Небесна стріла

Воскресіння отця Бравна

У житті отця Бравна був такий період, коли він насолоджувався, а точніше, страждав від надмірної популярности. Його ім’я не зникало з газетних шпальт, у щотижневих критичних оглядах про нього постійно згадували, про його подвиги жваво дискутували і перешіптувалися у клубах та світських салонах, особливо в Америці. А найбільш неймовірним було те, що у журналах з’явилися короткі детективи, де він був головним персонажем.

Як не дивно, та в центрі уваги він опинився саме тоді, коли жив в одному з найвіддаленіших місць, в яких йому довелося побувати. Його відправили виконувати обов’язки пароха та місіонера в одну з тих країн Південної Америки, які, з одного боку, все ще належать до європейських імперій, а з иншого — під гігантською тінню президента Монро постійно погрожують тим, що стануть незалежною республікою. Більшість населення цих країн — темношкірі і червоношкірі люди, в чиїх жилах змішалася іспанська та індіанська кров, та останнім часом серед них значно побільшало вихідців з Англії, Німеччини та инших європейських країн.

Неприємності почалися з того, що один з приїжджих, який нещодавно зійшов на берег, і був обурений тим, що на кораблі загубили частину його багажу, попрямував до будинку місіонера, біля якого стояла каплиця. Фасад будинку прикрашала подовгаста веранда, довкола якої вилися темні виноградні лози з квадратними червоними листками. За рядком стовпців з виноградними лозами сиділи, також рядком, чоловіки, такі ж нерухомі, як стовпці, і з майже червоними, як виноградне листя, обличчями. Крисаті капелюхи були такими ж чорними, як їхні немигаючі очі, а груба шкіра своїм кольором нагадувала кору гігантських американських дерев. Багато хто з них курив дуже довгі і тонкі сигари, і якби не сигарний дим, то ніщо б не видавало ознак життя. Приїжджий міг би назвати їх аборигенами, хоч деякі з них неабияк пишалися тим, що в їхніх жилах тече іспанська кров. Однак чужинець не належав до тих осіб, які вбачають велику відмінність між іспанцями та індіянцями, а місцевих мешканців взагалі не вважав людьми.

Це був журналіст із Канзас-Сіті, худий чоловік зі світло-русявим волоссям і, як сказав би Мередіт, з авантюрним носом. І справді, видавалося, що чоловік постійно принюхується, а його ніс рухався, як хобот мурахоїда. Коли він народився, батьки довго роздумували, як його назвати, і врешті-решт назвали хлопчину Сол, тому що це пасувало до прізвища Снейт. У юнака були всі причини, щоб соромитися такого імени, і він поміняв його на Пол. Хоча йому, якби, він бодай трохи на цьому знався, більше пасувало б ім’я гонителя Савла, а не апостола Павла. До офіційної релігії він ставився зі стриманим презирством, яке перейняв радше від Інгерсолла, аніж Вольтера. Зрештою, стриманість не була його визначальною рисою, і незабаром у цьому пересвідчилися місіонер та група чоловіків біля веранди. Щось у їхньому безсоромному відпочинку, розслаблених позах і байдужих поглядах пробудило його праведний гнів, і він почав говорити, навіть не чекаючи відповіді на свої запитання.

Пол Снейт стояв, конвульсійно стискаючи свій саквояж, на самісінькому осонні у крисатому капелюсі й у наглухо застібнутому елегантному костюмі, та раптом почав кричати на чоловіків із сигарами. Він почав їм пояснювати, і робив це дуже голосно, чому вони такі ліниві, брудні, жахливо невиховані та так низько впали, і було б краще, щоб вони негайно ж задумалися над усім цим, бо потім буде надто пізно. На його думку, причина їх жалюгідного становища у згубному впливі церкви та священиків, бо саме через них ці люди так збідніли й опустилися, що можуть дозволити собі в білий день сидіти й байдикувати.

— Та ті священнослужителі перейшли всі межі! — обурювався він. — Вони роблять з вами все, що заманеться. Ходять, задерши носа, у своїх мітрах та тіярах, повдягалися у золото та у парчу, а ви сидите і вуха розвісили! У вашого місцевого божка такий вигляд, ніби він — пуп землі. А ви? Ви краще б на себе подивилися! На кого ви подібні, нещасні простаки? Ось тому ви перетворилися у дикунів, ви навіть читати і писати не вмієте, та ви…

У цей момент з місіонерського будинку поспіхом вибіг місцевий «божок». Він нагадував не пуп землі, а радше — невеликий валок, обгорнутий чорним вживаним одягом. На голові у священика замість тіяри був крисатий капелюх, який дещо нагадував сомбреро іспанських індіянців. Напевно, він дуже поспішав, тому що капелюх зсунувся на самісіньку потилицю. Священик уже хотів було звернутися до місцевих мешканців, які безмовно сиділи на веранді, та помітив незнайомця і швидко заговорив:

— Я можу вам чимось допомогти? Заходьте, будь-ласка.

Містер Пол Снейт зайшов до будинку місіонера, де невдовзі він дізнався чимало цікавої інформації. Його журналістський інстинкт, мабуть, був набагато сильніший, аніж упередження (це часто трапляється з розумними журналістами), на свої цікаві запитання він отримав такі ж цікаві та несподівані відповіді. Наприклад, він з’ясував, що індіянці вміють читати і писати, а навчив їх саме місіонер. А що вони дуже рідко використовують своє вміння, то це тому, що надають перевагу більш природнім способам спілкування. Журналіст також дізнався, що оті дивні люди з сигарами, які сиділи на веранді, вміють старанно та добросовісно працювати на своїх клаптиках землі, особливо ж ті, у кого більше іспанської крови, а не індіянської. Та найбільше містера Снейта вразило, що ці люди мають власну землю. У цій країні було цілком нормально — мати власну землю і працювати на ній. Слід згадати, що священик також висловив свою думку стосовно земельного питання, хоч у ролі політика, нехай лише місцевого, він виступав уперше і востаннє.

Річ у тому, що нещодавно цей регіон охопив спалах атеїстичного, майже анархістського радикалізму, що часто траплялося в країнах латиноамериканської культури. Зазвичай такі спалахи зароджуються у якомусь таємному товаристві і завершуються громадянською війною. Лідером місцевої партії був містер Альварез, доволі колоритний авантюрист португальського походження, в жилах якого, як подейкували його вороги, текла африканська кров. Він очолював таємні братства, які в таких країнах можуть додати містичності навіть атеїзму. Лідером консерваторів був містер Мендоза, власник багатьох фабрик, особа не така колоритна, зате респектабельна і шанована. Всі погоджувалися з тим, що правопорядок було б повністю втрачено, якби його охоронці не заручилися б підтримкою селян, яких постійно підтримував скромний місіонер, отець Бравн.

У той час, коли священик розмовляв з журналістом, до будиночка зайшов Мендоза, лідер консерваторів. Це був кремезний смаглявий чоловік, а вся його статура нагадували велику грушу. Він курив надзвичайно ароматну сигару, однак, перш ніж підійти до священика, Мендоза викинув її так театрально, немовби заходив до церкви. Потім він вишукано вклонився, і це здалося неймовірним, адже був доволі огрядним. Містер Мендоза завжди строго дотримувався всіх формальностей, особливо, якщо вони стосувалися служителів Церкви. Він належав до тих мирян, які більше подібні на священиків, аніж самі священики, а це неабияк дратувало отця Бравна, особливо під час приватних зустрічей. «Думаю, що я — антиклерикал, — любив повторювати отець Бравн з ледь помітною посмішкою, — та якби у справи клерикалів ніхто не втручався, то клерикалізму було б набагато менше».

— Послухайте, містере Мендоза, — вигукнув журналіст з новим піднесенням, — гадаю, ми з вами десь вже десь зустрічалися. Ви, бува, не приїздили на Торговий Конгрес у Мехіко, який проходив минулого року?

Важкі повіки містера Мендози припіднялися, а рот повільно розтягнувся у посмішці:

— Так, ваше обличчя також видається мені знайомим.

— Скільки справ ми там зробили! — почав згадувати Снейт. — І це впродовж якихось двох годин. Ви ж також були у виграші, хіба ні?

— Так, мені пощастило, — скромно підтвердив містер Мендоза.

— Звичайно! — вигукнув Снейт. — Успіх приходить до людей, які вміють його притягувати. А ви це вмієте! Сподіваюся, я вам не перешкоджаю?

— Анітрохи, — відповів містер Мендоза. — Я досить часто заходжу до падре, щоб побалакати. Просто побалакати.

Коли містер Снейт дізнався про дружні стосунки отця Бравна та відомого бізнесмена, то остаточно погодився з існуванням священика. Цілком можливо, він відчував повагу до місіонера та його обов’язків, і навіть був готовий не звертати уваги на такі ознаки релігійного культу, як каплиця та вівтар. Журналіст схвалив програму священика, а особливо її соціяльну частину, і навіть запропонував виконувати роль живого телеграфу, сповіщаючи світ про те, як ця програма втілюється в життя. Натомість, отець Бравн подумав, що журналіст, який змінив свою ворожість на симпатію, викликає у нього ще більший неспокій.

Містер Пол Снейт почав енергійно рекламувати отця Бравна. Він відсилав у свою газету на Середній Захід багатослівні і гучні панегірики, фотографував бідолашного місіонера у всяких-превсяких неофіційних ситуаціях, а потім ці фотографії у збільшеному вигляді з’являлися на перших сторінках недільних американських газет. Висловлювання отця Бравна він перетворював на гасла і безупинно представляв їх світу як «одкровення преподобного отця з Південної Америки». І якби американська публіка трохи менше любила сенсації, то досить швидко отець Бравн, як то кажуть, їй приївся б. Однак священик почав отримувати вигідні та наполегливі запрошення прочитати в Сполучених Штатах курс лекцій, а коли він відмовлявся, то йому ввічливо пропонували ще вигідніші умови. Завдяки ініціятиві містера Снейта, про отця Бравна почали писати детективні історії у стилі Шерлока Холмса, а до героя цих оповідань люди почали звертатися по допомогу. Відтоді священик хотів лише одного — щоб йому дали святий спокій. І саме тоді містер Снейт почав задумуватися над тим, чи не варто було б отцю Бравну, так само, як колись Шерлоку Холмсу, на якийсь час зникнути, впавши зі скелі. Священик ладен був погодитися на що завгодно, аби лиш йому дали спокій. Його відповіді на листи зі Сполучених Штатів ставали все коротшими, а коли він писав останній лист, то важко зітхав.

Було б дивно, якби цей нечуваний ажіотаж, який розпочався на Півночі, не дійшов до південного містечка, де отець Бравн вирішив відпочити у тиші та спокої. Англійці та американці, які становили значну частину населення цієї південноамериканської країни, пишалися тим, що поруч з ними живе така відома особа. Американські туристи, ті, що галасливо пориваються оглянути Вестмінстерське абатство, тепер поривалися подивитися на отця Бравна. Якби вони могли, то запустили б екскурсійний поїзд, який відвозив би їх до священика, немовби до щойно відкритого пам’ятника. Та найбільше отець Бравн потерпав від енергійних та честолюбних комерсантів та крамарів, які вимагали, щоб він купував та хвалив їхній крам. Та навіть тоді, коли вони вже не сподівалися на похвалу власних товарів, все одно засипали священика листами, очікуючи бодай автографа. А оскільки отець Бравн був чоловіком добродушним, то вони робили з ним усе, що заманеться. Отож, коли на прохання торговця вином з Франкфурту він написав кілька незначних речень, то навіть не підозрював, до чого це призведе.

Екштейн, метушливий малий чоловічок у пенсне, наполягав на тому, щоб священик спробував його лікувальний портвейн, і навіть визначив день і місце, де це треба було зробити. Отець Бравн вже так звик до дивацьких прохань, що це його зовсім не здивувало. Він відписав Екштейну кілька слів і взявся за справу, яка видавалася йому дещо розсудливішою. Та йому знову довелося відволіктися, тому що принесли записку, і не від будь-кого, а від самого Альвареза, його політичного суперника. Той запрошував місіонера прийти на нараду, яка мала відбутися увечері в кафе за міськими воротами. На цій нараді обидві супротивні сторони повинні були прийняти компроміс в одній принциповій справі. Отець Бравн знову виявив покірність, і передав кур’єру, червоношкірому чоловікові з військовою виправкою, що неодмінно прийде. До зустрічі залишалося ще близько двох годин, і священик вирішив зайнятися своїми безпосередніми обов’язками. Перш ніж вийти, він налив собі лікувального портвейну від містера Екштейна, кинув короткий погляд на годинник, випив ще ковток і пішов у ніч.

Маленьке місто було залите місячним сяйвом. Коли священик підходив до міських воріт, з аркою у стилі рококо, за якою виднілися верхівки пальм, то на мить йому видалося, що він стоїть на сцені в іспанській опері. Один довгий пальмовий листок з зазубреними краями, що звисав з иншого боку арки, нагадував йому відкриту крокодилячу пащеку. Зрештою, цілком можливо, що у священика і не виникла б ця дивна асоціяція, якби він не звернув уваги на ще одну цікаву деталь. Вітру не було, ніщо й ніде ані шелеснуло, а тим часом священик чітко побачив, що листок, подібний на пащеку крокодила, ледь гойднувся.

Отець Бравн озирнувся довкола і переконався, що поруч нікого немає. Він уже минув останні будинки, з зачиненими дверима та віконницями, і тепер йшов вузьким проходом між двома стінами, зведеними з безформного, але гладкого каменю, що проросли пучками колючого бур’яну. До кафе ще далеко, навіть не було видно його вогнів. Під аркою ледь виднівся хідник, вимощений великими кам’яними плитами, і ще можна було розгледіти кілька розлогих груш. Раптом священика охопило якесь похмуре передчуття, він відчув, що йому стає зле, та він навіть не думав зупинятися. Адже отець Бравн був хоробрим чоловіком, а його цікавість була навіть більшою, аніж хоробрість. Упродовж усього життя він відчував непереборне бажання будь-якою ціною докопатися істини, навіть у найменших дрібницях. Часом це бажання таки доводилося приборкувати, однак перебороти його повністю не вдалося. Отож, священик упевненими кроками пройшов під аркою, і раптом з пальми, ніби мавпа, зістрибнув чоловік і кинувся на нього з ножем. Отець Бравн обернувся, похитнувся і впав на землю, а на його обличчі застиг вираз величезного здивування.

У тому ж місті, в той самий час жив ще один молодий американець, повна протилежність містера Пола Снейта. Це був Джон Адамс Рейс, електротехнік, якого Мендоза запросив провести електрику в старій частині міста. У міжнародних плітках та політичних інтригах він орієнтувався набагато гірше, аніж журналіст. Тому що, по суті, в Америці на мільйон містерів Рейсів є лише один містер Снейт. Рейс був винятковим лише у тому сенсі, що працював дуже добросовісно, а щодо решти — це був звичайнісінький чоловік. Він починав фармацевтом на Далекому Заході й усього у своєму житті добився власними силами, порядністю та добросовісністю. Своє рідне місто він і до сьогодні вважав центром всесвіту. Релігія, якої його навчили ще з раннього дитинства, коли на колінах матері він слухав читання з родинної Біблії, була протестантським різновидом християнства. Він вірив і сьогодні, настільки, наскільки може вірити така зайнята людина. Навіть захоплюючись новітніми досягненнями науки і техніки, проводячи небезпечні експерименти, виробляючи чудеса зі світлом та звуком, цей чоловік свято вірив у те, що на цьому світі немає нічого прекраснішого, ніж домашній затишок, матір, родинна Біблія і дивакуваті звичаї рідного міста. До своєї матері він ставився так щиро і благородно, немовби був романтичним французом. Містер Рейс був щиро переконаний: Біблія — це саме те, що треба, хоч, подорожуючи світом, він уже встиг помітити, що його переконання поділяють далеко не всі. Було б дуже дивно, якби йому сподобалася багата обрядовість католиків; усі ці мітри та жезли він недолюблював так само, як і містер Снейт, хоч Рейс ніколи не висловлював свою нелюбов так самовпевнено. Реверанси та галантні поклони містера Мендози його дратували так само, як масонський містицизм атеїста Альвареза. Цілком можливо, що життя у тропічній країні, де червоний колір шкіри індіянців змішувався з кольором іспанського золота, було для нього надто яскравим та колоритним. Так чи так, він не вихвалявся, коли говорив, що на світі немає кращого місця, аніж його рідне містечко. Насправді це означало, що десь далеко існує щось просте, непретензійне і зворушливе, щось, до чого він прагне усією душею. Віднедавна Рейса стало охоплювати незбагненно дивне відчуття: виявилося, що ніщо так яскраво не нагадувало йому про провінційні звичаї та про читання родинної Біблії на колінах у матері, як кругле обличчя і старомодна парасолька отця Бравна.

Він навіть зауважив, що почав спостерігати за метушливим священиком, як той комічно поспішав містом у справах. Рейс спостерігав за ним з якоюсь майже хворобливою цікавістю, ніби священик був ходячою загадкою чи парадоксом. Здавалося, у всьому, що він недолюблював, раптом виявилося щось, що викликало у нього величезну симпатію. Це було так, ніби він раптом побачив, що диявол, на відміну від дрібних чортенят, — це цілком звичайна істота.

І ось, коли у місячну ніч він визирнув зі свого вікна, то побачив, як вулицею у бік міських воріт у крисатому чорному капелюсі та широкому чорному плащі іде, човгаючи, той самий «диявол», демон незбагненної бездоганности. Незрозуміло чому, Рейса зацікавило, куди це священик може прямувати в такий час, та які у нього плани, і він так захопився, що чорна постать уже давно зникла з поля зору, а він усе ще стояв біля вікна, дивлячись на вулицю. Аж потім Рейс побачив щось, що заінтригувало його ще більше. Вулицею, ніби освітленою сценою, пройшли двоє чоловіків, яких він одразу ж упізнав. Блакитне світло місяця вихопило з темряви велику кучму волосся на голові виноторговця Екштейна, а ще обриси темнішої і вищої постаті з орлиним носом, у дивакуватому старомодному циліндрі, яка нагадувала примару в театрі тіней. Однак, уже в наступний момент Рейсові стало соромно, що місяць отак пожартував з його уявою. Він придивився уважніше, і пізнав у другій постаті чорні іспанські бакенбарди і гострі риси обличчя лікаря Кальдерона, шанованого міського медика, якого він якось зустрів у містера Мендози, коли той хворів. У тому, як вони перешіптувалися, як вдивлялися у темряву, було щось підозріле. Піддавшись раптовому імпульсу, Рейс перестрибнув через низький підвіконник, опинився на вулиці, і з непокритою головою, пішов слідом за чоловіками. Він бачив, як вони зникли під темною аркою, а через мить там почувся жахливий крик. Хтось кричав голосно і пронизливо, цей крик особливо запам’ятався Рейсу, тому що цей хтось виразно промовив кілька слів на якійсь незрозумілій йому мові.

У наступний момент почувся тупіт ніг, якісь вигуки, а потім вежі на воротах і пальми аж затремтіли від крику, викликаного чи то люттю, чи то горем. Натовп, який зібрався, відсахнувся, здавалося, він от-от помчить назад, у місто. А потім під зануреною у темряву аркою печальною луною прокотилася звістка:

— Отець Бравн мертвий!

Рейс ніколи так і не зрозумів, чому від цієї звістки у нього всередині все ніби обірвалося, йому здалося, що зруйновані його найзаповітніші мрії. Він що сили побіг до воріт, де зіткнувся зі своїм співвітчизником, журналістом Полом Снейтом.

Той саме повертався у місто, він був блідий, як примара, і нервово перебирав пальцями.

— Це правда, — підтвердив він, і в його голосі пролунало щось подібне до скорботи. — Немає жодної надії. Лікар оглянув його, і так і сказав: «Надії нема». Якісь місцеві червоношкірі, хай їм грець, вдарили отця по голові, коли він проходив через ворота. І ніхто не знає, чому це сталося. Для міста це велика втрата.

Рейс нічого не відповів, а може, просто не міг відповісти, і побіг на місце події. На широких кам’яних плитах, крізь які пробивалися зелені і колючі бур’яни, нерухомо лежало невелике тіло у чорному плащі. Величезний натовп стримувала гігантська фігура, яка виднілася на передньому плані. Як тільки цей чолов’яга піднімав руку, натовп коливався в один або в инший бік, ніби по наказу чарівної палички.

Альварез, диктатор і демагог, справді був дуже високим і кремезним чоловіком, а сьогодні ще й одягнувся, як папуга. Він вирядився у зелений мундир, обшитий яскравою тасьмою, яка срібними змійками пробігала по усій тканині, а на шиї на темно-бордовій стрічці красувався орден. Коротке волосся було сивим, і у контрасті зі шкірою, яку друзі називали оливковою, а вороги — темною, воно здавалося золотистим. На масивному обличчі, зазвичай енергійному й у доброму гуморі, був вираз непідробної скорботи і заклопотання.

Якщо вірити його словам, Альварез чекав на отця Бравна в кафе, раптом він почув якийсь шум, щось впало, він вибіг на вулицю і побачив на кам’яних плитах тіло священика.

— Я знаю, що думає дехто з вас, — промовив він, гордо обвівши поглядом присутніх, — і якщо ви боїтеся мене запитати, а я чудово знаю, що ви боїтеся, то я скажу сам. Я — атеїст. Я не вірю у жодного бога, тому не можу закликати його у свідки, та я ладен заприсягтися честю офіцера і порядної людини, — я до цього вбивства не причетний. Якби я упіймав убивць, то доклав би усіх зусиль, щоб їх повісили на цьому дереві.

— Звичайно, нам приємно це від вас чути, — урочисто і церемонно відповів стариган Мендоза, який підтримував тіло свого мертвого однодумця. — Та ми так вражені усім, що трапилося, що на разі нам нелегко впорядкувати свої думки та емоції. Гадаю, буде правильно, якщо ми віднесемо тіло мого друга у його дім і розійдемося. А зустріч перенесемо на инший час. Я так розумію, — з сумом у голосі він звернувся до лікаря, — надії уже немає?

— На жаль, ні, — відповів лікар Кальдерон.

Джон Рейс повернувся додому розгубленим і сумним, всередині він відчував лише порожнечу. В це важко повірити, та йому не вистачало людини, з якою він навіть не був знайомий. Джон Рейс знав, що похорон має відбутися наступного дня. Ймовірність бунту росла з кожною хвилиною, і всім хотілося, щоб критичний момент минув якомога швидше. Коли Снейт побачив на веранді індіянців, що курили сигари, то в якийсь момент вони видалися йому фігурками ацтеків, вирізьбленими з червоного дерева. Та він не бачив, що з ними сталося, коли вони довідалися про смерть отця Бравна.

Якби вони не дотримувалися жалоби у зв’язку зі смертю свого духовного лідера, то обов’язково збунтувалися б і лінчували лідера республіканців. Що ж стосується вбивць, лінчування яких було б набагато природнішим, то вони ніби розчинилися в повітрі. Ніхто не знав їхніх імен, і ніхто ніколи вже не довідається, чи отець Бравн встиг перед смертю побачити їхні обличчя. Однак невимовний подив, який застиг на обличчі покійного, міг свідчити про те, що священик таки упізнав своїх кривдників. Альварез наполягав на тому, що він непричетний до цього вбивства, за труною ішов у своєму розкішному зеленому мундирі, обшитому срібними галунами, а на обличчі у нього був вираз догідливої пошани.

Позаду веранди кам’яні сходи стрімко піднімалися на високий пагорб, загороджений живоплотом з кактусів. Труну розмістили біля великого розп’яття, яке височіло над присутніми. Внизу вся дорога була заповнена людьми, осиротілі вірні молилися на вервицях і оплакували свого пастиря. Не зважаючи на все це, Альварез поводився на диво стримано і гідно. І, як слушно завважив Рейс, нічого не сталося б, якби його не зачіпали инші.

Рейс також був змушений з гіркотою визнати, що старий Мендоза завжди поводився як останній бовдур, а сьогодні це вдалося йому особливо. Згідно зі звичаєм, поширеним у деяких народів, труну поставили відкритою, обличчя покійника також було відрите, тому місцеві мешканці почали ридати ще голосніше. Та традиційний обряд похорону мав виглядати саме так, і, можливо, все минулося б цілком спокійно, якби свого часу якась заїжджа особа не запропонувала виголошувати надгробні промови, у стилі французьких вільнодумців. Першим виступив містер Мендоза з довжелезною промовою, і чим довше він говорив, тим більше Джон Рейс занепадав духом, а місцевий звичай йому подобався все менше і менше. Монотонно, ніби банкетний оратор, який може говорити годинами, Мендоза, не шкодуючи заяложених епітетів, почав перераховувати особливі достоїнства покійного.

І це ще не все. У Мендози вистачило дурости, щоб у такий момент докоряти і навіть ганьбити своїх політичних опонентів. Не минуло і трьох хвилин, як почалася колотнеча з надзвичайно неочікуваними наслідками.

— Ми маємо право поставити запитання, — вигукував він, пихато озираючись довкола. — Ми маємо право запитати: чи мають такі чесноти ті з нас, хто нерозважливо зрікся віри своїх батьків? Коли серед нас з’являються атеїсти, коли оті атеїсти стають лідерами, щоб не сказати, диктаторами, ми на власні очі бачимо, що їхня безсоромна філософія призводить лише до злочинів, таких, як цей, наприклад. І якщо ми запитаємо себе, хто вбив цього святого чоловіка, то відповідь напрошується сама…

У цей момент в очах Альвареза, авантюриста і напівкровки, спалахнув нестямний африканський вогник. А Рейс в цю мить подумав, що цей чоловік — дикун, що він не здатен тримати себе в руках, а ота його трансцендентна філософія більше подібна на шаманство. Та хай там як, Мендозі так і не вдалося завершити свою думку, тому що Альварез, використовуючи всю силу своїх величезних легень, почав кричати на старого, і йому таки вдалося примусити Мендозу замовчати.

— І ви запитуєте, хто вбив отця?! — горлав він. — Ваш Бог його вбив! Його вбив його власний Бог! Ви ж самі кажете, що Він убиває своїх найвірніших і найдурніших слуг, таких, як ось Цей! — і в люті він зробив жест не у бік труни, а в бік розп’яття. Потім, трохи вгомонившись, але все ще роздратовано, Альварез продовжував: — Не я, а ви у все це вірите. Хіба не краще взагалі не вірити в Бога, ніж постійно страждати від отаких втрат? Я не боюся заявити перед вами усіма, що ніякого Бога немає. У цього сліпого і безмозкого всесвіту немає ніякої сили, яка могла б почути ваші молитви і воскресити вашого місіонера! Він не воскресне! Я можу скільки завгодно вимагати від небес, щоб вони повернули його до життя, він все одно не воскресне! Отож, я кидаю виклик вашому Богу: нехай Той, кого немає, воскресить померлого!

Запанувала гнітюча тиша, слова демагога таки зробили враження на присутніх.

— Шкода, що ми відразу не здогадалися, що такі, як ви… — хрипким голосом, що аж клекотів від злости, почав кричати Мендоза.

Та йому знову не дали договорити. Цього разу почувся високий і пронизливий голос з американським акцентом.

— Заждіть! Заждіть! — закричав журналіст Снейт. — Це диво! Присягаюся, я бачив, як він щойно поворухнувся!

З цими словами журналіст побіг до труни, яка стояла на підвищенні, а натовп безумно ревів унизу. Наступної миті він повернув здивоване обличчя і покликав лікаря Кальдерона, який відразу ж поспішив уперед. Коли лікар і журналіст відійшли, всі побачили, що голова покійного лежить по-иншому. Натовп кричав і плакав від потрясіння, і раптово затих, тому що покійник несподівано застогнав, припіднявся на одному лікті і обвів усіх затуманеним поглядом.

Минули роки, а Джон Адамс Рейс, який до цього випадку з чудесами стикався лише в науці, так ніколи і не зміг до ладу описати те, що відбувалося у містечку в наступні дні. У той день у нього було таке враження, ніби він потрапив з реального світу в казковий, де немає ані часу, ані простору. Не минуло й пів години, а в місті почало творитися щось, чого не було останніх тисячу років. Здавалося, знову повернулися часи середньовіччя, і увесь народ, побачивши чудо, постригся у ченці. Тисячі людей на вулиці падали на коліна, сотні, навіть не рушаючи з місця, складали монаші обіти. Навіть обидва американці не могли думати ні про що инше, як тільки про чудо, яке вони щойно побачили. Містер Альварез також був вражений, він сидів, обхопивши голову руками, і повільно похитувався.

У всьому цьому торнадо благодати тонув слабкий голосок невисокого священика, який намагався щось сказати. Та його ніхто не чув і не слухав. А з тих несміливих жестів, які він робив, можна було зрозуміти, що він не жарт роздратований. Місіонер підійшов до краю парапету і, махнувши руками, як пінгвін, спробував ще раз утихомирити натовп.

Врешті, скориставшись хвилинним затишшям, отець Бравн висловив пастві усе своє обурення.

— О ви, дурні люди! — тремтячим голосом кричав він.

— Дурні, дурні люди!

Потім він похопився, рушив до сходів і поспіхом зійшов униз.

— Отче, куди ви? — поцікавився Мендоза з набагато більшою шанобливістю, аніж зазвичай.

— На телеграф, — швидко відповів отець Бравн. — Що? Ні, звичайно, не було ніякого чуда. Чому мало б трапитися якесь чудо? Вони не трапляються отак просто.

І він швидко побіг вниз, а люди кидалися перед ним на коліна, просячи благословення.

— Благословляю, благословляю, — похапцем промовляв священик. — Нехай вас Господь благословить! Може, бодай тоді порозумнішаєте!

Він побіг на телеграф і послав єпископові таку телеграму: «Тут розповідають неймовірну історію про чудо. Сподіваюся, Ваше Преосвященство не надаватиме цьому значення. Ця історія того не варта».

Священик так розхвилювався, що, дописавши, похитнувся, і Джон Рейс був змушений підтримати його.

— Дозвольте, я проведу вас додому, — сказав він. — Ви заслуговуєте більшої уваги аніж та, яку вам тут виявляють.

Джон Рейс і священик сиділи у кабінеті отця Бравна. На столі, так само, як і напередодні, лежали папери. Пляшка вина і порожній бокал стояли на тому самому місці.

— От тепер можна і подумати, — похмуро промовив отець Бравн.

— Здається, зараз вам не варто перевтомлюватися, — заперечив американець. — Вам корисно було б відпочити. Зрештою, про що ви маєте намір роздумувати?

— Мені досить часто доводилося розслідувати вбивства, — промовив отець Бравн. — А тепер ось доведеться з’ясувати, хто і навіщо вбив мене.

— На вашому місці я б спочатку випив вина, — порадив Рейс.

Отець Бравн підвівся, налив вина до бокала, підніс його, задумливо подивився кудись у порожнечу, і поставив бокал на місце. Потім знову сів і сказав:

— Знаєте, що я відчув, перш ніж помер? Можливо, ви не повірите, та перед смертю я відчув неймовірне здивування.

— Напевно, ви здивувалися тому, що вас вдарили по голові?

Отець Бравн нахилився до Рейса і тихо промовив:

— От і ні. Я здивувався тому, що мене не вдарили по голові.

Упродовж якогось часу Рейс дивився на священика так, ніби вирішив, що удар по голові не минув для отця Бравна безслідно, а потім запитав:

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що перший вбивця підняв свою палицю над моєю головою, та так і не вдарив мене. А инший вбивця лише вдавав, що хоче вдарити мене ножем, та він мене навіть не подряпав. Все відбувалося так, ніби в театрі. Однак найдивніше сталося потім.

Отець Бравн задумливо подивився на папери, що лежали на столі, і продовжував:

— Незважаючи на те, що ані палиця, ані ніж не торкнулися до мене, я відчув, що непритомнію і зовсім не відчуваю ніг. Я зрозумів, що проти мене використали иншу зброю. Знаєте, що я подумав?

І з цими словами священик вказав на келих вина, що стояв на столі.

Рейс підняв келих і понюхав вино.

— Гадаю, ви маєте рацію, — сказав він. — Свого часу я працював в аптеці і вивчав хімію. Без хімічного аналізу важко щось стверджувати, та запах у цього вина дивний. Знаєте, отче, на Сході відомі ліки, з допомогою яких можна приспати людину. І сон такий глибокий, що видається, ніби людина померла.

— Ось-ось, — спокійно погодився священик. — Оце «чудо» було підлаштоване. Похорон був спланований до найменших деталей, до хвилини. Я починаю підозрювати, що ця історія якось пов’язана з тією рекламою, яку мені створив Снейт. Він геть збожеволів, та все ж я сумніваюся, що він міг би спромогтися на таке. Одна справа — зробити з мене копію Шерлока Холмса, а инша…

І в цей момент священик замовк, а його обличчя почало дивно змінюватися. Він раптом примружив очі, підвівся і, ніби задихаючись, підняв тремтячу руку вгору і пішов до дверей.

— Отче, куди ви? — здивовано запитав Рейс.

— Я? Я хочу піти помолитися Богові. Точніше, подякувати Йому, — відповів отець Бравн. Він був блідий, немов полотно.

— Даруйте, я вас не зовсім розумію. Отче, що з вами?

— Я хочу подякувати Господеві за те, що Він так неймовірно врятував мене в останній момент.

— Звичайно! — вигукнув Рейс. — Я не католик, та повірте мені, я чоловік побожний і чудово вас розумію. Вам є за що дякувати Богові, адже Він урятував вас від смерти.

— Ні, — виправив його священик. — Не від смерти… Від ганьби.

Рейс дивився на отця Бравна широко відритими очима. Наступні слова священика зовсім збили його з пантелику:

— Не вистачало, щоб мене зганьбили! Ганьба загрожувала усьому, що мені дороге і близьке. Вони замахнулися на святая святих. Страшно подумати, що було б! Міг би початися найбільший і найстрашніший з усіх скандалів, відомих з часів Тайтеса Оутса.[1]

— Не розумію, про що ви? — вигукнув Рейс.

— Гаразд, я вам усе розповім, — сідаючи, відповів священик. Він трохи заспокоївся і продовжив: — Я все зрозумів лише тоді, коли мова зайшла про Шерлока Холмса, а зокрема, коли згадав слова, які я написав раніше. Ніби нічого особливого, та вони вміло маніпулювали мною. Так ось, я написав щось на кшталт: «Я готовий померти і воскреснути, як Шерлок Холмс». Тоді ця фраза не видавалася мені підозрілою, а тепер я все зрозумів… Нарешті второпав, навіщо мене схиляли писати ці фрази, адже всі вони зводилися до одного і того ж. Так само, ні про що не здогадуючись, я написав про те, що у визначений час вип’ю отруєне вино. Тепер ви зрозуміли?

— Так, здається, я починаю розуміти, — вигукнув Рейс, різко підвівшись і уважно дивлячись на священика.

— Вони спочатку вирішили створити ажіотаж у зв’язку з чудом, а потім хотіли все спростувати. І що найгірше, вони змогли б довести, що я був їхнім спільником. Ось у цьому і полягала їхня мета. Диявольська мета.

Отець Бравн помовчав, а потім додав уже тихіше:

— Так, мої автографи могли б їм придатися.

Рейс зиркнув на стіл, закладений паперами, і похмуро запитав:

— І скільки ж негідників замішані у цій справі?

— Більше, аніж можна собі уявити, — відповів священик, похитуючи головою. — Щоправда, деякі з них були лише маріонетками. Цілком можливо, Альварез вирішив, що на війні всі методи добрі, адже він людина своєрідна. Підозрюю, що Мендоза — старий лис, зрештою, я йому ніколи особливо не довіряв, до того ж його дратувало, що я не підтримав його ідеї. Та все це несуттєво. Головне — я повинен подякувати Богові за своє спасіння, а особливо за те, що Він допоміг мені додуматися і відразу ж послати телеграму єпископові.

Джон Рейс замислився.

— Ви розповіли мені стільки всього, Я про щось подібне навіть не здогадувався, — врешті промовив він. — А тепер я повинен сказати вам те, чого ви не знаєте. Я зрозумів, на основі чого вони побудували свій план. Вони вирішили, що будь-яка людина, яка прокинеться у гробі і виявить, що її канонізували, а вона перетворилася на ходяче чудо, дозволить носити себе на руках і буде впиватися неочікуваною славою. Треба віддати їм належне: у своїх розрахунках вони взяли до уваги особливості людської психіки. Мені доводилося зустрічатися з різними людьми у різних містах, і я можу вам відверто зізнатися, що на тисячу осіб навряд чи знайдеться одна, яка в подібній ситуації зуміла б зберегти самовладання і, ще навіть добре не прокинувшись, виявити стільки розсудливости, простоти, покори, щоб… — у цей момент Рейс зрозумів, що він зворушений до глибини душі, а голос у нього тремтить.

Отець Бравн косо глянув на пляшку, що стояла на столі, а потім запитав:

— Послухайте, а як ви поставитеся до того, щоб нам випити справжнього, доброго вина?