башти, а там - до своєїкімнати. Сідаю за письмовий стіл і в шухляді, до якої вже довгенько не зазирав,знаходжу те, що мені треба: два м’яких олівці - один чорний, а другий червоний. Тут лежить також великийполіцейський свисток, якого в нападі великодушності я віддав Пейссу того дня,коли ми дали йому доброї прочуханки, щоб відбити бажання керувати “Гуртком”.Свисток знов опинився в мене, бо наступного дня я впрохав Пейссу відпродатимені його за високу ціну. Сьогодні я з задоволенням кручу цей свисток упальцях. Його хромове покриття не піддалося часові, й він видає пронизливийзвук, який чути дуже далеко. Кладу свисток собі в нагрудну кишеню сорочки і,відірвавши чверть великого аркуша креслярського паперу, берусь до роботи.Я попрацював лише якихось п’ять хвилин, як хтось постукав в двері. Це була Каті.- Сідай, Каті, - кажу я, не підводячи голови.Мій стіл стоїть під стіною навпроти вікна, й Каті доводиться обходити, щобсісти навпроти мене спиною до світла. Проходячи, вона проводить, мовбиненароком, лівою рукою мені по потилиці й шиї. Водночас кидає погляд на те, щоя роблю. Я намагаюсь приховати, що її присутність бентежить мене. Та її необдуриш. Вона сидить на краєчку стільця й, примруживши очі, з усмішкою дивитьсяна мене.- Каті, ти вже скінчила роботу в стайні?- Так, і навіть уже скупалася під душем.Гадаю, що це вона зробила не без певного наміру. Але я далі не відриваю очейвід роботи. Вдаю, що не розчув її слів.- Хочеш поговорити зі мною? - запитую я перегодя.- Еге ж, - зітхав вона.- Про що саме?- Про Вільмена. Маю одну думку. - І веде далі: - Ти ж сказав, якщо в когосьвиникнуть якісь думки - хай він прийде й поділиться ними з тобою.- Авжеж.- Ну так ось, у мене є одна думка, - скромно каже вона.- Слухаю тебе, - кажу я, не відриваючи очей від своєї роботи.Западає мовчанка.- Я не хотіла б турбувати тебе, - починає вона, - особливо коли ти такзахопився роботою. - І враз запитує: - Що ти пишеш, Емманюелю? Оголошення?- Відозву до Вільмена та його ватаги.- А про що йдеться в твоїй відозві?- Про дуже прикрі речі для Вільмена й не такі вже прикрі для його ватаги. Якщохочеш знати, я намагаюся використати занепалий дух ватаги й відірвати її відватажка.- І гадаєш, це тобі вдасться?- Так, якщо справи обернуться для них кепсько. Якщо ж ні, то нічого не вийде. Увсякому разі, це коштуватиме мені тільки аркушика паперу.У мене за спиною хтось стукає в двері. Не обертаючись, запрошую ввійти. ЦеЕвеліна. Я насуплюю брови.- В чому справа?- Мейссояьє вже закопав Бебеля й повернувся додому, я прийшла тобі про цесказати.- Мейссоньє просив тебе це зробити?- Ні.- Тобі не хочеться допомогти мити посуд?- Хочеться.- Хіба вже скінчили його мити?- Ні.- То ж іди допоможи.- Йду, - каже вона, не ворухнувшись і втупившись у мене великими голубимиочима.За звичайних обставин їй перепало б на горіхи, та я не хочу принижувати її вприсутності Каті.- Ну? - чемно питаю я. Ця чемність розчулює її.- Йду, - відповідає вона крізь сльози, причиняючи за собою двері.- Евеліно!Вона з’являється знову.- Скажи Мейссоньє, що він мені потрібен. Негайно ж. Евеліна весело всміхається мені й причиняє двері. Одним пострілом я убиваютрьох зайців. Мені справді потрібен Мейссоньє. Заспокою Евеліну й спроваджуКаті, з якою я тут почуваюсь не дуже безпечно.Каті знову спирається плечима на спинку стільця. Я не дивлюся на неї. Зновуберусь до роботи. На щастя, мені залишилося тільки переписувати, бо яприготував текст на чернетці. Каті неголосно сміється.- Бачив, як вона несподівано прийшла! Вона схибнулася з розуму через тебе!- Це цілком взаємно, - відповідаю я сухо, підводячи голову.Каті дивиться на мене з посмішкою, яка дратує мене.- В такому разі, - каже вона, - не розумію, що...- Ну, ну, кажи...Каті зітхає, совається на стільці.- Гаразд, - каже вона. - Наприклад, Вільмен наступає. А потім, як ти сказав,він натрапляє на перепону. - Бог її знає, чому вона сміється. - І повертаєтьсядо Ла-Рока, веде з нами партизанську війну, а це буде не на твою користь.- Це щось більше, ніж не на користь. То буде катастрофа. Він може завдати намбагато лиха.- Що ж, тоді, - провадить далі Каті, - якщо він почне відступати, требаперешкодити йому повернутися до Ла-Рока, треба піти йому навперейми.- Він відступатиме дуже швидко. Каті тріумфально дивиться на мене.- Так, але ж у нас є коні!Я торопію. То не був тільки привід прийти сюди, вона справді мала що мепісказати! А я, присвятивши своє життя коням, і не подумав про це. Я мав такувелику перевагу над Вільменом - кавалерію, й пе збирався застосувати її!- Браво, - кажу я, - браво, Каті, я обміркую все це, а поки що - анічичирк!- Звичайно, - гордо відповідає вона. - Ну, я біжу, - каже Каті. - Ти працюєш, яне зазажатиму тобі.Я дуже необачно підводжусь, бо, обходячи стіл, Каті кидається мені на шию йобнімає мене. Іїейссу має рацію: вона вся тремтить.Хтось стукає в двері. “Прошу!” - гукаю я. Входить Мейссоньє.- Що ти скажеш про це? - питаю, подаючи йому відозву. Мейссоньє читає вголос:

“Мальвільське й ла-рокське володіння.Злочинців, прізвища яких подаються нижче, засуджено до страти:Вільмена - людину поза законом, ватажка банди.Жана Фейрака - ката Курсежака.Що стосується інших, то, якщо вони складуть зброю за першою нашою вимогою, миобмежимося тим, що дамо їм тижневий запас харчів і виженемо звідси на всічотири сторони.Емманюель Конт, мальвільський абат”.

Мейссоньє перечитує відозву, цього разу мовчки. Я дивлюсь на його довгобразеобличчя, на зморшки, що перетинають щоки. Кожна рисочка його обличчя промовляєпро сумлінність. Він був відданим комуністом-борцем. І, - з своєю відданістюсправі, доскіпливістю, - був би дуже добрим керівником. Шкода, що він не ставмером Мальжака!- Ну, що ти скажеш на це?- Психологічна війна, - стримано відповідає Мейссоньє.Поки що він тільки констатує факт. Оцінку йому дасть трохи пізніше. Він повиненрозміркувати. Що ж, нехай розмірковує.- На мою думку, це дасть наслідки тільки тоді, якщо буде вбито Вільмена йФейрака, - провадить він за хвилину. - Решта, якою більше не буде комукомандувати, скорше, мабуть, рятуватиме свою шкуру, ніж кидатиметься в бій.Так, він має рацію. Про це мені треба буде пам’ятати, коли даватиму під час бою команду стріляти. Я підводжусь.- Гаразд. Чи не міг би ти знайти мені шматок фанери, почепити на неї цю відозвуй зробити в ній дві дірочки?- Це дуже просто, - відповідає Мейссоньє й теж підводиться. Відтак обходитьстіл з моїм плакатом у руці й зупиняється біля мене. - Я хотів спитати тебе: тий далі вважаєш, що ми повинні стріляти тільки з бійниць, зроблених у парапеті?- Так. А чому ти про це запитуєш?- Їх лише п’ять. Разом з бійницями надбрамної башти їх буде сім. А нас тепер десять.Я уважно дивлюсь на нього.- Ну й що ж ти можеш запропонувати?- Щоб за межами замку вартували троє, а не двоє хлопців. Кажу тобі про це, бобліндаж для трьох замалий.Весь Мальвіль тепер дбає про те, щоб досягти єдиної мети - розбити бандуВільмена.Я кладу руку Мейссоньє на плече й веду його до кручених сходів. Він виходить, ая повертаюсь, щоб узяти “спрінгфілд” і замкнути двері.В дворі за першою огорожею на мене чекають Колен, Жаке й Ерве. Двоє останніхтримають заступи. Колеи стоїть трохи осторонь.- Не кидайте своє знаряддя, - кажу я їм. - У мене є для вас робота. Зараз сюдиприйде Мейссоньє.Почувши мій голос, з “Материнства” виходить Каті, гримаючи в одній руціскребло, а в другій - пирієву щітку. Вона чистила Бурку. Фальвіна сидить навеликому пеньку, що стоїть біля входу до печери, й, побачивши мене, винуватопідводиться.- Сиди, сиди, Фальвіно, це ж твоя черга відпочивати.- Ні, ні, - каже вона аж надто підкреслено, що мене дратує. - Гадаєш, що в менеє час сидіти.Вона залишається стояти, але до роботи не береться. Мовчить. Ще досі не можевибачити мені те, що сьогодні вранці я її образив.Поведінка Фальвіни дратує також і Каті, тим більше, що вона, вичищаючи встайні, мусила, як сама сказала, “покарати себе” найгрубішою роботою.Відчувши, що Каті зараз накинеться на стару, я вступаю в розмову:- Ти скінчила чистити Бурку?- З цим так швидко не впораєшся! Дарма я купалася під душем! Гадаєш, то легкопрацювати з рушницею за плечима? - Вона сміється. - А ця дурна Бурка тільки тей робить, що вбиває курей! Ще одну вбила! Я дала їй по писку, хай пам’ятає.Я прошу показати мені жертву. На щастя, то стара курка. Я віддаю її Фальвіні.- Візьми, Фальвіно, обскуби й випотроши її, а потім віднесеш Мену.Фальвіна погоджується. Певно, зрадівши, що можна щось робити й сидячи.І ось ми чекаємо на Мейссоньє. Життя в Мальвілі триває, як звичайно. Жаке,дивуючись, що залишився без діла, розмахує руками й поглядає якось винувато намене. Ерве, перевалившись на одну ногу, потирає свою гарну клинцювату борідку,не зводячи очей з Каті. Колен, спершись на стіну, з посмішкою стежить за цієюсценою. А Фальвіна знову сіла, поклавши курку собі на коліна. Вона ще не почалаїї скубти, але зараз почне. Вона готується до цього.- Одне слово, - каже Каті, далі маніжачись, - у твоєї Бурки самі тільки вади.Вона хворіє на тик, качається в гною, вбиває курей.- Нічого, Бурка добра кобила.- О, звісно, ти її любиш! - зухвало мовить Каті. - Її також! - Вона сміється. -Проте все-таки мусиш закласти низ її стійла дротяною решіткою. Ми маємо ажвісім чоловіків у домі, але серед них нема жодного, який міг би нам це зробити!- Вона сміється й крадькома зиркає на Ерве.Я полишаю гурт, широкими кроками простую до комори в головній башті, беру таммоток дроту й кліщі і роблю про це запис на грифельній дошці. Нараз мені спадаєна думку: те, що ми всі зараз робимо в Мальвілі, - а робимо швидко, дужешвидко, бо швидкість є тепер запорукою успіху, - означає, що ми вчимосявійськовому мистецтву.Коли я виходжу з комори, зустрічаю Мейссоньє, який несе мій плакат. Я забираюйого в нього. Чудово. Навіть мистецьки. Мейссоньє залишив береги на фанерінавколо аркушика креслярського паперу. Повертаючись разом з ним за першуогорожу, я знову читаю відозву. Раптом відчуваю, як у мене пече під грудьми. Тадарма. Це минеться.Коли ми наблизились до гурту, Каті запитує, що це в мене на фанері, я піднімаюїї, щоб усі могли прочитати. Колен також підходить ближче.- Що? Ви - абат? - здивовано запитує Ерве, і його звертання на “ви” викликаєпосмішки в моїх друзів.- Так, мене обрали абатом мальвільським, але ти можеш звертатись до мене на“ти”.- Що ж, - мовить Ерве, опанувавши себе, - ти добре зробив, що написав такийтекст, у банді є хлопці, на яких це вплине. І правильно назвав Вільмена“людиною поза законом”. Цілком правильно.Ці слова мені подобаються. Вони підтверджують те, що я й думав. Всуперечусьому, чин, титул, посада й досі не втратили своєї ваги. В загальному хаосілюди хапаються за залишки колишніх порядків. Найменша подоба законності їхзачаровує. Отже, я завдав Вільменові відчутного удару, здерши з нього,принаймні на папері, офіцерські погони.- Каті, ти зараз випустиш нас усіх п’ятьох через потайний вхід. А сама будеш біля надбрамної башти доти, доки ми неповернемось. А ти, Фальвіно, зараз попередиш Пейссу, що ми йдемо. Він з Морісому льоху.- Зараз же? - запитує Фальвіна, не підводячись і тримаючи на колінах курку,якої ще не торкалась.- Зараз же, - сухо кажу я. - І поквапся.Каті сміється й дивиться, як іде її бабуся, здригаючись, мов холодець.Опинившись за межами замку, я беру Мейссоньє під руку й пошепки даю йомувказівку викопати нору для одного стрільця на горбі, який поряд з пагорбомферми “Сім буків”, звідки добре було б видно паркан.Мейссонье погоджується. Я залишаю його з Ерве й Жаке, а сам беру Колена йзвертаю на лісову стежку. Якщо мої гілки й досі зв’язані, обійду їх хащами, щоб не розірвати.До моїх гілок ніхто й не доторкався. Отже, наш супротивник нічого не знає процю дорогу лісом, яка веде до Ла-Рока. Першу частину завдання виконано.Лишається ще й друга його частина. Останнього разу, їдучи верхи до Ла-Рока, япомітив дуже вузенький прохід між двома пагорками, обабіч якого стирчали дваобгорілих стовбури дерев. Я спробую натягти дріт між цими стовбурами й почепитина ньому відозву, адресовану Вільменові. На жаль, пішки туди надто далеко. Чую,як позад мене важко ступає й сопе Колен, і враз згадую, що він мало спавминулої ночі, бо вартував у бліндажі. Обертаюсь до нього.- Стомився?- Трохи.- Потерпи ще з півгодини, гаразд? Як тільки почеплю цю відозву, ми з тобоюперепочинемо.- Не турбуйся, - відказує Колен, насупивши брови. Хоч йому вже за сорок, він здається мені дитиною, коли отак супиться.Стоїть дуже тепла погода. Мене заливає піт. Я розстібаю комір і закачую рукависорочки. Час од часу нахиляюсь і притримую гілку, щоб вона не стьобнула Колена.Бачу, що він зблід, очі запали, губи пересохли. Коли прибуваємо на місце, меністає легше за нього.Ми виходимо на узлісся й починаємо спускатися пологим схилом, який переходить укрутий кам’янистий спуск метрів двадцяти. Зійти вниз, до шляху, а тим більше піднятисязнову вгору дуже важко.Я квапливо спускаюсь униз. Просмикую дріт через обидві дірочки у фанері, прив’язую його до одного стовбура, потім натягую впоперек шляху й прив’язую до другого стовбура. Колен, якого мені не видно, лежить на узліссі надкрутим спуском з рушницею напоготові й прикриває мене з боку Ла-Рока. Прикриттяце не дуже надійне на випадок, якби з’явилася вся банда. Я перетворився б на справжню мішень, бо сховатися тут ніде.Колен так добре замаскувався, що я, вибравшись на узлісся, ніде його не бачу.Він, звичайно, бачить мене, та не наважується гукнути, бо боїться, щоб нас непочули. Раптом долинає звук, схожий на крик сови. Й я з подиву завмираю. Бопісля дня події ми не чули в лісі ні дзижчання комах, ні пташиного крику. Звукповторюється, цього разу зовсім близько. Я йду в тому напрямку й наштовхуюсь наКоленові ноги.- Егей, обережно, це я! - озивається він пошепки.- Ти чув крик сови?- Це я кликав тебе, - відповідає Колен, беззвучно сміючись. І, сухо клацнувши затвором гвинтівки, ставить її на запобіжник.- Ти? Тоді це справді здорово! Ти навіть мене обманув. - Я всміхаюся йому. -Кілька хвилин перепочинемо. Можеш подрімати.- Ти знаєш, про що я думав, прикриваючи тебе, Емманюелю? Що це ідеальне місцедля засідки. Четверо чоловік, засівши по двоє з обох боків шляху, переб’ють тобі всю ватагу.- Ну, спи, спи! До стратегії повернемося пізніше!А щоб він заснув якомога швидше, я відходжу від нього, але цього разу, щоб зновне загубити його, роблю на кущі позначку, озираючись на Колена. Лише лігши, вінзавмирає, иритолочивши спиною два чи три кущики папороті й обійнявши рушницю,наче кохану.Зиркаю на годинник. Тихо походжаю сюди й туди. Схил пагорба повернений напівніч і після дощів буйно поріс мохом. Рослинність тут не дуже багата. В менетаке враження, що папороть заглушує все довкола себе. Тиша гнітить мене. Навітьзвичайнісінька павутинка, що зачепилася за гілку, принесла б мені радість. Ябоюсь, що ми більше не побачимо тут комах, якщо принаймні вони не переселятьсядо нас із менш ушкоджених районів. А птахи? Припустімо, що вони десь уціліли,але як вони зможуть жити тут без комах? Ліс відродиться за якусь чвертьстоліття, проте природа так і зостанеться знівеченою.Ця порожнеча видається мені нестерпною, і я буджу Колена. Який егоїзм! Буджуйого на п’ять хвилин раніше, ніж пообіцяв собі.Колен розплющує очі, потягується, озивається до мене й грубо лає мене. Проте,почувши його голос, я поступово опановую себе.- Ти міг не будити мене! - шепоче Колен. - Мені снився гарний сон!Він хоче розповісти мені свій сон, але я подаю йому знак мовчати, бо ми дужеблизько від шляху. Та, заглибившись у хащі, Колен забуває про свій сон.Він дивиться на мене, усміхаючись, і брова в нього зламується.- Скажи, чи Каті не заграє з тобою?- Еге ж.- Із Пейссу?- Ти помітив це?- І з Ерве?- Можливо.Він на хвильку вмовкає. Потім знову:- Скажи-но, а як Тома реагує на це?- Тома вважає, що в Мальвілі є дві жінки на шістьох чоловіків.- Ну то що ж?- Запитує себе, чи мудро вчинив, що одружився з Каті.Перегодя Колен питає:- Як ти гадаєш, чому так мало зосталося жінок?- Щодо бродячих ватаг, це само собою зрозуміло. Тут або ватажки не хочуть їхутримувати, або їх фізично винищили. Коли не вистачає харчів, тоді...- А серед таких людей, як ми?- Хочеш сказати, серед осілих?- Так.- Гадаю, що то інше явище. До дня події десь вісімдесят відсотків дівчат тікалоз села до міста.- І ти вважаєш, що всі міста зруйновані?- Не знаю. Але досі ватаги, з якими ми мали справу, не складалися з городян.Знову западає мовчанка.- Жаль, - сумно мовить Колен. - Було б набагато краще, якби кожен мав своюдружину.Я змінюю тему розмови.- Колене, мені хотілося б, щоб ти виспався досхочу. Як я і передбачав, віногризається.- А чому саме я? - запитує Колен, підводячи плечі. Справді, чому він? Не тому, що він маленький.Я кажу поважно:- Хочу доручити тобі дуже важливу роль в організації оборони.- Невже? - спокійно перепитує він.- Хочу, щоб ти зайняв нору, яку зараз копає Мейссоньє.- А хто піде до бліндажа?- Ерве й Моріс.- А я в нору?- Так. Але ти не зможеш спати вночі. Вони по черзі спатимуть, а ти ні.- Я не боюсь цього, - недбало каже Колен і додає: - Яку ти даси мені зброю?- Гвинтівку моделі 36.- Це добре! - задоволено вигукує він. Потім підводить голову й дивиться намене. - А їм?- Ерве й Морісові?- Так.- Я віддам їм їхні рушниці.- Чому нам усі трьом ти вирішив дати гвинтівки моделі 36?- Щоб Вільменові хлопці не змогли відрізнити їх за звуком від своїх, коли випочнете стріляти їм у спину.Колен зупиняється й, посміхаючись, дивиться на мене.- За звуком, але не за градом куль. - І додає: - Тобі таке спадає на думку, щонікому не спало б.- Тобі теж.- Мені?- Скажу тобі про це пізніше. Я ще не скінчив. Я дам тобі на цю ніч бінокль.- Та ну! - вигукнув Колен. Я додаю:- Гадаю, що Вільмен почне атаку на світанку. Розраховую, що ти перший помітишйого й даси нам сигнал.- Ліхтариком?- В жодному разі. Цим ти себе одразу викриєш.- А як?Я дивлюсь на нього.- Криком сови.Він гордо всміхається.- Ти говорив про якусь мою думку, - мовить Колен перегодя.- Одну думку подала Каті, а ти подаєш другу.- Одну думку подала Каті? - перепитує Колен.- Певне, ти й сам не помітив цього. Мабуть, ти висловив свою думку цілкоммашинально.Якийсь час ми сміємося, а потім я веду далі:- Якщо Вільмен почне відступати, ми кинемося на конях йому навперейми. Але нешляхом, а оцією стежкою. Прибудемо набагато раніше на те місце, де виситьвідозва. І зробимо там засідку на нього.- Думка про засідку належить мені! - мовить із стриманою гордістю Колен. - АКаті?- Каті придумала, як краще використати наших коней. Кілька хвилин ми йдемо мовчки, а тоді він питає трохи зміненим голосом:- Як гадаєш, всиплемо Вільменові?- Неодмінно. - І додаю: - Боюсь тільки, що він не прийде.

XVII

Цієї ночі, як і минулої, я вартую на світанку. Беру з собою Евеліну. В неї двазавдання: тільки-но я подам їй знак, вона зніме тривогу серед бійців унадбрамній башті, а звідти побіжить до “Материнства”, де осідлає Бурку та двохбілих кобил, бо, можливо, нам доведеться гнатись за ватагою. Силача я небратиму, бо він, опинившись серед кобил, може викрити нас своїм іржанням.Розподілено всі ролі. Мену стане біля механізму звідного моста. Фальвіна підедо льоху, де повинна заспокоїти корів і бика, що їх ми там прив’язали. То найкращий спосіб урятуватись від її базікання.Я пронумерував бійниці від першої до сьомої з півдня на північ. На окликЕвеліни бійці мають мерщій бігти до них. Жаке призначено першу, Пейссу - другу,Тома третю, четверту - мені, п’яту - Мейссоньє. М’єтті й Каті - шосту й сьому. Дві останні бійниці розташовані всерединінадбрамної башти. З них відкривається великий сектор обстрілу, й водночас вонизахищають стрільців від вогню. Ми всі погоджуємося на тому, що поставимо біляних М’єтту й Каті, бо не можемо дозволити собі втратити наших жінок: майбутнє общинизалежить від них.Ерве та Моріс розташовуються в бліндажі, що за межами замку. Колен у норі напагорбі. Саме він і має подати їм знак - криком сови, коли Вільмен та йоговатага наблизяться.- Я візьму лук, - сказав Колен учора ввечері.- У тебе ж є рушниця!- В мене з’явилась одна цікава ідея, - мовив Колен. - Розумієш, ідеться про ефект страху.Ні гуку, ні диму, а людина падає, пронизана стрілою. Це їх приголомшить. І тодія пущу в хід рушницю.Як і минулої ночі, я заступаю на варту на світанку й, сівши біля четвертоїбійниці на маленький ослінчик, що його змайстрував Мейссоньє, почуваю себедосить бадьоро, хоч майже зовсім не спав. Дуло “спрінгфілда” кладу на столітнєкаміння парапету, а приклад - собі на коліна. Я, людина двадцятого століття,сиджу тут, де колись англійські чи протестантські стрільці з лука стояли начатах у своїх кольчугах. Якби біля мене не було Евеліни, якби в надбрамнійбашті не спали товариші, я не став би боротися за своє життя в таких непевнихумовах. Скільки років ми ще боротимемося проти банд, житимемо цим здичавілимгарнізонним життям?Евеліна сидить поруч мене на стільчику, який їй дуже подобається. Спиноюзіперлася мені на ліву ногу й голівку поклала на моє коліно. Вона в неї такалегенька, що я майже не відчуваю її. Вона не спить. Час від часу я гладжу їйщічку, і її рученя зразу ж тягнеться до моєї руки. Ми домовилися, що будемомовчати.Я знаю, що мої стосунки з Евеліною дивують товаришів. Але вони зачаровані тим,як терпляче я її доглядаю, займаюся з нею гімнастикою, навчаю її. По суті, якбия обрав її собі за дружину, вони, певне, засудили б мене. Однак потім зрозумілиб мене краще. Правда, сам я відмовився розуміти себе. Мої взаємини з Евеліноюплатонічні, хоча й забарвлені відтінками хтивості. Я не робив спроб заволодітинею, проте її крихітне тільце вабить мене, І її прозорі очі, й її довгеволосся. Якщо Евеліна стала б колись вродливою дівчиною, цілком імовірно, яперестав би опиратися. Однак мені здається, що тоді я багато втратив би. В сторазів більше мені хочеться, щоб вона лишилася б такою ж і щоб наші взаємини незмінювались.Сьогодні пополудні, коли я спав, Евеліна, “порядкуючи” в шухляді могописьмового стола, знайшла там гострий кинджал, подарований мені дядьком, щоброзрізувати папір. Коли я прокинувся, Евеліна попрохала його в мене.- Навіщо він тобі?- Сам знаєш.Так, я це знаю. І не хочу, щоб вона ще раз розповідала. Згідливо киваю головою.Вона відразу ж прив’язує мотузку до пояса штанців і чіпляє на неї кинджал. Увечері весь Мальвільпускав на її адресу компліменти й жарти. Я теж запитав у неї, чи не розраховуєвона “знищити мечем” Вільмена. Як і інші, вдавав, що захоплений її дитячоюгрою, хоч добре знав, який намір криється за нею.Ніч прохолодна, й світанкові проблиски ледве долають муарову темряву. Я майженічого не бачу з бійниці в парапеті. Весь “перетворююсь на слух”. Цей вислівналежить Мейссоньє, який, мабуть, почув його на військових курсах. Птаствозагинуло, й світанок через те дивовижно тихий. Я чекаю. Напевне, цей войовничийкретин таки піде на нас штурмом. Бо, сказавши це, не захоче вже відмовлятисявід свого рішення. До того ж він сліпо вірить у свою перевагу, яку обіцяє йомубазука старовинної моделі.Мозок у таких людей працює за найпримітивнішою схемою. Вони собі гадають:“Оскільки в мене є базука, я диктуватиму свій закон”. А закон Вільмена полягаєв тому, щоб нас знищити. Ми вбили його двох “хлопців”, і тепер він хоче“відплатити Мальвілеві”.Йому це не вдасться. Цілий день мене не полишав страх, але нарешті вінвичерпався. Я спокійний. Чекаю Коленового крику, й коли він нарешті лунає, то впершу мить я навіть розгублююсь з несподіванки. Евеліна торкається мене рукою,щоб я подав їй знак. Я роблю це, на мій погляд, дуже кумедно, бо вона знає, щоя маю це зробити.Евеліна залишає мене, забираючи з собою, як ми домовились, стільчик, щоб ніхтооб нього не спіткнувся, а я стаю на коліна біля ослінчика, на якому щойносидів, і, спершись на нього лівим ліктем, прикладаю до приклада рушниці щоку.Бачу краєчком ока (надворі дедалі розвидняється), як товариші позаду менезаймають свої позиції, тихо й дуже швидко.Западає нескінченне довга пауза. Вільмен не наважується відкрити вогонь попаркану, й, дивна річ, я відчуваю велике незадоволення, що він зволікає звиконанням ролі, яку я відвів йому в своєму сценарії. Я не пам’ятаю, чи це було насправді, але Мейссоньє згодом запевнить мене, що ябезнастанно повторював: “Боже мій, що ж він робить?! Що ж він робить?!”Нарешті лунає вибух, якого ми всі так чекали. І до певної міри розчаровує нас,бо він набагато слабкіший, ніж ми сподівалися. Мабуть, він розчарував іВільмена, бо снаряд не розбив весь паркан і навіть не зірвав із завіс обидвістулки. Він лише зробив у паркані пробоїну півтораметрового діаметру, але йоговерхня й нижня частини стоять.Що ж відбувається далі? Протяжним свистом я мав подати сигнал відкрити вогонь.Я цього не роблю. Але всі ми починаємо стріляти, і я також, бо кожен з насподумав, що його товариш щось помітив. Насправді ж ніхто нічого не бачить, бобачити нічого: супротивник не наступає.Свідчення полонених потім усе прояснять: в ту хвилину, коли ми почали стріляти,Вільменові хлопці перебували трохи нижче того місця, де їх могли вразити нашікулі: їх захищав ще й виступ скелі. Вони саме рушили до пробоїни, що її базуказробила в паркані, коли раптом пролунали передчасні постріли наших рушниць ізупинили їхнє просування. Не тому, що стрілянина завдала їм втрат, а тому, щошріт з наших рушниць безперестану періщив рештки паркана, з якого летілитріски. Нападники залягли й відкрили безладну стрілянину. Але той самий виступск.елі, що став на заваді нашим кулям, заважав їм бачити й нас, і ми, і вонивели пекельний вогонь по невидимих цілях.Нарешті я починаю розуміти ситуацію, і Мейссоньє також, бо він мені каже:- Треба припинити цю безглузду стрілянину.Я цілком погоджуюсь, але для цього мені потрібен мій свисток (свисток Пейссу).Я гарячково шукаю по всіх кишенях, але не знаходжу його. Нишпорячи по кишенях,уявляю, який у мене смішний вигляд. Головнокомандуючий не може більшекомандувати військами, бо він загубив свисток! Я міг би крикнути: “Припинітьвогонь!” М’єтта й Каті почули б мене навіть у надбрамній башті. Але я й сам не відаю, чомумені здається, що треба подати сигнал свистком.Нарешті я знаходжу цю коштовну реліквію. Свисток лежав там, де я його поклав, -у нагрудній кишеньці сорочки. Я подаю три коротких свистки через певніінтервали, й наші рушниці замовкають.Одначе мій свист, мабуть, долинув і до Вільмена, бо на фортечному мурі, де яприсів навпочіпки, мені чути, як він гримає на своїх людей: “У кого вистріляєте, йолопи?”Після шаленої стрілянини западає тиша. Сказати - мертва тиша буде занадто, бонікого не вбито. Перша фаза бою закінчується досить кумедно, й настає затишшя.Ми не маємо наміру виходити з Мальвіля на пошуки ворога, а він у свою чергу тежне має ніякого бажання підставляти голови під наші кулі.Що було потім, я не бачив, але про це розповіли мені ті, хто стояв на варті замежами замку.Ерве й Моріс упали в розпач. Місце для бліндажа було вибране не зовсім вдало. Знього добре видно кожного, хто йде мальвільським шляхом. Але коли він залягає,то його прикриває насип, що поріс бур’янами. Отже, Ерве й Моріс не могли стріляти у ворога. До того ж вони не знали,чи треба відкривати вогонь, бо рушниця Колена мовчала.Коленові з пагорба навпроти Мальвіля добре було видно шлях, що збігав аж досамого паркана. Він добре бачив нападників, які лежали під скелею. І коли післямого свисту Вільмен підвівся на ліктях, щоб загорлати: “В кого ви стріляєте,йолопи?”, Колен упізнав його поголену маківку. Він упізнав її й вирішив убитиВільмена.Але він і не подумав скористатися для цього рушницею. Щоб створити цей “ефектстраху без звуку й диму”, він вирішує застосувати лук.Місце для стрільби тісне, а лук великий. Колен розуміє, що вій не зможе натягтитятиву в цій “щурячій норі”. Та дарма! Він вилазить з нори (кинувши в нійрушницю!), повзе з луком до грубезного обгорілого стовбура каштана, що стоїтьза три метри від нього, й випростується за ним. На повен зріст! І спокійноприцілюється Вільменові в спину.Як на те, Вільмен раптом обертається, щоб дати наказ, і стріла, пролетівши повзнього, впивається в спину чоловікові, який лежить поряд з ним, той чолов’яга, мабуть, підносив снаряди до базуки, бо Колен бачить, як з його руквипадають два чи три снаряди, котяться по шляху і зупиняються за багато метрівунизу. Поранений розпачливо скрикує, підводиться на повен зріст (у цю хвилинуйого також побачили вартові з бліндажа) й біжить зигзагами по шляху,намагаючись витягти собі зі спини стрілу. Пробігши кілька кроків, він падає,уп’явшись руками в землю.“Ефекту страху” досягнуто, але Вільмен встигає побачити, звідки стріляти. Вінвіддає наказ своїм людям, і дванадцять рушниць одночасно стріляють у каштан, заяким припав до землі Колен, неспроможний дати відсіч, бо його рушниця лежить затри метри від нього в норі. З лука він теж не може стріляти, бо натягти тятивулежачи йому важко.Я чув з фортечного муру цю шалену стрілянину, але нічого не бачив, не мігнавіть сказати, хто в кого стріляв, бо вартові за межами замку мали таку самузброю, як і наш супротивник, Я дуже захвилювався: поєдинок між трьома нашимидрузями й дванадцятьма Вільменовими людьми був нерівний. Завдяки чисельнійперевазі Вільмен міг маневрувати й обійти наших. А ми не здатні були нічоговдіяти, щоб допомогти їм, хіба що вийти з Мальвіля, але це було б божевіллям.Хлопці з бліндажа все ще не бачили ворога. Їм не видно було, як Колен виходивіз свого сховища, через те вони дивувалися, чому Вільмен спрямував вогонь накаштан, й не розуміли, чому мовчить Коленова рушниця.Та найбільше хвилювався, звісно, сам Колен. Віл зрозумів, що на порятунок унього немає ніяких шансів. Він лежав беззбройний за почорнілим каштановимстовбуром на віддалі якихось сімдесяти метрів од супротивника, й кулі відрізалийому всі шляхи до відступу. Він чув, як вони з глухим свистом упиваються передним у стовбур дерева й навіть біля самої його голови відколюють шматки кори.Колен вирішив зачекати, коли настане затишшя, й стрибнути в нору, яка булавсього за три метри від нього. Але й далі кулі дзижчали то праворуч, то ліворучод нього. “Вперше в житті, - розповідав згодом Колен, - мені хотілося бути щеменшим”.Як розказали потім полонені, Вільмен спершу дуже злякався, коли Коленова стрілавбила його піднощика снарядів; він зрозумів, що за спиною в нього сидить ворог.Коли цей ворог не став відповідати на його стрілянину, Вільмен здогадався, щотой беззбройний, і вирішив витіснити його з-за дерева. Він наказав двомветеранам підповзти до пагорка й обійти супротивника з правого боку, тим часомяк четверо його найкращих стрільців притискатимуть Колена вогнем до землі. Тане встигли ветерани відповзти й на кілька метрів, як Вільмен покликав їх назад.“Я сам почастую цього парубка”, - сказав він. І підвівся. Без сумніву, Вільменхотів реабілітувати себе в очах ветеранів, оскільки операція взяття Мальвіляпочалася не дуже вдало.Він звівся на повен зріст, герой із рушницею в руці та пістолетом на поясі,квапливо пішов шляхом униз, щоб обійти Колена з тилу. Особливим героїзмом це неможна було вважати, бо Колен не відстрілювався, а від нас Колена затуляв виступскелі.Ерве й Морісові досі не видно було Вільмена, як і його людей, що залягли, татільки-но він підвівся й пішов неквапливо шляхом, то обернувся для них у чудовумішень. Ерве, який чекав Коленового сигналу, навіть не ворухнувся, коли побачивватажка банди. Але Моріс, який відчував до Вільмена люту ненависть, зразу жузяв його на мушку, а коли побачив, що той зупинився й приклав зброю до плеча,прицілився йому в скроню й вистрелив.Вільмен з розтрощеним черепом упав на шлях. Колен скористався миттєвимзамішанням серед ворогів, стрибнув у нору, схопив рушницю й відкрив звідтивогонь. Він стріляв швидко й влучно і поклав одного за одним двох Вільменовихлюдей.Становище різко змінилося. Жан Фейрак, який взагалі (про це потім розкажутьполонені) був проти штурму Мальвіля, дав сигнал для відступу. Це справді буввідступ, а не безладна втеча. Град куль посипався на Коленову нору, примусившийого пригнути голову, а коли він підвів її, ворог уже відступив, прихопивши зсобою базуку, снаряди й рушниці вбитих.Колен голосно закричав совою. Ніколи ще мені не приносив стільки радості криксови. Він дав мені знати, що ворог утік і що Колен неушкоджений.Я наказую Тома відчинити браму й стрімголов збігаю сходами з фортечного муру,мчу до “Материнства”. Слідом за мною біжить Мейссоньє. Я кричу йому черезплече:- Бери Мелюзіну!На бігу ставлю затвор рушниці на запобіжник і закидаю її за плече. Евеліна,зачувши мій голос, виводить з “Материнства” Моргану. Я хапаю за вуздечку Бурку,але вона чомусь дуже збуджена. Я заспокійливо гладжу її. Вона спершу слухнянокориться мені, але, опинившись перед потрощеним парканом, нюхає його ізупиняється, норовисто задерши голову. Піт градом котиться мені з чола. Я ж бознаю Бурку та її норовистість!На превеликий мій подив і радість, вона за хвилину дуже повільно переходитьчерез паркан. За Буркою слухняно йдуть і інші коні.Я ледве встигаю порахувати вбитих і помітити, що ворог забрав їхню зброю, яквсі троє із зовнішньої варти одночасно виходять на шлях. Ось вони, розпашілі,захекані, вбуджені. Я обнімаю їх, але часу для розмов у нас немає. ДопомагаюМорісові сісти на круп Мелюзіни позад Мейссоньє, а Ерве, який здається меніважчим, - сісти на коня позад Колена і завважую, що Колен, крім рушниці моделі36, закинув собі за плече й лук.- Евеліно, ти поїдеш з нами!- Я?- Стерегтимеш коней.Вона від радості не може й слова вимовити. Я хапаю її на руки, висаджую наБурку й сам стрибаю в сідло позад неї. Доїхавши до лісової стежки, я обертаюсьі пошепки кажу Коленові:- Будь обережний з луком. Ми помчимо галопом!- Добре, - відповідає він, на вигляд хоробрий і войовничий.Бурку вже два дні не виводили на прогулянку, через то мені не доводитьсяпідганяти її. Вона рвучко кидається вперед, і чоло мені обвіває свіже повітря.Евеліна, затисну та між моїми руками, велично сидить на кобилі, тримаючись залуку сідла, а коли я, намагаючись уникнути зустрічної гілки, нахиляюсь уперед,Евеліна згинається під моїм тиском, прибирає свої руки із сідла й кладе їхБурці на шию. Бурчина грива злітає в повітря, й майже так само злітає до моєїголови довге біляве Евелінине волосся. Не чути жодного звуку, крім глухогоритмічного тупоту кінських копит на чорноземі й шелестіння листя, що йогорозтинають Бурчині груди. Це листя таки боляче мене шмагає. Бурка мчитьгалопом, а за нею трюхикають Моргана й Мелюзіна. Вони як заведені. Проте Бурка- вогонь, рішучість, п’янке захоплення простором. Я подумки зливаюсь з нею, її рухи здаються моїмирухами: я підстрибую й опускаюсь униз одночасно з її спиною, Евеліна такожпіддається цьому ритму, лише вона легенько, наче пір’їнка. Я в цьому шаленому польоті почуваю себе незборимим і радісним. Я мчугалопом, відчуваючи лише маленьке тільце Евеліни між своїми руками, поспішаюзнищувати ворога, який нам загрожував, прагну захистити Мальвіль, здобутиЛа-Рок. Здається в цю хвилину, що ні літа, ні смерть неспроможні вгнатися замною. І раптом мені забаглося на повний голос закричати.Мені впадає в око, що я надто відірвався від Мелюзіни й Моргани. Починаюпобоюватися, що вони, не побачивши більше перед собою Бурки, можуть заіржати йцим викриють нас.На одному зі схилів я притримую Бурку, хай тепер вона біжить риссю. Але Буркарветься вперед, вона анітрохи не стомилася.Лісовий путівець збігає круто вгору, а відтак під прямим кутом завертає вбік.Тут я знову зупиняюсь, щоб Моргана й Мелюзіна, втративши з поля зору Бурку, незаіржали.Прапоруч від мене тягнеться вгору, вище моєї голови, велетенська папороть, іпоміж її зубчастим листям я спершу помічаю далеко внизу сірий ланцюжокла-рокського шляху, а згодом бачу, як з-за найвіддаленішого повороту з’являються Вільменові люди. Вони, розтягнувшись на шляху один за одним, ступаютьшвидким, але вже розміреним кроком. Дехто з них несе по дві гвинтівки.Тим часом приїздять Колен і Мейссоньє. Я подаю їм знак, щоб вони мовчали, йрукою показую на ла-рокський шлях, яким іде Вільмеяова ватага. Ми затамовуємодихання й крізь листя папороті мовчки якусь хвилину дивимось на людей, якихзараз маємо повбивати.Мейссоньє під’їздить на Мелюзіні до Бурки й, схилившись до мене, ледь чутним голосом каже:- Я бачу, що їх там тільки семеро. Цікаво знати, куди подівся восьмий?Справді. Я рахую, їх тільки семеро.- Очевидно, він відстав.Я пускаю Бурку вчвал, але цього разу трохи повільніше. Я навмисне стримую її,бо помітив тоді, коли ми зупинялися, що Мелюзіна й Моргана засапались. До речі,захмеління від швидкості в мене вже розвіялося. Тепер я зовсім інакше думав пронашу наступну перемогу. Вона не була більше для мене абстрактною, я не відчувавособливого захоплення від неї, вона більше не вабила мене. Думаючи про неї, ядедалі виразніше уявляв собі обличчя тих нещасних, що, обливаючись потом, важкойшли ла-рокським шляхом, сподіваючись, що вони вже врятувались від смерті.Ось нарешті я помічаю на лісовому путівці свою останню позначку. Вона впадаємені в око саме в ту мить, коли я розриваю перекинутий через стежину прутик.Отже, ми прибули на місце.- Евеліно, бачиш цю галявину? Отут ти й триматимеш наших коней.- Усіх трьох? А чи не краще зв’язати їхнє повіддя?Я заперечливо хитаю головою. Мелюзіна й Моргана наздоганяють нас, четверовершників спішуються, і я показую Коленові й Мейссоньє, як зав’язати повіддя на шиях коней, щоб вони не заплутались.- Ти пустиш їх пастись? - запитує Мейссоньє.- Вони далеко не підуть. Не зважаться віддалитись від Бурки, а Бурку триматимеЕвеліна. Колене, покажи їм те місце.Друзі йдуть, а я на хвилинку затримуюсь сказати Евеліні, щоб Бона, коли незможе втримати Бурку, сіла на неї й кружляла на галявині.- Емманюелю, чи можна мені тебе поцілувати?Я нахиляюсь, і в ту ж мить Бурка штовхає мене мордою в спину, - не її улюбленийжарт. Я падаю на Евеліну й звалюю її з ніг. Ми обоє зразу ж підводимось.Евеліна не випускає з рук повід. Її стривожене обличчя виглядає набагатостаршим.- Не вбивай їх, Емманюелю, - пошепки просить Евеліна. - На своєму плакаті типообіцяв, що подаруєш їм життя.- Вислухай мене, Евеліно, - відказую я тремтячим голосом, - їх восьмеро, й усівони озброєні. Якщо я, побачивши їх, крикну: “Здавайтесь!” - вони можуть непідкоритися й зав’язати бій. Цілком імовірно, що когось із наших буде поранено або вбито. Тихочеш, щоб я пішов на такий ризик?Евеліна опускає голову й не відповідає. Я залишаю її, не поцілувавши, але,відійшовши кілька метрів, обертаюсь і киваю їй. Евеліна стоїть посередгалявини, сонячний зайчик падає їй на волосся, на поясі висить кинджал, воназдається такою малесенькою й тендітною серед цих велетенських тварин, крупияких парують.Друзі чекають на мене на схилі над шляхом. Я нагадую їм про правила. Нестріляти до протяжного свисту. Припинити вогонь після трьох коротких свистків.Нагадую також про бойовий порядок, Я з Коленом займу позицію за двадцять метрівпопереду дерев з відозвою: Колен по той бік шляху, а я по цей. Мейссоньє й Ервезаляжуть метрів за двадцять позаду. Мейссоньє з цього боку, а Ерве - з того.Друзі швидко й мовчки йдуть на свої місця.Я на митах спілкуюся з Коленом, який лежить по той бік шляху, а біля себезалишив Моріса, щоб у разі потреби послати з дорученням до Мейссоньє, якийзможе в свою чергу все передати своєму візаві Ерве.Ми чекаємо. Дріт, на якому висить моя відозва, не пошкоджено. Вільменові людине мали чим його перерізати й пройшли сьогодні на світанку попід ним. За кількахвилин вони знову з’являться тут і зустрінуться зі своєю смертю.Перший звук, який я чую, заінтриговує мене. Щось гхоже на уривчастий скрипколодязного ланцюга, намотуваного на вісь коловорота.Я дивлюсь на Моріса й зводжу брови. Моріс нахиляється до мого вуха:- Ланцюг велосипеда?Він має рацію. Я в думці запитую себе, чи це не той велосипед, який Бебельзаховав біля Мальвіля і який ми не схотіли забрати собі. Якщо це той самий, томи припустилися грубої помилки й можемо тяжко поплатитися за неї.За хвилину з-за повороту шляху виринає постать велосипедиста, й по опису Ерве япізнаю в ньому Жана Фейрака. Він починає підніматися вгору, і я раптом помічаюна рамі велосипеда трубу базуки. Шлях круто підіймається вгору, і Фейрак насилукрутить педалями, робить зигзаги. Не виключено, що йому доведеться злізти звелосипеда. Часу в нас буде достатньо.Для чого в нас буде достатньо часу? Обличчя мені заливає піт, Фейрак - новийватажок. До того ж, як розповідав Ерве, він рішуча й жорстока людина. Я повиненйого вбити. Але якщо я його вб’ю, то решта людей, які йдуть пішки за ним, почувши мій постріл, зійдуть зішляху, заглибляться в зарості й, чого доброго, натраплять ще на Евеліну танаших коней. У всякому разі, в заростях я втрачу перевагу, ми вп’ятьох можемо сміливо виступити проти семи чоловік ворога, але нічого втішногоце нам не обіцяє.Як я й передбачив, Фейрак злазить з велосипеда біля відозви й нахиляється, щобпролізти попід дротом. Він низький на зріст, кремезний, з непривітним обличчям.Дивлячись на нього, я з жахом згадую про курсежакське побоїще. Однак я вжезробив вибір і, незважаючи на цей його злочин та базуку, збираюсь Фейракапропустити. Ватажок без людей не такий небезпечний.Фейрак проходить повз мене. Від нього мене відділяє тільки крутий схил. Вінсідає на велосипед, і до нас знову долинає розмірений, дратливий скрип ланцюга.Ось він досягає закруту, і за хвилину я гублю його з очей. Стискаю в руках“спрінгфілд”, і краплі поту з мого чола падають на його приклад.Фейрак завертає за поворот. Я більше не бачу його.Далі все відбувається так швидко, що я не можу повірити власним очам. Я бачу,як по той бік шляху Колея випростується на повен зріст, виставляє ліву ногувперед, натягує за всіма правилами тятиву лука й старанно цілиться. Лунаєсвист, і за секунду чути, як щось важко гепає на шлях. Я нічого не бачу, алеКоленові видно закрут шляху. Він радісно махає мені рукою і зникає в кущах.Колен - геніальна людина, і я недаремно “все йому прощав”, як мені докорявТома.За моїми підрахунками, в нас зосталося всього кілька хвилин. Однак час,здається, тягнеться страшенно повільно. Я лежу долілиць у папороті поряд зМорісом.Та ось і наші вороги. Вони розтяглися на шляху, спітнілі Йдуть, важко дихаючи,і їхні ковані черевики лунко видзвонюють об камінь. Я дивлюсь на їхні селянськіобличчя, червоні руки, незграбні постаті: піхотинці, яких убивали на всіхвійнах. Уб’ють їх і під час цієї війни. Якби тут був Пейссу, йому б здалося, що вінстріляв в самого себе.Троє крокують попереду. Здається, вони ще не стомилися. За кілька метрів позадних ступають двоє інших, трохи далі ледве плентають ще двоє. Згідно з моїмпланом операції, троє, що йдуть попереду, і двоє, що плентаються ззаду,приречені на смерть. Найсильніші й найслабші.Я підношу до губ свисток і прикладаю до плеча рушницю. Ми домовилися з Коленом,що стрілятимемо перехресно, щоб не цілитися в одну й ту саму мішень. Я беру намушку чоловіка, що ближче до нього, а він цілиться в отого, що йде з мого боку.Ці два наші, Мейссоньє й Ерве, що розташувалися трохи нижче, мають таку самудомовленість. Що ж до Моріса, то він вільний у своєму виборі.Я вичікую, коли двоє передніх проминуть відозву, і як тільки ті двоє, що йдутьпосередині, наближаються до дроту, даю сигнал і стріляю. Наші постріли лунаютьодночасно, із загального гуркоту вирізняється тільки постріл Мейссоньє зкарабіна моделі 22, звук якого, набагато слабкіший і сухіший, долинає до нас здеяким запізненням. П’ятеро чоловіків падають. Вони не падають раптово, як у кінофільмах про війну, анадзвичайно повільно, наче в фільмі з уповільненою зйомкою. Двоє вцілілихзупиняються, паралізовані, й тільки через кілька секунд підводять руки. Це дужедо речі. Я подаю три коротких свистки. Операція скінчилася.Обертаюсь до Моріса й пошепки питаю:- Що це за одні?- Отой лисий пузань - кухар Бюр. А худий - це Вільменів денщик Жаннем.- Новобранці?- Так, обидва.Я голосно кричу, не показуючись їм:- Говорить Емманюель Конт, мальвільський абат! Бюр, Жанне, позабирайте зброю всвоїх товаришів і складіть її під відозвою.Почувши мій голос, молодики здригаються й підводять голови. На кручах обабічніщо ані ворухнеться. Вони розгублено озираються. Дивляться навіть на відозву,неначе мій голос промовляв звідти. Вони йшли полювати на мене до Мальвіля, а яраптом опинився тут! І називаю їх на ймення!Повагавшись, вони повільно виконують мій наказ. Я знову даю три свистки і всупроводі Моріса з’їжджаю схилом униз, до шляху, Колен спускається теж. Віддалік, метрів за сорок,з’являються Ерве й Мейссонье.- Руки за голову! - наказую я коротко.Полонені скоряються. Я ступаю кілька кроків. Усюди кров, я дивлюсь на неї. Їїчервоний колір здається мені на тлі сіро-голубого шляху надто яскравим. Та ядобре знаю, що вона швидко померкне й почорнів. Незбагненна людська натура. Щезовсім недавно цю дорогоцінну кров ділили на групи, брали в донорів і зберігалиїї. Й водночас у якомусь іншому місці щедро поливали нею землю. Я дивлюсь назагиблих Вільменових людей. Їхня пролита червона кров не знадобиться вженікому.- Ерве, забери велосипед і базуку і пересвідчись, чи Фейрак мертвий.Я обертаюсь до полонених, наказую їм опустити руки й дозволяю сісти. Лисийпузань - це кухар Бюр. У нього жваві чорні очі, лукаве обличчя. Його товариш,незграбний парубійко, - Жанне. Вони дивляться на мене з неприхованим захватом.Я довідуюсь від них багато цікавих речей. Учора вранці від рани, завданої йомуножем, помер Арман. Не встиг Вільмен оселиться в замку, як він прогнав Жозефу:не хотів, щоб його обслуговувала жінка. Куховарив Бюр, а Жанне подавав на стіл.Коли в Ла-Році з’явився Вільмен, Газель також покинув замок, але з власної волі. Він не мігподарувати йому вбивства Лянуайя.Я не вірю власним вухам і прошу їх ще раз повторити ці слова. Хвала Газелеві!Хто б міг подумати, що він виявить таку відвагу?- І не лише різанину, - докидає Бюр, - не схвалював Газель також“надмірностей”.- Надмірностей?- Еге ж, так він називав зґвалтування, - мовить Бюр.Повертається Ерве з велосипедом, до рами якого прив’язана базука. Він прихиляє велосипед до кручі, скидає одну з двох рушниць, якіприніс із собою, й наближається до нас.- Фейрак не мертвий, - повідомляє безбарвним голосом. - Він дуже мучиться.Просив у мене пити.- І що ж?- Що я маю робити? Я міряю його поглядом.- Що ж, сідай в авто, їдь до Мальжака й дзвони до лікарні, щоб прислали каретушвидкої допомоги. А наступної неділі ми віднесемо йому апельсинів.Ерве опускає голову й водить носком черевика по асфальту.- Це мені не подобається, - відповідає він приглушеним голосом.До нас підходить Моріс.- Я можу піти туди, - каже він і блискає на мене своїми чорними очима. Він нічого не забув. Ні свого товариша Рене, ні Курсежак.- Гаразд, я все зрозумів, - озивається Ерве, мовби щойно прокинувся, скидає зплеча рушницю й віддаляється твердим кроком.Я обертаюсь до полонених.- Продовжимо нашу розмову. Арман помер, Жозефу прогнали, Газель пішов. А хто жлишився в замку?- Звісно, Фгольбер, - відповідає Бюр.- І він їв за одним столом з Вільменом?- Авжеж.- Незважаючи на те, що той убив Лянуайя? Незважаючи на “надмірності”? Скажи,Жанне, адже на стіл подавав ти...- Фюльбер сидів між Бебелем і Вільменом, - мовить Жанне. - Я можу сказати, щовін любив випити, попоїсти й пожартувати.- Він жартував?- Особливо з Вільменом. Вони приятелювали.Це проливає світло на ситуацію. І не тільки мені. Я бачу, як Колен нашорошуєвуха і як у Мейссонье суворішає обличчя.- Жанне, зараз я поставлю тобі одне дуже важливе запитання. Постарайсявідповісти цілком щиро. А особливо не кажи того, чого не було.- Я вас слухаю.- Як по-твоєму, це Фюльбер спонукав Вільмена атакувати Мальвіль?- Ну звичайно ж! - не вагаючись, відповідає Жанне. - Я все чув і бачив!- Наприклад?- Фюльбер безнастанно твердив йому, що Мальвіль - справжня фортеця й багатстватам - хоч греблю гати.“Хоч греблю гати”. Це добре сказано. А Фюльбер скористався б подвійно: позбувсяб Вільменової опіки в Ла-Році й нас здихався б у Мальвілі. На жаль, довестийого активне співробітництво з убивцею Вільменом важко, бо ніхто з ла-рокців небував на обідах цих двох “приятелів”.Лунає постріл, і, дивна річ, мені відлягає від серця. Я бачу, що так самолегшає на душі в Мейссоньє, Колена, Моріса й навіть у полонених. Мабуть, вонипочувають себе безпечніше тепер, коли й другий з братів Фейраків сконав.Повертається Ерве. Приносить пояс, до якого причеплена кобура з пістолетом.- Це Вільменів пістолет, - каже Бюр. - Фейрак забрав його перед тим, як датисигнал для відступу.Я беру зброю цього негідника. В мене нема ніякісінького бажання носити її. Ядивлюсь на Мейссоньє: він теж не хоче. Але я добре знаю, кому цей пістолетпринесе велику радість.- Колене, візьми його собі. Це ж бо ти вбив Фейрака.Зраділий Колен хвацько підперізується поясом з пістолетом. Моріс усміхається, ійого янтарні очі лукаво зблискують. Я поки що не знаю, що це він убив Вільмена,і коли довідаюсь, буду йому вдячний за мовчанку та витриманість.- Хай полонені обшукають убитих і заберуть у них набої, - коротко наказую я. -Я повертаюсь до Мальвіля. Піду по воза. Зі мною піде й Колен. А Мейссоньєзостанеться тут і керуватиме обшуком.Не чекаючи Колена, я дерусь на кручу і, досягши заростів, починаю бігти.Дістаюсь до галявини. Евеліна радісно кидається мені назустріч, і я міцнопригортаю її. Ні я, ні вона не кажемо й слова, але знаємо, що не змогли б житиодне без одного.Чується хрускіт гілок і шелест листя. Наближається Колен. Я відпускаю Евеліну йкажу їй: “Сядеш на Моргану”. Ще раз зиркаю на неї й посміхаюсь, радіючи в душіцим коротким хвилинам нашого щастя. Я сідаю в сідло й даю їй змогу сісти самій,що вона, незважаючи на свій низенький зріст, робить дуже швидко й вправно.Колен обвішаний зброєю - рушниця моделі 36, лук, сагайдак, що він собі йогозмайстрував, Вільменів пістолет на поясі й бінокль на ланцюжку, якого він“забув” мені повернути. В цьому місці зарості дуже густі, і я їду ступою. Явідчуваю на собі погляд Евеліни. Обертаюсь у сідлі й читаю в ньому німезапитання.- Ми взяли двох полонених, - кажу їй і пускаю Бурку галопом.На околиці Мальвіля переді мною раптом виринає стривожений Пейссу, і я кричуйому: “Всі живі!” Він нетямиться з радості й розмахує рушницею. НаполоханаБурка кидається вбік, Моргана за нею, а Мелюзіна підстрибує. Колен вилітає зсідла, опиняється в неї на шиї і хапається обома руками за її гриву. На щастя,Мелюзіна, побачивши, що обидві кобили зупинилися, зупиняється й собі, і Коленмає змогу .знову сісти в сідло. Щоправда, він робить це дуже кумедно. Мисміємось.- Дурню! - вигукує Колен. - Бачиш, що ти накоїв?- Я гадав, - посміхнувся Пейссу, - що ти все-таки вмієш їздити верхи.Я так регочу, що Пейссу не витримує й, коли я опиняюсь біля нього, накидаєтьсяна мене, наче боксер. Я сварюсь на нього, бо він, негідник, боляче молотитьмене своїми кулачищами. На щастя, від його “ніжності” мене рятують Каті й М’єтта, які вибігли до мене на шлях.- Я впізнала твій сміх, - каже Каті. - Я почула його з фортечного муру!Вона обіймає мене. Це набагато приємніше. А М’єттині обійми ще солодші.- Мій бідолашний Емманюелю, - вже трохи перегодя каже Мену, притулившипересохлі губи до моєї щоки. Вона називає мене “бідолашним”, неначе я вжемертвий.Жаке дивиться на мене мовчки, тримаючи в руці заступ, яким копає яму длячотирьох убитих, а Тома, зовні байдужий, каже мені:- Я зняв з них взуття, воно ще добре. Зробив для нього в коморі спеціальнуполичку.Фальвіна вся в сльозах, вона плаче всім тілом, плаче так, мовби на сонці танувсмалець.- Шістьох убито, а двох узято в полон, - повідомляє Колен, широко ступаючи обічмене.- Розкажи, Емманюелю! - вигукує Пейссу.- Нема коли, - відповідаю я. - Ми знову вирушаємо. Беремо, звісно, й тебе, атакож Тома і Жаке. Колен залишиться тут і візьме на себе командування вМальвілі, Ви вже попоїли? - питаю, обертаючись до Пейссу.- Без цього теж не можна, - відповідає Пейссу так, ніби я йому за це докоряв.- Правильно. Мену, приготуй сім сандвічів.- Сім? Чому аж сім? - питає Мену, вся наїжившись.- Для Колена, для мене, Ерве, Моріса, Мейссоньє і для двох полонених.- Для полонених? - скрикує вона. - Ти збираєшся годувати й негідників?Жаке червоніє, ніби ці слова стосуються і його.- Роби, що тобі звелено. Жаке, запрягай Силача. Поїдемо возом. Евеліно, ти зКаті розсідлай коней. А я тим часом хлюпну собі в обличчя трохи води.Я купаюсь під душем, мию голову й голюсь. Роблю все це дуже швидко. А що яготуюсь до візиту в Ла-Рок, то скидаю старі кавалерійські штани й поношенічоботи, які не скидав від дня події, й надягаю свої білі штани, в яких ходив накінні змагання, взуваю нові чи майже нові чоботи та вбираюсь у білу сорочку звідкладним комірцем. Відтак, чистенький і елегантний, виходжу за першуогорожу.Евеліна й Каті виходять з “Материнства” помилуватись на мене. Прибігає М’єтта й на мигах висловлює своє захоплення мною, навіть цілує мене.Я прискорюю крок. Пейссу, котрий іде позаду, несучи під пахвою пакунок ізсандвічами, зауважує, що, отак убравшись, я скидаюсь на людину, яка йде досвого першого причастя.- Якби я побачила тебе такого в Ла-Році, то вийшла б заміж не за Тома, а затебе! - весело вигукує Каті.- Я спритно цього уникнув! - відповідаю я й стрибаю на воза.- Почекай! - кричить Жаке, який прибіг зі старим лантухом під пахвою. Склавши лантух удвоє, він застеляв ним солому, щоб я не забруднився. Всім стаєвесело, і я теж усміхаюсь Жаке.Колен, який спершу теж сміявся, тримається осторонь і сумно кривиться. Я раптомзгадую, що так само, як сьогодні, я був одягнений за тиждень до події, коли,повертаючись із кінних змагань, запросив його з дружиною до ресторану. Саме підчас цього обіду Колен поділився зі мною своїми клопотами: десятирічна Нікольщомісяця хворіє на ангіну, а дванадцятирічний Дідьє ніяк не може засвоїтиправопис. І ось тепер усе це перетворилося на попіл, зібраний у маленькускриньку разом з прахом родин Пейссу й Мейссоньє.- Колене, - рішуче кажу я, - ти на мене не чекай і розкажи їм усе. Я вимагаютільки одного: під час нашої відсутності не виходьте з Мальвіля й на крок.Решта - на твій розсуд.Колен мовби прокидається, махає мені рукою, але стоїть на місці, тимчасом якЕвеліна, Каті й М’єтта, пролізши крізь дірку в паркані, біжать за нашим возом. Пересилюючи тупітСилачевих копит і порипування воза, я кричу М’єтті, щоб вона розважила Колена, який засумував.Конем править Жаке. Тома сидить біля мене. Пейссу вмостився навпроти, і йогодовгі ноги майже торкаються моїх.- Я зараз скажу тобі одну дуже цікаву річ, - озивається раптом Тома. - Яперевіряв Вільменові документи. Він був зовсім не офіцер, він - бухгалтер!Я сміюсь. Тома залишається байдужим: він не бачить у цьому підстав для сміху.Вважає, що Вільменова брехня тільки обтяжує його злочин. А я ні. Я майже недивуюсь цьому. Слухаючи розповіді Ерве, я не раз думав про те, що Вільмен,мабуть, напускав туману своїми розмовами. Лжесвященик, лжепарашутист. Якісамозванці! Невже це породження нової епохи?Тома подає мені професійне посвідчення, я зиркаю на нього, ховаю в гаманець іпочинаю розповідати, яку роль відігравав Фюльбер у тім, що нам загрожувало.Пейссу обурено лається, а Тома мовчки зціплює зуби.На місці засідки нас чекають Мейссоньє, Ерве, Моріс і двоє полонених. Мисадовимо їх на воза, вантажимо рушниці, базуку, патрони й велосипед. Дев’ять чоловіків - вага чималенька, навіть для нашого Силача, й там, де шлях крутоздіймається вгору, всі ми, крім Жаке, злазимо. Я користаюсь з цієї нагоди, щобподілитись своїм планом.- Насамперед одне запитання, Бюр. Чи не завинили ви з Жанне в чому-небудь передларокцями?- А в чому ми могли перед ними завинити? - відповів дає Бюр з обуренням.- Я не знаю. Може, грубістю чи “надмірностями”.- Я повинен тобі сказати, - гордо кидає Бюр, - що це не в моєму характері бутигрубим і тим паче не в характері Жанне. А щодо “надмірностей”, то скажу тобі, -додає він з несподіваною відвертістю, - в мене не було для цього й нагоди.Новобранець у Вільмена не мав ніяких прав.- Ще одне запитання: чи стережуть ла-рокці свою південну браму?- Так, - відповідає Жанне. - Вільмен поставив біля неї ла-рокського чолов’ягу, якого звуть чи то Фабр, чи то Фабремашен.- Фабрелятр?- Еге ж, Фабрелятр.- Що-що? - перепитує Пейссу, який, почувши, що я сміюсь, наближається до нас.Я повторюю. Він регоче й собі.- І вони дали йому рушницю?- Так.Ми знов регочемо.- Все буде гаразд, - проваджу я далі. - Під’їхавши до Ла-Рока, в браму постукають тільки Бюр і Жанне й попросять, щоб їмвідчинили. Ми роззброїмо Фабрелятра й залишимо його під вартою. - Я роблюкоротку паузу. - Ось тут і почнеться наш фокус, - всміхаючись, підморгую яБюрові.Він теж усміхається. Він задоволений нашим взаєморозумінням. Воно обіцяє йомунепогане майбутнє. Тим паче, що я перериваю розмову, розгортаю пакунок, якогоприніс Пейссу, і роздаю сандвічі. Хліб дуже подобається Бюрові й Жанне,особливо Бюрові.- Ви самі випікаєте такий смачний хліб? - поважно запитує він.- А що тут такого? - вигукує Пейссу. - Ми в Мальвілі все вміємо робити. В нас єпекар, муляр, столяр, слюсар-водопровідник. І є навіть Емманюель, який замінитьтобі навіть найкращого панотця. Я - муляр, - скромно додає він.Він, звичайно, не розповідає про добудову фортечного муру, але я здогадуюся, щовін пишається цим і що йому приємно залишити цей шедевр майбутнім століттям.- Нам бракує тільки дріжджів, - втручається в нашу розмову Жаке, який сидить навозі.- Дріжджі є в ла-рокському замку, - повідомляє Бюр, радий зробити нам послугу,і кусає міцними білими зубами сандвіч.- План мій такий, - починаю я. - Коли ми нейтралізуємо Фабрелятра, Бюр і Ервепідуть до міста самі. Вони розшукають Фюльбера і скажуть йому: “Вільмен здобувМальвіль, Емманюеля Конта взято в полон, і ми привезли його сюди на возі. Типовинен негайно влаштувати над ним суд у каплиці в присутності всіхла-рокців”.Реагують на цей мій план по-різному: Пейссу, Ерве, Моріс і двоє полоненихрадіють, Мейссоньє запитливо дивиться на мене, Тома рішуче не схвалює могонаміру, а Жаке боїться за мене.Я проваджу далі:- Пересвідчившись, що всі зібралися в каплиці, ви підете по мене до південноїбрами. Всі четверо - Бюр, Жанне, Ерве й Моріс - приведете мене до каплиці. Колипочнеться процес, ти, Ерве, дозволиш мені боронитися й надаси слово тимларокцям, які забажають щось сказати.- А як же ми? - питає Пейссу, глибоко засмучений тим, що не побачить цьоговидовища.- А ви включитесь в дію аж згодом, коли Моріс покличе вас. Ви прийдете всічетверо й приведете з собою Фабрелятра. Жаке, ти взяв із собою вірьовку, щобспутати Силача?- Авжеж, - відповідає Жаке й дивиться на мене сповненими страху очима.- Бюра я обрав тому, що він був кухарем і його знав Фюльбер, - веду я далі. - АЕрве вибрав за його акторський хист. Розмовлятиме тільки Ерве, а вам краще невтручатися.Западає мовчанка. Ерве поважно гладить свою клинцювату борідку.- Можете знову сідати на воза, - каже Жаке, зупиняючи Силача. - Ідіть сідайте,- звертаюсь я до новачків і полонених. - Мені треба поговорити з друзями.Я бачу, що Тома точить якийсь хробачок, і хочу його розчавити, поки він невиріс у великого черв’яка. Пропускаю воза метрів на десять уперед. Тома йде ліворуч, а Мейссоньє йПейссу - праворуч. Ми йдемо однією шеренгою.- Що це за комедія? - гнівно питає Тома. - Навіщо все це? Нам лишилося тількивзяти Фюльбера за барки й поставити до стінки!Я обертаюсь до Мейссоньє.- Ти згоден з таким аналізом становища?- Це залежить від того, - відповідає він, - що ми збираємось робити в Ла-Році.- Ми зробимо те, про що умовились: візьмемо владу в свої руки.- Я так і думав, - каже Мейссоньє.- О, річ зовсім не в тому, що я прагну влади. Це просто необхідність. СлабкістьЛа-Рока ослаблює й нас. Його може захопити перша-ліпша банда й використати якплацдарм для нападу на Мальвіль.- Крім того, - докидає Пейссу, - Ла-Рок володіє родючими грунтами.Я теж подумав про це, але не сказав, бо не хотів, щоб Тома звинуватив мене взажерливості. Для мене на першому плані тепер стоїть проблема безпеки Мальвіля.Не минуло й місяця, як я позбувся приватновласницьких почуттів. Більше навітьне згадую, що колись Мальвіль належав мені. Єдине, що мене тепер непокоїть, цете, щоб якийсь енергійний ватажок не захопив Ла-Рок і щоб згодом не поневоливнас. Я також не хочу поневолювати Ла-Рок. Мрію про союз двох рівноправнихобщин, які б допомагали одна одній, виручали одна одну, але щоб кожна зберегласвою власну індивідуальність [13 В майбутньому ці слова часто цитуватимуться ларокцями й нами, іноді для того,щоб підперти протилежні концепції. (Примітка Тома).].- У такому разі, ми не можемо розстріляти Фюльбера, - каже Мейссоньє.- А то чому? - войовничо запитує Тома.- Пролиття крові зовсім небажане, якщо ми збираємось захопити там владу.- А тим паче крові священика, - докидаю я.- Це лжесвященик, - мовить Тома.- Все одно багато ла-рокців мають його за справжнього.- Припустімо, - мовить Тома. - Тоді я не розумію цієї комедії. Тут вам нетеатр!- Театр. І мета його цілком чітка: змусити Фюльбера зізнатися перед усімаларокцями в своєму співробітництві з Вільменом. Я певен, що, відчувши під собоюміцний грунт, він зробить це з неприхованим цинізмом.- Ну й що з цього?- А те, що це зізнання ми зможемо використати проти нього в процесі над ним.- Але смертного вироку він уникне?- Повір мені, що більшого вдоволення я не можу й бажати, але тобі вже сказали,що це неможливо.- Отже?- Не знаю, можливо, ми його проженемо. Тома зупиняється. Зупиняємось і ми.- І для того, - мовить він обурено, - щоб прогнати його, ти збираєшся довіритисвоє життя чотирьом типам, яких зроду-віку не бачив? Людям з Вільменовоїбанди?!Нарешті я розумію справжню причину, чому він так вороже ставиться до мого“театру”. Тома боїться за мене. Я знизую плечима. На мою думкут тут немаєніякого ризику. З учорашнього дня Ерве і Моріс мали не одну нагоду зрадити нас.Вони цього не зробили, вони воювали на нашому боці. А ті двоє полонених зараздумають тільки про одне: якомога швидше стати членами нашої общини.- Та все ж таки вони будуть озброєні, а ти ні.- Ерве й Моріс візьмуть з собою рушниці моделі 36 з повними обоймами. Бюр іЖанне матимуть рушниці, але без патронів. А в мене є оце. - І я дістав з кишеніневеличкий дядьків револьвер, який здогадався взяти з шухляди свого письмовогостола, коли перевдягався.Це - іграшка, однак, звикши після пригоди в Рюнах постійно носити за плечимарушницю, я почував би себе зовсім беззахисним без зброї. Бачу, що револьвер,хоч він і маленький, заспокоює Тома.- Я гадаю, - озивається Мейссоньє, обміркувавши мій план, - що ця ідеянепогана. Жозефа й Газель пішли з замку, ла-рокці не знають, чи Фюльбер іВільмен справді були нерозлучні друзі. А погодившись судити тебе, він неодмінновикриє себе. Ось так, - провадить далі Мейссоньє поважно й з апломбом, - цесправді непогана ідея. Ми примусимо ворога викрити себе.

XVIII

Каплиця, в якій мав відбутися “процес”, належала замкові, а церква в долішнійчастині міста згоріла в день події. Щонеділі родина Лармйо запрошувала одногосвященика з числа своїх друзів відправляти в нім месу, і з її милості сюдиприходила знать із Ла-Рока та навколишніх сіл, що разом з жінками й дітьмискладало душ двадцять. У родині Лармйо не ділили бога з простолюдом.Я вже згадував, що ла-рокський замок був часів Відродження, тому мальвільцевівін здавався новітнім, але каплиця датувалася XII століттям. Ребристе склепінняспирається на стовпи, в грубезних мурах пробито отвори, трохи ширші за звичайнібійниці. Крізь них проникає так мало світла, що неф, наче склеп, виповнюютьсутінки.Наскільки я можу судити, всі ла-рокці вже зібралися тут. Прийшовши з-підтеплого й яскравого пообіднього сонця, я нічогісінько не бачу в цьомусередньовічному вертепі, де на плечі мені лягає вогка прохолода. Як ми ядомовилися, четверо озброєних Вільменових хлопців садовлять мене на приступкухорів. Вони теж сідають обабіч, суворі, поставивши сторчма між колінамирушниці. Позад мене престол, а трохи вище над ним - вікно родини Лормйо. Крізьнього мало б литися проміння, бо вже по четвертій, але вікно темне - саме в тухвилину, коли я ввійшов до каплиці, сонце сховалося за хмару. Я схрещую нагрудях руки й намагаюсь розгледіти в напівтемряві обличчя. Поки що бачу лише,як де-не-де блищать очі й біліють сорочки. І тільки згодом мені вдаєтьсярозпізнати обличчя ла-рокців. З сумом помічаю, що дехто з них уникає могопогляду. В тому числі й старий Пужес. Але ліворуч я бачу бастіон своїх друзів:Марселя Фальвіна, Жюдіту Медар, вдовиць Аньєсу Пімон і Марі Лянуай та двоххліборобів, імена яких не можу пригадати. В першому ряду завважую Газеля, якийсхрестив на животі пухкі руки, над його вузьким лобом в’ються кучерики, що нагадують мені моїх сестер.Коли я входив через невеличкі бічні двері під хорами, то не бачив Фюльбера.Сівши, я тим більш не бачу його, бо вхід до нефа огорнений сутінками - в цьомумісці немає бічних віконець. Але тишу, яка запала після мого приходу, порушуютьФюльберові кроки по великих кам’яних плитах. Кроки наближаються, і Фюльбер поволі виринає з пітьми. Він вантрацитового кольору костюмі, сірій сорочці й чорній краватці. І перше, щомені впадає в око, - це його білий лоб, білі скроні і запалі щоки. За хвилинубачу також, що на грудях у нього погойдується срібний хрест.Наближаючись до мене розміреною твердою ходою, видзвонюючи підківкаїии об кам’яні плити, Фюльбер дивиться на мене так, немовби хоче з’їсти. Однак за три кроки від мене він зупиняється й, заклавши руки за спину,мовчки міряє мене поглядом з голови до п’ят. Навіть з цієї відстані я ледве бачу його - чорна постать губиться в сутінікаплиці. Але мені дуже добре видно його голову; вона, здається, плаває десьнаді мною, й мене дивує погляд гарних, косих очей. Бо вони випромінюють тількидоброту, жалість і смуток. Фюльбер похитує головою, і можна подумати, що вінопинився в дуже скрутному становищі.Я розчарований. Ні, я й на мить не повірив у його щирість, проте, якщо Фюльбердо кінця вдаватиме з себе янгола, мій план зазнає поразки і мені, зрештою,важко буде ухвалити вирок людині, яка відмовилася судити мене. Бо йогожаліслива поза, здається, свідчить саме про те, що він відмовляється менесудити.Тиша триває кілька довгих секунд. Ла-рокці позирають то на Фюльбера, то на меней дивуються, що він мовчить. А я поволі починаю заспокоюватися. Ця тиша,здається мені, - хитрість проповідника, який хоче привернути до себе увагу, атакож, на мою думку, садистична підступність, мета якої - вселити взвинуваченого надію на помилування. Вивчаючи Фюльберів погляд, що прикипів домене, я тільки тепер помічаю, що вираз Фюльберових очей не однаковий.Я дуже задоволений своїм відкриттям, бо воно, на мою думку, доповнює дволикийобраз Фюльбера: великі руки з вузлуватими пальцями контрастують з інтелігентнимобличчям, і маленька голова не гармоніює з огрядним тулубом. По суті, йогопостава, а також очі, ще навіть до того, як він розтулить рота, викривають усюоблудність цієї людини.Нарешті він озивається. Промовляє низьким, глибоким голосом. Голосом єлейним,музичним, схожим на звук віолончелі. Й відразу ж перевершує мої сподівання.Йому бракує слів, каже Фюльбер, щоб оплакати моє скрутне становище. Воновикликає в нього вельми сумні почуття, особливо коли врахувати “палку” приязнь,з якою він завжди ставився до мене, приязнь, яку я зрадив і якої він, Фюльбер,мусив з великим жалем зректися через мою гордість, за яку мене сьогодні покараєрука господня...Я не цитую повністю цей гидкий виступ. За ним іде пряме звинувачення. І Фюльберперестає бути таким лагідним. Його звинувачення пов’язане з так званим “викраденням” Каті, - каплицею прокочується шепіт, і цейшепіт дедалі наростає, незважаючи на погрозливі погляди, які Фюльбер кидавдовкола себе, різкий тон, до якого він вдається, щоб висловити свої претензії.А претензії ці такі: я, порушивши указ парафіяльної ради, викрав ла-рокськудівчину й, обдуривши її, віддав одному з своїх хлопців, про людське окоповінчавши їх. Я дискредитував релігію, дозволивши наймитам обрати себесвящеником, а також осквернити таїнство церковної сповіді, давши волю своїмєретичним нахилам. Нарешті - я підтримав ла-рокських баламутів у відкритомузаколоті проти їхнього пастора й надіслав погрозливого листа, що прийду зізброєю в руках, якщо їх покарають. І навіть вимагав в ім’я лжеісторичної правди сюзеренних прав на Ла-Рок. Цілком очевидно, мовить назакінчення Фюльбер, якби капітан Вільмен, - саме так він називає його, - неоселився в Ла-Році (лунають вигуки: “Лянуай! Лянуай!”), то одного чудового дняЛа-Рок став би жертвою моїх загарбницьких намірів, наслідки яких для жителівЛа-Рока можна легко собі уявити (знову голосні вигуки: “Лянуай! Пімон!Курсежак!”).Становище в каплиці вкрай напружується. Три чверті присутніх, поопускавши очі,вороже мовчать: здається, на них наводять жах Фюльберів тон і люті погляди, яківін кидає в їхній бік. Решта - Жюдіта, Аньєса Пімон, Марі Лянуай, МарсельФальвін і двоє хліборобів, імен яких я не можу пригадати, - шаленіють. Вонипротестують і, підвівшись з місць, навіть погрожують Фюльберові кулаками.Особливо шаленіли жінки, і якби біля мене не було чотирьох чоловіків, яківдають, що охороняють мене, то, мабуть, вони накинулися б на свого священика йроздерли б його.Процес наді мною діє як детонатор і спонукає опозицію вибухнути прокляттям наадресу Фюльбера. Вибух цей такий лютий і такий несподіваний, що Фюльберрозгублюється.Він навіть гадки не мав, що його так ненавидять ла-рокці - всі без винятку, бонастрій більшості не менш ворожий, хоч вони тільки перешіптуються. Удар цей длянього жахливий. Фюльбер, погойдуючись, наче від подуву сильного вітру, тобагровіє, то блідне, стискає кулаки, швидко говорить, але не може закінчитисвою думку, обличчя його судомиться, а в очах світяться то жах, то гнів. ОднакФюльбер не боягуз. Він твердим кроком піднімається сходами на хори й, ставшиміж Жанне й Морісом, закликає всіх до тиші. Й, дивна річ, за хвилину віндосягає успіху - настільки ла-рокці звикли його слухати,- Я бачу, - починає Фюльбер тремтячим, сповненим гніву й обурення голосом, - щонастав час одрізнити добро від зла. Тут є люди, які вважають себе християнами іякі не вагаються нишком вступити в змову проти свого пастора, їм треба було бзнати одну річ: я будь-що виконаю свій обов’язок. Баламутів і підбурювачів відлучу від церкви, очищу від них дім отця мого!Вимету звідси це сміття!Ці слова викликають вигуки обурення й протесту. Я чую, як Марі Лянуай, котруледве стримують Марсель і Жюдіта, вигукує пронизливим голосом:- Ти сам сміття! Хто обідав із вбивцею мого чоловіка?Я скоса позираю на свого обвинувача. Він палає несамовитою люттю. Більше неманеврує, поводиться зухвало. Не лукавить, а провокує. Відчуває за собою силуВільменових людей, вирішує кинути виклик ларокцям і розгромити їх. Захмелівшивід злості, він дає нищівну характеристику своїм співгромадянам і прагне цимдошкулити їм.Знов закликавши всіх до тиші, Фюльбер схвильованим, істеричним голосом кричить:- Тепер я знаю, хто справжній ініціатор усіх цих змов, Емманюелю Конт! Вашаповедінка викрила вас до кінця. Іменем парафіяльної ради я засуджую вас досмертної кари!Обурення публіки перевершує мої сподівання. Праворуч від мене занепокоївсяЕрве: він боїться, що його разом з товаришами можуть роззброїти ла-рокці, бонадто вони вже розгнівалися. І якщо вони ще цього не зробили, то, певне, тому,що Фюльбер своєю присутністю й відвертою ненавистю збиває ла-рокців зпантелику.Газель невдоволено кривиться, зачувши, що його колишній приятель промовляє відімені парафіяльної ради. Він хитає головою й заперечливо махає брезклимируками. Я нахиляюсь до Ерве й тихо шепочу йому:- Дай слово Газелеві, здається, він хоче щось сказати. Ерве підводиться й, випроставшись, закидає рушницю за плече, щоб показати своїмирні наміри. Й цілу хвилину стоїть отак, домагаючись уваги. А коли западаєтиша, мовить спокійним і чемним голосом, який різко контрастує з погрозливимикриками, що їх ми тільки-но чули:- Пан абат Газель, здається, хоче щось сказати. Я надаю йому слово.Ерве сідає. Його молодість, ввічливий і поважний тон, а також той факт, що віндіє через голову Фюльбера, надаючи слово Газелеві, вражають присутніх, особливоФюльбера, який ніяк не може збагнути, чому Вільменів посланець надає Газелевіслово, Газелеві, який затаврував убивцю Лянуайя та Вільменові “надмірності”!А Газель помітно розгубився, побачивши, що йому надали слово, якого він непросив. Але в каплиці лунають вигуки: “Говоріть, говоріть, пане Газель!”; Ервепідбадьорливо киває, і той поволі підводиться. Під дрібненькими кучерикамипосивілого волосся його клоунське обличчя здається зів’ялим, сторопілим, і коли він нарешті озивається, ніхто не може без усмішкислухати його безбарвний, кволий голос. Однак Газель каже те, що мав сказати намі Фюльберові.- Я хотів би зауважити, - мовить він, схрестивши руки на грудях, - що відтоді,як я покинув замок через усі ті неподобства, які кояться в Ла-Році, парафіяльнарада не засідала ні разу.- А яке нам діло до того, що ти залишив замок, або до того, що парафіяльна радаостаннім часом не засідала? - презирливо кидає Фюльбер.По довгій Газелевій шиї прокочується клубок, і його в’яле обличчя твердішає. Якщо і є щось, чого ніколи не вибачають отакінапівкаліки, то це - ображене самолюбство.- Перепрошую вас, пане, - мовить Газель кислим і в’їдливим голосом старої дівки, - але ви сказали, що засуджуєте пана Конта іменемпарафіяльної ради. А я відповідаю вам, що парафіяльна рада останнім часом незасідала ні разу і що особисто я не згоден з вироком панові Конту.Газелеві плещуть у долоні, й не тільки п’ятеро членів опозиції, а й дві чи три особи з більшості. Почервонілий Газельсідає, і Фюльбер одразу ж шулікою накидається на нього:- Я обійдусь без твоєї згоди! Ти зрадив мою довіру, нікчемо! Цих твоїх слів яне забуду, й ти ще заплатиш за них!Присутні з обуренням зустрічають Фюльберову погрозу, і Жюдіта, яка раптомзгадує, що колись належала до лівих християн, кричить на повні груди: “Нацист!Есесівець!” Я бачу, що Марсель легенько стримує її, і потерпаю, щоб ла-рокці непобачили в ній свого ватажка. Особливо я боюсь за безпеку новобранців, отожпідводжусь і кажу рішучим тоном:- Прошу слова.- Можеш говорити, - з явною полегкістю дозволяє мені Ерве.- Як? - вигукує Фюльбер, обертаючи свій гнів проти Ерве. - Ти надаєш словоцьому мерзотникові? Цьому ворогові бога? Подумай, що ти робиш! Цю людину ящойно засудив до страти!- Тим більше, - мовить Ерве, байдуже погладжуючи свою чорну гостру борідку. -Тим більше йому треба дати змогу в усьому зізнатися.- Це ж казна-що! - не вгамовується Фюльбер. - Чому ти чиниш на власний розсуд?Я наказую тобі примусити його замовкнути, чуєш?- Я не можу підкорятися вашим наказам, - з гідністю відповідає Ерве. - Ви немій командир. За відсутності Вільмена я тут командую, - провадить він далі,ляскаючи долонею по прикладу рушниці, - і я хочу, щоб звинувачуванийвисловився. Він говоритиме стільки, скільки сам захоче.І тут сталося щось небачене: половина ла-рокців зааплодувала Ерве.- Це обурливо! - вигукує Фюльбер, стиснувши кулаки й вибалушивши свої косі очі.- Ти не розумієш, що, надаючи слово цьому типові, стаєш його співучасником. Цетобі так просто не минеться! Попереджаю: я про все повідомлю твого командира,він покарає тебе!- Боюсь, що у вас нічого не вийде, - каже Ерве так безтурботно, що я вжепочинаю потерпати, аби Фюльбер про все не здогадався. - В усякому разі, -провадить він, - слово надається звинувачуваному.- В такому разі, - кричить Фюльбер, - я його не слухатиму! Я йду додому йпочекаю на Вільмена!Фюльбер спускається з хорів і під крики опозиції швидко прямує до дверей. Менеце зовсім не влаштовує. Без Фюльбера контрпроцес відбутися не може, і я голоснокричу йому вслід:- Ти, бачу, боїшся вже навіть мого голосу!Фюльбер зупиняється і повертає до мене обличчя.- Зараз чверть на шосту, - веду я далі. - Вільмен сказав, що буде тут о пів нашосту. Отже, мені лишилося якихось п’ятнадцять хвилин, а ти боїшся мене, жалюгідний страхопуде, і хочеш заховатисяпід ліжко й дочекатися там свого хазяїна! Так, під ліжко! Не в ліжку, а підліжком!Поведінка Ерве викликала в Фюльбера занепокоєння. Почувши, що Вільмен прибудесюди за чверть години, він заспокоюється. Тим паче, що не хоче виглядати в очахсвоїх людей боягузом. Як я й сподівався, він збирається відповісти на моєпідбурювання викликом. Блідий, тремтячий, з запалими щоками й гарячковимблиском в очах, Фюльбер зупиняється й погордливо мовить:- Можеш говорити! На мене всі ці дурниці не діють. Але пам’ятай, що часу в тебе лишилося небагато.Я зразу ж веду далі:- Я зараз відкину всі твої звинувачення. Передусім щодо Каті. Я не обдурив її,як ти сказав, і не викрадав її. Це чистісінька вигадка. З власної волі й зазгодою дядька (“Це правда!” - вигукує раптом Марсель, якого я вже не боюсьскомпрометувати) вона поїхала провідати свою бабусю в Мальвілі, а тамзакохалась у Тома й одружилася з ним. Це тобі, Фюльбере, дуже не сподобалось,бо ти хотів узяти її до себе в покоївки.- Неправда! - кричить Фюльбер.- О, даруйте, - підводиться раптом низенька на зріст, огрядна жінка років п’ятдесяти.Це Жозефа, покоївка з замку. Загалом її тут не дуже люблять за португальськепоходження (ла-рокці-расисти), але поважають за те, що за словом у кишенюЖозефа не лізе й “говорить все у вічі, якщо має щось на серці”.Вродливою назвати її не можна. Вона належить до тих, хто, здається, боїтьсяводи й мила. До того ж вона присадкувата, товстощока й повногруда. Але її білізуби, кругле тверде підборіддя, жваві чорні очі й густе волосся свідчать проміцне здоров’я.- Даруйте! - провадить Жозефа з різким акцентом. - Навіщо казати, що ценеправда, коли це правда! Правда й те, що пан не хотів більше мене, він хотівкрихітку Каті! Хоч вона й не дуже беручка до роботи, - додає Жозефа зісправжньою чи вдаваною, - не берусь сказати, - наївністю.Вона сідає. В каплиці лунають сміх і грубі жарти. Я помічаю, що Фюльбер уникаєвступати в суперечку з Жозефою. Либонь, він добре знав її гострий язик, томуволів не зачіпати її.- Не розумію, що ти виграв, спрямувавши ці плітки проти свого єпіскопа! - зпогрозою звертається він до мене.- Ти не мій єпіскоп! О ні! А я виграв те, що викрив твою брехню! А зараз явикрию ще одну твою брехню. Ти сказав, що я примусив наймитів обрати менеабатом. Насамперед я хочу довести до твого відома, що наймитів у мене немає. Умене є друзі й рівні в правах зі мною люди. На відміну од Ла-Рока, в Мальвілікожну важливу справу ми обговорюємо гуртом. Тебе дивує, що мене обрали абатом?Зараз я тобі скажу чому. Ти дуже прагнув нав’язати нам на цю посаду в Мальвілі пана Газеля, а ми його не хотіли. Гадаю, що,почувши про це, він не гніватиметься на нас. Ось чому мої друзі обрали менеабатом. Щодо того, яким я був абатом - добрим чи поганим, я й сам не відаю.Намагаюсь робити все якнайкраще. Коли нема змоги орати конем, запрягають у плугосла. Не думаю, що я гірший за пана Газеля й не міг би бути кращим за тебе(сміх і оплески).- Це промовляє твоя пиха! - горлає Фюльбер. - Ти ж несправжній абат! Поганийабат! І ти це знаєш! Я не кажу вже про твоє особисте життя...- А я про твоє.Він не йде на відвертість. Мабуть, злякавшись, що я розповім про М’єтту.- Ти можеш навести тільки один приклад, - з люттю провадить Фюльбер. - До тогож ти дотримуєшся єретичного розуміння сповіді!- Не знаю, - стримано відповідаю я, - чи є в цьому якась єресь. Я недостатньообізнаний у релігійних питаннях, щоб судити про це. Можу сказати тільки одне: яй справді ставлюсь з деякою недовірою до сповіді, бо дехто із священиківвикористовує її зі шпигунською метою.- Ви маєте слушність, пане Конт! - вигукує голосно Жюдіта. - Саме так розумівсповідь цей есесівець!- Замовкніть! - кричить Фюльбер, обертаючись до неї. - Ви божевільна,бунтівниця і єретичка!- Як вам не соромно, - вигукує Марсель, нахиляючись і обома могутніми рукамихапаючи спинку свого стільця, - розмовляти отак з жінкою, набагато освіченішоюза вас? Вона навіть колись поправила вас, коли ви говорили дурниці про братів ісестер Ісуса.- Поправила! - репетує Фюльбер, підводячи руки. - Вона сама нічогісінько нерозуміє в євангелії! Брати й сестри - це помилка в перекладі: йдеться продвоюрідних братів і сестер.Тим часом, коли починається таке дивне тлумачення євангелія, я шепочу Морісові:- Йди по наших, скажи, хай приходять під каплицю й зачекають, поки я оголошупро загибель Вільмена, а тоді хай входять.Спритний, наче кіт, Моріс зникає, і я перебиваю Жюдіту, яка, забувши про все насвіті, почала сперечатися з Фюльбером про Ісусову рідню.- Хвилинку! - мовлю я, - Я хотів би скінчити! Западає тиша, й Жюдіта винувато зиркає на мене. Спокійним голосом я проваджудалі:- Переходжу до останнього злочину, який приписує мені Фюльбер. Він каже, ніби янаписав йому листа, в якому вимагав сюзеренних прав на Ла-Рок і повідомляв просвій намір силоміць захопити місто. Шкода, що Фюльбер не зачитав цього листа,тоді всі побачили б, що в ньому зовсім не про це йшлося. Та припустімо нахвилину, що я справді повідомляв про свій намір напасти на Ла-Рок. Виникаєзапитання: чи вчинив я це? Чи проник з настанням ночі до Ла-Рока й перерізавгорло вартовому? Чи пограбував запаси ваших харчів, поневолив вас і зґвалтувавжінок? Невже я здатний на таке? Може, то я повбивав усіх до єдиногокурсежакців? Однак того, хто вчинив це, Фюльбер вважає своїм другом! А менезасуджує на смерть за те, що я тільки, як він каже, збирався це вчинити! Осьяка його справедливість: смерть - невинному й дружба зі злочинцем!Сонце на хвилину зазирає в віконце за моєю спиною.- Послухай, ти! Раджу тобі трохи ввічливіше розмовляти зі старшими! - удаваногримає на мене Ерве, але на цьому його роль кінчається.- Не заважай, Ерве. Жарт скінчився, - перебиваю я його.Почувши ці слова, Фюльбер люто підстрибує, а ла-рокці витріщують на мене очі. Явипростовуюсь. Твердо стаю на ноги. З насолодою підставляю обличчя під сонячнепроміння, що ллється з віконця. Очі мої широко розплющуються, я полегшенозітхаю під теплим дотиком сонця. Починаю говорити, намагаючись погамуватитремтіппя свою голосу. Хочу, щоб мене було чути в усіх куточках каплиці.- Ти покрив Армана, коли він убив Пімона після спроби зґвалтувати його дружину.Коли Бебель перерізав Лянуайсві горло, ти сів з ним і з Вільменом за один стіл.Ти цокався з Жаном Фейраком навіть після того, як він учинив у Курсежакурізанину. Все це ти робив для того, щоб схилити на свій бік Вільмена, бозавдяки Вільменові сподівався зберегти свою владу в Ла-Році після смерті Арманай водночас розправитися з опозицією.Голос мій гучно лунає в тиші. Але Фюльбера не так легко збити з пантелику.- Мене цікавить, - озивається він, і його голос нагадує звук віолончелі, - дочого ти ведеш. Уся твоя балаканина нічогісінько вже не змінить у твоїй долі.- Ви не відповіли на його звинувачення! - кричить Жюдіта, й очі її палаютьгнівом.- Я відповім одним словом, - каже Фюльбер, крадькома зиркаючи на годинника.Мабуть, йому нарешті вдалося погамувати страх, і він з хвилини на хвилину чекаєпояви Вільмена. - Гадаю, вам і так ясно, що я не схвалюю всіх дій капітанаВільмена та його людей. Але солдати є солдати, і ми нічим не можемо зарадити.Моя роль ла-рокського єпіскопа полягає в тому, щоб зважувати добро, яке можнадобути з цього зла. Якщо завдяки капітанові Вільмену мені вдасться викоренитиєресь у Ла-Році й Мальвілі, то я вважатиму, що виконав свій обов’язок.Це вже край - каплиця гуде, мов потривожений вулик. Його зізнання викликає гніву більшості присутніх, не лише в опозиції. Але я навіть гадки не маюскористатися з цього. Мовчу. Бо щойно з глибоким подивом переконався, щоФюльбер у своїх словах був цілком щирий. Цей лжесвященик, пройдисвіт йавантюрист скінчив тим, що увійшов у свою роль і щиро вірить у свою місіюохоронця релігії!Хоч ніхто не розумів повністю, чому варта так добре поводиться зі мною, однакповедінка вартових, мабуть, підбадьорила й заспокоїла каплицю, бо з усіх боківна адресу Фюльбера сиплються лайки й погрози. Дехто висловлює йому й особистіпретензії. Я чую навіть, як старий Пужес з ненавистю докоряє “попикові” за те,що той якось відмовив йому в склянці вина. Мені здається, що Фюльбер - єдиний,хто тепер вірить у повернення Вільмена. Він тримається за цю ілюзію. Гомін, щодолинає від великих дверей за його спиною, підбадьорює Фюльбера. Вінобертається, й саме тієї миті в двері входить Моріс і подає мені знак, що друзівже тут.Прокляття дедалі рясніше сиплються на Фюльбера, що стоїть заціпеніло посередцентрального проходу. Якби слова, погляди й жести могли вбивати, то вони вжедавно розтерзали б його. А я, коли вже треба було завдати останнього удару,починаю раптом вагатися. Мені не хочеться брати зайвого гріха на душу. Але вжепізно. Машину запущено, і вже несила зупинити її. Якщо Фюльбер вважає, що яповинен загинути як єретик і небезпечний супротивник, то я вважаю, що йогосмерть необхідна в ім’я нашої безпеки. Різниця полягає лише в тому, що я збираюсь його вбити безсмертного вироку, без судового процесу, без жодного пострілу.Фюльберів голос заглушають люті вигуки присутніх, і я милуюсь його відвагою, бонездатний примусити їх слухатись, він раз у раз вороже глипає на публіку. Однакза якусь хвилину запановує тиша, й Фюльбер ще зважується кинути з викликом:- Ви враз зміните свій тон, коли тут з’явиться капітан Вільмен!Цими словами він підштовхує мене. Настає нарешті моя хвилина. Зрадівши нагоді,я починаю імпровізувати. Вимагаю жестом тиші й, коли галас замовкає, мовлюякнайспокійнішим тоном:- Цікаво, чому ти так уперто називаєш Вільмена капітаном? Він зовсім не бувкапітаном, - на словах “не був” я роблю наголос. - У мене тут є, - дістаю ззадньої кишені гаманець, - один документ, який незаперечно підтверджує це:особисте посвідчення. З дуже чіткою фотографією. Всі присутні тут, хто знавВільмена, можуть його упізнати, і в цьому посвідченні чорним по біломунаписано, що Вільмен був бухгалтером. Пане Газель, чи не бажаєте показати цепосвідчення Фюльберові?Западає глибока тиша, й очі присутніх одночасно звертаються до Фюльбера. Бо вінпоки що не сліпий, хоч, мабуть, бажав би ним бути в цю хвилину. Якщо документ,котрий я йому передаю, потрапив до моїх рук, то який тут можна зробитивисновок? Фюльбер хапає посвідчення, яке подає йому Газель. Він лише зиркає напосвідчення.Обличчя його лишається байдужим, але рука з посвідченням починає тремтіти.Спершу ледь помітно, але потім усе дужче й дужче. Я дивлюсь на його напруженеобличчя й бачу, що Фюльбер докладає неабияких зусиль, щоб припинити цетремтіння, але дарма. Минає хвилина, потім друга. Фюльбер не здатний вимовити йслова. Я бачу перед собою людину, яка силкується здолати страх, і голосно кажу,сподіваючись, що мої слова почують аж за великими дверима за Фюльберовоюспиною:- Я повинен вам дещо пояснити. Четверо озброєних вартових, яких ви бачите поручмене, - порядні хлопці, що їх Вільмен силоміць затягнув до ватаги. Двоє з нихперейшли на мій бік ще до битви, а двоє стали служити мені зразу ж після неї.Вціліли тільки ці четверо з усієї ватаги. Вільменові дісталось два метри землінеподалік од Мальвіля.Зчиняється гамір, лунають здивовані голоси, з-поміж яких виділяється голосМарселя:- Ти хочеш сказати, що він мертвий?- Так. Жан Фейрак загинув. Вільмен теж загинув. І всіх інших теж убито, завинятком цих чотирьох хлопців, які стали моїми друзями.В цю хвилину в глибині каплиці відчиняються великі двері, й один за одним зізброєю в руках до каплиці входять Мейссоньє, Тома, Пейссу й Жаке. Вони входятьспокійно, навіть повільно. Коли б не рушниці в їхніх руках, можна було бсказати, що це зовсім мирні люди. Вони ступають кілька кроків центральнимпроходом, і я зразу ж подаю їм знак зупинитися й киваю своїм охоронцям. Вонипідводяться й стають довкола мене. Присутні на якусь мить ціпеніють, а тодіпочинають викрикувати страшні погрози на адресу Фюльбера. Мовчать лише двіозброєні групки, які перекрили собою центральний прохід.Усе діється блискавично швидко. Зачувши рипіння дверей, Фюльбер повертається назакаблуках, та його остання надія гасне. Коли він знову з перекошеним відстраху обличчям обертається до мене, то бачить, що я з охоронцями закривпрохід, у якому він опинився. Його нерви не здатні витримати такий крах післястількох сподівань, і він здається. Думає тільки про те, щоб утекти від цихлюдей, які цькують його. Єдина його мета - дістатись до бічних дверей, пробігшиодним з проходів, що ведуть праворуч. І в засліпленні кидається в той бік, десидять Марсель, Жюдіта і дві вдови. Марсель штовхає його, але штовхає надтосильно, і Фюльбер падає сторчма на підлогу в центральному проході. З усіхбоків, перекидаючи стільці, до нього кидаються розлютовані ла-рокці, і Фюльберзникає під купою їхніх тіл, встигнувши ще двічі скрикнути. Переляканий Пейссупильно дивиться на мене, німо питаючи, чи втручатися йому в цю веремію. Язаперечливо хитаю головою.Цей самосуд - неприємне видовище, але він здається мені цілком справедливим. Ія не буду лицемірно вдавати, що хочу його зупинити чи оплакати, тоді як усезробив для того, щоб спричинити його.Коли крики ла-рокців змовкають, я здогадуюсь, що Фюльбер уже неживий. Людиповоді відступають від його трупа. Йдуть на свої місця, ставлять стільці, одніще червоні й розпалені, інші, здається мені, засоромлені, з опущеними очима.Тихо гомонять. Я не дослухаюсь до їхніх слів. Дивлюсь на розпростерте посередкаплиці тіло Фюльбера. Киваю друзям, щоб вони підійшли до мене. Вони поминаютьтруп, навіть не глянувши на нього. Зупиняється тільки Тома й розглядаєФюльбера.Ми не розмовляємо, хоч новачки й відійшли вбік. Коли Тома, який припав наколіно, підводиться й наближається до мене, я ступаю два кроки вперед,віддаляючись від гурту.- Мертвий? - запитую шепотом. Тома похиляє голову.- Що ж, - шепочу я йому, - мабуть, ти задоволений, маєш те, чого хотів.Він затримує на мені погляд. І в цьому погляді, як завжди, я бачу водночаслюбов і антипатію до себе.- Ти теж, - каже Тома уривчастим голосом.Я підіймаюсь сходами на хори. Звертаюсь до присутніх, закликаю їх до тиші.Оголошую:- Бюр і Жанне віднесуть тіло до Фюльберової кімнати. Пан Газель, коли йоголаска, піде з ними й посидить біля нього. А ми продовжимо наші збори ще десятьхвилин. Обговоримо разом деякі питання, котрі цікавлять Ла-Рок і Мальвіль.Спершу гамір вщухає, але потім, коли Бюр і Жанне підіймають Фюльбера, зновупосилюється. Я прохаю друзів стати так, щоб чемно не допустити до мене людей,які хотіли б оточити мене.Відтак спускаюсь сходами наниз і підходжу до групи опозиції, єдиної групи, якавиявила хоробрість під час випробування й гідність у хвилини перемоги, бо ніхтоз них не взяв участі в розправі над Фюльбером, у тому числі й Марсель.Відштовхнувши Фюльбера, він закам’янів у своєму проході. Не зрушили з місця також Жюдіта, обидві вдови й обидвахлібороби, одного з яких звуть Фожане, а другого - Дельпейру. Фюльбера вбилибоягузи.Аньєса Пімон і Марі Лянуай цілують мене, на очах у Марселя блищать сльози, АЖюдіта, взявши мене за руку вище ліктя, каже: “Пане Конт, ви були чудові.Одягнені в біле, ви, здавалося, ввійшли сюди через велике вікно, щоб здолатидракона”.- Друзі, - кажу я тихо, відводячи їх, а також Фожано та Дельпейру вбік, і довготисну їм руки, - в нас справді обмаль часу. Вам треба організуватися. Ви неповинні дозволити колишнім Фюльберовим підлабузникам керувати Ла-Роком.Запропонуйте муніципальну раду. Запишіть шість ваших прізвищ на клапоть паперуй запропонуйте цей список. Ніхто не наважиться виступити проти.- Мого прізвища не пишіть, - просить Аньєса Пімон.- І мого теж, - докидає Марі Лянуай.- Чому?- Якщо в списку буде багато жінок, це їх може роздратувати. Але пані Медарзапишіть. Пані Медар - професор.- Називайте мене просто Жюдітою, серденько, - каже Жюдіта, поклавши їй руку наплече.- Я не насмілююсь, - мовить Аньєса, червоніючи.Я дивлюсь на Аньєсу. Мені подобається, як її біле обличчя наливається рум’янцем.- А хто буде мером? - питає Марсель. - З-поміж усіх нас виступати вміє лишеЖюдіта. Я зовсім не хочу вас ображати, - провадить він, люб’язно вклонившись їй, - але вони ніколи не погодяться, щоб мером була жінка. Тимпаче, - докидає він, звертаючись до Жюдіти то на “ти”, то на “ви”, й через теще дужче червоніє, - тим паче, що ти не розмовляєш місцевою говіркою.- Тоді дайте мені відповідь на таке запитання, - втручаюсь я в їхню розмову. -Чи погодитесь ви на те, щоб вашим мером був хтось із мальвільців?- Ти? - з надією запитує Марсель.- Ні, не я. Я маю на увазі таку людину, як, скажімо, Мейссоньє.Краєчком ока бачу, що Аньєса Пімон розчарована. Мабуть, вона сподівалася почутиінше ім’я.- Ну що ж, - мовить Марсель, - він серйозний, статечний...- І має військові знання, що стане вам у пригоді, коли виникне потребаорганізувати оборону, - докидаю я.- Я його знаю, - озивається Фожане.- Я теж, - додає Дельпейру.Вони не скажуть більше нічого. Я дивлюсь на їхні простодушні засмаглі обличчя.За отими словами “я його знаю” немає й крихти якоїсь обережності.- ...проте... - провадить далі Марсель.- Що “проте”?- ...він комуніст.- Та що ви, Марселю, будьте серйозні, - картає його Жюдіта.Вона розмовляє чітким голосом вчительки, який, коли б я спілкувався з неющодня, діяв би мені на нерви, але цей голос впливає на Марселя.- Ваша правда, - хитає Марсель лисою головою. - Та все ж нам тут більше непотрібно диктаторів, ми вже скуштували, що це таке.- Це не в характері Мейссоньє. Зовсім ні. То навіть образливо думати так пронього.- Я його не ображаю, - каже Марсель.- Ти забуваєш, що в нас тепер є рушниці, - озивається Фожане.Я зиркаю на нього. Квадратне, теракотового кольору обличчя. Плечі такожквадратні. Чоловік він, видко, з кебетою. Я радий, що він поставив питання прорушниці так, ніби воно вже ров’язане.- Я гадаю, що першою ж ухвалою муніципальної ради буде ухвала про озброєннямешканців Ла-Рока.- Гаразд, - каже Марсель.Ми доходимо згоди. І Жюдіта, на диво, виявляє тактовність. Вона майже невтручається в розмову.- Що ж, - кажу я, нишком усміхаючись, - тепер мені тільки залишилося переконатиМейссоньє.Я кидаю їх і киваю Марі Лянуай, мовляв, маю їй щось сказати. Вона зразу жпідходить до мене. Марі Лянуай - чорнява, повненька й досить рішуча жінка роківтридцяти п’яти. Вона підводить на мене очі, чекав, що я їй скажу, і в мене раптом з’являється нездоланне бажання обняти її. Я ніколи не фліртував з нею і навіть недумав про неї, через те не знаю, чим викликаний цей мій раптовий порив.Може, прагпенням перепочити? Але навряд - є заняття набагато спокійніші.- Марі, - кажу я приглушеним голосом. - Ти знаєш Мейссоньє, він людина проста.Він не захоче жити в замку. В тебе великий будинок. Чи не взяла б ти його досебе?Марі дивиться на мене, розтуливши від подиву рота. Те, що вона не сказала зразуж “ні”, підбадьорює мене.- Їсти йому ти не готуватимеш. Він, певне, захоче, щоб усі ла-рокці харчувалисяспільно. Подбаєш тільки про його білизну.- Гм, я б не проти, - відповідає вона, - але ж ти знаєш людей. Якщо Мейссоньєоселиться в мене, все місто плескатиме язиками.Я знизую плечима.- Ну, то й що з цього? А якщо між вами й справді щось виникне?Марі сумавито дивиться на мене й киває головою.- Гаразд, Емманюелю, - зітхає Марі. - Після всього того, що тут сталося!Я зиркаю на неї.- Це буде зовсім інше.- Так, так, - каже вона, - це буде зовсім інше. Я всміхаюсь їй.- Признайся, Мейссоньє ніколи не залицявся до тебе?- О, ще й як! - відповідає вона, розвеселена цим спогадом. І веде далі: - Ізнаєш, він мені теж подобається. Але батько був проти. Через його погляди.Отже, згода. Я дякую їй, цікавлюсь, як здоров’я маленької Наталі. Наша розмова триває ще якихось п’ять хвилин, проте я не слухаю Марі, не чую навіть власних слів. Тільки останніїї слова змушують мене здригнутись:- Знаєш, я зовсім замучилася з нею. Наталі не зроблено жодного щеплення.Аньєсиній Крістіні також. Я боюся, щоб Наталі не захворіла. Нема ні лікаря, ніантибіотиків, та що там антибіотиків - перекису водню й того не знайдеш ніде.Єдине, що в мене є, це термометр!- А хто її зараз доглядає, сердешна ти моя Марі?- Одна бабуся з містечка. Вона доглядає також і Крістіну.Я відпускаю її й прошу, щоб вона покликала мені Аньєсу. Ось і вона. З Аньєсою ярозмовляю коротко, владно і навіть ніжно.- Аньєсо, зараз ти проголосуєш за Жюдіту й повернешся до містечка. Навідаєшсядо своєї Крістіни й зачекаєш на мене в своєму домі. Я маю до тебе розмову.Її трохи дивує мій наказовий тон, але вона, як я й сподівався, погоджується. Язалишаю її і йду шукати Мейссонье.Мейссоньє - міцний горішок. Наблизившись до нього, відчуваю деякі докорисумління, що так маніпулюю людьми, особливо коли мати на увазі його. Однак уцьому зацікавлені всі - як мешканці Мальвіля, так і ла-рокці. Це велика справа,про яку я збираюсь просити його.Він слухає мене мовчки, його вузьке обличчя напружене й зосереджене, очікліпають. Я цілком усвідомлюю те, що роблю: підношу йому на золотій таці ключівід Ла-Рока, а разом з ними й Марі Лянуай. Це не так і багато, коли зважити нате, що йому доведеться кинути Мальвіль. Я знаю, йому важко буде це зробити.Однак у мене немав іншого виходу. Я не бачу в Ла-Році нікого, хто зміг биочолити мерію.Коли я йому все пояснив, він не сказав ні “так”, ні “ні”. Він розмірковує.- Якщо я правильно тебе розумію, то мене чекає в Ла-Році два завдання:нормалізувати шиття й забезпечити оборону.- Передусім забезпечити оборону, - кажу я.- Річ у тім, що це буде непросто. Через мур легко перелізти, приставивши донього драбину. Фортечний мур між південною й західною брамами дуже довгий, імені бракуватиме людей, щоб домурувати його. Особливо молодих.- Я дам тобі Бюра й Жанне. Мейссоньє копилить губу.- А озброєння? Мені будуть потрібні Вільменові рушниці моделі 36.- У нас їх двадцять, ми поділимось.- Мені буде потрібна також базука. Я починаю сміятися.- Ого, який ти ненаситний! Інтереси Ла-Рока тобі, бачу, ближчі, ніж Мальвіль.- Я ще не сказав, що погоджуюсь, - стримано відповідає Мейссоньє.- Гаразд, - кажу я, хвилину поміркувавши. - Я позичатиму тобі базуку на п’ятнадцять днів щомісяця. Але тільки після того, як ти належно обладнаєш міськіукріплення.- Отож-то! - вигукує Мейссоньє. Потім провадить далі: - А що буде зі здобиччю,яку Фейрак привіз із Курсежака? Вона досить велика. Ти будеш її домагатися чині?- А що там є? Ти знаєш?- Так. Мені щойно сказали. Свійська птиця, дві свині, дві корови, сіно йцукрові буряки. Сіно зосталося там в одній стодолі, просто дивно, що їмвистачило глузду не підпалити її.- Дві корови? Я гадав, що в Курсежаку була тільки одна.- Другу вони сховали, щоб не віддати її Фюльберові.- Які скнари! їм начхати на те, що ла-рокські немовлята могли померти з голоду,головне, щоб їхнє було сите! Але це все одно їх не врятувало!- Ну то як? - править своєї Мейссоньє. - Вимагатимеш своєї частки?- Як це частки? Яке зухвальство! Ця здобич повністю належить Мальвілю, бо цевін переміг Вільмена!- Послухай, що я тобі запропоную, - каже Мейссоньє. - Забирай усіх курей...- На дідька вони мені? їх уже й так забагато в Мальвілі. Вони пожирають чималозерна.- Почекай. Ти візьмеш курей, дві свині, а ми залишимо собі решту.Я заходжуюсь сміхом.- Мальвілеві дві свині, а Ла-Роковї дві корови! І це, по-твоєму, справедливийподіл? А сіно? А цукрові буряки?Мейссоньє мовчить. Ні пари з вуст.- Я вирішу це сам, - додаю я трохи перегодя. - Але попередньо обговорю змальвільцями.Й, оскільки він уперто мовчить, суворо дивлячись на мене, я веду далі:- Зваживши на те, що в Ла-Році є тільки одна корова, ми, можливо, чимосьзарадимо вам.- Нарешті! - вигукнув Мейссоньє.Відтак западає мовчанка. Він знову поринає в задуму. Я не кваплю його.- Якщо я правильно розумію ситуацію, - мовить він, - то, крім усього,доведеться дотримуватись демократичних формальностей, дискутувати довгі годиниі дозволяти критикувати себе за кожну дрібницю людям, які самі нічогісінько неробитимуть.- Не перебільшуй, тк матимеш золоту муніципальну раду.- Золоту? І ця жінка золота?- Жюдіта Медар?- Так, Жюдіта. Вона не полізе за словом у кишеню! А що вона являє собоюнасправді? - запитує він з підозрою. - Член ОСП [14 ОСП - Об’єднана соціалістична партія.]?- Завсім ні! Вона - ліва християнка. Його обличчя веселішає.- Мені це більше подобається. Я завжди добре ладнав з такими людьми. Вониідеалісти, - додає він з прихованим презирством.Мейссоньє повеселішав. Бо він знає Марселя, Фожане, Дельпейру. Лише Жюдіта буладля нього загадкою.- Я згоден, - нарешті каже він.Оскільки Мейссоньє згоден, я зараз поставлю йому свої умови.- Послухай, Мейссоньє, я все ж таки хотів би, щоб Ла-Рокська муніципальна радаі Мальвіль домовились про таке: десять Вільменових рушниць моделі 36, скажімо,дві курсежакські корови належатимуть не Ла-Року, а їх буде надано тобі особистона час твоєї діяльності в Ла-Році.Він пильно дивиться на мене.- Це означає, що ти забереш їх назад, якщо ла-рокці виженуть мене під тричорти!- Так.- Мабуть, це буде не так легко зробити.- Що ж, у такому разі рушниці й худоба стануть предметом спільних переговорів.- Що? Станемо торгуватись? - обурюється Мейссоньє. Від його слів віє холодком. Я ніяковію. Мене засмучує те, що ми розстаємося безотого тепла, яким були пройняті наші взаємини в Мальвілі.- Ну, - кажу я з удаваною веселістю, - ось ти вже й мер! Ти радий?Я зразу ж зауважую, що моє запитання майже не впливає на нього.- Ні, - холодно відповідає Мейссоньє. - Я сподіваюсь, що буду непоганим мером,але я не радий.Безтактність - наче той схил. Я далі кочуся тим схилом.- Навіть якщо ти житимеш у Марі Лянуай?- Навіть якщо я житиму в Марі Лануай, - незворушно відказує Мейссоньє йодвертається.Я залишаюсь сам. Серце моє болісно стискається від цих його непривітних слів.Розумію, що я цілком заслужив таке ставлення до себе, але це нітрохи не втішаємене. На щастя, мої душевні муки перериває пан Фабрелятр, який чемно торкаєтьсямого ліктя. Я не можу сказати, що мені дуже подобається ця висока біла свічка зкострубатими вусиками й очима, які кліпають за окулярами в залізній оправі. Дотого ж вія сопе, наче ковальський міх.- Пане Конт, - мовить Фабрелятр безбарвним голосом. - Дехто з присутніх туткаже, що мене засудять до страти через повішення. Невже це справедливо?Я відступаю крок назад. Холодно відповідаю:- Я не вважаю, що це справедливо говорити про ваше повішення, пане Фабрелятр,до того, як вас судитимуть.Губи його тремтять, очі перелякано блимають. Ця людина викликає в мене жалість.Але чи зможу я забути про його шпигунство? Про його співучасть у Фюльберовихзлочинах?- А що це за люди? - питаю я.- Які, пане Конт? - мовить він ледь чутним голосом.- Ті, що говорять про суд над вами.Фабрелятр називає мені імена двох чи трьох осіб, які, звісна річ, заФюльберового правління сиділи тихо. Фюльбер зазнав краху, і тепер ці тюхтіїпосміливішали.Однак старий Фабрелятр не такий дурний, як здається. Він уважно стежить за моєюдумкою. Мовить тоненьким голоском:- Але ж я робив тільки те, що робили й вони. Я корився всім Фюльберовимнаказам.Я міряю його очима з голови до п’ят.- А може, ви, пане Фабрелятр, трохи перестаралися в цьому?Боже мій, який він м’який! Від мого звинувачення Фабрелятр згортається, наче слимак. А я ніколи нечавлю слимаків. Я завжди байдуже відкидаю їх носком чобота.- Пане Фабрелятр, не панікуйте, сядьте отам в куточку й сидіть нишком. Яспробую вам допомогти.Потім я відправляю Фабрелятра, не вислухавши його подяки, обертаюсь до Бюра, щойде до мене з глибини каплиці куцими ногами, очі в нього жваві й кмітливі,кухарський животик виставлений уперед.- Ну й ну, - мовить Бюр єдиним подихом. - Якби ви почули! В Газеля ціла історіяз отими людьми, що прийшли заборонити йому читати молитви над Фюльберовоюмогилою. Газель страшенно розхвилювався. Попросив мене попередити вас про все,що сталося.Я дивуюся. У цю хвилину дурість і підлість людини здаються мені безмежними.Запитую себе, чи варто докладати стільки зусиль, щоб увічнити цю лиху істотку.Кажу Бюрові, щоб він почекав на мене, що потім разом з ним піду до Газеля.Підходжу до Жюдіти й відводжу її трохи вбік.- Пані Медар, - кажу я, - люди втрачають терпіння, час не жде. Чи можуподілитися з вами деякими міркуваннями?Вона схиляє важку голову.- По-перше, на мою думку, список ради мусить представити Марсель. Він цезробить як слід. Можу бути відвертим?- Звичайно ж, пане Конт, - мовить Жюдіта, тримаючи в своїй широкій руці мійбіцепс.- Є два прізвища, які можуть викликати незадоволення: ваше, бо ви жінка, йМейссоньє, бо він комуніст.- Яка дискримінація! - вигукує Жюдіта.- Щодо вас, Марсель має наголосити на тому, що ви освічена жінка й подастевелику допомогу раді. А Мейссоньє він повинен представити як спеціаліста увійськовій справі, крім того, Мейссоньє - це, так би мовити, живий зв’язок з Мальвілем. Поки що жодного слова про мерію.- Я захоплююсь вашою кмітливістю, пане Конт, - каже Шюдіта, потискуючи меніруку.- Якщо дозволите, я скажу ще кілька слів. Є люди, які хочуть судити Фабрелятра.Що ви думаєте про це?- Яке безглуздя! - коротко відказує Жюдіта.- Я згоден з вами. Вистачить з нього просто громадського осуду. До речі, іншілюди чи ті самі хочуть заборонити Газелеві поховати Фюльберапо-християнському.- Дякую, що попередили мене, напе Конт. Якщо нас оберуть, ми на самому початкувідкинемо будь-які дурниці.- Насамперед треба буде - я дозволяю собі це підказати вам - скасувати всіФюльберові укази.- Певна річ.- Гаразд, оскільки я не хочу справити враження, що роблю тиск на ла-рокців підчас голосування, я зникаю звідси, йду до Газеля.Я всміхаюсь їй. Тямуща жінка. Я майже впевнений, що вони порозуміються зМейссоньє.Бюр веде мене лабіринтом коридорів до Фюльберової кімнати. Кидаю погляд наФюльберове тіло. І одразу ж відводжу очі. Його обличчя - суцільна рана. Хтось,мабуть, ударив його кинджалом. Газель, заручившись моєю пітримкою, сердечнодякує мені. Він уже почав порпатись у Фюльберових паперах (я підозрюю, що йоговзяла нестримна цікавість старої дівки), він пропонує, щоб я забрав назад своголиста. Я погоджуюсь. Те, що годилося для того, щоб залякати Фюльбера, негодиться більше для наших стосунків з Ла-Роком. Навпаки, коли залишу цьоголиста тут, одного дня його можуть використати недоброзичливці.Перетнувши майданчик перед замком, я прямую до великого темно-зеленого порталу.Ониняюсь на сонці й одразу ж веселішаю. Міркую, що ла-рокська рада дляпроведення зборів, певне, знайде в замку хоч і не таку гарну, проте світлішу йсухішу залу, ніж каплиця.Аньєса Пімон живе на Путівці трохи вище книжкової крамнички, яку тримав їїчоловік, у старовинному й чепурненькому будиночку, де все таке крихітне, навітькруті гвинтові сходи, якими я підіймаюся на другий поверх. Аньєса зустрічаємене на площадці сходів і веде до малесенької кімнатки з одним віконцем, тежзовсім крихітним. Стіни обтягнені старим джутом золотистого кольору, й якщоподиву в мене не викликають двоє найменших у світі крісел, то я ніяк не можузрозуміти, як опинилася тут обтягнена оксамитом канапа, в усякому разі, ні увікно, ні в двері вона не пролізла. Канапа вже надто стара для того, щоб можнабуло визначити її стиль, але дата, висічена на великому кам’яному ригелі над дверима, свідчить, що будинок зведено за часів Людовіка XIII.На підлозі, між двома низенькими кріслами й канапою, лежить розкішний,виготовлений у Франції східний килим, а на килимі - штучне біле хутро. Мабуть,килим і хутро дісталися Пімонам у спадщину, і вони, не знаючи, що з ними робитив такому маленькому помешканні, вирішили постелити все те на підлогу. Аньєса,свіжа, рум’яна білявка з добрими й гарними ясно-карими очима, що завжди здавалися меніголубими, садовить мене в одне з крісел. У мене складається таке вражетгня,ніби я сиджу на підлозі коло Аньєсиних ніг, яка сидить на канапі.Її товариство мені завжди приємне. Я трохи не одружився з нею, і вона зберегладо мене приязнь. Я поважаю її за це, бо гадаю, що тільки одна з тисячі дівчатздатна вчинити так, як вона. А я щоразу, коли зустрічаюся з нею, кажу собі вдумці без крихти жалю: “Ось одна з тих жінок, з якими я міг зв’язати своє життя”. В усякому разі, якби я був одружився з нею п’ятнадцять років тому, вона стала б мені у великій пригоді. Аньеса майже непостаріла. Або. точніше, вона постаріла, не зів’явши й не зсохнувшись, а навпаки. Незважаючи на те, що вона народила Крістіну,стан в Аньєси й досі стрункий, а личко таке рум’яне, таке свіже, що здається, ніби вона щойно вийшла з лазні. Чекаючи на мене,вона, видно, довго чепурилася. Це трохи полегшує мені справу, бо я знаю, щорозмова в нас буде нелегка. Я сиджу в низенькому кріслі, дивлюсь їй у вічі,силкуюсь приборкати свої почуття й кажу навпростець:- Чи не хотіла б ти перебратися до нас у Мальвіль, Аньєсо?Я кажу “до нас”, а не “до мене”, але не знаю, чи Аньеса вловила цей відтінок,бо вона вся багровіє, її проймає легкий трепет. Западає тривала мовчанка.Аньєса пильно дивиться на мене, і я докладаю чималих зусиль, щоб мій погляд несказав їй більше, ніж треба.Аньєса розтуляє губи (вони в неї гарненькі й повні), знову стуляє їх, ковтаєслину, а тоді нарешті зважується й невиразно мовить:- Якщо це тобі буде приємно, Емманюелю.- Не тільки мені, Аньєсо.Вона підстрибує, мовби я дав їй ляпаса. У тоні її звучать одночаснорозчарування і докір. - Ти маєш на увазі Колена?- Ні, не тільки Колена.Аньєса дивиться на мене, нічого не розуміючи, і тоді я розповідаю їй про М’єтту, про Каті, про її одруження з Тома й про те, як це позначилось на всійобщині.- Я, Емманюелю, не можу сказати тобі наперед, що я теж, як Каті...Я перебиваю її.- Облишмо Каті. В Мальвілі живе восьмеро чоловіків і дві молодих жінки. Три,якщо ти прийдеш. Чи може хтось із чоловіків дозволити собі загарбати котрусь ізних тільки для себе одного? А якщо він це зробить, то що подумають інші?- А як же почуття? Що робити з почуттями? - жваво запитує Аньєса, і в голосі їїзвучать нотки обурення.- Ти не зрозуміла мене, Аньєсо. Ніхто ніколи не силуватиме тебе до того, чоготобі не хочеться. Ти будеш абсолютно вільна у своєму виборі.- Мій вибір! - вигукує Аньєса.Це справжній крик. Вона вкладає в нього весь вогонь своїх докорів, і не тількидокорів, бо вона вся аж палає бажанням освідчитись мені. Її порив захоплює ймене, і, піддавшись йому, я готовий зробити їй поступку. Не дивлюсь на неї.Мовчу. Мені потрібна ціла хвилина, щоб перебороти себе. Я занадто добрерозумію, що сімейні пари в Мальвілі швидко стануть несумісними з колективнимжиттям. З цього погляду диспропорція між кількістю чоловіків і жінок, на яку яспираюсь у суперечці, не головна. Питання треба ставити зовсім інакше.Я думаю про те, що не можу навіть сказати Аиьєсі, на яку йду жертву,відмовляючись од неї. Якби я це сказав, то тільки зміцнив би Аньєсу в її“почутті” до мене.- Аньєсо, - кажу я, ледь нахилившись уперед, - це неможливо через Колена. Якщоя одружуся з тобою, він буде розчарований і ревнуватиме. Якщо ти вийдеш занього, не буду щасливий я.Цей аргумент переконує її. Але вона все одно не може вирішити, чи їй залишатисьу Ла-Році, чи перебратися до Мальвіля, і вдається до сліз. Я підводжусь ізнизенького крісла, сідаю біля неї на канапу й беру її за руку. Аньєса плаче. Яїї розумію. Вона, як і я, щойно відмовилася від свого щастя.Коли вона заспокоюється, я подаю їй свою хустинку. Аньєса дивиться на мене йпошепки мовить:- Ти знаєш, що мене зґвалтували?- Ні. Я цього не знав. Але здогадувався.- Вони зґвалтували всіх жінок у містечку, навіть літніх, навіть Жозефу.Я мовчу, а вона провадить далі:- Може, ти через це.- Ні! - перебиваю я її. - Є тільки одна причина, та, про яку я тобі щойносказав!- Знаєш. Емманюелю, це було б несправедливо. Навіть якщо мене взяли силою, то явсе одно не повія.- Звичайно, я в цьому впевнений, - кажу з притиском. - Ти тут зовсім не винна,і я про таке навіть не подумав!Я обнімаю Аньєсу й тремтячою рукою гладжу її щоки і волосся. Та замість жалостімене охоплює жага. Вона така раптова й нестримна, що я аж сам цього жахаюся. Вочах мені тьмариться, і я цілком виразно усвідомлюю, що коли негайно не доб’юся її згоди, то зроблю те, що зробили з нею інші...Коли я знов зустрічаюся з Мейссонье в темній каплиці, він набагато приязніший.Бере мене під руку й відводить убік.- Де ти був? Ми тебе всюди шукали. Зрештою, - провадить він із звичноюстриманістю, - це не має значення. У мене для тебе добрі новини. Все пішло якпо маслу. Вони проголосували за весь список, потім, на пропозицію Жюдіти, дуженезначною більшістю обрали своїм духовним наставником Газеля, а за однимзаходом і тебе ла-рокським єпіскопом.Я приголомшено дивлюсь на нього. Це вже крайність, оте обрання мене єпіскопом,але якщо я повинен убачати в цьому перст божий, то господь виявив до мене своюпоблажливість, бо я ніколи не визнавав його.- Мене? Ла-рокським єпіскопом? - вигукую я. - Але ж моє місце в Мальвілі! Тисказав їм про це?- Вони знають, що ти не покинеш Мальвіль. Але, якщо я їх правильно зрозумів,вони хочуть мати когось над Газелем, хто б його приборкував. Вони бояться йогозапопадливості. - Мейссонье заливається сміхом. - Це спало на думку Жюдіті, і япідтримав її.- Ти її підтримав!- Ну звичайно ж. Спершу я розмірковував, що справді варто, аби ти стояв надГазелем. А потім подумав, що частіше бачитиму тебе.Я дивлюсь на нього. Він теж зиркає на мене. Потім відвертає голову. Я не знаю,що йому сказати. З шкільних років ми - Пейссу, Колен, Мейссоньє і я - ніколи нерозлучалися. А тепер цьому настане край. Наш “Гурток” розпадається. Нам уМальвілі також буде сумно без Мейссоньє. Я кладу йому руку на праве плече йпробую втішити:- Все буде гаразд, ось побачиш.До нас підходить Тома й скупо вітає мене. Відтак наближається Жаке. Я питаю, деПейссу, і Мейссоньє показує мені його. Він стоїть за кілька кроків од нас.Жюдіта, рада, що нарешті знайшла на голову вищого від неї чоловіка, цілкомзаполонила його. Без угаву щебече до нього.- Знаєш, - звертається до мене Мейссоньє, - після засідки, коли ти пішов понаших до Мальвіля, я залишився сам серед трупів там, на шляху, й мене охопилиневеселі думки.- Які саме?- Ну, наприклад, про того Фейрака, якого ми мусили добити. А якби на його місціопинився хтось із нас? Що б ми робили? Без лікаря, без ліків, без інструментів?Чим би за таких обставин ми йому допомогли?Я мовчу. Я вже думав про це. Тома теж, це видно з виразу його обличчя.- Ми ловернулись до середньовіччя, - провадить далі Мейссоньє.Я хитаю головою.- Ні. Не зовсім. Щоправда, певна аналогія є, в середньовічні часи люди тежпереживали подібні хвилини. Але ти забуваєш одну річ. Наш рівень знань набагатовищий. Я не кажу вже про те велике багатство, що його містить моя невеличкабібліотека в Мальвілі. Воно нам знадобиться, розумієш, бо колись ми заходимосьусе відбудовувати.- Коли ж це буде? - недовірливо питає Тома. - Нині ми всі свої сили вкладаємо вте, щоб вижити. Боремося з грабіжниками, голодом. Завтра можуть початисяепідемії. Мейссоньє має рацію, ми повернулися до часів Жанни д’Арк.- Ну що ти, - палко заперечую я йому. - Як ти, математик, можеш припускатисятакої помилки? В нас набагато більше знань, ніж у людей часів Жанни д’Арк. Нам не потрібні будуть цілі століття, щоб відновити свій технічний рівень.- І все почати спочатку? - питає Мейссоньє й, звівши брови, дивиться на мене.Це запитання приголомшує мене, по-перше, тому, що його ставить він, прогресивналюдина, і по-друге, що я добре розумію, що він бачить на кінцевому етапі цьоговідновлення.