Мандрівний замок Хаула

Розділ десятий, у якому Кальцифер обіцяє Софі зробити натяк

Судячи з усього, Хаул повернувся, поки Софі та Майкл були поза домом. Він вийшов із ванни, коли Софі смажила на Кальциферові сніданок, і граціозно сів у крісло, такий причепурений, що аж осяйний. Хаул пахнув жимолостю.

— Люба Софі, — заговорив він. — Ви, як завжди, мали багато справ. Зізнайтеся, ви ж і вчора весь день тяжко працювали, незважаючи на мої поради. Навіщо ви зробили витинанку з мого найкращого костюма? Я просто по-дружньому запитую, з цікавості.

— Позавчора ви забруднили його своїм жахливим слизом, — нагадала Софі. — От я його й перешиваю.

— Але я і сам це можу, — сказав Хаул. — Здається, я вам показував. Я навіть можу зробити для вас пару семимильних чобіт, якщо ви скажете мені ваш розмір. Що-небудь практичне, наприклад, із коричневої телячої шкіри. Просто жах, як воно іноді буває: робиш крок на десять з половиною миль — і влучаєш точнісінько в коров’ячу ляпку.

— Це могла бути і бичача ляпка, — зауважила Софі. — Насмілюся припустити, що ви знайшли на них навіть і баговиння. Особа мого віку не може подовгу засиджуватися на одному місці.

— Але ви потрудилися навіть більше, ніж я припускав, — здивувався Хаул. — Бо я готовий заприсягнути, що коли вчора мені трапилося на мить відвести погляд від чарівного личка Летті, я бачив, як з-за рогу вистромився ваш довгий ніс.

— Пані Ферфакс — друг нашої сім’ї, — сказала Софі. — Звідки мені було знати, що ви також там будете?

— У вас є інтуїція, ось звідки, — відповів Хаул. — Від вас ніщо не сховається. Якби мені довелося залицятися до дівчини, яка живе на айсбергу посеред океану, рано чи пізно — і радше рано, ніж пізно, — я, піднявши голову, побачив би, як ви проноситеся над нами на мітлі. Щиро кажучи, наскільки я вас тепер знаю, я був би навіть розчарований, якби не застав вас — навіть якби опинився на айсбергу — у себе над головою.

— А що, і сьогодні теж ви збираєтеся на айсберг? — парирувала Софі. — Судячи з того, як учора виглядало личко Летті, біля неї вас більше ніщо не тримає!

— Ви несправедливі до мене, Софі, — промовив Хаул глибоко ображеним голосом.

Софі підозріло скосила очі. У відблисках червоного самоцвіту, що висів у Хауловому вусі, його профіль виглядав сумним і благородним.

— Минуть роки, перш ніж я покину Летті, — сказав він. — А насправді я йду, бо сьогодні мені треба знову побачитися з королем. То що, ви задоволені, пані Нишпорко?

Софі не змогла би сказати, чи повірила бодай одному його слову, хоча після сніданку Хаул справді вирушив у Кінгсбері: ручка була повернута вниз червоним. Від Майкла, який спробував розпитати його про загадкове заклинання, Хаул відмахнувся. Майкл, оскільки він, як з’ясувалося, не мав що робити, теж пішов — сказавши, що раз так, то він навідається до Цезарі.

Софі залишилася сама. Вона так і не повірила тому, що Хаул говорив про Летті, але їй і раніше доводилося помилятися в ньому: врешті-решт вона знала про нього тільки те, що їй розповіли Майкл і Кальцифер. Отож Софі зібрала всі блакитні трикутнички і з почуттям провини взялася вшивати їх назад у срібну сіть — усе, що залишилося від костюма.

І коли хтось постукав у двері, Софі аж підскочила, бо вирішила, що це знову Опудало.

— Портхавенські двері, — оголосив Кальцифер, блискаючи пурпуровою усмішкою.

Отже, все гаразд. Софі пошкутильгала до дверей і відчинила їх, повернувши ручку синім донизу.

Назовні виявився візок. Хлопчина років п’ятнадцяти, який сидів на козлах, хотів би знати, чи нема у пані відьми чогось такого, щоби підкови весь час не губилися.

— Зараз гляну, — сказала Софі і зашкутильгала до вогнища. — Що робити? — пошепки запитала вона.

— Жовтий порошок, четвертий слоїк на другій полиці, — прошепотів у відповідь Кальцифер. — У цих чарах головне — вірити, що вони подіють. Як віддаватимеш, гляди, щоби мала впевнений вигляд.

Софі відсипала жовтого порошку на квадратний клаптик паперу — так, як це робив Майкл, гарненько склала його і пошкутильгала до дверей.

— Ось, прошу, хлопче, — сказала вона. — Підкови триматимуться міцніше, ніж якби їх прибити сотнею цвяхів. Чуєш, конику? Тобі увесь рік не треба буде йти до коваля. З вас пенні. Дякую.

День видався гарячий.

Софі довелося відкласти шиття і продати, з допомогою Кальцифера, чари для прочищення стічних труб, чари для розшукування кіз і чари для варіння доброго пива.

І тільки раз вона мала трохи клопоту з клієнтом, який гупав у двері в Кінгсбері. Софі повернула ручку червоним донизу і побачила за дверима розкішно вбраного хлопця, ненабагато старшого за Майкла.

Білий як полотно, весь спітнілий, він стояв на порозі й у розпачі заламував руки.

— Пані чарівнице, заради всього святого! У мене завтра на світанку дуель. Дайте мені що-небудь, щоб я точно переміг. Я заплачу, скільки забажаєте!

Софі озирнулася через плече на Кальцифера, однак той почав корчити гримаси, що мало означати: готових таких препаратів немає.

— Це було б нечесно! — суворо сказала Софі. — І взагалі, дуелі — це погано!

— Тоді дайте що-небудь, щоби було по-чесному! — заблагав хлопчина у відчаї.

Софі глянула на нього уважніше. Він був іще майже зовсім малий (такий собі навіть не юнак, а юначечок) і смертельно наляканий. У нього був характерний зневірений вигляд людини, якій завжди в усьому не щастить.

— Піду подивлюся, чи щось вдасться зробити, — сказала Софі. Вона зашкутильгала до полиць і переглянула слоїчки. Один із них, позначений «КАЄННСЬКИЙ ПЕРЕЦЬ», здався їй найпривабливішим. Софі насипала на квадратик паперу чималу купку. Череп вона переставила ближче.

— Адже ти знаєшся на таких речах краще за мене, — шепнула вона.

Хлопчина нетерпляче зазирав з-за дверей. Софі взяла ніж і поводила ним над купкою перцю, сподіваючись, що це хоч трохи схоже на магічні паси.

— Ти маєш зробити так, щоби двобій був чесним, — пробурмотіла вона. — Чесним. Зрозумів?

Загорнувши перець у папірець, Софі пошкутильгала до дверей.

— Перед дуеллю треба висипати цей порошок у повітря, — наказала вона. — Тоді ти матимеш стільки ж шансів, скільки й твій суперник. Після цього тільки від тебе залежатиме, переможеш ти чи ні.

Юначечок сповнився такої вдячності, що спробував тицьнути Софі золотий. Софі навідріз відмовилася, тож він заплатив їй два пенси і пішов геть, весело насвистуючи.

— Почуваю себе шахрайкою, — зізналася Софі, ховаючи гроші під вогнищем. — А проте хотіла б я подивитися на цю дуель!

— Я теж, — протріщав Кальцифер. — А коли ти мене звільниш, щоби я і сам міг піти, щоб я не мусив пропускати такі видовища?

— Коли я отримаю бодай якийсь натяк щодо твоєї угоди, — відповіла Софі.

— Можливо, ти отримаєш його увечері, — сказав Кальцифер.

Ближче до вечора прибіг Майкл. Він неспокійно роззирнувся, чи Хаул не повернувся раніше за нього, а тоді, радісно наспівуючи, підійшов до столу і порозкладав речі на ньому так, щоби здавалося, ніби він весь день напружено працював.

— Аж завидки беруть, що ти так просто можеш пройти всю дорогу туди і назад, — зауважила Софі, пришиваючи блакитний трикутничок до срібної тасьми. — Як там Ма… моя племінниця?

Майкл із радістю облишив стіл і всівся на стільці біля вогнища, щоби розповісти, як саме він провів день. Потім він запитав, як минув день у Софі.

Отож коли Хаул плечем відкрив двері — руки в нього були зайняті оберемком різних пакунків, — Майкл навіть не встиг прикинутися зайнятим. Він розгойдувався на стільці, регочучи над історією про дуельні чари.

Хаул спиною зачинив двері й привалився до них, усією своєю постаттю демонструючи розпач.

— Ви тільки погляньте на себе! — гірко дорікнув він. — Нужда сміється мені в лице. Я цілісінький день працюю не покладаючи рук — і все заради вас. А тут ніхто, навіть Кальцифер, не вважає за потрібне бодай привітатися зі мною!

Майкл винувато підхопився, а Кальцифер гордовито зауважив:

— Я ніколи і ні з ким не вітаюся!

— Щось трапилося? — запитала Софі.

— Оце вже краще, — сказав Хаул. — Принаймні дехто із вас вдає, ніби помітив мене. Як це люб’язно з вашого боку, Софі. Так, щось трапилося. Король звернувся до мене з офіційним проханням розшукати його брата, додавши до цього офіційного прохання більш ніж прозорий натяк на те, що якби я заодно знищив Відьму Пустирищ, це було б вельми доречно. А ви тут сидите і регочете!

Стало зрозуміло, що Хаул у такому настрої, що ось-ось може вдатися до зеленого слизу.

Софі поспішно відклала шиття.

— Давайте я насмажу грінок і намащу їх маслом, — сказала вона.

— І це все, на що ви здатні перед лицем трагедії? — поцікавився Хаул. — Грінки! Ні, не вставайте. Я насилу приволік сюди ноги, аж згинаючись під різним добром, яке я приніс для вас, так що ви принаймні могли би продемонструвати зацікавленість — ну хоч із ввічливості. Тримайте.

І він вивалив Софі на коліна лавину пакунків і таку саму гору вручив Майклові.

Софі спантеличено розгортала пакунки. Там виявилися: кілька пар шовкових панчіх, дві коробки з розкішними батистовими нижніми спідницями з оборками і мереживом та з атласними вставками, пара черевичків з м’якесенької голубино-сірої замші, мереживна шаль і сіра муарова сукня з таким самим мереживом на манжетах і комірці, що й на шалі. Софі оглянула все це професійним поглядом — і їй перехопило подих. Саме лише мереживо коштувало цілий маєток. Вона трепетно погладила муар.

Майкл розгорнув новесенький елегантний оксамитний костюм.

— Ви, мабуть, витратили геть усе, що було в шовковому гаманці! — невдячно пробурчав він. — Мені цього не треба. З нас двох саме вам потрібен новий костюм.

Хаул підчепив носаком рештки блакитно-срібного костюма і скорботно підняв їх. Софі не покладала рук, але це все ще був не костюм, а одна суцільна дірка.

— Наскільки ж я самовідданий, — сказав Хаул. — Але я не можу відправляти вас із Софі чорнити моє ім’я перед королем у лахмітті. А то король ще подумає, що я погано піклуюся про свою стареньку матусю. Ну як, Софі? Черевики вашого розміру?

Софі підняла голову, не перестаючи ніжно погладжувати плаття.

— Це тому, що ви такий люб’язний чи такий боягузливий? — перепитала вона. — Дуже вам дякую, але до короля я не піду.

— Яка невдячність! — вигукнув Хаул, здійнявши руки. — Що ж, значить, я вдамся до зеленого слизу! Після чого я буду змушений перенести Мандрівний Замок на тисячу миль звідси і більше ніколи, ніколи не побачу свою любу Летті!

Майкл благально подивився на Софі. Софі насупилася. Їй було зрозуміло, що щастя обох її сестер залежить від того, чи погодиться вона побачитися з королем. А в запасі у Хаула є ще й зелений слиз.

— Ви мене наразі ні про що не просили, — сказала вона. — Просто довели до відома, що я маю зробити.

— А ви це зробите, правда? — засяяв Хаул.

— Правда. Коли мені йти? — запитала Софі.

— Завтра після обіду, — відповів Хаул. — Майкл зображатиме вашого лакея. Король чекає на вас.

Хаул сів на табуретку і почав чітко і послідовно пояснювати, що Софі належить сказати на завтрашній аудієнції. Софі помітила, що тепер, коли все відбувалося так, як хотілося Хаулу, від його зеленослизового настрою не залишилося й сліду. Софі кортіло дати йому ляпаса.

— Я прошу вас залагодити дуже делікатну справу, — пояснював Хаул. — Мені треба, щоб король і далі давав мені дрібні замовлення на кшталт транспортних чарів, але не довіряв нічого такого, як пошуки його брата. Ви маєте сказати йому, як страшенно розлютилася на мене Відьма Пустирищ, а заодно розповісти, який я чудовий син, але так, щоби він зрозумів, що насправді я геть непутящий.

Хаул почав докладно все пояснювати. Софі обхопила руками пакунки і намагалася якнайбільше запам’ятати, але ніяк не могла відкараскатися від настирливої думки: «На місці короля я не втямила б ані слова з того, чого від мене домагається ця стара!»

Тим часом Майкл нависав Хаулові над ліктем, намагаючись розпитати його про хитромудре заклинання, а Хаул обмірковував нові делікатні подробиці того, що Софі мусила би сказати королю, і відмахувався від Майкла.

— Майкле, не зараз. А ще мені спало на думку, Софі, що вам може знадобитися деяка практика, для того, щоби не розгубитися в палаці. Нікому не потрібно, аби ви сконфузилися посеред аудієнції. Зачекай-но, Майкле. Тому я домовився про вашу зустріч із моєю старою вчителькою — пані Пентстеммон. Велична бабуся. У певному сенсі — величніша за короля. Так що до того часу, коли ви потрапите в палац, ви цілком освоїтеся з такими речами.

Та Софі вже шкодувала, що погодилася. Вона відчула невимовну полегкість, коли Хаул нарешті звернувся до Майкла.

— Ну, Майкле, а тепер твоя черга. Що там у тебе?

Майкл помахав глянцевим сірим папірцем і з понурою поспішністю став пояснювати, наскільки це заклинання практично нездійсненне.

Хаул, здавалося, був дещо здивований почутим, однак він узяв папірець і зі словами: «Ну, і в чому тут клопіт?» — розправив його і став уважно вивчати. Одна брова його піднялася.

— Спочатку я поставився до нього як до загадки, а потім спробував виконати все буквально, — пояснював Майкл. — Але впіймати падаючу зірку нам із Софі так і не вдалося…

— О боги! — вигукнув Хаул. Він розсміявся і змушений був прикусити губу. — Майкле, це ж зовсім не те заклинання, яке я тобі залишив. Де ти його знайшов?

— На столі, — знічено відповів Майкл. — У тій купі, яку Софі згребла біля черепа. Там не було жодних інших нових заклинань, тож я подумав…

Хаул підхопився і почав ритися в купі на столі.

— Софі завдає нового удару, — сказав він, розгрібаючи купу наліво і направо. — А мені слід було здогадатися! Ні, потрібного заклинання тут немає… — Він замислено побарабанив пальцями по бурому блискучому тімені черепа. — Твоя робота, друже? Підозрюю, що ти звідти. Впевнений, що й гітара теж. Гм… Софі, дорога…

— Що? — мовила Софі.

— Невгамовна стара дурепа, норовлива Софі, — сказав Хаул. — Чи правильно я припускаю, що ви повертали ручку на дверях чорним донизу і потикали туди свого довгого носа?

— Тільки палець, — з гідністю відповіла Софі.

— Проте двері ви відчиняли, — сказав Хаул, — і те, що Майкл сприйняв за заклинання, напевно, влетіло сюди саме тієї миті. Невже нікому з вас не спало на думку, що воно зовсім не схоже на звичайне заклинання?

— Заклинання часто дивно виглядають, — зауважив Майкл. — Ну, нехай… Але що це?

Хаул коротко реготнув.

— Про що тут говориться? Другу строфу напишіть самі. О Господи! — І він кинувся нагору. — Зараз я вам щось покажу! — крикнув він, затупотівши сходами.

— Думаю, вчора на трясовинах ми тільки змарнували час, — сказала Софі. Майкл похмуро кивнув. Софі бачила, що він почуває себе дуже по-дурному.

— Це я винна, — додала вона. — Я відчиняла двері.

— А що там було? — з цікавістю запитав Майкл.

Але тут Хаул збіг зі сходів.

— Щось я не знайшов тої книги, — пробурчав він. Тепер вигляд у нього був засмучений. — Майкле, мені не причулося, що ви із Софі ходили кудись ловити падаючу зірку?

— Так. Тільки та падаюча зірка до смерті перелякалася, упала у воду і потонула, — відповів Майкл.

— Хвала небесам! — видихнув Хаул.

— Це було дуже сумно, — зазначила Софі.

— Сумно, так? — здійнявся Хаул, ще більше засмутившись. — Це була ваша ідея, правда? Ще б пак! Так і бачу, як ви скачете з купини на купину, під’юджуючи Майкла! Дозвольте сказати, що Майкл ніколи в житті не робив більшої дурості! Якби йому вдалося впіймати зірку, це було би більш ніж сумно! А ви…

Кальцифер у вогнищі сонно заіскрився.

— Через що весь цей гармидер? — роздратовано запитав він. — Ти ж і сам був упіймав колись зірку, хіба ні?

— Так, і я… — почав було Хаул, переводячи зелений скляний погляд на Кальцифера. Але раптом він схаменувся — чи, радше, узяв себе в руки — і повернувся до Майкла:

— Майкле, дай слово, що більше ніколи не ловитимеш зірку.

— Слово честі, — охоче погодився Майкл. — Але що це, якщо не заклинання?

Хаул подивився на сірий папірець, що його він досі тримав у руці.

— Це називається «Пісня». Думаю, що саме так воно і є. Тільки тут не все, а решту я не можу пригадати. — Він завмер і задумався, немов йому сяйнула нова важлива думка, і це його занепокоїло. — Думаю, друга строфа важлива, — мовив він. — Краще взяти і подивитися… Хаул підійшов до дверей і повернув ручку чорним донизу. Тут він знову завмер і озирнувся на Майкла та Софі, які, звісно, витріщалися на ручку.

— Ну, добре, — сказав Хаул. — Софі однаково пробереться сюди, як тільки я спущу її з очей, а щодо Майкла це було б нечесно. Ану, ходіть зі мною. Обоє. Так я принаймні матиму вас на оці.

Він відкрив двері в ніщо і ввійшов туди. Майкл кинувся за ним — так поспішно, що спіткнувся об табуретку. Софі теж підхопилася — так швидко, що пакунки зсипалися з її колін на підлогу перед вогнищем.

— Гляди, щоб на них ані іскорки не потрапило! — на ходу наказала вона Кальциферу.

— Якщо пообіцяєш розповісти мені, що там, — відповів Кальцифер. — До речі, я тобі натякнув.

— Та невже? — Софі так поспішала, що не надала цьому жодного значення.