Небесна стріла

Небесна стріла

Чимало детективних історій починаються з того, що хтось знайшов тіло вбитого американського мільйонера, і чомусь саме ця обставина викликає у всіх найбільше хвилювання. До речі, я радий вам повідомити, що наша історія також почнеться з убитого мільйонера, а якщо бути точнішим, то навіть з трьох, а це, погодьтеся, можна вважати розкішшю. Та саме цей збіг обставин чи постійність у виборі об’єкта злочину виділили справу з цілого стосу кримінальних справ і перетворили її у надзвичайно складну.

Ніхто не вдавався у подробиці, та подейкували, що ці троє стали жертвою прокляття, яке нависало над долею всіх власників якоїсь надзвичайно цінної історичної реліквії. Ця реліквія була чимось на кшталт чаші, оздобленої дорогоцінним камінням, вона так і називалася — «коптська чаша». Ніхто достеменно не знав, як вона опинилася в Америці, дехто навіть стверджував, що колись її використовували для церковних потреб. А дехто підозрював, що доля її власників визначена тим, що річ культового вжитку потрапила у надто матеріялістичні руки. Про таємничого вбивцю, який, можливо, і не був релігійним фанатом, побутувало чимало чуток, про нього часто писали у газетах. Це безіменне створіння мало своє прізвисько. Та ми почнемо розповідь лише з третього вбивства, тому що саме тоді в цій справі з’явився отець Бравн, герой наших оповідань.

Коли отець Бравн зійшов з палуби атлантичного лайнера і ступив на американську землю, то, здивований, помітив, зрештою, так само, як чимало инших його співвітчизників, що він — знаменитість. На батьківщині на його приземисту постать, непримітне і короткозоре обличчя, на його зношену сутану ніхто не звертав особливої уваги, і ніколи не називав кимось надзвичайним. Та в Америці вміють прославити людину. Участь отця Бравна у кількох цікавих кримінальних справах, його давнє знайомство з колишнім злочинцем і детективом Фламбо забезпечили йому в Америці неабияку популярність, тоді як в Англії про нього чув лише дехто. Отець Бравн здивовано дивився на журналістів, які, ніби розбійники, оточили його з усіх боків і почали ставити запитання на такі теми, в яких він аж ніяк не почувався знавцем, наприклад, про особливості жіночої моди, про статистику злочинности у країні, де він встиг зробити лише кілька кроків, і таке инше. Журналісти оточили священика тісним кільцем, та він дивився на постать, яка стояла поодалік, ця постать виділялася на фоні набережної, залитої літнім сонцем. Це був високий чоловік з жовтуватим обличчям, в окулярах з чудернацькою масивною оправою. Чоловік дочекався, коли журналісти завершать свою справу, а потім жестом зупинив отця Бравна і запитав:

— Вибачте, можливо, ви шукаєте капітана Вейна?

Отець Бравн і сам гостро відчував свою провину. Нагадаємо, він уперше побачив Америку, а ще — він уперше побачив такі окуляри, тому що мода на окуляри в масивній черепаховій оправі до Англії ще не дійшла. Спочатку в нього виникло відчуття, ніби він дивиться на чудернацьке морське страховище, голова якого чимось подібна на водолазний шолом. Незнайомець був елегантно одягнений, і простодушний отець Бравн наївно дивувався, як цей франт міг так спотворити себе. Для нього це виглядало майже так само, якби якийсь чепурун для більшої елегантности прикрутив собі дерев’яну ногу. Питання незнайомця також неабияк збентежило отця Бравна. Капітан Вейн, американський авіятор, знайомий знайомих отця Бравна, справді числився у довжелезному списку осіб, з якими священик сподівався зустрітися в Америці. Та отець Бравн навіть не думав, що зустріне цього Вейна так швидко.

— Вибачте, — невпевнено промовив священик, — то це ви капітан Вейн? Ви… ви його знаєте?

— Те, що я не капітан Вейн, можу стверджувати доволі впевнено, — незворушним тоном відповів чоловік в окулярах. — Я майже не сумнівався в цьому, коли залишав капітана в автомобілі, де він на нас чекає. На ваше друге запитання відповісти важче. Гадаю, я знаю Вейна, його дядька і ще й старого Мертона. Я знаю старого Мертона, а от старий Мертон мене не знає. Він вбачає у цьому свою перевагу, а я вважаю, що перевага на моєму боці. Ви мене розумієте?

Отець Бравн його не надто розумів. Він, збентежено покліпуючи, глянув на дзеркальну поверхню моря, на верхівки хмарочосів, а потім знову перевів погляд на незнайомця. Його обличчя виглядало непроникним не лише тому, що він ховав очі за чудернацькими окулярами. У цьому жовтуватому обличчі було щось азіятське, а точніше — китайське, здавалося, істинний смисл його слів прихований за товстезним шаром іронії. Серед товариських та щирих мешканців цієї країни часом трапляється такий тип — непроникний американець.

— Мене звати Дрейдж, — промовив він, — Норман Дрейдж. Я — громадянин Америки, і це все пояснює. Сподіваюся, решту вам пояснить мій друг Вейн, так що сьогодні ми не святкуватимемо четверте липня.[2]

Приголомшений, отець Бравн дозволив незнайомцеві, щоб той провів його до автомобіля, де сидів молодий чоловік зі світлим, неохайно зачесаним волоссям і стривоженим та виснаженим виразом обличчя. Він ще здалеку привітався з отцем Бравном і назвався Пітером Вейном. Священик не встиг опам’ятатися, як уже був в автомобілі, а той, швидко минувши міські вулиці, виїхав за межі міста. Отець Бравн ще не встиг звикнути до діловитости американців, і тому він почувався так, ніби сидів у чарівній колісниці, запряженій драконами. Йому було надзвичайно важко зосередитися, та він усе ж вислухав довгий монолог Вейна про коптську чашу та про два вбивства, пов’язані з нею. Цю розповідь містер Дрейдж час до часу перебивав своїми короткими фразами.

З усього цього отець Бравн зрозумів, що у когось на ім’я Крейк був компаньйон на прізвище Мертон, і ось цей Мертон був третім з багатих бізнесменів, у чиї руки потрапила коптська чаша. Колись перший з них, Титус П. Трент, мідний магнат, почав отримувати листи з погрозами, їх автор підписувався Данієль Дум. Очевидно, це вигадане ім’я, та його власник доволі швидко прославився, хоч так і не набув доброї слави. Його слава перевищувала славу Робіна Гуда та Джека Різника разом узятих. Як виявилося згодом, цей автор погрозливих листів не мав наміру обмежуватися лише погрозами. Усе закінчилося тим, що якось вранці тіло містера Трента знайшли у парку біля озера, він лежав з головою у воді, а вбивця безслідно зник. На щастя, чаша була у сейфі в банку і з рештою майна перейшла у власність кузена покійного, Браяна Хордера. Він також був товстосумом, і незабаром також став жертвою погроз безіменного ворога. Труп Браяна Хордера знайшли біля підніжжя скелі, неподалік його приморської резиденції, дім обікрали, і цього разу — ретельно. І хоч чаша таки не потрапила у руки злодія, йому вдалося вкрасти у Хордера стільки цінних паперів, що його фінансові справи зазнали краху.

— Удові Браяна Хордера, — розповідав далі Вейн, — довелося продати майже всі сімейні цінності. Напевно, саме тоді Брандер Мертон придбав славнозвісну чашу. У кожному разі, коли ми познайомилися, вона вже була в нього. Та, як ви розумієте, бути власником цієї чаші доволі непросто.

— Містер Мертон також отримує листи з погрозами? — після короткої павзи запитав отець Бравн.

— Гадаю, що так, — відповів містер Дрейдж, і щось в його голосі змусило отця Бравна уважно поглянути на цього чоловіка, поки він не зрозумів: він беззвучно сміявся, і від цього священикові зробилося якось моторошно.

— Я майже не сумніваюся, що він отримував такі листи, — нахмурившись, додав Пітер Вейн. — Я особисто їх не читав, тому що його пошту переглядає лише секретар, та й то не всю, адже Мертон, як і всі багачі, звик до секретности. Та якось я бачив, що він засмутився і роздратувався через якісь листи. До речі, він відразу ж їх подер, так що навіть секретар не знав, у чому річ. Так ось, його секретар каже, що містера Мертона хтось переслідує. Словом, ми будемо дуже вдячні тому, хто бодай трохи допоможе нам усе це з’ясувати. А оскільки ваш талант, отче, всім відомий, то секретар просив мене негайно ж запросити вас у дім містера Мертона.

— Ось воно що, — сказав отець Бравн, який врешті почав розуміти, куди і навіщо його везуть. — Та я справді не второпаю, як можу вам допомогти. Адже ви постійно тут, й у вас є в сто разів більше шансів для того, щоб зробити науковий висновок, аніж у мене, випадкового відвідувача.

— Так, — сухо відповів містер Дрейдж, — наші висновки доволі наукові, навіть надто наукові, щоб у них повірити. Вбити такого чоловіка, як Титус П. Трент, могла хіба що кара небесна, і тут ні до чого будь-які наукові висновки. Як то кажуть, грім з ясного неба.

— Невже ви вважаєте, що це було щось надприродне?! — вигукнув Вейн.

Та вгадати, що ж має на увазі містер Дрейдж, було не так легко, як видається. Якби він сказав про когось «дотепний чолов’яга», то насправді це могло означати «дурень». Містер Дрейдж, як і належить істинному азіятові, незворушно мовчав до кінця подорожі. Коли автомобіль майже прибув до місця призначення, то отець Бравн побачив дещо дивне. Дорога, яка до того проходила поміж поодинокими деревами, раптом вибігла на широку рівнину, і він побачив дивну будівлю, яка складалася лише зі стіни, довкола був своєрідний вал, такий, як у військових таборах римлян, а галявина чимось нагадувала летовище. Стіна, на перший погляд, не була ані дерев’яною, ані кам’яною. Як виявилося згодом, це металева конструкція.

Усі вийшли з автомобіля, почулися звуки, які нагадували відмикання сейфа, і в стіні поволі прочинилися двері. На превеликий подив отця Бравна, Норман Дрейдж відмовився заходити.

— Ні, я не піду, — сказав він. — Боюся, старий Мертон не витримає такої величезної радости. Він мене так любить, що, не дай Боже, вмре від потрясіння.

І Дрейдж пішов геть. А отець Бравн, усе більше дивуючись, пройшов у сталеві двері, які відразу ж зачинилися. Далі він побачив великий доглянутий парк, у якому зовсім не було дерев, високих кущів і високих квітів. У центрі парку був розташований красивий, однак своєрідний будинок, він був таким високим, що чимось нагадував вежу. Де-не-де на вікнах під самісіньким дахом відсвічували сонячні промені, а от у нижній частині будинку вікон, здається, не було зовсім. Усе довкола аж світилося бездоганною чистотою, такою ж, як і саме повітря Америки. Коли гості минули головний вхід, то побачили яскравий мармур, емаль та метал, однак усередині не було нічого, що нагадувало б сходи. У самісінькому центрі приміщення було щось, що нагадувало шахту ліфта. Вхід до нього охороняли могутні чоловіки, чимось схожі на полісменів у цивільному.

— Доволі солідна система охорони, нема що казати, — сказав Вейн. — Отче, можливо, вам трохи смішно, що Мертон живе в такій фортеці: в парку немає жодного дерева, за яким можна було б сховатися. Та ви не знаєте, що це за країна, тут можна чекати всього, що завгодно. До того ж, ви, певно, навіть не уявляєте, що це за особа — Брандер Мертон. На вигляд скромний, тихий чоловік, на вулиці на такого ніхто уваги не зверне. Зрештою, на вулиці його тепер непросто зустріти, якщо він кудись і виїздить, то лише у закритому автомобілі. Та якщо з ним щось станеться, то хвиля потрясінь прокотиться від Аляски аж до тихоокеанських островів. Навряд чи колись існував такий король чи імператор, який мав би таку владу над народами. От зізнайтеся, якби вас запросили на обід до царя чи англійського короля, то ви пішли б бодай із цікавости, правда ж? Не має значення, як ви ставитеся до мільйонерів чи царів, людина з такою владою викликає зацікавлення. Сподіваюся, ваші принципи не забороняють вам відвідувати сучасних імператорів, таких, як Брандер Мертон.

— Та ні, що ви, — незворушно відповів отець Бравн. — Мій обов’язок — відвідувати ув’язнених і всіх знедолених, які перебувають у полоні.

Молодий чоловік насупився, але змовчав. На його худющому обличчі промайнув дивний, не надто привітний вираз. Потім він різко промовив:

— Окрім цього, не забувайте, що містера Мертона переслідує не якийсь там дрібний хуліган чи якась Чорна рука. Цей Данієль Дум — справжній диявол. Ви згадайте лише, як він розправився з Трентом у його власному парку, а з Хордером — біля його дому, і кожного разу йому вдалося безслідно зникнути.

Стіни верхнього поверху були товстелезними і масивними, кімнат було лише дві: передпокій та кабінет знатного мільйонера. Коли отець Бравн та містер Вейн заходили до передпокою, у дверях сусідньої кімнати з’явилися двоє инших відвідувачів. Одного з них Вейн назвав дядьком, це був невисокий, доволі енергійний чоловік, з поголеною головою, яка здавалася лисою, і таким темним обличчям, що, здавалося, воно ніколи не було білим. Це був славнозвісний Крейк, який прославився у війнах з червоношкірими. Його зазвичай називали Ґікорі Крейком, на честь ще славнозвіснішого Гікорі. Його супутник належав до зовсім иншого типу чоловіків. Це був містер Бернард Блей, верткий, ошатно вдягнений чоловік з налакованим волоссям і моноклем на широкій чорній стрічці. Його, довіреного містера Мертона, компаньйони запросили на ділову зустріч. Четверо чоловіків, двоє з яких наближалися до святая святих, а инші двоє поволі віддалялися звідти, зустрілися посеред кімнати і почали невимушену бесіду. За ними всіма спостерігав кремезний чолов’яга з обличчям негроїда та могутніми плечима, який нерухомо сидів у кінці напівосвітленої кімнати, біля внутрішніх дверей. Таких, як він, жартівливі американці називають поганими дядями, друзі — особистими охоронцями, а вороги — найманими вбивцями.

Цей чолов’яга сидів, не поворухнувшись, біля дверей кабінету, і навіть не моргнув, коли з’явилися нові відвідувачі. Зате, коли Вейн побачив його, то дещо сполошився:

— А що, господар один? — запитав він.

— Пітере, не метушись, — з усмішкою відповів Крейк. — З ним його секретар Вілтон. Гадаю, цього цілком достатньо. Бо ж Вілтон невтомний, він, здається, взагалі ніколи не лягає спати. Від нього більше користи, ніж від двадцятьох охоронців. І до того ж, у нього швидка реакція і пересувається безшумно, наче індіянець.

— Так-так, на цьому ви знаєтеся, — сказав Крейк. — Пригадую, ще в дитинстві, коли я захоплювався книжками про індіянців, ви показували мені різні прийоми червоношкірих. Щоправда, в моїх книжках вони завжди програвали.

— Зате в житті не завжди, — похмуро відповів старий військовий.

— Справді? — люб’язно запитав містер Блей. — Хіба вони могли протистояти вашій вогнепальній зброї?

— Я бачив, як індіянець, озброєний лише ножем, в якого цілилися з сотні рушниць, зумів убити білого солдата, що стояв на стіні фортеці. — відповів Крейк.

— Убив ножем? Як?! — запитав Блейк.

— А він його метнув, — відповів Крейк. — Метнув, перш ніж у нього хтось встиг вистрілити. Я не знаю, де він цього навчився.

— Сподіваюся, ви не перейняли його досвід, — з посмішкою завважив небіж Крейка.

— Мені здається, — замислено промовив отець Бравн, — з цієї історії можна вилущити мораль.

Поки вони розмовляли, зі суміжної кімнати вийшов секретар містера Мертона і затримався дещо поодалік. Це був світловолосий блідий чоловік, з квадратним підборіддям та незворушними очима, які робили його подібним до собаки. У ньому й справді було щось від сторожового пса.

Він промовив лише одну фразу: «Містер Мертон прийме вас через десять хвилин», — і всі відразу ж почали розходитися. Старий Крейк сказав, що йому вже пора, небіж вийшов разом з адвокатом, і на якийсь час отець Бравн залишився наодинці з секретарем, бо навряд чи можна назвати людиною істоту з негроїдною зовнішністю, яка з нерухомим обличчям сиділа, не спускаючи очей з кабінету господаря.

— Запобіжних заходів тут більш ніж достатньо, — врешті відізвався секретар. — Ви, напевно, вже чули про Данієля Дума і знаєте, чому небезпечно було б залишити містера Мертона на самоті.

— Але ж зараз він залишився на самоті? — запитав отець Бравн.

Секретар подивився на священика сумними сірими очима.

— Це лише на п’ятнадцять хвилин. — відповів він. — Лише чверть години раз на добу містер Мертон проводить у цілковитій самоті. Він на цьому наполягає, й у нього є на це причини.

— І що ж це за причини? — поцікавився гість.

Погляд секретаря був так само уважний, а от складка біля губ дещо загострилася.

— Коптська чаша, — відповів він. — Ви, напевно, забули про неї. А от господар не забуває, він взагалі ні про що не забуває. Він ховає її десь у кімнаті, та де — не знає ніхто з нас, а дістає лише тоді, коли залишається сам-один. Ось чому нам доводиться ризикувати і залишати його наодинці, поки господар поклоняється своїй реліквії. Гадаю, більше нічому й нікому він не поклоняється. Зрештою, ризик не такий уже й великий. Я влаштував тут таку пастку, що навіть сам диявол не вибереться з неї. Якщо цей пекельний Данієль Дум завітає до нас в гості, то йому доведеться у нас дещо затриматися. Ці п’ятнадцять хвилин я сиджу ніби на голках, і якщо почую постріл чи якийсь шум, то натисну на оцю ось кнопку, і металічна стіна парку опиниться під струмом, і це буде смертельно для кожної живої істоти, яка спробує через неї перелізти. Зрештою, пострілу не буде, бо ці двері — єдиний вхід у кімнату, вікно, біля якого сидить господар, — також єдине, і щоб дістатися до нього, потрібно залізти на саму верхівку вежі, а стіна, дозвольте вам нагадати, гладка, як обтесана паля. Окрім цього, ми всі озброєні, і навіть якщо Дум захоче добратися до кімнати хазяїна, то живим він звідти не вийде.

Отець Бравн замислено кліпав, дивлячись на килим. Потім він якось дивно стрепенувся і повернувся до Вілтона.

— Сподіваюся, ви не гніватиметеся. У мене з’явилася одна думка. Стосовно вас.

— Справді? — відізвався Вілтон. — І що ж це за думка?

— Мені здається, ви одержимі одним-єдиним прагненням, — відповів отець Бравн. — Вибачайте за відвертість, та мені здається, що ви більше хочете покарати Данієля Дума, аніж врятувати Брандера Мертона.

Вілтон ледь помітно здригнувся, та продовжував дивитися на священика. Потім на його похмурому обличчі з’явилася дивна крива посмішка.

— Як це… чому ви так вважаєте? — запитав він.

— Ви щойно сказали, що як тільки почуєте постріл, то відразу ввімкнете струм, який уб’є нападника, — відповів священик. — Але ви ж, напевно, розумієте, що постріл уб’є вашого господаря раніше, аніж струм — нападника. Я розумію, що ви так чи так захищали б містера Мертона, та чомусь мені видається, що для вас це другорядна справа. Застережних заходів хоч греблю гати, і всіх їх вигадали саме ви. Та ви зробили це насамперед для того, щоб зловити вбивцю, а не для того, щоб врятувати господаря.

— Отче Бравне, — неголосно промовив секретар. — У вас надзвичайно проникливий розум, та у вас є ще один дар, ви вмієте завойовувати довіру в людей. Зрештою, ви про це і так дізнаєтеся. Тут жартують, що я — маніяк, і схопити цього злочинця — моя манія. Цілком можливо, що так воно і є. Та я вам скажу щось, чого не знає ніхто. Моє ім’я — Джон Вілтон Хордер.

Отець Бравн кивнув, ніби хотів цим сказати, що от тепер все зрозуміло. А секретар продовжував:

— Цей чоловік, який називає себе Данієль Дум, убив мого батька, мого дядька, і зруйнував життя моєї матері. Коли Мертонові був потрібний секретар, я охоче погодився на цю роботу. Я подумав, що туди, де зберігають чашу, рано чи пізно прийде злочинець. Та я не знав, хто він, я просто увесь час був напоготові. Увесь цей час я вірою і правдою служив Мертонові.

— Я вас розумію, — м’яко відповів отець Бравн. — До речі, може нам пора зайти до нього?

— Так-так, звичайно, — відповів Вілтон і знову ледь здригнувся, ніби прокинувшись зі стану задуми. Священикові здалося, що його знову опанувала його манія. — Прошу, заходьте.

Отець Бравн зайшов до кімнати. Гість і господар не привіталися, було чути лише мертву тишу, через якусь мить священик знову з’явився на порозі.

У цей же момент безмовний охоронець, який сидів біля дверей, зірвався з місця — складалося таке враження, ніби ожила величезна шафа. Достатньо було поглянути на священика, аби зрозуміти — щось трапилося.

— Мені здається, вам таки варто натиснути на вашу кнопку, — зітхнувши, промовив отець Бравн.

Здалося, що Вілтон прокинувся з якогось сну.

— Але ж пострілу не було, — вигукнув він.

— Це, знаєте, залежить від того, що називати пострілом, — відповів отець Бравн.

Вілтон кинувся до дверей і разом зі священиком увійшов до кімнати господаря. Кімната була не надто велика, вмебльована вишукано і водночас просто. Навпроти дверей з вікна проникало денне світло, а за ним було видно парк та рівнину. Вікно було відчинене навстіж, поруч стояли крісло та невеликий стіл. Напевно, коли мимовільний в’язень залишався на самоті, то хотів насолодитися і свіжим повітрям, і сонячним світлом.

На столі стояла коптська чаша, власник поставив її ближче до вікна, напевно, щоб краще роздивитися. А роздивлятися було що, бо в яскравому сонячному світлі дорогоцінні камені виблискували неймовірним блиском, і чаша видавалася чимось на кшталт священного Грааля. Її справді хотілося роздивлятися, та Брандер Мертон цього не робив. Він сидів, відкинувшись на спинку крісла, густа грива сивого волосся сягала майже землі, гостроконечна борідка була задерта вгору, ніби вказувала на стелю, а з горла стирчала… коричнева стріла з червоним пір’ям.

— Безшумний постріл, — тихо промовив отець Бравн. — Нещодавно я саме роздумував про те, як можна зробити постріл беззвучним. А лук і стріли винайшли дуже давно, і нічого не треба вдосконалювати… — він помовчав, а потім додав, — здається, Мертон помер. Що ви збираєтеся робити?

Секретар зблід, та все ж спромігся відповісти:

— Як що? Я натисну кнопку, — відповів він. — І якщо не вб’ю Дума, то знайду його, де б він не заховався.

— Будьте обережні, не завдайте шкоди своїм друзям, вони мають бути десь неподалік. Напевно, їх варто попередити.

— Та вони все знають, — відповів Вілтон, — і через стіну не полізуть. Хіба що… хіба що хтось з них дуже поспішає.

Отець Бравн підійшов до вікна, через яке влетіла стріла, і визирнув, Пласкі клумби внизу нагадували вишукано розмальовану карту світу. Довкола було так порожньо, а вежа така висока, що йому мимоволі пригадалася фраза, яку він нещодавно почув.

— Як грім посеред неба, — промовив він. — Що ви сьогодні говорили про грім посеред неба і про кару небесну? Погляньте, як тут високо. Дивно, як стріла могла подолати таку відстань, хіба що її справді пустили з неба.

Вілтон повернувся до отця Бравна, але нічого не відповів, і священик продовжував далі, ніби розмовляв сам із собою:

— Треба подумати про літаки… Так-так, треба запитати молодого Вейна про літаки.

— Їх тут чимало літає, — відізвався секретар.

— Це зробили або дуже давньою, або дуже сучасною зброєю, — зауважив отець Бравн. — Гадаю, дядько молодого Вейна також міг би нам допомогти, треба буде розпитати його про стріли. До речі, стріла подібна на індіянську. Не знаю, звідки той індіянець пустив її, але пригадайте ту історію, яку нам розповідав старий вояка. Я ще тоді говорив, що в ній є мораль.

— Якщо і є, — пожвавішав Вілтон, — то її суть лише в тому, що індіянець може пустити стрілу так далеко, що нам з вами навіть уявити важко. А порівнювати ці два випадки — просто дурість.

— Та ні, здається, тут дещо инша мораль, — заперечив отець Бравн.

Наступного дня низенький священик загубився серед мільйонів мешканців Нью-Йорка, зрештою, він навіть не намагався виділятися у безіменному натовпі, який заповнював вулиці великого міста. Та насправді наступні два тижні він уперто працював над цією справою. Отець Бравн дуже переживав, щоб правосуддя не покарало невинного. Йому доволі легко вдалося порозмовляти з кількома людьми, які були так чи так пов’язані з таємничими вбивствами, і вони навіть не запідозрили, що ці справи його особливо цікавлять. Особливо цікавою була розмова зі старим Гікорі Крейком. Вона відбувалася на лавці у Центральному парку. Ветеран сидів, спираючись кістлявим підборіддям на худющі кулаки, стискав чудернацьку тростину з темно-червоного дерева, яка чимось була схожа на томагавк.

— Хм, стріляли, напевно, звіддаля, — похитуючи головою, сказав Крейк. — Та навряд чи можна точно визначити траєкторію польоту індіянської стріли. Я от пам’ятаю випадки, коли стріла пролітала величезну відстань і все одно потрапляла точно в ціль. Якби там випадково виявився хтось із індіанських стрілків і десь заховався, то він неодмінно зумів би вцілити у бідолаху Мертона. Були часи, коли мені доводилося бачити ще й не такі дива.

— Не сумніваюся, — ввічливо відповів священик, — що дива вам доводилося не лише бачити, а й робити.

Старий Крейк криво усміхнувся:

— Це давня історія, — пробурмотів він.

— Деяким людям доводиться займатися давніми історіями, — відізвався священик. — Сподіваюся, у вашому минулому не було нічого такого, що дало б привід для чуток стосовно цієї справи?

— Що ви маєте на увазі? — різко запитав Крейк і вперше за усю розмову на його кам’яному обличчі, яке також чимось нагадувало держак томагавка, пробігла тінь.

— Ви чудово знаєтеся на всіх хитрощах червоношкірих, — поволі почав отець Бравн.

До цього Крейк сидів, зсутулившись, навіть згорбившись, спираючись бородою на свою чудернацьку тростину, та тієї миті він зірвався, схопивши її, наче дрючок, так, немовби збирався битися.

— Що?! — вигукнув він. — Це що за нісенітниці? Ви хочете сказати, що я вбив свого шурина?

Люди, які прогулювалися неподалік, з цікавістю спостерігали за суперечкою невисокого лисого й енергійного чоловіка, який розмахує своєю чудернацькою тростиною, і низенького чоловічка в чорній сутані, який чимось нагадував кам’яну постать, якщо не брати до уваги кліпаючих очей. У якийсь момент видавалося, що войовничий незнайомець з індіянською рішучістю знешкодить супротивника одним ударом по голові, вдалині навіть з’явилася показна постать ірландця-полісмена. Та священик лише спокійно промовив, немовби відповідав на цілком буденне запитання:

— Я зробив деякі висновки, та не вважаю доцільним розголошувати їх, перш ніж усе з’ясую.

Чи то кроки полісмена, який наближався, чи погляд священика, та щось таки втихомирило старого Гікорі, він опустив тростину, щось буркнув і поправив капелюх. Священик безтурботно побажав йому вдалого дня, неквапом вийшов з парку і попрямував до одного з готелів, де в передпокої сподівався зустріти Вейна. Молодик жваво підвівся, щоб привітатися зі священиком. Він виглядав ще більше виснаженим, ніж раніше, здавалося, його мучить якась тривога. До того ж в отця Бравна виникли підозри, що нещодавно його знайомий намагався порушити останню поправку до американської конституції,[3] і йому це вдалося. Та щойно мова зайшла про справу, Вейн одразу ж зосередився. Отець Бравн ніби ненароком запитав про те, чи над будинком Мертона часто літають літаки, і додав, що коли вперше побачив рівненьку галявину, то подумав, що це — летовище.

— А хіба ви не бачили літаків, коли ми приїхали до містера Мертона? — запитав капітан Вейн. — Часом їх там, як мух; ця відкрита галявина створена ніби спеціяльно для них. Я навіть не здивуюся, якщо в майбутньому такі пташки, як я, виберуть це місце для свого гніздечка. Я, знаєте, сам часто літаю і знаю багатьох пілотів, у минулому учасників війни, однак тепер там часто з’являються нові, я з ними навіть не знайомий. Напевно, незабаром в Штатах літаків буде стільки, скільки й автомобілів: у кожного — свій.

— Творець обдарував кожного, — з посмішкою відповів отець Бравн, — правом на життя, свободу та водіння автомобілем… не кажучи про літаки. Отож, якби над будинком пролетів незнайомий літак, то цілком можливо, що ви не звернули б на нього жодної уваги.

— Цілком можливо, — погодився Вейн.

— І навіть якби пілот був знайомий, — продовжував священик, — він міг би взяти чужий літак. Ось, наприклад, якби ви пролетіли над будинком у своєму літакові, то містер Мертон та його знайомі впізнали б вас, та якби літак був иншого зразка, чи як там у вас називається, то вам би вдалося пролетіти повз вікно, тобто так близько, що до Мертона можна було б дотягнутися рукою, так?

— Так, — машинально відповів капітан, а потім несподівано замовк і завмер з широко відкритими очима.

— Господи! — тихо промовив він. — Господи, ви…

Потім він, блідий, підвівся з крісла і, тремтячи всім тілом, подивився на священика.

— Ви що, збожеволіли? — запитав він. — Ви взагалі розумієте, що ви кажете?

Він на мить замовк, а потім злісно прошепотів:

— Як ви посміли прийти, щоб сказати мені…

— Я лише сказав про свої припущення, — підводячись, відповів отець Бравн. — До того ж, я вже зробив деякі висновки, та ще не настав час, щоб про них повідомляти.

А потім, церемонно попрощавшись зі своїм співрозмовником, священик вийшов з готелю, щоб продовжити свою дивовижну подорож вулицями міста.

На вечір ці мандри закінчилися у найбільш занедбаному старому районі Нью-Йорка. Священик зупинився біля сходів, що вели до річки, поряд з кольоровим ліхтарем, який стояв неподалік від входу у підозрілий китайський ресторанчик. І саме там священик побачив знайому постать, та сьогодні в ній було дуже мало знайомого.

Містер Норман Дрейдж похмуро дивився на світ через масивні окуляри, які приховували його обличчя, наче темна маска. Та, якщо не зважати на окуляри, він дуже змінився за цей місяць, який минув після вбивства містера Мертона. Під час їхньої першої зустрічі Дрейдж був одягнений так елегантно, що, якби він не рухався, то був би схожий на манекен у магазинній вітрині. А тепер він якось примудрився різко змінитися у протилежний бік — із манекена в опудало. Дрейдж усе ще був у циліндрі, страшенно потріпаному та зім’ятому, одяг зношений, ланцюжок для годинника та инші цінності зникли. Однак отець Бравн звернувся до нього так, ніби вони розмовляли ще вчора, і без роздумів сів біля нього на лавку у дешевій забігайлівці, куди Дрейдж приходив попоїсти. Однак розмову розпочав не отець Бравн.

— То що, — буркнув Дрейдж, — вам вдалося відімстити за смерть блаженного мільйонера? Адже річ відома, що всіх мільйонерів зараховують до числа блаженних; ще не встигне хтось із них віддати Богові душу, як усі газети вже сповіщають, що його життєвий шлях осяювала родинна Біблія, яку матуся читала йому в дитинстві. Якби вона справді прочитала деякі історії з цієї книги, то наїлася б страху, і мільйонер, гадаю, також. Колись панували жорстокі закони, не те, що тепер. Мудрість кам’яного віку похована під пірамідами. От уявіть, що Мертона викинули з вікна на поталу розлюченим псам. А Єзавель спіткала така ж доля. Або, пригадайте, Агаха розрубали на шматки, коли він просто обережно підійшов. Мертон був дуже обережним усе своє життя, та його все-таки вбили. Господня стріла все одно знайшла і влучила в нього, щоб инші боялися.

— Стріла була цілком матеріяльною, — зауважив священик.

— Піраміди також матеріяльні, а всередині — лише мертві фараони, — з посмішкою промовив чоловік в окулярах. — Ці матеріяльні релігії доволі цікаві. Упродовж віків боги та царі на барельєфах натягують свої кам’яні луки, а такими могутніми руками справді можна натягнути кам’яний лук. От ви кажете «матерія». Так, і погляньте, яка матерія! З вами ніколи не траплялося такого? Дивишся на пам’ятки древнього Сходу, і раптом думаєш: «А що як Господь Бог і тепер їздить світом у подобі Аполлона і стріляє в нас чорними стрілами смерти?».

— Якщо і їздить, то він називається зовсім не Аполлон. Та я сумніваюся, що Мертона вбили з допомогою чорного лука чи кам’яної стріли.

— Напевно, він видається вам святим Севастіяном, який загинув відстріл, — в’їдливо сказав Дрейдж. — Так-так, мільйонер повинен бути великомучеником. А ви ніколи не задумувалися над тим, що він отримав по заслузі? Гадаю, ви не надто багато знаєте про цього мільйонера-мученика. Так ось, дозвольте вам сказати, що він отримав лише соту частку того, на що заслужив.

— То чому ж ви його не вбили? — тихо запитав отець Бравн.

— Як це, чому я його не вбив? — перепитав Дрейдж, уважно вдивляючись у співбесідника. — Хороший же ви священик!

— Та ні, ну що ви, — відповів отець Бравн, ніби відмахуючись від компліменту.

— Ви що, хочете сказати, що це я його вбив? — прошипів Дрейдж. — Тоді доведіть. Та я вам відкрито кажу — це невелика втрата.

— Та ні, втрата велика, — різко заперечив отець Бравн. — Для вас це велика втрата. Тому ви його і не вбили, — і навіть не поглянувши на ошелешеного чоловіка, священик вийшов із забігайлівки.

Минув майже місяць, перш ніж отець Бравн знову відвідав дім мільйонера, який став третьою жертвою Данієля Дума. Там відбувалося щось на кшталт наради, зібралися всі зацікавлені цією справою. Старий Крейк сидів на чолі стола, небіж сидів по праву руку, по ліву — адвокат. Також був присутній кремезний чоловік негроїдної зовнішности, якого, як виявилося, звати Гаріс. Його, певно, запросили у якості свідка. Гостроносий і рудоволосий суб’єкт, який відкликався на ім’я Діксон, був представником чи то пінкертонівської, чи то якоїсь иншої приватної агенції. Отець Бравн скромно сів біля нього.

Газети всіх континентів сповіщали про смерть фінансового магната, засновника солідного капіталу, який своєю павутиною заплутав увесь світ. Та у тих, хто був з ним напередодні загибелі, вдалося з’ясувати зовсім небагато. Дядько з небожем та адвокат заявили, що вони були вже досить далеко від стіни; охоронці, які стояли біля воріт та всередині будинку, відповідали на запитання не зовсім впевнено, та їхня розповідь не викликала сумнівів. Здавалося, що на увагу заслуговує лише одна обставина. Чи то безпосередньо до вбивства, чи то після цього якийсь незнайомець ходив біля воріт і просив пропустити його до містера Мертона. Важко було зрозуміти, чого він хотів, тому що висловлювався не дуже зрозуміло, але згодом це також викликало підозри, тому що незнайомець говорив про якогось чоловіка, якого покарало небо.

Пітер Вейн нахилився уперед, його очі аж заблистіли на виснаженому обличчі.

— Норман Дрейдж, це точно він, я готовий присягнутися. — сказав він.

— І ким є той Норман Дрейдж? — запитав його дядько.

— Я також хотів це знати, — відповів молодий Вейн. — Якось Я запитав його, та він надзвичайно спритно вміє ухилятися від прямих відповідей. Він навіть зі мною познайомився з допомогою хитрощів: розповідав мені щось про літаючі машини майбутнього. Та я йому ніколи не довіряв.

— І що він за людина? — запитав Крейк.

— Він хоче, щоб його вважали містиком, — простодушно відповів отець Бравн. — А таких, як він, доволі багато. Він один з тих, хто у паризькій кав’ярні розповість вам, що йому вдалося привідкрити вуаль Ісіди або збагнути таємницю Стовнхеджа. А в такому випадку, як оцей, вони обов’язково знайдуть якесь містичне пояснення.

Гладко зачесана голова містера Бернарда Блейка, адвоката, ввічливо нахилилася у бік отця Бравна, а оту його посмішці відчувалася злосливість.

— Сер, я ніколи б не подумав, що ви відкидатимете містичні пояснення, — сказав він.

— Навпаки, — покірно кліпаючи, відповів отець Бравн. — Я якраз не відкидаю містичні пояснення. Перший-ліпший самозванець адвокат може мене надурити, а от вас йому не вдасться ошукати, тому що ви — адвокат. Кожен дурень, перевдягнувшись в індіянця, може переконати мене, що він справжній Г’яватта, а от містер Крейк миттю виведе його на чисту воду. Будь-який пройдисвіт зможе переконати мене у тому, що він чудово знається на тонкощах авіяції, та йому не вдасться обдурити містера Вейна. Так само сталося з Дрейджем, розумієте? Саме тому, що я трохи знаюся на містиці, мене не можуть ошукати дилетанти. Істинні містики не ховають таємниць, а намагаються їх відкрити. Вони нічого не залишають в тіні, а все одно залишаються таємничими. Зате містику-дилетанту просто необхідна пелена таємничости. Зрештою, коли Дрейдж розповідав про небесну кару та господні стріли, то у нього була цілком практична мета.

— І що ж це за мета? — запитав Вейн. — Про що б не йшлося, я вважаю, що ми повинні про це знати.

— Розумієте, — поволі почав розповідати священик, — йому конче треба було переконати нас у надприродному втручанні, тому що… ну, тому що він чудово знав — у цих вбивствах не було нічого надприродного.

— Ага, — прошипів Вейн. — Я так і знав. Одним словом, він — злочинець.

— Одним словом, він — злочинець, та він не скоїв злочину, — спокійно відповів отець Бравн.

— Ви вважаєте, що ви нам щось пояснили? — ввічливо запитав Блейк.

— Ну ось, тепер ви скажете, що я також містик-дилетант, — дещо збентежено, але з посмішкою промовив отець Бравн. — Це мені якось так випадково вдалося. Дрейдж не винен у злочин,, у цьому злочині. Він просто шантажував одного чоловіка, і саме тому вештався біля воріт, та він, звичайно ж, не був зацікавлений у розголошенні таємниці, чи, тим паче, у смерті Мертона. Зрештою, про нього пізніше. Зараз я хотів лише, щоб він не відволікав нас.

— Від чого не відволікав? — поцікавився його співрозмовник.

— Від істини, — відповів священик.

— Ви хочете сказати, що вам відома істина? — схвильовано запитав Блейк.

— Гадаю, що так, — скромно відповів отець Бравн.

Усі замовкли, а потім Крейк раптово вигукнув:

— А де подівся секретар? Вілтон! Він повинен бути тут.

— Ми з містером Вілтоном підтримуємо зв’язок, — повідомив священик. — Окрім цього, я попросив його зателефонувати сюди, і саме тепер чекаю на його дзвінок. Я навіть можу вам повідомити, що ми разом шукали істину.

— Якщо так, то я спокійний, — буркнув Крейк. — Вілтон ішов слідами того мерзотника, ніби собака-шукач, так що кращого напарника вам було б важко Знайти. Але як, чорт забирай, ви докопалися до істини? Як ви все зрозуміли?

— Завдяки вам, — тихо відповів священик, покірно дивлячись в очі роздратованого ветерана. — Я хочу сказати, що мені дуже допомогла ваша розповідь про індіянця, який кинув ніж у чоловіка, що стояв на мурі.

— Ви вже згадували про це, — збентежено промовив Вейн. — Та що тут спільного? Що цей будинок також подібний на фортецю, отож стрілу пустили, так би мовити, вручну? Але стріла прилетіла здалека. Її неможливо закинути на таку величезну відстань. Так-так, стріла прилетіла здалека, тільки ми постійно топчемося на одному і тому ж місці.

— Боюся, ви не зовсім зрозуміли, що з чим треба порівнювати, — сказав отець Бравн. — Річ не в тому, як далеко можна щось закинути. Зброю використали незвичним способом — ось що важливо. Люди, які стояли на мурі, вважали, що ніж можна використати лише у рукопашному бою, вони не додумалися, що його можна метати, як стрілу чи спис. Словом, суть полягає у тому, що ніж міг стати стрілою, отож, і стріла могла стати ножем.

Усі присутні уважно дивилися на отця Бравна, а він, ніби не помічаючи цього, продовжував розповідати цілком буденним тоном:

— Ми, звичайно ж, намагалися знайти відповіді на запитання: хто стріляв через вікно, де стояв стрілець, як стріла могла подолати таку велику відстань і так далі. А насправді ніхто не стріляв. І стріла потрапила до кімнати зовсім не через вікно.

— А як вона туди потрапила? — насупивши брови, запитав адвокат.

— Я припускаю, що її хтось приніс, — відповів отець Бравн. — Принести стрілу до будинку і сховати її було зовсім неважко. Той, хто це зробив, підійшов до Мертона, встромив стрілу йому в горло, як кинджал, а потім у нього виникла геніяльна ідея — розмістити в кімнаті все таким чином, щоб усі подумали, ніби стріла влетіла через вікно, як птах.

— Хтось приніс, — приглушеним голосом повторив містер Крейк.

Пролунав телефонний дзвінок: раптово, різко, наполегливо. Телефон стояв у суміжній кімнаті, і отець Бравн кинувся туди, перш ніж хтось устиг поворухнутися.

— Що за чортівня? — вигукнув Пітер Вейн.

— Він говорив, що йому мав телефонувати Вілтон, — таким же приглушеним голосом відповів дядько.

— Напевно, це він і телефонує, — відізвався адвокат, щоб якось заповнити павзу. Та йому ніхто не відповів, поки в кімнаті так само несподівано не з’явився отець Бравн. Він не промовив жодного слова і підійшов до свого стільця.

— Джентльмени, — сказав він, коли врешті зайняв своє місце. — Ви самі просили мене розгадати цю загадку. І тепер, коли я все зрозумів, то повинен сказати вам правду, нічого не приховуючи. Людина, яка береться за подібні справи, повинна бути об’єктивною.

— Я так розумію, — першим порушив мовчанку містер Крейк, — що ви підозрюєте або звинувачуєте когось із нас.

— Ми всі під підозрою, — відповів священик. — Я — також, бо саме я знайшов труп.

— Звісно, що ми під підозрою, — різко втрутився Вейн. — Отець Бравн доволі люб’язно пояснив мені, яким чином я міг обстріляти з літака вікно містера Мертона.

— Ні, — з посмішкою заперечив священик, — ви самі описали мені, як це можна було б зробити. Самі, ось що важливо.

— Здається, преподобний отець вважає, що я сховався десь у кущах за огорожею, і власноруч влучив стрілою у Мертона.

— Та ні, що ви, я вважав, що це практично неможливо, — чудернацько зморщивши носа, відповів отець Бравн. — Вибачайте, якщо я образив вас, та мені не вдалося знайти вдаліший спосіб перевірки. Припускати, що капітан Вейн пролітає повз вікно у величезному літаку, і його ніхто не помічає, — було б безглуздо. Ще абсурдніше вважати, що шанований ветеран почне гру в індіянців, сховається в кущах з луком і стрілами, аби вбити когось, з ким може звести рахунки за допомогою прийнаймні двадцяти простіших способів. Та мені було потрібно напевно з’ясувати, чи згадані особи справді непричетні до вбивства. Ось тому мені й довелося звинуватити цих людей у вбивстві, щоб пересвідчитися у їхній невинності.

— І як ви довели їхню невинність? — нахилившись уперед, нетерпляче запитав адвокат Блейк.

— Я уважно слідкував за тим, як вони сприйняли моє звинувачення, — відповів священик.

— Що ви маєте на увазі?

— Дозвольте мені уточнити, — стримано відповів священик, — я підозрював не лише цих двох, а й решту присутніх. Мої підозри стосовно містера Крейка та капітана Вейна зводилися до того, що я намагався визначити, якою мірою можлива їхня причетність до вбивства. Я повідомив їх, що мені вдалося зробити деякі висновки, а зараз розповім, які це були висновки. Так ось, мене цікавило, як саме і коли ці панове висловлять своє обурення, і коли це траплялося, я переконався — вони невинні. Поки кожен з них не розумів, що я підозрюю його у вбивстві, то сам мимоволі звинувачував себе у скоєному, детально розповідаючи мені, яким чином можна було здійснити це вбивство. Потім, коли вони починали усвідомлювати, що їх у чомусь підозрюють, то кожен з них із обуренням накидався на мене. А слід зауважити, що кожен з них здогадувався про це набагато пізніше, аніж міг би, але водночас задовго до того, як я встигав це сказати. Якби вони справді були винні, то поводилися б по-иншому. Винуватець або з самого початку напоготові, або до кінця вдає святу невинність. Та він ніколи не буде спочатку наговорювати на себе, а потім обурено заперечувати власні ж підозри. Так може поводитися лише той, хто справді не здогадується про істинну причину розмови. Думка про скоєне не дає спокою вбивці. Він не може на якийсь час забути про це, а потім пригадати і все заперечувати. Ось чому я зрозумів, що ви невинні. Щойно мені телефонував Вілтон і дозволив сповістити вам важливі новини. Гадаю, ви вже знаєте, хто він і чого хоче.

— Я знаю, що він шукає Данієля Дума, — відізвався Вейн. — Він полював за ним, як божевільний. А ще я чув, що він син старого Хордера і хоче помститися за смерть батька. Одним словом, достеменно відомо, що він шукає людину, яка називає себе Данієль Дум.

— Він його вже знайшов, — відповів отець Бравн.

— Знайшов вбивцю! Його вже арештували?

— Ні, — відповів священик, і його обличчя стало серйозним та суворим. — У мене важливі новини, навіть важливіші, аніж ви можете очікувати. І здається, бідолаха Вілтон узяв на себе величезну відповідальність. Здається, він покладає її також на вас. Вілтон знайшов злочинця, а коли врешті схопив його, то власноручно здійснив правосуддя.

— Ви хочете сказати, що Данієль Дум… — почав було адвокат.

— Данієль Дум мертвий, — відповів священик. — Він чинив опір, та Вілтон таки вбив його.

— І правильно зробив, — пробурмотів містер Гікорі Крейк.

— Я його також не засуджую, адже він відімстив за смерть батька. — погодився Вейн. — Це все одно, що роздушити гадюку.

— А я з вами не погоджуюся, — відізвався отець Бравн. — Мені здається, що під покровом романтики ми намагаємося приховати самосуд і беззаконня. Ми можемо пожалкувати про це, коли втратимо власну свободу та права. А окрім цього, мені видається щонайменше нелогічно розмовляти про причини, які штовхнули Вілтона на вбивство, навіть не спробувавши збагнути ті причини, які спонукали до злочинів Данієля Дума. Адже він не подібний на звичайного грабіжника. Це радше маніяк, одержимий єдиним бажанням, спочатку він діяв з допомогою погроз, а вбивав лише тоді, коли розумів, що все марно. Пригадайте: обидві жертви було знайдено біля їх помешкань. Виправдати Вілтона не можна хоча б тому, що ми не чули пояснень Данієля Дума.

— О ні, я не слухатиму ці сентиментальні дурниці, — сердито перебив священика Вейн. — Кого ви пропонуєте вислухати — вбивцю і негідника? Вілтон прикінчив його і правильно зробив.

— Саме така, саме так, — енергійно киваючи головою, погодився його дядько.

Отець Бравн поволі обвів поглядом своїх співрозмовників, і його обличчя стало ще більше суворим та серйозним.

— Ви і справді всі так вважаєте? — запитав священик.

І тут отець Бравн зрозумів, що опинився на чужині, він — англієць. Усі ці люди — йому чужі, хоча й приятелі. Йому не збагнути ті невідомі пристрасті, які киплять у цьому середовищі чужинців, не зрозуміти нестримний дух Заходу, країни бунтарів і лінчувальників, які можуть співіснувати в одній особі.

— Ну що ж, — зітхнувши, промовив отець Бравн, — я бачу, що ви пробачили бідоласі Вілтону його злочин, або, краще, акт особистої помсти. Називайте, як хочете. У такому разі, йому не зашкодить, якщо я розповім більше про цю справу.

Він раптом різко підвівся, і всі, ще навіть не знаючи, що він зробить у наступний момент, відчули, що кімнатою ніби повіяло якимсь холодком.

— Вілтон убив Данієля Дума доволі незвично, — почав отець Бравн.

— Як він його вбив? — різко запитав містер Крейк.

— Стрілою, — відповів священик.

У подовгастій кімнаті без вікон ставало дедалі темніше, бо сонячне світло, яке проникало сюди з суміжної кімнати, де й помер великий мільйонер, все тьмяніло й тьмяніло. Погляди всіх присутніх були спрямовані саме туди, хоча ніхто не промовив ані слова. А потім почувся старечий тонкий голос містера Крейка, схожий радше на мимрення:

— Як це? Що ви маєте на увазі? Брандера Мертона вбили стрілою. Того негідника — також стрілою…

— Тією ж стрілою, — додав отець Бравн. — І тієї ж миті.

Усі мовчали, ця мовчанка була приглушена і водночас здавалося, що от-от щось вибухне. Першим її порушив молодий Вейн:

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, що ваш друг містер Брандер Мертон був Данієлем Думом, і жодного иншого Данієля Дума не існує. Ваш друг Мертон усе життя марив коптською чашею, він поклонявся їй, наче ідолові, він кожного дня молився на неї. У роки своєї бурхливої молодости Мертон навіть убив двох людей, щоб заволодіти цим скарбом. Цілком можливо, що він не прагнув їхньої смерти, а лише хотів їх пограбувати. Хай там як, та чашу він таки здобув. Дрейдж усе знав і шантажував Мертона. Вілтон переслідував його зовсім з иншою метою. Мені здається, він дізнався правду лише тоді, коли вже працював у Мертона. У кожному разі, полювання завершилося он в тій кімнаті, і Вілтон відімстив вбивці свого батька.

Усі довго мовчали. Потім старий Крейк тихо забарабанив пальцями по столі і пробурмотів:

— Брандер, певно, збожеволів. Він, напевно, збожеволів.

— Але ж, Господи Боже! — не стримався Пітер Вейн. — І що нам тепер робити? Що говорити? Адже це все міняє! Репортери… аналітики… що з ними? Що їм говорити? Таж Брандер Мертон — це така ж постать, як президент чи папа римський.

— Так, звичайно, це дещо міняє, — тихо додав Бернард Блей. — Відмінність полягає насамперед у тому, що…

Отець Бравн так сильно вдарив кулаком по столі, аж задзвеніли склянки, здавалося, що навіть коптська чаша у суміжній кімнаті відлунювала цей удар.

— Ні! — різко вигукнув він, ніби вистрілив з пістолета. — Немає ніяких відмінностей! Я дав вам можливість пожаліти бідолаху, якого ви вважали звичайним злочинцем. Ви навіть не захотіли мене вислухати. Ви схвалили самосуд. Ніхто не обурився тим, що Данієля Дума вбили без суду і слідства, ніби скажену тварину, ви ж казали, що так йому і треба. Що ж, чудово. Якщо Данієль Дум отримав своє, то Брандер Мертон також отримав своє. Якщо Дум не має права претендувати на більше, то Мертон також не має цього права. Вибирайте, що вам більше до вподоби, стихійний самосуд чи нудне правосуддя, але, заради Всемогутнього Бога, нехай це буде одне беззаконня або одне правосуддя на всіх.

Священикові ніхто не відповів, лише адвокат прошипів:

— А що скаже поліція, якщо ми раптом заявимо, що маємо намір пробачити вбивцю?

— А що вона скаже, коли я заявлю, що ви вже його пробачили? — відповів отець Бравн. — Щось запізно ви відчули повагу до правосуддя, містере Блейк, — священик помовчав, а потім додав: — Я скажу правду лише тоді, коли мене запитають представники правосуддя, а ви можете чинити так, як вважаєте за потрібне. Зрештою, це не так вже й важливо. Вілтон зателефонував сюди лише для того, аби повідомити мені, що вам уже можна про все розповісти.

Отець Бравн повільно пішов до суміжної кімнати і зупинився біля столика, де прийняв свою смерть відомий мільйонер. Коптська чаша стояла на своєму місці, і священик вдивлявся в її райдужні кольори, а ще у блакитну безодню неба.