Мед з дікалоном

Політика

Тиха літня ніч сяяла яскравими зорями. Легкий вітерець ледь ворушив степове різнотрав'я. Над темно-червоною гранню багаття домлівав казанок із кашею, щедро здобреною салом, паруючи смачним домашнім духом. Стиха форкали коні. Поруч стояли складені у піраміду три гвинтівки. Останні жевріючі вогники вихоплювали з темряви обличчя двох безвусих юнаків і літнього дядька.

— Дядьку Грицю, а чому вас кличуть Політиком? — запитав один із юнаків у старшого.

— А бодай тобі, зараз відважу потиличника, щоб мав повагу до старших,— пробурчав той.

— Та ні, ми ж не кпимо, дядьку Грицю. Просто цікаво,— підтримав однолітка другий.

Дядько Гриць недовірливо ковзнув поглядом по безвусих обличчях. Таж наче Сидір і Юрко добрі хлопці, не будуть реготати поза спинами.

— Ет, ви ще молоді, своїх дурниць встигнете накоїти, а от розумний хлоп вчиться на чужих. Тож, може, придасться вам моя байка. Бо політика — то така річ, яку пани придумали, щоб дурити простого хлопа. Тому потрібно на ній розумітися, щоб вас не надурили якісь пройдисвіти. Бо якщо не петраєш у тій політиці — можна не лише без майна лишитися, а й головою накласти. Тож слухайте.

Було то десь півроку тому. Самі знаєте, що за часи тоді були. Що не день — то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань. А жодне військо цукерок простому хлопу не роздає. Забрали в мене коня добровольці, а замість того лишили папірця. Той благородіє, що коня забирав, каже: прийдеш у город, до коменданта, і він тобі грошей оддасть за помощь у спасенії Росії. Та мені десь та Росія, мені б за коня хоч щось виручити і до весни другого купити.

А кінь у мене один лиш був. Папірцем же орати не будеш. Поїхав я в город — в управу. Та ж у тій політиці нібельмеса. А власть уже помінялася — червоні вигнали добровольців, тож узяли вони мене під білі рученьки — і до Іванової хати. Комісар допитував, наганом погрожував, обзивав контрреволюціонним елементом і кулаком. Ледь не розстріляли, паскуди. Прийшов до села, мало не плачу. Хоч у петлю лізь. Аж раптом дивлюся, із шинку гука мене кум Василь. То не той, що з нашого села, а той, що з Катеринівки. Давно його не бачив. Доки не женився — порядний хлоп був і господар добрий. А далі, переказували, запив. Перестало пуття в хаті вестися. Вже й у селі позичати йому перестали — не віддає. Та, що не кажіть, у всьому жінка винна. Поки дівки — чисті янголятка — лагідні, добрі — хоч до рани прикладай. Тільки не знаю, де потім ті чортиці беруться, з якими ми одружені? Та мова не про те. Дивлюся, кум Василь виходить чистим гоголем — у нових чоботях, пальто городського фасону з доброго сірого сукна. Та й запрошує мене кум до чарки. Я ж ту горілочку лише на Різдво, Великдень та храмовий празник по шкалику пропускав. Та тут і настрій петельний, і кума таки вже давно не бачив.

Розказав я за чаркою йому про свою біду. А кум лише сміється. Каже: в мене за останні два місяці вже третій кінь з'явився, і сукно, щоб одітися, і чобіт кілька пар. Та й грошенята водяться. Схилився мені до вуха і тихо: я навіть кілька гвинтівочок у хлівці приховав і відро набоїв. Та, бачу, не жартує,— цілий жмут грошей дістав, коли з трактирником розраховувався. Видно, пообтерся хлоп у городі, навчився чогось. Бо город — то культура. Там ось усі по-вченому, по-руські говорять.

Тож зібрався я з кумом у город. Жінка, як завжди,— в крик. Потім у плач. Не пущу, каже, з цим пияком. Та й я теж сумнівався, однак що робити? Без коня ж ніяк. Зібрав харчів на дорогу і вкинув до кишені свого Георгія та медалі. Бо кум казав взяти. Ні до чого вони мені тепер, та все ж пам'ять. У п'ятнадцятому в Карпатах за того клятого Ніколая ледь Богу душу не віддав, хай йому на тому світі тикнеться.

От прийшли ми з кумом у город і до самого воєнного комісара.

— Куме,— кажу,— чи ти здурів за москалів воювати? Не хочу я таких зарібків.

А кум мені тихо:

— Якщо хочеш коня — одягай свого Георгія.

Та хочу я коня, без коня ж ніяк.

От підходить до нас цей військовий комісар. Глянув на нас із кумом і аж засяяв.

— От,— каже,— георгіївський кавалер. Одразу фельдфебелем зачісляєм, а там і в унтера пряма дорога. Почєму,— питає,— рєшилі оружиє взять в рукі?

А я здуру ледь не ляпнув про коня. Та тут кум мене виручив.

— Ми,— каже,— ваше благородіє, за вєру, царя і атєчество, за єдіную і нєдєлімую, за стабільность і благоденствіє, протів расчлєнітєлєй Росії — жидов і петлюровцев.

Засяяв його благородь, як мідний самовар.

— Орли,— хвалить.

Опреділили нас із кумом у кавалерію. Часть учебна — здебільшого паничики з гімназій, простого люду — то лише ми з кумом. Оділи нас із голочки. Мундири новенькі, шинельки з англійського сукна — зносу не буде. Дали карабінки — теж англійські. Майстровитий, видно, люд ті англійці. Куди москалям до них братися. Та якось не по душі мені все це. Наївся я вже тої муштри на війні. Та кум заспокоює. Вже недовго, каже, і матимеш свого коня.

Отак два тижні минуло. Годували добре, та й благородія тепер уже не ті, що колись. У зуби нижчим чинам ніхто не бив. Видно, війна і їх чомусь таки навчила.

Ось вишикували нас. Єго благородь сказали слово перед строєм. Я ото думав, що кум із книжок чи газет того набрався, аж ні. І єго благородіє те саме — «за вєру, царя і атєчество, за єдіную і нєдєлімую, за стабільность і благоденствіє, протів расчлєнітєлєй Росії — жидов і петлюровцев». Чи, може, то його благородь від мого кума підхопив?

Потім піп завів гнусаво — «за побєду православного воїнства і єго оружжя-а-а-а». Тут я стривожився — про оружжя завжди правлять перед відправкою на позиції. А на якого дідька мені та їхня побєда? Мені кінь потрібен.

Я до кума: що то робиться? А він мені й каже: сьогодні ще отримаємо підйомні й уночі даєм драла.

Ні, кум таки непутьовий. Як зловлять, то ж розстріляють як дезертирів. А він сміється: хочеш коня?

То й утекли ми вночі. Відібрали гвинтівку у вартового, скочили на коней і погнали чимдуж. Одразу позривали погони і викинули кашкети — не люблять у нас добровольців. З того часу нас із кумом прозвали політиками.

А потім на село прийшли червоні продразвьорщики — вигребли все до зернини. Зажурилися ми з жінкою, та я хлоп із руками, кажу: виживемо якось, на зарібки поїду, не помремо з голоду. Сів на воза та й у город. А трохи згодом, коли я в місті роботу шукав, прийшли добровольці. Немає більше моєї Палажки, царство їй небесне. Замордували п'яні охвіцери. Повернувся я на пустку. Лише кінь і порожня хата. Хоч сварлива була Палажка, та моя. Любив я її... Поклявся на могилці — не подарую, люто помщуся усім тим супостатам, що жити нам по-людськи заважали. Скроплю землицю їхньою поганою кров'ю. Згадав про карабінку, що у хлівці сховав іще тоді...

— Дядьку Грицю, а що потім сталося з вашим кумом? — запитав Сидір.

Той лише зітхнув.

— Добрим пройдисвітом був мій кум Василь, царство йому небесне. Ще разів сім дурив добровольців — все з рук сходило. Та прийшли червоні. Солодко співали: і про мірову революцію, і про дихтатуру пролетаріяту, і про землю крестьянам і навіть про общність жон згадували. Язики в них без кісток, що тобі любо слухати — те й мелють. Та кум — битий лис і, звісно, у ці побрехеньки не вірив. Просто йому забаглося ручного кулемета. Тоді за льюїса на селах двісті рублів золотом давали. А червоні — то не паничики-добровольці, вони й самі добрі шахраї. Одразу запхали кума разом із кулеметом і півсотнею інших бідолах до вагону, замкнули на замок і відправили у Туркестан. Хоч і бусурмани там живуть, та вони теж люди, як і ми, й червоних також не люблять. Там і знайшов свою смерть мій кум Василь. Ніколи не заробить простий хлоп на політиці, врешті-решт усе одно його обдурять.

А мене тепер жоден пройдисвіт вже не ошукає, бо я вірю лишень собі і нашому отаману. Він хоч і по-городському говорить, все одно наш чоловік, а ніякий не політик. І москалів б'є — і білих, і червоних, бо він за Україну — наш батько Махно.

Через три місяці дядько Гриць загинув під час штурму врангелівських позицій на Перекопі, коли махновці воювали окремою дивізією у складі Червоної армії. Потім поліг Сидір у сутичці із холодноярськими повстанцями. Невдовзі потому склав голову і Юрко — від шаблі котовця.