Нічний цирк

Ніч Відкриття І: Початок

Лондон, 13 і 14 жовтня 1886

День відкриття чи, радше, ніч відкриття вражає. Усе сплановано до найменшої дрібниці, і задовго до сутінок чималий натовп зібрався перед огорожею. Коли глядачам нарешті дозволяють зайти, вони широко розплющують очі від захвату, і ті щораз ширшають, поки їхні власники мандрують від намету до намету.

Усі елементи цирку злилися й перетворилися на єдиний надзвичайний механізм. Виступи, до яких готувалися в різних країнах, навіть на різних континентах, тепер відбуваються в сусідніх шатрах. І кожна частинка вистави зливається з іншими в єдине ціле.

Навіть повітря бездоганне — чисте, свіже, прохолодне, сповнене ароматів і звуків, що ваблять і зачаровують кожного відвідувача.

Опівночі відбувається церемонія запалювання вогнища. Весь вечір казанок, у якому його розклали, стояв порожній і здавався просто скульптурою зі звивистого заліза. Спочатку на подвір’ї з’являються дванадцятеро заклинателів вогню з невеликими платформами, які встановлюють по колу, наче цифри на годиннику. Рівно за хвилину до півночі кожен із них займає свою платформу й усі виймають з-за спин чорні лискучі луки й стріли. За тридцять секунд до півночі кінчики стріл займаються маленькими жовтими вогниками. Навіть ті, хто досі не зважав на лучників, тепер зацікавлено спостерігають за ними. За десять секунд до півночі артисти підіймають луки й націлюють вогняні стріли на застигле в очікуванні залізне гирло. Коли годинник біля воріт починає бити, перший лучник випускає стрілу, вона злітає над натовпом і, влучивши в ціль, розсипається сотнями іскор.

Багаття займається снопом жовтого полум’я.

З другим ударом годинника другий лучник вистрілює в жовте полум’я — і воно стає блакитним, як чисте небо.

З третім ударом прилітає третя стріла — і вогонь стає теплим, яскраво-рожевим.

Четверта стріла перетворює колір полум’я на помаранчевий, як достиглий гарбуз.

П’ята — пурпурний вогонь.

Шоста — приносить із собою глибокий багрець.

Сьома стріла влучає в ціль, і здається, що темно-червоний вогонь аж сочиться ігристим вином.

Восьма — полум’я мерехтить фіолетовим кольором.

Дев’ята — фіолетовий заступає індиго.

Десятий удар, десята стріла — і багаття набуває темного, як північне небо, синього кольору.

Із передостаннім ударом танцюючий вогонь перетворюється із синього на чорний і на мить зливається зі своєю чашею.

І ось нарешті останній удар — замість потемнілого вогню з’являється сліпучо-білий, і бризки іскор розлітаються довкола, мов сніжинки. У нічне небо тягнеться велетенський і кучерявий щільний вихор білого диму.

Юрба шаленіє. Глядачі, котрі вже збиралися додому, вирішують залишитися трохи довше й захоплено обговорюють запалювання вогню. За кілька хвилин чи навіть годин ті, кому не пощастило побачити все на власні очі, з недовірою слухають оповіді інших.

Люди блукають між наметами, мандрують звивистими доріжками, що переплітаються одна з одною і, здається, ніколи не закінчуються. Хтось заходить до кожного намету на своєму шляху, інші відвідувачі перебірливіші й вирішують, чи варто заходити до шатра, лише детально вивчивши вивіски. Когось так захоплює дійство в одному наметі, що він не в змозі залишити його й надумує провести там увесь свій час. Відвідувачі радять щось іншим гостям; зіштовхуючись із ними на перехрестях, тицяють пальцями в найцікавіші намети, де вони вже побували. До кожної поради дослуховуються із задоволенням, хоча не завжди вдається потрапити до рекомендованого шатра: на шляху надибують іще так багато цікавого.

Коли займається світанок, переконати останніх роззяв, що цирк зачиняється, виявляється не так-то й просто. Люди втішаються лише обіцянками, що зможуть повернутися сюди, коли сяде сонце.

Загалом ніч відкриття минає з нечуваним успіхом.

Лише одна незапланована й непередбачувана подія стається цієї ночі. Відвідувачі нічого не помічають, та й більшість артистів дізнається про все лише згодом.

Коли сонце вже схилилося на захід і тривають останні приготування (у цирку поправляють костюми й топлять карамель), у дружини приборкувача тигрів починаються передчасні пологи. Поки жінка не була при надії, вона працювала асистенткою в чоловіка. Через її відсутність виступ доводиться трохи змінити, тож тварини нервують.

Жінка носила двійню й чекала на пологи лише за кілька тижнів. Пізніше в цирку жартуватимуть, що діти просто не хотіли проґавити ніч відкриття.

Ще до того, як ворота цирку гостинно розчахнулися перед гостями, тут з’являється лікар, і його розсудливо проводять за лаштунки. Простіше прийняти пологи там, аніж везти жінку до лікарні.

За шість хвилин до півночі народжується Вінстон Ейдан Мюррей.

У сім хвилин по дванадцятій на світ з’являється його сестра, Пенелопа Ейслін Мюррей.

Коли новини дістаються до Чандреша Крістофа Лефевра, він трохи засмучується, що двійнята не схожі як дві краплі води. Чоловік уже вигадав чимало циркових номерів, де можна було б задіяти близнюків, коли вони трохи підростуть. Хоча близнятам і бракує тієї видовищності, на яку Чандреш розраховував, Марко все ж замовляє доставку двох гігантських букетів червоних троянд.

Діти крихітні, але кожен має несподівано густе й руде волосся. Вони майже не плачуть, хоча й не сплять і уважно розглядають усе двома парами однакових допитливих синіх оченят. Малюків пеленають у шматки шовку й атласу — дівчинку в біле, хлопчика в чорне.

Потік артистів, що між виступами бажають познайомитися з малюками, не вщухає. Усі по черзі беруть їх на руки й обов’язково зауважують, яка чудова в них різниця в часі. Діти викапані циркачі, хіба що колір волосся не дуже гармонує з чорно-білою гамою. Хтось радить надівати капелюшки, поки малюки не виростуть достатньо, щоб пофарбувати волосся. Хтось інший заперечує, що зафарбовувати такий колір, вогняно-червоний, значно яскравіший за материн рудуватий, було б просто смішно.

— Це сприятливий колір, — каже Тсукіко, але відмовляється пояснити свої слова.

Вона цілує кожну дитину в чоло, а потім складає вервечку паперових журавликів і вішає над колискою.

Ближче до світанку, коли цирк безлюдніє, дітей виносять на прогулянку — на подвір’я між шатрами, — аби заколисати. Проте дітки не сплять, а уважно розглядають вогні, костюми та смужки довколишніх наметів. Дивна поведінка для малят, котрим лише кілька годин.

І тільки коли сонце з’являється над обрієм, двійнята заплющують очі та притискаються одне до одного під смугастими ковдрами в чорній кованій колисці, що вже чекала на них попри передчасну появу на світ. Хтось надіслав у подарунок колиску кількома тижнями раніше, але не залишив ані листівки, ані записки. Мюрреї гадали, що це дарунок від Чандреша, однак у відповідь на їхні подяки він удав, що не розуміє, про що йдеться.

Двійнята не переймаються, звідки взялася колиска, вона їм просто подобається.

Пізніше ніхто не може точно пригадати, хто вперше назвав їх Крихітка й Прибамбас. Як і у випадку з колискою, ніхто не зізнається.

Але, як завжди буває з прізвиськами, вони міцно чіпляються.

Ніч Відкриття II: Іскри

Лондон, 13 і 14 жовтня 1886

Перші кілька годин у ніч відкриття Марко нишком позирає на годинник і чекає, поки стрілки нарешті повідомлять про північ.

Передчасні пологи в родині Мюрреїв дещо сплутали його графік, але якщо запалювання вогню відбудеться, як заплановано, буде непогано.

Це найкраще з усіх рішень, адже він розуміє, що за кілька тижнів цирк буде за сотні кілометрів звідси, а він мусить залишитися на самоті в Лондоні.

І хоча Ізобель може виявитися справді корисною, йому потрібні міцніші пута.

Відколи хлопець дізнався, що цирк стане ареною їхнього змагання, він поступово прибирав його до рук. Виконував усе, що просив Чандреш, і навіть більше, аж поки йому врешті не дозволили самостійно вирішувати питання від вибору дизайну воріт до замовлення матеріалу для тентів.

Масштаб задуманого лякає навіть його самого. Марко ніколи ще не вдавався до чогось подібного, але хіба може щось завадити починати гру з найсильнішого ходу?

Багаття забезпечить його зв’язок із цирком, хоча він і досі не дуже впевнений, чи спрацює це. Але оскільки до справи вже залучено стільки людей, додати ще елемент безпеки, здається, не буде зайвим.

Він готувався кілька місяців.

Чандреш уже вважає Марко незамінним помічником у питаннях, пов’язаних із цирком. Його не надто потрібно контролювати, тож чоловік радо дозволяє хлопцеві організувати церемонію запалювання вогню. Вони потискають руки, і тепер усе залежить лише від Марко.

А що найголовніше — Чандреш погодився зберігати все в таємниці. Церемонія відбувається в дусі Опівнічних Прийомів — ставити питання не личить так само, як цікавитися продуктами чи меню.

Ніхто не відповідав, чим просякнуті стріли для створення такого разючого ефекту і як можна змусити вогонь змінювати один тремтливий відтінок на інший.

Тим, хто цікавився цим під час підготовки й репетицій, казали, що розкриті секрети лише псують враження.

Утім, найважливішу частину дійства Марко звісно ж не міг прорепетирувати.

Утекти від Чандреша на людяному подвір’ї за кілька хвилин до півночі виявилося нескладним завданням.

Марко крокує до витіюватої залізної посудини, наближаючись якомога ближче до поки що порожньої чаші. З кишені пальта він виймає великого записника в шкіряній палітурці, досконалу копію того, що надійно зачинений у кабінеті. Жоден відвідувач у натовпі на подвір’ї не помічає, як він кидає зшиток на дно казанка.

Записник падає з приглушеним звуком, непомітним у навколишньому галасі.

Обкладинка розгортається й демонструє помережаному зірками небу вигадливе чорнильне дерево.

Хлопець стоїть упритул до залізної чаші, коли лучники займають свої місця.

Попри натиск натовпу, коли вогонь заіскрився райдужними кольорами, Марко зосереджується лише на полум’ї.

Коли остання стріла влучає в ціль, юнак заплющує очі. Крізь повіки білий вогонь здається червоним.

Селія гадала, що під час перших виступів почуватиметься блідою копією власного батька, але з полегшенням зрозуміла: те, що відбувається тут, анітрохи не нагадує дійства, за якими вона спостерігала, мандруючи від театру до театру.

Її намет маленький і затишний. Глядачів небагато, тож вони залишаються окремими людьми, а не зливаються в безлиций натовп.

Дівчина помічає, що кожен виступ може зробити неповторним, змінюючи програму залежно від реакції публіки.

Виявляється, що Селія насолоджується роботою більше, ніж могла гадати, утім, вона з вдячністю ставиться до часу між виступами, який може присвятити тільки собі. Коли близиться північ, дівчина вирішує знайти місце, звідки зручно було б подивитися, як розпалюватимуть вогонь.

Але, прокладаючи шлях туди, звідки збирається подивитися церемонію — місцину вже охрестили «за лаштунками», хоча тут навіть лаштунків немає, — Селія раптом потрапляє у вихор метушні, пов’язаної з передчасним народженням двійні Мюрреїв.

Тут уже зібралося кілька тривожних від очікування артистів і робітників. Схоже, запрошеному лікарю вся ситуація видається дивною. Дівчина-змія приходить і знову йде. Ейдан Мюррей тиняється з кутка в куток, наче один із його тигрів У клітці.

Селія прагне бути корисною й допомагає: наливає чай, знаходить нові горнятка й вигадливі методи, щоб переконати людей, що все буде гаразд.

Усе це настільки нагадує дівчині, як вона втішала своїх колишніх клієнтів на спіритичних сеансах, що вона аж дивується, коли хтось вдячно звертається до неї на ім’я.

За кілька хвилин до півночі чується тихий плач, разом із ним настає час полегшення, зітхань і привітань.

І одразу ж відбувається ще щось.

Ще до того, як із подвір’я доноситься луна оплесків, Селія відчуває якусь ледь помітну зміну, котра хвилею накриває цирк.

Вона розтинає дівоче тіло й мало не збиває з ніг, майнувши морозом поза шкірою.

— З тобою все гаразд? — запитує якийсь голос позаду. Селія обертається й бачить Тсукіко, яка підтримує її руку теплою долонею. У веселих очах дівчини-змії мерехтить уже знайоме співчуття.

— Усе добре, дякую, — каже Селія, намагаючись відновити дихання.

— Ти дуже чуйна людина, — зауважує Тсукіко. — Немає нічого дивного в тому, що такі події хвилюють чуйних людей.

Із суміжної кімнатки долинає ще один плач і зливається з першим у тихому хорі.

— Яка чудова в них різниця в часі, — каже Тсукіко, перемикаючи увагу на щойно народжених малюків.

Селія може лише кивнути.

— Шкода, що ти проґавила запалювання вогню, — веде далі Тсукіко. — Воно теж було чудовим.

І поки плач двійні Мюрреїв поступово стихає, Селія намагається позбутися відчуття, що шкірою досі бігають сироти.

Дівчина досі не певна, хто саме її суперник, але він щойно зробив свій хід, і це лякає.

Вона відчуває, як тріпотить довкола неї цирк, наче на все, що знаходиться за залізною огорожею, щойно, мов на метелика, накинули сачок.

Селія думає, як відповісти.

Ніч Відкриття III: Оманливий виверт

Лондон, 13 і 14 жовтня 1886

У ніч відкриття Чандреш Крістоф Лефевр не навідується до жодного намету. Він прогулюється майданчиками й доріжками, петляє навколо дворика в супроводі Марко, який не забуває записувати всі чоловікові зауваження.

Чандреш спостерігає за натовпом, розмірковуючи, як саме люди вирішують, до котрого шатра ввійти. Помічає, якщо вивіску потрібно поправити чи повісити вище, аби її легше було прочитати, якщо якісь двері занадто непомітні й не привертають до себе уваги або навпаки — кидаються в очі та збирають біля себе юрбу.

Утім, усе це лише крихітні деталі, на кшталт краплі мастила для коліщатка, що ледь чутно поскрипує. Цирк не може бути кращим. Глядачі в захваті. Черга за квитками тягнеться аж за огорожу. Усе довкола блищить і вражає.

За кілька хвилин до півночі Чандреш улаштовується на краю подвір’я, щоб помилуватися запалюванням вогню. Він обрав таке місце, з якого буде одночасно гарно видно й вогнище, і добрячу частину натовпу.

— Усе готове до церемонії, правда ж? — цікавиться він.

Ніхто не відповідає.

Чандреш озирається ліворуч і праворуч, але довкола сновигають відвідувачі.

— Марко? — гукає чоловік, та хлопця ніде не видно.

Одна із сестер Берджес помічає Чандреша й прямує до нього, обережно протискаючись крізь залюднений двір.

— Привіт, Чандреше, — каже вона. — Ти чимось занепокоєний?

— Здається, я загубив Марко, — відгукується чоловік. — Дивно. Але немає причин непокоїтися, люба Лейні.

— Тара, — поправляє його дівчина.

— Ви дуже схожі, — скаржиться Чандреш, пухкаючи сигарою. — Це збиває з пантелику. Ви мусите завжди всюди ходити вдвох, аби люди не почувалися нетактовними.

— Облиш, Чандреше, ми навіть не близнючки.

— То яка з вас тоді старша?

— Це таємниця, — усміхається Тара. — Уже можна вважати, що вечір удався?

— Поки що ми маємо успіх, але майже ціла ніч попереду, люба. Як почувається місіс Мюррей?

— Гадаю, з нею все гаразд, хоча я вже з годину не чула жодних новин. Я б сказала, що в малих був незабутній день народження.

— Вони можуть виявитися корисними, якщо будуть такі ж однакові, як ви з сестрою. Мабуть, слід одягнути їх в однакові костюмчики.

Тара сміється.

— Тобі доведеться дочекатися принаймні, поки вони почнуть ходити.

Дванадцятеро лучників займають свої місця навколо неосвітленого казанка, котрий стане лоном вогню. Тара й Чандреш припиняють розмови та спостерігають: Тара — за лучниками, а Чандреш — за натовпом, чия увага прикута до майбутнього дійства. З появою лучників люди раптом перетворюються з юрби на публіку, неначе невидимий балетмейстер подав їм знак. Усе йде точно за планом.

Лучники один за одним випускають стріли, змушуючи вогонь розгорятися щоразу новим кольором. Годинник б’є північ, і кожен із дванадцяти низьких звуків луною розноситься по залитому різнобарв’ям цирку.

Із дванадцятим бомканням вогнище спалахує гарячим білим полум’ям. Усе на подвір’ї раптом здригається, шалики майорять, хоча вітру й немає, тканина наметів укривається брижами.

Публіка вибухає овацією. Тара теж плескає, але поруч із нею Чандреш похитується й випускає сигару на землю.

— Чандреше, з тобою все гаразд? — питає дівчина.

— У голові запаморочилося, — жаліється він. Тара притримує чоловіка за руку й веде до найближчого намету, подалі від натовпу, який знову заворушився й розтікається по всіх усюдах.

— Ти теж це відчула? — питає Лефевр. У нього трусяться ноги, і Тарі непросто втримати його в тисняві глядачів.

— Відчула що? — перепитує дівчина, але Чандреш досі не зовсім отямився та не відповідає. — Чому ніхто не здогадався поставити на подвір’ї лавиці, — бурмоче собі під ніс Тара.

— У вас якісь проблеми, міс Берджес? — цікавиться голос позаду. Дівчина озирається й бачить струбованого Марко з незмінним блокнотом у руках.

— Ох Марко, ось де ти, — каже Тара. — Із Чандрешем щось негаразд.

Роззяви з натовпу вже стали витріщатися на них. Марко бере Чандреша за руку й тягне до тихішого закутка, загороджуючи чоловіка спиною, щоб той міг хоч на мить усамітнитися.

— Давно з ним таке? — цікавиться Марко в дівчини, притримуючи Чандреша.

— Ні, це почалося несподівано, — відповідає вона. — Я боюся, що він може знепритомніти.

— Упевнений, нічого страшного не сталося, — заспокоює Тару хлопець. — Мабуть, це від спеки. Я попіклуюся про нього, міс Берджес. Можете не перейматися.

Тара насуплюється й роздумує, чи справді може піти.

— Нічого страшного, — наполегливо повторює Марко.

Чандреш втупився поглядом у землю, наче загубив щось, і, схоже, взагалі не помічав розмови.

— Якщо ти наполягаєш... — Тара здається.

— Він у надійних руках, міс Берджес, — запевняє Марко й відвертається, так що вона не встигає промовити навіть слова, як Чандреш і хлопець уже губляться в натовпі.

— Ось ти де, — каже Лейні, з’являючись у сестри за плечем. — Я повсюди тебе шукала. Ти бачила церемонію? Хіба ж вона не надзвичайна?

— Поза сумнівами, — відгукується Тара, тривожно вдивляючись у натовп.

— У чому річ? — непокоїться Лейні. — Щось сталося?

— Що тобі відомо про Чандрешевого асистента? — відповідає Тара запитанням на запитання.

— Про Марко? Не так багато, — каже Лейні. — Він працює на Лефевра вже кілька років, здебільшого веде бухгалтерію. А раніше, здається, він десь навчався. Але я точно не знаю, що саме він вивчав. Та й де навчався, теж не знаю. Він не надто балакучий. А чому ти запитуєш? Шукаєш собі чергову мовчазну та привабливу жертву?

Тара сміється, не звертаючи уваги на тривогу.

— Ні, нічого такого. Звичайна допитливість. — Вона бере сестру під руку. — Ходімо пошукаємо ще нерозгаданих таємниць.

Тримаючись під ручку, дівчата зливаються з натовпом, виписуючи кола навкруг багаття. Чимало відвідувачів досі розглядають його, заворожені танцем білого полум’я.

Чоловік у повітрі

Ти знаходишся в наметі, де високо над головою висять люди.

Тут і акробати, і еквілібристи, і повітряні гімнасти. Їх освітлюють десятки круглих сяючих ламп, що звисають зі стелі, неначе планети чи зірки.

І жодної страхувальної сітки.

Ти спостерігаєш за видовищем із цього зручного й небезпечного місця, де між глядачем і артистами нічого немає.

На різній висоті на смугах тканин кружляють дівчата в прикрашених пір’ям костюмах. Маріонетки, які самі себе смикають за ниточки.

Замість трапецій тут використовують звичайні стільці зі спинками й ніжками.

Розташовані по колу сфери, схожі на пташині клітки, опускаються та підіймаються, і один чи навіть кілька повітряних гімнастів рухається то всередині клітки, то вже назовні, то стоїть на кулях, а ось уже висить на них.

У центрі намету зі стелі звисає чоловік у фраку, підвішений за одну ногу срібною линвою. Руки він склав за спиною.

Чоловік починає надзвичайно повільно рухатися. Спочатку він опускає по черзі руки, поки вони не звисають нижче від голови.

Тепер артист закручується довкола власної осі. Швидше й швидше, і врешті перетворюється на нечітку пляму на кінчику мотузки.

Несподівано він зупиняється й падає.

Глядачі розбігаються, звільняючи клаптик твердої землі під ногами.

Ти не можеш на це дивитися. І не можеш відвести погляд.

Раптом чоловік зупиняється. Застигає на рівні очей глядачів. Він досі прив’язаний своєю срібною линвою, яка тепер здається нескінченно довгою. Циліндр на голові навіть не поворухнувся, руки спокійно витягнуті вздовж тіла.

Поки до натовпу повертається самовладання, чоловік здіймає руку в рукавичці, знімає капелюха й театрально вклоняється догори ногами.

Онейромантія

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902

Цілісінький день Бейлі мріє лише про те, щоб сонце якнайшвидше сіло, але воно тільки дражниться й рухається небосхилом, дотримуючись свого звичного темпу. Хлопчик ніколи не замислювався про цей темп, але зараз він видається йому надзвичайно повільним. Бейлі вже майже шкодує, що сьогодні в школі немає занять, які пришвидшили б довжелезні години. Він розмірковує, чи не подрімати, але занадто збуджений неочікуваною появою цирку, щоб заснути.

Вечеря минає звично, як останні кілька місяців, — за столом напружена тиша, що переривається материними спробами зав’язати люб’язну розмову й поодинокими зітханнями Керолайн.

Сьогодні мама в розмові згадує цирк, а точніше — приваблені його появою натовпи людей.

Бейлі гадає, що зараз знову западе тиша, натомість до нього звертається Керолайн.

— Хіба ми не забажали, щоб ти проліз до цирку минулого разу, коли він був тут? — У її голосі чується допитливість і легкість, наче вона й дійсно не пам’ятає, чи було це насправді.

— Що, вдень? — дивується мама. Керолайн багатозначно киває.

— Так, — каже Бейлі й бажає, щоб повернулася напружена мовчанка.

— Бейлі, — промовляє мама, у голосі чути розчароване попередження. Хлопчик не розуміє, у чому його провина, адже він виконував забаганку, а не вигадував її, та перш ніж він запротестував, озивається Керолайн.

— Ох, він не зробив цього, — каже вона, наче щойно чітко згадала, як усе було насправді.

Бейлі лише знизує плечима.

— Що ж, сподіваюся, що таки не зробив, — додає мама.

За столом знову западає тиша, і Бейлі витріщається у вікно, розмірковуючи, коли точно починаються сутінки. Він вирішує, що краще піти до воріт якнайшвидше в присмерку й почекати, якщо буде потрібно. Ноги під столом аж чешуться, поки хлопчик мудрує, як зашвидко зможе втекти.

Здається, поки він прибирає зі столу й допомагає мамі з посудом, минають століття. Керолайн зникає у своїй кімнаті, а тато ховається за газетою.

— Куди це ти зібрався? — запитує мама, коли Бейлі зав’язує шарф.

— Іду до цирку, — пояснює Бейлі.

— Дивись, не допізна, — попереджає вона. — У тебе ще чимало роботи.

— Добре, — погоджується хлопчик, відчуваючи полегкість від того, що мама не назвала конкретний час, а що таке «допізна» — він може вирішити сам.

— Візьми із собою сестру, — додає мама.

Бейлі стукає в напіввідчинені двері лише тому, що не має можливості забратися з будинку, уникнувши пильного материного погляду, котрий стежить, чи зазирне він до сестри.

— Іди геть, — гукає Керолайн.

— Я йду до цирку. Якщо хочеш, можеш приєднатися, — приглушено каже Бейлі. Він уже знає, що почує у відповідь.

— Ні! — кричить сестра, і це передбачувано, як тиша за вечерею. — Як це по-дитячому, — додає вона, кидаючи йому навздогін зневажливий погляд.

Бейлі йде, не промовивши більше жодного слова, а протяг гупає позаду нього дверима.

Сонце вже почало сідати, і на вулицях значно більше людей, ніж зазвичай о цій порі. Усі вони йдуть в одному напрямку.

Поки Бейлі крокує, його хвилювання йде на спад. Можливо, це справді по-дитячому. Можливо, цього разу все буде геть інакше.

Дійшовши до поля, Бейлі бачить натовп, і йому трохи легшає від того, що тут зібралося чимало відвідувачів його віку чи навіть старших, та й лише дехто привів із собою дітей. Двійко дівчат, мабуть, його одноліток, хихотять, коли хлопчик проходить повз них, і намагаються зустрітися з ним поглядом. Бейлі не знає, лестить це йому чи ні.

У натовпі він знаходить собі місце. Чекає, розглядаючи зачинені залізні ворота, розмірковуючи, чи відрізнятиметься цирк від його спогадів.

І десь глибоко в душі Бейлі замислюється, чи знайде всередині руду дівчинку в білому.

Перш ніж зовсім зникнути, низькі помаранчеві промені сонця заливають усе довкола, і здається, що поле й цирк зайнялися вогнем. Цей вогонь змінюється сутінками швидше, аніж гадав Бейлі, і над цирковими наметами запалюють вогники. Натовп «а-а-ахає» і «о-о-охає», а кілька відвідувачів — із тих, що стоять попереду, — аж задихаються від несподіванки, коли велетенська вивіска над ворітьми раптом шипить і бризкає іскрами. Бейлі не в змозі стримати усмішки — і вона вже сяє наповну, яскрава, наче дороговказна зірка: LE CIRQUE DES RÊVES.

Якщо день, сповнений очікування, тягнувся повільно, черга біля входу в цирк рухається на диво швидко, і вже скоро Бейлі опиняється біля каси й купує квиток на одне відвідування.

Петляста доріжка, освітлена зірками, здається нескінченно довгою. Хлопчик відчуває, як вона повертає в темряві, і з нетерпінням чекає яскравого світла в кінці.

Перше, що він зауважує, діставшись до освітленого подвір’я, — це запах. Пахне так само, як тоді: димом, карамеллю та ще чимось, що хлопчик не може впізнати.

Він не знає, з чого почати. Тут так багато наметів, так багато можливостей для вибору. Бейлі вирішує спочатку трохи прогулятися, а вже потім увійти до якогось шатра.

Він також думає, що звичайна прогулянка цирком може суттєво збільшити його шанси на зустріч із рудою дівчинкою. Хоча й відмовляється зізнатися навіть собі, що навмисно шукає її. Сподіватися на зустріч із дівчинкою, яку бачив лише одного разу кілька років тому, та й те за надзвичайно дивних обставин, було б дурницею. Немає причин гадати, що вона хоча б пам’ятає його чи впізнає. Бейлі навіть не певен, чи сам впізнає її, якщо чесно.

Він вирішує ввійти до цирку через внутрішній дворик із вогнищем, перейти на інший бік, а потім спробувати знайти зворотний шлях. План нічим не гірший за решту, до того ж у віддаленому кутку цирку може бути менше людей.

Але спочатку, спадає на думку Бейлі, він мусить випити підігрітого сидру з прянощами. Знайти потрібного яточника на подвір’ї вдається майже одразу. Хлопчик платить за горнятко, повне паруючого варива зі схожими на мармур чорно-білими вихорами, і перед першим ковтком вагається якусь мить — раптом напій буде не таким смачним, як у спогадах. Безліч разів він згадував цей надзвичайний смак, але, хоча в околицях рясно родять яблука, жоден сидр — із прянощами чи без них — ніколи так не смакував. Хлопчик завмирає, перш ніж трішечки ковтнути. Смак навіть кращий, ніж він пам’ятав.

Бейлі обирає собі доріжку й бачить, що на ній, між входами до навколишніх наметів, зібралася невеличка група людей навколо платформи. На підвищенні стоїть жінка в надзвичайно обтислому костюмі, прикрашеному сріблясто-чорними спіралями. Вона викручується та складається в такі неймовірні пози, що це одночасно здається жахливим і елегантним. Бейлі зупиняється, щоб приєднатися до глядачів, хоча на жінку боляче дивитися.

Дівчина-змія підіймає з землі невеличкий сріблястий металевий обруч, покрутивши його кількома простими, але вражаючими рухами. Потім вона передає його чоловікові біля сцени, аби той переконався, що обруч дійсно твердий. Коли глядач повертає його, дівчина-змія протискається крізь нього всім тілом, витягуючись у танцювальних рухах. Здається, що ворушиться не людина, а рідина.

Відклавши обруч, артистка ставить у центр платформи невеличку скриньку.

Скринька на вигляд не перевищує фут завширшки й заввишки, хоча насправді навіть іще менша. Якщо доросла жінка (на зріст трошки менша за пересічну) вся поміститься в такому обмеженому просторі, видовище буде надзвичайним, незалежно від того, який вигляд має сама скринька. Але для кращого ефекту вона зроблена зі скла — тож цілком прозора.

Скринька має металеві краї, трохи чорнуваті від контакту з повітрям, але боки й кришка зроблені з прозорого скла, тож жінку видно увесь час, поки вона скручується, складається і вмощується в такому крихітному просторі. Дівчина-змія рухається повільно, перетворюючи кожен найменший порух на справжнє шоу, аж поки її тіло й голова не ховаються в скриньці й лише долоня стирчить назовні. З того місця, де стоїть Бейлі, це видається неможливим — частина ноги тут, вигин плеча там, лікоть другої руки під ступнею.

Назовні залишається лише одна рука, котра привітно махає, поки кришка не зачиняється. Вона автоматично заклацується, і тепер скринька щільно зачинена, а всередині легко можна роздивитися дівчину-змію.

Раптом скринька із зачиненою всередині артисткою починає наповнюватися білим димом. Він клубочиться крізь найменші тріщинки й простір, незайнятий кінцівками чи тулубом, просочується між притиснутими до скла пальцями.

Дим густішає, і дівчина-змія зникає з очей. Тепер усередині скриньки видно лише білий дим, що й далі звивається й коливається за склом.

Несподівано скринька із тріском ламається. Скло розпадається в боки, а кришка падає вниз. Дим хвилями здіймається в нічному повітрі. Скринька, чи, швидше, маленька купка скла на платформі, що колись була скринькою, порожня. Дівчина-змія зникла.

Глядачі чекають кілька хвилин, але нічого не відбувається. У повітрі розсмоктуються останні бовдурики диму, натовп поступово розходиться.

Минаючи платформу, Бейлі ретельніше оглядає її, гадаючи, що артистка ховається десь там, але підвищення зроблене із суцільного дерева й відкрите знизу. Дівчина-змія зникла — попри очевидний факт, що сховатися тут нема де.

Бейлі йде далі звивистою доріжкою. Він допиває сидр і знаходить смітник, куди можна викинути паперове горнятко. Щойно він кидає сміття до затіненого кошика, воно одразу кудись зникає.

Хлопчик гуляє й намагається вирішити, куди ж зайти, читаючи вивіски. Деякі з них велетенські та прикрашені пишними описами того, що чекає на глядачів усередині.

Але та, котра впадає Бейлі в очі, значно менша. Та й намет, на якому вона висить, невеликий. Витіюваті білі літери на чорному тлі.

Двері до шатра відчинено, і намет ілюзіоніста наповнюють глядачі. Бейлі приєднується до них.

Усередині вздовж скруглених стін вишикувалися чорні металеві свічники, і більше немає нічого, окрім звичайних дерев’яних стільців. Та й тих тут небагато — десь зо двадцять, їх розставили у два ряди в шаховому порядку, тож з усіх місць однаково добре видно. Бейлі обирає собі місце посередині, навпроти дверей.

Глядачі швидко займають інші стільці, окрім двох — один ліворуч від хлопчика, а другий — з протилежного боку кола.

Бейлі одночасно помічає дві речі.

По-перше, він більше не бачить дверей. На місці отвору, крізь який глядачі заходили, тепер із рештою намету зливається суцільна стіна.

По-друге, ліворуч від нього сидить темноволоса жінка в чорному пальті, хоча хлопчик упевнений, що до зникнення дверей її там не було.

Але його увагу від обох цих загадкових подій відвертає стілець навпроти, котрий раптом спалахує вогнем.

Паніка не змушує на себе чекати. Ті, хто сидять найближче до вогняного стільця, схоплюються з місць і біжать до дверей, де виявляють, що на їхньому місці суцільна стіна.

Вогонь неухильно розгоряється, проте тримається навколо стільця. Язики полум’я лижуть дерево, але це не схоже на пожежу.

Бейлі знову переводить погляд на жінку ліворуч, і вона підморгує йому, перш ніж підвестися й рушити до центру кола. Серед навколишньої паніки вона спокійно розстібає пальто, знімає його й одним вишуканим рухом кидає на огорнутий полум’ям стілець. Важке вовняне пальто перетворюється на довгу смужку чорного шовку, котра стікає стільцем, наче вода. Полум’я зникає. У повітрі залишається лише кілька тонких цівок диму й різкий запах горілого дерева, який повільно змінюється заспокійливим ароматом каміна зі слабким відлунням кориці чи гвоздики.

Жінка, що стоїть серед кола зі стільців, підіймає чорний шовк і Демонструє всім непошкоджений стілець, на якому тепер сидить кілька білосніжних голубів.

Ще один змах рукою — і чорний шовк скручується, перетворившись на циліндр. Жінка надіває капелюха на голову, і він надзвичайно пасує до бальної сукні, котру, здається, пошито з нічного неба: чорний шовк помережаний мерехтливими білими кришталиками. Чарівниця вітає публіку легким нахилом голови.

Ілюзіоністка впоралася зі своїм ефектним виходом.

Кілька людей, включно з Бейлі, спромоглися поплескати, а ті, хто тікав подалі від своїх місць, повертаються з розгубленим і водночас зацікавленим виглядом.

Дійство триває. Бейлі важко навіть простежити, як хитромудрі витівки перетікають одна в одну. Голуби частенько зникають, щоб знову з’явитися на капелюхах чи під стільцями. Є ще чорний ворон, але він занадто великий, щоб вправно заховатися. Вистава вже відбувається досить довго, коли Бейлі раптом розуміє, що стільці тут стоять колом і тісне приміщення має таку форму, що для дзеркал або хитрощів зі світлом не залишається місця. Кожну витівку можна роздивитися просто тут і зараз. Фокусниця навіть перетворила металевий кишеньковий годинник когось із глядачів на пісок, а потім знову на годинник. Якоїсь миті всі стільці здіймаються в повітря, і, хоча їхні рухи стійкі й упевнені, Бейлі ледве дістає до підлоги пальцями ніг і нервово чіпляється за краї сидіння.

Наприкінці вистави глядачі аплодують, а ілюзіоністка кланяється навсібіч, дякуючи всім присутнім у колі. Закінчивши обертатися, фокусниця зникає. Лише кілька блискіток мерехтить у повітрі, перегукуючись із кришталиками на її сукні.

У стіні намету знову з’явилися двері, і люди виходять крізь них. Бейлі тягнеться позаду, озираючись на те місце, де стояла чарівниця.

Ззовні, хоча її щойно не було, височіє ще одна платформа, дуже схожа на ту, на якій виступала дівчина-змія. На підвищенні стоїть нерухома постать. Бейлі вже подумав, що це статуя, убрана в білу сукню, оздоблену такого ж кольору хутром, що водоспадом ллється з платформи до землі. Її волосся, шкіра, кожна війка білі, наче крига.

Але статуя рухається. Дуже-дуже повільно. Так повільно, що Бейлі не може навіть розрізнити рухи, лише помічає зміни. М’які сніжинки падають із сукні на землю, наче листя з дерев.

На підвищенні є невелика срібна табличка, частково затулена сукнею.

На ній написано «НА ЗГАДКУ», але не сказано, про кого саме.

Правила гри

1887-1889

Циркові Вечері тепер стали рідкісним явищем. Цирк уже живе власним життям, розвивається належним чином і заживає собі доброї слави, як зауважив Чандреш на одній вечері незадовго після ночі відкриття. Ті самі змовники й досі зрідка збираються за столом, особливо якщо цирк дає вистави десь неподалік, але такі збіговиська трапляються щораз рідше.

Містер А. Г** не з’являється, хоча його постійно запрошують.

Ці зустрічі були єдиною для Марко можливістю побачити свого наставника, тож його затяжна відсутність засмучує хлопця.

Минув рік, чоловік жодного разу не з’явився, не промовив ані слова, жодного разу не майнув у юрбі сірим циліндром, і Марко вирішує покликати його.

Він не знає, де зараз мешкає наставник, але правильно здогадується, що це тимчасовий притулок і поки він його знайде, учитель уже переїде до нового місця, такого ж тимчасового, як і це.

Замість того щоб марно шукати його, Марко малює на вкритому памороззю вікні своєї квартири, що виходить на вулицю, рядок символів, узявши за взірець колони музею. Більшість знаків неможливо розібрати, поки сонячні промені не впадуть на них під правильним кутом, але всі разом вони складаються у велику літеру А.

Наступного дня хтось стукає у двері.

Чоловік у сірому костюмі, як завжди, відмовляється заходити всередину. Він зупиняється в передпокої та свердлить Марко холодним поглядом сірих очей.

— Що ти хотів? — запитує він.

— Хотів знати, чи правильно все роблю? — відповідає Марко.

Наставник дивиться на хлопця якусь мить, але вираз його обличчя, як завжди, неможливо розгадати.

— Ти виконав достатньо роботи, — урешті вирішує він.

— То це так відбуватиметься змагання? — цікавиться хлопець. — Кожен із нас буде впливати на цирк? Як довго це триватиме?

— Вам надали арену для змагань, — каже наставник. — Ти демонструєш найкращі зі своїх здібностей, і твоя суперниця робить те саме. Ви не втручаєтеся в роботу одне одного. Так триватиме, доки не визначиться переможець. Не так уже й складно.

— Не впевнений, що розумію правила, — зізнається Марко.

— Тобі не потрібно їх розуміти. Тобі потрібно їх дотримуватися. Як я вже сказав, ти виконав достатньо роботи.

Він уже збирається йти, але раптом вагається.

— Більше ніколи цього не роби, — додає чоловік у сірому костюмі, показуючи за Маркове плече, на вкриту памороззю шибку.

Потім учитель повертається і йде геть.

Символи на вікні розпливаються безглуздими патьоками.

Опівдні цирк тихо спочиває, але Селія Бовн стоїть навпроти Каруселі та спостерігає, як проноситься вервечка чорних, білих і срібних створінь, закріплених на стрічках. На спинах у них немає вершників.

— Не подобається мені ця Карусель, — каже хтось позаду неї.

Гектор Бовн тепер лише примара в тьмяному освітленні намету. Його темний костюм перетворився на тінь. Тремтливе світло вихоплює з темряви яскраву білизну сорочки, сивину волосся та несхвальний погляд, з яким він роздивляється Карусель з-за доньчиного плеча.

— Чому? — перепитує Селія, не повертаючись. — Вона дуже подобається відвідувачам. І, щоб її створити, довелося добряче попрацювати, а це чогось та й варте, татку.

Гекторове іронічне фиркання тепер лише слабке відлуння колишнього, і Селія відчуває полегшення від того, що він не бачить, як вона всміхається через його стишений тон.

— Ти не була б такою безтурботною, якби я не... — Його голос стихає, і прозора долоня змахує неподалік від дівочої руки.

— Не звинувачуй у цьому мене, — просить Селія. — Ти сам таке із собою вчинив, і я не винна, що цього не можна скасувати. І навряд чи я справді безтурботна.

— Як забагато ти розповіла цьому своєму архітекторові? — питає батько.

— Лише те, що, як я гадаю, йому необхідно знати, — відповідає Селія, поки примара пропливає повз неї, щоб краще роздивитися Карусель. — Він полюбляє розширяти кордони, і я допомогла йому відсунути їх іще трохи далі. То це містер Барріс мій суперник? Дуже хитро з його боку збудувати для мене атракціон, щоб відвести від себе підозри.

— Ні, твій суперник не він, — озивається Гектор, змахуючи рукою; манжета на його сорочці тріпотить, як нічний метелик. — Хоча такі речі можна вважати шахрайством.

— Як може залучення інженера для втілення ідеї не спрацювати на арені для змагань, татку? Я обговорила це з ним, він займався розробкою й конструкцією, а я... трохи оздобила Карусель. Хочеш покататися? Вона не просто рухається по колу, а вміє ще дещо.

— Очевидно, — зауважує Гектор, вдивляючись у темний тунель, де зникає вервечка карусельних створінь. — Усе одно вона мені не подобається.

Селія зітхає й підходить ближче до краю атракціону, щоб погладити голову велетенського ворона, коли він пропливає повз неї.

— Тут, у цирку, і так безліч елементів, створених у співпраці, — каже дівчина. — Чому я не можу скористатися своєю перевагою? Ти й далі наполягаєш, що я мушу робити більше, ніж просто вистави, але для цього мені потрібно спочатку створити належні умови. А містер Барріс дуже корисний з цієї точки зору.

— Робота з іншими лише тягтиме тебе на дно. Ці люди не твої друзі й не мають жодного значення. І не забувай, що один із них — твій опонент.

— Ти знаєш, хто він? — цікавиться Селія.

— Маю деякі підозри.

— Але зі мною ними не поділишся.

— Особа твого суперника теж не має значення.

— Має значення для мене.

Гектор супиться, помітивши, як дівчина мимохіть грається каблучкою на правій руці.

— А не повинна.

— Але мій суперник знає, хто я, чи не так?

— Звісно ж, якщо він не цілковитий дурень. Александр навряд чи обрав собі в учні дурня. Але навіть це не має значення. Для тебе ж краще виконувати свою роботу без його впливу й без жодної співпраці, як ти її називаєш.

Чоловік змахує рукою в напрямку Каруселі — і стрічки тріпотять, наче в наметі війнув легкий вітерець.

— Як це може бути краще? — наполягає Селія. — Як тут щось може бути краще? Як можна порівняти одне шатро з іншим? Як узагалі їх можна оцінювати?

— Нехай тебе це не турбує.

— Як я можу перевершити когось у грі, якщо ти відмовляєшся повідомити мені правила?

Закріплені на стрічках створіння повертають свої голови в напрямку примари, що опинилася серед них. Грифони, лисиці й виверни[13] витріщаються на привида блискучими чорними очицями.

— Припини це, — гиркає на доньку Гектор. Потвори переводять погляди вперед, але один із вовків гарчить, перш ніж повернутися до свого закляклого стану. — Ти не ставишся до цього достатньо серйозно.

— Тут цирк, — озивається Селія. — Важко сприймати його серйозно.

— Цирк — лише арена для змагань.

— Тоді це не гра чи виклик, а показовий виступ.

— Це більше за будь-який показовий виступ.

— Яким чином? — перепитує дівчина, але батько лише хитає головою.

— Я розповів тобі про всі правила, які тобі варто знати. Ти розширюєш рамки того, на що спроможна, використовуючи цирк як сцену. Доводиш, що ти краща й могутніша. Робиш усе можливе, щоб затьмарити свого опонента.

— А коли ви визначитеся, хто з нас яскравіше сяє?

— Я нічого не збираюся визначати, — заперечує Гектор Вовн. — Досить запитань. Працюй більше. І припини співпрацювати.

Перш ніж вона встигає відповісти, примара зникає, залишаючи дівчину на самоті в миготливому світлі Каруселі.

Спочатку Марко часто отримує листи від Ізобель, але потім цирк вирушає до віддалених міст і країн, минають тижні, а часом навіть місяці без жодного слова від неї.

Коли лист нарешті надходить, Марко навіть не знімає пальта, а одразу розриває конверт. Він перегартує перші сторінки, заповнені люб’язними розпитуваннями про його життя в Лондоні чи зауваженнями про те, як Ізобель сумує за містом і за ним.

У листі наведено ретельний звіт про циркові будні, але кожну дрібницю описано настільки сухо й офіційно, що хлопець не може уявити собі все так детально, як хотів би. Ізобель пише про речі, котрі вважає буденними, про подорож чи поїзд, хоча Марко впевнений, що вони не можуть подорожувати виключно на потязі.

Відстань до цирку тепер відчувається сильніше, попри тісний паперово-чорнильний контакт.

До того ж Ізобель так мало пише про неї. Навіть не називає в листах її імені, лише бігцем згадує про ілюзіоністку. Він сам порадив їй цей запобіжний захід, а тепер шкодує.

Йому хотілося б знати про неї все.

Чим вона займається, коли не виступає.

Як вона працює з публікою.

Як вона бере горнятко з чаєм.

Але Марко не може змусити себе поцікавитися в Ізобель про такі речі.

Коли він надсилає їй відповідь, лише просить писати якомога частіше. Наголошує, що її листи надзвичайно важливі Для нього.

Хлопець бере сторінки, помережані знайомим почерком, описами смугастих наметів чи вкритих зірками небес, складає з них пташок і відпускає їх політати порожньою квартирою.

Поява нового намету — рідкісна подія, тож Селія навіть розмірковує, чи не скасувати свій виступ і провести вечір, досліджуючи нове шатро.

Натомість вона відкладає це на потім, показує стандартний набір фокусів і завершує виступ за кілька годин до світанку. Лише після цього дівчина рушає вже майже порожніми доріжками до циркової новинки.

Вивіска рекламує щось із назвою «Крижаний Сад», і Селія всміхається, читаючи нижче вибачення за всі незручності, пов’язані з низькими температурами.

Попри назву, дівчина виявляється неготовою до того, що чекає на неї всередині.

У наметі справді те, про що попереджає вивіска. І навіть трохи більше.

На стінах не видно смуг. Усе тут біле й мерехтливе. Селія не може сказати, як далеко простягнувся намет, його справжні розміри приховують водоспади верболозу й переплетення ліан.

Навіть повітря тут чарівне. Коли Селія вдихає його, легені наповнюються чимось хрустким і солодким, і поза шкірою йде мороз, але зовсім не через зниження температури.

Дівчина виявляє, що в наметі немає відвідувачів, і самотньо блукає вздовж ґраток, увитих блідими трояндами, і вигадливо прикрашеного фонтану, що тихенько дзюрчить.

І геть усе в шатрі, окрім кількох білих шовкових стрічок різної довжини, що звисають гірляндами, зроблене з льоду.

Селія зацікавлено зриває з гілки застиглу півонію. Стебло легко ламається. Пелюстки пишної квітки, падаючи з пальців дівчини на землю, теж розбиваються вщент і зникають у траві кольору слонової кістки.

Коли Селія переводить погляд на гілочку, там уже з’явилася така сама квітка.

Вона навіть уявити не може, скільки сили й навичок необхідно мати, щоб не лише створити таке диво, але й підтримувати його.

Дівчина мріє дізнатися, як таке спало на думку її супернику, адже він знав, що кожен листочок у кроні, кожна дрібниця, аж до камінців, які прикрашають доріжки, наче перлини, мусять бути ретельно продуманими.

Щоб упоратися з чимось подібним, знадобляться надлюдські зусилля, і Селія почувається виснаженою від самої думки про це. Їй майже хочеться, щоб тато був поряд, коли дівчина раптом розуміє, чому він завжди так наполягав на роботі над власними силами та їх контролем.

Хоча Селія досі не впевнена, що може подякувати йому за це.

Їй подобається мати власний простір, тишу та спокій, наповнені м’яким солодкавим ароматом крижаних квітів.

Селія залишається в Крижаному Саду ще довго після того, як у небі з’являється сонце й ворота зачиняють на денну пору.

Уперше за довгий час цирк зупиняється неподалік від Лондона. За день до його відкриття хтось стукає в Маркові двері. Він прочиняє їх і притримує, побачивши в коридорі Ізобель.

— Ти змінив замки, — каже дівчина.

— Чому ти не сказала мені, що прийдеш? — запитує Марко.

— Гадала, що тобі сподобається сюрприз, — пояснює Ізобель.

Марко не хоче запрошувати дівчину до квартири, але дозволяє їй зачекати в передпокої та за кілька хвилин повертається зі своїм котелком у руках.

Пообіднє повітря прохолодне, але надворі ясно, і Марко веде Ізобель на чай.

— Що це? — цікавиться він, дорогою помітивши щось на зап’ясті в дівчини.

— Нічого, — каже вона й тягне нижче манжету, аби приховати від нього браслет — акуратно сплетену кіску з пасом її та його волосся.

Більше він не розпитує.

Хоча Ізобель ніколи не знімає браслет, повернувшись увечері до цирку, дівчина помічає, що він зник. Щез із зап’ястя, наче його ніколи там не було.

Дегустація

Ліон, вересень 1889

Гер Фрідрік Тіссен їде у відпустку до Франції. Він справжній поціновувач вина, тож часто навідується сюди восени. Годинникар обирає якусь провінцію та впродовж кількох тижнів мандрує сільською місцевістю, зазираючи до виноградників і купуючи пляшки вина зі збору, що йому сподобався, аби потім вирушити разом із ними назад до Мюнхена.

Гер Тіссен товаришує з кількома французькими виноробами й для багатьох із них уже виготовив годинники. Цього разу він вирушає до одного чоловіка, щоб засвідчити повагу та скуштувати вина з нового врожаю. За келихом бургундського француз припускає, що Фрідрікові може сподобатися цирк, який саме навідався до містечка й отаборився в полі, за кілька миль звідси. Незвичний цирк, що працює лише вночі.

Але особливо зацікавить repa Тіссена, міркує собі винороб, годинник. Надзвичайний чорно-білий годинник, установлений просто за ворітьми.

— Він нагадує мені ваші роботи, — каже винороб і робить жест келихом у напрямку годинника, що висить на стіні над баром. Цей пристрій має форму виноградного грона, котре росте із пляшки. Поки стрілки крокують циферблатом (точною копією емблеми виноградника), пляшка наповнюється вином.

Гера Тіссена це зацікавило, тож після ранньої вечері він надіває капелюха й рукавички та вирушає в тому напрямку, куди показав його товариш-винороб. Визначитися з місцезнаходженням цирку нескладно: чимало жителів містечка прямують У тому ж напрямку, а коли вони виходять за межі міста, у поле, цирк неможливо не помітити.

Він сяє. Це перше враження гера Тіссена від Le Cirque des Rêves.

Він побачив його за півмилі та поки що навіть не знає, як той називається. Прохолодним вечором чоловік поспішає французьким передмістям до цирку, наче метелик, якого вабить вогник.

Коли гер Тіссен урешті дістається воріт, там уже юрмиться чималенький натовп, але, попри юрбу, він одразу помітив би свого годинника, навіть не знаючи його точного розташування. Той висить над квитковими касами, одразу за залізними воротами. Скоро годинник битиме сьому, і його творець на кілька кроків ступає назад, пропускаючи свою чергу, щоб помилуватися, як Арлекін жонглює в повітрі сімома кульками, як хвіст дракона закручується довкола циферблата, як годинник, ледь чутно через цирковий галас, б’є сьому.

Гер Тіссен задоволений. Навіть просто неба годинник зберігся в ідеальному стані, а отже, про нього добре дбають. Чоловік розмірковує, чи міг він полакувати його надійніше, і жалкує, що не знав заздалегідь, коли конструював його, що годинник перебуватиме надворі. Хоча пристрій і сьогодні має вигляд новенького. Годинникар чекає на свою чергу, не зводить очей зі свого витвору й розмірковує, чи не написати містерові Баррісу із цього приводу, якщо його лондонська адреса досі лежить десь у паперах у мюнхенській майстерні.

Підійшовши до віконця, чоловік простягає касирці кілька франків. Квитки продає молода панянка в чорній сукні й білих рукавичках. Здається, вона готувалася провести вечір в елегантному товаристві в опері, а не продавати цілу ніч квитки до цирку. Дівчина віддає йому квиток, і він спершу французькою, а потім, коли вона не розуміє, англійською цікавиться, до кого можна звернутися з приводу годинника. Касирка не відповідає, але годинникар пояснює, що саме він створив цей механізм, і в дівочих очах займається вогник. Разом із квитком вона, попри всі протести, повертає йому гроші і, покопирсавшись у невеличкій коробочці, знаходить ще й візитну картку.

Гер Тіссен дякує і, вийшовши з черги, розглядає візитку. Її надруковано на високоякісному цупкому папері. На чорному тлі викарбувано срібні літери.

На звороті — лондонська адреса. Гер Тіссен кладе клаптик паперу до кишені пальта разом із квитком і заощадженими франками — і ось перший крок до цирку.

Спочатку він просто прогулюється, мимохідь вивчаючи місце, що стало притулком для його годинника-Wunschtraum. Цирк видається знайомим і заспокійливим, мабуть, через те, що він провів чимало місяців, з головою поринувши в роботу над годинником. Навколо та сама чорно-біла гама й нескінченні кола доріжок, що нагадують коліщатка годинникового механізму. Гер Тіссен вражений, як чудово його годинник пасує до цирку та як чудово цирк пасує до його годинника.

Тієї, першої, ночі він відвідує лише кілька наметів, зупиняється, щоб подивитися на заклинателів вогню й танцюристів із мечами, та куштує чудове крижане вино[14] в наметі з написом «Шинок, лише для дорослих». Коли Фрідрік цікавиться, що це за вино, шинкар (єдина людина в цирку, котра відповідає йому, утім небагатослівно) повідомляє, що вино канадське, і оповідає дещо про збір.

Тієї миті, коли гер Тіссен лише через утому вирішує піти із цирку, він абсолютно зачарований. Перш ніж повернутися до Мюнхена, чоловік навідується сюди ще двічі, але обидва рази платить повну ціну за квиток.

Повернувшись, годинникар пише листа містерові Лефевру, у якому дякує, що той забезпечив його годинник такою надзвичайною домівкою і за враження, справлене цирком. Він довго захоплюється майстерністю, з якою там усе влаштовано, і повідомляє, що засмучений, адже не існує чіткого гастрольного графіка. Проте він сподівається, що цирк навідається до Німеччини.

Минає кілька тижнів, і Фрідрік отримує відповідь від помічника містера Лефевра. Лист починається словами, що містер Лефевр надзвичайно цінує компліменти repa Тіссена, тим паче, що вони від такого видатного майстра. Далі в листі висловлено захоплення годинником і запевнення, що, в разі будь-яких проблем із ним, до repa Тіссена негайно звернуться.

У листі не згадано, де тепер знаходиться цирк, і жодних планів щодо Німеччини. Гер Тіссен навіть засмучується.

Він часто думає про цирк, коли працює, і ці думки залишають відбиток на майстрових витворах. Багато нових годинників чорно-білі, деякі з них смугасті, і майже завжди пристрої прикрашені цирковими сценами: крихітними акробатами, мініатюрними сніговими барсами, віщункою, яка щогодини розкладає малесенькі карти таро.

Проте годинникар непокоїться, що жоден із його механізмів ніколи не зможе віддати цирку належну шану.

Компаньйонка

Каїр, листопад 1890

Двійнятам Мюрреїв уже дозволяють безупинно бігати прихованими закапелками місця, котре називають «за лаштунками», — обширною місциною, сповненою затишних куточків і проходів, де цирковики в перервах між виступами живуть своїми життями. Але гуляти цирком, коли його відкрито для відвідувачів, їм дозволяють лише в супроводі когось зі старших. Діти часто голосно протестують проти цього, однак тато непохитний: правила потрібно дотримуватися, принаймні поки їм не виповниться вісім.

Прибамбас часто ниє, що роки треба рахувати в сумі, а тоді вони вже мають вісім років на двох.

Їм одразу нагадують, що оскільки вони тут єдині діти, то вночі мусять дотримуватися чіткого розкладу.

Тим часом дорослі, що наглядають за ними, весь час змінюють одне одного. І сьогодні черга бути компаньйонкою двійнят дійшла до ілюзіоністки. Вона нечасто виконує цю роль, хоча й подобається дітям. Сьогодні ввечері Селія має достатньо часу між виступами, щоб трохи погуляти з малюками.

Ніхто з відвідувачів не впізнає дівчину без циліндра й чорно-білої сукні, навіть ті, хто дивився вечірню виставу. Якщо хтось із перехожих і звертає на неї увагу, то лише аби подивуватися, як це так: двійко дітей, котрі плентаються назирці, мають вогненно-руде волосся, а сама вона — чорнява. Поза цим вона здається просто молодою жінкою в синьому пальті, котра, як і решта відвідувачів, прогулюється Цирком.

Вони починають мандрівку з Крижаного Саду, хоча дітям швидко набридає некваплива хода, з якою Селія полюбляє шпацирувати між застиглими деревами. Вони не пройшли навіть половини саду, а діти вже просять покататися на Каруселі.

Малі запекло сперечаються, хто поїде на грифоні, але щойно Селія каже, що позаду нього є лисиця з дев’ятьма хвостами, Прибамбас поступається. Дев’ятихвоста лисиця видається значно привабливішою. Злізши з Каруселі, діти одразу просять покататися ще. Для наступної подорожі лабіринтами срібних годинникових механізмів вони, не сперечаючись, обирають змія й кролика.

Накатавшись досхочу на Каруселі, Прибамбас хоче їсти, тож трійця рушає до внутрішнього двору. Селія купує йому смугастий чорно-білий пакетик попкорну, але хлопчик комизиться, що не їстиме його без нічого, і настирливо вимагає ще й карамелі.

Продавець, котрий занурює яблука на паличках до темної в’язкої карамелі, робить йому ласку й щедро поливає попкорн цим сиропом. Кілька відвідувачів, що були неподалік, просять і їм зробити так само.

Крихітка запевняє, що неголодна. Дівчинка здається засмученою, тож Селія, відвівши дітей на тихішу алею, цікавиться, що її непокоїть.

— Я не хочу, щоб мила пані помирала, — каже Крихітка, злегка посмикуючи Селію за спідницю.

Дівчина зупиняється й простягає руку, щоб зупинити Прибамбаса, який тепер не помічає нічого, крім власного попкорну.

— Що ти маєш на увазі, дорогенька? — перепитує вона Крихітку.

— Вони збираються покласти її в землю, — пояснює дівчинка. — Я гадаю, це сумно.

— Що за мила пані? — питає Селія.

Крихітка задумується, наморщивши лобик.

— Не знаю, — зізнається вона. — Вони дуже схожі.

— Крихітко, люба, — каже Селія, ведучи дітей до затишного куточка й нахиляючись, щоб зазирнути дівчинці в очі. — Де хочуть закопати цю пані? Тобто, де ти її бачила?

— У зірках, — каже Крихітка. Вона спинається навшпиньки й показує пальчиком на небо.

Селія кидає погляд на всипані зірками небеса й спостерігає, як зникає за хмарою місяць, а потім знову зосереджується на дівчинці.

— Ти часто бачиш у зірках різні речі? — питає вона.

— Лише іноді, — зізнається дівчинка. — А Бамбас бачить усілякі штуки в людях.

Селія повертається до Прибамбаса, котрий запихається политим карамеллю попкорном.

— Ти бачиш різні речі в людях? — питає вона.

— Чяшом, — погоджується малий із напханим ротом.

— І на що схожі ці речі? — наполягає Селія.

Прибамбас знизує плечима.

— Дивлюся на когось і бачу, де він був, — пояснює він, — що робив.

Малий засипає до рота чергову жменю попкорну.

— Цікаво, — каже Селія. Двійнята й раніше розповідали їй купу дивних речей, але все це скидалося на дитячі вигадки. — А можеш побачити щось у мені? — питає дівчина Прибамбаса.

Жуючи попкорн, хлопчик скошує на неї очі.

— Кімнати пахнуть пудрою й старим одягом, — каже він. — Пані, яка весь час плаче. Дядько-привид у сорочці з рюшками. Він постійно ходить за тобою і...

Раптом Прибамбас замовкає й насуплюється.

— Ти змусила все зникнути, — ображено каже він. — Тепер нічого немає. Як ти це зробила?

— Деякі речі тобі не можна бачити, — каже Селія.

Прибамбас копилить нижню губу від образи, але одразу забуває про неї, підносячи до рота наступну жменю попкорну.

Селія переводить погляд з дітей на подвір’я. Там, біля наметів, палахкотить вогнище, відбиваючи на смугастій тканині танцівливі тіні.

Вогнище ніколи не згасає. Полум’я ніколи не слабшає.

Воно не зникає навіть тоді, коли цирк переїжджає. Просто рухається з ними від одного місця до іншого. Упродовж усіх подорожей поїздом жевріє собі, безпечно заховане до залізного казанка.

Вогонь палає від самісінької церемонії запалювання, що відбулася в ніч відкриття.

І з тої миті, щойно зайнялося полум’я, — Селія впевнена в цьому — закрутилися якісь коліщатка, зрушила якась сила, що впливає на весь цирк і на всіх його мешканців.

Навіть на новонароджену двійню.

Прибамбас народився за кілька хвилин до півночі, наприкінці дня, що минав. Крихітка з’явилася слідом, коли новий день лише починався.

— Крихітко, — каже Селія, переводячи погляд на дівчинку, котра бавилася з манжетою її жакета. — Я хочу, щоб ти розповідала мені про ті речі, які ти побачиш у зірках і які здадуться тобі важливими, розумієш?

Дівчинка урочисто киває, вихнувши хмарою рудого волосся. Тоді горнеться до Селії та з надзвичайно серйозним поглядом запитує:

— Можна мені карамельне яблуко?

— У мене закінчився попкорн, — жалібно скиглить Прибамбас, простягуючи порожній пакетик.

Селія забирає в нього пакет і просто на очах у дітей складає кілька разів, поки той не зникає геть. Малі плескають, і Прибамбасові руки більше не липкі від карамелі, хоча він цього навіть не помічає. Поки хлопчик намагається вгадати, куди дівся пакетик від попкорну, а Крихітка задумливо розглядає небо, Селія уважно дивиться на дітей.

Це погана ідея. Вона знає, що це погана ідея, але краще тримати двійнят поблизу й уважно спостерігати за ними, особливо зважаючи на обставини та їхній безсумнівний дар.

— Гей, ви двоє, хочете навчитися це робити? — запитує Селія.

Прибамбас одразу киває з таким завзяттям, що капелюх сповзає на очі. Крихітка вагається, але теж киває.

— Тоді, коли станете трохи старшими, я вас навчу, але це буде нашим секретом, — обіцяє Селія. — Ви вмієте зберігати таємниці?

Діти одночасно кивають. Прибамбас уже поправив свого капелюха.

Селія повертається на подвір’я, і діти радісно біжать слідом.

Бажання і мрії

Париж, травень 1891

Коли завіса зі скляних намистин розсувається зі звуком, що нагадує шурхіт дощу, до кімнати віщунки заходить Марко, тож Ізобель поспіхом відкидає з обличчя вуаль — неймовірно тонкий чорний шовк, що серпанком огортає дівочу голову.

— Що ти тут робиш? — цікавиться вона.

— Чому ти не розповіла мені про це? — Хлопець ігнорує її запитання й простягає розгорнутий записник. У мінливому світлі Ізобель упізнає голе чорне дерево. Воно не схоже на інші дерева, котрі Марко малює у своїх численних блокнотах, — на його гілках мерехтять білі свічки, а навколо головного малюнка під кількома різними кутами детально зображене хитросплетіння гілок.

— Це Дерево Бажань, — пояснює Ізобель. — Новинка.

— Сам знаю, що новинка, — уриває дівчину Марко. — Чому ти не розповіла мені?

— Не мала часу написати, — виправдовується віщунка. — До того ж я не знала, чи це ти створив його власноруч. Здається дуже схожим на твої творіння. Нові бажання додаються чарівним чином — потрібно запалити свічки від тих, що вже горять, і почепити їх на гілки. Старі бажання розпалюють нові.

— Це її, — лише й каже Марко та забирає назад записник.

— Чому ти такий упевнений? — питає Ізобель.

Марко мовчить, роздивляючись картинку. Його засмучує, що, малюючи поспіхом, він не зміг передати справжню красу.

— Відчуваю, — каже він зрештою. — Це схоже на передчуття грози, коли щось невидиме висить у повітрі. Відчув це, щойно зайшов до шатра, і чим ближче до Дерева, тим сильніше відчуття. Я не впевнений, що випадкова людина теж матиме якісь передчуття.

— Гадаєш, вона теж відчуває речі, зроблені тобою? — питає дівчина.

Марко ніколи раніше не думав про це, але, схоже, що так і є. Ця думка дає дивну втіху. Але Ізобель він лише кидає:

— Не знаю.

Дівчина знову поправляє вуаль, що сповзла на обличчя.

— Що ж, — зауважує вона, — тепер ти знаєш про Дерево й можеш робити з ним що завгодно.

— Не вийде, — заперечує Марко. — Я не можу скористатися тим, що зробила вона, заради власної вигоди. Суперники мусять тримати дистанцію. Якби ми грали в шахи, я не міг би просто скинути з дошки її фігури. Я можу лише зробити хід у відповідь на її.

— Але тоді гра не матиме кінця, — замислюється Ізобель. — Хіба можна оголосити мат циркові? Безглуздя якесь.

— Це не зовсім шахи, — каже Марко, намагаючись пояснити те, що врешті-решт сам почав розуміти, хоча поки що не в змозі правильно сформулювати. Він кидає швидкий погляд на стіл, де кілька карт лежать догори зображенням, і одна з них привертає його увагу. — Ось на що це схоже, — вигукує хлопець, показуючи на жінку з терезами й мечем. Нижче від її ніг написано La Justice. Справедливість. — Це наче терези. Одна шалька моя, а друга — її.

Між картами на столі з’являються сріблясті терези. Обидві шальки врівноважені пригорщами діамантів, що виблискують У сяйві свічок.

— То завдання — схилити чашу на свій бік? — здогадується Ізобель.

Марко киває, гортаючи сторінки свого записника. Він постійно повертається до аркуша з деревом.

— Але якщо кожен із вас і надалі докладатиме щось на свою шальку, вага збільшуватиметься після кожного ходу, — розмірковує Ізобель, дивлячись, як легенько хитаються терези. — А раптом усе зруйнується?

— Думаю, що це не зовсім точне порівняння, — зізнається Марко, і терези зникають.

Ізобель далі дивиться на порожнє місце та хмурить лоба.

— Як довго це триватиме? — питає вона.

— І гадки не маю, — відповідає Марко. — Ти хочеш піти? — додає він, переводячи погляд на дівчину, і сам не знає, що хоче почути від неї.

— Ні, — заперечує Ізобель. — Я... я не хочу йти. Мені тут насправді подобається. Але я теж хотіла б зрозуміти. Може, якщо я краще розумітиму, з мене буде більше користі.

— Ти й так корисна, — запевняє Марко. — Імовірно, єдина моя перевага в тому, що вона не знає, хто я. Вона може реагувати лише на зміни в цирку, а в мене є ти, щоб спостерігати за нею.

— Але я не бачу від неї жодної реакції, — заперечує Ізобель. — Вона все тримає в собі. Читає більше, ніж будь-хто зі знайомих мені людей. Малюки Мюрреїв обожнюють її. Та й до мене вона дуже добра. Я ніколи не бачила, щоб вона вдавалася до чогось надзвичайного поза сценою. Ти кажеш, що вона робить хід, але я не бачу, аби вона взагалі до чогось удавалася. Звідки ти знаєш, що це дерево не робота Ітана Барріса?

— Містер Барріс створює вражаючі механізми, але це не його рук справа. Хоча вона попрацювала з його Каруселлю, у цьому я впевнений. Сумніваюся, що навіть такий талановитий інженер, як містер Барріс, може змусити дерев’яного грифона дихати. І хай навіть на Дереві немає листя, воно живе й росте корінням із землі.

Марко знову зосереджується на малюнку, погладжуючи обриси дерева пучками пальців.

— Ти загадав бажання? — тихо питає Ізобель.

Хлопець згортає записник і не відповідає.

— Вона досі виступає в першій чверті години? — цікавиться він, дістаючи з кишені годинник.

— Так, але... ти збираєшся сидіти там і дивитися її виставу? — перепитує Ізобель. — Місця в наметі ледь вистачить двадцятьом людям. Вона помітить тебе. Хіба їй не здасться дивним, що ти опинився тут?

— Вона мене не впізнає, — обіцяє Марко. Годинник зникає з його руки. — Я буду вдячний, якщо в майбутньому ти повідомлятимеш мені про нові намети.

Він повертається й виходить так швидко, що полум’я свічок здригається від вітру.

— Я сумую за тобою, — кидає Ізобель йому навздогін, але клацання намистин завіси, що змикається позаду нього, убиває будь-які сентименти.

Ізобель опускає на обличчя чорний серпанок вуалі.

Коли на світанні останній допитливий відвідувач іде, Ізобель виймає з кишені марсельську колоду. Вона завжди тримає її при собі, попри те, що в цирку користується іншою, виготовленою на замовлення в чорних, білих і сірих тонах.

Із марсельської колоди дівчина тягне одну-єдину карту й знає, що побачить, навіть не перегорнувши її. Зображений із лицьового боку янгол лише підтверджує підозри.

Ізобель не повертає карту до колоди.

Атмосфера

Лондон, вересень 1891

Цирк приїжджає до лондонських передмість. У сутінках потяг підповзає до станції, не привертаючи особливої уваги. Вагони розпадаються, двері й коридори роз’їжджаються врізнобіч, безшумно перетворюються на шеренгу кімнат без вікон. Навколо них розгортаються смугасті полотна, розмотуються й натягуються линви, за ретельно опущеною завісою самі по собі складаються платформи для виступів.

(Артисти вважають, що десь тут є спеціальна бригада робітників, котра займається всім цим, поки вони розпаковують речі, хоча деякі зміни, вочевидь, відбуваються автоматично. Раніше так і було, але тепер жодної бригади немає, невидимі робітники сцени не прилаштовують частини декорацій на свої місця. Більше такої потреби немає.)

Намети залишаються тихими й темними, аж поки наступного вечора цирк не відчинить свої двері відвідувачам.

Більшість артистів вирушила цього вечора до міста — навідатися до давніх друзів чи зазирнути до улюблених шинків, і лише Селія Бовн залишається у своєму вагончику за сценою.

Порівняно з іншими помешканнями, що ховаються в циркових наметах, кілька її кімнат видаються скромними, повними книжок і потертих меблів. На всіх поверхнях весело палахкотять різноманітні свічки, освітлюючи сонних голубів у клітках, що звисають уздовж різнобарвних портьєр. Тут її затишний притулок, спокійний і тихий.

Несподівано хтось стукає у двері.

— Оце так ти зібралася провести цілісіньку ніч? — цікавиться Тсукіко, кидаючи несхвальний погляд на книжку в руці Селії.

— А ти зазирнула, щоб запропонувати щось цікавіше? — запитує Селія. Дівчина-змія нечасто навідується з візитами.

— Мене запросили в гості, тож я подумала, що ти могла би приєднатися, — каже Тсукіко. — Ти занадто багато часу проводиш на самоті.

Селія намагається заперечити, але Тсукіко рішуче дістає з шафи одну з її найкращих суконь. Майже всі вони чорно-білі, але цю пошито з темно-синього оксамиту й вигаптувано блідим золотом.

— Куди ми йдемо? — цікавиться Селія, але Тсукіко відмовляється казати. Для театру чи балету занадто пізно.

Коли ж прибувають до la maison Лефеврів, дівчина сміється.

— Ти мала б мені сказати, — зауважує вона Тсукіко.

— Тоді б це не було сюрпризом, — озивається та.

Селію запросили на вечірку до la maison Лефеврів лише одного разу. І це, швидше, була вечеря на честь відкриття цирку, ніж справжній Опівнічний Прийом. Але, хоча від дня відбору дівчина бувала тут лише кілька разів, виявляється, що вона знайома з усіма гостями.

Те, що Тсукіко прийшла не сама, для всіх стає несподіванкою, але Чандреш, із келихом шампанського в руках, тепло приймає Селію та веде її до вітальні, перш ніж дівчині вдається вибачитися за свою несподівану появу.

— Переконайся, що на стіл поставили додаткову тарілку, — наказує Чандреш Марко й обходить з дівчиною довкола кімнати, щоб познайомити її з усіма. Селії здається дивним, що він не пам’ятає, як уже робив це.

Мадам Падва, як завжди, витончена, її сукня теплого мідного відтінку осіннього листя мерехтить у сяйві свічок. Сестри Берджес і містер Барріс уже жартують, що всі троє, не змовляючись, убралися в різні відтінки синього, і як доказ того, що це наймодніший колір сезону, наводять сукню Селії.

Подейкують, що може прийти чи не прийти ще один гість, але чарівниці не вдається розчути його ім’я.

Серед цих людей, що вже так давно знайомі, дівчина почувається дещо ні в сих ні в тих. Але Тсукіко вдається залучити її до розмови, а містер Барріс так уважно дослухається до кожного її слова, що Лейні починає дражнити його.

Хоча Селія знає містера Барріса досить добре (адже зустрічалися кілька разів і обмінялися десятками листів), він щосили вдає, ніби вони ледь знайомі.

— Вам варто було стати актором, — шепоче вона йому, переконавшись, що ніхто не слухає.

— Знаю, — відгукується він зі щирим сумом у голосі. — Шкода, що я знехтував своїм справжнім покликанням.

Селія ніколи раніше довго не спілкувалася із сестрами Берджес. Але сьогодні балакучіша за Тару Лейні детально розповідає їй, як вони доклали рук до створення цирку. Костюми мадам Падви та інженерні досягнення містера Барріса неможливо не помітити, а їхній внесок не так впадає в око, хоча й стосується мало не кожного циркового аспекту.

Аромати, музика, вогні. Навіть вага оксамитових завіс на вхідних дверях. Вони доклали зусиль, аби все видавалося легким.

— Ми любимо вражати всі органи чуття, — каже Лейні.

— Але деякі більше за інші, — додає Тара.

— Правда, — погоджується сестра. — Запахи часто недооцінюють, хоча вони найкраще пробуджують спогади.

— Вони неперевершено вміють створювати атмосферу, — зауважує Чандреш, приєднуючись до розмови та змінюючи порожній келих Селії на новий, повний шампанського. — Обидві — справжні генії.

— Хитрість у тому, щоб усе здавалося ненавмисним, — шепоче Лейні. — Щоб штучне мало природний вигляд.

— Щоб усі елементи зливалися воєдино, — підсумовує Тара.

Селія вважає, що в сьогоднішній компанії сестри виконують схожу функцію. Вона сумнівається, що після відкриття цирку ці збіговиська тривали б так само довго, якби не заразливий дзюркотливий сміх сестер Берджес. Вони ставлять доречні запитання, підтримуючи розмову, заповнюють собою будь-яку паузу.

А містер Барріс — ідеальна протилежність, серйозний і привітний чоловік, ідеально врівноважує динаміку групи.

Увагу Селії привертає якийсь порух у холі. І хоча інші могли подумати, що це лише відблиск численних свічок чи віддзеркалення в люстрі, дівчина одразу розуміє, у чому річ.

Вона непомітно виходить до коридору й зникає з обсягу ока в затіненій бібліотеці навпроти вітальні. Кімнату освітлює лише скляна вітражна панель на стіні із зображенням променистого заходу сонця. Світло теплим водоспадом струменить на найближчі книжкові полиці, а решта кімнати ховається в темряві.

— Хіба я не можу присвятити собі хоча б один вечір, щоб ти не стежив за мною? — шепоче дівчина в пітьму.

— Не думаю, що такі збіговиська варті того, щоб гаяти на них свій час, — відповідає батько, і світло від штучного сонця червоною колоною вихоплює з темряви його обличчя й частину сорочки.

— Ти не можеш диктувати мені, як я маю проводити кожну хвилину свого часу, татку.

— Ти губиш концентрацію, — відгукується Гектор.

— Я не можу загубити концентрацію, — заперечує Селія. — Окрім наметів і різноманітних прикрас, я контролюю більшу частину цирку. А він зараз зачинений, якщо ти не помітив. І якщо я краще знатиму цих людей, то зможу краще маніпулювати тим, що вони вже зробили. Урешті-решт, це вони створили цирк.

— Добре, це слушна думка, — кидає Гектор. У кімнаті занадто темно, щоб бути впевненою, проте Селії здається, що, попри останні слова, батько сердиться. — Але намагайся не забувати, що ти не маєш причин довіряти будь-кому в тій кімнаті.

— Дай мені спокій, татку, — каже Селія й зітхає.

— Міс Бовн? — озивається голос позаду неї. Селія озирається та зі здивуванням помічає, що біля одвірка стоїть Чандрешів помічник і спостерігає за нею. — Зараз подаватимуть вечерю. Можливо, ви захочете приєднатися до решти гостей у їдальні.

— Перепрошую, — каже Селія, кидаючи швидкий погляд у затінок, але батько вже зник. — Розміри бібліотеки зачарували мене. Не думала, що хтось помітить, що я зникла.

— Певен, помітять усі, — каже Марко. — Хоча розміри бібліотеки й мене не раз зачаровували.

Дивовижна усмішка, якою він супроводжує свої слова, захоплює Селію зненацька. На обличчі в цього хлопця рідко можна помітити якийсь вираз, окрім пересічної стриманої зацікавленості чи — подекуди — знервованості.

— Дякую, що прийшли покликати мене, — каже дівчина, сподіваючись, що гості, котрі говорять самі до себе замість того, щоб гортати книжки в тьмяному світлі, не така вже й дивина в la maison Лефеврів.

— Усі, мабуть, гадають, що ви розчинилися в повітрі, — жартує Марко, поки вони йдуть коридором. — Але я подумав, що справа навряд чи в цьому.

Супроводжуючи дівчину до їдальні, Марко притримує для неї всі двері.

Селію садять між Чандрешем і Тсукіко.

— Це краще, ніж провести цілий вечір на самоті, чи не так? — питає Тсукіко й посміхається, коли Селія зізнається, що так і є.

Поки змінюються страви, приголомшена ними дівчина розважається, намагаючись угадати, що пов’язує гостей. Придивляється до того, як вони взаємодіють, зауважує емоції, приховані за сміхом і привітними бесідами, помічає, де затримуються погляди.

З кожним келихом вина Чандреш щоразу частіше кидає оком на свого привабливого помічника, і Селія підозрює, що містер Алісдер теж це помічає, хоча й досі непримітно стоїть у кутку кімнати.

Щоб визначити, котра із сестер Берджес перемогла в боротьбі за прихильність містера Барріса, дівчині знадобилося три зміни страв, але, коли на столі спритно розставляють тарілки з тим, що виявляється голубами, запеченими з корицею, Селія остаточно визначила переможницю, хоча їй невідомо, чи знає про це сама Лейні.

Уся компанія називає мадам Падву «Тітонька», хоча вона більше скидається на королеву, аніж на тітку. Коли Селія звертається до неї «мадам», кожен за столом здивовано озирається.

— Ти занадто порядна як на циркачку, — каже прима, зазирнувши їй в очі. — Нам варто було трохи послабити твій корсет, якщо ми хочемо, аби ти й надалі залишалася на вечерях нашим другом.

— Я гадала, що корсети послабляють після вечері, — спокійно заперечує Селія й чує у відповідь регіт.

— Міс Бовн має залишитися нашим другом, незалежно від стану її корсета, — проголошує Чандреш. — Поміть собі десь, — Додає він, змахуючи рукою в бік Марко.

— Я вже давно помітив корсет міс Бовн, — відгукується Марко, і за столом знову чується сміх.

Хлопець дивиться Селії у вічі й усміхається, як і перед тим, але одразу відвертається, щоб знову відступити назад, і майже так само легко, як її батько, зливається із затінком.

На стіл подають нові страви, і Селія й далі слухає та спостерігає, намагаючись між тим відгадати, що заховалося під легкою, як пір’їнка, здобою й вишуканим винним соусом: ягня чи щось екзотичніше.

У Тариній поведінці дівчині щось видається тривожним. Щось ледь вловиме у виразі її обличчя з’являється й знову зникає. Однієї миті вона жваво базікає і, наче луна, сміється разом із сестрою, а наступної вже відсторонено тупиться в мерехтливе полум’я свічок.

І коли відлуння сміху раптом звучить, наче схлипування, Селія розуміє, що Тара нагадує їй матір.

За десертом усі розмови стихають. На кожній тарілочці лежить кулька тонесенької видутої карамелі, котру потрібно розбити, щоб скуштувати кремову хмаринку.

З тріском, що зливається в суцільну какофонію, кульки розбиваються, і гості розуміють, що, хоча смаколик ззовні однаковий, кожна кулька має власний неповторний смак.

Усі довкола дозволяють одне одному скуштувати свій десерт. Смак деяких легко впізнати: імбир із персиком чи кокос із карі, — але інші так і залишаються загадкою.

Десерт Селії має чіткий медовий присмак, але він такий солодкий, що неможливо розібрати, які ще туди додавали спеції.

Після вечері розмова триває у вітальні за кавою й віскі. Більшість гостей стверджує, що вже занадто пізно, проте Тсукіко зауважує, що для циркачок вечір лише починається.

Коли всі прощаються, Селію обіймають так само міцно, як і решту, і запрошують на чаювання, поки цирк залишатиметься в Лондоні.

— Дякую, — каже вона Тсукіко, виходячи з будинку. — Мені сподобалося більше, ніж я сподівалася.

— Найприємніші задоволення завжди негадані, — відгукнулася дівчина-змія.

Марко спостерігає з вікна за від’їздом гостей, востаннє кидаючи погляд на Селію, перш ніж вона зникне в нічній пітьмі.

Він обходить вітальню та їдальню, а потім спускається до кухонь, аби переконатися, що все гаразд. Прислуга вже розійшлася. Хлопець задуває останні вогні й підіймається сходами, щоб провідати Чандреша.

— Сьогодні вийшла надзвичайна вечеря, ти так не гадаєш? — запитує Чандреш, коли Марко заходить до його кімнат, що займають увесь п’ятий поверх. Кожна з них освітлена безліччю марокканських ліхтарів, що кидають на пишні меблі ламані тіні.

— Поза сумнівами, сер, — погоджується Марко.

— На завтра в нас нічого не заплановано. Чи на сьогодні, зважаючи на годину.

— Завтра по обіді зустріч щодо програми балету в наступному сезоні.

— Ба, я зовсім забув про неї, — засмучується Чандреш. — Скасуєш її?

— Звісно, сер, — каже хлопець, дістаючи з кишені блокнот і записуючи побажання.

— Ох, і замов із десяток ящиків того бренді, що приніс Ітан. Неперевершений трунок.

Марко киває, записуючи й це.

— Ти ж іще не йдеш, чи не так? — запитує Чандреш.

— Ні, сер, — каже помічник. — Я гадав, що вже занадто пізно, щоб їхати додому.

— Додому, — повторює Чандреш, наче слово здається йому незнайомим. — Тут теж твій дім, так само, як та квартира, яку ти й далі так наполегливо винаймаєш. І навіть більше.

— Я запам’ятаю це, сер, — каже Марко.

— Міс Бовн — чарівна жінка, тобі не здається? — раптом цікавиться Чандреш, обертаючись, щоб оцінити реакцію на своє запитання.

Захоплений зненацька, Марко лише бурмоче щось схоже, як він сподівається, на його стандартну відчужену згоду.

— Ми мусимо запрошувати її на вечерю щоразу, коли цирк приїжджає до міста, щоб ближче з нею познайомитися, — багатозначно додає Чандреш, підкреслюючи свою думку задоволеною посмішкою.

— Так, сер, — відгукується Марко, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя. — Бажаєте сьогодні ще чогось?

Чандреш регоче й махає йому, щоб ішов собі геть.

Перш ніж усамітнитися у власних кімнатах — апартаментах, утричі більших за його квартиру, — Марко тихенько повертається до бібліотеки.

Якийсь час він стоїть на тому самому місці, де стояла кілька годин тому Селія, і уважно вивчає знайомі полиці й стіну, прикрашену вітражем.

Він не в змозі зрозуміти, що ж вона тут робила.

І не помічає очей, що пильно розглядають його в темряві.

Rêveurs[15]

1891-1892

Гер Фрідрік Тіссен отримав картку разом з іншою поштою — звичайний конверт лежить серед замовлень і ділової кореспонденції. У конверті немає ані листа, ані записки, лише картка — чорна з одного боку й біла з другого. З лицьового боку срібними чорнилами надруковано Le Cirque des Rêves. На зворотному, білому, боці від руки написано чорними чорнилами:

Гер Тіссен ледве може стримати радість. Він домовляється із замовниками, за рекордно короткий час завершує поточну роботу й на кілька днів винаймає квартиру в Дрездені.

Годинникар приїжджає до міста двадцять восьмого вересня й цілісінький день гуляє передмістям, намагаючись відгадати, де зупиниться цирк. Ніде й згадки немає про його неминучу появу, лише повітря наелектризоване. Утім, гер Тіссен не певен, чи помічає це ще хтось, крім нього. Він пишається тим, що його попередили заздалегідь.

Двадцять дев’ятого вересня, передбачаючи безсонну ніч, чоловік прокидається пізно. Коли він у пообідні години виходить надвір, щоб знайти щось поїсти, вулиці вже гудуть від новини: трохи на схід від міста вночі з’явився химерний цирк. «Велетенська споруда зі смугастими наметами», — пліткують У шинку, куди зазирає годинникар. Люди ніколи не бачили нічого схожого. Гер Тіссен не видає з цього приводу ані пари з уст, насолоджуючись хвилюванням і цікавістю, що панують довкола.

Незадовго до заходу сонця гер Тіссен прямує на схід. Знайти цирк нескладно: навколо вже зібралася велетенська юрба. Загубившись у натовпі в очікуванні відкриття, чоловік дивується, як їм удалося так швидко все звести. Він упевнений, що вчора, під час його вечірньої прогулянки містом, на цьому полі нічого не було, а тепер здається, наче цирк був тут завжди. Він просто матеріалізувався з нізвідки. «Наче чари якісь», — каже хтось неподалік, і гер Тіссен мусить погодитися.

Коли ворота врешті відчиняються, геру Фрідрікові Тіссену здається, що він повернувся додому після тривалої подорожі.

Майже щоночі він навідується до цирку, а вдень сидить в орендованій квартирі чи в шинку з келихом вина й щоденником, де пише про цирк. Сторінка за сторінкою, він записує свої спостереження, докладно розповідаючи про побачене, здебільшого не для того, аби не забути, а щоб утримати на папері хоча б частинку цирку, яку можна буде залишити собі.

Час від часу він теревенить про цирк із іншими відвідувачами. Один із них — редактор міської газети, котрий після довгих умовлянь і кількох келихів вина таки схиляє Фрідріка показати свій щоденник. Після ще кількох ковтків бурбону він переконує Тіссена дати дозвіл на публікацію в газеті кількох уривків.

Цирк їде з Дрездена наприкінці жовтня, але редактор газети дотримується обіцянки.

Стаття отримує схвальні відгуки читачів, і незабаром у світ виходить іще одна, а потім іще.

Гер Тіссен і далі пише, і за кілька наступних місяців деякі статті передруковують інші німецькі газети, а час від часу навіть перекладають для друку у Швеції, Данії та Франції. Одна стаття із заголовком «Ночі в Цирку» навіть з’явилася на сторінках лондонського видання.

Саме завдяки цим публікаціям гер Тіссен невдовзі стає неофіційним лідером, ватажком найпристрасніших поціновувачів цирку.

Для декого з них статті відчинили двері до Le Cirque des Rêves, а інші, читаючи друковані літери, упізнали в годинникарі рідну душу — людину, котра ставиться до цирку так само, як вони, вважає його чимось небаченим і винятковим.

Люди прагнуть зустрічі з ним, збираються на засідання та вечері та зовсім скоро перетворюються на такий собі клуб — товариство шанувальників цирку.

Хтось жартома називає їх сновидами, але прізвисько чіпляється, бо насправді пасує їм якнайкраще.

Гер Тіссен отримує справжню насолоду — його оточують споріднені душі з усієї Європи, а часом навіть із дальніх країв. Вони можуть розмовляти про цирк без упину. Він записує історії інших сновид, аби додати їх до своїх спостережень. Створює невеличкі подарункові годинники зі сценами їхніх улюблених виступів. (Один із таких сувенірів зображує надзвичайних крихітних повітряних гімнастів на стрічках. Годинникар виготовив його для панянки, котра годинами стояла в тому велетенському наметі, задерши догори голову.)

Несподівано гер Тіссен навіть започатковує серед сновид нову моду. Якось за вечерею в Мюнхені (найчастіше клуб збирається неподалік від його дому, хоча бувають засідання в Лондоні, Парижі й безлічі інших міст) він оповідає, що полюбляє вдягати чорне пальто, коли йде до цирку, аби краще пасувати до оточення й відчувати себе його частиною. Але шию загортає блискучим яскраво-червоним шарфом, щоб провести уявну межу — нагадати собі, що він лише глядач, просто сторонній спостерігач.

Чутки ширяться швидко, і традицією сновид стає навідуватися до цирку вбраними в чорний, білий або сірий кольори, доповнені яскравою червоною плямою: шаликом чи капелюхом, а за гарної погоди — червоною трояндою в петельці чи за вухом. Цей простий сигнал допомагає зрозуміти, хто є хто, і помітити інших сновид.

Забезпечені люди й ті, у кого недостатньо коштів, але вдосталь кмітливості, їздять за цирком від міста до міста. Гастролі відбуваються не за відомим публіці розкладом — цирк переїжджає з місця на місце кожні кілька тижнів, іноді з перервами, і ніхто насправді не знає, де він знову з’явиться, поки смугасті намети не розтинатимуть небо над полем, містом, передмістям чи десь посередині.

Але є кілька обраних сновид, котрі добре обізнані щодо цирку і його маршрутів. Ці поціновувачі завели дружбу з потрібними людьми й дізнаються, де намети з’являться наступного разу, а тоді поширюють інформацію між однодумцями, надсилають повідомлення в далекі країни й міста.

Зазвичай новини передають непомітно: поштою або під час особистих зустрічей.

Вони надсилають картки. Невеличкі квадратні шматочки картону, схожі на листівки. Розміри можуть різнитися, але картка неодмінно чорна з одного боку й біла з другого. Хтось використовує готові листівки, інші полюбляють виготовляти їх самостійно. На картці лише кілька слів:

і назва місця. Часом, але не завжди, зазначають і дату. Про циркові дійства відомо лише приблизно, але повідомлення про адресу зазвичай вистачає.

Більшість сновид мають домівки й віддають перевагу подорожам в околицях. Сновиди з Канади навряд чи поїхали б до Росії, але вони радо вирушають у довгі мандрівки до Бостона чи Чикаґо, а ті, хто живуть у Марокко, полюбляють відвідини різних куточків Європи, проте подеколи дістаються до Китаю та Японії.

Є й такі, хто їде за цирком, хай би куди він вирушав, користуючись грошима, талантом чи великодушною допомогою інших сновид. Хай би як там було, усі вони залишаються сновидами, кожен на свій лад, навіть ті, кому вистачає грошей лише на квиток до цирку, коли він приїжджає до їхнього містечка. Вони всміхаються, упізнаючи одне одного. Зустрічаються в місцевих шинках, випивають чарочку й теревенять, нетерпляче очікуючи, поки сяде сонце.

Саме вони — сновиди, палкі прихильники цирку — помічають у загальній картині найдрібніші деталі. Кожен нюанс у костюмах, заплутаність химерних вивісок. Вони купують цукрові квіти й не їдять їх, а загортають у папір і обережно несуть додому. Це справжні циркові ентузіасти. Поборники. Одержимі. Цирк заволодів їхніми душами, і в розлуці з ним їхні серця озиваються болем.

Вони шукають одне одного, таких особливих цінувальників. Розповідають, як уперше помітили цирк, як кілька перших кроків усередині відлунювали чарами. Неначе підіймаєш завісу із зірок і заходиш до казки. Шанувальники цирку можуть оспівувати м’якість попкорну й солодкий смак шоколаду. Годинами обговорювати переваги світла й тепло вогнища. Вони сидять зі своїми келихами, усміхаються радісно, наче діти, і отримують задоволення від того, що хоча б на один вечір опинилися серед однодумців. Прощаючись, сновиди потискають руки, наче давні друзі, навіть якщо щойно зустрілися, і, йдучи кожен своїм шляхом, почуваються не такими самотніми, як були раніше.

У цирку знають про них і поважають. Часто, коли хтось підходить до каси в чорному пальті з червоним шарфом, йому привітно махають і запрошують увійти безкоштовно або пригощають горнятком сидру чи пакетиком попкорну. Артисти, помітивши сновиду в глядацькій залі, намагаються продемонструвати свій найкращий трюк. Дехто зі сновид методично гуляє цирком, навідуючись до кожного намету, спостерігаючи за кожним дійством. Інші мають свої улюблені місця й покидають їх лише зрідка, вирішивши провести цілу ніч у Звіринці чи Дзеркальному Коридорі. Вони завжди залишаються до останнього, навіть у ті передсвітанкові години, коли інші відвідувачі вже збираються вкластися в ліжко.

Часто перед самим світанком у Le Cirque des Rêves не побачиш інших яскравих кольорів, крім їхніх невеличких спалахів червоного.

Гер Тіссен отримує від інших сновид дюжини листів і відповідає кожному. Комусь достатньо одного листа й однієї відповіді, інші починають тривале листування, що перетворюється на одну нескінченну розмову.

Сьогодні він відповідає на лист, котрий здається надзвичайно захопливим. Його автор описує цирк у найменших деталях. Цей лист узагалі особистіший за інші, з відвертими роздумами про Тіссенові статті й таким детальним описом годинника-Wunschtraum, що автор мусив провести чимало часу, роздивляючись його. Годинникар перечитує листа тричі, перш ніж сісти за стіл і взятися до відповіді.

На конверті стоїть нью-йоркський штемпель, але чоловік не впізнає в підписі імені жодного зі сновид, котрих він зустрічав у тому чи іншому місті.

«Люба міс Бовн», — починає листа годинникар.

Він сподівається, що вона йому відповість.

Співробітництво

Вересень — грудень 1893

Марко прибуває до лондонського офіса містера Барріса лише за кілька хвилин до запланованої зустрічі й здивовано оглядає нехарактерний для цього місця безлад: усе навколо закидано напівспакованими скриньками та стосами коробок. У надрах цього хаосу навіть не видно стола.

— Уже так пізно? — питає містер Барріс, коли Марко стукає у відчинені двері, але не може зайти досередини, бо на підлозі не лишилося вільного місця. — Варто було б розпакувати годинник, він десь тут. — Він махає в бік вервечки великих дерев’яних ящиків під стіною. Розібрати, чи цокає в котромусь із них годинник, неможливо. — І не завадило б розчистити доріжку, — додає він, відштовхуючи коробки вбік і підіймаючи стоси скручених креслень.

— Перепрошую, що відволікаю, — каже Марко, — я хотів побалакати з вами ще до вашого від’їзду з міста. Можливо, краще було б почекати, поки ви облаштуєтеся, але я вирішив, що деякі справи варто вирішувати віч-на-віч.

— Звісно ж, — погоджується містер Барріс. — До того ж я все одно збирався віддати вам на зберігання копії креслень цирку. Вони мусять бути десь тут. — Він гортає стос креслень, перевіряючи позначки й дати.

Двері, що ведуть до кабінету, тихо зачиняються, хоча ніхто їх не торкався.

— Чи можу я поставити вам запитання, містере Барріс? — Цікавиться Марко.

— Звичайно, — відгукується архітектор, і далі сортуючи паперові рулони.

— Як багато вам відомо?

Містер Барріс опускає руку з кресленням і повертається, підіймаючи окуляри на перенісся, щоб краще розібрати вираз хлопцевого обличчя.

— Як багато мені відомо про що? — запитує він, коли стає помітно, що пауза затяглася.

— Як багато міс Бовн розповіла вам? — Марко відповідає запитанням на запитання.

Перш ніж щось відповісти, містер Барріс зацікавлено розглядає хлопця.

— Ви її суперник, — каже він, і усмішка розквітає на його обличчі, коли Марко киває. — Я б ніколи не здогадався.

— Вона розповіла вам про змагання, — каже Марко.

— Лише в загальних рисах, — зізнається містер Барріс. — Вона прийшла до мене кілька років тому й запитала, якою була б моя відповідь на зізнання, що всі її фокуси відбуваються насправді. Я відповів, що повірив би їй на слово чи подумав би, що вона бреше, та я б ніколи й уявити не міг, що така мила панянка може виявитися брехункою. Тоді вона поцікавилася, що я міг би створити, якби не переймався силою тяжіння. Це й стало початком Каруселі, хоча, гадаю, вам це вже й так відомо.

— Я щось таке припускав, — погоджується Марко. — Хоча точно не знав, наскільки все відомо вам.

— Я вважаю, що перебуваю в становищі, за якого можу бути корисним. Упевнений, що маги наймають інженерів, аби їхні витівки здавалися тим, чим вони насправді не є. Але в нашому випадку я виконую протилежну функцію: допомагаю справжній магії видаватися хитромудрою постановкою. За словами міс Бовн, роблю все приземленішим, неймовірне — звичайним.

— Вона втручалася в роботу Звіздаря?

— Ні, Звіздар — абсолютно механічна конструкція, — заперечує містер Барріс. — Можу показати вам креслення, якщо знайду їх серед цього безладу. На його створення мене надихнула цьогорічна Всесвітня виставка в Чикаго[16]. Міс Вовн стверджує, що вдосконалити його неможливо, утім, гадаю, що він працює так досконало завдяки її допомозі.

— Отже, у своїй галузі ви теж чарівник, сер, — каже Марко.

— Імовірно, ми робимо одне й те саме різними методами, — погоджується містер Барріс. — Я знав, що десь існує загадковий суперник міс Бовн, і гадав, що, хай би ким він був, допомога йому непотрібна. Наприклад, ті паперові звірі просто вражають.

— Дякую, — озивається Марко. — Мені довелося добряче поімпровізувати, аби звести намети без креслень.

— Тому ви прийшли? — цікавиться містер Барріс. — Потребуєте якогось креслення?

— Перш за все я хотів переконатися, що вам відомо про гру, — пояснює Марко. — Ви ж знаєте, що я можу вчинити так, аби ви забули про цю розмову?

— Ох, у цьому немає потреби, — переконує містер Барріс, гарячкувато хитаючи головою. — Запевняю вас: я можу зберігати нейтралітет. Я не з тих, хто стає на чийсь бік, і можу допомагати вам чи міс Бовн тією мірою, якої ви потребуватимете, та зберігатиму в таємниці будь-що, що ви чи вона скажете мені. І взагалі, не прохоплюся про це нікому ані словом. Можете мені довіряти.

Марко міркує щодо почутого й вирівнює нахилений стос коробок.

— Гаразд, — каже він урешті. — Хоча, мушу зізнатися, містере Барріс, я здивований, як легко ви все це сприйняли.

Архітектор усміхається у відповідь.

— Не можу не погодитися, що з усіх нас від мене цього можна було очікувати найменше, — каже він. — Світ набагато цікавіший, ніж я міг собі уявити до того, як уперше навідався на Опівнічний Прийом. Чому воно так? Тому що міс Бовн може вдихнути життя у створіння з твердого дерева на Каруселі, тому що ви можете стерти мої спогади чи тому, що цирк, ще до того, як мова зайшла про магію, сам зламав межі можливого? Я точно не знаю. Але не проміняв би це ні на що у світі.

— І ви не викажете мою особу міс Бовн?

— Я не скажу їй, — обіцяє містер Барріс. — Ось вам моє слово.

— У такому разі, — підсумовує Марко, — мушу звернутися до вас по допомогу.

Коли надходить лист, містер Барріс не поспішає розкривати конверт, побоюючись, що міс Бовн засмутиться через неочікуваний розвиток подій чи почне випитувати ім’я свого суперника, адже легко здогадається, що тепер воно йому відоме.

Проте, коли він таки наважується, бачить лише одне речення, написане в записці: «Можна мені теж щось додати?»

Чоловік пише відповідь і повідомляє, що цей намет було спеціально розроблено так, аби обидві сторони могли ним скористатися, тож вона може додати туди все, що заманеться.

Селія йде повним снігу коридором, мерехтливі сніжинки пристають до волосся й налипають на пруг сукні. Дівчина простягає руку та всміхається, коли невеличкі кришталики тануть, торкнувшись її шкіри.

До коридору виходять чимало дверей, і вона обирає одні, у самому кінці. Залишивши позаду себе розталий сніг, Селія заходить до кімнати та пригинається, щоб не наштовхнутися на книжки, котрі каскадами звисають зі стелі, розгорнувши свої сторінки застиглими хвилями.

Дівчина простягає руку й торкається паперу, сторінки гортаються, і вся кімната сповнюється тихим шарудінням.

Їй знадобилося кілька хвилин, щоб у затіненому кутку виявити інші двері, і дівчина заливається сміхом, коли її черевик грузне в м’якому, як пудра, піску наступної кімнати.

Селія стоїть у блискучій білій пустелі, а над головою — куди не глянь — нічне зоряне небо. Дівчина простягає руку, щоб торкнутися схованої за зірками стіни, проте все одно дивується, коли пальці знаходять тверду поверхню, — відчуття простору було таким правдоподібним.

Вона рушає вздовж поцяткованих зорями стін, шукаючи, де можна вийти.

— Це огидно, — каже татів голос, хоча вона й не може розгледіти батька в тьмяному світлі. — Ви мали б працювати окремо, а не починати це... це безпутне добросусідство. Я попереджав тебе про співпрацю, це не надто вдалий спосіб демонструвати свої навички.

Селія зітхає.

— А мені здається, що це досить розумно, — каже вона. — Хіба можна уявити кращі змагання, аніж усередині одного намету? І ти не можеш називати це справжньою співпрацею. Як можна співпрацювати з кимось, якщо навіть не знаєш, хто це?

Мигцем вона помічає татове обличчя: він кидає на неї злостиві погляди, а потім відвертається й знову зосереджується на стіні.

— Тож що в такому разі краще? — питає вона. — Кімната, повна дерев, чи кімната, повна піску? Ти хоча б знаєш, котра з них моя? Це починає набридати, татку. Мій суперник, вочевидь, має такі самі навички. Як ви визначите переможця?

— Не твоє діло, — шипить батько, наблизившись до її вуха ближче, ніж Селії хотілося. — Ти розчарувала мене. Я чекав від тебе більшого. Ти мусиш старанніше працювати.

— Старанніша робота виснажить мене, — заперечує Селія. — Я й так ледве контролюю те, що вже є.

— Цього недостатньо, — буркає батько.

— А коли буде достатньо? — питає дівчина, але не отримує відповіді й самотньо стоїть посеред зірок.

Вона опускається на землю, черпає повну жменю білого, як перлини, піску й повільно випускає його крізь пальці.

Марко сам у своїй квартирі. Він складає з паперу крихітні кімнатки. Коридори й двері, зроблені з книжкових сторінок і клаптиків креслень, шматочків шпалер і уривків листів.

Він добудовує свої кімнатки до створених Селією. Вигинає спіраллю сходи довкола її зал.

І залишає порожнє місце для відповіді.

Цокання годинника

Відень, січень 1894

Кабінет достатньо великий, але добряче захаращений і здається меншим, ніж насправді. Більша частина стін, укритих матовим склом, зайнята шафками й полицями. Креслярський стіл біля вікна ховається в ретельно спланованому хаосі паперів, діаграм і креслень. За ним сидить майже невидимий чоловічок в окулярах, що ось-ось зіллється з обстановкою. Шкрябання олівцем по паперу видається так само методичним і акуратним, як цокання годинника в кутку.

Хтось стукає у двері з матовим склом, і олівець перестає шурхотіти, лише годинник і далі цокає, наче нічого не сталося.

— До вас міс Берджес, сер, — гукає крізь відчинені двері помічник. — Вона просила не турбувати вас, якщо ви зайняті чимось іншим.

— Я геть не зайнятий, — запевняє містер Барріс, кладучи олівця й підводячись зі свого місця. — Будь ласка, запросіть її.

Помічник зникає з дверей і одразу ж на його місці з’являється молода жінка в стильній сукні, оздобленій мереживом.

— Привіт, Ітане, — каже Тара Берджес. — Перепрошую, що увірвалася без попередження.

— Жодних вибачень, люба Таро. Як завжди, ти маєш чарівний вигляд, — каже містер Барріс і цілує дівчину в обидві щоки.

— А ти геть не постарішав, — із багатозначним натяком відповідає Тара.

Його посмішка кривиться, і чоловік відводить погляд, прямуючи до дверей, аби зачинити їх.

— Що привело тебе до Відня? — цікавиться архітектор. — І де твоя сестра? Нечасто можна зустріти вас поодинці.

— Лейні в Дубліні, із цирком, — пояснює Тара, розглядаючи все довкола. — Я... я чомусь знудилася, тож вирішила, що могла б трохи помандрувати сама. Навідатися до розкиданих по цілому світу друзів — гарний мотив для подорожі. Мала б надіслати телеграму, але вся мандрівка виявилася дещо незапланованою. До того ж я не була впевнена, що мені тут будуть раді.

— Тобі завжди тут раді, Таро, — запевняє містер Барріс. Він пропонує їй сісти, але дівчина не помічає цього й мандрує між столами, укритими детальними макетами будинків. Вона зупиняється то тут, то там, щоб у подробицях усе роздивитися: арку над дверима чи спіраль гвинтових сходів.

— У нашому випадку стає складно відрізнити давніх друзів від ділових партнерів, так мені здається, — промовляє Тара. — Хто ми: люди, які ведуть привітні бесіди, щоб приховати спільні таємниці, чи щось більше? Ця просто чарівна, — додає вона, зупинившись біля моделі вигадливої порожнистої колони з годинником усередині.

— Дякую, — каже містер Барріс. — Попереду ще багато роботи. Я мушу надіслати готові плани Фрідрікові, щоб він міг узятися за виготовлення годинника. Підозрюю, що в повний розмір усе матиме ще більш вражаючий вигляд.

— У тебе тут є схеми цирку? — питає Тара, дивлячись на пришпилені до стіни діаграми.

— Ні, як не дивно, немає. Я залишив їх у Лондоні, у Марко. Мав узяти із собою копії для архіву, але забув.

— А ти колись забував копії якихось інших схем? — допитується Тара, пробігши пальцями по шафках із довгими тонкими полицями, кожна з яких була заставлена акуратно впорядкованими паперами.

— Ні, — бурмоче містер Барріс.

— Тобі не... тобі не здається це дивним? — цікавиться Тара.

— Не надто, — каже архітектор. — Ти гадаєш, це дивно?

— Я гадаю, що в цирку ціла купа дивних речей, — зізнається Тара й шарпає мереживо на манжеті.

Містер Барріс сідає за стіл і відкидається на стільці.

— Може, поговоримо про те, про що ти приїхала поговорити, а не танцюватимемо довкола? — пропонує він. — Я нікудишній танцюрист.

— Я точно знаю, що це не так, — заперечує Тара та всідається на стілець навпроти. Проте її погляд і далі блукає кімнатою. — Утім, не завадило б заради різноманіття хоч раз поговорити відверто. Я навіть часом розмірковую, чи хтось із нас іще пам’ятає, як це робиться. Чому ти поїхав із Лондона?

— Підозрюю, що залишити Лондон мене змусило те саме, що змушує вас із сестрою так багато подорожувати, — повідомляє містер Барріс. — Кілька занадто допитливих поглядів і двозначних компліментів. Сумніваюся, що хтось помітив, що моє волосся перестало випадати тієї ночі, коли відкрився цирк, але з часом люди почали зауважувати це. Тітоньці Падві личить вік, а все, що стосується Чандреша, можна пояснити його ексцентричністю. Проте ми більше схожі на звичайних людей, і до нас придивляються набагато уважніше.

— Тим, хто просто може зникнути в цирку, легше, — жаліється Тара, визираючи у вікно. — Час від часу Лейні пропонує подорожувати разом із ними, але, я думаю, це лише тимчасове рішення проблеми. Ми занадто примхливі, щоб із цього вийшло щось добре.

— Ви просто можете так усе й залишити, — тихо радить містер Барріс.

Тара хитає головою.

— Скільки років мине, перш ніж змінювати міста буде недостатньо? А що далі? Змінити імена? Мені... мені не подобається, коли мене силують до такого шахрайства.

— Не знаю, — зізнається містер Барріс.

— Я стовідсотково впевнена: відбувається ще безліч усього іншого, про що ми навіть не здогадуємося, — зітхає Тара. — Я намагалася поговорити з Чандрешем, але це була розмова глухого з німим. Я не хочу сидіти склавши руки, коли щось іде не так. Я почуваюся... не в пастці, але дуже схоже, і не знаю, що із цим удіяти.

— І шукаєш відповідей? — додає архітектор.

— Не знаю, чого я шукаю, — відповідає Тара, і на мить її обличчя кривиться, наче дівчина збирається розридатися, але потім вона опановує себе. — Ітане, тобі ніколи не здається, що ми весь час спимо?

— Ні, не сказав би, що здається.

— Мені вже важко розрізнити, де сон, а де реальність, — пояснює Тара, знову смикаючи мереживо на манжетах. — Мені не подобається блукати в темряві. Я не схильна вірити в неможливе.

Містер Барріс знімає окуляри і, перш ніж відповісти, витирає скельця хустинкою, тримаючи їх проти світла, щоб переконатися, що не залишилося плям.

— Я бачив цілу купу речей, котрі колись вважав неможливими чи неймовірними. Тож тепер я вже чітко не знаю, що уможливлює деякі речі. Просто вирішив якнайкраще робити свою справу, а інші хай переймаються своїми.

Він висуває шухляду стола і, трохи там покопирсавшись, витягає візитну картку, на якій надруковано тільки ім’я. Навіть догори дриґом Тара розрізняє на ній А і Г — і нічого більше. Містер Барріс бере олівця й дописує під іменем лондонську адресу.

— Гадаю, ніхто з нас не знав тієї ночі, у що саме ми вплутуємося, — каже він. — Якщо ти справді хочеш копнути глибше, думаю, лише він може тобі допомогти, хоча й не гарантую, що він буде дуже люб’язним.

Чоловік посуває візитку через стіл, ближче до Тари. Вона уважно роздивляється картку, перш ніж покласти до ташечки, наче невпевнена, що та справжня.

— Дякую, Ітане, — каже дівчина, не підводячи погляду. — Я насправді це дуже ціную.

— Прошу, дорогенька, — каже містер Барріс. — Я... я сподіваюся, що ти знайдеш те, що шукаєш.

Тара киває з відсутнім виглядом, і вони балакають про менш суттєві справи, поки годинник відбиває пообідні години, а за матовою віконною шибкою насуваються сутінки. Коли чоловік пропонує повечеряти, дівчина ввічливо відмовляється і йде.

Містер Барріс повертається до креслярського столу. Цокання годинника знову зливається із шурхотом олівця.

Парасолька чарівника

Прага, березень 1894

Сьогодні на воротах Le Cirque des Rêves висить чимала табличка, прикріплена стрічками до ґраток трохи вище від замка. Літери достатньо великі, аби можна було прочитати їх здалеку, хоча люди все одно підходять аж до самих воріт.

написано на табличці химерним шрифтом в оточенні грайливих сірих хмарок. Люди читають напис, іноді перечитують, а потім дивляться на сонце, що вже сідає, на чисте, фіолетове від його променів небо й чухають потилиці. Вони штовхаються біля воріт і чекають, чи не знімуть табличку й не відчинять ворота, але ніхто так і не з’являється, і зрештою невеличкий натовп розходиться в пошуках інших занять на вечір.

За годину починається гроза. Періщить злива, вітер смикає смугасті намети, знак на воротах танцює на вітрі, блискучий і мокрий.

А з іншого боку цирку, там, де паркан здається суцільним, проте відчиняється, із затінку темних наметів з’являється Селія Вовн: виходить під дощ та із зусиллям розкриває парасолю. Вона велика, з важкою вигнутою ручкою і, коли Селії таки вдається її розкрити, стає надійним прихистком від дощу. Хоча нижня частина бордової сукні швидко всотує воду та стає майже чорною.

Дівчина йде до міста, на неї майже ніхто не звертає увагу, та й кому звертати, коли з неба так і ллє. Вона йде викладеними бруківкою вулицями повз кількох інших перехожих. Люди як можуть ховаються під парасолями.

Урешті-решт Селія зупиняється біля яскраво освітленого кафе, де людяно й весело, попри погоду. Вона додає свою парасольку до колекції, що вже зібралася біля дверей.

Усередині є кілька вільних столиків, але Селії впадає в око порожній стілець біля каміна за столиком Ізобель, яка сидить, тримаючи в руках горнятко з чаєм і уткнувшись носом у книжку.

Селія ніколи не розуміла, як ставитися до віщунки. Вона народилася з недовірою до людей, котрі кажуть іншим те, що ті хочуть почути. А в погляді Ізобель часом миготить той самий вираз, що й у Тсукіко: я знаю більше, ніж кажу.

Зрештою, може, такий вигляд мають усі, хто оповідає людям, що приготувала для них доля.

— Можна скласти тобі компанію? — питає Селія.

Ізобель підводить очі й на її обличчі з’являється здивування, але вже за мить воно змінюється радісною усмішкою.

— Звичайно, — каже дівчина, загинаючи сторінку, перш ніж відкласти книжку вбік. — Не можу повірити, що ти зважилася вийти за такої погоди. Мене злива заскочила тут, тож я вирішила пересидіти її. Збиралася зустрітися з деким, але, гадаю, вони не прийдуть, зважаючи на погодні умови.

— І їх не можна звинуватити, — погоджується Селія, стягуючи вогкі рукавички. Вона легенько струшує їх, і тканина знову абсолютно суха. — На вулиці такий дощ, що здається, наче йдеш під водою.

— А чому ти не на вечірці з приводу кепської погоди?

— Я з’явилася там ненадовго й утекла, бо сьогодні не в тому настрої. Крім того, не хочеться втрачати можливість залишити Цирк і трохи змінити обстановку, навіть якщо заради цього доведеться мало не втопитися.

— Я часом теж люблю втекти, — зізнається Ізобель. — Це ти викликала дощ, щоб узяти вихідний?

— Звісно ж, ні, — заперечує Селія. — Але навіть якби це було правдою, то я, схоже, перестаралася.

Поки вона говорить, просочена дощем сукня висихає і з майже чорної знову стає глибокого винного кольору. Важко сказати точно, чи її висушив веселий вогонь у каміні, чи непомітне втручання Селії.

Дівчата базікають про погоду, Прагу та книжки. Вони не навмисне уникають теми цирку, а лишень намагаються не торкатися її. Якоїсь миті вони перестають бути віщункою та ілюзіоністкою, а перетворюються просто на двох жінок, що сидять за столиком. Не часто випадає така можливість.

Двері кафе розчахуються, впускаючи до приміщення порив вітру з бризками дощу. Кафе озивається розпачливими стогонами відвідувачів і гуркотом парасоль у підставці.

Заклопотана офіціантка зупиняється біля столика, і Селія замовляє м’ятний чай. Коли офіціантка йде геть, дівчина оглядає приміщення уважним поглядом, роздивляючись відвідувачів, наче шукає когось, але не може зосередитися.

— Щось сталося? — питає Ізобель.

— Ох, нічого, — відповідає Селія. — Чомусь здалося, що за нами стежать, але, швидше за все, це лише мої фантазії.

— Мабуть, хтось упізнав тебе, — припускає Ізобель.

— Сумніваюся, — каже Селія, озираючись на відвідувачів і не помічаючи жодного погляду у свій бік. — Люди бачать те, що хочуть бачити. Упевнена, тут і без цирку вистачає дивакуватих клієнтів. Отже, нам буде нескладно злитися з натовпом.

— Я завжди дивуюся, що ніхто не впізнає мене за межами цирку, — зізнається Ізобель. — Я зовсім нещодавно ворожила кільком людям, що зараз сидять у цьому приміщенні, і жоден із них навіть оком у мій бік не змигнув. Напевно, без свічок і оксамиту я маю не такий таємничий вигляд. А може, вони звертають більше уваги на карти, ніж на мене.

— Ти маєш із собою карти? — питає Селія.

Ізобель киває.

— Хочеш... хочеш, аби я поворожила? — пропонує вона.

— Якщо не заперечуєш.

— Ти ніколи не просила ворожити тобі.

— Зазвичай я не в настрої знати все про своє майбутнє, — каже Селія. — Але сьогодні почуваюся дещо допитливою.

Ізобель вагається, озирається на сусідні столики — здебільшого богемні клієнти сьорбають абсент і сперечаються про мистецтво.

— Вони навіть не помітять, — запевняє Селія. — Обіцяю.

Ізобель переводить погляд на фокусницю та виймає з ташечки карти: не ту, чорно-білу, циркову, а справжню марсельську колоду, потерту й вицвілу.

— Які вони милі, — каже Селія, коли Ізобель мішає карти, спостерігаючи за їхнім мінливим мерехтінням.

— Дякую.

— Але їх лише сімдесят сім.

Руки Ізобель завмирають лише на мить, та одна карта падає з колоди на стіл. Селія підіймає її та повертає Ізобель, мигцем глипнувши на картинку — дві чаші. Віщунка повертає карту в колоду й перемішує далі. Карти ллються суцільним потоком з однієї долоні в другу.

— Одна з них... в іншому місці, — пояснює Ізобель.

Селія більше не ставить запитань.

Офіціантка приносить м’ятний чай для Селії і, навіть не помічаючи карт, іде собі геть.

— Це ти зробила? — цікавиться Ізобель.

— Так, я її відволікла, — відповідає Селія, обережно подувши на паруючий чай. Вона дещо хитрує, але пояснити, що прикрила стіл невидимим серпанком, виявляється не так уже й просто. Як і той факт, що відчуття, наче за ними стежать, нікуди не зникло та дратує її.

Ізобель закінчує перемішувати карти та кладе колоду на стіл долілиць.

Не чекаючи на пояснення Ізобель, Селія ділить її на три частини і, обережно тримаючи карти за кутики, викладає стосики рядком на столі.

— Котра? — питає Ізобель.

Селія сьорбає чай і уважно роздивляється всі три стовпчики карт. Трохи подумавши, вона вибирає середній. Віщунка знову складає карти в колоду, залишаючи обраний стосик згори.

Карти, котрі вона розкладає на столі, на перший погляд нічого особливого не кажуть. Кілька чаш. Два мечі. La Papessa, загадкова Жриця.

Ізобель роблено закашлюється, щоб приховати, як судомно вдихнула повітря, коли на вже викладені карти лягає Le Bateleur. Чарівник. Селія, схоже, нічого не помічає.

— Вибач, — каже Ізобель після того, як кілька хвилин мовчки розглядала карти. — Іноді мені потрібен час, аби все правильно трактувати.

— Не поспішай, — відповідає ілюзіоністка.

Ізобель розкладає карти на столі, по черзі зосереджуючись на кожній з них.

— Ти носиш на серці важкий тягар. На душі в тебе неспокійно. Ти багато чого втратила. Але рухаєшся до змін і відкриттів. Є щось, що підштовхує тебе вперед.

З виразу обличчя чарівниці важко щось зрозуміти. Вона переводить зацікавлений, але стриманий погляд із карт на віщунку.

— Ти... не борешся, ні, це невлучне слово, але ти конфліктуєш із чимось невидимим, із чимось затіненим, прихованим від тебе.

Селія лише всміхається.

Ізобель кладе на стіл наступну карту.

— Але скоро твій суперник викриє себе, — каже вона.

Це привертає увагу ілюзіоністки.

— Як скоро? — цікавиться вона.

— Карти не називають точних дат, але викриття вже дуже близько. Я б сказала, воно вже неминуче.

Ізобель тягне ще одну карту. Знову дві чаші.

— Це емоції, — пояснює вона. — Сильне почуття, але ти ще не заглибилася в нього. Поки що ти на поверхні, проте воно вже чекає, щоб затягти тебе у свої глибини.

— Цікаво, — зауважує Селія.

— Немає нічого, що можна було б уважати хорошим чи поганим, лише щось... визначне. — Ізобель трохи посуває карти, і Чарівник зі Жрицею опиняються в оточенні огорнутих полум’ям жезлів і чаш із водою. У каміні потріскує вогонь, і цей звук сплітається зі стукотом дощу по шибках. — Воно майже суперечить саме собі, — додає за мить дівчина. — Наче кохання і втрата злилися в одне, щоб обернутися на солодкий біль.

— Ого, звучить заманливо, — холодно каже Селія. Ізобель усміхається й підводить погляд, але обличчя дівчини зберігає той самий порожній вираз.

— Вибач, що не можу сказати чіткіше, — каже віщунка. — Якщо мені пізніше відкриється ще щось, я повідомлю тобі. Може, мені потрібно зосередитися на картах, перш ніж відчути їхнє значення по-справжньому. Вони такі... не те щоб нечіткі, але мають багато прихованого змісту, тож треба добряче подумати.

— Не вибачайся. Не можу сказати, що я шокована. І дякую, я дуже ціную твою здатність розуміти суть.

Селія переводить розмову на щось інше, проте карти лишаються на столі, а Ізобель навіть не поворухнулася, щоб зібрати їх. Дівчата базікають про дрібниці, поки Селія не каже, що мусить повернутися до цирку.

— Зачекай хоча б, поки вщухне дощ, — заперечує Ізобель.

— Я вже й так украла в тебе безліч часу, а дощ — це лише дощ. Сподіваюся, що той, на кого ти чекаєш, не забариться.

— Щось я сумніваюся, але дякую. І дякую, що склала мені компанію.

— Залюбки, — відгукується Селія, підводячись з-за столу й забираючи рукавички. Вона з легкістю прокладає собі шлях у людяному кафе, біля дверей бере з підставки парасолю з чорного ручкою і, перш ніж повернутися до цирку під невтишимим дощем, махає Ізобель на прощання.

Віщунка задумливо соває розкладені на столі карти.

Не можна сказати, що вона збрехала. Вона вважає, що неможливо збрехати про карти.

Але очевидно, про яке змагання йдеться, а з ним тісно сплітається все інше: минуле і майбутнє.

Це було водночас ворожінням для всього цирку, а не лише для ілюзіоністки, тож Ізобель так хвилювалася, що не могла зосередитися на деталях. Вона бере зі столу карти й замішує їх назад до колоди. Чарівник опиняється зверху. Дівчина зупиняється, побачивши карту, і оглядає кафе. Хоча кілька відвідувачів убрані в капелюхи, того, на кого вона чекає, тут не видно.

Віщунка мішає карти, поки Чарівник не губиться десь у глибині колоди, а потім відкладає їх і повертається до книжки, щоб перечекати дощ на самоті.

Надворі лютує злива, тож помережані поодинокими освітленими вікнами вулиці залишаються здебільшого темними й безлюдними. Хоча й дмухає прохолодний вітер, надворі не так зимно, як очікувала Селія.

Сама вона не вміє добре ворожити на картах таро — завжди занадто багато можливостей, занадто багато значень. Але, коли Ізобель пояснила їй основні елементи, дівчина й сама помітила і складні почуття, і неминуче викриття. Вона навіть не знає, що й думати про це, але, попри скептичний настрій, сподівається, що скоро точно знатиме, хто її суперник.

Вона й далі неуважно ступає, розмірковуючи про карти, але незабаром помічає, що їй тепло. Принаймні так само тепло, як біля каміна, де вони сиділи з Ізобель. Більш того, її одяг досі сухий. Жакет, рукавички, навіть пруг сукні. Хоча ллє як із відра, а краплі води, роздмухувані вітром, летять навсібіч, наче насміхаючись із законів тяжіння, на неї не потрапила жодна крапелька. Від велетенських, як ставки, калюж на всі боки розлітаються бризки, але Селія їх не відчуває. Навіть черевики не намокли.

Діставшись до відкритого всім вітрам майдану, Селія зупиняється біля вежі з астрономічним годинником, де вирізьблені з дерева апостоли попри непогоду з’являються у визначений час.

Вона досі стоїть у струменях дощу. Краплі падають так рясно, що вже за кілька кроків нічого не видно, але дівчині тепло й сухо. Вона простягає перед собою руку з-під парасольки й уважно дивиться на неї, та жодна крапля не потрапляє на шкіру. Навіть ті, що вже наблизилися до шкіряної рукавички, різко змінюють напрямок і відбиваються, наче наштовхнувшись на щось невидиме й непроникне.

Саме тоді Селія розуміє, що взяла не свою парасолю.

— Перепрошую, міс Бовн, — звертається до неї крізь шурхіт дощу голос і відлунює вулицею. Вона впізнає його, навіть не озирнувшись. Біля дівчини стоїть мокрий як хлющ Марко, і краплі дощу сріблястими цівками стікають із крис його котелка. У руках складена парасоля, яка достоту схожа на ту, котру тримає вона.

— Боюся, ви взяли мою парасолю, — каже він захекано й посміхається хижою посмішкою, яка швидше належить вовкові, а не ягнятку.

Селія здивовано витріщається на нього. Спочатку вона дивується: що, в біса, робить у Празі Чандрешів помічник, якого вона ніколи не бачила за межами Лондона? А потім замислюється, звідки в нього така парасоля.

І поки вона збентежено дивиться на хлопця, шматочки головоломки поволі складаються. Селія пригадує кожну свою зустріч із юнаком, який тепер стоїть перед нею посеред зливи, згадує, як він хвилювався під час її відбору, роки поглядів, кинутих крадькома, і зауважень, які вона вважала скромним залицянням.

А ще постійне враження, наче його тут насправді немає: хлопець так зливався з обстановкою, що Селія часто забувала, що він узагалі знаходиться в кімнаті.

Раніше вона гадала, що це одна з рис доброго помічника, і ніколи не задумувалася, наскільки оманливим може бути таке враження.

Раптом дівчина почувається недоумкуватою: вона жодного разу навіть не припустила, що Марко може бути її суперником.

І тоді вона засміялася, її життєрадісний регіт звучить в унісон із шурхотом зливи. Маркова усмішка тане, і він розгублено дивиться на дівчину, скліпуючи з вій краплі води.

Опанувавши емоції, Селія присідає в досконалому глибокому реверансі. Вона простягає хлопцеві парасолю й задихається, бо дощ падає на неї стіною тієї ж миті, коли ручка перестає торкатися пальців. Він віддає їй таку саму на вигляд парасолю.

— Перепрошую, — каже вона, а в погляді досі іскриться радісний подив.

— Я б дуже хотів побалакати з вами, якщо ви не проти чогось випити, — каже Марко. Його капелюх уже сухий, і хлопець марно намагається прикрити парасолькою їх обох. На вітрі пасма темного волосся нитками прилипають до щік Селії, вона задумливо вдивляється, як краплі дощу випаровуються з Маркових вій.

По всіх роках сумнівів зустріч із суперником відбувається зовсім не так, як вона уявляла.

Вона завжди думала, що знайома зі своїм опонентом. Що цей хтось напевно знаходиться в стінах цирку, а не за його межами. І все одно дивується.

У голові так багато запитань, вона мріє дізнатися про стільки речей, хоча тато постійно наголошує, що не можна знатися із суперником. І водночас вона раптово почувається незахищеною, адже він завжди знав, на що від кожного з них можна чекати. Знав, щоразу відчиняючи їй двері чи записуючи Чандрешеві примхи. Щоразу, коли витріщався на неї ось так, як тепер, своїми чесними світло-зеленими очима.

І все одно його пропозиція дуже заманлива.

Можливо, якби вона не змокла, як потопельник, Селія навіть погодилася б.

— Звісно, залюбки, — каже вона насмішкувато у відповідь на Маркову посмішку. — Може, наступного разу.

Вона докладає зусиль, щоб розкрити свою парасолю, що повсякчас затинається, і, коли над головою напинається чорний шовковий купол, зникає разом із ним. Лише краплі дощу стукотять на порожній бруківці.

Марко самотньо розглядає те місце, де щойно стояла Селія, а потім зникає в темряві.

Віддзеркалення і вихиляси

На вивісці написано «Дзеркальний Коридор», але всередині ти розумієш, що це не просто коридор.

Ти вже приготувався побачити дзеркальні стіни аж до самої підлоги, натомість на тебе чекають свічада різноманітних розмірів і форм, і кожне має свою особливу раму.

Коли ти рухаєшся, в одному з них віддзеркалюються твої черевики, а в сусідньому не видно нічого, крім дзеркал на протилежній стіні. У якомусь люстрі зник твій шарф, але ось він з’явився в наступному.

У дзеркалі ти бачиш за своєю спиною чоловіка в котелку, але він відбивається не всюди. Повернувшись, ти не можеш знайти його в кімнаті, хоча виявляється, що там значно більше відвідувачів, аніж ти бачив у дзеркальному склі.

Коридор веде до круглої кімнати, де тебе на мить засліплює яскраве світло. Воно ллється від високого ліхтаря, що знаходиться в центрі, — вежа з чорного металу, увінчана лампою з матового скла. Він був би доречним на розі вулиці, а зовсім не в цирковому наметі.

Усі стіни тут теж завішані дзеркалами. Кожне довге дзеркало висить так, аби з’єднати смуги на стелі із занадто розфарбованою підлогою.

Ти ступаєш кілька кроків кімнатою й бачиш, як у ній нескінченними рядами ростуть вуличні ліхтарі, і смуги складаються візерунчастими фракталами[17], знову й знову.

Ворожіння на картах

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902

Бейлі обходить цирк, і доріжка знову виводить його на подвір’я. Він на мить зупиняється, щоб помилуватися іскристим вогнищем, а потім купує в яточника пакетик шоколадних цукерок, аби компенсувати покинуту вечерю. Цукерки зроблені у вигляді мишок із мигдальними вушками й локричними хвостиками. Він одразу з’їдає дві, а решту кладе до кишені пальта, сподіваючись, що вони там не розтануть.

Малий вирішує піти в інший бік від подвір’я і скоро вже знову віддаляється від вогнища.

Хлопчик минає кілька наметів із цікавими вивісками, але його так заворожив виступ ілюзіоністки, що він не готовий іти до них просто зараз. Доріжка повертає, і Бейлі опиняється біля невеличкого намету, де на вивісці гарними літерами виведено:

Це він може прочитати легко, але інший текст химерно закручується такими складними вензелями, що Бейлі мусить підійти впритул, щоб прочитати:

Хлопчик озирається. Навколо нікого не видно, і цирк видається таким само похмурим, як тоді, коли він заліз сюди крізь паркан посеред дня. Наче не лишилося нікого, крім Бейлі та речей (разом із людьми), котрі завжди тут.

Коли він заходить до намету, у вухах лунають безперервні суперечки щодо його майбутнього.

Бейлі опиняється в кімнаті, котра нагадує бабцину вітальню, лише не так різко пахне лавандою. Тут стоять кілька стільців, жоден із них не зайнятий, але увагу хлоп’яти привертає іскристий свічник, а за мить він помічає завісу.

Її зроблено з нанизаних на нитку яскравих намистин. Бейлі ніколи не бачив нічого подібного. Намисто мерехтить у світлі, і хлопчик не знає, як має вчинити — зайти всередину чи зачекати, поки його погукають або подадуть якийсь знак. Він озирається в пошуках таблички з правилами поведінки, але тут нічого такого немає, тож Бейлі доводиться знічено стояти в порожньому передпокої. І ось його кличуть з-поза завіси.

— Будь ласка, заходь, — каже йому тихий жіночий голос, що звучить так, наче його господиня стоїть поруч із Бейлі, хоча хлопчик упевнений, що той долинає із сусідньої кімнати. Він нерішуче підводить долоню, щоб торкнутися гладеньких холодних намистин, і виявляє, що руки легко проходять крізь нитки, які розходяться врізнобіч, наче вода чи довга трава. Коли намистини зіштовхуються, вони клацають — і цей звук, схожий на шерхіт дощових крапель, луною шириться в темній кімнаті.

Кімната, до якої він заходить, уже менше скидається на бабцину вітальню. Тут повно свічок, а в центрі стоїть стіл, з одного боку до якого тулиться порожній стілець, а з іншого сидить пані, убрана в чорне, із довгою тонкою вуаллю на обличчі. На столі лежить колода карт і стоїть велика скляна куля.

— Прошу, сідайте, юначе, — каже пані.

Бейлі ступає кілька кроків і опускається на порожній стілець. Той виявляється на диво зручним, не те що жорсткі бабцині стільці, хоча зовні він дуже схожий на них. Лише зараз Бейлі вражає думка, що він ніколи не чув, щоб артисти в цирку розмовляли — окрім рудої дівчинки. Протягом свого виступу ілюзіоністка мовчала, хоча тоді він цього не помітив.

— Боюся, що мушу наперед попросити платню, — каже жінка. Бейлі з полегшенням згадує, що має додаткові кишенькові гроші, котрі залишив на непередбачувані витрати.

— Скільки це коштує? — цікавиться він.

— Скільки ти готовий дати, щоб зазирнути в майбутнє, — відповідає віщунка. Бейлі на мить замислюється. Таке правило видається йому дивним, але чесним. Він виймає з кишені достатню, на його думку, кількість монет і кладе їх на стіл. Жінка не забирає гроші, лише змахує над ними руками — і вони зникають.

— Що б ти хотів дізнатися? — питає вона.

— Про моє майбутнє, — пояснює Бейлі. — Моя бабця хоче, щоб я вступив до Гарварду, але батько вважає, що я маю успадкувати ферму.

— А чого хочеш ти? — цікавиться віщунка.

— Не знаю, — зізнається Бейлі.

У відповідь жінка дружньо сміється, і хлопчик почувається розкутіше, наче спілкується з кимось звичайним, а не загадковим і чарівним.

— Це добре, — каже пані. — Можемо подивитися, що кажуть із цього приводу карти.

Віщунка бере колоду та мішає її, перекидаючи карти з руки в руку. Вони падають хвилями одна за одною. Потім жінка розкладає їх на столі одним різким рухом, утворюючи з однакових чорно-білих карт арку.

— Вибери одну, — пропонує віщунка. — Не поспішай. Це буде твоя карта. Та, що зображуватиме тебе.

Бейлі дивиться на дугу з карт і супиться. Усі вони здаються однаковими. Дрібні візерунки, деякі трішки ширші за інші, декотрі лежать не так рівно. Хлопчик переводить погляд з боку в бік, поки одна карта врешті не впадає йому в око. Вона захована серед інших, майже цілком прикрита сусідньою картою — видніється лише краєчок. Дитина тягнеться до неї, але завмирає, ще не торкнувшись.

— Можна мені доторкнутися до неї? — питає Бейлі. Він почувається як тоді, коли йому вперше дозволили розставити на столі святковий сервіз. Наче насправді йому не можна торкатися таких речей. І навіть трішки страшно, що можна щось порушити.

Але віщунка киває, і Бейлі кладе палець на карту, щоб витягти її з-поміж сусідів і покласти на стіл окремо.

— Можеш перевернути її, — дозволяє пані, і Бейлі слухається.

З іншого боку немає чорних і червоних значків, як на гральних картах, до яких звик Бейлі — жодних сердець, треф, вин чи бубн. Натомість там намальована картинка — чорним, білим і відтінками сірого кольору.

Там зображений лицар верхи на коні, наче той, що рятує в казках принцес. Він має білого коня й сіру броню, а на тлі за ним скупчилися чорні хмари. Кінь скаче галопом, а лицар нахилився в сідлі, виставивши меч, наче поспішає стати до визначної битви. Бейлі роздивляється карту, розмірковуючи, куди прямує лицар і що може означати ця карта. Cavalier d’Épées — написано вгорі химерними літерами.

— Це мав би бути я? — питає хлопчик. Жінка всміхається і складає арку з карт акуратним стосиком.

— Він буде зображувати тебе в нашому ворожінні, — пояснює вона. Ця карта означає рух чи подорож. Карти не завжди мають одне й те саме значення, їхній зміст змінюється для кожної людини.

— То їх, мабуть, важко зрозуміти, — припускає Бейлі.

Жінка знову сміється.

— Іноді, — погоджується вона. — Може, все ж таки спробуємо?

Бейлі киває, і віщунка знову мішає карти, перекладаючи їх угору і вниз колоди, а потім ділить її на три стосики й викладає їх перед хлопчиком під картою з лицарем.

— Обери стосик, котрий тобі подобається, — каже жінка. Бейлі знову дивиться на карти. Одна купка не така охайна, як інші, друга більша за своїх сусідів. Його погляд повертається до тієї, що праворуч.

— Ця, — вибирає хлопчик, і, хоча робить це майже навмання, йому здається, що вибір правильний. Віщунка киває та збирає всі три стосики в колоду, залишаючи той, що він обрав, нагорі. Вона перегортає карти й викладає їх угору картинкою вигадливим візерунком — деякі лежать одна на одній, інші розкладені рядком, — аж поки на столі не лежить із десяток карт. Усі вони мають чорно-білі картинки, схожі на лицаря, деякі простіші, а деякі значно вибагливіші. На багатьох намальовані люди в різній обстановці, на кількох — тварини, а на інших — чаші чи монети, також багацько мечей. Карти віддзеркалюються й вигинаються у скляній кулі, що стоїть поруч.

Віщунка якийсь час дивиться на карти, і Бейлі замислюється, чи не чекає вона, щоб він щось сказав. А ще він думає, що пані всміхається, але трішки намагається це приховати.

— Цікаво, — каже врешті віщунка. Вона торкається однієї карти, де дівчина в пишному вбранні тримає в руках терези, а потім ще однієї, котру Бейлі не може добре роздивитися, але там щось схоже на замок, який почав руйнуватися.

— Що цікавого? — перепитує Бейлі, досі збентежений тим, як усе відбувається. Він не знає дівчат із-пов’язками на очах і ніколи не бував у таких замках. Він узагалі не впевнений, чи є в Новій Англії замки.

— На тебе чекає дорога, — каже віщунка. — Бачу багато подій і велику відповідальність. — Вона забирає одну карту, крутить іншу та злегка морщить чоло, але Бейлі здається, що вона досі намагається приховати усмішку. Його очі вже звикли до світла свічок, і тепер розібрати вираз її обличчя під вуаллю стає простіше. — Ти ланка в ланцюгу подій, хоча поки що сам не розумієш, як твої дії вплинуть на результат.

— Я маю зробити щось важливе, але спочатку повинен кудись поїхати? — перепитує Бейлі. Він не чекав, що передбачення буде таким туманним. Згадку про подорож, схоже, може бути зараховано на бабцину користь, хоча навіть до Кембриджа не так уже й далеко.

Віщунка відповідає не одразу. Замість цього вона перегортає ще одну карту і вже не приховує усмішки.

— Ти шукаєш Крихітку, — каже вона.

— Що таке крихітка? — перепитує хлопчик.

Віщунка не відповідає, натомість зацікавлено розглядає його, а не карти. Бейлі відчуває як погляд вивчає всю його зовнішність і навіть більше — перебігає з обличчя на шарф і капелюх. Хлопчик совається на стільці.

— Тебе звуть Бейлі? — врешті питає пані.

Малий блідне — він уже забув про настороженість і нервування, але зараз вони знову повертаються. Перш ніж відповісти, мало не пошепки, він мусить проковтнути клубок у горлі.

— Так?.. — невпевнено каже хлопчик. Його відповідь навіть звучить дещо запитально, наче він невпевнений, що це насправді його ім’я. Віщунка всміхається йому, і, дивлячись на щиру усмішку, Бейлі розуміє, що пані не така доросла, як йому спочатку здавалося. Можливо, лише на кілька років старша за нього.

— Цікаво, — повторює вона. Йому б хотілося, щоб вона обрала якесь інше слово. — Ми маємо спільну знайому, Бейлі, — вона переводить погляд на карти. — Гадаю, ти опинився тут цього вечора, щоб знайти її. Хоча я ціную, що ти вирішив також навідатися до мого шатра.

Бейлі мовчки кліпає у відповідь, намагаючись збагнути все, що вона сказала, і дивується, звідки їй, у біса, відома справжня причина його появи в цирку, якщо він не розповідав про неї нікому та навіть собі боявся зізнатися.

— Ви знаєте руду дівчинку? — питає він, не в змозі сповна повірити, що віщунка мала на увазі саме це. Але жінка киває.

— Я знаю її та її брата все їхнє життя, — каже вона. — Це дуже особлива дівчинка з дуже гарним волоссям.

— Вона... вона досі тут? — питає Бейлі. — Я лише раз зустрічав її, коли цирк був тут минулого разу.

— Вона тут, — каже віщунка й знову трохи посуває карти на столі, торкаючись кількох із них, хоча Бейлі більше не звертає на них уваги. — Ти побачиш її знову, Бейлі. Можеш навіть не сумніватися.

Хлопчику вдається впоратися з бажанням випитати, коли саме, і він просто чекає, чи додасть ворожка ще щось із приводу карт. Вона пересуває їх туди-сюди, а потім бере карту з лицарем зі столу й кладе на верхівку хиткого замку.

— Тобі подобається цирк, Бейлі? — питає віщунка, не підводячи на нього очей.

— Він не схожий на жодне з тих місць, де мені доводилося бувати, — зізнається хлопчик. — Не те щоб я бував у багатьох місцях, — швидко додає він. — Але мені цирк здається надзвичайним. Він мені дуже подобається.

— Це допоможе, — зауважує жінка.

— Допоможе з чим? — не розуміє Бейлі, але не отримує відповіді.

Ворожка перевертає іншу карту з колоди й кладе її на лицаря. Там намальовано жінку, яка ллє воду в озеро. Над її головою сяє яскрава зірка.

Вираз обличчя під вуаллю досі не просто зрозуміти, але Бейлі здається, що жінка насуплюється, кладучи цю карту на стіл, хоча коли вона дивиться йому в очі, то має цілком звичний вигляд.

— З тобою все буде добре, — каже ворожка. — Тобі доведеться щось вирішити й зустрітися з безліччю несподіванок. Часом життя заводить нас до негаданих місць. Але запам’ятай: майбутнє ніколи не викарбуване на камені.

— Запам’ятаю, — обіцяє Бейлі. Йому здається, що віщунка трохи засмутилася, коли стала збирати карти в рівненький стосик. Лицаря вона притримує наостанок і кладе його нагору колоди.

— Дякую, — каже Бейлі. Він не отримав такої чіткої відповіді про своє майбутнє, як сподівався, але тепер усе чомусь не здається таким похмурим, як раніше. Він вагається, чи може піти, бо не обізнаний з етикетом ворожби.

— Будь ласка, Бейлі, — каже віщунка. — Мені приємно було поворожити для тебе.

Хлопчик витягає з кишені мішечок із шоколадними мишками й пропонує їй.

— Хочете мишку? — питає він. Ще до того, як він устигає подумки вилаяти себе за таку дурницю, ворожка всміхається, і на мить її усміх здається сумним.

— Чом би й ні, — каже вона й витягає шоколадну мишку з мішечка за локричний хвостик. Жінка кладе цукерку на скляну кулю. — Це мої улюблені солодощі, — зізнається вона. — Дякую, Бейлі. Насолоджуйся своїм перебуванням у цирку.

— Буду, — обіцяє Бейлі. Він підводиться і йде до завіси із намистин. Уже торкнувшись їх, хлопчик раптом зупиняється й озирається.

— Як вас звуть? — питає він у віщунки.

— Знаєш, не пригадую, щоб хтось із відвідувачів раніше питав мене про таке, — зауважує вона. — Мене звуть Ізобель.

— Було приємно познайомитися, Ізобель, — каже хлопчик.

— Мені теж, Бейлі, — відгукується Ізобель. — І знаєш, можливо, коли ти вийдеш звідси, тобі варто повернути праворуч, — додає вона. Бейлі киває й відвертається, аби вийти крізь завісу з намистин до досі порожнього передпокою. Передзвін намистин швидко стихає, і все довкола видається м’яким і мовчазним, наче позаду не залишилося кімнати, де сидить за столом віщунка.

Бейлі почувається на диво легко. Наче він водночас став ближчим до землі й вищим. Коли він виходить із намету й повертає праворуч, на доріжку, що в’ється між смугастих шатр, то не так уже переймається клопотами про майбутнє.

Чаклун, що застряг у дереві

Барселона, листопад 1894

Кімнати, які ховаються за безліччю наметів у Le Cirque des Rêves, суттєво відрізняються від чорно-білої естетики цирку. Вони дихають кольором, зігріті теплом бурштинових абажурів.

Помешкання двійнят Мюрреїв особливо яскраве. Це справжній калейдоскоп разючих кольорів — кармінного, коралового, жовтого, аж канаркового, що здається, ніби кімната охоплена полум’ям. А ще в ній метушаться пухнасті кошенята — чорні, як кіптява, і сліпучо-білі, як іскри.

Час від часу хтось каже, що дітей варто відправити до школи-інтернату, де вони зможуть здобути належну освіту. Проте їхні батьки вважають, що діти навчаться більшого, живучи в такому розмаїтому оточенні й подорожуючи навколо світу, аніж сидячи в класних кімнатах за книжками.

Двійнят таке вирішення питання надзвичайно тішить. Іноді для них улаштовують нерегулярні уроки з найрізноманітніших предметів, а весь інший час вони читають усі книжки, що потрапляють їм до рук. У кованій залізній колисці, з якої вони вже давно виросли, але з якою не хочуть прощатися, подекуди виростають цілі книжкові стоси.

Вони знають кожен сантиметр цирку як свої п’ять пальців, їм обом однаково комфортно і в кольоровій, і в чорно-білій його частинах.

Сьогодні ввечері вони сидять у смугастому шатрі, де розкинуло свої голі чорні гілки величне дерево.

О такій пізній годині в цьому наметі вже немає нікого, крім них, і навряд чи хтось іще з’явиться тут у ті кілька годин, що залишились до світанку.

Двійнята обпираються спинами на могутній стовбур і сьорбають із горняток сидр, який парує.

На сьогодні вони вже закінчили свої виступи, тож кілька передсвітанкових годин можуть присвятити собі та провести їх як заманеться.

— Хочеш почитати по зірках? — питає сестру Прибамбас. — Чи, може, погуляємо — там не так уже й холодно. — Він витягає з кишені пальта годинник, щоб дізнатися час. — До того ж іще не пізно, — додає він, хоча те, що Мюрреї називають «пізно», інші називають «рано».

Крихітка задумливо кусає губу, а потім відповідає:

— Ні, — каже вона. — Минулого разу все було червоним і заплутаним. Гадаю, мені варто трошки почекати, а вже потім пробувати знову.

— Червоне й заплутане?

Дівчинка киває.

— Наче клубок сплутаних образів, — пояснює вона. — Вогонь і ще щось червоне, але водночас безколірне. Чоловік без тіні. Таке враження, що все заплуталося й переплуталося, наче котики погралися з нитками й зав’язали їх у вузли. Неможливо знайти кінець чи початок.

— Ти казала про це Селії? — питає Прибамбас.

— Поки що ні, — зізнається Крихітка. — Мені не подобається розповідати їй про речі, котрі ще не мають змісту. Зазвичай, він урешті-решт з’являється.

— Це правда, — погоджується Прибамбас.

— Ох, і ще одне, — згадує Крихітка. — До нас хтось прийде. Це я теж бачила. Не знаю, чи передувало це видіння іншому чи було після, а може, вони були одночасно.

— Ти бачила, хто це? — цікавиться Прибамбас.

— Ні, — просто відповідає Крихітка.

Хлопчик не дивується.

— А що ж було червоним? — веде далі він. — Можеш сказати?

Сестра заплющує очі, пригадуючи.

— Схоже на фарбу, — повідомляє вона.

Прибамбас здивовано обертається до неї.

— На фарбу? — перепитує.

— Наче хтось вилив на землю фарбу, — погоджується дівчинка. Вона знову стулює повіки, але швидко розплющує їх. — Темно-червону. Усе переплутано, і, якщо чесно, мені не подобається ця червона частина. Коли я побачила її, в мене аж голова заболіла. Та частина про гостя значно краща.

— Було б добре, щоб прийшов гість, — мріє брат. — Ти знаєш, коли він з’явиться?

Крихітка хитає головою.

— Щось у цьому видінні здається близьким, а щось дуже віддаленим.

Вони трохи сидять, мовчки сьорбаючи сидр і притулившись спинами до стовбура дерева.

— Розкажи мені, будь ласка, історію, — просить дівчинка за кілька хвилин.

— Яку історію? — питає Прибамбас. Він завжди так питає, дозволяє їй самій обирати, навіть якщо йому вже спало щось на думку. Це привілей небагатьох слухачів.

— Історію про дерево, — вирішує Крихітка, вдивляючись у чорне сплетіння гілок над головами.

Брат на хвилинку змовкає, дозволяючи намету й дереву стати декораціями мовчазного прологу. Дівчинка терпляче чекає.

— Таємниці мають свою силу, — починає Прибамбас. — І сила ця слабшає, якщо ними ділитися. Тож краще охороняти їх і охороняти добре. Якщо ти поділишся, навіть із кимось одним, справжніми таємницями, вони одразу зміняться. Записувати їх іще небезпечніше: хтозна, скільки очей зможе прочитати слова на клаптику паперу, хай як обережно ти б із ним поводився. Тож, якщо ти маєш таємниці, і для тебе, і для них буде краще добре про них дбати.

Це деякою мірою й стало причиною того, що зараз на світі поменшало магії. Магія — це таємниця, а таємниці — це, зрештою, магія. Люди роками вчилися чар, ділилися ними й навіть гірше: записували їх у вигадливі книжки, що припадали пилюкою, — а магія слабшала, по краплі втрачала свою силу. Можливо, це було неминучим, але важко назвати його невідворотним. Кожен припускається помилок.

Наймогутніший чаклун усіх часів і народів припустився помилки, поділившись своїми секретами. А оскільки його секрети були одночасно магічними й дуже важливими, помилка виявилася серйозною.

Він розповів їх дівчині. Вона була молодою, розумною й гарненькою...

Крихітка фиркає в горнятко, і Прибамбас зупиняється.

— Перепрошую, — каже вона. — Будь ласка, далі, Бамбасе.

— Вона була молодою, розумною й гарненькою, — веде далі хлопчик. — Тому що, якби вона не була гарною й розумною, він легко зміг би їй протидіяти, тоді історії взагалі б не було.

Чаклун був старий і, звичайно, досить кмітливий, і прожив довге-довге життя, нікому не розповідаючи своїх таємниць. Можливо, за стільки років він забув, як важливо оберігати їх, а може, утратив глузд через її молодість, чи розум, чи красу. Можливо, він просто стомився або перебрав вина й не розумів, що чинить. Хай там як, та він розповів дівчині найзаповітніші таємниці, де ховалися ключі до всіх його чарів.

Коли секрети передавалися від чарівника до дівчини, вони втратили частину своєї сили, як кіт губить частину шерсті, якщо його ретельно вичухати. Але вони все одно ще були могутніми, ефективними й чарівними, тож дівчина використала їх проти чаклуна. Вона так обдурила його, що змогла перетворити чаклунові таємниці на свої власні й не збиралася дбати про них. Імовірно, навіть записала десь на папері.

Самого ж чаклуна вона запроторила до велетенського старого дуба, схожого на цей. І закляття, яким вона скористалася, було таким сильним, що навіть стародавні й могутні чаклунові чари не змогли скасувати його.

Так вона його там і покинула, і ніхто не міг звільнити чаклуна, бо не знав, що він усередині дерева. Проте він не помер. Певно, дівчина радо вбила б його, щойно дізналась таємниці, але неможливо вбити чаклуна його власними чарами. А може, вона взагалі не хотіла позбавляти його життя. Хоча її більше цікавила могутність, аніж він сам; дівчина пожаліла його трішки, але цього було достатньо, щоб залишити його живим. Вона задовольнилася пасткою й гадала, що цього буде досить.

Проте насправді все було не так чудово, як вона собі думала. Дівчина ставилася до своїх нових таємниць легковажно, хизувалася ними й навіть не збиралася берегти. Тож їхня могутність урешті-решт зникла, а з нею й сама дівчина.

А чаклун тим часом став частиною дерева. Дуб ріс і міцнішав, гілки простягалися до неба, а коріння вростало глибше в землю. Чаклун став частиною листочків, кори, живиці й жолудів, які білки розносили по лісі, аби з них виросли нові дубки. І коли ці дерева з’явилися, він був також у їхніх гілках, листі й корінні.

Тож, утративши свої секрети, чаклун здобув безсмертя. Його дерево простояло ще довго після того, як дівчина постаріла та втратила свою вроду. Вийшло так, що він навіть став величнішим і сильнішим, ніж був до того. Утім, якби йому випав другий шанс, чаклун, імовірно, піклувався б про свої таємниці ретельніше.

Прибамбас змовк, і в наметі запала тиша, а дерево здавалося живішим, аніж тоді, коли він починав свою історію.

— Дякую, — каже Крихітка. — Це гарна казка. Наче й сумна, але водночас — ні.

— Прошу, — відгукується брат. Він іще ковтає сидру, але той уже не гарячий, а теплий. Хлопчик стискає горнятко руками, підносить до очей і пильно дивиться на нього, поки напій не починає парувати.

— Нагрій і мій теж, будь ласка, — каже Крихітка, підіймаючи своє горнятко. — У мене ніколи не виходить.

— Ну що ж, а в мене ніколи не виходить змушувати речі літати — тож нічия, — каже Прибамбас, але без суперечок бере горнятко й дивиться на нього, поки сидр знов не стає гарячим і не дихає парою.

Хлопчик нахиляється, щоб передати горня сестрі, а воно випливає з його рук до її. Рідина вкривається брижами, але взагалі рух такий плавний, наче горнятко ковзає по столу.

— Хвастуха, — каже Прибамбас.

Діти сидять, попиваючи підігрітий сидр, і розглядають переплетені гілки, що тягнуться до стелі намету.

— Бамбасе, — каже після довгої мовчанки Крихітка.

— Га?

— Застрягнути десь не так уже й погано? Залежить від того, де ти застряг.

— Гадаю, це залежить від того, наскільки тобі подобається те місце, — припускає брат.

— І наскільки тобі подобаються ті, хто застряг там із тобою, — додає Крихітка, копаючи своїм білим черевиком його чорний.

Хлопчик сміється, і звук луною шириться в наметі, злітає над гіллям, прикрашеним свічками. Кожна з них горить тремким білим вогником.

Тимчасові пристані

Лондон, квітень 1895

До свого повернення в Лондон Тара Берджес не звертала уваги, що на візитці, яку дав їй містер Барріс, зазначено не адресу приватного помешкання, а «Мідланд Ґранд Готель».

Кілька днів картка лежить на столику у вітальні, а Тара, опинившись у кімнаті, щоразу глипає на неї. Часом дівчина забуває про картонний прямокутник, поки він знову не потрапляє на очі.

Лейні намагається переконати сестру приєднатися до неї та провести відпустку в Італії, але Тара відмовляється. Вона майже нічого не оповідає про свою поїздку до Відня, лише згадує, що Ітан питав про Лейні.

Лейні гадає, що настав час і їм переїхати кудись, можливо, їм варто обговорити це після її повернення.

Тара лише киває й міцно обіймає сестру перед вирушанням.

Вона залишається на самоті в міському будинку й відсторонено тиняється ним, залишаючи на стільцях і столах напівпрочитані романи.

На всі запрошення мадам Падви приєднатися до неї за чаєм чи супроводжувати її на балет Тара відповідає ввічливими відмовами.

Вона повертає всі люстра в будинку обличчям до стіни. А ті, які не може повернути, завішує простирадлами, і в порожніх кімнатах вони нагадують привидів.

Тара погано спить.

Одного дня, після того як картка терпляче припадала пилюкою вже кілька місяців, вона забирає її зі столу, кладе до кишені, виходить за двері й рушає до потяга, навіть не вирішивши, хороша це ідея чи так собі.

Раніше Тара ніколи не бувала в готелі, увінчаному годинником, обік вокзалу Сент-Панкрас[18], але він одразу справляє враження тимчасової пристані. Попри розміри й солідність будівлі, вона здається тимчасовою, населеною постійним потоком гостей і мандрівників, що йдуть звідкись і кудись. Люди зупиняються тут лише для того, щоб вирушити куди-інде.

Вона запитує про свого знайомого біля стійки реєстрації, але службовець відповідає, що такого гостя немає в списках. Тара кілька разів повторює ім’я, оскільки портьє не може зрозуміти його. Вона пробує декілька варіантів, бо літери на візитці від містера Барріса розмазалися, а як ім’я звучить по-справжньому, Тара не пам’ятає.

Портьє чемно цікавиться, чи не хотіла б вона залишити записку, раптом згадуваний чоловік з’явиться тут пізніше, але дівчина відмовляється, дякує за витрачений час і повертає візитку до кишені.

Вона сновигає вестибюлем, міркуючи, як сталося, що адреса неправильна. Містер Барріс завжди надає лише точну інформацію.

— Доброго дня, міс Берджес, — каже хтось біля неї. Вона й не помітила його наближення, але чоловік, правильну вимову чийого імені вона досі не може пригадати, уже стоїть біля неї в незмінному сірому костюмі.

— Доброго дня, — луною повторює вона.

— Ви шукали мене? — цікавиться він.

— Загалом шукала, — зізнається дівчина. Вона починає пояснювати, що її відправив сюди містер Барріс, і опускає руку до кишені, але візитки там уже немає, тож Тара збентежено змовкає.

— Щось не так? — непокоїться чоловік у сірому костюмі.

— Ні, — заперечує Тара, уже не певна, чи брала картку із собою, чи та досі лежить на столі у вітальні. — Я хотіла поговорити з вами про цирк.

— Дуже добре, — каже чоловік. Він чекає, що вона розпочне розмову, і на його обличчі з’являється вираз, котрий можна вважати слабкою зацікавленістю.

Дівчина щосили намагається пояснити своє занепокоєння. У цирку відбуваються речі, яких більшість людей не помічає. Призначення багатьох із них вона навіть не в змозі пояснити. Тара повторює дещо з того, що казала містерові Баррісу. Жаліється, що більше не впевнена у справжності подій. Що її бентежить обличчя в дзеркалі, котре не змінюється роками.

Час від часу вона затинається — так складно виявляється пояснити те, що вона насправді має на увазі.

Вираз дуже слабкої зацікавленості залишається незмінним.

— Що вам потрібно від мене, міс Берджес? — запитує чоловік, коли вона закінчує оповідь.

— Я б хотіла пояснень, — каже Тара.

Якийсь час він роздивляється її — із тим самим виразом обличчя.

— Цирк — це лише цирк, — урешті виголошує чоловік. — Дивовижне видовище, але не більше. Ви не згодні?

Тара киває, навіть не обдумавши його відповідь.

— Ви не поспішаєте на потяг, міс Берджес? — питає він.

— Так, — погоджується дівчина. Вона вже й забула про потяг. Тара замислюється, котра година, але ніде не бачить годинника.

— Я теж іду в напрямку станції, тож, якщо не заперечуєте, супроводжуватиму вас.

Вони разом проходять коротку відстань від готелю до перону. Чоловік притримує для Тари двері й кидає кілька пустопорожніх зауважень щодо погоди.

— Гадаю, вам не завадило б знайти якусь іншу справу, щоб зайняти нею вільний час, — каже чоловік у сірому костюмі, коли вони підходять до потяга. — Щось, що відволікло б вас від цирку. Чи не так?

Тара знову киває.

— Гарного вам дня, міс Берджес, — каже чоловік, торкаючись пальцями крис капелюха.

— Гарного вам дня, — луною озивається Тара.

Він залишає її на пероні, а коли дівчина озирається подивитися, куди піде чоловік, у натовпі ніде не видно сірого костюма.

Тара стоїть біля краю перону й чекає на поїзд. Вона не може пригадати, щоб казала містерові А. Г**, на якому поїзді поїде, проте він привів її на потрібний перон.

Вона почувається так, наче забула про щось запитати, але не може згадати, про що саме. Дівчина не пригадує подробиць розмови, крім того, що є щось, чим вона мусить зайняти свій час. Щось має бути — якась справа, що більше заслуговує на її увагу.

Тара розмірковує, що ж це може бути, коли раптом помічає, як на протилежній платформі майнув сірий костюм.

Містер А. Г** стоїть у затіненому кутку; попри відстань і тінь, Тара бачить, що він сперечається з кимось невидимим.

Інші люди минають його, оком не змигнувши в тому напрямку.

Пляма світла від вікон у стелі зсувається, і Тара бачить, з ким сперечається містер А. Г**.

Інший чоловік не такий високий, як він, — вершечок його капелюха трохи нижче від сірого. Спочатку Тарі здається, що чоловік — це лише віддзеркалення, вона здивована: чому містер А. Г** сперечається зі своїм віддзеркаленням посеред залізничного вокзалу?

Але костюм іншого чоловіка значно темніший. Та й волосся «віддзеркалення» має довше, хоча такого самого сивого кольору.

Крізь бовдури диму й натовп Тара може роздивитися білі плями мереживних манжетів на сорочці, а темні чоловікові очі видно краще за все інше. Його риси на хвильку застигають, а потім знову зникають у затінку і вже ні на мить не чіткішають.

Світло, що ллється згори, знову посувається — і постать тремтить, наче дивишся на неї крізь спекотне марево, а ось містер А. Г** весь час залишається однаково освітленим і чітким.

Тара ступає кілька кроків уперед, не відводячи погляду від примари на протилежній платформі.

Вона не помічає, як наближається потяг.

Рух

Мюнхен, квітень 1895

Геру Тіссену завжди приємно, коли цирк навідується до його рідної Німеччини, але цього разу він особливо щасливий — цирк зупинився неподалік від Мюнхена, і немає необхідності винаймати житло в іншому місті.

А ще міс Селія Бовн обіцяла зустрітися з ним. Вони ніколи не бачилися, хоча листувалися роками. Дівчина писала, що радо завітала б до його майстерні, якщо годинникар не заперечує.

Фрідрік відповів, що, звісно ж, не заперечує й чекає на неї о будь-якій порі.

Попри всі ці листи, котрі зберігаються в його кабінеті, охайно складені в теки, чоловік не знає, чого чекати від її візиту.

Відчинивши двері, він приголомшено завмер, бо впізнав жінку, котра стоїть за ними, — це циркова ілюзіоністка.

І хоча вона вбрана не у звичну для його очей чорно-білу сукню, а в іншу — кольору притрушеної пилюкою троянди, — помилитися неможливо. Її щоки залилися рум’янцем, волосся злегка в’ється, а капелюшок не має нічого спільного зі знаменитим шовковим циліндром, але гер Тіссен упізнав би це обличчя де завгодно.

— Це честь для мене, — каже він, вітаючись.

— Більшість людей не впізнає мене за межами цирку, — зізнається Селія, коли чоловік торкається її руки.

— Отже, більшість людей — просто дурні, — відгукується він, підносить її руку до вуст і легко цілує задній бік рукавички. — Я й сам почуваюся дурнем, що так довго не знав, хто ви.

— Я мала б сказати вам, — погоджується Селія. — Мені дійсно шкода.

— Не вибачайтеся. Я мав би здогадатися з ваших листів про цирк, що ви не просто сновида. Ви знаєте там кожний куточок краще за інших.

— Я знаю там чимало куточків, але не всі.

— То цирк не відкриває всіх своїх таємниць навіть власній фокусниці? Це вражає.

Селія сміється, і Фрідрік розпочинає екскурсію своєю майстернею.

Усе тут впорядковано так, що в передній частині все завалено схемами й кресленнями, далі простягаються довгі столи з різноманітними деталями механізмів, укритими товстим шаром тирси. Шухляди заповнені коліщатками й інструментами.

Фрідрік описує весь процес створення годинників, і Селія захоплено слухає, ставлячи запитання, що стосуються не лише творчого підходу, але й технічних аспектів.

Чоловік зі здивуванням дізнається, що його гостя вільно спілкується німецькою мовою, хоча листувалися вони лише англійською.

— Мені легше розмовляти різними мовами, ніж читати ними чи писати, — пояснює дівчина. — Я маю гарне відчуття звуку. Могла б спробувати перенести його на папір, але запевняю — результат буде жахливий.

Коли Фрідрік посміхається, то, попри сивину у волоссі, здається молодшим. Він показує дівчині делікатні годинникові механізми, і вона не може відвести погляду від його рук. Уявляє, як ці самі пальці писали кожного листа, котрого вона отримувала й перечитувала стільки разів, що вивчила їх на пам’ять, дивується, чому знічується в присутності цього чоловіка, якого так добре знає.

Поки вони роздивляються полиці з годинниками різних стадій готовності, чоловік вивчає дівчину не менш зацікавлено.

— Чи можу я поставити вам запитання? — каже він, поки Селія розглядає колекцію філігранних статуеток, що терпляче чекають серед дерев’яних завитків, поки їх приладнають до відповідного годинника.

— Звісно, — зголошується дівчина, хоча боїться, що годинникар поцікавиться секретом її магії, а їй страшенно не хочеться брехати йому.

— Ви безліч разів були в тому ж місті, що й я, але оце вперше запропонували зустрітися. Чому?

Перш ніж відповісти, Селія озирається на фігурки на столі. Фрідрік поправляє малесеньку балерину в пуантах, зав’язаних стрічками, яка завалилася набік.

— Раніше я не хотіла, щоб ви знали, хто я, — пояснює Селія. — Я гадала, що ви зміните своє ставлення до мене. Але минуло стільки часу, і мені здалося, що я вчиняю нечесно. Я вже давно хотіла зізнатися й не могла не скористатися можливістю побачити вашу майстерню. Сподіваюся, ви пробачите мені.

— Вам немає за що перепрошувати, — каже Фрідрік. — Жінка, про котру я думав, що добре її знаю, і жінка, котра завжди здавалася мені загадкою, виявилися однією людиною. Це несподівано, але я не проти гарних несподіванок. Хоча й досі дивуюся, чому ви написали мені того, першого, листа.

— Мені сподобалися ваші статті про цирк, — каже Селія. — З недоступної мені точки зору, бо я... розумію все це трохи інакше. І мені подобається дивитися на цирк вашими очима.

Коли дівчина підводить погляд на годинникаря, його м’які блакитні очі іскрять у яскравому пообідньому сонячному сяйві, що ллється крізь вікна, вихоплюючи цятки тирси в повітрі.

— Дякую, міс Вовн, — каже Фрідрік.

— Селія, — виправляє дівчина.

Він задумливо киває й продовжує екскурсію майстернею.

Стіни затильної кімнатки вкрито готовими чи майже готовими годинниками. Вони чекають, щоб їх укрили останнім шаром лаку або додали ще якусь дрібницю. Найближчі до вікон годинники вже відбивають час. Кожен із них рухається особливим чином, але всі вони дотримуються гармонійного ритму, і ретельно налаштоване цокання зливається в єдину симфонію.

Годинник, що привертає увагу Селії, не висить на стіні чи стоїть на полиці, а лежить на столі. Це справжній витвір мистецтва — не годинник, а прекрасна скульптура. Більшість механізмів у майстерні дерев’яні, а цей зроблений з окисненого темного металу. На дерев’яному постаменті, що вигинається білими закрученими язиками полум’я, стоїть кругла клітка. Усередині з філігранного вістря нагорі звисають кілька переплетених металевих кілець, укритих числами й символами, а позаду перед очима постають коліщатка механізму.

Годинник мовчить і не рухається.

— Він нагадує мені циркове вогнище, — каже Селія. — Ви ще не завершили його?

— Ні, він уже готовий, але несправний, — пояснює Фрідрік. — Це був експеримент, і елементи його механізму виявилося непросто збалансувати. — Чоловік повертає годинник, і Селія бачить складні деталі, що займають майже всю клітку. — Тут складна механіка, бо годинник показує не лише час, а й рух астрономічних тіл. Мені потрібно від’єднати дерев’яну частину й цілком розібрати його, щоб він знову запрацював. Але я ніколи не маю для цього вдосталь часу.

— Дозвольте, — каже Селія та простягає руку. Коли годинникар киває, вона знімає рукавичку й кладе долоню на залізні ґратки клітки. Дівчина лише задумливо розглядає годинник, не намагаючись його рухати. Фрідріку навіть здається, що вона дивиться не на механізм, а кудись за нього.

Раптом усередині щось оживає, зубці й коліщатка починають свій танок, а вкриті числами кільця, покрутившись, повертаються на свої місця. Стрілки ковзають циферблатом, аби показати правильний час, планети вишиковуються в ряд.

Усе всередині клітки неквапливо обертається, і зірки миготять, коли на них падає світло.

Годинник починає повільно й упевнено цокати, і Селія забирає від нього руку.

Фрідрік не наважується спитати, як їй це вдалося, а просто запрошує дівчину на вечерю. Під час розмови вони згадують цирк, але більшість часу обговорюють книжки й мистецтво, вино й улюблені міста. Паузи не видаються затягнутими, хоча знайти той самий ритм, що панує в листуванні, удається не відразу. Час від часу вони переходять з однієї мови на іншу.

— Чому ви не цікавитеся, у чому секрет моїх фокусів? — питає Селія, коли розуміє, що це не просто ввічливість із його боку.

Фрідрік зважує питання, перш ніж відповісти.

— Тому що не хочу знати, — зізнається він. — Я волів би лишитися неосвіченим, щоб гідно цінувати темряву.

Селія так радіє його зізнанню, що не може зв’язно відповісти жодною мовою й лише всміхається за келихом вина.

— Крім того, — веде далі Фрідрік, — вас, мабуть, весь час про це запитують. А я хотів би дізнатися більше не про чарівницю, а про жінку. Сподіваюся, вас це не збентежить.

— Це чудово, — озивається Селія.

Після вечері вони вирушають до цирку, ідуть повз будинки з червоними дахами, що ледь видніють у тьмяному світлі, і розходяться врізнобіч, щойно опинившись на цирковому подвір’ї.

Селія непоміченою крокує в натовпі, а Фрідрік і далі дивується, чому ніхто не впізнає її.

Коли годинникар сидить у залі під час її виступу, дівчина лише раз зустрічається з ним поглядом і ледь помітно всміхається — більше нічого не свідчить про те, що вона помітила його.

Пізніше, коли вже давно минула північ, Селія з’являється біля годинникаря, убрана в кремове пальто й темно-зелений шарф.

— Шарф має бути червоним, — зауважує Фрідрік.

— Я не справжня сновида, — каже Селія. — Це було б неправильно. — Але поки вона промовляє ці слова, шарф стає насичено червоним, як бургундське вино. — Так краще?

— Ідеально, — каже чоловік, не відводячи погляду від дівочих очей.

Вона бере його під руку, і парочка мандрує звивистими доріжками, загубившись у поріділому натовпі відвідувачів.

Кілька наступних ночей вони повторюють цей ритуал, але щойно надходить звістка з Лондона, цирк похапцем покидає Мюнхен.

На світлу згадку про Тару Берджес

Ґлазґо, квітень 1895

Попри велику кількість тих, хто прийшов попрощатися, похорон минає тихо. Ніхто не схлипує й не жмакає в руках носовичків. У традиційному морі чорного видніються скупчення яскравих кольорів. І навіть дощик, що накрапає, не перетворює церемонію на царство розпачу. Вона минає, мабуть, в атмосфері задумливої меланхолії.

Можливо, це пов’язано з тим, що Лейні сидить тут жива й здорова, і нікому не віриться, що Тари Берджес більше немає. Половинка їхньої пари досі дихає, повна життя.

І водночас кожен, хто кидає погляд у бік Лейні, помічає, що щось не так. Важко пояснити, що саме. Просто все вийшло з-під контролю.

Час від часу щокою Лейні Берджес збігає поодинока сльоза, але дівчина з усмішкою зустрічає кожного, хто прийшов, і дякує за співчуття. Вона жартує так, як це робила б Тара, якби не лежала у відполірованій дерев’яній труні. Родичів тут немає. Проте ті, хто не дуже близько знав Тару, помилково вважають, що сива жінка й чоловік в окулярах, які всюди супроводжують Лейні, — її матір і чоловік. Ані мадам Падва, ані містер Барріс не заперечують проти цього.

Троянди неможливо полічити. Червоні, білі, рожеві... Між квітів лежить навіть одна чорна троянда, але ніхто не знає, хто її приніс. Чандреш замовляв лише білі квіти. Одна квітка пришпилена йому до вилоги, і під час служби він розсіяно її посмикує.

Коли Лейні оповідає про сестру, люди довкола то зітхають, то сміються, то сумно всміхаються.

— Я не оплакую свою сестру, бо вона завжди буде зі мною, у моєму серці, — каже жінка. — Мушу зізнатися, я трохи сердита на Тару: вона пішла, і тепер я мушу терпіти усіх вас сама. Без неї слабнуть мій зір, слух і всі почуття. Краще б я втратила руку чи ногу, ніж мою сестричку. Принаймні тоді вона була б поруч, дражнила б мою нову зовнішність і стверджувала б, що тепер нарешті з нас двох гарніша вона. Ми всі втратили Тару, але я втратила ще й частину себе.

На церемонію прощання приходить артистка, яку впізнають навіть ті, хто не має жодного стосунку до Le Cirque des Rêves. Жінка, закутана з ніг до голови в білосніжні одежі, сьогодні додала до звичного костюма крила. Вони водоспадом стікають уздовж її спини й тріпотять на вітрі, а сама жінка заклякла, нерухома, наче камінь. Більшість присутніх дивуються її появі, але, як і Лейні, радіють, що над могилою Тари з’явився живий янгол.

Зрештою, це сестри Берджес започаткували в цирку традицію живих статуй — артистів у вигадливих костюмах, з укритими гримом обличчями, нерухомо завмерлих на платформах між наметами. Лише якщо спостерігати за ними годинами, можна помітити, як статуя повністю змінює свою позу, але рухи такі повільні, що глядачі переконані — перед ними досконалі роботи, а не люди.

У цирку працює кілька таких артистів: Цариця Ночі в розшитому зірками костюмі; Чорний Пірат в антрацитових шатах; і жінка, що заклякла над могилою Тари Берджес, — її називають Снігова Королева.

Коли труну опускають у землю, чутно тихеньке схлипування, але важко зрозуміти, звідки воно лунає, — може, це взагалі просто злилися в один звук кілька зітхань, шаркання ніг і завивання вітру.

Дощ ряснішає, і над могилами, наче гриби, виростають парасольки. Мокра земля швидко перетворюється на багнюку. Кінець церемонії пришвидшують, аби заховатися від негоди, тому він видається дещо померхлим. Незрозуміло, коли ті люди, що стояли довкола могили стрункими рядами, перетворилися на звичайний натовп. Більшість підходить до Лейні, щоб знову висловити співчуття, а дехто біжить геть у пошуках схованки від зливи ще до того, як на могилу падає остання жменя землі.

Ізобель і Тсукіко стоять пліч-о-пліч неподалік від Тариної могили. Вони мають одну велику чорну парасолю на двох, яку Ізобель тримає рукою в чорній рукавичці. Тсукіко каже, що не боїться дощу, але Ізобель все одно ховає її під парасолькою, вдячна, що має компанію.

— Як вона померла? — питає дівчина-змія. У пообідні години багато хто пошепки запитував про це. У відповідь лунали різні версії, але жодна з них не була схожою на правду. Тих, хто знає подробиці, усе одно тут немає.

— Мені сказали, що стався нещасний випадок, — тихо озивається Ізобель. — Її збив потяг.

Тсукіко киває з відсутнім виглядом та дістає з кишені пальта срібний портсигар і таку саму запальничку.

— А як вона насправді померла?

— Що ти маєш на увазі? — перепитує Ізобель, озираючись, щоб перевірити, чи немає кого поблизу, хто міг би підслухати їхню розмову, але більшість скорботних гостей уже зникли в завісі дощу. Залишилося лише кілька постатей, серед них Селія Бовн і Крихітка Мюррей, що вчепилася в сукню чарівниці. Дівчинка супиться і здається сердитою, а не засмученою. Лейні й містер Барріс стоять обабіч Тариної могили, і янгол нависає над ними так низько, що міг би покласти долоні на їхні голови.

— Тобі ж доводилося бачити тут речі, у які неможливо повірити, чи не так? — питає Тсукіко.

Ізобель киває.

— А тобі не здається, що змиритися з цим важче, якщо ти не частина цирку? Можливо, настільки важче, що аж утрачаєш глузд? Розум — дуже чутлива матерія.

— Я не думаю, що вона сама кинулася під потяг, — озивається Ізобель, намагаючись говорити так тихо, як тільки може.

— Може, й ні, — каже Тсукіко. — Урешті-решт, я не наполягаю. — Вона запалює цигарку, вогонь жваво спалахує попри вологе повітря.

— Це міг бути нещасний випадок, — зауважує Ізобель.

— Ти часто чула про нещасні випадки? Тут хтось ламав кістки, отримував опіки чи взагалі якісь поранення? — питає Тсукіко.

— Ні, — зізнається Ізобель.

— Ти застуджувалася? Мала хоча б нежить?

— Ні. — Ізобель намагається згадати, коли востаннє почувалася недобре, але пригадує лише застуду тієї зими, коли десять років тому зустріла Марко.

— Гадаю, ніхто з нас не мав, відколи запрацював цирк, — каже Тсукіко. — І дотепер ніхто не помирав. До речі, ніхто, крім двійнят Мюрреїв, і не народився. Хоча, зважаючи на стиль життя деяких акробатів, гадаю, умов для народження було достатньо.

— Я... — починає Ізобель, але не може завершити думку. Тут занадто багато того, над чим можна помізкувати, але вона не впевнена, що хоче все розуміти.

— Усі ми — рибки в акваріумі, люба, — підсумовує Тсукіко, і мундштук гойдається між її устами. — Рибки, за якими дуже уважно стежать. Роздивляються з усіх ракурсів. Якщо одна з нас спливла догори дриґом — це сталося невипадково. А якщо це справді був нещасний випадок, боюся, що наші господарі піклуються про нас не так ретельно, як мали б.

Ізобель не промовляє жодного слова. Вона шкодує, що Марко не супроводжує Чандреша, хоча він навряд чи відповів би на її запитання, а може, узагалі б не погодився на розмову. Вона кілька разів ворожила собі на нього, та карти випадали заплутані, хоча щоразу й натякали на сильне почуття. Вона знала, як він переймається цирком, і не мала сумнівів, що йдеться саме про ці емоції.

— Тобі колись доводилося ворожити комусь, хто не міг збагнути, що відбувається з його життям, хоча тобі все ставало зрозуміло після короткої бесіди й кількох картинок на папері? — не може заспокоїтися Тсукіко.

— Так, — відповідає Ізобель. До неї приходили сотні відвідувачів, котрі не бачили далі від свого носа. Не помічали зрад і розчарувань, були впертими, хай як делікатно вона намагалася відкрити їм очі на правду.

— Важко зрозуміти ситуацію, якщо розглядаєш її зсередини, — веде далі Тсукіко. — Вона надто звична. Надто затишна.

Дівчина-змія на мить змовкає. Цівки диму від її цигарки огинають краплі дощу і здіймаються над головою у вологе повітря.

— Можливо, покійна міс Берджес підійшла достатньо близько до краю, щоб подивитися на ситуацію під іншим кутом, — урешті каже вона.

Ізобель супиться й озирається на Тарину могилу. Лейні й містер Барріс уже повільно йдуть від неї геть, і чоловік обіймає жінку за плечі.

— Кіко, ти колись кохала? — питає Ізобель.

Дівчина-змія повільно видихає дим, але її плечі напружуються. Якусь мить Ізобель гадає, що не почує відповіді, але Тсукіко озивається:

— Одні мої романи тривали десятиліттями, а інші — кілька годин. Я кохала і принцес, і простолюдинів. Гадаю, усі вони теж кохали мене, кожен по-своєму.

Це типова відповідь Тсукіко. Наче й відповіла, але нічого не зрозуміло. Ізобель більше не наполягає.

— Усе розпадеться на шматки, — каже дівчина-змія після тривалої паузи. Ізобель не потрібно перепитувати, що вона має на увазі. — Тріщини вже побігли. Рано чи пізно все розвалиться. — Вона знову змовкає і востаннє затягується цигаркою. — Ти досі ворожиш?

— Так, — каже Ізобель. — Але не думаю, що це допомагає.

— Сама знаєш, важко визначити ефект від таких речей. Але зрештою, ти дієш ізсередини. Навіть найслабші чари можуть виявитися ефективними.

— Щось не дуже схоже.

— Можливо, вони більше контролюють хаос усередині, а не ззовні.

Ізобель не відповідає. Тсукіко знизує плечима й теж мовчить.

За мить дівчата, не домовляючись, повертаються, щоб піти.

Білосніжний янгол над могилою Тари Берджес залишається на самоті, тримаючи в руках чорну троянду. Жінка не рухається, навіть віями не змахне. На вкритому пудрою обличчі застигла скорбота.

Злива періщить дедалі сильніше й вириває з крил пір’я, щоб умісити його в болото.

Лабіринт

Ти рухаєшся коридором, де стіни обклеєні гральними картами — ряд за рядом трефи й вина. Ліхтарі, зроблені з інших карт, легенько погойдуються від твоїх кроків.

Двері в кінці коридору ведуть до металевих гвинтових сходів.

Ти можеш піднятися або спуститися, але помічаєш над головою люк і вирішуєш піти вгору.

У кімнаті, до якої він веде, зі стелі сиплеться пір’я. Ти крокуєш ним, а воно падає й падає та засипає собою отвір у підлозі.

Тут шість однакових дверей. Ти навмання обираєш одні та заходиш у них, заносячи за собою кілька пір’їн.

У наступній кімнаті тебе приголомшує аромат сосен — ти опинився у хвойному лісі. Але дерева тут не зелені, а сліпучо-білі, наче світяться в довколишній темряві.

Серед лісу важко знайти дорогу. Щойно ти ступаєш кілька кроків, стіни губляться в затінку гілок.

Звідкись лунає жіночий сміх, а може, це просто листя шепочеться на деревах. Ти йдеш уперед і шукаєш наступні двері до наступної кімнати.

Відчуваєш на шиї чийсь теплий подих і обертаєшся, але там нікого немає.

Ворожіння на котах

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902

Бейлі виходить із намету віщунки, повертає, як вона й радила, праворуч і майже одразу наштовхується на невеликий натовп, що спостерігає за дійством. Спочатку хлопчик нічого не бачить, бо все відбувається на платформі.

Пролізши в шпаринки між людьми, Бейлі спершу зауважує в повітрі обруч, більший за той, котрим користувалася дівчина-змія. Він прокрадається ще ближче й бачить, як крізь обруч стрибає чорне кошеня, але досі не видно, куди воно приземляється.

Пані в крислатому капелюсі, яка стоїть перед Бейлі, ступає крок убік, і тепер він може роздивитися хлопця, мабуть, свого однолітка, але трішки нижчого, одягненого в чорний костюм із клаптиків різної тканини й такий самий капелюх. На плечах у нього сидить двійко абсолютно білих кошенят. Хлопець, розчепіривши пальці, здіймає вгору руку в чорній рукавичці, і одне кошеня стрибає йому на долоню, а потім виконує приголомшливе сальто крізь обруч. Люди в юрбі сміються, дехто, включно з Бейлі, аплодує. Жінка у велетенському капелюсі відходить убік, і тепер хлопчикові добре видно сцену. Руки його застигають, так і не плеснувши в долоні, коли він бачить дівчину, котра щойно впіймала біле кошеня й кладе його собі на плече, де вже сидить чорне.

Вона старша, ніж Бейлі очікував, і капелюшок приховує копицю рудого волосся. Але костюм дуже схожий на той, що хлопчик бачив минулого разу: сукня з клаптиків усіх тканин, які лише можна уявити, — усі такого ж білосніжного відтінку, як капелюшок, — білий жакет із купою ґудзиків і пара сліпучо-білих рукавичок.

Дівчина повертає голову, Бейлі зустрічається з нею поглядом, і вона всміхається йому. Не так, як зазвичай усміхаються випадковому глядачу, що прийшов повитріщатися на циркові витівки надзвичайно талановитих кошенят, а так, як усміхаються, упізнавши когось, кого довго не бачили. Бейлі вхоплює різницю, і те, що руда впізнала його, сповнює хлопчика неохопною і безпричинною радістю. Він відчуває, як горять на холодному нічному повітрі вуха.

Він додивляється виставу надзвичайно уважно, більше витріщаючись на дівчинку, аніж на кошенят, хоча тваринки вражають і їх неможливо ігнорувати, тож час від часу погляд повертається до них.

Коли вистава добігає кінця, актори — хлопчик і дівчинка (і кошенята) — вклоняються, а глядачі галасують і аплодують.

Бейлі розмірковує, що має сказати, якщо взагалі має щось казати, а натовп тим часом розходиться. Перед ним проштовхується чоловік, якась жінка з’являється збоку й заважає пройти, тож на мить Бейлі випускає руду з очей. Коли йому вдається проштурхатися крізь натовп, дівчинка, хлопчик і кошенята вже зникли.

Юрба навколо стрімко рідшає, і лише кілька людей шпацирують туди-сюди доріжкою. Наскільки Бейлі бачить, з неї немає куди зійти — по обидва боки вишикувалися високі смугасті намети — тож він повільно роззирається, шукаючи якусь шпарину, куди могли зникнути артисти, наприклад, якийсь ріг чи двері. Він уже лається на себе, що підійшов так близько й усе проґавив, аж раптом хтось торкається його плеча.

— Привіт, Бейлі, — каже дівчинка. Вона стоїть просто перед ним, уже без капелюха, і тепер руде волосся хвилями спадає на плечі. Замість білого жакета на ній важке чорне пальто й плетений шарф яскравого фіолетового кольору. Лише пруг сукні, що вибивається з-під пальта, і білі черевички підказують, що це та сама дівчинка, котра виступала тут кілька хвилин тому. Більше ніщо не відрізняє її від решти відвідувачів.

— Привіт, — вітається Бейлі. — Я не знаю твого імені.

— Ой, вибач, — бідкається вона. — Я забула, що ми ніколи нормально не знайомилися. — Руда простягає свою руку в білій рукавичці, і Бейлі помічає, що ця рукавичка більша за ту, котру вона дала йому як доказ для давноминулої забаганки. — Я — Пенелопа, але мені це ім’я не подобається й ніхто мене так не називає. Тому для всіх оказій я Крихітка.

Бейлі потискає їй руку. Вона неочікувано тепла, і це тепло відчувається навіть крізь два шари тканини на їхніх долонях.

— Крихітка, — повторює Бейлі. — Віщунка казала мені, але я не зрозумів, що це твоє ім’я.

Дівчинка всміхається.

— Ти бачив Ізобель? — питає вона, і Бейлі киває. — Хіба вона не чудова? — Бейлі й далі киває, хоча й не певний, що доречно трясти головою. — Вона сказала тобі щось хороше про твою долю? — пошепки цікавиться Крихітка драматичним тоном.

— Вона сказала мені цілу купу такого, що мені невтямки, — зізнається Бейлі.

Крихітка з розумінням киває.

— Вона часто так чинить, — каже дівчинка. — Але в неї тільки добрі наміри.

— Тобі можна просто так тут ходити? — питає хлопчик, показуючи на безкінечний потік відвідувачів, що сновигають туди-сюди, не зважаючи на них.

— А, так, — каже Крихітка, — але тільки інкогніто. — Вона вказує на своє пальто. — Ніхто на нас удруге й не подивиться. Правда, Прибамбасе? — Руда повертається до юнака, що стоїть поруч і в якому Бейлі навіть не впізнав її партнера по сцені. Він перевдягнувся в коричневий твідовий піджак замість чорного, а з-під такого ж кашкета стирчить руде, як у сестри, волосся.

— Люди не дуже-то й звертають на щось увагу, поки ти не вкажеш їм на це, — пояснює він. — Та й через волосся ми маємо такий вигляд, наче не належимо до чорно-білого світу.

— Бейлі, це мій брат Вінстон, — втручається Крихітка.

— Прибамбас, — виправляє її той.

— Я саме хотіла сказати, — трохи роздратовано огризається сестра. — Бамбасе, це Бейлі.

— Приємно познайомитися, — відгукується Бейлі, простягуючи руку.

— Навзаєм, — каже у свою чергу Прибамбас. — Ми збиралися погуляти, хочеш із нами?

— Будь ласка, ходімо, — додає Крихітка. — Нечасто в нас бувають гості.

— Звісно ж, хочу! — вигукує Бейлі. Він не має жодної причини, щоб відмовлятися, і радіє, що спілкування з ними обома виявилося таким легким. — У вас більше немає справ, га? Я маю на увазі циркові справи.

— Ми маємо кілька вільних годин, — пояснює Прибамбас, коли вони рушають іншою доріжкою навколо цирку. — Кошенята мусять подрімати. Після виступу їм хочеться спати.

— Вони дуже вправні, як ви навчили їх усіх цих трюків? Ніколи не бачив, аби кіт виробляв у повітрі сальто, — теревенить Бейлі. Він помічає, що всі вони рухаються в одному темпі й легко тримаються купки. А зазвичай він тупцяє позаду інших.

— Більшість котів зроблять що завгодно, якщо гарно попросити, — каже Крихітка. — Але краще тренувати їх змалечку.

— А ще не забувати про смаколики, — додає Прибамбас. — Смаколики спрощують справу.

— Ти бачив диких кішок? — цікавиться дівчинка. Бейлі хитає головою. — Ой, ти просто мусиш на них подивитися. Наші батьки виступають із хижаками; їхній намет он там, — вона змахує рукою кудись праворуч.

— Це схоже на наші виступи, тільки з більшими котами, — каже Прибамбас.

— Набагато більшими, — уточнює Крихітка. — Пантерами й гарнющими плямистими сніжними барсами. Вони такі милі.

— І в них є намет, — додає її брат.

— А чому у вас немає намету? — цікавиться Бейлі.

— Він нам не потрібен, — пояснює дівчинка. — Ми можемо показати за ніч лише кілька виступів, і нам потрібні тільки кошенята, обручі, стрічки й кілька дрібниць. Ті, кому не потрібен намет, виступають будь-де, де є вільне місце.

— Це покращує атмосферу, — пояснює Прибамбас. — Ти можеш побачити цирк, просто гуляючи довкола, і не мусиш заходити до наметів.

— Гарна ідея для нерішучих людей, — усміхається Бейлі, а двійнята заходяться реготом. — Знаєте, непросто вибрати намет, коли їх так багато.

— Це правда, — погоджується Крихітка. Вони опиняються на майданчику з вогнищем. Тут досить людно, і Бейлі й далі дивується, що ніхто не звертає на них увагу. Люди гадають, що це просто компанія малих шанувальників цирку проводить тут вечір.

— Я голодний, — виголошує Прибамбас.

— Ти завжди голодний, — кепкує з нього сестра. — Перекусимо чогось?

— Угу, — погоджується хлопчик.

Крихітка показує йому язика.

— Я питала Бейлі, — каже вона. — Перекусимо чогось, Бейлі?

— Авжеж, — відгукується той. Йому здається, що Крихітка з Прибамбасом ладнають значно краще, ніж він із Керолайн. Можливо, справа в невеликій різниці у віці. Він міркує, чи не двійнята вони часом; вигляд мають точно як двійнята, але йому здається, що запитувати про таке неввічливо.

— Ти куштував ті штучки з корицею? — питає Крихітка. — Вони нещодавно з’явилися. Бамбасе, як вони називаються?

— Фантастично смачні штучки з корицею, — пропонує брат, знизуючи плечима. — Не думаю, що все нове вже має імена.

— Ще не куштував, але звучить смачно, — каже Бейлі.

— Вони дійсно смачні, — переконує Прибамбас. — Глазуровані здобні трубочки з начинкою з карамелі й кориці.

— Смакота! — вигукує Бейлі.

— Точно, — погоджується хлопчик. — А ще треба взяти какао й шоколадних мишок.

— Я маю шоколадних мишок, — каже Бейлі й витягає з кишені мішечок. — Купив їх, коли зайшов до цирку.

— Та ти завбачливий. Добре, коли людина до всього готова, — хвалить його Прибамбас. — Ти не помилилася щодо цього хлопчини, Крихітко.

Бейлі зачудовано дивиться на дівчинку, але вона лише всміхається.

— Може, ми з Бейлі підемо за какао, поки ти добудеш тих штук із корицею? — питає дівчинка, і Прибамбас киває, пристаючи на її план.

— Точно. Зустрінемося біля вогнища? — питає він. Крихітка ствердно киває, а Прибамбас торкається на прощання кашкета і зникає в натовпі.

Бейлі з Крихіткою йдуть довкола майданчика з вогнищем. Після кількох хвилин дружньої тиші хлопчикові вдається зібратися з духом, щоб поставити запитання, котре він навряд чи спромігся б озвучити в присутності Прибамбаса.

— Можна в тебе щось запитати? — цікавиться він.

— Звичайно, — каже дівчинка.

У черзі за какао стоїть кілька людей, але яточник помічає Крихітку. Вона махає йому трьома пальцями, і чоловік посміхається й киває.

— Що ж... е-е-е, коли цирк був тут минулого разу, я, це... — Бейлі підбирає слова, розлючений, що в голові запитання здавалося простішим.

— Так? — нетерпляче перепитує Крихітка.

— Звідки ти знала моє ім’я? — питає хлопчик. — І як ти знала, що я був там?

— Гм-м-м, — тепер уже дівчинка не може знайти потрібних слів. — Це непросто пояснити, — починає вона. — Я бачу речі до того, як вони відбуваються насправді. Незадовго до твоєї появи я побачила, що ти йдеш. Я не завжди розрізняю деталі, але коли побачила тебе, одразу зрозуміла, як тебе звуть, так само як те, що ти в синьому шарфі.

Вони опиняються на початку черги, де яточник уже приготував три смугастих горнятка з какао й додатковою порцією вершків. Крихітка віддає одне горня Бейлі, а два інших бере сама. Хлопчик помічає, що крамар махає їм на прощання, так і не взявши грошей. Йому спадає на думку, що безкоштовне какао — одна з переваг для працівників цирку.

— То ти бачиш усе ще до того, як воно станеться? — перепитує Бейлі. Насправді він чекав іншої відповіді, хоча сам не певен якої.

Крихітка хитає головою.

— Ні, не все. Іноді якісь фрагменти подій, як картинки й слова в книжці, у якій бракує багатьох сторінок. А ще книжка впала у ставок, і деякі уривки розмиті, а деякі — чіткі. Розумієш? — питає вона.

— Не зовсім, — зізнається Бейлі.

Дівчинка сміється.

— Я знаю, що це дивно, — погоджується вона.

— Ні, не дивно, — заперечує Бейлі. Крихітка повертається до нього, і на обличчі в неї з’являється недовіра. — Тобто так, трохи дивно, але по-хорошому незвично, а не по-поганому.

— Дякую, Бейлі, — каже дівчинка. Вони знову обходять подвір’я, прямуючи до вогнища. Прибамбас уже чекає на них, тримаючи в руках чорний пакетик і роздивляючись яскраве біле полум’я.

— Ви чого так довго? — запитує хлопчик.

— Там була черга, — пояснює сестра, віддаючи йому горнятко. — А тут ні?

— Ні. Здається, люди ще не зметикували, які смачні ці штуки, — радіє Прибамбас, розмахуючи пакетиком. — То тепер ми готові?

— Думаю, що так, — відгукується дівчинка.

— Що ми робитимемо? — втручається Бейлі.

Двійнята виразно ззираються, а потім Крихітка каже:

— Нам подобаються обходини. Ми гуляємо навколо цирку, щоб... щоб спостерігати за всім. Ти ж хочеш піти з нами, чи не так?

— Звичайно, — запевняє двійнят Бейлі, радіючи, що не мусить нав’язуватися.

Вони петляють цирком, сьорбають какао й ласують шоколадними мишками й випічкою з корицею та карамеллю, яка дійсно виявилася такою смачною, як обіцяли. Двійнята розповідають циркові байки, показуючи на шатра, котрі вони минають, а Бейлі відповідає на розпитування про його містечко, хоча йому й здається дивним, що діти цікавляться чимсь таким буденним. Їм так легко втрьох, наче вони давні друзяки, і водночас цікаво, як завжди буває, коли оповідаєш новим друзям нові історії.

Якщо двійнята й «спостерігають» за чимось, крім своїх горняток, Бейлі не може збагнути, за чим саме.

— Що таке Звіздар? — цікавиться він, помітивши вивіску, котрої раніше не бачив, коли вони викидають порожні горнятка й пакетик.

— Готова повитріщатися, Крихітко? — дражнить сестру Прибамбас. Вона замислюється, а потім киває. — Крихітка читає по зірках, — пояснює хлопчик Бейлі. — А в цьому місці побачити майбутнє найлегше.

— Останнім часом не надто й легко, — тихо каже дівчинка. — Але ми можемо покататися. Він працює лише ясними ночами, то хтозна, коли наступного разу випаде така нагода, тим паче, що ми вже тут.

Вони заходять усередину й опиняються в кінці черги, що вигинається на гвинтових сходах уздовж круглої стіни. Надра намету ховаються за важкою чорною завісою. Стіни тут укриті діаграмами — білими цятками й лініями на чорному папері — і мапами сузір’їв у рамках.

— Це схоже на те, як віщунка читає ті карти таро з картинками? — питає Бейлі, досі розмірковуючи над можливістю побачити майбутнє.

— Схоже, але не зовсім, — каже Крихітка. — Я взагалі не вмію ворожити на картах таро, а Прибамбас уміє.

— Це як історії на папері, — каже її брат, знизуючи плечима. — Ти бачиш, як історії на кожній карті складаються в одну. Не так і важко. Але карти показують різні можливості, різні шляхи. А Крихітка бачить те, що насправді станеться.

— Але зірки оповідають не так чітко, — пояснює дівчинка. — Вони нічого не повідомляють про контекст, і зазвичай я не одразу розумію свої видіння. А іноді розумію їх занадто пізно.

— Ми приймаємо твої відмовки, Кри, — каже Прибамбас, обіймаючи сестру за плечі. — Якщо хочеш, можемо просто покататися.

Сходи закінчуються чорною платформою, де темно хоч в око стрель. Розгледіти вдається лише працівника цирку в білому костюмі, котрий заводить відвідувачів досередини. Чоловік усміхається двійнятам і зацікавлено розглядає Бейлі, допомагаючи їм зайняти місця в чомусь схожому на сани чи вагонетку.

Вони всідаються на канапку з високою спинкою та бильцями. Коли Крихітка вмощується між хлопчиками, дверцята з одного боку клацають і зачиняються. Їхній візок повільно ковзає вперед. Бейлі нічого не бачить у суцільній темряві.

Потім навколо знову щось клацає, і візок ніби падає вниз, нахиляючись при цьому назад. Тепер діти дивляться не вперед, а вгору.

Бейлі розуміє, що намет не має даху. Замість нього над головами розкинулося нічне небо.

Хлопчик безліч разів розглядав зірки, лежачи в полі, але зараз відчуття геть інші. Дерева не затуляють тобі краєвид по краях, а візок легенько гойдається, і здається, що ти в невагомості.

А ще надзвичайно тихо. Їхня карета описує щось схоже на коло, і Бейлі чує лише її тихеньке поскрипування й дихання Крихітки поруч. Здається, увесь цирк поглинула темрява.

Бейлі переводить погляд на Крихітку. Дівчинка дивиться не на небо, а на нього, усміхається й відводить очі.

Хлопчик розмірковує, чи не запитати, що вона бачить у зірках.

— Ти не мусиш, якщо не хочеш, — каже Прибамбас, випереджаючи його запитання.

Крихітка повертається, щоб покривлятися братові, але її погляд застигає вгорі, у ясному нічному небі. Бейлі уважно спостерігає за нею. Дівчинка злегка мружиться, і здається, що вона розглядає картину або намагається здалеку прочитати вивіску.

Раптом вона відводить очі, підносить до обличчя руки та притискає пальці в білих рукавичках до повік. Прибамбас кладе руку сестрі на плече.

— Усе гаразд? — питає Бейлі.

Крихітка глибоко вдихає й киває, не забираючи рук від обличчя.

— Зі мною все гаразд, — каже вона приглушеним голосом. — Воно було дуже... яскраве. Аж голова заболіла.

Вона забирає долоні з очей і хитає головою; хай би що її турбувало — уже минулося.

Решту поїздки жоден із них не дивиться вгору на поцятковане зірками небо.

— Вибач, — тихо каже Бейлі, спускаючись іншими гвинтовими сходами до виходу.

— Ти не винен, — заперечує Крихітка. — Я мала б краще подумати. Останнім часом зірки постійно так роблять: показують якесь безглуздя, від якого болить голова. Мабуть, мені потрібно припинити на якийсь час.

— Тобі варто розважитися, — пропонує Прибамбас, коли вони повертаються до гамірного цирку. — Гайда до Лабіринту Хмарок?

Сестра киває, і напружена постава трохи розслабляється.

— Що таке Лабіринт Хмарок? — питає Бейлі.

— Ти ще не був у жодному з найцікавіших наметів, так? — дивується Прибамбас, хитаючи головою. — Тобі доведеться повернутися, ми не встигнемо подивитися все сьогодні. Може, тому в Кри заболіла голова — вона побачила, як ми тягаємо тебе по всіх наметах, де ти ще не бував.

— Бамбас бачить минуле, — раптом втручається Крихітка, змінюючи тему розмови. — Це одна з причин, чому його історії завжди такі цікаві.

— З минулим простіше, — каже її брат. — Воно вже там.

— У зірках? — перепитує Бейлі.

— Ні, — каже Прибамбас, — у людях. Воно прилипає до тебе, як цукрова пудра до пальців. Дехто намагається здмухнути його, але вони завжди з тобою — події й речі, які привели тебе туди, де ти зараз знаходишся. Я можу... ну... читати, але це неправильне слово, воно не пасує й до того, що втіває Крихітка із зірками.

— То ти можеш бачити в мені моє минуле? — дивується Бейлі.

— Міг би, — погоджується Прибамбас. — Але я намагаюся не вдаватися до цього без дозволу, хоча іноді щось вистрибує на мене саме по собі. Ти не заперечуєш?

Бейлі хитає головою.

— Та ні.

Прибамбас уважно дивиться на нього якусь мить, не так довго, щоб Бейлі знітився від його погляду, а трішки менше.

— Я бачу дерево, — каже хлопчик. — Величний старий дуб, де тобі затишніше, ніж удома, але не так затишно, як тут. — Він махає рукою на шатра й вогні. — Здається, що ти самотній, навіть коли навколо люди. Яблука. І твоя сестра — та ще штучка, — додає Прибамбас, саркастично посміхнувшись.

— Схоже на правду, — сміється Бейлі.

— А що за яблука? — втручається Крихітка.

— Моя родина має ферму з фруктовим садом, — пояснює Бейлі.

— Ой, звучить чудово, — зворушується дівчинка. Бейлі ніколи не думав, що ряди невисоких покручених дерев можуть бути «чудовими».

— Ось ми й прийшли, — вигукує Прибамбас, завернувши за ріг.

Хоча Бейлі провів у цирку не так багато часу, він здивований: як він міг досі не бачити це шатро раніше? Намет майже такий високий, як той, де виступають акробати, але вужчий.

Намет має чорні стіни, а посередині височіє велетенська сліпучо-біла споруда. Бейлі не може вигадати, як її назвати. Вона займає майже весь намет, залишаючи лише місце для помосту, що починається біля входу й закручується петлею навколо намету. Підлога вкрита тисячами білих кульок, схожих на мильні бульбашки.

Сама вежа нагадує кілька поставлених одна на одну, наче коржі в торті, химерних прозорих платформ, трохи схожих на хмари. Наскільки видно Бейлі, відстань між рівнями змінюється — десь можна пройти виструнчившись, а десь ледве проповзеш. Подекуди деталі споруди, здається, висять у повітрі, ніби збираються поплисти геть від центральної вежі.

І всюди комашаться люди. Висять на краях платформ, тиняються коридорами, видираються вище або спускаються нижче. Деякі платформи прогинаються під їхньою вагою; інші здаються стійкими й непохитними. Вежа весь час рухається — ледь помітно, наче дихає.

— Чому це називають лабіринтом? — цікавиться Бейлі.

— Побачиш, — обіцяє Прибамбас.

Вони йдуть доріжкою, що легенько похитується, наче пристань на хвилях. Бейлі дивиться вгору й мало не втрачає рівновагу.

Деякі платформи звисають згори на шворках або ланцюгах. На нижніх поверхах видніються довгі стовпи, що протинають кілька рівнів, але Бейлі не впевнений, що вони тягнуться аж до вершини. Десь шворки переплутуються й зав’язуються павутинням, а десь звисають, наче стрічки.

Діти зупиняються біля дальнього краю споруди, де доріжка підходить достатню близько, щоб можна було заскочити на якусь із нижніх платформ.

Бейлі підбирає із землі білу кульку. У руках вона виявляється яскравішою, ніж здавалася, і на дотик — м’якою, як кошеня. З протилежного боку намету люди кидаються ними, наче сніжками, але, влучивши в ціль, кулі не розпадаються, а м’яко падають на землю. Бейлі кидає свою та наздоганяє двійнят.

Щойно вони роблять кілька кроків спорудою, хлопчик розуміє, чому вона називається лабіринтом. Він чекав на стіни, повороти й тупики, але тут усе геть інакше. Платформи звисають на всіх рівнях — одні низько, на рівні його колін чи зап’ясть, інші простягаються високо над головою, складаючись у вигадливі візерунки. Цей лабіринт заплутується не лише в різні боки, а ще й угору та вниз.

— Побачимося пізніше, — кричить Прибамбас. Він заскакує на сусідню платформу й одразу видирається на наступну.

— Бамбас завжди одразу лізе на вершечок, — каже Крихітка. — Він знає тут усі найшвидші шляхи.

Бейлі з дівчинкою обирають неквапливий шлях, навмання стрибають між платформами, протискаються між білими мереживами шворок і обережно рухаються у вузьких переходах. Бейлі вже не знає, де тут край і як високо вони залізли, але радіє, що Крихітка більше не має такого занепокоєного вигляду, як на Звіздарі, вона навіть регоче, допомагаючи йому на складних віражах.

— А як ми зліземо? — урешті-решт запитує Бейлі, розмірковуючи, чи їм узагалі вдасться знайти зворотний шлях.

— Найпростіше — зістрибнути, — відгукується Крихітка.

Вона тягне його до замаскованого повороту, за яким видно край платформи.

Виявляється, вони значно вище, ніж гадав Бейлі, але так і не дісталися верхівки.

— Усе гаразд, — заспокоює його Крихітка. — Тут безпечно.

— Це неможливо, — заперечує Бейлі, обережно зазираючи за край.

— Нічого неможливого, — відгукується Крихітка. Вона всміхається і стрибає, лише в повітрі тріпотить вогняно-руде волосся.

Дівчинка зникає внизу, у морі з білих кульок, але вже за мить знову з’являється на поверхні та махає йому. Серед суцільної білизни її волосся видається червоною плямою.

Бейлі хвилинку вагається, пересилює бажання замружитися і стрибає. Ще мить — і хлопчик регоче, перекидаючись у повітрі.

Упасти в басейн із білими кульками так само приємно, як опуститися на хмарку: тут м’яко, світло та спокійно.

Коли Бейлі вилазить на доріжку, двійнята вже чекають на нього неподалік. Крихітка сидить на краю, звісивши ноги.

— Ми мусимо повертатися, — каже Прибамбас, витягаючи з кишені годинника. — Нам іще потрібно підготувати кошенят до наступного виступу, а вже майже північ.

— Правда? — лякається Бейлі.— Я й не знав, що так пізно, і вже мав бути вдома.

— Дозволь нам провести тебе до воріт, будь ласочка, — просить Крихітка.— Я хочу дещо для тебе роздобути.

Вони знову рушають вихлястими доріжками, прокладаючи собі шлях до воріт. Крихітка бере Бейлі за руку, щоб провести його крізь тунель між завісами, легко знаходячи дорогу в темряві. Коли вони виходять з іншого боку, натовп уже розійшовся, хоча кілька відвідувачів іще сновигають туди-сюди цієї пізньої години.

— Зачекай тут, — каже дівчинка. — Я зараз повернуся. — Вона біжить у напрямку каси, а Бейлі дивиться, як стрілки годинника наближаються до дванадцятої. За мить Крихітка повертається, несучи в руці щось сріблясте.

— Чудова ідея, Кри, — хвалить її брат, побачивши, що вона несе. Бейлі збентежено переводить погляд із брата на сестру. Дівчинка простягає йому сріблястий клаптик паперу, завбільшки з квиток.

— Це пропуск, — пояснює вона. — Для важливих гостей. Тож тобі не доведеться платити щоразу, коли ти навідуватимешся до цирку. Покажеш його на касі — і тебе пустять усередину.

Бейлі витріщається на папірчик, широко розплющивши очі.

На одному його боці написано чорними чорнилами:

А на звороті:

І нижче маленькими літерами:

Бейлі ловить виторопні, утупившись у сріблясту картку.

— Я думала, тобі сподобається, — каже Крихітка невпевненим голосом, коли хлопчик ніяк не реагує. — Раптом тобі захочеться прийти ще, поки ми тут.

— Це надзвичайно, — відгукується Бейлі, переводячи погляд на дівчинку.— Дякую щиро-прещиро.

— Прошу, — усміхається Крихітка. — І, будь ласка, повідом нас із Прибамбасом, якщо ти прийдеш. Тоді ми знатимемо, що ти тут, і знайдемо тебе. Ти не проти?

— Це було б чудово, — погоджується Бейлі. — Справді, дуже дякую.

— Тоді скоро побачимося, — прощається Прибамбас, простягаючи руку.

— Неодмінно, — зголошується Бейлі, стискаючи її. — Я можу прийти вже завтра.

— Було б добре, — озивається Крихітка. Бейлі відпускає хлопчикову руку, а дівчинка нахиляється та швидко цілує його в щоку. Малий одразу відчуває, що шаріється. — Добраніч, — додає Крихітка, відходячи.

— В-в-вам теж, — затинається Бейлі. — Доброї ночі.— Він махає, поки друзі не зникають за важкою завісою, а потім повертається, щоб піти додому.

Здається, ціле життя минуло відтоді, коли він ішов до цирку, хоча насправді промайнуло лише кілька годин. Більше того, здається, що Бейлі, той, що увійшов до цирку, і той, що з нього вийшов зі сріблястим квитком у кишені, — це дві різні людини. Хлопчик розмірковує, котрий із них двох справжній, адже Бейлі, що самотню сидить на дереві, не може бути тем Бейлі, котрий отримує спеціальний пропуск до вражаючого цирку й без зусиль заводить дружбу з такими цікавими людьми.

Наближаючись до ферми, він упевнюється, що теперішній Бейлі значно ближчий до того, яким має стати в майбутньому, аніж учорашній Бейлі. Він сам не розуміє, що все це означає, але й не дуже переймається.

Уночі йому сниться, що він став лицарем зі срібним мечем, вершником на коні, і, зрештою, це не здається дивним.

Тет-а-тет

Лондон, серпень 1896

Цієї ночі Опівнічний Прийом, попри кількість гостей, минає без зайвого галасу. Цирк щойно повернувся з дублінських гастролей і готується надовго залишитися в передмістях Лондона, тож серед запрошених є й кілька артистів. Із Відня приїхав містер Барріс.

Селія Бовн більшість часу перемовляється з мадам Падва, яка сидить ліворуч від неї, загорнута в лазурні шовки.

Сукня, у яку вбрана Селія, теж справа рук Тітоньки. Планувалося, що дівчина виступатиме в ній, але кожен вигин і складка сріблястої тканини так блищали на світлі, що відволікали всю увагу. Ефект від сукні був таким вражаючим, що Селія не змогла віддати її та залишила собі, щоб одягати, ідучи за межі цирку.

— Дехто не може відвести від тебе очей, моя люба, — зауважує мадам Падва, показуючи келихом у напрямку дверей, де тихенько, заклавши руки за спину, стоїть Марко.

— Імовірно, він милується витвором ваших рук, — каже Селія, не обертаючись.

— Я б заклалася, що більше за сукню його цікавить те, що під нею.

Селія сміється, але вона знає, що Тітонька Падва не помиляється. Дівчина відчуває, як Марків погляд увесь вечір обпікає їй потилицю, і це стає чимдалі важче ігнорувати.

Марко лише на мить відводить погляд від Селії, коли Чандреш зачіпає важкий кришталевий келих для вина, і той мало не розбивається, ударившись об свічник. Червоне вино бризкає на золоту парчу скатертини.

Але перш ніж Марко встигає відреагувати, Селія схоплюється з-за столу й вирівнює келих, навіть не торкнувшись його (утім лише Чандреш сидить так, що може це помітити). Коли вона відводить руку, келих знову повний, а на скатертині немає жодної плями.

— Незграба, незграба, — бурмоче Чандреш, насторожено дивлячись на Селію, а потім відвертається й далі веде бесіду з містером Баррісом.

— Ти могла б стати балериною, — зауважує мадам Падва Селії. — Чудово тримаєшся на ногах.

— Я й шпортаюся непогано,— відповідає Селія. Тітонька Падва регоче, і тепер містер Барріс мало не випускає свого келиха.

Решту часу Селія пильно спостерігає за Чандрешем. Він здебільшого обговорює з містером Баррісом питання щодо реставрації будинку. Чоловік затинається й кілька разів повторюється, але архітектор удає, що не помічає цього. Чандреш більше не торкається свого келиха, і коли після вечері прибирають зі столу, той повний по вінця.

З Прийому Селія йде останньою. Усі прощаються, а вона не може знайти свою шаль і махає гостям, щоб ішли, не чекаючи на неї.

Знайти мереживний відріз кольору слонової кістки в суцільному безладі la maison Лефеврів виявляється не так-то й просто. Дівчина повертається туди, де була цього вечора, але ані в бібліотеці, ані в їдальні шалі немає.

Селія врешті-решт завершує пошуки й повертається до передпокою, де на неї вже чекає Марко. З його руки недбало звисає шаль.

— Ви часом не це шукаєте, міс Бовн? — цікавиться хлопець.

Він ступає на крок, щоб покласти шаль дівчині на плечі, але мереживо розпадається в його пальцях і цівкою пороху стікає між них.

Коли Марко знову переводить погляд на Селію, вона стоїть, щільно запнута в шаль, наче ніколи її не знімала.

— Дякую, — каже дівчина. — Добраніч. — Не чекаючи на відповідь, вона прослизає повз нього й виходить у двері.

— Міс Бовн? — кричить навздогін Марко, біжучи за нею сходами.

— Так? — озивається Селія та озирається, вийшовши на хідник.

— Я сподівався, що ви все ж пристанете на мою пропозицію випити чогось, якою знехтували в Празі, — каже Марко й не відводить від дівчини очей, поки вона думає.

Його погляд обпікає навіть сильніше, ніж коли торкався її потилиці за вечерею. Селія впізнає улюблену витівку свого батька — спробу придушення її волі, — але є в цьому щось іще, дещо схоже на благання.

Саме це, а також надмірна цікавість змушують Селію кивнути у відповідь.

Він посміхається й обертається, знову заходить до будинку, не зачинивши дверей.

За мить дівчина йде слідом. Двері самі причиняються й замикаються позаду неї.

У їдальні вже прибрали зі столу, але мерехтливі свічки досі горять у канделябрах.

На столі стоять два келихи з вином.

— Куди подівся Чандреш? — питає дівчина, підіймаючи келих і рушаючи до протилежного боку стола, де стоїть Марко.

— Він заховався на п’ятому поверсі, — каже Марко й бере до рук інший келих. — Відремонтував колишні кімнати прислуги та влаштував там собі апартаменти, бо йому начебто подобається краєвид. До ранку його тут не буде. Решта прислуги вже розійшлася по домівках, тож більшість будинку в нашому розпорядженні.

— Ви часто запрошуєте сюди власних гостей, коли Чандрешеві йдуть? — цікавиться Селія.

— Ніколи.

Дівчина відпиває вино й дивиться на свого співрозмовника. Щось у його зовнішності тривожить її, але що саме, не вдається вловити.

— А Чандреш справді наполягав, щоб полум’я в цирку було таким білим, аби пасувало до кольорової гами? — питає вона за мить.

— Саме так, — зізнається Марко. — Наказав мені знайти хіміка чи ще когось такого, але я вирішив подбати про це самотужки. — Він ворушить пальцями над свічками на столі, і полум’я змінює теплий золотавий колір на холодний білий зі сріблясто-блакитним відблиском посередині. Пальці злітають у зворотному напрямку, і полум’я набуває звичного вигляду.

— Як ви це називаєте? — питає Марко.

Селія не перепитує, що він має на увазі. Усе й так зрозуміло.

— Маніпуляція. У дитинстві я називала це магією. Довелося витратити чимало часу, щоб позбутися цієї звички, хоча батько ніколи не переймався термінологією. Він сам називав це чародійством, а коли мав балакучий настрій — силовим впливом на Всесвіт.

— Чародійством? — перепитує Марко. — Ніколи про це так не думав.

— Дарма, — каже Селія. — Ви ж саме цим займаєтеся. Зачаровуєте. І вам це непогано вдається. Так багато людей закохані у вас. Ізобель. Чандреш. Імовірно, ще хтось.

— Звідки ви знаєте про Ізобель? — цікавиться хлопець.

— Людей у цирку багато, і всі пліткують одне про одного, — пояснює Селія. — Очевидно, що вона по вуха закохана в когось, кого ми ніколи не бачили. Я одразу помітила, що вона за мною стежить, і навіть думала, що віщунка і є моїм суперником. А після вашої появи в Празі, коли вона чекала на декого, неважко було дійти висновків. Гадаю, більше ніхто не здогадався. Двійнята схильні думати, що вона закохана в чийсь ідеальний образ, а не в справжню людину.

— Двійнята, схоже, кмітливі, — каже Марко. — Якщо я й зачаровую, то не завжди навмисне. Хоча у випадку з роботою в Чандреша це справді допомогло, бо я мав небагато досвіду й лише одну рекомендацію. Але на вас, вочевидь, мої чари не спрацьовують.

Селія ставить келих на стіл, досі не певна, що їй думати про цього хлопця. Миготливе сяйво свічок підкреслює щось невловиме в його обличчі, тож дівчина відводить погляд і відповідає, дивлячись на дрібнички на камінній дошці.

— Мій тато теж часто вдавався до чогось схожого, — пояснює вона. — Вабив, зачаровував, спокушав. Кілька перших років свого життя я щодня бачила, як мама згасала від кохання до нього. Вона кохала його й жадала роками, а він уже втратив свій скороминучий інтерес. Потім одного дня мені виповнилося п’ять, а вона вкоротила собі віку. Коли я достатньо виросла, пообіцяла собі, що ніколи не страждатиму так через когось. Вам знадобиться дещо значно більше за чарівну усмішку, щоб звабити мене.

Дівчина переводить погляд і бачить, що чарівна усмішка кудись зникла.

— Мені шкода, що ви втратили матір за таких обставин, — співчуває Марко.

— Це було дуже давно. — Селія дивується його щирому співчуттю. — Але все одно дякую.

— Ви добре її пам’ятаєте?

— Більше пам’ятаю враження, ніж події. Пам’ятаю, що вона весь час плакала. Пам’ятаю, як дивилася на мене — ніби я лякаю її.

— Я не пам’ятаю своїх батьків, — зітхає Марко. — Узагалі не пам’ятаю нічого, що передувало сирітському притулку, а звідти мене висмикнули, бо я задовольняв усі критерії. Мене змушували багато читати, подорожувати і вчитися й постійно муштрували для якогось таємничого змагання. Крім ведення справ і бухгалтерії Чандреша та виконання його забаганок, ціле життя я лише це й робив.

— Чому ви такий відвертий зі мною? — питає Селія.

— Заради різноманітності хочеться побути чесним із кимось, — озивається Марко. — До того ж, якби я збрехав, гадаю, ви одразу б це викрили. Сподіваюся, що можу розраховувати на взаємність.

Селія на мить замислюється, але зрештою киває.

— Ви трохи нагадуєте мені батька, — зізнається вона.

— Яким чином? — дивується хлопець.

— Тим, як ви маніпулюєте сприйняттям. У мене це ніколи добре не виходило, я вправніша із матеріальним світом. Між іншим, ви не мусите вдаватися до цього зі мною, — додає дівчина, урешті зрозумівши, що непокоїло її в його зовнішності.

— Удаватися до чого? — перепитує Марко.

— Я про ваше обличчя. Вам непогано вдається, але я бачу, що воно не зовсім справжнє. Мабуть, жахливо набридає весь час займатися ним.

Хлопець супиться, але риси починають поволі змінюватися. Цапина борідка світлішає та зникає. Обличчя, наче викарбуване з каменю, м’якшає й молодшає. Пронизливо-зелені очі стають сірими з зеленими прожилками.

Маска була привабливою, але неприродною, сповненою навмисної краси. Селії видавалося майже огидним те, що він мусив постійно перейматися через свою зовнішність.

Було й ще щось. Якась порожнеча, напевно, результат ілюзій; вираз обличчя, котрий ніби натякав, що хлопець думками перебуває десь далеко.

А тепер перед нею стоїть інша людина. Тепер він не здається відсутнім, наче кордон між ними зруйновано. Хлопець видається ближчим, хоча не ступив ані кроку, і його обличчя досить миле.

Сірі очі дивляться на Селію ще пильніше, але їхній колір більше не збиває з пантелику, і дівчина може зазирнути глибше.

Вона відчуває, як шаріється, і докладає зусиль, щоб рум’янець на щоках був непомітним у сяйві свічок.

Несподівано вона розуміє, чому це обличчя теж здається знайомим.

— Я бачила вас таким раніше, — випалює вона, відшукавши ці риси в пам’яті. — З таким обличчям ви приходили на мій виступ.

— Ви запам’ятовуєте всіх своїх глядачів? — дивується хлопець.

— Не всіх, — зізнається Селія. — Але тих, хто дивиться на мене так, як ви, запам’ятовую.

— Це як?

— Наче вони не можуть вирішити, бояться мене чи хочуть поцілувати.

— Я вас не боюся, — промовляє Марко.

Суперники мовчки розглядають одне одного в мерехтливому світлі свічок.

— Як на мене, ви витрачаєте надто багато зусиль заради такої ледь помітної різниці, — констатує Селія.

— У цьому є свої переваги.

— Мені здається, ви маєте кращий вигляд без чарів, — відповідає дівчина. Марко видається збентеженим, тож вона додає: — Я ж обіцяла бути відвертою, чи не так?

— Ви мені лестите, міс Вовн, — каже хлопець. — Скільки разів ви бували в цьому маєтку?

— Щонайменше дванадцять, — прикидає Селія.

— І досі не бачили його цілком.

— Мені ніхто не пропонував.

— Чандреш не прихильник екскурсій. Йому подобається загадковість будинку. Якщо гості не знають, де закінчуються його володіння, їм здається, що вони неохопні. Раніше це були дві окремі будівлі, тож тут неважко заблукати.

— Я цього не знала, — зауважує дівчина.

— Два сусідніх міських будинки, схожих як дві краплі води. Він придбав обидва й перебудував в один маєток, покращивши чимало дрібниць. Гадаю, оглянути все нам забракне часу, але, якщо хочете, можу показати вам кілька таємних кімнат.

— Хочу, — погоджується Селія й ставить свій порожній келих на стіл біля Маркового. — Багато провели недозволених екскурсій маєтком свого працедавця?

— Лише одну, та й ту лише тому, що містер Барріс був дуже наполегливим.

З їдальні вони виходять до коридору, минають тінь слоноголової статуї, заходять до бібліотеки й зупиняються біля стіни, прикрашеної вітражем із зображенням заходу сонця.

— Гральна кімната, — виголошує Марко, штовхає скло й дає йому розчахнутися та впустити їх до наступного приміщення.

— Як доречно.

Ігри — не лише призначення цієї кімнати, а й ідея. На підвіконнях і книжкових полицях стоїть кілька гральних дощок без фігур, а шахи вишикувалися рядочками поза дошками. Онде висять мішені для дротиків, а самих дротиків ніде немає. Посередині партії застигли нарди.

Більярдний стіл у центрі кімнати обтягнутий криваво-червоним сукном.

На одній зі стін висить колекція зброї. Шаблі, пістолі, рапіри схрещеними парами чекають на десятки потенційних дуелей.

— Чандреш кохається в старовинній зброї, — пояснює Марко, поки дівчина розглядає колекцію. — В інших кімнатах теж є дещо, але основне зібрання — тут.

Селія обходить кімнату, а хлопець уважно роздивляється її. Схоже, що вона намагається приховати усмішку, розглядаючи вигадливо розставлені ігри.

— Ви так усміхаєтеся, ніби щось приховуєте, — каже Марко.

— Я багато чого приховую, — погоджується дівчина, озирається на нього через плече та знову відвертається до стіни. — Коли ви дізналися, що я ваш суперник?

— До відбору я не знав. Роками ви були таємницею. Цілком певен, що ви помітили, як заскочили мене зненацька. — Він на мить змовкає, а потім додає: — Не можу стверджувати, що це знання стало моєю перевагою. А коли вам це стало відомо?

— Ви й самі достеменно знаєте: під час тієї жахливої зливи в Празі, — каже Селія. — Ви могли задурити мені голову й дозволити піти з парасолькою, а натомість наздогнали. Чому? — Хотів забрати її, — пояснює Марко. — Я дуже люблю ту парасольку. А ще стомився ховатися від вас.

— Я підозрювала геть-чисто всіх, — зізнається дівчина. — Щоправда, думала, що це хтось із цирку. Мала б здогадатися, що це ви.

— Яким чином? — цікавиться Марко.

— Бо ви вдаєте із себе простака, яким насправді не є, — пояснює чарівниця. — Це ясно як божий день. Мушу зізнатися, я не здогадалася зачарувати свою парасольку.

— Я більшу частину життя провів у Лондоні, — нагадує Марко. — Щойно навчився зачаровувати предмети, одразу взявся до парасолі.

Він знімає піджак і кидає його на одне зі шкіряних крісел, що стоять у кутках. Бере з полиці колоду гральних карт, розмірковує, чи зголоситься Селія на його примху, але цікавість бере гору.

— Хочете зіграти? — питає дівчина.

— Не зовсім, — озивається Марко й мішає карти. Задовольнившись результатом, хлопець кладе колоду на більярдний стіл.

Він перевертає карту. Піковий король. Хлопець постукує по карті пальцем і король перетворюється на чирвового. Марко підводить руку і відводить її, жестом запрошуючи Селію зробити свій хід.

Дівчина всміхається. Вона скидає шаль, вішає її на кинутий піджак і виструнчується, заклавши руки за спину.

Чирвовий король здіймається й балансує на ребрі. Якусь мить він нерухомо стоїть, а потім невидима сила повільно розриває його надвоє. Обидва шматочки відокремлено застигають, а потім падають зворотним боком догори.

Наслідуючи жест Марко, Селія постукує по карті, і обидві половинки знову зливаються в єдине ціле. Дівчина відводить руку, і карта перевертається — бубнова дама.

Потім уся колода злітає в повітря й розсипається віялом на червоному сукні стола.

— Ви вправніше за мене маніпулюєте предметами, — визнає Марко.

— У мене є перевага, — каже Селія. — Те, що мій батько називає природженими здібностями. Мені важко не впливати на навколишні речі. Дитиною я весь час щось ламала.

— А як добре ви вправляєтеся із живими істотами? — цікавиться Марко.

— Залежить від того, з ким саме, — відповідає дівчина. — З предметами все простіше. Щоб упоратися з чимось живим, мені знадобилися роки. Я й досі краще керую своїми птахами, ніж старим вуличним голубом.

— Що ви могли б учинити зі мною?

— Мабуть, змогла б змінити ваше волосся, можливо, голос, — міркує Селія. — Нічого більше без вашої згоди й поінформованості. А дати справжню згоду набагато важче, ніж може здаватися. І я не можу залікувати рани. Мій вплив лише тимчасовий і поверхневий. Легше виходить із людьми, котрих я добре знаю, але теж не так уже й легко.

— А щодо себе самої?

Замість відповіді Селія підходить до стіни й знімає один із пари вузьких турецьких кинджалів із нефритовою рукояттю. Дівчина тримає зброю в правій руці, а ліву кладе на більярдний стіл, де лежать розкидані карти. Не вагаючись, вона протинає долоню клинком, пришпилюючи шкіру, плоть і карти до сукна.

Марко здригається, але не промовляє жодного слова.

Селія витягає кинджал зі столу, він досі стирчить із руки, а на вістрі висить пікова двійка. Зап’ястям стікає цівка крові. Дівчина простягає руку й повільно обертається, демонструючи її, як фокусник, щоб Марко міг переконатися, що все відбувається насправді, це не обман зору.

Другою рукою Селія висмикує кинджал. Просякнута кров’ю карта падає на землю. Несподівано краплі крові починають текти у зворотному напрямку, всотуючись у рану на долоні, що звужується й зникає. На шкірі залишається червоний рубець, але за мить і його немає.

Дівчина постукує по карті, і кров щезає. Дірки від леза більше не видно.

Тепер карта — чирвова двійка.

Марко підіймає шматочок картону й обмацує неушкоджену поверхню. Він злегка повертає руку, і карта зникає, надійно заховавшись у хлопця в кишені.

— Я радий, що нам не потрібно по-справжньому битися під час змагання, — каже він. — Ви мали б перевагу.

— Мій тато розрізав мені пучки пальців, поки я не навчилася зцілювати всі десять одночасно, — пояснює Селія, вішаючи кинджал на стіну. — Внутрішні відчуття підказують, як усе має бути, а з кимось іншим я не можу до цього вдатися.

— Схоже, ваші уроки були менш академічними, ніж мої.

— Я б воліла більше читати.

— Мені здається дивним, що для одного змагання нас готували абсолютно різними методами, — каже Марко. Він знову кидає погляд на долоню Селії: шкіра має цілком звичайний вигляд, ніщо не нагадує про те, що із неї щойно стирчав клинок.

— Підозрюю, у цьому весь зміст, — озивається Селія. — Дві школи схрестили мечі на одному полі бою.

— Визнаю, — веде далі Марко. — Я й досі не розумію, у чому сенс.

— Я теж, — погоджується Селія. — Підозрюю, що називати це змаганням або грою не зовсім правильно. Я вважаю, що це показна дуель. Що ще ми побачимо в рамках екскурсії?

— Хочете подивитися на щось із незавершеного? — пропонує хлопець. Те, що дівчина вважає цирк показовим виступом, стало для нього приємною несподіванкою. Марко й сам уже кілька років не вважає це протистоянням.

— Хочу, — каже Селія. — Особливо, якщо це проект, про який містер Барріс розпинався за вечерею.

— Саме він.

Вони виходять з ігрової кімнати через інші двері, швидко минають коридор і опиняються в просторій бальній залі, позаду будинку. Приміщення повниться місячним сяйвом, що ллється крізь скляні двері в затильній стіні.

Ззовні за терасою колись простягався сад, але тепер частину землі викопали, щоб опустити поверхню нижче. Зараз тут здебільшого лежать пакети з ґрунтом і стоси каміння, складені у високі, але незавершені стіни.

Селія обережно спускається кам’яними сходами, Марко йде слідом. Минувши останню сходинку, вони опиняються в лабіринті, де звідусіль можна побачити лише маленький клаптик саду.

— Мені здавалося, що Чандрешеві не завадило б зайнятися якимось власним проектом і відволіктися, — пояснює Марко. — Останнім часом він рідко виходить із будинку, і оновлення саду стало непоганим початком. Хочете побачити, який усе матиме вигляд, коли закінчаться роботи?

— Радо, — погоджується Селія. — Ви маєте із собою креслення?

Замість відповіді Марко здіймає руку й обводить нею краєвид.

Те, що минулої миті було голим камінням, перетворюється на вишукано прикрашені й обвиті плющем арки та проходи. На стінах миготять невеличкі яскраві ліхтарі. З вигнутих ґратчастих склепінь звисають троянди, а між квітами видніється нічне небо.

Селія притискає руку до уст, аби заглушити захоплений зойк. Усе тут здається неймовірним — від аромату троянд до тепла ліхтарів. Дівчина чує, як десь неподалік дзюркотить фонтан, і рушає по вкритій травою стежці на його пошуки.

Вона блукає звивистими доріжками лабіринту, і Марко йде поруч.

У центрі лабіринту з розмальованої візерунками стіни б’є фонтан і водоспадом наповнює круглий ставок із золотими рибками. Під місячним сяйвом їхня луска блищить і миготить у темній воді яскравими білими й помаранчевими спалахами.

Селія простягає руку і, притискаючи її до холодного каменю, дозволяє воді текти межи пальцями.

— Ви створили це в моїй уяві, правда ж? — питає вона, коли чує позаду кроки Марко.

— Ви дозволили мені, — виправдовується хлопець.

— Знаєте, я, імовірно, могла б це припинити, — каже Селія, озираючись на нього. Хлопець дивиться на неї, обіпершись на кам’яну арку.

— Певен, що могли б. Якби ви опиралися, все не вийшло б так добре, і взагалі могло б щезнути. До того ж основна причина такого глибоко занурення полягає у вашій близькості.

— Ви не можете скоїти так само із цирком, — розуміє Селія.

Марко здвигає плечима.

— На жаль, він знаходиться надто далеко, — каже хлопець. — Це одна з моїх найголовніших навичок, але поки що я не можу нею скористатися. До того ж я не майстер створювати такі ілюзії більш ніж для однієї людини одночасно.

— Це чарівно, — захоплюється Селія, спостерігаючи за рибками біля своїх ніг. — Я б ніколи не впоралася з такою складною ілюзією, хоча люди називають мене ілюзіоністкою. Вам більше підходить це звання, ніж мені.

— Здається, «Красуня, Котра Змінює Світ Силою Думки» звучить трохи незграбно.

— Це не поміститься на вивісці мого намету.

Хлопець сміється глибоким і теплим сміхом, і Селія відвертається, щоб приховати усмішку, і зосереджується на клекітливій воді.

— Моїми найкращими навичками теж нечасто можна скористатися, — каже вона. — Я дуже гарно вмію поратися з тканинами, але, зважаючи на майстерність мадам Падви, у цьому немає потреби. — Дівчина крутиться, демонструючи сукню. Срібна тканина сяє в місячному світлі так само яскраво, як ліхтарі.

— Гадаю, вона відьма, — жартує Марко. — І це комплімент.

— Думаю, він сподобався б їй, — зауважує Селія. — Ви бачите все це так само, як я?

— Більш-менш, — озивається Марко. — Ближче до глядача я краще можу розгледіти всі нюанси.

Селія огинає ставок і підходить до хлопця. Вона розглядає візерунки на кам’яній стіні та плющ, що звивається довкола, але погляд увесь час повертається до Марко. І кожна спроба глипнути на нього непомітно виявляється невдалою — хлопець раз по раз зустрічається з нею поглядом. Відвести очі стає щораз важче.

— Це ви добре придумали — використовувати багаття як з’єднувальну ланку, — хвалить ідею Селія, намагаючись зосередитися на крихітних жевриках ліхтарів.

— Я навіть не дивуюся, що ви помітили це, — каже Марко. — Мені довелося вигадати якусь ниточку для зв’язку, оскільки я не маю можливості подорожувати разом із цирком. Вогонь здався мені найкращою можливістю встановити тривалий контакт. Я ж, урешті-решт, не хотів, щоб ви там занадто все контролювали.

— І це має свої наслідки, — нагадує Селія.

— Що ви маєте на увазі?

— Достатньо згадати, що двійнята Мюрреїв вражають не лише кольором волосся.

— Але чим іще, ви мені не скажете, чи не так? — цікавиться Марко.

— Леді не може відкривати всі свої таємниці, — погоджується дівчина. Вона торкається троянди на звислій гілці й заплющує очі, насолоджуючись ароматом і оксамитовим дотиком пелюсток до шкіри. Сад, що існує лише в її уяві, дарує такі насичені відчуття, що аж у голові паморочиться. — Хто придумав опустити сад нижче?

— Чандреш. Він надихнувся іншою кімнатою, яку я теж можу вам показати, якщо захочете.

Селія киває, і вони повертаються садом. Вона йде так близько до хлопця, що він міг би торкнутися її, але Марко за звичкою тримає руки за спиною. На терасі Селія озирається на сад, але троянди й ліхтарі знову перетворилися на землю й каміння.

Усередині Марко веде Селію через бальну залу. Він зупиняється біля віддаленої стіни й відводить убік одну з панелей із темного дерева. За нею видніються гвинтові сходи, що спіраллю збігають униз.

— Це темниця? — цікавиться Селія.

— Не зовсім, — відгукується Марко. Опинившись перед укритими позолотою дверима біля підніжжя сходів, він відчиняє їх. — Дивіться під ноги.

Кімнатка маленька, але має високу стелю, з якої звисає золота люстра, прикрашена кришталем. Округлі стіни й стеля пофарбовані в глибокий яскраво-синій колір і поцятковані зірками.

Кімнату огинає поміст, яким можна йти, а всю підлогу вкрито розсипом вишитих райдужних шовкових подушок.

— Чандреш переконує, що кімнату обставлено так само, як в однієї куртизанки з Бомбея, — каже хлопець. — А як на мене, тут чудове місце, щоб сховатися з книжкою.

Селія сміється, і завиток волосся падає їй на вилицю.

Марко нерішуче простягає руку, щоб відкинути волосся з її обличчя, але перш ніж пальці торкаються дівочої шкіри, Селія відштовхується від підвищення та сріблястою рибкою пірнає в море розкішних подушок. Хлопець якусь мить дивиться на неї, а потім повторює її рух і приземляється неподалік, у самому центрі кімнати.

Вони лежать на підлозі, роздивляючись люстру. Світло заломлюється кришталем і без жодної магії перетворює стелю на нічне небо.

— Як часто ви можете навідуватися до цирку? — цікавиться Селія.

— Не так часто, як хотілося б. Звичайно, коли цирк зупиняється неподалік Лондона, я ходжу до нього. І, коли вдається втекти від Чандреша на довший час, їду за ним до Європи. Іноді мені здається, що я водночас стою на двох берегах. Я знаю досконало про багато речей у цирку, проте він завжди дивує.

— Який намет ваш улюблений?

— Хочете правду? Ваш.

— Чому? — дивується дівчина, повертаючись, щоб подивитися на Марко.

— Гадаю, він зачіпає в моїй душі якісь струни. Ви можете демонструвати публіці те, що я вимушений зберігати в таємниці. Напевно, я можу оцінити його зовсім по-іншому, ніж усі глядачі. А ще мені дуже подобається Лабіринт. Я не був певен, що ви погодитеся співпрацювати в ньому.

— Я вислухала довжелезну лекцію з приводу цієї співпраці, — зізнається Селія. — Мій батько називає її «збоченою близькістю». Він, мабуть, кілька днів вигадував, як мене болючіше зачепити. Йому поєднання наших здібностей видається несмаком, хоча я ніколи не розуміла чому. Я обожнюю Лабіринт, мені так цікаво додавати туди нові кімнати. А найбільше мені до вподоби ваш коридор, де сніжить і можна побачити сліди інших відвідувачів.

— Ніколи не думав про Лабіринт із точки зору розпусти, — замислено озивається Марко. — Я вже не дочекаюся, щоб поглянути на нього з такого ракурсу. Хоча я був упевнений, що ваш батько знаходиться не в тому становищі, щоб коментувати хай там що.

— Він не помер, — зізнається Селія, знову переводячи погляд на стелю. — Це складно пояснити.

Марко вирішує не розпитувати її та повертається до теми цирку.

— А який ваш улюблений намет? — питає він.

— Крижаний Сад, — не задумуючись, відповідає дівчина.

— Чому? — цікавиться Марко.

— Через відчуття, — каже Селія. — Наче ти потрапив у сон. Наче це не просто черговий намет, а місце, що знаходиться деінде. Можливо, я просто занадто люблю сніг. Як ви його вигадали?

Марко задумується про своє творіння, адже йому ніколи раніше не доводилося пояснювати, звідки беруться ідеї.

— Мені здавалося, що було б цікаво створити в цирку оранжерею, але я, звісно ж, був змушений відмовитися від кольорів, — починає він. Перебрав купу варіантів, поки не здогадався виготовити все з криги. Мені подобається, що ви порівнюєте Крижаний Сад зі сном, бо саме уві сні в мене народилася ця ідея.

— Саме тому я створила Дерево Бажань, — перериває його Селія. — Мені здалося, що дерево, охоплене полум’ям, — гарний комплімент для того, хто створює рослини з криги.

Марко подумки перебирає спогади про те, як уперше побачив Дерево Бажань. Тоді він відчував дивну суміш роздратування, здивування й туги. А зараз усе здається зовсім інакшим. Спочатку він не був певен, чи може запалити свічку, загадати бажання — раптом це буде порушенням правил.

— Усі ті бажання здійснилися? — цікавиться хлопець.

— Я точно не знаю, — зізнається Селія. — Важко стежити за всіма людьми, котрі залишили там свої бажання. А ви щось загадали?

— Можливо.

— І воно збулося?

— Наразі важко сказати.

— Ви мусите розповісти мені, коли збудеться, — переконує його дівчина. — Сподіваюся, що збудеться. Якоюсь мірою я створювала це дерево для вас.

— Але ви тоді навіть не знали, хто я, — протестує Марко, обертаючись до Селії. Вона не відводить погляду від люстри, але на обличчі з’являється приваблива усмішка людини, що вміє зберігати таємниці.

— Я не знала, хто ви, але склала думку про свого суперника, знаходячись серед створених ним речей. Мені здалося, що дерево сподобається йому.

— Воно мені справді подобається, — погоджується Марко.

Між ними западає спокійна мовчанка. Хлопцеві хочеться потягнутися й торкнутися Селії, але він полишає цю думку, боїться зруйнувати крихку дружбу, що народилася між ними. Натомість він милується дівчиною, спостерігаючи, як падають на її шкіру відблиски світла. Час від часу він помічає, що вона нишком теж кидає на нього погляди, і мить, коли їхні очі зустрічаються, здається зворушливою й піднесеною.

— Як вам удається робити так, щоб ніхто не старішав? — питає Селія через деякий час.

— Доводиться бути дуже обачним, — пояснює Марко. — І всі старішають, просто дуже повільно. А як вам удається перевозити цирк із місця на місце?

— Потягом.

— Потягом? — Марко не вірить своїм вухам. — Цілий цирк одним потягом?

— Це велетенський потяг, — каже Селія. — І чарівний, — додає вона, змушуючи хлопця розреготатися.

— Мушу зізнатися, міс Бовн, ви зовсім не така, як я очікував.

— Запевняю, це взаємно.

Марко зводиться на ноги та стає на підвищення біля дверей.

Селія простягає руку, і хлопець — свою, щоб допомогти чарівниці піднятися. Це вперше вони торкаються одне одного без рукавичок.

Реакція не забарилася. Кімнату розтинає яскравий електричний заряд, схожий на блискавку. Люстра починає хитатися.

Марко відчуває, як від місця, де його долоня торкається її, далі й глибше розливається сильне приємне тепло.

Звівшись на ноги, Селія відсмикує руку, задкує на крок і обпирається на стіну. Відчуття одразу починає згасати.

— Перепрошую, — каже вона тихо, не в змозі перевести дух. — Ви заскочили мене зненацька.

— І ви пробачте, — каже Марко. Серце так гупає в грудях, що він ледве чує її слова. — Хоча не можу сказати, наче розумію, що сталося.

— Я занадто чутлива до чужої енергії, — пояснює Селія. — Люди, котрі займаються такими речами, як ми з вами, мають дуже відчутну енергію, і я... просто ще не звикла до вашої.

— Можу лише сподіватися, що ваші відчуття були такими ж приємними, як мої.

Селія не озивається, і, щоб побороти спокусу торкнутися її ще раз, Марко відчиняє двері, ведучи дівчину назад до сходів.

Вони минають залиту місячним сяйвом бальну залу, і їхні кроки здаються відлунням одне одного.

— Як почувається Чандреш? — питає Селія, намагаючись знайти тему для розмови, щоб зруйнувати тишу й відволіктися від тремтіння в руках. Вона згадує, як він перекинув за вечерею келих.

— Він став розсіяним, — зітхає Марко. — Відколи відкрився цирк, Чандрешеві щодень важче зосередитися. Я... я роблю те, що можу, щоб підтримати його, але боюся, що це не дуже добре впливає на його пам’ять. Хоча я не планував її погіршувати, та після того, що сталося з покійною міс Берджес, гадаю, це наймудріший вихід.

— Вона опинилася в дуже своєрідному становищі: займалася цирком, але не була його частиною, — каже Селія. — Я впевнена, із цим не так просто впоратися. Ви принаймні можете наглянути за Чандрешем.

— Точно, — погоджується Марко. — Я справді хотів би знайти спосіб захищати тих, хто перебуває поза цирком, як вогнище захищає тих, хто всередині.

— Вогнище? — перепитує Селія.

— Воно має кілька функцій. Основна, звичайно, мій зв’язок із цирком, але це також своєрідний оберіг. На жаль, я не врахував, що він не поширюється на тих, хто перебуває з іншого боку огорожі.

— Я не врахувала навіть можливості створення оберега, — засмучується Селія. — Спочатку я навіть не розуміла, скільки людей будуть залучені до нашого змагання. — Вона зупиняється посеред бальної зали.

Марко теж завмирає, але не промовляє жодного слова, чекаючи, що скаже дівчина.

— Ви не винні, — каже вона тихо, — у тому, що сталося з Тарою. Обставини склалися б так само, незалежно від того, до чого б удавалися ви чи я. Не можна позбавити когось його власної волі — це те, чого я навчилася на перших уроках.

Марко киває та ступає на крок до дівчини. Тягнеться до її руки й швидко торкається пальців.

Відчуття таке ж сильне, як минулого разу, але дещо інакше. Щось змінюється в повітрі, але люстри над головами висять непохитно.

— Що ви робите? — питає Селія.

— Ви казали щось про енергію, — пояснює Марко. — Я підлаштовуюся під вашу, аби ви не побили нам тут усі люстри.

— Якщо щось і поб’ю, то, напевно, зможу полагодити, — каже дівчина, але руку не забирає.

Не переймаючись своїм впливом на все довкола, вона насолоджується відчуттям, а не опирається йому. Воно протинає її наскрізь. Щось схоже Селія відчувала в Маркових наметах — нервове тремтіння від того, що її оточує щось таке небачене й чарівне, — але тепер відчуття підсилене й зосереджене лише в ній. Тепло його шкіри шириться всім тілом, хоча сплітаються тільки пальці. Дівчина переводить погляд на Марко, бачить нав’язливі сіро-зелені очі й не відвертається.

Так вони й стоять, мовчки дивлячись одне на одного, і здається, що секунди тягнуться годинами.

У коридорі починає бити годинник, і Селія злякано здригається. Щойно відпустивши Маркову руку, вона знову хоче взятися за неї, але цей вечір і без того приголомшує враженнями.

— Ви добре приховували це, — каже дівчина. — Зараз я відчуваю ту саму енергію, що й у всіх ваших шатрах, але ніколи не помічала її під час зустрічі з вами.

— Я легко вмію вводити в оману, — усміхається Марко.

— Тепер я стежу за вами, тож стане складніше.

— Мені подобається ваша увага, — каже хлопець. — Дякую за це. За те, що залишилися.

— Пробачаю вам украдену шаль.

Селія всміхається, а Марко щиро сміється.

А потім дівчина зникає. Звичайна хитрість — відволікти його увагу на час, достатній, щоб вислизнути за двері, хай там як хочеться залишитися.

У гральній кімнаті Марко знаходить її шаль. Та досі лежить на його піджаку.