Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

10. «Меч Мухи»

Мабуть, немає у світі людини, яка б не припустилася вчинків, за які їй пече сором впродовж усього життя. І чим ближче до старості, до тої межі, за якою доведеться звітувати за вчинене і не вчинене, тим гіршими стають давні спогади. Кажуть, Бог вибачає кожному, хто щиро покається. Але чи вибачимо свої гріхи ми самі собі? Суд власної совісті — якщо совість у людини є — буває нещаднішим, аніж Страшний суд по той бік межі…

Але усвідомлюємо і те, що наші гріхи — не тільки наші. Коли іржа роз'їдає риштування великої держави, чи винен гвинтик, що й на ньому — іржа? А ми таки були гвинтиками, хоч як би намагалися сьогодні про те забути. Одні — меншими, інші — більшими, але були. Головне ж, на якомусь етапі життя нам подобалося тими гвинтиками бути. Психологічно де можна зрозуміти. Хай ти — крихітний гвинтик, гаєчка, коліщатко, зате — величезної машини, яка гуркоче, працює, мчить. Наприклад, частинка паровоза, що уперед летить, як у добре відомій з дитинства пісні «Наш паровоз вперед летит, в коммуне — остановка!..» Далі остановка римувалося зі словом «винтовка». Хай у руках твоїх — не гвинтівка, лише — перо. Але й перо у ті достопам'ятні для мого покоління часи, як відомо, прирівнювалося до штика…

Мало хто з мого покоління не скупався в тій ідеологічній купелі. Щасливці, кого природа уже з дитинства наділила тверезим розумом, що не піддається жодній романтичній спокусі. А може, і не такі вже вони щасливі. Ми, хто таки скупався, виростали душею природно — із словесного гною до сонця, до правди. Виростаючи, ми здобувалися на безцінний духовний, моральний досвід. Саме тому, мабуть, шістдесятники так багато зробили з літературі. Особливо ті з нас, хто не почувався у житті й літературі, як на сцені, не намагався виглядати кращим, аніж він є насправді, мужньо зазирав до власної" душі, скаламученої, але живої. Після з'яви роману «Спектакль» я скрізь заявляв: усіх своїх негативних героїв пишу із себе. Аби не подумали мої дорогі колеги, що головного героя роману письменника Ярослава Петруню я списав із когось із них… Хоч мене в Ярославі Петруні не так уже й багато: дитинство, поїздка в Терехівку, та ще — деякі зовнішні обставини, пов'язані з прем'єрою вистави в Чернігові.

На початку своєї літературної кар'єри я написав повість «Шустик». Надрукована вона уперше майже через тридцять років. Повість про те, як «маленька людина», гвинтик бюрократичної машини, вичавлює із своєї душі раба, намагається стати Людиною. Шустика я знав особисто (прізвище, звичайно, змінене). У повісті описано контору колишньої Красилівської МТС, неподалік Чернігова. І водночас Шустик — у чомусь і я сам. Я теж усе життя вичавлював з душі своєї раба. Десь у році шістдесят другому, коли я раптом опинився між землею і небом, позбавлений роботи, критикований, гнаний, розповідав я художниці Аллі Горській про свої відвідини у пошуках роботи одного високого начальника: «Вийшов з-за столу мені назустріч, руку подав…» — «Невже — навіть руку подав?» — іронічно перепитала Алла. Вона це уміла — скупим, влучним словом діткнутися саме того вузлика в тобі, захворювання якого ти й сам не помічав, бо ще — не боліло. А очі Алли Горської світилися співчуттям до мене. І мені раптом відкрилося: попри всі мої тодішні гостросоціальні писання, попри весь мій тодішній опозиційний вираз обличчя — звичка до рабства жили в мені. Справді, начальник підвівся, руку подав… Пізніше, у війську, головне для мене було — вижити душею. І я вижив. Інакше б не написав того, що я написав, будучи солдатом. Але звичка до зовнішньої покори, своєрідна соціальна личина «Білого коня Шептала» ще довго трималася на мені. Пам'ятаю, яких зусиль коштувало, коли я вже працював після війська старшим редактором, не підхопитися з-за столу, коли до кімнати заглядав директор видавництва. І я почав писати повість «Бабай», досліджуючи соціальну хворобу страху перед начальством, перед Системою, зазираючи насамперед до власної душі…

Але повернімося на Чернігівщину, в далеку юність. Для відвідувачів Музею потрібні колоритні факти. Потрібна лінія життя і творчої діяльності письменника. Зафіксована в документах і експонатах. Звичайно, на стіні, під склом, висітиме перший номер газети «Комсомолець Чернігівщини». Газета в моєму архіві не збереглася, але можна замовити в бібліотеці копію. Я ж добре пам'ятаю той номер. На першій сторінці — моя розповідь про молоду доярку. І фото доярки, зроблене Григорієм Бібиком, нашим фотокореспондентом. Матеріал цей — рана в душі моїй. Досі.

На початку грудня п'ятдесят дев'ятого року у газетах з'явився Указ про ліквідацію декількох районів Чернігівської області. Потрапив під той адміністративний ніж і Олишівський район. Розпад райцентрівської бюрократичної імперії — тема окремої розмови. Свого часу, після «Катастрофи», я намірювався писати роман «Виверження». Саме про колоритні, трагікомічні дні й тижні цього розпаду. Але так його і не написав. Можливо, вплинула-таки катастрофа з «Катастрофою». А найшвидше, відчув, що це буде, до певної міри, ходіння по колу, а повторюватися в писаннях своїх я ніколи не любив. Через два тижні після Указу і наша районна газета перестала існувати. Як і сам райцентр. І розповзлися ми, службовці районні, по світу, як мишенята… Мене ще раніше «засватали» до редакції обласної комсомольської газети, яка мала виходити з нового року. І ось із середини грудня я — в Чернігові. Уже на мені — галіфе обласного покрою. Завідувач відділом. Поки що редакція тулилася в приміщенні обкому комсомолу. Там, у коридорі, біля колони під «малахіт», редактор новоствореної газети Борис Іваненко познайомив мене з літпрацівником мого відділу Євгеном Гуцалом. «Історична зустріч…» — іронізував я, тиснучи Євгенову долоню. Другого дня ми з Євгеном Гуцалом уже бродили по Чернігову, шукаючи житло. Зняти кімнату у перенаселеному місті нам довго не вдавалося. Аж поки, їдучи з Києва, я не познайомився з жінкою, яка мала на виданні дочку. Мабуть, згоджуючися здати кімнату в своєму будинкові по вулиці Мурінсона двом холостякам, та ще й — журналістам, вона мала свої плани. Планам тим не судилося здійснитися… Хоч ми й прожили в затишному котеджику близько року. На жаль, меморіальної дошки на стіні котеджу уже не повісиш, бо нема його, нині на тому місці — новий мікрорайон. Але сама вулиця існує. Уявляю, як сперечатимуться нащадки, чиїм іменем — Євгена Гуцала чи Володимира Дрозда — її назвати. Зарані поступаюся перед Євгеном Гуцалом… На тій вулиці він написав свої перші (і прекрасні!) оповідання. Можливо, в цьому допомогло йому сало, посилки з яким Євген регулярно одержував з рідної Вінниччини. Сало вінницьке я теж куштував, про що Євген досі мені нагадує, але сотворити щось подібне воно мені не допомогло. Втім, я ще носив галіфе і було мені не до літератури… Сьогодні, коли мене на зустрічах з читачами запитують, як я став письменником, я розповідаю казочку: «Завідував я відділом обласної газети, почувався начальничком обласного масштабу. А літпрацівником у моєму відділі працював Євген Гуцало. Євген мочав писати прекрасні оповідання і друкувався. І я подумав своїм чиновницьким мозком: якщо пише й друкується мій підлеглий, то мені, його керівникові, і сам Бог велів. Бо ж, згідно з ієрархічною драбиною, я мушу бути і розумніший, і талановитіший… І я — почав писати…» Насправді ж до літературних хоромів серйозно стукатися я став пізніше, коли Євгена уже не було в Чернігові, коли з мене зняли моє галіфе і я відчув світ довколишній на дотик, живою шкірою…

Про галіфе обласного масштабу я вже мовлю виключно як про символ. Символ приналежності до керівної касти. Бо на той час я уже прикостюмився, навіть краватку купив, на гумовому ошийнику, бо не вмів зав'язати нузол. Втім, високій цій науці і досі не вивчився. Якби не Микола Жулинський, який, крокуючи по науково-адміністративних сходинках, навчився в'язати вузли краваток, я так ніколи б і не окультурився. Окрім костюма, придбав я темного плаща (сталисті макінтоші уже відживали свій вік, у них доходжували персональні пенсіонери) і темного фетрового капелюха з широчезними крисами. Ще мав я люльку, вершком якої слугувала голова Мефістофеля. Набивши люльку тютюном «Золоте руно», я виходив з обкому комсомолу, де спершу містилася редакція, перетинав скверик і випливав на широчезний майдан у центрі Чернігова. Тут хода моя ставала особливо поважною, я ніс себе обережно, ніби боявся розхлюпати. А може, то костюм, плащ і капелюх несли мене, як уже в наші дні дотепно підмітив Микола Жулинський. Життєписи наші з Миколою Григоровичем схожі, обоє ми виросли з гіркоти дитячої, сирітської, з чорнозему, я — чернігівського, він — волинського, обоє тяжко творили себе, і, можливо, він розуміє мене більше, аніж хто інший.

І ось я вже на майдані, вистеленому давнім, ще дореволюційним клінкером. Державна строгість на моєму обличчі, такому вилицюватому, поліському, репаному, як кажуть у нас, та ще — під ширококрисим капелюхом. Ноги торкаються клінкера м'яко, майже нечутно, лише поли прорезиненого плаща шерхотять та потріскує вогонь у люльці, пахкаючи в небо пахучим «золоторунівським» димком. Часом мене перестрівали односельці з Петрушина, які тут піджидали автобуса, щоб їхати на Ялівщину, околицю міста, де була надія притулитися в кузові попутної або колгоспної машини. «Невже-бо се ти, Володю?» — з сільською безпосередністю запитувала яка-небудь тітка з кошовкою за плечима, в куфайці, переперезаній картатою вовняною хусткою. «Так, це — я!» — відповідав і, кивнувши головою, спроквола ступав далі. Одного осіннього дня рвучкий вітер зірвав з мене капелюха якраз посеред майдану і покотив по клінкерній пустоші. Дрібним переступом наблизився я до свого ширококрисого німба, але капелюх, наче живий, покотив колесом далі. Не міг же я, наче сільський простак (пізніший вираз Віталія Коротича — про наших читачів), бігти слідом — на майдані було повно люду, усі, здавалося, мене знають і всі зирять тільки на мене… Пізніше я цей випадок «подарував» Петрові Харлану, герою роману «Вовкулака». Тепер думаю: якщо коли-небудь вдячні чернігівці захочуть встановити пам'ятник творцеві «Вовкулаки» та інших численних писань, кращої композиції (Володимир Дрозд наздоганяє власного капелюха, дбаючи про свій авторитет в очах простого люду) їм не придумати. Дарую цей словесний ескіз творцям майбутніх гранітних обелісків…

Якось на засіданні Президії Ради СПУ я повідомив Євгену Гуцалу, що відступив його славному імені вулицю Мурінсона… На її початку буде табличка: «Вулиця названа ім'ям визначного українського письменника Євгена Гуцала, який на древній сіверській землі їв вінницьке сало і писав свої перші оповідання», — ділився я перспективами культурного розвитку Чернігова. Євген Пилипович наполіг, аби розповів читачам повісті, як гнівався я, коли він пив серед вулиці дешеве натуральне вино з пляшки. Тож виконую волю героя цього документального твору, зберігаючи для історії ще один хвилюючий факт з життя нашого славного новеліста. По дорозі з редакції на вулицю Мурінсона Євген Гуцало купував пляшку найдешевого вина (коштувало воно тоді сімдесят сім копійок), розкорковував і випивав нахильці посеред хідника. Така розкутість працівника редакції обласної газети, та ще й — мого підлеглого, звичайно, шокувала мене…

Колектив редакції молодіжки сформували за два тижні до Нового року. Але, чим ми займалися ті два тижні, не знаю. Планували, радилися, тягали по кабінетах столи й стільці, одне слово, гніздилися. Коли ж прийшов час здавати до друкарні матеріали першого номера газети, виявилося, що здавати нема чого. Головне ж, не було, як кажуть газетярі, «гвоздя» номера. І ось я узявся того цвяха забивати: передноворічний вечір молодої (передової) доярки! Редактор за цю ідею ухопився обіруч і йшов па всі поступки. Машину — будь ласка, фотокореспондента — теж. «їдьте, хлопці, їдьте, — метушився Борис Васильович, — од вас залежить доля першого номера!» Як людина він і тоді був м'який, поступливий. Правда, мав суттєвий недолік: боявся начальства. Було цікаво спостерігати, про це пізніше ходили анекдоти, як вивітрювався демократизм з нашого редактора, коли лунав телефонний дзвінок і секретарка повідомляла, що його чекають «угорі». Тремтячими руками Борис Васильович накидав на шию зашморг краватки, вбирався поспіхом в піджачок, обсмикував поли і — біг… Через двадцять п'ять літ цю його рису підмітив і сказав про неї з трибуни з'їзду письменників України Іван Драч. Слід віддати належне Івановій мужності: Борис Васильович ще керував відділом ЦК КПУ. Нині, коли Бориса Васильовича, як жартують письменники, «здали в архів» (він очолює Головне архівне управління), мені вже тої Іванової мужності не потрібно.

Сідаючи до обкомівської «Волги», я почувався людиною, на яку покладено місію історичної ваги: порятувати перший номер майбутньої газети. Григорій Бібик на задньому сидінні блимав фотоспалахом, випробовуючи апаратуру. «Куди їдемо?» — запитав шофер. «По київській трасі!» — коротко скомандував я. І ми помчали у невідомість. Уже сутеніло. Десь в одному із сіл, що по трасі, передова доярка починала порати корів, гадки не маючи про свою майбутню славу. І ти таки знайшли її, героїню свого репортажу! Знайшли аж у Кіптях. По-перше, справді юну і досить вродливу. По-друге, справді передову: усі корови розтелилися, і вона надоювала найбільше молока. По-третє… Третє — це уже цілком залежало од мого газетярського таланту, од моєї фантазії. Од мого цинізму, якщо сказати правду. Тоді я, звісно, з цього, морального, боку себе не оцінював. Я був молодий бюрократичний вовк, що вийшов на полювання. Хіба вовк задумується про жах смерті і біль своєї жертви? Цинізм роз'їдав наші душі, а ми ще й тішилися, що ми — такі бойові, динамічні, рвучкі і позбавлені всяких там моральних забобон, моральних гальм. Років через п'ять, у тому ж таки Чернігові, уже втиснутий у солдатського мундира, я вивчатиму духовну сутність фашизму (там, у фотокінолабораторії ЧВВАУЛ, написано триптих «Фашизм») і гірко дивуватимуся схожості тоталітарних Систем і сформованих ними характерів. Тоді ж у когось із істориків зустріну вибачальну тезу про те, що, мовляв, Христос і Антихрист, за логікою речей, мусять мати дещицю спільноти. Трохи пізніше дійду думки, що в двадцятому віці не було Христа, а були — самі Антихристи.

Але поки що я далекий од подібних самооцінок та Історичних паралелей. Поки що я запитую свою героїню: «У гуртку самодіяльності береш участь?» — «Ні, слон на вухо наступив…» — «Книги читаєш?» — «А коли їх читати, підмінної на фермі нема, ні празника у нас, ні вихідного». «Ну, хоч на танці до клубу ходиш?» — «Ой, я так натанцююся за день біля корів…» Але відступати нам не було куди, уже — ніч, а завтра «гвоздь» номера має бути в друкарні. Сфотографувавши героїню майбутнього святкового репортажу коло корів, бредемо потеки по фермівському багну та грязюці до її домівки. Машина чекає нас коло правління колгоспу на рятівному асфальті. Я намагаюся з усіх сил розговорити доярку, вхопитися хоч за якусь ниточку, навколо якої можна виплести сюжет. Григорій Бібик мовчки плуганиться слідом, у його черевиках давно повно води. На моїх ногах — ще олишівські хромовики, і я сповнений попри всі труднощі газетярської професії натхнення і запалу.

І ось ми — у хаті героїні. Хата як хата, дві кімнати, кухня з піччю. Я бігаю очима по стінах, по столу з двома цеглинками магазинного хліба. Але на стінах — матір'ю вишиті рушники і стандартна репродукція, з трьома мисливцями… На лежанці — підручники за десятий клас, героїня минулої весни скінчила школу. Ну, це вже щось: вечорами передова доярка готується до вступу в сільськогосподарську академію. Це можна написати і не запитуючи про її плани: хто не мріє про вищу освіту? Я зазираю до світлиці: ліжко, стіл, телевізор, а біля стіни — щось громіздке, обшите полотном. «А це що у вас?» — запитую з легким тремтінням у голосі: передчуття! «А це піаніно сестра з Німеччини прислала, щоб у нас постояло, вона там — за військовим замужем…» І — геніальна ідея народжується в моїй газетярській голові. Юна передова доярка — за піаніно! Я вже чую текст неперевершеного репортажу: «А вечорами, повернувшись із ферми, молода, трудівниця сідає за піаніно, і кімнату наповнюють чарівні мелодії життєрадісного Бетховена…»

Чого коштувало мені умовити героїню репортажу та її матір розшити полотно, в якому пересилали з Німеччини піаніно! І ось — полотно розшито, одкинуто до стіни, передова доярка — за музичним інструментом. Григорій Бібик метушиться навколо, він теж професійно схвильований: обіцяється блискучий фотокадр. Доярка кладе пальці, темні од роботи, порепані, в мозолях, на білі клавіші… Руки, правда, як граблі,—уперше в житті за піаніно. Я трохи згинаю їх у ліктях, домагаючись більшої природності. І — фотоспалах. І — ще. «Обличчя! — гукаю я. — Роби задумливе, мрійливе обличчя, ти граєш, ти вслухаєшся у звуки класичної музики, ти культурно відпочиваєш після роботи, твоя душа співає!..» Героїня стомлено, жалібно усміхається, прагнучи догодити настирливим газетярам. Нарешті ми дякуємо і поспішаємо на трасу, до машини. І вже ми знову — в цивілізованому світі. У затишній машині. І мчимо у місто. Нічною трасою. Ми майже щасливі. Ми веземо «гвоздь» номера. По-думки я вже пишу репортаж. Уранці його треба покласти на стіл редактора. І Григорій Бібик усю ніч кадруватиме знімок. На першу сторінку, на чверть її формату: молода доярка за піаніно. Ми — молоді, енергійні, перспективні. Ми не усвідомлюємо що чинимо. Ми усвідомимо це, хоч — значно пізніше. І в цьому єдина надія, що нам — проститься…

Я досить швидко, маючи вже газетярський досвід, «вписався» в обласну молодіжку. Трохи не в кожному номері друкувалися мої матеріали. Фейлетон, нарис, репортаж — був «майстер на всі руки». Документальні повісті диктував на машинку в номер. Запам'яталося, як брав інтерв'ю у самого Павла Тичини до його ювілею. Поет прийняв мене в своєму домашньому кабінеті у Києві. Я вперше був у квартирі столичного письменника… Сама квартира і її умеблювання не прикувало моєї уваги, усе те я мав за прояви міщанства. А кількість книг у стелажах мене приголомшила. До книг я ніколи не був байдужий. Відповідаючи на мої газетярські питання, Павло Григорович (певно, мав мене за студента) перепитував вибачливо: «Може, вам гроші потрібні?» Він допомагав тоді багатьом студентам. Мені не потрібні були гроші, мені потрібна була правда, яку великий поет, якщо й знав, не наважувався сказати навіть самому собі. Втім, і я не допитувався у нього правди про час, у який йому випало жити і творить. Обидва ми у тому газетному інтерв'ю орали поле, відведене нам згори, не роблячи спроби переступити його межу. Ходячи по кабінету, Тичина зазирав до мого блокнота, в якому я нотував його відповіді, дивувався з мого почерку: «Ой складна душа у вас, юначе, ой складна…»

Душа, можливо, і справді складна. З «простою» душею нема чого робити в літературі. Коли я кажу жартома, що усіх негативних героїв пишу із себе, у цьому жарті е і доля істини. Я — частина суспільства, в якому живу, і разом із суспільством я трудно ступав по сходинках буття нашого, не обминаючи жодної. Хвороби суспільства — і мої хвороби. Янгол ще жодної правдивої книги не написав, правдиві і глибокі книги здатна написати лише людина, в душі якої — і щось від чорта. Я «сотворив» Петра Харлана, Шишигу, Сластьона, Петруню, але це ще не доказ того, що я — кар'єрист. Якби був ним справді, писав би у застійні десятиліття щось інше, протилежне, бо не вони обіцяли тоді «підвищення» по літературній службі. Зерна кар'єризму у душі, звісно, були. Можливо, написавши ці образи, я не дав розростися кар'єристичному бур'янові у своїй душі. Але не менше підстав маю я твердити й інше: усіх своїх позитивних героїв пищу теж із себе. І Поночівна з роману «Земля під копитами», і Софія Богомолець з «Дороги до матері», і Михайло Решето з повісті «Ирій», і Кузьма, син Семирозума, з роману «Листя землі», і навіть Семен Корбут з далеко не найкращої повісті моєї про колгоспне життя — це все теж я. Будь-який образ художній, якщо він виписаний душею, а не лише рукою, — самовияв, саморозкриття, самосповідь письменника. Творити янгола з письменника — перша ознака провінційного, зашореного мислення. Перечитайте уважно «Дневник» Тараса Шевченка — кожна сторінка його свідчить про ЖИВОГО письменника. Або — щоденникові записи Володимира Вин-ниченка. А які ЖИВІ, які ЛЮДИ Толстой і Достоєвський з усіма їхніми внутрішніми боріннями, моральними муками, болісними пошуками усього того високого, що ми звемо БОГОМ. Саме живою, животворною силою душі художника, опріч, звісно, таланту, визначається його вплив на майбутні покоління. Якщо мистецтво розуміти як Мистецтво, а не прихалупку до політики…

Історія ЖИВОЇ душі письменника — це і є чи не найправдивіша історія часу, в якому він живе. Бо саме в письменницькій душі акумулюються всі плюси і мінуси епохи. І коли я сміюсь і плачу над собою, юним галіфетчиком, це сміх і плач не лише над самим собою. Як би ми не ставилися до минулого в залежності від наших політичних поглядів, мусимо визнати: суспільство було поділене на дві касти — тих, хто «загадував» (новотвір колгоспного часу; бригадир загадує на роботу), і тих, хто робив, хто руками чи мозком будував соціалізм… Ще декількома роками раніше того, хто «загадував», досить легко було відрізнити від того, хто справді працював. Навіть зовні. І справа не лише в чорних «Волгах», хутряних шапках чи пальті, пошитому у спецательє. Їх, хто «загадував», вирізняв навіть вираз обличчя, владного, впевненого, ситого… Перехід із касти до касти, звісно, відбувався, на те — і соціалізм… Рідше — з вищої до нижчої (пам'ятаєте анекдот про вареники в макітрі?..). Частіше касту «вищеньких», як любить казати мій халеп'янський сусіда, поповнювали вихідці з низів. Проривалися до «вищеньких» найактивніші, але — не найрозумніші. І в цьому— одна з причин застою, загнивання тогочасного суспільства, його розумової деградації. У романі «Вовкулака» вітчим допитується в Андрія Шишиги, чи він прямо розписується, чи вже — косо… Якщо косо, то це вже він «пішов угору», резолюції накладає, уже він «загадує». Той же Шишига, втрапивши до будинку, де мешкає, хто розписується косо, ще на сходах завважує: пахне курячими котлетами. Цю деталь мені підказала моя кума поетеса Людмила Скирда, вона на таких деталях зналася. Перехід із нижчої касти до вищої означав розрив (внутрішній, і це — найстрашніше) із середовищем, у якому людина досі існувала. На дещо примітивному рівні це описано мною у ранній повісті «Маслини». Герой цієї повістини соромиться власної сестри, селянки, яка принесла братові у його установу, його «канцелярію» сільського гостинця. Більш поширеніший варіант — у романі «Спектакль», коли Ярослав Петруня перед телекамерою «єднається» з «хлібодарами», своїми недавніми односельцями, яким нині — абсолютно чужий. Усі ми в тій чи іншій мірі брали участь у подібних спектаклях. Досі не можу без сорому згадати, як ми з Юрієм Щербаком у далекій Каракалпакії — теж перед телекамерою — «збирали» бавовну. Ми вийшли з автобуса, нам дали торби.

Ми ступили декілька кроків по плантації, старанно схиляючись над розкритими коробочками бавовни — поки працювала телекамера. Для програми «Час». Щойно телекамера змовкла, у нас забрали торби і знову запросили до комфортабельного, обладнаного кондиціонерами автобуса. На нас чекали у райцентрі. Були дні радянської літератури в Узбекистані, У районному Будинку культури мене попросили виступити з привітанням, і я розпочав приблизно так: «Дорогі бавовнярі!..» Потім мені розповіли, що в залі сиділи працівники районних установ, чиновницька братія. Бавовнярі були в полі. Виступали ми недовго: на нас чекав банкет…

Але і це — зовнішнє. Головне — моральні уроки поколінь, їх викладає Андрію Шишизі його мати, проводжаючи на «службу»: «Кажуть на біле чорне, і ти кажи — чорне, а кажуть на чорне біле, і ти кажи — біле…» У моєї мачухи був брат, який постраждав на початку тридцятих років, потрапив до Сибіру, але якось виборсався і незадовго до війни приїхав на гостини у рідне село. Зібравши за столом братів своїх і сестер, почав: «Врем'я таке, дорога рідня, настало: кажуть на біле чорне, і ви кажіть — чорне, а на чорне кажуть, що се — біле, і ви повторюйте — біле, хоч очі ваші інше бачать. Якщо хочете вижити і приліпитися до жисті нової…». Нові покоління народжувалися із вродженим моральним дальтонізмом, ішов природний вибір. І не вина наша в тому, а наша трагедія. Щоб бачити світ таким, який він є насправді, потрібна операція. У декого саме життя здирало з очей більма, дехто у результаті тяжкої роботи душі прозрівав сам. А більшість аж до наших днів жило з більмами на очах.

Так було ситніше і спокійніше.

Відчуття приналежності своєї до «вищеньких» — хвороба душі, характерна для епохи. А може, характерна вона взагалі для людського поспільства, для того його прошарку, який — із грязі та в князі… Але в тоталітарну епоху хвороба ця чи не вперше стала масовою і набула виразно політичного забарвлення. Особливо небезпечною вона була для «ранніх» галіфетчиків. Я позбувся її лише в армійські роки. Кинутий у казан з окропом, як у відомій казці, я не зварився, як сподівалися ті, хто кидав, а — внутрішньо зміцнів. Пізніше, коли займав деякі посади на літературному Олімпі і з'являлися умови для рецидиву згаданої хвороби, мене уже рятував вроджений гумор. Я навчився сміятися із самого себе і цим — рятувався.

А в Чернігові на початку шістдесятих галіфетна хвороба все ще роз'їдала душу мою. До редакції надійшов лист із рідного мого Петрушина. Комсомолка і комсомолець обвінчалися в церкві. Беру в обкомі машину, їду в Петрушин розбиратися. У той Петрушин, який ще пам'ятає мене голим, босим, голодним. У той Петрушин, де я донедавна радів шматкові соняшникової макухи. Проїжджаю повз школу, на ґанку якої я ревів, випадково перевернувши в шкільному буфеті чашку з чаєм, яким пригостила мене у голодному сорок сьомому вчителька. Проїжджаю повз клуб, під долівкою якого (був лаз) я пробирався на кіносеанси і одного разу трохи не задихнувся у вузькій норі. Усе це треба знати, аби зрозуміти мене, раннього галіфетчика… Наказую шоферові зупинитися біля колгоспної контори, виходжу з машини, ввічливо, але відчужено вітаюся до дядьків, які курять на ганкові. Заходжу до кабінету голови колгоспу, з головою уже вітаюся за руку, як рівний з рівним. А може — і дещо зверхньо, все ж — приїхав з області: «Що це у вас тут твориться? До вінчання комсомольці докотилися…» А між тим з обома — і комсомольцем, і комсомолкою — я сидів свого часу в одному класі.

Досить точно ознаки тої хвороби описано в романі «Спектакль»: «…Ось ми з ним виходимо з машини, ідемо по колгоспному полю, з руками, закладеними за спину; я відстаю від головного (агронома) на крок, копіюючи його ходу і його скупі, значимі рухи, а колгоспний бригадир дріботить збоку; жінки, привітавшись до нас, знову згинаються над рядками буряків, головний розпікає бригадира, прополку затягли, тепер доводиться поспішати, а де поспіх, там і огріхи; я нахиляюся, заклавши ліву руку за спину, правицею вириваю у прополеному ряді свиріпку і з докором мовлю до колгоспниці: «Да, багато бур'яну залишаєте…» — кидаю свиріпку їй під ноги і обережно, щоб не забруднити рукавів застебнутого на всі ґудзики і гаплики кітеля, ляскаю долоня об долоню, струшую липкий після недавнього дощу чорнозем; колгоспниця випростує спину, спирається на держално сапки і дивиться на мене, в очах її сміх і жалість, але я ще сліпий і бачу лише самого себе…»

Не менше сліпий був я ще і в Чернігові, хоч уже й перебрався з кітеля та галіфе в імпортний костюмчик. Кермував тоді комсомолом Чернігівщини Степан Несторович Муха, пізніше, впродовж багатьох «застійних» років, — голова КДБ України. На зорі своєї кар'єри він «прославився» тим, що з його наказу у древньому Чернігові було зруйновано дзвіничку дванадцятого століття, а на її місці збудовано… громадський туалет. Про це свого часу писало багато московських видань. Уже тоді Степан Несторович умів підтримувати в обкомі комсомолу військову дисципліну. Коли він викликав когось до себе в кабінет, апаратчики бігли перечеплюючись ногами об килимову доріжку… Образ подібного комсомольського ватажка я пізніше виписав у оповіданні «Холодні сніги», видрукуваному в першій моїй книжечці. Дякувати долі, воно не привернуло особливої уваги критиків, сховалося за більш гострим і принциповішим оповіданням «Колесо». Та й людина, з якої був списаний той характер, навряд чи опустилася до читання якоїсь там новелетки. А між тим. в основу сюжету було покладено добре відому на Чернігівщині історію з мільйоном гусей, що його зобов'язався виростити з ініціативи Степана Мухи комсомол області. Було закуплено сотні гусят, але вони майже всі попливли за прибутною деснянською водою. «Хіба ви комсомольський працівник? — каже головному героєві його недавній товариш. — Хіба ви товариш, друг? Чинуша. Злий, бездушний чинуша…» І далі: «Дмитро завжди відчував себн на вершині, а десь там, унизу, люди, немов чахлі низькорослі ялинки, деруться по крутих схилах. А він гордо стоїть з високо піднесеною головою, такий близький і такий недосяжний…»

І ось саме Степан Несторович Муха уподобав моє газетярське перо. Намірившись розігнати комсомольське керівництво району (а він на дрібниці не розмінювався, розмахував адміністративною косою широко), Степан Несторович брав із собою в поїздку мене. У його чорній «Волзі» я об'їхав трохи не всю Чернігівщину. Секретарі райкомів уже знали: якщо Муха приїхав із журналістом Дроздом, треба спішно шукати нову роботу. З підказки Степана Несторовича (та й без підказки — хіба довго назбирати «жучків»?) я писав критичний матеріал на цілу газетну сторінку або й на весь розворот. А через декілька номерів у тому ж «Комсомольці Чернігівщини» з'являлася під рубрикою «Слідами наших виступів» відповідна постанова бюро обкому комсомолу…

І прозвали мене на рідній Чернігівщині — «Меч Мухи».

Найсумніше, що якийсь час я цим прізвиськом пишався.

Прости нам, Господи, гріхи наші!

Просити б вибачення у людей, але — у кого?

Мине декілька років, і отакі ж, передові, комсомольці та комсомолки повчатимуть нас, молодих літераторів, з трибун та в листах колективних, як треба і як не треба оспівувати героїзм радянських трудівників…

І ліпитимуть нам зловісні політичні ярлики.

Усі ми побували — там…

І вищенькі, і нижченькі…