Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

15. «Шлях на Київ» і — далі, або — моє КДБ мене береже…

Молода поетеса, яка має прямі і безпосередні контакти з космічними силами, нещодавно твердила по радіо, що справжнє значення слова Київ — Бог, а Дніпра — Суть…

Ми с космічними силами тоді не зналися, і дівчата наші од космічних пришельців не вагітніли. А кохалися дівчата з нами, цілком земними хлопцями, ще й не підкованими, як нинішні, теоретично, бо не продавалися тоді на кожному розі «Сто способів любові». І мріяли ми, цілком матеріалістично, про стежини на невідомих планетах, які протопче наше покоління. І романтиками у глибині наших душ ми залишимося уже до смерті. Як би не змінювався час і його духовні орієнтири. Епіграфом до своєї повісті «Люблю сині зорі» я узяв діалог, почутий у чернігівському, на Валу, планетарії. «Чому саме сині? Бо сині — найгарячіші…» Один з польських журналів писав на початку шістдесятих про покоління «синіх зір», найгарячіших. Хоч як, здавалось би, остуджував нас наш-таки час! Тільки вдумаймося — мене справді можна показувати, як на сьогодні, в історичному музеї! Я свого часу в Олишівці отримав догану за — вузькі штанини!… Купив чехословацький костюмчик, пішов у ньому на першотравневу демонстрацію, а секретар райкому комсомолу проявив політичну пильність: «Лише стиляг нам не вистачало…» І — за писали…

А Київ нам, провінціалам, на початку шістдесятих бачився справді містом одухотвореним, духовною Меккою. Там, у Києві, творилася історія нової української літератури. Відчувати хоч якусь дотичність до тих процесів — було щастям. Пам'ятаю, як бігав я чернігівськими вулицями, од кіоска до кіоска, щоб купити «Літературну Україну». Якщо десь там, у переліку молодих, з'являлося і моє прізвище — радості не було меж. І всі мої «високі помисли», як я пізніше іронізував у «Катастрофі», спрямовані були на золоточоле місто над Дніпром.

Іноді задумуюсь, яким би був сьогодні, в культурному плані, Чернігів, якби у ньому залишилися жити і працювати усі ті люди, які розпочинали свій журналістський і літературний шлях «на древній сіверській землі» у шістдесяті роки. Уже виходив літературний альманах «Десна», з якого міг би народитися цікавий не лише для Чернігівщини щомісячник. Уже заходжувалося навколо створення обласного книжкового видавництва, до якого я навіть здав був свого першого рукописа. Усе це — було поховано. Не нами. Одним з небагатьох творчих людей, які виростали навколо «Комсомольця Чернігівщини» і залишилися назавжди в Чернігові, був художник Володимир Ємець. Як йому довелося співпрацювати з абсолютно глухими до естетики культури «батьками міста» впродовж десятиліть — про це може розповісти лише він. Те, що знаю од Володимира, могло б скласти основу трагічного роману.

Я щиро хотів залишитися в Чернігові. Попри всю свою орієнтацію на столицю. Духовну. Я мріяв про тиху квартирку де-небудь біля древнього Валу, де міг би десятиліттями спокійно працювати над романами з історії Сіверянщини, ніким, до речі, ще гаразд не осмисленої. Поки що я мав можливість писати лише в кімнатці, стеля якої— підперта стовпом, до і після робочого дня. А ночував, як і раніше, в «печері». Уже будучи членом СПУ, на порозі виходу своєї першої книги, попросився на прийом до одного з ідеологів у Чернігові — Івана Петровича Собка. Він, звісно, відав і культурою. Я довірливо поділився з ним своїми планами. Я просив про єдине — крихітну кімнатку, де міг би працювати, хоч надію на таку кімнатку в майбутньому. Навіть надії не залишив мені Іван Петрович. З його сухих, строго офіційних відповідей я зрозумів, що письменники для чернігівських вождів — лише зайвий клопіт і чим швидше я зникну з обріїв сіверянських, тим краще буде для мене. Я так і вчинив. І, думаю, вчинив як для себе краще попри усі мої пізніші столичні випробування. Бо кількома роками пізніше, коли в Чернігові почалося «полювання на відьом», я не відбувся б трьома тижнями божевільні і трьома роками армії, як у Києві. Система потребувала жертв, чернігівським вождям жертви потрібні були — для звіту. А я зі своєю юнацькою нестриманістю і деяким «набутком» у сейфах установи біля Красного мосту цілком на цю роль годився…

Якщо уже згадав установу біля Красного мосту, маю сказати про ще одну причину мого швидкого від'їзду з Чернігова. Хоч, чесно кажучи, не хотілося б писати про це. Саме — сьогодні. Коли усе — дозволено. Я не належу до людей, сміливих заднім числом. Проклинати те, що ми нині так пристрасно проклинаємо з усіх трибун, із сторінок усіх видань, письменникам треба було дещо раніше… Гидко було слухати, коли навіть люди старшого покоління на одних з останніх партійних зборів дорікали одне одному, що вони — служили «сексотами». Багато нас там було! — так і хотілося вигукнути. Хто або якусь посаду займав при Спілці чи виданні, або хоч трохи письмом своїм виділявся з широкого загалу. Чимало інших, дрібніших, підслужувало — хто за скоринку із панського столу, хто — з ентузіазму… Траплялися звісно, й такі, що, як ті мухи, один раз втрапивши лапками на липучку, уже не могли від неї одірватися. Це — жертви, їм можна тільки поспівчувати.

Письменницькі структури були прошиті нитками КДБ, як земля на моїй грядці — корінням пирію. Кожен, хто починав писати на «этом хохляцком наречии», тим самим ставив себе «на облік». Не кажучи вже про керівні органи СПУ — вони всі були під контролем КДБ. Пишу це зі знанням справи: один час був секретарем Київської письменницької організації, був трохи і головним редактором журналу. Гуртуючи колектив новостворюваного «Києва», навіть прибиральницю не міг узяти до штату без «благословіння» куратора. Тепер це здається дивним. Тоді про це знали всі і — не дивувалися. Куратори були у Спілці, куратор був у видавництві, куратор був при редакціях журналів… Зазираєш було до якогось спілчанського начальника у двері, термінову справу треба вирішити, а він — не сам. «Там — куратор, — як про річ звичайну, каже секретарка. — Це — надовго». Хлопці з КДБ любили розмовляти подовгу. Коли наш, редакційний, куратор заходив до мене, головного редактора, він уже добре був обізнаний, у деталях, що відбувається в колективі. Інформаторів вистачало. Куратори Спілки їздили з нами до Москви, на всесоюзні письменницькі з'їзди, усі їх знали, навіть пивце попивали з ними в готельних номерах. Як правило, принаймні в останнє «застійне» десятиліття, це були хлопці досить освічені і — не дурні. Суспільну ситуацію вони аналізували глибше од багатьох письменників, та й — професійних партійців. Сумніваюся, щоб «лідер перебудови» міг прийти до влади без благословіння тодішнього КДБ. Маючи досить точну інформацію про стан суспільства, молоде покоління працівників КДБ одним з перших зрозуміло, що кватирки у наглухо зачинених і заґратованих вікнах треба відчиняти, інакше всі учадіємо. Інша річ, вони могли не передбачити силу свіжого вітру, який увірветься…

Признаюся, хоч нині дуже не модно у чомусь подібному признаватися, що із своїм редакційним куратором я навіть подружився. Це була кмітлива і добра людина, принаймні поза своєю службою. Коли я тяжко захворів, залишив журнал і нікому вже не був потрібен, тим більше — партійним моїм «кураторам», це була єдина людина, яка хоч іноді мені надзвонювала і дізнавалася, чи я ще не помер. Завдяки йому я одним Із перших у Києві подивився фільм «Покаяння». У клубі Комітету державної безпеки! Навколо мене, в темряві, сиділи і дивилися фільм духовні спадкоємці його героїв… Коли я вийшов після фільму, земля у мене, в буквальному розумінні, пливла з-під ніг. Цей фільм — одне з найбільших потрясінь у моєму житті.

Нещодавно в газеті «Московские новости» я прочитав слова Івана Драча: «Колись один представник органів у розмові зі мною казав: «Ми працюємо, як коса, — ждемо коли підросте новий урожай, щоб викосити свіжу траву…» Зі мною жоден представник «органів» не був настільки відвертий, але інтуїтивно я знав цю жорстоку правду свого віку, свого суспільства. І все ж у певні ігри грав. Саме через те, що знав. Травина, якби могла теж з усіх сил ухилялася б від коси. Це — в природі людській, тим більше — в природі письменника. 1 через те я нікого не осуджую, окрім, звичайно, «платних агентів», хоч і вони були і будуть у кожному суспільстві. Як, до речі, і КДБ, у тій чи іншій формі. Майбутня Служба безпеки — вона вже народжується з нашої нетерпимості до інакодумаючих. Хочеться думати, що буде вона— без «єжових» рукавиць. Хоч хто що може передбачити. Стан Служби безпеки — це стан душі суспільства, рівень жорстокості в ній, рівень доброти Мабуть, багато хто зі мною в цьому не погодиться. Що ж, я поки що маю право на власну думку. Коли уже не матиму, ото й буде підтвердження моєї правоти…

Признаюся ще в однім, коли вже зайшлося на щирість «Куратори» ще в сімдесят шостому році читали рукопис мого багатостраждального роману «Вовкулака» Переданий він був до «органів» не яким-небудь запобігливим редактором, а мною ж таки самим. Сталося це так Засвітила мені раптом поїздка в Латинську Америку. Напівплатна, з групою активістів Товариства дружби Одного дня в моїй квартирі задзвонив телефон: «З вами розмовляє капітан Держбезпеки — такий-то…» — «Радий вас чути, товаришу капітан!» — миттєво відреагував я. Хоч досі з цієї установи мені жодного разу не дзвонили. Але мені таки справді не було чого приховувати від КДБ. Творів своїх я не ховав у потаємні шухляди і не відправляв за «бугор», хоч таку можливість мав. Я їх пропонував видавництвам, а коли відмовляли, пропонував знову. Я знав, що романи мої, навіть найгостріші, потрібні тут, на своїй землі, а не за «бугром». З поглядами своїми я теж не ховався, їх знали усі, кому треба і не треба, така вже я, можливо, надто відверта,1 а можливо — надто язиката людина. «Трибунну» маску, звичайно, носив, але хто її тоді не носив? Сам майбутній» лідер перебудови» нахваляв і в радіо, і в телевізор «вірного ленінця Леоніда Ілліча». Я Леоніда Ілліча не нахваляв, масштаби були не ті; я мав свою награну платівку — розповідав, коли доривався до трибуни, про успіхи хліборобів Обухівщини, а відтак, на підверстку, про свої відхилені видавництвом писання…

Ми зустрілися. Капітан виявився приязним, ввічливим — професійно. Його турбувало, як я зрозумів, єдине: чи не маю я наміру залишитися де-небудь у Латинській Америці. Це був мій перший виїзд до капіталістичної країни. Я міг тільки сміятися: треба було зовсім не знати мене, аби підозрювати щось подібне. Я не те що пуповиною, усім своїм тілом і всією душею — врослий у свою землю. Вирви мене з неї, і я не напишу жодного рядка. А я можу і хочу жити доти, доки я пишу. Я — не людина у звичайному розумінні цього слова, я — апарат, запрограмований на писання. Така уже в мене, як казав Йоська Сластьон, «організація організму». Можливо, апарат — графоманський. Для мене це вже не має суттєвого значення. Я — живу, поки пишу, і пишу — поки національні пристрасті. Вони у мене практично не змінювалися. Це легко простежується по моїх найголовніших творах. Написаних не сьогодні і надрукованих не сьогодні.

Капітан з'явився на побачення з модним тоді «дипломатом», валізкою, і я — з таким же «дипломатом». Не знаю, що було в капітановій валізці, а в моїй — рукопис «Вовкулаки». Років вісім уже мандрував він по видавництвах і редакціях часописів. І я попросив капітана: «Прочитайте у своєму відомстві і скажіть нарешті, що в ньому — антирадянського, як мене переконують видавці». І капітан — погодився. Рукопис повернули мені, коли я щасливо повернувся з Латинської Америки. «Антирадянщини» у ньому не знайшли. Правда, це не завадило рукописові ще років шість мандрувати по тих же видавництвах і редакціях. Можливо, «куратори» хоч палок у колеса книзі не ставили. Принаймні я міг уже сказати тодішньому редакторові «Вітчизни» Любомиру Дмитерку: «Там» роман читали і нічого «такого» в ньому не виявили…» Найперше роман з'явився у «Вітчизні» не без сприяння Володимира Яворівського, а у вісімдесят другому році, хай і порізаний, хай і під іншим заголовком, — вийшов окремою книгою.

І — останнє: за тридцять років роботи в літературі я ані проти кого на жодному з політичних процесів не свідчив і не написав жодного доносу, навіть не рецензував для КДБ жодного рукопису, що вважалося тоді звичайною річчю.

І це зовсім не тому, що я — такий уже мужній чи принциповий. Можливо, мені просто щастило. Можливо, мені вистачило розуму не бути загнаним у глухий кут, вихід з якого єдиний — через підлість. Деякі мої колеги підковзувалися саме за таких ситуацій. Адже впродовж сімдесятих, та ще й — на початку вісімдесятих у Києві йшли судові процеси над письменниками — Євген Сверстюк, Іван Світличний, Юрій Бадзьо, Василь Стус, Микола Руденко… Хтось же проти них свідчив, хтось рецензував їхні твори для судових органів, хтось голосував за виключення тих, які були членами Спілки, із СПУ… Я міг бути і серед тих, хто свідчив, рецензував, засуджував і т. д. І міг бути серед тих, супроти кого свідчили, чиї твори рецензували для судових процесів, кого засуджували в колективних листах… Мене не було ні серед тих, ні серед інших. Сказати, що я пересидів ці роки в «халеп'янських кущах», — навряд чи у кого повернеться язик. Не повернеться — бо є написане мною саме в це десятиліття. Я гнувся, як лоза, але — не ламався. Року вісімдесят другого Василь Стус, серед іншого, пише з тюрми, що навіть такий майстер, як Дрозд, змушений розмальовувати громадські туалети. Усе це так і — не так. Бо того ж таки, вісімдесят другого, року вийшла моя книга «Крик птаха в сутінках». Хай той, хто дорікає мені сьогодні сидінням «у кущах», прочитає її уважно і покаже хоч один твір, хоч одне слово, починаючи із досить прозорої назви книги, від яких мені, за нових суспільних умов треба було б відмовлятися.

Я справді був тоді і є тепер — поза політичною боротьбою. Моя єдина політика — мої книги. Один з наших поетів нещодавно повісив у Будинку літераторів запрошення на свій вечір і написав: народився — тоді-то, помер — у січні сімдесят другого року. Тобто коли написав і роздрукував у газетах покаянного листа… Я не хотів бути задерикуватим півником, який вистрибує на тин, ледве підросли крильця, і — викукурікує, а коли нарешті на нього звернуть увагу і понесуть до казана з борщем, пищить і кається. Попри всю свою природну емоційність я реально зважував свої сили. Я знав: зачини мене на тиждень-другий до в'язничної камери, я підпишу все, що від мене вимагатимуть. Я — не борець за суттю своєю, якщо й борець — то лише за письмовим столом, над аркушем паперу. До всього я не маю фанатичних переконань, які необхідні політичному борцеві. Я весь — у павутинні сумнівів, за будь-яких політичних ситуацій. Це — психологія художника з усіма її плюсами і мінусами. Незалежно від рівня таланту. Втім, про усе це я написав ще в шістдесят сьомому році, в оповіданні «Сонце». Але вважав і вважаю себе, як письменника, серед тих дідьків, які викочують щоранку сонце на небеса. Можливо, це — ще одна моя ілюзія. Можливо, час засвідчить протилежне. Але, справді, потрібен час, який просіє, відбере, заналізує усе те краще, що я написав.

Я мусив зважитися на цю коротку оповідь, аби мати право написати те, що зараз хочу написати.

Як це робилося тоді? Дуже просто. Одного дня викликає мене редактор газети до свого кабінету, щільно причиняє двері: «Розумієш, Володю, товариші з КДБ хотіли б з тобою познайомитися. Нічого особливого, думаю, але ж ти — на ідеологічній роботі, сам розумієш…» І — подає папірець з телефоном. Дзвоню. М'який, приємний голос: «А, Володимире Григоровичу! Читаємо, стежимо за вашими успіхами. Мріяли б познайомитися ближче. Зайти до нас зможете?..» І ось я сиджу у скромному кабінетику із заґратованими вікнами. По той бік канцелярського столу — люб'язна, ввічлива, сивоголова людина в цивільному. Жодного слова про недавнє зіткнення, на мовному грунті, з міліціонером, жодного звинувачення, як це було на бюро обкому комсомолу, в націоналізмі. Хоч навіть мені, наївному хлопцеві, зрозуміло, що якби не той випадок — мене б до цієї установи не викликали. Як справи в редакції? Коли вийде нарешті ваша перша книга, якої ми так чекаємо? Що новенького у літературній молодіжній студії, яку ведете? Добре, що усе — добре. Але, до речі, у вашій студії є такий Андрій К… чи не здається вам, що він занадто нестримний у вияві своїх національних почуттів? Я — сміюся: «Та хіба Андрія можна сприймати серйозно? Ковтне добре, то може чого хоч наплести п'яним язиком». Воно-то так, але ж знаєте, що в п'яного на язиці, то в тверезого — на умі, будьте уважні. Обіцяю бути уважним. А ось є ще у вас такий — М. «Ну, це взагалі — відомий мовчун, слова з нього зайвого не витягнеш, — відмахуюся. — Невже і він десь щось ляпнув?» Поки що ні, але невідомо, що у нього на думці, будьте уважні. Обіцяю бути уважним і до М. А коли що почуєте, дізнаєтесь, подзвоніть по цьому телефончику, наше з вами завдання — попереджати можливі ексцеси, а не чекати, поки вони стануться. Ми для того й існуємо, щоб оберігати молодих людей від можливих помилок. А ось ви зібралися мандрувати по Західній Україні, а з ким ви мандруватимете? «З Валерієм Шевчуком. Та це ж — відомий, талановитий письменник!» Він-то відомий і талановитий, ми це знаємо. Але деякі хибні твердження трапляються і в нього. Нам з вами треба бути дуже пильними. Вороги — не дрімають. Щось не те почуєте і від Валерія Шевчука — запам'ятайте. А потім, по приїзді, розкажете нам. І де будете, і з ким у Львові розмовлятимете. Ми вас дуже чекатимемо. Тільки повернетеся до Чернігова, одразу подзвоніть. Ось телефончик, не забудьте…»

Не ручуся за деталі, давно це вже було, але в загальних рисах отака мила розмова. В установі біля Красного мосту. У Львові, бродячи по вузеньких вуличках старого міста, я непомітно для Валерія кидаю вгору дрібну жорству. Камінчики падають біля Шевчука, ще не лисого й поважного, як нині, ще такого юного, але вже — схильного до любомудрства. Валерій сумно дивиться на старі кам'яниці, які, бач, уже розсипаються, і довго розмірковує вголос про кончу потребу реставрації міста Лева. Нарешті здогадується про мої витівки і сердито буркотить. А я думаю про те, яких камінчиків на його голову чекають від мене в Чернігові, в установі, що біля Красного мосту. Потім ми ще подорожуємо Карпатами, живемо кілька днів у Межигір'ї, у хаті Петра Скунця. Я відкриваю для себе нову Україну, досі вона для мене існувала лише від Чернігова до Києва. Я зустрічаюся з десятками нових для мене людей (уперше я познайомився з родиною Горинів), для яких Україна — смисл їхнього життя. Деякі їхні погляди на ситуацію в мені, поліщукові, вихованому переважно на російській культурі, викликають спротив. Але є те, найголовніше для мене, що нас єднає,— це біль за долю української мови, української культури. Уперше я чую від Богдана Гориня, як по війні, у дворі Музею українського мистецтва, палили картини. Той вогонь пече мені коло серця. Як нищили, на спеціальній машині, українські книжки. Скрегіт тої машини переслідує мене, я чую його навіть на прекрасних карпатських полонинах. А ночами я не сплю і думаю про те, що мені наказано (точніше — пораджено) про усіх цих людей розповісти. Там, в установі із заґратованими вікнами, біля Красного мосту.

Я вертаюся у своє древнє і вічно молоде місто, на березі «красуні Десни», нікому не дзвоню, ні до кого не заходжу, а — подаю заяву про звільнення. Борис Васильович досить радо, здається, її підписує. Я беру валізу, в якій, окрім рукописів, декілька сорочок, зміна білизни і шерстяна ковдра, моє єдине надбання, і йду на автобусну станцію. Коли автобус вирулює на київську трасу, переїздить міст через Десну, я почуваюся вільним, яко птах у небі, почуваюся звірком, який перехитрив полювальника і уникнув пастки. Треба було, звісно, бути таким зеленим наївняком, яким я був тоді, аби думати, що сто сорок кілометрів, від Чернігова до Києва, порятують і захистять мене від чіпких рук з установи біля Красного мосту. Я просто не уявляв усіх можливостей тої організації. Навіть десятком років пізніше я сперечався про це з Богданом Горинем, який приїздив до Києва і зупинявся у нас. Богдан доводив, що усі наші біди — від КДБ. Я твердив, що усі наші біди — од нас самих. У чомусь суттєвому, глобальному я мав рацію. Але, звісно, Богдан Горинь конкретною ситуацією володів значно краще. Тепер, коли я стільки документів прочитав, стількох людей з величезним життєвим досвідом вислухав (працюючи над «Листям землі»), я часом задумуюся: а чи була вона, Радянська влада? А ось що влада КДБ була, з перших місяців нового суспільства (а можливо, є і досі), і влада єдино реальна — в цьому я уже не сумніваюся…

Повернуся ще до одного епізоду, аби вже покінчити з відповіддю на запитання — як це робилося. Уже я був «рядовий Дрозд», служив у тому ж Чернігові, у військовому училищі льотчиків. Один час до нас у лабораторію занадився люб'язний, ввічливий, веселий капітан, начальник особливого відділу. Саме ішов процес над Синявським та Даніелем, і він дуже полюбляв про той процес зі мною розмовляти. Звичайно, я мислив так, як і належало мислити солдатові,— цитатами з газет. Якось, пригощаючись кавою, яку я готував на електричній плитці, веселий капітан ніби між іншим сказав: «Хотів попросити вас, Володимире Григоровичу, про невеличку послугу. Напишіть для мене хоч на сторінку про розмови в казармі, нам треба знати політичні настрої солдатів. Окрім вас, ніхто краще не зможе цього зробити, ви — володієте пером і слухати людей умієте…» — «З радістю, товаришу капітан, зробив би це для вас, — заспішив я, віддано дивлячись у благодушні, але чіпкі очі особиста. — Але ж ви знаєте, що в казармі я практично не буваю, працюю в лабораторії од світанку до пізнього вечора, приходжу в казарму лише виспатися. А читати солдатські сни я ще не навчився, та й наука, здається, до цього ще не дійшла…» Мій улюблений літературний герой у ті роки був — безсмертний солдат Швейк із роману Гашека. Опісля тої розмови капітан уже не навідувався так часто до лабораторії, а при зустрічах у дворі училища, коли я, виструнчений, радісно усміхнений, віддавав йому честь, лише неуважно кивав головою.

Що порятувало мене в обох цих випадках? Не мужність, звісно, та й не політичні переконання. Порятувала, думаю, абсолютна моральна неможливість для мене тодішнього — доносу, тим більш політичного. Ми, в переважній більшості, раби в душі. Мойсей водив євреїв по пустелі сорок літ, аби вимерло покоління, яке зазнало полону, і народилося нове, покоління вільних людей. Мойсей не знав того, що знає нинішня наука, — про гени. Що рабство — у генах наших, я написав ще в статті «Так вернется ли их время?», головний редактор «Литературной газеты» викреслив ці рядки уже в полосі. Тоталітарний устрій у нашій країні не міг би так порівняно легко утвердитися, якби не гени кріпосних рабів у людських душах. У наших душах — гени рабів нової формації. Але навіть у раба є та остання межа, якої він не здатен переступити. Межа моральна. І саме в наявності тої моральної межі — наша надія на відродження народу.

Досить виразна відмова співробітничати з установою біля Красного мосту невдовзі мала для мене сумні наслідки.

Уже на початку вісімдесятих, коли я очолював редакцію журналу «Київ», мій рідний колектив попросив мене дістати квитки на перегляд в одному з центральних кінотеатрів Києва італійського фільму. Я подзвонив директорові кінотеатру: «Вас турбує головний редактор «Києва» Дрозд….» — «Приїздіть, дорогий Володимире Григоровичу, усе для вас зробимо, — відповів рокотливий «керівний» голос. — Скільки вам квитків? Через п'ять хвилин лежатимуть у мене на столі. Я на вас чекаю…» — «Народ мене знає…» Щось подібне я думав, їдучи до кінотеатру. З директором ми перекинулися декількома фразами, я заплатив гроші, узяв квитки, подякував і вже зібрався іти. Раптом господар кабінету запитує: «А ви що, Володимире Григоровичу, мене не знаєте? А я вас — добре знаю. І знаю усе ваше літературне покоління. Я — колишній начальник відділу КДБ по боротьбі з ідеологічною контрреволюцією. Я усіма вами тоді — молодими, займався…» (Даруйте, якщо не точно називаю відділ, але — щось у цьому плані). «Господи, — подумалося мені, — які люди і які відділи нами, молодими займалися! Невже ж я, початкуючий літератор, зеленок, такий далекий від політики, мав хоч якусь дотичність до «Ідеологічної контрреволюції?!» А виявляється — мав… Ми розмовляли з добру годину, пригадуючи минуле. Серед іншого начальник відділу КДБ шістдесятих років сказав мені приблизно і таке: «Я знаю, що з вами тоді вчинили несправедливо. Знаю, що ви й досі звинувачуєте у всьому КДБ. Але, повірте мені, ми були проти того, аби вас, хворого, з передостаннього курсу університету відправляли в армію. Усе це робило ЦК партії і тодішнє керівництво Спілки письменників, їм конче потрібні були жертви, аби показати, що й вони не втратили ідеологічної пильності. От ви й стали однією з цих жертв…» Я подякував директорові кінотеатру за цікаву інформацію, але — залишився із своїми сумнівами. І підстави для сумнівів у мене були. Скоро після повернення з рядів доблесних Збройних Сил я випадково, у трамваї, зустрів майора, колишнього працівника військкомату, чиїми руками мене «заголювали» в солдати. Він уже був у відставці. Майор і розповів мені в деталях як, що і з чийого наказу усе навколо мене тоді відбувалося: «Ви хоч на мене зла не майте. Я розумів, що з письменником так не можна вчиняти, рано чи пізно, а воно — стане відомим. Але у мене — телефон не вмовкав. І приходили — звідти… Я — тільки виконував, тільки службу служив…» Сьогодні тим більше пізно дошукуватися, яке відомство винне в моїх та дружини стражданнях. Головне, безневинна жертва усього того давно вже покладена на жертовний стіл і її не повернути жодним докопуванням до істини. Та й чи є вона, істина, у нашому божевільному світі?

А в Києві шістдесят другого року все починалося так чудесно. Євген Гуцало допоміг мені поселитися на приватній квартирі, в одному з мальовничих котеджів, у Голосієві. Він з молодою, вродливою дружиною уже, здається, одержав кімнату в новому будинку ЦК ЛКСМУ. Тоді комсомол ще опікувався молодими. Я невдовзі працював у редакції «Літературної України». Літературне, національне життя навколо мене вирувало, і я був у тому вирі. Починалася золота київська осінь. То була чи не найкраща осінь у житті мого літературного покоління, остання осінь юних, рожевих надій… Наступної осені ми всі будемо уже значно дорослішими. Ми усі досить швидко зістаріємося. Душевно. Ми станемо квітами, по яких топчуться несподівано ранні осінні заморозки. Ми — виживемо, бо наше коріння виявиться набагато глибшим, аніж здавалося тоді ідеологічним наставникам, начальникам відділів по боротьбі з «контрреволюцією». Але ті, перші, рани у наших душах ніколи не загояться…

Хай дарує читач, що пишу більше про себе, аніж про товаришів з мого літературного покоління, можливо, талановитіших, та й відоміших — у нашій культурі. Просто ще не час для подібних спогадів. Хай напише їх той із нас, хто переживе усіх і помиратиме останнім. Про себе я можу написати все, де — з гумором та сміхом, де — з болем або і з тим, і з іншим водночас. Про товаришів своїх — не в праві того робити. Втім, і мій психологічний стан у ті роки — теж історія доби, покоління, незалежно від мого місця в літературі. «Єдина реальність, яка дана нам безпосередньо, — це реальність нашого «я», — сповідував один з російських філософій. Як письменник я давно дотримуюся схожої думки. Усі мої писання — це насамперед історія моєї душі.

Я не ідеалізую свого покоління. Про кожного з нас можна було б розповісти доста і смішного, і гіркого. Усі ми були — живі люди. Та й доля дісталася поколінню не з легких. До всього ми були таким першим живим душею поколінням після розстріляного, репресованого покоління тридцятих років, і тінь від тих страшних років таки лежала на нас, звітували ми собі в тому чи ні. Але, попри всі недоліки в наших характерах, потри всі життєві помилки кожного з нас, попри всі наші принципові і непринципові розходження впродовж довгих десятиліть, я — люблю своє покоління і сповнений ніжності до кожного, з яким судилося мені, як казала молода поетеса, «увійти в літературу». Пишаюся, що і я хоч трохи дотичний до того покоління. Радію, що серед нас було порівняно мало особистого суперництва. У чомусь, найголовнішому, ми — спільники. Водночас ми надто різні як літератори і одне від одного читацького сонця не затіняємо. Щасливий, що ми з Євгеном Гуцалом та Валерієм Шевчуком і досі можемо по-дружньому кепкувати один з одного, як замолоду, хоч — уже на шостому десяткові. Але це кепкування ніколи не переростало у ворогування чи зневагу до зробленого кожним з нас, як це траплялося у попередніх літературних поколіннях. Жодні видання-перевидання, жодні премії чи посади не розділили нас, трьох прозаїків, що починали в один час, і, вірю, уже не розділять, не розсварять. Уже ніжність моя трохи печальна, бо ми — на крутому схилі літ. Ми не помітили за роботою, коли почали старіти. І тепер чи не єдина у мене з Валерієм суперечка, у кого з нас — більша лисина…. Дай Бог і далі так. Хай до останніх днів наших нас зігрівають і підтримують спогади про творчу молодість. Коли я піднімаюся з Миколою Вінграновським од Хрещатика по крутій Інститутській вулиці до Спілки письменників і ми через кожні сто метрів зупиняємось, бо Миколі болять його хворі ноги, я згадую Вінграновського початку шістдесятих — молодого, вродливого, швидконогого, як олень, на хіднику, під київськими каштанами… Хай світлою буде наша ніжність і наша печаль, що народжується від усвідомлення швидкоплинності людського буття. Нещодавно Валерій Шевчук завважив, що я стаю сентиментальним. Можливо, це — од віку, а можливо — і від усвідомлення того, що ми все ж дещо зробили, гостюючи на землі. І кожен зокрема, і всі — разом…