Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

14. Моя довга дорога в ринок…

На причілковій, од саду, стіні Музею живого письменника висить ярмо, хомут і залізне путо. А під ними — напис зеленою фарбою: МОЯ ДОВГА ДОРОГА В РИНОК. Напис зробив чемпіон Халеп'я з шахів, інженер Георгій Турчанов. Поставивши крапку, він опустив пензлика у банку з водою, витер руки і мовив співчутливо-докірливо: «Бо треба було тобі, Григоровичу, згоджуватися на посаду голови колгоспу. Може б, тебе за рік і вигнали, але не впорожні, як із літератури. Торік наш голова лише самого цукру привіз додому аж п'ять мішків. Зладнав би я тобі, наче для Музею, на показ, маленький самогонний апарат, з електронним управлінням. Поставив би ти його у себе в кабінеті. І — пиши свої романи, а вона — капає, капає, і кожна крапелька — жива копійка. Ондечки баба Солоха увесь свій вік жене та продає і вже трьом онукам по машині купила…»

Справді, була у мене один час реальна перспектива — очолити місцевий колгосп. За тиждень до мого «полудня віку» зустрілися ми з Володимиром Яворівським та Іваном Драчем у Спілці письменників. Я вертався до Халеп'я писати «Листя землі», а колеги мої палали політичними пристрастями. «Ви ж, шановні, пам'ятайте, що я — один з небагатьох, хто ще тягне літературного плуга, аби вам, секретарям Спілки, було чим звітувати на майбутніх письменницьких зібраннях, — мовив я. — І надішліть робочій бджолі письменницького вулика вітальну телеграму, коли мені виповниться п'ятдесят. Іван Федорович, звичайно, не опуститься до такої чорної роботи, доручить зробити це спілчанським референтам. Але ти, Володимире Олександровичу, ще не забронзовів остаточно — надішли. Аби в Халеп'ї бачили, що мене, як мого героя Йоську Сластьона, шанують «у верхніх сферах»… — «Вітання надішлю, і обов'язково — на урядовому бланку, — пообіцяв Яворівський. — Але — давай гроші на телеграму, я зайвих не маю». Я дістав трояка, простяг своєму давньому товаришеві і авторові рецензованих мною романів. Володимир Олександрович узяв гроші, поклав до кишені модного, придбаного нещодавно в Америці піджачка. Як початкуючий державний діяч, він уже передбачав ринок.

А телеграму — надіслав. І — на урядовому бланку. Підписану трьома прізвищами — Яворівський, Драч, Дончик. Ось її текст: «Урядова Халеп'я Обухівського Дрозду Володимиру Григоровичу. Сердечно вітаємо вас майстра красного слова літописця розвинутого соціалізму з повноліттям радістю довідалися про висунення вас головою халеп'янського колгоспу віримо вашу перемогу п'ятдесят разів обіймаємо чекаємо Києві». Стиль, звісно, «іскрометний», стиль Яворівського. Ну, щодо оспівування в недалекому минулому «розвинутого соціалізму» — тут мені з Яворівським, крила якого, справді, вигострені небом, не позмагатися. А ось ідея щодо висунення на посаду голови колгоспу усіх нас розвеселила.

Досі вітальні телеграми з пошти приносив мені син листоноші. А з «урядовою» листоноша прикотила сама, па велосипеді. Сиділа за нашим святковим столом, пригублювала чарку і пильно-пильно дивилася на мене. «Ех, Галю, чому ти не дивилася на мене так гарно, поки я був ще молодий! — пожартував. — А на шостому десяткові літ…» — «Та я не про те дивлюся, що ви кажете, — заспішила словами листоноша. — А дивлюся я про те, що як це ви у нас головою колгоспу будете, коли ви од ранку до вечора свої книжки пишете… Ми на пошті аж засперечалися. Одні говорять: ну, який із письменника господар колгоспу, це ж — не писать, це ж — діло робить. А я їм кажу: ондечки письменники хапаються державою керувать, то наш — ще й скромний — лише до колгоспного руля руки простягає. Та й голова, се я так кажу, буде з нього непоганий: не п'є, за юбками не бігає, а що в окулярах, що не дуже видющий, то це й краще: не буде з вікна контори видивлятися, що там наші дівчата з ферми несуть…» Посміялись ми, гуртом переконуючи листоношу, що урядова телеграма — жарт депутата Яворівського. Але чутка про «урядову» уже покотилася по Халеп'ю. Голова колгоспу на ювілейну вечерю не завітав, хоч ще вранці дзвонив, обіцявся. А днів через декілька, зустрівши мене на вулиці, обережно буркнув: «Що це ви, Григоровичу, на мій тяжкий кусень хліба через верхи зазіхаєте?..» Довелося і голову переконувати, то телеграма — лише жарт.

Проте, як нас навчали ще у школі, ідея, кинута у маси, рано чи пізно, а масами оволодіє… Під глибоку осінь, коли в Халеп'ї закипіли передвиборчі пристрасті, до мене завітала «опозиційна» група колгоспників: «Ми, Григоровичу, прийшли сватати вас на голову нашого. Ви для нас і бульдозери діставали, і гноєтранспортери, і багато чого. Вас угорі шанують, урядові телеграми вам шлють, там у вас— не одна рука, не один кум ваш у депутатах ходить. То ми й подумали, що за вашою спиною — не пропадемо…» — «Так то ж, хлопці дорогенькі, було у застійні часи, коли мої куми сиділи у керівних кабінетах єдиної і правлячої… — віджартовувався я. — А тепер вони усе те облишили і прокляли, тепер вони — тільки депутати. А що депутати можуть, окрім як у мікрофон балакать?» — «Е-е-е, Григоровичу, ми вже всякого на віку переживали і знаємо: хто зверху буз, той зверху і буде, хіба що значки на грудях поміняє. Хай ваші куми сьогодні і направду — лише депутати, у мікрохвон балакають. Але вони у мікрохвон балакають, а оком — на міністерське крісло зирять, як його швидше доскочити. Так що рука у вас угорі була і буде, ще й не одна. бо тепер ваші куми й товариші до влади чередою побрели. Так що — згоджуйтеся…» — «Хлопці, — уже благав я, — та який з мене голова колгоспу, коли я в полі молодого жита од молодої пшениці не одрізню?» — «А сеє вам і не треба, — розсудливо казали односельці, — для сього у нас агроном є». — «Так я у власному гаманці не вельми вдатний гроші порахувати, а у вас — мільйони!» — «Для сього в колгоспі бухгалтер є». — «А навіщо ж вам тоді голова?» — «А голова в колгоспі — для загального керівництва, для відповідальності. Ви, Григоровичу, тільки погодьтеся — будете отутечки свої книги писать, як писали, а ми тамочки — і без вас упораємося. Касир і платню вам до хати приноситиме…» Подумав, подумав я і мовив так: «Ні, земляки мої хороші, не піду я до вас головою колгоспу. Бо не можна мені у тюрмі сидіти, на шлунок хворію, постійно — на дієті. А в тюрмі — яка там дієта!..»

Отак я втратив останній у своєму житті кар'єрний шанс. І опинився я на порозі ринку — у групі ризику, фінансового…

Минулої осені сяйнуло на обрії надією, що і я не останньою людиною увійду в ринок. Людиною заможною, а не яким-небудь паперомазом, якого завтра найматимуть писати біографію учорашнього спекулянта і фарцовщика, а нині — господаря життя. А паперомаз ще й дякуватиме уклінно за таку милість до нього, бо треба ж буде чимось діток годувати. І діти генія їсти просять — ось одна з причин творчих трагедій у всі віки людської історії. І розривається усе життя своє геній між служінням вічності і служінням діткам своїм, паросточкам рідним, бо це — в природі людській. А генія ж бо, з волі небес, людиною сотворено. І не витримує серце його врешті-решт такого роздвоєння, і вертається душа його на небо — звітувати перед Богом за талант свій…

Сяйнуло мені — і знову згасло. Інакше б не довелося спішно організовувати Музей живого письменника і самим собою торгувать. Був би я нині увесь в золоті, наче яка-небудь вдатлива кооператорка чи завідуючий бензоколонкою. Можливо, вступив би я до клубу мільйонерів і наші часописи, нарешті — вільні, навперебій друкували б зі мною запобігливі інтерв'ю… І називав би я в інтерв'ю тих, хто весь вік лише на чесні руки свої і на чесний розум свій покладався, рабами і худобою… І «спонсорував» би я конкурси краси, возсідаючи в журі та поціновуючи, з погляду естетики, дівочі литки, стегна і зади. Можливо, і культурі я черствий шматочок хліба перекинув би, аби здаватися духовнішим та інтелектуальнішим, аніж насправді є. І стояла б наша обшарпана культура переді мною на задніх лапках точнісінько так, як учора стояла вона перед інструктором ідеологічного відділу єдиної і правлячої… І возлягав би я у кріслах, у першому ряді театральних залів, де вчора той же інструктор чи начальник його возлягали. І стежили б зі сцени актори-безштаньки і акторочки у вилиняних од частого прання спідничках, чи аплодуватиму я. І я ляскав би тричі — після кожної сцени, розганяючи дрімоту, бо від коньячка, випитого в буфеті, ікоркою червоною заїденого (тою ікоркою, яку не встигли злопати вчорашні господарі життя), мене на сон тягтиме… А заманулося б мені безсмертя у віках — найняв би я голодних писак, аби за мене під іменем моїм книженції варганили. А я під'їздив би на «Мерседесі» до видавництва, де вже б чекав на мене, на краю хідника, нудотно люб'язний директор з видавничою угодою — на підпис. І критиків би я найняв. І хвалили б мене критики наввипередки, як учора ще хвалили тих, хто при владі був, а я — пописував. Можливо б, і сам безмежно талановитий Володимир Яворівський, минулий досвід свій пригадавши, проголосив мене, як незабутнього Брежнєва, генієм — на всі часи і народи…

Єдине, чого б за мене не написав жоден обезштанений ринком геній, — оця повість про Музей живого письменника, де мій сміх гіркий — крізь сльози мої пекучі…

Так ось, відбувалося це в дні, коли трохи не вся українська суверенна людність, пробуджена до активного політичного життя, ні про інше не думала і не говорила, окрім як про «скарби полуботківські». Ще один провінційний анекдот переростав у суспільну історію, вихлюпував за межі проголошеної незалежною України, і вже тремтіли європейські уряди біля своїх сталевих сейфів, не відаючи, до яких ще історичних глибин докопаються нащадки славних козаків. Халеп'янський п'яничка, очікуючи біля сільмагу омріяної другої години, коли на полицях з'являться пляшки із сорокаградусною, гукав, наче на мітингу, звично агресивний з похмілля: «А ми тую Тетчериху потрусимо, як грушу! Хай завтра ж оддає нам з бабою наші сімдесят кілограмів золота! Розляглася на золоті, як корова на лайні, а мені випити нема за що!..» Знову пригадали халеп'янці давній переказ, нібито на Гострій горі золоту карету закопано. Дід Сидір, чия садиба — під тою горою, облазив усі схили, штиркаючи землю сталевим стержнем, але знайшов лише банку із самогоном, яку прикопала, аби полегшити дітям її майбутні похорони, баба Галька, по-вуличному — Гайдамачиха.

Одне слово, коли я дописував останні розділи «Листя землі», за вікном, у літеплі ранньої осені, висіла золота мла і в природі, і в розпалених уявою про золоті скарби душах моїх односельців. У ті ранньоосінні дні у мене гостював відомий критик і мистецтвознавець, а за сумісництвом — і мій кум, Анатолій Макаров. Він підійшов до відчиненого вікна мого кабінету і мовив дещо незвичним, як для нього, природженого філософа, схвильованим голосом: «Даруйте, добродію Дрозд, що одриваю вас від творчого процесу. (У стосунках з Анатолієм Миколайовичем ми досі — підкреслено офіційні, хоч знаємо одне одного понад тридцять років). Але мушу звернутися до вас із таким запитанням: чи помічали ви, що на дно відра з водою уже декілька днів осідає золотий пісок?..» — «Ну звідки у нашому колодязі візьметься золотий пісок? — засміявся я. — Даруйте, добродію Макаров, але навіть вам, людині інтелігентній, легенда про полуботківське золото запаморочила голову». — «Ще раз прошу вибачити, добродію Дрозд, але я зобов'язаний був про цей безсумнівний факт вас повідомити».

І мій кум одійшов од вікна. Я далі ткав своє епічне полотно, повівши Кузьму, сина Семирозума, до млина, на круту Крукову гору, вистелену павутинням, наче памороззю: «А на павутинках рівно, наче хто циркулем чи лінійкою розмітив, дрібні крапельки роси висіли, і була уся гора Крукова — в перловому намисті, що од сонця молодого висвітилося пурпурово…» Усе, чим милувався мій герой, і мої душу та очі милувало, коли брів того ж таки дня, вранці, по Витачівській дорозі. «І зняв картуза вражений Кузьма, син Семирозума: «Господи, який же ти майстер, незбагненне великий!..» Я — відклав авторучку. А звідки ж, справді, у відрі з колодязною водою — золотий пісок?.. Виявляється, золоті молоточки уже вистукували у моїй стомленій багатогодинною роботою голові. І вже не про Кузьму та його пригоди на Круковій горі думалося, а думалося — зовсім про інше…

Я підвівся. Повільно, хоч ноги — поспішали, вийшов з кабінету. Мій кум сидів за столом на літній кухні. Перед ним лежали принесені з лісу гриби і польський довідник про гриби їстівні і гриби отруйні. Але дивився Анатолій Миколайович задумливо на відро з колодязною водою. Я ніби мимохідь заглянув у відро і по хвилі, намагаючись надати своєму голосу суворої незворушливості, мовив: «Ви, добродію Макаров, знаєте, що я — природжений скептик і, як твердять наші колеги, вічний опозиціонер. Але річ у тім, що на дні відра справді щось виблискує…» Анатолій Миколайович дивився на мене значуще і втаємничено: «Раніше таке траплялося?» — «Здається, ні, не помічав. Але про те, що в нашій горі е метал, геологи мені казали, — я потроху піддавався суспільному психозу, стаючи на слизьку стежку пошукувача скарбів. — Коли сильна гроза, блискавка ніби обіймає гору смугою блакитного вогню…» — «Ось джерельна вода і розмиває золоту жилу, — досить упевнено підсумував наші словесні розвідки Макаров. — Ви, добродію Дрозд, купатиметеся в золоті, і не потрібно буде вам так тяжко працювати над своїми романами». — «Ви, добродію Макаров, великий фантаст!» — мовивши це, я повернувся до свого письмового столу.

Я умію примусити себе працювати, прикрутити, як часто кажу, гайку під стільцем. І я просидів за письмовим столом ще добрі півгодини. Помітив це, глянувши на годинник. Фраза в рукописі так і лишилася недописаною, жодного слова не висіялося на папір. Іншими, далекими від моєї писанини думками повнилася голова: а скільки нині коштує грам золота? а кому його можна буде продати? а чи можна золото продати на долари? Невдовзі вроджений патріотизм романтика став брати гору над притаманною кожній людині корисливістю. І я вже бачив сенсаційне гасло на першій сторінці «Літературної України»: «ХАЛЕП'ЯНСЬКЕ ЗОЛОТО — СУВЕРЕННІЙ УКРАЇНІ!» Я рвучко підвівся, поспішив на літню кухню, виніс на терасу відро і сито. Макаров стояв коло груші і замислено дивився на схил гори. Він мовчки узяв відро з моїх рук і почав обережно лити воду у підставлене сито. Слова були зайві: дно сита встеляли тонюсінькі пелюсточки блискучого, як сонце, металу…

— Григоровичу, а що-бо се ви там робите? — пролунало неждано, як постріл, знизу, з городу. Коло сходів на терасу, викладену бетонними плитами із знаменитої (з неї злітав у «верхні сфери» сам Йоська Сластьон) силосної вежі, стояла, зіпершись на палицю, моя сусідка баба Варка. Моя рука інстинктивно сіпнулася і сховала сито з блискітками за стовбур груші. «Гриби, гриби миємо, Якимівно, мій кум назбирав!» — гукнув якомога безтурботнішим голосом. «Дак, може, білі?» — ревниво допитувала сусідка. «Та ні, самі маслюки, та й то — червиві!» — заспокоїв. «А мій дід учора добренних приніс, ой добренних! Тут осьдечки поштарка письмеце казенне для вас у нашу скриньку кинула». Лист був із райвиконкому, щодо Музею трипільської культури, який ми заповзялися створювати в Халеп'ї. «Половину з того, що намию, пожертвую на Музей трипільської культури…» — вирішив я для себе, проводжаючи сторожким поглядом бабу Варку, що пошкутильгала через межу на власну садибу. Відтак декількома стрибками здолав круті сходи на терасу: «Добродію Макаров, принесіть балію!» Увімкнув мотора, що, опущений у криницю, гнав воду по гумових шлангах до літньої кухні. Мотор був новий, не пропрацював ще й тижня, діставав я його тяжко, через родичів, що працювали у торгівлі. Вода з шланга текла повільніше, аніж звичайно. «Золотий пісок — він важкий, — теоретизував Макаров, — наповнює мотор, забиває шланги…» Але блискітки уже лягали на дно балії. Тут, на світлому, вони сяяли ще яскравіше! принадніше. «Добродію Макаров, ви, як істинний інтелігент, про все потроху знаєте. Магніт притягує золото?» — «Ну, це питання суто технічне, — задумливо мовив мій кум, погладжуючи борідку. — Взагалі, не мусить…» Я кинувся до кімнати сина, приніс магніт, опустив у сито — блискітки і не ворухнулися! «Золото!» — вихопилося у завжди спокійного і розсудливого Макарова. «Там, де йдеться про золото, не кричать на весь світ», — зауважив я, озираючись на протилежний берег річечки Жолудівки, де садиба ще одного мого сусіди. Але там було тихо, ще не повернулися з роботи, Втім, що дорікати кумові: і в самого тремтіли руки, коли набирав номер телефону. Але голова працювала тверезо, розумів: потрібен спеціаліст. Консультанта з усіх технічних справ у Халеп'ї маю єдиного — Георгія Турчанова. Головне ж, йому можна довіритися. «Тут ось що, Георгію Васильовичу… — почав якомога спокійніше. — Одне слово, не телефонна балачка. Сідай на свого велосипеда і негайно мчи до мене…» Потім Турчанов казав, що голос мій тривожною значимістю нагадував знаменитий левитанівський…

Поки я дзвонив, Макаров приніс із зеленого будиночка в глибині саду пляшку натурального вина, із своїх, відпускних, запасів. Сонце по верховіттю кучматих верб над Жолудівкою скочувалося до обрію, весь схил гори моєї (уже жовкли берестки і клени, уже достигла обліпиха і ясно-жовто світили з насипу над погребом пом'яхи) був у золоті. Золотошурики роїлися в небі, над вишняком спалахуючи яскраво-жовтими шийками, зовсім як блискітки у балії. У прижухлому гіллі груші на схилі золотіла іволга, мабуть, транзитна, бо мої уже одлетіли. Ми сіли за лозовий столик на терасі. Анатолій Миколайович розлив у фужери вино. «Ну, добродію Дрозд…» — «Ну, добродію Макаров…» Ми змовницьки чокнулись і випили. Тепер вино розливав я. Остання година (невже — лише година?), сповнена пристрастей і хвилювань, вимагала розслаблення. Розмовляти не хотілося. Та й сусідка, що через Жолудівку, повернулася з роботи, поралася у дворі…

Георгій Турчанов поставив біля рогу велосипед і поспіхом зійшов на терасу: «Що тут сталося?! Я мовчки приніс сито з намитими блискітками: «Золото…» — «Звідки»? — «З криниці, вона вимиває. У балії — все дно встелене». Я повідомляв діловито, стишуючи голос. Турчанов дістав з кишені збільшувальне скло, навів на дно сита: «Що ж, блищить. Справді, схоже на золото. Але, хлопці, не все то золото, що блищить. Треба капнути «царською горілкою», сумішшю соляної і азотної кислоти». — «А де її узяти?» — «Удома в мене є». — «Їдь, Георгію Васильовичу, треба…» Але Макаров приніс уже ще одного фужера і розлив вино. Я, привчений розвиненим соціалізмом відчувати історичність хвилини, підвівся: «Вип'ємо за майбутню асоціацію золотодобувачів: «Дрозд, Макаров, Турчанов і К°». Ми натхненно випили. Сутеніло. У небі висипали зорі, і кожна зоря була ясно-жовта, в позолоті. А місяць-повня, що викотився на шпиль гори, був із чистого золота. Над терасою безшелесне ковзнула сова. І сова у місячному сяєві здавалася золотою.

Хвилина справді була, як любить казати Леонід Кравчук, доленосна. Я відчував ту доленосність усе гостріше, і все менше думалося про себе, а все більше, як і належить письменникові, — про долю народну. Але ж золото тепер — уже не лише моє. І я почав обережно: «Звичайно, наші шкурні інтереси на порозі ринку по-людськи зрозумілі. Але погодьмося, хлопці, що Україні сьогодні ще важче, аніж кожному з нас окремо. Я вважав би за свій патріотичний обов'язок, коли б ваша згода була, передати відкриту нами золоту жилу у повну власність нашої суверенної держави…» Турчанов розлив залишки вина у фужери: «Що ж, я — маю велосипеда, маю кролячу шапку, майже нову, маю щомісяця свої двісті двадцять дерев'яних. А більше мені й не треба. Одне слово, я— за пропозицію Григоровича!» — «Думаю, що ви, добродію Дрозд, не сумніваєтеся в моїх патріотичних почуваннях, — прогучав із сутінків низький голос Макарова. — Усе своє життя я поклав на дослідження української культури. Моя нова робота з історії українського барокко, ви знаєте, високо поцінована громадськістю. Ідею вашу я підтримую». Він рішуче піднявся і пішов у зелений будиночок — по нову пляшку вина. І навіть Макаров у темній блузі, з темною борідкою і темною гривою волосся, поки ішов по схилу гори, залитому місячним сяйвом, здавався вбраним у позолочені шати.

Я узяв з підвіконня блокнота і став похапцем писати: «Голові Президії Верховної Ради УРСР Кравчуку. Шановний Леоніде Макаровичу! Відкриту нами в селі Халеп'ї золотоносну жилу в цей доленосний час безкорисливо даруємо суверенній Україні. Дрозд Макаров Турчанов». Дочекавшись повернення Макарова, я знову підвівся і урочистим, справді — трохи схожим на левитанівський, голосом прочитав текст телеграми. Ховатися з нашим відкриттям уже не потрібно було ні від кого: хай чують сусіди, хай чують дерева, сови, трави, їжаки, що шерхотять сухим листям на схилі гори. Хай чує увесь світ! Мить була, без жодного сумніву, історична. Мої товариші, мої компаньйони по асоціації золотодобувачів застигли довкола столика з повними фужерами у руках, висвітлені місяцем, наче, в золоті скупані. Ми випили стоячи за наш патріотичний вчинок. І я рішуче ступив до телефонного апарата, щоб негайно продиктувати телеграму обухівським поштовикам. Завтра вона ляже на стіл Леоніда Кравчука. І тут технократ Турчанов пригальмував мій порив своїм реалістичним холодком: «Ти, Григоровичу, все ж зачекай передавати телеграму. Я зараз поїду додому, капну «царською горілкою». І одразу ж вам передзвоню». Він обережно згріб з дна сита блискітки, загорнув у папірець і пішов по сходах до велосипеда. Золотава пасмуга місячного сяйва попливла за велосипедом і повисла у вуличці Яблуневій солодким для наших очей і душ маревом.

Найтяжче було — чекати дзвінка. Кум мій вибачився і пішов у Зелений будиночок читати китайських філософів. Він запалив на веранді свічку, і той вогник, високо на схилі, здавався чарівним: так могло світитися хіба що золото, сховане природою у товщі гори. Халеп'я засинало, не здогадуючись про своє щасливе майбутнє— новітнього українського Клондайку. Теленькнув нічний птах у саду, мені здалося — телефон. Але то був — тільки птах. Я увімкнув транзистор. Світ ще нічого не відав про халеп'янське золото. Нарешті телефон озвався. Я уходив трубку: «Ну що?!» — «Можете, хлопці, спати спокійно, — пролунав веселий голос Турчанова. — Пузирі пішли з вашого золота… Звичайнісінька латунь… Треба подивитися, що там з мотором робиться. Ну, доброї вам ночі…»

Я мовчки опустив трубку.

Місяць висів у верховітті верб, перебравшись через Жолудівку, але був восково-тьмяний, наче мрець. Сова знову пливла над садом, темна, загрозливо хижа обрисом крил. Я зім'яв аркуш з текстом телеграми, поклав у попільницю, підпалив. Єдина пам'ятка про наш золотий сон згоряла. Літери слів, написаних мною у напливі патріотичних почуттів, фіолетово зміїлися. Пахнуло в ніч димком і — згасло. Я ледве встиг прикурити. Зорі в небі по-осінньому холодні, схожі неживим, металевим блиском на голівки залізних цвяхів. Я увімкнув мотор. Вода в шланзі довго бурмотіла, нарешті стала цідитися — тоненько і кволо. Я підставив голову, але вода перестала текти. Клацнув вимикачем, пішов з ліхтариком до колодязя, дістав мотор. У літній кухні розібрав корпус. З мотора дихнуло згорятиною. Замість намотки якоря чорніло груддя обгорілого, злиплого дроту. Велика латунна гайка на валу якоря була геть злузана, її залишки виблискували навколо валу тонким перстеньком…

«Що це ви, добродію Дрозд, товчетеся серед ночі, як дідько з вашого безсмертного оповідання «Сонце»? — у проймі дверей, сховавши руки за спину стояв мій кум. — Турчанов дзвонив?» — «Хто? А, Турчанов… Дзвонив. Латунь, добродію Макаров, звичайнісінька латунь. Але набагато суттєвіше, що мій новий мотор — згорів. Не проробивши й тижня. Самі головешки лишилися…» — «А знаєте, добродію Дрозд, чого в подібних випадках навчав великий учитель Мо-цзи?» — по хвилі, дещо сумнуватій, мовив знавець українського барокко і китайської філософії, рухом фокусника дістаючи з-за спини пляшку вина. «Не знаю, чому навчав Мо-цзи, але знаю, що мотор — величезний дефіцит сьогодні, і доведеться нам воду з криниці діставали відрами». — «Мо-цзи навчав: готуючись до дій, необхідно узгодити свої вчинки з бажанням неба…» Він налив вино у чайні чашки, що стояли на столі: «Ну, добродію Дрозд, — за літературу!» — «За літературу, добродію Макаров!» — з полегкістю видихнув я.

Душа прокидалася від золотого сну і вертала на звичні круги своя…

Але минуло трохи більше півроку, і я знову кинувся в ринок, як в ополонку, з головою. Перший том «Листя землі», результат п'яти років тяжкої роботи, лежав у видавництві без руху — не знаходилося паперу. Бредучи по Києву у сумних роздумах про те, що література нині нікому не потрібна, ані суверенній державі, ані людям, настрашеним суспільними перемінами, я побачив на столику кооператора, серед численних фоліантів про техніку сексу, скромний «Довідник тваринника-любителя». І, звичайно, придбав. І, звичайно, повернувшись додому, засів, а точніше — заліг за читання. Нема нічого приємнішого, аніж у теплій міській квартирі серед зими лежати на м'якій тахті і почитувати отакі книжки. Ми усі хоч і пишемося інтелігентами, а в глибині свідомості — селяни. Фермери-теоретики, фермери-мрійники. Господарі хуторів, якщо ближче до української традиції.

Давно уже я не читав з такою жвавою зацікавленістю. Корови, свині, вівці, кози, кролі, кури, індики, бджоли — усе подумки приміряв до своєї садиби у Халеп'ї. Уподобав я голубів, кролів і кіз. Голубів, бо, як писалося в «Довіднику», вони самі себе забезпечують кормами і, якщо у господарстві є із сотня голубів, «можна без особливих затрат одержати близько півтора центнера високопоживного дієтичного м'яса». Але — проблема: хто скручуватиме їм голови? Якщо до кожного голуба кликати сусіда і ставити йому могорич, надто дорогим виявиться те дієтичне м'ясо. Знову ж — птах миру… Пережитки соціалізму усе ще таїлися в глибині свідомості і не хотіли поступатися перед реальністю ринкового буття. Не вельми великої турботи, залишаючи час для писання романів, вимагали кролі. Але вони—мусили сидіти у клітках. Я ж, як письменник-гуманіст, не терпів коло себе жодного символу неволі. Якось приблудився до нас кріль. Сусіда позичив клітку. Але, коли я в перерві між сценами роману виходив на подвір'я, починалася внутрішня драма. Я бродив по схилі гори, зеленіла трава, зацвітали півонії, земля і небо закохано усміхалися одне до одного, а кріль — сидів у темній клітці, за ґратами. І я маніфестував біля вікна Іринчиного кабінету: «Свобода кролю!» Аж поки дружині це обридло і вона випустила кроля з клітки. Спершу усе було гуманно і вкрай демократично: кріль розгулював по схилу, скуб травицю, я спокійно писав роман. Правда, пес Жульєн дивився на вільного кроля, як консерватор на демократа, а може — навпаки. Все ж я вірив у можливість плюралізму і високу політичну свідомість Жульєна, директора майбутнього Музею живого письменника. Але наступного дня ми знайшли захмілілого від демократії кроля у підвалі з розірваним боком…

Отже, я зупинив свій вибір — на козах.

На початку весни їхав машиною в Халеп'я. При виїзді з Українки попросилася в машину симпатична, щебетлива молодичка: «Оце мушу щодня після роботи теліпатися у Киселівку. Тітка померла, хату на мене переписала, разом з козою. Я б уже ту козу й продала, та якби ж — у добрі руки. Бо не коза, а ферма — по шість літрів молока влітку давала!» Чи то я гарній молодичці поспівчував, чи вже хвилина така настала, коли треба нарешті від хутірських мрій перейти до хутірської практики, але повертався я з Киселівки без ста карбованці» у кишені, зате — з козою у салоні машини. Спершу коза дивилася крізь скло на світ Божий, ніби хотіла запам'ятати дорогу, якою її везуть у невідомість, а потім зітхнула і вляглася клубком, упокорившись долі.

Доктор Жульєн зустрів гостю насторожено. Пам'ятаючи про долю кроля, я зачинив козу в підвалі. Та уже й вечоріло. Зварив каструлю картоплі, засмачивши маслом, трохи з'їв сам, решту одніс козі. Нагріб листя і вистелив куток підвалу, поставив відро з водою. Поки мив посуд, годував пса, настала ніч. У ліжко того вечора лягав з достоїнством справжнього господаря. Розгорнув «Довідник тваринника-любителя»: «Козячий гній за ефективністю переважає коров'ячий у п'ять разів». Це мене ще більше втішило, і я легко заснув, без думок про долю народу і красного письменства. І наснилося мені, що я— на ринку Бессарабському, у білому халаті, гній козячий продаю. І підходить нібито до мене сам…

І тут мене розбудило мекання кози. Коза не мекала, а — сурмила, здавалося — на усе Халеп'я, на весь білий світ. Сурмила, товклася по підвалу і стукала рогами у двері. А кімната моя — над підвалом. Щось тривожно-містичне було в тому сурмінні, в тій товкотнечі — десь чи не під землею. Уже світало, але туман над городом висів так густо, що лампочка біля гаража ледь блимала крізь його вогку вату. Невиспаний, чортихаючись на невгамовну козу і час передринковий, я одягся, відчинив двері підвалу. Коза кинулася у двір як ошаліла, але побачила на стежці Доктора Жульєна, зупинилася, наставила ріжки. Жульєн гавкав, коза мекала і тупотіла по бетонних плитах доріжки копитцями. «О, Григоровичу, то ви — розбагатіли, з молочком будете, на базар скоро понесете!..» — загукала з туману, через розповнілу Жолудівку, сусідка. Я знайшов довідок Жульєна і прип'яв своє рогате надбання до окоренка яблуні. Картопля, засмачена маслом, була неторкана, а відро — перекинуте. Я знайшов у «Довіднику» розділ про утримання і годівлю кіз. З добового раціону кози у мене надлишок був хіба що віників — дві берези біліли на садибі. Я поставив на плиту баняк з водою, висипав усі макарони, які знайшов у своїх запасах, побіг до берези по гілля. Коза жалібно мекала, пес войовничо гавкав на козу. Нарешті я їх розвів: козу — знову у підвал, Жульєна причинив на веранді. Одніс козі баняк з макаронами, в'язку березового гілля і сів нарешті працювати. Назавтра мав головувать на літературному вечорі, у Києві. Треба було підготуватися. Жульєн обережно підвивав на веранді, коза ридала ніжним голосом у підвалі і стукала ріжками в двері. Я подзвонив на колгоспну ферму, ветеринарові, попросив терміново приїхати. «А ковтнуть буде?» — «Буде!»— пообіцяв я. Поки що на козу — самі видатки, а прибутків — жодних. Та що вдієш: ринок є ринок.

Ветеринар прикотив на велосипеді. На козу глянув мельком, крізь пройму дверей: «Ковтнімо, Григоровичу, бо душа — просить». — «А що ж — із козою?» — «Коза ваша — окотиться не сьогодні-завтра. Гостріть ножа — пуповину перерізатимете». — «Як — пуповину?!» — «А так: обріжте козеняті, як вийде плід, на ширину долоні од животика, а кінчик обов'язково змажте йодом. Діло просте, житейське. А колись од баби своєї роди приймав, а тут — коза». Коли ветеринар од "їхав, заднє колесо велосипеда наздоганяло переднє. «Ще одна така консультація… — засумнівався я в своїх підприємницьких здібностях, але скоро утішився: — Козенята — це теж гроші.

А коза сурмила все жалібніше. Я ладен уже був утекти світ за очі, аби не чути того мекання. Але мусив готуватися до обіцяного ветеринаром окоту. Гострив ножа — а руки уже тремтіли. Гнила інтелігенщина, сварив самого себе, недогризок розвинутого соціалізму. Хіба тобі — у ринок? На кладовище історії тобі час. Для ринку міцні зуби потрібні і міцні нерви. Але — утік я від Системи, хай і з покаліченою душею, порятуюся і від ринку. Я випробував ножа на березовій гілці. Як бритва — ніж. Увечері подзвонив Миколі Жулинському: «Завтра маю головувать на літературному вечорі, у Спілці. Але — не можу відлучитися, бо купив козу, а вона має ось-ось окотитися. Хтось же мусить перерізати пуповину! Може б, ти проголовував на вечорі?» Член-кореспондент Академії наук, доктор філології і т. д. довго не міг зрозуміти, жартую я чи всерйоз. Йому з його посадами ринок ще не дихав у потилицю, як мені, професійному літераторові. «А що я скажу на вечорі?» — «Так і скажеш: Дрозд купив козу, коза має окотитися, він мусить бути вдома, щоб перерізати пуповину». — «Увесь літературний Київ — реготітиме!» — «Це сьогодні твій літературний Київ реготітеме. А завтра, коли увійдемо в ринок, уже не реготітиме, а — заздритиме на мою козу…» Я поклав трубку, радий, що позбувся хоч одного клопоту. А коза в підвалі мекала і товклася. Я знову за всю ніч майже не склепив очей, час од часу навідуючись у підвал: чи не настав час перерізати пуповину. Розбурхана моїми візитами, коза ще більше непокоїлася і сурмила.

Уранці, несучи козі пійло з розмоченими білими сухарями, які я купив було собі до чаю, побачив коло своїх воріт бабу Гальку, Гайдамачиху. Вона тягла саморобного, з дитячої коляски, возика. По цеглу, до старої школи. Я кинувся до неї, як людина, що заблукала в пустелі: «Бабо Галько! Ви ж колись кіз тримали. Консультація потрібна, зайдіть на хвилинку!» Гайдамачиха розігнулася, глянула у мій бік насмішкуватими очима: «Не треба мені й заходити, Григоровичу, бо я — прохвесор по козах. Весь вік вони у мене не переводилися, як розкуркулили нас і поселили з дітками у землянці, під Гострою горою. Я відси, з голосу чую — коза ваша до козла хоче». — «А ветеринар сказав, що має ось-ось окотитися…» — «Той ваш ветеринар, коли ковтне, і їжака од кози не одрізнить. Ведіть її зараз же до козла, бо — перегуляє, будете влітку без молочка». — «А де ж того козла шукать?» — «За бакаєм, у Просихи. На пляшку їй дасте, баба чарочку любить. Та й мені за пораду щось перекинете…»

За бакай — це аж на інший бік Халеп'я. Машиною туди не поїдеш нині, дорога ґрунтова. Вбрався я у свій джинсовий костюм, все ж — через село, шкіряну куртку накинув — моросило зранку. Зав'язавши навколо тонкої козиної шиї повідок Жульєна, потяг її за ворота. Жульєн побіг було слідом, він зі мною в селі нерозлучний. Але я гукнув нервовим голосом: «Дома!» Директор майбутнього Музею живого письменника так і осів — на задні. Тільки вийшов за ворота, сусідка назустріч: «Куди це ви, Григоровичу, так рано, з козою?» — «До козла веду!» — буркнув не вельми привітно. «От що, Григоровичу, — захитав головою сусід, — робить з людьми хвалена вами перестройка. Уже письменники не книжки пишуть, а кіз до козла водять». Але мені було не до політичних суперечок. І побрів я далі. Сусідка, що по той бік Жолудівки, аж через тин перехилилася: «Куди це бо ви, Григоровичу, з козою?» — «У ринок, сусідко, у ринок!» — «Так, мо', Жуліка свого на базар?» Я озирнувся — Жульєн таки біг слідом, трохи збоку, винувато зиркаючи в мій бік. Попереду була траса, машини мчали наввипередки. Я мовчки прив'язав кінець повідка до ошийника Жульєна і поволік далі обох — і козу, і пса.

Проминувши трасу, звернув у вуличку, що вела на бакай. «Куди це ви, Григоровичу, з усім своїм багатством?» — лунало трохи не з кожного двору. «До козла!» — відповідав я коротко, не зупиняючись для балачки: новий, підприємницький, спосіб життя вимагає діловитості, час — це гроші. Я — роблю бізнес. Мій бізнес — коза. Нарешті добрели ми до провулка, що — у бік колгоспної комори і далі, на Батиєву гору. І тут, на перехресті, стрівся мені знайомий тракторист: «Куди це ви, Григоровичу?» — «До козла, що баба Просиха держить, козу веду». — «Так нема уже того козла давно, я сам його восени свіжував. Спився козел коло баби, бражкою його пригощала, а козел — не людина, більш відра не вип’є…» — «А де ж мені тепер козла шукать»? — голос мій був жалібний. «Не переживайте, Григоровичу. Зверніть осьдечки на Батиєву гору, а там — і Трипілля. Трипільці споконвіку кіз тримають».

І вибрів я, з псом та козою, повз колгоспну комору, на шпиль Батиєвої гори. Трипілля виднілося ніби і близько, але дорога в'юнилася по схилу гори, перебігала місток через річку Бобрицю і знову — на гору. А де ж там ще й козла шукать?.. Дорогою котили машини, коза злякано відступала, шарпаючи повідок, Жульєн гавкав і кидався під колеса. Падав мокрий сніг з дощем. Од Дніпра подув холодний вітер, і скісна сніговиця зависла в улоговині, між Халеп'ям і Трипіллям, непроглядною, сірою повстю. Я стояв на вогкому, з колючим снігом і дощем вітрі, на самім чолопочку Батиевої гори, в глибоких роздумах про долю українського письменства за ринкових умов. О ви, нащадки наші, що житимете щасливо за повного капіталізму, як мріяли ми ще вчора жити за повного комунізму! Якщо колись не поскупитеся і вирішите спорудити мені пам'ятника у Халеп'ї, оспіваному мною, спорудіть його на оцій горі! Зобразіть мене чи в граніті, чи в бронзі, чи в глині, випаленій на місцевій цегельні (це — найдешевше, а ви уже навчитесь рахувати грошики!), зобразіть таким, який я стою нині, під дощем і снігом, на холодному вітрі, з козою і псом на однім повідку! Стою і дивлюся у світле майбуття…

І повернув я назад у Халеп'я. І доплентався з усім своїм господарством до старої школи, де баба Гайдамачиха клала на возика цеглу. «Бабо Галько! — змолився я. — Купили б ви у мене цю козу! Треба ж мені колись і книжки писати, а не лише козла розшукувати по селах навколишніх?»— «А скільки ж ви за неї просите?» — діловито запитала Гайдамачиха. Таким голосом з екрана телевізора актори нині читають рекламу корпорацій і фірм. «Позавчора я заплатив за цю козу сто карбованців». — «Е, Григоровичу, де це в мене — такі великі грошики візьмуться! — баба спритно дістала із складок одежі п'ять червінців, розпорошила їх на долоні віялом. — Осьдечки останнє бережу, аби хоч поховали мене по-людськи…» А очі в баби були молоді й чіпкі, очі природженого бізнесмена, кандидата до клубу мільйонерів… Я махнув рукою: «Давайте вже хоч п'ятдесят…»

Оддала Гайдамачиха гроші і покотила возика з цеглою. Я, коза і пес поплелися слідом. Біля своїх воріт я зняв повідок з кози. Гайдамачиха козу приголубила, пошептала щось їй на вухо, і та, навіть не оглянувшись на мене, побігла слідом за бабою. Щось баба знала, чого не знав я, і в бізнесі, і в козівництві. Ми з Жульєном звернули до своєї хати. І вже тут прийшло щасливе відчуття вивільненості і легкості. Я розпалив у грубці, сів за роботу. Усе ще сіявся мокрий сніг, а ніколи так славно не працюється, аніж коли за вікнами — негідь. У підвалі уже ніхто не мекав і не товкся. Жульєн глибоко зітхнув, розпростерся біля грубки, задрімав. У сні він смикав ногами і притишено гавкав, певно, йому снилася коза. Несподівано для себе я розпочав нову книгу роману «Листя землі». Слова, здається, самі народжувалися у вивільненій від ринкових турбот душі і стелилися на папір. Наступного ранку ми з Жульєном рушили у нашу традиційну мандрівку по Витачівській дорозі… На жайворонкове поле. Жайворонки спурхували у небо, підсвічені сонечком, осіняли хрестиками тремтливих тілець березневу землю, і учорашній сніг — вочевидь танув. На схилах пагорбів проглядала невгасимо юна зелень чистотілу. Вертали попід Гострою горою, повз садибу Гайдамачихи. Баба стояла на плацку, біля хлівця, і гукала до мене: «Григоровичу, а купіть-бо у мене двійко козенят! Я дорого з вас не візьму, рубчиків по п'ятдесят! Вигодуєте за літо на дармовій, од Бога, травичці, восени заріжете, жиру натопите. Ось вам і ринок: тепер козиний жир дуже в ціні!..» — «А де ж це у вас раптом козенята об'явилися?» — запитав, хоч уже й без бабиних пояснень про все здогадався. «Дак окотилася кізка ваша уночі, двох цапків принесла. Я вам їх через тиждень і покаструю, не треба буде того п'яничку кликать». — «А ви ж казали мені — що коза — до козла проситься!» — «Ой, Григоровичу, у скотини язик німий, сам тільки Бог відає, чого вона хоче!» — засміялася Гайдамачиха сміхом молодим. Ми з Жульєном мовчки подалися стежкою. За нами повискували колеса бабиного возика — Гайдамачиха знову їхала по цеглу, до старої школи. Уже були ми коло своїх воріт, коли баба гукнула мене: «Григоровичу, ось послухайте бабу дурну. Вам треба книжечки писати, а не козу доїти. А заведіть ви краще — козла. Тільки заведіть ви козла не тутешнього, а заведіть ви козла полтавського, породистого. І будуть люди до вас їздити за сто верст, із сіл ближніх і далеких, з козами. А погуляє кізочка з козлом полтавським — тридцять рубчиків вам, такі тепер ціни, а завтра, мо', ще й дорожче буде. І писатимете ви свої басні, про копійку не думаючи, а козел на вас працюватиме…»

Я стримано подякував Гайдамачисі за пораду. Уже сидів за письмовим столом, коли уся геніальність бабиної ідеї достукалася до моєї такої далекої від ринкових реальностей, задурманеної солодкими міфами розвиненого соціалізму голови. Що варто — козла прогодувати? Пастиметься у мене у садибі, а на зиму — травички накошу, березового гілля наріжу. А прибуток — щодня, може — і двічі на день… Без особливих турбот, без особливих клопотів, головне ж — без трати часу. Час — це сторінки нових романів. І пиши собі, не думаючи про папір, про видавця, про шматок хліба для сім'ї. Пиши — скільки душа бажає і — що душа бажає. Ось вона омріяна у віках свобода для творця духовних цінностей!..

Письменник пише — козел працює.

Козел працює — письменник пише.

Я того ж дня подзвонив знайомим полтавцям, аби дістали для письменника, який не зрадив своєму літературному покликанню, породистого, полтавського, козла.

Тепер жду — не діждуся. Коли нарешті козел працюватиме, а я — писатиму.

Чи соціалізм, чи капіталізм, чи козел полтавський, а людина наша живе — надіями.