Мед з дікалоном

Втеча

На столі парував сяючий медалями і двоголовими орлами тульський самовар. Павєл Аристархович розгорнув свіжу газету — «Русскоє слово» і, пихнувши хмарою духмяного сигарного диму, задоволено усміхнувся. Добрармія вела хоч важкі, та успішні бої десь біля Орла і Царицина й упевнено йшла на Білокам'яну. Здається, ніщо не могло зупинити переможний хід добре вишколеного і озброєного новітньою англійською зброєю війська. А десь далеко з Сибіру наступав Верховний головнокомандувач. «Украінская армія прекратіла свойо существованіє, украінская ідея лопнула, как міф. Тепер перед намі одін враг — большевікі. А с нім ми справімся»,— бадьоро й оптимістично зазначала газета.

— Н-да, Україна — історіческоє нєдоразумєніє, вознікшеє на цивілізаціонном разломє, історічєскій нонсенс, чудовіщная містифікація, прідуманая в австрійском генштабе,— Павєл Аристархович сьорбнув чаю зі склянки у срібному підстаканнику.

— Так точно, ваше прєвосходітєльство,— услужливо підтакнув капітан-ісправнік Коваленко. Взагалі, Павєл Аристархович недолюблював його. Монархіст, чорносотенець — що може бути огидніше справжньому демократу, колишньому депутату государствєнной думи від фракції кадетів? Та що вдієш... Із ким же лишиться працювати, коли тут, на півдні, навіть частина офіцерства зрадила атєчеству і примкнула к разчлєнітєлям Росії?

— Ми, гаспадін капітан, нєсьом тяжолоє брємя, у нас особая історічєская місія руського чєловєка — нєсті культуру і весті за собой еті отсталиє народи к прогресу,— вів далі Павєл Аристархович.

— Так точно, ваше прєвосходітєльство. Смутьянов — расстрєлять, а остальних — весті,— блиснув Коваленко золотим зубом.

Воістину, Гоголь мав рацію — в Росії дві біди, ось такі Коваленки і дороги, подумав Павєл Аристархович. Він націдив собі із самовара ще склянку доброго англійського чаю, аж тут забіг зблідлий телеграфіст і простягнув телеграму.

— Ето із ставкі? — запитав Павєл Аристархович.

— Ні, це з Липовця,— несподівано українською відповів телеграфіст.

Градоначальник намагався пригадати, де це, та не зміг. І що дивно, телеграма була написана на малозрозумілому і вульгарному малоросійському нарєчії.

Павєл Аристархович тремтячими руками одяг на носа пенсне і підійшов до мапи на стіні. Липовець, Липовець... Господи, та це за якихось п'ятдесят верст звідси. Либонь, це чийсь злий жарт, української армії не існує, вона ж розбита, а галіцийські частини перейшли під командування штабу вооружонних сіл юга Росії... Неіснуюча армія не може прорвати фронту. Це чийсь жарт. Основне — запобігти даремній паніці, зберегти лад. А насамперед потрібно прояснити ситуацію.

— Гаспадін капітан, ето, конєшно же, чья-то дурацкая шутка, но на всякій случай свяжитєсь со ставкой і нємедлєно доложитє мнє,— вже опанувавши себе, спокійно промовив Павєл Аристархович. Дійсно, це жарт, їх же не існує. По селах таки пострілюють бандити, але ж до міста вони не потикаються.

— Єсть,— козирнув Коваленко.

Павєл Аристархович виглянув у вікно. Там на швидких рисях промчала козача сотня. Куди ж так поспішають дончаки? Хто наказав? Ізмєна,— холодними дрижаками пробігло спиною це зміїне слово. Десь у сусідньому кабінеті сухо тріснув одиночний револьверний постріл, і запала якась тривожна тиша. Господи, що ж то діється? Невже капітан Коваленко застрелився?

Павєл Аристархович вийшов із кабінету, і його охопив жах. У присутствії вже нікого не було. Пустка, перекинуті стільці, на підлозі валялися якісь папери з гербовими печатками, обривки телеграфної стрічки... Жодної живої душі... Де ж Коваленко?

Павєл Аристархович врешті знайшов відповідь на це запитання — в одному з кабінетів, біля відчиненого порожнього сейфу, з кулею в чолі лежав мертвий казначей, і лише протяг ворушив кілька дрібних банкнот на підлозі.

Тікати, тікати... Він, як є, без пальта, вибіг на вулицю. Його чудової лакованої брички, запряженої парою сивих у яблуках огирів-орловців, і слід простиг.

— Коваленко, сволочь,— завив пораненим ведмедем градоначальник.

Та навпроти, під трактиром Шльоми Гембовича, стояв чийсь віз, запряжений старою сухореброю клячею. Павєл Аристархович по-злодійськи озирнувся. Наче нікого немає.

— Да пошлі ви все,— в серцях промовив він і, наче хвацький петербурзький лихач, ляснувши батогом, заволав: — Вьойо, зальотная!

— Та хай йому грець, трясця його матері, жеби тебе пранці побили, гироде окаянний, людоньки добрі, серед білого дня грабують, де ж та власть,— розпачливо кричав за спиною якийсь підпилий дядько, мабуть, власник реквізованого воза.

— Господі, какая же дікая страна Росія, как много повсємєсно варварства і азіатщіни,— міркував колишній градоначальник, періщачи батогом нещасну конячку, яка й так мчала щодуху...

Він гнав по степу тряського воза-драбинчака, і в тиші листопадової зоряної ночі йому постійно ввижався стукіт копит ворожої кавалерії. Він ніколи не бачив їх, вояків українського війська, та уявляв, як люті вусаті козарлюги в малинових жупанах та смушкових шапках, сповнені ірраціональною і чорною невдячною малоросійською ненавистю до всього прогресивного та руського, мчать за ним, представником денікінської влади, щоб будь-що виконати кривавий наказ жорстокого отамана і прохромити його, Павла Аристарховича, пікою чи розкраяти навпіл замашною домахою.

Врешті конячка впала на передні ноги, і ні батіг, ні вмовляння вже не могли змусити її звестися, вона лише зі співчуттям дивилася на нього сумними карими очима. І Павєл Аристархович, люто матюкнувшись, приречено почвалав пішки. Холодний пронизливий степовий вітер провівав наскрізь утлий віцмундир, од холоду зуб на зуб не потрапляв. Врешті на обрії він побачив вогники. До села він ледве добрів.

Павєл Аристархович, як колишній професор словесності, вихований на найкращій у світі російській літературі, вірив, що десь живуть такі щирі й набожні представники народу-богоносця, як толстовський Платон Каратаєв, однак був упевнений, що в Малоросії тепер набагато легше дістати кулю в чоло з обріза. Чорною мазепинською невдячністю платив малоросійський мужик своїм провідникам до прогресу і культури. Хоч, може, у цьому і є проста правда, у цій жертовності і полягає месіанська роль російської інтелігенції?..

Він знайшов добротну кам'яну хату біля церкви. Піп мусить допомогти хоча б із християнського милосердя.

Двері одчинив літній чоловік зі священицькою борідкою.

— Заради Бога святого, пустіть переночувати. Я заплачу,— Павєл Аристархович простяг гроші.

Господар скептично глянув на асигнації.

— Казначейскіє білети вооружонних сіл юга Росії? Та вам за них навіть молока напитися не продадуть, тут тепер беруть лише українські. Втім, ви ж просто замерзнете, ходіть до хати.

Тепло напалена грубка та склянка вогняного самогону почали повертати до життя колишнього градоначальника та потроху розв'язали язика.

— От скажіть, батюшка, ми ж нєсьом стабільность і благоденствіє. Звідки ж узялися ці українці? У них навіть немає літератури, а без літератури то ж нє язик, а нарєчіє, смєшной народний говор. України немає і ніколи не було. То фікція, вигадка.

Та враз Павєл Аристархович осікся. Трохи нижче образів на нього недобрим поглядом дивився зовсім не іконописний лик якогось похмурого вусатого дядька в смушковій шапці й кожусі. Шевченка... промайнув здогад. А нижче — фотокартки в рамках. Павєл Аристархович поправив пенсне, придивився. На фото в центі гурту міцних вусатих хлопів, убраних у козацькі жупани і смушкові шапки, стояв... цей-таки піп, тільки молодий і ще без бороди, і тримав шаблю! Знизу писало золотою в'яззю: «Полтавський аматорський український театр».

«І вражою злою кров'ю землю окропіте»,— злинуло у пам'яті випадково чуте... Піп теж із цих українців. У Павла Аристарховича похололо всередині. Такий завиграшки вгородить у спину ножа. Подейкують, у Мотриному монастирі знову ножі святили. Може оцей і святив? — почав усвідомлювати він. Нікому тут не можна довіряти, усі поставали українцями.

— Ні, Шевченка хороший поет, майже як руський Некрасов, за народ страждав,— почав вивертатися Павєл Аристархович.— Я ось навіть трохи знаю.

Він судомно пригадував іще хоч рядок із цього злобного малоросійського мужицького поета, тільки не про вражу кров.

— Ось, моє улюблене — «Кохайтеся, чорнобриві, та не з...»

Чорт, знову не те... А піп собі мовчки усміхався в бороду.

От холера! Язик мій — ворог мій. Пропаду ні за цапову душу, чортів піп заріже, як порося до Різдва,— шугнула думка. Добре, що хоч не знає, хто я. Треба якось викручуватися.

— От я в Петербурзі був на прем'єрі Заньковецької. Оце був успіх. Сам великий князь стоячи аплодував. Куди ж тому Станіславському. Все «нє вєрю» та «нє вєрю», а таку актрису, як Заньковецька, жодні режисерські новації не замінять. Самородок. І п'єси просто чудові. Дуже, дуже полюбляю я малоросійський театр. Самобутньо, знаєте. І речь украінскую повністю понімаю. От лише говорити не наважуюся українською мовою, позаяк не хочу псувати своїм акцентом її солов'їну мелодійність.

А піп усе, знай, мовчки посміхався. Доконаний гайдамака... Треба тікати. А куди? Попасти у руки цих темних малоросійських башибузуків? Ті ж одразу вздьорнуть чи пристрелять. Ні, цього хоч можна спробувати заговорити, може, у його темній душі ще є якась іскорка християнського милосердя — все ж священик. І книжки він читає, хоч і українські, та людина освічена, не темне мужичйо...

— А цього отамана Табачника я, напевно, знав до війни. Гостював якось у тещі в Київській губернії, то її знайомець, сусіда-поміщик. Такий, з окладистою чорною борідкою, благообразний і на гармоніці дуже душевно грав. І «Вдоль по Пітєрской», і «Ех, дубінушка»...

Піп аж прокашлявся, щоб не засміятись.

— Та що ви, ваше прєвосходітєльство. Отамана прізвище Тютюнник. Не з тим ви горілочку пили.

— Ви, батюшка, знайте, я завжди був прихильником самостійності України й ніколи не схвалював цієї політичної короткозорості Денікіна. От Верховний не раз казав — тільки спільний похід усіх народів колишньої імперії повалить більшовизм. Адмірал Колчак — справжній демократ, і жінка в нього українка. Кажуть, не раз в палаці на балах з'являлася в малоросійському костюмі з коралями і моністами.

Піп виглянув у вікно. Тепер і Павєл Аристархович зачув стукіт копит і сполотнів. По вулиці їхала кіннота. Спочатку він зрадів — наче кубанці. Хвацько сидять у сідлах, у кудлатих шапках і черкесках із газирями. Та ніби чогось не вистачає, щось не те...

Вони без погонів! Це ж українці!

— Батюшка, заради всього святого, врятуйте! Не губіть душі християнської, не дайте згинути.

Піп здивовано глянув на нього.

— Та ви ж, ваше прєвосходітєльство, не хвилюйтеся. То ж наше українське військо, а не якісь бандити. Розкажіть їм про свої політичні переконання, вони ж свого щирого симпатика нізащо не розстріляють.

— Пощадіть, батюшка, сховайте. Добровольці їхніх полонених вішали за ізмєну атєчеству. Тож і вони мене не помилують. Заради усього святого...

Ховатися довелося в свинарнику, і поки Павєл Аристархович перелазив через загороду, десь випало його пенсне. Шукати вже було ніколи. Поруч тупцював і рохкав великий як гора кабан, що доживав до Різдва останній місяць. Смерділо немилосердно. Павєл Аристархович дихав через раз. Було дуже страшно. Він колись чув моторошні розповіді прислуги, як свині з'їдали малих дітей чи пияків. А це огидне рило тицялося мало не в обличчя, ніби прагнучи близько познайомитися з ним.

Крізь шпару між дошками він бачив, як хвацько зістрибнув із коня молодий петлюрівський старшина.

— Слава Богу, панотче. Хорунжий Самійленко, Дієва армія Української республіки.

— Навіки слава, пане хорунжий,— відповів піп.

— Ми зупинимося на дві години перепочити і йдемо далі,— промовив офіцер.

— Прошу до хати, пригощайтеся чим Бог послав,— метушився піп. Де й поділася його поважність. Час тягнувся вічністю. Втім, холодно не було, і наче вже й сморід не видавався таким жахливим, а тіло грів бридкий, проте теплий дух свіжого гною.

— Добрий ви господар, панотче. Все до ладу, скрізь чисто і прибрано,— з повагою сказав офіцер і підійшов до хліва. Крізь шпару в загородці його кубанський кинджал у кутих сріблом піхвах зловісно маячив просто перед очима Павла Аристарховича. Хорунжий відчинив двері, й колишній градоначальник усім тілом втиснувся в брудну долівку хліва.

— Гарний кабанчик. Українська степова порода,— замріяно промовив офіцер,— сала, мабуть, на долоню буде.

В носі Павла Аристарховича щось засвербіло, закрутило. Він якусь мить з усіх зусиль волі стримувався, з острахом дивлячись на страшний кинджал, і таки чхнув, затуливши рота рукою.

— Що це? — насторожено запитав хорунжий.

— А, так, іще один підсвинок. Але нікудишній — дрібний і миршавий. Паршиве порося, як то кажуть, і в Петрівку мерзне. Не буде з нього толку. Поверну тому, в кого брав,— махнув рукою піп.

— Та наче не схоже на порося? — підозріло промовив хорунжий і взявся за кинджал.

Страх, моторошний, липкий, пронизав усе єство Павла Аристарховича, і він тонким фальцетом кілька разів кувікнув. Йому видавалося це неймовірно фальшивим, марним і зайвим. Але синювата криця кинджала сховалася назад у срібні піхви.

— Таки порося,— промовив офіцер, хоч простісінько біля носаків його чобіт зрадницьки сяяло золотом оправи загублене Павлом Аристарховичем пенсне.

— А ви, пане хорунжий, неабияк знаєтеся на свинях,— зауважив піп.

Кубанець зітхнув.

— Я ж не все життя воюю, до війни агрономом був у маєтку Врангелів. Надивився там тих свиней... Хотів стягнутися на хутірець і на себе працювати, та вийшло інакше. От виженемо цю наволоч, розіб'ємо комунодєржавіє, тоді й заживемо по-людськи на нашій землі.

— Ет, нашому теляті та й вовка з'їсти,— скрушно промовив піп.

— Зневіра — тяжкий гріх, панотче, не мені вам розказувати. Краще моліться за нас.

Піп провів хорунжого до воріт, вони ще про щось стиха говорили. Там на нього вже чекало двоє колег-старшин. Він щось їм розказав, і всі троє зайшлися гомеричним реготом. За хвилю вони погнали коней, наздоганяючи своїх козаків.

Піп благословляв своїм срібним хрестом військові колони, що йшли степовим шляхом. Кінних кубанців у чумарках, запорожців у сірих шинелях, стрункі ряди чорноморської морської піхоти, гармашів та їхні гармати. І шпиталі, безліч білих шпитальних кибиток із червоними хрестами. Вони йшли та йшли, і кінця цим валкам не було видно. Врешті, коли вже вляглася курява за останнім куренем кінних гайдамаків, що замикав колону, піп повернувся до свого хлівця.

— Ваше прєвосходітєльство, вилазьте, наші хлопці вже пішли. Пан хорунжий велів вам переказати, щоб тікали ви на Одесу, там іще ваші залишилися, та й сідали на пароплав і плили світ за очі з України. Розсмішили ви його дуже. Там за церквою бричка стоїть із добрими кіньми. Вчора якийсь із ваших хотів за такі гроші, як ото у вас, вівса коням купити, а ніхто продавати не захотів. Та тоді він на свою біду почав револьвером розмахувати. От наші хлопці сільські гріх на душу взяли, упокоїли його. Може, знаєте такого — капітан, із золотим зубом?