Навколо світу за вісімдесят днів

Розділ двадцять перший,

Подолати вісімсот миль такої пори року на судні водотоннажністю двадцять тонн — справа ризикована. Китайські моря дуже неспокійні, там трапляються жахливі бурі, особливо в періоди рівнодень, — а події відбувалися ще на початку листопада.

Звичайно, лоцманові, сподіваючись на величезну винагороду, яку йому призначили за кожний день шляху, було вигідніше доставити своїх пасажирів до самої Йокогами. Але така подорож була б украй нерозважною, і навіть спроба дістатися Шанхая — аж надто смілива, щоб не сказати зухвала. Однак Джон Бенсбі твердо й, мабуть, не без підстав цілковито покладався на «Танкадеру», що, ніби чайка, похитувалася на хвилях.

В останні години першого дня маршруту «Танкадера» пливла вздовж звивистих берегів Гонконга і за попутного вітру розвивала велику швидкість, чудово тримаючись на воді.

— Бачу, лоцмане, в мене навіть відпала потреба рекомендувати вам максимальну швидкість, — сказав Філеас Фоґґ, коли шхуна вийшла у відкрите море.

— Покладіться на мене, ваша милосте, — відповів Джон Бенсбі. — Ми поставили всі вітрила, які дозволяє нести вітер. Топселі нічого не додадуть, вони тільки перешкоджатимуть ходу судна.

— Це ваша справа, лоцмане, а не моя. Я цілковито довіряю вам.

Філеас Фоґґ, широко розставивши ноги й випрямивши корпус, стояв міцно, як моряк, і незворушно дивився на бурхливе море. Молода леді, що сиділа на кормі, почувалася схвильованою, вдивляючись у потемнілий у сутінках океан, з яким боролося тендітне судно. Над її головою надималися білі вітрила, що несли шхуну вперед, немов широкі крила. Підхоплене вітром судно, здавалося, летіло в повітрі.

Світ облягла ніч. Місяць вступив у першу чверть, і його слабке сяйво на туманному обрії невдовзі мало згаснути. Хмари зі сходу вже затягли частину небокраю.

Лоцман засвітив сигнальні вогні — неодмінна осторога у цих морях, адже поблизу їхніх берегів плаває багато суден. Корабельні зіткнення тут не рідкість, а на тій швидкості, яку розвивала шхуна, вона розбилася б при першому ударі.

На носі судна стояв задуманий Фікс. Він тримався осторонь, знаючи, що Фоґґ неохочий до розмов. До того ж йому було неприємно говорити з людиною, послугами якої він користувався. Інспектор думав про майбутнє. Він був певен, що Фоґґ не зупиниться в Йокогамі, а відразу сяде на пакетбот до Сан-Франциско, щоб досягти Америки, широкі простори якої обіцяли йому безпеку. План Філеаса Фоґґа видавався Фіксові напрочуд простим.

Замість того, щоб з Англії відпливти безпосередньо до Сполучених Штатів, як учинив би звичайний шахрай, цей Фоґґ зробив величезний гак і перетнув три чверті земної кулі тільки для того, щоб з упевненістю досягти американського континенту і, збивши з пантелику поліцію, спокійно тринькати гроші, викрадені з банку. Та що робитиме він, Фікс, на території Сполучених Штатів? Чи залишить він у спокої цю людину? Ні, тисячу разів ні! Доти, поки ухвалять постанову про видачу злодія, він і на крок не відступить від нього. Це його обов’язок, і він його виконає. У всякому разі, йому стала в пригоді щаслива обставина: біля Фоґґа немає Паспарту, а після Фіксових зізнань було дуже важливо, щоб слуга і хазяїн більше ніколи не зустрілися.

Філеас Фоґґ теж думав про свого помічника, про його таємниче зникнення. Перебравши всі можливості, він дійшов висновку, що бідолашний парубчина внаслідок якогось непорозуміння в останню хвилину, мабуть, сів на «Карнатик». Такої самої думки була й місіс Ауда. Вона щиро переймалася долею цього чесного слуги, якому вона була дуже вдячна. Можна було сподіватися на зустріч із Паспарту в Йокогамі, і, якщо «Карнатик» доправить його туди, про це буде легко дізнатися.

На десяту годину вечора вітер посвіжів. Можливо, обачливіше було б узяти один риф, та лоцман, пильно оглянувши небо, вирішив залишити вітрила, як є. Втім, «Танкадера», що мала велике занурення, зберігала стійкість, ідучи під напнутими вітрилами, які в разі бурі можна було швидко згорнути.

Опівночі Філеас Фоґґ і місіс Ауда спустилися в каюту. Фікс уже був там і лежав на одному з ліжок. Лоцман і матроси всю ніч залишалися на палубі.

Уранці 8 листопада до сходу сонця шхуна вже пройшла понад сто миль. Лаг показував середню швидкість від восьми до дев’яти миль за годину. На «Танкадері» поставили всі вітрила, і при рівному бічному вітрі вона розвивала максимальну швидкість. Якщо вітер не змінить свого напрямку, судну всміхатиметься фортуна.

Протягом усього дня «Танкадера» істотно не відхилялася від берега і течії, що сприяло її курсу. Вона пливла за п’ять миль від землі, що залишалася в неї по лівому борту, і часом, коли розсіювався туман, було видно нерівні обриси берега. Вітер дув із суходолу, тож море було не таким бурхливим — сприятлива обставина для шхуни, адже судна малого тоннажу найбільше потерпають від хвиль, які зменшують швидкість, чи, як кажуть моряки, «вбивають» її.

До полудня вітер трохи ослаб і подув із північного сходу. Лоцман наказав поставити топсель, але за дві години змушений був прибрати його — вітер знову посилився.

На щастя, містер Фоґґ і його молода супутниця виявилися нечутливими до морської хвороби і з апетитом наминали консерви з корабельними сухарями. Фікса також покликали розділити з ними трапезу. Він прийняв це запрошення попри своє внутрішнє невдоволення, адже добре знав, що шлунок, як і корабель, треба завантажувати баластом. Подорожувати та ще й харчуватися за кошт цього чоловіка було не в його правилах; однак він трохи поїв.

По закінченні сніданку Фікс відчув себе зобов’язаним відвести містера Фоґґа вбік і сказати:

— Пане…

Це слово палило йому губи, він ледве стримував себе, щоб не схопити цього «пана» за барки!

— Пане, — продовжував він, — ви були настільки люб’язні, що запропонували мені місце на цьому судні. Хоча мої кошти не дозволяють мені жити з таким розмахом, як ви, однак я хотів би заплатити свою частку…

— Облишмо розмову про це, пане, — відповів містер Фоґґ.

— Але я хотів би…

— Ні, пане, — повторив Фоґґ категоричним тоном. — Це входить до загальних витрат!

Фікс поклонився й замовк. Відтак пройшов на ніс шхуни і за весь день більше не вимовив ні слова.

Судно швидко мчало вперед. Джон Бенсбі сподівався на успіх. Кілька разів він повторював містерові Фоґґу, що вони вчасно прибудуть до Шанхаю. Джентльмен коротко відповідав, що він на це й сподівається. Весь екіпаж маленької шхуни наполегливо працював. Премія надихала цих сміливих людей. Як результат — усі снасті натягнуті, як слід, вітрила поставлені добре, повороти кермового плавні, а всі маневри здійснювалися з такою ретельністю, ніби шхуна брала участь у перегонах Королівського яхт-клубу.

До вечора лоцман за лагом визначив, що від Гонконга шхуна пройшла двісті двадцять миль, і Філеас Фоґґ міг сподіватися, що після прибуття у Йокогаму йому не доведеться записувати у свій маршрут жодної хвилини запізнення. Таким чином, серйозна невдача, що вперше спіткала його після від’їзду з Лондона, не мала завадити його планам.

Над ранок «Танкадера» пройшла протоку Фо-К’єн, що відокремлює великий острів Формозу від китайського берега, і перетнула тропік Рака. Море в цій протоці дуже небезпечне: тут багато нуртовищ, утворених зустрічними течіями. Шхуну сильно хитало. Короткі хвилі перепиняли їй шлях. На палубі було важко стояти.

Удень вітер посилився. На небі з’явилися провісники шторму. До того ж барометр пророкував швидку зміну погоди; його добовий хід був неправильний, і ртуть вередливо коливалася в трубці. На південному сході море здіймалося довгими хвилями, від яких «віяло бурею». Напередодні сонце зайшло в червоному тумані, що висів над хвилями океану.

Лоцман довго розглядав похмуре небо й цідив крізь зуби щось нерозбірливе. Опинившись поруч зі своїм пасажиром, він тихо запитав:

— Вашій милості можна все говорити?

— Все, — відповів Філеас Фоґґ.

— Нас очікує шторм.

— Звідки він насувається: з півночі чи з півдня? — спокійно запитав містер Фоґґ.

— З півдня. Гляньте, який тайфун збирається!

— Що ж! Тайфун із півдня наш попутник, — відповів містер Фоґґ.

— Якщо ви так на це дивитеся, мені нічого більше додати, — зауважив лоцман.

Передчуття не обдурили Джона Бенсбі. За іншої, більш ранньої пори року, тайфун, як висловився один відомий метеоролог, пронісся б усього лише яскравим водоспадом електричних розрядів, але в дні осіннього рівнодення можна було сподіватися жорстокої бурі.

Лоцман заздалегідь вжив усіх запобіжних заходів. Він наказав прибрати всі вітрила і спустити реї на палубу. Також опустили стеньги. Люки наглухо задраїли, щоб жодна крапля води не могла потрапити в трюм судна. На щоглі зоставили одне трикутне вітрило з товстого полотна, щоб утримувати шхуну в попутному вітрі. Залишалося тільки чекати.

Джон Бенсбі запропонував своїм пасажирам спуститися в каюту, але сидіти в тісному приміщенні, майже позбавленому свіжого повітря, було неприємно.

Містер Фоґґ, місіс Ауда, навіть Фікс не погодилися зійти з палуби.

Близько восьмої години сильний шквал зі зливою налетіли на шхуну. «Танкадеру», немов пір’їнку, підхопив скажений вітер, силу якого неможливо точно передати. Порівняти його швидкість із чотирикратною швидкістю локомотива, що жене на всіх парах, — лише наблизитися до істини.

Протягом усього дня страшенні хвилі гнали судно на північ, зберігаючи, на щастя, високу швидкість. Разів із двадцять на нього могли обрушитися гори води, що здіймалися за його кормою. Та спритний поворот стерна, за яким стояв сам лоцман, щоразу рятував корабель від катастрофи. Часом пасажирів із голови до ніг обливало хвилею, проте вони переносили це з філософським спокоєм. Фікс, звичайно, бурчав, але мужня Ауда, не відриваючи погляду від Філеаса Фоґґа, чия холоднокровність надихала її, виявляла себе гідною його супутницею, не звертаючи уваги на пориви вітру, що налітав з обох бортів. Що ж до містера Фоґґа, то можна було подумати, ніби тайфун теж входив у його обрахунки.

Досі «Танкадера» впевнено йшла на північ, але надвечір вітер повернув на три румби й подув із північного заходу. Шхуну, що йшла тепер бортом до хвилі, страшенно трясло. Море билося об неї з такою силою, що можна було б побоюватися за її цілість, якби всі частини судна не були так міцно підігнані.

До ночі буря лише посилилася. Насувалася темрява, а з темнотою шторм дужчає. Джон Бенсбі стривожився. Він подумав, чи не час пристати до берега, і порадився про це зі своїми матросами.

Потім він підійшов до Філеаса Фоґґа і сказав:

— Мені здається, ваша милосте, ми правильно вчинимо, якщо зайдемо в один із ближніх портів.

— Я такої самої думки, — відповів містер Фоґґ.

— Он як! — вимовив лоцман. — Але в який?

— Я знаю лише один порт, — спокійно відповів Філеас Фоґґ.

— І він називається?..

— Шанхай.

Лоцман спершу не зрозумів цієї відповіді, що свідчила про незламну наполегливість і рішучість. Потім він вигукнув:

— Ну що ж, гаразд! Ваша милість має рацію. У Шанхай!

І «Танкадера» незмінно тримала курс на північ.

То була справді жахлива ніч! Тільки дивом маленька шхуна не перевернулася. Двічі її накривало водою, і якби не міцні найтови, усе змило б з палуби. Місіс Ауда почувалася вкрай виснаженою, але жодного разу не поскаржилась. Кілька разів містер Фоґґ кидався до неї, щоб захистити її від лютих хвиль.

Настав день. Буря все ще вирувала. Але вітер удруге змінив напрямок і тепер дув із південного сходу. Ця зміна сприяла «Танкадері», що знову рушила вперед бурхливим морем, де зіштовхувалися зустрічні хвилі. Якби судно не було таке міцне, ці хвилі розбили б його одним ударом.

Час від часу серед пелехів туману зринав берег, та не було видно жодного судна. Лише «Танкадера» боролася з морем.

До полудня з’явилися перші ознаки послаблення, до заходу сонця вони стали явними.

Буря вщухла так само раптово, як і почалася. Знесилені пасажири могли, нарешті, попоїсти і трохи відпочити.

Ніч минула відносно спокійно. Лоцман знову поставив вітрила, взявши на них два рифи. Шхуна набрала значної швидкості. На світанку наступного дня, 11 листопада, Джон Бенсбі, визначивши положення судна, заявив, що до Шанхая лишилося менше ста миль.

Але ці сто миль треба було пройти за один день! До вечора містер Фоґґ мусив прибути в Шанхай, якщо він не хоче спізнитися до відходу пакетбота на Йокогаму. Коли б не буря, через яку згаяно кілька годин, шхуна була б уже за тридцять миль від порту.

Вітер помітно стихав, і з ним, на щастя, стихало й хвилювання. На шхуні напнули вітрила. Топсель, клівер, контрфок — усе штовхало судно вперед; море пінилося під його форштевнем.

До полудня «Танкадера» була за сорок п’ять миль від Шанхая. Залишалося шість годин до відходу пароплава на Йокогаму.

На облавку почалося хвилювання. Усі прагнули будь-що прибути вчасно. Усі — крім, звичайно, Філеаса Фоґґа — відчували, як їхні серця тривожно калатають. Маленькій шхуні треба було зберегти швидкість не менше дев’яти миль за годину, а вітер дедалі слабшав! Це був нестійкий бриз, примхливі пориви якого налітали звідкись ізбоку. Варто було їм припинитися, і море одразу ж угамовувалося.

Однак судно було таке легке, високі вітрила з тонкого полотна так добре тримали вітер, що «Танкадера» до шостої години вечора була вже за десять миль від гирла річки, на якій стоїть Шанхай: саме місто стояло приблизно за дванадцять миль угору за течією.

О сьомій годині до Шанхая залишалося три милі. Страшний проклін зірвався з вуст лоцмана… Премія двісті фунтів стерлінґів, вочевидь, вислизала з його рук. Він подивився на містера Фоґґа. Той залишався спокійним, хоча на кін було поставлено всі його гроші…

У цю мить удалині замаячив довгий чорний силует, увінчаний хмарою диму. То був американський пакетбот, що відходив із порту в призначений час.

— Дідько! — крикнув Джон Бенсбі, у розпачі випускаючи з рук стерно.

— Сигнал! — спокійно наказав Філеас Фоґґ.

На носі «Танкадери» стояла маленька бронзова гармата. Вона слугувала для подачі сигналів під час туману.

Гармату зарядили по саме жерло, та коли лоцман уже був готовий підпалити ґніт, містер Фоґґ наказав:

— Спустити прапор!

Прапор спустили до середини щогли. Це означало сигнал небезпеки, і можна було сподіватися, що американський пакетбот, помітивши його, змінить курс, щоб підійти до шхуни.

— Вогонь! — скомандував містер Фоґґ.

І пролунав постріл маленької бронзової гармати.