Нічний цирк

Технічні деталі

Лондон, 1 листопада 1901

Дослухаючись до розміреного гупання Маркового серця й цокання годинника, Селія мріяла зупинити час. Вона хотіла б назавжди зупинити цю мить, скрутившись клубочком і відчуваючи спиною ніжний дотик хлопцевих рук. Воліла б, щоб нікуди не потрібно було йти.

Але їй удалося лише вповільнити Маркове серцебиття й занурити хлопця в глибокий сон.

Чарівниця могла б збудити його, але небо надворі вже світлішає, а її лякає сама лише думка, що доведеться прощатися.

Тому дівчина ніжно цілує коханого у вуста й тихо вдягається, поки він спить. Вона знімає з пальця каблучку й залишає її на камінній полиці, точно між двома серцями, зображеними на гральній карті.

Одягаючи пальто, Селія завмирає й кидає погляд на розкидані столом книжки.

Можливо, якщо їй удасться краще зрозуміти його методи, вона зможе скористатися ними й зробити цирк самостійнішим. Зможе скинути із себе хоча б частину тягаря. А потім їм двом удасться бути разом довше, ніж кілька похапцем украдених годин, і не перейматися правилами гри.

Селія не може уявити кращого подарунка для Марко, аніж змусити їхніх наставників оголосити вердикт.

Дівчина бере зі столу книгу з іменами. Схоже, непогано буде почати саме з неї й зрозуміти ази того, із чим доведеться мати справу.

І фокусниця забирає її з собою.

Селія вислизає до темного вестибюля, затиснувши книгу в шкіряній палітурці під пахвою, і якомога тихше зачиняє двері до Маркового помешкання. Замки за її спиною видають кілька ледь чутних, приглушених клацань і повертаються на свої місця.

Примарну фігуру, що ховалася в затінку обіч, Селія помічає, лише коли та озивається.

— Ти маленька брехлива шльондра, — каже їй батько.

Селія заплющує очі, намагаючись зосередитися, але Гектора завжди важко позбутися, якщо він уже причепився, і цього разу їй теж не вдається впоратися.

— Я здивована, що ти чекав у вестибюлі, щоб повідомити мені це, татку, — каже дівчина.

— У голові не вкладається, який навколо цього місця виставлений захист, — повідомляє батько, махаючи в бік дверей. — Ніщо не потрапить досередини, якщо хлопчина сам того не захоче.

— Добре, — радіє Селія. — Тримайся від нього подалі. І від мене теж.

— Що ти збираєшся із цим робити? — цікавиться чоловік, показуючи на книгу.

— Це тебе не обходить, — буркає донька.

— Ти не можеш впливати на його роботу, — нагадує Гектор.

— Я знаю, принцип невтручання — єдине з небагатьох правил у грі. Я не збираюся втручатися, я збираюся вивчити його методи, і тоді мені не доведеться весь час дбати про цирк.

— Його методи! Це Александрові методи, і тобі не варто пхати туди свого носа. Ти й не тямиш, у що встряєш. Схоже, я переоцінив твою спроможність упоратися із цим змаганням.

— Це ж гра, чи не так? — питає Селія. — Хіба її суть не в тому, аби на публіці давати раду відлунням магії у світі, де в неї не вірять? Це перевірка витривалості й уміння контролювати все, а не майстерності.

— Це перевірка сили, — заперечує Гектор. — А ти слабка. Слабша, ніж я гадав.

— Тоді дозволь мені програти, — пропонує донька. — Я виснажена, татку. Я так більше не можу. Це не той випадок, коли після оголошення переможця ти зможеш відсвяткувати тріумф за пляшечкою віскі.

— Переможця не оголосять, — наполягає чоловік. — Гра добігає кінця, а не зупиняється. За стільки часу ти вже мала б це зрозуміти. Колись ти була хоч трохи кмітливіша.

Селія кидає на чоловіка швидкий погляд і одночасно пригадує його слова, усі недомовки щодо правил гри, якими він годував її роками. Раптом те, про що він завжди намагався не говорити, набуває конкретної форми, і основна ідея змагань стає зрозумілою.

— Переможець — це той, хто встоїть, коли в іншого не залишиться сил для боротьби, — каже Селія, із жахом розуміючи, що до чого.

— Досить грубе узагальнення, але ідея правильна.

Дівчина повертається обличчям до Маркового помешкання та притискає руку до дверей.

— Перестань удавати, що кохаєш того хлопчиська, — гримає Гектор. — Ти вище за ці приземлені дурниці.

— Ти пожертвував би мною заради гри, — тихо озивається Селія. — Дозволив би мені зруйнувати себе, аби лише щось довести. Ти втягнув мене до цієї гри, знаючи ставки, і переконав, що це не більше ніж змагання в майстерності.

— Не дивись на мене так, — лютиться батько, — наче вважаєш мене нелюдом.

— Я бачу тебе наскрізь, — уриває його донька. — У прямому сенсі. І справа тут зовсім не в моїй уяві.

— Навіть якби я був таким, як тоді, коли все почалося, це нічого не змінило б.

— А що станеться із цирком після гри? — цікавиться Селія.

— Цирк — це лише арена, — каже Гектор. — Стадіон. Урочисто прибраний Колізей. Якщо виграєш, можеш і далі займатися ним, хоча без гри він не має сенсу.

— Гадаю, для тебе й інші люди, що задіяні в ньому, теж не мають сенсу? — уїдливо зауважує дівчина. — На їхні долі тобі плювати з високого дерева?

— Кожна дія має протидію, — філософствує батько. — Це частина змагання.

— Чому тепер ти кажеш мені все це, а раніше мовчав?

— Раніше я не боявся, що з вас двох програєш ти.

— Ти маєш на увазі, що помру я, — виправляє його Селія.

— Це лише технічні деталі, — озивається батько. — Гра закінчується тоді, коли залишається один гравець. Іншого способу завершити її немає. Тож можеш облишити всі свої облудні сподівання, що, коли гра закінчиться, ти й далі плутатимешся із цим нікчемою, якого Александр знайшов у лондонських нетрях.

— А хто ж залишився? — цікавиться донька, ігноруючи його зауваження. — Ти казав, що Александрів учень переміг в останньому змаганні. То що з ним сталося?

Гекторова тінь трясеться від глузливого реготу, а потім відповідає:

— Вона зав’язується вузлами у твоєму дорогоцінному цирку.

Ігри з вогнем

Лише вогонь освітлює цей намет. Яскраве тремтливе біле полум’я, наче вогнище на подвір’ї цирку.

Ти проходиш повз факіра на смугастому підвищенні. Чоловік дозволяє невеличким вогняним вусикам танцювати на довжелезних спицях, що їх він ось-ось проковтне.

На іншому підвищенні жінка вправляється із двома довжелезними ланцюгами з вогняними кулями на кінцях. Вони виписують петлі чи кола, залишаючи в повітрі жевріючий слід від білого вогню, і рухаються так швидко, що здаються не сяйливими цятками на кінцях ланцюгів, а витканими з вогню нитками.

На багатьох платформах артисти жонглюють смолоскипами, крутять їх високо в повітрі. Час від часу вони кидають запалені смолоскипи одне одному, розсипаючи довкола водоспади іскор.

Трохи далі на різній висоті висять вогняні обручі, і актори легко пірнають у них, наче вони просто металеві, а не охоплені полум’ям.

На сусідній платформі жінка тримає вогонь голими руками та складає з нього змій і квіти найрізноманітніших форм. У її руках зірки вистрілюють іскрами, а пташки займаються й зникають, наче крихітні фенікси.

Вона всміхається тобі, а біле полум’я під пальцями складається то в човник, то в книжку, то у вогняне серце.

[22]

Дорогою з Лондона до Мюнхена, 1 листопада 1901

Нічим не примітний потяг пихкає серед полів, випускаючи в повітря хмари сірого диму. Чорний локомотив тягне такі самі чорні вагони. У вагонах із вікнами скло затемнене, а ті вагони, що вікон не мають, просто чорні, як кіптява.

Потяг подорожує нечутно — не свистить і не гуде. Колеса на коліях не риплять, а м’яко й тихо ковзають. Майже весь свій шлях він минає непоміченим і жодного разу не зупиняється.

Ззовні потяг схожий на ті, що перевозять вугілля чи щось таке. Геть нічого особливого.

А ось усередині — зовсім інша річ.

Усередині панують розкіш, позолота й тепло. Більшість пасажирських вагонів заслано товстими візерунчастими килимами. Оксамитова оббивка винного, фіолетового і кремового відтінків наче запозичила їх у заходу сонця, що зависло над небокраєм у сутінках і неохоче прощається з барвами, котрим судилося розчинитися в поцяткованому зірками опівнічному небі.

Коридори освітлені лампами з абажурами у вигляді кришталевих водоспадів, що погойдуються в такт руху поїзда. Усе довкола спокійне й безтурботне.

Незадовго після вирушення Селія ховає книгу в шкіряній палітурці у всіх на виду, замаскувавши її між власними книжками.

Замість просякнутої кров’ю сукні вона вдягає іншу, ту, що особливо подобалася Фрідрікові, — перламутрову, перев’язану чорними, білими й антрацитовими стрічками.

Коли Селія йде коридором, стрічки шелестять і розвіваються за спиною.

Дівчина зупиняється біля дверей, на котрих, крім написаного від руки імені на табличці, видніються два каліграфічних ієрогліфи.

Господиня одразу відгукується на ввічливий стук і запрошує зайти всередину.

Більшість купе в поїзді аж сочиться кольорами, але те, де живе Тсукіко, здається цілком нейтральним. Воно майже порожнє — лише кілька паперових ширм і штори із шовку-сирцю, що пахнуть імбиром і вершками.

У центрі приміщення, на підлозі, у червоному кімоно сидить Тсукіко, схожа на багряне серце блідої кімнати.

І вона не сама. Поклавши голову їй на коліна, поруч лежить Ізобель і тихенько схлипує.

— Я не хотіла заважати, — вибачається Селія. Вона застигає на порозі, уже налаштована вийти з купе й зачинити за собою двері.

— Ти нам не заважаєш, — переконує Тсукіко й махає, щоб дівчина зайшла всередину. — Може, допоможеш мені переконати Ізобель, що їй необхідно трохи поспати.

Селія мовчить, але віщунка витирає очі, підводиться й киває.

— Дякую, Кіко, — каже вона, розгладжуючи зморшки на сукні. Дівчина-змія й далі сидить на підлозі й зосереджує всю увагу на Селії.

Ізобель, прямуючи до дверей, зупиняється біля фокусниці.

— Мені шкода, що гер Тіссен загинув, — каже вона.

— Мені теж.

На якусь мить Селії здається, що Ізобель хоче обійняти її, але дівчина лише киває та йде, зачинивши за собою двері.

— Останні кілька годин були довгими для кожного з нас, — озивається Тсукіко, коли віщунка зникає. — Тобі необхідно випити чаю, — додає вона, перш ніж Селії вдається пояснити, чому вона прийшла. Дівчина-змія пропонує їй сісти на подушку й тихо йде до кінця вагону, де за ширмою ховається всіляке чайне начиння.

Тсукіко неквапливо заварює дві піали чаю маття[23], і все видається чудовим і заспокійливим, хоча й не схоже на повноцінні чайні церемонії, котрі дівчина колись улаштовувала кілька разів.

— Чому ти ніколи не казала мені? — питає Селія, коли Тсукіко вмощується навпроти неї.

— Не казала про що? — не розуміє дівчина-змія й посміхається поверх горнятка з чаєм.

Селія зітхає. Вона розмірковує, чи так само важко було Лейні Берджес, коли вони зустрілися за чаєм у Константинополі. Вона вже мало не наважується розбити піалу з чаєм Тсукіко, щоб подивитися на її реакцію.

— Ти поранилася? — цікавиться Тсукіко, показуючи на рубець на пальці в Селії.

— Майже тридцять років тому мене зв’язали путами зі змаганням, — озивається вона. Потім сьорбає чай і додає: — Може, тепер, коли ти бачила мій, покажеш мені свій рубець?

Тсукіко посміхається та ставить піалу на підлогу, а тоді повертається й відгортає комірець кімоно.

Внизу шиї, десь між сплетінням витатуюваних символів у вигині півмісяця, причаївся ледь помітний шрам, за формою й розміром схожий на каблучку.

— Як бачиш, гра добігає кінця, а рубці залишаються, — каже вона та поправляє кімоно на плечах.

— Це знак від однієї з прикрас мого батька, — зізнається Селія, але Тсукіко не погоджується й не заперечує.

— Як тобі чай? — запитує вона.

— Чому ти тут? — у свою чергу цікавиться Селія.

— Мене найняли, бо цирк шукав дівчину-змію.

Селія опускає свою піалу.

— Я не в настрої жартувати, Тсукіко, — повідомляє вона.

— Тоді точніше формулюй запитання і, ймовірно, отримаєш задовільніші відповіді.

— Чому ти ніколи не казала мені про змагання? — веде далі Селія. — Що ти раніше сама брала в такому участь?

— Я пообіцяла не відкривати своїх таємниць, поки мене про них не спитають прямо, — повідомляє дівчина. — І дотримала свого слова.

— А чому ти прийшла сюди на самому початку?

— Мені було цікаво. Це перша гра після тієї, у якій змагалася я. Я не планувала надовго залишатися.

— А чому залишилася?

— Мені сподобався мосьє Лефевр. Моє змагання відбувалося в значно вужчому колі, а цирк здавався чимось особливим. Нечасто щастить знайти справді особливе місце. Я залишилася, щоб поспостерігати.

— Ти спостерігала за нами, — каже Селія.

Тсукіко киває.

— Розкажи мені про гру, — просить фокусниця, сподіваючись, що тепер Тсукіко стала балакучішою й відповість на відверте запитання.

— Вона грандіозніша, ніж тобі здається, — починає дівчина-змія. — Свого часу я теж не розуміла правил. Тут справа не лише в тому, що ти називаєш магією. Ти гадаєш, що новий намет у цирку — це хід? Усе геть інакше. Усе, що ти робиш, кожна мить щодня й щоночі — це хід. Ти носиш свою гральну дошку із собою, не ховаєш у шатрах і смугах. Хоча тебе і твого противника позбавили розкоші стояти на чітко окреслених полях.

Селія сьорбає чай і роздумує над почутим. Намагається осягнути, що все, що трапляється із цирком, з Марко, — лише частина чиєїсь гри.

— Ти кохаєш його? — питає Тсукіко, задумливо дивлячись на неї. На обличчі в дівчини-змії з’являється усмішка, котру можна було б вважати співчутливою, але Селії завжди здавалося, що зрозуміти вираз обличчя Тсукіко майже неможливо.

— Так, — погоджується вона.

— Ти впевнена, що він теж тебе кохає?

Селія не відповідає. Її бентежить те, як звучить запитання. Ще кілька годин тому вона була переконана в Маркових почуттях. Але в цій печері, оздобленій парфумованими шовками, усе, що здавалося сталим і беззаперечним, тепер видається мінливим, мов пара над піалою. Крихким, як ілюзія.

— Кохання непостійне й швидкоплинне, — каже Тсукіко. — Воно рідко буває твердинею, на якій можна щось вирішувати, хай би про яку гру йшлося.

Селія заплющує очі й намагається впоратися з тремтінням рук.

Щоб опанувати себе, вона витрачає більше часу, ніж хотіла б.

— Колись Ізобель гадала, що він кохає її, — веде далі дівчина-змія. — Вона була впевнена. І тому прийшла сюди, аби допомогти йому.

— Він кохає мене, — промовляє Селія, проте слова, що злітають з уст, видаються не такими впевненими, як ті, що їх вона промовляє подумки.

— Можливо, — погоджується Тсукіко. — Щодо маніпулювання людьми в нього руки на всі штуки. Хіба ти колись сама не брехала людям, кажучи їм те, що вони хотіли почути?

Селія не певна, що гірше: знання того, що наприкінці гри один із них мусить померти, чи ймовірність, що вона лише іграшка для Марко. Що вона — тільки фігура на дошці, котра чекає, поки її викинуть і оголосять мат.

— Різниця між суперником і партнером залежить лише від точки зору, — пояснює Тсукіко. — Крок убік — і та сама людина може опинитися чи тим, чи тим, чи взагалі кимось іншим. Важко зрозуміти, на чиєму обличчі немає маски. А в тебе, крім суперника, є ще чимало речей, яким ти мусиш дати раду.

— У тебе було інакше? — цікавиться Селія.

— Моя арена не була такою величною. Було задіяно менше людей, ми менше пересувалися. Якби там не відбувалося змагання, ніхто не рятував би те місце. Зараз воно, здається, здебільшого перетворилося на чайний сад. Відколи завершилося змагання, я туди не поверталася.

— Але цирк може існувати й коли змагання... закінчиться, — запевняє Селія.

— Було б гарно, — погоджується Тсукіко. — Це було б чудовою даниною пам’яті твоєму герові Тіссену. Але буде складно зробити цирк цілком незалежним від тебе й твого суперника. Чимало відповідальності за все це лежить на твоїх плечах. Саме ти — його життєдайна сила. Якщо я встромлю тобі в серце ніж просто зараз, потяг зійде з рейок.

Селія ставить піалу з чаєм і спостерігає, як під плавний рух потяга на його поверхні з’являються ледь помітні брижі. Подумки вона рахує, скільки часу знадобиться, щоб зупинити поїзд і як довго вона зможе змушувати своє серце битися. Схоже, усе залежить від ножа.

— Мабуть, — урешті каже вона.

— Якщо я знищу вогнище чи того, хто його береже, теж почнуться проблеми, чи не так?

Селія киває.

— Якщо ти хочеш, аби цирк пережив завершення змагання, тобі доведеться добряче попрацювати, — підсумовує Тсукіко.

— Ти пропонуєш мені допомогу? — дивується чарівниця, сподіваючись, що дівчина могла б допомогти з розшифровуванням Маркових записів, адже вони обидва — учні одного наставника.

— Ні. — Тсукіко ввічливо хитає головою й намагається пом’якшити ефект від неприємних слів усмішкою. — Якщо ти будеш не в змозі впоратися із цим самостійно, я прийду на допомогу. Усе це й без того триває занадто довго, але я дам тобі ще трохи часу.

— Скільки? — наполягає Селія.

Дівчина-змія сьорбає чай.

— Я не можу контролювати час, — зізнається вона. — Побачимо.

Упродовж якогось непідвладного часу вони обидві сидять мовчки, замислившись. Шовкові штори ледь помітно хитаються, потяг біжить уперед, і дівчат огортає аромат імбиру й вершків.

— Що сталося з твоїм суперником? — питає Селія.

— Мій суперник завмер стовпом попелу в кіотських полях, — озивається Тсукіко, — якщо вітер і час досі не розвіяли його.

Утеча

Конкорд і Бостон, 31 жовтня 1902

Перш ніж змиритися з думкою, що цирк насправді поїхав, Бейлі довго виписує кола спустілим полем. Тут узагалі нічого не залишилося, навіть жодної зігнутої травинки, котра б доводила, що кілька годин тому на цьому місці щось стояло.

Хлопчик сідає на землю, схиливши голову на руки, і почувається цілком загубленим, хоча й не раз грався на цих полях, коли був дитиною.

Він згадує, що Крихітка казала щось про потяг.

Щоб дістатися до якихось віддалених куточків, потяг мусить заїхати в Бостон.

Думка миттєво формується в голові, і Бейлі схоплюється на рівні та щодуху мчить на станцію.

Коли він, захеканий, прибігає туди, спина страшенно болить у тому місці, де наплічник бився об неї під часу бігу, а на станції не видно жодного потяга. Таж він так сподівався, що цирковий поїзд досі стоїть там і чекає на нього. Хоча, чесно кажучи, Бейлі навіть не знає, чи існує той поїзд насправді.

На станції майже безлюдно, на лавиці посеред перону сидять лише двійко людей — чоловік і жінка в чорних пальтах.

Бейлі не одразу помічає на шиях червоні шарфи.

— З тобою все гаразд? — цікавиться жінка, коли він вибігає на перон. Вона має легкий акцент, який Бейлі не може впізнати.

— Ви тут через цирк? — захекано вигукує хлопчик.

— Були, — погоджується чоловік із тим самим ритмічним акцентом. — Хоча він уже поїхав. Гадаю, ти це помітив.

— Вони зачинилися сьогодні раніше, ніж зазвичай, але немає нічого дивного, — додає жінка.

— Ви знаєте Крихітку й Прибамбаса? — з надією питає Бейлі.

— Кого? — перепитує чоловік. Жінка запитально хилить голову, наче теж не зрозуміла, про що йдеться.

— Це двійнята, котрі виступають із котиками, — пояснює Бейлі. — Вони мої друзі.

— Двійнята! — вигукує жінка. — І їхні чудові котики! Як тобі вдалося потоваришувати з ними?

— Це довга історія, — каже Бейлі.

— Тоді ти мусиш розповісти її нам, поки ми тут чекаємо, — каже вона, усміхнувшись. — Ти теж їдеш до Бостона, так?

— Не знаю, — зізнається Бейлі. — Я намагався наздогнати цирк.

— І ми зайняті точнісінько тим самим, — виголошує чоловік. — Але не варто намагатися наздогнати Le Cirque, поки не дізнаємося, куди він вирушив. Доведеться почекати приблизно добу.

— Сподіваюся, що він з’явиться там, куди ми зможемо дістатися, — додає жінка.

— А як ви дізнаєтеся, де він? — із недовірою запитує Бейлі.

— Ми ж сновиди й маємо свої таємні методи, — посміхається жінка. — Тож нам доведеться трохи зачекати, і ми матимемо вдосталь часу, щоб розповісти одне одному кілька історій.

Виявляється, що чоловіка звуть Віктор, а його сестру — Лорена. Вони вирушили у, як вони самі це називають, подовжену циркову відпустку — мандрують за Le Cirque des Rêves стількома містами, скількома вдається. Зазвичай вони так подорожують лише Європою, та цю відпустку вирішили провести по той бік Атлантичного океану. А раніше були в Канаді.

Бейлі розповідає їм скорочену версію того, як потоваришував із Крихіткою й Прибамбасом, не вдаючись у деякі найдивніші подробиці.

Уже перед світанком до них приєднується ще одна сновида, жінка на ім’я Елізабет. Вона зупинялася в місцевому готелі, а тепер, коли цирк поїхав, теж вирушає до Бостона. Її зустрічають тепло, наче давню подругу, хоча Лорена каже, що вони познайомилися лише кілька днів тому. Поки всі чекають на потяг, Елізабет витягає спиці й клубок темно-червоної вовни.

Лорена знайомить її з Бейлі й каже, що він юний сновида без шарфа.

— Насправді я не сновида, — заперечує хлопчик. Він досі не певний, що добре зрозумів значення цього терміна.

Елізабет ретельно оцінює його, підвівши очі від плетіння та примруживши їх. Бейлі значно вищий за неї, але цей погляд нагадує йому про найсуворіших учителів. Жінка нахиляється та змовницьки питає його:

— Ти обожнюєш Le Cirque des Rêves?

— Так, — не роздумуючи, погоджується Бейлі.

— Над усе на світі? — наполягає жінка.

— Так, — каже хлопчик. Хоча вона запитує серйозним тоном, а його серце від нервів досі гупає, як скажене, Бейлі не може втриматися від усмішки.

— Тоді ти сновида, — виголошує жінка. — І не має значення, як ти вбраний.

Вони розповідають йому історії про цирк та інших сновид. Про товариство, яке відстежує пересування цирку й повідомляє про них іншим сновидам, аби вони могли їздити за ним від міста до міста. Віктор і Лорена подорожують разом із цирком цілий рік, щойно їм дозволить розклад, а Елізабет зазвичай не їздить далеко від Нью-Йорка, тож цю її поїздку можна вважати дальньою. Виявляється, у містечку є неофіційний клуб сновид, котрі час від часу збираються на засідання, аби не втрачати зв’язок, поки цирк подорожує далекими країнами.

Невдовзі після того, як над небокраєм сходить сонце, до станції прибуває потяг. Дорогою до Бостона історії тривають, Елізабет плете, а Лорена дрімає, підперши рукою голову.

— Де ти зупиняєшся в місті? — цікавиться Елізабет.

Бейлі про це не подумав, він намагався втілювати план крок за кроком і не перейматися тим, що станеться, коли вони нарешті дістануться Бостона.

— Я точно не впевнений, — зізнається він. — Мабуть, залишуся на вокзалі, поки не знатиму, куди їхати далі.

— Безглуздя, — заперечує Віктор. — Ти зупинишся в нас. Ми винайняли майже цілий поверх у «Паркер Гауз». Поживеш у Авґустовій кімнаті, він так чи так учора повернувся до Нью-Йорка, а я ніколи не завдаю собі клопоту попереджати керівництво, що ми маємо вільну кімнату.

Бейлі намагається заперечити, але Лорена уриває його:

— Він жахливо впертий, — шепоче вона. — Якщо вже Віктор убив щось собі в голову — не пристане на жодні відмовки.

Тож, щойно вони виходять із вагона, Бейлі сідає до екіпажа разом із усіма. У готелі його наплічник разом із багажем Елізабет відносять нагору.

— Щось не так? — непокоїться Лорена, коли він відверто роззирається довкола в заможному фойє.

— Я почуваюся, як одна з тих дівчиськ у казках, котра не мала навіть черевиків, а потім якимсь чином потрапила на бал до замку, — шепоче Бейлі, і жінка сміється так голосно, що кілька людей озираються й витріщаються на неї.

Бейлі відводять до кімнати, що завбільшки з половину його рідного будинку. Хоча штори на вікнах запнуті й не пропускають сонячних променів, заснути не вдається. Хлопчик сновигає кімнатою, аж поки не лякається, що зіпсує килим, а відтак сідає біля вікна та спостерігає за людьми на вулиці.

Коли опівдні хтось стукає у двері, він відчуває полегшення.

— Ви вже знаєте, де тепер цирк? — випалює він, не давши Вікторові навіть розтулити рота.

— Поки що ні, любий хлопчику, — засмучує його чоловік. — Часом нам щастить заздалегідь дізнатися, куди він прямує, але не цього разу. Гадаю, що ми почуємо щось до вечора і, якщо доля буде прихильною до нас, вирушимо туди вже завтра зранку. Ти маєш костюм?

— Із собою не маю, — каже Бейлі, згадуючи костюм, котрий лежить удома в скрині й виймається на світ божий лише до особливих випадків. Імовірно, він уже виріс із нього, бо навіть не може пригадати, коли востаннє траплялася така «костюмна» оказія.

— Тоді купимо, — каже Віктор, наче це так просто, як придбати газету.

У фойє вони зустрічаються з Лореною, і двійко дорослих цілісінький день тягають малого містом у справах, не забувають зазирнути до кравця за костюмом.

— Ні, ні, — заперечно хитає головою Лорена, роздивляючись зразки тканин. — Ці кольори йому не личать. Йому потрібен сірий. Благородний темно-сірий.

Після нескінченних примірок і шпильок Бейлі отримує найгарніший у житті сірий костюм, гарніший навіть за найкращий татів костюм антрацитового відтінку. Попри протести, Віктор також купує йому дуже блискучі черевики й нового капелюха.

Відображення в дзеркалі геть не схоже на те, до якого Бейлі звик, і хлопчик ледве може повірити, що насправді має такий вигляд.

Потім вони з купою пакунків повертаються до «Паркер Гаузу», завалюються до своїх кімнат, але навіть не встигають присісти, як Елізабет кличе їх вечеряти.

У ресторані внизу Бейлі з подивом зустрічається з десятком сновид, котрі або вирушать далі за цирком, або залишаться в Бостоні. Розкішний ресторан змушує хлопчика знітитися, але товариство таке дружнє й галасливе, що зовсім скоро він забуває про це. Як і очікувалося, усі люди вбрані в чорне, біле чи сіре з яскравими плямами червоних краваток чи шийних хустинок.

Помітивши, що Бейлі не має жодної червоної деталі, Лорена крадькома дістає з найближчого букета червону троянду й пришпилює йому до вилоги.

Кожну страву супроводжують нескінченні байки про цирк, згадки про намети, яких Бейлі ніколи не бачив, і країни, про які він ніколи не чув. Бейлі здебільшого слухає інших і досі зачудовано радіє, що потрапив до товариства людей, закоханих у цирк не менше за нього.

— А чи... чи не здається вам, що із цирком відбувається щось дивне? — тихо питає Бейлі, коли розмова за столом розпадається на кілька окремих. — Я маю на увазі, останнім часом?

Віктор і Лорена переглядаються, наче домовляючись, хто має відповісти, але в розмову втручається Елізабет.

— Цирк уже не той, відколи загинув гер Тіссен, — каже вона. Віктор несподівано здригається, а Лорена згідно киває.

— Хто такий гер Тіссен? — цікавиться Бейлі. Усі троє здивовані його невіглаством.

— Фрідрік Тіссен — перший зі сновид, — пояснює Елізабет. — Він був годинникарем і змайстрував годинника над ворітьми.

— Той годинник створив хтось, хто не належав до цирку? Правда? — дивується Бейлі. Він ніколи не здогадувався запитати про нього в Крихітки чи Прибамбаса. Вважав, що годинник з’явився одночасно з цирком. Елізабет киває.

— А також він був письменником, — додає Віктор. — Багато років тому ми так і познайомилися. Прочитали статтю, котру він написав про цирк, і надіслали йому листа, а він відповів. Так усе й почалося. Це було ще до того, як нас почали називати сновидами.

— Він змайстрував для мене годинника, схожого на Карусель, — мрійливо повідомляє Лорена. — З маленькими створіннями, що кружляють між хмарками й срібними коліщатками. Це надзвичайна річ, і я шкодую, що не можу брати її з собою в подорожі. Проте так приємно повертатися додому та знаходити там згадку про цирк.

— Я чула, що гер Тіссен мав таємний роман з ілюзіоністкою, — шепоче Елізабет, багатозначно посміхаючись над келихом вина.

— Дурні плітки й нісенітниці, — кепкує з неї Віктор.

— У статтях він завжди захоплювався нею, — задумливо каже Лорена, наче зважуючи ймовірність роману.

— Як можна нею не захоплюватися? — питає Віктор, і Лорена зацікавлено озирається на нього. — Вона надзвичайно талановита, — бурмоче чоловік, і Бейлі помічає, що Елізабет ледве стримує сміх.

— То цирк без repa Тіссена вже не такий? — допитується Бейлі, міркуючи, чи не має це стосунку до того, що розповідала йому Крихітка.

— Звісно ж, для нас цирк став іншим без нього, — погоджується Лорена. Вона задумливо змовкає, а потім веде далі: — Хоча цирк і сам по собі здається трохи інакшим. Нічого особливого, лише деякі...

— Несправності, — втручається Віктор. — Наче в годиннику, маятник якого почав неправильно гойдатися.

— Коли він помер? — питає Бейлі, бо не може змусити себе запитати як.

— Насправді сьогодні рівно рік, як його не стало, — каже Віктор.

— Ох, я й не зауважила цього, — додає Лорена.

— Тост за repa Тіссена, — пропонує Віктор достатньо голосно, щоб почули всі, хто сидить за столом, і підіймає келих. Бейлі теж підіймає свій разом з усіма.

Аж до десерту люди оповідають історії про repa Тіссена й перериваються лише на кілька хвилин, щоб посперечатися, чому торт тут називають пирогом, якщо лише сліпий не бачить, що це справжнісінький торт. Віктор допиває каву і, перепросивши, виходить з-за столу, не бажаючи встрявати до філологічно-тортових дискусій.

Повертається він до столу з телеграмою в руці.

— Ми вирушаємо до Нью-Йорка, любі друзі.

Глухий кут

Монреаль, серпень 1902

Коли ілюзіоністка, вклонившись, зникає просто на очах у зали, глядачі вітають порожню сцену гучними оплесками. Вони залишають свої місця і, обговорюючи із супутниками той чи інший фокус, виходять крізь двері, що знову з’явилися в смугастій стіні намету.

Усі потихеньку виходять із шатра, і лише один чоловік, що сидить у внутрішньому колі стільців, залишається на своєму місці. Його очі, що їх майже неможливо роздивитися в затінку крисів капелюха-котелка, утупилися в порожнє місце в самому центрі кола, де ще мить тому стояла фокусниця.

Решта глядачів уже розійшлися.

Чоловік і далі сидить.

За кілька хвилин двері знову стають невидимими, зливаючись зі стіною.

Чоловік і оком не змигне. Двері, що зникають, його зовсім не цікавлять.

За мить на стільці навпроти нього з’являється Селія, убрана в ту саму сукню, що й на виступі: чорну з тонким білим мереживом.

— Зазвичай ти сидиш позаду, — зауважує вона.

— Хотів краще бачити, — відповідає Марко.

— Ти подолав чималий шлях, щоб опинитися тут.

— Узяв вихідні.

Селія переводить погляд на свої руки.

— Ти не сподівалася, що я вирушу аж сюди, чи не так? — цікавиться Марко.

— Ні, не сподівалася.

— Знаєш, непросто сховатися, якщо подорожуєш із цілим цирком.

— Я не ховалася, — заперечує дівчина.

— Ще й як, — уриває її Марко. — Я намагався поговорити з тобою на похороні repa Тіссена, але ти пішла раніше, ніж я встиг знайти тебе, а потім ти повезла цирк аж за океан. Ти уникала мене.

— Я не навмисно, — пояснює чарівниця. — Мені потрібен був час, щоб подумати. Дякую тобі за Озеро Сліз, — додає вона.

— Я хотів, аби ти мала місце, де могла б спокійно поплакати, якщо мене немає поруч.

Вона заплющує очі й киває.

— Ти вкрала мою книгу, — озивається Марко за мить.

— Вибач, — каже дівчина.

— Поки вона в безпечному місці, не має значення, у мене це чи в тебе. Але ти могла б запитати дозволу. Могла б попрощатися.

Селія киває.

— Я знаю, — каже вона.

Обидва якусь мить мовчать.

— Я намагаюся зробити цирк самостійнішим, — каже врешті чарівниця. — Звільнити його від пут, що зв’язують зі змаганням і з нами. Зі мною. Я мусила вивчити твої методи роботи, щоб усе спрацювало. Не могла дозволити місцю, яке важливе для такої кількості людей, безслідно зникнути. Тут вони знайдуть диво й затишок, і таємниці, котрих більше ніде немає. Якби в тебе було таке місце, хіба б ти не хотів зберегти його?

— Разом із тобою я почуваюся так у будь-якому місці, — відповідає Марко. — Дозволь допомогти.

— Мені не потрібна допомога.

— Ти не впораєшся сама.

— У мене є Ітан Барріс і Лейні Берджес, — зізнається Селія. — Вони погодилися взяти на себе основну роботу. Крихітка й Прибамбас ще трохи потренуються та зможуть впоратися з тим, що непідвладне Ітанові й Лейні. Ти... ти мені не потрібен.

Селія не в змозі подивитися хлопцеві в очі.

— Ти не віриш мені, — каже він.

— Ізобель вірила тобі, — озивається Селія, роздивляючись підлогу. — І Чандреш. Як я можу вірити, що ти чесний зі мною, а не з ними, якщо саме я маю найбільше приводів для сумнівів?

— Я ніколи не казав Ізобель, що кохаю її, — заперечує Марко. — Я був юний і до розпачу самотній і не мав би дозволити їй гадати, що мої почуття сильніші, ніж вони були насправді, але те, що я відчував до неї, — ніщо в порівнянні з моїм коханням до тебе. Я не намагаюся дурити тебе: невже ти й справді вважаєш мене таким підступним?

Селія підводиться зі стільця.

— На добраніч, містере Алісдер, — каже вона.

— Селіє, зачекай, — просить Марко, підводячись, але не роблячи до неї жодного кроку. — Ти краєш мені серце. Якось ти казала, що я нагадую тобі твого батька. Що ти ніколи не хотіла страждати так, як страждала через нього мама, але поводишся зі мною точно, як він. Ти весь час залишаєш мене. Ти кидаєш мене напризволяще, і я мушу знову й знову побиватися за тобою на самоті, хоча міг би зробити все що завгодно, аби тільки ти лишилася. І це вбиває мене.

— Це мусить убити одного з нас, — тихо озивається Селія.

— Що? — не розуміє Марко.

— Переможе той, хто виживе, — пояснює дівчина. — Переможець живе, переможений помирає. На цьому й завершиться гра.

— Це... — Марко затинається, хитаючи головою, — це не може бути сенсом гри.

— Але є, — стоїть на своєму Селія. — Це перевірка стійкості, а не майстерності. Я намагаюся зробити цирк самостійним, перш ніж...

Вона не може промовити цих слів, як не може й подивитися на хлопця.

— Ти збираєшся вчинити те саме, що накоїв твій батько, — здогадується Марко. — Ти хочеш зійти з гральної дошки.

— Не зовсім, — каже чарівниця. — Гадаю, я завжди була маминою доцею.

— Ні, — благає Марко. — Ти не можеш цього зробити.

— Це єдиний спосіб припинити гру.

— Тоді ми й далі гратимемо.

— Не можу, — шепоче дівчина. — Я не можу грати далі. Щоночі стає важче. Тож я... я маю дозволити тобі перемогти.

— Мені не потрібна перемога, — вигукує хлопець. — Мені потрібна ти. Господи, Селіє, як ти цього не розумієш?

Дівчина не відповідає, але на її щоках з’являються сльози, яких вона не витирає.

— Як ти можеш думати, наче я не кохаю тебе? — питає Марко. — Селіє, ти єдине, що має для мене значення. Не знаю, хто намагається переконати тебе, що це не так, але ти мусиш вірити мені, прошу.

Дівчина лише зводить на нього повні сліз очі й уперше від початку розмови зустрічається з хлопцем поглядом.

— Саме тоді я зрозумів, що кохаю тебе, — тихо додає Марко.

За мить вони стоять по різні боки невеличкої круглої кімнати, стіни якої пофарбовані темно-синьою барвою й поцятковані зірками. Навколо підлоги, укритої подушками кольору дорогоцінного каміння, тягнеться підвищення. Зі стелі звисає мерехтлива люстра.

— Ти заворожила мене з першого погляду, — розповідає хлопець, — але саме тоді я зрозумів, що кохаю тебе.

Кімната навколо них знову змінюється й перетворюється на простору й порожню бальну залу. Крізь вікна всередину ллється місячне сяйво.

— А тоді зрозуміла я, — шепоче Селія, і слова луною ширяться навколо.

Марко підходить ближче і, висушивши поцілунками сльози, торкається вустами дівочих уст. Поки триває поцілунок, вогнище на площі спалахує яскравіше, акробати, закрутившись у повітрі, сяють у променях світла. Цирк сипле іскрами, засліплюючи глядачів. А потім Селія рвучко відхиляється, і невинний зв’язок уривається.

— Вибач, — каже вона.

— Благаю, — просить Марко, відмовляючись відпустити її та міцно вчепившись пальцями в мереживо сукні. — Благаю, не залишай мене.

— Занадто пізно, — каже Селія. — Занадто пізно було вже тоді, коли я приїхала до Лондона, щоб перетворити твій записник на голуба, занадто багато людей уже було втягнуто до гри. Кожен наш учинок впливає на всіх цих відвідувачів, на кожного, хто проходить крізь ворота. На сотні, якщо не тисячі людей. Усі вони — лише мухи в павутинні, котре натягнулося, коли мені було шість років. Я й кроку не можу ступити через страх знову втратити когось.

Дівчина підводить погляд і здіймає руку, щоб погладити Марко по щоці.

— Зробиш для мене дещо? — питає вона.

— Усе що завгодно, — запевняє хлопець.

— Не повертайся сюди, — просить Селія, і голос зривається.

Перш ніж Марко вдається заперечити, вона зникає, так само просто й вишукано, як наприкінці свого виступу. Мереживна сукня тане в його руках. Там, де секунду тому стояла Селія, залишається лише аромат її парфумів.

Марко залишається сам у порожньому наметі, де немає нічого, крім стільців, вишикуваних двома колами, і дверей, що просять його піти.

Виходячи, він виймає з кишені гральну карту й залишає її на стільці.

Гості

Вересень 1902

Селія Бовн сидить за столом, заховавшись за стосами книжок. У бібліотеці вже давно бракує місця, та замість того, аби збільшити кімнату, чарівниця дозволила книжкам зростися з нею й перетворитися на частину інтер’єру. Кілька стосів правлять за столи, інші, перев’язані, звисають зі стелі разом із чималими золотими клітками, у яких сидить кілька живих білих голубів.

У іншій круглій клітці, що швидше стоїть на столі, аніж звисає зі стелі, причаївся вигадливий годинник. Розмірено цокаючи, він відміряє не лише пообідні години, а й рух небесних тіл.

Обіч повного зібрання творів Шекспіра без клітки спить великий чорний ворон.

У центрі кімнати, навколо стола, у свічниках горять свічки — по три різної довжини в кожному. На самому столі видно горнятко з чаєм, що вже потрохи вистигає, напіврозпущений шарф, частину якого змотано в клубок багряної шерсті, фотографію покійного годинникаря в рамці, самотню гральну карту, давно розлучену з рештою колоди, і розгорнуту книгу, помережану знаками, символами і вклеєними клаптиками паперу з підписами.

Селія сидить із записником і ручкою, силуючись розгадати шифр до книги.

Вона намагається міркувати так, як, на її думку, міркував Марко, коли робив записи в книзі. Уявляє, як він укриває дорогим чорнилом сторінки, вимальовує на кожній сторінці хитросплетіння гілок.

Дівчина перечитує кожен підпис, перевіряє, чи надійно закріплено пасма волосся, ретельно роздивляється кожен знак.

Вона провела за цим заняттям так багато часу, що могла б відтворити книжку з пам’яті, але досі не може похвалитися, що зрозуміла, як усе це працює.

Ворон прокидається й кряче кудись у темряву.

— Ти дратуєш Хуґіна, — зауважує Селія, не підводячи погляду.

Поруч з’являється батько. Сяйво свічок вихоплює з темряви лише його силует, підсвічує зморшки на піджаку й комірець сорочки, мерехтить у глибині його темних очей.

— Тобі справді варто завести ще одного, — каже він, розглядаючи занепокоєного птаха. — Муніна. І матимеш повний набір[24].

— Я надаю перевагу думкам, а не спогадам, татку, — каже Селія.

У відповідь Гектор лише нерозбірливо гмикає.

Потім він зазирає доньці через плече, спостерігаючи, як вона гортає сторінки. Селія його ігнорує.

— Тут сам чорт ногу зламає, — зауважує батько.

— Якщо ти не володієш якоюсь мовою, це ще не означає, що в ній чорт ногу зламає, — озивається Селія, переписуючи рядок символів до записника.

— Палітурка, безлад і чари, — кепкує Гектор і переноситься на інший бік столу, звідки може краще все роздивитися. — Якраз у стилі Александра. Усе занадто складно й завуальовано.

— Але кожен може цим займатися, якщо ретельно вчитиметься. На противагу твоїм нотаціям про те, яка я особлива.

— Ти особлива. Ти — вища за все це, — чоловік махає прозорою рукою в бік книжкових стосів, — за ці інструменти й креслення. Ти можеш досягти значно більшого завдяки власним талантам. Навколо ще стільки невідомого.

— Але, Гораціо, на небі та в землі є значно більше дивного й такого, про що не знають знаючі суб’єкти,[25] — цитує Селія.

— Прошу, давай без Шекспіра.

— Мене переслідує тінь батька. Гадаю, це дозволяє мені скільки завгодно цитувати «Гамлета». Просперо, ти теж колись був прихильником Шекспіра.

— Ти занадто розумна, аби так поводитися. Я чекав від тебе значно більшого.

— Перепрошую, що не живу згідно з твоїми безглуздими очікуваннями, татку. Тобі більше немає кому набридати?

— У цьому стані я можу спілкуватися лише з кількома людьми. Александр, як завжди, нудний аж до смерті. Чандреш був цікавим співрозмовником, але цей хлопчисько стільки разів впливав на його пам’ять, що тепер розмови з Лефевром не надто відрізняються від бесід із самим собою. Хоча для різноманіття й це згодиться.

— Ти розмовляєш із Чандрешем? — дивується Селія.

— Час від часу, — відгукується Гектор, вивчаючи годинник у клітці.

— Ти розповів Чандрешеві, що Александр збирався тієї ночі до цирку. Це ти напоумив його піти туди.

— Я порадив йому дещо, коли він добряче набрався. Пияки дослухаються до порад. І радо заводять розмови з мерцями.

— Ти мав знати, що він не зможе нашкодити Александрову — каже донька. Аргументація не дуже слушна, як і логічні міркування її батька.

— Я думав, ніж у спині розважить старого. Хлопчисько й сам аж пищав, так хотів це утнути, тож ця ідея вже й так сиділа в Чандрешевій голові. Поруч із ним стільки років вирувала прихована лють, що вона аж просочилася до його підсвідомості. Мені залишалося тільки підштовхнути Чандреша в правильному напрямку.

— Ти казав, що існує правило невтручання, — сердиться Селія, кладучи на стіл ручку.

— Невтручання в роботу — твою чи твого суперника, — пояснює батько. — А в справи інших я можу втручатися скільки мені буде завгодно.

— Твоє втручання вбило Фрідріка!

— На світі є інші годинникарі, — каже Гектор. — Якщо тобі потрібні додаткові годинники, знайди собі нового.

Селія бере зі стосу том Шекспіра й тремтячими руками кидає в батька. «Як вам це сподобається»[26] безперешкодно пролітає крізь його груди, влучає в стіну намету й падає на підлогу. Ворон кряче, настовбурчивши пір’я.

Клітки з голубами й годинником починають тремтіти. Скло в рамці з фотографією вкривається тріщинами.

— Іди геть, татку, — крізь зуби сичить Селія, намагаючись тримати себе в руках.

— Ти не можеш просто так витурити мене, — заперечує Гектор.

Селія переводить погляд на свічки на столі, зосереджуючи увагу на танці одного з вогників.

— Ти гадаєш, що потоваришувала із цими людьми? — насміхається батько. — Гадаєш, що маєш для них якесь значення? Усі вони врешті-решт вріжуть дуба. А ти дозволяєш емоціям брати гору над своєю могутністю.

— Ти боягуз, — кидає Селія. — Ви обидва — жалюгідні боягузи. Ви б’єтеся через посередників, бо обидва занадто боязливі, щоб викликати свого суперника на чесний бій. Боїтеся, що програєте й не матимете кого звинувачувати, крім самих себе.

— Це не так, — заперечує Гектор.

— Ненавиджу тебе, — каже Селія, не відводячи погляду від полум’я свічки.

Тінь її батька здригається й зникає.

На Марковому вікні немає паморозі, тож він, притискаючи до шибок чорні пальці, чорнилом виводить рядки символів, що складаються в літеру А. Чорнила стікають склом, наче цівки дощу.

Потім хлопець сидить, утупившись поглядом у двері й нервово крутячи перстень на пальці, аж поки наступного ранку хтось гупає у двері.

Чоловік у сірому костюмі не докоряє учневі, що той його покликав. Він просто стоїть у фойє за дверима, поклавши руки на ціпок, і чекає, поки Марко озветься.

— Вона думає, що один із нас мусить померти, щоб гра завершилася, — каже хлопець.

— Вона правильно думає.

Почути це підтвердження навіть важче, ніж Марко гадав. Слабеньке жевріння надії, котре він так ретельно оберігав, згасає від цих трьох простих слів.

— Перемогти буде гірше, ніж програти, — каже хлопець.

— Я повідомляв тебе, що почуття до міс Бовн лише ускладнять тобі змагання, — озивається наставник.

— Чому ви так зі мною вчинили? — питає Марко. — Чому витратили стільки часу, аби лише натренувати мене для такого жахіття?

На мить западає болюча тиша.

— Я вважав, що, хай там як складуться обставини, краще таке життя, ніж те, що на тебе чекало.

Марко гупає дверима й зачиняє їх на замок.

Чоловіку сірому костюмі підводить руку, щоб іще раз постукати, але, не наважившись, опускає її та йде собі геть.

Убивча краса

Ти йдеш до віддаленого кутка, звідки лунає звук флейти. Гіпнотична мелодія вабить тебе ближче й ближче.

У ніші на смугастих шовкових подушках, розкиданих на землі, сидять дві жінки. Одна з них грає на флейті, котру ти чув. Між жінками пахуче куриться ладан, а неподалік стоїть огрядний кошик із чорною кришкою.

Потрохи починають збиратися глядачі. Друга жінка обережно знімає з кошика кришку, а потім бере флейту — і ось уже дві мелодії зливаються контрапунктом.

Дві білі кобри здіймаються над кошиком, сплітаючись одна з одною, танцюючи під музику. На мить здається, що це лише одна змія, а не дві, а потім вони знову розплітаються, сповзають по обидва боки кошика й ковзають землею біля твоїх ніг.

Змії одночасно вихиляються вперед і назад, і їхні рухи дуже нагадують парний танець. Вишуканий і граціозний.

Музика пришвидшується, і тепер у рухах змій з’являється щось моторошне. Вальс перетворюється на битву. Вони виписують навколо одна одної кола, а ти чекаєш, котра накинеться першою.

Одна з них тихенько сичить, інша відповідає. Музика й запах ладану летять у зоряне небо, а кобри й далі кружляють на землі.

Ти не знаєш, котра атакувала першою. Зрештою, вони видаються абсолютно однаковими. Змії стають дибки, сичать і стрибають одна на одну, а ти раптом помічаєш, що вони вже не білі. Обидві стали чорні як смола.

Передбачення

Дорогою з Бостона в Нью-Йорк, 31 жовтня 1902

Більшість пасажирів потяга вже розійшлася до своїх купе, щоб прилягти подрімати, почитати книжку чи якось інакше провести час подорожі. Перед тим як потяг відійшов, у коридорах штовхалося чимало людей, але зараз усе спорожніло, і Крихітка з Прибамбасом тихо, як кошенята, скрадаються від вагона до вагона.

На дверях кожного купе висять таблички з написаними від руки іменами. Діти зупиняються біля тієї, де виведено «С. Бовн», і хлопчик підводить руку, щоб тихенько постукати в матове скло.

— Заходьте, — гукає зсередини голос, і Крихітка відчиняє двері.

— Ми не заважаємо? — питає вона.

— Ні, — заспокоює Селія. — Заходьте, заходьте. — Дівчина згортає помережану символами книгу, котру читала, і кладе її на стіл. Її помешкання має вигляд бібліотеки після вибуху: на оббитих оксамитом лавицях і столах із гладенького дерева височіють книжкові стоси. Поїзд хитається, і світло, відбиваючись у кришталевих люстрах, ллється кімнатою.

Прибамбас засуває двері й зачиняє їх на засувку.

— Хочете чаю? — пропонує чарівниця.

— Ні, дякую, — озивається Крихітка та знервовано дивиться на брата, який тільки киває.

Селія роздивляється дітей: дівчинка кусає губу й не наважується подивитися в очі, а хлопчик зіперся на одвірок.

— Розповідайте, — каже фокусниця.

— У нас... — починає Крихітка, — у нас проблема.

— Яка проблема? — перепитує Селія, відсуваючи книжки, щоб діти могли сісти на оксамитову лавицю, але обоє й далі стоять.

— Думаю, дещо, що мало статися, не сталося, — загадково каже Крихітка.

— І що б це могло бути? — намагається з’ясувати Селія.

— Наш друг Бейлі мав поїхати з нами.

— Так-так, Прибамбас казав мені щось таке, — пригадує Селія. — Здогадуюся, що він не поїхав.

— Ні, — підтверджує дівчинка. — Ми чекали на нього, але він не прийшов. А я не знаю, чи він не прийшов, бо не захотів, чи тому, що ми поїхали раніше.

— Розумію, — задумливо озивається ілюзіоністка. — Мені здається, непросто вирішити втекти з дому й приєднатися до цирку. Можливо, він не мав удосталь часу, щоб усе гарненько обміркувати.

— Але він мав прийти, — наполягає Крихітка. — Я знаю, що він мав прийти.

— Ти щось бачила? — цікавиться Селія.

— Начебто.

— Як можна «начебто бачити»?

— Я бачила не так чітко, як раніше, — пояснює дівчинка. — Я взагалі більше не бачу так чітко, як колись. Усе розпадається на друзки та шматочки, які не мають ніякого змісту. Хоча тут нічого не має змісту вже цілий рік, і тобі це добре відомо.

— Гадаю, ти перебільшуєш, але розумію, про що йдеться, — озивається чарівниця.

— Я не перебільшую, — мало не кричить Крихітка.

Люстри починають хитатися, тож Селія заплющує очі, глибоко дихає та чекає, поки вони заспокояться, а потім каже:

— Крихітко, немає людини, котра засмутилася б через те, що сталося минулого року, більше за мене. І я вже казала тобі раніше, що тут немає твоєї провини й ми не могли нічого вдіяти, щоб цьому запобігти. Ані ти, ані я, ані ще хтось інший. Ти це розумієш?

— Так, — погоджується дівчинка. — Але який зміст у тому, щоб бачити майбутнє, якщо нічим не можу зарадити, аби його зупинити?

— Ти не можеш зупинити перебіг речей, — каже Селія. — Але ти можеш бути готовою до того, що щось станеться.

— А ти могла б зупинити, — бурмоче Крихітка, оглядаючи розкидані книжки. Селія підіймає пальцем її підборіддя та змушує малу дивитися в очі.

— Лише кілька людей у цьому потязі мають хоч найменше уявлення про те, наскільки міцно я поєднана із цирком, — каже вона. — І хоча ви двоє належите до цих людей, до того ж дуже кмітливі, ви не можете збагнути масштаби того, що тут відбувається. А якби змогли, вам би це не сподобалося. Тепер розповідай, що ти начебто бачила.

Крихітка заплющує очі, намагаючись зосередитися.

— Не знаю, — каже вона. — Яскраве світло, всюди вогонь, і Бейлі теж був там.

— Тобі доведеться краще постаратися, — наказує Селія.

— Я не можу, — скиглить дівчинка. — Я нічого не бачу чітко, відколи...

— А це тому, що ти не хочеш нічого бачити чітко, відколи це сталося, і я не можу тебе звинувачувати. Але якщо ти хочеш, щоб я запобігла чомусь, мені знадобиться більше інформації.

Селія знімає з шиї годинник на довгому срібному ланцюжку, дивиться, котра година, а потім затримує руку із ним перед носом у дівчинки.

— Крихітко, будь ласка, — просить вона, — ти не маєш витріщатися на нього. Просто зосередься. Навіть якщо не хочеться.

Дівчинка супиться й переводить погляд на блискучий годинник, що похитується в променях теплого світла.

Її очі примружуються, зосереджуючись на віддзеркаленнях опуклого годинника, а потім погляд втрачає сфокусованість і зупиняється на чомусь, що знаходиться далеко за годинником, далеко за межами потяга.

Дівчинка починає розгойдуватися, очі заплющуються, і дитина падає горілиць. Прибамбас смикається вперед, і йому вдається підхопити сестру, перш ніж вона опиниться на підлозі.

Селія допомагає вкласти дівчинку на одну з оксамитових лавиць біля столу, а тим часом на полиці в порцелянове горнятко самостійно наливається чай, напій парує й міцно заварюється.

Крихітка кліпає, дивиться на люстри так, наче вперше їх бачить, а потім повертається до Селії та бере горнятко з чаєм.

— Боляче, — жаліється дитина.

— Мені шкода, люба, — заспокоює її дівчина. — Гадаю, твої здібності стають сильнішими й придушувати їх дедалі важче.

Крихітка киває й тре скроні.

— Розкажи мені все, що ти бачила, — просить фокусниця. — Геть усе. Мене не турбує, якщо щось видається безглуздим. Просто опиши.

Дівчинка уважно вивчає свій чай і врешті каже:

— Я бачу вогонь. Спочатку це вогнище, але... більше, ніж наше, і казанка немає. Наче весь внутрішній двір у вогні, неймовірний галас, і так спекотно, і... — Крихітка змовкає й заплющує очі, намагаючись зосередитися на картинках у пам’яті. — Ти теж там. Ти і ще хтось, і, схоже, іде дощ, а потім тебе вже немає, але ти досі там, і я не можу це пояснити. А потім там з’являється Бейлі, не під час пожежі, я думаю, а пізніше.

— А який вигляд має той «хтось»? — цікавиться Селія.

— Чоловік. Високий. Він у костюмі і, мені здається, у капелюсі-котелку. Важко сказати.

Селія на мить кладе голову на руки, а потім каже:

— Якщо це той, хто я думаю, я точно знаю, що він зараз у Лондоні, тож, можливо, усе станеться не так швидко, як тобі здається.

— Ні, швидко, я впевнена, — заперечує Крихітка.

— Ти завжди мала труднощі з визначенням часу видінь. Ти ж сама кажеш, що твій друг теж там буде, а спочатку жалілася, що його тут немає. Кри, це може статися за кілька тижнів, місяців чи навіть років.

— Але ми маємо щось зробити, — вигукує дівчинка, гупаючи горнятком по столу. Чай застигає, не розлившись на розгорнуту книжку, наче оточений невидимою стіною. — Щоб бути готовими, як ти й казала.

— Я робитиму все, що зможу, аби цирк не загинув у вогні. Зроблю його вогнетривким, наскільки це можливо. Цього буде достатньо на перший час?

Хвильку подумавши, Крихітка киває.

— Добре, — радіє Селія. — За кілька годин ми вже будемо на місці. Обговоримо всі деталі пізніше.

— Зачекай, — каже Прибамбас. Увесь цей час він сидів на спинці лавки й не встрявав до розмови, а тепер повертається до Селії. — Я маю запитання, поки ти нас не нагнала.

— Яке? — питає ілюзіоністка.

— Ти казала, що нам не збагнути масштабів того, що тут відбувається, — починає хлопчик.

— Можливо, я не зовсім точно висловилася.

— Це ж гра, чи не так? — питає Прибамбас.

Селія дивиться на нього, і на устах повільно розквітає сумна усмішка.

— Щоб зрозуміти це, тобі знадобилося шістнадцять років, — каже вона. — Я чекала від тебе більшого, Бамбасе.

— Я вже давно це підозрюю, — виправдовується хлопчик. — Не так-то й просто побачити те, що ти приховуєш, але останнім часом я дещо назбирав. Ти була не такою пильною, як зазвичай.

— Гра? — перепитує Крихітка, озираючись на брата й Селію.

— Як шахи, — погоджується Прибамбас. — Цирк — це гральна дошка.

— Не зовсім, — виправляє фокусниця. — Усе не так однозначно, як у шахах.

— Усі ми граємо в гру? — не розуміє дівчинка.

— Не ми, — пояснює брат. — Вона й іще хтось. А решта... Хто ми? Додаткові фігури?

— Усе геть не так, — каже Селія.

— Тоді як? — сердиться хлопчик.

Замість відповіді чарівниця уважно дивиться йому в очі.

Прибамбас деякий час не відводить погляду, а Крихітка спостерігає за ними двома. Урешті-решт хлопчик кліпає, і на обличчі в нього з’являється здивований вираз. Малий переводить погляд на черевики.

Селія зітхає й звертається до двійнят.

— Якщо я не була з вами цілком чесною, то лише тому, що знаю цілу купу речей, яких ви не захотіли б знати. А я хочу бути певною, що ви вірите мені, коли я кажу, що намагаюся виправити все. Мені потрібно втримувати надзвичайно хитку рівновагу, орієнтуючись на безліч факторів. Найкраще, що ми можемо зараз зробити, — це змиритися з усім, що станеться, і не перейматися тим, що вже сталося чи чекає на нас попереду. Згода?

Прибамбас киває, і Крихітка невпевнено наслідує брата.

— Дякую, — каже Селія. — А зараз, будь ласка, підіть і спробуйте трохи відпочити.

Крихітка на прощання обіймає ілюзіоністку й виходить до коридору.

Прибамбас затримується на мить.

— Вибач, — каже він.

— Немає причин вибачатися, — озивається Селія.

— Усе одно вибач.

Хлопчик цілує дівчину в щоку і йде, не чекаючи на відповідь.

— Що це було? — цікавиться Крихітка, коли брат приєднується до неї в коридорі.

— Вона дозволила мені прочитати її, — пояснює хлопчик. — Її всю, нічого не приховуючи. Раніше Селія так не вчиняла. — Більше він нічого не пояснює, і діти мовчки повертаються довгим коридором.

— Як гадаєш, що ми маємо робити? — питає Крихітка, коли вони опиняються у своєму вагоні, а кошеня кольору джему скручується в неї на колінах.

— Гадаю, нам варто зачекати, — каже Прибамбас. — Гадаю, це все, що ми можемо зробити просто зараз.

Залишившись наодинці у своєму напханому книжками помешканні, Селія розриває хустинку на смужки. Вона кидає їх одну за одною до порожнього горнятка й підпалює. Повторює це знову і знову, поки тканина не припиняє обвуглюватися й залишається сліпучо-білою — навіть в обіймах вогню.

Переслідувачі

Дорогою з Бостона в Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Цього прохолодного ранку вицвіле сіре пальто Бейлі здається не дуже елегантним доповненням до його нового антрацитового костюма. До того ж хлопчик не впевнений, чи пасують узагалі ці два відтінки одне до одного, але люди на вулицях і залізничному вокзалі занадто заклопотані, і його зовнішній вигляд їх не обходить.

Чимало сновид прямують до Нью-Йорка, проте декотрі змогли придбати квитки лише на потяг, що відходить пізніше, тож перед тим, як Бейлі й іншим удається сісти у свій вагон, їм доводиться кілька разів з усіма попрощатися й заплутатися в дюжинах валіз.

Поїзд рухається повільно, а Бейлі спостерігає за зміною краєвиду за вікном і мимохіть гризе нігті.

Незабаром з’являється Віктор і вмощується поруч із ним, тримаючи в руках книгу в червоній шкіряній палітурці.

— Подумав, що ти захочеш почитати щось, поки ми їдемо, — каже він і простягає Бейлі фоліант.

Хлопчик розгортає його, гортає сторінки, із подивом виявляючи, що це не книжка, а ретельно заповнений альбом. Більшість чорних сторінок зайнято газетними вирізками, але трапляються й написані від руки листи; деякі з них датовані минулим роком, а інші — минулим десятиліттям.

— Не всі вони написані англійською, — пояснює Віктор, — але принаймні більшість статей тобі вдасться прочитати.

— Дякую, — ввічливо відповідає Бейлі.

Віктор киває й повертається до крісла, в інший бік вагона.

Потяг далі пихкає, рухаючись уперед, а хлопчик уже геть забув про краєвид за вікном. Він читає слова repa Фрідріка Тіссена й не може відірватися — такими вони здаються знайомими й водночас захопливими.

— Ніколи не бачила, щоб ти так цікавився новими сновидами. — Бейлі чує, як звертається до брата Лорена. — Принаймні не так, аби ділитися своїми книжками.

— Він нагадує мені Фрідріка, — коротко відповідає Віктор.

Вони вже під’їжджають до Нью-Йорка, коли на порожнє місце навпроти хлопчика всідається Елізабет. Бейлі закладає пальцем місце, де зупинився, — посередині статті, у якій подано порівняння гри світла і тіні в одному з наметів та індонезійському ляльковому театрі, — і відкладає книгу.

— Ми живемо дивними життями, переслідуючи власні сни в різних містах, — тихо каже жінка, дивлячись у вікно. — Я ніколи не зустрічала такого юного сновиду, котрий безсумнівно відчував би таку саму пристрасть до цирку, як ті з нас, хто подорожує за ним роками. Хочу, аби це було в тебе.

Вона простягає хлопчикові червоний вовняний шарф, той, який увесь час плела, а потім розпускала. Хоча Бейлі спостерігав за її роботою, шарф виявляється несподівано довгим. Плетіння на кінцях закріплене вигадливими візерунками вузлів.

— Я не можу його взяти, — каже хлопчик. Якась частина його пишається, а інша хоче, щоб люди перестали повсякчас дарувати йому речі.

— Дурниці, — заперечує Елізабет. — Я весь час плету їх, і пряжі мені не бракує.

— Дякую, — каже Бейлі та обгортає шарф навколо шиї, не зважаючи на спеку у вагоні.

— На здоров’я, — щиро відгукується жінка. — Ми скоро маємо приїхати, а там залишиться лише дочекатися, поки сяде сонце.

Вона залишає хлопчика на самоті біля вікна. Бейлі уважно вдивляється в сіре небо й почувається водночас затишно, збуджено й знервовано, хоча сам не розуміє чому.

Щойно вони прибувають до Нью-Йорка, хлопчик одразу зачудовується, яким чужим усе тут здається. Хоча місто не надто відрізняється від Бостона, але в Бостоні все видається знайомим. Коли поїзд, що так заспокійливо заколисував його, їде геть, Бейлі раптом розуміє, як далеко від дому опинився.

Віктор і Лорена теж, здається, почуваються ні в сих ні в тих, а ось Елізабет — як риба у воді. Вона тягне їх перехрестями й заганяє до трамваїв, поки Бейлі не здається, що він перетворився на одну з його власних овець. Утім, вони витрачають не надто багато часу й досить швидко дістаються до місця призначення на околиці, де їх зустрічає ще один сновида на ім’я Авґуст, чию кімнату Бейлі займав у Бостоні. Він люб’язно пропонує всім зупинитися в його будинку, поки не знайдуть собі іншого житла.

Авґуст виявився приємним кремезним чолов’ягою, і Бейлі здається, що він дуже схожий на власний будинок — приземкувату хатину з верандою навколо фасаду, що так і світиться теплом і гостинністю. Вітаючись з Елізабет, він практично відриває її від землі в обіймах, а знайомлячись із Бейлі, так завзято потискає руку, що в малого потім болять пальці.

— Я маю гарну новину й погану, — виголошує Авґуст, допомагаючи занести багаж на веранду. — З якої почати?

— З хорошої, — вигукує Елізабет, перш ніж Бейлі встигає поміркувати, що буде краще. — Ми занадто довго подорожували, щоб на порозі зустрічати нас поганими новинами.

— Хороша новина, — виголошує Авґуст. — Я правильно передбачив місце, і Le Cirque розклав свої шатра менш ніж за милю звідси. Якщо трохи придивитися, намети можна побачити просто з ґанку. — Стоячи на сходах, він показує місце на веранді ліворуч.

Бейлі кидається до того краю веранди, і Лорена мало не наступає йому на п’яти. Між деревами вдалині справді видніють верхівки наметів — яскраві білі латки на тлі сірого неба й коричневих дерев.

— Прекрасно, — радіє Елізабет і кепкує з Бейлі й Лорени, які перехилилися через бильця. — Яка ж тоді погана новина?

— Я не впевнений, що це справді погана новина, — каже Август, наче не знає, як має все пояснити. — Напевно, ви просто трохи засмутитеся. Це стосується цирку.

Бейлі відступає від билець і повертається, радісне збудження, яке він відчував попередньої миті, кудись раптом зникає.

— Засмутимося? — перепитує Віктор.

— Що ж, погода не найкраща, як, я певен, ви вже й самі помітили, — веде далі Август, змахуючи руками в бік важких сірих хмар. — Минулої ночі була справжня буря. Звісно ж, цирк було зачинено, і це вже дивно, бо я ніколи не бачив, щоб він з’явився, аби першої ж ночі не відкритися через непогоду. Але хай там що, близько опівночі пролунав якийсь — навіть не знаю, як його назвати, — якийсь шум. Жахливий звук, що струсонув увесь будинок. Я подумав, що кудись влучила блискавка. Над цирком висіли бовдури диму, і один із сусідів присягається, що бачив яскравий, наче білий день, спалах. Зранку я навідався туди й нічого особливого не помітив, лише на воротах досі висить табличка «Зачинено».

— Як дивно, — зауважує Лорена.

Не кажучи жодного слова, Бейлі зривається з місця й драпає до дерев. Він щодуху мчить до смугастих наметів, і за спиною розвивається червоний шарф.

Давні привиди

Лондон, 31 жовтня 1902

Уже пізно, і, попри ліхтарі, що вишикувалися біля сірих кам’яних будинків, на хіднику зовсім темно; Ізобель стоїть біля затінених сходів одного з маєтків, котрий вона майже рік називала домом, а тепер їй здається, що цей рік минув ціле життя тому. Вона чекає на вулиці повернення Марко, накинувши на плечі блідо-блакитну шаль, схожу на латку яскравого денного неба посеред ночі.

Минають години, перш ніж хлопець з’являється з-за рогу. Побачивши віщунку, він міцніше стискає ручку свого портфеля.

— Що ти тут робиш? — питає. — Ви ж зараз, либонь, у Штатах.

— Я пішла з цирку, — каже Ізобель. — Покинула його. Селія дозволила.

Вона дістає з кишені зім’ятий клаптик паперу зі своїм ім’ям — справжнім ім’ям, котре він витягнув із неї стільки років тому й змусив записати в один із його блокнотів.

— Звичайно, дозволила, — буркає Марко.

— Можна я піднімуся? — питає Ізобель, смикаючи край шалі.

— Ні, — відповідає хлопець, кидаючи погляд на вікна. Слабке мерехтливе сяйво освітлює скло. — Будь ласка, просто скажи те, заради чого ти сюди прийшла.

Ізобель кривиться й оглядає вулицю — навколо темно й порожньо, лише холодний вітер гуляє, шурхаючи листям у канаві.

— Я хотіла попросити вибачення, — каже вона тихо. — За те, що не сказала про своє ворожіння. Я знаю: у тому, що сталося минулого року, частково є й моя провина.

— Проси вибачення в Селії, а не в мене.

— Я вже просила, — каже Ізобель. — Я знала, що вона закохана в когось, але думала, що це гер Тіссен. До тієї ночі я не знала, що це ти. Але його вона теж любила і втратила, а спричинила це я.

— Твоєї провини немає, — заспокоює її Марко. — Там було багато інших причин.

— У всього було занадто багато причин, — погоджується дівчина. — Я не збиралася занурюватися так глибоко. Лише хотіла допомогти. Хотіла пережити... це, і щоб усе було, як раніше.

— Ми не можемо повернутися назад, — каже хлопець. — Майже все вже не таке, як було раніше.

— Я знаю, — каже Ізобель. — Я не можу ненавидіти її. Намагалася. Але не можу навіть відчути до неї неприязнь. Вона знала, що я роками шпигувала за нею, і дозволяла мені продовжувати, ще й завжди ставилася до мене привітно. А ще я любила цирк. Відчувала, що нарешті потрапила додому, знайшла місце, де я своя. Спочатку я зрозуміла, що не варто захищати тебе від неї, а потім — що маю захищати всіх від вас двох. Я почала ворожити після того, як ти прийшов побачитися в Парижі, засмучений Деревом Бажань, але коли розкинула Селії карти, зрозуміла, що мушу продовжувати.

— Коли це було? — питає Марко.

— Тієї ночі в Празі, коли ми мали зустрітися, — відповідає дівчина. — Ти ніколи не дозволяв поворожити тобі. До минулого року не торкнувся жодної карти. Раніше я цього не розуміла. Не знаю, чи дозволила б цьому тривати так довго, якби мала іншу можливість. Щоб по-справжньому зрозуміти, що казали її карти, мені знадобилася мало не ціла вічність. Я не помічала нічого в себе під носом і викинула багато часу коту під хвіст. Між вами зажди щось було, навіть до вашої першої зустрічі. А я — просто забавка.

— Ти не була забавкою, — заперечує Марко.

— Ти колись кохав мене? — питає Ізобель.

— Ні, — зізнається хлопець, — думав, що покохаю, але...

Ізобель киває.

— Я думала, що кохав, — веде далі вона. — Була переконана, хоч ти ніколи цього й не казав. Я не розуміла різниці між тим, що було справжнім, і своїми мріями. Ваші почуття міцнішали, а я сподівалася, що вони тимчасові. Але це неправда. І ніколи не було правдою. Лише я була тимчасовою. І думала: якщо вона зникне, ти повернешся до мене.

— Якщо вона зникне, я перетворюся на ніщо, — каже Марко. — Ти варта більшого, ніж це.

Вони мовчки стоять на порожній вулиці, розділені холодним нічним повітрям.

— На добраніч, міс Мартін, — каже врешті Марко й починає підійматися сходами.

— Коли ворожиш, найважче правильно зрозуміти час, — каже Ізобель, і Марко зупиняється, обертаючись до неї. — Можливо, тому, що він завжди змінюється. Я ворожила безлічі людей на незліченну кількість речей, і завжди найважче було зрозуміти, про який ідеться час. Я давно це знаю і все одно досі дивуюся. Як довго я чекала на те, що було лише примарною можливістю! Завжди гадала, що це лише питання часу, але помилялася.

— Я не думав, що все триватиме так довго... — починає Марко, але віщунка уриває його.

— Це було питання вибору часу, — каже вона. — Того дня мій потяг спізнився. Того дня, коли ти загубив записник. Якби він прийшов вчасно, ми ніколи б не зустрілися. Може, ми й не мали зустрітися. Це була просто можливість, одна з тисячі, не така неминуча, як інші.

— Пробач, Ізобель, — укотре каже Марко. — Мені дуже шкода, що я втягнув тебе в цю гру. Мені шкода, що я не розповів раніше, що відчуваю до Селії. Не знаю, чого ще ти від мене хочеш.

Ізобель киває і щільніше загортається в шаль.

— Я ворожила декому тиждень тому, — каже вона. — Він був юний, значно молодший, ніж була я, коли зустріла тебе. Високий і незграбний, наче ще не звик до свого зросту. Він був щирим і милим. Навіть запитав, як мене звуть. І карти показали все. Достоту все. Наче я ворожила циркові. А таке траплялося лише раз: коли я розкладала карти для Селії.

— Чому ти розповідаєш мені це? — питає хлопець.

— Тому що мені здалося, що він може врятувати вас. Я не знала, що й думати про це; досі не знаю. Але карти сказали про це, як і про решту. Так чітко, як ніколи. Тоді я ще думала, що все може закінчитися інакше. Я помилялася. Схоже, я частенько помиляюся. Але, мабуть, настав час пошукати собі якесь інше заняття.

Марко зупиняється. У світлі ліхтарів його обличчя блідне.

— Що ти намагаєшся сказати? — питає він.

— Я намагаюся сказати, що ти мав шанс, — пояснює Ізобель. — Шанс бути з нею. Шанс, що все владнається якнайкращим чином. Я майже хотіла, щоб так усе й було, чесне слово, попри все. Я досі хочу, щоб ти був щасливим. І ти мав можливість. — Дівчина ледь помітно сумно всміхається й опускає руку в кишеню. — Але знову обрав неправильний час.

Вона виймає з кишені руку й розтискає пальці. На долоньці лежить купка блискучих чорних кристалів, дрібних, як попіл.

— Що це? — питає Марко, коли віщунка підносить руку до вуст.

Замість відповіді Ізобель легенько дмухає на долоню, і попіл летить до Марко пекучою чорною хмарою.

Коли курява всідається, на хіднику залишаються Ізобель і покинутий портфель Марко біля її ніг. Ідучи геть, дівчина забирає його із собою.

Наслідки

Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Хоча довкола все змінилося, цирк має такий само вигляд, як тоді, коли стояв на їхніх полях. Так думає Бейлі, нарешті зупинившись біля огорожі. Хлопчик засапався від бігу через ліс, і в боці неприємно коле.

Але змінилося ще дещо. Обіпершись на ворота й намагаючись віддихатися, Бейлі якусь мить витріщається на вивіску, що височіє над звичною, тою, що містить розклад робочих годин:

Раптом хлопчик розуміє: змінився запах. Це вже не той аромат карамелі, ідеально приправлений дерев’янистим запахом веселого багаття, а важкий сморід чогось горілого й мокрого з нудотним солодкавим присмаком.

Його й справді починає нудити.

За вигадливою металевою огорожею не чутно жодного звуку. Намети заклякли. Рухається лише годинник над ворітьми — неспішно лічить пообідні години.

Бейлі швидко виявляє, що не може прослизнути досередини між ґратками в паркані так просто, як тоді, коли йому було десять років. Між ними занадто вузько, хай там як він намагався зіщулити плечі. Якась частина його сподівалася, що за парканом на нього чекатиме Крихітка, але поки не видно ні душі.

Паркан занадто високий, щоб його можна було перелізти, тож Бейлі вирішує просто сидіти перед воротами, поки не сяде сонце, аж раптом помічає вигнуту гілку, що не торкається паркана, але простягається дуже близько й висить просто над його закрученими вістрями.

Звідти він може зістрибнути. Якщо обере кут правильно, то приземлиться на доріжку між наметами. Якщо неправильно — швидше за все зламає ногу. Але це найменша з проблем, що можуть чекати на нього всередині, до того ж це можливість потрапити до цирку.

Видертися на дерево вдається досить легко, а найближча до цирку гілка достатньо широка, щоб дійти по ній майже до самого паркана. Але Бейлі не вдається втримати рівновагу, і спроби здійснити граціозний стрибок завершуються чимось схожим на заплановане падіння. Хлопчик важко гепається на доріжку й котиться до стіни намету, здіймаючи за собою з землі хмару білої пудри.

Ноги болять, але, схоже, працюють, а от плече забите, на долонях місиво з подряпин, бруду й пудри. З рук її досить легко стрясти, а до пальта й нових штанів вона припала міцно, як фарба. І він знову стоїть посеред цирку сам-один.

— Правда чи забаганка, — бурмоче Бейлі собі під ніс.

Навколо його ніг танцює сухе крихке листя, занесене вітром крізь паркан. Плями приглушених осінніх кольорів руйнують чорно-білу гаму.

Бейлі не певен, куди йти. Він якийсь час тиняється доріжками, сподіваючись побачити Крихітку за кожним рогом, але бачить лише порожнечу й смуги. Урешті хлопчик вирішує піти до подвір’я, туди, де горить вогнище. Коли він повертає за ріг, за яким розгортається широкий двір із вогнищем, його більше дивує те, що вогонь не горить, ніж те, що дехто тут на нього чекає.

Але постать біля чаші з викуваного заліза — це не Крихітка. Ця жінка занадто низька, у неї надто чорне волосся. Коли вона повертається, Бейлі бачить затиснений у вустах довгий срібний мундштук і дим, що зміями звивається довкола неї.

Йому знадобилося трохи часу, щоб упізнати дівчину-змію, котру хлопчик бачив лише один раз, коли вона зав’язувала на платформі своє тіло неможливими вузлами.

— Ти Бейлі, еге ж? — запитує вона.

— Так, — відповідає Бейлі, роздумуючи, чи кожен у цирку знає, хто він такий.

— Ти спізнився, — повідомляє йому дівчина-змія.

— Куди спізнився? — збентежено перепитує хлопчик.

— Сумніваюся, що вона змогла б протриматися довше.

— Хто? — знову не розуміє Бейлі, хоча в голові з’являється думка, що дівчина-змія має на увазі весь цирк.

— І, звісно ж, — веде далі вона, — якби ти прийшов раніше, усе могло б скластися інакше. Вибір часу — дуже делікатна річ.

— А де Крихітка? — цікавиться Бейлі.

— Міс Пенелопа зараз нездужає.

— Хіба вона не знає, що я тут? — не вгаває хлопчик.

— Можливо, вона дуже добре знає, що ти тут, але це не змінює того факту, що вона, як я вже сказала, зараз нездужає.

— А ви хто? — питає Бейлі. У плечі пульсує біль, і він уже не може пригадати, у який момент усе втратило зміст.

— Можеш називати мене Тсукіко, — каже дівчина-змія й глибоко затягується сигаретою.

Позаду неї стримить велетенський казанок з кованого заліза. Тепер він нерухомий і порожній. Земля навколо нього, зазвичай розфарбована чорно-білими спіралями, тепер просто темна, наче її проковтнула порожнеча.

— Я думав, вогнище ніколи не згасає, — зауважує Бейлі, підходячи ближче.

— Раніше так і було, — погоджується Тсукіко.

Діставшись до краєчку досі гарячої залізної чаші, Бейлі зводиться навшпиньки, щоб зазирнути всередину. Вона майже по вінця повна дощової води, і темна поверхня на вітрі вкривається брижами. Земля під ногами чорна й багниста, і, задкуючи, Бейлі випадково штовхає ногою чорний капелюх-котелок.

— Що тут сталося? — питає хлопчик.

— Важко пояснити, — озивається Тсукіко. — Це довга й заплутана історія.

— Котру ви не збираєтеся мені розповідати, чи не так?

Дівчина злегка нахиляє голову, і Бейлі бачить, як на її вустах з’являється тінь усмішки.

— Ні, не збираюся, — каже вона.

— Чудово, — бурмоче під ніс Бейлі.

— Бачу, ти теж став під знамена, — зауважує Тсукіко, показуючи сигаретою на його червоний шарф. Бейлі не певен, що потрібно відповісти, але дівчина-змія не чекає на відповідь і веде далі: — Гадаю, це можна назвати вибухом.

— Вогнище вибухнуло? Як?

— Пам’ятаєш, я казала, що це важко пояснити? Нічого не змінилося.

— А чому намети не згоріли? — питає Бейлі, навсібіч роззираючись подвір’ям, де тягнуться нескінченні смугасті ряди. Деякі шатра, що стоять найближче, забризкані багнюкою, але жодне не згоріло, лише земля довкола обвуглилася.

— Це заслуга міс Бовн, — пояснює Тсукіко. — Підозрюю, що без її запобіжних заходів ми б зазнали значно більшої шкоди.

— Хто така міс Бовн? — знову озивається хлопчик.

— Ти ставиш багато запитань, — відповідає дівчина-змія.

— А ви не відповідаєте на більшість із них, — захищається Бейлі.

Тепер уста дівчини остаточно витягуються в усмішку, яка чомусь здається хлопчикові аж занадто дружньою.

— Я лише посильний, — зізнається Тсукіко. — Я тут тільки для того, щоб замість конвою провести тебе на місце зустрічі, де ти зможеш усе обговорити. Гадаю, так сталося тому, що зараз я — єдина жива душа, котра має хоч якесь уявлення про те, що тут сталося й чому ти тут опинився. Прибережи свої запитання для когось іншого.

— І хто такий цей інший? — продовжує Бейлі.

— Побачиш, — обіцяє дівчина-змія. — Ходімо сюди.

Вона веде його вперед, оминаючи вогнище, а потім прямує до іншого боку внутрішнього двору. Деякий час вони йдуть прилеглою алеєю, де багнюка шарами чіпляється до колись блискучих черевиків Бейлі.

— Ось і прийшли, — оголошує Тсукіко, зупиняючись біля входу в намет, і Бейлі підходить ближче, щоб прочитати вивіску. Щойно погляд падає на слова, хлопчик пригадує, що це за намет.

— Ви йдете зі мною? — з надією питає Бейлі.

— Ні, — хитає головою Тсукіко. — Я лише посильний, пам’ятаєш? Якщо знадоблюся, я буду на подвір’ї.

По цьому вона ввічливо киває і йде назад тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, а Бейлі дивиться Тсукіко вслід і помічає, що до її черевиків багнюка не чіпляється.

Коли вона зникає за рогом, хлопчик заходить до намету.

Заколот

Нью-Йорк, 31 жовтня 1902

Наче від грубого штурхана, Марко гепається спиною на землю й заходиться кашлем одночасно від падіння й хмари чорного попелу, що висить навколо нього.

Накрапає слабенький дощик, і, звівшись на ноги, коли попіл розсіюється, хлопець бачить рядок крихітних дерев і зірки між срібними коліщатками та чорно-білими шаховими фігурами.

Він не одразу розуміє, що дивиться на годинник-Wunschtraum.

Стрілки цокають, наближаючись до півночі, і Арлекін нагорі між мерехтливими зірками й рухомими фігурками жонглює одинадцятьма кулями.

Вітер гуркає знаком, який повідомляє, що цирк зачинено через несприятливу погоду. Дощ переходить у похмуру мжичку.

Марко витирає зі свого справжнього обличчя іскристу фарбу — він почувається занадто розгубленим, щоб змінювати зовнішність. Хлопець намагається краще роздивитися на своєму костюмі чорний попіл, але той уже кудись зник.

Смугасту завісу за касами не запнуто, і, попри імлу, Марко може розгледіти в сутінках постать. На мить її освітлює цятка світла від запальнички.

— Bonsoir[27], — радісно вітає його наближення Тсукіко, засуваючи запальничку до кишені та врівноважуючи сигарету в довгому срібному мундштуку. Ворота цирку гуркають під несподіваним подувом вітру.

— Як... як їй це вдалося? — вичавлює із себе Марко.

— Ти маєш на увазі Ізобель? — відразу здогадується дівчина-змія. — Саме цього фокуса її навчила я. Гадаю, вона не зрозуміла всіх тонкощів, а втім, усе спрацювало. У голові паморочиться?

— Зі мною все гаразд, — озивається Марко, хоча спина досі болить від падіння, а в очах пече.

Він зацікавлено розглядає Тсукіко. Марко ніколи не вів із нею достатньо тривалих бесід, тож її присутність тут дивує так само, як те, що попередньої миті він був у геть іншому місці.

— Ходи-но сюди, сховайся спершу від вітру. — Тсукіко вільною рукою показує на тунель за завісою. — Це обличчя краще за те, інше, — додає вона, уважно розглядаючи крізь дим і туман його риси. — Воно тобі пасує.

Щойно Марко заходить, дівчина-змія відпускає завісу й вони опиняються в темряві, поцяткованій тьмяними іскристими вогниками. Усі вони білі, і лише кінчик сигарети, що жевріє, має колір.

— Де всі? — цікавиться хлопець, струшуючи дощові краплі зі свого котелка.

— На вечірці з приводу несприятливої погоди, — пояснює Тсукіко. — Вона традиційно проводиться в наметі акробатів, бо він найбільший. Утім, ти не мав би цього знати, оскільки ти не справжній член цієї компанії, чи не так?

Він не може добре розгледіти вираз її обличчя, але голос видає щиру усмішку.

— Мабуть, не мав би, — погоджується Марко. Тсукіко йде схожим на лабіринт тунелем углиб цирку, і хлопець рушає назирці. — Чому я тут? — питає він.

— Настане час поговорити й про це, — обіцяє дівчина-змія. — Що розповіла тобі Ізобель?

Розмова з Ізобель майже стерлася з Маркової пам’яті, хоча й сталася кілька хвилин тому. Він згадує якісь уривкові фрази. Нічого зв’язного, про що можна було б розповісти.

— Не має значення, — вирішує Тсукіко, не дочекавшись відповіді. — Після такої подорожі важкувато зібратися з думками. Вона казала тобі, що ми маємо дещо спільне?

Марко пригадує, що Ізобель говорила про Селію і ще когось, але точно не пам’ятає, кого саме.

— Ні, — каже він.

— Ми обоє — колишні учні одного наставника, — зізнається Тсукіко. Десь поруч у темряві вона вдихає сигаретний дим, і кінчик сигарети розгоряється яскравіше. — Боюся, цей наш сховок був тимчасовим, — додає дівчина, коли вони опиняються біля наступної завіси. Вона відсуває тканину, і перед ними з’являється залитий яскравим світлом внутрішній двір. Тсукіко жестами пропонує Марко вийти під дощ. Поки він слухняно плентається за нею, намагаючись збагнути її нещодавню заяву, дівчина-змія спокійно пихкає сигаретою.

Смолоскипи на стінах наметів згасли, але в центрі подвір’я яскравим білим полум’ям горить багаття. У його відблисках іскряться краплі дощу.

— Це дуже мило, — каже Тсукіко, ступаючи на подвір’я разом із Марко. — Важко не погодитися.

— Ти — колишня учениця Александра? — перепитує Марко, не певний, що зрозумів правильно.

Тсукіко киває.

— Я втомилася робити записи в книжках і натомість почала писати їх на своєму тілі. Не люблю, коли на пальцях чорнильні плями, — каже вона, помітивши його руки. — Я здивувалася, що Александр зголосився проводити змагання на такій публічній сцені. Він завжди надавав перевагу усамітненню. Гадаю, він не в захваті від того, як усе розгортається.

Слухаючи її балачки, Марко помічає, що дівчина-змія анітрохи не змокла. Кожна крапля дощу, що торкається її шкіри, тієї ж миті випаровується.

— Ти виграла останню гру, — каже він.

— Я пережила останню гру, — виправляє хлопця Тсукіко.

— Коли? — цікавиться Марко, рушаючи у бік вогнища.

— Вона завершилася вісімдесят три роки, шість місяців і двадцять один день тому. Тоді цвіла сакура.

Тсукіко глибоко затягується й веде далі:

— Наші наставники не розуміють, що це таке, — каже вона, — бути зв’язаним із кимось такими путами. Вони занадто старі, їхні почуття занадто вихолощені. Вони вже забули, що таке жити й дихати на повні груди. Вважають, що можна так просто нацькувати одне на одного двох випадкових людей. Але це не так. Інша людина раптом починає впливати на те, що ти думаєш про своє життя, що ти думаєш про себе самого. Вона стає необхідною, наче повітря. А вони гадають, що переможець зможе жити далі, наче нічого й не сталося. Це мов розділити двійнят Мюрреїв і чекати, що вони не зміняться. Кожен із них залишиться неушкодженим, але вже не буде повноцінним. Ти кохаєш її, еге ж?

— Над усе на світі, — присягається Марко.

Тсукіко задумливо киває.

— Мою суперницю звали Хіната, — каже вона. — Її шкіра пахла імбиром і вершками. Я теж кохала її над усе на світі. У день, коли зацвіла сакура, вона спалила себе живцем. Запалила вогняний стовп і увійшла в нього, наче у воду.

— Мені шкода, — співчуває Марко.

— Дякую, — озивається Тсукіко, і на її обличчі немає навіть тіні звичної усмішки. — Те саме міс Бовн планувала зробити для тебе. Віддати тобі перемогу.

— Я знаю.

— Нікому не побажаю цього болю. Болю переможця... Хіната була б від нього в захваті, — каже Тсукіко, коли вони зупиняються біля вогнища й дивляться, як полум’я танцює під дощем, який щомиті посилюється. — Вона обожнювала вогонь. А вода завжди була моїм елементом. Раніше.

Дівчина простягає руку й спостерігає, як краплі не наважуються торкнутися її шкіри.

— Знаєш історію про чарівника, що застряг у дереві? — цікавиться вона.

— Байку про Мерліна[28]? — перепитує Марко. — Я чув кілька варіантів.

— Їх існує чимало, — погоджується Тсукіко й киває. — Старі оповідки люблять, коли їх передають із вуст в уста, і щоразу змінюються. Кожен наступний казкар залишає свій слід. Якщо в них колись і була правда, її ховають за вигадками й гарними словами. Та ніщо не має такого значення, як початкова історія.

Дощ і далі посилюється, і Тсукіко веде далі під гучний стукіт крапель.

— Часом цю історію оповідають про печеру, але мені більше подобається версія з деревом. Напевно, дерево романтичніше.

Дівчина тонкими пальцями затискає сигарету, яка досі жевріє, і виймає її з мундштука.

— І хоча тут є кілька дерев, що придалися б для цієї мети, — каже вона, — гадаю, вогнище буде доречнішим.

Марко переводить погляд на вогонь. Він освітлює краплі, що падають згори, і ті сяють, наче сніжинки.

В усіх відомих йому варіантах історії про Мерліна чарівник опинявся у пастці. У дереві, печері чи камені.

Таким було покарання за безрозсудне кохання.

Марко дивиться на Тсукіко.

— Ти все розумієш, — каже вона, хоча він не промовив жодного слова.

Хлопець киває.

— Я знала, що ти зрозумієш, — каже дівчина-змія, і світло полум’я вихоплює між краплями дощу її сяйну усмішку.

— Тсукіко, що ти робиш? — лунає раптом голос позаду. Дівчина обертається, і Марко бачить на подвір’ї Селію. Її перламутрова сукня змокла й перетворилася на блякло-сіру, волосся тріпотить на вітрі та сплітається за спиною з перехрещеними чорними, білими й антрацитовими стрічками.

— Повертайся на вечірку, люба, — каже Тсукіко, ховаючи в кишеню срібний мундштук. — Тобі не захочеться цього бачити.

— Що бачити? — перепитує Селія, не відводячи очей від Марко.

— Я багато років читала листи кохання, які ви писали одне одному, зводячи нові намети, — звертається Тсукіко вже до обох. — Це нагадало мені про те, якою я була поруч із нею. Це чудові та водночас жахливі спогади. Я не готова позбутися їх, але через вас вони блякнуть.

— Ти казала мені, що кохання непостійне й швидкоплинне, — збентежено пригадує Селія.

— Я брехала, — визнає дівчина-змія, крутячи в пальцях сигарету. — Подумала, що буде легше, якщо ти засумніваєшся в його почуттях. І я дала тобі рік на пошуки способу, щоб цирк міг працювати без тебе. Ти не знайшла. Тепер до гри беруся я.

— Я намагалася, — починає Селія, але Тсукіко вриває її.

— Ти й далі ігноруєш одну просту річ, — каже вона. — Ти несеш цей цирку собі. А Марко впливає на нього через вогнище. Страшніше буде втратити тебе, але ти занадто самозакохана, щоб прийняти це. Боїшся, що не зможеш жити із цим болем. З таким болем неможливо жити. Тільки виживати. Пробач.

— Кіко, прошу, — благає Селія, — дай мені ще трохи часу.

Тсукіко хитає головою.

— Я вже казала тобі, — нагадує вона, — я не контролюю час.

Відколи Селія з’явилася на подвір’ї, Марко не відводив від неї очей, але тепер відвертається.

— Давай, — кричить він дівчині-змії, перекрикуючи гуркіт дощу. — Зроби це! Я краще згорю поруч із нею, ніж житиму, утративши її.

— Ні, — кричить Селія, і вітер підхоплює це просте слово й перетворює його на щось більше. Страждання в дівочому голосі протинає Марко наскрізь, мов найгостріше лезо з Чандрешевої колекції, але він не відводить очей від дівчини-змії.

— Це ж завершить гру, так? — питає він. — Гра завершиться, навіть якщо я не помру, а потраплю у вогняну пастку?

— Ти не зможеш продовжувати змагання, — погоджується Тсукіко. — Це єдине, що має значення.

— Тоді зроби це, — просить Марко.

Дівчина-змія всміхається йому й стискає долоні. Над пальцями в’ється димок від сигарети. Тсукіко низько вклоняється на знак своєї поваги до Марко.

Ніхто з них не дивиться на Селію, що біжить до них крізь потоки дощу.

Тсукіко кидає свою сигарету, що досі жевріє, у вогонь.

Сигарета застигає в повітрі, коли Марко кричить Селії: «Зупинись!»

За мить до того, як сигарета падає в мерехтливе біле полум’я, дівчина опиняється в Маркових обіймах.

Хлопець знає, що вже не залишилося часу відштовхнути її, тож він пригортає Селію міцніше, ховаючи обличчя в її волоссі, і вітер зриває з його голови котелок.

Тоді з’являється біль. Гострий біль, що розриває на шматки.

— Вір мені, — шепоче йому на вухо Селія, і Марко припиняє боротися, забуває про все на світі, крім коханої.

За мить до вибуху, за мить до того, як біле полум’я перетвориться на сліпучо-яскраве й заважатиме роздивитися, що насправді сталося, закохані розчиняються в повітрі. Щойно вони стояли тут під дощем і сукня Селії тріпотіла на вітрі, а Маркові долоні притискалися до її спини, а наступної миті — зникли, залишивши по собі тільки гру світла й тіні.

Вони зникли, і полум’я охоплює цирк. Вогонь облизує намети й вигинається під дощем.

Тсукіко зітхає, залишившись на самоті. Полум’я танцює навколо неї, не торкаючись дівочої шкіри, закручується біля ніг вихором і освітлює сліпучим сяйвом.

Потім вогонь згасає так само швидко, як розгорівся.

Залізна клітка, де горіло вогнище, тепер порожня. У ній не залишилося навіть жаринок. Дощ вистукує на порожньому металі якусь мелодію, що луною розлітається довкола. Залізо досі гаряче, і краплі, торкнувшись його, перетворюються на пару.

Тсукіко витягає з кишені пальта нову сигарету й лінивим, завченим рухом клацає запальничкою.

Вогник жваво спалахує, попри дощ.

Дівчина чекає на щось, роздивляючись казанок, повний дощової води.

Перетворення

Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Селія закричала б, якби могла розтулити вуста.

Їй стільки всього доводиться контролювати, крім жару, дощу й хлопця в обіймах.

Вона зосереджується лише на Марко, збираючи докупи все, що відчувала поруч із ним, намагаючись не розпастися на шматки. Викликаючи в пам’яті кожен дотик його шкіри до своєї власної, кожну мить, котру вони провели разом. Забираючи його із собою.

Раптом усе зникає. Немає дощу. Немає вогню. Довкола простягається лише заспокійливе біле ніщо.

Десь посеред цього небуття годинник починає вибивати північ.

«Досить», — думає вона.

Годинник і далі б’є, але Селія відчуває, як настає спокій.

«Зламати просто», — раптом розуміє вона.

Проблема в тому, аби знову зібрати все докупи.

Це наче в дитинстві полікувати розрізані пучки пальців, тільки значно складніше.

Так багато всього потрібно тримати в рівновазі, намагаючись знову віднайти точку опори.

Простіше було б здатися.

Набагато легше було б здатися.

І нічого б не боліло.

Вона змагається зі спокусою, з болем і хаосом. Докладає зусиль, щоб контролювати себе й те, що навколо.

Вона обирає місце, на якому потрібно буде зосередитися, найзнайоміше місце, яке лише можна вигадати.

І повільно, до болю повільно вона обережно складає себе докупи.

Поки не опиняється у власному наметі, у самому центрі, серед кола порожніх стільців.

Селія відчуває легкість. Спустошеність. Ледь помітне запаморочення.

Але вона — не просто тінь колишньої себе. Вона знову неушкоджена й може дихати. Відчуває, як гупає серце, — швидко, але впевнено. Навіть сукня на дотик така сама, як була, — збігає водоспадом, більше не мокра від дощу.

Селія крутиться на місці, і пруг сукні вихором закручується довкола ніг.

Запаморочення минає, дівчина приходить до тями, досі зачарована тим, що все вдалося.

А потім помічає, що в наметі все прозоре. Стільці, люстри, що висять над головою, навіть смуги на стінах здаються ілюзорними.

І поруч нікого немає.

Для Марко мить вибуху триває значно довше.

Поки він, знемагаючи від болю, притискає до себе Селію, йому здається, що жар і світло триватимуть завжди.

А потім вона зникає.

Не залишається нічого. Немає дощу. Немає вогню. Немає землі під ногами.

Перед його очима миготять світло й тінь, темряву заступає яскраве біле сяйво, яке знову поглинає темрява.

Цій зміні немає краю.

Цирк крутиться навколо Селії, нестійкий, як Маркові ілюзії. Вона уявляє, де хоче опинитися, і одразу ж потрапляє туди. Важко навіть сказати, чи рухається дівчина сама, чи пересуває навколо себе цирк.

Крижаний Сад мовчазний і нерухомий, куди не глянь — хрустка холодна білизна.

Лише в кількох люстерках Дзеркального Коридору з’являється її обличчя, а в решті — лише мерехтливе сяйво перламутрової сукні чи хмарка стрічок, що розвиваються за спиною.

Селії здається, що вона помітила в склі віддзеркалення Марко — край піджака або яскравий спалах комірця сорочки, — але вона не певна.

Більшість дзеркал у вигадливих рамах холодні й порожні.

Туман у Звіринці повільно розсіюється, поки вона блукає там, не знаходячи нічого, крім паперу.

Поверхня Озера Сліз спокійна й гладенька, навіть не ворухнеться, і Селії не вдається підняти камінець, щоб жбурнути у воду. Вона не може запалити свічку на Дереві Бажань, хоча інші свічки на гілках і далі горять.

У Лабіринті дівчина минає кімнату за кімнатою. Створені нею приміщення ведуть до тих, котрі вигадав Марко, і навпаки.

Вона відчуває Маркову присутність так гостро, що ладна побачити його за кожним рогом, за кожними дверима.

Але навколо лише тихенько погойдується пір’я і тремтять гральні карти. Срібні статуї дивляться кудись незрячими очима. На підлогах, розмальованих, як шахові дошки, залишаються вільні квадрати.

Його сліди по всіх усюдах, але вона не може знайти, на чому зосередитися. Нічого, за що можна було б ухопитися.

У коридорі, де стрічка різноманітних дверей, а підлога вкривається снігом, що падає, вона знаходить сліди, схожі на відбитки ніг чи просто тіні.

І Селія не знає, куди вони ведуть.

Повітря заповнює легені, і Марко хапає його ротом, наче довго був під водою й сам цього не помічав.

Перша його логічна думка — про те, що у вогняній пастці виявилося несподівано холодно.

Морозне повітря гостре й колюче, а куди не глянь простягається біла безодня.

Коли очі звикають, хлопець може розрізнити тінь дерева. Навколо звисають похилі гілки замерзлої, укритої снігом верби.

Марко ступає та відчуває під ногами щось м’яке.

Він стоїть у Крижаному Саду.

Фонтан у центрі не працює, вода, що зазвичай там вирувала, — спокійна й нерухома.

Через навколишню білизну нелегко помітити, що все в саду стало прозорим.

Марко дивиться на свої руки. Долоні трохи тремтять, але справляють враження звичайних людських долонь. Костюм і досі темний і не пропускає світла.

Хлопець простягає руку до найближчої троянди, і пальці проходять крізь пелюстки, відчувши лише слабенький опір, наче занурилися у воду, а не в кригу.

Він роздивляється квітку й раптом чує зітхання за спиною.

Селія затуляє долонями рота, не в змозі повірити своїм очам. Вона так часто уявляла собі Марко в Крижаному Саду, коли самотньо блукала між квітами з льоду, але тепер, попри чорний костюм на тлі альтанки з блідими трояндами, хлопець здається примарним.

А відтак він повертається й дивиться на неї. Щойно побачивши Маркові очі, Селія забуває про всі свої сумніви.

Якусь мить він здається таким юним, що дівчина впізнає в ньому хлопчика, яким він був задовго до їхньої зустрічі, у ті часи, коли вони вже були пов’язані, але ще далекі одне від одного.

Вона хоче сказати йому так багато. Розповісти про те, що боялася не сказати ніколи. Але насправді важливою здається одна-єдина фраза.

— Я кохаю тебе, — каже Селія.

Слова луною ширяться в наметі й шурхотять у замерзлому листі.

Коли дівчина наближається, Марко не може відвести від неї очей, вважаючи все лише сном.

— Я думала, що загубила тебе, — тремтячим голосом шепоче вона, підійшовши.

Вона здається такою ж реальною, як він, а не прозорою, наче сад. На білому тлі Селія промениться розмаїттям кольорів — сяє яскравим рум’янцем на щоках і темними очима, у яких бринять сльози.

Він простягає руку до дівочого обличчя, лякаючись, що пальці пройдуть крізь неї так само легко, як крізь троянду.

Але вона виявляється справжньою, теплою й живою. І відчуття полегкості збиває з ніг.

Марко притискає до себе дівчину, сльози падають їй на волосся.

— Я кохаю тебе, — каже він, коли до нього повертається голос.

Так вони й стоять, обійнявшись, не в змозі відпустити одне одного.

— Я не могла дозволити тобі цього, — каже Селія. — Не могла дозволити піти.

— Що ти зробила? — питає Марко. Він досі не певен, чи розуміє, що сталося.

— Я використала цирк за якір, — пояснює дівчина. — Не знала, чи це спрацює, але не могла дозволити тобі піти. Я мусила спробувати. Я намагалася взяти тебе із собою, а потім виявила, що тебе немає, і думала, що загубила тебе.

— Я тут, — заспокоює Марко, гладячи її волосся, — я тут.

Вигнання з фізичного світу й поява в замкнутому просторі виявляються зовсім не такими, як він очікував. Марко не почувається ув’язненим, а просто відділеним від усього, наче вони із Селією існують паралельно до цирку, а не всередині нього.

Хлопець роздивляється дерева, довгі замерзлі вербові гілки, що водоспадами ллються на землю, фігурно підстрижені кущі, що, наче привиди, вишикувалися вздовж доріжок.

І лише тоді помічає, що сад поступово тане.

— Вогнище згасло, — каже Марко. Тепер він відчуває порожнечу. Цирк тисне на нього, як мряка. Йому здається, що він може простягнути руку й торкнутися залізної огорожі, хай там як далеко вона знаходиться. Майже не придивляючись, він помічає паркан і може оцінити відстань до нього, бачить кожен намет, навіть темне подвір’я, де стоїть Тсукіко. Він відчуває увесь цирк так само чітко, як дотик сорочки до шкіри.

І лише Селія здається сліпучо яскравою.

Але її сяйво тремтить, воно таке ж тендітне, як вогник свічки.

— Ти не даєш цирку розпастися на шматки, — здогадується він.

Селія киває. Лише зараз вона відчула тягар на своїх плечах, і впоратися з ним без вогнища стало значно важче. Дівчина не може зосередитися достатньо, аби все трималося на своїх місцях. Дрібні деталі вже починають танути і скрапувати, наче крижані квіти навкруги.

І вона знає: якщо цирк розпадеться, вона вже не зможе його полагодити.

Дівчина здригається і, хоча їй вдається заспокоїтися, коли Марко притискає її міцніше, руки й далі тремтять.

— Облиш це, Селіє.

— Не можу, — шепоче вона. — Якщо я відпущу його, він обрушиться.

— І що тоді буде з нами? — питає Марко.

— Не знаю, — зізнається Селія. — Я підвісила його в невагомості. Але він не може існувати без нас. Цирку потрібен янгол-охоронець.

У невагомості

Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Останнього разу, коли Бейлі зазирав до цього намету, із ним була Крихітка, а всередині все було затягнене густим білим димом.

Тоді — Бейлі не може повірити, що це було лише кілька днів тому, — намет здавався нескінченним. Але зараз, коли дим розсіявся, хлопчик бачить білі стіни шатра, бачить усіх паперових створінь, але жодне з них не поворухнеться.

Птахи, кажани й метелики висять у повітрі, мов підвішені на нитках, абсолютно нерухомі. Не шурхотять паперові крила, ніщо не рухається.

Інші створіння сидять на землі біля хлопчикових ніг: ось перед стрибком вигнувся чорний кіт, а онде лисиця з біло-сріблястим хутром. Є тут і більші тварини, як-от зебра з ідеально контрастними смугами. Поруч лежить лев зі сніжною гривою. Білий олень із розлогими рогами.

Біля оленя стоїть чоловік у темному костюмі.

Він майже прозорий, наче привид чи віддзеркалення у склі. Деякі частини його костюма не надто відрізняються від тіней. Крізь рукав піджака Бейлі ясно бачить оленя.

Хлопчик міркує, чи це часом не забавки його фантазії, аж раптом чоловік підводить погляд. Очі в нього виявляються несподівано яскравими, хоча Бейлі не може зрозуміти, якого вони кольору.

— Я просив її не відправляти тебе цим шляхом, — каже він. — Хоча так справді найшвидше.

— Ви хто? — питає Бейлі.

— Мене звуть Марко, — озивається чоловік. — А ти, мабуть, Бейлі.

Хлопчик киває.

— Хотілося, щоб ти був трохи старшим, — зізнається Марко. У його голосі чути непідробний смуток, але Бейлі надто збентежений чоловіковим примарним виглядом, аби звертати на це увагу.

— Ви мертвий? — питає хлопчик, підходячи ближче. З різних кутів Марко часом здається цілком реальним, а наступної миті — геть прозорим.

— Не зовсім, — каже він.

— Тсукіко казала, що вона єдина жива душа, яка знає, що сталося.

— Гадаю, міс Тсукіко не завжди каже правду.

— Ви скидаєтеся на привида, — наполягає Бейлі. Кращого слова йому не вдається придумати.

— Ти теж мені таким здаєшся, то хто з нас справжній?

Бейлі й гадки не має, що відповісти на це запитання, тож бовкає перше, що спадає на думку.

— Це ваш котелок лежить на подвір’ї?

Марко несподівано всміхається.

— Точно, — каже він. — Перед тим як усе сталося, я загубив його, тож він там і залишився.

— А що сталося? — ніяк не вгамується хлопчик.

Марко хвилинку вагається, перш ніж відповісти.

— Це дуже довга історія.

— Тсукіко теж так сказала,— погоджується Бейлі. Він міркує, чи зможе знайти Прибамбаса, котрий має хист до оповідання історій.

— Що ж, тут вона не збрехала, — каже Марко. — Тсукіко намагалася ув’язнити мене у вогнищі. Ми не маємо часу, аби я міг пояснити тобі причину цього, — це ще довша історія. А потім план змінився, і ми опинилися в теперішній ситуації. Мене розірвало на шматки, а потім я знову зібрався докупи, але вже не в такому щільному стані.

Марко простягає руку, і Бейлі тягнеться, щоб торкнутися її. Пальці проходять крізь неї, не зупиняючись, але відчувають ледь помітний опір: таке враження, що в повітрі щось є, хай навіть не зовсім тверде.

— Це не ілюзія чи фокус, — каже Марко.

Хлопчик задумливо супиться, але за мить киває. Крихітка казала, що не існує нічого неможливого, і зараз він ладен погодитися.

— Я не можу взаємодіяти з тим, що нас оточує, так, як це робиш ти, — веде далі чоловік. — Ти і все навкруги з моєї точки зору теж видається примарним. Можливо, іншим разом ми зможемо обговорити це детальніше. Ходімо. — Він повертається і йде до дальньої стіни намету.

Бейлі поспішає за ним, дорогою оминаючи тварин. Тут непросто знайти місце, куди поставити ногу, хоча Марко ковзає перед ним без жодних проблем.

Намагаючись обійти розпростертого на землі білого ведмедя, хлопчик утрачає рівновагу й зачіпає плечем крука, що висить у повітрі. Птах падає на землю, вивертаючи й ламаючи крила.

Перш ніж Бейлі вдається промовити хоч слово, Марко нахиляється та підіймає ворона, крутячи його в руках. Він розсуває зламані крила й нишпорить усередині. Лунає якесь клацання, птах підводить голову й гучно, з металевим призвуком, каркає.

— Як вам удається доторкнутися до нього? — питає Бейлі.

— Я досі не розібрався, як саме відбувається моя взаємодія з матеріальним світом, — зізнається Марко, погладжуючи воронячі крила. Птах, кульгаючи, розгулює його рукою й розправляє паперове пір’я, проте не злітає. — Схоже, це якось пов’язано з тим, що я створив власноруч. Ті елементи в цирку, котрі створив я, здаються найматеріальнішими.

Птах зістрибує на купу паперів із закрученим хвостиком, яка, судячи з вигляду, колись могла бути драконом.

— Вони прекрасні, — захоплено видихає Бейлі.

— Це лише папір і годинникові механізми, трохи приправлені чарами. Ти можеш зробити те саме, якщо трохи повчишся.

Бейлі ніколи навіть на думку не спадало, що він сам може робити щось схоже. Але тепер, коли Марко каже йому це так просто й відверто, ідея здається не такою вже й недосяжною.

— Куди ми йдемо? — цікавиться хлопчик, поки вони наближаються до затильної стіни намету.

— Дехто хотів би побазікати з тобою,— пояснює Марко. — Вона чекає біля Дерева Бажань; схоже, для неї воно найнадійніше.

— Не пригадую, щоб я бачив Дерево Бажань, — зізнається Бейлі, обережно ступаючи на шляху до стіни.

— Це не той намет, на який можна випадково наштовхнутися, — погоджується юнак. — Він з’являється лише тоді, коли хтось його потребує. Мій улюблений намет, до речі. Ти береш у кошику біля входу свічечку й запалюєш її від тих, що вже висять на дереві. Твоє бажання займається від чийогось іншого.

Вони опиняються біля стіни шатра, і Марко показує на щілину в тканині — ледь помітний отвір, затягнутий стрічкою, що нагадує Бейлі вхід до Прибамбасового намету з дивними пляшечками.

— Коли вийдеш звідси, побачиш навпроти вхід до шатра акробатів. Я йтиму позаду тебе, навіть якщо ти не бачитимеш мене, поки ми знову не опинимося всередині. Будь... будь обережний.

Хлопчик розв’язує бантик на стрічці, з легкістю вислизає з намету й опиняється на звивистій доріжці між шатрами. Небо вгорі сіре, але безхмарне, хоча щойно припустив дрібний дощик.

Намет акробатів височіє над іншими, що його оточують, і до вивіски з попередженням «Кидаємо виклик гравітації» залишається кілька кроків.

Бейлі бував тут кілька разів і знає, що над ареною без страховки висять акробати.

Але всередині на нього чекає не вільний простір, як він собі гадав.

Бейлі потрапляє на вечірку. Гості заклякли на своїх місцях, нерухомо зависнувши в невагомості, як паперові птахи в повітрі Звіринцю.

У наметі десятки артистів, освітлених сяйвом сферичних ламп, що висять угорі між линвами, стільцями й круглими клітками. Деякі гості об’єдналися в групки чи пари, інші — сидять на скриньках, подушках і стільцях, чиї яскраві кольори порушують чорно-білу гаму натовпу. І кожна постать абсолютно нерухома. Здається, вони навіть не дихають. Мов кам’яні статуї.

Чоловік поруч із Бейлі притис до вуст флейту, але вона мовчить під його пальцями.

Інший наливає з пляшки вино, що застигло, не торкнувшись келиха.

— Краще було б обійти, — каже Марко, з’явившись поруч, мов тінь. — Я дивився на них годинами, і все одно вони мене лякають.

— Що з ними не так? — цікавиться хлопчик.

— Як мені здається, з ними все гаразд, — відповідає Марко. — Увесь цирк завмер, аби дати нам трохи часу, тож...— Він підводить руку й показує на гостей вечірки.

— Тсукіко — теж частина цирку, а з нею нічого такого не сталося, — задумливо каже Бейлі.

— Гадаю, у неї власні правила гри, — зізнається Марко. — Сюди, — додає він, рухаючись у натовпі гостей.

Прокладати собі шлях між святкової юрби виявляється складніше, ніж серед паперових звірів, і Бейлі надзвичайно уважно обдумує кожен крок, лякаючись того, що може статися, якщо він випадково штовхне когось так само, як зачепив ворона.

— Майже прийшли, — повідомляє Марко, коли вони скрадаються між групкою людей, що застигли півколом.

Але Бейлі зупиняється і вдивляється туди, куди витріщаються заціпенілі постаті.

Прибамбас убраний у сценічний костюм, але зняв свій піджак із клаптиків, і на чорну сорочку накинув розстібнуту камізельку. Він підвів руки вгору в такому знайомому жесті, що Бейлі впевнено може сказати: хлопчик завмер на півслові, оповідаючи чергову історію.

Біля нього стоїть Крихітка. Вона повернулася до внутрішнього дворику, наче щось відволікло її увагу від братових оповідок тієї миті, коли вечірка раптом застигла. Хвилі вогняно-червоного волосся пливуть у повітрі позаду неї, наче дівчинка пірнула у воду.

Бейлі обходить Крихітку, щоб подивитися їй в очі, і обережно торкається волосся. Воно коливається під хлопчиковими пальцями, але за кілька секунд знову застигає.

— Вона бачить мене? — питає Бейлі. Очі Крихітки досі яскраві. Йому здається, що вона ось-ось кліпне — але повіки не рухаються.

— Не знаю, — озивається Марко. — Можливо, але...

Перш ніж йому вдається завершити свою думку, стрічка під стелею лускає — і один зі стільців падає просто на них. Він гепається на землю й розлітається на друзки, мало не зачепивши Прибамбаса.

— От дідько! — вигукує Марко. Бейлі відстрибує вбік і мало не збиває з ніг Крихітку. Її волосся знову на мить оживає. — Там є прохід,— кричить Марко, показуючи пальцем на віддалену стіну й розчиняючись у повітрі.

Бейлі озирається на Крихітку й Прибамбаса. Волосся дівчинки вже вляглося й завмерло. Кілька скалок від стільця лежить у Прибамбаса на черевиках.

Хлопчик відвертається й обережно оминає застиглі постаті, рухаючись у напрямку стіни. Він нервово зиркає вгору, на інші стільці й круглі металеві клітки, що висять на самих лише потріпаних стрічках.

Коли Бейлі розв’язує мотузку в стіні, пальці тремтять.

Щойно опинившись зовні, хлопчик думає, що знурився в сон.

У сусідньому наметі стримить височенне дерево. Таке ж кремезне, як його старий дуб, і росте просто із землі. Кора на його голих і чорних гілках вкрита воском від білих свічок.

Горить лише частина з них, але це блискуче видовище — вогники осяюють переплетені чорні гілки й відкидають танцівливі тіні на смугасті стіни намету.

Марко стоїть під деревом і обіймає дівчину. Бейлі одразу впізнає ілюзіоністку.

Вона така ж прозора, як і Марко, і в мінливому сяйві свічок її сукня здається серпанком.

— Привіт, Бейлі, — вітається дівчина, коли хлопчик наближається. Її голос лунає так тихо й чітко, наче вона стоїть зовсім поруч і шепоче йому просто на вухо. — Мені подобається твій шарф, — додає вона, не дочекавшись відповіді. Слова у вусі здаються теплими й на диво заспокійливими. — Мене звуть Селія. Не пригадую, щоб нас колись знайомили.

— Приємно познайомитися, — ввічливо каже Бейлі.

Селія посміхається, і хлопчик дивується, що вона геть не схожа на себе під час виступів. І справа зовсім не в тому, що крізь її прозорі контури можна роздивитися чорні гілки.

— Звідки ви знали, що я прийду? — цікавиться Бейлі.

— Крихітка казала, що ти частина подій, котрі вже почали розгортатися, тож я сподівалася, що кінець кінцем ти все ж таки з’явишся.

Почувши ім’я Крихітки, Бейлі озирається через плече на стіну шатра. Здається, що вечірка застигла не за смугастою тканиною, а десь дуже далеко.

— Нам потрібна твоя допомога,— говорить Селія, коли він знову повертається до неї. — Необхідно, щоб ти очолив цирк.

— Що? — перепитує Бейлі. Він не знає, що сподівався почути, але точно не це.

— Просто зараз цирку потрібен янгол-охоронець, — пояснює Марко. — Просто зараз він дрейфує, як корабель без якоря. Необхідно, щоб хтось припнув його до причалу.

— І цей хтось — це я? — не вірить вухам хлопчик.

— Нам би хотілося, щоб це був ти, — погоджується Селія. — Якщо ти наважишся взяти на себе зобов’язання. Ми зможемо підтримувати тебе, та й Крихітка з Прибамбасом допомагатимуть, але тягар відповідальності нестимеш ти.

— Але я зовсім не... особливий, — дивується Бейлі. — Не такий, як вони. Я не якесь там велике цабе.

— Я знаю, — озивається дівчина. — Ти не обраний, і тобі цього не судилося. Я хотіла б сказати тобі, що так і є, і все було б простіше, але це неправда. Ти просто опинився в потрібний час у потрібному місці й достатньо переймаєшся цирком, щоб зробити те, що треба. Іноді цього достатньо.

Спостерігаючи в миготливому світлі за дівчиною, Бейлі раптом пронизує думка, що вона значно старша, ніж здається, і це саме стосується Марко. Схоже, наче він роздивляється фотографію й розуміє, що людина на ній насправді вже не така молода, як на світлині, і від цього здається страшенно далекою. Навіть цирк видається далеким, хоча хлопчик перебуває в ньому. Таке відчуття, наче все падає в прірву.

— Гаразд, — каже Бейлі, але Селія здіймає прозору руку й зупиняє його.

— Чекай, — застерігає вона. — Це важливо. Я хочу, аби ти мав те, чого не мав жоден із нас. Я хочу, аби ти мав вибір. Ти можеш погодитися, а можеш просто піти геть. Ти не зобов’язаний нам допомагати, і я не хочу, щоб ти почувався зобов’язаним.

— А що станеться, якщо я піду геть? — питає Бейлі. Перш ніж відповісти, дівчина кидає погляд на Марко. Вони мовчки дивляться одне одному в очі, але це здається настільки інтимним, що хлопчик відводить погляд, розглядаючи хитросплетіння гілок.

— Він не встоїть, — за мить озивається Селія. Повернувшись до Бейлі, вона не вдається в подробиці, а просто веде далі: — Я знаю, що ми просимо занадто багато, але я більше не маю до кого звернутися.

Раптом свічки на дереві починають іскритися. Деякі з них згасають, замість вогників з’являються завитки диму, котрі вже за мить розчиняються в повітрі. Селія здригається, і на мить Бейлі здається, що вона знепритомніє, але Марко підтримує дівчину.

— Селіє, кохана,— шепоче він, торкаючись її волосся. — Ти найсильніша з усіх, кого я знаю. Ти можеш протриматися ще трошки, я знаю, можеш.

— Вибач, — перепрошує Селія.

Бейлі не знає напевно, до кого з них вона зверталася.

— Ти не мусиш вибачатися, — відповідає Марко.

Селія міцно тримає його за руку.

— А що станеться з вами, якщо цирк... закриється? — наважується запитати Бейлі.

— Чесно кажучи, я точно не знаю, — зізнається дівчина.

— Нічого доброго, — бурмоче Марко.

— А що ви хочете, щоб я зробив? — цікавиться хлопчик.

— Потрібно, щоб ти завершив те, що я розпочала, — пояснює Селія. — Я... діяла дещо імпульсивно й повелася необачно. А тепер потрібно подумати ще й про вогнище.

— Вогнище? — не розуміє хлопчик.

— Уяви, що цирк — це механізм, — пояснює Марко. — Вогнище — двигун, котрий дає йому силу.

— Потрібно зробити дві речі, — додає чарівниця. — По-перше, розпалити вогнище. Це дасть... силу половині цирку.

— А як щодо другої половини? — цікавиться Бейлі.

— Це вже складніше, — відповідає дівчина. — Я несу цирк у собі. І муситиму передати його тобі.

— Ого.

— Тоді ти нестимеш його в собі, — пояснює Селія, — весь час. Ти будеш дуже міцно пов’язаний із цирком. Зможеш виходити за огорожу, але ненадовго. І я не знаю, чи ти зможеш потім передати його комусь іншому. Він буде твоїм. Завжди.

Лише тоді Бейлі розуміє, яку відповідальність його просять узяти на себе.

Це не кілька років навчання в Гарварді. Це, думає він собі, навіть відповідальніше, ніж успадкувати родинну ферму.

Хлопчик дивиться на Марко й Селію та розуміє з її погляду, що вона дозволить йому піти, якщо він попросить, байдуже, наскільки він важливий для них чи для цирку.

Він думає про довжелезний перелік питань, але жодне вже не здається йому важливим.

Він уже знає відповідь.

Він уже вибрав, коли йому було десять років, під геть іншим деревом, і пов’язав себе із цим вибором жменькою жолудів, забаганкою й розпарованою білою рукавичкою.

Він обере цирк.

— Я згоден, — каже Бейлі. — Залишуся тут. І зроблю все, що потрібно.

— Дякую, Бейлі, — ледь чутно промовляє Селія, і її тихий голос вгамовує всі його страхи.

— Невже? — радіє Марко. — Гадаю, ми мусимо зробити все офіційно.

— Вважаєш, це так необхідно? — перепитує Селія.

— За цих обставин я не можу покладатися на слова, — пояснює Марко. Дівчина на мить насуплюється, але потім згідно киває, і хлопець обережно відпускає її руку. Вона вже впевнено тримається на ногах, і її силует більше не коливається.

— Ви хочете, щоб я щось підписав? — питає Бейлі.

— Не зовсім, — відповідає юнак і знімає з правої руки срібний перстень із гравіюванням, яке Бейлі не в змозі розібрати в цьому тьмяному світлі. Він нахиляє одну з гілок до себе й водить прикрасою над вогником свічки, поки срібло не розжарюється.

Бейлі намагається вгадати, за чиє бажання може відповідати цей вогник.

— Три роки тому я загадав під цим деревом бажання, — каже Марко, наче прочитавши хлопчикові думки.

— І що ви забажали? — цікавиться Бейлі, сподіваючись, що це не надто грубо, але чоловік не відповідає.

Замість цього він ховає розжарений перстень у долоню й простягає руку Бейлі. Хлопчик нерішуче тягнеться до нього, сподіваючись, що пальці пройдуть крізь Маркову долоню, як це було раніше. Але вони застигають на юнаковій руці, котра тепер здається майже твердою. Марко нахиляється вперед і шепоче йому у вухо:

— Я забажав бути з нею.

Рука Бейлі починає горіти вогнем. Біль такий гострий і гарячий, наче перстень спікся зі шкірою.

— Що ви робите? — спромагається запитати хлопчик, хапаючи ротом повітря. Гострий пекучий біль розтинає все тіло, і йому ледве вдається встояти на ногах.

— Я пов’язую тебе із цирком, — пояснює Марко. — Це одне з моїх умінь.

Він відпускає руку Бейлі. Біль миттєво зникає, але ноги й далі тремтять.

— З тобою все гаразд? — непокоїться Селія.

Хлопчик киває й переводить погляд на долоню. Прикраса зникла, але на шкірі запікся яскраво-червоний круглий слід. Бейлі не потрібно ставити запитань, він і так знає, що цей рубець залишиться з ним назавжди. Він стискає пальці й дивиться на чарівників.

— Скажіть мені, що робити, — просить хлопчик.

Друге запалювання вогнища

Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Крихітну кімнатку, де напхом напхано книжок, Бейлі знаходить без труднощів. У кутку сидить великий чорний ворон і допитливо спостерігає, як хлопчик нишпорить на столі.

Бейлі з хвилюванням гортає сторінки чималої книги в шкіряній палітурці, поки не знаходить потрібну, з підписами Крихітки й Прибамбаса. Він обережно вириває аркуш, не залишивши в корінці жодного клаптика паперу.

Далі хлопчик знаходить у шухляді ручку й записує на папері власне ім’я, згідно з інструкціями чарівників. Поки чорнила сохнуть, він збирає все необхідне, звіряючись з уявним списком, чи нічого не забув.

Пряжу він знаходить легко — клубок лежить просто на стосі книжок.

Дві карти — одна звичайна гральна, а друга — карта таро з янголом — лежать між паперами на столі, і Бейлі закладає їх за обкладинку книги.

У клітці над головою метушаться голуби, тихенько тріпочучи крильми.

Найскладніше знайти кишенькового годинника на довгому срібному ланцюжку. Він лежить на підлозі біля столу, і Бейлі, коли намагається здмухнути з нього пилюку, бачить вигравіювані на затильній поверхні ініціали Г. Б. Годинник більше не цокає.

Хлопчик кладе вирвану сторінку на книгу й засовує під пахву. Пряжу та годинника він заховав до кишень разом зі свічкою з Дерева Бажань.

Ворон витягує голову вслід хлопчикові. Голуби в клітках знову поснули.

Бейлі перетинає прилеглий намет, оминаючи подвійне коло стільців, наче ідея пройти між ними здається йому неприйнятною.

Надворі досі накрапає дощ.

Хлопчик квапиться до внутрішнього двору, де на нього чекає Тсукіко.

— Селія сказала, щоб я позичив у вас запальничку.

Тсукіко допитливо хилить голову. Вона має дивний вигляд — наче пташка з котячою посмішкою.

— Так, це можна, — урешті вирішує вона, дістає з кишені пальта срібну запальничку й дає хлопчикові.

Та виявляється важчою, ніж він гадав. Корпус із потертого й почорнілого срібла із символами, котрі Бейлі не впізнає, майже цілком приховує складний механізм.

— Обережніше з нею, — попереджає Тсукіко.

— Вона магічна? — цікавиться Бейлі, зусібіч роздивляючись запальничку.

— Ні, але стара й виготовлена дуже дорогою мені людиною. Припускаю, ти збираєшся знову запалити його? — дівчина-змія показує на високу чашу з кованого металу, у якій колись горіло вогнище.

Бейлі киває.

— Допомога потрібна?

— А ви хочете допомогти?

Тсукіко знизує плечима.

— Результат мене не надто цікавить, — каже вона, але щось у тому, як дівчина-змія дивиться на навколишні намети й багнюку, змушує Бейлі засумніватися.

— Я вам не вірю, — чесно каже він. — Але мене цікавить результат, і я маю впоратися сам.

Тсукіко всміхається, і це перша усмішка, котра здається Бейлі щирою.

— Тоді не заважатиму, — каже дівчина. Вона торкається пальцями залізного казанка, і майже вся дощова вода в ньому перетворюється на пару, здіймається легкою хмаркою і зливається з туманом.

Без жодних додаткових порад чи підказок Тсукіко йде смугастою чорно-білою доріжкою, залишивши Бейлі самого на подвір’ї. За жінкою куриться тонесенька цівка диму.

Хлопчик пригадує, як Прибамбас розповідав йому історію запалювання вогню — першого запалювання. От лише тоді він не розумів, що тієї самої ночі Прибамбас народився. Хлопчик так детально все описував, що Бейлі вважав, наче він бачив усе на власні очі: лучників, кольори, ціле дійство.

А тепер тут стоїть Бейлі й намагається відтворити свято за допомогою книги, дещиці пряжі й позиченої запальнички. Сам. Під дощем.

Він бурмоче собі під ніс те, що пам’ятає з настанов Селії, котрі стосувалися чогось складнішого, аніж пошук книжок і зав’язування ниток. Вона казала щось про зосередженість і мету, але він не все зрозумів.

Хлопчик обгортає книгу довгою вовняною багряною ниткою, на якій засохло щось сухе й коричневе.

Потім зав’язує три вузли, міцно прив’язуючи вирвану сторінку до обкладинки й надійно затискаючи карти всередині.

Ланцюжок із годинником він теж закручує довкола книжки — так туго, як тільки може.

Бейлі кидає все до порожньої чаші, куди книга падає з глухим вологим гупанням. Годинник дзенькає, ударившись об метал.

Котелок Марко лежить у багнюці під ногами. Бейлі і його кидає всередину.

Потім хлопчик озирається на шатро акробатів, хоча звідси бачить лише його верхівку, що височіє над усіма іншими наметами.

А тоді, піддавшись імпульсові, він витягає з кишень усі свої багатства й додає їх до колекції в казанку. Сріблястий квиток до цирку. Засохлу троянду, пришпилену до його вилоги під час вечері зі сновидами. Білу рукавичку Крихітки.

Він вагається якусь мить, тримаючи на долоні пляшечку з Прибамбасовою версією його дерева всередині, але потім кидає і її та здригається, коли скло розлітається на друзки, зіштовхнувшись із металом.

Бейлі бере самотню білу свічку в одну руку й запальничку Тсукіко в другу.

Йому доводиться помучитися із запальничкою, поки вона нарешті розсипає іскри вогню.

Тоді він підпалює свічку яскравим помаранчевим вогником.

І кидає її в казанок.

Нічого не стається.

«Я обираю це, — думає Бейлі. — Я хочу цього. Я потребую цього. Будь ласка. Будь ласка, нехай воно спрацює».

Він прагне цього сильніше, ніж бажав чогось, задуваючи свічки на торті чи помітивши, як падає зірка. Хоче цього заради себе. Заради сновид у червоних шарфах. Заради годинникаря, з яким ніколи не зустрічався. Заради Селії та Марко, і Крихітки, і Прибамбаса, навіть заради Тсукіко, хоч вона й переконує, що їй байдуже.

Бейлі заплющує очі.

На мить навколо западає тиша. Навіть дощ несподівано вщухає.

Бейлі відчуває, як на плечі йому лягають чиїсь руки.

Важкість у грудях.

Щось усередині чаші з кованого металу починає іскрити.

Займаються перші вогники — яскраво-багряні.

Потім вони перетворюються на сліпучо-білі, і іскри сиплються, наче зірки.

Гаряча хвиля відштовхує Бейлі назад, накриваючи його з головою, обпікаючи повітрям легені. Хлопчик падає на землю, яка більше не обвуглена й багниста, а тверда й суха та вкрита візерунком чорно-білих спіралей.

На навколишніх наметах оживають ліхтарі й сяють, мов світлячки.

Марко стоїть під Деревом Бажань, спостерігаючи, як запалюються на гілках свічки.

За мить поруч із ним з’являється Селія.

— Спрацювало? — питає хлопець. — Прошу, скажи мені, що спрацювало.

Замість відповіді вона цілує його, цілує так само палко, як колись він поцілував її серед людної танцювальної зали.

Наче вони — єдині на землі люди.