Нічний цирк

Закохані

Посеред натовпу, високо на платформі, звідки їх можна розгледіти з будь-якого ракурсу, нерухомо, як статуї, завмерли дві постаті.

Сукня жінки нагадує весільний наряд балерини — біла, пишна, прикрашена чорними стрічками, що тріпотять на нічному вітрі. На ногах у панянки сітчасті панчохи й високі черевики із заклепками. Хвилі темного волосся вкладені довкола голови й прикрашені розсипами білого пір’я.

Її партнер — привабливий чоловік, трохи вищий за свою даму, у ладно скроєному чорному костюмі в тонку смужку. Сліпучо-білу сорочку доповнює вигадливо зав’язана чорна краватка. На голові — чорний котелок.

Вони стоять дуже близько, майже обійнявшись, схиливши одне до одного голови, але не торкаючись. Вуста застигли за мить до (чи після) поцілунку.

Ти спостерігаєш за ними деякий час, але фігури не рухаються. Жодного посмику кінчиками пальців, жодного змаху віями. Жодного натяку на те, що вони дихають.

«Вони не можуть бути справжніми», — зауважує хтось неподалік.

Більшість відвідувачів кидають на пару побіжний погляд і рухаються далі. Але ти стежиш уважно й незабаром розрізняєш найменші рухи. Ось вигинається кисть, потягнувшись до руки партнера. Ось змінюється кут досконалої врівноваженої ноги. Кожен із них щомиті тягнеться до іншого.

І все ж закохані не торкаються одне одного.

Тринадцять

Лондон, п’ятниця, 13 жовтня 1899

Пишне святкування ювілею Le Cirque des Rêves супроводжує не традиційну десяту річницю, як можна було сподіватися, а тринадцяту — відтоді, коли цирк відкрився й почав подорожувати. Дехто каже, що так сталося через те, що про святкування десятиріччя згадали лише по тому, як воно минуло.

Прийом дають у міському будинку Чандреша Крістофа Лефевра в п’ятницю, тринадцятого жовтня. У списку запрошених лише обрані: члени цирку та кілька особливих гостей. Прийом не відкритий для широкої публіки, і хоча пліткують, що подія пов’язана із цирком, важко сказати напевно. До того ж жодна людина не запідозрила б, що таке сповнене барв свято може мати щось спільне з невибагливо чорно-білим цирком.

Усе на святі променіє кольорами: і будинок, і відвідувачі, прикрашені всіма барвами райдуги. У кожній кімнаті мерехтять спеціальним чином оброблені вогні — синьо-зелені в одній, помаранчево-червоні в іншій. У їдальні розставили вкриті яскравими візерунчастими скатертинами столи. У центрі кожного стоять вигадливі букети з найяскравіших квітів. Музиканти в червоному оксамиті грають незнайому мелодійну танцювальну музику. Навіть келихи для шампанського не прозорі, а глибокого кобальтово-синього кольору, і офіціанти вбрані не в чорне, а в зелене. Сам Чандреш розгулює в яскраво-багряному костюмі з камізелькою із золотої парчі й палить зроблені спеціально до свята сигари. Їхній фіолетовий дим пасує до його вбрання.

На золотих колінах слоноголової статуї в передпокої лежать троянди. Їхні кольори змінюються від природних, до таких, що навіть важко уявити. Варто комусь пройти повз букет — пелюстки водоспадом стікають униз.

За барною стійкою в келихи вигадливих форм і кольорів наливають напої: рубінове вино та смарагдовий абсент. Яскраві шовкові гобелени звисають зі стін і вкривають усе, що стоїть нерухомо. Свічки в абажурах із вітражного скла кидають тремтливі відблиски на вечірку та її гостей.

Крихітка й Прибамбас — наймолодші гості — ровесники цирку. Їхнє вогняно-руде волосся майорить у всій красі, а вбрані двійнята в однакові костюми кольору теплого синього надвечірнього неба, погаптовані жовтим і рожевим. На день народження Чандреш подарував їм двох пухнастих рудих блакитнооких кошенят із зав’язаними довкола шиї стрічками. Крихітка й Прибамбас тієї ж миті закохуються у тваринок і одразу називають їх Волопасом і Павичем[19], але потім не можуть пригадати, кого з двох абсолютно однакових кошенят як звуть, і за нагоди звертаються до обох одночасно.

Тут зібралися всі змовники, що придумали цирк, окрім покійної Тари Берджес. Її сестра Лейні Берджес з’являється в пишній сукні канаркового кольору. Дівчину супроводжує містер Ітан Барріс у темно-синьому костюмі — на щось яскравіше архітектор не спромігся, але одягнув трохи світлішу краватку та пришпилив до вилоги жовту троянду.

Містер А. Г** приїжджає в незмінному сірому костюмі.

Мадам Падва, трохи посперечавшись із Чандрешем, таки з’являється в розкішних золотих шовках, розшитих червоною філігранню, і з багряним пір’ям у сивому волоссі. Майже весь вечір вона сидить у кріслі біля каміна, спостерігаючи за веселощами довкола, але не беручи в них участі.

Гер Фрідрік Тіссен отримав особливе запрошення, де було поставлено умову, що годинникар не напише й не скаже нікому про вечірку жодного слова. Він радо погоджується й навідується на Прийом у червоному костюмі з чорними деталями — звичні кольори міняються місцями.

Більшість часу годинникар проводить у компанії Селії Бовн, убраної в химерну сукню, що змінює колір так, аби пасувати до того, хто стоїть поруч.

Сьогодні не виступає ніхто, крім оркестру, адже непросто було б знайти когось, хто зміг би справити враження на гостей, котрі переважно самі циркові артисти. Вечір минає за світськими бесідами й балачками.

Рівно опівночі на столі з’являється вечеря. Кожна страва спочатку видається білою або чорною, але варто торкнутися до неї виделкою чи ножем, вибухає суцвіттями кольору й смаку. Деяку їжу подають не на тарілках, а на невеличких люстерках.

Крихітка й Прибамбас тихцем підгодовують кошенят кольору джему й одночасно слухають оповідки мадам Падви про балетне життя. Пані Мюррей зауважує, що не всі байки призначені для вух тих, кому щойно виповнилося тринадцять, але балерина не змигнувши оком веде далі, уникаючи лише зовсім непристойних подробиць. Утім, Прибамбас і так може прочитати їх у блиску жінчиних очей, навіть якщо вона не промовляє слів уголос.

Головний десерт — велетенський торт, що за формою нагадує циркові намети, укритий чорно-білими смугами, під якими ховається яскраво-червоний малиновий крем. Серед смаколиків також крихітні шоколадні леопарди і вкрита чорно-білими шоколадними спіралями полуниця.

Коли всі впоралися з десертом, Чандреш виголошує довжелезну промову, дякуючи гостям за тринадцять вражаючих років і за дивовижний цирк, котрий понад десятиліття тому був лише ідеєю. Він згадує мрії, сім’ю й боротьбу за неповторність у цьому одноманітному світі. Декотрі слова ллються легко, інші — плутаються, а часом геть гублять зміст, але майже всім гостям тост здається милим жестом. Коли чоловік змовкає, більшість користується можливістю та особисто дякує Чандрешеві за вечірку й цирк. Дехто намагається розтлумачити іншим, із чим пов’язана його сентиментальність.

Єдина незручна мить настає, коли чоловік зауважує, що, крім двійнят Мюрреїв, за ці роки ніхто не змінився. Одразу ж западає напружена тиша, яку порушує лише покашлювання містера Барріса. Ніхто не наважується підтримати розмову, і, схоже, гості відчувають полегшення, коли за годину Чандреш уже й сам не може достеменно згадати всього, що казав.

Після вечері в бальній залі, де в сяйві свічок на стінах і вікнах мерехтять водоспади різнобарвних, прикрашених золотом шовків, розпочинаються танці.

Містер А. Г** здебільшого тиснеться по кутках ніким не помічений і розмовляє лише з кількома гостями, серед яких містер Барріс. Архітектор знайомить чоловіка з гером Тіссеном. Трійця недовго, але жваво обмінюється думками з приводу годинників і природи часу, і містер А. Г** перепрошує та знову зникає десь на задвірках.

У бальній залі він узагалі не з’являється, якщо не рахувати єдиного вальсу, на який чоловіка вмовила Тсукіко. Дівчина-змія сьогодні вбрана в рожеву сукню, схожу на кімоно. Її волосся переплетене вигадливими вузлами, а очі підведені кричущо червоним.

Вони танцюють так граціозно, що інші гості соромляться своєї незграбності.

Ізобель у небесно-блакитному вбранні марно намагається заволодіти Марковою увагою. Він щомиті ігнорує дівчину, а оскільки одягнений так само, як решта прислуги, знайти його в юрбі не надто просто. Урешті-решт за допомогою кількох келихів шампанського Тсукіко вмовляє віщунку полишити свої спроби і, аби відволікти дівчину, виводить її в западистий сад.

Коли Марко не виконує Чандрешевих забаганок і не нахиляється до мадам Падви, яка щоразу б’є його ціпком, у відповідь на запитання, чи не потрібна їй допомога, уся його увага прикута до Селії.

— Мене вбиває те, що я не можу запросити тебе потанцювати, — шепоче він дівчині, коли Селія проходить повз нього в танцювальній залі. На її сукні, наче мох, уже проростають пагони темної зелені його костюму.

— Отже, тебе дуже просто знищити, — тихо бурмоче дівчина й підморгує, коли поряд з’являється Чандреш, простягаючи до неї руки. Чоловік веде чарівницю в інший бік, і сланкий мох зникає під натиском сливово-фіолетового та блискучого золота.

Лефевр знайомить Селію з містером А. Г**, бо не може пригадати, чи бачилися вони раніше. Дівчина вдає, що ні, хоча одразу ж упізнає чоловіка, який ввічливо потискає їй руку. Він геть не змінився відтоді, коли їй було шість років. Лише костюм тепер інакший — пасує до сучасної моди.

Гості благають Селію продемонструвати кілька фокусів. Спочатку вона відмовляється, але пізно вночі здається та витягає приголомшену Тсукіко на середину танцювальної зали, де дівчина-змія раптово зникає, попри юрбу довкола. Щойно посеред кола роззяв стояли дві жінки в рожевих, як трояндові пелюстки, сукнях, а тепер залишилася лише Селія.

Уже за мить із бібліотеки лунають вигуки. Тсукіко з’явилася там, у кутку кімнати, у вертикальному, прикрашеному гірляндами, саркофазі. Дівчина бере келих шампанського з таці отетерілого офіціанта і, подарувавши йому чарівну усмішку, повертається до бальної зали.

Дорогою вона натрапляє на Крихітку й Прибамбаса. Дівчинка вчить джемового кольору кошеня вибиратися їй на плече, а хлопчик витягає одну за одною книжки із заставлених полиць. Урешті-решт Крихітка тягне брата геть із кімнати, злякавшись, що той запхає носа в книжку й проґавить усю вечірку.

Кольорові плями гостей розтікаються з бальної зали до коридорів і бібліотеки. Мінливу веселку супроводжують регіт і балаканина. Бурхливі веселощі не стихають аж до ранку.

Коли Селія залишається одна в передпокої, Марко хапає її за руку й тягне до затінку ніші позаду миготливої золотої статуї. Несподіваний вихор повітря закручує пелюстки в шаленому танці.

— Знаєш, я не звикла, щоб зі мною так поводилися, — жаліється дівчина. Вона висмикує свою долоню з Маркових рук, але не йде геть, хоча між статуєю та стіною досить тісно. Сукня знову набуває глибокого зеленого кольору.

— Ти маєш такий самий вигляд, як тоді, коли я вперше побачив тебе, — каже Марко.

— Гадаю, ти навмисне обрав цей колір, — припускає Селія.

— Я б назвав це щасливим збігом обставин. Чандреш наполягав, щоб уся прислуга була в зеленому. А я не очікував на таку винахідливість твоїх шат.

Селія здвигає плечима.

— Не могла вирішити, що вдягти.

— Ти чарівна, — каже Марко.

— Дякую, — відповідає дівчина, не дивлячись йому в очі. — А ти занадто привабливий. Я надаю перевагу твоєму справжньому обличчю.

Хлопцеві риси змінюються, набуваючи того вигляду, який вона в найменших деталях пам’ятає з того вечора, що минув три роки тому в цих самих кімнатах, але в більш усамітненій обстановці. Відтоді їм не вдавалося побачитися, якщо не враховувати кілька занадто коротких, похапцем викрадених миттєвостей.

— Хіба не ризиковано показувати його в цій компанії? — цікавиться Селія.

— Я роблю це тільки для тебе, — пояснює Марко. — Інші бачитимуть мене таким, як завжди.

З іншого боку статуї групка гостей, голосно сміючись, минає передпокій, а хлопець із дівчиною мовчки дивляться одне на одного. Люди проходять достатньо далеко, щоб помітити парочку, і сукня Селії залишається зеленою, а сміх луною шириться в повітрі.

Марко підводить руку, щоб забрати з обличчя Селії неслухняне пасмо волосся, закладає його за вухо, торкнувшись кінчиками пальців дівочої щоки. Чарівниця заплющує очі, повіки тріпотять, а пелюстки під ногами знову ворушаться.

— Я сумувала за тобою, — тихенько шепоче дівчина.

Повітря між ними електризується, коли Марко нахиляється вперед і ніжно торкається дівочої шиї вустами.

У сусідній кімнаті гості починають скаржитися на несподівану спеку. З різнобарвних ташечок виймають віяла, що тріпотять, як крила тропічних пташок.

У затінку слоноголової статуї Селія раптово задкує на крок. Причина не одразу зрозуміла, аж поки на зелені її сукні не з’являються сірі хмарки.

— Доброго вечора, Александре. — Вона нахиляє голову, вітаючись із чоловіком, котрий з’явився позаду так нечутно, що жодна трояндова пелюстка на підлозі не поворухнулася.

Чоловік у сірому костюмі відповідає люб’язним кивком.

— Міс Вовн, я б хотів усамітнитися на деякий час для бесіди з вашим співрозмовником, якщо не заперечуєте.

— Звісно, — відповідає Селія. Вона йде геть, не кинувши жодного погляду на Марко, і, коли дівчина минає передпокій, де двійнята дражнять джемових кошенят блискучими срібними ложечками, сукня змінює свій колір від сірих сутінків до фіолетового заходу сонця.

— Не можу сказати, що така поведінка видається мені доречною, — звертається до Марко чоловік у сірому костюмі.

— Ви знайомі з нею, — тихо каже хлопець, не відводячи погляду від Селії, яка зупинилася біля дверей бальної кімнати. Гер Тіссен пропонує їй келих шампанського — і сукня палає багрецем.

— Я бачився з нею. Цього недостатньо, щоб заявляти, наче знаю її.

— Ви точно знали, хто вона, ще до того, як усе почалося, і не сказали мені?

— Я не вважав за необхідне.

Зграйка гостей виходить із їдальні й перетинає передпокій, знову здіймаючи в повітря пелюстки троянд. Марко проводжає чоловіка в сірому костюмі до бібліотеки, відсуває вбік вітраж і пропонує зайти до порожньої гральної кімнати, аби продовжити розмову.

— За тринадцять років ви й словом до мене не озвалися, а тепер хочете поговорити?— цікавиться Марко.

— Я не мав наміру говорити з тобою про щось конкретне. Лише хотів перервати твою... розмову з міс Бовн.

— Їй відоме ваше ім’я.

— Очевидно, вона має гарну пам’ять. Що ти хотів би зі мною обговорити?

— Я хотів знати, чи правильно все роблю? — каже Марко тихо, і в голосі дзвенить крига.

— Ти маєш значний прогрес, — каже наставник. — Надійно тримаєшся на своїй посаді, звідки зручно працювати з цирком.

— Але я не можу бути собою. Ви навчили мене всього, а потім запхали сюди, де я мушу удавати того, ким не є, а вона грає головну роль і може робити те, що робить.

— Але ніхто в тій кімнаті не вірить їй. Усі гадають, що вона вводить їх в оману. Ніхто не вважає її могутнішою за тебе, просто дівчина завжди перед очима. А тут справа не в публіці. Я доведу тобі свою точку зору. Ти можеш робити те саме, що й вона, не вдаючись до кричущих вистав і шахрайства. Ти перевершуєш її досягнення, зберігаючи відносну анонімність. Раджу тобі триматися від неї подалі й зосередитися на власній роботі.

— Я закоханий у неї.

Ніколи раніше, хай би що Марко казав чи робив, йому не вдавалося викликати в чоловіка в сірому костюмі помітні емоції, навіть коли він під час заняття випадково підпалив стіл. Однак зараз на обличчі у вчителя з’являється безперечно засмучений вираз.

— Мені прикро це чути, — каже він. — Це ускладнить тобі змагання.

— Ми граємо понад десять років. Коли буде край?

— Змагання закінчується, коли з’являється переможець.

— І скільки потрібно часу? — питає Марко.

— Важко сказати. Попереднє тривало тридцять сім років.

— Цей цирк не протримається тридцять сім років.

— Тоді не чекай так довго. Ти був хорошим учнем, ти сильний гравець.

— Звідки ви знаєте? — мало не кричить Марко. — Ви навіть не мали наміру поговорити зі мною за всі ці роки. Я нічого не зробив для вас. Усе, що я створив, кожна дрібниця, котру я змінив у цирку, уся моя майстерність і кожне видатне видовище — тільки для неї.

— Твої мотиви не впливають на гру.

— З мене досить вашої гри, — кидає Марко. — Я вмиваю руки.

— Ти не можеш вийти з гри, — озивається наставник. — Ти пов’язаний із грою. І з нею. Змагання триватиме. Один із вас програє. У тебе немає вибору.

Марко бере з більярдного столу кулю та жбурляє її в чоловіка в сірому костюмі. Той спритно відхиляється, і куля влучає в захід сонця на вітражному панно.

Не кажучи жодного слова, Марко повертається до наставника спиною. Він виходить із кімнати і не помічає, що Ізобель знаходиться в передпокої, де вона могла чути суперечку.

Хлопець прямує до бальної зали, прокладаючи собі шлях до центру кімнати. Хапає за руку Селію й повертає її обличчям до себе, незважаючи на repa Тіссена.

Марко притискає дівчину до себе в міцних смарагдових обіймах, так міцно, що неможливо сказати, де закінчується його костюм і починається її сукня.

Коли він обіймає її, Селії раптом здається, що в кімнаті більше нікого немає.

Але перш ніж чарівниця встигає висловити своє здивування, його уста торкаються її, і дівчина тане від безмовного щастя.

Марко цілує її так, наче на цілому світі є тільки вони вдвох.

Навколо них повітря закручується щільним вихором, розчахує скляні двері в сад і сплутує роздмухані штори у вузол.

Усі погляди в залі прикуті до них.

А потім Марко відпускає Селію та йде геть.

Щойно він виходить із кімнати, майже всі забувають, що сталося. Пам’ятають лише короткочасне збентеження, у якому звинувачують спеку й надмір шампанського.

Гер Тіссен не може згадати, чому Селія раптом припинила танцювати й коли її сукня змінила колір на зелений.

— Щось не так? — непокоїться він, зрозумівши, що дівчина тремтить.

Містер А. Г** вихором вилітає до передпокою, мало не перечепившись через Крихітку й Прибамбаса, які, розтягнувшись на підлозі, вчать Волопаса й Павича танцювати на задніх лапках.

Прибамбас простягає Волопаса (чи Павича) Крихітці й рушає за чоловіком у сірому костюмі. Бачить, як той спускається до вестибюля, забирає у дворецького сірий циліндр і срібний ціпок та вибігає з парадних дверей. Коли чоловік виходить, хлопчик притискається носом до найближчого вікна й дивиться, як постать минає вуличні ліхтарі, перш ніж розчинитися в темряві.

Тоді до хлопчика підходить сестра, кошенята повсідалися в неї на плечах і щасливо муркочуть. Слідом серед натовпу в передпокої прокладає собі шлях Чандреш.

— Що таке? — цікавиться Крихітка. — Що сталося?

Прибамбас відвертається від скла.

— Цей чоловік не має тіні, — каже він, і Чандреш перехиляється через дітей, щоб визирнути з вікна на порожню вулицю.

— Що ти сказав? — перепитує він, але діти з джемовими кошенятами вже побігли до зали, загубившись у різнобарвній юрбі.

Казочки на ніч

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902

Початок цього вечора Бейлі проводить із Крихіткою й Прибамбасом, досліджуючи Лабіринт — хитросплетіння кімнат, з’єднаних коридорами з різноманітними дверима, аж у голові паморочиться. Тут тобі й кімнати, що крутяться, і кімнати із сяйною шаховою дошкою замість підлоги. Один із коридорів напхом напханий валізами, в іншому — падає сніг.

— Як це можливо? — дивується Бейлі, розглядаючи, як тануть сніжинки, що приліпилися до пальта.

У відповідь Крихітка кидає в нього сніжку, а брат лише регоче.

Поки вони блукають Лабіринтом, Прибамбас так детально розповідає історію Мінотавра, що Бейлі щомиті здається, наче за кожним рогом ховається чудовисько.

Діти дістаються кімнати, схожої на велетенську пташину клітку, але за ґратами темно хоч в око стрель. Люк у підлозі, крізь який вони потрапили всередину, замикається, щойно опустившись, і відчинити його вже не вдається. Схоже, що іншого виходу немає.

Прибамбас перериває свої оповідки, і всі починають мацати срібні ґратки в пошуках потаємних замків чи майстерно замаскованих дверей. Важко не помітити, як Крихітка напружується від страху.

Минає чимало часу, відколи діти потрапили в пастку, і врешті Бейлі знаходить ключ — під сидінням гойдалки, що висить просто посередині клітки. Щойно хлопчик повертає його, гойдалка здіймається вгору й верхівка клітки відчиняється, дозволяючи своїм бранцям вилізти назовні. Вони опиняються в тьмяно освітленому храмі, котрий охороняє Сфінкс-альбінос.

У стінах храму не менше ніж дюжина дверей, та Крихітка одразу знаходить ті, що ведуть назад до цирку.

Вона досі збентежена, але перш ніж Бейлі вдається запитати, чи все гаразд, Прибамбас кидає погляд на годинник і виявляє, що вони запізнюються на виступ. Домовившись зустрітися пізніше, двійнята губляться в натовпі.

За кілька останніх ночей Бейлі стільки разів бачив кошенят, що вже запам’ятав кожен їхній рух, тож вирішив просто потинятися цирком, поки звільняться друзі.

На стежці, котру він обрав, не видно дверей, це лише прохід між наметами, і навколо тягнуться нескінченні смуги, освітлені миготливими вогнями.

Несподівано хлопчик помічає незвичну цятку в чергуванні чорного і білого.

У стіні одного з наметів Бейлі знаходить щілину — отвір у тканині, зусібіч помережаний кільцями. Над хлопчиковою головою звисає чорна стрічка, мабуть, вона мала щільно зашнуровувати намет. Бейлі замислюється, чи не забув хтось із циркачів зав’язати її.

А тоді він помічає табличку, завбільшки з поштову картку, що звисає з чорної стрічки десь за метр від підлоги, наче листівка на подарунку. Бейлі перегортає папірець. На чорно-білій гравюрі зображено дитину в ліжечку з пухкими подушками і строкатою ковдрою. Ліжечко чомусь стоїть не в дитячій кімнаті, а під нічним небом, поцяткованим зірками. З протилежного, білого, боку вишуканим почерком виведено чорними чорнилами:

Бейлі не певен, чи стосується ця вивіска щілини в наметі, чи її помилково перевісили сюди з іншого шатра. У більшості наметів таблички дерев’яні й висять на видноті, та й двері здалеку впадають в очі. А ця має такий вигляд, наче її ніхто не мав би знайти. Інші відвідувачі сновигають від однієї частини цирку до іншої, але надто захоплені своїми балачками, аби помітити підлітка, що роздивляється вивіску завбільшки з листівку на стіні шатра.

Хлопчик обережно відхиляє криси намету й зазирає всередину, щоб спробувати роздивитися, чи це окремий атракціон, чи задвірки шатра акробатів, а може, навіть якийсь склад. Йому вдається розгледіти лише кілька миготливих вогників і щось схоже за формою на меблі. Досі вагаючись, Бейлі робить отвір достатньо широким, щоб увійти, і обережно протискається всередину, дотримуючись інструкцій на табличці. Думка виявляється слушною, адже він одразу наштовхується на стіл, заставлений слоїками, пляшечками та глечиками з кришками, які зіштовхуються й дзеленчать. Бейлі завмирає, сподіваючись, що нічого не перекинув.

Він стоїть у продовгуватому приміщенні, завбільшки зі звичну їдальню. Хоча, напевно, воно нагадує їдальню лише через стіл, що тягнеться вздовж цілого намету. Утім, навколо залишилося трохи місця, щоб обережно його оминути. Усі слоїки й пляшечки на столі надзвичайно різноманітні. Є тут і звичайні банки для консервів, і поливані керамічні глечики, і прикрашені візерунками матові слоїки. Пляшечки для вина, віскі чи парфумів. Онде стоять цукорниці зі срібними кришками та щось на кшталт кавника. Не схоже, щоб їх розставляли, дотримуючись якогось порядку, — посуд просто нагромадили на столі. У кімнаті теж стоять слоїки й пляшки — деякі просто на підлозі, а інші — на скринях чи високих дерев’яних книжкових полицях.

Єдине в кімнаті, що відповідає малюнку на табличці, це стеля. Чорна і вкрита крихітними мерехтливими вогниками, що створюють враження вільного нічного неба над головою.

Бейлі замислюється, який стосунок до дитини в ліжечку чи казочок на ніч може мати весь цей посуд, і обходить довкола стола.

Хлопчик згадує, що табличка закликала відчиняти речі, і намагається вгадати, що може бути в усіх цих слоїках. Більшість із прозорих посудин здаються порожніми. Коли Бейлі дістається протилежного боку стола, він навмання бере в руки круглий глиняний слоїк, укритий блискучою чорною емаллю, з круглою ручкою на кришці. Знімає кришку й зазирає всередину. Назовні випливає ледь помітна хмарка диму, але більше в слоїку нічого немає. Зазирнувши всередину, Бейлі відчуває запах тріскучого вогнища та пахощі снігу й смажених каштанів. З цікавістю дихає глибше. З’являється аромат глінтвейну й карамелі, перцевої м’яти й тютюну для люльок. Свіжий запах ялинки. Зі свічок капає віск. Бейлі майже відчуває сніг, збудження й радісне очікування, солодкий смак смугастого льодяника. Усе це вабить, чарує й бентежить. За кілька секунд хлопчик кладе кришку на місце та повертає слоїк на стіл.

Бейлі зацікавлено оглядає навколишній посуд, але не наважується відкрити щось іще. Потім бере матову банку для консервації та відкручує сріблясту металеву кришку. Цей слоїк не порожній — на денці лежить жменька білого піску. І пахне він океаном — запахом, який важко сплутати, — яскравим літнім днем і узбережжям моря. Хлопчик чує, як шурхотять піском хвилі, як високо вгорі квилить чайка. І є ще щось загадкове й неймовірне. Далеко на обрії майорить прапор піратського корабля, а десь, ховаючись у хвилях, тріпотить хвіст русалки. І запах, і відчуття обіцяють пригоди, від аромату з ледь відчутним солоним присмаком паморочиться в голові.

Хлопчик закриває банку, і відчуття зникають разом з ароматом у скляній пастці, де на денці лежить жменя піску.

Наступною він обирає пляшку з полиці на стіні, замислившись, чи існує якась різниця між начинням на столі й довкола нього, чи є якась невидима система, згідно з якою розставлено всі оті цікавенні посудини.

Пляшка тонка й висока та має прикручений сріблястим дротиком корок. Бейлі докладає трохи зусиль — і вона з клацанням відтинається. На дні щось є, але хлопчик не розуміє, що саме. Від тонкої шийки шириться чіткий квітковий аромат. Так пахне трояндовий кущ, укритий пуп’янками з краплями роси, й поросла мохом земля в садку. Хлопчикові здається, що він іде стежкою крізь сад. Дзижчать бджоли, і в листі щебечуть співочі пташки. Він вдихає глибше, і до троянд додаються пахощі інших квітів: лілій, ірисів і крокусів. Легкий теплий вітерець шелестить листячком на деревах, і чути, як неподалік від хлопчика лунають іще чиїсь кроки. Кіт треться об ногу Бейлі, і відчуття таке реальне, що він переводить погляд униз, щоб роздивитися його, але бачить на підлозі намету лише скупчення інших пляшок і слоїків. Бейлі запихає корок на місце й повертає пляшку на полицю. Потім обирає ще одну.

Це пузата маленька пляшечка, запхана вглиб полиці. Вона має коротку шийку і скляну кришечку. Хлопчик обережно бере її в руки. Посудина виявляється важчою, ніж він гадав. Бейлі виймає кришечку та збентежується: спершу ані запах, ані відчуття не змінюються. Потім з’являється аромат карамелі, що долітає разом зі свіжим подихом осіннього вітру. Запах поту й вовни змушують хлопця відчути важке пальто на плечах і теплий шарф довкола шиї. Таке враження, що люди навколо вбрані в маски. До карамелі додається запах вогнища. А потім якийсь рух, щось смикається перед очима. І різкий біль у грудях. Бейлі здається, що він падає й чує дивний звук, наче завиває вітер чи кричить дівчинка.

Хлопчик знервовано закриває кришку. Не хочеться, щоб ці неприємні враження стали останнім, що він відкриє для себе в наметі, тож Бейлі засуває дивну маленьку пляшечку на полицю й вирішує взяти ще одну, а потім вирушити назустріч Крихітці й Прибамбасу.

Цього разу він бере одну зі скриньок, що стоять на столі. Це коробочка з відполірованого дерева з витіюватим гравіюванням на кришці. Усередині шкатулка підбита білим шовком. Глибоко й пряно пахне ладаном, і Бейлі відчуває, як над головою куриться дим. Спекотне й сухе пустельне повітря, повне сонячного марева й м’якого, як пудра, піску. Хлопчикові щоки вкриваються рум’янцем — не лише від спеки, від чогось іще. Ніжні, мов шовкові, хвилі торкаються шкіри. Десь ледь чутно лунає музика — сопілка чи флейта. І в унісон із цією музикою зливається дзвінкий сміх. На язику солодкаво-пряний присмак. Враження розкішні й безтурботні, та водночас потаємні й чуттєві. Бейлі відчуває на своєму плечі чиюсь руку й налякано відскакує. Кришка шкатулки падає на місце.

Ілюзія швидко минає. Бейлі самотньо стоїть у наметі під мерехтливими зірками.

«Достатньо», — думає він. Обережно, щоб не зачепити жоден слоїк чи пляшку, пробивається до отвору в стіні шатра.

Ззовні хлопчик зупиняється і, сам не знаючи чому, поправляє табличку, що звисає зі стрічки на стіні намету — так, аби її було краще видно. Зображення дитини, що спить у ліжечку під зоряним небом, опиняється вгорі, але важко сказати, сняться їй мирні чи тривожні сни.

Бейлі вирушає на пошуки Крихітки й Прибамбаса, розмірковуючи, чи не захочуть вони навідатися до внутрішнього двору, щоб посмакувати чимось.

Раптом до нього долинають пахощі карамелі, і Бейлі розуміє, що не такий уже й голодний.

Хлопчик тиняється вихлястими доріжками, глибоко поринувши в думки про повні таємниць пляшечки.

Завернувши за ріг, він наштовхується на платформу, на якій нерухомо заклякла жива скульптура, але це не та вкрита снігом жінка, котру Бейлі бачив раніше.

Бліда шкіра цієї жінки сяє, довге чорне волосся, що спадає на плечі, переплетене десятками срібних стрічок. Бейлі здається, що її біла сукня прикрашена чорною звивистою вишивкою, але, підійшовши ближче, він розуміє, що чорні візерунки — це насправді слова на тканині. А коли хлопчик наближається настільки, щоб прочитати текст, дізнається, що це написані від руки любовні листи. Пристрасні й палкі слова звиваються навколо жіночої талії та разом із сукнею стікають через платформу.

Статуя залишається нерухомою, але простягає одну руку, і лише тепер Бейлі помічає, що навпроти жінки у вкритій словами сукні стоїть дівчина в червоному шарфі й тримає багряну троянду.

Жінка рухається настільки невловимо, що це майже неможливо помітити оком, але вона повільно, дуже повільно нахиляється й бере квітку. Пальці злітають, і юна панянка терпляче чекає, поки вони поступово зімкнуться довкола стебла, і відпускає троянду, лише переконавшись, що вона не впаде.

Потім дівчина вклоняється статуї та губиться в натовпі.

Жива скульптура й далі тримає квітку. На тлі її чорно-білої сукні колір видається ще яскравішим.

Коли Крихітка торкається плеча Бейлі, той досі витріщається на статую.

— Моя улюблена, — каже дівчинка, роздивляючись її разом із другом.

— Хто вона? — цікавиться Бейлі.

— Вона має чимало імен, — пояснює руда, — але найчастіше її називають Парамур — Закохана. Я рада, що хтось подарував їй сьогодні квітку. Часом я й сама так вчиняю, якщо нікому іншому це не спадає на думку. Мені здається, без квітів вона має незавершений вигляд.

Статуя стиха підіймає троянду до обличчя. Неквапно стуляються повіки.

— Чим ти займався у вільний час? — цікавиться Крихітка, коли вони йдуть від Парамур до внутрішнього двору.

— Знайшов намет, повний пляшечок і всілякої всячини, але я не певний, що міг туди заходити, — каже Бейлі. — Він був... дивний.

На його подив Крихітка сміється.

— Це намет Прибамбаса, — пояснює вона. — Селія створила його, аби брат мав місце, де зможе потренуватися у складанні своїх історій. Він стверджує, що так простіше, ніж записувати все. До речі, він сказав, що хоче потренуватися в читанні людей, то ми можемо зустрітися з ним пізніше. Часом Прибамбас до цього вдається, щоб назбирати уламки історій. Зараз він, мабуть, у Дзеркальному Коридорі або в Малювальні.

— Що таке Малювальня? — цікавиться Бейлі. Він хотів запитати, хто така Селія, бо Крихітка ніколи раніше не називала цього імені, але зацікавленість наметом, про котрий він не чув, переважила.

— Це намет із порожніми чорними стінами й повними відрами крейди. Там можна малювати, де захочеш. Дехто просто пише свої імена, інші — малюють картини. Бамбас іноді записує свої коротенькі історії, але зрідка й малює щось, це йому теж непогано вдається.

Діти прогулюються двором, і Крихітка вмовляє друга скуштувати какао із прянощами — напій одночасно надзвичайно зігріває і трохи пощипує язик. Бейлі відчуває, як повертається апетит, тож вони з’їдають на двох миску запечених у тісті яблук і пакетик їстівних папірців, детальні малюнки на яких пасують до їхнього смаку.

Потім друзі блукають у затуманеному наметі, де наштовхуються на паперових створінь — звивистих білих змій із миготливими чорними язиками й пташок, що розривають густий туман антрацитовими крильми.

На черевики Крихітки на мить падає тінь якогось невідомого створіння й одразу ж зникає з-перед очей.

Дівчинка божиться, що десь у наметі живе паперовий вогнедишний дракон. Бейлі вірить їй, хоча в голові не вкладається, як папір може дихати вогнем.

— Уже пізно, — зауважує Крихітка, коли вони йдуть від одного намету до іншого. — Тобі не потрібно додому?

— Я можу ще трішки побути тут, — каже Бейлі. Він уже добряче набив руку до того, як прослизнути додому, нікого не збудивши, тож повертається щоразу пізніше.

О цій пізній порі в цирку досі сновигають кілька відвідувачів, і Бейлі помічає, що більшість із них убрані в червоні шарфи. Зовсім різні — від грубих, сплетених із вовни, до тонких мережаних шаликів, але всі насиченого червоного кольору, котрий на чорно-білому тлі здається ще червонішим.

Хлопчик питає в Крихітки, що вони означають, бо навколо миготить стільки червоних плям, що це не може бути простим збігом обставин, і згадує, що юна панянка з трояндою теж мала червоний шарф.

— Це щось на кшталт форми, — пояснює дівчинка. — Усі вони — сновиди. Деякі навіть супроводжують цирк по всіх усюдах. Зазвичай вони затримуються тут довше, ніж решта, а за червоним кольором упізнають одне одного.

Бейлі намагається поставити ще сотню запитань про сновид і їхні шарфи, але Крихітка тягне його до наступного намету, де він, вражений побаченим, змовкає на півслові.

Атмосфера нагадує перший зимовий сніг, ті кілька перших годин, коли все довкола спить під білою ковдрою, м’яке й тихе.

Усе в цьому наметі біле. Жодної чорної цятки, навіть жодної чорної смуги на стінах шатра. Білий колір такий сяйний, що мало не засліплює. Дерева, квіти, трава навколо петлястих, укритих галькою доріжок, кожен листочок і кожна пелюстка — усе досконало біле.

— Що це? — видихає Бейлі. Прочитати вивіску біля дверей він не встиг.

— Це Крижаний Сад, — каже Крихітка, тягнучи його за собою. Доріжка повертає, і діти опиняються на відкритому майданчику, де в самісінькому центрі фонтан розбризкує білу піну по прозорій, укритій візерунками кризі. Уздовж стін намету ростуть бліді дерева, і з їхніх гілок на землю летять водоспади сніжинок.

У шатрі більше нікого немає, ніщо не порушує навколишньої тиші. Бейлі пильно розглядає троянду, і хоча вона холодна, застигла й біла, якщо нахилитися ближче, можна відчути слабкий аромат. Пахощі троянди, криги й цукру. Запах нагадує про квіти із цукрової вати, котрі продають у ятках на внутрішньому дворі.

— Давай пограємо в хованки, — пропонує Крихітка, і Бейлі одразу погоджується. Дівчинка розстібає пальто й кидає його на застиглу лавицю. У білому костюмі її майже не можливо розгледіти.

— Так нечесно, — кричить Бейлі, коли Крихітка зникає під розлогим вербовим гіллям. Він біжить за дівчинкою серед дерев і кущів, крізь хащі троянд і виноградні лози, де час від часу миготить її руде волосся.

Бухгалтерія

Лондон, березень 1900

Чандреш Крістоф Лефевр сидить у кабінеті за велетенським столом із червоного дерева, а перед ним стоїть спорожніла пляшка бренді. На початку цього вечора десь був і келих, але Чандреш загубив його ще кілька годин тому. Від безсоння й нудьги він узяв собі за звичку блукати ночами з кімнати до кімнати. У якійсь із попередніх він загубив і свій піджак. Уранці його знайде покоївка й делікатно не промовить жодного слова.

У кабінеті він намагається попрацювати, час від часу прикладаючись до пляшки. Робота здебільшого складається з того, що чоловік шкрябає щось ручкою з пером на клаптиках паперу. Він не працював по-справжньому вже кілька років. Не мав жодних нових ідей, жодних нових постановок. Звичний цикл підготовки, утілення ідеї та руху до нової перервався, а він навіть не знає чому.

Усе здається Чандрешеві безглуздим. Ця ніч, та й усі інші, незалежно від того, скільки бренді залишилося в пляшці. Усе мало працювати інакше. Ти починаєш проект, розвиваєш його, працюєш над ним, а потім випускаєш у світ, де зазвичай він стає самостійним. Тоді ти більше не потрібен. Це не завжди приємно, але так усе працює, і Чандрешеві це добре відомо. Ти пишаєшся, ти отримуєш прибутки і, навіть якщо трохи тужиш, усе одно рухаєшся далі.

Цирк залишив його далеко позаду, пливе вперед, розпустивши вітрила, а Чандреш навіть не здатен відштовхнутися від берега. Він мав більш ніж достатньо часу, щоб оплакати одне своє дітище й загорітися іншим, але немає жодної іскри, з якої розгорілося б вогнище чогось нового. Жодних нових спроб, нічого кращого чи визначнішого — і так уже мало не чотирнадцять років.

Можливо, думає Чандреш, він перевершив самого себе. Але це неприємна думка, тож він топить її в бренді й намагається ігнорувати.

Цирк набрид йому.

Найбільше цирк обтяжує саме в такі миті, як зараз, коли западає ніч і вже видніється денце в пляшці бренді. Ще не надто пізно, у цирку ніч лише починається, а тиша вже нестерпна.

А зараз, коли обміліли чорнила в ручці й бренді в пляшці, Чандреш просто сидить, бездумно проводячи рукою по волоссю, і тупиться крізь кімнату в нікуди. У вкритому позолотою каміні догорає вогонь; високі полиці, заставлені цікавинками й рідкісними штуками, зникають у затінку.

Чандрешів погляд мандрує від відчинених дверей до інших, на протилежному боці коридору. Це двері до кабінету Марко, непомітно затиснені між двома персидськими колонами. Частина кімнат у будинку належить помічникові, Чандрешеві зручніше тримати його поблизу й викликати за необхідності, але сьогодні хлопець кудись пішов.

Задурманений алкоголем Лефевр розмірковує, чи не в кабінеті Марко зберігає документи, котрі стосуються цирку? І що конкретно міститься в цих документах? Він лише мигцем кидав погляд на папери, пов’язані з цирком, і роками не цікавився подробицями, але зараз у ньому прокидається допитливість.

Усе ще тримаючи в руці порожню пляшку від бренді, чолов’яга непевно зводиться на ноги і, шпортаючись, суне коридором. Він думає, що, коли торкнеться полірованих дверей із темного дерева, ті виявляться зачиненими. Проте срібна клямка легко рухається, варто на неї натиснути — і двері розчахуються.

Чандреш на якусь мить затримується біля одвірка. У невеличкому кабінеті темно, досередини потрапляють лише конус світла з коридору та тьмяне сяйво від вуличних ліхтарів, що сочиться крізь єдине віконце.

Чандреш вагається. Якби в пляшці залишився хоч ковток бренді, він зачинив би двері й пішов собі геть. Але пляшка порожня, і, зрештою, це його власний будинок. Лефевр намацує вмикач лампи-бра, що висить неподалік від дверей, і вона оживає, заливаючи кімнату світлом.

У кабінеті напхом напхано меблів. Шафки з полицями та скрині вишикувалися під стінами, наповнені теками коробки виструнчилися довгими рядами. У центрі розташувався стіл, який займає майже половину кімнати. Це зменшена, скромніша копія його власного, от тільки чорнильниці, ручки та стоси записників знаходяться на своїх місцях, а не губляться в мішанині статуеток, дорогоцінного каміння та стародавньої зброї.

Чандреш ставить порожню пляшку від бренді на стіл і починає нишпорити в шафках і теках, відчиняти шухляди й гортати папери, навіть не розуміючи, що ж, власне, він шукає. Схоже, цирк не має спеціальної схованки для документів — якась частина лежить разом із театральними чековими книжками й списками повернених до кас квитків.

Чоловіка дещо дивує, що документи безсистемно зберігаються в теках. Коробки не підписані. У кабінеті панує лад, але важко назвати його добре організованим.

На одному зі стелажів Чандреш знаходить стос ескізів і креслень. На багатьох із них ініціали й печатки містера Барріса, але є й схеми, виконані іншими людьми, чиїх почерків Лефевр не впізнає. Подекуди він навіть не може розрізнити, якою мовою їх написано, хоча в кутику кожного аркуша охайно виведено Le Cirque des Rêves.

Чандреш підносить їх ближче до світла, розкладає на невеличкому вільному клаптику підлоги й детально розглядає кожен аркуш, а потім скручує та кидає на купу, беручись за наступний.

Навіть креслення, безсумнівно зроблені рукою містера Барріса, зверху помережані якимись приписками, що виконані різними почерками.

Лефевр залишає схеми на підлозі й повертається до столу, де біля покинутої пляшки від бренді височіє охайний стосик записників. Схоже, це гросбухи — довгі колонки цифр і розрахунків із позначками, сумами й датами. Чандреш відсуває їх убік.

Тепер він береться за стіл і висуває шухляди. Кілька з них виявляються порожніми. В одній зберігаються десятки нових записників і непочатих пляшечок із чорнилами. Інша — повна старих ділових щоденників, сторінки яких рясніють стенографічними записами, зробленими охайним і вишуканим Марковим почерком.

Останню шухляду замкнено на ключ.

Чандреш береться за сусідню шухляду, повну тек, але цікавість тягне його назад, до замкнутої.

На столі немає ключа, так само, як немає і замків на інших шухлядках.

Чоловік марно силиться пригадати, чи шухляда зачинялася на ключ, коли стіл поставили тут чимало років тому. Тоді в кабінеті були лише стіл і єдиний стелаж, тож приміщення здавалося досить просторим.

Витративши кілька хвилин на пошуки ключа, Чандреш втрачає терпець і повертається до власного кабінету, де з мішені для дартсу на стіні стирчить срібний ніж.

Лежачи під столом на підлозі, він мало не виводить з ладу замок, намагаючись відчинити його, але спроби винагороджуються успіхом, і чоловік чує, як клацає засувка, лезом відведена вбік.

Чандреш кидає ножа на підлогу, нетерпляче висуває шухляду та знаходить лише книжку.

Це масивний фоліанту шкіряній палітурці. Чандреш витягає його із шухляди і, не розрахувавши вагу, із гупанням випускає на стіл.

Книга стара й запилена. Палітурка потерта, корінець із потріпаними краєчками.

Чандреш якусь мить вагається, а потім розгортає її.

На форзаці розкинулося розлоге дерево, зображене дуже детально й помережане символами й знаками. Папір так щільно вкритий чорнилами, що порожнього місця майже не лишилося. Лефеврові не вдається розшифрувати жоден знак, він навіть не може сказати, чи складаються закарлюки в слова, чи просто тягнуться нескінченними орнаментами. Утім, деякі позначки здаються знайомими. Котрісь нагадують єгипетські ієрогліфи, і на думку спадає татуювання дівчини-змії.

Усі сторінки в книзі вкриті схожими знаками, хоча здебільшого на них наклеєні вирізки з інших документів.

Чандреш перегортає кілька сторінок, перш ніж помічає, що на кожному клаптику паперу є підпис.

А перегорнувши ще кілька, він розуміє, що знає написані на них імена.

Діставшись сторінки, де схожими на дитячі закарлючками кострубато виведені імена двійнят Мюрреїв, Чандреш переконується, що книга містить імена всіх причетних до цирку.

А придивившись іще уважніше, чоловік помічає, що біля них приклеєні ще й пасма волосся.

Наприкінці книги перелічено імена всіх засновників цирку, хоча одне з них у списку відсутнє, а інше — викреслене.

На останній сторінці Чандреш знаходить власний підпис — хитросплетіння нерозбірливих «Ч» і «К», котре обережно вирізали з якогось листа чи рахунку. Нижче хтось приклеїв пасмо чорного, як вороняче крило, волосся, і оточив його символами й літерами. Чандрешева рука тягнеться туди, де закінчується комірець, і торкається завитків волосся.

Над столом миготить чиясь тінь, і Лефевр налякано відстрибує назад. Книга падає та згортається.

— Сер?

У дверях стоїть Марко й зацікавлено розглядає свого хазяїна.

— Я... я думав, що в тебе сьогодні вільний вечір, — бурмоче Чандреш і переводить погляд на книгу, а тоді знову на свого помічника.

— Так і є, сер, але я забув узяти дещо зі своїх речей. — Марко оглядає креслення й папери, розкидані підлогою. — Чи можу я поцікавитися, що ви робите, сер?

— Я мав би запитати в тебе те саме, — огризається Чандреш. — Що все це таке? — Він знову розгортає книгу. Сторінки тріпотять, але заспокоюються.

— Це циркові записи, — пояснює Марко, навіть не глянувши в той бік.

— Які такі записи? — далі допитується Лефевр.

— Це моя власна система записів, — пояснює хлопець. — Вам, мабуть, відомо, що необхідно записувати чимало інформації стосовно цирку.

— Як давно ти це робиш?

— Роблю що?

— Збираєш усе це... усі ці дурниці. — Чоловік гортає сторінки, хоча тепер волів би не торкатися їх.

— Моя система виникла в дні створення цирку, — каже Марко.

— Ти якось впливаєш на нього, на всіх нас, чи не так?

— Я лише роблю свою роботу, сер, — заперечує хлопець. У голосі чути метал. — І, якщо дозволите, я попросив би не заглядати до моїх документів, не повідомивши мене.

Переступаючи креслення, Чандреш обходить стіл і зупиняється навпроти свого помічника. Він шпортається, але голос залишається твердим.

— Я найняв тебе на роботу й маю всі права знати, що коїться в моєму будинку і що відбувається з моїми проектами. Ти змовився з ним, чи не так? Усі ці роки ти приховував від мене все. Ти не мав права так вчиняти за моєю спиною...

— За вашою спиною? — уриває його Марко. — Ви й близько не розумієте того, що відбувається за вашою спиною. Хоча почалося все задовго до цирку.

— Я не на таке сподівався, наймаючи тебе, — лютує Чандреш.

— У вас не було вибору, коли ви мене наймали, — озивається помічник. — Від вас нічого не залежить і ніколи не залежало. Вас навіть не цікавило, що відбувається. Ви підписували рахунки, навіть не глипнувши на них. «Справа не в грошах», — казали ви. Утім, вас не цікавили не лише гроші, а й жодна дрібниця, ви дозволяли мені чинити на власний розсуд.

Марко підвищує голос, і папери на столі починають тріпотіти, тож хлопець змовкає й задкує на крок. Документи знову завмирають розкуйовдженими стосами.

— Ти від самого початку перешкоджав моїм намаганням, — сичить Чандреш. — Брехав мені в очі. Зберігав у цих книжках бозна-що...

— У яких книжках, сер? — цікавиться Марко. Чандреш озирається на стіл. Він порожній — не залишилося ані стосів паперів, ані гросбухів. Біля лампи стоїть чорнильниця, латунна статуетка якогось єгипетського божка, годинник і порожня пляшка від бренді. Більше на гладенькій дерев’яній поверхні немає нічого.

Чандреш спантеличено переводить затуманений погляд зі столу на Марко й назад.

— Я не дозволю тобі поводитися так зі мною, — бурмоче чоловік, підіймаючи зі столу порожню пляшку й розмахуючи нею під носом у помічника. — Тебе звільнено. Забирайся геть, негайно!

Пляшка від бренді зникає. Чандреш затинається на півслові, витріщившись на порожню руку.

— Я не можу забратися, — терпляче пояснює Марко, добре володіючи своїм голосом. Він промовляє кожне слово повільно, наче розтовкмачуючи щось малій дитині. — Не маю права. Я мушу залишитися тут і далі займатися цими дурницями, як ви влучно їх охрестили. Ви повернетеся до своєї випивки й вечірок та навіть не пам’ятатимете цієї розмови. Усе йтиме, як завжди. Ось що буде.

Чандреш розтуляє рота, щоб заперечити, і знову збентежено стуляє його. Дивиться на Марко та знову на порожній стіл. Переводить погляд на руку, стискає пальці, наче намагаючись схопити щось, чого більше немає, хоча навіть не може згадати, що саме.

— Перепрошую, — звертається він до помічника, — я... я щось утратив зв’язок у розмові. Що ми тут обговорювали?

— Нічого важливого, сер, — запевняє Марко. — Кілька дрібниць стосовно цирку.

— Точно, — погоджується Лефевр. — А де він зараз?

— В Австралії, у Сіднеї, сер. — Марко кашляє, щоб приховати тремтіння в голосі, і відвертається.

Чандреш лише відсторонено киває.

— Чи можу я забрати це, сер? — цікавиться помічник, показуючи на порожню пляшку, що знову опинилася на столі.

— Ох, — видихає Чандреш, — так, так, звичайно. — Він простягає пляшку хлопцеві, не підводячи на нього очей і майже не помічаючи, що робить.

— Принести вам іншу, сер?

— Так, дякую, — погоджується Лефевр, виходячи з Маркового кабінету й повертаючись до власного. Там він усідається в шкіряне крісло біля вікна.

Марко тремтячими руками збирає розкидані кабінетом записники й папери. Скручує креслення та складає стосами документи й книжки.

На підлозі він знаходить срібний ніж і повертає його до кабінету хазяїна, застромивши в самісінький центр мішені.

Потім хлопець спустошує всі шухляди, не залишаючи в них ані документів, ані тек. Акуратно все склавши, він приносить із сусідньої кімнати кілька валіз і пакує їх аж по вінця. Фоліант у шкіряній палітурці ховає між стосами паперів. Хлопець прочісує свої кімнати, перевіряючи, чи не залишилося там його особистих речей.

Потім він вимикає в кабінеті світло й замикає за собою двері на ключ.

Перш ніж вийти на нічну вулицю, навантажений валізами й скрученими кресленнями, Марко ставить на стіл біля Чандрешевого крісла нову пляшку бренді та келих. Хазяїн навіть не помічає його присутності. Він витріщається крізь вікно на дощ і темряву. Клацання дверей, коли Марко врешті йде, чоловік теж не чує.

«У нього немає тіні», — каже собі Чандреш, перш ніж налити бренді в келих.

Того ж вечора, але значно пізніше Чандреш довго базікає з привидом свого давнього друзяки, відомого як Чарівник Просперо. Думки, котрі мали б легко вивітритися разом із бренді, надовго поселяються в чоловіковій голові. Примарний чародійник підтверджує їх і оберігає.

Три горнятка чаю з Лейні Берджес

Лондон, Базель і Константинополь, 1900

Видатна майстерня мадам Падви розташовується неподалік від Гайґейтського цвинтаря[20], звідки крізь французькі вікна розгортається лондонська панорама. Тут групками чи парами стоять манекени у вигадливих сукнях і створюють враження вечірки, на яку прийшло чимало безголових гостей.

Чекаючи на мадам Падву, Лейні Берджес тиняється серед манекенів у чорно-білих костюмах і завмирає перед одним із них, аби помилуватися атласною сукнею кольору слонової кості, прикрашеною чорними оксамитовими візерунками, що своїми довгими вигнутими лініями нагадують винахідливо коване залізо.

— Я можу пошити таку саму будь-якого кольору, якщо ти хотіла б її мати, — пропонує мадам Падва, заходячи до кімнати й ритмічно вистукуючи ціпком по викладеній кахлем підлозі.

— Вона занадто шляхетна для мене, Тітонько Падва, — озивається Лейні.

— Важко не вдаватися в крайнощі, коли тебе обмежують щодо кольору, — пояснює колишня балерина, обертаючи манекен і прискіпливо роздивляючись шлейф. — Забагато білого — люди одразу думають, що це весільна сукня, забагато чорного — і костюм занадто сумний і похмурий. Тут, гадаю, знадобиться більше чорного. І я б зробила рукава пишнішими, але Селія взагалі ненавидить їх.

Прима демонструє Лейні решту своїх найновіших робіт і пришпилені до стіни ескізи, а потім жінки сідають за столик біля вікна.

— Щоразу, коли я навідуюся в гості, ви маєте нову помічницю, — зауважує Лейні, коли найновіша версія покоївки приносить тацю з чаєм і знову хутко зникає.

— Їм набридає чекати, поки я віддам богу душу. А коли вони доходять висновку, що виштовхувати мене з вікна, сподіваючись, що я покочуся горбом прямісінько до мавзолею, не надто надійно, одразу тікають до інших господарів. Я — літня жінка з купою грошей і без спадкоємців, а вони — зграя гарно зачесаних грифів. Оця й місяця не протримається.

— Я завжди гадала, що ви залишите все Чандрешеві, — зізнається Лейні.

— Чандреш не потребує моєї фінансової підтримки. До того ж сумніваюся, що він зможе впоратися зі справами так, як мені хотілося б. Він нічого в цьому не тямить. Хоча останнім часом не можу сказати, що він тямить хоч щось.

— Усе так погано? — цікавиться Лейні, помішуючи чай.

— Він загубив якусь частинку себе, — виголошує Тітонька Падва. — Раніше я бачила, як він із головою занурювався в проекти, але жодного разу не так, як тепер. Від нього тільки тінь залишилася, хоча Чандрешева тінь живіша за багатьох живих. Я роблю, що можу. Знаходжу для його театрів найавангардніші балетні трупи. Тягну його за руку до опери, хоча він сам мав би запрошувати мене. — Прима сьорбає чай і додає: — І не хотілося б торкатися болючої теми, люба, але я намагаюся не підпускати його до поїздів.

— Мудре рішення, — каже Лейні.

— Я знала його ще хлопчиком, і це найменше, що я можу для нього зробити.

Лейні киває. У неї залишається ще багато запитань, але дівчина відчуває, що краще поставити їх іншій людині, котру вона теж збирається навідати. Решту часу розмова стосується виключно моди й мистецьких течій. Мадам Падва наполягає на тому, щоб пошити для неї менш формальну сукню, і замість кольору слонової кістки й чорного пропонує персиковий та кремовий. Ескіз готовий за кілька хвилин.

— Коли я спочину, люба, усе це залишиться тобі, — каже мадам Падва, проводжаючи Лейні. — Я не можу довіритися комусь іншому.

Кабінет достатньо великий, але добряче захаращений і здається меншим, ніж насправді. Більша частина стін, укритих матовим склом, зайнята шафками й полицями. Креслярський стіл біля вікна ховається в ретельно спланованому хаосі паперів, діаграм і креслень. За ним сидить майже невидимий чоловічок в окулярах, що ось-ось зіллється з обстановкою. Шкрябання паперу олівцем видається так само методичним і акуратним, як цокання годинника в кутку.

Кабінет, мов брат-близнюк, схожий на той, що розташовувався в Лондоні, а потім у Відні, перш ніж переїхати сюди, до Базеля.

Містер Барріс відкладає олівець і наливає собі чай. Підвівши погляд і побачивши у дверях Лейні Берджес, він мало не випускає горнятко.

— Схоже, твій помічник вибіг кудись на хвилинку, — каже дівчина. — Я не хотіла тебе налякати.

— Усе гаразд, — вичавлює із себе містер Барріс, повертаючи горнятко на стіл і підводячись зі стільця. — Я чекав на тебе, але гадав, що ти з’явишся після вечері.

— Устигла на попередній потяг, — повідомляє Лейні. — Хотіла тебе бачити.

— Час у твоєму товаристві — завжди задоволення для мене, — озивається містер Барріс. — Чаю?

Лейні киває, прокладаючи собі шлях до столу крізь захаращений кабінет.

— Про що ви говорили, коли Тара навідувала тебе у Відні? — цікавиться дівчина, навіть не присівши.

— Я гадав, що тобі відомо, — каже чоловік, не відводячи погляду від чайника, з якого наливає окріп.

— Ми — дві різних людини, Ітане. Те, що ти ніколи не міг вирішити, у котру закоханий, не робить нас взаємозамінними.

Архітектор ставить на стіл чайник і готує дівчині чай, який вона любить, не запитуючи ні слова.

— Я просив тебе стати моєю дружиною, але ти так і не відповіла мені, — зауважує він, помішуючи напій.

— Ти просив мене після її смерті, — каже Лейні. — Звідки мені знати, чи ти сам обрав мене, чи цей вибір зробила за тебе доля?

Чоловік простягає їй горнятко з чаєм і, коли дівчина бере його, накриває її долоньки своїми.

— Я кохаю тебе, — каже він. — Її я теж любив, але зовсім інакше. Усі ви для мене, як сім’я. Навіть ближчі в якомусь розумінні.

Ітан повертається до свого стільця та знімає окуляри, щоб витерти їх хустинкою.

— Не знаю, для чого ношу їх, — зізнається, розглядаючи скельця. — Потреби в них немає вже кілька років.

— Ти носиш їх, бо вони тобі личать, — каже Лейні.

— Дякую, — озивається містер Барріс, повертаючи окуляри на перенісся й спостерігаючи, як дівчина сьорбає чай. — Моя пропозиція досі чинна.

— Знаю, — каже Лейні. — Я ще думаю.

— Не мусиш квапитися, — запевняє Ітан. — Схоже, у нас чимало часу.

Лейні киває й ставить горнятко на стіл.

— З нас двох саме Тара була розважливою й розумною, — каже вона. — Ми доповнювали одна одну, саме тому й досягали успіху в усьому, за що бралися. Вона повертала з небес на землю мої фантастичні ідеї. І бачила все в цілому, тоді як я зосереджувалася на деталях. І саме тому зараз тут я, а не вона. Я розглядала кожен елемент окремо й ніколи не помічала, що вони не пасують одне до одного.

Западає тиша, яку розриває гучне цокання годинника.

— Я не хочу про це говорити, — виголошує містер Барріс, коли цокання стає нестерпним. — Тоді не хотів говорити з нею, а тепер — з тобою.

— Ти знаєш, що тут відбувається, чи не так? — питає Лейні.

Розмірковуючи над відповіддю, архітектор поправляє купу паперів на столі.

— Так, — каже він за мить. — Знаю.

— Ти розповів це моїй сестрі?

— Ні.

— То розкажи мені, — просить Лейні.

— Не можу. Якщо я розповім, то порушу обіцянку, а я не хочу цього навіть заради тебе.

— Скільки разів ти брехав мені? — питає дівчина, підводячись зі стільця.

— Я ніколи не брехав, — заперечує містер Барріс, теж підводячись. — Я не оповідаю того, про що не маю права говорити. Я дав слово й збираюся дотримати його, але я ніколи не брехав тобі. Ти ж ніколи не питала мене, ти вважала, що я нічого не знаю.

— Тара питала тебе, — кидає Лейні.

— Опосередковано, — каже містер Барріс. — Не думаю, що вона знала, про що питати, а якби й знала, я б не відповів. Я пожалів її та порадив звернутися до Александра, якщо їй потрібні відповіді. Гадаю, саме тому вона опинилася на станції. Не знаю, чи вона колись розмовляла з ним. Я ніколи не питав.

— Александр теж знає? — цікавиться Лейні.

— Припускаю, що якщо він чогось і не знає, то самих лише дрібниць.

Лейні зітхає й повертається до стільця. Вона бере в руки горнятко і, жодного разу не ковтнувши, знову ставить його на стіл.

Містер Барріс іде до іншого боку стола, бере дівочі долоні у свої і, переконавшись, що Лейні дивиться йому в очі, запевняє:

— Я б сказав тобі, якби міг.

— Я знаю, Ітане, — відгукується Лейні. — Я знаю.

Аби переконати його, дівчина ніжно стискає чоловікову руку.

— Мене все влаштовує, Лейні, — каже містер Барріс. — Я переїжджаю разом із кабінетом раз на кілька років і наймаю новий персонал. Я веду проекти за допомогою листів. Це не так уже й складно, зважаючи на те, що я отримую натомість.

— Розумію, — каже вона. — Де зараз цирк?

— Я точно не знаю. Здається, нещодавно вони залишили Будапешт, але й гадки не маю, куди вирушили. Але можу дізнатися — Фрідрік мусить знати, а я й так збирався надіслати йому телеграму.

— А звідки геру Тіссену відомо, куди прямує цирк?

— Йому розповідає Селія Бовн.

Лейні більше не ставить запитань.

Містер Барріс відчуває полегшення, коли Лейні погоджується повечеряти з ним, і ще більше, коли вона вирішує затриматися на кілька днів у Швейцарії, перш ніж вирушити на пошуки цирку.

Щойно опинившись у Константинополі, Лейні запрошує Селію в гості до «Пера Палас Готелю». Вона чекає на фокусницю в чайному салоні. Від двох горняток у формі тюльпанів, що стоять на такої ж форми тарілочках, здіймається пара.

Коли з’являється Селія, дівчата тепло вітаються. Чарівниця цікавиться подорожжю Лейні, а потім розмова переходить до дрібниць: про місто, про готель і навіть про надзвичайно високі стелі в кімнаті, де вони сидять.

— Наче знаходишся в наметі акробатів, — зауважує Лейні, роздивляючись склепіння на стелі, прикрашені круглими бірюзовими віконцями.

— Ти вже давненько не навідувалася до цирку, — каже Селія. — Якщо захочеш Сьогодні вночі приєднатися до статуй, твої костюми й досі в нас.

— Дякую, але ні, — відмовляється Лейні. — Я не в настрої нерухомо стояти.

— Ми чекаємо на тебе о будь-якій порі, — запевняє Селія.

— Я знаю, — озивається її співрозмовниця. — Хоча, чесно кажучи, я приїхала сюди не через цирк. Я приїхала, щоб поговорити з тобою.

— Про що ж? — цікавиться Селія, і на обличчі з’являється занепокоєння.

— Мою сестру вбили на станції Сент-Панкрас після того, як вона навідалася до «Мідланд Гранд Готелю», — каже Лейні. — Ти часом не знаєш, чому вона туди пішла?

Селія міцніше стискає горнятко з чаєм.

— Я знаю, з ким вона хотіла там зустрітися, — каже дівчина, ретельно добираючи слова.

— Гадаю, Ітан розповів тобі, — припускає Лейні.

Дівчина киває.

— А ти знаєш, чому вона хотіла з ним зустрітися? — веде далі Лейні.

— Ні, не знаю.

— Тому що вона погано почувалася, — пояснює співрозмовниця. — Вона кістками відчувала, що її світ змінився, і не мала жодних пояснень, жодного рятувального круга, за який можна було б ухопитися, щоб зрозуміти. Гадаю, всі ми почувалися так, і кожен із нас упорався із цим по-своєму. Ітан і Тітонька Падва витрачають свій час на роботу, їхні думки завжди зайняті. Я взагалі про це довго не думала. Я дуже любила сестру й завжди любитиму, але, гадаю, вона припустилася помилки.

— Я думала, це був нещасний випадок, — шепоче Селія, не відводячи очей від укритого вітражами стола.

— Я не про це. Її помилка була в тому, що вона ставила не ті запитання не тим людям. І я не планую повторювати її помилок.

— Тому ти тут.

— Тому я тут, — погоджується Лейні. — Як довго ми знайомі, Селіє?

— Понад десять років.

— Тобто ти можеш достатньо довіряти мені, щоб пояснити, що відбувається насправді. Сумніваюся, що ти наважишся все заперечувати чи порадиш мені не забивати голову дурницями.

Селія повертає горнятко на тарілочку. Вона намагається пояснити все якнайкраще. Не вдається в деталі, лише описує в загальних рисах змагання й те, що цирк став для нього ареною. Пояснює, що певні люди знають більше за інших, але не називає імен і підкреслює, що сама не має відповідей на всі запитання.

Лейні мовчить, уважно слухає й час від часу сьорбає чай.

— Як давно це відомо Ітанові? — запитує вона, коли Селія завершує свою оповідь.

— Дуже давно, — зізнається дівчина.

Лейні киває й підносить до рота горнятко, але, замість того щоб ковтнути, розтискає пальці.

Горнятко падає просто на тарілочку.

Скло розбивається, і луна наповнює кімнату. Чай тече по кахлю на столі.

Перш ніж хтось устигає повернутися на звук, друзки збираються докупи. З’єднуються навколо рідини, і скло знову стає неушкодженим. На поверхні стола не залишається жодної краплі.

Ті, хто повернувся, щоб дізнатися, що там за шум, вирішують, що їм здалося, і далі п’ють чай.

— Чому ти не зупинила горнятко до того, як воно розбилося? — питає Лейні.

— Не знаю, — зізнається Селія.

— Якщо тобі колись щось знадобиться від мене, я хочу знати про це, — каже Лейні, підводячись, щоб піти. — Я втомилася від того, що кожен береже свої таємниці так ретельно, що іншим доводиться гинути. Ви втягнули всіх нас у своє змагання, а схоже, що людину не так просто відремонтувати, як чашку.

Лейні йде, а Селія ще довго сидить сама. Чай в обох горнятках поступово вистигає.

Бурхливі моря

Дублін, червень 1901

Коли ілюзіоністка, вклонившись, зникає просто на очах у зали, глядачі вітають порожню сцену гучними оплесками. Вони залишають свої місця і, обговорюючи із супутниками той чи інший фокус, виходять крізь двері, що знову з’явилися в смугастій стіні намету.

Усі потихеньку покидають шатро, і лише один чоловік, що сидить у зовнішньому колі стільців, залишається на своєму місці. Його очі, котрі майже неможливо роздивитися в затінку крисів капелюха-котелка, утупилися в порожнє місце в самому центрі кола, де ще мить тому стояла фокусниця.

Решта глядачів уже розійшлися.

Чоловік і далі сидить.

За кілька хвилин двері знову стають невидимими, зливаючись зі стіною.

Чоловік і оком не змигне. Двері, що зникають, його геть не цікавлять.

Наступної миті на стільці, що стоїть перед ним, повернувшись до спинки боком і поклавши на неї руки, сидить Селія Бовн. Вона вдягнена так само, як під час виступу: у білу сукню, прикрашену розрізненими шматочками чорного пазла. Ближче до пругу вони складаються в суцільну чорну картинку.

— Ти прийшов навідати мене, — каже дівчина, не приховуючи радості в голосі.

— Мав кілька вільних днів, — повідомляє Марко. — А тебе давненько не було в околицях Лондона.

— Ми приїдемо туди восени, — відповідає Селія. — За доброю традицією.

— Я не міг так довго чекати на зустріч із тобою.

— Я теж рада бачити тебе, — шепоче чарівниця та простягає руку, щоб відігнути криси хлопцевого капелюха.

— Тобі подобається Лабіринт Хмарок? — питає він. Селія опускає руку, і хлопець накриває її своєю долонею.

— Дуже, — зізнається дівчина, і її дихання збивається, коли Маркові пальці торкаються руки. — Ти вмовив містера Барріса допомогти з ним?

— Так і вчинив, — відповідає хлопець і проводить великим пальцем по дівочому зап’ястку. — Подумав, що задля рівноваги не завадить порада спеціаліста. До того ж ти маєш Карусель і наш спільний Лабіринт. Мені здалося, що буде чесно, якщо Барріс створить щось виключно для мене.

Хлопців погляд і дотики, наче хвиля, накривають Селію з головою, і вона забирає руку, поки ця хвиля не потягла її на дно.

— Ти прийшов, аби продемонструвати мені власну майстерність у славетних ілюзіях? — цікавиться вона.

— Цього не було в моїх планах на вечір, але якщо ти насправді хочеш...

— Ти ж бачив мій виступ, так було б чесно.

— Я міг би дивитися на тебе цілісіньку ніч, — каже Марко.

— Ти так і чинив, — сміється Селія. — Я бачила тебе цієї ночі на всіх своїх виступах.

Вона встає і йде до центра кола, повертаючись так, що пруг сукні закручується довкола ніг.

— Я бачу кожнісіньке місце в залі, — пояснює дівчина. — І заховатися від мене неможливо навіть у задньому ряду.

— Я боявся, що не зможу впоратися з бажанням доторкнутися до тебе, якщо сидітиму в першому, — зізнається Марко, зводячись на ноги. Він підходить до краю сцени й зупиняється між стільцями першого ряду.

— Чи достатньо я близько для створення ілюзії? — цікавиться дівчина.

— А якщо я скажу «ні», ти підійдеш ближче? — запитанням на запитання відповідає хлопець, не приховуючи усмішки.

Замість відповіді Селія ступає до нього, і пруг її сукні торкається хлопцевих черевиків. Вона стоїть так близько, що Марко не може втриматися — він підводить руку та кладе її на дівочу талію.

— Минулого разу тобі не потрібно було торкатися мене, — зауважує Селія, але не протестує.

— Я хотів спробувати дещо особливе, — пояснює Марко.

— Мені заплющити очі? — грайливо питає дівчина, але замість відповіді хлопець закручує її так, що Селія опиняється спиною до нього. Рука залишається на талії.

— Дивись, — шепоче Марко їй на вухо.

Смугаста парусина шатра стає жорсткішою, м’яка тканина цупкішає й перетворюється на папір. На стінах з’являються слова, друковані літери сплітаються з рукописним текстом. Намет наповнюється віршами, серед яких Селія може впізнати уривки сонетів Шекспіра й рядки з гімнів давньогрецьким богиням. Слова вкривають стіни та стелю, тягнуться до підлоги.

А потім намет розкривається, папір складається й рветься. Чорні смуги витягаються в порожнечу, а їхні білі протилежності яскравішають, зринають угору та перетворюються на гілки.

— Тобі подобається? — питає Марко, коли рух ущухає, а вони опиняються в темному лісі серед сяючих, укритих рядками віршів, дерев.

Селія спроможна лише кивнути.

Хлопець неохоче відпускає її і, поки чарівниця блукає між деревами, читаючи віршовані уривки на гілках і стовбурах, іде слідом.

— Як ти вигадуєш такі образи? — губиться в здогадках дівчина, торкаючись паперової кори одного з дерев. Стовбур на дотик теплий і твердий та світиться зсередини, наче ліхтарик.

— Їх народжує моя уява, — пояснює Марко. — Або сни. Я намагаюся вигадати щось таке, що могло б тобі сподобатися.

— Не думаю, що ти мав би замислюватися, як догодити суперникові, — зізнається Селія.

— Я ніколи досконало не розумів цих правил, тому керуюся власними інстинктами, — відгукується хлопець.

— Мій тато досі навмисно уникає деталей, коли мова йде про правила, — розповідає дівчина, поки вони прогулюються між деревами. — Особливо, якщо я намагаюся з’ясувати, коли і як визначать переможця.

— Александр теж відмовляється ділитися інформацією.

— Сподіваюся, він не набридає тобі так, як мій татко мені, — зітхає Селія. — Хоча йому й справді просто нічим більше займатися.

— Останні кілька років я його майже не бачив, — повідомляє Марко. — Александр завжди був... відлюдькуватим і не надто товариським, але він єдина подоба сім’ї, якої я ніколи не мав. І все ж він не розкриває мені карт.

— Я навіть заздрю тобі, — гірко всміхається Селія. — Батько весь час товкмачить, як я його розчарувала.

— Відмовляюся вірити, що хтось може в тобі розчаруватися, — мовить хлопець.

— Тобі не випадало щасливої нагоди познайомитися з моїм татком.

— Розповіси, що з ним насправді сталося? — запитує Марко. — Мене аж трусить від цікавості.

Перш ніж розпочати оповідь, Селія зітхає й зупиняється біля дерева, укритого словами кохання та палких жадань. Вона нікому не розповідала цієї історії, ніколи не мала можливості поділитися нею з кимось, хто зрозуміє.

— Мій батько завжди був занадто честолюбним, — починає вона. — І йому не вдалося впоратися з тим, що він задумав, принаймні не так, як він собі це уявляв. Тато захотів зникнути з фізичного світу.

— Як таке можливо? — перепитує Марко. Селія радіє, що він не відкинув одразу цю ідею. Вона бачить, як він подумки намагається її осягнути, тож докладає всіх зусиль, аби пояснити якнайкраще.

— Уяви, що я маю келих вина, — каже дівчина. У руці з’являється склянка з червоним вином. — Дякую. Якщо я візьму його й виллю до басейну з водою, або озера, або навіть океану — чи зникне воно?

— Ні, лише розчиниться, — озивається Марко.

— Точно, — погоджується Селія. — Мій батько знайшов спосіб, як позбутися своєї склянки. — Келих у її руках зникає, але вино продовжує плавати в повітрі. — Але замість того, аби спробувати в басейні або просто з більшою склянкою, він одразу взявся за океан. Тепер йому складно зібрати себе докупи. Звичайно, він може це зробити, проте з чималими труднощами. Було б простіше, якби він зупинився на замкнутому просторі. Натомість його винесло до відкритого моря. Тепер він мусить за щось чіплятися. Тато з’являється у своєму маєтку в Нью-Йорку і в театрах, де часто виступав. Коли вдається, він тримається за мене, але я навчилася уникати цього, якщо мені хочеться. Це його особливо дратує, бо я просто підсилюю один із його власних відсторонювальних прийомів.

— А цього можливо досягти? — питає Марко. — Того, чого він прагнув? Я маю на увазі, належним чином?

Селія переводить погляд на вино, що висить без склянки. Вона здіймає руку й торкається його. Рідина тремтить, розпадається на краплі, а потім знову збирається в єдине ціле.

— Гадаю, можна, — зізнається вона, — та потрібні певні умови. Знадобиться прикілок — місце, дерево, якийсь реальний предмет, за який можна вхопитися. Щось, що не дозволить тобі далеко відплисти. Підозрюю, що батько думав, наче цим прикілком для нього стане цілий світ, але мені здається, що це мусить бути щось конкретніше. Щось, що діятиме, як келих, але залишатиме більше простору для руху.

Дівчина знову торкається в повітрі вина, штовхаючи його до дерева, біля якого стоїть. Рідина всотується в папір, повільно насичуючи його, поки все дерево не починає жевріти яскраво-червоним серед білого лісу.

— Ти впливаєш на мою ілюзію, — помічає Марко, зацікавлено розглядаючи просякнуте вином дерево.

— Ти дозволяєш мені, — пояснює Селія. — Я не була певна, що вдасться.

— А ти можеш це зробити? — не вгамовується хлопець. — Те, що він намагався?

Якусь мить дівчина задумливо роздивляється дерево, а потім каже:

— Гадаю, могла б, якби мала причину. Але мені надто подобається фізичний світ. Мабуть, батько почав страждати від свого віку, значно поважнішого, ніж здавалося, і не міг змиритися з думкою, що йому доведеться гнити в землі. Можливо, він також хотів контролювати власну долю, але точно не знаю, а зі мною він не радився, перш ніж спробувати. Залишив мені купу запитань без відповідей і фальшивий похорон. Організувати його виявилося легше, ніж може здатися.

— Але він розмовляє з тобою? — питає Марко.

— Так, утім не так часто, як раніше. Вигляд має такий самий, хоча мені здається, що це лише відлуння його старого, він свідомо зберігає свою колишню подобу. До того ж тато не має твердої фізичної оболонки, і це його жахливо дратує. Якби він усе зробив інакше, йому б удалося залишитися більш матеріальним. Але я сама не впевнена, що хотіла б назавжди застрягнути в якому-небудь дереві, а ти?

— Думаю, це залежить від дерева, — каже Марко.

Він повертається до багряного стовбура, і той сяє ще яскравіше, червоне жевріння вуглинок перетворюється на яскраве тепло вогню.

Інші дерева теж починають світитися.

Сяйво яскравішає, і врешті Селії доводиться заплющити очі.

Земля пливе з-під ніг, і Марко повертає руку на дівочу талію, аби допомогти їй не впасти.

Коли Селія розплющує очі, вони з Марко стоять на юті корабля посеред океану.

От лише корабель цей зроблено з книжок, вітрила — з тисяч сторінок, а чорне море внизу — темні чорнила.

Небо вкрите яскравими, наче сонце, скупченнями крихітних зірочок.

— Я подумав, що після розмови про замкнутий простір гарно буде подивитися вдалечінь, — пояснює хлопець.

Селія підходить до краю палуби й пробігає пальцями по загорожі з корінців книжок. Легкий бриз грається її волоссям і несе із собою аромат порохнистих фоліантів і густих вологих чорнил.

Марко підходить до дівчини і, зупинившись, роздивляється разом із нею північне море, що простяглося до самісінького обрію без жодного натяку на земну твердь.

— Як гарно! — каже Селія.

Перевівши погляд на його праву руку, що лягла на бильця, дівчина супиться, побачивши гладеньку шкіру без жодного знаку.

— Ти часом не це шукаєш? — цікавиться Марко, змахуючи рукою. Шкіра ворушиться, і довкола безіменного пальця з’являється оперізуючий рубець. — Він залишився від персня, коли мені було чотирнадцять. Там ще було щось написане латиною, але я не зрозумів, що саме.

— Esse ąuam videri, — каже Селія. — Бути, а не здаватися. Це девіз роду Бовнів. Мій батько полюбляв гравіювати його на різних речах. Невпевнена, що він розумів усю іронію. Твій перстень, мабуть, був схожий на цей.

Вона кладе свою руку на низку книжкових корінців поруч із його долонею. Гравіювання на срібній каблучці, котре Марко вважав вигадливою філігранню, виявляється цією ж фразою, написаною витіюватим шрифтом.

Селія крутить прикрасу й посуває її так, що стає видно такий самий, як у хлопця, рубець.

— Це єдине пошкодження, котре я так і не змогла цілком вилікувати, — промовляє вона.

— Мій перстень був схожий, — погоджується Марко, роздивляючись її прикрасу, хоча погляд весь час повертається до рубця. — Тільки золотий. А рубець залишило щось, що належало Александрові?

Селія киває.

— Скільки тобі було? — питає хлопець.

— Шість років. Каблучка була простенька й срібна. Це вперше я зустріла когось, хто вмів робити те саме, що мій батько. Александр назвав мене янголом. Відтоді ніхто не казав мені приємніших слів.

— І це він ще применшував, — каже Марко, накриваючи її долоню своєю.

Раптовий подув вітру напинає шаруваті паперові вітрила. Сторінки тріпотять на вітрі, і чорнильна поверхня моря вкривається брижами.

— Це ти накоїла, — повідомляє хлопець.

— Я не хотіла, — захищається дівчина, але руку не забирає.

— Та я не проти, — дозволяє Марко, сплітаючи свої пальці з її. — Як ти знаєш, це міг зробити і я.

Вітер посилюється, і чорні чорнильні хвилі налітають на корабель. З вітрил випадають сторінки, кружляють над чарівниками, як осіннє листя. Корабель нахиляється, дівчина мало не втрачає рівновагу, але Марко притримує її за талію, і вона заливається сміхом.

— Це справді вражає, пане ілюзіоністе, — каже Селія.

— Називай мене на ім’я, — просить він. Хлопець ніколи не чув, як вона вимовляє його ім’я, і, тримаючи дівчину в обіймах, раптом палко захотів почути це. — Прошу, — додає він, помітивши, що вона вагається.

— Марко, — ніжно шепоче Селія. Звук його імені на її вустах п’янить навіть більше, ніж хлопець міг уявити, і він нахиляється, аби скуштувати своє ім’я ще й на смак.

Його губи вже майже торкаються її, але дівчина рвучко відвертається.

— Селіє, — шепоче хлопець у дівоче вушко, укладаючи в це слово усю палкість бажання й туги, які вона теж відчуває. Шепіт обпікає Селії шию.

— Вибач, — каже вона. — Я... я не хочу все ускладнювати ще більше.

Він не відповідає й не випускає її з обіймів, але вітер ущухає, і хвилі вже не видаються такими страшними.

— Більшість свого життя я намагалася навчитися тримати себе в руках, — зізнається дівчина, схиливши голову на Маркове плече. — Вивчити себе ззовні і зсередини, розікласти все по поличках. А з тобою я все забуваю. І це лякає мене і...

— Я не хочу, щоб ти боялася, — перериває її Марко.

— ...І я боюся того, що мені це подобається, — завершує Селія, знову зазираючи йому в вічі. — Як спокусливо забути про себе поруч із тобою! Розслабитися. Дозволити тобі чинити так, аби я більше не розбивала люстри, замість того щоб постійно мати клопіт через те, що розбиваю їх.

— Я міг би це зробити.

— Я знаю.

Корабель розтинає море в напрямку безкінечного горизонту, і вони якийсь час мовчать.

— Давай утечемо, — пропонує Марко. — Куди завгодно. Подалі від цирку, подалі від Александра й твого батька.

— Ми не можемо, — заперечує Селія.

— Звісно ж, можемо, — наполягає Марко. — Разом ти і я можемо зробити що завгодно.

— Ні, — не здається дівчина. — Ми можемо все що завгодно лише тут.

— Не розумію.

— Ти хоч колись думав про це? Про те, щоб просто піти? Чи з’являлася справжня розважлива думка, а не мрія чи скороминуча фантазія? — Хлопець не відповідає, і Селія веде далі: — Подумай про це просто зараз. Уяви, що ми тікаємо звідси й виходимо з гри, аби почати нове життя деінде, подумай про це.

Марко заплющує очі й намагається намалювати перед своїм внутрішнім поглядом не просто мрію, а її практичне втілення. Як спланувати все до найменших дрібниць, починаючи від наведення ладу в Чандрешевих паперах для нового помічника до миті, коли він складатиме валізи у своїй квартирі, чи навіть до того дня, коли на їхніх пальцях з’являться весільні обручки.

І тоді права рука починає горіти вогнем. Різкий пронизливий біль з’являється в рубці на пальці та здіймається вгору рукою, затьмарюючи собою всі думки. Це той самий біль, який Марко відчув, коли рубець з’явився, але сильніший у тисячу разів.

Корабель припиняє свій рух. Папір розсипається, чорнильний океан висихає, залишаючи в смугастому наметі лише стільці, розставлені по колу. Марко падає на підлогу.

Біль трохи вщухає, коли Селія вклякає біля нього й бере заруку.

— Тієї ночі, коли цирк святкував ювілей, — каже вона, — тієї ночі ти поцілував мене. Тієї ночі мені спала ця думка. Я не хотіла більше грати — хотіла лише бути з тобою. Думала, що попрошу тебе втекти зі мною, і по-справжньому хотіла цього. Тієї миті, коли я переконала себе, що ми впораємося, мене протнув такий біль, що я заледве втрималась на ногах. Фрідрік не міг збагнути, що зі мною таке, просто відвів мене до тихенького куточка й посадив на стілець. Він дуже добрий і не розпитував ні про що, адже я нічого не могла пояснити.

Марко намагається перевести дух, а дівчина роздивляється рубець на його руці.

— Я гадала, що справа була в тобі, — веде Селія далі, — тож спробувала не сісти в цирковий потяг, коли він від’їжджав, і біль був так само лютим. Ми зв’язані путами і зв’язані надійно.

— Ти хотіла втекти зі мною, — усміхається Марко, незважаючи на тупий біль. — Я й не сподівався, що той поцілунок виявиться таким дієвим.

— Ти міг би змусити мене забути про нього, стерти його з моїх спогадів так само легко, як стер зі спогадів усіх інших гостей на вечірці.

— Це було не так-то просто, — жаліється хлопець. — До того ж я не хотів, аби ти забула.

— Я б не змогла, — запевняє Селія. — Як ти почуваєшся?

— Жалюгідно. Але вже майже не болить. Тієї ночі я сказав Александрові, що хочу піти. Не те щоб я справді мав це на увазі, просто хотів побачити його реакцію.

— Мабуть, усе зроблено так, щоб ми не почувалися, як пташки в клітці, — припускає Селія. — Ми не бачимо ґраток, поки не наштовхнемося на них. Тато каже, що було б простіше, якби ми не переймалися одне одним. Певно, він має рацію.

— Я намагався, — шепоче Марко, обіймаючи її обличчя долонями, — я намагався відпустити тебе — і не можу. Не можу припинити думати про тебе. Не можу перестати бачити тебе уві сні. Хіба ти не відчуваєш до мене такого ж?

— Відчуваю, — зізнається дівчина. — Ти весь час у моїх думках. Я часто сиджу в Крижаному Саду, щоб відчути хоч відлуння того, що пізнаю з тобою. Так було завжди, ще до того, як я дізналася, хто ти. І щоразу, коли я думаю, що почуття до тебе не можуть бути міцнішими, я помиляюся.

— То що заважає нам бути разом? — питає Марко. Його руки ковзають від її щік до ніжних обрисів плечей над сукнею.

— Я хотіла б, — шепоче Селія, затамовуючи дух, коли Маркові долоні спускаються нижче. — Повір мені, я хотіла б. Але йдеться не лише про нас двох. Так багато людей втягнуто до цієї гри. І контролювати все стає дедалі складніше. А це, — вона накриває його долоні своїми, — надзвичайно відволікає, і я непокоюся, що може статися, якщо я втрачу концентрацію.

— Хіба ти не маєш джерела сили? — дивується Марко. Дівчина збентежено дивиться на нього.

— Джерела сили? — перепитує вона.

— Провідника, як моє вогнище? Я насичуюся силою з вогню. У тебе нічого такого немає, ти все робиш сама?

— Я не знала, що можна інакше, — відгукується Селія.

— І ти повсякчас контролюєш цирк? — перепитує Марко.

Дівчина киває.

— Я вже звикла. Зазвичай можна впоратися.

— Навіть не уявляю, наскільки це виснажливо.

Марко ніжно цілує Селію в чоло й відпускає її, намагаючись триматися якомога ближче, хоч і не торкаючись.

А потім він розповідає їй різноманітні історії. Міфи, які почув від свого наставника. Власні фантазії, на котрі його надихнули уривки архаїчних книжок із потрісканими корінцями. Ідеї для цирку, для котрих у жодному з наметів не вистачить місця.

Селія відповідає легендами зі свого дитинства, проведеного за лаштунками театрів. Розповідає про пригоди у віддалених містах, куди навідувався цирк. Згадує події тих днів, коли влаштовувала спіритичні сеанси, і радіє, що йому ці вистави здаються такими ж безглуздими, як і їй колись.

Вони сидять і розмовляють до самого світанку. Марко збирається йти аж тоді, коли цирк зачиняють.

Допомагаючи Селії піднятися, хлопець на хвилину притискає її до грудей.

Потім він виймає з кишені візитну картку, на якій немає нічого, окрім літери М і адреси.

— Тепер я проводжу в Чандрешевому маєтку менше часу, — пояснює він, простягнувши картку. — Якщо мене немає там, ти можеш знайти мене за цією адресою. Я чекатиму на тебе о будь-якій порі, якщо раптом вирішиш відволіктися від цирку.

— Дякую, — каже дівчина. Вона перевертає клаптик паперу пальцями, і той зникає.

— Коли все це скінчиться, я не дозволю тобі так просто піти, і не важливо, хто з нас переможе. Згода?

— Згода.

Марко бере руку Селії, підносить її до вуст і цілує срібну каблучку, що приховує під собою рубець.

Селія гладить кінчиками пальців його підборіддя. Потім вона обертається й зникає, перш ніж Марко встигає простягнути руку, щоб зупинити її.

Прохання

Конкорд, Массачусетс, 30 жовтня 1902

Бейлі намагається перегнати отару овець на інше поле, але вони сьогодні жахливо поводяться. Тварини не реагують на стусани, штурханці та лайку, уперто вважаючи, що трава на полі з цього боку хвіртки, у низенькій кам’яній загорожі, зеленіша, аніж з іншого, хай там як хлопчик намагається переконати їх у протилежному.

І раптом позаду нього лунає голос:

— Привіт, Бейлі!

Стоячи з іншого боку пристінку серед занадто яскравого денного світла й занадто зелених, занадто земних декорацій, Крихітка здається якоюсь неправильною. Її одяг (хоча вона вдягла не цирковий костюм, а щось таке, що допомагає замаскуватися) все одно здається надто химерним. На спідниці, як для повсякденної, забагато оборок; черевики, хоча й запилюжені, надто вишукані та й узагалі непрактичні для прогулянки фермою. Капелюх Крихітка не вдягнула, і вітер роздмухує її вогняно-руде волосся навколо голови.

— Привіт, Крихітко, — цідить Бейлі, оговтавшись від несподіванки. — Що ти тут робиш?

— Мені потрібно з тобою поговорити, — повідомляє руда. — Тобто дещо запитати.

— І це щось не могло почекати до вечора? — дивується хлопчик. Для нього зустрічі з Крихіткою та Прибамбасом щоночі після відкриття цирку вже стали звичкою.

Дівчинка хитає головою.

— Я вирішила, що буде краще дати тобі час усе обдумати, — повідомляє вона.

— Обдумати що?

— Ідею поїхати з нами.

Бейлі розгублено кліпає.

— Що? — спромігся він урешті-решт.

— Це наша остання ніч тут, — пояснює Крихітка. — Потім цирк поїде, і я хотіла б, аби ти вирушив із нами.

— Ти жартуєш, — не вірить почутому Бейлі.

Крихітка знову хитає головою.

— Ні, присягаюся, ні. Я чекала, щоб переконатися, що запитати тебе буде правильно і що для тебе правильно буде так учинити, і тепер я впевнена. Це дуже важливо.

— Що ти маєш на увазі? Чому важливо? — питає хлопчик.

Крихітка зітхає. Вона напружено дивиться вгору, наче шукає зірки, що ховаються за синім небом, поцяткованим білими хмарками.

— Я знаю, що ти мусиш поїхати з нами, — каже вона. — Щодо цього я впевнена.

— Але чому? Чому я? Що я робитиму, просто тинятимуся туди-сюди? Я не такий, як ви з Прибамбасом, і не вмію нічого особливого. Я не належу до цирку.

— Ще й як! Я впевнена, що належиш. Поки що не знаю чому, але переконана, що ти маєш бути поруч зі мною. Тобто з нами. — Червоний пуп’янок рум’янцю розквітає на її щоках.

— Я б теж хотів. Я хочу. Але тільки... — Бейлі озирається на овець, на будинок і клуню, що стримить на пагорбі, порослому яблунями. Це або вирішить усі суперечки щодо Гарварду й ферми, або тільки подвоїть їх. — Я не можу просто так піти, — шепоче він, хоча й думає, що має на увазі не зовсім це.

— Я знаю, — погоджується Крихітка. — Пробач. Я не мала б просити тебе. Але мені здається...Ні,не здається, я знаю. Я знаю: якщо ти не вирушиш із нами, ми більше не повернемося.

— Не повернетеся сюди? Чому?

— Не повернемося нікуди, — каже Крихітка. Вона знову підводить погляд до неба, похмуро витріщається на нього й повертається до Бейлі. — Якщо ти не вирушиш із нами, ми більше не будемо цирком. І не питай мене чому, вони мені цього не кажуть. — Вона вказує на небо, на зірки за хмарами. — Кажуть тільки, що, аби цирк і далі існував, ти мусиш бути там. Ти, Бейлі. Ти, я і Бамбас. Не знаю, чому так важливо, щоб там були ми троє, але так і є. Інакше все просто розсиплеться. Уже почало.

— Що ти маєш на увазі? Із цирком усе гаразд.

— Не впевнена, що можна помітити щось іззовні. Це наче... Якби одна з твоїх овець захворіла, я б помітила?

— Мабуть, ні, — зізнається Бейлі.

— Але ти помітив би? — наполягає руда.

Хлопчик киває.

— Так само і з цирком. Я знаю, як він має почуватися, а просто зараз він почувається інакше, і це вже триває деякий час. Я розумію, що щось не так, і відчуваю, як він розсипається, наче торт, на якому недостатньо глазурі, аби він тримався купи. А в чому річ — не знаю. Тобі це здається дурницями?

Бейлі лише витріщається на дівчинку, і вона, зітхнувши, веде далі.

— Пам’ятаєш ту ніч, коли ми були в Лабіринті? Ми ще застрягли в кімнаті, схожій на пташину клітку.

Хлопчик киває.

— Раніше я ніколи не застрягала в Лабіринті. Ніколи. Якщо ми не могли знайти вихід із кімнати чи коридору, я зосереджувалася й відчувала, де двері. Я навіть могла сказати, що за ними. Намагалася не вдаватися до цього, бо так нецікаво, але тієї ночі, коли ми не могли знайти вихід, довелося — і це не спрацювало. Цирк починає здаватися незнайомим, і я не знаю, що вдіяти.

— Але чим я можу допомогти? — не розуміє Бейлі.

— Саме ти врешті-решт знайшов ключ, пригадуєш? — пояснює Крихітка. — Я й далі шукаю відповіді, щоб учинити правильно, але наразі все, окрім тебе, наче в тумані. Я знаю, що забагато прошу, переконуючи тебе залишити свій дім, але цирк — це мій дім і моя родина, тож я не можу його втратити. Тим паче, якщо можу зробити щось, щоб зупинити це. Вибач.

Вона сідає на кам’яний пристінок і відвертається. Хлопчик умощується поруч, роздивляючись поле й безнадійних овець. Якийсь час діти мовчать. Вівці ліниво сновигають по колу, щипаючи траву.

— Тобі тут подобається, Бейлі? — запитує Крихітка, оглядаючи ферму.

— Не дуже, — зізнається хлопчик.

— Хіба ти ніколи не хотів, щоб хтось прийшов і забрав тебе?

— Це тобі Прибамбас розповів? — цікавиться Бейлі, розмірковуючи, чи це бажання настільки сильне, що написане в нього на лобі так чітко, що кожен може прочитати.

— Ні, — заперечує Крихітка. — Просто вгадала. Але Бамбас попросив мене передати тобі це. — Вона витягає з кишені крихітну скляну пляшечку та простягає йому.

Бейлі знає, що, хоча пляшечка здається порожньою, швидше за все це не так, і цікавість змушує відкоркувати її негайно. Він витягає малюсінький корочок, радіючи, що той прикріплений до пляшечки дротяним кільцем.

Спогади, що причаїлися всередині, настільки знайомі, заспокійливі й упізнавані, що Бейлі може відчути шорстку кору, запах жолудів і навіть балачки білок.

— Він хотів, аби ти міг забрати із собою своє дерево, — пояснює дівчинка. — Якщо ти вирішиш поїхати з нами.

Бейлі запихає корок у пляшечку. Западає мовчанка, вітер грається рудим волоссям.

— Скільки в мене часу на роздуми? — рвучко питає Бейлі.

— Ми від’їжджаємо одразу після зачинення цирку, — каже Крихітка. — Потяг буде готовий ще до світанку, але було б краще, якби ти прийшов заздалегідь. Від’їзд може виявитися дещо... непростим.

— Я подумаю про це, — каже хлопчик. — Але нічого не обіцяю.

— Дякую, Бейлі, — озивається дівчинка. — Але зроби мені ласку. Якщо ти вирішиш не їхати з нами, просто не приходь сьогодні до цирку, добре? Вважатимемо, що ми попрощалися зараз. Так буде простіше.

Бейлі кілька секунд витріщається на неї з відсутнім виглядом, останні слова застрягають у нього у вухах. Змиритися з таким проханням навіть важче, ніж вирішити, їхати чи не їхати. Але зрештою він киває, бо це здається правильним.

— Гаразд, — каже він. — Не прийду, якщо не зберуся їхати з вами. Обіцяю.

— Дякую, Бейлі, — знову каже Крихітка. Вона всміхається, і Бейлі не може зрозуміти, радісна ця усмішка чи сумна.

Перш ніж він устигає попросити попрощатися замість нього з Прибамбасом, якщо знадобиться, дівчинка нахиляється й цілує його не в щоку, як чинила безліч разів раніше, а в губи, і Бейлі розуміє, що піде за нею хоч на край світу.

Крихітка мовчки повертається й рушає геть. Бейлі проводжає її поглядом, аж поки більше не може розрізнити на тлі неба руде волосся, а тоді й далі дивитися вслід, стискаючи в руках крихітну пляшечку. Він досі не знає, що має робити і як має почуватися, але на роздуми лишилося кілька годин.

Вівці позаду нього раптом вирішують пройти крізь відчинені ворота й розбрідаються сусіднім полем.

Запрошення

Лондон, 30 жовтня 1901

Коли цирк приїжджає до Лондона, Селія знемагає від бажання одразу вирушити до Маркового помешкання за адресою, надрукованою на візитці, з якою вона не розлучається. Але натомість дівчина вирушає до «Мідланд Ґранд Готелю».

Вона не ставить портьє жодних запитань.

Вона ні з ким не розмовляє.

Вона стоїть посеред фойє, непомічена персоналом і гостями, що минають її, прямуючи до інших місць, на інші зустрічі чи в інші тимчасові пристані.

Селія понад годину стоїть нерухомо, як одна із циркових статуй, а потім біля неї з’являється чоловік у сірому костюмі.

Він незворушно слухає її оповідь, а коли дівчина змовкає, лише коротко киває.

Селія присідає в досконалому реверансі, а потім повертається і йде геть.

Чоловік у сірому костюмі ще якийсь час самотньо стоїть у фойє. Ніхто його не помічає.

Точки перетину I: Схованка для капелюха

Лондон, 31 жовтня — 1 листопада 1901

Напередодні Дня всіх святих у цирку завжди панує особлива атмосфера. Внутрішній дворик прикрасили округлими паперовими ліхтариками, і тіні, схожі на лиця, що розриваються від беззвучного крику, танцюють на їхній білій поверхні. Тут і там, у цирку й біля воріт, стоять кошики, повні білих, чорних і сріблястих шкіряних масок зі стрічками-зав’язками, щоб відвідувачі могли їх начепити, якщо заманеться. Тепер подекуди відрізнити глядача від артиста стає нелегким завданням.

Прогулянка цирком під маскою дарує геть нові враження. Ти можеш загубитися серед юрби, перетворитися на частину декорацій. Хтось неабияк насолоджується такою нагодою, а інші почуваються розгублено й надають перевагу власним обличчям.

Час біжить, минає північ, урешті настає День усіх святих, і натовп повільно рідшає.

Кілька гостей у масках і досі тиняються доріжками, наче привиди.

О цій годині перед шатром віщунки вже нікого немає. Більшість людей хоче знати свою долю в ранні надвечірні години, а пізня ніч призначена для менш піднесених забав. Ще кілька годин тому допитливі відвідувачі з’являлися одне за одним, але листопад приходить на зміну жовтню, і в передпокої не залишається жодної живої душі — ніхто не тупцяє за завісою з намистин, нетерпляче готуючись послухати, які таємниці приготували для нього карти.

Хоча ворожка не чула кроків, завіса раптом розсувається.

Те, що Марко збирається їй сказати, не стане несподіванкою. Карти роками кричали їй те саме, але Ізобель відмовлялася слухати та свідомо бачила лише інші пояснення, лише альтернативні шляхи розвитку подій.

Зовсім інша річ — почути все з його вуст. Марко вимовляє слова, і вже забуті спогади знову випливають на поверхню. Дві вбраних у зелене постаті посеред яскраво освітленої танцювальної зали. Вони беззаперечно закохані, і від цих почуттів у кімнаті стає спекотно.

Ворожка пропонує йому витягти одну-єдину карту й дивується, коли хлопець погоджується.

Але не дивується, коли бачить на карті Жрицю.

Коли Марко йде, Ізобель знімає з намету вивіску.

Часом вона робить так, якщо стомлюється від чужих таємниць і потребує перепочинку, незважаючи на те, що цирк іще працює. Зазвичай дівчина проводить час із Тсукіко, але не цього вечора. Замість того щоб вирушити на пошуки дівчини-змії, віщунка сидить за столом і гарячковито перемішує колоду.

Перевертає одну карту обличчям догори, потім ще одну, ще...

Випадають самі лише мечі. Загострені леза вишикуються рівними рядами. Четвірка. Дев’ятка. Десятка. Самотнє вістря єдиного туза.

Ізобель повертає карти до колоди, а потім відкладає її та береться за дещо інше.

Дівчина витягає з-під столу коробку для капелюха. Тут найбезпечніше місце, яке їй удалося вигадати, до того ж самій віщунці легко до нього дістатися. Часом вона навіть забуває, що там, під оксамитовими водоспадами, причаїлася коробка. Що її і відвідувачів завжди розділяє незрима присутність ще дечого.

Але зараз дівчина тягнеться під стіл і витягає звідти коробку з оксамитового затінку ближче до тремтливих свічкових вогників.

Це пласка кругла коробка, оздоблена чорним шовком, без жодних петель чи замочків. Чорна й біла стрічки, переплетені охайними вузликами, утримують кришку на місці.

Ізобель ставить коробку на стіл і витирає з кришки товстий шар пилюки, хоча дещо все одно чіпляється до стрічок і вузликів. Дівчина вагається якусь мить і вже майже вирішує, що краще повернути коробку на звичне місце й дати їй спокій. Але схоже, що її рішення вже не має жодного значення.

Вона повільно розв’язує стрічки, розплутуючи нігтями вузлики. А коли вони достатньо послаблені, щоб можна було підняти кришку, дівчина так боязко торкається її, наче нажахана тим, що можна побачити всередині.

Усередині коробки лежить капелюх.

Він анітрохи не змінився відтоді, як Ізобель поклала його туди. Старий котелок, із трохи потертими крисами. Він перев’язаний ще кількома чорними й білими стрічками, загорнутий, наче подарунок, у світлі й темні бантики. Під вузлом одного з них самотньо ховається карта таро, а між нею та капелюхом — складений білий мереживний носовичок, по краях прикрашений вигадливо закрученими чорними лозами.

Прості речі. Вузлики й наміри.

На уроках вона сміялася, бо надавала перевагу картам. У порівнянні зі стрічками вони здавалися такими однозначними, попри міріади тлумачень.

Це був лише запобіжний захід. За таких непередбачуваних обставин краще перестрахуватися. І нічого дивного, ми ж беремо на прогулянку парасолю в сонячний день, якщо нам здається, що буде злива.

Чесно кажучи, вона не певна, чи оберіг виконує ще якусь функцію, окрім збирання пилюки. Та й як тут можна бути впевненим — немає барометра, який вимірював би такі ілюзорні речі. Хаос не можна виміряти термометром. Ізобель здається, що всі її потуги були марними.

Вона обережно виймає капелюха з коробки, і навколо нього розливаються водоспади довжелезних стрічок. Усе має на диво гарний і майже святковий вигляд: старий капелюх, мереживна хустинка й карта, прив’язана потертою стрічкою.

— Найслабші чари можуть бути найефективнішими, — каже Ізобель і сама дивується, що в голосі бринять сльози.

Капелюх не відповідає.

— Не думаю, що ти взагалі на щось впливаєш, — каже далі дівчина.

Капелюх — ані пари з уст.

Їй хотілося лише зберегти цирк у рівновазі. Не дозволити суперникам нашкодити одне одному чи тим, хто поряд.

Аби терези не зламалися.

Знов і знов із пам’яті виринає картинка, де вони вдвох стоять посеред танцювальної зали.

Віщунка пригадує випадково почуті уривки сварки. Марко казав, що робив геть усе для неї. Тоді вона не зрозуміла, про що йдеться, а потім узагалі забула.

Але тепер усе ясно як божий день.

Бурхливі почуття, на які щоразу, коли вона ворожила на хлопця, вказували карти, стосувалися Селії.

І навіть цирк — для неї. І у відповідь на всі його надзвичайні намети вона зводила свої.

А Ізобель власними руками допомагала підтримувати рівновагу. Допомагала йому. Допомагала їм обом.

Вона опускає очі на капелюх, що тримає в руках.

Біле мереживо пестить чорну вовну, стрічки сплелися в єдине ціле. Нероздільне.

Дівочі сльози крапають на стрічки в пальцях, і в нападі люті Ізобель шматує бантики.

Хустинка, наче блідий привид, падає на землю. Серед вигадливо закручених лоз видніються ініціали С. Н. Б.

Карта таро теж летить на землю й падає картинкою догори. Під зображенням янгола написане одне-єдине слово Tempérance — терпіння.

Ізобель стихає й затримує дихання, боязко очікуючи якогось ефекту від своїх дій. Але навколо лише абсолютна тиша та тремтіння свічок. Намистини на завісі висять спокійно й незворушно. Дівчина раптом почувається дурепою, що самотньо сидить у наметі з оберемком сплутаних стрічок і старим капелюхом. Як вона могла бути такою недоумкуватою і вважати, що має на все хоч якийсь вплив? Що те, що вона робить, має хоч якесь значення?

Віщунка нахиляється, щоб підняти карту, але рука ціпеніє, коли дівчина чує якийсь звук. Щось схоже на те, як скрегоче гальмами потяг.

І лише за мить вона розуміє, що насправді на вулиці біля намету кричить Крихітка Мюррей.

Найтемніша ніч перед світанком

Конкорд, Массачусетс, 31 жовтня 1902

Крихітка з Прибамбасом стоять біля циркових воріт, розташувавшись так, аби не загороджувати прохід до квиткових кас, хоча о цій пізній годині черги вже майже немає. Зоряний тунель уже розібрали й замість нього залишили саму лише смугасту завісу. За спинами тричі б’є годинник-Wunschtraum. Прибамбас плямкає попкорном, укритим шоколадом.

— Фо ти йому фкасала? — цікавиться він із набитим ротом.

— Намагалася пояснити все якомога краще, — каже дівчинка. — Здається, порівнювала все з тортом.

— Тоді мало б спрацювати, — схвально відгукується брат. — Хто ж не любить добрячої аналогії з тортом?

— Невпевнена, що вдалося все пояснити. А ще, здається, він засмутився, коли я попросила не приходити сьогодні вночі, якщо вирішить не приєднуватися до нас. Я не знала, що ще маю сказати, лише хотіла, аби він зрозумів, як це важливо, — веде далі Крихітка, обіпершись на металевий паркан. — І я поцілувала його, — додає дівчинка.

— Знаю, — не приховує Прибамбас.

Сестра кидає на нього погляд, і рум’янець на обличчі стає майже таким само червоним, як волосся.

— Я не хотів, — здвигає плечима брат. — Ти недостатньо добре це приховуєш. Якщо не хочеш, щоб я бачив якісь речі, тобі варто більше тренуватися. Хіба Селія не навчила тебе, як це робити?

— Чому ти бачиш щодня краще, а я гірше? — питає Крихітка.

— Мені пощастило?

Сестра закочує очі.

— Ти розмовляв із Селією? — питає вона.

— Так. Розповів їй, що ти сказала, наче Бейлі мусить вирушити з нами. А вона лише відповіла, що не чинитиме нічого, аби зашкодити цьому.

— Гаразд, не так уже й погано.

— Вона засмучена, — зауважує Прибамбас, трясучи пакетиком із попкорном. — Не хотіла нічого мені розповідати й майже не слухала, коли я намагався пояснити, про що ми просимо. Я міг би сказати, що ми хочемо тримати вдома літаючого гіпопотама, і вона б погодилася. Але Бейлі приходить сюди не просто так, заради веселощів, як гадаєш?

— Не знаю, — зізнається Крихітка.

— А що знаєш?

Дівчинка переводить погляд на зоряне небо. Майже всі зірки сховалися за темними хмарами, але поодинокі м’яко блимають у просвітах.

— Пам’ятаєш, як ми були на Звіздарі, і я побачила щось яскраве, але не могла сказати, що саме?

Прибамбас киває.

— Це був внутрішній дворик. Не лише вогнище, а все довкола. А вогонь був яскравим, гарячим і весело танцював. А тоді... не знаю, що сталося, але раптом там з’явився Бейлі. У цьому я впевнена.

— І так скоро станеться? — з надією цікавиться Прибамбас.

— Гадаю, зовсім скоро.

— Може, викрадемо його?

— Бамбасе, будь серйозним.

— Ні, насправді. Ми могли б. Ми можемо залізти до його будинку, ударити Бейлі чимсь важким і притягти його сюди так обережно, як тільки вдасться. Візьмемо його під руки, щоб люди гадали, що він звичайний міський пияк. Перш ніж оговтатися, Бейлі опиниться в потязі, а там не матиме вибору. Швидко й безболісно. Тобто для нас безболісно. Хоча таки доведеться тягти чималеньку вагу.

— Не думаю, що це дійсно гарна ідея, Бамбасе, — відрубує дівчинка.

— Ой годі тобі, усе буде гаразд, — стогне брат.

— Я так не думаю. Мені здається, ми вже зробили все, що мали, і тепер залишається тільки чекати.

— Ти впевнена? — перепитує Прибамбас.

— Ні, — тихо погоджується сестра.

За мить хлопчик іде пошукати ще чогось їстівного, а дівчинка залишається біля воріт сама. Раз по раз вона озирається через плече на годинник за спиною, щоб подивитися, скільки залишилося часу.

Точки перетину II: Багряні фурії, червоні парки[21]

Лондон, 31 жовтня — 1 листопада 1901

— Хоча кожна ніч у цирку має всі підстави, щоб її називали чарівною, — написав колись гер Фрідрік Тіссен, — ніч перед Днем усіх святих — особлива. Повітря аж пахне таємницями.

Цьогорічна геловінська ніч видалася холодною і ясною. Гучний натовп убрався у важкі пальта й зав’язав шарфи. Чимало відвідувачів ховають обличчя за білими, чорними чи срібними латками масок.

Цирк навіть освітлений не так яскраво, як зазвичай. Здається, наче з кожного кутка виповзають тіні.

Ніхто не помічає, як до цирку заходить Чандреш Крістоф Лефевр. У кошику біля воріт чоловік бере срібну маску й прикладає собі до обличчя. Коли він купує дорослий квиток, касирка його не впізнає.

Чандреш, наче сновида, тиняється цирком.

Чоловіку сірому костюмі не вдягає маску. Він неквапливо шпацирує доріжками спокійним, майже лінивим кроком. Безцільно сновигає від намету до намету, заходячи в одні чи минаючи інші. Купує собі горнятко чаю, стоїть у внутрішньому дворику й довгенько роздивляється вогнище, перш ніж рушити назад.

Чоловік у сірому костюмі ніколи раніше не навідувався до цирку й раптом помітив, що йому тут подобається.

Чандреш іде за ним назирці, наступаючи на п’яти. Переслідує між наметами, спостерігає, як чоловік купує на подвір’ї чай. Він ретельно вивчає землю біля ніг чоловіка в сірому костюмі, шукає його тінь, незважаючи на мінливе освітлення.

Окрім Чандреша, чоловік у сірому костюмі нікого не цікавить. Перехожі не звертають на нього уваги, ніхто навіть оком не змигне в його бік, попри незвично високий зріст і бездоганний сірий костюм та циліндр. Навіть яточниця, котра наливає йому чай, кидає короткий погляд і вітається з наступним покупцем. Чоловік мандрує цирком, наче тінь. У руках він тримає ціпок зі срібною маківкою, яким навіть не користується.

Чандреш не раз губить його в натовпі, сірий костюм розчиняється серед білого, чорного й кольорових цяток-відвідувачів. Знову виявити чоловіка в юрбі нескладно, але Чандреш щоразу нервується, руки йому тремтять, і він увесь час метушливо перевіряє вміст кишень свого пальта.

Лефевр бурмоче щось собі під ніс. Люди, котрі йдуть достатньо близько, щоб почути це, здивовано витріщаються й намагаються відійти далі.

За Чандрешем іде молодик, якого він не впізнав би, навіть зазирнувши у вічі. Тим не менше хлопець і далі тримає дистанцію. Але увага Лефевра прикута до чоловіка в сірому костюмі, і він не помічає юнака, який віддалено нагадує його помічника.

Марко не відводить він Чандреша сіро-зелених очей. Сьогодні він не вдягнув маску на обличчя, котре може впізнати тільки Селія, але вона так чи інакше зараз зайнята.

Так триває деякий час. Містер А. Г** неквапом прогулюється цирком. Він зазирає до віщунки, котра не впізнає його й викладає карти ввічливими рядами, а потім зізнається, що сьогодні їхні передбачення суперечливі й невиразні. Потім він дивиться виставу ілюзіоністки. Селія помічає його й коротко киває один-єдиний раз. Далі чоловік рушає до Дзеркального Коридору та мандрує там у супроводі незліченної кількості постатей в однакових сірих костюмах і циліндрах. Катається на Каруселі. І, схоже, отримує особливе задоволення від Крижаного Саду.

Чандреш переслідує його від намету до намету, чекає на вулиці біля тих, до яких не наважується зайти. Хвилювання щораз посилюється.

Марко відволікається й губить їх обох лише на якусь мить.

Годинник над ворітьми рахує хвилини, ніч минає, і візерунки на циферблаті закручуються, змінюючи своє місце.

Жовтень перетворюється на листопад, але це помічають лише ті, хто стоїть найближче до годинника.

Юрба потроху рідшає. Маски повертаються до кошиків у внутрішньому дворі й біля воріт і перетворюються на безладні купи стрічок і порожнистих очей. Дітей тягнуть додому, обіцяючи повернутися завтра, хоча завтра тут уже не буде ніякого цирку, а діти почуватимуться обдуреними та зрадженими.

В одному із широких і не надто багатолюдних переходів позаду цирку містер А. Г** зупиняється. Чандреш спостерігає звіддаля й не може чітко роздивитися, що затримало чоловіка, хоча схоже, що він із кимось бесідує. Крізь прорізі в масці він бачить лише сірий костюм і завислий у повітрі циліндр. Між Лефевром і мішенню нічого немає.

Внутрішній голос шепоче Чандрешеві, що чоловік не може бути справжнім. Що це лише витівки його уяви. Просто сон.

Раптом усе завмирає. На мить час сповільнюється, наче щось побороло гравітацію в момент падіння. Прохолодний вітерець, що по колу прогулювався відкритими цирковими доріжками, ущухає. Тієї миті ніщо не ворухнулося — ані тканина наметів, ані стрічки, зав’язані на дюжинах масок.

У найвищому наметі повітряна гімнастка втрачає рівновагу й падає, але за кілька сантиметрів до землі її партнерові вдається упіймати дівчину.

На подвір’ї вогнище несподівано плюється іскрами й випускає цілу хмару чорного диму, змушуючи відвідувачів відскочити та закашлятися.

Кошеня, котре зависло в повітрі, перестрибуючи з руки Крихітки на долоню її брата, раптом перевертається й приземляється не на лапки, а на спину і з жалісним нявчанням котиться до хлопчика.

Ілюзіоністка завмирає й перериває виступ. Дівчина блідне та застигає, хитається, наче ось-ось зомліє. Кілька уважних глядачів пориваються допомогти їй, але Селія тримається на ногах.

Марко складається навпіл, наче його вдарив у живіт якийсь невидимий ворог. Перехожий хапає хлопця за руку й допомагає випростатися.

А Чандреш Крістоф Лефевр витягає з кишені пальта важкого срібного ножа й без вагань жбурляє його.

Ніж вилітає з Чандрешевої руки й виробляє в повітрі кілька досконалих обертів.

Нерухома мішень чітко видніється попереду. Немає цілі, реальнішої за неї.

Та раптом вона ворушиться.

Гладенька сіра вовна на спині костюма містера А. Г** посувається. Чоловік злегка нахиляється вбік. Граціозно ступає на крок. Єдиний несвідомий жест. Так рухається маса в просторі.

А потім ніж зачіпає його рукав і завмирає, влучивши точнісінько в груди співрозмовнику. Лезо легко протинає розстібнуте пальто й потрапляє в серце, наче цілилося саме туди. З-під багряного шарфа стирчить срібне руків’я.

Гер Фрідрік Тіссен завалюється долілиць, і містер А. Г** підхоплює його.

Чандреш витріщається на свою порожню руку, наче не в змозі пригадати, що саме вона тримала минулої миті. Мало не втрачаючи свідомості, він плентається назад до вогнища. Забираючись геть із цирку, Лефевр забуває зняти маску і, знайшовши її у власному будинку наступного дня, не може збагнути, звідки вона взялася.

Містер А. Г** кладе repa Тіссена на землю й починає щось швидко шепотіти йому так, аби ніхто сторонній не підслухав. Поодинокі відвідувачі спершу нічого не помічають, хоча дехто дивується, що двійко молодих артистів за кілька метрів звідси переривають свій виступ, і хлопчик у чорному костюмі збирає наляканих кошенят.

Минає чимало часу перш ніж містер А. Г** змовкає й простягає руку в сірій рукавичці до обличчя repa Фрідріка Тіссена, щоб обережно склепити йому очі.

Під білими черевиками Крихітки Мюррей розтікається калюжа крові, і запалу тишу розриває несамовитий крик.

Перш ніж здивування встигає перетворитися на хаос, містер А. Г** обачно виймає з грудей repa Тіссена ніж зі срібним руків’ям, підводиться й рушає геть.

Проходячи повз спантеличеного Марко, який іще не отямився від болю, чоловік у сірому костюмі мовчки простягає йому закривавленого ножа, і розчиняється в натовпі.

Кількох відвідувачів, що стали свідками неприємної події, одразу просять розійтися. Пізніше їм здаватиметься, що це був добре зрежисований розіграш. Дрібка драматизму до святкової атмосфери перед Днем усіх святих.

Озеро сліз

Біля вивіски на цьому наметі висить невеличка скринька із чорними камінцями. Інструкція на ній пропонує взяти один із собою, перш ніж увійти досередини.

У шатрі темно, стеля всіяна відкритими чорними парасолями, і їхні загнуті ручки звисають донизу, наче бурульки.

У центрі кімнати видніється озеро. Довкола водойми, береги якої викладено чорними камінцями, тягнеться смуга білої гальки.

У повітрі солоно пахне океаном.

Ти йдеш ближче до краю води, щоб зазирнути до озера, і гравій хрупотить під ногами.

Зовсім мілке озерце сяє. Тремтливе світло пробивається крізь товщу води. Цього неяскравого жевріння достатньо, аби роздивитися камінці на дні. Сотні камінців, усі мов дві краплі води схожі на той, що ти тримаєш у руках. Світло цідиться в щілини між ними.

На стінах кімнати мерехтять водяні блищики, і здається, наче весь намет напнуто під водою.

Ти вмощуєшся на березі та вертиш у руках чорний камінчик.

Тиша в наметі навіває світлий смуток.

Із далеких куточків пам’яті виринають спогади. Короткочасні розчарування. Утрачені можливості й загублені шанси. Біль і спустошення розбитого серця. І жахлива самотність.

Давно забуті скорботи перемішуються з іще свіжими ранами.

Камінчик у руках важчає.

Кинувши його до озера, де він приєднується до своїх братів, ти відчуваєш полегшення. Наче позбувся чогось більшого, аніж просто відполірованого хвилями гладенького котуна.

Прощання

Конкорд, Массачусетс, 30 і 31 жовтня 1902

Незадовго до заходу сонця Бейлі видряпується на дуба, щоб забрати зі схованки свою шкатулку. Хлопчик дивиться на цирк, що купається в помаранчевих променях і кидає довгі гострі тіні на поля. Відкривши скриньку, він виявляє, що насправді там немає нічого, що хотілося б узяти із собою.

Бейлі бере лише білу рукавичку Крихітки, запихає її до кишені пальта й повертає шкатулку до схованки.

Удома він перелічує свої заощадження, котрих виявляється більше, ніж утікач гадав, і складає змінний одяг і додатковий светр. Бейлі хоче взяти також іще одну пару черевиків, але потім вирішує, що позичить щось у Прибамбаса, якщо знадобиться. Хлопчик складає все до потертого шкіряного наплічника й чекає, поки батьки та Керолайн повкладаються спати.

Чекати доводиться довгенько, тож Бейлі кілька разів викладає речі та знову складає їх, роздумуючи, що справді варто взяти із собою, а що ні.

Упевнившись, що всі поснули, він чекає годину, а потім про всяк випадок іще одну. Хоча Бейлі став справжнім майстром із прослизання додому глупої ночі, утеча з дому — це щось геть інакше.

Коли він нарешті навшпиньки рушає коридором, сам дивується, яка вже пізня година. Хлопчик уже поклав був руку на клямку й готовий піти геть, але потім обертається, кладе наплічник на підлогу та намагається без зайвого шуму знайти клаптик паперу.

Знайшовши, Бейлі всідається за стіл на кухні, щоб написати батькам записку. Він намагається якнайкраще пояснити причини втечі з дому й сподівається, що вони зрозуміють його. Про Гарвард чи майбутнє на фермі хлопчик узагалі не згадує.

Бейлі пам’ятає, як колись, коли він був іще зовсім малим, мама сказала, що хоче, аби його життя було щасливим і сповненим пригод. Якщо це не вважати пригодами, то що тоді?

— Ти що тут робиш? — раптом запитує голос позаду.

Бейлі озирається й бачить Керолайн, яка стоїть біля одвірка в нічній сорочці з накинутою на плечі плетеною ковдрою. На голові в сестри розкуйовджена копиця накрученого на папільйотки волосся.

— Не твоя справа, — огризається хлопчик і повертається до свого заняття. Він підписує листа й згортає його, а потім кладе на центр стола біля дерев’яної миски з яблуками. — Переконайся, що вони його прочитають.

— Ти що, тікаєш? — перепитує Керолайн, помітивши наплічник.

— Щось таке.

— Ти, мабуть, жартуєш, — вирішує сестра, позіхаючи.

— Я не знаю, коли повернуся. Напишу, як зможу. Перекажи, хай не хвилюються за мене.

— Бейлі, повертайся до ліжка.

— Чому б тобі не повернутися до ліжка, Керолайн? Схоже, кілька годин сну тобі не завадить.

У відповідь Керолайн лише кривиться.

— Крім того, — веде далі Бейлі, — коли це тебе турбувало, що я роблю?

— Ти цілий тиждень поводишся, як дитина. — Керолайн підвищує голос, але й далі зі свистом шепоче. — Бавишся в дурнуватому цирку, сидиш там цілу ніч. Час подорослішати, Бейлі.

— Саме це я й роблю, — озивається брат. — І мене не обходить, чи розумієш ти це. Тут я нещасливий. А ти щаслива, бо сама млява й нудна, і мляве та нудне життя — усе, що тобі треба. Але мені його недостатньо. Ніколи не буде достатньо. Тому я йду геть. Будь ласкава, поберися з кимось, хто нагляне за вівцями.

Бейлі бере з миски яблуко, підкидає його в повітря, а потім ловить і пхає до наплічника. Затим театрально прощається із сестрою, завзято махаючи їй на прощання.

Хлопчик іде, а Керолайн стоїть біля столу, роззявивши рота. Коли двері за ним тихенько причиняються, вона без жодного слова стискає вуста.

Рушаючи геть від дому, Бейлі відчуває, як вирує всередині енергія. Він майже певен, що Керолайн побіжить за ним або розбудить батьків і розповість про його втечу. Але з кожним кроком Бейлі переконується, що тікає по-справжньому і його вже ніщо не зупинить.

Ніч темна й мовчазна, і шлях до цирку здається довшим. На відміну від попередніх вечорів, що він біг туди, коли ворота ще не відчинилися, сьогодні Бейлі не зустрічає натовпів людей, котрі б теж прямували до цирку.

Коли хлопчик із наплічником за спиною дістається до дуба, зорі яскраво сяють. До світанку ще є трохи часу, хоча вже не так багато, як Бейлі сподівався.

Проте поле, що простяглося за дубом під зоряним небом, порожнє. Наче тут ніколи нічого й не було, крім трави, листя й туману.

Ретроспектива

Лондон, 1 листопада 1901

Чоловік у сірому костюмі легко прослизає крізь юрбу відвідувачів. Коли він прямує до воріт, усі розступаються, наче вода, відходять убік з дороги, навіть не помічаючи його.

Але перед самими ворітьми шлях йому заступає прозора постать, що, мов міраж, з’являється з відблисків вогнища й легенького погойдування паперових ліхтариків. Чоловіку сірому костюмі зупиняється, хоча міг би без перешкод пройти крізь примарні обриси свого колеги.

— Цікавий видався вечір, чи не так? — озивається Гектор, приваблюючи зацікавлені погляди відвідувачів, що тупцюють неподалік.

Чоловіку сірому костюмі ледь помітно рухає пальцями вбраної в рукавичку руки, наче гортає сторінки книжки, і допитливі погляди зникають, втрачають зосередженість і відвертаються в протилежний бік.

Натовп і далі сновигає туди-сюди біля воріт, не зважаючи на двох співрозмовників.

— Не варто перейматися, — глузує Гектор, — половина з них чекає на появу привида на кожному кроці.

— Усе вийшло з-під контролю, — каже чоловік у сірому костюмі. — Це місце завжди було занадто велелюдним для змагання.

— Це й додавало веселощів, — заперечує Гектор, махаючи рукою в бік юрби. Його рука проходить крізь плече якоїсь жінки, і та здивовано обертається, але, нічого не побачивши, іде далі. — Хіба тобі мало всіх цих маніпуляцій за лаштунками? Ти навіть здобув Чандрешеву прихильність, аби контролювати цирк.

— Я нічого не контролюю, — відгукується чоловік у сірому костюмі. — Я створив тут атмосферу загадковості, аби замаскувати змагання й тримати його в секреті. Саме я порадив цирку переїжджати з місця на місце без попередження. Це на руку обом гравцям.

— Це тримає їх на відстані. Якби вони зійшлися в бою, як мали від самого початку, вона б уже давно здолала його.

— Невже твій стан робить тебе сліпим? Ти був дурнем, коли потрапив у цю пастку, і залишаєшся ним, якщо не бачиш, що вони одержимі одне одним. Якби ми не тримали їх на відстані, це сталося б іще швидше.

— Тобі варто було б стати дідьковою свахою, — буркає Гектор. Його звужені від злості очиці то зникають, то знову з’являються в мерехтливому світлі. — Я занадто добре тренував свою гравчиню, вона не може так безрозсудно поводитися.

— Тим не менш, вона прийшла до мене. Вона особисто запросила мене, щоб ти... — Чоловік змовкає, помітивши постать у натовпі.

— Я попереджав тебе, щоб ти обирав гравця, з яким не шкода буде попрощатися, — каже Гектор, зауваживши, що співрозмовник спостерігає за розгубленим молодиком у котелку, котрий минає їх, не помітивши, і переслідує в юрбі Чандреша. — Ти завжди прив’язуєшся до учнів. Шкода, що мало хто з них розуміє це.

— А скільки твоїх учнів самі вирішили закінчити гру? — уїдливо цікавиться чоловік у сірому костюмі, обертаючись. — Сім? Твоя донька стане восьмою?

— Цього більше не станеться, — Гектор різко випльовує кожне слово, попри свою примарну поставу.

— Якщо вона переможе — ненавидітиме тебе. А може, уже ненавидить.

— Вона переможе. Не намагайся нехтувати фактом, що вона завжди була сильнішою за твого гравця.

Чоловік у сірому костюмі здіймає руку в напрямку вогнища та посилює відгомін звуків, що лунають за межами подвір’я. Нехай Гектор чує, як істерично кричить його донька, раз по раз вигукуючи Фрідрікове ім’я.

— Як тобі здається, так звучить сила? — питає він і опускає руку, дозволивши голосу Селії розчинитися в галасі юрби.

Гектор мовчить, але язики вогню висвічують гримасу на його обличчі.

— Сьогодні тут помер невинний, — каже чоловік у сірому костюмі. — Чоловік, котрий справді подобався твоїй учасниці. Якщо вона досі не зламалася, це стане початком. Ти цього домагався? Невже попередні змагання нічого тебе не навчили? Неможливо передбачити, що тут станеться. Жоден із нас не має жодних гарантій.

— Гру ще не закінчено, — сичить Гектор і зникає там, де зливаються світло й тінь.

Чоловік у сірому костюмі крокує далі, наче й не зупинявся, і пірнає під оксамитову завісу, що відмежовує внутрішній двір від зовнішнього світу.

Перш ніж вийти із цирку, він задумливо роздивляється годинник на воротах.

Приємний біль

Лондон, 1 листопада 1901

Квартира Марко колись була просторою й невибагливою, але тепер вона вщент напхана чималою кількістю різнокаліберних меблів. Те, що рано чи пізно набридало Чандрешеві, замість того аби бути викинутим на смітник, відправлялося до цього чистилища.

Тут занадто багато книжок і недостатньо полиць, щоб їх розмістити, тож вони просто складені стосами на антикварних китайських стільцях чи подушках з індійських тканин.

На камінній полиці височіє годинник роботи repa Тіссена, прикрашений крихітними книжечками, що з кожним кроком секундної стрілки гортають свої сторінки. На циферблаті майже третя година ночі.

Сторінки великих книжок, що на столі, гортаються значно повільніше. Марко кидається від одного рукописного зшитку до іншого, шкрябає щось у записнику й робить розрахунки на окремих аркушах паперу. Він знову й знову креслить якісь символи й цифри, відкладає одні книжки, береться за інші, а відтак повертається до відкладених.

Несподівано вхідні двері розчахнулися, клацнувши замками й вільно хитнувшись на петлях. Марко відстрибує від стола, розливаючи на папери пляшечку чорнил.

У дверях стоїть Селія. Неслухняні кучері вибиваються із забраного у вузол волосся. На дівчині незастібнуте пальто кремового кольору, занадто легке для такої погоди.

Лише після того, як вона заходить до помешкання, а двері самі собою зачиняються й замикаються, видавши кілька поклацувань, Марко помічає, що її сукня під пальтом просякнута кров’ю.

— Що сталося? — налякано запитує він, і рука, котра тяглася до пляшечки з чорнилами, завмирає в повітрі.

— Ти прекрасно знаєш, що сталося, — озивається Селія. Її голос звучить спокійно, але на чорній поверхні розлитих на столі чорнил уже почали збиратися брижі.

— З тобою все гаразд? — знову допитується Марко, намагаючись підійти ближче до своєї гості.

— Зі мною абсолютно точно не все гаразд, — вигукує Селія, і пляшечка з чорнилами на столі тремтить, заливаючи папери, залишаючи чорні бризки на білих рукавах Маркової сорочки й непомітні плями на чорній камізельці. Хлопцеві руки вкриваються чорнилом, але він досі збентежений через кров на її сукні — кричущої багряної плями, що розтинає шовк кольору слонової кістки й застрягає в полоні чорної оксамитової вишивки.

— Селіє, що ти робила? — насторожено питає хлопець.

— Я намагалася, — починає Селія, але голос зривається, і їй доводиться повторити ще раз. — Я намагалася. Думала, що зможу це виправити. Я так давно знаю його. Думала, що це допоможе полагодити годинник і змусить його знову піти. Я точно знала, що роблю не так, але нічого не могла змінити. Він був таким рідним, але це... це не допомогло.

Схлипування, що бралися в грудях, вириваються назовні. Сльози, які Селія стримувала кілька годин, проливаються дощем.

Марко кидається до неї, обіймає та міцно притискає до себе, поки дівчина плаче.

— Мені шкода, — каже він, наче молитву повторюючи це між схлипуваннями, аж поки Селія не заспокоюється. Нарешті напружені плечі опускаються й дівчина стихає в обіймах.

— Він був моїм другом, — каже вона ледь чутно.

— Я знаю,— запевняє Марко, витираючи її сльози й залишаючи на щоках чорнильні сліди. — Мені дуже шкода. Я не знаю, що сталося. Щось порушило рівновагу, а я не можу зрозуміти, що саме.

— Ізобель, — каже Селія.

— Що?

— Ізобель наклала чари на цирк, на тебе й на мене. Я знала це, відчувала. Думала, що вони ні на що не впливають, але помилялася. Не знаю, чому сьогодні вона вирішила зняти їх.

Марко зітхає.

— Вона обрала сьогоднішню ніч, тому що я врешті розповів їй, що кохаю тебе, — зізнається він. — Я мав би зробити це ще кілька років тому, але розповів лише сьогодні. Я гадав, що вона поставиться до цього з розумінням, але вочевидь помилився. І навіть не здогадуюся, що там робив Александр.

— Він прийшов, бо я запросила його, — пояснює Селія.

— Навіщо? — дивується Марко.

— Я хотіла почути рішення, — каже дівчина, і сльози знову бризкають з очей. — Я хотіла, щоб гра закінчилася, щоб я могла бути з тобою. Думала, якщо він прийде й побачить цирк, то зможе визначити переможця. Не знаю, чого ще вони від нас чекають. Як Чандреш довідався, що він буде там?

— І гадки не маю. Я навіть не знаю, якого дідька він вирішив піти туди сам і наполягав, щоб я залишився вдома. Натомість я пішов назирці та стежив за ним. А потім загубив на кілька хвилин, коли зайшов поговорити з Ізобель, і поки знайшов його знову...

— Ти теж відчув, наче землю висмикнули з-під ніг? — питає Селія.

Марко киває.

— Я намагався захистити Чандреша від самого себе, — пояснює хлопець. — Не думав, що він можете бути небезпечним для когось іще.

— Що все це таке? — цікавиться дівчина, перевівши погляд на книжки на столі. Незліченна кількість сторінок із символами та знаками, помережаними вирізаними з інших джерел текстами, приклеєними один до одного, закресленими й кілька разів переписаними. У центрі стола лежить грубий фоліант у шкіряній палітурці. На форзаці Селія помічає маленький клаптик паперу, схожий на вирізку з газети, приклеєний поверх хитросплетіння гілок ретельно намальованого дерева. Вона може розібрати єдине слово: трансцендентальний.

— Я так працюю, — пояснює Марко. — Цей том пов’язує всіх у цирку. Не можу вигадати для нього кращої назви, ніж оберіг. Його копію я кинув у вогнище, перед тим як його розпалили, але в цьому роблю доповнення.

Селія гортає вкриті іменами сторінки. Вона зупиняється там, де приклеєно смужку паперу з витіюватим підписом Лейні Берджес, а поруч біліє порожня пляма на тому місці, звідки вирвали інший шматочок паперу такого самого розміру.

— Я мав записати сюди repa Тіссена, — бідкається Марко. — Мені ніколи це не спадало на думку.

— Загинув би інший відвідувач, якби не він. Нам не вдасться захистити всіх. Це неможливо.

— Мені шкода, — знову повторює хлопець. — Я не знав repa Тіссена так добре, як ти, але високо цінував його самого і його роботу.

— Він показав мені цирк таким, яким я раніше не могла його побачити, — каже Селія. — Який вигляд він має ззовні. Ми листувалися роками.

— Я б теж писав, якби міг висловити на папері все, що хочу сказати тобі. Але для цього навіть чорнильного моря виявилося б замало.

— Замість листів ти дарував мені мрії, — каже дівчина, підводячи погляд на Марко. — А я зводила намети, які ти навряд чи колись бачив. Я весь час відчуваю навколо себе твою присутність і не змогла подарувати тобі нічого, що ти міг би зберегти.

— У мене досі є твоя шаль, — жартує хлопець.

Селія сумно всміхається та згортає книжку. Обабіч неї розлите чорнило тече назад до пляшечки, і друзки навколо нього знову перетворюються на скло.

— Гадаю, саме це мав на увазі батько, коли торочив про вплив ззовні, а не зсередини, — припускає вона. — Він завжди попереджав про це.

— То прилегла кімната точно б йому не сподобалася, — каже Марко.

— Яка кімната? — перепитує Селія. Пляшечка з чорнилом має такий вигляд, наче ніколи не розбивалася. Марко киває вперед і веде дівчину до сусідньої кімнати. Він відчиняє двері, але не заходить до приміщення, і, підійшовши до нього, Селія розуміє чому.

Колись це, мабуть, був кабінет або вітальня — невелика кімнатка, яку, імовірно, можна було б уважати затишною, якби не шари паперу, якими встелено всі можливі поверхні, і аркуші, що звисають зі стелі на нитках.

Нитки причеплені до люстри й тягнуться до горішніх полиць. Вони сплітаються між собою, мов павутиння на стелі.

Усюди, де лише можливо, — на столах, письмових бюро, кріслах — стоять ретельно зроблені моделі наметів. Деякі складені з газет, інші пошиті з тканини. Шматочки креслень, сторінки романів і аркуші поштового паперу скручені й порізані, складені у формі смугастих наметів і скріплені чорними, білими й червоними нитками. Від наметів нитки тягнуться до деталей годинникових механізмів, шматочків люстерок і свічкових недогарків.

У центрі кімнати, на круглому дерев’яному столику, пофарбованому в чорний та інкрустованому перламутровими смугами, стоїть невеличкий металевий казанок. Усередині жваво горить яскравий білий вогник і кидає на кімнату довгі тіні.

Селія ступає на крок досередини, пригинаючись, аби не зачепити нитки, що звисають зі стелі. Відчуття таке, наче заходиш до цирку, у повітрі навіть пахне карамеллю, але глибше ховається ще щось. Під папером і нитками причаїлося щось древнє й могутнє.

Поки Селія обережно просувається кімнатою, намагаючись не зачепити нічого пругом сукні, і роздивляється крихітні намети чи обережно торкається пальцями ниток і коліщаток, Марко стоїть у дверях.

— Це дуже давня магія, чи не так? — питає Селія.

— Це єдина відома мені магія, — озивається Марко. Він смикає за нитку біля дверей, і його рух хвилями перекочується кімнатою. Ціла модель цирку сипле іскрами, коли світло вогнища віддзеркалюється в шматочках металу. — Хоча сумніваюся, що від неї колись чекали на таке.

Селія зупиняється біля намету, у якому гілки дерев укриті свічковим воском. Узявши його за орієнтир, вона знаходить інший, обережно штовхає паперові дверцята й опиняється на власній сцені, оточеній рядами крихітних стільців.

Стіни її намету вкриті сонетами Шекспіра.

Селія зачиняє паперові двері.

Вона навшпиньки завершує обхід кімнати, знову приєднується до Марко й тихо причиняє за собою двері.

Щойно вона переступила поріг, відчуття прогулянки цирком зникає, але дівчина раптом несподівано гостро відчуває все в цій кімнаті. Тепло вогню й протяг від вікон. Аромат Маркової шкіри, що змішався із запахом чорнил і одеколону.

— Дякую, що показав мені це, — каже дівчина.

— Гадаю, твій батько не схвалив би цього, — озивається Марко.

— Я вже давно не переймаюся тим, що схвалює мій батько.

Селія проходить повз письмовий стіл, зупиняється перед каміном і спостерігає, як малесенькі сторінки відлічують час на годиннику, що на полиці.

Біля годинника самотню лежить гральна карта. Чирвова двійка. Не лишилося й сліду, що колись її протинали турецьким кинджалом. Жодної згадки про те, що кров Селії колись торкалася її поверхні, але дівчина впевнена, що це та сама карта.

— Я можу поговорити з Александром, — пропонує Марко. — Можливо, він уже побачив достатньо, щоб винести вердикт, або, через те що сталося, він просто виведе мене з гри. Гадаю, я розчарував його, тож тебе можна вважати переможцем...

— Припини, — просить Селія, не обертаючись. — Будь ласка, припини говорити. Я не хочу нічого чути про цю кляту гру.

Марко пробує заперечити, та слова застрягають у горлі. Він знову намагається заговорити, але виявляє, що не може вимовити жодного слова.

Зітхнувши, він понурив голову.

— Я втомилася від спроб утримати разом те, що втримати неможливо, — каже Селія, коли він підходить ближче. — Від спроб контролювати неконтрольоване. Утомилася забороняти собі хотіти чогось через страх, що зруйную те, чого не зможу полагодити. Усе й так зламається, незалежно від того, що ми робимо.

Дівчина притуляється до Маркових грудей, і він обіймає її та обережно витирає чорнильні плями на шиї. Так вони й стоять якийсь час, слухаючи, як потріскує вогонь і цокає годинник.

Коли Селія підводить голову, хлопець, не відводячи очей, знімає з неї пальто й кладе руки на оголені плечі.

Дівчину пронизує вже знайомий вибух почуттів, котрий завжди супроводжує дотик до його шкіри, і вона більше не може опиратися йому, більше просто не хоче.

— Марко, — шепоче дівчина, розстібаючи ґудзик його камізельки. — Марко, я...

Перш ніж їй удається завершити речення, його палкі й жадібні вуста торкаються її.

Поки Селія розстібає камізельку, він наосліп бореться з гачками й розв’язує стрічки, не бажаючи припиняти поцілунок.

Вишукана сукня безладно падає до ніг.

Плутаючись у зав’язках корсету, Марко опускає дівчину на підлогу.

Шар за шаром, вони й далі позбуваються одягу, поки їх нічого не розділяє.

Потрапивши в пастку мовчання, Марко язиком виводить слова вибачення й обожнювання на шкірі Селії, без жодного звуку висловлює все те, що не міг сказати вголос.

Він знаходить інші можливості розповісти про своє кохання, пальці залишають на тілі чорнильні сліди, і хлопець насолоджується кожним звуком, почутим від Селії.

Вони зливаються в єдине ціле, і кімната тремтить.

Хоча тут чимало крихких речей, нічого не розбивається.

Годинник над ними й далі гортає сторінки, занадто мініатюрні для того, щоб записані на них історії хтось колись зміг прочитати.

Марко не пам’ятає, як заснув. Однієї миті Селія скрутилася клубочком у його руках і поклала голову на груди, слухаючи серцебиття, а наступної — він уже залишився сам.

Вогонь загас, залишивши на згадку по собі ледь жевріючі жаринки. Крізь вікна просочується сірий світанок і кидає прозорі тіні.

На камінній полиці — чирвова двійка, а на ній лежить срібна каблучка з гравіюванням латиною. Марко всміхається й надіває прикрасу Селії на мізинець, поруч зі шрамом на безіменному пальці.

Він не одразу помічає, що оберіг у шкіряній палітурці зник зі стола.