Мандрівний замок Хаула

Розділ тринадцятий, у якому Софі очорнює ім’я Хаула

Коли вони дісталися до палацу, Софі знову стало геть недобре. Сяйво численних золотих куполів її сліпило. До парадного входу вели довжелезні сходи, на яких через кожні шість сходинок стояли солдати в яскраво-червоних мундирах. «Бідні хлопчики, вони ж на такій спеці, напевно, мало не мліють», — думала Софі. Вона підіймалася сходами, насилу переставляючи ноги, до того ж їй бракувало повітря і паморочилося у голові. Нагорі, на самому вершечку сходів, настала черга безконечних дверей під арками, холів, коридорів та довгих анфілад залів. Врешті-решт Софі довелося визнати, що, йдучи, вона збилася з ліку. Біля кожних дверей розкішно вбраний лакей у білих рукавичках — якимось чудом, незважаючи на спеку, ідеально білих! — випитував у гостей, хто вони та в якій справі прибули, а тоді вів до наступного лакея біля наступних дверей.

— Пані Пендрагон — на аудієнцію до Його Величності! — котилися залами голоси лакеїв.

Приблизно на півдорозі Хаула ґречно відвели набік і попросили тут трохи почекати. Одначе Софі та Майкла і далі передавали з рук у руки. Їх провели на наступний поверх, де розкішні лакеї красувалися вже не в червоних, а в блакитних лівреях, і передавали далі й далі, аж доки вони не опинилися у приймальні, облицьованій деревом ста різних відтінків. Тут Майкла попросили почекати. Софі, яка на той час уже не була впевнена, чи їй часом не сниться якийсь чудернацький сон, провели у великі стулчасті двері — і лункий голос сповістив:

— Ваша Величносте, пані Пендрагон прибула на аудієнцію!

І тут Софі побачила короля. Він сидів не на троні, а на досить-таки звичайному кріслі, тільки ледь-ледь оздобленому сусальним золотом, майже посередині великої кімнати, й одягнений був куди скромніше, ніж його лакеї. Король був зовсім сам, ніби якась зовсім звичайна людина. Щоправда, сидів він по-королівському, виставивши вперед одну ногу, і був на свій лад досить вродливим — принаймні як на повнуватого чоловіка з неуважним поглядом, — але Софі він здався досить молодим і трішечки занадто гордим тим, що він король. Як на її смак, із таким обличчям треба було б бути менш самовпевненим.

— Отже, яка особлива причина привела до мене матінку чарівника Хаула? — запитав король.

І тут Софі раптом заціпеніла від усвідомлення, що стоїть перед королем. У якомусь запамороченні їй подумалося, що ось цей чоловік, котрий сидить перед нею, і та величезна і неймовірно важлива штука, котру називають королівською владою, — це насправді дві різні речі, які лише за дивним збігом обставин опинилися в одному кріслі. Крім того, вона з’ясувала, що раптом забула всі ті делікатні, обережні й стримані міркування, які Хаул звелів їй викласти королю, — усі до останнього слівця. Але щось таки треба було сказати.

— Він послав мене до вас сказати, що не буде шукати вашого брата, Ваша Величносте, — промовила Софі.

Вона дивилася на короля. Король дивився на неї. Це була катастрофа.

— Ви впевнені? — перепитав король. — Коли я розмовляв про це із самим чарівником, він висловив згоду.

Єдине, що ще залишилося у голові Софі від Хаулових повчань, — це те, що вона прийшла до короля, аби очорнити ім’я Хаула. Тому вона пояснила:

— Він збрехав. Він не хотів вас сердити. Він вислизач, Ваша Величносте, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— І він сподівається вислизнути від пошуків мого брата Джастіна, — додав король. — Розумію. Чому б вам не сісти — адже ви, наскільки я бачу, вже у поважних літах. Я хочу, щоби ви виклали мені міркування чарівника.

Досить далеко від короля стояло ще одне просте крісло. Софі, відчуваючи хрускіт в кістках, сіла в нього і склала руки на набалдашнику свого ціпка (як це неодмінно зробила би пані Пентстеммон), сподіваючись, що це її підтримає. Але в голові в неї не було взагалі нічого, вона почувала себе актором, який повинен уперше вийти на сцену перед повним залом глядачів. Єдине, що їй спало думку, — це сказати:

— Тільки боягуз пошле стару матір просити за себе! Уже з цього ви можете побачити, що він за тип!

— Так, це незвичайний крок, — поважно відповів король. — Однак я дав йому зрозуміти, що якщо він погодиться, на нього чекатиме гідна винагорода.

— Ну, якраз гроші його не цікавлять, — сказала Софі. — Річ у тім, що він до смерті боїться Відьми Пустирищ. Вона його прокляла, і це прокляття щойно його наздогнало.

— У такому разі в нього є всі причини боятися, — ледь здригнувшись, сказав король. — Будь ласка, розкажіть мені ще що-небудь про чарівника.

«Ще що-небудь про Хаула? — у розпачі подумала Софі. — Мені ж треба очорнити його ім’я!» Але в голові в неї було так порожньо, що на якусь мить їй здалося, ніби в Хаула зовсім немає недоліків. Яка нісенітниця!

— Що ж, — проговорила вона, — він непостійний, безтурботний, егоїстичний, а також істеричний. Часом я думаю, що коли в нього самого все гаразд, то його ніхто не обходить, — і тут раптом я дізнаюся, що до декого він надзвичайно добрий. Тоді я починаю думати, що він добрий тільки тоді, коли йому це вигідно, — і тут виявляється, що він майже не бере грошей з бідняків. Не знаю, Ваша Величносте. Він дуже непростий чарівник. І дуже заплутаний.

— У мене склалося враження, — сказав король, — що Хаул — безпринципний слизький тип із добре підвішеним язиком і світлою головою. Ви згодні?

— Як ви це точно підмітили! — Софі раптом відчула абсолютно щире захоплення. — Ви ще тільки забули сказати, який він пустий і легковажний…

Вона з підозрою глянула на короля понад ярдами килима. Щось він несподівано легко згодився допомогти їй очорнювати ім’я Хаула.

Король посміхався. Це була трохи невпевнена посмішка, яка личила радше тій людині, якою він був, аніж тому королю, яким він мав би бути.

— Дякую, пані Пендрагон, — сказав король. — Ваша відвертість зняла з моєї душі важкий тягар. Чарівник надто легко погодився вирушити на пошуки мого брата, тож я вже було вирішив, що помилився і звернувся не до того, до кого мав би звернутися. Я боявся, що він може виявитися або з тих, хто не може встояти перед можливістю похизуватися, або з тих, хто готовий на все заради грошей. Але ви переконали мене, що Хаул — саме той, хто мені потрібен.

— Прокляття! — вигукнула Софі. — Він же послав мене сюди пояснити, що все зовсім навпаки!

— От ви і пояснили, — король підштовхнув своє крісло на дюйм ближче до Софі. — А тепер дозвольте мені бути настільки ж відвертим, — вів далі він. — Пані Пендрагон, мені конче необхідно повернути брата. І не тільки тому, що я люблю його і шкодую з приводу тої нашої сварки. І річ навіть не в тому, що деякі люди пошепки натякають, начебто я сам його позбувся, — хоч для кожного, хто нас бодай трохи знає, це було б цілковитою нісенітницею. Ні, пані Пендрагон. Річ у тому, що мій брат Джастін — блискучий полководець, а оскільки Верхня Норландія і Чужокрайнія ось-ось оголосять нам війну, мені без нього не обійтися. Розумієте, Відьма ж і мені погрожувала. А оскільки всі джерела одностайні в тому, що Джастін вирушив саме на Пустирища, я впевнений: Відьмі йшлося про те, щоб залишити мене без Джастіна саме тоді, коли він мені найбільше потрібний. Гадаю, чарівника Салімана вона захопила суто як приманку для Джастіна. Отже, якщо я хочу повернути брата, мені потрібний дуже розумний і не надто перебірливий у засобах маг.

— Хаул просто втече, — попередила короля Софі.

— Ні, — заперечив король. — Не думаю. Мене в цьому переконує якраз те, що він прислав вас сюди. Адже цим він дає мені зрозуміти: він настільки боягузливий, що навіть моя думка про нього його не турбує. Пані Пендрагон, хіба це не так?

Софі кивнула. Якби ж то вона пам’ятала всі Хаулові витончені умовиводи! Хоч сама вона їх не розуміла, король би, мабуть, зрозумів.

— Це вчинок далеко не пустої людини, — сказав король. — На таке може зважитися тільки той, для кого це крайній засіб, а отже, чарівник Хаул зробить усе, чого я від нього хочу, якщо я дам йому зрозуміти, що його крайній засіб не спрацював.

— Можливо, ви, Ваша Величносте… гм… схильні вбачати тонкі натяки там, де їх немає, — сказала Софі.

— Не думаю, — король знову посміхнувся, і тут раптом з його обличчя зник вираз неуважності, його риси стали жорсткішими. Він був упевнений, що правий. — Пані Пендрагон, передайте чарівнику Хаулу, що я призначаю його придворним магом, починаючи з цієї ж таки хвилини, і даю йому наш перший королівський наказ — розшукати принца Джастіна, живого чи мертвого, до кінця року. Можете йти.

Він простягнув Софі руку — зовсім як пані Пентстеммон, тільки трохи не настільки по-королівському. Софі насилу підвелася, замислюючись, чи повинна вона цю руку поцілувати. Але оскільки зараз їй значно більше кортіло добряче вперіщити короля ціпком по голові, вона просто потисла простягнуту руку і зробила маленький скрипучий реверанс. Судячи з усього, так і належало. Коли вона пошкутильгала до дверей, король нагородив її дружньою усмішкою.

— А бодай би воно все! — бурчала Софі собі під ніс. Адже все пішло всупереч сподіванням не тільки самого Хаула. Тепер Хаул перенесе Мандрівний Замок за тисячу миль. Летті, Марта і Майкл стануть нещасними, а до всього ще й додадуться потоки зеленого слизу.

— Ось воно що — бути найстаршою, — бурмотіла вона, штовхаючи важкі двері. — Як не старайся, а все не до пуття, як не намагайся, ніщо не вдається!

Тут зненацька виявилося, що Софі не вдалася ще одна річ: через роздратованість і розчарування їй не вдалося знайти ті двері, в які вона заходила. У приймальні, куди вона потрапила, на всіх стінах були дзеркала. У дзеркалах відбивалася її власна згорблена постать — стара баба у гарній сірій сукні, та ще повно людей: одні — у блакитних придворних шатах, інші — в таких же розкішних костюмах, як у Хаула, ось тільки Майкла там не було. Майкл, само собою, нудився в іншій приймальні, облицьованій сотнею сортів дерева.

— От зараза! — лайнулася Софі.

Один із придворних поспішив до неї і шанобливо поклонився.

— Мадам чарівниця! Чим можу служити?

Це був той юнак-недоросток, із помітно червоними очима. Софі придивилася до нього.

— Сили небесні! — охнула вона. — Закляття спрацювало!

— Та спрацювало, — відповів маленький придворний із легеньким смутком у голосі. — Я роззброїв його, поки він чхав, тож тепер він подав на мене до суду. Але головне, — і тут його обличчя розпливлося в щасливій усмішці, — що моя люба Джейн повернулася до мене! То чим же я можу вам допомогти? Я почуваю себе відповідальним за ваше благополуччя.

— Я не впевнена, чи все не могло обернутися навпаки, — вимовила Софі. — А чи ви часом не граф Каттеракський?

— До ваших послуг, — сказав маленький придворний і знову поклонився.

«Джейн Фер’є вища за нього на добрий фут! — подумки жахнулася Софі. — А все через мене».

— Так, ви справді можете мені допомогти, — сказала вона і пояснила йому про Майкла.

Граф Каттеракський запевнив її, що Майкла знайдуть і приведуть униз, у головний хол, де вони й зустрінуться, і що це взагалі не проблема. Він особисто підвів Софі до лакея в рукавичках і з поклонами й усмішками передав її під його опіку. Потім Софі передали іншому прислужнику, потім наступному, достоту так само, як це було перед тим, і ось вона вже зашкутильгала до сходів із вартовими. Майкла внизу не виявилося. Хаула, щоправда, теж, але для Софі це було невеликою втіхою. «Могла б і сама здогадатися, що так воно й буде! — сердилася вона на себе. — Граф Каттеракський, напевно, належить до тих щасливих людей, яким ніколи нічого не вдається, і я так само належу до цього кола обраних. Ще добре, що хоч вихід знайшла!» Софі була така втомлена, вимучена спекою і пригнічена, що вирішила не чекати на Майкла. Їй хотілося сісти біля вогнища і розповісти Кальциферові, як вона все спартачила.

Вона прошкутильгала вниз розкішними сходами. Вона прошкутильгала розкішною головною вулицею. Вона протупцяла іншою, де шпилі, вежі і золочені дахи оточували її запаморочливою розкішшю. І тут Софі зрозуміла, що все набагато гірше, ніж вона думала. Вона заблудилася. Вона уявлення не мала, як їй знайти ту замасковану конюшню, де був вхід до Мандрівного Замку. Софі навмання повернула на ще якусь мальовничу людну вулицю, але і її не впізнала. Крім того, тепер вона не знала навіть зворотної дороги до палацу. Вона спробувала розпитувати перехожих. Більшість із них здавалися втомленими і вимученими спекою не менше, ніж вона сама.

— Маг Пендрагон? — перепитували вони. — А хто це?

Софі у відчаї шкутильгала далі. Вона вже була готова здатися і заночувати на першому-ліпшому ґанку, коли помітила збоку вузеньку вуличку, на якій був будинок пані Пентстеммон. «О! — зраділа вона. — Я можу піти запитати в лакея. Вони з Хаулом такі друзяки, що він мусив би знати, де живе Хаул». І вона звернула у вуличку.

Назустріч їй ішла Відьма Пустирищ. Важко сказати, як Софі її впізнала. Обличчя у Відьми було зовсім інше. Волосся більше не кучерявилося акуратними каштановими хвилями, а спадало майже до талії вогненним потоком. Її сукня тріпотіла золотаво-багряними і блідо-жовтими спалахами. Відьма виглядала надзвичайно прекрасною і спокійною. Софі відразу її впізнала. І навіть мало не зупинилася, але вчасно схаменулася.

«Навряд чи вона мене пам’ятає, — вирішила Софі. — Я всього лише одна із сотень зачарованих нею людей». І Софі сміливо почовгала далі, стукаючи ціпком по бруківці і нагадуючи собі про всяк випадок слова пані Пентстеммон — що цей-ось ціпок у її руках став могутнім магічним предметом.

Одначе вона знову помилилася.

Відьма пливла по вуличці, посміхаючись та знічев’я обертаючи мереживну парасольку, а за нею брели два понурі пажі в жовтогарячих оксамитних костюмах.

Порівнявшись із Софі, Відьма зупинилася, і в ніс Софі вдарив задушливий запах її парфумів.

— О, та це ж міс Хаттер! — розсміялася Відьма. — У мене прекрасна пам’ять на обличчя, а особливо — на обличчя, створені мною! А що це ви тут робите, та ще й у такому вишуканому вбранні? Якщо ви збиралися відвідати пані Пентстеммон, то це вже не варте зусиль. Стара пліткарка мертва.

— Мертва? — тільки й видушила Софі. Їй кортіло додати: «Та вона ж іще годину тому була жива!» Але це було б нерозумно, і вона втрималася, адже зі смертю саме так воно і є: людина жива, поки не померла.

— Так. Мертва, — підтвердила Відьма. — Вона відмовилася повідомити мені, де перебуває хтось, кого я шукаю. Сказала: «Тільки через мій труп!» От я й упіймала її на слові.

«Вона шукає Хаула! — промайнуло в голові в Софі. — Що ж мені робити?»

Навіть якби Софі не була така втомлена і вимучена спекою, вона однаково не змогла б міркувати, а все через переляк. Відьма, яка зуміла вбити пані Пентстеммон, запросто дасть собі раду із Софі, байдуже, є в неї ціпок чи ні. А як тільки вона запідозрить, що Софі знає, де шукати Хаула, — Софі кінець.

— Я не знаю ту особу, яку ви вбили, — вимовила Софі, — але якщо ви це зробили, то ви мерзенна вбивця.

Але Відьма, очевидно, вже щось запідозрила.

— Ви ж, здається, говорили, що збиралися відвідати пані Пентстеммон? — сказала вона.

— Ні, це сказали ви, — відповіла Софі. — Я не мушу знати, кого саме ви вбили, щоби назвати вас мерзенною за це вбивство.

— Тоді куди ви йдете?

Софі кортіло порадити Відьмі не лізти не у свої справи. Але це значило напрошуватися на неприємності. Тому вона сказала єдине, що спало їй на думку:

— Я йду до короля.

Відьма недовірливо розреготалася:

— І що, король вас прийме?

— Так, звичайно, — заявила Софі, тремтячи від страху і злості. — Мені призначена аудієнція. Я… я збираюся подати йому петицію про кращі умови праці для капелюшників. Розумієте, я ж і далі займаюся своїм ремеслом, навіть після того, що ви зі мною зробили.

— Тоді ви йдете не туди, — повідомила її Відьма. — Палац у вас за спиною.

— Та ви що? — здивувалася Софі — і їй навіть не довелося прикидатися здивованою. — Значить, я десь не там розвернулася. Після того, що ви зі мною зробили, мені в голові часом плутаються напрями і сторони світу.

Відьма щиро розреготалася, не повіривши жодному її слову.

— Тоді ходімо зі мною, — сказала вона, — я проведу вас до палацу.

Софі нічого не залишалося, як повернутися і зашкутильгати поруч із Відьмою, причому два її пажі понуро тяглися ззаду.

Софі опанували гнів і розпач. Вона позирала на Відьму, яка граціозно пливла поруч, і згадувала слова пані Пентстеммон, що ця Відьма насправді стара-старезна.

«Так нечесно!» — думала Софі, але що вона могла зробити?

— За що ви так зі мною? — запитала вона, коли вони йшли багатою вулицею, що закінчувалася фонтаном.

— Ви заважали мені про дещо дізнатися, — відповіла Відьма. — Звичайно, врешті-решт я дізналася про все, що мені було треба.

Софі ці слова геть спантеличили. Вона вже подумала, чи не допомогло би їй, якби вона сказала Відьмі, що це якась помилка, коли Відьма додала:

— Хоча думаю, що самі ви про це й не підозрювали, — і розсміялася, немов у цьому була вся сіль. — Чи ви що-небудь чули про країну під назвою Уельс?

— Ні, — відповіла Софі. — Це що, затонулий острів?

Відьмі стало ще смішніше.

— Ще ні, — повідомила вона. — Це земля, з якої прибув чарівник Хаул. Ви знаєте чарівника Хаула, чи не так?

— Доводилося дещо чути, — збрехала Софі. — Він пожирає дівчат. Він такий же мерзенний, як і ви.

Однак по спині в неї пройшов холод — і навряд чи тому, що вони саме проминали фонтан. За фонтаном була площа, вимощена рожевим мармуром, а далі височіли сходи, що вели до палацу.

— Ось і палац, — сказала Відьма. — Ви впевнені, що зможете піднятися цими сходами?

— А ви хочете мені допомогти? — запитала Софі. — То поверніть мені молодість — і я по них бігцем вибіжу, навіть по такій спеці.

— Це було б зовсім не цікаво, — відрізала Відьма. — Ідіть. І якщо ви справді вмовили короля прийняти вас, то нагадайте йому, що його дідусь заслав мене в Пустирища — і я за це маю на нього зуб.

Софі у відчаї глянула на довжезні сходи. Принаймні на них не було нікого, крім вартових. З її сьогоднішнім щастям вона б анітрохи не здивувалася, якби саме зараз їй назустріч вийшли Хаул із Майклом. Та оскільки Відьма явно збиралася постояти внизу, аби переконатися, що Софі підніметься, Софі довелося дряпатися нагору. І вона знову пошкутильгала повз солдатів, з яких стікав піт, — пройшла геть усю дорогу, до самого входу в палац, і з кожним кроком ненавиділа Відьму все більше. Нагорі вона обернулася, важко сапаючи. Відьма нікуди не поділася, біля підніжжя маячіла її червонувато-коричнева постать із двома маленькими жовтогарячими фігурками поруч. Мабуть, Відьма очікувала, що Софі викинуть із палацу.

— Бодай би її, — кинула Софі спересердя. Вона прошкутильгала до стражників біля головного входу. Невдачі її просто-таки переслідували. Ніде поблизу не було й сліду ні Майкла, ні Хаула. І їй довелося сказати вартовим, що вона забула повідомити королю одну важливу річ.

Її пам’ятали. Софі пропустили всередину і передали лакеєві в білих рукавичках.

І не встигла Софі зібратися з думками, як механізм палацу знову запрацював, її знову стали передавати з рук у руки, поки вона не опинилася біля вже знайомих подвійних дверей і той самий прислужник у блакитному оголосив:

— Ваша Величносте, до вас знову пані Пендрагон.

«Немовби страшний сон», — подумала Софі, входячи в ту ж простору кімнату. Очевидно, їй не залишалося нічого іншого, крім як знову очорнювати ім’я Хаула. Клопіт був у тому, що після всього пережитого, та ще й знову зі страхом сцени на додачу, в голові в неї стало зовсім порожньо.

Цього разу король стояв біля великого столу в кутку і заклопотано переміщав по карті якісь прапорці. Він підвів очі і привітно промовив:

— Мені передали, що ви забули сказати дещо важливе.

— Так, — відповіла Софі. — Хаул говорить, що піде шукати принца Джастіна тільки тоді, якщо ви пообіцяєте видати за нього свою дочку.

«Що я таке плету? — жахнулася вона. — Він же звелить стратити нас обох!»

Король стурбовано глянув на неї.

— Пані Пендрагон, мушу вам сказати, що про це не може бути й мови, — сказав він. — Я розумію, що ви, мабуть, дуже турбуєтеся за долю сина, раз підштовхнули його до такої думки, але він же не може вічно триматися за материну спідницю. Крім того, я вже прийняв рішення. Прошу вас, сядьте. У вас надзвичайно втомлений вигляд.

Софі побрела до низького стільця, на який їй показав король, і впала на нього, чекаючи, коли ввійдуть вартові, щоб її заарештувати.

Король неуважно роззирнувся.

— Моя дочка тільки що була тут, — повідомив він. На превелике здивування Софі, він нагнувся і зазирнув під стіл. — Валеріє! — покликав він. — Валлі, вилазь. Ну, давай сюди, будь гарною дівчинкою.

Почувся якийсь шурхіт. За секунду принцеса Валерія вибралася з-під столу і зайняла сидяче положення, доброзичливо посміхаючись. Зубів у неї було чотири. Але вона ще не досить підросла, щоб мати на голові нормальне волосся: у неї був лише кружок тонесенького білого пуху над вушками. Побачивши Софі, принцеса просяяла, вийняла пальці з рота і схопилася за сукню Софі, щоби стати на ніжки. На сукні тут же розпливлася мокра пляма. Дивлячись Софі в очі, Валерія звернулася до неї з привітальними словами — судячи з усього, якоюсь таємною іноземною мовою.

— Ой, — сказала Софі, почуваючи себе останньою дурепою.

— Мені зрозумілі батьківські почуття, пані Пендрагон, — зауважив король.