Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

9. Романтики

Якось, на черговому зібранні у Спілці, письменник Олександр Глушко у відповідь на мій дотеп мовив з внутрішньою поважністю людини, яка довгий час пропрацювала в керівних органах: «Вам, Володимире Григоровичу, у цирку б виступати…» — «А хіба все наше білялітературне життя не є цирк?» — запитав я. Олександр Кіндратович стримано усміхнувся, не бажаючи ні заперечити, ні підтвердити моє узагальнення. Між тим він мав рацію: не певен щодо літературного свого таланту (чим більше пишу, тим більше сумніваюся), але талант блазня (Валерій Шевчук полюбляє уточнювати — юродивого) маю безперечний. Принесли мені збірничок «Ленінським шляхом», нещодавно виданий «Радянським письменником». Вірші українських письменників, присвячені, звісно, вождю революції. А я саме збирався на збори київських письменників. І подумав я: «Ось буде мені розвага. Зіграю роль вдячного читача. Візьму в авторів збірника автографи…» Страх як не люблю засідань, тільки оте моє блазнювання рятує від нудьги і жалю за втраченим для роботи днем. І підходжу я в перерві зборів до одного з авторів збірника: «Постав, друже, свій автограф, на старість снобом стаю…» Він бридливо, двома пальцями узяв книжечку: «Хіба я там є?» Лице його ще палало від трибунного шалу, щойно проклинав те, що учора так само пристрасно хвалив. «Аякже, є, — і цитую: «І я прислухавсь… сам до себе — його ім'я в мені бринить». Бриніло те ленінське ім'я у ньому не так і давно — у сімдесят шостому році. «А ти хіба не писав такого?!» — мій колега замість оборони перейшов у рішучий наступ.

Так я автографа і не одержав. Ні від цього колеги, ні від іншого автора збірника, хоч і його безсмертні рядки цитував напам'ять: «Не знаю більших у житті вершин — як Партія, Народ, Жовтневі зорі, хто осягнув їх, у життєвім морі не зіб'ється із курсу ні один…» І справді ж, хлопці — не збилися. Просто — курс помінявся. Боже, думаю я в такі хвилини, дай мені раніше померти і не бачити, якщо курс знову поміняється на сто вісімдесят градусів, як ті ж самі мої колеги, дорогі мої друзяки і куми, слухняно покрокують у протилежному напрямі…

Духовні пастирі народу…

Але ж треба відповідати на запитання: чи я писав — таке? Писав, писав, заспокойтеся, дорогенькі мої колеги. Хай і менше, аніж дехто з вас, але — було. Можливо, через те й не проклинаю нікого і нічого, окрім хіба що самого себе. Усі ми з вами там були. Втім, і самого себе не проклинаю, а намагаюся зрозуміти. Одне з перших моїх оповідань звалося «По крила до Леніна». Написане воно у перше олишівське літо, коли мені ще не виповнилося й сімнадцяти. Якась белетристична казочка про селян, які шукали правди у вождя революції. Дякувати долі, я його ніде не друкував. Аби одразу з цим покінчити, скажу, що, окрім декількох «поплавків», написаних, аби крізь видавничі терни пройшли серйозніші твори, маю єдину книгу, за яку мені перед читачем досі не те що соромно, а — ніяково. Це — роман «Люди на землі». Писав я його щиро. Досі пам'ятаю, з яким задоволенням вичитував верстку. У повісті справді чути було, як відзначали тоді критики, «пахощі живого життя»: мова не словникова, а почута від людей, не вигадані, а побачені в реальному житті характери. Пишучи «Люди на землі», я сам був серед тих людей, я ними захоплювався, я жив їхніми тривогами і їхніми радощами. Яка б влада не була угорі, а комусь треба хліб ростити. Я працював з цими людьми у полі, на колгоспному току. Ходив навіть на нічні зміни. Не з авторучкою, а з лопатою та віником. Я був повен юного романтичного захоплення «хлібодарами», як тоді виспівували українські поети. Якось уночі, серед жнив, колгоспний парторг узяв мене на виробничу нараду в райком. Тоді такі практикувалися, опівночі, за ще сталінською традицією. Битва за врожай… Я приїхав у райком у спортивному костюмі, в кедах прямо з колгоспного току. Секретар райкому не дозволив бути мені йй нараді… І я години зо три продрімав на лаві під райкомом, поки не закінчилася нарада: добиратися до Халеп'я серед ночі не було на чім.

Звичайно, це був відчутний удар по моїх романтичних захопленнях «битвою». Другого дня я написав і одвіз у вищий партійний комітет скаргу на «обухівських бюрократів». Мене викликали до Київського обкому партії, трошки вибачилися за «обухівських товаришів». Трошки вибачилися і самі «обухівські товариші». А через декілька днів голова халеп'янського колгоспу розповів мені, що дзвонив сам «перший» і люто сварився: «Розвели там у себе писак…» На минулому письменницькому з'їзді я казав, що Спілка письменників при верховній партійній владі нагадувала кріпосний театрик… Парадокс доби в тім, що вершителі наших доль не прагли, аби «кріпосні актори» грали щиро. Вожді, самі не будучи щирими, не маючи жодних переконань, окрім єдиного — треба хапати ікру червону жменею, як у моєму «Вовкулаці», поки дозволяє народ хапати, не вірили в щирість. Я, та й не лише я, був у їхніх очах смішним Дон Кіхотом соціалістичної ідеї. Соціалістичної, бо в «Людях на землі» я писав про те, як мусили б ми жити за соціалізму. Це моя фраза тих років. Ось чи не найбільша трагедія мого покоління: ми були щирі у своїх мріях про суспільство соціальної справедливості, а в наші мрії вони не вірили. Ми були дурненькими ягнятами в отарі, у якій порядкували вовки.

Загалом я досить тверезо поціновував кожен свій твір. Звісно, на шкалі цінностей, доступній моєму духовному розвиткові. Але з романом «Люди на землі» — ніби якесь затемнення на мене найшло. Я був певен, що написав значний твір. Можливо, причиною тому був стан мого здоров'я в середині сімдесятих. До мене уперше прийшов Біль. Я й досі не знаходжу пояснення тому станові. Як і медицина. Біль приходив до мене ще двічі — у сімдесят дев'ятому і у вісімдесят четвертому-п'ятому… Раптово починав боліти один з нервових вузлів, кожного разу — в іншому місці. Медицина шукала традиційні хвороби. Знаходила. Але такого Болю ті хвороби не мусили б давати. Біль тривав рік, півтора. Біль був такий гострий, що я не міг заснути впродовж довгих місяців. Жодні заспокійливі ліки не допомагали. Допомагало врешті-решт лише Халеп'я. Уже готового до смерті, уже прагнучого смерті як порятунку від Болю, мене привозили на мою садибу і тут залишали в самотині. Скільки місячних і не місячних ночей виходив я по своєму садові, просячи у Бога смерті! Минали місяці самотності, тиші, і Біль потроху вщухав. Але Біль руйнував психіку. Після багатоденного, багатомісячного Болю я міг думати про єдине: дітей своїх. Особистість з її переконаннями, ідеалами на якийсь час ніби зникала. Залишилася людська малість з її суто земними, біологічними прагненнями. Не знаючи про це, багато що в моїй творчій біографії важко зрозуміти.

Найлегше пояснити больові приступи нервовою виснаженістю організму. Усе своє життя, відколи пишу, я працюю без вихідних, практично — без відпочинку, я взагалі не живу — я працюю. Окрім досить короткого сну. Нині я все частіше думаю, що той Біль — наслідок вимушеного роздвоєння особистості. Ніби сигнальний дзвінок про небезпеку. І звучав він тоді, коли реальності буття примушували мене писати не те, що я хотів би писати Втім, можливо, і навпаки: я писав не те, що мусив би писати, уже в результаті духовної деградації, виснажений, вимучений, розіп'ятий Болем. Так чи інакше, а верстку книги «Люди на землі» я вичитував з відчуттям свого творчого успіху. Уперше трохи протверезив мене Гри-гір Тютюнник, коли я приніс верстку до видавництва «Молодь». «Погану книгу написав ти, Володю…» — мовив Григір, коли ми палили в коридорі. Я, звісно, протестував. Мусило минути чимало часу, перш ніж я погодився з Григором. Втім, чи у всьому погодився? Внутрішній протест супроти приватної власності, хапання за солодкий для моєї душі міф про суспільство соціальної справедливості — усе те досі є в мені. З тим усім, мабуть, і помру. Я — за переконанням — комуніст; не в політичному, а у високому, християнському, гуманістичному значенні цього слова, досить-таки забагнюченого політичними реаліями останніх десятиліть.

Не боюся писати про це навіть тепер, коли подібні ідеї вкрай непопулярні. Скажу більше: у душі чи не кожного художника живе співчуття до слабшого і покривдженого, віра в людину як духовну особистість, надія на можливість суспільства соціальної справедливості. Переконання мої не мають жодного відношення до так званої Комуністичної партії, у якій я перебував чверть століття. Повертаючись до книги «Люди на землі», нагадаю, що десь у ті ж роки я написав оповідання «Хата» — з реалістичними, часом жорстокими картинами села, з правдою про голод тридцять третього року: «А тут голодний рік ударив, люди мерли, як мухи. Йоська похоронним уліз, умів він так — в'юнком, цього не відбереш, їздив конячкою по селу і мерців з хат забирав, а колгосп за кожного закопаного по двісті грамів хліба йому виписував…» Як ця вся правда монтується з «рожевим трагізмом», за висловом однієї читачки, «Людей на землі»? Не знаю. Для того й пишу цю повість, аби зрозуміти.

Гортаю олишівського альбома. Тоді я ще вирізав із газет і наклеював на альбомні сторінки свої «творіння». Тривало, правда це недовго. Так ось, напередодні «першого року семирічки» (п'ятдесят восьмий?) сотворив я поему «Романтики». Григорій Желепа, наш співробітник, маючи хист до малювання, зобразив два молоді натхненні обличчя на тлі індустріального пейзажу. Спішно замовили кліше в Чернігівській цинкографії. І в новорічному номері порадували ми читачів «Голосу колгоспника» моєю геть графоманською, ще й напівграмотною, поемою: «Посуньтесь, грізні гори. Гей, космос! Поклонись. Ми сповнені задору, як і діди колись, що, юну республіку складаючи по гвинтах, безстрашно ішли на бій, на смерть. Міщан, боягузів і нитиків з рядів наших чистих геть… Моє покоління не брало Берліна у громі гармат і заліз, та в нього по-справжньому доля орлина, велика мета — комунізм». І так далі. Що графоманія, ще й безграмотна, у цьому сумніву немає. Питання в іншому: наскільки щиро це усе писалося? Думаю, що досить щиро. І через якихось три роки так само щиро — оповідання «Колесо», «Соломинка», «Злодій» та інші, геть відмінні, як написали б тодішні критики, за своїм ідейним спрямуванням… Жертва ідеологічних наркотиків, якими нас щедро пригощали з дитинства? Частково так. Але було й інше — бажання бачити навколишній світ таким, яким він мусив би бути, але не був. Ідеалісти, романтики, наївники, дурні — називайте як хочете, але це — було. І щось від того ідеалізму-романтизму залишилося на все життя. Хоч як уперто нас від нього відучували…

Щойно мені виповнилося вісімнадцять. Я — черговий у райкомі партії. Тоді були обов'язкові чергування активу по вихідних, святах. Заходить перший секретар райкому. Колишній матрос. Високий, ставний, у незмінному, військового покрою френчі, галіфе. Строга хода, строге, владне обличчя. Доповідаю про дзвінки з сіл, з області. І раптом (досі в пам'яті — залитий вересневим сонцем хол райкому, мій схвильований, тремкий голос): «Мені уже вісімнадцять. Я хочу бути комуністом, хочу вступити до партії…» І я прошу в колишнього матроса, який видається мені кришталево чистим, зразком комуніста, рекомендацію. Можна з цього поривання сьогодні сміятися, можна мати мене за дурня зеленого, але — не кар'єриста. Кожне слово моє було щирим, щирим було моє хвилювання. І можливо, уже у вісімнадцять літ став би я комуністом, якби не критична статейка про збирання врожаю в Олишівському районі, яку я написав до обласної газети. Статейка з'явилася через декілька днів після тої розмови, районне керівництво страшенно розгнівалося. І мені вже довелося думати не про вступ до партії, а — як утриматися в редакції. А десь під зиму першого секретаря райкому, з якого я тоді «писав своє життя», з величезним тріском зняли з усіх його постів. Відкрилося, що добрий десяток років, відколи він кермував комуністами Олишівщини, його дружина, ніде не працюючи, отримувала платню в місцевій школі. Та й не тільки це. Правда, подібні «зловживання службовим становищем», як тоді писали, не завадили колишньому матросові пересісти в крісло директора хлібозаводу в Чернігові і спокійно досидіти в ньому до пенсії…

Що ж, і на сонці є плями, — так я намагався зберегти а душі юначий романтизм. Але надто багато плям було на сонці. Здається, у п'ятдесят восьмому році газета наша стала «чотириполосною». Мене призначили завідувати відділом листів і культури. З'явився новий редактор, поповнивши ряди героїв мого майбутнього роману «Катастрофа». Невдовзі — і його заступник. Не хочу називати справжнього прізвища — уже у вісімдесяті роки він тяжко захворів і переселився до іншого світу, де навряд чи є партії і редакції газет. Спершу ми з Борисом Павловичем вельми затоваришували. Було в ньому щось справжнє, міцне, селянське. Він і статурою своєю нагадував дубовий окоренок. Ходив трохи розвалькувате, але ноги на землю опускав твердо, наче печатки ставив. А над усім тим, справжнім, земним, висіла невидима ідеологічна хмара. Він прийшов до нас прямісінько із партійної школи, і вся духовна сутність Бориса Павловича складалася із старанно завчених у аудиторіях тої школи ідеологічних формул та лозунгів. Іншої освіти практично не мав: сім класів у селі, служба в армії і — армійська вечірня десятирічка.

Я тоді вже думав і нині думаю: як легко, виявляється, ідеологічній машині обтюкати з живого дерева усі зелені гілки і залишити, справді, самий окоренок. Наприкінці нашої спільної в Олишівці роботи мої з Борисом Павловичем стосунки звелися до виключно офіційних вітань. У моєму щоденнику зберігся запис (від 3 жовтня 1960 року): «І ось знову сиджу вранці в редакції «Голосу. Обдумую враження від моєї мандрівки по Шевченківських місцях Чернігівщини. Зайшов заступник редактора, буркнув: «Хай живетовариш Дрозд!» Відповідаю: «Хай живе товари З…!» Товариша ми уже не були. Невдовзі доля розвела нас — ліквідували Олишівський район. Борис Павлович «пішов» по партійній лінії. Наприкінці шістдесятих він працював другим секретарем райкому на півночі Чернігівщини. Розповідали, що, виступаючи на партактиві, він сказав: «Отаких, як Дрозд і Гуцало, нам треба розстрілювати, а не панькаться з ними!..» Саме тоді я потрапив у відповідь на Пленумі ЦК КПУ нашого ідеологічного секретаряхіміка (за роман «Катастрофа», Гуцала теж покритикували — за повість «Родинне вогнище»). Найцікавіше, що, з погляду Системи, якій Борис Павлович служив вірою і правдою, він мав певну рацію. І не через те, що ми з Євгеном Гуцалом претендували на якусь там революційність, ні. Але ми належали до того покоління, яке дозволило собі засумніватися у доцільності Системи. Аби тоталітарна Система могла існувати якомога довше, вона мусила у кожному покоління робити відповідну селекцію. Обрізати, так би мовити, живі гілки, про що я писав ще в шістдесяті роки в оповіданні «Сад». Звичайно, це не було моє відкриття. Про неминучість подібної селекції попереджав ще Достоєвський. Він визначив і її періодичність — кожні тридцять років. Рівно через тридцять літ після «відстрілу» тридцять сьомого року заговорив про нього і Борис Павлович…

Але усе це — пізніше. Поки що я — романтик. Будую соціалізм, а про комунізм — мрію. Пишу до газет нариси про ударників комуністичної праці. Борис Павлович пише до районки передові статті про комуністичну мораль і проповідує, навіть серед колег по редакції, Моральний кодекс будівника комунізму. А за чаркою, ми ще спілкуємося, навчає мене іншій, чиновницькій моралі. У моєму щоденнику збереглося декілька його заповідей: «Ніколи не обговорюй директиви, а виконуй їх. Якщо й маєш особисту думку, тримай її при собі. Не критикуй, ніколи начальство: якщо воно заслуговує на критику, його покритикують інші, ті, хто над ним, хто зверху. Інакше спершу критикуватимуть тебе…» І таке інше. А потім ми помічаємо, що Борис Павлович виписує собі гонорар за передовиці про комуністичну мораль, втричі більший, аніж належиться. І навіть постанови райкому партії, надруковані в газеті, розмічає як власні творіння. Колеги мої перешіптувалися потайки; роботу в Олишівці знайти важко. У мене ж — ні двора, ні кола, ні сім'ї; і я почуваюся певніше. До всього — романтичний поборник соціальної справедливості. І я запитав у Бориса Павловича, як він так хитро розмічає собі гонорар. Борис Павлович, не знітившись і на мить, відповів: «Бо партійне слово — слово настановче, і ціна йому мусить бути більша, аніж якомусь там нарисові…» І завершив черговим повчанням про комуністичну безкорисливість. Я, базуючись на засадах високої комуністичної моралі, запропонував, аби ми обоє відмовилися від гонорарів за публікації у своїй газеті. На користь держави. І одразу написав відповідну заяву. Борис Павлович ідею теоретично підтримав, але заяви не написав. І я місяців з декілька не одержував гонорару. А він, незважаючи на мої кпини, незворушно розписувався у відомості, старанно перелічував гроші і клав до кишені свого чорного кітеля…

А потім у редакції олишівської районки з'явився випускник столичного університету Іван Куштенко, нинішній український прозаїк. З його з'явою війнуло в наших задушливих кабінетах київськими національними пристрастями. Наставав час українського культурного пробудження. У кінотеатрах демонструвалася «Поема про море». З ім'ям великого романтика Олександра Довженка наше покоління стукалося в двері історії. Сержант Іван Драч ще стояв у караулі і слухав, як по радіо читає свої поези юний Микола Сом. Газети друкували портрети молодого, вродливого лісоруба Дмитра Павличка. Я завчав напам'ять вірші Тамари Коломієць з її першої збірочки «Пролісок». Журнал «Зміна», майбутній «Ранок», надрукував на своїх сторінках анкету, в якій просив читачів поділитися своїми враженнями від його публікацій. Я написав у анкеті, що час вимагає нової, правдивої літератури, а багато публікацій «Зміни» такі солодкі, що блювати хочеться… І разом з анкетою одіслав свої «Березневі малюнки». Невдовзі з редакції надійшов лист, підписаний Володимиром Дардою. Про мої новелки Володимир Дарда відгукнувся схвально і попросив, якщо буду в Києві, завітати до редакції.

Я приїхав до столиці на зимову сесію (уже навчався в університеті) і одного дня з хвилюванням переступив поріг редакції «Зміна». Мене негайно запросили до кабінету головного редактора. Головний закликав ще кільках працівників. «Так це ви той Дрозд, якому хочеться блювати од наших матеріалів?! — почув я несподівано — чекав же на розмову про мої новелки. — Та ви знаєте, що варто мені подзвонити до ректора — і ви негайно вилетите з університету!..» Одне слово, одержав я по саму зав'язку. Таким було моє перше знайомство з літературним процесом у Києві…

Коли я вискочив з тої ідеологічної сауни, Володимир Дарда співчутливо подав мені рукопис «Березневих малюнків»: «Мабуть, ми надрукували б, але тепер — самі розумієте. Пишіть, у вас є певні здібності…» Але після того випадку я не писав досить довгенько. Правда, регулярно їздив на засідання обласного літературного об'єднання до Чернігова. Там я уперше побачив Євгена Гуцала, ще студента Ніжинського педагогічного інституту. Був його творчий звіт. Євген приїхав з валізою, повною рукописів. Розкрита валізка стояла біля його ніг, він нагинався, брав черговий аркуш з віршами і — читав… Тоді ж, на запрошення Івана Куштенка, до Олишівки приїхав університетський танцювальний ансамбль «Веснянка». Ірина Жиленко, одна з солісток самодіяльного ансамблю, прихворіла і не змогла приїхати в Олишівку. Нам судилося зустрітися дещо пізніше. З ансамблем виступали київські поети Володимир Підпалий і Петро Засенко. Так я уперше почув і побачив справжніх — столичних — поетів. Уже в Чернігові ми з Євгеном Гуцалом прийматимемо Миколу Сома і, проводжаючи його на автобусну станцію, сперечатимемося, кому з нас нести за Миколою його плащ… Микола Сом здавався метеором, що залетів щасливим випадком у наш провінційний Чернігів з далекої літературної Галактики…

Іван Куштенко став тим каталізатором, який активізував у душі моїй національні почуття. Народився я північніше Чернігова, до кордону з Білорусією та Росією було кілька десятків кілометрів. Мова в селі — ані українська, ані російська чи білоруська, мова — «петрушинська». Втім, у тих місцях кожне село має свою мову. Коли мене уперше переклали на білоруську, сестра Марія, гостюючи, прочитала і радісно мовила: «Осе вже ти, Володю, пишеш по-нашому…» Виховувався я, головним чином, на російській літературі. Школу закінчував українську, але в російськомовному Чернігові. Якби я мав за що навчатися, вступав би до Московського універсистету і, мабуть, прозу свою писав би на тодішньому «государственном языке». Перші вірші писав російською мовою. І в Олишівці спершу, як уже згадував, розмовляв культурно…

Але було в душі щось те, що закладено в нас природою, Богом чи батьком з матір'ю. Оце «щось» і розбудив Іван Куштенко. А може, прийшов час йому прокинутися. Як і кожен неофіт, я виявився «правішим од папи». Я зробився нетерпимий, обривав кожного, хто розмовляв по-російськи. Хоч колеги цілком справедливо нагадували мені, що і я ж донедавна — «штокав». Борис Павлович визнавав лише російську мову, хоч, звісно, свої партійні передовиці писав «по-простому», газета була українська. І одного вечора ми з ним засперечалися. Дискутували гостро, до пізньої ночі, ще й — на вулиці, уже залишивши редакцію. Пам'ятаю — падав перший сніжок, а ми з Борисом Павловичем біля редакційних воріт трохи не за груди хапалися. Уяву про мої погляди дають рядки із записника, зроблені, правда, трохи пізніше, коли я мандрував по Шевченківських місцях Чернігівщини, у знаменитій Качанівці: «Боже мій, яка краса! Оце сиджу, читаю Тарасів вступ до «Гайдамаків» і думаю: «Рідна моя, рідна Україна! Забита, загиджена, всі цураються тебе. А яка ж ти чудова і зваблива, моя Роксолано… І отут, перед тінню моїх славних предків, клянуся писати тільки від щирого серця, тільки те, у що вірю. Клянусь писати лише те, що дасть якусь користь народові. Клянусь тобі, земле качанівська, зрошена кров'ю І потом і сповита натхненням великих творців і мислителів, клянусь тобі, народе мій український…» Усі ми, як мовиться, щось подібне проходили, тож — не сміймося з юначого пишнослів'я. Останні романтики двадцятого віку. Уже діти наші — інші, навіть ті, які ходять на мітинги з жовто-блакитними прапорами чи голодують на майдані біля Верховної Ради. Ми не були політиками, ми були таки романтиками. Сперечаючись із шовіністами, ми цитували Леніна. Роботи Леніна з національного питання один час були для нас і щитом, і мечем…

Минуло з тиждень після нашої запальної дискусії з Борисом Павловичем — і я почав відчувати навколо себе дивну порожнечу. Пізніше щось подібне відчуватиму навколо себе у рідній Спілці письменників після кожного грому з керівних вершин на свою адресу і — звикну. Пізніше навчуся з виразу обличчя секретарки досить точно визначати, як на даних етапах ставляться до мене «угорі». Навіть — із голосу в телефонній трубці. А тоді, в Олишівці, усе це було в первину. Редактор пробігає мимо, ледь кивнувши. Навіть прибиральниця редакції дивиться на мене співчутливо, як на безнадійно хворого. Розмови в редакційних кабінетах стихають, коли я переступаю поріг. На планівках мені вже не доручають готувати матеріали на дальші, святкові, номери. І тільки Борис Павлович вітається, як завжди, улесливо-приязно, уважно вимацуючи мій стіл, де стоси бібліотечних книг, вузькими монгольськими очима. Нарешті, коли бухгалтер нагадує про борг, який я брав у редакційній касі, коли їхав на екзаменаційну сесію («Ти ж, Григоровичу, не забудь, бо раптом відчалиш од нашого берега, а мені — хоч слідом біжи…»), я запитую: «Що сталося?!» — «А хіба ти досі не знаєш? Борис Павлович написав на тебе «тєлєгу»? в райком, а мо' — і ще куди…» — «Яку, — «тєлєгу»?» — не розумію. «Ну, доповідну. Про твоє політичне обличчя…» Я іду в кабінет заступника редактора: «Що ви там написали на мене у райком?!» — «Що вважав за потрібне, те і написав. Це мій партійний обов'язок. Таким, як ти, не місце в радянській пресі!»

Аж ось — і телефонний дзвінок. Викликає до себе перший секретар райкому партії. Георгій Васильович Дзись. Пізніше він зробить солідну кар'єру. Працюватиме в ЦК КПУ, заступником міністра легкої промисловості, керуватиме, здається, Держпланом. У Києві я жодного разу не переступлю порога його високих кабінетів. Хоч, звичайно, міг би. На жаль, я ніколи не умів користуватися з подібних знайомств. А може, і не жаль. Зате тепер ніхто не зніматиме копій з моїх запобігливих послань до керівників республіки. І ніхто не здаватиме в макулатуру моїх книг, подарованих з улесливими автографами високим державникам застійних часів. А за той вчинок в Олишівці я досі вдячний Георгію Васильовичу. Він поклав «тєлєгу» заступника редактора, як тоді казали, під сукно. Але «провести відповідну роботу» зі мною — вважав за свій обов'язок. І ось я — в кабінеті господаря району.

Дзись — високий, ставний, у сірому, добре зшитому костюмі. Галіфе і кітелі потроху виходили з моди, їх доношувала стара партійна і чиновницька гвардія.

Багато б я дав нині, аби мати в руках «доповідну» Бориса Павловича. Все ж перший донос на тебе, як і перша любов, пам'ятні на все життя. Потім буде їх чимало. І в пресі, і не в пресі. Але це — перший. Доповідна була довга, Георгій Васильович прочитав для мене лише уривки з неї. Усього не пригадаю, тридцять з гаком років минуло. Найголовніше, окрім, звісно, ярлика націоналізму, звинувачення: я критикував у розмовах з колегами товариша М. С. Хрущова, нібито він багато роз'їжджає по світу, транжирить народні гроші, а життя людей від того не кращає, навпаки. Слова були приблизно мої, сказані із півроку тому, отже, уже тоді — занотовував… А ще я засуджував товариша Семичасного за те, що той назвав письменника Пастернака свинею… Ще я високо поціновував роман Дудінцева «Не хлібом єдиним». Далі цитувалися мої слова, мовлені під час запальної вечірньої суперечки, — про Україну, українську мову… Виховну бесіду Георгій Васильович підсумував приблизно так: «Ти, Володимире, людина ще дуже молода. Тобі ще жити й жити. Але можеш і підковзнутися. Ніхто тебе не підтримає, закони життя жорстокі, особливо якщо схибиш по лінії політичній. Іди і працюй. Але думай над кожним своїм словом, перше ніж випустити його з вуст. Ми усі тут, незалежно від посади, люди маленькі. За нас думають десь там, угорі. А нам треба тільки виконувать…»

Коли Хрущова зняли з усіх його посад, я служив у Чернігівському військовому училищі льотчиків. Був у звільненні у місті. Вертався з обласної бібліотеки через центральний майдан, раптом—до мене гукають: «Товаришу Дрозд!» Обертаюся — Борис Павлович. Приїхав на якусь нараду з району, де був партійним керманичем. І я запитав свого колишнього колегу:

— То що, Борисе Павловичу, я мав рацію, критикуючи свого часу Хрущова, а ви помилялися?

— Ні, шановний, — твердо мовив Борис Павлович. — Ти не мав рації. Якщо я в чомусь і помилявся, то помилявся разом з партією. А ти ішов не в ногу з партією. У цьому й була твоя принципова помилка…

Ходити в ногу мене гаразд так і не навчили, навіть у війську. Або я наступав на п'яти, або наступали мені, коли відставав. Не навчили і повертатися за командою «Кругом!». Одна з причин, через що я вийшов з партії ще до її заборони. Втім, імітувати ходу в строю таки навчили. Інакше б я не пробув у партії чверть століття. Багато чого розуміючи і багато чого знаючи. На обов'язкових політзаняттях у війську мені дозволяли читати класиків марксизму-ленінізму. За три роки служби я прочитав десятки томів Леніна. І багато справді вражаючих документів, які тільки нині раптом відкривають для себе вчорашні партійні функціонери, співці «зорі комуністичної», ніби щойно на світ народившись, я знав уже тоді. Але ставився до партії тверезо, як до риштування, на якому трималося в державі все — економіка, політика, культура. І залишки романтизму ще жили в мені — хотілося вірити в реальність щасливої комуністичної буду-чини. Партія попри всі помилки та й — злочини мала хоч якийсь сенс, поки та віра жила в людях. І ще одне, суттєве. У шістдесят шостому, коли я вступив до партії, я вже добре знав, перевірив на собі: державна ідеологічна машина здатна на все. Мені ж хотілося вижити і зберегти себе як письменника. До певної міри мені це вдалося. Все інше — трагедія. Моя. Особиста. І навіть у цій повісті-шоу, форма якої передбачає душевний стриптиз, я тої трагедії майже не торкався…

Історія з доносом мала продовження. Невдовзі я написав гумореску «Кіт» і надрукував її в «Голосі колгоспника». Ішлося в гуморесці про голову сільської Ради Мірошниченка, який, страждаючи од випитого напередодні, в празник храмовий, нудиться на роботі, а потім іде на похрамини, кажучи до виконавця: «Як хто приїде з району, скажеш — голова на виробництво пішов…» Головне в гуморесці — досить точний зовнішній портрет Бориса Павловича. «А ето діло слід обсмоктати», — пробурмотів він, нахилившись над склом. У ньому, як у дзеркалі, відбивалася рожева голова Микола Давидовича, і справді схожа на котячу. Крізь вузькі щілини у складках шкіри очі дивилися так ніжненько та улесливо, що, здавалося, поклади їх на хвильку у воду — і вони розтануть, як найсолодший цукор… Половину голови його півмісяцем охоплювала лисина. Посередині, трохи вище лоба, чорнів ніжний пушок, як у триденного рябого курчати…» Словесний портрет райцентрівські жінки одразу ж розшифрували. У редакції не вмовкав телефон. Дзвонив кудись і Борис Павлович, зачинившись у кабінеті, по міжміській. А через кілька днів у обласній газеті «Деснянська правда» з'явилося: «З останньої пошти. «Ето діло слід обсмоктати». Замітку підписав Л. Серебряков, редактор городнянської районної газети. «Коли вийшов номер газети, сміялися, певно, двоє: автор гуморески і редактор. Читачам же гумореска «Кіт», надрукована в олишівській районній газеті «Голос колгоспника», не здавалася смішною. З дивовижною легкістю пера в цій, з дозволу сказати, гуморесці змальовано портрет… голови сільради: «Волохатий, худий, з великою круглою головою, немов гарбуз». (Тут уже — одверте пересмикування з боку Л. Серебрякова. Бо перед цитованими ним словами ще було одне речення: «Мірошниченку снився кіт». Отже, в цитованих рядках — портрет кота, а не голови сільради). А далі в рецензії — зовсім уже як у моїй майбутній «Катастрофі». Згадайте стиль героя роману Гужви. «У гуморесці ідеться не про конкретну людину. У даному разі це — узагальнений образ голови сільради, людини, яка керує місцевим органом державної влади. Весь цей час Мірошниченко смакує головотяпську фразу: «Ето діло слід обсмоктати».

Фрази я не вигадував. Це були улюблені слова Бориса Павловича…

Отакі були перші політичні в пресі звинувачення на мою адресу.

Пізніше освічені критики писатимуть про «Катастрофу» майже такими ж словами.

А що я намалював у гуморесці портрет свого дорогого колеги — щиро каюся.

Хай Бог вибачить нам гріхи нашої молодості, такої вже далекої.