Небезпечний утікач

Розділ перший Індійський телеграф

Подорожній ішов уночі і спав удень. Тісний шкіряний пояс він давно вже викинув ще у лісі, роззувся і йшов босий. Щоб не збитися з дороги, він зупинявся іноді і довго прислухався до нічних звуків. З Великого Колісного Шляху і вночі чулися ослячий рев, ляскання батогів, далекий скрип коліс. Чоловік збочував і йшов хащами, чагарником, високою травою.

Опівдні, в спеку, коли дороги в Індії безлюдні, як бувають безлюдні вулиці на півночі у глупу ніч, чоловік вилазив на дерево і дивився вперед. Там, де річка Джамна прозорою смугою перетне Великий Шлях, де широку піщану дорогу переріже верблюжа стежка, — там чоловік, поверне на північ.

Ішов він тихо, ледве торкаючись ногами землі, майже не здіймаючи куряви, як ходять індуси і як не вміють ходити англійці.

Подорожній ішов і співав:

За плечима в подорожнього, у селянській полотняній торбі, лежала хлібина. Звичайний твердий прісняк, не ширший за долоню, — чапаті, хліб солдатського раціону, із сухими закрутками по краях. Подорожній їв лісове коріння, жував терпку шипшину, молоді паростки бамбука, ячмінне зерно, що збирав край поля, — хліба він не займав.

Іноді витягав хлібчик, уважно роздивлявся на ньому візерунок, схожий на в'язь старовинного письма, й знову ховав. Хліб зачерствів і скам'янів за довгі дні подорожі, став твердий, як обпалена на сонці цеглина.

Багато днів ішов подорожній. Нарешті він повернув на північ. Кожна година віддаляла його тепер від Великого Колісного Шляху, все рідше траплялися йому великі селища, джунглі ближче підступали до дороги. Бували години на світанку, коли подорожній, вже не ховаючись, ішов битим шляхом. Тут, в Ауді, в нещодавно приєднаних провінціях, ще нічого не знали… Звістка про те, що сталося за багато миль на південь від Калькутти, ще не могла дійти до цих місць.

Але іноді на подорожнього нападав раптовий страх, його починало тіпати, ніби те, від чого він утік, знову наздоганяло його; здавалося, на тілі, на тих місцях, де ще недавно впивалася мотузка, знову здувалися напівзагоєні рубці — на ногах, на спині, на руках коло передпліч. Подорожнього починало корчити; він звертав із стежки в хащу, в колючі зарості, у високу траву, в якій поринав з головою, і йшов навмання, непролазним болотом…

— Погано, Інсуре, — шепотів він тоді сам до себе. — Ти стаєш неспокійним, а таким тебе легко спіймати, Інсуре!

Коло бамбукового гаю, поблизу перехрестя двох шляхів, великого й малого, подорожній звернув праворуч. Крізь зарості він продерся до струмка, що протікав непомітно в хащі, ліг на його бережку й заснув. Спав він довго; сонце встигло піднятися, висушити землю, розпекти повітря і схилятися на захід. Бродячий пес підійшов до струмка, обнюхав траву, босі ноги людини, плече, потім потягнувся до торбини, яка лежала поруч. Подорожній прокинувся під голодного гарчання: собака почув хліб і шматував зубами полотняну торбу. Чоловік скочив і аж побілів від хвилювання: собака мало не обікрав його! Він штурхнув собаку ногою і уважно оглянув торбу. Ні, хліб цілий, слава богу!

Вже майже смеркло; подорожній підвівся й пішов далі нерівною стежкою крізь густий ліс.

Ці місця були йому знайомі, він зупинявся кілька разів і роздивлявся навкруги. Незабаром зарості порідшали, солом'яні халупи великого села розкинулися обабіч лісової стежки. Подорожній зачекав, поки добре споночіє, підійшов до крайньої хатини і стукнув в очеретяні двері.

Двері відчинились, хазяїн вийшов, подивився, тихо скрикнув і впустив гостя.

— Здалеку? — запитав хазяїн.

Подорожній сів і поклав на коліна стомлені руки.

— Калькутта, — відповів подорожній.

— О-о, довгий шлях тобі довелося пройти, Іисуре! Що ти бачив дорогою?

— Багато бачив! — сказав Інсур. — Жінки у біхарських селищах уже товчуть у ступках сухе листя замість рису… Старці блукають по вулицях Аллахабада і вибирають зерна з кінських та верблюдячих кізяків. У багатьох місцях старі і діти вже вийшли в ліси й гризуть молоді бамбукові паростки.

— Таке й у нас скоро буде… — глухо промовив хазяїн.

Інсур помовчав.

— Аз хлібом як? — спитав Інсур.

— Оце такий у нас хліб! — Хазяїн вийняв з очеретяного короба сухий корж і розламав його. Просяна м'якушка посипалася з нього, як брудний пісок.

— А де ж ваш рис?

— Забрали саїби.

Обличчя Інсура потемніло.

— Страшною дорогою пробирався я до вас, — сказав Інсур. — Лісами і болотами, крізь густий бамбук і колючі джунглі. Білка не пролізла б там, де я проходив. Але і тут, далеко від великих міст, за лісами і кам'янистим степом, вони знайшли вас, Ордар-Сінг!

— Тигра не лякають ні ліси, ні степи, коли він шукає здобич.

— Тигру треба перебити лапи!..

Подорожній вийняв хлібчик з торби й поклав на стіл. Хазяїн узяв прісняк і довго дивився на візерунок із сухих закрутків.

— Барракпур? — спитав хазяїн.

— Барракпур! — відповів гість.

— З чого почали?

— Почали з патронів.

Вони говорили дуже тихо. Хазяїн гукнув дружину, швидко сказав їй кілька неясних слів і віддав хлібчик. Хазяйка відразу ж заметушилася в темній, неосвітленій половині хатини, затопила в печі й замісила прісне тісто… Чоловіки чекали.

Хазяїн розглядав кам'яне обличчя подорожнього.

— Ти постарів, Інсуре! — сказав хазяїн.

Подорожній кивнув головою.

— Чи жива твоя дружина, Інсуре?

— Не знаю, — сказав подорожній. — Я не був удома ще відтоді…

— Ай-яй! — поспівчував хазяїн і журливо зацмокав язиком. — Десять років ти не був дома!.. Ай-яй, в дружини твоєї велике горе, Інсуре!..

— Велике горе, — сказав подорожній. — І в дочки велике горе…

Він кивнув на двох дівчаток хазяїна, що вовтузився в кутку.

— Моя донька старша за них! — сказав Інсур. — Їй зараз… — Він помовчав, підраховуючи. — Їй зараз уже тринадцять років.

Хазяїн знову журливо зацмокав.

Хазяйка вийшла з темної половини.

Вона поклала на стіл дванадцять однакових пласких хлібчиків, точнісінько таких, як приніс Інсур.

Шість із них хазяїн підсунув гостеві.

— А ці мені, — сказав хазяїн.

Він узяв шість хлібчиків і вийшов.

Незабаром за тонкою бамбуковою стіною хатини почулися приглушені голоси, легке тупотіння босих ніг, потім усе затихло. Хазяїн повернувся.

— Гінці пішли! — сказав хазяїн. — На північ, на захід і вниз по Джамні — на південь.

— Скажи усім, Ордар-Сінг, хай будуть готові! Часу лишилося небагато. Прощавай!

Подорожній узяв шість хлібчиків, які дав йому хазяїн, і вийшов. Той присвітив гостеві смолоскипом.

— Завтра знатимуть у Ферозабаді, у Бартпурі, — сказав хазяїн. — Позавтра — в Годулі… Шість хлібчиків… у шість селищ пішли гінці… Не спіткнися, Інсуре!

Він підняв смолоскип. Білий, свіжообструганий телеграфний стовп, — недавно тут провели телеграф, — виступив з темряви. Високо над деревами гудів дріт, вісті по ньому ще торік почали летіти з Лахора у Бенарес, з Калькутти у Пешавар, в усі кінці півострова.

— Електричний диявол літає отам, зверху, — поскаржився хазяїн, — по стальних жилах. У Делі, у Лахор, у Пешавар. Швидко летить, о-о!..

Він затрусив головою.

— Мої вісті летять швидше, Ордар-Сінг! — сказав подорожній. — Набагато швидше! — І він посміхнувся уперше за весь вечір.

Хазяїн скрикнув і відступив. Смолоскип затремтів у його руці.

— Свята Парватті! — сказав хазяїн. — Що сталося з твоїми зубами, Інсуре?..

Він підніс світло до обличчя гостя.

Замість передніх зубів, — і верхніх, і нижніх, — у гостя стирчало кілька поламаних, потертих пеньків, що ледве виднілися над яснами. Зубів не було, наче їх спиляли нерівною пилкою.

— Що сталося з твоїми зубами, Інсуре? У тебе були зуби, як у рисі!..

Гість не відповів.

— У тебе були зуби міцніші від заліза!

— Залізо виявилось міцнішим! — посміхнувся гість. — Бувай здоров, Ордар-Сінг!

Він ступив кілька кроків, потім, наче пригадавши щось, обернувся.

— Ти звеш мене Інсуром? — запитав він. — Забудь це ім'я, Ордар-Сінг!

— Інсуром, авжеж, Інсуром-Панді! Таким я знав тебе завжди… — прошепотів хазяїн.

— Забудь це ім'я! — твердо повторив гість. — Зви мене Панді, просто Панді, як кличуть багатьох. Прощавай!

І він пірнув у темряву.

Розділ другий Іскри летять далеко

Опівдні Панді уже був на невеличкій військовій станції; він пройшов її всю, від гарного білого будинку офіцерського зібрання до солдатських ліній[1] за пустирем. У напівтемній крамниці, де торгував перс, у затінку, під навісом, він перечекав до ночі, а потім, коли стемніло, пішов по лініях, уздовж однакових низеньких солдатських хатин, вкритих свіжим очеретом. Роздивився і, завернувши на бічну стежечку, з чорного двору, через кухню, увійшов у приміщення артилеристів.

— Хто такий? — суворо запитав наїк, тубільний капрал, і зразу ж замовк. Інсур простягнув йому якусь зім'яту темно-червону квітку. Наїк придивився до мережива пелюсток.

— Увіходь! — прошепотів наїк.

Він повів Інсура всередину будиночка. Квапливий шепіт пройшов низьким просторим приміщенням, біля порога попросипалися люди. На глиняній долівці поставили тьмяний каганчик. Усі посідали на долівці кружкома, а Панді поклав свою квітку в долоню найближчому сипаю. Це був темно-червоний болотяний лотос. Квітку передавали з рук в руки. Люди захвилювались. Кожен мовчки роздивлявся мереживні пелюстки і передавав квітку сусідові. Ніхто не промовив і слова. Потім усі обернулися до гостя. Інсур підвівся.

— Іскра, запалена поблизу Калькутти, летить далеко! — сказав Інсур. — Два полки роззброєні в Барракпурі, дві тисячі сипаїв повернулися до рідних домівок. Учора горіли будинки офіцерів у Мірзапурі, завтра горітимуть в Аллахабаді. Будьте напоготові, сипаї!

Він оглянув суворі обличчя артилеристів.

— Ми служимо їм, а вони плюндрують наші села. Ми працюємо на них, а вони грабують рис у наших батьків та жінок. Сто років хазяйнує тигр у нашій країні, мучить, шматує і роздирає пазурами її нещасне тіло. Сто років тому Роберт Клайв — саїб — обдурив наших дідів. У нещасливій битві коло Плессі Індія підкорилася Британії. Ми, онуки, відповімо ударом списа на обман, кинджалом — за образу. Будьте напоготові, сипаї! Владі чужоземців повинен прийти кінець!..

— Смерть! — тихо, з ненавистю підхопили присутні. Старий, сивий наїк підвівся з свого місця.

— Вони примушують нас присягати своїй королеві!.. В стократ гірше стало при цій королеві, аніж при тому королі, який був до неї!.. Ви подивіться, скільки пливе кораблів з каторжанами у ланцюгах, їх везуть у далекі краї, з яких ніхто не повертається.

— Вони женуть нас за тисячі миль, у чужі землі, щоб нашими руками вбивати там людей!

— У далекі пустелі вони вивозять нас… У такі місця, де ми, індійці, не можемо робити нашого обмивання, де ми гинемо від холоду.

— Владі саїбів повинен прийти кінець!.. Останній день сотого року повинен бути останнім днем їхнього панування в Індії.

— Їх мало, а нас тисячі тисяч!.. Ми проженемо їх назад, у море, з якого вони прийшли!

— Наші батьки й брати по селах чекають тільки знака. — Молодий сипай у мусульманській чалмі навіть підвівся від хвилювання.

— По військових станціях уже ходить слово!..

— Пожежа спалахнула під Калькуттою, і іскри летять далеко! — повторив Інсур.

Лотос обійшов усі руки і повернувся до Інсура. Інсур поклав квітку на долоню правої руки і вирівняв пелюстки.

І негайно два сипаї піднялися за знаком наїка. Один з них, у чалмі індуса, узяв квітку з рук Інсура і мовчки торкнувся її губами. Обоє нечутно вийшли.

— Мої гінці швидко біжать! — сказав наїк. — Завтра знатимуть в Агрі, позавтра — в Міру-ті…

Інсур кивнув головою.

— Усього найкращого! — Він підвівся з підлоги. — Мій шлях далекий! — сказав Інсур. — Я теж іду на північ.

Світало. Перше сонячне проміння освітило пухнасті рожеві колючки високої трави. Інсур Панді йшов і йшов рівною ходою сипая, з торбиною за плечима. О, він знав ці місця — злиденні села, поля, щедро всіяні камінням, бистрі річки, що біжать із гір!.. Ішов битим шляхом і не ховався. Стальні нитки телеграфу ще не протягнулися в цих місцях. Влада тут ще не знала про події під Калькуттою і про те, що тубільний солдат стріляв у британського офіцера, що розпущено два сипайських полки, що багато ночей підряд горять по країні офіцерські будинки, а винуватців — не знайти…

Інсур ішов швидко, миля за милею, не думаючи про відпочинок, забуваючи про їжу. Якось він навіть промарширував, не ховаючись, мимо коричневої будки поліцейського і не відповів на окрик вартового, що виглянув з вікна. Селянська торба за плечима, босі ноги, чалма і цупкі штани сипая, подерті об колючки та коріння…

«Не інакше як тубільний солдат, що йде у відпустку в рідне село», — подумав вартовий і не став наздоганяти Інсура.

А Панді йшов і йшов, невтомно і спокійно. Райот[2], що зігнувся на своєму клаптику поля край дороги, випростався і уважно подивився на нього.

Райот розбивав мотикою суху кам'янисту землю. Дружина його прокопувала канаву вздовж ділянки, щоб зросити поле. Двоє хлопчаків відбирали найбільше каміння і складали його у купи обабіч канави. Дитячі голі спини блищали від рясного поту.

Селянин дивився на Інсура, спершись на мотику.

— Чи далеко йдеш, друже? І в якій справі? — поцікавився він.

— Тільки собаки та англійці вештаються по країні без мети, — відповів йому Панді індійським прислів'ям.

Скоро Інсур повернув на захід і пішов стежкою вздовж берега Джамни. Десь тут, миль за десять, у темному лісі буде знайома йому поштова станція. І станційний службовець — кансамах, — певне, ще пам'ятає про нього, про Інсура-Панді.

Він ішов і співав:

Опівдні він заснув край дороги, серед пилюки.

Два верблюди йшли на північ тією ж самою стежкою, вздовж берега Джамни. Перший верблюд був сліпий на одне око, він увесь час збочував ліворуч. Верблюд ледве не наступив на людину, що заснула край дороги.

— Чого спиш просто на дорозі? — закричав погонич.

Індус, не піднімаючи голови, пробурмотів щось незрозуміле.

Одноокий верблюд потягнувся мордою до спини Інсура, він почув, як пахне хліб у його полотняній торбі.

— А-а, ти припас корм для мого верблюда? — загорланив погонич.

— Хто там? З ким ти розмовляєш? — обірвав його різкий голос за спиною.

Це був голос англійця-саїба.

Панді все ще не повертав голови. Він вийняв чапаті із торби й сунув його погоничу. Той побачив на хлібі візерунок і одразу ж замовк.

— А-а! — сказав погонич і стьобнув свого верблюда.

Панді нечутно звернув з дороги і зник, наче провалився у високу траву.

— Хто там? Що ти бачив? — питав той самий голос.

— Що я бачив? Бачив старця у поросі серед дороги. О-о… А-а…

Погонич загорлав пісню.

— Це не той, кого ми шукаємо? — допитувався голос.

— Ні, саїбе, це не той, кого ми шукаємо, — відповів погонич.

І він знову стьобнув верблюдів.

Розділ третій Чандала

Дві запізнілі гості прийшли на глуху поштову станцію, що загубилася в лісі, далеко від Великого Колісного Шляху. Прийшли, низько вклонилися кансамаху — станційному службовцеві — і посідали на подвір'ї під навісом. Обидві жінки були в довгих, аж до п'ят, білих широких спідницях з візерунчастою торочкою, у білих шерстяних покривалах — сарі, що низько спадали на лоб і плечі.

Такої одежі в цих місцях не носили. Жінки скидалися на горянок з далекої півночі, що йшли на прощу.

«Здалека йдуть», — подумав кансамах.

Прочанки сіли біля дверей жіночої половини. Старша з них відкинула сарі з лоба, і кансамах побачив гарне худе обличчя, змучене втомою і хворобою. Жінка сиділа, прихилившись до. стовпа навісу і безсило опустивши вздовж колін худі руки в синіх скляних браслетах. Друга, напевне дочка першої, дівчинка років тринадцяти, невисока і смуглява, принесла води, щоб помити ноги старшій після тривалої подорожі.

Кансамах уважно глянув у худе обличчя матері; очі жінки хворобливо блищали від пропасниці, яка висушувала її, руки судорожно сіпались.

«Голод? — думав кансамах. — Гарячка?»

Жінки не просили їсти.

«Старчихи», — вирішив кансамах.

Але прочанки не просили й милостині. Старша потягнула нитку чоток з худої шиї і почала тихо шепотіти молитви.

Кансамах був добрий, він приніс рису, який залишився в дерев'яній чашці, і подав дівчинці. Потім дивився, як вони їли. Дівчинка брала рис із спільної чашки. Старша вийняла з ганчір'я власну і їла окремо від дочки.

«Брамінка», — подумав кансамах.

Надвечір жінка зовсім занедужала. Страшно було дивитись, як гарячка ламає все її худе тіло, як тремтять чотки в безсилій руці. Того ж дня у поштовому бенгало ночувала проїжджа мем-саїб, дружина англійського офіцера. Її служниці зайняли усю жіночу половину. Кансамах одвів обох прочанок у сарай. У далекому кутку лежав оберемок свіжої рисової соломи.

— Тут і переночуєте, — сказав кансамах.

Брамінка низько вклонилась йому і ледве чутно прошепотіла благословення. Кансамах пішов.

Дівчинка збила солому й приготувала для матері постіль. А сама сіла поруч, не сміючи заснути.

Незабаром жінка майже втратила свідомість, і дівчинка з жахом дивилась, як важко дихає мати, які неспокійні її руки під білою зібганою хусткою.

Мати про щось марила, — дівчинка ледве ловила слова.

— Швидше, Лело! — говорила мати. — О, як повільно ми йдемо. Скоріше перейдімо цю річку… Вода несе тебе… тримайся за мене, Лело… Швидше, швидше до берега!..

Лела стиснула материні руки — вони були в'ялі й холодні.

«Як вона ослабла!» — з тугою подумала дівчинка, їй стало страшно.

Так вона просиділа коло матері всю ніч, так і тримала її руку в своїй руці, прислухалася до її дихання, до переривчастої, безтямної мови. Ніч була безмісячна, десь поблизу, за парканом будинку, завивали шакали. Глухий ліс шумів навкруги, а до Великого Колісного Шляху було ще далеко-далеко йти…

Лелине серце знемагало від тривоги та страху.

У які далекі і чужі місця забрели вони з матір'ю!.. Ніхто їх тут не знав, ніхто привітно не зустрічав, як бувало раніше. А раніше вони завжди ходили по селищах поблизу рідного Джодпура. Селяни на батьківщині були бідні, але гостинні. Жінки поспішали зустріти Лелину матір, низько схилитися перед нею на порозі свого будинку, поспішали принести їй свіжої води, плодів і ячмінних коржиків; діти сідали навколо неї на строкаті килимки. Усі знали Батму-Севані та її доньку Лелу.

Батма була брамінка, дочка браміна, вона пророкувала долю немовлятам і відганяла, як вірили селяни, злих духів од їх колисок. Батму кликали до хати, в якій народилася дитина або гуляли весілля; вона освячувала поріг молодих молитвою над рисовим караваєм і справляла обряд поклоніння землі, дереву й золоту; у сім'ї померлого вона перша високим голосом заводила поминальний плач і розбивала горщик з рисом об стіну, як велить звичай на похороні.

Батма знала пророцтва Веди і чорне гадання Сарва-Харі. Вона вміла за одну мить згорнути з ганчірки ляльку, схожу на людину, і проказати над нею заклинання смерті або зцілення.

Лелі іноді страшно було дивитися на матір, коли, пов'язавши лоб голубуватою тканиною, нона муркотіла слова старовинних заклинань:

— Батта-Бахаратта!.. Сакра-Дар-Чунда!..

Батма ніколи нікому не пояснювала, що означають ці дивні слова. Вона не вчила Лелу ні заклинань, ні молитов.

— Ти — іншого роду, — якось сказала вона Лелі. — Тобі не можна знати те, що відкрито мені.

У Лели був ясний, високий, чистий голос, вона співала вечорами, як уже заходило сонце, зручно вмостившись на низькій глиняній огорожі тієї хатини, яка давала їм притулок.

Лела сама складала свої пісні:

Почуті від матері слова, Лела повторювала як приспів до своєї пісеньки, не знаючи їхнього значення.

Їх запрошували і в будинки саїбів. Тут їх годували добре, але на матір дивилися як на фокусницю або чарівницю. Білі хазяї вечорами скликали своїх гостей, щоб показати їм брамінку, яка читає заклинання. У однієї мем-саїб, дружини багатого англійця, вони прожили досить довго. Лела вже навчилася добре розуміти мову чужоземців, але матір такі запросини дуже змучували, і вони пішли від саїбів.

Ніколи мати не ходила в далекі селища на захід від Джодпура, у родючі «червоні землі», де було її рідне село, де жили її мати й батько. Лела ніколи не бачила ні діда свого, ні інших родичів. Про батька вона теж майже нічого не знала. Колись, дуже давно, він грався з нею, тоді вона була ще зовсім маленькою, Лела ледь пам'ятала його високу шапку з козячого хутра і білу сорочку горця, вишиту червоним і чорним. Батька погнали в солдати, на службу до англійців-саїбів. Понад десять років минуло відтоді…

Раджа[3] їхнього краю, Раджпутани, оберігаючи свій князівський титул, двічі на рік відкуплявся од саїбів хлібом, золотом і людьми. Батминого чоловіка і багатьох інших продали того року далеко на південний схід, за велику річку Ганг, де ніхто з тутешніх людей ніколи не бував.

— Кого продали саїбам, того не чекай уже додому, — говорили селяни.

Минув рік відтоді, коли британська королева, затіявши суперечку з Персією за місто Герат, зажадала під раджі удвоє більше зерна, аніж звичайно. Раджа розіслав по селах своїх заміндарів[4] — і селянські комори спорожніли. Не стало рису для нового посіву, голод почався в країні.

Більше не кликали Батму-Севані до селянських халуп. Жінки, стоячи на порозі господи, опускали очі, коли Батма з Лелою проходили мимо: вони не мали хліба для власних дітей. Батма вирішила шукати нові місця, куди ще не встигли простягтися зажерливі руки саїбів.

Якось Лела з матір'ю, блукаючи, зайшли далеко на захід. Вони ще ніколи тут не були. Мати весь час сумувала: ці місця їй щось нагадували… Вони зупинились на ніч у афганському серайлі — заїжджому дворі. Хазяїн — молодий афганець із пофарбованою смугами бородою — одвів їх на жіночу половину. Ще вдень, коли Лела з матір'ю сиділи на порозі, дівчинка помітила на подвір'ї старого діда у високій шапці факіра. Старий пройшов мимо них, озирнувся і рушив назад. Білі болячки повиїдали його щоки, лоб, перенісся, навіть повіки, але очі лишилися цілі, очі дивилися пильно. Помітивши факіра, мати зблідла і насунула на лице свою білу хустку. Але старий уже впізнав Батму-Севані, дочку свого брата. Він сів під стіною у дворі, схрестив ноги і, не рухаючись, дивився на Батму. Але й вона не ворухнулася, — наче скам'яніла. Коли смерклося і всі розійшлися по своїх місцях, старий підвівся і повільно підійшов до них.

— Ось я й знайшов тебе, Батмо! — сказав він.

Мати пригнулась, наче сподівалася удару.

— Ти ховала від нас свою дочку! Ти думала, ніхто не взнає про тебе й про твого чоловіка?.. Ти, брамінка, стала дружиною гуджура, пастуха, селянина низької касти, пила й їла з ним, забувши про те, в якій сім'ї народилася…

— Чого тобі треба?!. — прошепотіла Батма.

Лела відчула, як материна рука слабне в її руці.

— Твоя дочка — низького походження, чандала, і ти не приховаєш цього від людей!

Факір вихопив з-за пояса з ганчір'я довгу мідну паличку з трьома гострими зубцями і трубочку з фарбою.

— Тікаймо! — закричала Лела, ще не розуміючи, що він хоче зробити. Але факір з силою шарпнув Лелу до себе і тризубцем боляче ударив по лобі, глибоко розсікши шкіру між бровами, над переніссям…

— Чандала! Дочка брамінки й гуджура, низьконароджена, чандала! — заверещав факір.

— Пусти!

Лела з усієї сили вперлася старому в груди і далеко відштовхнула його від себе.

Тільки тут опам'яталася мати. Вона схопила Лелу за руку і вибігла з нею за ворота серайля. Відтоді вони більше не просилися ночувати в заїжджих дворах. Ранка на Лелиному лобі, — факір не встиг бризнути чорною ядучою фарбою, щоб витравити знак касти, — швидко загоїлась. Лишився тільки ледве помітний білий знак над переніссям, схожий на білу зірочку.

— Ховай від людей цей знак, — говорила їй мати. — Хто помітить його, проганятиме тебе геть. Тобі не дадуть ні вогню, ні води. Тебе не допустять ні до криниці, ні до храму. Навіть парія — недоторканий, людина найнижчої касти, — має право на свою хату, а ти, чандала, — ти не маєш права мати ані коня, ані оселі, ані вівці, ані кози. Люди твоєї касти на все життя приречені блукати, як бездомні собаки.

Лела ще нижче натягала на лоб свою білу хустку і вся тремтіла, слухаючи материні слова.

Вони йшли на північ, далі й далі від Джодпура, здавалося, мати хотіла назавжди залишити ці місця. Швидко проминули степи, шлях став кам'янистим, села траплялися рідко. Вони поспішали далі й далі на північ, наче хотіли дійти до кінця землі. Довго вони йшли. Нарешті далеко на обрії вони помітили гострокрилі білі хмари. Здавалося, ті хмари вже не пливли.

— Це гори! — сказала Лелі мати. — Гімалаї, снігові гори на кінці землі.

Зблизька схили гір виявились чорними й сірими, а по зелених кручах вилися стежки. Там, де шлях, вигинаючись, завертав угору, росли стрункі сосни.

Лела ніколи не бачила раніше таких дерев: густі зелені голки замість плодів і листя.

— Північ! — сказала мати. — Край землі!

Високо в горах вони з матір'ю заночували.

Тут хтось виклав з каміння хатинку для ночівлі, підвісив на перекладині дзвін, щоб скликати тих, хто^заблудився, і постелив солому для старців і прочан. Разом з ними в хатині ночували два молоді тібетці із застиглими блискучі очі. Подорожнього звали Чандра-Сінг.

Вранці мати поділилася з Чандра-Сінгом єдиним рисовим коржиком.

— Я піду туди, де мій чоловік! — сказала мати. — Може, ще не пізно…

Вони повернули на схід, шукаючи шлях у долину великого Гангу. Вони йшли дуже швидко, але відтоді, як Батма почула погані вісті про чоловіка, їй все здавалося, що вони йдуть дуже повільно. Врешті голуба вода Гангу блиснула серед горбів. Вони йшли низьким піщаним берегом великої ріки, темні паруси човнів, що пливли униз за течією, обганяли їх.

— Швидше, Лело! — квапила мати. — О, як повільно ми йдемо!

Одного разу вони заночували на березі, у вогкій низині, і відтоді Батму почала мучити пропасниця.

І ось тепер, після довгих днів подорожі, Батма знепритомніла на соломі в сараї кансамаха. І навіть тепер, марячи, Батма поспішала, наче все ще хотіла йти далі.

— Чому ми так повільно йдемо, Лело?.. Скоріше! Може, ми ще побачимо його!

Чим нерухоміше ставало тіло хворої, тим квапливіше лилася її мова, гарячкова і безтямна.

— О, як далеко ще йти… Нещастя… Підгинаються ноги… Скоріше, донечко, біжи… Біжімо! Ми ще встигнемо, Лело!..

— Встигнемо, встигнемо! — повторювала Лела, стискуючи її руку.

Скоро руки Батми-Севані ослабли й спітніли, пропасниця відпустила її. Батма розплющила очі.

— Ми спізнилися, Лело! — із смертельною мукою на обличчі простогнала вона. — Ми спізнилися, він… загинув!

Руки Батми безсило повисли. Вона востаннє глянула на сонце, зіниці її стали нерухомими і почали поволі тьмяніти.

Вранці кансамах стояв над мертвою, жалісно цмокав язиком і хитав головою.

— Ай-май! — сказав кансамах. — Померла!

Лела сиділа над матір'ю, мов скам'яніла. На лобі небіжчиці, тепер відкритому, чітко позначилися сині смуги — знаки брамінської касти.

— Брамінка? — спитав кансамах.

Дівчинка кивнула головою.

Удвох з Лелою вони підняли й винесли легеньке сухе тіло й поклали його біля стіни сарая, у затінку.

Кансамах пішов.

Лела прикрила обличчя Батми старим білим сарі з узорчатою крайкою, зняла з її руки на згадку сині скляні браслети, мовчки, без молитви, стиснувши руки, постояла над матір'ю й пішла геть.

— Почекай, дівчинко! — зупинив її кансамах.

Він повів Лелу на веранду хати.

— Куди ти йдеш?

— У Калькутту.

— Так далеко? — здивувався кансамах. — Чого?

— У мене там батько, — просто сказала дівчинка. — Він у тюрмі. Мати веліла мені йти до нього.

— Хіба ти можеш його врятувати? — запитав кансамах.

— Я мушу йти, — сказала Лела. — Мати хотіла дійти і не дійшла. Може, я дійду.

— Довгий шлях! — сказав кансамах. — До Калькутти, ай-ай! — Він захитав головою. — Важко, далеко!

Лела мовчала.

— Я дам тобі рису на дорогу, — сказав кансамах.

Він дістав торбинку й висипав у неї з чашки варений рис.

— А хто твій батько? — спитав кансамах, ніби пригадавши щось. — Ти їла окремо від матері….

Він хотів відкрити обличчя дівчинки, щоб подивитися знаки касти у неї на лобі. Але Лела відступила крок назад до східців веранди.

— Я чандала! — сказала дівчинка. — Не торкайся до мене.

Кансамах вражено відсахнувся: «Чандала? Дитя недозволеного шлюбу? Зневажена всіма кастами — чандала?»

— Ай-ай, — сказав кансамах. — Важко тобі буде, дівчинко!

— Пробачте! — Лела хотіла йти.

— Зажди! — Кансамах здалеку кинув їй торбинку з рисом. — Бери та йди з богом!

Лела низько вклонилася й пішла.

— Іди з богом! — гукав їй услід кансамах. — Он тією стежкою, вздовж берега Джамни, униз, за течією, вийдеш на Великий Колісний Шлях. Іди Великим Шляхом, а потім поверни на схід. Питайся Калькутту, місто саїбів коло моря. Проси милостиню дорогою — не вмреш з голоду. У селянина проси, у райота, він сам бідний, — дасть. Проси у сипая, в піхотинця і в кінного совара[5] проси — не відмовить. Десятою дорогою обходь сліпих, факірів та старців. І не проси милостині в саїбів, — у них біле обличчя і чорне серце. А найбільше бійся худого саїба на одноокому верблюді!.. Іди, дитинко, можливо, й дійдеш.

Розділ четвертий Візерунок на хустці

Знайома стежка привела Інсура до маленької поштової станції, що загубилася в лісових хащах. Очеретяна покрівля низького поштового бенгало ховалася в густих заростях. Інсур пішов просто на кухню станції. Кансамах, куховар, він же й станційний службовець, в самій білій пов'язці на стегнах і білій шматині на голому черепі, відразу ж упізнав гостя.

— Добрий день! — привітався кансамах.

— Добрий день! — вклонився Інсур. — Чи є новини?

— Є! — відповів кансамах. Він повів гостя до свого приміщення — в напівтемну кімнатку з очеретяною завіскою замість дверей. Тут, у кутку, на циновці під купою пахучого сіна, лежала невелика пачка листів.

— Ось! — показав кансамах.

Інсур розв'язав пачку. Листи були і свіжі, березневі, були й старі, ще з лютого. Інсур швидко перекидав конверти: він шукав урядових повідомлень. Ага, ось! Сірий пакет з великою сургучною печаткою. Хто пише? Генерал Герсей повідомляє з Калькутти генералові Ансону в Сімлу. Генерал Ансон, командуючий Бенгальською армією, вже третій місяць відпочиває — це знає вся Індія, — він полює на тигрів у мальовничих місцевостях Сімли, у вибалках Гімалайських гір. Генерал не знайшов для себе більш підходящої справи у такий час. Так, так. Що ж пише Герсай саїб Ансону-саїбу?

Інсур надірвав конверта.

Посмішка поповзла по смуглявому обличчю Інсура. Він читав далі:

Кансамах голосно застукотів мідним казанком на кухні. Інсур сховав листа за пазуху, швидко зібрав розкидані листи, прикрив їх травою і сів на підлогу перед завіскою, схрестивши ноги, у спокійній позі індуса, що молиться.

У щілини очеретяної завіски він добре бачив подвір'я поштової станції і все, що на ньому відбувалося. Англійська леді, переночувавши у бенгало, вийшла на подвір'я з усім своїм почтом. Мем-саїб від'їздила. Четверо служників винесли скрині й саквояжі леді. Носії стояли напоготові, завіски, прикрашені намистинами, колихалися над просторими ношами. Служниці бігали й злякано метушилися по дворищу. Двоє служників підсаджували леді. Під балдахіном нош розправили велике похідне віяло.

Спочатку в ноші сіла нянька з немовлям на руках, потім і сама леді з трохи старшим хлопчиком. Слуги підняли на плечі саквояжі, мішки. Нарешті все було готове. Носії, дружно крикнувши, затупотіли босими ногами і винесли важкі ноші з воріт.

Знову стало тихо. Інсур дістав листа, дочитав його, потім склав і розірвав на дрібні клаптики. Нехай командуючий Бенгальською армією спокійно полює на тигрів серед чудової природи Сімли!.. Потім він одкинув завіску.

На подвір'ї не було нікого. Тільки кансамах змітав у куток сміття, яке лишила після себе англійська леді.

Інсур вийшов надвір. Щось довге й вузьке лежало біля сарая, прикрите зім'ятою хусткою з узорчатою крайкою.

— Що це? — спитав Інсур.

— Жінка, — неохоче відповів кансамах. — Померла сьогодні вночі, в сараї.

— Голод? — спитав Інсур.

— Не знаю. Гарячка, мабуть. Прибилася здалеку… З нею була дівчинка.

Не вірилося, що під хусткою людське тіло, — щось вузьке й тонке, наче дві-три гілочки, ледве піднімало зім'яту тканину.

Інсур зробив крок до стіни сарая і зупинився. Візерунок на хустці — чорні й червоні павичі по білому полю — здався йому знайомим.

Інсур придивився.

Щось шпигнуло йому в серце, він підійшов ближче, нахилився над трупом.

— Звідки йшли ці жінки? — спитав він глухим від хвилювання голосом.

Ніхто не відповів йому: кансамаха не було на подвір'ї.

Інсур постояв, потім нерішуче відсмикнув хустку.

Кілька хвилин стояв нерухомо й дивився и обличчя мертвої.

Нікого не було на подвір'ї, ніхто не бачив муки, яка перекривила обличчя Інсура.

Потім він прикрив обличчя небіжчиці білим сарі і одійшов.

— Батмо! — сказав він. — Ось як мені довелося побачити тебе знов, Батмо!..

Він стояв довго, наче забув, що йому треба поспішати.

Кансамах знову вийшов надвір. Інсур спитав його:

— Ти кажеш, з нею була дівчинка?

— Так, років тринадцяти… Вона вже пішла.

— А яка вона з себе? — запитав Інсур із жадібною цікавістю.

— Чорноброва, гарна, тільки дуже худа.

— А як звати, не знаєш?

— Ні. Вона тільки сказала, що вони нетутешні. Із Раджпутани.

— Так, — промовив Інсур, — із Раджпутани…

Він довго стояв на воротях.

— Куди вона пішла? — спитав Інсур.

— На південь… далеко! — махнув рукою кансамах. — Я дав їй рису на дорогу.

Інсур все ще стояв коло воріт, наче йому не хотілося йти.

Потім він підтягнув свою торбу, тісніше підперезався ремінцем.

— Ідеш? — запитав кансамах.

— Іду, — відповів Інсур. — Прощавай.

Він звернув од воріт праворуч, до річки, і зупинився.

— Ти дав їй рису на дорогу? — здалеку перепитав він кансамаха. — Нехай щастить тобі у всіх твоїх справах, кансамаше!..

І він пішов на північ.

Розділ п'ятий Великий Колісний Шлях

Важкий і довгий був Лелин шлях.

Іноді, сівши на камінь біля дороги, вона співала:

Лела йшла вздовж Великого Колісного Шляху, стежкою для пішоходів, і назустріч їй цілий день ішли люди, тягнулися вози, скакали вершники, важко тупотіли слони, побрязкуючи дзвіночками на товстій шиї. Носії бігом проносили на довгих жердинах ноші під килимовим навісом. Офіцер-саїб їхав на коні, а слуги бігли поруч, не відстаючи від коня.

— Дорогу саїбові!.. Капітану-саїбові! — попереджали всіх слуги.

Побачивши здалеку килимові ноші саїба, Лела намагалася бути від них якнайдалі. «Не проси милостині у саїбів, у них біле обличчя і чорне серце», — пам'ятала Лела кансамахові слова.

— Дорогу саїбові!.. Могутньому саїбові!..

Був травень — пекуча пора року. Дощі ще не почалися. Курява величезною димовою хмарою висіла над Великим Колісним Шляхом.

Тільки опівдні вона припадала до землі, затихали крики. Люди широким табором розташовувалися обабіч шляху, відпочивали у затінку попід возами. Коли спека спадала, люди ішли і їхали далі.

Не раз ховалася Лела за дерево або великий камінь, побачивши здалеку когось у високій факірській шапці. Чи це не той самий старий страшний факір, який знівечив їй лоб своїм тризубцем?.. Назустріч ішли факіри з гадюками, з мавпами, з мідними кулями. Факір з ланцюгом, факір з дерев'яним ящиком, факір без рук, — факіра з тризубцем не було.

Торбинка з рисом швидко спорожніла. «У селянина проси, у райота, він сам бідний, — подасть», — наказував Лелі кансамах. У спеку цілий день ішла вона голодна, а потім, зважившись, звернула в поле.

Селянська родина працювала на скопаній грядці. Райот, зігнувши худу спину, дуже обережно полов грядку, щоб жодний паросток рису не загинув на його клаптику землі. Дві маленькі дівчинки, просунувши палицю під дужку важкого дерев'яного відра, насилу тягли воду, щоб полити дорогоцінні сходи. Селянка-мати сіла відпочити, прихилившись до високого колеса гарби.

Лела підійшла і низько вклонилася селянці.

Жінка вийняла із шматини пласку ячмінну хлібину, коричневу від домішки перепаленої трави.

— Це все, що в нас лишилося… — Вона нерішуче дивилась на чоловіка.

Райот, худий, виснажений, з темним від утоми обличчям, уважно оглянув Лелу.

— У тебе нема матері, дівчино? — суворо спитав селянин.

— Нема, моя мати померла.

— А батько?

— Батько служить у полку, у саїбів.

Селянин обернувся до дружини.

— Батько в неї — сипай. Дай їй хліба, — сказав селянин.

Жінка відламала добру третину своєї хлібинки й подала Лелі.

Скоро Колісний Шлях порівнявся з берегом річки. А Лела все йшла і йшла, не знаючи, що батько її вже давно втік із Барракпура на північ, зовсім у протилежний бік, у глиб країни.

Баржі, човни під темними трикутними парусами пливли вниз по Гангу, до Бенареса. Лела йшла берегом, коло самої води.

Усе частіше бачила Лела селян, які майже весь час жили з сім'ями край шляху. Деякі з них, дочекавшись прохолоди, знімалися з місця і йшли далі, а деякі залишались, їм не було куди йти.

Хліба у них не було. Ні тут, ні вдома. Дві третини врожаю забрали англійці, рису не лишилося навіть на посів, — райоти кидали рідні села і йшли світ за очі.

Їх ловили, повертали назад і заковували в кайдани. Кидали в джелхану — в'язницю для тих, хто не заплатив податків. Їх мордували, затискали їм пальці у надколений стовбур бамбука, підвішували на брусі, сипали червоний перець у ніздрі. Райоти тікали й знову жили край шляху. Там, під жорстоким індійським сонцем, вони лежали багато днів, — худі, виснажені.

Якось Лела сіла відпочити на березі. Дві жінки морочилися біля човна.

— Куди йдеш? — запитала Лелу одна з них.

— Моя мати померла, я йду до батька, — прошепотіла Лела.

Жінки посадовили її в човен, і багато днів Лела пливла по великій річці. У човні, під очеретяним навісом, вона відпочила від спеки.

Вночі вони пропливли повз Бенарес, священне місто індусів. Було свято Девалі — свято світла. Ліхтарі гойдалися на високих і гнучких бамбукових жердинах. Жінки на березі пускали на воду запалені світильники, — уся широка річка світилася вогнями. На сходинках коло води молились люди. Лела бачила темні постаті біля вогнів. Люди молились Калі Тисячорукій — богині-месниці. Вони просили гніву в Чорної богині на голови саїбів.

Лела надовго запам'ятала, як тхнуть трупи. Дуже багато людей вмирало у Бенгалі; на Східцях Спалення, вздовж берега Гангу, трупів було навалено, як дров. Їх не встигали спалювати. Мертві тіла пливли за водою.

— Голод! — сказали жінки. — Голод у країні!..

Човен зупинився коло якогось селища, і Лела пішла знову. Все рідше подавали їй хліб. Райоти самі кидали свої хатини і просили милостиню. У Нижньому Бенгалі голодували так само, як і в Верхньому.

Здавалося, вся Індія кинула свої житла і вийшла на дороги: так багато старців було нз Великому Колісному Шляху.

Лела йшла через села. Цілі сім'ї помирали на порогах затихлих хатин. Лела бачила обтягнуті шкірою ребра, голодні очі, почорнілі повіки… Селянські діти блукали лісом, жували траву, листя, молоді бамбукові пагінці. Третій місяць без хліба, всі запаси скінчилися, селяни мерли.

Трупи пливли по річці, скупчувались у затонах, на заворотах і біля острівків величезної дельти Гангу, гнили під сонцем, отруювали повітря й воду. Отруйні міазми народжувались у гирлі Гангу, і холера, страшна гостя, знову, як і декілька років тому, починала свій похід полями Індії.

Страшну торгівлю побачила Лела на майдані коло одного великого селища. Селянки вивели на базар своїх дітей. Доведені голодом до відчаю, матері продавали їх у неволю. Афганські купці ходили поміж рядами, придивлялися, обмацували дитячі худі руки, спини, незадоволено цмокали язиками.

— Поганий товар!.. Зовсім поганий товар!.. Вони перемруть у дорозі!.. — сердились купці.

А Лела йшла далі. Ніхто не подавав їй більше хліба. Вона шукала їстівних плодів у лісі, відкопувала в землі бульби дикого ямсу[6]. Сили в неї слабшали й слабшали, вона ледве ступала. «Чи дійду?» — думала дівчинка.

В одному селі Лела довго шукала, де б переночувати. Халупи були тихі, вікна забиті. В одній з них, на самому кінці села, хтось тихенько стогнав… Дівчинка переступила через поріг.

У хатині давно ніхто не жив: на глиняній долівці валялися черепки, тріски. Людей не було. Дві маленькі мавпочки вовтузилися в кутку, де колись розводили вогнище. Повиснувши на мідних прутиках, мавпочки кидали одна на одну жмутами соломи. Вони були люті, як люди: їм теж не було чого їсти. Усі плоди, усе коріння, усю їстівну кору у лісі давно з'їли люди. Одна, сердито загарчавши, шпурнула у Лелу глиняним черепком. Скрізь було сміття, запустіння, смерть. Тут не було чого робити. Лела хотіла вже йти. Знову почувся слабкий стогін, ледве чутний голосок. Купа соломи в кутку заворушилась, і з неї підвелася голова дитини.

На Лелу дивилися погаслі очі мертвяка, очі, що глибоко запали на почорнілому личку дитини. Голівка хитнулася на слабкій шийці і знову схилилася, — у дитини не було сили. Лела підійшла. Це був маленький хлопчик, років шести-семи. Лела взяла його на руки, — купка сухих кісточок, хлопчик був легший за кролика.

Лела поклала дитину на лаву.

— Хто ти, сестричко? — запитав хлопчик.

Більше він нічого не міг сказати. Лела розтерла в пальцях трохи м'якої їстівної кори і спробувала нагодувати його. Хлопчик через силу ковтнув кору і зразу ж віддав назад. Він уже не міг їсти.

Лела знайшла воду в глиняному відерці, змочила дитині губи. Полежавши, хлопчик почав говорити, поспішаючи, ледь чутним, слабким голосом.

Вони всі померли з голоду, всі, хто був з ним у хаті… Мати, старший брат, дві маленькі сестрички, батько… Він спочатку плакав, коли лишився сам, потім замовк. Він лежав у кутку на соломі і дивився у вікно. Скільки днів пролежав отак — він не знає. Гадюки шурхотіли в соломі, але не займали його, так тихенько він лежав. Тепер йому вже недовго жити, — він помре, як померли його сестри, його батько й брат…

— Ні, ні! — сказала Лела. Серце в неї боляче стиснулось.

Вона підмела підлогу в хатині, прибрала черепки, прогнала мавпочок. Охлялі і злі, вони могли скривдити дитину. Потім знову взяла хлопчика на руки, посадовила його на поріг. Вона принесла йому свіжої трави, квітів.

Хлопчик мляво посміхнувся до неї, перебираючи травинки тоненькими пальчиками.

— Іди, сестричко! — сказав хлопчик. — Іди, куди йдеш.

— Я візьму тебе з собою! — щиро пообіцяла Лела. Сльози підступили їй до серця. — Я візьму тебе з собою, ми підемо разом… Ми випросимо хліба.

Хлопчик ледве похитав голівкою.

— Я не можу йти, — сказав хлопчик.

— Я понесу тебе на руках!

— Ні! — хлопчик заперечливо хитнув головою. — Йди, сестричко, — сказав він. — Сама ти якось дійдеш. А я вже лишуся тут.

Хлопчик мав рацію. Ніщо вже не могло врятувати його, навіть коли б вона дістала хліба.

— Ти боса, сестричко? Візьми сандалі мого брата, он там, під лавою. Так тобі легше буде йти.

Дитина припала головою до бамбукового одвірка й замовкла. Лелі здалося, що він дрімає. Але коли через годину вона покликала його, хлопчик не ворухнувся. Він так і помер з відкритими очима.

Лела попрощалася з ним і пішла далі.

З кожним днем іти ставало важче. Усе частіше сідала дівчинка на землю, сиділа довго і дивилася на берег, на велику річку. Вона вже не завжди розуміла, куди йде і навіщо.

Саїби проїжджали мимо в легких двоколках, на арабських скакунах. Вони ні на кого не дивилися і мали такий вираз, ніби вся ця країна, не тільки земля, але й небо над нею — належали їм! Ніби вся Індія, все її золото, земля, люди, шовк і рис, і перли, — усе належало їм!

«Увесь світ належить нам! — ніби говорили ці пихаті обличчя. — А ви — брудні індійці, раби!.. Ви живете для того, щоб носити нас на ношах, няньчити наших дітей, сіяти для нас рис, вирощувати бавовну, копати землю, поганяти верблюдів, співати, просити милостиню і — подихати з голоду…»

Лела знайшла на шляху недоїдений качан кукурудзи і з'їла його увесь. Вона навчилася відрізняти їстівних мурашок від отруйних, збирала їх у долоню і їла. На серці в неї було тяжко, її нудило від голоду, ноги тремтіли.

Так дівчинка брела ще день, ще два… Як уві сні, йшла вона мимо великого ставка і зеленої огорожі якогось саду. Лела не знала, що це вже околиці Калькутти.

Біля живоплоту вона зупинилася. Сад був чудовий: прозорий басейн, квіти, зелене листя платанів. Великий білий будинок ховався в тіні дерев. На лаві біля огорожі сидів хлопчик — гарно вбраний, у білій куртці з атласним синім коміром. Але те, що хлопчик тримав у руках, було набагато чудесніше і за сад, і за квіти, і за фонтани. Лела вп'ялася очима в хлопчикову руку. Він їв сандвіч: великий шматок холодного м'яса між двома свіжими скибками хліба.

— Дай! — попросила Лела. Вона забула напучування кансамаха.

Хлопчик обернувся і скрикнув з переляку. Він побачив Лелині очі.

— Бери! — сказав хлопчик. Він віддав їй і хліб, і м'ясо. Потім побіг до хати й виніс великий шматок пирога.

— Ще! — сказала Лела. — Я дуже голодна.

Хлопчик кивнув головою.

— Індійці завжди голодні,— сказав хлопчик. Він приніс їй ще пирога.

— Тепер заснути б, — сказала Лела.

У саду за огорожею була тінь. Лела перелізла через неї, лягла в затінку і відразу ж заснула.

Хлопчик побіг у хату.

— Мамо, у нас в саду лежить дівчинка, — сказав він. — Велика, гарна, тільки дуже худа. Чи не можна, щоб вона жила у нас?

Місіс Пембертон вийшла в сад.

— Ти такий добрий, Фредді, ти всіх жалієш! — сказала місіс Пембертон.

Вона розбудила й уважно обдивилася дівчинку. Мальовниче лахміття замість плаття, чудові коси, біле сарі, що прикривало смуглявий правильний лоб…

— Гарна дівчинка! — сказала місіс Пембертон.

Лела зрозуміла все, що їй сказала мем-саїб, і дуже розумно відповіла. Її взяли помічницею до няньки — глядіти найменшу дитину.

Немовлятко Бетсі цілий день спало в колисці під білим серпанком. Лела подавала літепло, щоб купати Бетсі, освіжала глиняну підлогу ароматною есенцією і смикала за шнурок велике віяло, прикріплене над колискою, коли нянька та годувальниця засинали.

Лела була спритна і розумна. Скоро їй наділи мережаний фартушок і приставили до парадних кімнат.

Хазяїн, містер Пембертон, був високий носатий чолов'яга з громовим голосом і важкою ходою. Увесь день він крокував по кабінету і голосно диктував секретарям ділові листи.

— Рис! Рис! Рис! — чула Лела. — П'ятсот мішків рису у Брістоль, дві тисячі в Копенгаген.

Містер Пембертон торгував рисом, бенгальським рисом, найкращим у світі. Судна, навантажені індійським рисом, вирушали в усі європейські порти.

— Сто тисяч центнерів продано минулого року, — чула Лела, — сто двадцять п'ять тисяч — цього…

Половину Бенгалу можна було б нагодувати тим рисом, який вивозив хазяїн.

Навколо будинку сновигали голодні люди, через огорожу заглядали старці. Вони просили хліба. Хазяйка була щедра, вона подавала старцям. Хазяїн хитав головою.

— Індійці завжди голодні, — говорив хазяїн.

Якось хазяйському хлопчикові привезли подарунок — ляльку з Бомбея. Побачивши ляльку, Лела зблідла: той самий дід! Лялька-фа-кір майстерно зшита із шовкових ганчірок. Висока шапка, гачкуватий ніс, строкате лахміття. Коли ляльку смикали за шнурок, факір піднімав руку.

Фредді був щасливий. Лела дві ночі не спала. Страшний дід з піднятою рукою стояв перед очима. Вона встала вночі, пробралася в покій для дітей, взяла ляльку й понесла її в сад. Тут вона сховалася в далекий куток, відірвала ляльці-факіру руки, ноги, голову і закопала у різних місцях. Її спіймали в саду й привели до хазяїна.

Фредді качався по підлозі й кричав:

— Моя лялька!.. Моя лялька!..

Усі слуги зібралися в хазяйські кімнати. Хазяйка голосно обурювалась. Хазяїн вийшов у їдальню в халаті. Він гидливо морщився: Лела вкрала ляльку молодого саїба!.. Вона наважилася взяти річ, яка належить британському підданому…

Того ж ранку Лелу одвели у в'язницю.

Розділ шостий Джелхана

Увесь перший день Лела просиділа в кутку тюремного подвір'я, на розпечених від сонця кам'яних плитах, біля стіни, накрившись хусткою, не сміючи ні на кого глянути.

«Джелхана!.. Неволя!.. — думала Лела, ковтаючи сльози. — Тепер мені вже ніколи не побачити батька».

Вона чула стогін, шурхіт; хтось проходив мимо, хтось штовхнув її і прошепотів образливе слово. Лела не ворухнулась.

— Зніми з мене сарі! — почула вона біля себе чийсь голос.

Поруч з нею, біля стіни, скорчилися дві жіночі постаті під білими хустками. Одна з жінок голосно стогнала.

Лела зірвала хустку з обличчя сусідки.

Вона побачила розпатлану молоду жінку, що сиділа навпочіпки із зчепленими на грудях руками. Кисті рук у жінки були затиснуті двома дерев'яними дощечками й міцно стягнуті вірьовкою. Забиті в дощечки цвяхи проходили наскрізь через суглоби. Із розпухлих пальців сочилась темна кров.

— Що це? — злякалася Лела.

— Колодки, — відповіла жінка.

Друга жінка, мабуть, мати першої, теж заворушилась.

— Глянь!

Вона показала Лелі свої руки: почорнілі суглоби, оголене до кісток гниле м'ясо…

— З мене тільки вчора зняли колодки! — сказала жінка.

— За що ж їх наділи на вас? — спитала Лела.

— За те, що ми ткали шерсть. Ми родом з Біхара, а в наших селищах тчуть таку тонку шерсть, якої не вміють ткати саїби.

— Саїби не дозволяють нам ткати шерсть на наших верстатах, — сказала друга ткаля. — Нас судитимуть. Якщо суддя добрий, — звелить одрубати пальці на одній руці. А коли злий, — відрубає на обох. Бо суддя теж саїб.

Жах охопив Лелу, вона не знала, що сказати.

Тут почулися голоси. Увійшли двоє чоловіків. Жінки замовкли.

Один з тих, що увійшли, високий на зріст афганець у зеленій чалмі і в великих сережках, оглянув подвір'я. Усі затихли.

— Ось оцього! — показав йому низенький саїб у білому пробковому шоломі, з недобрим голеним обличчям. Він показав на літнього індійця в білому куховарському ковпаку і смугастій ганчірці навколо стегон. Бідолаха скорчився біля стіни.

Це був баберчі — кухар.

Афганець витягнув індійця на середину подвір'я.

Кухар зблід і затремтів.

— Бідний Рунбар! — промовила старша ткаля.

Два тюремники поспішили на допомогу афганцеві. Усі троє потягли індійця кудись за глиняну огорожу, на задвірки.

Маленький саїб бігав і давав розпорядження.

— Цеглу! — наказував маленький саїб.

Один з тюремників бігом поніс через усе подвір'я розпечену цеглу.

— О-о! — Жахливе виття долинуло з-за огорожі.

— Я посаджу тобі нечистого мехтара на живіт! — різким голосом кричав маленький саїб.

По двору, підштовхуючи, провели хлопчика у коричневій пов'язці, з короткою мітелкою за поясом. Це був мехтар, підмітальник вулиць.

— Ай-ай!.. Яка ганьба! — закричали жінки. — Підмітальник вулиць торкнеться його тіла! Бідний кухар, він втратить свою касту….

— Де пояс Гордон-саїба?! — кричав за огорожею маленький саїб.

Кухар тільки стогнав у відповідь.

— У його хазяїна, Гордон-саїба, пропав шовковий пояс, — пояснила молодша ткаля. — Другий день мучать бідного Рунбара, хочуть дізнатися, чи не він узяв пояс…

— Мішки! — наказав саїб афганцеві.

Афганець бігом приніс два довгих мішки, скріплених разом і схожих на гігантські шкіряні шаровари. Щось живе билося там, ворушилося й вищало.

— Щури! — розширивши очі, сказала Лелі молодша ткаля.

— О-о!.. О-о!.. — знову жахливе виття почулося за огорожею. Мішки, набиті голодними щурами, натягли старому на ноги.

— Рятуйте! — кричав кухар.

— Де пояс Гордон-саїба?..

— Не знаю, клянуся, не знаю!.. — хрипів індієць.

Мішки ворушилися, як живі. Щури, з вереском обліпивши ноги бідного кухаря, шматували його тіло.

Незабаром стогін за огорожею затих. Кухаря потягли за ноги через усе подвір'я. Він був непритомний.

Маленький саїб обійшов в'язнів. Люди довгими годинами стояли голодні на сонці. В одного руки були скручені вірьовкою за спиною і до рук підвішена важка гиря. У другого вірьовка стягувала все тіло, міцно прихоплюючи ліву ногу. Він стояв на правій нозі, зігнувшись і тримаючи на крижах цеглу. На оголеній спині його заструпилися рани від сонячних опіків. Третій, самий крайній, висів прив'язаний за руки до поперечного бруса. Звісивши голову набік, він часто-часто дихав і зрідка сіпався у корчах.

— Третій день їм не дають води, — сказала старша ткаля. — Це селяни, які не сплатили податків.

Маленький саїб обійшов усіх. Він звелів посипати сіллю спини найупертішим і пішов.

«Швидко прийдуть і по мене», — думала Лела. Вона чекала до вечора. Але сонце зайшло, і ніхто не згадав про неї.

— Сиди тихо, дівчино! — сказала їй старша ткаля.

— Може, маленький саїб не так скоро згадає про тебе.

Лела швидко вивчила свою в'язницю. Незабаром вона знала усі її закапелки, місця катування, підвали й глибоку нішу за гратами, у товстій стіні, де лежали хворі.

Один молодий ув'язнений з перших днів звернув на себе увагу дівчинки. Він сидів у кутку двору сам, за невисокою глиняною огорожею; сидів навпочіпки, рівномірно похитуючись, і тихо тягнув одну й ту саму ноту, — чи то мукав, чи то співав без слів, наче німий. На лобі в нього з-під білої ганчірки, якою була пов'язана голова, виглядали три поперечні чорні стріли.

«Недоторканий!» — подумала Лела.

Ніхто не підходив до ув'язненого. Підмітальники вулиць — мехтари низької касти, — лимарі-чамари, що тхнули падлом і через те вважалися нечистими, навіть люди касти «пасі» — чистильники смітників, — навіть вони не сміли доторкнутися до нього.

Він був парія — людина найнижчої з усіх каст Індії. Він не мав права напитися води із спільного арика.

Вартові далеко обходили його, щоб часом не зачепити краєчком одежі. Той, хто торкнувся парії, відразу ж ставав таким самим парією. Їжу йому кидали здалека.

Навіть повітря, яким дихав парія, вважалося нечистим.

Парія здавався німим. Він сидів мовчки і рівномірно похитувався.

Лела уважно придивлялась до німого. Щось в його обличчі здалося їй знайомим. Де вона бачила цю людину? Злегка подзьобані віспою шоки й погляд сірих очей, бистрий погляд, яким ув'язнений якось несподівано пильно обвів тюремний двір!..

Чи дивився він на неї? Ні, не дивився. Однак Лела розуміла, що він усе бачить і все помічає.

Дівчинка погано спала ночами: усе бачене за день мучило вночі її уяву. Одного разу Лела ніяк не могла заснути. Втомившись лежати на холодних кам'яних плитах, дівчинка встала і пішла вздовж стіни. Вона виразно почула голос недоторканого за глиняною огорожею. Лела тихенько заглянула за огорожу.

Чоловік з п'ятнадцять сиділо кружкома і, тісно скупчившись навколо парії, уважно слухали недоторканого.

— Ворон приніс мені вісті з волі, — глухо говорив парія, і Лела здригнулася, почувши його голос.

— В'язні, будьте готові… Скоро розчиняться тюрми…

Цей хриплуватий, наче злегка застуджений голос! Лела заплющила очі, спогад заполонив її… Високі чорні ялини, дзвін на перекладині, хатина у горах і молодий подорожній, що приніс її матері вісті із Барракпура.

«Чандра-Сінг!» — мало не скрикнула Лела.

— Владі саїбів приходить кінець… Шуліки кричать про це у небі, ворони крячуть на кладовищах. Уся Індія піднімається, щоб назавжди вигнати демона-гнобителя із своїх полів.

— Слухайте, слухайте! — Усі щільніше присунулися до парії, люди боялися поворухнутись, боялися промовити слово.

— Мечі махратів уже піднялись. Піднімаються списи раджпутів, півмісяць мусульман!.. За річкою Сатледж випускають в'язнів… Двадцять тисяч в'язнів на перший поклик візьмуться до зброї. Чекайте знака, в'язні!.. Тепер уже скоро!

— Скоро, скоро! — підхопили ув'язнені врізнобій слова Чандра-Сінга.

— Скоро ми виженемо злого демона з наших міст і сіл!..

Лела не слухала більше. Вона тихенько пішла до себе. Вранці знову наблизилась до глиняної огорожі парії. Чандра-Сінг похитувався, сидячи на схрещених ногах, очі його були напівзаплющені.

— Чандра-Сінг! — тихенько покликала Лела. Недоторканий здригнувся, але очей не розплющив…

— Чандра-Сінг, ти пам'ятаєш Батму-Севані? — запитала Лела.

Недоторканий розплющив очі.

— Я її дочка, — сказала Лела.

— Де Батма? — швидко запитав Чандра-Сінг.

— Померла. Я прийшла сюди здалеку Великим Колісним Шляхом. Я шукаю батька.

— Твій батько вже. пішов звідси.

— Де він? — запитала Лела.

— До Делі далекий шлях, — загадково відповів їй Чандра старим індійським прислів'ям.

— Як мені розшукати його, Чандра-Сінг?

— Я скоро буду там, де він.

— Візьми мене з собою, Чандра!

Чандра-Сінг не відповів.

— Ти чула, про що я говорив з людьми вночі? — спитав він.

— Чула, — відповіла Лела.

— Що ти мені скажеш на це?

Лела вийняла з-під хустки невеликий вигнутий кинджал — материн подарунок.

— Мені ще небагато років, Чандра, — сказала Лела. — Але руки в мене міцні і удар певний.

Чандра-Сінг глянув в її уперте обличчя, в потемнілі від внутрішнього жару очі.

— Так, — сказав Чандра-Сінг. — Ти — дочка нашого Панді.

Важкі кроки почулися позаду них.

— Сховай кинджал! — швидко сказав Чандра-Сінг.

Лела озирнулась.

Два тюремники несли через подвір'я діжку з водою.

Лела швидко сховала кинджал під хустку. Від її квапливого руху біла хустка збилася на плечі, відкривши лоб і коси.

— О-о! — раптом сказав Чандра-Сінг і замовк, наче йому щось перехопило віддих: він побачив білу зірочку на Лелиному лобі.

Смугляві щоки дівчинки почервоніли. Вона промовила:

— Так, я низьконароджена.

Вона натягнула хустку з узорчатим візерунком до самих очей.

— Хто бачить цей знак, проганяє мене геть, — покірливо сказала Лела. — І ти… — вона не договорила.

— Ніхто не проганяє тебе, дівчино! — поспішно перебив Чандра-Сінг. — Ні, ні!.. Ти — дочка мого друга.

І він посміхнувся їй несподіваною доброю посмішкою.

— Не бійся нічого. Я виведу тебе звідси.

Відтоді Лела стала спокійнішою. Пембертони, мабуть, забули про неї. Маленький саїб, проходячи по двору джелхани, навіть не дивився в її бік. Чандра-Сінг обіцяв врятувати її від тюрми. Лела знову пригадала свої пісні.

Вечорами, вмостившись під стіною, на кам'яних плитах, що потроху втрачали денний жар, вона тихенько співала:

Розділ сьомий Головний Панді

Полковник Гарріс був стривожений. Він застав у себе в солдатських лініях незнайомого чоловіка. Усі замовкли, коли Гарріс увійшов в приміщення артилеристів. Він побачив збентежені обличчя. Чужий стояв боком до нього і не обернувся, коли ввійшов полковник. Незнайомець був брудний, похмурий і не відповідав на запитання. Гарріс звелів затримати волоцюгу.

Полковник ішов до себе великими кроками через усю військову станцію. Щойно зайшло сонце; земля так розжарилася за день, що пекла йому ступні крізь тонкі підошви сандаль.

Крита водойма, за нею бамбуковий гай і круглі кам'яні будівлі, де зберігається зброя солдатів, — окремо від помешкань. А там, далі, — широка платанова алея і обабіч неї — гарні офіцерські будинки. Полковник ішов не дивлячись, йому давно обридли і ця алея, і гай, і будинки.

«Що значив цей несподіваний візит? Бракувало ще неприємностей у власному полку».

У Гарріса був поганий настрій. Невчасно він надумав забирати свою дочку Дженні із спокійного лондонського пансіону й перевозити її до Індії.

Капітан Генрі Бедфорд — старий друг полковника по індійській службі — обіцяв, повертаючись з Англії після відпустки, взяти Дженні з собою. Як тепер попередити Генрі? Писати вже пізно: лист до Лондона йде три місяці. А Генрі збирався відплисти в середині березня.

«Везти зараз із собою до Центральної Індії, у це пекло, дванадцятирічну дівчинку — яке безумство!.. Ні, сьогоднішня Індія — не місце для жінок і дітей. Ми не знаємо, що з нами самими буде взавтра».

Гарріс на ходу нервово закурив сигару. Він знову думав про нещодавні тривожні події…

Все почалося з Барракпура. Наче спалахи блискавки на ясному небі! Два полки на навчанні раптом відмовилися прийняти патрони. Хтось сказав сипаям, що папір, у який загород нуті патрони, змазаний забороненим жиром — чи то свинячим, чи то коров'ячим.

— Жир священної корови! — кричали індуси. — Ми не можемо до нього доторкатися. Батьки й діди наказали нам шанувати корову і не вбивати її ні для жиру, ні для м'яса… Торкнувшись патрона, ми втрачаємо касту…

— Сало поганої свині! — хвилювались мусульмани. — Коран заборонив мусульманину торкатися нечистої тварини. Цим ми опаганимо себе!.. Ми не зрадимо віри батьків і дідів!

Справа обернулася набагато серйозніше, аніж можна було чекати: тубільний солдат Панді стріляв у британського офіцера.

Два тубільні полки довелося розформувати. І тепер роззброєні сипаї розбрелися по всій країні, каламутять народ на військових станціях…

Рушничний ствол блиснув серед перистого листя. Біля критого водоймища — кам'яна будка і вартовий.

— Чи все спокійно на посту?

— Усе спокійно, полковнику-саїбе.

«Спокійно»? А позавчора лейтенант Франк приніс йому хлібчик з таємничим візерунком. Хлібчик знайшли у третій роті… Ці хлібчики мандрують з полку в полк, із села в село. Що це означає, може, це умовний знак? Якщо спитати Лалл-Сінга, свого наїка, тубільного капрала, він посміхнеться, як дитя, і скаже, що ніколи в житті ні він не бачив ніяких хлібчиків з візерунком, ні батько його, ні дід, і що Гаррісу-саїбу, напевне, здалося все це після пляшки рому, або диявол нашептав, — хай буде тричі прокляте його нечисте ім'я серед людей!

— З благословення божого, Гарріс-саїбе, у нашій роті все спокійно!

«Усе спокійно»? А на сусідній станції ось уже дві ночі підряд горять офіцерські будинки. По всьому Верхньому Бенгалу офіцери другий місяць сплять з пістолетами під подушкою. Тубільні лінії ночами гудуть, як розтривожені вулики…

Полковник пожбурив сигару. Вдома, в Англії, ще нічого не знають, листи у Лондон ідуть дуже довго. І Бедфорд з Дженні, можливо, уже пливуть до Індії.

Місяць зійшов. Він освітив круглий кам'яний будинок, майже закритий величезним лапатим листям бананових дерев, склад зброї і тубільну варту біля складу.

Хто вартовий? При світлі місяця полковник побачив кругловиде веселе обличчя Лалл-Сінга, свого тубільного капрала.

— Усе спокійно на посту?

— Усе спокійно, полковнику-саїбе!

«Усе спокійно» і ця посмішка, за яку полковникові хочеться вдарити Лалл-Сінга в щелепу.

— На добраніч, Лалл-Сінг!

— На добраніч, полковнику-саїбе!

Полковник вийшов на головну алею. Праворуч за деревами світилися великі вікна офіцерського зібрання. Там молоді офіцери, очманілі від денної спеки, п'ють ром, пальмову горілку, грають у карти. Задуха, нудьга!.. Сьогодні у зібранні чекають новин: обіцяв приїхати капітан Ходсон. У Вільяма Ходсона завжди є якісь особливі новини.

Але полковник звернув до свого будиночка. У зібрання — потім. Спочатку треба допитати волоцюгу, якого спіймали сьогодні. Полковник звелів джемадару — тубільному лейтенантові — привести спійманого до нього в бенгало.

Вістовий приніс світильник і поставив на стіл. Сколихнулась очеретяна завіска веранди, мошка хмарами зароїлася навколо світла.

Полковник скинув кітель — душно. Сів у плетене крісло-гойдалку і, відштовхнувшись ногою, злегка розгойдав його.

— Ведіть! — звелів полковник.

Індійця ввели. Варта стала обабіч дверей.

— Ім'я!

Чоловік неясно промурмотів щось, не розтуляючи губів. Він дивився кудись убік з байдужим, тупим виразом.

— Звідки йдеш?

Знову неясне мурмотіння і тупий, нерозуміючий погляд.

Чалма у нього була пов'язана, як у мусульманина, вузлом з правого боку, але з-під мусульманської чалми виднілось довге волосся індуса.

— Мусульманин? — запитав полковник.

Чоловік заперечливо хитнув головою.

— Індуїст?

Знову неясне бурмотіння.

— Патан? Перс? — Полковник втрачав терпіння.

— Ні.

— Хто ж? Говори! — крикнув полковник.

— Землероб з гір, — байдуже відповів чоловік. Він показав руками кудись на північ.

Почувши цей голос, глухий, неясний, полковник насторожився. Чоловік говорив мовою урду, — цією мовою говорять по всій Верхній Індії. Але щось у його вимові було незвичайне, — Гарріс не міг вловити, що саме.

Він уважно розглядав індійця.

Той обережно перевів погляд, і на мить вони зустрілися очима — індієць і полковник, — наче помірялися силами. Смілива посмішка блиснула в очах індійця, він одвів очі.

«Небезпечний диявол!» — подумав полковник.

— Звідки йдеш? — ще раз різко запитав Гарріс.

— Здалеку! — Усе той самий невиразний кивок кудись на північ.

— Пенджаб?

Знову неохочий кивок головою:

— Так. Панчанада.

І знову полковник насторожився.

Волоцюга сказав не «Пенджаб», як говорять перси і корінні жителі П'ятиріччя, а «Панчанада», тобто «Країна П'яти Рік». Так називають П'ятиріччя індуси північно-західної Індії, що живуть у сусідстві з Пенджабом.

«Раджпутана!» — подумав полковник.

І по тому, як індієць стояв біля одвірка виструнчившись, полковник упізнав звичну солдатську манеру. Високий, ставний, широкоплечий, — таких селян набирали в Сінді, у Раджпутані, по всій Верхній Індії. Вони, як правило, дюймів на два вищі на зріст за солдатів-європейців, кмітливі в навчанні, терплячі в поході і дуже красиві на парадах.

А ця незрозуміла суміш одежі: чалма, селянська патка, безрукавка і брудне лахміття на стегнах!.. Гарріс ладен був присягнути, що це — шмаття солдатських штанів, які втратили форму і колір.

— Обшукати! — сказав полковник.

Голі волохаті груди під безрукавкою, злиденна селянська торба за плечима.

— Нічого! — сказав джемадар.

Індієць посміхався, дивлячись убік. І раптом Гарріс зупинив гойдалку.

— Дай мені торбу! — сказав він.

Торбина була порожня, кілька сухих хлібних кришок на дні, й нічого більше. Але полковник висмикнув смужку шкіри, що перев'язувала її, й підняв над головою.

— Сипай! Утікач! Ти втікач!

Смужка шкіри була ремінцем від солдатського підсумка.

На якусь мить обличчя сипая змінилося: стало боязким, настороженим. І знов цей удавано тупий вираз.

— Якого полку?! — кричав полковник.

Людина мовчала.

— Я тебе повішу, мерзотника! Чого ти прийшов до мене в лінії?

— Земляків побачити.

Незнайомець дивився тепер в обличчя полковникові і, не приховуючи, широко і відверто посміхався, показуючи якось дивно скорочені, ніби стерті залізом передні зуби. Полковник Гарріс схопився з свого крісла.

«Зуби!..» Якийсь неясний спогад ворухнувся в Гаррісовій свідомості. Де це він чув нещодавно: «Зуби, перетерті вірьовкою»? Але думка так і вислизнула, не встигнувши стати ясною йому самому. Гарріс махнув рукою джемадару.

— Одведи…

— Слухаю, полковнику-саїбе!

— Подвійну варту, — сказав полковник. — Відповідаєш ти!

— Слухаю, полковнику-саїбе!

Ще не пізно було піти у будинок офіцерського зібрання. Полковник натягнув свіжий кітель. «Завтра допитаю ще раз», — вирішив він.

Ходсон уже був у великій вітальні зібрання. його знали в усьому Пенджабі, від Пешавара до Лахора. Довгий, худий, вузькоплечий, «худий саїб», як називали його індійці, офіцер Ост-Індської компанії Ходсон на своєму швидкому верблюді об'їздив усі шляхи Верхньої Індії.

— Верблюд мій кривий, зате я добре бачу на обидва ока, — хвалився Ходсон.

Він завжди привозив найсвіжіші новини.

Перед Ходсоном поставили склянку міцної пальмової горілки, офіцери кинули карти, усі слухали гостя.

— Не той ворог страшний, якого бачиш, а прихований! — говорив Ходсон, неквапливо оглядаючи співрозмовників пильними світлими очима. — Чи знаєте ви, джентльмени, що в Індії з початку цього року вже йде війна? Війна підпільна, яка робиться сотнями невидимих рук. Хто бачив хлібець, який переносять із селища в селище? Він мандрує з незрозумілою швидкістю. Сьогодні знають шість сіл, завтра — сто. Мої люди пробували кришити ці хлібчики, різати їх на шматки, розмішувати у воді,— нічого. Ми не змогли розгадати їхньої мови.

— Коли вже ви не змогли, дорогий Ходсоне, — значить, ніхто не зможе!..

Гарріс розвів руками.

— Так. Якщо не я, — значить, ніхто, — поблажливо ствердив Ходсон. — Я розставив своїх людей по базарах і молільнях, по банях і торгових місцях. Я знайшов одного факіра в Нузірабаді. Надзвичайний факір! Старий не мився з самого народження — років з шістдесят— і не підстригав волосся, і не зрізав нігтів ні на руках, ні на ногах. Він спав на дошках з гострими цвяхами, а в свята підвішувався на кілька годин до стовпа над жаровнею з гарячим вугіллям. Народ ходив дивитися на нього і дивувався його святості. За десять рупій старий приніс мені цілу паку перехоплених листів. Але я не зміг прочитати жодного. Незрозумілий східний шифр, таємні натяки, недомовки. «Закриті очі Вішну… Язики полум'я над жертовною чашею… Тисячорука Калі, богиня помсти…» Сам сатана зверне собі шию у цьому індійському чортовинні!…

Ходсон потягнувся до горілки, ковтнув.

— Я спіймав кількох чоловік, які душили дітей і палили вдів. Але все це дрібниці. Стара Індія. Небезпека в іншому, джентльмени. Нова Індія страшна — та, яка йде на зміну старій. Не фанатизму боятися треба нам у цій країні, а народного повстання.

Ніби мурашки поповзли по спині Гарріса. Він одсунув від себе склянку з ромом.

— Війна вже почалася. Уже ллється кров, — говорив далі Ходсон. — Таємна змова серед селян, умовні знаки передаються від села до села, сипаї шепочуть незрозумілі слова, чекають слушного часу… Люди різних каст, багато століть розділені між собою, тепер приходять одні до одних у хати, сідають поруч, їдять з однієї миски. О, ця таємна змова, ця кругова порука, якою зв'язані всі, хто йде проти нас! Про неї й уяви не мають в Європі.

— Треба розбити цю змову! — втрутився Гарріс.

— Спробуйте! — посміхнувся Ходсон.

— Мусульман нацькувати на індусів. Нехай чубляться між собою, — запропонував лейтенант Франк.

— Старий спосіб, — спокійно відповів Ходсон. — Але він не завжди допомагає. Борючись проти нас, вони стараються діяти разом — мусульмани й індуси. «Бхай банд» зветься це у них, — «брати одного дихання»…

Маленькою нервовою рукою Ходсон накреслив на столі коло й замкнув його міцним рішучим рухом.

— Бхай банд!.. Брат за брата!.. Кругова порука!.. На катування йдуть, на страту, а один одного не виказують. Згадайте хоч би ту історію в Барракпурі. Один сипай стріляє, другий його не виказує, а третій весь полк закликає до непокори. І всі троє назвалися одним іменем: Панді. Один — Мунгал-Панді, другий — Інсур-Панді, а третій — Баджонат-Панді. Спробуй розбери, хто головний бунтівник. У кожному полку не менше десятка Панді, як у нас Джонсонів або Джексонів. Панді — родове індуське ім'я. Та ось що дивно: взяли трьох Панді, а повісили тільки двох. Третій зник невідомо куди. Сталася якась індійська плутанина: здається, стратили якогось іншого Панді, не того, кого треба було, або хтось за нього добровільно пішов на смерть, — розібрані не можна. Відомо тільки, що цей третій Панді втік, можливо, він і був головний бунтівник. Він зубами перетер вірьовку, — так, так, уявіть собі, дуже тверду вірьовку з пальмових волокон! — і втік. І тепер ходить по селах, по військових станціях, каламутить райотів, солдатів… Розповідають, що тільки днів з п'ять тому бачили його в Міруті. Каналію легко впізнати по зубах, зуби в нього…

— Зуби!

Легкий плетений стілець полетів у куток. Полковник Гарріс зірвався з місця і побіг до дверей.

— Що трапилось, полковнику?

Гарріс не відповідав.

— Це він!.. Панді… Головний Панді!.. — бурмотів полковник, збігаючи зі східців тераси.

Задихаючись, він біг до солдатських ліній. Сержант-англієць вискочив до нього назустріч.

— Джонсон?!.

— Так, сер!..

— Скоріше, Джонсоне!.. Тягніть до мене того волоцюгу!

— З вашого дозволу, сер… Я хотів повідомити, сер…

Переляканий сержант ледве ворушив губами.

— Потім повідомите. Тягніть мерзотника сюди…

— Він утік, сер!..

— Утік?! — Кров ударила полковникові в обличчя. Він схопився за пістолет. — Як він зумів? А варта?.. Джемадара сюди!.. Застрілю джемадара!..

— Уся тубільна варта втекла разом з ним, сер.

— І варта? Будь я проклятий!.. — Гарріс розстебнув комір кітеля: він задихався від люті.

— Посилити пости! — наказав він. — І запросіть до мене капітана Ходсона.

Розділ восьмий Червоний лотос

— Дорогу саїбові!.. Могутньому саїбові!..

Село відкрилося перед очима зразу, як це буває в Індії; зарослі бамбука непомітно змінилися бамбуковими кілками, натиканими в землю навколо загородок для худоби. Вкриті потемнілою соломою халупи обступили лісову поляну.

— Дорогу саїбові!.. Могутньому саїбові!.. — Служник біг попереду, нарівні з конем.

Ходсон підвівся на своїй одноколці.

— Саїб, саїб! — Дітвора тікала геть, побачивши офіцерську упряжку.

Смуглявий англієць у білому парусиновому костюмі вийшов Ходсону назустріч. Це був містер Форстер, англійський колектор. Він тільки нещодавно поселився тут, у глухому селі Доеба.

Ходсон звелів зібрати селян біля круглого ставу, на сільському майдані.

Двома словами він пояснив колекторові, у чому справа. Треба будувати новий форт. Будування форту вимагає каменю, а камінь треба возити здалеку. Потрібні люди, і не тільки люди, — буйволи й вози.

Ходсон вийшов на майдан до ставу.

Райоти вже зібралися. Вони стояли нерухомо, опустивши голови, як завжди.

— Мені потрібно сорок душ, — коротко сказав Ходсон. — Молодих, щоб їм було не більше тридцяти. З возами і буйволами, — по парі на кожного.

Селяни тупцювали на лузі. Вони мовчали, але Ходсон помітив якийсь новий вираз на їхніх обличчях.

— Щоб сьогодні ж були тут, — сказав Ходсон. — Чекаю до вечора.

Райоти розступилися, пропускаючи когось. Старий Рунават, охоронець води[7], вийшов наперед.

Дід уперся ціпком у землю, — суху, що аж порепалася від гарячого вітру, від довгих днів засухи.

— Спека скувала нашу землю, — сказав старий, — як у твоїй холодній країні, саїбе, говорять люди, сковує землю мороз. Твердим каменем стала наша земля від жорстокого сонця. Ні плуг, ні мотика не беруть її. Але незабаром почнуться дощі. Небеса пошлють нам воду, пом'якшає земля, настане час розбивати її залізом і сіяти рис. Ти забираєш у нас людей, саїбе, хто ж засіє наші поля?

— Жінки залишаються, — коротко сказав Ходсон. — Жінки й підлітки.

Очі старого сумно закліпали, його сухе обличчя ще більше зморщилося.

— Так, саїбе, — сказав старий. — Жінки впряжуться замість буйволів у плуги. Діти на собі повезуть воду на наші поля, поллють і пересадять рис… Так, саїбе!

Він обернув до односельчан своє обличчя, суворе й хворобливе.

— Саїб вимагає людей, — сказав старий. — Треба дати йому людей, райоти. Саїб сильніший за нас.

— Сьогодні, ще поки сонце зайде! — повторив Ходсон. Він почув стриманий гомін. У голосах відчувалася глуха погроза. Кілька коротких вигуків, і — наче по чиємусь знаку — селяни замовкли.

«Надіються на щось! — зрозумів Ходсон. — Цю ніч вони сподіваються ще переночувати в селі, у своїх халупах, а вночі друзі й спільники допоможуть їм утекти в джунглі…»

Ходсон мав великий досвід.

— Усім, кому звелить староста, зібратись біля будинку колектора. Ночуватимете на подвір'ї Форстера-саїба, — сказав він.

Бенгало містера Форстера було на горбі, за селом. Будинок був великий, гарний, під фарбованою черепицею. Ходсон не пішов ночувати до Форстера. Задуха, нудьга, москіти під ситцевою запоною… Ні! Він звелів нап'ясти для себе намет на березі, біля в'їзду в село.

Двоє слуг розкинули намет, поставили в ньому похідний столик, стілець, постелили кошми. Хазяїн відпустив їх помахом руки. Він сів до столика.

Ну от, хоч щось, та зроблено. Люди будуть, буйволи будуть. Ще один маленький крок уперед. Можна написати серу Джону Лоуренсу: «Будування форту продовжується успішно».

Ходсон дістав сигару, закурив. Він відпочивав.

Хтось обережно підійшов до полотняного намету.

— Дозволь зайти до тебе, саїбе!

Це був слуга — класі. Класі переступив піщаний поріг. Він приклав долоню до серця і, схиливши голову, шанобливо вклонився.

— Дозволь потурбувати тебе, добрий саїбе!..

— Так! — нетерпляче сказав Ходсон.

— Подивися, саїбе, що я знайшов біля твого намету…

Він на долоні підніс до Ходсонового обличчя якусь темно-червону грудочку.

Це була квітка, — зім'ята, майже розчавлена.

— Гаразд. Іди, — сказав Ходсон.

Він кинув квітку на стіл. Подивився, розрівняв пальцем зім'яті, потемнілі на кінчиках пелюстки.

— Знову лотос! Червоний болотяний лотос.

Ось уже третій чи четвертий раз ця чудернацька квітка трапляється йому на шляху. Як таємний вогняний знак, вона мандрує по селах, по військових станціях.

У тубільний полк приходить посланець. Він приносить червону болотяну квітку — п'ятипелюстковий лотос. Старший офіцер — тубілець — передає квітку молодшому офіцерові, той — найближчому сипаю. Сипай передає сусідові, той — іншому, і так лотос проходить через увесь полк. Мовчки вони беруть його з рук товариша, розглядають і без єдиного слова передають далі. Коли лотос потрапляє до рук останнього сипая, той так само мовчки зникає й несе квітку до сусідньої станції. Там усе це починається спочатку.

— Що вони розглядають? Форму пелюсток? Які вони? Чи скільки? Чи, може, вся суть у квітці?.. Червоний колір — колір вогню, колір крові. Скоро проллється кров і все стане червоним?..

Ходсон обережно скинув лотос зі столу.

Так, він, Ходсон, знав це краще за будь-якого англійця в Індії. Може настати день, коли неможливе зробиться можливим. Коли вся Індія, усі ці мільйони піднімуться за одну годину, і тоді кістки англійців білітимуть на сонці від Пешавара до Калькутти.

Ходсон вийшов з намету. Щось не давало спокою. Оця квітка?

Ніч була холодна. Слуга розпалив багаття. Від сусіднього болота тягло вогкістю.

Ходсон стояв і дивився. Бамбук, потріскуючи, розгорявся у вогнищі.

Хтось чужий підійшов до вогню, шанобливо вклонився і став погрітися.

Ходсон дивився на нього. Чоловік був високий на зріст, сильний. Трохи сутулячись, він стояв боком, напіводвернувши обличчя. Майже голий, він кутався у лахміття чорної шерстяної ковдри, яку в холоднечу носять на плечах кашмірські горці.

Під ковдрою у незнайомця була маленька індійська грілка — чангріс[8]. Незнайомець узяв з вогнища кілька вуглинок для свого чангріса.

Він не йшов. Стояв боком до вогню, і полум'я освітлювало його щоку й куточок рота. Він не повертав голови, наче не хотів, щоб саїб бачив його обличчя.

Незнайомець щось тихо говорив додвалю — погоничеві верблюдів.

«Хвора нога… Виразка біля коліна…» — долетіло до Ходсона. Так, щось про хвору ногу верблюда.

Ця незрозуміла мова і одвернуте обличчя… Глухе роздратування починало мучити Ходсона. Стривай, так це ж…

Чоловік біля вогнища стояв нерухомо, так само відвернувши обличчя. Здається, він посміхався.

Чи, може, це відблиск полум'я так нерівно грає на щоці?

Була глупа ніч. Ходсон хотів одвести погляд від багаття, як раптом полум'я — велике й сильне — шугнуло йому в вічі, ніби просто з неба.

Великий вогонь! Щось горить, десь зовсім недалеко, за селом.

«Та це ж бенгало колектора!» — здогадався Ходсон.

Полум'я палахкотіло перед ним, буйне, дике. Довгими язиками воно злітало вгору, наче говорило: «Дивися! Ось я… Я живе! Я не мовчу!.. Я мщу! Це моя відповідь!»

«… Ми не скорилися! — кричало полум'я. — Усе стане червоним… Ми не мовчатимемо!..»

Це була відповідь Ходсонові на те, що трапилося вдень.

Це було повстання.

Райоти підпалили колекторове бенгало, а ті, кого позганяли на роботу, розбіглися.

Ходсон почув тупотіння ніг, що бігли в різні боки, галас, вигуки… Він кинувся уперед.

— Панді!.. — почув Ходсон десь близько. — Панді!..

«Панді?..» І тут усе, в якомусь одному блискавичному спалаху, разом з'єдналося в свідомості Ходсона; червона квітка — вісник повстання. Панді — ім'я людини, що втекла з петлі, і оцей високий на зріст, сильний, коло вогню… Ось чому він ховав рот! Це був Панді, Панді!.. Де ж він?..

Ходсон повернувся до вогнища. Заметушилися слуги. Де він?.. Він зник. І сліду його не зосталося, — тільки розсипані з його чангріса вуглинки лишилися на піску.

Розділ дев'ятий Делі, серце Індії

Вісімсот кінних соварів і дві тисячі піхотинців у Міруті готові й чекають тільки знака. В Аллігурі — попереджені. В Агрі — готуються. Нана-саїб, бунтівливий раджа Бітхурський, збирає військо у Гваліорі. Ні з півдня, ні з півночі, ні зі сходу не буде допомоги саїбам.

А Делі, серце Індії? «До Делі далекий шлях», — говориться в індійському прислів'ї. До Делі було близько.

Ліс розступився і вивів Інсура на галявину. Двом знайомим пальмам, що сплелися вершинами, видно було, як переправляються човнами. Інсур зійшов на пагорок.

Світла і швидка Джамна ділилася тут на два нерівні рукави. Плавучий міст, настелений по човнах, вів на протилежний бік. Там, на другому боці річки, з самісінької води, здіймалися високі стіни з червоного каменю. Це був палац старого шаха, правителя Делі. За палацом — білий будинок європейської резиденції[9], а далі — будинки, канали, мусульманська мечеть, тісні вулиці базару, індуські храми і знову будинки.

Велике місто лежало на рівнині, на протилежному березі річки.

Стіна підковою оточувала місто, — кам'яною підковою на сім з половиною миль завдовжки, з глибокими прорізами воріт у п'ятьох місцях: Кашмірські ворота, Лахорські ворота, Кабульські ворота, Аймерські, Південні… Шлях до Кашміру, шлях до Кабула, шлях до Лахора — на північ, на захід, на схід, — усі шляхи Серединної Азії вели через це місто.

Це було Делі — стародавня столиця Індії.

Там, за високими темно-червоними стінами, у розкішному палаці доживав свій вік безсилий і згорблений дідусь Бахадур-шах — останній правитель з династії нащадків Тімура. Старший син Бахадура-шаха помер, і Ост-Іпдійська торговельна компанія заборонила шахові призначити спадкоємцем другого сина. Рада лондонських купців постановила: коли Бахадур-шах помре — не відновлювати більше стародавньої династії. Шах Делі вмирав без спадкоємця, і англійський резидент терпляче чекав тієї хвилини, коли він зможе, нарешті, переїхати з усією своєю рахунковою конторою із резиденції до палацу.

Ауранг-Зеб, Надір-шах — жорстокі завойовники Азії — ступали по каменях цього міста. Перси, афганці, махрати пройшли через нього. Делі колись називали Індрапутрою, сином грізного Індри, і був він гордістю індусів. Потім став Шеханабадом, оплотом мусульман. Арабські і тюркські архітектори будували його мечеті, план його славнозвісного палацу креслив сам шах Джехан[10]. Це місто стояло і мало славу, коли Лондона ще й на світі не було, а Париж був тільки купкою жалюгідних глиняних халуп на березі безіменної річки.

Після афганців, персів, махратів прийшли британці. Місто притихло. Британці були скупі на слона й щедрі на смертні вироки.

Місто похмурніло. Затих гамір вуличних процесій, спорожніли крамнички на базарах. І Шеханабад, і Індрапутра стали історією. Велике місто терпіло британського полісмена біля стін мечеті і британського резидента біля стін палацу.

І все ж таки місто було величне. Воно таїло в собі силу.

Довго стояв Інсур на пагорку й дивився. Бійниці, башти, кам'яні заслони від бастіону до бастіону, парапети, прямовисні схили, рови…

Місто було велике й красиве. Башти його воріт дивилися на всі сторони світу. Гармати погрожували з кам'яних прорізів башт. У льохах Арсеналу, під подвійним кам'яним склепінням, зберігалися найбільші в Індії запаси пороху.

Інсур дивився на місто.

Він добре знав усі його завулки: два роки його полк — Бенгальський артилерійський — стояв тут у казармах, біля міської стіни.

Опівдні, коли панували спека і тиша, місто було мовчазне, як у глупу ніч. Мінарети Великої Мечеті потопали в прозорій від спеки блакиті; канали, викладені червоним вапняком, сонно несли воду; в цей час не крутилися жорна млинів; жодної душі не було видно на плавучому мості…

Позавчора, у таку саму лагідну годину, опівдні, полісмен біля Великої Мечеті віддер від мармурової стіни білу листівку, написану на цупкому індійському папері, який нагадував полотняну тканину.

«Індуси й мусульмани, повстаньте! — закликала листівка. — Повстаньте всі як один, виганяйте чужоземців із своєї країни. Вони топчуть закони справедливості, вони пограбували нашу Батьківщину. Піднімайтеся, молоді й старі, вчені і невчені, селяни й мешканці міст!..

Воїни, підпережіться поясом хоробрості, прикрасьте себе зброєю, виходьте на бій! Настала слушна година! Тепер або ніколи!..

Піднімайся, Індіє, на священну війну!.. Неси барабани й труби, знамена, громи й пісні!.. Ти переможеш, бо навіть зірки битимуться проти твого ворога».

Третій день солдатські приміщення біля північної стіни гудуть, як розтривожений вулик.

— Повстань, о Індіє, повстань!.. Умри за Батьківщину, за віру батьків! Сварадж![11] Бий своїх ворогів, добувай собі свободу і, вмираючи, бий вірно — на смерть!

Інсур дивився на міські стіни, на притихле місто. Надійні форти, бастіони, будинки в бійницях, кожний будинок як фортеця… Вісімдесят тисяч індусів у місті і стільки ж мусульман. Неприступні стіни, кам'яні мури, гармати, незліченні запаси бомб і ядер, вправні бомбардири, стрільці, сапери, найбільші порохові склади в Індії — і жодного британського солдата!..

Сонце пекло. Місто дрімало, як у гарячій колисці, в рівнині на другому березі.

Гарматний постріл пролунав у форті. Далеко по воді пішла луна: гармата форту Селімгур з острівка на річці повідомила місту, що вже південь. Інсур здригнувся, наче опам'ятавшись.

Форт Селімгур й гармати під самісінькими стінами палацу… У Селімгурі знають, Аллігур попереджений, у Міруті готові… Чотири полки своїх у Міруті, з них один кінний. Тубільний кавалерійський, кінні совари, надія повстанців. Од Мірута до Делі — кавалерії скакати усього півдня.

Інсур оглянувся і збіг з пагорба.

Річка була швидка й глибока. Інсур легко скочив з берега на міст і двічі натиснув ногою на хиткі дошки, наче випробовуючи міцність мосту. Він думав: чи пройде по мосту кіннота?

Розділ десятий Почалося

Наказ прийшов уночі, з гінцем із Агри. Полковникові постукали з тераси. Гонець подав наказ у вікно і поскакав назад.

«Тубільні полки збунтувалися в Міруті і рушили на Делі. Наказую: негайно виступити напереріз і перешкодити переправі через річку Хіндун».

— Одна тубільна рота лишається в лініях, дві у форті! — розпорядився Гарріс. — Решту зібрати на плацу, у бойовій готовності. Через годину виступаємо.

— Слухаю, полковнику-саїбе!

На обличчі Лалл-Сінга, тубільного капрала, засяяла усмішка. Полковник не став розгадувати, чим вона викликана. Важко дихаючи, він засовував до кожної кишені по пістолету.

До веранди підвели осідланого полковницького коня — Робінзона. Гарріс поспішив до освітленого димними смолоскипами поля.

«Усього двісті п'ятдесят британських солдатів у форті, — з досадою думав полковник. — Не менше сотні треба залишити на місці, решту — з собою. А індійців — шістсот чоловік!»

Він наздогнав у платановій алеї лейтенанта Франка.

Лейтенант сидів у сідлі по-молодецькому, як завжди, тільки занадто нервово сіпав плечем, натягуючи поводи. Гарріс зрозумів: Франк думає про те ж саме.

Гарріс не повірив очам: усі шістсот сипаїв уже зібралися на полі. У людей були збуджені обличчя; однак вишикувались вони в зразковому порядку.

— Сипаї! — звернувся до солдатів полковник. — Ваші товариші в Міруті зрадили присязі. Забувши про честь і совість, вони збунтувалися проти нашої королеви… Ваш обов'язок— провчити мерзотників!..

Полковник зробив паузу.

Солдати мовчали.

— Я надіюся на вас, мої вірні сипаї! Ви знаєте добре, що ми, саїби, сильні. Ви знаєте, що ми можемо, коли буде потрібно, заставити шибеницями увесь шлях від Мірута до Агри. Хто з вас хоче висіти на стовпі непохованим, лякати птахів і приваблювати злих духів? Я переконаний: ви розправитеся з бунтівниками, як вони на те заслужили!.. Солдати мовчали.

Полковник повернув коня. Він подав команду: «Крр-о-о-ком ру-уш!» — і завмер, прислухаючись.

Пролунав чіткий, рівний тупіт: сипаї рушили.

Полковник полегшено зітхнув.

У повному бойовому порядку всі шістсот чоловік вийшли з воріт військової станції. Була друга година ночі. Східний край неба світлішав, до схід сонця було ще далеко.

Сипаї йшли мовчки. Роз'їзди британський солдатів прикривали загін по флангах. Гармати тяглися позаду.

«Обслуга при гарматах вся тубільна», — думає полковник.

За півмилі від станції шлях перетинала річечка. Переправа через неї могла затримати загін.

Ось уже видно було, як повертає дорога перед спуском до річки, як зеленіє невеликий лісок на її березі.

Раптом якийсь кавалерійський загін вискочив з-за лісу і повернув назустріч колоні.

Сипаї прискорили ходу. Вони йшли швидко, занадто швидко… І такі в них дивні, збуджені обличчя!

Вершники наближались. Високий на зріст совар скакав попереду, вже видно було його білу чалму і нахилені до сідла плечі…

Гарріс, ще не бачачи здалеку ні облич, ні мундирів, зрозумів: «Повстанці!»

— Дев'ятий полк!.. Аллігурці!.. Ми чекали на вас ще вчора! — кричав здалеку совар.

Голосні крики у відповідь… Полковник оглянувся: піхота майже бігла вперед.

— Стій! — крикнув він. Люди затупцяли на місці.

— Вогонь! Жодного пострілу.

— Вогонь! — заревів полковник. Сипаї не слухались команди.

— Лалл-Сінг, сюди!

Лалл-Сінг під'їхав до полковника на своєму худому гнідому конику.

— Чому вони не стріляють, Лалл-Сінг?

— Не взяли патронів, саїбе. — Радісна посмішка розцвіла на обличчі Лалл-Сінга.

— Сипаї, до мене! — кричав високий на зріст вершник у білій чалмі. — Переходьте до нас, аллігурці!

Він був зовсім близько. Гарріс уже ясно бачив на ньому світло-синю форму совара. Але замість високого ківера на голові у вершника була біла чалма, зав'язана за мусульманським звичаєм.

«Магометанин? А втім, вони зараз усі заодно: і мусульмани, і індуси… Проклятий бунтівник!» Полковник вистрілив.

Совар припав на мить до шиї коня і зразу ж випростався.

— До мене, сипаї! — кричав совар. — Мірут повстав!.. Наші кінні полки йдуть на Делі. Уся піхота, всі кінні солдати, всі каноніри, усі сапери, усі мінери разом з нами!.. Владі саїбів кінець!..

— Ха-ла-а! — дружно відповіли аллігурці. Перші ряди посунули вперед.

— Переходьте до нас, сипаї! Індуси, мусульмани, махрати! Хіба ми всі не брати одного дихання? Хіба наші батьки в селах не б'ються разом з нами?

— Бхай банд! Брати!.. — Підкинувши рушниці, ламаючи ряди, сипаї з радісними криками кинулися вперед.

— А ви, каноніри? — кричав совар. — Чого ви чекаєте? Щоб полковник засік вас на плац-параді? Щоб саїби розорили ваші оселі?

— Бхай-банд!.. Браття! Вперед!..

Кінні каноніри, обрубавши посторонки, з шаленим криком поскакали вперед, переганяючи піхотинців.

— Стій!.. Ані з місця!

У відповідь засвистіли сипайські кулі.

— Вогонь по саїбах!.. — командував совар. — Гармати котіть до нас!..

Сипаї насіли на кількох британців, які скупчилися навколо покинутих гармат, з криками перекотили їх на свій бік.

Британці, відстрілюючись, розсипалися вздовж дороги.

Полковник кивком голови покликав до себе Франка.

— Назад у форт! — наказав він.

Лейтенант від'їхав; коротка команда стихла — і британські стрільці зімкнулися навколо обох офіцерів.

— В Аллігур, — сказав Гарріс. — Будемо пробиватися назад до Аллігура!..

Це ще було можливо. Британці мали коней, солдати були добре озброєні й уперто відстрілювались.

І раптом лейтенант Франк торкнув Гарріса за рукав.

— Дивіться, полковнику! — сказав Франк. Він показував у бік Аллігура.

Гарріс приклав до очей підзорну трубу. Уже розвиднілось, перші промені ранкового сонця лягли на рівнину. Гарріс помітив якийсь рух у лівій башті форту.

Найбільша гармата повільно повернулась, хмарка диму піднялася над фортом, гул гарматного пострілу струсонув повітря.

Гармата стріляла по дорозі.

Гарматне ядро, не долетівши, упало в лісі, за ним — друге, третє.

— Це по нас! — сказав Франк.

Гарріс не відривав від очей підзорну трубу. Чорні постаті метушилися навколо гармат. Це Темал, напевно, або Накхан — найкращі його солдати, найдосвідченіші бомбардири! Він сам залишив їх у форті.

— Зрадники! — сказав Гарріс. — Зрадили британську королеву!

Гарматний снаряд упав зовсім близько і розірвався, здійнявши до неба стовп землі.

Кільце сипаїв знову зімкнулося. Дві кулі, просвистівши біля самого вуха, мало не зачепили полковника. Франк під'їхав до нього.

— Треба відступати, — сказав Франк.

— Ні! — відповів Гарріс.

Він чув, як часто заляскали кулі по листю сусіднього дерева. Сипаї підступали ближче, він бачив їхні обличчя, лютий блиск очей. Молодий індієць пробився з натовпу до полковника. Індієць був блідий.

— Тікай, саїбе! — сказав він. — Сипаї застрелять тебе. Тікай!

— Мовчи, Мунгаре! — загаласували в юрбі. — Кого ти жалієш? Він двох твоїх земляків минулого тижня засік до смерті.

Індієць сховався в юрбі.

— Він утече! — закричало кілька голосів. — Він утече й збере своїх саїбів проти нас.

Полковник стиснув у руках пістолет.

— Хіба ти не знаєш, Мунгаре, — повільно промовив він, — хіба ти не знаєш, що британці ніколи не тікають? — І полковник в упор вистрілив у індійця.

— Даремно, полковнику, — сказав Франк. — По-моєму, порада хороша. Дивіться!..

Великий загін кіннотників виїжджав з лісу. Тепер, серед дня, ясно було видно табір повстанців, який широко розкинувся на протилежному березі річки. Позаду був Аллігур. Залишалися майже непомітна стежина у джунглях і бистрі коні, які ще могли їх врятувати.

— Порада хороша! — повторив лейтенант Франк.

Але полковник уже сам повернув коня, і вони поскакали.

За лісом розкинулось кукурудзяне поле, потім почався рідкий чагарник. Полковник скакав через поле навскіс.

Куля, просвистівши мимо, зачепила ремінець на білому пробковому шоломі полковника.

Гарріс нервово хльоснув свого могутнього гнідого Робінзона. Кінь поскакав швидше.

Скоро Гарріс почув, що хтось наздоганяє його.

Це був Лалл-Сінг. Він щосили бив острогами свого худого коника.

— Стій, саїбе! — кричав Лалл-Сінг.

Гарріс притримав Робінзона.

— На цьому коні тебе пристрелять! Візьми мого.

Лалл-Сінг спішився й підвів до полковника свого коня.

Сипай посміхався. Давно мріяв Лалл-Сінг погарцювати на такому коні. Чудового полковницького гнідого Робінзона знали навіть у Мі-руті. Радісна посмішка сяяла на смуглявому обличчі сипая.

Розгадувати, що означає ця посмішка, у полковника не було часу. Він оддав індій¬цеві свого Робінзона, а сам скочив на худого Лалл-Сінгового коня.

— Дякую, Лалл-Сінг, — сказав полковник і поскакав далі.

«Невже ця тварюка все-таки віддана мені?» — думав він.

Дві кулі, наче у відповідь на питання, просвистіли коло самого його вуха.

Гарріс втягнув голову в плечі.

«Мене сипаї впізнають і зблизька, і здалека, на будь-якому коні, — з досадою подумав він. — Даремно все ж таки віддав я свого Робінзона».

Кінь мчав його через поля, незнайомим шляхом. Гарматна стрілянина чулася здалеку, потім запахло димом: десь поблизу горіли джунглі.

Британські стрільці розсипались по полю. Франк давно відстав.

Сонце підбилося високо; спека й спрага мучили полковника.

Скільки вже годин провів він отак у сідлі, Гарріс не міг би сказати.

За бамбуковими заростями розкинулася широка бруківка. Полковник погнав коня по шляху. Попереду він побачив пасмо невисоких голих горбів, за горбами блиснула світла смуга річки.

«Та це ж шлях на Делі», — упізнав Гарріс.

Він, мабуть, зовсім втратив розум, коли не бачив, куди мчить його кінь. Гарріс спробував визначити час за сонцем. Було вже, очевидно, години три пополудні.

Нестерпно хотілося пити.

Де взяти води? Наполовину висохлий став виднівся попереду біля шосе, — не став, а стояча калюжа між глинястих берегів. Напитися з калюжі? Ні! Гарріс вдарив острогами коня. Вперед!

Попереду Делі. Стародавня фортеця, резиденція шаха, старе укріплене місто. В Делі — міцний тубільний гарнізон, чудові стрільці, сапери, найкраща в країні артилерія. В Делі — незчисленні запаси ядер та пороху. Невже делійський полковник Ріплей відмовить йому в батальйоні стрільців, щоб поставити на коліна аллігурських бунтівників? Гарріс немилосердно колов острогами гніду конячину.

Хмаринка куряви знялася попереду. Хтось скакав назустріч.

У придорожньому селищі — тиша. Дим не кучерявиться над очеретяною покрівлею. Наче все село раптом піднялось і пішло, — все, до останньої людини.

Хмаринка куряви ближче й ближче. Зустрічний вершник мчав клусом. Гарріс уже бачив трикутник леопардової шкури на високій уланській шапці і запінену морду коня.

Улан підскакав і різко осадив коня.

— Назад! — кричав улан. — Вертайте назад, полковнику!

— Що таке? — запитав Гарріс, сторопівши. — Що трапилось?

— Делі взяли, — сказав улан. — Зайняли повсталі полки.

Він спішився і, підбігши до калюжі, з відчаєм занурив у брудну воду обличчя й руки.

Тільки тут Гарріс побачив плями крові на мундирі, подертий рукав.

— Без єдиного пострілу! — сказав улан. — Без опору.

Гаррісу здавалося, що він марить.

— Делі? Найкращу фортецю в країні без бою віддали бунтівникам? А як же славетний форт і гармати? Три полки? Арсенал? Бастіони?

— Усе віддали! — сказав улан. Він уже витирав обличчя полою красивого білого мундира. — Перші повстанці виступили з Мірута ще вчора опівночі. Всі села на шляху піднімалися і йшли за ними. До ранку були під Делі. Пройшли по плавучому мосту… Митного урядовця — у воду! Варта салютувала біля-воріт. Ворота навстіж. Чотири тисячі тубільних солдатів та тисячі півтори селян вільно увійшли в місто.

— А гарнізон? Полковник Ріплей?

— Ріплей убитий! — сказав улан. — Свої ж сипаї пристрілили. Гарнізон увесь з повстанцями. Обнімались як брати. Жодного британського солдата у важку хвилину не виявилося в Делі.

Улан уже повернувся до свого коня. Він нахилився і так само розгублено брудною рукою у мокрому рукаві підтягнув коню попругу.

— Одне тільки встигли зробити наші: висадили в повітря Арсенал. Два молоді лейтенанти. Напевне, загинули.

— А майор Аббот? А його тубільні стрільці? — Гарріс не міг опам'ятатися.

— Майор Аббот утік, піхтурою по Курнаульському шляху, кинув і коня, і зброю… А його тубільні стрільці зараз розстрілюють в кордегардії своїх офіцерів.

Улан помітив, як раптом зблідло полковникове обличчя.

— Почекайте, полковнику, я зараз вам допоможу.

Він зачерпнув води з тієї самої калюжі і, знявши з Гарріса шолом, облив його голову брудною водою.

— Їдьмо назад, полковнику! — сказав улан. Обоє скочили в сідла і риссю пустили коней назад по безлюдному шосе.

— Тепер нам треба подумати, як би його ще завидна дістатися до Курнаульського шляху, — сказав улан.

Розділ одинадцятий У мурах фортеці

Ще ніхто не знав, що сталося в Міруті, а вже з ночі усі в Делі чогось чекали. У місті не спали з чотирьох ранку; купці сумнівалися; відчиняти чи не відчиняти крамниці? У Шайтан-Пара й зовсім ніхто не лягав. Що б там не приніс цей день іншим, а мешканцям Шайтан-Пара — кварталу злидарів — цей день міг принести тільки визволення.

На міській стіні, з боку річки, ще до сходу сонця зібралася юрба. Всі дивилися на Джамну, на плавучий міст, на білу стрічку дороги, що вела до Мірута.

О дев'ятій ранку далека хмарка куряви знялася над рівним шляхом.

— Вони, вони! — кричали люди.

Хмарка наближалась. Тепер уже добре було видно: велике військо — декілька тисяч чоловік — іде до переправи.

Ось голубі мундири соварів замиготіли крізь куряву — кіннота йде попереду.

Усі в білих чалмах, — кінні совари познімали осоружні ківери, пов'язали голови білим полотном, — усі в білих чалмах, рівним строєм, по чотири в ряд.

— Вони, вони, повстанці!.. Дивіться, дивіться!..

Кіннота підходить до мосту через Джамну. Люди завмерли на стіні.

Ось перші ряди кавалерії ступають на плавучий міст. Хисткі дошки дрижать під копитами коней. Долітає пісня, завзята пісня повстанців.

— Дивіться, дивіться! Митного урядовця в білому кашкеті кинули у воду! Ось вартові біля митниці, покидавши карабіни, пропускають соварів!.. Дивіться, дивіться!..

На баштах Делі — загадкова тиша. Чи стрілятимуть з гармат по повстанцях? Як зустріне їх варта біля міських воріт?

Сьогодні вартує по місту Тридцять восьмий піхотний, славнозвісний Тридцять восьмий, той самий, який п'ять років тому повстав проти своїх офіцерів і відмовився їхати морем на завоювання Бірми. Чи знайдеться сьогодні у фортеці хоч один сипай, який послухається офіцерської команди і піднесе запал до зарядженої гармати?

Передова колона вже під стінами міста. Гончарі, водоноси, шевці, лимарі, ковалі дивляться зверху. Чи відчиняться ворота фортеці перед повсталими полками?

Як одна людина, затаївши віддих, всі дивляться з міської стіни.

Ворота навстіж. Радісні крики біля воріт. Варта стріляє в повітря — салют!.. Варта розступається, перші ряди кінноти вступають у місто.

— Ха-ла-а, Делі!.. Ха-ла-а, Мірут!..

Гарматний постріл. Ще й ще. З усіх башт стріляють в повітря.

Гармати Делі салютують повстанцям.

Радісний багатоголосий крик на стіні: «Ха-ла-а!» — Юрба шаленіє й махає руками:

— Привіт вам, брати!.. Бхай-банд!..

За кавалерією йде піхота, ланцюжком набігаючи на міст, ламаючи, а потім знову вирівнюючи ряди. У червоних формених куртках, з барабанним боєм, з розгорнутими прапорами, як на параді. Біля самого берега сипаї плигають у воду, добираються плавом, убрід. Радісний крик чути гучніше, ось і другі ворота розчинилися з боку річки. Що таке? Та це ж палацові ворота! І правитель Делі, Бахадур-шах, разом з повстанцями! Ха-ла-а, Бахадур-шах!

Селяни йдуть по мосту. Райоти Індії, в одежі кольору дорожнього пилу, у синіх домотканих тюрбанах. Списи, відточені каменем, блищать на сонці, колишуться довгі саморобні піки. Райоти, як брати, пліч-о-пліч крокують з піхотою.

— Салаам!.. Райоти Бхагпута! Привіт вам!..

У завулку Сурмачів розмірений тупіт, крики. Це П'ятдесят четвертий тубільний полк вийшов із своїх ліній.

Сипаї П'ятдесят четвертого товпляться на видному місці біля північної стіни.

— Хто вам дозволив вийти із своїх приміщень?.. Зрада! Бунт!..

Полковник біжить до них навскоси, через плац, він на ходу застібає ремінець шолома.

Сипаї чують, як галасує юрба по той бік стіни — вітає повстанців. Ось перші совари з'явилися з-за рогу вулиці.

— Вогонь по бунтівниках!.. — командує майор. Сипаї підкидають рушниці. Тільки один раз встигли прокричати офіцери команду. Декілька пострілів — і полковник убитий, вбиті два лейтенанти; майор тікає, перескочивши через глибокий рів, шукає порятунку за мурами міста.

Офіцери тікають! Прийшов кінець владі саїбів…

— Ха-ла-а! Панування ферінгів скінчилося! — радіє юрба.

П'ятдесят четвертий поспішає на з'єднання з мірутськими полками. Сипаї Делі й совари Мірута зустрічають один одного й обнімаються, як брати.

— Делі наш!.. Кінець прийшов саїбам!.. Бхай-банд!..

Вузька вулиця по цей бік міських воріт уже не вміщує всіх, хвилею напирає юрба, і передня колона повстанців виходить на головну вулицю міста — Срібний Базар.

У палаці — розгубленість. Бахадур-шах і радий і не радий повстанцям. Англійці тікають — це добре; але вони ще можуть повернутись. Тремтячими руками правитель Делі надягає своє парчеве вбрання. Він дає наказ— розчинити ворота, що ведуть до річки, і зачинити ворота у місто. Старий шах не знає, що йому робити.

Декілька англійців з міста шукають порятунку в палаці. Внизу під сходами, що ведуть до покоїв шаха, стоїть Фрезер, головний управитель міста, кат мусульман та індусів — найбільший саїб серед саїбів. Капітан Дуглас — начальник двірцевої варти — піднімається вгору сходами. Він просить Бахадур-шаха заховати англійців у своїх покоях.

Старий шах, сивий, переляканий, виходить до нього назустріч. Він притримує поли парчевого вбрання над худими старечими ногами, що дрижать з переляку.

— Іди собі, капітане! — говорить Бахадур-шах тремтячими губами. — Якщо я сховаю англійців, повсталий народ уб'є мене.

Унизу чути крики. Хаджі — хранитель шахової печатки — уже заколов Фрезера біля входу. Занадто багато гніву проти гнобителів назбиралося, дуже великі злочини англійців. Юрба біжить наверх. Фрезер убитий, убитий і капітан Дуглас у покоях шаха.

Велика юрба повстанців іде по Срібному Базару. Ткачі, зброярі, каменярі, мідники, бондарі приєдналися до сипаїв, — міська біднота, робочий люд.

— Зброю! — чутно крики. — Захопити зброю саїбів!

Люди юрмляться біля західного тупика вулиці. Тут, за високою стіною, — круглий будинок Арсеналу. Ковалі, сідлярі, гончарі, вантажники, погоничі верблюдів знають, чого еони сюди прийшли. Тут зброя: патрони, рушниці, порох, гармати, снаряди — тисячі рушниць, десятки тисяч патронів; зброя — хліб повстання.

Ворота Арсеналу зачинені. Два англійські лейтенанти замкнулись і забарикадувалися зсередини. Усі арсенальці ще рано-вранці залишили офіцерів, усі вони — індійці, солдатів-британців нема. Нема кому захищати склади Арсеналу.

— Іменем правителя Делі, відчиніть збройові склади!..

Кінний рісальдар, Рустем-хан, тубільний офіцер мірутського полку, під'їхав до воріт. Мертва тиша відповідає Рустем-хану.

— Іменем Бахадур-шаха!

Рісальдар зіскакує з коня і стукає держаком шаблі в залізні ворота.

— Іменем шаха Делі!..

— Іди геть! — відповідають йому з-за воріт. — Ми не відчинимо бунтівникам.

Це лейтенант Форрест вийшов з внутрішніх приміщень Арсеналу.

Ага, ферінги відповідають!.. Каміння, шматки заліза летять у міцні перекладини воріт.

— Віддайте зброю, ферінги!

— Патрони!.. Порох!..

— Зброю повстанцям! Відчиняйте склади!..

— Геть, бунтівники!.. — кричить лейтенант, і його тонкий голос зривається. — Ви зрадили нашу королеву!..

— Більше не королює над нами твоя королева!.. Відчиняй!.. — реве натовп.

Скажені удари по воротях. Штурмом ідуть на стіну повстанці. Ворота міцні,— подвійні, оббиті залізом.

— Драбини! Несіть драбини! — командує Рустем-хан. Група сипаїв іде в обхід, приставляє штурмові драбини до бокової стіни, люди видираються нагору, десятки голів уже на гребені мурів…

І тут поштовх страшенної сили струшує землю. Гуркіт розколює небо, — гуркіт, якого не чула земля Азії.

Здається, наче вогняні надра землі, прорвавши кору, з шаленою силою шугнули до неба.

Це два британські лейтенанти, бачачи, що Арсенал переходить до рук повстанців, висадили в повітря порохові склади.

«Хай до диявола усе летить, тільки б не дісталося повстанцям», — вирішили офіцери. Один лейтенант чергував на рампарті[12] муру, другий чекав унизу, біля входу в центральні склади. Коли повстанці почали приставляти до стіни штурмові драбини, перший лейтенант обернув до товариша бліде від люті обличчя. «Вони зараз ввірвуться!» Другий підкинув над головою кепі. Це був сигнал. Сержант, який стояв біля порохових бочок, чиркнув сірником.

Центральний круглий будинок Арсеналу розколюється, як начинена порохом величезна бомба. Стовпи полум'я й чорного диму летять до небес. Меркне сонце. З гуркотом валяться навколишні будинки.

«Великий боже!.. Рятуйте!.. Рятуйте!..» Закривавлені люди, втративши розум, метушаться серед уламків цегли, у хмарах білої вапнякової пилюги.

Далеко відкинуло юрбу. Жителі міста тікають із сусідніх вулиць. Жінки, лементуючи, несуть на руках закривавлених дітей.

— Де Рустем-хан? Рісальдара вбито. Силою вибуху його закинуло на стіну будинку.

Замішання в рядах соварів. До самого Мусульманського Базару і Раджраттських воріт відступила кіннота. Квартали навколо Арсеналу спорожніли.

— Горе нам, брати!.. Чим воюватимем?

Нові й нові хмари диму здіймаються до неба, — це вибухають нові підземні склади. Довго не стихає тріск ракет, що вибухають на складах, і стрілянина патронів у вогні.

Три години після полудня. Сонце нестерпно пече. Люди шукають затінку. Вони хочуть зняти ранці, напитися води біля фонтанів, відпочити.

Сипаї купками блукають по завулках.

— Ми відстали від своїх… Де нам ставати? — питають одні.

— Ідіть у палац. Там скажуть! — кричать інші.

— Панування ферінгів скінчилося. Тепер Бахадур-шах сам наставлятиме начальників над нами…

Але Бахадур-шах мовчить. Він звелів замкнути ворота, які ведуть з палацу до міста. Бахадур-шах боїться повсталого війська.

— Рустем-хана вбило вибухом. Хто ж тепер буде нашим рісальдаром? — питають один в одного кінні совари.

Високий сипай у формі гренадерського полку вилазить на вцілілий уламок стіни.

— По своїх полках, солдати! — кричить гренадер. — Чи ви хочете, щоб саїби захопили вас несподівано і перебили, як стадо кіз?.. Сипаї із Мірута!.. Дев'ятий аллігурський!.. Кіннотники вісімдесят другого!.. Кожен до свого прапора!..

— Так! Так!.. Триматися старих товаришів. Правильно, правильно! — кричать солдати. — Кожен до свого прапора!..

Сипаї-піхотинці галасливим табором розташовуються на Срібному Базарі і сусідніх вулицях.

— Панування ферінгів скінчилося!.. Сам Бахадур-шах призначатиме начальників над нами!..

Сипаї чекають біля похідних вогнищ на базарній площі.

— Чого ж мовчить Бахадур-шах?

— Скоро він пошле своїх гінців по місту!

Величезна чорна хмара, пронизана полум'ям, довго стоїть над центром міста, її видно на багато миль навкруги, з далеких і близьких селищ.

Шоста година після полудня. Незабаром зайде сонце. Кінні совари, розбившись на дрібні загони, повільно проїжджають по вулицях.

— Рустем-хана вбито… Хто ж буде начальником над нами? — питають один в одного мірутські кіннотники.

— Чекайте, чекайте вістей від Бахадур-шаха. Шах сам вибере начальника над кінними й пішими військами.

У палаці — нарада. Старий шах не скоро опам'ятався після хвилювань довгого дня. Він зібрав своїх міністрів на раду.

— Кого ми призначимо начальником над повсталими полками? — питає у міністрів Бахадур-шах.

Міністри заклопотані. Міська біднота вийшла із своїх халуп. Повсталі селяни отаборилися на міських площах. На вулицях повно солдатів — і кінних, і піхотинців. Ще ніколи не бачило старе місто такого численного війська.

Міністри хмуряться.

— Потрібна сильна рука, щоб міцно тримати наших гостей.

Сам Мірза-Могул, шахів син, хоче говорити. Усі дивляться на Мірзу-Могула.

Принц розжирів від бенкетів і свят, від спокійного життя у покоях батькового палацу. Лінивим рухом Мірза поправляє на грудях атласну безрукавку.

— Я, син шаха, буду начальником над усіма військами, — гордовито повідомляє він.

Міністри дивляться один на одного. Міністри не сміють заперечувати Мірзі. Але сам старий шах хитає головою.

— Ти гладкий, сину мій, — каже шах. — Навряд чи ти зможеш сісти на коня. Чи слухатимуть тебе повсталі совари?

— Небезпечно! — шепочуть міністри. — Народ у нашому місті бунтівливий, мусульмани запальні — хто знає, проти кого обернеться гнів народу?..

Довго радяться в палаці й не можуть прийти до згоди.

У селищах на захід від Джамни ще не знали про останні події. Цілий день, з ранку до ночі, Інсур удвох з Лалл-Сінгом об'їжджав села й військові станції на південь і на захід від Курнаульського шосе. Під Інсуром був добрий кінь — подарунок одного мірутського совара. Лалл-Сінг, вбраний у гарну шовкову чалму із срібною пряжкою, підперезаний новим поясом із срібних кілець, скакав, не відстаючи, поруч, на гнідому Робінзоні. Лалл-Сінг був щасливий, як дитина.

— Полковник наш був, як гладкий буйвол, незугарний ні розумом, ні тілом, під ним і кінь ступав важко. А піді мною, дивись, як легко йде: грає! — радів Лалл-Сінг.

Вони вже повернули назад до фортеці і під'їхали до переправи через Джамну. Раптом коні зупинились і стали дибки, наче їх підкинув догори могутній поштовх землі. Вода у річці сколихнулася і вдарила об берег.

— Дивись, Інсуре! — сказав Лалл-Сінг.

Високий стовп диму й полум'я здійнявся над фортецею. Гуркіт донісся із Делі, наче величезні будинки валилися, перетворюючись у пил.

— Це порохові склади! — вигукнув Інсур. — Саїби висадили в повітря Арсенал!

— Арсенал!.. У ньому було пороху та снарядів більше, ніж у всій Індії!..

Лалл-Сінг дивився на Інсура. Вперше він бачив його таким. Інсур був блідий, піт краплинами стікав по його запорошеному обличчю.

— Горе нам, Лалл-Сінг!.. Чим будемо воювати?..

— У фортеці є ще один склад, трохи менший, — поквапливо сказав Лалл-Сінг. — Я знаю: підземний склад біля північної стіни.

— Треба приставити до цього складу охорону. Швидше, Лалл-Сінг!..

Вони пришпорили коней. Берегові ворота відчинились перед ними. Праворуч від Мусульманського Базару диміли в землі чорні ямища; як величезний мурашник, дотлівали залишки центрального будинку, що завалився. Жінки блукали серед руїн, розшукували близьких.

— О, яке чорне серце було в того саїба, що приніс нам стільки горя! — плакали жінки.

— До Кашмірських воріт! — сказав Лалл-Сінгу Інсур.

Вони поскакали. У казармах Тридцять восьмого піхотного полку, недалеко від Кашмірських воріт, Інсур знайшов старих товаришів по Бенгальському артилерійському. Ось і Рунджіт, і Лакхі-Нат, і довгоносий зухвалець Шайтан-Ага.

— Ти живий, Інсуре! А саїби прочитали нам наказ про твою страту, — зустріли його артилеристи.

Десятого травня вранці, рівно за добу до того як перші повсталі полки вступили у фортецю, Тридцять восьмий тубільний полк зібрали на плацу. Офіцери прочитали їм старий березневий наказ, який з великим запізненням одержали з Калькутти. Військовий трибунал штабу Бенгальської армії в Калькутті виніс вирок — стратити трьох сипаїв на ймення Панді, призвідників Барракпурського бунту. «Усіх трьох присуджено до страти, і вирок виконано», — так говорилося в наказі.

— Ми не повірили, — сміється Шайтан-Ага. — Хіба такий, як ти, піддасться саїбам?.. Тебе й вірьовка не бере.

— Усіх Панді їм не повісити, — відповідає Інсур. — Нас було троє, а зараз — тисячі тисяч.

Інсур з товаришами йде до запасного збройового складу, що біля Кашмірських воріт, і ставить до нього охорону.

— Нікого не підпускати до льохів, — наказує Інсур.

Офіцерів-саїбів більше нема у фортеці. Хто лишився живий — потайки втік по Курнаульському шляху.

— Панування ферінгів скінчилось, — хрипить Шайтан-Ага. — Тепер ми боїмося одного: аби вони знову не повернулися.

Усі йдуть оглядати укріплення міської стіни, башти, бастіони, бійниці, бойові пости.

Зі сходу могутні мури фортеці омиває річка Джамна. Звідси місто неприступне для облоги. А настелений по човнах через річку легкий розвідний міст забезпечить постійний зв'язок з країною. Звідси підходитиме і підкріплення, і продовольство. До цього мосту не підступиться ворог: гармати з Морійського і Річкового бастіонів нікому не дадуть наблизитися до переправи і знищити зв'язок.

З півдня й заходу, тулячись до міської стіни, починалася плутанина приміських будівель, хатини й сади навколишніх селян. Ні з півдня, ні з заходу не наважаться англійці наблизитися до фортеці.

Лишалася північна сторона. Інсур уважно обдивився північну частину фортечної стіни, Кашмірський, Аймерський, Бернейський бастіони, кам'яні заслони, бійниці, рови. Високий земляний вал до половини захищав товсту стіну від гарматного обстрілу.

— Самі саїби примусили нас торік укріпити цей вал камінням і на чотири фути поглибити фортечний рів, — посміхається Шайтан-Ага. — Добре, що тепер наша робота та нам же й згодиться.

Якщо англійці зважаться на облогу — вони шукатимуть підступів до фортеці з півночі. Пасмо невисоких горбів, що тягнеться навкоси рівниною на північ від Делі, де-не-де проходить тут майже за милю від міської стіни.

— Нехай саїби спробують сховатися за цими горбами, — суворо говорить старий Рунджіт. — Делі — сильне місто, їм не затиснути його в залізне кільце.

До вечора чекали повсталі полки наказу з шахового палацу.

Кінні совари отаборилися на Мусульманському Базарі. Коней давно розсідлали, понапували біля фонтанів.

— Де ж посланці Бахадур-шаха?

— Невже ще немає вістей з палацу?

Тільки пізно ввечері, у темряві, оповісник пішов по місту. Попереду побігли бігуни із смолоскипами.

— Слухайте, слухайте! Наказ Бахадур-шаха!

— Бахт-хана призначено начальником над усіма військами!

— Бахт-хан із Рохільканда… Так велів великий шах.

— Слухайте, слухайте!.. — Оповісник звертає на вулицю Садів. Відблиски смолоскипів гаснуть на листі платанових дерев.

— Бахт-хан? Так ось хто втерся у довіру до повелителя!.. — дивуються совари. Вони добре знають цього офіцера, він — далекий шахів родич.

— Бахт-хан покірний і підлесливий, він уміє говорити шахові солодкі слова.

— У нього душа лисиці, а хоробрості — як у польового кролика. Як же він поведе нас у бій проти ферінгів?

— Уже ніч, совари! Завтра про все дізнаємось.

Далеко за північ. Темрява оповила фортецю. На вулицях і площах — тіла, тіла… Біля фонтанів, біля Великої Мечеті, на Томба-базарі, де ранками галасливо торгують мусульмани. Це полягали покотом втомлені солдати. Повільно охолоджується міське каміння, що нагрілося за день. Худі кішки блукають по вулицях, перескакують через голови, через розкинуті руки. Ворони крячуть якось особливо хрипко, віщуючи на ранок спеку.

Інсурові не спиться. Почалась велика війна. Про неї мріяли діди, її готували батьки. Настав час, коли народи Індії піднялися на битву за визволення рідної країни.

Ще раз, узявши з собою товаришів, Інсур піднімається на високий Кашмірський бастіон. Молодик освітлює голу кам'янисту рівнину за міською стіною, темну лінію Нуджуфгурського каналу й пасмо невисоких горбів за милю-півтори попереду.

Рунджіт, старий сержант-артилерист, що бачив війну з Персією, війну за Пенджаб і Бірманську війну, — кладе руку на ствол найбільшої гармати бастіону.

— Багато років нас учили офіцери-саїби, — говорить Рунджіт. — Учили, як поводитися з гарматами, вчили стріляти і в близьку, і в далеку ціль. Нехай тепер наблизяться до Делі. Вони побачать, що ми добре затямили їхню науку.

Розділ дванадцятий П'ять мертвих генералів

Ходсон без відпочинку мчав з Лахора в Амбаллу, а з Амбалли в Лахор.

Ніхто, крім Ходсона, не міг би витримати такої їзди: по двадцять чотири години в сідлі, без денного привалу, без сну.

Він заїздив двох чудових арабських коней і зараз загонив третього.

Ходсон возив папери — термінові таємні донесення — від генерала Ансона до сера Джона Лоуренса і від сера Джона Лоуренса знову до Ансона.

Десять днів тому, одинадцятого травня, телеграфними проводами полетіла вістка з Делі в Амбаллу — Лахор — Пешевар.

Два сигнальники чудом протрималися на телеграфній станції в Делі майже до третьої години дня і по єдиній не перерізаній повстанцями лінії сповістили про все, що трапилося в Пенджабі.

«До всіх станцій Пенджабу… — полетіла телеграфом приголомшлива звістка. — Бенгальська армія повстала… Делі в руках ворога. Британські офіцери залишили фортецю».

І тепер Ходсон мчав із Лахора до Амбалли, з Амбалли в Лахор…

Командуючий армією генерал Ансон ласкаво обійшовся з Ходсоном. Він дав йому особисту охорону — півсотні кінних сікхів. Він допустив його у Військову раду.

І тепер капітан Ходсон сидів у товаристві п'яти найстаріших генералів і давав сміливі поради. Становище було скрутне. Занадто пізно в своїй гімалайській самоті Ансон дізнався про події, не відразу вирушив із Сімли до Амбалли й прогаяв дорогоцінний час. Старий офіцер, який бачив ще битву при Ватерлоо, Ансон у справах Індії був новачком.

Усе виявилось неготовим в рішучу хвилину. Наметів нема. Війська, що прибували, змушені були розквартировуватися просто неба.

В'ючних мулів нема; погоничі розбіглись; фуражу нема; селяни бунтують.

Нема ні ліків, ні перев'язочних матеріалів. Колоніальна адміністрація розгубилася й нічим не може допомогти.

Становище безнадійне. П'ять старих сивих генералів вдень і вночі засідали в наспіх розкинутих похідних наметах Ансонового штабу.

Пенджаб, сусідній Пенджаб, ще міг врятувати Індію для британців.

У Пенджабі великі гармати, артилерія для облоги фортець, багато європейського війська. В самому Пешаварі біля кордону до восьми тисяч британських солдатів. Найкращі люди, найздібніші, найвідважніші офіцери — у Пенджабі. Пенджаб і тільки Пенджаб зараз вирішував, бути чи не бути англійцям в Індії.

Хазяїн Пенджабу Лоуренс розумів це дуже добре. Але Джон Лоуренс хотів рятувати Пенджаб у самому Пенджабі. Тривожні вісті доходили і до нього: сам Пенджаб міг повстати, як повстали Центральні провінції.

«На мою думку, це найнебезпечніша криза британської влади, яка будь-коли траплялася в Індії», — писав він Ансону.

Лоуренс був прихильником рішучих заходів.

— Заворушення в Пенджабі треба придушити за всяку ціну, — переконував він своїх підлеглих.

По близьких і далеких військових станціях гармати, які вже давно стояли без діла, раптом побачили перед собою незвично близьку ціль: спину прив'язаного до жерла тубільного солдата. Невілль Чемберлен, помічник командуючого прикордонними силами Пенджабу, воскресив у Верхній Індії цю давню страту, про яку забули в останні роки.

Почалися заворушення і в самому Лахорі.

За одну ніч по місту й околицях схопили близько семисот чоловік, яких запідозрили у підготовці бунту.

Правитель міста Роберт Монгомері, — права рука Лоуренса, дебелий чолов'яга, за рум'яне, добродушне обличчя і приємну повноту прозваний містером Пікквіком, — у потрібний момент виявив потрібні якості.

— Що зробили з бунтівниками? — запитав його листовно старий Лоуренс.

«Звелів усіх повісити», — коротко написав «містер Пікквік».

«Зроблено чудово», — змагаючись із своїм підлеглим у лаконізмі, відповів Лоуренс.

Генералові Ансону Лоуренс обіцяв допомогти, але не відразу, а після закінчення із «заворушенням» у самому Пенджабі.

— Що ж мені робити зараз? — питав поради Ансон.

— Йти на Делі з тими силами, які у вас є, генерале, — відповів Лоуренс.

Представник королеви у Пенджабі, віце-король Верхньої Індії Лоуренс у ці дні, коли не було зв'язку з Калькуттою, здійснював усю владу в країні, і військову, і громадянську.

«Іти на Делі зараз, негайно, поки пожежа повстання ще не охопила всю Індію», — писав він Ансону в Амбаллу.

«Я схильний почекати, — відповідав Ансон. — Делі добре укріплений, а гармати, які є в моєму розпорядженні, — тільки малі польові, непридатні для штурму міських стін. Уся країна співчуває повстанцям. Під стінами Делі ми, британці, при наших малих силах можемо опинитися в становищі не обложників, а обложених…»

Але Лоуренс і слухати не хотів про відстрочку.

«Прошу вас, генерале, пригадайте всю історію нашого правління в Індії. Чи траплялося нам вигравати битви, прислухаючись до боягузливих порад?.. Зате ми перемагали завжди, коли слухали сміливих!»

Ходсон возив ці листи з Лахора до Амбалли, з Амбалли до Курнаула. Він намуляв собі до пухирів ноги, спалив під сонцем обличчя й руки, але пощади в генерала не просив. Ходсон не стомлювався. Сікхи, що охороняли його, природжені вершники, на деяких перегонах ледве встигали за ним.

Ходсон літав по військових станціях, збирав відомості, налагоджував зв'язок. За єдиним словом Ходсона, сікхи кидалися виконувати будь-який його наказ.

Ходсон сказав їм, що мусульмани Делі виступають із зброєю проти їхньої віри.

— Шах делійський випробовує свою силу, — пояснював Ходсон, — він хоче відновити свій трон у його минулій пишноті. Але шаху мало Делі. Мусульмани хочуть завоювати Пенджаб. Вони задушать народ сікхів, спаскудять їхню землю, загарбають їхні пасовиська й місця для полювання. Мусульмани пограбують житла, споганять храми, а жінок завезуть до себе й замкнуть у своїй мусульманській неволі.

Сікхи мовчки кивали головами. Вони вірили Ходсону-саїбу, — він був хоробрий воїн, він влучно стріляв, рубав шаблею, як вроджений вершник, і, коли говорив з ними, дивився їм просто в вічі своїми світлими некліпаючими очима. Вони вірили йому. З мовчазною люттю вони кидалися виконувати його накази. Досить було одного його слова — вони знімалися з місця й мчали вперед.

Ходсон був щасливий. Такою він любив війну: буря, що знімалася від слова команди і від слова команди затихала.

Амбалла — Мірут — Курнаул… Сипаї, розбивши збройові склади, виходили з ліній і піднімали прапор повстання. Селяни, збираючись у загони і беручи піки, кидали свої села й приєднувались до сипаїв.

— Убивайте англійців, рятуйте батьківщину, країну наших дідів!..

Було урочисто оголошено про скасування влади британської королеви, у цій народній війні індуси об'єдналися з мусульманами.

Уся Індія піднімалася, щоб назавжди вигнати чужинців за межі країни.

Рада генералів у Амбаллі все ще засідала.

Людей нема. Британська піхота — чоловік п'ятсот, більше не збереш. Влада на місцях розгубилася. З військових станцій надходять тривожні вісті. Збройові склади охороняються самими інвалідами. Кавалерії мало, коні змучені. Харчів нема, нічого не готово. В одному місці гармати без людей, в іншому — артилеристи без гармат.

Генерали потіли в наметах, смалили люльки до темряви в очах і ні до чого не могли додуматися.

Дивно: усі п'ять генералів, що засідали при штабі в Амбаллі, через деякий час були мертві. Четверо з них померли від холери, і тільки один — на полі бою.

Цей танок смерті відкрив сам командуючий Ансон. Прибувши в Курнаул, він одразу занедужав. Викликали лікаря, і у штабі почалася паніка.

Симптоми хвороби не віщували нічого доброго.

— Холера! — поставив діагноз штабний лікар.

Опівдні Ансон був мертвий.

Командування армією тимчасово перейшло до офіцера, який після Ансона був найстарший по чину. Це був генерал Барнард — чоловік нерішучий і млявий. Холера і для Барнарда приготувала саван, але відстрочила розв'язку на п'ять тижнів.

Військова рада вирішила з'єднатися з колоною полковника Вільсона в Міруті і йти на Делі.

Звістку про це Ходсон повіз Вільсону у Мірут і пробув у дорозі рівно тридцять годин, не зробивши жодного привалу.

З величезним зусиллям колона Барнарда рушила далі.

Повстанці пересувалися швидше за англійські регулярні війська: вони не були обтяжені ні штабним вантажем, ні похідною канцелярією.

Запеклий бій дали війську Барнарда райоти двох невідомих сіл на Курнаульському шляху: опівдні, у страшну спеку, вони підпалили обабіч шосе солом'яні халупи своїх селищ. І на британців кинулись одночасно: вогонь з рушниць, дихання пожежі і нестерпна спека південного індійського сонця.

Не стільки солдатів загинуло від куль, скільки полягло їх на шляху від сонячного удару.

І все ж таки колона Барнарда рушила далі й після двох тяжких переходів з'єдналася з колоною Вільсона.

Восьмого червня 1857 року, — майже за місяць після того як повсталі війська зайняли Делі, — британці розбили намети свого табору за пасмом невисоких горбів, милі за півтори на північ від міської стіни. Так почалася битва за Делі.