Мед з дікалоном

Банда

На дніпровській кручі стояло двоє чоловіків, навіть трохи схожих між собою — обоє стрижені «їжачком», обидва в хакі і перетягнуті портупеями. Втім, різниця була: в одного з них у кобурі був наган.

— Ти знаєш, що я повинен зробити. Інакше ніяк не можна.

Другий лише з розумінням кивнув.

Перший простягнув співрозмовнику срібний портсигар із вензелем у вигляді стилізованої латинської літери Z і сам узяв папіроску. Поволі котилися сині дніпровські хвилі, й той берег тонув у сірому серпанку. Ранок був уже по-осінньому холодним. Вони мовчки запалили цигарки.

— Хочеш, можеш написати листа рідним, я відішлю.

Той, що з наганом, дістав із планшетки недогризок хімічного олівця і аркуш паперу.

— Пусте, я одинак,— відповів другий.

— Якщо віруєш, помолись.

— Ні, не треба, закінчуй уже.

Гримнув постріл, і за мить хвилі понесли мертве тіло, наче бавлячись ним, воно то ховалося під воду, то знову виринало. Чоловік на кручі сховав револьвер, узяв чужі документи і перехрестився...

Ескадрон ішов курним степовим шляхом. «Смело ми в бой пайдьом за власть советов»,— виводив чистим високим дискантом ескадронний запевала Пєтруха. «І как адін умрьом в борьбе за ето»,— вторили йому грубі баси бувалих вояків.

— Наврочиш, дурню,— шикнув на нього Завгородній. Він підніс до очей далекогляд. Цейсівські скельця приблизили село, що наче дрімало. Плетені тини з горщиками, вулики серед вишневих садочків, білі хатки-мазанки з маленькими підсліпуватими віконцями, дядько з довгими сивими вусами у вишиванці солодко дрімає на возі, запряженому парою сивих волів, що меланхолійно ремигають жуйкою. Про щось сокочуть двійко дівчат коло криниці. Завгородній знав, що цей спокій оманливий. Це не театральна постановка малоросійської п'єси, а сучасне українське село, і будь-якої миті з-під вишиваної дівочої плахти може полетіти граната, а схожий на гоголівського героя сонний дядько несподівано спритно, наче цирковий штукар, вихопить обріз чи наган. Не той тепер Миргород і Хорол-річка не та,— приблудилася звідкілясь знайома фраза.

А ось і вони — біля церкви стояла бричка, запряжена баскими вороними кіньми, на задку якої був приладнаний кулемет із заправленою стрічкою. Там далі — кілька верхових із гвинтівками, трохи західніше — ще десяток...

— Ескадрон, шашки наголо, риссю марш,— закричав комескадрону.

Бій закінчився швидко, за кілька хвилин. Тридцять застрелених і зарубаних бандитів разом з отаманом, два десятки здалося й були замкнуті у старій панській клуні, решта розбіглися. Місцеву банду Грицька Кривого ліквідовано.

— Товаріщ, не хочу я бути головою сельсовета. Ось ви поїдете завтра, а мені тут жити. В мене троє дітей сиротами лишаться,— благав миршавий дядько комісара.— Он сусіда мій Микитка у Червоній армії служив, і він ще бідніший од мене. Я ж що, я совіцьку власть всією душею люблю і поважаю, але нащот прєдсєдатєля — то я не достойний.

— Мать твою, а гдє я тєбє тут найду достойних? — визвірився комісар Рощін,— ти будеш прєдсєдатєлєм. А нєт...— він багатозначно поляскав по кобурі з наганом.— Так что на вєчєр готов могорич за отвєтствєнную должность,— реготнув він.

Червоноармійці наводили лад у будинку сільради, що вже другий рік стояв пусткою і в якому встигли поселитися кажани. Інші вояки весело ловили птицю по подвір'ях. Хазяйнувати по хатах і порпатися в скринях ніхто не наважувався, знаючи круту вдачу свого командира. До обіду совіцька власть у селі вже була установлена, на хаті сільради висів червоний прапор, а заляканий комісарським наганом прєдсєдатєль приречено сидів разом із сусідою Микиткою, що півгодини тому став начальником міліції, за столом, застеленим новою кумачевою скатертиною.

Більше значних банд в окрузі наче не було, і три-чотири дні просидіти на добрих харчах і подалі від начальства було за щастя, хоча уберегти ескадрон від морального разложенія тут, у краю густого червоного борщу, галушок, цицькатих молодиць і міцного самогону, теж непросто.

— Я же з сєрйознимі намєрєніямі,— хапав Пєтруха за рукав карооку дівчину.

— Та вам, товаріщ, одне на умі,— вирвала та руку.

— Я ж чесно, пріході вєчєром к тому більшому сараю, ну хотя би на п'ять мінуток. Я тебе пєрстєньок подарю,— благав Пєтруха.

— Та брешеш,— засумнівалася чорнявка.

Той дістав із кишені щось замотане у брудну ганчірку.

— Та хіба, товаріщ, ви зможете дівчині добре зробити за п'ять мінуток?

— Ну, так ти прідьош? Тєбя как звать?

— Катерина,— відповіла вона.

— Красівоє імя, как в стіхах у вашего Шевчєнкі,— промовив Пєтруха.

Вона розспівно продекламувала:

— Я нє такой, я, может, жениця хочу,— образився Пєтруха.

— Я теж не така,— відповіла дівчина і чомусь розcміялася.

— До нас іде якийсь загін,— доповів вістовий.

— Бандити?

— Та наче ні, наші.

Під прицілом кулеметів поволі під'їжджала сотня вершників.

— Хто такі? — запитав Завгородній.

— Спецопергрупа по борьбе з бандітізмом, оперуполномочений Філенко,— відповів їхній командир, недбало підкинувши руку у військовому вітанні, і простягнув мандат із печаткою ГубЧК.

— Ну, ви, чекісти, завжди до розбору шапок встигаєте, банда в селі ліквідована.

Той лише посміхнувся кутиками уст.

— Ми, товаріщ, всякою шпаною на кшталт Грицька Кривого не займаємося, не наш інтерес. Цими місцями рейдує банда отамана Заболотного силою приблизно у двісті шабель. Чули про такого?

Завгородній знітився. Про цю банду ні у штабі не казали, ні з полонених на допитах ніхто не прохопився.

— А тепер ви пред'явіть документи,— спокійно сказав чекіст.

Завгородній дістав свою посвідку.

— Наче все гаразд,— поглянувши на папір, промовив оперуполномочений,— бо цей Заболотний хитрий вражина, вони здебільшого червоноармійцями або чонівцями[1] прикидаються.

Завгородній кинув оком на мовчазних похмурих чекістів. Одразу видно — бувалі вояки і озброєні добре. Як-не-як, іще сотня — тепер уже точно відіб'ємося, якщо бандити сюди заскочать.

— Ну, тоді облаштовуйтесь, а ви, товаріщ Філенко, заходьте до нас у штаб на вечерю.

У хаті було сиво від цигаркового диму, на столі стояла велика напівпорожня сулія мутного самогону. Новоспечений председатель і начальник міліції вже лика не в'язали і були спроваджені червоноармійцями попід руки по хатах.

— За совіцьку власть,— підняв стакана чекіст.

— За радянську Україну,— відповів Завгородній і ковтнув ядучу каламуть. Хвацько ж п'є горілку цей чортяка Філенко, подумав він. Та брешеш, враже. Щоб якийсь чекіст мене перепив?

Випили за диктатуру пролетаріату, потім окремо за товаріща Лєніна і товаріща Троцького. Після «побєди міровой революції» комісар ескадрону Рощін, що досі вже невпевнено повертав язиком, упав обличчям у тарілку з огірками. Далі було випито на погибель світового імперіалізму, за соціалізм та за міцну спілку робітників і селян, потім за українізацію, потім ще за щось... А далі якось само собою — хто ж першим затягнув?

Линула над нічним селом пісня. Гарний голос у цього Філенка — м'який, приємний баритон. Чудово співає. Що може бути краще за гарну українську пісню — тужливу й ліричну, від якої душа рветься на волю, хоче злетіти над грішною землею, над цим кривавим брудом сьогодення, і торкнутися чогось вічного, незримого, тих тонких матерій, існування яких вперто заперечували бородаті більшовицькі мудреці?..

— Слухай, Завгородній, а тобі чорти не сняться? — несподівано запитав Філенко, коли закінчили співати.

— Та ні, з чого б це? — здивувався той.

— А мені, брате, часто...

— Ну ось, товаріщ, я прийшла, де ж твій перстень? — прошепотів із темряви дівочий голос.

— Погодь с кольцом, поцелуй хоть сначала,— відповів Пєтруха і спер гвинтівку до стіни клуні.

Пружний жовтий струмінь бив об стіну, лишаючи на ній темний вологий слід. Яскраві зорі хиталися і двоїлися на чорному нічному небі. У голові гуло, і Завгородній нарешті відчув, що сильно захмелів. Десь далеко тривожно валували собаки, але він особливо не переймався. Караули подвоєно, бандити несподівано не заскочать. Коли що — відіб'ємось,— міркував Завгородній.

Та він не зауважив кілька тіней, що майнули поруч, він не знав, що Пєтруха, найкращий запєвала цілого полку і пошукам жіночої ласки у цьому недоброму до нього краю, лежить неподалік із перетятою ножем горлянкою, що більшість вартових теж сплять вічним сном і комісар Рощін уже ніколи не захоче похмелитися...

Він відчув легкий рух — його мавзер висковзнув із кобури, і потилиці торкнулася холодна цівка пістолетного ствола...