Небесна стріла

Пророчий пес

Так-так, мені завжди подобались собаки, — промовив отець Бравн, — поки хтось не починає читати це слово з кінця.[4]

Балакучі люди не завжди вміють уважно слухати инших. Навіть часом їхній надзвичайний розум обертається на дурість. Приятелем і супутником отця Бравна був молодий чоловік на ім’я Фінз, що захоплювався різноманітними історіями та неймовірними ідеями. У нього були глибокі блакитні очі та біляве волосся. Воно, здавалося, було зачесане не звичайним гребінцем, а буйним вихором парубоцького життя. І все ж він замовк, збентежений простим каламбуром священика.

— Ви хочете сказати, що люди занадто прив’язані до собак? — запитав він. — Навіть не знаю, що сказати. Собаки — дивовижні істоти. Иноді мені видається, що вони знають набагато більше, ніж ми.

Отець Бравн, поринувши у задуму, нічого не відповів, він продовжував гладити по голові великого мисливського собаку.

— До речі, — продовжував Фінз, — у справі про незрозуміле вбивство, про це я саме хотів вам розповісти, також фігурує собака. Це доволі дивна історія. Та, на мою думку, в ній найдивнішою є поведінка тварини. Хоч, треба визнати, сам злочин також доволі загадковий. Наприклад, як могли вбити старого Дрюса, якщо він був сам-один в альтанці?

Рука, що погладжувала собаку, на мить застигла у повітрі, і отець Бравн спокійно запитав:

— То вбивство було вчинене в альтанці?

— Я гадав, ви читали про це в газетах, — відповів Фінз. — Зачекайте-но хвилинку. Здається, я приніс одну вирізку з газети, там якраз описані всі деталі цієї справи.

Він вийняв з кишені газетну вирізку і подав її священикові, а той відразу ж взявся за читання, тримаючи статтю однією рукою біля самих очей, а другою продовжуючи гладити пса. В цю мить отець Бравн нагадував чоловіка з притчі, у якого права рука не відає, що робить ліва.

«Є багато історій про те, як вбили людину в будинку з наглухо зачиненими вікнами і дверима, а вбивця зник невідомо як і куди. Так ось, на тлі нашого випадку, який трапився в Кренстоні, на морському побережжі Йоркшира, такі історії не видаються чимось надзвичайним. Нагадаємо, що полковника Дрюса знайшли мертвим, його вбили ударом кинджала в спину, а знаряддя вбивства не знайшли ані на місці злочину, ані десь поблизу.

Альтанка, де він зустрів свою смерть, мала лише один вхід, а від нього простягалася стежка до самісінького будинку. Однак, цілком зрозуміло, що вбивця не міг увійти до альтанки непомітно, оскільки і вхід до неї, і стежка були в полі зору кількох свідків, а вони підтверджують свідчення один одного. Альтанка розташована у глибині саду, а там немає ані хвіртки, ані лазівки. З обох боків стежки росли високі дельфінії, вони були посаджені так густо, що пройти крізь них, не залишивши сліду, просто неможливо. І стежка, і квіти простягалися до самого входу в альтанку, куди просто неможливо було пройти иншим шляхом.

Патрік Флойд, секретар убитого, стверджує, що бачив усю територію саду від тієї хвилини, коли полковник Дрюс востаннє з’явився на порозі альтанки, до моменту, коли його знайшли мертвим. Упродовж усього цього часу Флойд стояв на драбині і підрізав живопліт. Його слова підтвердила Джаннет Дрюс, донька вбитого: вона в цей час сиділа на терасі і бачила, що Флойд працює. Якоюсь мірою ці свідчення підтверджує Дональд Дрюс, її брат. Він проспав увесь ранок, а прокинувшись, виглянув з вікна спальні. І врешті-решт, усі ці покази збігаються зі свідченнями доктора Валантена, сусіда Дрюсів, який ненадовго зайшов до них і розмовляв з міс Джаннет, а також зі свідченнями адвоката Обрі Трейла. Виглядає на те, що він останній бачив полковника Дрюса живим, за винятком, звичайно ж, убивці.

Отож, усі ці свідки в один голос стверджують, що події розвивалися так: близько о пів на третю міс Дрюс зайшла в альтанку, щоб запитати в батька, коли він питиме чай. Та він сказав, що не хоче чаю, бо чекає на свого адвоката, містера Трейла, і велів прислати його, щойно той з’явиться. Дівчина вийшла, на стежці вона зустріла містера Трейла, і направила його до батька в альтанку. Він пробув там приблизно пів години, і полковник провів його до самого будинку, виглядав він здоровим і бадьорим. Однак, дещо раніше полковник Дрюс розсердився на сина, дізнавшись, що той ще не прокинувся після нічної гулянки, втім він швидко охолов і доволі люб’язно зустрів і адвоката, і двох небожів, які приїхали його провідати. Оскільки у той час, коли сталося вбивство, небожі пішли на прогулянку, їх не просили давати свідчення. Подейкують, що полковник був у не надто добрих взаєминах з доктором Валантеном, цей джентльмен зайшов лише на хвилинку, щоб побачитися з міс Дрюс, щодо якої у нього були серйозні наміри.

Як стверджує Обрі Трейл, він залишив полковника в альтанці зовсім одного; це також підтвердив містер Флойд, який стояв на драбині і бачив, що до альтанки більше ніхто не заходив. Через десять хвилин міс Дрюс знову вийшла у сад і здалеку, ще не дійшовши до альтанки, побачила на підлозі свого батька. Його легко було помітити, тому що того дня він був одягнений у білий лляний піджак. Вона закричала, на її крик прибігли всі решта і побачили, що полковник лежить мертвий біля плетеного крісла, котре перекинулося. Доктор Валантен, який був неподалік, ствердив, що рану спричинено якимось гострим предметом, на кшталт стилета, який увійшов у тіло під лопаткою і проколов серце. Поліція увесь день шукала знаряддя вбивства, та так нічого й не знайшла».

— Отже, того дня полковник Дрюс був одягнений у білий піджак? — запитав отець Бравн, відклавши вирізку з газети.

— Так, він призвичаївся носити світлий одяг, коли був в тропіках, — дещо здивовано відповів Фінз. — Полковник розповідав нам, що з ним там траплялися дивні пригоди. Здається, він недолюблював Валантена саме тому, що той також служив у тропіках. Я, звичайно, не впевнений у цьому, та мою інтуїцію не обдуриш. У цій справі взагалі все доволі таємниче. Мене не було на місці, коли все це трапилося. Ми з небожами полковника пішли на прогулянку і взяли зі собою пса, я ще хотів вам про нього розповісти. Та в газеті все описано доволі детально: і про стежку, обсаджену високими синіми квітами, і про адвоката у чорному костюмі, і про рудого секретаря, голова якого виднілася над живоплотом. Рудих видно здалека, і якщо люди стверджують, що бачили його впродовж усього цього часу, отже, так воно й було. Цей Флойд, знаєте, доволі.загадковий тип, він завжди знайде собі якесь заняття: того дня, наприклад, він взявся підміняти садівника. Мені видається, він — американець. У нього американський стиль життя і такий самий світогляд.

— А що адвокат? — запитав отець Бравн.

Фінз хвилинку помовчав, а потім повільно, а це було йому зовсім не властиве, відповів:

— Трейл справив на мене дивне, знаєте, враження. У своєму чорному одязі він виглядав, як дженджик, а водночас у ньому було щось великосвітське. Він носить пишні чорні бакенбарди, що є рідкістю ще з часів королеви Вікторії. У нього доволі серйозне обличчя, та й тримається він з гідністю. А час від часу, ніби забувшись, раптом посміхнеться. І коли він отак показує зуби, то від його поважности не залишається й сліду, навпаки, тоді він виглядає якимось улесливим. Можливо, він просто почувається невпевнено, і тому постійно крутить свою краватку або поправляє шпильку до краватки. До речі, вони такі ж красиві й незвичайні, як і він. Якби я міг на когось подумати… та ні… це неможливо, навіть не намагатимусь. Нікому не відомо, хто це зробив. І нікому не відомо, як це було зроблено. Хоч є один виняток, і я саме хотів вам про це розповісти. Хто це зробив — знає собака.

Отець Бравн зітхнув, а потім неуважно промовив:

— Ви були у них як друг молодого Дональда? Він також ходив з вами на прогулянку?

— Ні, — посміхнувшись, відповів Фінз. — Цей гультіпака пішов спати лише на світанку, і прокинувся, коли ми вже пішли. Я йшов з його кузенами, двома молодими офіцерами з Індії. Наша бесіда була доволі тривіяльною. Старшого, здається, звали Герберт Дрюс, він цікавиться кіньми. Так-так, він ще нам розповідав, що купив кобилу, і критикував її попереднього господаря. А потім його брат Гарі почав розповідати про свої невдачі в Монте-Карло. Я згадую все це лише для того, аби ви зрозуміли, що наша бесіда була буденною і банальною. В нашій компанії загадковим був лише пес.

— А якої він породи? — запитав священик.

— Такої ж, як і мій, — відповів Фінз. — Я ж пригадав цю історію, коли ви сказали, що не варто зі собаки робити собі божка. Це великий чорний мисливський пес, кличка — Морок. До речі, кличка доволі промовиста, бо його поведінка ще темніша і загадковіша, ніж саме вбивство. Ви, напевно, знаєте, що будинок і сад полковника Дрюса розташований неподалік від моря. Ми пройшли берегом десь з милю, а потім повернулися назад, дорогою минули чудернацьку скелю, яку місцеві мешканці називають Скелею Долі. Вона складається з двох брил, і верхня, здається, от-от впаде. Скеля не дуже висока, та її контури навівають жах. Принаймні на мене. А мої молоді супутники навряд чи милувалися живописним пейзажем. Можливо, вже тоді я щось відчув: хтось із кузенів запитав, котра година і чи не пора вертатися, і тоді я подумав, що неодмінно треба дізнатися, котра година. Ані в Герберта Дрюса, ані в мене не було годинника, і ми покликали його брата, який трохи відстав від нас, бо зупинився біля огорожі, щоб розкурити люльку. Він голосно відповів нам, що була без двадцяти хвилин п’ята вечора, і його голос у цих спадаючих сутінках видався мені якимось зловісним.

Так, ніби він проголошував щось страшне і неминуче. Він зробив це ненавмисне, звичайно ж, та вже незабаром ми довідалися, що саме в ці хвилини прийшло горе. На думку доктора Валантена, бідолаха Дрюс помер о пів на п’яту.

Брати вирішили, що можна ще з десять хвилин прогулятися, і ми попрямували піщаним берегом, кидали у море камінці, навіть палки, щоб пес міг поплавати, приносячи їх назад. Однак на мене сутінки діяли трохи гнітюче, а сама тінь дивної скелі, здавалося, погрозливо нависає наді мною. А потім трапилося щось дивне. Герберт закинув у воду свій ціпок, Морок поплив за ним і приніс господареві. А потім свій ціпок у море закинув і Гарі, собака знову побіг у воду, потім раптом зупинився, до речі, це було саме о пів на п'яту. А потім пес задер голову і почав жалібно вити, здавалося, він аж стогнав, — чогось подібного я в житті ще не чув.

— Що це за чортівня діється з собакою? — запитав Герберт, та жоден з нас не міг відповісти.

Пес вив і вив, потім замовк, запанувала тиша, і майже відразу ми почули новий звук. Це нагадувало жіночий крик, його було чути десь з-за огорожі. Тоді ми не відразу зрозуміли, хто це кричить. А згодом довідалися, що це кричала міс Дрюс, коли побачила тіло батька.

— Припускаю, ви відразу ж повернулися додому? — терпляче запитав отець Бравн. — А що трапилося тоді?

— Я розповім вам, що трапилося далі, — доволі похмуро відповів Фінз. — Коли ми повернулися у сад, то відразу побачили містера Трейла, адвоката. Я, як зараз, бачу його чорний капелюх і чорні бакенбарди на фоні блакитних квітів, які широким пасмом простяглися аж до альтанки. Я також чітко пам’ятаю, що сонце саме заходило, і скеля в його променях виглядала особливо зловісно. Адвокат стояв у тіні, його обличчя не було видно. Але, присягаюся, я бачив, як він посміхався, показуючи білі зуби. Як тільки Морок побачив містера Трейла, він відразу кинувся вперед і почав гавкати, як скажений. У цьому гавкоті відчувалася запекла ненависть. Адвокат зіщулився і кинувся навтьоки поміж рядами високих квітів.

Отець Бравн раптом різко підвівся.

— Тобто, ви хочете сказати, що пес звинуватив містера Трейла? — вигукнув він. — Злочинця нібито звинуватив пророчий пес? А ви раптом не помітили, чи поруч не пролітали птахи? Зліва чи справа? А з авгурами[5] ви консультувалися? Сподіваюся, ви здогадалися розрізати псові живіт, щоб обстежити його нутрощі? Ви, язичницькі гуманісти, використовуєте саме такі псевдонаукові аргументи, коли вам раптом заманеться відібрати в людини життя і честь.

На якусь мить Фінз втратив дар мови, а потім усе ж спромігся запитати:

— Що це на вас найшло? Що я вам поганого зробив?

Отець Бравн злякано подивився на нього; так здивовано і злякано люди дивляться в темноті на стовп, коли вдаряться об нього.

— Вибачте, будь-ласка, — зі щирим каяттям промовив священик. — Вибачте, що я так грубо накинувся на вас.

Фінз із цікавістю подивився на отця Бравна.

— Знаєте, часом мені видається, що ви — найбільша загадка з усіх можливих, — промовив він. — Та хай там як, навіть якщо ви не вірите в те, що пес знає, ким є вбивця, погодьтеся, що ця справа доволі загадкова. Ви не зможете заперечити, що в той момент, коли на березі пес ні з того, ні з сього завив, його господаря вбила якась невідома сила, яку нікому зі смертних так і не вдалося вистежити. А стосовно адвоката, то тут йдеться не лише про пса, є й инші, не менш цікаві деталі. Він мені відразу не сподобався: нещирий, улесливий. До речі, ось що я помітив. Як вам уже відомо, і лікар, і поліція прибули дуже швидко: містера Валантена завернули з половини дороги, і він відразу ж зателефонував у поліцію. Окрім цього, дім і маєток не дуже великі, всіх відразу ж обшукали, та зброї не знайшли. Обшукали також будинок, сад, берег — усе намарно. Зникнення кинджала так само важко пояснити, як і зникнення вбивці.

— Зникнення кинджала, — ніби луна, повторив отець Бравн, киваючи головою. І раптом він став із цікавістю слухати розповідь свого співрозмовника.

— І я так кажу, — продовжував Фінз. — А містер Трейл постійно поправляв то краватку, то шпильку на краватці. Ця шпилька, до речі, чимось схожа на нього: така ж показна і водночас старомодна. В неї ще був вставлений камінець з кольоровими концентричними колами, чимось нагадує око. Мене аж почало дратувати, що Трейл так зосереджений на цьому камінцеві, ніби він — циклоп з одним оком. Шпилька була не лише великою, а й довгою, і мені раптом спало на думку: а що як насправді шпилька ще довша, і це ніщо инше як стилет.

Отець Бравн глибокодумно кивав головою.

— А инших здогадок стосовно знаряддя вбивства ніхто не пропонував? — запитав він.

— Була ще одна, — відповів Фінз. — Її запропонував молодий Дрюс, кузен. Якщо поглянути на Герберта і Гарі, то важко повірити, що вони могли б додати щось нове у раціональному поясненні цього вбивства. Герберт — справжній драгун, прикраса кінної гвардії, він цікавиться лише кіньми. А от молодший, Гарі, якийсь час служив в індійській поліції і трохи знається на подібних справах. Він жваво взявся за справу, і мені чомусь здалося, що він зробив це аж надто хвацько. До речі, Гарі залишив поліцію через якусь бюрократичну тяганину. У кожному разі, він був у певному сенсі детективом, щоправда безробітним, і взявся за справу не лише з запалом любителя, а й з умінням професіонала. Так ось, саме з ним ми посперечалися про зброю, і я довідався дещо цікаве. Я згадав, що пес гавкав на Трейла, а Гарі сказав, що коли пес дуже розлючений, то він гарчить, а не гавкає.

— Так, він має цілковиту рацію, — погодився священик.

— Дрюс молодший сказав, що він часто бачив, як Морок гарчить на людей, наприклад, на Флойда, секретаря. Я зауважив, що він заперечує власні аргументи, тому що неможливо в одному злочині звинуватити кількох осіб, а найменше — Флойда, безневинного, як школяр, адже всі бачили, як він підрізав живопліт, а його руде волосся нагадує пір’я какаду і помітне здалека. Гарі погодився, що я маю рацію, і сказав, що ще не все ретельно обдумав. А потім запропонував мені прогулятися садом. Він сказав, що хоче показати мені дещо, що, на разі, ще ніхто не бачив. Це все відбувалося в день убивства, і в садку з того моменту нічого не змінилося. Драбина все ще стояла біля живоплоту. Гарі підійшов до неї і щось вийняв з густої трави. Виявилося, що це були садові ножиці з плямами крови.

Отець Бравн хвилинку помовчав, а потім раптом промовив:

— А навіщо приходив адвокат?

— Він розповів нам, що приходив на запрошення полковника, оскільки той хотів змінити свій заповіт, — відповів Фінз. — До речі, про заповіт. Його підписали зовсім не того дня.

— Мабуть, так воно й було, — погодився отець Бравн. — Щоб підписати заповіт, треба двох свідків.

— Так, адвокат приїжджав напередодні, і заповіт оформили, як належить. Та наступного дня Дрюс наказав адвокатові приїхати знову, бо він, бачте, засумнівався в одному зі свідків і хотів усе ще раз перевірити.

— А хто були свідки? — запитав священик.

— Ось у тому й річ, — нетерпляче відповів Фінз, — свідками були Флойд і Валантен, хірург-іноземець. Вони чомусь посварилися. Флойд — доволі надокучливий і постійно пхає носа не у свої справи. Він належить до тих осіб, які полюбляють всю свою енергію скерувати лише на те, щоб когось вивести, як то кажуть, на чисту воду. Він нікому не довіряє, постійно щось підозрює. Такі ось рудоволосі і темпераментні особи постійно комусь недовіряють або безмежно вірять усім підряд, а часто і одне, і друге водночас. Флойд не лише майстер на всі руки, а ще й уміє повчати майстрів. Він не лише все і про всіх знає, а ще й остерігає всіх перед усіма. Отож, у Флойда виникли підозри стосовно Валантена, він стверджував, що насправді той ніякий не Валантен, що знав його раніше, і насправді це якийсь де Війон. А це означає, що його підпис не має жодної юридичної ваги. Флойд, звичайно ж, взяв на себе відповідальність і почав пояснювати адвокатові відповідні статті законодавства. Вони страшенно посварилися.

Отець Бравн засміявся.

— Люди часто сваряться, коли їм необхідно бути свідками чийогось заповіту, — сказав він. — Поки що ми можемо лише ствердити, що згідно з цим заповітом їм нічого, так би мовити, не перепало. А як повівся Валантен? Я навіть не сумніваюся, що ваш секретар-всезнайко знає про прізвище лікаря більше, аніж він сам. Та сподіваюся, що Валантен також має якусь інформацію про своє прізвище?

Фінз помовчав кілька секунд, а потім відповів:

— Доктор Валантен поставився до цього доволі своєрідно. Він взагалі дивакувата особа. Виглядає доволі інтригуюче, та все одно відразу відчуваєш, що перед тобою — іноземець. Валантен молодий, носить акуратну борідку, у нього бліде, просто жахливо бліде обличчя і ще дуже серйозне. В його очах — неприхований біль, чи то він просто повинен носити окуляри, але не робить цього, чи то йому докучає постійний головний біль, не знаю. Він завжди бездоганно одягнений — у циліндрі, у темному піджаку з маленькою червоною трояндочкою. Поводиться доволі стримано і гордовито, а часом вміє так уважно поглянути, що відразу почуваєшся збентеженим. Так ось, коли секретар звинуватив його у зміні прізвища, Валантен лише подивився на нього, немов сфінкс, потім засміявся і сказав, що американці не можуть змінити імени, тому що вони його просто не мають. Після цього розсердився полковник і висловив докторові все, що про нього думає. Мені видається, полковник розсердився ще й тому, що знав про наміри Валантена стосовно міс Дрюс. Я, напевно, взагалі не звернув би на цю суперечку особливої уваги, якби не одна розмова, котру я почув наступного дня. Мені не дуже приємно все це переповідати, адже я підслуховував. У день вбивства, коли я у товаристві кузенів і пса йшов до воріт, то почув голоси доктора Валантена і міс Дрюс. Мабуть, вони стояли біля тераси, позаду квітучих кущів. Вони розмовляли доволі тихо, часом навіть шепотіли, але було відразу зрозуміло — закохані сваряться. Таке взагалі не годиться переповідати, та кілька разів я почув, як пролунало слово «вбивство». Здається, міс Дрюс просила коханого не вбивати когось, а може, вона казала, що з допомогою вбивства не вдасться відстояти свою честь. Та погодьтеся, що це доволі незвична розмова з джентльменом, який зайшов на чашку чаю.

— А ви не помітили, — запитав священик, — чи доктор Валантен був дуже сердитий після сварки з полковником та його секретарем?

— Та ні, — відповів Фінз, — секретар був удвічі сердитіший, оце точно. Секретар тоді аж казився зі злости.

— А що ви думаєте про сам заповіт? — запитав отець Бравн.

— Полковник був дуже заможною людиною, і від його останньої волі багато що залежало. Трейл не повідомив нам, про які зміни у заповіті йшлося, та сьогодні вранці я довідався, що більшу частину грошей, призначених для сина, отримає міс Дрюс. Я уже розповідав вам, що Дрюс просто шаленів через те, що його син — розбещений марнотратник.

— Ми зовсім забули про мотив убивства, — глибокодумно зауважив отець Бравн. — За таких обставин смерть полковника найвигідніша для міс Дрюс.

— Милостивий Боже! Ви говорите про це так холоднокровно! — вигукнув Фінз, з жахом дивлячись на священика. — Невже ви справді вважаєте, що вона…

— Вона має намір вийти заміж за доктора Валантена? — запитав отець Бравн.

— Декому це дуже не подобається, — відповів його співрозмовник. — Та доктора люблять і поважають, він кваліфікований хірург і відданий своїй справі.

— Так-так, він так любить свою справу, — промовив отець Бравн, — що навіть бере зі собою хірургічні інструменти, коли увечері йде на побачення до леді. Адже був у нього бодай ланцет абощо, коли його попросили оглянути тіло, а додому, як ви казали, він не встиг зайти.

Фінз зірвався на рівні ноги і здивовано вирячився на священика.

— Ви хочете сказати, що він міг використати ланцет, щоб… Отець Бравн заперечливо похитав головою.

— Усі наші гіпотези — лише фантазія, — сказав він. — Проблема полягає не у тому, хто і чим вбив полковника, а — як? Ми можемо багато кого підозрювати, і знарядь вбивства можемо знайти принаймні кілька: шпилька, садові ножиці, ланцет. Але скажіть мені, як убивця потрапив до альтанки? Як він це зробив?

Священик замислено роздивлявся стелю, та коли він промовив останні слова, то його погляд зупинився, ніби він побачив там якусь незвичайну муху.

— І що скажете, отче? — запитав молодий чоловік. — Що б ви мені порадили, адже у вас такий багатий досвід.

— Боюся, що навряд чи зможу вам якось допомогти, — зітхнувши, відповів отець Бравн. — Дуже важко щось сказати, я ж не був на місці злочину, не бачив людей, не розмовляв з ними. На разі можете-повернутися на місце злочину і продовжувати розслідування. Як я зрозумів, зараз цим займається ваш друг з індійської поліції. Я порадив би вам ознайомитися з його успіхами. Подивіться, чим займається ваш детектив-аматор. Можливо, вже є якісь новини.

Коли гості отця Бравна, двоногий і чотириногий, пішли, він узяв ручку і повернувся до свого попереднього заняття: продовжив писати план циклу проповідей на тему енцикліки «Rerum Novarum».[6] Тема була доволі широка, і тому план довелося кілька разів переписувати. Коли через кілька днів у кімнату вбіг великий чорний пес і почав радісно стрибати довкола священика, отець Бравн займався тим самим, що й минулого разу. Господар, який увійшов услід за псом, також був схвильований, однак він виражав свій емоційний стан дещо по-иншому: його блакитні очі, здавалося, ось-ось вистрибнуть з орбіт, а обличчя було бліде і напружене.

— Ви казали мені, — почав він різко і без привітань, — з’ясувати, що робить Гарі Дрюс. Знаєте, що він зробив?

Священик не відповів, і молодий чоловік різко продовжив:

— А я вам скажу, що він зробив. Він покінчив життя самогубством.

Губи отця Бравна ледь ворушились, однак те, що він прошепотів, не мало нічого спільного ані з нашою історією, ані навіть з нашим світом.

— Часом ви мене просто лякаєте, — промовив Фінз. — Невже ви знали, що це трапиться?

— Я припускав таку можливість, — відповів отець Бравн. — Саме тому я й попросив вас піти і з’ясувати, чим він займається. Я сподівався, що ви не спізнитеся.

— Це я знайшов його тіло, — дещо хрипло відповів Фінз. — Я ще ніколи не бачив чогось потворнішого і страшнішого. Коли я вийшов у сад, то відразу помітив, що там сталося ще щось, окрім вбивства. Вздовж стежки до альтанки так само цвіли сині квіти, та вони чомусь видалися мені схожими на синіх дияволів, які витанцьовують перед темною печерою пекла. Я оглянув усе довкола: ніби все було на місці. Та мені чомусь видавалося, що чогось не вистачає. І тоді я зрозумів. Над огорожею, на тлі моря, завжди виднілася Скеля Долі. Її там не було.

Отець Бравн підняв голову і слухав дуже уважно.

— Це було так, ніби гора зникла з лиця землі, або якби з неба впав місяць; хоча я завжди знав, що частина тої скелі може впасти навіть від сильного вітру. Мене ніби щось осяяло, і я миттю кинувся до скелі, прориваючись через живопліт, ніби через павутину. До речі, насправді він був зовсім не густим, просто видавався щільним, бо через нього ніхто отак не пролазив. На березі я побачив частину скелі, яка впала; бідолаха Гарі лежав під нею, ніби розламаний човен. Одною рукою він обіймав каміння, ніби тягнучи його на себе, а поруч на піску він ще спромігся написати: «Скеля Долі впала на дурня».

— Так сталося через заповіт полковника, — промовив отець Бравн. — Дональд Дрюс не викликав довіри у батька, отож небіж вирішив зіграти ва-банк, особливо, коли дядько вирішив запросити його того ж дня, що й адвоката, та ще й прийняв так тепло. Роботу в поліції він втратив, в Монте-Карло — розорився, це був його останній шанс. А коли він дізнався, що марно вбив свого дядька, то закінчив життя самогубством.

— Зачекайте-но! — здивовано вигукнув Фінз. — Я щось не встигаю за ходом ваших думок.

— До речі, про заповіт, — спокійно продовжував отець Бравн. — Поки я не забув, або поки ми з вами не перейшли до важливіших справ. Гадаю, що випадок зі зміною прізвища лікаря можна пояснити дуже просто. Мені навіть здається, що я чув обидва прізвища. Насправді ваш доктор — це французький дворянин, маркіз де Війон. Та водночас він — затятий республіканець, тому відмовився від титулу і взяв давно забуте родинне прізвище. Громадянин Рікетті на десять днів спантеличив усю Европу.

— Що все це означає? — запитав молодий чоловік.

— Та нічого особливого, — відповів священик. — У дев’яти випадках з десяти люди міняють прізвище, маючи не надто шляхетний мотив, а наш випадок — зразок шляхетного фанатизму. Він саркастично пожартував про американців, котрі не мають імен, тобто титулів. В Англії маркіза Хартінґтона ніхто не називає містером Хартінґтоном, але у Франції маркіза де Війона завжди називають маркізом де Війоном. Ось тому він і змінив прізвище. А стосовно розмови про вбивство, то думаю, що йшлося про французький етикет. Доктор говорив, що має намір викликати Флойда на дуель, а міс Дрюс намагалася його відрадити.

— О, так ось воно що, — поволі промовив Фінз. — Тепер я розумію, що вона мала на увазі.

— Це ви про що? — з посмішкою запитав священик.

— Розумієте, — почав пояснювати молодий чоловік, — це трапилося саме перед тим, як я знайшов тіло бідолашного Гарі, і ця трагедія мене так схвилювала, що я геть про все забув. Доволі важко, знаєте, тримати у пам’яті спогад про романтичну ідилію, коли ти щойно побачив щось жахливе.

Отож, коли я йшов стежкою до будинку, то зустрів міс Дрюс з доктором Валантеном. Вона була у жалобі, а доктор і так завжди одягнений у все чорне, ніби зібрався на похорон. Однак я не можу сказати, що настрій у них був жалобний. Я ще ніколи не бачив такої щасливої пари, вони немовби випромінювали щастя. Так ось, вони зупинилися і привіталися зі мною, а потім міс Дрюс повідомила мені, що вони одружилися і живуть в маленькому будиночку на околиці міста, де доктор і надалі займається своєю лікарською практикою. Я здивувався, тому що, як мені відомо, після смерти батька увесь спадок мав перейти у власність міс Дрюс. Я обережно натякнув їй на це, сказавши, що йшов у будинок, бо сподівався її там зустріти. Вона лише засміялася і відповіла: «О, ми відмовилися від усього. Моєму чоловікові не подобаються спадкоємиці». Потім вони розповіли, що справді наполягли на тому, аби весь спадок отримав Дональд; сподіваюся, таке потрясіння піде йому на користь і він врешті-решт візьметься за розум. Узагалі-то, він не такий поганий, просто дуже молодий, а батько повівся з ним недуже мудро. Я згадую все це тому, що міс Дрюс промовила одну фразу, яку я тоді не зрозумів. А тепер мені здається, що ваші здогади близькі до істини. Під час тої розмови міс Дрюс раптом вигукнула з благородною зверхністю: «Сподіваюся, тепер цей рудоволосий дурень перестане перейматися заповітом. Мій чоловік заради своїх принципів відмовився від родинного герба та корони часів хрестоносців. Невже він вбив би мого батька через якийсь нещасний спадок?». Потім вона знову засміялася і додала: «Мій чоловік відправляє на тамтой світ лише своїх пацієнтів. Він навіть не послав своїх друзів до секретаря». Тепер мені зрозуміло, що вона мала на увазі секундантів.

— Мені це також до певної міри зрозуміло, — відповів отець Бравн. — А от що означають її слова про заповіт? Чому він цим переймається?

Фінз посміхнувся і відповів:

— Шкода, що ви не знайомі з Флойдом, отче. Знаєте, як весело спостерігати за тим, як він намагається «показаті всім, де раки зимують», — це він любить повторювати. У будинку полковника був страшенний гармидер! На похороні розгорілися такі пристрасті, майже як на кінних перегонах. Він і без причини майстер створити метушню, а тут була причина, та ще й яка! Я вам уже розповідав, як він учив садівника доглядати за садом і повчав адвоката стосовно законодавчих нюансів. Не варто навіть згадувати, що він намагався також інструктувати хірурга у всьому, що стосується лікарської справи, а оскільки хірургом виявився Валантен, то Флойд вирішив звинуватити його не лише у професійній непридатності, а й у важчих гріхах. У його рудоволосій голові з’явилася думка, що це Валантен убив полковника, і коли прибула поліція, то Флойд поводився дуже зверхньо. Можливо, у цей момент йому здавалося, що він — найуспішніший детектив, не знаю. У кожному разі, Шерлок Холмс ніколи так не пригнічував Скотленд-ярд своїм блискучим інтелектом і спостережливістю, як секретар полковника Дрюса зверхньо поводився з поліцейськими, що працювали над справою вбивства полковника. Це треба було бачити! Він походжав зі зверхнім виразом обличчя, дещо замислений, часом поправляючи своє вогненно-руде волосся, і різко відповідав на запитання. Ось ця поведінка і роздратувала міс Дрюс. У нього, звичайно ж, була своя теорія, на штиб тих, про які можна прочитати в детективних оповіданнях. Зрештою, він така людина, якій місце хіба що в книжці, там він не завдасть шкоди.

— І в чому ж полягала його теорія? — запитав отець Бравн.

— О, теорія просто неймовірна, — похмуро відповів Фінз. — Вона могла б стати причиною сенсації, якби протрималася бодай з десять хвилин. Флойд ствердив, що полковник Дрюс був ще живий, коли його знайшли в альтанці, а доктор убив його своїм ланцетом, коли розрізав одяг.

— Я розумію, — промовив священик. — Тобто полковник просто влаштував собі сієсту, тицьнувшись обличчям у підлогу? Цікаво-цікаво…

— Енергійність здатна на великі подвиги, — продовжував Фінз. — Я вважаю, що Флойд будь-якою ціною намагався б проштовхнути свою теорію в пресу, і цілком можливо, що він міг би навіть домогтися арешту Валантена. Однак усе це виявилося маячнею, коли біля Скелі Долі я знайшов тіло бідолашного Гарі. Ось це і все, що на разі відомо. Я вважаю, що самогубство рівнозначне зізнанню у скоєнні злочину. Однак ніхто і ніколи не дізнається про подробиці цієї загадкової справи.

Настала тиша, а потім священик скромно сказав:

— Думаю, що я знаю подробиці.

Фінз уважно подивився на співрозмовника.

— Але як?! — здивовано вигукнув він. — Як ви можете знати подробиці і як ви можете бути упевненим, що все було так, а не инакше? Ви сидите ось тут, десятки миль від місця злочину, пишете свої проповіді, і хочете сказати мені, що знаєте, як усе це було? А якщо ви справді знайшли розв’язок цієї історії, то в чому початок, признайтеся, ради Бога! За що ви, так би мовити, зачепилися?

Отець Бравн різко зірвався з місця. Таким схвильованим його мало хто бачив. Його перше слово пролунало, як вибух.

— Пес! — вигукнув він. — Звичайно ж, пес! Якби там, на березі, ви уважно спостерігали за ним, то зрозуміли б усе і без моєї допомоги.

Фінз продовжував здивовано витріщатися на священика.

— Та ж ви нещодавно назвали всі мої здогади стосовно пса повною нісенітницею. Ви ж стверджували, що пес не має до цієї справи жодного відношення.

— Пес має безпосереднє відношення до цього вбивства, — сказав отець Бравн. — І ви теж могли це помітити, якби побачили у псові пса, а не всемогутнього Бога, який судить людські вчинки.

Священик збентежено замовк, а потім так само збентежено, ніби вибачаючись, продовжував:

— Правду кажучи, я страшенно люблю псів. І мені видається, що люди мають здатність наділяти собак ореолом містичности, однак зовсім не дбають про бідних тварин. Почнемо з найпростішого: чому пес гавкав на адвоката і гарчав на секретаря? Ви питаєте, як я можу судити про все це, коли перебуваю десятки миль від місця злочину? Я відповім: це ваша заслуга, адже ви так детально описали цих людей, що я доволі чітко їх уявив. Такі люди, як Трейл, котрі постійно супляться, а потім раптово посміхаються, і ще постійно щось крутять у руках, — просто нервові, вони легко втрачають контроль над своїми вчинками. Цілком ймовірно, що ваш енергійний секретар, містер Флойд, також нервовий та емоційно неврівноважений; серед ділових американців таких чимало. Инакше, чому, коли він почув крик міс Дрюс, поранив собі руку і випустив з рук садові ножиці?

Собаки не люблять нервових людей. Не знаю, можливо, їхня нервовість передається тваринам, а може, собаки — адже вони таки тварини — просто агресивні, або ж їхня собача пихатість не терпить того, що вони можуть комусь не подобатися. Хай там як, бідолаха Морок недолюблював обох, тому що вони його боялися. Я знаю, що ви дуже розумна людина, а з розуму не можна глузувати. Та часом мені видається, що ви надто розумні, аби розуміти тварин. А ще ви надто розумні, щоб розуміти людей, особливо, коли вони поводяться так, як тварини. Тварини — доволі прості істоти, вони живуть у світі труїзмів. Ось, наприклад, наш випадок: пес гавкає на чоловіка, а той втікає. Вам не вистачає простоти, щоб зрозуміти: собака гавкає тому, що їй не подобається той чи той чоловік, а чоловік втікає тому, що боїться собаки. Инших причин просто немає, зрештою, вони й не потрібні. Та ви чомусь воліли віднайти у всьому цьому якусь психологічну містерію, ви припустили, що пес має віщі здібності, і навіть пророчить долю. Ви чомусь припустили, що адвокат втікав не від собаки, а від ката. Однак, якщо ви над цим добре задумаєтеся, то збагнете, що таке припущення не має жодних раціональних підстав. Якби пес справді міг знати, хто є вбивцею його господаря, він би не гавкав, а вчепився б у горлянку того негідника. А з иншого боку, невже ви справді вважаєте, що людина, яка холоднокровно вбила свого давнього приятеля і спокійно походжає поміж його рідними, посміхається до його доньки, розмовляє з доктором, почне втікати лише тому, що на неї загавкав пес? Злочинець міг би відчувати зловісну іронію такого збігу обставин, можливо, він би навіть почувався зворушеним. Та в жодному разі він не став би втікати через увесь сад від свідка, який навіть не вміє говорити. Люди впадають у таку паніку не від трагічного збігу обставин, а від собачих іклів. Так що все це доволі просто, надто просто для вашого розуму.

А що стосується ситуації на березі, то тут все набагато цікавіше. Спочатку, зізнаюся, я нічого не міг зрозуміти. Навіщо пес стрибнув у воду і відразу вибіг звідти? Зазвичай вони так не поводяться. Якби Морок був чимось дуже схвильований, він взагалі не побіг би за палицею. Він побіг би в инший бік, шукати те, що його схвилювало. Та якщо пес усе ж кидається за чимось, не має значення, палиця це чи дичина, то його можна зупинити — я знаю це з власного досвіду, — лише подавши дуже чітку команду. І ще: пес ніколи не повернеться назад лише тому, що він раптом передумав знайти свою здобич.

— Що б ви не казали, пес таки повернувся, — заперечив Фінз, — і повернувся без палиці.

— Він повернувся без палиці зовсім з иншої причини, — відповів священик. — Морок повернувся без палиці тому, що не зміг її знайти. Саме тому він і почав вити. До речі, в таких випадках собаки і стравді виють. Вони строго дотримуються ритуалу. Собаки так само обожнюють дотримуватися всіх деталей ритуалу, як діти вимагають точного повторення всіх деталей у казці, навіть якщо чують її всоте і вже знають напам’ять. А цього разу в ритуалі щось несподівано змінилося. Ось Морок і почав скаржитися на поведінку палиці. З ним таке ще ніколи не траплялося. Вперше у житті такого шанованого і вихованого пса образила якась паскудна палиця.

— І що ж зробила ця паскудна палиця? — запитав Фінз.

— Вона потонула.

Фінз нічого не промовив і продовжував спантеличено дивитися на отця Бравна. А той продовжував:

— Вона потонула тому, що насправді це була не палиця, а гострий клинок, замаскований під звичайний ціпок. Иншими словами, це шпага у піхвах, подібних на ціпок. Напевно, жодному вбивці не вдалося так природно і майстерно звільнитися від знаряддя вбивства: закинути його в море, бавлячись із собакою.

— Здається, я починаю розуміти, що ви маєте на увазі, — визнав Фінз. — Та навіть якщо це була шпага, замаскована у ціпку, я все одно не можу зрозуміти, як її можна було використати.

— У мене з’явилися доволі туманні припущення ще тоді, коли ви промовили слово «альтанка». Все почало вимальовуватися, коли ви згадали про те, що полковник носив білий піджак. Якщо припустити, що полковника вбили кинджалом, тоді всі мої здогади не мають жодного значення, та якщо це було довге лезо, щось на кшталт рапіри, то все це набуває сенсу.

Священик відкинувся на спинку крісла і, роздивляючись стелю, почав викладати свої міркування.

— Усі ці детективні історії, щось на кшталт випадку з Жовтою Кімнатою, коли труп знаходять у зачиненому приміщенні, куди ніхто не міг потрапити, не схожі на наш випадок, оскільки все відбувалося в альтанці. Коли ми говоримо про Жовту Кімнату чи будь-яку иншу, то маємо на увазі, що її стіни однорідні і непроникні. А от з альтанкою все по-иншому: там стінками служать переплетені лозини, і як би густо їх не переплітали, все одно будуть просвітки. За спиною полковника був саме такий просвіток. Він сидів у кріслі, сплетеному з лози, там також були просвітки. А ще слід додати, що альтанка розташована біля самісінької огорожі. А ви самі казали, що огорожа була доволі тонкою. Людина, котра стояла з иншого боку огорожі, крізь усі ці дірки і просвітки могла спокійно роздивитися світлу пляму піджака полковника, схожу на біле коло мішені.

Мушу визнати, що ви не дуже детально описали місце події. Та я трохи помізкував і, здається, мені вдалося заповнити прогалини. Наприклад, ви сказали, що Скеля Долі не надто висока, але водночас згадували, що вона нависає над садом, наче гірський пік. А все це означає, що скеля розташована дуже близько від саду, хоча йти до неї доволі довго. Наступна річ, навряд чи молода леді могла закричати так голосно, що її можна було б почути за пів милі. Вона просто мимоволі вигукнула, і все ж ви почули це на березі. Дозвольте вам пригадати, ви розповідали, що Гарі Дрюс дещо відстав від вас, аби розкурити люльку біля огорожі.

Фінз аж здригнувся.

— Ви хочете сказати, що він стояв, розкурював люльку, а потім простягнув свою шпагу крізь огорожу, цілячись у білу пляму? Тобто це було спонтанне рішення, і він не надто сподівався на успіх? До того ж, він не міг бути впевненим у тому, що спадок полковника перейде до нього. До речі, цього так і не сталося.

Обличчя отця Бравна пожвавилося.

— Ви не знаєте, який у нього був характер, — сказав священик так, ніби сам усе життя був знайомий з покійним Гарі Дрюсом. — Він — своєрідна людина, такі трапляються доволі рідко. Якби він точно знав, що спадок належатиме йому, то ніколи не вчинив би чогось подібного. Він би бачив, як це гидко.

— Хіба це не парадоксально? — запитав Фінз.

— Гарі Дрюс був гравцем, — відповів священик. — Він завжди діяв на свій страх і ризик, можливо, саме тому у нього виникли проблеми на службі. Мабуть, він полюбляв використовувати недозволен! методи, адже вам відомо, що у всіх країнах поліцейська служба більше подібна на російську таємну поліцію, аніж нам би цього хотілося. Та він зайшов надто далеко і не зумів зупинитися. Люди його типу обожнюють ризик. Їм надзвичайно важливо сказати: «Лише я зумів до цього додуматися. Лише я такий розумний, щоб це збагнути і ризикнути. Я повинен спробувати!». Це — манія величі гравця. Достатньо збігу обставин, і така особа приймає миттєве рішення, хапається за можливість. Білої плями і дірки в огорожі було достатньо, щоб у його голові народилася божевільна ідея. Лише геній або божевільний міг поєднати всі факти. Диявол ніби нашіптував йому: «Якщо ти справді недурний і зумів поєднати стільки деталей, то не бійся і скористайся цією можливістю». Та навіть диявол навряд чи надоумив би цього бідолашного обдумано і обережно вбити старого дядька, від якого він усе своє життя очікував отримати спадок. Це було б надто респектабельно.

Він трохи помовчав, а потім продовжував:

— А тепер спробуйте знову уявити все, що трапилося. Він стояв біля огорожі, запаморочений цією можливістю, і раптом побачив силует, який міг би бути відображенням його неспокійної душі: величезна кам’яна груда дивом трималася на иншій. У цю хвилю він пригадав, що це місце називають Скелею Долі. От і спробуйте уявити, як таке видовище у певний момент сприйняла така особа, як він. Мені видається, що воно не лише спонукало його до дій, а, буквально, підштовхнуло. Той, хто хоче вознестися, не повинен боятися впасти. Якщо під час обшуку в нього знайдуть шпагу, а на ній — сліди крови, то це матиме фатальні наслідки. Навіть якщо він закине шпагу в море, то його товариші це помітять. Отож, довелося вигадати спосіб, щоб усі його дії не викликали жодних підозр. Ось він і вигадав цей спосіб, — і це спрацювало. Годинник був лише у нього, тому він і сказав вам, що ще не час повертатися додому, потім дещо відійшов і почав бавитися з собакою. Спробуйте уявити, скільки відчаю було в його погляді, перш ніж він помітив собаку!

Фінз мовчки кивнув, його погляд був замислений. Здається, його найбільше цікавила другорядна деталь цієї історії.

— Дивно, — врешті промовив він, — що собака все-таки замішана в цій історії.

— Якби ця собака вміла говорити, то могла б розповісти вам майже все про цю історію, — відповів священик. — Я вас зовсім не засуджую за те, що ви намагаєтеся, так би мовити, висловлюватися від його імени, примушуючи собаку говорити мовами ангельськими і людськими. Ви також піддалися новим віянням, які все більше поширюються. Вони підкоряють людей, і ті радо приймають на віру будь-які неаргументовані твердження. На нас лавиною сходить нова сила, вона відтісняє ваш старомодний раціоналізм і скептицизм, а ім’я їй — марновірство.

Отець Бравн різко підвівся, на обличчі з’явився похмурий вираз і він продовжував, немовби звертався до себе:

— Ось це і є перший наслідок невіри в Бога. Люди втрачають здоровий глузд, і не бачать реальності. Достатньо комусь щось сказати, і фантазія набирає обертів, ніби в жахливому сні. І виявляється, що собака — це знак, а кіт — таємничий, а жук — це не просто жук, а священний скарабей. Одним словом, відроджується увесь звіринець політеїзму Єгипту та стародавньої Індії — і пес Анубіс, і зеленоока Баст, і священні бики. Так ви лише повертаєтеся до обожествлення тварин, звертаєтеся до священних слонів, крокодилів чи змій, а все це тому, що вас лякають слова «і стався чоловіком».

Фінз підвівся, він був дещо збентежений, ніби щойно підслуховував монолог священика. Він покликав собаку і вийшов, невиразно промовивши щось на прощання. Однак йому довелося двічі кликати собаку, тому що вона нерухомо сиділа перед отцем Бравном і дивилася на нього так само уважно, як колись вовк дивився на святого Франциска.