Небезпечний утікач

Розділ двадцять восьмий Невже Делі ще не здобули?

— Невже Делі ще не здобули? — питали один у одного англійці вдома, в далекій Великобританії. — Невже наші регулярні війська ще не зламали опору повстанців?

Юрби народу збиралися в Лондоні довкола Будинку Індії, як тільки-но одержували нову звістку. Вісті надходили приголомшливі: «Генерал Кольвін оточений… Генерал Уілер розбитий…» — з острахом шепотіли в натовпі.

Вісті йшли довго: тільки двадцять третього червня дізналися в Лондоні про взяття повстанцями Делі — через сорок два дні після того, як перші повсталі полки вступили на плавучий міст, що вів до воріт фортеці.

Війська для Індії поспішно вантажились на судна, майже щодня з портів Великобританії відходили військові кораблі та наймані транспорта з солдатами на борту.

В палаті лордів довго обмірковували питання, як швидше переправити війська в Індію: навколо африканського материка чи Середземним морем, через Александрію — Суец.

Перший шлях був дуже далекий, але не потребував розвантаження й навантаження в дорозі; другий був коротший, але при ньому затримувало багаторазове розвантаження й навантаження і тяжкий сухопутний перехід по безводній пустині: канал біля Суеца ще не прорили.

Як не розраховуй, раніше ніж через три-три з половиною місяці королівські війська прибути в Індію не могли. А звідти надходили все тривожніші вісті.

Генерал Ансон, командуючий, помер від холери. Помер від холери і генерал Барнард, який змінив його.

Два командуючих загинули від холери один за одним за короткий час.

Помер Галіфакс.

Убитий Честер.

Невілль Чемберлен тяжко поранений.

Командування над усіма британськими силами під Делі доручено полковнику Вільсону, наспіх підвищеному в генерали.

У Лондоні з тривогою чекали наступних вістей.

В церквах замовляли урочисті молебні «за хоробрих воїнів, які життя своє віддають, щоб врятувати наші спадкоємні володіння і наше майно в Індії».

Настав серпень.

— Невже Делі ще не здобутий? — занепокоєно питали один в одного в Англії.

Серпень закінчувався, йшов третій місяць облоги. Делі тримався і був міцний як ніколи.

«Тут усі сповнені тривоги за цілісність Індії, — писав один англійський полковник з Лондона в Калькутту. — Як ми всі хочемо почути, що Делі вже взятий і повстання придушене».

«Справи в Делі йдуть, мені здається, так, що англійці змушені будуть почати відступ, як тільки, справді, настане період дощів…» — писав у серпні того року Карл Маркс своєму другові Фрідріху Енгельсу. — «Посилаю тобі план Делі, який ти повинен, однак, мені повернути».

А по плавучому мосту через Джамну, недосяжному для малих британських гармат, майже щодня в повному бойовому порядку з розгорнутими знаменами і барабанним боєм проходили у ворота Делі нові підкріплення сипаїв.

Офіцери британського табору тільки дивилися на них з вишки Хребта, намагаючись розгледіти в польовий бінокль, якого полку йдуть панді і з яких місць.

Панді в місто все прибували.

— Делі, як Севастополь, — говорили в британському таборі. — Чим довше стоїть, тим більше захисників приходить йому на допомогу.

— Делі, як Севастополь! — сказав майор Бріггс, вдивляючись здалеку в білі башти і вишки делійських бастіонів. — Навіть у Криму, п'ятдесят п'ятого року, не доводилось чути такої пальби.

Він і капітан Бедфорд їхали верхи обходом, по Курнаульській дорозі, обходом, до білих палаток британського табору під Делі.

Майже два тижні провів капітан Бедфорд під замком, в цілковитій невідомості, в будинку раджі. Потім усе раптом змінилося. Метушня піднялась у дворі і в будинку, з усіх стаєнь повиводили коней, кричали верблюди, стаючи на коліна й приймаючи на спини важкі в'юки. Раджа став квапливо готуватись до від'їзду.

Гінці раджі принесли йому тривожну звістку: великий загін саїбів іде з півдня.

— Таких наша земля ще не бачила! — доповідали гінці. — Це воїни дикі, потворні на вигляд, на конях, у високих шапках і в спідницях, як британські леді. На голові у них росте пір'я замість волосся, і б'ються вони жорстоко, всім ріжуть горлянки, кого не зустрінуть на шляху. Вони називають це «зіграти в старого Гаррі» й сміються при цьому; видно, матері їх дружили з дияволом…

Гінці доповідали про батальйон Хайлендського гірського полку, що виступить слідом за гарматною колоною Бедфорда з Калькутти. Майор Бріггс вів своїх гірських стрільців на допомогу британському табору під Делі.

Раджа не знав, що несуть йому війська саїбів, мир чи війну, і тому втік на південь, захопивши сім'ю, слуг, скрині, дорогоцінності, золоті й срібні монети.

Майор Бріггс звільнив замкнутих у домі раджі англійців і взяв капітана Бедфорда з собою. Через два дні Генрі Бедфорд тиснув руку своєму давньому другові, Річарду Гаррісу, серед палаток британського табору під Делі.

— Дженні? — було перше запитання Гарріса.

Генрі Бедфорд сповістив другові сумну звістку:

— Гарматну колону перехоплено, бідна Дженні в руках у повстанців невідомо де.

Розділ двадцять дев'ятий Дженні в полоні

Дженні слухала спів муедзинів на заході сонця, передзвін маленьких дзвонів в індуських храмах. Щодня їй приносили воду, рис, коржики. Вікон у просторій кімнаті не було, замість них — вузькі прорізи високо в стіні, напівприкриті знадвору легкими щитами з молодих стовбурів бамбука, розколотих уздовж на порожні жолобки.

Це був дім багатого делійського купця. Купець утік з Делі, злякавшись подій, і весь його просторий будинок був порожній. У кімнаті не було ні столів, ні стільців; Дженні подовгу сиділа чи лежала на запиленому ворсистому килимі посередині кімнати і слухала кроки поодиноких перехожих, дитячі голоси, протяжний крик носильників, який іноді долинав зовні. Вулиця була тиха, неторгова.

Так минуло тижнів два в невідомості, в очікуванні. Потім настав такий день, коли все місто довго й грізно шуміло, і до півночі на вулицях палахкотіли вогні. Сторож Дженні, молодий індієць, завжди посміхався їй, як приносив їжу, а цього разу був похмурий, занепокоєний. Серце Дженні стискувалося від смутної тривоги, але їй ні в кого було спитати, що ж відбувається за стінами будинку?

Рано-вранці наступного дня її розбудив шурхіт. Хтось обережно дерся по зовнішній стіні будинку, розсовуючи бамбукові створки віконниць.

Дженні встала. У відчиненому прорізі вікна повільно підіймалася чиясь висока шапка. Худі руки взялися за нижній край вікна. Довгі загнуті нігті були довші за самі пальці… Хто це?

Дженні стояла мовчки, не сміючи ворухнутись.

У вікні показались очі, з'їдене виразками перенісся… Очі уважно дивилися на Дженні.

— Хто ти? — скрикнула Дженні — й відразу ж голова щезла. Чути було, як людина, обриваючись, ковзнула вниз по стіні. Потім усе знову стихло.

Незабаром під вікнами Дженні почав збиратися натовп.

Дженні чула крики, тупіт, лихі вигуки, грізний гомін.

— Тут переховують ферінгів!.. — пролунав крик. — Убивайте невірних!..

— Убивайте невірних і їх братів невірних! — кричали на вулиці. — Смерть чужоземцям!..

Це був день поминання святих у мусульман міста. Віруючі юрбами ходили по вулиці, викрикували імена мучеників корана, танцювали в куряві й били себе в груди. В такі дні ненависть до чужоземців, до «ферінгів», з особливою силою запалювала серця мусульман.

Хтось шепнув їм, начебто браміни сховали в домі купця кількох знатних британців і тримають їх для того, щоб одержати багатий викуп у британської королеви.

— Мар ферінги!.. Убивайте ферінгів та їх братів ферінгів!..

Дженні з страхом слухала ці вигуки. Натовп гуртувався щільніше, град каміння посипався в стіну.

— Там офіцери!.. Великі саїби серед саїбів!.. Вони зв'яжуться з своїми і продадуть місто!..

— Так!.. Так!.. Вони вас усіх занапастять!

— Давайте їх сюди!.. Ламайте двері!..

Важкі зовнішні двері затріщали під ударами. Дженні кинулась у внутрішні покої будинку. З задньої кімнати визирнув сторож. Він був блідий.

— І звідти стукають!.. — сторож показав на маленькі двері, що вели у внутрішній закритий двір будинку.

— Пусти!.. Пусти мене до неї!.. — почула Дженні знайомий голос.

Дівчина індіанка в білій хустці, та, яку Дженні бачила в дорозі і ще раніше в Калькутті, відштовхнувши сторожа, вбігла в кімнату.

Дівчина важко дихала.

— Погано! — сказала вона. — Дуже злі мусульмани. Хтось пустив чутку, ніби тут ховають офіцерів-саїбів.

Важкі зовнішні двері знову затріщали від ударів.

— Мар!.. Мар!.. Ферінги!.. Убивай чужоземців!

— Що мені робити? — сказала Дженні. — Вони зараз вдеруться! — Дівчина обдивилась.

— Іди за мною! — мовила вона, взявши Дженні за руку.

Удвох вони пробігли через кілька порожніх напівтемних кімнат, трохи підняли щільну матер'яну завісу й увійшли в якийсь великий низький зал, заставлений диванами. В пишно убраних нішах по стінах стояли розфарбовані скрині, лежали подушки.

Це була зенана — жіноча половина будинку.

— Я виведу тебе звідси! — сказала Лела. — Не бійся, я одягну тебе як слід.

Лела відчинила скрині. На підлогу полетіли строкаті хустки, розшиті тюбетейки, шовкові шалі, шаровари, буси.

— Дивись! — сказала Лела.

Вона квапливо натягла на Дженні довгу спідницю з каймою на подолі. Потім дістала красиву тюбетейку й приладнала її на голові дівчини.

— Не годиться! — несхвально клацнула язиком Лела.

Біляві пасма волосся стирчали з-під тюбетейки на всі боки.

Лела стягла тюбетейку з голови Дженні й шпурнула її на підлогу.

— Жовте у тебе волосся, як рисова солома! — зітхнула Лела, дивлячись на дівчинку.

Обличчя й руки у Дженні дуже засмагли під індійським сонцем, очі у неї були карі, з темним обідком, які часто бувають у індійських дівчат. Але коси, світлі коси Дженні! Що було з ними робити?

— Знаю! — вигукнула Лела.

Вона порилась у скрині й дістала з неї невеличку трикутну косинку, розмальовану дрібненькими трояндами по темно-зеленому полю. Лела пов'язала голову Дженні хустинкою і, щільно притягнувши кінці вперед, зав'язала їх вузликом під самим підборіддям, як носять махраттські дівчата.

— Ось!.. Тепер ти схожа на наших індуських дівчат… Ходімо!

Дженні несміливо взялася за її руку.

— Не бійся нічого! — шепнула Лела.

Вона розчинила двері, які вели на вулицю. Натовп все ще стояв під дверима будинку.

Хлопчаки стрибали і крутилися під вікнами, чоловіки кричали і погрожували кулаками. Лела йшла просто на юрбу.

— Чого ви тут зібралися, банькаті! — хоробро закричала Лела. — Кого вам тут треба в порожньому домі?

— Тут переховують невірних! — вигукнув молодий хлопець з пофарбованою кучерявою борідкою. — Давай їх сюди, ми розправимося з ними!..

— Що? Ви не вмієте відрізнити своїх од чужих? — тримаючи Дженні за руку, Лела йшла просто на юрбу. — Чи ви вже накидаєтесь на махраттських дітей?

— Ні, дітей ми не чіпаємо, — несміливо сказав хлопець з кучерявою борідкою.

— Так чого ж вам тут треба, жаб'ячі сини?.. Ідіть геть!..

Але юрба не розходилась.

— Дівчисько занадто сміливе! — закричала в юрбі мусульманська жінка. Із прорізу в білім серпанку, що прикривав її лице, на Лелу дивилися чорні, розширені ненавистю очі.— Дівчисько занадто сміливе!.. Нам вірні люди сказали: в цьому домі переховують ферінгів.

— Хто вам сказав це?

— Один старий на базарі.

— І ви знаєте цього старого?

— Ні! — обізвались голоси. — Ні, ні, він недавно в нашому місті… Ми його не знаємо.

— І вірите якомусь чужинцеві? — ще дзвінкіше закричала Лела. — Вірте краще своїм очам!..

Вона розчинила двері будинку на дві половини.

Кілька чоловік заглянуло всередину.

— Ні! Там нікого немає! — пролунали голоси.

Та Лела не відступала.

— Дивіться краще! — кричала вона. — Хіба наші браміни стануть переховувати англійців? Вони ненавидять їх так само, як ви, мусульмани, і ще більше. Хіба у нас, індусів, саїби не морили голодом дітей, не виганяли наших батьків у чужі землі так само, як і у вас? Хіба в наших храмах на голови саїбів весь народ не накликає чуму, виразки і всіляку погибель?

— І сліпоту, і спазми, і трясучу хворобу!.. — підхопили в натовпі. — Ми молимося за це і в нашій мечеті…

— Будь вони прокляті, губителі наших дітей!.. — заплакала жінка в серпанковій чалмі.

— Дівчина каже правду! — обізвався літній мусульманин. — Яка людина в нашій країні — хай вона буде індусом чи магометанином — з своєї волі дасть притулок офіцеру ферінгів? Ідіть з миром, люди!.. Тут немає наших ворогів.

Натовп розступився.

Лела вивела Дженні з тихої вулиці на широку площу. Вони перейшли напрямки площу й звернули в бічну вулицю. І тут Дженні побачила того самого старого, у високій шапці, який заглядав у її вікно вранці. Він стояв у кінці вулиці й дивився на них.

Дженні зупинилась.

Старий одразу звернув у якийсь провулок.

— Той самий! Той самий старий! — прошепотіла Дженні.

— У високій шапці? Білі виразки на щоках? — спитала Лела.

Страх, справжній страх проступив у очах дівчини. Але вона відразу поборола себе.

— Ходімо! — сказала Лела.

Вона провела Дженні безлюдними провулками у великий сад, звідти — у двір європейського будинку. Це був дім англійської резиденції, зайнятий повстанцями.

— Тут стоїть наша сторожа, — сказала Лела.

Вона ввела Дженні в низеньку бамбукову хатинку, що притулилася до південної стіни двору.

— Тут ти житимеш.

Дженні оглянула порожню кімнату, застелену трав'яними доріжками.

— Скільки ж мені доведеться тут пробути? — спитала Дженні.

— Війна закінчиться, тоді ми тебе обміняємо на наших полонених, — пояснила Лела.

— Обміняють? Мене? На індійців? — збентежено спитала Дженні. — Хіба мене можна обміняти на індійця?! Я британська піддана.

Дженні одразу злякалась того, що сказала. Кров прилила до смаглявого личка Лели, очі дивно звузились і потемніли, вона ступила вперед.

— Британська піддана?.. — вся тремтячи, повторила Лела. — Твої британські піддані палять села, вішають голодних, віддають нам міста і села, тікають, кидаючи зброю. Вони — боягузи. А наші індійці б'ють твоїх британців, де тільки їх не зустрінуть, звільняють міста, виганяють насильників, дають хліб голодним. Десять твоїх британських підданих не варті й одного індійця… А ти… Я й не знала, що ти така!..

Лела з презирством дивилась на Дженні.

— Я — дочка полковника. Ти не смієш! — сказала Дженні.

— Тебе б і рятувати не треба… — Лела одвернулась, хитаючи головою.

Дженні заплакала.

— Що мені робити?

— Замовкни! — сказала Лела. — Залишайся в цій хатинці, тебе тут ніхто не скривдить. Посидь, дізнаєшся, які наші індійці і які твої британські піддані.

Мов сама не своя, блукала Лела того дня вулицями Делі.

«Старий тут! Чого він прийшов у Делі? Що йому тут треба?»

Процесія мусульман ішла через площу. Закутані в біле люди били себе в груди, падали на землю, схоплювались і крутились на місці.

— Ал-ла-а-ліллах-іяхсан!..

— Іяхсан-іяхсен… Ал-ла-ла!..

Лела бачила блискучі запалені очі молильників і слухала їх різкі гортанні крики.

Може, це старий шепнув мусульманам, ніби індуси ховають англійців у залишеному будинку?

Народ у Делі запальний і легковірний. Досить іноді однієї маленької іскри, одного необережного слова, щоб посварити городян між собою.

«Навіщо старий прийшов у фортецю?» — не могла заспокоїтись Лела.

«Сказати батькові?.. Але, боже мій, чи батькові зараз до мене?.. У нього досить справ й без цього старого».

Розділ тридцятий Знову шотландець

Дженні залишилася сама. Вона посиділа прислухаючись. Навколо було тихо. Здається, більше нікого не було в цій легкій бамбуковій хатинці садівника чи слуги, куди привела її Лела.

Повзучі рослини заплели стіну хатинки до самої покрівлі. Дикий виноград перекинув гілля з покрівлі на білу кам'яну огорожу, яка замикає з південного боку сад колишнього резиденства.

Над цією огорожею Дженні бачила могутню стіну з темно-червоного пісковика і ріг високої башти. Якась велика будівля прилягала безпосередньо до саду резидента.

Це був палац Бахадур-шаха.

В хатинці було тихо. «Невже я тут сама?» — подумала Дженні.

Тихе скавуління почулося за бамбуковими дверима.

Хтось обережно дряпався під дверима, тихо, але наполегливо розсовував порожні бамбучини дверних стулок. Потім якийсь великий потворний чорний клубок підкотився до ніг Дженні.

— Сам! — зраділа дівчинка. — Значить, і містер Макферней близько!.. Де ж твій хазяїн, Сам?

Пес вискочив у двір, озираючись на Дженні. Вона пішла слідом за собакою.

Сам побіг у другий двір, великий, гарний, з фонтаном і сонячним годинником посередині. Кілька сипаїв сиділи біля фонтана. Сам біг далі, на мармурову терасу, до високих різьблених дверей у великий двосвітний зал. Дженні побачила носилки для поранених, складені біля входу, білі мармурові колони з золотим розписом і ряди легких бамбукових ліжок поміж колонами.

Це був зал британського резидента, зайнятий повстанцями під лазарет. Коло одного з ліжок, нахилившись над пораненим, стояв Макферней. Він колупався зондом у глибокій рані під коліном сипая. Скручені в тугі трубочки полотняні бинти лежали на табуретці коло ліжка.

— Добре, що я молодим, хоч і недовго, був учнем лікаря в Едінбурзі… — бурмотів крізь зуби шотландець.

Він узяв бинт.

— Містер Макферней! — тремтячи, промовила Дженні.

Макферней обернувся.

— Міс Гарріс!

Дженні схопила його за руку і заплакала.

— Не плачте, міс Гарріс! — лагідно сказав шотландець. — Тут вам нічого поганого не зроблять. Війна закінчиться — і ви поїдете додому, в Англію.

Поранений застогнав і засовався на своєму ліжку.

— Спокій! — сердито закричав Макферней. — Коліно повинно бути в цілковитому спокої!..

І він почав туго бинтувати ногу сипая.

Дженні пішла до виходу. Сам уже стояв за дверима, на своєму посту: заходити в зал лазарету йому суворо заборонялось.

— Спасибі, Сам! — сказала Дженні і погладила чорну лискучу шерсть на шиї собаки.

Розділ тридцять перший Бахадур-шах

Молода індіанка в білій серпанковій пов'язці щоранку приходила до Дженні. Вона мовчки ставила на поріг глечик з свіжою водою, чашку вареної сочевиці або рису, привітно посміхалась Дженні й зникала. Жінку звали Дарінат. Дженні потім часто вдень бачила Дарінат у просторому дворі резиденції з маленькою напівголою дівчинкою на руках. Індіанка годувала дівчинку, купала її в теплій, нагрітій сонцем воді басейну, перемовлялася з сусідками і була дуже балакуча. Але, приходячи до Дженні, завжди замовкала і тільки кивала їй головою й посміхалася. Дарінат ніколи не слугувала в будинках саїбів і не знала їхньої мови.

Багато днів Дженні не було з ким перекинутися й словом. Містер Макферней був зайнятий у себе в лазареті: поранені безперервно прибували. Дедалі частіше долинав до Дженні гуркіт стрілянини, то віддалена, то близька канонада. З кожним днем все упертіше обстрілювали фортецю з британського табору, все лютіше відповідали з бастіонів фортеці гармати.

Не мовчали і ті гармати, які повстанці відбили у капітана Бедфорда, — великі гаубиці і швидкострільні мортири капітана били по табору і не одну палатку розметали за горбами. У Інсура та його товаришів був точний приціл.

Ночами Дженні дивилась на небо, спостерігала дальні відблиски пожеж. На широкій площі перед будинком резиденції повстанці шуміли довкола багать, радіючи з нової вдалої вилазки з фортеці.

Подовгу не стихало навколо повстанських наметів, веселі крики долинали звідти, торжествуюче гудіння труб, музика. Повстанці святкували свої перемоги над британськими військами.

З інших міст доходили добрі вісті. В Сахранпурі, недалеко від Делі, мусульмани й індуси, всі як один, за прикладом делійців піднялися на боротьбу з іноземцями. Повстанці Морадабада прогнали британського резидента, весь британський гарнізон взяли в полон, а казну англійців конфіскували для потреб повстання, накупили і хліба для голодних, і пороху для солдатів. Посланці з Делі ходили і в князівство Бітхур, і в Джаної й дізналися, що Нана-саїб б'є британського генерала поблизу Каунпура, а рані[14] Джансійська Лакшмі-бай зібрала велике військо і веде його на англійців.

— Наше Делі — гора над горами! — з гордістю говорили повстанці. — Тут засвітилося велике полум'я, яке незабаром охопить усі індійські землі.

І шах делійський радів з успіхів повстанців. Він святкував їх перемоги на урочистих прийомах — дурбарах — у своєму палаці. У палацовому саду світилися рожеві й жовті ліхтарі, фокусники кидали кулі біля головного фонтана; до пізньої ночі в саду свистіли й вили флейти, били барабани.

Коло басейну на задньому дворі вечеряли танцюристи, заклинателі зміїв, фокусники. Шах наказував виносити їм рештки від свого столу.

Старий шах спав на цих прийомах, уткнувши сиву бороду в шовковий халат. Колись Бахадур-шах був молодий, сильний і жорстокий. Він любив славу й урочисті палацові дурбари, любив східну пишність, покроплену кров'ю, і розправи з непокірними, гідні його великих предків. Але зараз усе це в минулому. Переступивши вісімдесят років, Бахадур-шах почав писати вірші. Він креслив рядки двовіршів кінчиком своєї оздобленої різьбою палиці на садовому піску, як пізніше, ставши полоненим британської королеви, виводив слова пісень про кохання кінцем обгорілої палиці на стінах своєї темниці. Правителю Делі було вісімдесят два роки, він був лагідний, нерозумний і старий.

Крізь великий пролом у кам'яній огорожі саду Дженні бачила західний ріг шахового двору, прибудови, стайні, приміщення для слуг.

Диміли жаровні, дитячий плач долинав з-під навісів, жінки дзвеніли глечиками біля великого фонтана.

Якось Дженні пощастило здалеку побачити Бахадур-шаха. Він був невисокий, зігнутий, у білій чалмі і весь білий від старості. Поруч з ним, у відкритих носилках, несли пишно вбрану стару жінку з підведеними сурмою бровами. Нижня частина її обличчя була недбало прикрита білим шовком. Стара щось сердито говорила шаху. Це була Зейнаб-Махал — старша із шахових дружин.

У них ішла суперечка про наступника престолу.

— Твій старший син, Факіруддін, був скромний і благочестивий, — говорила Зейнаб. — Він знав двадцять чотири глави корана напам'ять і подорожував у святу Мекку… Та аллах не дав йому довгого віку. Ось уже більше року, світло душі, ми плачемо за твоїм сином Факіруддіном.

Стара сама отруїла наступника престолу вміло приготовленою стравою з дичини й прянощів з домішкою отруйної куркуми: Факіруддін був сином від іншої дружини. Всі інші принци — залякані, підкуплені — поставили свій підпис на папері, в якому говорилося, що вони відмовляються від престолу на користь сина старої — Джевен-Бахта.

Не погодився тільки один, перший за віком після загиблого, — Мірза-Могул. Почалась боротьба партій, підкупи, погрози, обмови. Британський резидент дізнався про незгоди й повідомив у Лондон, в раду Ост-Індської компанії.

«Ніяких наступників! — ухвалили в раді.— Бахадур-шах буде останнім у династії, і ніхто із синів не одержить престолу».

Ост-Індську компанію давно непокоїть цей царський двір у самому серці Індії, блиск старовинної династії, її престиж серед мусульман, непокоїть старий нерозумний шах, вимогливі принци, гра східної дипломатії, інтриги, а найбільше — таємничі листи, які Бахадур-шах, користуючись певною свободою зносин, засилав і до перського двору, і до самого єгипетського султана.

«На Бахадур-шаху покласти край династії нащадків Тімура!» — вирішили лондонські купці. З початком повстання все змінилося. Повсталий народ оголосив делійського шаха главою відроджуваної Індії.

З першого дня заняття фортеці повсталими військами старий шах знову став правителем Делі. І знову дістав право вибирати собі шахзаде — наступника престолу.

— Мірза — гарячий, жадібний, невтримний, — шепотіла стара Зейнаб. — Він стане причиною багатьох нещасть і загибелі трону.

— Майбутнє нам невідоме, а Мірза — старший, — заперечував Бахадур-шах.

— У нього шрам на лівому вусі, а каліки не успадковують престолу!..

— Розрізане вухо не каліцтво…

Сам Мірза, похмурий п'ятдесятирічний принц, у парчевому одязі, з нерухомим, ніби назавжди застиглим поглядом тьмяних чорних очей, цілими днями тинявся в спокійних залах батьківського палацу.

— Тяжко мені, Ассан-Улла!.. — скаржився принц своєму єдиному довіреному другові, придворному лікарю Ассан-Уллу. — Тяжко мені… Зейнаб — свавільна стара — володарює над моїм батьком. Поки вона тут, я полонений у своїх власних покоях. Я, старший із синів шаха, не вільний у своїх вчинках.

Принц знав, що Зейнаб не поступиться, що страва з куркумою, поки Зейнаб жива, кожного дня може бути піднесена і йому, і що той самий Ассан-Уллу, якщо звелить стара, ліку¬ватиме його так само, як він лікував отруєного Факіруддіна: від лікування отрута подіяла на дві години швидше.

Принц не хотів чекати…

— Терпіння, світло душі моєї! — твердив йому лікар. — Аллах великий. Ніхто не знає, коли він покличе до себе того, хто вже відзначений у книзі доль.

Поки в палаці тривало святкування, прийоми і суперечки, британці зміцнювали свої позиції. Розгубленість перших тижнів минула, слабосилий Барнард помер, полковник Вільсон, який одержав чин бригадного генерала, успішно збирав сили. Своїх солдатів мало? Шлях з Великобританії далекий? Але є старий, не раз випробуваний спосіб: добувати солдатів у сусідів. Одним платили грішми, іншим — обіцянками чи погрозами. Князьок сусіднього Непалу дав дві тисячі гурків — диких кочових воїнів. Непальці вже вийшли в похід: частина у кибитках, частина на кудлатих низькорослих конях, з саморобними щитами і списами.

Із Пенджабу, загін за загоном, прибували сікхи на своїх витривалих конях. Піхота з Кашміру, кіннотники з Белуджістану, — багатоплемінний табір за Хребтом усе ширше розкидав намети. Ночами вогняне коло багать охоплювало вже майже всю рівнину за горбами. Злішою ставала канонада, частішали вилазки сипаїв з фортеці.

Розділ тридцять другий П'ятсот рупій за голову Панді

У великому палаці резиденції, біля фонтана, Інсур допитував полонених.

Їх було багато після великої нічної вилазки за стіни міста. До фонтана, непевно ступаючи, вийшов поранений у руку солдат індієць. Він зніяковіло дивився на Інсура, чекаючи запитань.

— Полк? — спитав Інсур.

— Сімдесят четвертий, — відповів полонений. — Пенджабської піхоти.

— Давно у саїбів?

— Кілька тижнів. Пригнали з Лахора.

Інсур глянув на полоненого. Молодий, дуже молодий і дуже виснажений, — очевидно, тільки недавно взяли з села.

Темний провал, схожий на синій трипелюстковий лотос, — слід пендзинської виразки, — спотворював щоку юнака. Він стояв блідий, не підводячи погляду.

— Як же ти пішов проти своїх? — запитав Інсур.

Сипай затремтів.

— Офіцери погрожували нам! Пістолет у спину, і гнали вперед. «Нехай ідуть у бій першими! — кричали. — Під кулі, проти своїх же панді».

— Що? — спитав Інсур.

— Проти своїх же панді!..

— Так! Так! Вони всіх повсталих сипаїв називають «панді», — підхопили інші.

— Саїби кажуть, — несміливо говорив далі полонений юнак, — що тут, у Делі, переховується перший Панді, з першого повсталого полку, і ніби цей Панді не людина, а диявол.

— Он як? — сказав Інсур.

— Так, так, саїби кажуть: він великий і страшний диявол чи перевертень з сталевими зубами… і немовби його петля не бере. Так що повісити його неможливо.

— Його можна тільки розстріляти з гармати!

— Ходсон-саїб прискакав у табір, — втрутився кінний полонений. — Він пообіцяв велику нагороду тому, хто піймає цього Панді й приведе до нього живого.

— П'ятсот срібних рупій!..

— Ого! — Інсур посміхнувся. — Дорого ж вони цінують цього Панді.

— Вони дуже злі на нього.

— На всіх панді злі саїби!

— Їм не пробити ваших міцних стін.

— Людей у них тепер багато, а великих гармат немає.

— Вони чекають їх з Пенджабу. Вся надія саїбів на ці гармати.

— Велика колона облогових гармат скоро прийде з Лагора, — квапився виговоритись перший полонений. — «Он коли, — кажуть саїби, — ми проб'ємо, нарешті, пролом у високих стінах Делі й підемо штурмом на місто».

Тінь упала на лице Інсура.

— Так. Важливі новини. — Він помовчав. — Можеш іти. В нашому лазареті тобі перев'яжуть руку.

Полонений побрів на терасу, підтримуючи поранену ліву руку.

«Отже, тут не вбивають полонених? — думав він. — А саїби запевняли нас, що панді розправляються з усіма, не розбираючись».

Він увійшов у лазарет. Жінка, пов'язана білим, погасила бронзовий світильник — уже розвиднілось — і вказала пораненому на ліжко.

«Виходить, тут не тільки не вбивають полонених, а навіть лікують? — продовжував дивуватися юнак. — Навіщо ж нам брехали саїби?»

Там, у таборі англійців, поранені з тубільної піхоти по багато днів валялись на голій землі, без навісу, на сонці, і ніхто не подавав їм допомоги.

Індієць санітар приніс корпію, бинти, приготував мазь.

— Зараз прийде наш хакім, він тебе перев'яже.

«Хакім?» — полонений сподівався побачити арабського вченого лікаря з сивою бородою, у вигадливо пов'язаній чалмі.

В зал увійшов маленький сухий темнолиций чоловік з синіми очима європейця.

— Ти теж полонений? — здивовано запитав сипай.

Хакім не відповів.

— Покажи рану, — наказав Макферней.

Він спритно одірвав присохлий рукав, розрізав тканину, промив рану й почав уміло накладати пов'язку.

— А це що? — суворо спитав хакім: він побачив набухлі темно-лілові смуги на шиї сипая і присохлий гній.

— Побили, — неохоче відповів сипай.

— Навіщо загноїв? Чому раніше не при йшов? — розсердився Макферней.

— Це ще там. У них… — Сипай показав у бік британського табору.

Макферней дістав пляшечку і протер нагноєні рубці якимись ліками.

— Хто побив?

— Полковник. Рукояткою пістолета, — покірно відповів полонений.

— Який полковник? Як його звати?

— Гарріс-саїб.

У хакіма ледь здригнулось обличчя.

— Гарріс? — спитав Макферней. — Ти добре пам'ятаєш?

— Так, хакім, пам'ятаю. Гарріс-саїб з Аллігура.

— Так, — сказав Макферней. — Так. — Він мовчки протирав розчином карболової кислоти свої маленькі, обпечені ліками руки.

«Значить, батько Дженні там, у таборі обложників…» — Пальці Макфернея злегка тремтіли.

— Скажи, хакім, — наважився полонений, — скажи, тебе силоміць привели сюди?

Макферней посміхнувся:

— Ні. Я міг і піти. Але я не схотів.

— І ти лікуєш поранених панді?

Макферней кивнув головою.

— Виходить, ти з ними разом? — спитав полонений.

— Так, — просто відповів Макферней. — Я з ними разом. Панді б'ються за справедливу справу.

Поранений замовк. Біль у руці стих, але він не заснув. Він лежав на ліжку й думав.

«Навіть саїби з ними, коли саїби чесні», — думав він.

В час першого ранкового сніданку увійшла пов'язана білим жінка й поставила перед юнаком чашку вареного рису.

— Я не хочу їсти. Я хочу поговорити з тим чоловіком, який допитував мене біля фонтана, — сказав полонений. Він був схвильований.

— Той чоловік пішов, — відповіла жінка. Полонений ліг на своєму ліжку.

— Я чекатиму, — сказав він.

Допит закінчився. Інсур пішов оглядати пости.

По земляному схилу, потім по кам'яних східцях, обіч яких лежали мішки з піском, він піднявся на вишку свого бастіону.

Сонце зійшло. Інсур окинув поглядом фортецю і небо над нею.

Хмари пливли над Делі. Дим тріпотів над листям, над плоскими покрівлями будівель. За садами тіснились будинки, храми, голуби кружляли над синім куполом Великої Мечеті. Велике прекрасне місто лежало по цей бік фортечної стіни.

За горбами, по той бік стіни, широким півколом розташувались намети британського табору. Схили горбів, повернуті до міста, були майже оголені, жодна людина не могла наблизитися по них до міської стіни. Але в самому центрі ланцюга горбів, правіше од Флангстафської вишки, досить глибокий яр перетинав лінію горбів і біг навскоси по рівнині. В цьому місці Інсур помітив якийсь рух. Чорні фігурки рухались краєм яру, під прикриттям рідких кущів. Британці починали в цьому місці великі земляні роботи.

Довго дивився Інсур на схил горба. Що замислили саїби? Незабаром на допомогу їм прийдуть великі гармати з Пенджабу — такі, що зможуть зробити пролом у могутніх стінах Делі. І тоді настане день штурму — вирішальний день.

Старий сержант Рунджіт порпався біля своєї гармати.

— Ти стурбований, Інсуре, — сказав Рунджіт. — Погані вісті звідти?

Він показав на білі гостроверхі намети за горбами.

— Вісті добрі,— посміхнувся Інсур. — Саїби дають за мене хорошу ціну: п'ятсот срібних рупій.

Старі артилеристи перезирнулись.

— У нас з саїбами інший рахунок: чавунною монетою, — сказав Рунджіт і поклав руку на ствол своєї великої гармати.

— А здачу даємо картеччю! — підхопив Шайтан-Ага, дивлячись веселими пустотливими очима прямо в очі Інсурові.

Інсур посміхнувся. Він знав, що ці не підведуть.

Поки серця повстанців охоплені єдиним бажанням відстояти фортецю, до тих пір Делі стоятиме міцно.

Тільки б злі сили не розбили цієї єдності! В самому Делі є вороги повстання. Сипайська вольниця дошкуляє багатим городянам. Дедалі частіше можна почути незадоволені розмови. Треба харчувати й утримувати багатотисячне військо. Купці не люблять війни, якщо на ній не можна наживатись.

І ще… Інсур подивився у бік високих стін червоного каменю над самою річкою. Як фортеця в фортеці, огороджена стінами, зміцнена фортами, височіла над водами Джамни чудова споруда шахового палацу. Там затівались інтриги, суперечки то однієї, то іншої двірської партії. Численна челядь, радники, слуги, величезна сім'я, ворогуючі один з одним принци і в центрі всього цього — старий шах, що вижив з розуму, — іграшка в руках тих, хто його оточує.

Гніздо зрадників, звідки рано чи пізно спробують нанести удар.

Обхідною дорогою, повз руїни Арсеналу, Інсур пішов назад до будинку резиденції.

Повстанський табір прокидався. На майдані перегукувались перші ранкові голоси. З розчинених дверей кузні летіла сажа, лунали гучні удари заліза по залізу. Біля входу до Великої Мечеті тиснулись жебраки. З воріт великого будинку, покинутого власником, з дзвінким цоканням копит виїжджали кінні совари. Слуги несли в нарядних носилках знатну жінку-мусульманку, і ханум, одігнувши ріжок килима, з острахом дивилась, як мчать через площу молодці-совари, як. випробовують гостроту своїх шабель на в'язках свіжого очерету.

Скоро почнеться бій, вирішальний бій за Делі. Чи будуть серця городян єдині, коли почнеться битва?..

Дві в'язальниці циновок сиділи під навісом свого будинку. Одна сукала в долонях товсту трав'яну нитку, друга натягувала її на кілочки й переплітала іншими. Обидві подивились на Інсура.

— Он іде Інсур-Панді, — сказала одна, — Саїби обіцяють за його голову п'ятсот рупій… Він іде не ховаючись: мабуть, не боїться.

— Чого йому боятись? — сказала друга. — Хіба є в Делі хоч одна в'язальниця циновок, яка віддасть саїбам Інсура-Панді?..

Інсур повернув у тісну вулицю Зброярів. З розчинених дверей низької кам'яної будівлі на нього дихнула хвиля жару, сильніша, ніж розжарене сонцем повітря вулиці. Це була збройова майстерня. Молодий зброяр Застра схилився над вигнутим клинком. Полум'я горна освітлювало його красиве горбоносе обличчя, темне від кіптяви, і блискучі очі.

— Привіт тобі, Застро! Чув про новини?

— Чув, — сказав зброяр. — За тебе дають велику ціну. — Застра посміхнувся.

— Ти можеш ходити відкрито, Інсуре, — промовив зброяр. — Нема в місті Делі коваля, мідника, жерстяника або зброяра, який видасть тебе саїбам.

У східному тупику Срібного Базару шумів Дев'ятий аллігурський полк. У цьому кутку сипайського стану порядкував Лалл-Сінг. Він вийшов з рядів до Інсура, розпашілий, пітний, стурбований і веселий, з усміхненими, як завжди, очима.

— Саїби призначили за мене п'ятсот рупій, — сказав йому Інсур.

— Чув! — відповів Лалл-Сінг. Він хитро посміхнувся. — Я скажу тобі: ніхто в Делі не одержить тих грошей.

— Чому ж? Я ходжу не ховаючись, усі знають мене.

— Нема такого сипая в фортеці, який видасть саїбам свого Панді, — твердо сказав Лалл-Сінг. — Це значило б видати всіх панді у місті.

Біля воріт резиденції Інсура гукнула жінка.

— Тебе чекає сипай, із тих, що привели сьогодні вночі, — сказала жінка. — Не їсть, не п'є, ні з ким не розмовляє, все питає начальника. Він хоче щось сказати тобі, Інсуре.

Інсур пройшов у лазарет. Полонений одразу сів на своєму ліжку.

— Я чекав тебе, начальнику! — мовив він.

Кров прилила до його блідого обличчя, навіть слід пендзинки на щоці став ясно-багровим.

— Пробач, начальнику, я не знаю, як тебе звати, — послухай мене, я хочу бачити Панді, найголовнішого Панді, того, що за нього назначили п'ятсот срібних рупій… Я хочу йому сказати… Велика розмова буде у мене з вашим Панді, о-о!..

— Що ти йому скажеш? — спитав Інсур. Він уважно дивився на худе, змінене хвилюванням обличчя полоненого.

— Поклич до мене його самого! — наполягав сипай.

— Ти не боїшся? — спитав Інсур. — Він такий страшний, диявол з сталевими зубами…

— Ні, не боюсь, — ледь вимовив полонений. — Я скажу цьому Панді, що я і ми всі, скільки нас не є полонених, усі ми підемо битися за Делі… Поклич до мене Панді, я хочу сказати йому самому…

Посмішка осяяла смагляве обличчя Інсура.

— Ти вже сказав, — повагом промовив Інсур. — Я і є Панді, той самий.

Розділ тридцять третій Факір над факірами

З усіх кінців Верхньої Індії сходились у фортецю повсталі війська.

Новий полк сипаїв прибув у Делі з Сахранпура. Розташовувати його взявся Лалл-Сінг.

Лалл-Сінг вижив з південного кутка Срібного Базару торговця паливом.

— Забери, син гною, свій брудний товар! — сказав торговцю Лалл-Сінг. — Тут стануть табором герої Сахранпура.

Торговець постачав сушеними кізяками кілька багатих будинків і тому вважав себе поважною людиною.

— Іди геть, не заважай моїй торгівлі, син зганьбленої матері, — відповів він. — Половина міста помре без мого товару, не приготувавши страви. Якщо моя крамничка стане порожньою, на чому люди варитимуть баранину з рисом?

— На твоїх кістках, син верблюжого посліду! Іди швидше, коли не хочеш, щоб черево шакала стало домовиною для твоїх останків!

І Лалл-Сінг виштовхав купця з крамнички, а навздогін йому кинув кілька великих коржів його сушеного на сонці товару.

Торговець килимами, якого теж вигнали з своєї крамниці, сидів на вулиці і голосно тужив:

— Вони розорили мене, — кричав купець, — нестерпні сипаї! Вони вигнали мене геть, а самі розташувались на моєму товарі. З якого часу злиденні сипаї сплять на коштовних мірзапурських килимах?..

— Прокляті сипаї! — лементував торговець зерном. — Із найкращого, добірного рису вони печуть коржики для своїх поранених!

— Крамниця моя спорожніла! — продавець гною бився лобом об землю біля входу в торгові ряди. — Весь мій товар сипаї розкидали по місту, я розорений!

Надвечір на Кінному Базарі з'явився старий. Він пробіг до дерев'яної башти водокачки в самому центрі площі, до місця водопою коней та верблюдів, де завжди збиралися люди, упав на землю, зарився в куряву й почав молитися.

Старий був безсумнівно святий. Нігті на руках і на босих ногах у нього були значно довші од самих пальців, волосся не стрижене від народження, все тіло у виразках від нестатків і старанних молитов.

Простий народ, ставши тісним колом біля водокачки, з пошаною і страхом дивився на старого.

— Я знаю його, — сказав торговець килимами. — Це святий чоловік. Він пройшов на колінах увесь шлях од Бенареса до великих гробниць Агри. Цілий день від сходу сонця і до заходу він проводить у молитві, а вночі спить на голій землі.

— Не на землі! Він спить на гострих гвіздках, забитих в дошки!..

— Істинно святий!.. Факір із факірів!

Закінчивши молитву, незнайомий дід почав віщати народу:

— Темний вік настав! Браміни кидають Веди і чинять заборонені діла. Рабам вони пояснюють закон, рабам служать, їдять їжу рабів. Мерзенні сипаї, раби, сповнившись гордощів, уже посідають місця двічі народжених… Горе нам, залізний вік настає: парії, чандали, чамари пануватимуть на землі!..

Старий качався по землі, бив себе в груди, трусив головою, хрипів. Шапка брудного змертвілого волосся слухняно наслідувала кожний рух його голови.

Купці схвально кивали. Якийсь чоловік у парчевій розшитій безрукавці, в зеленій шовковій чалмі, пов'язаній вигадливим вузлом над самим лобом, як пов'язують учені, підійшовши ближче, уважно слухав факіра. Це був Ассан-Улла, лікар із шахового палацу.

— Горе нам, змішуються касти, настає темний вік, раби, шудри панують над обранцями! — верещав старий.

— Факір мудрий! — сказав Ассан-Улла. — Він віщує правду.

Коли факір замовк і народ почав розходитись, Ассан-Улла покликав старого вбік і довго розмовляв з ним.

Увечері факір їв баранину з рисом на задньому дворі в шаха. Там і переночував, а вранці пішов через південні ворота за міську стіну.

Розділ тридцять четвертий Порада принца

Південні ворота Делі довго були відчинені. Через ці ворота в фортецю входили і виходили сипаї, селяни, мандрівні торговці, посланці з інших міст.

До самого кінця серпня у британців не вистачало війська, щоб оточити фортецю з усіх боків. У провулках коло воріт, на порогах курилень, у чайних, біля водоймищ весь час тиснувся й галасував народ.

Якось пізнього серпневого ранку мешканці Делі побачили незвичайне видовище.

Довгий поїзд завішаних килимами повозок, одкритих возів, носилок, паланкинів виїжджав з південних воріт.

Гарно вбрані жінки, слуги, діти виглядали з носилок. Попереду на випещених конях їхали купці, — найбагатші, найіменитіші купці і міста: Іссахар-Алі, Нахрандат-Бабу, Гуффур-Еддін та інші. Пояси купців обважніли від золотих та срібних монет, зашитих у потайні кишені. Ззаду, навантажені величезними в'юками, йшли верблюди.

Купці виходили з Делі. Відчувши небезпеку, вони першими тікали з фортеці.

Надвечір по місту розповзлась чутка: у ферінгів збільшилось військо, вони збираються оточити Делі з усіх боків. З півночі до них підходять нові великі підкріплення.

Обличчя городян спохмурніли. Факіри й жебраки у храмах віщували недобре. Чутки росли, множились, уже важко було розрізнити, що в них правда і що неправда.

— Нана-саїба розбито!.. — шепталися в Делі. — Його війська здалися на милість ферінгів…

— Повстання у Фаттехпурі придушено. Морадабад оточено.

— Неправда! — казали інші. — Ще дужий Нана-саїб, і війська в нього багато. Він тільки одступив у ліси, щоб звідти точніше завдати удару англійському генералові.

Посланці з півдня і з заходу незабаром справді перестали приходити, і Делі, одірваний від інших вогнищ повстання, віднині був залишений сам на себе.

Ніхто не керував зібраними у фортеці повстанськими військами. Кожний полк, більше того, кожний батальйон і навіть кожна рота окремо від інших вирішували для себе питання оборони й нападу і виходили на вилазку за стіни фортеці хороброю, але безладною юрбою.

Ніхто не дбав про постачання солдатів, про виплату їм грошей. Купці не давали сипаям ні хліба, ні солі. Вони вимагали грошей за харчі, а у солдатів нічим було платити.

Виборні од війська прийшли до Бахадур-шаха.

— Купці вимагають у нас рупій, — сказали виборні. — Велика армія зібралась у твоєму місті, великий шах, а ти не платиш їй грошей. Купці зачинили свої крамниці, вони не дають лам хліба.

Старий шах вийшов на балкон. Старечими підсліпуватими очима він оглянув солдатів, які зібралися біля його палацу.

— Немає у мене золота для вас, — слабким голосом крикнув шах. — Дивіться, який я бідний, сипаї! — Він висмикнув маленький килимок з-під ніг і затрусив ним над головою. — Оце все моє майно, немає у мене нічого для вас, солдата!.. — Шах заплакав. Міністри взяли його під руки й повели з балкона.

Лазутчики з британського табору проникали у фортецю і приносили своїм офіцерам втішні вісті: у місті немає порядку, повстанці не можуть ні про що домовитися з шахом, а у шаха незгоди всередині самого палацу.

В сипайському таборі до ночі не стихав гамір. Файзабадські сипаї хвалилися своїми заслугами, зневажали сипаїв інших полків.

— Ми — найхоробріші! — галасували файзабадці. — У нас найвлучніші стрільці!.. Ми більше, ніж усі інші, вбили в бою офіцерів-саїбів!

— І ми воювали нарівні з вами… Хіба наші кулі летять мимо голів ферінгів? Хто з нас затремтів перед штиком англійця? — говорили інші.

— Так, так! Стрільці, гренадери, сапери, кінні, піші — усі ми брати одного дихання! — лунали голоси. — Кожний, хто оголив меча у війні проти чужоземців, гідний однакової слави.

— Мірутські, файзабадські, берелійські сипаї — усі брати. Бхай-банд!..

Але файзабадці нічого не хотіли слухати. Пересварившись з усіма, вони на світанку протрубили підйом, знялися з місця і, голосно вигукуючи, стріляючи у повітря, рушили геть з фортеці по плавучому мосту через Джамну.

Англійські офіцери дивилися на них із своєї вишки на Хребті й поздоровляли один одного, піднімаючи руки в білих рукавичках.

— Веселий сьогодні день у саїбів, — з сумом сказав того вечора Інсурові Чандра-Сінг.

— Військо без начальника — це тіло без голови! — журився старий Рунджіт, товариш Інсура по батареї. — Саїби вже риють траншеї у трьох місцях по рівнині, готуються вдарити по стінах Делі, а ми все ще не знаємо, хто керуватиме захистом фортеці.

Стрілянина по ночах щодалі посилювалась; свіжі сили підходили до британців. Неспокійніше стало в покоях шаха, в саду чути було вже не спів та музику, а різкі голоси, крик, сварки. Бахадур-шах гнівався на своїх міністрів: навіщо допустили сипаїв у місто? Навіщо зв'язали долю його трону з долею повсталого війська? Дедалі рідше кликали музикантів і танцівниць у палац, дедалі менше об'їдків висилали їм до фонтана. Сум запанував у палаці; гул до півночі стояв у місті.

А по Курнаульській дорозі, піднявши довгі стволи до неба, вже повзли, запряжені слонами, потужні гаубиці, великі облогові мортири, ящики з снарядами, з ядрами, з бойовим спорядженням.

Джон Лоуренс, зрештою, наважився. Він знімав гармати з афганського кордону й посилав їх на допомогу британцям, які обложили Делі. Своїй летючій пенджабській колоні сер Джон звелів готуватися до походу.

Лазутчики з Курнаула принесли перші звістки про це.

Бойовий запал, хвилювання охопило полки, що зібралися в фортеці. Стрільці, гренадери, кіннотники, артилеристи вийшли на Велику площу.

— Чого ми тут сидимо, наче миші, які чекають, щоб їх зачинили в пастку? — галасували сипаї Дев'ятого аллігурського полку. — Вийдемо з фортеці, вдаримо по ворогу! Проб'ємося на південь, на схід, уся країна за нас, з'єднаємося з повстанцями Агри, з військами Нана-саїба, — вони б'ються за те, за що б'ємось і ми!..

— Так, так, браття!.. — кричали кіннотники. — Індія велика. Проб'ємося на південь, з'єднаємося з повстанцями Ауда, Рохільканда, — тоді скоро жодного англійця не залишиться на індійській землі!..

— Не захищатися треба, а першими вдарити по ворогові! — підтримали кіннотників досвідчені старі піхотинці, які пам'ятали ще повстання в Бенгалі 1842 року. — Оборона загубить повстання.

— Шах ще не віддав наказу про вихід з фортеці, — заперечували солдати Вісімдесят другого. — Шах радиться з своїми міністрами.

— Надто довго радиться великий шах! — не вгавали кіннотники. — Нехай підуть наші посланці у палац, поговорять з самим Бахт-ханом.

— Панді пошлемо!.. Нашого Панді! — підхопили артилеристи Тридцять восьмого. — Він зуміє поговорити з двірцевими начальниками.

— Так-так!.. Нехай Інсур-Панді, наш кращий бомбардир, піде в палац до шаха! — зашумів увесь Тридцять восьмий полк.

Інсур прийшов у палац Бахадур-шаха.

Бахт-хан, призначений начальником над усіма кінними й пішими військами, дозволив Інсурові увійти в застелений килимами нижній зал палацу.

Бахт-хан був невеликий на зріст, з худим обличчям і тонкою шиєю. Очі з темними хворобливими колами дивилися повз Інсура. Він жестом запросив сипая сісти біля стіни на подушки, що лежали на килимі.

Інсур не сів на вишиті шовком подушки, не взяв у руки довгої трубки кальяну й не почав розмови із звичайних привітань. Обличчя у Бахт-хана відразу спохмурніло.

— У тебе двадцять п'ять тисяч солдатів у фортеці, начальнику! — сказав Інсур. — Мірутські кіннотники, молодці аллігурці, гренадери П'ятдесят четвертого полку рвуться в бій. Є і легкі, й важкі гармати в нашому Тридцять восьмому, є і бомбардири до них… Мої артилеристи послали мене до тебе, Бахт-хан… Навіщо ти чекаєш, поки ферінги назбирають сили за своїми горбами й підуть штурмом на фортецю? Віддай наказ, звели своїм солдатам ударити по війську ворога й одігнати його далеко від стін Делі… Уся країна, всі міста Індії підтримають війська повстанців.

Бахт-хан незадоволено глянув на Інсура.

– Навіщо полкам, які присягали шаху, виходити за стіни Делі й ослаблювати оборону міста? — відповів Бахт-хан. — Великий шах каже: оборона трону — понад усе. Якщо трон делійської династії хитається, хто підтримає його в інших містах Індії?

На тому й закінчив Бахт-хан розмову з Інсуром.

— Не. жди добра від Бахадур-шаха, — сказав того вечора Інсур своєму другові й помічникові Лалл-Сінгу. — Надто багато думає шах про свій трон і занадто мало — про Індію.

Сам шах, дізнавшись про візит посланця сипаїв, смертельно злякався. Він наказав нікого більше не впускати в палац — ні від городян, ні від повстанського війська.

Шах заховався в своїх покоях, звелів щільно завісити всі вікна, а біля дверей поставити охорону з чорних африканських слуг. З півдня до півночі по всіх внутрішніх залах палили свічки з рожевого воску і пахучі трави. Чорною тушшю по голубому персидському паперу шах писав вірші про кохання солов'я до троянди, тисячу разів оспіване поетами старого Ірану.

Шах не дописав своїх віршів. Якийсь старий в одежі мусульманського жебрака вдерся у внутрішні покої і ліг біля самих ніг шаха.

— Врятуй нас, великий падишах, сяйво неба! — кричав старий. — Врятуй місто правовірних і святу мечеть!.. Летуча колона ферінгів іде на Делі з півночі, дві тисячі кінних сікхів, лютих, як шайтан… сам Ніккуль-Сейн, полковник ферінгів, бородатий демон, веде їх на тебе, повелителю!..

— Змилуйся над нами, всемогутній аллах! — простогнав Бахадур-шах.

— Це ще не все, великий шах, надія правовірних!.. Великі гармати Пенджабу йдуть на допомогу ферінгам.

— Гармати Лоуренс-саїба? — побілілими губами спитав бідний шах.

— Так, падишах, сяйво неба!.. Могутні слони тягнуть ці гармати, курява здіймається до самого неба, від шуму й тупоту дрижить земля… І це ще не все, великий падишах!.. Маленькі дияволи йдуть на Делі з гір, кудлаті дикі гурки, потворні на вигляд. Вони мчать на легеньких візках і, коли спускаються з гір у рівнину, ти станеш від сходу сонця і до заходу рахувати їх і не порахуєш… Не надійся більше на сипаїв, повелителю, подай руку Вільсон-саїбу, якщо хочеш урятувати себе, своїх синів й онуків, надію трону!..

Того ж дня Бахадур-шах скликав своїх міністрів на нараду. Шах зірвав з себе чалму на знак відчаю й видрав пучок волосся із своєї сивої бороди.

— О, я нещасний! — бідкався шах. — Загинув мій трон, сини й онуки, надія трону! Хай буде проклятий той день і година, коли сипаї вступили в моє місто!

Міністри шанобливо зітхали, чухали голови під чалмами і не знали, що сказати.

— Не таке слабке Делі, як думають боягузи! — пробував заспокоїти шаха Мукунд-Лалл, охоронник печатки. — Снарядів і гармат багато у фортеці. Хоч і розбрелись файзабадці, але війська ще у нас немало, і сипаї воюють хоробро.

— Снарядів та гармат багато, пороху мало, — втрутився Ассан-Улла, двірський лікар. — Без пороху мовчать і гармати, і рушниці.

— Ні, не врятувати Делі! — сказали міністри. — Краще піти нам звідси, повелителю, піти через південні ворота, поки Вільсон-саїб не обложив фортецю з усіх боків.

— Вийти звідси вже важко: кінні роз'їзди ферінгів перерізають і південну дорогу, — мовив Ассан-Улла.

— Гине великий трон!.. Всемогутній аллах розгнівався на нас!

— Можна ще врятувати трон, — спокійно сказав принц Мірза-Могул.

Усі міністри повернулись до нього.

— Ферінги збирають сили, — вів далі Мірза. — Жирний Лоуренс посилає їм з Пешавара гармати. Великий бій буде під стінами Делі, і ми ще не знаємо, хто здобуде перемогу.

— Твоя правда, Мірза-Могул, — сумно сказали міністри.

— Якщо ми допоможемо ферінгам здобути фортецю, шах Делі залишиться шахом Делі.

— Навчи ж мене, Мірзо, мій вірний сину, навчи, як вчинити, — слабким голосом попросив шах.

— Треба таємно відкрити ферінгам вхід у палац з боку річного бастіону. Коли почнеться штурм, треба впустити ферінгів у місто. Генерал Вільсон не забуде нашої послуги.

Всі мовчки дивилися на шаха. Шах кивнув головою:

— Ти маєш рацію, Мірзо!

— Ти мудрий, великий Мірзо, син великого батька! — повеселівши, сказали міністри.

Жестом руки шах звелів їм усім вийти. Міністри вийшли.

Залишилися тільки Мірза-Могул, придворний лікар Ассан і Мукунд-Лалл, охоронник печатки.

Мукунд-Лалл поставив на низький столик лакований ящичок з перами, срібну посудину з тушшю. Він запитливо дивився на лікаря.

— Накажи, великий падишах, написати листа Вільсон-саїбу, — низько вклонився шаху Ассан-Улла. — Я знайду спосіб передати твого листа в табір ферінгів.

Розділ тридцять п'ятий У ворожому таборі

Пізно ввечері з Кабульських воріт фортеці вийшло двоє: молодий робітник збройної майстерні — Застра — і хлопчик-конюх у білій безрукавці, в жовтій чалмі та широкому поясі, недбало пов'язаному кругом тонкої талії. Інсур провів їх до самих воріт. На прощання він поклав руку маленькому конюхові на плече.

— Ти смілива, Лело, — сказав Інсур. — І ти добре знаєш мову саїбів.

Він намалював на піску звивисту лінію горбів, старе річище каналу й вузьку смужку Курнаульського шосе, що звертало на північний захід.

— Ось! — Інсур ткнув паличкою в ліве крило табору. — Тут і провадяться якісь великі роботи. Треба дізнатися, що задумали саїби.

До старого річища каналу, яке замикало британський табір зліва, добратися було легко: будівлі заміського Пташиного Базару, хоча і зруйновані наполовину стоденною артилерійською канонадою, були достатнім прикриттям. Але далі, за Пташиним Базаром, починалося відкрите поле. Кінні пікети ворога весь час роз'їжджали тут.

Лела з Застрою пробрались уздовж вибоїн у землі, вздовж посічених кулями кущів і сповзли потихеньку в річище висохлого каналу, що обгинав табір з лівого боку.

Зупинились. Прислухались. Тихо. Вони обережно поповзли далі по річищу. Сухий бур'ян зашурхотів у Лели під рукою.

— Хто йде? — відразу гукнули зовсім поряд англійською мовою з тубільним акцентом.

Зверху, біля каналу, стояв кавалерійський пікет.

Лела завмерла. Вигук не повторився.

Вони ждали довго, потім обережно рушили далі.

По правому березі каналу довгим рядом стояли криті обозні вози. Лела з Застрою виповзли на берег і сховалися між колесами.

Проскакав роз'їзд кінних у червоних та синіх тюрбанах. Довге волосся вершників розвівалось на вітрі. Лела впізнала різку розкотисту мову сікхів.

Знову тихо. Потім кілька чоловік підійшли до воза. Вони сіли на землю з другого боку.

— Завтра доведеться усе перетягувати на інше місце, — сказав один. — Белуджі прийшли.

— Так. тісно стало в таборі. Їх більше тисячі чоловік.

— Післязавтра ждуть нових батальйонів кавалерії.

— Сікхи?

— Ні, кашмірці.

— Вільсон набрав сюди людей з усієї землі.

— Він хоче замкнути перед штурмом усі виходи з міста.

Вони замовкли.

— Рушаймо далі, Застро! — прошепотіла Лела.

— Стривай, хай одійдуть, — тихенько озвався ласкар.

Обозні випрягли волів і повели їх до водоймища. Лела з Застрою вибралися з плутанини возів. Осмілівши, вони йшли далі.

Праворуч диміли вогнища. Якісь люди сиділи довкола вогню. Пахло димом, козлятина варилась у великих казанах.

Лела бачила туго закручені чалми людей з вузлом над правим вухом, їхні білі халати з різкою чорною облямівкою, чула незнайому гортанну говірку.

— Це белуджі, — сказав Застра. — Белуджі-кочівники, я знаю їхню мову.

Ласкар прислухався.

— Замкнемо місто, — говорив високий чоловік у смугастому бурнусі, з кучерявою чорною бородою, — обложимо його з усіх боків і всіх проклятих пурбійців[15] і переріжемо. Вони ганьбили ім'я аллаха!..

— Пурбійці!.. Так вони називають індусів Доабу! — схвильовано прошепотів Застра. — Їх навчили саїби!

— Усіх переріжемо! — повторив чорнобородий. — А то вони підуть на нашу землю, заберуть наші пасовиська, поженуть нашу худобу…

— Хто тобі це казав? — раптом, не стерпівши, закричав з темряви Застра. — Хто тобі це казав, дурний чоловіче?

Забувши про небезпеку, Застра вийшов до вогнища. Він був блідий від люті.

«Шо він робить?! — Лела завмерла в траві. — Він усе загубить, божевільний ласкар?..»

— Ферінги обдурили вас! — задихаючись, сказав зброяр. — Вони хочуть вашими руками взяти Делі, а потім задушити і наш народ, і ваше вільне плем'я.

— Що він каже? — голосно спитав чоловік у смугастому бурнусі. — Що таке він каже?

— Вони завжди так роблять, ферінги, — говорив Застра. — Воюють чужими руками.

Усі голови повернулися до нього. Ласкара слухали.

— В місті у вас немає ворогів, — казав ласкар, широким жестом показуючи на фортецю. — Там живуть мирні люди. Вони, як брати, згодні дружити з вами і не хочуть вашої землі. Треба прогнати чужоземців-ферінгів, — кажуть наші індуси, — і тоді кожний зможе спокійно обробляти своє поле, пасти худобу на своїй землі і вірувати в свого бога. Ферінги обдурюють вас, щоб посіяти незгоди між братами-землеробами однієї країни й пастухами іншої. Не вірте чужинцям, сини пустелі!

Довкола вогнища мовчали. Застра бачив збентеження на обличчях.

— Він говорить правду, — несміло озвався хтось.

Але високий белудж у смугастому бурнусі, очевидно, начальник загону, підбіг до вогнища.

— Індус бреше! — крикнув високий. — Він підісланий звідти!

Оскалившись, белудж показав у бік Делі.

— Він підісланий з міста, — безглуздо сміючись, сказав белудж. — Я знаю, мені говорили офіцери ферінгів…. Прокляті пурбійці, вони ополчились на нашу віру! Вони хочуть, щоб ми поклонялись їхнім поганим богам, двоголовим і шестируким. Щоб ми вірили в бога, який сидить на квітці, їде на кажані, на рибі, на орлі… Бога, який щороку помирає і щороку народжується знову… Щоб трупи наших воїнів ми не ховали в землю, а спалювали на вогнищах, як тіла паскудних індусів. Тьху!

Белудж плюнув на землю.

— Так, так! — почулися голоси. — Гаффар каже правду! Гаффар знає краще — він дружить з великими начальниками ферінгів. Сам Ніккуль-Сейн подарував йому срібну шаблю.

— Так, так… Індус бреше!

— Схопити його! Поганого пурбійця!

Застра мов застиг на місці. Та тільки-но белуджі підбігли до нього, він одним стрибком перемахнув через вогнище. Від несподіванки люди по той бік вогнища розступились. Але відразу кинулися слідом за ним.

Кроків за двадцять щільною стіною в кілька рядів стояли обозні хури. Ласкар пірнув під них.

— Він там, там! — закричали кочівники; кілька чоловік полізли під колеса возів. Ласкар, швидко змінивши в темряві напрям, тікав уже в інший бік. Він пробіг, шелеснувши травою, біля самого плеча Лели. «Тікай швидше», — встиг шепнути ласкар. І справді, белуджі, розсипавшись, нишпорили по всіх кущах. Лела тихенько підвелась і побігла.

Розгубившись, вона враз забула, де канал і куди їй треба повернути. Здається, вона бігла в протилежний каналу бік. Довга колона критих парусиною гармат перегородила їй дорогу.

Лела подалася в обхід, звернула за якісь дерев'яні будинки й несподівано для самої себе опинилася серед офіцерських наметів.

Їх було багато. Спальні намети, обідні, вітальні, великий чотирискатний намет офіцерського зібрання — ціле місто, біле, полотняне місто.

Куди ж тепер іти?

Лела стояла у вузькому проході, не знаючи, куди повернути.

— Кого шукаєш? — суворо гукнув на неї якийсь солдат, проходячи мимо.

— Полковника Гарріса, — швидко відповіла Лела. — Мене послали до нього в конюхи.

— Хіба полковник не в своїй палатці?

— Ні.

— Та ось якраз він сам іде! Очевидно, на раду до генерала.

Високий офіцер з коротко підстриженими світлими вусами прямував їм назустріч.

Молоденький індієць, який просився до нього в конюхи, несподівано зблід і хутко шмигнув убік, за намет. Полковник ішов туди ж.

Лела лягла на землю й заповзла під зовнішню полу якогось великого намету. Всередині пахло дорогим тютюном і квітковою есенцією.

Полотняні стіни намету були подвійні — так завжди роблять в Індії для захисту від сонця. Між однією полою і другою було близько фута простору. В цьому просторі й помістилась Лела.

Крізь внутрішнє полотно Лела бачила тіні: чиїсь голови схилились над неяскравим світлом. Тут радились саїби. У Лели закалатало серце.

— Чи можна вірити старій мавпі? — говорив дуже близько за полотном чийсь глузливий голос.

— І все-таки звернути увагу на останню пропозицію шаха необхідно! — заперечив інший голос, скрипучий і безсторонній. — Може, старий блазень не бреше? Треба домогтись ясності. Якщо старий не бреше і справді ладен відчинити нашим військам ворота палацу з боку ріки, то такий план штурму міста має ряд переваг у порівнянні з попереднім. По-перше, тоді наш лівий фланг упиратиметься в річку, і, значить, ліворуч ми будемо неприступні для нападу. По-друге…

Це говорив Чемберлен.

«Якби щука заговорила, у неї був би точнісінько такий голос», — подумала Лела.

Невілль Чемберлен уже одужав від своєї рани і брав участь у військовій раді. Обмірковували остаточний план штурму фортеці Делі.

— … по-друге, — говорив далі скрипучий голос, — якщо ми без перешкод проберемося у палац й оволодіємо такою важливою ділянкою на правому фланзі ворога, наші війська зможуть безпосередньо через західні ворота палацу ввійти всередину міста й по широкій вулиці Срібного Базару почати поступове охоплення глибоких позицій ворога…

— Я думаю інакше! — озвався хтось уривчастим, енергійним голосом.

Це говорив Нікольсон.

— Я думаю інакше. Лобовий штурм фортеці з кашмірських воріт буде, на мій погляд, за даних умов більш правильним. Фланговий штурм, обхід і глибоке проникнення в тил можуть виявитися небезпечними в умовах, де буквально кожний провулок, кожний будинок чинитиме опір. Краще буде, якщо шах відкриє нам хід під Кашмірські ворота.

— А є такий?

— Звичайно, є. Відгалуження головного ходу.

— Кілька добрих мін — і Кашмірські ворота злітають у повітря… Дірка в стіні, і ми починаєм штурм фортеці прямо з лобової дільниці.

— Чудово! Браво, Нікольсон.

— Блискуча думка!..

— Запропонуємо старому такий варіант. Нехай втішається тим, що ми збережемо за ним престол Делі.

— Хто ж займеться цим?

— Ходсон, звичайно, Ходсон!.. У нього є люди для таких доручень.

— Бідний Ходсон!.. Цілий день у нього товпляться в наметі якісь брудні жебраки, факіри. Я не знаю, де Ходсон дістане досить лавандової води, щоб відмитись після таких відвідин.

— До діла, джентльмени!.. Остаточна відповідь з палацу буде не раніше ніж післязавтра. Ми повинні перевірити: чи дійсно шах ладен впустити нас у місто, чи це черговий східний викрут…

Лела не стала слухати далі. Бахадур-шах хоче впустити саїбів у фортецю! Віддати Делі й загубити повстання!.. Лела щодуху мчала назад, не думаючи про небезпеку. Добігши до каналу, вона одразу скотилась на його сухе дно; тут, зупинившись на хвилинку, зірвала з себе безрукавку, що стискувала груди, скинула вузькі чобітки й побігла далі вже босоніж, не відчуваючи, як колюча трава обпікає їй босі ноги.

Швидше, швидше!.. Все розповісти батькові, поки не пізно.

Розділ тридцять шостий Ніч у Делі

Сторожа біля Кабульських воріт була попереджена, Лелу відразу пропустили в фортецю. Скорочуючи дорогу провулками, вона побігла до будинку резиденції. В приміщенні для варти кружка сиділи на підлозі сипаї. Батька на його звичайному місці не було.

«Скоро північ!.. — схаменулась Лела. — З півночі батько вартує на бастіоні».

Ночами коло бастіонів особлива варта, а вона не спитала в батька пароль на цю ніч! Лела стояла біля воріт. Здалеку долинав спів молитов і приглушений дзенькіт мідних дзвоників в індуському храмі. Нічна варта перегукувалась на Срібному Базарі. Місяць ще не зійшов, у напівтемряві слабко світились хрест і купол християнської церкви за вулицею Садів. Лела все стояла біля воріт, не знаючи, куди податись.

Бірманський гонг ударив на воротах палацу — північ. Хтось підійшов у темряві до садової огорожі. З-за високого вороха скошеної трави на Лелу уважно дивився якийсь чоловік. Цей чоловік прийшов звідти ж, звідки й вона, тільки іншою дорогою і трохи пізніше. Чи він помітив її у вечірньому сутінку, в плутанині білих наметів? Можливо й помітив. Він старий, але очі у нього дивляться зірко, він добре бачить і в темряві.

Лела вийшла з воріт. Старий провів її поглядом. Він бачив, як дівчина, перетнувши широку площу, звернула у вузький провулок за Великою Мечеттю. Дві старі килимарки живуть у провулку, вони добре знають Лелу. Вона вирішила ніч провести у них, а рано-вранці, коли зміняться дозори, піти до батька.

Простеживши, куди пішла Лела, старий через пролом у кам'яній огорожі пробрався у просторий палацовий двір.

Високі стіни палацу кидають густу тінь, двір темний, але старий іде впевнено, ніби вдень: у палаці йому знайомі всі входи й виходи.

Сьогоднішній день був жаркий, але й ніч не принесла прохолоди. Небо, як нагрітий вогнем задушливий синій купол, перекинулось над задиханим приреченим містом. Розпечена за день земля вночі віддавала Тепло. Ні свіжого подуву, ні вітерця не долинало з навколишньої рівнини. Здавалося, Джамна струмує не воду, а розплавлене срібло в нагрітих берегах.

Шукаючи прохолоди, люди виходили на повітря, піднімалися на пласкі кам'яні покрівлі, виносили свої постелі і спали під відкритим небом.

Лела зібрала з долівки циновки, розстелила їх на покрівлі й лягла поруч з жінками свого будинку.

В південно-східній башті палацу, що дивилася на темну річку, при світлі бронзового світильника двоє людей схилилися над аркушем паперу, розбираючи хитромудре плетиво персидського письма. Незважаючи на східну барвистість мови і на обов'язкові в такому посланні шанобливі компліменти, лист був короткий і по-європейськи діловий. У ньому чувся владний голос англійця.

«Ми знову звертаємось до тебе, великий шах, надія твоєї країни!» — так починався лист.

— Це Руджуб-Алі писав під диктовку свого пана, — сказав Ассан-Улла. — Саїб сам поставив унизу свій підпис. Поглянь, світло душі!.. — Він простягнув листа принцу.

«Вільям Ходсон», — чітко було виведено латинськими літерами під текстом листа.

Руджуб-Алі, тубільний офіцер, мусульманин, був помічником Ходсона і його правою рукою по Корпусу тубільної розвідки.

Що ж пише Ходсон-саїб?

«Ми знову звертаємось до тебе, великий шах, надія твоєї країни. Наша добра королева погоджується повернути тобі свою колишню милість. Не втрачай щасливої нагоди, подай нам докази чистоти свого серця. Скільки разів, наймудріший з шахів, ти шкодив собі тим, що не слухався британців! Дай відповідь генералові, чи згодний ти, по знаку з табору, відчинити доблесним британським військам підземний вхід з твого палацу до Кашмірських воріт…»

Ассан-Улла підвів очі.

— Він хоче, щоб повелитель відчинив солдатам генерала хід до міської стіни, світло душі!..

Принц мовчки кивнув головою.

Ассан-Улла дочитав листа.

«Погодься, великий шах, і ми допоможемо тобі звільнити місто від влади паскудних сипаїв, відродити в давній величі славу твоєї династії, а старшому твоєму сину, Мірзі-Могулу, подаруємо всі права наслідного принца».

— Він обіцяє тобі права на престол, світло душі!..

Принц усе ще мовчав. Він опустив повіки над чорними тьмяними очима, ніби обдумуючи щось.

— Де старий, що приніс листа? — по хвилі спитав принц.

— Я наказав дати йому попоїсти. Він чекає.

Принц неквапливо підвівся, дістав з ніші в стіні невеличку шкатулку з вигадливо різьбленою покришкою, обережно висунув бокову стінку й заховав листа на друге, потайне дно шкатулки.

Ассан-Улла запитливо звів брови над злегка припухлими темними проникливими очима.

— Ти не велиш мені прочитати цього листа повелителеві, світло душі? — спитав Ассан-Улла.

Але принц, посміхнувшись, поставив шкатулку назад в нішу.

— Навіщо турбувати шаха? — сказав принц. — Хіба ми з тобою не знаємо, що треба відповісти ферінгам?

Полум'я в бронзовому світильнику затремтіло, вогняний язичок з ясно-жовтого став червонуватим і почав гаснути з шипінням. Ассан-Улла поправив гніт, потім поклав перед собою смужку Тонкого цупкого, як банановий лист, персидського паперу, присунув срібну посуду з тушшю.

— Моя рука стала твоєю рукою, світло душі!.. — сказав Ассан-Улла.

Принц продиктував йому листа. Потім вийняв з іншої шкатулки важку чорну печатку — точний зліпок з шахової печатки — і двічі приклав до згорнутого в трубку паперу.

Ассан-Улла вийшов у сусідню кімнату і тут голосно плеснув у долоні. Чорний слуга-африканець у жовтій пов'язці навколо стегон нечутно ступив на поріг босими ногами. Слуга взяв листа і так само безшумно зник.

Принц з Ассан-Уллою ще довго сиділи в башті, радячись. Ніч була задушлива, після півночі линув дощ. Вони немовби чекали цього. Під завісою дощу й темряви, пригасивши світильник, принц з лікарем безшумно пройшли до задньої стіни палацу, яка виходила на ріку.

Ассан-Улла відкинув дерен на одній з кам'яних плит, що застилали двір. Удвох з принцом, узявшись за кільце, вони трохи підняли плиту, відсунули її й спустилися вниз, у потайний хід. Ріка билась об гранітну стіну палацу десь дуже близько, над самими їхніми головами. Одно відгалуження підземного ходу йшло під річку, до форту Селімгур, інше звертало на північ і вело до міської стіни, до Кашмірських воріт. Ассан-Улла обережно засвітив вогонь, і вони з принцом уважно оглянули глибокий спуск, висічені в твердому грунті східці, підземні кріплення склепінь, потім погасили світло й повернулися в башту.

Ніч. Пізній місяць повільно хилився до обрію. Після півночі пройшов короткий дощ, жінки винесли на покрівлі тази, глечики, щоб зібрати воду. Місячне світло дрібниться на срібних боках глечиків, на зап'ястях жінок. Змучені спекою люди лежать покотом, як трупи.

Ніч. Дахи освітлені місяцем. Усе місто можна пройти по покрівлях, як по величезних східцях, — виступами, від покрівлі до покрівлі.

Сутулий чоловік у високій шапці тихо бреде під місячним світлом. Ще двоє ідуть за ним, нечутно ступаючи по гладенькому камінню. Лела спить у затінку, рука відкинута вбік.

Чоловік іде повільно, він наче шукає когось. Ось місячний промінь упав на відкинуту дівочу руку, і сині скляні браслети блиснули на місячному світлі.

— Вона! — Чоловік підходить. — Батма-Севані носила такі!.. Так, це вона, її дочка!..

Він нахиляється, брудною долонею затискує Лелі рота. Двоє інших беруть її на руки, квапливо несуть. Біла хустка, спавши з плечей Лели, залишається лежати на покрівлі.

Розділ тридцять сьомий Факірська пошта

Цілий день було багато поранених, на ніч стало ще більше. На Курнаульському шосе йшов бій за будинок Pao — стару напіврозвалену споруду, з вишки якої можна було вести спостереження за великою ділянкою шосе. Сипаї, зробивши вилазку, опівдні захопили будинок Pao, але надвечір британці відтіснили їх, з великими втратами для обох сторін. Настала ніч, а добровольці-санітари усе ще несли й несли поранених. Макферней перев'язував рани, зупиняв кровотечу, давав підкріплююче питво. Друга доба без сну — він ледве тримався на ногах. Під кінець ночі санітар індієць подивився йому в очі.

— Іди відпочинь, хакім! — сказав санітар. — Що ми робитимемо, коли ти захворієш?

— Ти, мабуть, маєш рацію, — сказав шотландець. Він гукнув Сама і вийшов У сад.

Ніч була задушлива. В густому затінку платанових дерев біліли величезні розпластані по землі солодко-духмяні квіти. Виткий хміль перекинувся від дерев до кам'яної огорожі, заплів усю огорожу, вився по землі. Макферней хотів пройти далі і зупинився. Це розвалене каміння садової огорожі й земляні східці поряд, що ведуть кудись униз, в темряву, були йому знайомі. Тут тулилися фокусники, факіри з шахового двору, жебраки. Але завжди тут було тихо, тільки димний сморід зрідка здіймався над покрівлею. А зараз він чув голоси. Ні, не голоси, а голос!.. Якимсь особливим наспівом один чоловік на різні тони повторяв слова, все одні й ті самі.

— Чунда-Наг! — твердив голос з якимсь дивовижним напруженням, наполегливо, грізно, немовби закликаючи когось. — Чунда-Варуна-Наг!..

Слова були шотландцеві знайомі. З раптово умлілим серцем він почав спускатися по земляних східцях. Смородом і сирістю війнуло йому в лице. Макферней увійшов усередину. Слабке місячне світло косою смугою падало із прорізу в покрівлі. Худий, оброслий брудним волоссям старий сидів спиною до входу на земляній долівці.

— Великий Брама народив орла! — бурмотів старий. — Великий орел народив мавпу…

В глибині землянки Макферней почув стогін і важке людське дихання. Сам завищав і кинувся туди.

— Що таке? Хто такий? — спитав Макферней.

Він ступив уперед.

— Сакра-Ануман! — грізно сказав старий, встаючи назустріч. — Змія сильніша за мавпу!

Старий заступив йому шлях.

— Чунда-Варуна-Наг!.. Орел сильніший за мавпу!.. — відповів Макферней.

Старий замовк, сторопівши. Чужинець знає таємницю його заклинань?

— Сакра-Варуна-Дар! — говорив далі Макферней. — Людина сильніша за орла!

«Великий Брама! — старий затремтів. — Хакім знає більше, ніж він сам… Отже, хакім сильніший!..» — Він одповз до стіни.

— Батта-Бхаратта-Лалл! — наступав на нього Макферней.

Старий не ворухнувся. Так, хакім знає більше. Він з трепетом дивився на шотландця.

Макферней пройшов у глиб землянки й побачив Лелу.

Вона лежала на долівці. Брудна чалма, натягнута на очі, прикривала їй половину обличчя.

— Відпусти мене, проклятий старий! — сказала Лела, не бачачи, хто стоїть над нею.

Макферней розв'язав чалму, звільнив руки Лели, прикручені до бамбукового стояка. Вона трохи підвелась і, стримуючи стогін, почала розтирати затерплі кисті рук.

— Це ти, Макферней-саїб? — спитала Лела. — Яке щастя, що ти прийшов!..

Вона показала Макфернею на тоненький джутовий шнур, що валявся на долівці.

— Він хотів мене задушити, — сказала Лела. — Він прикрутив мені руки й зав'язав очі. Він став читати наді мною свої заклинання і читав доти, доки в мене запаморочилась голова. Ще трохи, і він задушив би мене. Яке щастя, що ти прийшов, Макферней-саїб!

Сам раптом занепокоївся і кинувся до порога. Макферней оглянувся. Нікого не було в землянці, — старий утік.

Сам заметався біля виходу і вискочив був за поріг, але відразу повернувся й тихо заскавулів, дивлячись в очі хазяїнові, ніби запрошуючи його йти за собою.

— Шукай! — наказав йому Макферней. Він і Лела пішли слідом за собакою.

Сам вів їх до пролому в огорожі, на двір шаха, повз палацові прибудови, до задньої стіни палацу, що виходила на ріку. Тут, біля самої стіни, пес зупинився й жалібно вискнув.

— Загубив слід! — сказав Макферней.

Ні, пес тихенько гарчав і скріб лапами біля самої плити.

Велика квадратна плита біліла в нічній темряві.

Лела з шотландцем підійшли ближче. Вони побачили приладнані злегка навскоси до поверхні землі кам'яні дверцята, підбиті по краях дрібними камінчиками і дерном. Дощ, який пройшов напередодні, розмив дерен й оголив край плити. Це скидалось на вхід у потайний склеп. Сам уперто скріб камінь лапами, ніби намагався підняти важкі дверцята.

— Старий пішов униз, — сказала Лела.

— Так, — ствердив Макферней. — Хід до Селімгура і другий хід на північ, до бастіонів. Я трохи знаю будову цього палацу.

— Що ж тепер робити? — запитала Лела.

— Сам знаменитий шах Джехан креслив план Селімгурського форту, північних укріплень і підземних ходів. У той час і під індуським храмом був підземний хід, але його давно завалило…

Лела не слухала шотландця.

— Треба догнати! — перебила його Лела.

Вона нахилилась і взялася за залізне кільце.

— Ні, ні, — сказав Макферней, — це неможливо! Треба знати напрям, підземні переходи, провали, повороти внизу, в кромішній тьмі… Ти не пройдеш і двохсот кроків, а старий уже буде далеко.

— Старого не можна відпускати! — ледь не плакала Лела. — Бог знає, що він поніс з собою.

— Біжи зверху! Підземний хід веде до бастіону. Ти прибіжиш до батька раніше, ніж старий пройде той самий шлях під землею.

— О, як ти добре придумав, Макферней-саїб! — Лела вже кинулась до воріт.

Санітар вийшов на терасу шукати хакіма.

— Я тут! — озвався Макферней.

Він повернувся до своїх поранених.

Усе місто можна пробігти зверху, по покрівлях. Поки старий повзе, як кріт, під землею, вона вже буде коло бастіону. Вузький провулок позаду палацової стіни, потім площа Великої Мечеті, а там — по покрівлях, короткою дорогою напереріз до північної стіни. Лела летіла, мов птах, перестрибуючи через невисокі кам'яні огорожі покрівель, переступаючи через тіла сонних. Місяць уже зайшов, та Лела вгадувала дорогу і в напівтемряві. Величезний купол і мінарети Великої Мечеті залишились позаду, вона бігла вже по будинках Індуського кварталу.

— Стій! Ти звідки? — Два чоловіки перепинили їй шлях до покрівлі храмової прибудови.

Лела, не відповідаючи, намагалася пробігти далі.

Літній індус стиснув їй руку біля кисті.

— Відпусти! — Лела смикнула руку.

— Стривай, стривай!.. Що за убір?

Лела забула про те, що її велика хустка залишилася на покрівлі біля килимарок, а голова пов'язана клаптем чужої чалми.

— Ти якого народження? Відкрийся, дівчино!

Другий індус стягнув чалму з лоба Лели. Тризубець, знак касти знехтуваних, білів у неї на лобі.

— Чандала! — охнули обидва й повалилися на землю.

— Велика Калі, помилуй нас!

— Чандала!.. Я тримав у руці її руку!.. Її дихання торкнулося моїх ніздрів! — старіший з індусів, брамін з народження, качався по покрівлі, б'ючись лобом об камінь.

— Дай знак, Сатаро, дай знак, щоб її затримали! — кричав другий.

Дрібний частий дзенькіт мідних дзвіночків піднявся по всіх прибудовах храму. На сусідній покрівлі пролунали злякані голоси.

— Чандала!.. Знехтувана осквернила покрівлю храму!

— Перепинити їй дорогу!

— Скинути в річку!

Храмовий священик-брамін в оранжевому халаті, важко дихаючи, вже підіймався східцями на покрівлю будови; двоє слуг підтримували його під руки.

— Догнати її!..

— Не пропустити!..

Лела була вже далеко. Стрибаючи з покрівлі на покрівлю, як по величезних східцях, вона спустилась на вузеньку незабруковану вулицю. Християнська церква, казарми, провулок трубачів, — ось уже вона біля міської стіни. В темряві перегукуються нічні дозори.

— Хто йде? — сторожовий патруль крокує їй назустріч. Лела зупиняється. Її не пропустять далі, вона не знає пароль на цю ніч. Вона не дійде. Лела притиснула руку до серця — калатає, як не вискочить. Патруль підходить ближче, начальник патруля підіймає свій маленький ліхтар й освітлює обличчя Лели. Але світло ліхтаря падає й на обличчя начальника, і Лела впізнає сірі блискучі очі й злегка подзьобані віспою худі щоки Чандра-Сінга.

— Чандра-Сінг!.. Веди мене на бастіон до батька! Важливі вісті, Чандра-Сінг!..

Чандра-Сінг не питає нічого, патруль мовчки розступається. Чандра бере Лелу за руку й веде. Біля підніжжя бастіону, на земляному валу, викладеному камінням, стоїть варта. Чандра-Сінг називає пароль, і їх пропускають. Батько спокійно слухає Лелу.

— Що ж, я добре вибрав свого лазутчика, дочко, — посміхається батько. — Сідай на камінчик, посидь, часу в нас багато.

— Що ти, батьку!.. Старий уже давно спустився, він піде на той бік. Ти не знаєш, який він хитрий.

— Я знаю, які хитрі підземні переходи. Старий не швидко йде під землею і, куди б він не повернув, усе одно прийде до бастіону.

— Закладали міни при Віндхам-саїбі, знаємо, — хрипить Шайтан-Ага, підморгуючи Інсурові.

Обидва спускаються вздовж внутрішнього боку бастіону, повернутого до міста, і зникають у проваллі поміж камінням.

Минає багато часу; вже блідне небо на сході, коли Інсур з товаришами повертаються наверх.

Інсур несе когось, перехопивши коло пояса, і кидає на землю, як лантух ганчірок.

— Обшукайте його! — сказав Інсур.

У поясі в чоловіка міцно зав'язаний згорнутий у трубку і двічі запечатаний лист голубуватого персидського паперу. Інсур ламає печатку.

«… Повір мені, генерале-саїбе, зірка моєї душі, повір у чистоту мого серця… Хіба твоя королева не була і моєю повелителькою довгі роки?.. Найсмиренніший із слуг Вікторії-ханум, я за щастя вважаю вернути собі її колишню милість. За першим твоїм знаком, генерале-саїбе, я ладен відкрити солдатам королеви підземний хід з мого палацу під Кашмірські ворота…»

Інсур опускає руку з листом. Він блідий.

— Лист шаха генералу Вільсону!.. Слідом за листом з пояса сиплються золоті монети. Старий кидається їх збирати. Від жадібності й страху у нього тремтять руки, справжні сльози течуть з хворих, роз'їдених виразками очей.

Рунджіт, старий сержант, з презирством дивиться на нього.

— Так ось кому платить золотом худий саїб, — каже Рунджіт.

Розділ тридцять восьмий Зрада в палаці

— Намак-Харам!.. Зрада!.. Зрада в палаці!.. Сам Бахадур-шах перекинувся до ферінгів!..

— Зрада!.. Шах Делі хоче обійти повстанців. Він засилає листи у ворожий табір!..

Сипаї бігали по мармурових залах палацу, потрясаючи зброєю:

— Де вони, радники Бахадур-шаха?.. Зрадники, що ламають братську сіль!

— Зрадникам не буде пощади!

— Я вирву їм очі, синам безчесних матерів!.. — кричав, потрясаючи кривою шаблею, Лалл-Сінг.

Сипаї металися в покоях палацу, серед розкиданих подушок, перевернутих жаровень, наляканих слуг.

Чорний євнух-африканець, з жовтим фарбованим волоссям, в оранжевій пов'язці на стегнах, з ніг до голови натертий пахучою олією, ліг на порозі жіночої половини.

— Не можна! — жестом показував євнух. Лалл-Сінг, схопивши за слизьке від олії плече, відкинув євнуха вбік і гидливо витер руку об широкий пояс.

— За мною, сипаї! — гукнув Лалл-Сінг.

На жіночій половині вони знайшли Бахадур-шаха, що тремтів од страху, в шароварах і серпанковій чадрі його дружини. До шаха приставили сторожу, його і Зейнаб-Махал, старшу шахову дружину, замкнули в підвалі палацу.

Мірза-Могул, син шаха, пихатий, огрядний, у парчевому халаті, в білосніжній чалмі, вийшов до повстанців із своїх покоїв.

— Геть звідси, сипаї! — гримнув Мірза. — Хто дав вам право порядкувати в шаховому палаці?

— Мовчи, син єхидни! — відповів йому Лалл-Сінг. — Ти теж був ладен відчинити ворота саїбам, щоб урятувати свою шкуру!

— Вони всі раді продати нас чужоземцям, боягузи! — закричали сипаї.

Мірза лаявся, погрожував, його потягли і замкнули разом з батьком.

Сипаї обшукали прибудову палацу. Вся шахова челядь поховалася, радники й міністри втекли.

Сипаї поставили свою охорону біля всіх входів та виходів величезної палацової будови.

В башті Селімгура — старовинного п'ятикутного форту на річному острівці посеред Джамни, — засів Чандра-Сінг з своїм загоном.

— Водяна миша не проскочить тут, не те що саїб, — запевнив Чандра-Сінг.

Загін озброєних городян пройшов дозором по Дарао-Гяндж, по Шайтан-Пара, по Кінному Базару, по всіх кварталах міста.

Загін затримав кількох дервішів, мандрівних фокусників, храмових жебраків.

До всіх воріт фортеці стала подвійна варта.

Місто принишкло, місто готувалося до штурму.

Мовчазні й суворі стали вулиці Делі.

Колишні суперечки затихли. Індуси й мусульмани об'єднувалися, відчувши близьку небезпеку.

Вікна будинків закладали мішками з піском.

З Арсеналу витягали вцілілі гармати й підіймали їх на міську стіну. На перехрестях великих вулиць встановлювали батареї.

Жінки носили ядра й складали їх біля гармат. Зубчаста огорожа пласких покрівель стала прикриттям для стрільців. У провулках в козлах стояли рушниці.

Делі стало схожим на великий військовий табір.

Розділ тридцять дев'ятий Великі гармати Пенджабу

Увесь табір рив траншеї. Британці, белуджі і сікхи нарівні. Генерал Вільсон навіть малярійних хворих підняв з лазарету й погнав на земляні роботи.

— Ця робота для всіх корисна! — говорив генерал.

Колона облогових гармат з Пенджабу нарешті прийшла, і прибулі важкі гармати британці встановлювали в трьох висунутих далеко вперед земляних редутах.

З'єднувальна траншея подекуди проходила ближче ніж на двісті ярдів од міської стіни.

З середнього редуту, де стане найбільша батарея, важкі гармати вдарять по головній оборонній ділянці повстанців: Кашмірському й Річному бастіонах.

— Скоро заговорять великі гармати Пенджабу! — раділи офіцери.

Копати почали четвертого вересня, в день прибуття важких гармат.

Тільки через добу отямились у місті й почали копати зустрічну траншею.

Під прикриттям нічної темряви сипаї підвели свої підкопи близько до земляних робіт ворога, викотили за міську стіну легкі гармати, й дуже швидко гарматні ядра і бомби почали лягати на з'єднувальну траншею британців.

— Ані дюйма назад! — віддав наказ генерал Вільсон.

Люди виходили з строю, на їх місце приганяли інших. Людей тепер було багато в таборі: п'ять з половиною тисяч.

Королівська піхота, тубільна кавалерія, белуджі, сікхи, гурки — в таборі під Делі зібралися племена всієї Верхньої Індії.

Готувався великий, вирішальний штурм.

У британському таборі копали землю по п'ятнадцять годин без зміни. Солдати озвіріли: три місяці облоги, безперервні атаки сипаїв, жорстоке сонце, малярія! Пов'язані хустками поверх кашкетів, обідрані, в лихоманці від спеки, вкриті лишаями, брудні, британські солдати скидалися на бродяг, що зібралися з усього світу.

Штурм був призначений на восьме. Але рано-вранці восьмого вересня найбільша гармата, разів два глухо охнувши, раптом замовкла, неначе їй забили клоччям горлянку. Виявилося, що битий щебінь та гравій домішано до пороху, виготовленого для заряду.

Генерал Вільсон звелів забрати від гармат усю тубільну обслугу. Замість індійців поставили британських солдатів. Артилеристів не вистачало, — брали з піхоти і навіть з кавалерії. Старі кавалерійські офіцери, які ніколи в житті не знали іншої зброї, крім пістолета, кортика й шаблі, бабрались у землі, вивчаючи похмуру вдачу великих облогових гаубиць і швидкострільних мортир.

На світанку одинадцятого вересня по знаку, поданому ракетою, велика двадцятичотирьохфунтова гаубиця передової батареї відкрила вогонь по місту. За нею вступила й решта гармат.

Смертоносний гарматний вогонь ринув на фортечну стіну, парапети, бастіони, наріжні башти, могутні північні укріплення Делі.

Снаряд за снарядом гупав у фортечну стіну, розбиваючи тверду, як граніт, кам'яну кладку. Надвечір два глибокі проломи зяяли в північній стіні, біля Кашмірського та Річкового бастіонів.

Цілу ніч не спали в таборі британців, готувалися до штурму. Офіцери намотували по дві й по три мусульманські чалми поверх кепі, сподіваючись цим уберегти голови від влучних сипайських куль. Солдати перевіряли гвинтівки, наповнювали фляги свіжою водою. Удосвіта при світлі факелів солдатам прочитали наказ генерала: «Битися до останнього, — наказував генерал. — Полонених не брати! Кожного індійця — чи буде він при зброї, чи беззбройний — заколювати як бунтівника. В цій війні не буде полонених — кожного вбивати без пощади!»

«Жертв буде багато! — попереджав генерал. — Поранених з бою не виносити, — людей занадто мало. Нехай чекають на місці поранення. Якщо ми переможемо — надамо допомогу. Якщо нас розіб'ють, нехай поранені приготуються до найгіршого».

Розділ сороковий Штурм

Трьома колонами підуть британці на місто. Середню, центральну, колону поведе сам Нікольсон, лев Пенджабу. «Білі Сорочки» підуть попереду. «Старі Білі Сорочки» лорда Лейка хочуть взяти реванш за недавні поразки.

Атака почнеться з сигналом горніста, при першому промені сонця.

Сипаї не сплять на бастіонах, сигнальники ждуть на спостережних постах. Цілу ніч повстанці закладали камінням глибокі пробоїни в стіні, підтягували гармати до головного пролому, розставляли людей.

Лалл-Сінг з своїми аллігурцями став коло пролому; на вишці Кашмірського бастіону вартує Інсур.

Сонце сходить, перші димні промені падають на рівнину.

Сонце освітлює купол, зубці й башти приреченого міста.

Пронизливо грає ріжок. Це сигнал Шістдесятого полку королівських військ.

Курява й дим хмарою здіймаються за Хребтом. Війська рушили в атаку.

— До гармат!.. Приготуватись! — командує Інсур.

На Хребет збігають перші ряди. «Білі Сорочки» попереду.

— Середній фас, вогонь!.. — командує Інсур.

Вступають гармати. Гуркіт, гул, з свинцевим скреготом летить картеч.

«Сорочки» уже біжать зі схилу горба; падають одні, набігають нові. Правіше — пенджабські сікхи могутньою колоною, в червоних і синіх тюрбанах. Сікхів веде Нікольсон.

Уздовж парапетів приготувалися стрільці. Добре навчили британці свою тубільну піхоту, жодна куля не пропадає марно у сипаїв, які захищають своє місто.

«Білі Сорочки» близько. Їхні ясно-сірі мундири темні від пилу й пороху. Гарячкуючи, вони біжать уперед.

«Бери індійця на штик! — учили їх британські офіцери. — Сипай сильний у перестрілці і в артилерійському бою. Штикового бою не витримує індієць».

«Білі Сорочки» біжать уперед, уже не слухаючи команди. Їхні діди піввіку тому брали цю фортецю, — тепер настала їхня черга.

Інсур-Панді не ховається в бліндажі, його висока постать в білій чалмі, в червоному поясі, що перетягує вже немолодий товстуватий стан, його довге волосся видно далеко з вишки бастіону.

— Шайтан! — кажуть про нього купці в місті. — Перевертень! Кулі не беруть його.

— Куля мене не бере, як і петля! — кричить Інсур.

Стрільці на стінах чекають: нехай «Сорочки» підійдуть ближче.

Ось уже видно їхні обличчя, темні від порохового диму, сині від малярії. «Нелегка вам була, саїби, служба на нашій землі, а ми і не кликали вас до себе…» Бах!.. Ба-бах!.. Бах!..

Перші з «Сорочок» вибігли на гребінь високого валу й одразу впали, скинувши догори руки. Їх зупинили влучні сипайські кулі. За першими біжать дальші, ще й ще, уперто вибігають на гребінь і скочуються в рів. «А-а, глибокий фортечний рів, ви самі, британці, звеліли нам копати глибше».

Ось «Сорочки» тягнуть штурмові драбини за собою, але один за одним падають ті, що несуть драбини, і більше не встають. Ні, кілька штурмових драбин, дві-три, усе-таки встигли приставити до протилежного схилу.

«Сорочки» видираються по них, з рушницями напоготові кидаються до пролому. Згори по них б'ють картеччю з стіни, з круглих башт кидають ракети, свинцевою зливою летять кулі з бійниць.

«Сорочки» вже коло самого пролому, знизу підіймаються ще і ще, але тут їм назустріч з лютим виттям, з примкнутими штиками, з кривими ножами хмарою вибігають сипаї.

«Де-е-е-ен!..» — Це Лалл-Сінг повів своїх аллігурців у контратаку.

«Де-е-ен! Де-е-е-е-ен!» — чути бойовий клич індійців. Ось вони зімкнулись і пішли в штики.

Інсур дивиться згори.

Молодець Лалл-Сінг! Ось його жовта чалма мелькає далеко попереду, ось він зчепився з високим на зріст солдатом британцем, і солдат скочується назад у рів, його мундир почервонів від крові. Здригнулись «Білі Сорочки», королівські солдати ладні відступити під шаленим натиском повстанців, але позаду чути нові крики, весь схил горба, вся рівнина потемніла від чорних кудлатих шапок, — це гурки Непалу вийшли на допомогу королівським солдатам. Хмарою ідуть вузькоокі дикі жителі гір, хвилею підкочуються до пролому, за ними нові й нові, і з диким криком, шаленою ордою, потіснивши сипаїв, починають вливатися в широкий пролом.

А там, правіше, могутньою колоною ідуть сікхи, високі на зріст, бородаті, в голубих і червоних тюрбанах. Кашмірський бастіон зустрічає їх картеччю, але густо летять кулі з передніх рядів, Інсурові каноніри один за одним виходять з ладу. Ось йому підбили одну гармату, другу, купи землі навернуті на бастіоні. Ядра летять звідкись зліва, загорілись дошки бліндажа; осліплені димом, задихаючись, вибігають люди. Інсур не ховається за прикриття, він стоїть на стіні, високий, у червоному поясі.

— Іди за укриття, Інсуре! — кричать товариші. — Тебе підстрелять саїби!

— Куля мене не бере, — сміється Інсур.

Та ось бомба вибухає на самому бастіоні, летять грудки землі, дошки, падають сипаї біля лівої амбразури, осколком ранить Інсура в голову. Рана тяжка, кров ринула, почервонивши парусину мішка. Інсур блідий, його підхоплюють на руки, несуть.

— Заклепуй гармати! — встигає крикнути Інсур.

Саїби близько, ось вони обліпили весь земляний схил бастіону, ось вони вже б'ються у вузькому провулку, по цей бік стіни. Вони втягують свої гармати на бастіон і з внутрішнього його боку починають бити по місту, по найближчих кварталах.

Тісні вулиці зустрічають їх за стіною, криві, загнуті провулки, — старовинне азіатське місто. Злива куль летить назустріч британцям, кожний будинок наїжачився багнетами. Кожний дім, як фортеця, в кожному дворі засада. До вечора б'ються британці і не можуть пробитися далі вузької смужки всередині міста, вздовж північної стіни. Нікольсон з невеликим загоном проривається попід стіною до Бернейського бастіону, але тут Нікольсона смертельно ранить сипайська куля, і загін його відходить назад.

Наближається ніч; обложники не можуть просунутися далі. В руках у британців тільки вузька смуга вздовж міської стіни, в руках повстанців — усе місто. Глухі стіни, бійниці, будинки в кам'яних огорожах — усе величезне старе місто в руках повстанців, і кожний будинок цього міста битиметься до кінця. Домовиною стануть кам'яні завулки Делі для чужоземців, які проникли за його стіну.

Наближається ніч, британці рахують утрати. Список виведених з строю офіцерів величезний, солдатів удесятеро більше. Майже третю частину всіх своїх сил поклали британці в перший день штурму.

Цілий день стежив за ходом бою з Ладловської вишки генерал Вільсон. Надвечір йому доповіли результати: більше тисячі солдатів убито, смертельно поранено бригадира Нікольсона, тяжко поранено Кемпбелла, поранено Рейда, — усіх, хто очолював атакуючі колони. Шістдесят сім офіцерів загинуло, поранено вдвічі більше, жертви величезні, і захоплена тільки вузька смуга, кілька провулків усередині міста біля північної стіни.

Командуючий Вільсон здригнувся. Чи битись далі?

Він послав записку Чемберлену на сусідню вишку, прохаючи поради.

«Наші втрати величезні. Позиції всередині фортеці ненадійні, ворог уперто чинить опір. Я ладен відкликати свої війська з міста й відійти за Хребет».

Але Чемберлен не згодний з генералом.

«Якщо вже ввійшли — треба держатись», — відповідає Чемберлен.

Розділ сорок перший Захисники Делі

Вранці підривному британському загонові пощастило висадити в повітря Лагорські ворота, і третя колона британців проникла в місто.

На перехресті поставили гармати, і ядра почали дірявити білий мармур знаменитої Великої Мечеті, кришити в дрібний щебінь дорогоцінну мозаїку її прикрас.

Повстанці незабаром отямились і погнали ворога назад. Третя колона відступила до північної стіни, з'єдналася з другою і першою, і знову на ділянці коло північної стіни, поблизу християнської церкви, закипів відчайдушний бій.

Гармати британців, поставлені на бастіони, поливали розплавленим металом близькі й далекі провулки. Весь купол церкви Сент-Джемса порешетили кулі, навіть хрест на церкві був збитий гарматною пальбою.

Мирні жителі, які не встигли втекти, сховались в підвалах, у склепах, у підземеллях храмів.

У нарядній білій будівлі європейської резиденції, що прилягала до шахового палацу з північного боку, зібралися жінки, діти, старі. Дженні давно вже не стерегли. Ніхто не звертав на неї уваги в цьому величезному місті, яке, стікаючи кров'ю, відстоювало своє існування.

Котрий уже день Дженні слухала стомливий, рівномірний гуркіт, тяжкі удари ядер і близькі вибухи гранат.

Наїжуючись штиками, уперто відстрілюючись, вулиця Черевичників, вулиця Килимарок, вулиця Садів, будинок за будинком повільно поступалися британським з'єднаним військам, які просувались уперед.

Сипаї розділилися на окремі загони й билися кожний на своїй ділянці, уперто відстоюючи кожний дім, кожну вулицю. Британці наступали трьома колонами, весь час підтримуючи зв'язок між собою.

Повстанці повільно відходили до центру міста, кожний крок поливаючи своєю кров'ю. Надвечір сімнадцятого вересня, на сьомий день штурму, тільки третина міста була зайнята обложниками. Головні укріплені пункти: Арсенал, палац і форт Селімгур залишалися в руках повстанців.

Помічника Макфернея, молодого мусульманина, що тямив в медицині, вбило осколком снаряда. Шотландець працював один, він не спав четверту добу. Поранені прибували. Не вистачало ліжок, поранених клали вже прямо на підлогу; вся мозаїчна підлога була залита кров'ю, а санітари несли все нових і нових. Легкопоранені приходили просто з бою, їм перев'язували рани, і вони знову йшли в бій.

Стрілянина не стихала і вночі. Шалена канонада бушувала по всіх вулицях центру й східних кварталів. Хлопчаки прибігали з вулиці й приносили вісті: Арсенал тримається, здалася вулиця Садів, бій точиться вже коло Великої Мечеті.

На восьмий день штурму полковник Гарріс звелів поставити свої гармати на розі вулиці Зброярів. Звідси, як на долоні, видно було весь фасад величезної споруди палацу і ошатний білий з колонами будинок резиденції, що прилягав до палацу з лівого боку.

— По лівому крилу палацу — вогонь! — скомандував полковник Гарріс.

Гарматні снаряди вдарили по кутку двору, по терасі, по покрівлі білої споруди.

Жінки й діти стовпились в західному кутку двору, біля стіни. Знайома Дженні індіанка Дарінат, постеливши в затінку циновку, запросила Дженні сісти. Вона принесла води й поділилася з Дженні своєю ранковою їжею.

В цей день у будинку не розпалювали вогню, навіть пораненим не приготували гарячої страви. Дарінат насипала в долоню Дженні жменьку сушених кукурудзяних зерен.

Зерна були яскраво-жовтого кольору і тверді, як металеві намистини. Дженні ледве вдалося розжувати дві-три кукурудзинки. Дарінат показала їй, як розмочувати зерна у воді, нагрітій на сонці, а потім розминати в маленькій дерев'яній ступці. Вона дала їй своє відерце й показала, де брати чисту воду.

Опівдні снаряди почали лягати і в західному кутку двору.

— Всемогутній аллах, помилуй нас!.. — жінки, схопивши дітей, кидалися з кутка в куток, не знаючи, куди заховатися. Снаряд ударив у кам'яну стіну двору, поряд з Дженні; стіна поповзла, розпадаючись на великі камені. «Рятуйте!.. Рятуйте!..» Дарінат, не тямлячи себе, вибігла з дитиною на руках на середину двору. Бомба впала в фонтан, пробила мармуровий басейн, вода бризнула, розтікаючись по двору. Новий удар, гуркіт, крики… Дарінат похитнулась, дитина крикнула у неї на руках. Кров виступила на маленькому лобику дівчинки: осколок зачепив її скроню.

— Ай-ай, з нами бог! — закричали жінки. У відповідь десь зовсім близько гахнула гармата, спалахнула рушнична стрілянина.

— Милосердя, великий аллах, милосердя!

Жінки заплакали. Дарінат з дитиною повели в лазарет, за нею ще кілька жінок пішло на перев'язку. Дженні сиділа, оглушена, в кутку двора. Обстріл посилювався.

— Саїби не давали нам хліба, зате тепер вони не жаліють нам свинцю!.. — голосили жінки.

Уламки цегли, щебінь, шматки штукатурки летіли в повітря. Дженні кинулась на терасу, шукаючи, де заховатись, і сіла тут, у глибині, притулившись до мармурової колони. Сам, що постійно вартував біля входу в лазарет, підійшов до Дженні й довірливо ліг коло її ніг. Пес тихенько повискував при кожному пострілі, підіймав голову й розплющував вологі сумні очі.

— Не бійся, Сам, любий, не бійся! — шепотіла Дженні й гладила його по чорній лискучій шерсті.

Так минуло багато годин. Обстріл трохи стих, проте Сам дедалі частіше повискував і благально дивився на Дженні. Він неначе просив її про щось.

«Пити!» — здогадалась Дженні. Вона взяла відерце й пішла до водоймища. Дві-три випадкові кулі клацнули об верхній край садової огорожі, й одразу жалібний собачий плач, несхожий на звичний голос Сама, залунав по всьому саду. Дженні поспішила назад на терасу. З лазарету, покинувши перев'язку, вийшов Макферней. Сам уже повз йому назустріч, лишаючи кривавий слід на голубій мозаїчній підлозі. Він ліг біля ніг свого хазяїна, схлипнув востаннє і замовк.

Макферней нахилився над ним.

— І тебе не пожаліла британська куля, мій бідний пес, — сказав шотландець.

Індієць санітар підійшов, але не доторкнувся до трупу собаки, — йому не дозволяла каста. Індієць тільки став віддалік і жалібно заклацав язиком. Макферней бережно підняв холонуче тіло друга, відніс його на руках у куток двору й завалив камінням.

— Ось ти й не повернувся додому, в Шотландію, Сам, — сказав, постоявши над ним, Макферней. — І ніхто не знає, чи повернеться твій хазяїн.

Вранці штурм відновився. Повстанці віддали будівлю пошти. Велика Мечеть трималась, бої точилися на Головній площі і біля Раджратських воріт.

На площі мусульманського базару билися мірутські совари. Кіннотникам важко було повернутися на тісній, забудованій крамничками площі. Британські передові загони просочились в гирло однієї з маленьких бічних вуличок, що вела до базару, загрожували вдарити збоку й оточити мірутців. Один безіменний совар, поставивши коня впоперек вулички, перепинив британцям шлях. Весь пітний, без чалми, поранений у плече, відчайдушно рубаючи шаблею, він один довго стримував натиск цілого загону британців. Кіннотники, спішившись і зігнавши коней у центр площі, встигли вишикуватись для пішого бою. Хоробро билися кіннотники, але все-таки їх скоро почали долати британці, які підходили з обох боків. А тут поряд, у сусідньому кварталі, бився Дев'ятий аллігурський полк. Не знаючи загального розташування ворожих сил, аллігурці прорвалися назад до пошти й довго рубалися тут, оточені переважаючими силами ворога, під обстрілом чотирьох британських батарей. «Браття, помремо!..» — Сипаї помирали за рідне місто, поливаючи кожний камінь своєю кров'ю.

Не навчались повстанці в британських штабах офіцерської штабної науки. Добре билися в бою, кінному й пішому, зійшовшись з ворогом віч-на-віч. Але єдиному планові наступу британців не зуміли протиставити єдиного плану опору. Не налагодивши зв'язку поміж окремими частинами, не маючи єдиного керівництва, героїчні захисники Делі оборонялись в різних кінцях міста й повільно в упертих боях відходили до східних кварталів.

Опівдні здався будинок Індійського банку, бій точився вже на Срібному Базарі.

Після короткого перепочинку полковник Гарріс звелів відновити бомбардування білої будівлі.

— Уперті там засіли індійці! — сказав він своєму помічникові, капітану Бедфорду. — Треба їх викурити гарматним димом.

Знову завили снаряди у дворі резиденції. Од пострілів здригалася земля; у Гарріса стало більше гармат.

Снаряди розтрощили плити в кількох місцях двору. Жінки й діти, рятуючись від обстрілу, втекли під захист самого корпусу будівлі.

Гарматна бомба пробила дах будинку. Всі двері в будинку здригнулися, штукатурка посипалася зі стін.

— Рятуйте!.. Рятуйте!.. — Люди, які ховались на другому поверсі, побігли вниз.

Удар і гуркіт… Новий снаряд пробив ріг будинку. Жінки, заметавшись, кинулися з двору на терасу, стовпилися тут, звідси подалися в нижній зал, де лежали поранені.

Рушнична стрілянина затріскотіла раптом під самими вікнами. Навіть поранені підвели голови. Один, високий на зріст, з забинтованою головою, звівся на ліжку й виглянув у вікно.

Вікна головного залу виходили на вулицю, що вела до воріт палацу.

— Дивіться, дивіться! — закричала якась жінка, підбігаючи до вікна. Дженні підійшла до вікна слідом за нею. Оглушливий тріск рушничної пальби наближався з-за рогу, сипаї навскоси перебігали вулицю, шалено відстрілюючись. Не розуміючи, що відбувається, Дженні притиснулась, збліднувши, до ґрат незаскленого вікна. Ще частіше затріщали постріли, крики почулися зовсім близько. І тут високий на зріст сипай з забинтованою головою зірвався з ліжка й попрямував до виходу. Макферней, кинувши свої бинти, побіг слідом за ним.

— Не можна! — гукав шотландець. — Не дозволю!.. Ще не зажила рана!.. Не можна!..

Але сипай уже вискочив з воріт резиденції на вулицю. Це був Інсур. Він глянув праворуч, ліворуч і швидко оцінив становище. Велика колона повстанців одступала під натиском британських солдатів до воріт шахового палацу. Інший загін британців підходив з поперечної вулиці, щоб перерізати шлях відступаючим. Треба було будь-що затримати цей другий загін, дати сипаям відійти під захист палацових стін.

Кілька сипаїв, відстрілюючись, пробігли повз Інсура. Один упав, тяжко поранений у груди, біля самих ніг Інсура й випустив карабін.

— За мною, сипаї! — Інсур підняв карабін і кинувся навперейми через вулицю.

— Браття, за мною! — кричав він.

Велика група повстанців побігла за ним. На британських солдатів, що повертали з-за рогу, несподівано посипалася злива куль, оголені штики заблищали перед їхніми очима. Британці затупцяли на місці й повернули назад.

Дженні все стояла біля вікна й дивилась. Вона бачила, як Інсур зі жменькою людей тіснить великий загін британців, як здригнулись і кинулись урозтіч британські солдати, як Інсур далі й далі біжить вулицею, женучи ворога. На повороті вона побачила на одну мить обличчя сипая: ще бліде від недавнього поранення, уперте й мужнє обличчя.

«О боже! — подумала Дженні. — Як вони б'ються!.. Як вони ненавидять нас!»

— Увага, Дік! Там якийсь рух. Поглянь!.. Гарріс узяв бінокль з рук капітана Бедфорда.

Він побачив, як загін сипаїв тіснить британських солдатів і відганяє їх у поперечну вулицю.

— Звідки ж вони взялись?

— Мабуть, ховалися в будівлі резиденції. Там, очевидно, засіли головні резерви заколотників.

— Так, ти маєш рацію, Генрі. Полковник Гарріс звелів перетягти свої гармати трохи праворуч.

— По головному будинку резиденції — вогонь!

Сержант Джонсон нерішуче підійшов до полковника.

— Дозвольте доповісти, сер!

Сержант виструнчився, і в його тьмяних сірих очах Гарріс прочитав щось схоже на осуд.

— Що таке? — нетерпляче спитав Гарріс.

— Дозвольте доповісти, сер… Лазутчики говорили: в цій будівлі самі тільки жінки та діти… і поранені, сер.

Гарріс знизав плечима.

— Вас ніхто не просив мені про це доповідати, Джонсоне.

Кілька годин підряд артилерія розстрілювала красиву будівлю резиденції. У покрівлі в чотирьох місцях уже зяяли великі пробоїни.

Вода з фонтана текла, змішуючись з кров'ю поранених.

Дженні важко було відрізнити у натовпі від інших — розпатлану, з запалими очима, в порваному платті. Дарінат, взявши на руки свою поранену дівчинку, сіла поруч неї й обняла за плечі.

І тут, сидячи на східцях тераси, чуючи стогони помираючих, вибухи нових снарядів, тремтячи і притискаючись до індійської жінки, Дженні зрозуміла слова Лели Панді: «Ось які вони, твої британські піддані».

До третьої години дня впали кам'яні ворота резиденції, пробиті в кількох місцях.

Британці побачили кілька десятків наляканих жінок, які збилися в купу, дітей, що плакали, і з півсотні поранених, які помирали на камінні двору.

— Зібрати всіх, хто на ногах, і під конвоєм погнати на Королівський Луг, до християнської церкви! — наказав Гарріс.

Сам він не став займатися полоненими жінками й дітьми; щойно вістовий привіз йому новий наказ генерала Вільсона:

«Всі гармати, що знаходяться у вашому розпорядженні, зосередити в одній ділянці бою, на правому фланзі; центральний вогонь скерувати на будинок шахового палацу».

Гарріс послав Бедфорда на сусідню батарею, а сам узявся керувати установкою своїх гармат на новому місці.

Британські солдати подвійним ланцюжком охопили групу полонених і повели на Королівський Луг.

— Нехай ідуть швидше! — наказав Гарріс. — Хто відставатиме, підженіть як слід!

Через хвилин сорок сержант Джонсон повернувся й доповів:

— Усі полонені доставлені на Королівський Луг, сер.

Тільки після того як закінчилися бої за місто, полковник Гарріс дізнався, що серед полонених, відведених на Королівський Луг, була британська піддана Джеральдіна Гарріс — його дочка.

Розділ сорок другий Сигнал Селімгура

На дев'ятий день штурму впав Арсенал. Здалась уся південна частина міста і Велика Мечеть. Біля Аймерських, Туркменських, Делійських воріт стала британська варта.

Лише кілька сот сипаїв, які засіли в палаці Бахадур-шаха, ще чинили опір. І, як і раніше, неприступним для нападів британських гармат залишався старовинний форт на річковому острівці під стінами палацу — Селімгур.

Бахадур-шах давно утік з міста через південні ворота. У палаці засів Інсур-Панді зі своїм загоном.

Сипаї розташувалися коло великого фонтана в центрі палацу.

Дві могутні батареї четверту добу трощили розпеченим металом високі темно-червоні стіни знаменитого палацу.

Настав ранок двадцятого вересня. Палац тримався.

— Оточити будівлю і взяти заколотників живцем, за всяку ціну! — віддав наказ генерал Вільсон.

Із палацу було тільки два виходи: східний — до берега Джамни, і західний — у місто, в руки ворога.

Близько п'ятисот чоловік заховалися за його високими стінами: рештки Тридцять восьмого полку і чоловік двісті Бенгальської артилерії.

Інсур звелів підтягнути до західних воріт старі бронзові палацові гармати й забарикадувати вихід зсередини.

— Ми будемо битись до кінця! — сказав Інсур.

Кілька сот виснажених людей, чотири старих бронзових гармати, замовклі рушниці, — в сипаїв уже не було пороху, — і впертість, священна впертість повстанців, які вирішили померти, але не здатися, — ось усе, що міг протиставити Інсур важким гарматам британців.

Дві великі батареї безперервно били по високих, складених з могутніх глиб червоного пісковику стінах, що оточували величезну будівлю.

Інсур-Панді метався, збираючи останні карабіни, по просторому двору, серед замовклих гармат, його лихоманило від недавньої рани, очі запали на потемнілому обличчі.

В Девані-Хасе, залі аудієнцій старшого шаха, на мозаїчних плитах стогнали поранені. Вбиті лежали на мармурових плитах широких сходів.

Гармати підтягли ближче, і знову смертоносний вогонь з двох великих батарей хлюпнув на стіни, покрівлі, могутні склепіння, на мармурові тераси палацу.

Великий загін британців почав заходити збоку, щоб зайняти запасний вихід до річки.

Лалл-Сінг чергував на спостережному посту на покрівлі.

— Вони заходять з ріки, Інсуре! — кричав Лалл-Сінг. — Воші заходять з ріки, і я навіть не можу прострелити голову тому проклятому саїбові, який іде попереду!..

Підривний загін британців біг до головного виходу.

— Вони зараз висадять у повітря ворота! — гукнув Інсур.

Він послав сигнальника до геліоскопа, на вишку будівлі.

Був ясний жаркий день, сонце вже підіймалося до півдня. З вишки Селімгурського форту на палац дивився начальник форту — Чандра-Сінг.

Лела стояла біля нього. Ще в перший день штурму батько звелів їй піти у форт.

І в ясному світлі дня на вишці палацу повернувся диск сонячного телеграфу.

«Ми оточені! — подав сигнал сяючий на сонці диск. — Вихід до ріки закрито!»

— Там є інший, підземний, у саду! — за¬кричала Лела. — Подай їм знак, Чандра-Сінг. Швидше дай їм знати, там є дверцята коло самої ріки.

Чандра-Сінг сам побіг до приладу.

Підривний загін уже був під самими воротами палацу. Пригнувшись, британці перебігли через рів по настилу з колод, який сипаї в останню хвилину забули прибрати. Британський лейтенант біг попереду з ґнотом. Другий лейтенант ніс сумку з порохом і підривну трубку.

І тут Лалл-Сінг на вишці голосно закричав. Він побачив сигнал у відповідь.

— Говорить форт Селімгур! — закричав Лалл-Сінг.

«Виходьте підземним ходом! — сигналив форт. — Ми прикриємо ваш відступ по берегу ріки».

— Виводь людей, Лалл-Сінг! — наказав Інсур. — Я залишусь біля воріт.

Перший лейтенант заклав порох біля підніжжя воріт. Другий запалив гніт і відбіг.

Спалах полум'я, вибух, і західні ворота палацу розпались на шматки.

Але за першими ворітьми були другі, забарикадовані зсередини. Перегнувшись через бронзову гармату, що загороджувала вхід, не спускаючи очей з воріт, з карабіном напоготові стояв тут Інсур. Один заряд залишився у нього для того, хто першим увійде у ворота.

Сипаї товпились за прибудовами, коло кам'яної плити, напівзакритої дерном. Плита була піднята, і один за одним люди входили в темряву і сирість підземного ходу.

Без метушні, без галасу тиснулись сипаї біля входу в підземелля. Жоден з них не штовхнув, не випередив іншого в цій черзі за життям.

Другі ворота тріщали під ударами рушничних прикладів.

Молодий сипай-сигнальник останнім перебігав через двір.

— Зажди хвилину, Хайдаре! — зупинив його Інсур. — Піднімись на вишку й просигналь Чандра-Сінгу те, що я тобі скажу.

Двір спустів. На вишці палацу повільно обернувся виблискуючий диск.

Чандра-Сінг прийняв сигнал. Смертельна блідість вкрила його спотворене віспою обличчя.

«Чекайте ще двадцять хвилин! — сказав диск. — Потім повертайте свої гармати і бийте по палацу».

Першим вбіг у ворота британський лейтенант. Висока постать сипая, який приліг за бронзовою гарматою, підвелась йому назустріч. Сипай не кваплячись прицілився і останню кулю послав прямо в лоба лейтенантові.

Британські солдати розсипались по двору. Вони ступали через сипая, який поліг коло воріт з пробитою головою. Просторий двір був майже порожній. Біля замовклого фонтана лежало кілька вбитих. Мозаїчна підлога чудового залу аудієнцій, Девані-Хаса, була залягана кров'ю. Солдати обшукували зал. Вони шукали дорогоцінності, але не могли забрати з собою ні кольорових мозаїчних плит, ні прекрасного розпису мармурових колон. Цей зал збудували нащадки Тімура для прийому почесних гостей, для пишних святкувань. «Я к-що є на світі рай, то ось він, ось він, ось він», — вився візерунком по стіні напис, хитро сплетений з золотих перських літер. Під цим написом помираючі дряпали руками плити.

Загін зайняв увесь двір. Але щойно королівські стрільці розташувались коло великого фонтана, як граната з шипінням упала посеред двору, за нею друга, і незабаром з першої партії, що вдерлася у палац, не лишилося і половини.

Це Чандра-Сінг, повернувши свої гармати, бив з форту Селімгур по палацу. Чандра-Сінг виконував наказ свого начальника Інсура-Панді.

Розділ сорок третій Де ж Панді?

«Делі — вогнище повстання і зради, що протягом чотирьох місяців було спокусливим прикладом для всієї Індії, фортеця, де заколотна армія Бенгалу намагалася зосереджувати свої сили, нарешті відвойована нами у бунтівників. Правитель Делі — полонений у своєму власному палаці».

Так генерал-губернатор, лорд Каннінг, писав через декілька днів у зверненні до всіх британських підданих Індії.

Правителя Делі привіз Ходсон.

На другий день після взяття фортеці він одержав чин майора, подяку генерала і це відповідальне доручення.

Ходсон знайшов утікача Бахадур-шаха за кілька десятків миль південніше фортеці, в кам'яних прибудовах величезної старовинної гробниці Хамаюна.

Майор під'їхав до гробниці без свого загону, тільки з двома попутниками. Він послав до шаха парламентера.

— Здайся нам добровільно, Бахадур-шах, — звелів передати йому Ходсон, — здайся добровільно британцям, і ми обіцяємо тобі життя.

— Нехай сам Ходсон-саїб повторить ці слова при мені,— вимагав старий шах.

Ходсон погодився.

Він увійшов до шаха сам, без охорони, і повторив генералову обіцянку.

За кілька годин багатий поїзд під'їхав до Лахорських воріт Делі: нарядний парчевий паланкін з завішеним пологом і кілька закритих повозок. Жінки, слуги сиділи у повозках. Кінна мусульманська сторожа оточувала поїзд. Довгов'язий Ходсон їхав верхи біля полоненого, один єдиний європеєць серед усього ескорту.

Всі зупинились коло воріт.

— Хто в паланкіні? — спитав Ходсона черговий по варті офіцер.

— Усього тільки шах Делі, — відповів майор.

Сторожа хотіла привітати Ходсона трикратним «ура».

— Не треба, — сказав Ходсон. — Старий ще, може, сприйме привітання на свій рахунок.

Він проїхав зі своїми полоненими по зруйнованому бомбардуванням Срібному Базару, і у воротях палацу передав шаха з рук у руки цивільній сторожі.

По шахових синів та онуків Ходсон поскакав до гробниці Хамаюна наступного дня з невеликим загоном.

Він почав з того, що обеззброїв почет наслідників. Перелякана челядь, збившись у тісних кам'яних прибудовах гробниці, без єдиної спроби чинити опір віддала зброю. Ходсон наказав усіх шахових синів та онуків, у тому числі й найстаршого Мірзу-Могула, посадити у дві криті повозки і везти в Делі.

Напівдорозі повозки зупинились. Ходсон звелів усім принцам вийти. Їх було сім чоловік. Ходсон наказав їм роздягнутись, скинути пояси, кинджали, увесь верхній одяг. Ті, тремтячи, скорились. Ходсон вихопив карабін у найближчого солдата і власною рукою застрілив усіх сімох, в тому числі й Мірзу-Могула, того самого, якому обіцяв престол.

Так майор Ходсон одним ударом покінчив з усіма претендентами на трон Делі і поклав край династії нащадків Тімура.

Генерал Вільсон похвалив майора за швидкість і рішучість дій і дав йому великий загін британської кінноти для погоні за повстанцями, які втікали на південь.

Але похвала генерала не веселила Ходсона. Худий саїб шукав Панді, найголовнішого Панді, і не міг знайти.

Де він?.. Наклав головою разом з іншими на вулицях Делі чи зумів вислизнути й воює десь в іншому місці?..

В наметі самого Вільсона, в колі штабних офіцерів, Ходсон самовпевнено дав слово британського офіцера знайти його й стратити.

Поки ця голова не злетіла з плечей, — усі інші повсталі панді, всі бунтівники на півночі, на півдні і на сході Індії відчуватимуть себе безкарними.

— Гармата — велика честь для нього! — заявив Ходсон. — Я звелю індійцеві найнижчої касти накинути мотуз йому на шию і сам подивлюсь, як він забовтає ногами в повітрі. Жорстока канонада гриміла в ті дні по багатьох місцях південніше і західніше Делі — в Агрі, в Джелалі, в Рохільканді. Сотні тисяч панді билися на полях Індії за визволення рідної країни, можливо й Інсур-Панді був серед них…

— Живий чи мертвий — він не втече від мене, — сказав майор. — Панді утік з петлі — все одно шибениці йому не минути.

Люди Ходсона винишпорили всі закутки в місті і в палаці. Панді не було ніде, чи вони не могли його знайти.

Так багато їх було, убитих панді, в місті; мертві, вони всі були схожі один на одного.

Сержант, довірений Ходсона, кілька разів обійшов палацові прибудови і двір. Панді він не знайшов, але біля крайньої стіни, повернутої до берега ріки, побачив плиту з кільцем, схожу на дверцята погреба, і розкиданий дерен.

Сержант трохи підняв плиту. Він почув у глибині під нею багатоголосий людський стогін.

Сержант побіг за черговим офіцером.

Розділ сорок четвертий Безіменний зрадник

Майор Ходсон сидить під ошатним килимовим навісом на головній вулиці міста — Срібному Базарі.

Мулли стоять по праву руку Ходсона, багаті купці, імениті громадяни, з сивими бородами, в шовкових чалмах.

Сікхи вишикувались позаду, — почесна варта саїбові — загін сікхів з начальником на чолі.

По ліву руку майора стоїть сипай, молодий, зляканий, блідий.

— Дивись! — каже йому худий саїб. — Дивись пильно, сипаю!.. Якщо пропустиш головного Панді — петля. Смерть коло гарматного жерла даю тобі — почесну смерть, якщо знайдеш і вкажеш.

Сипай дивиться. В очах у нього рябіє. Так багато панді перед ним. Як знайти того, найголовнішого?..

Їх ведуть зв'язаними по десять чоловік головною вулицею повз майора.

— Дивись! — наказує сипаєві майор. — Якщо не знайдеш Панді — петля!

Добре знає Індію Ходсон-саїб. Сьогодні цілий ранок він бився з цим сипаєм. Нелегка розмова.

— Ми нікого не милуємо! — сказав Ходсон. — Усіх вас, бунтівників, чекає страта. Хочеш залишитися живим? Вкажи мені, де найголовніший Панді, і я дарую тобі життя.

Ні! Ціною життя сипай не виказував своїх.

Але майор Ходсон знає Індію.

— Ти брамін, — говорить майор. — На тебе чекає петля! Мехтар низької касти вішатиме тебе, і душа твоя після смерті блукатиме по землі, не знаходячи спокою.

Сипай затремтів.

— Не треба, Ходсон-саїб! — просить сипай. Смерть од мотузки для індуса — ганебна смерть. Так помирають знехтувані.

— Дай мені хорошу смерть! — почав благати сипай. — Розстріляй мене з гармати, Ходсон-саїб! І душа моя після смерті знайде спокій.

— Заслужи! — сказав Ходсон. — Ми не можемо знайти вашого головного бунтівника ні серед мертвих, ні серед живих. Вкажи нам Панді, вкажи головних призвідників, — дістанеш хорошу смерть. Почесну смерть дістанеш, коло гарматного жерла.

Сипай похилився.

— Добре, я шукатиму його, саїб.

Бідний обдурений сипай, він виказував своїх не за життя, а за почесну смерть!

І ось він стоїть під навісом по ліву руку майора і дивиться на тих, кого ведуть.

Відведені назад, за спину, і перетягнуті мотузкою руки сипая дрібно тремтять. Він дивиться на тих, кого ведуть, і йому здається, що він втрачає розум.

Їх виводять зі склепу по десять чоловік, — кожні десять чоловік зв'язані докупи однією мотузкою.

П'ятдесят вісім годин вони пролежали в темряві, в підземеллі, один на одному, задихаючись без свіжого повітря, від вогкості, від тісноти. Це ті сипаї, які останніми ввійшли в підземний хід і не встигли добратися до Селімгура.

Вибух завалив вихід до форту, й останні сто двадцять чоловік залишилися в темних переходах під землею.

Там знайшов їх Ходсон, і тепер їх ведуть на шибеницю, всіх до одного.

— Призвідців відокремити! — наказав генерал, і майор Ходсон шукає найголовніших бунтівників. Щоб настрахати інших, їм готується особлива кара.

Сипаїв виводять по десять чоловік, ведуть на площу повз майора.

Після безсонних ночей, втоми, штурму, боїв, після підземелля вони хитаються, мов п'яні, очі у них хворобливо блищать.

— Посміхатися! — велить їм саїб-майор.

Він хоче впізнати Панді, головного Панді, по спотворених зубах.

Вони йдуть, широко посміхаючись, показуючи зуби майорові. З посмішкою на шибеницю — процесія божевільних.

Ходсон сидить під навісом, пильно дивиться кожному в обличчя.

— Ха-ла-а!.. Ходсон-саїб! — сміючись, вони вітають його.

Прокляті індійці, вони не бояться смерті!

— Ха-ла-а!.. Ходсон-саїб!..

Босі ноги пританцьовують у ритм; зв'язані мотузками, вони танцюють разом, по десять чоловік.

Пісня народжується в цьому ритмі, вони співають:

Партія іде за партією, вулиця порожня, сікхи мовчки стоять позаду; місто мертве, навіть купці мовчать по праву руку майора.

— Ха-ла-а!.. Ходсон-саїб!..

Сікхи похмуро стоять позаду, попереду їх начальник, акалі, у високій гостроверхій шапці, весь у збруї з чоток, з чорною бородою.

— Що, сікхи Пенджабу, — кричать ті, що проходять мимо. — Допоможе вам ваша богиня Девані, коли і вас поведуть на страту!

Сікхи мовчать. Їх бородаті обличчя похмурі. Може, вони згадують 48-й рік і взяття Мултана?

танцюють засуджені.

Ось один, молодий, обплутаний мотузками, іде попереду. Він посміхається широко, у нього блищать очі. Лалл-Сінг посміхається не тому, що звелів майор. Він сміється і пританцьовує у мотузках.

У місті знають цю посмішку, ці блискучі очі.

— Головних бунтівників назвати! — наказав майор.

Торговець сухим гноєм стоїть серед купців. Він пам'ятає, як цей самий сипай проганяв його на базарі з обжитого кутка. Торговець нахиляється до майора:

— Бери цього, Ходсон-саїб!..

— Відокремити!.. — велить майор.

Лалл-Сінга ведуть.

Партія за партією іде й іде.

— Де Панді? Найголовніший Панді! — вимагає майор.

Сипай по ліву руку майора блідий від страху. Панді немає, він не може його знайти.

Панді немає ні серед мертвих, ні серед живих.

— Як його знайти? Він диявол!.. Перевертень… — шепочуть купці.

Мулли пильно дивляться з-під сивих брів.

— Ні, Панді немає серед них.

— Шайтан! — шепочуть мулли. — Він утік під воду або перетворився в дим і полум'я і вилетів у жерло своєї великої гармати.

Ось іде невисокий чоловік, перетягнутий мотузком, — в ряду інших, як брат серед братів. У нього сині очі європейця. Макферней останнім пішов у підземний хід, і тепер, разом з усіма, його ведуть на страту. Клапті білого капелюха на сивому волоссі Макфернея, плями пропасниці на змученому обличчі. Купці впізнають його і мовчать. Купці обертаються до своїх мулл — мовчать і мулли. Це хакім — особлива людина, він лікував їхніх хворих. Навіть мулли не хочуть виказати Макфернея. Але сипай коло лівого плеча Ходсона ступає крок уперед.

— Де Панді? Давай нам Інсура-Панді! — каже йому майор. — Інакше повиснеш у петлі.

— Я дам тобі іншого, саїбе, — шепоче сипай. — Я дам тобі іншого за хорошу смерть. Ось іде людина твого народу, а ти не можеш її відрізнити!..

— Європеєць!.. Серед мерзенних сипаїв? Європеєць серед бунтівників?.. — Ходсон забуває навіть про Панді. Ходсон робить знак, і Макфернея виводять окремо.

«Джін-Га-Джі, Джін-Га-Джі», — танцюють засуджені.

Ось уже всі пройшли. Панді немає серед них.

— Перевертень, — шепочуть купці. — Шайтан!

Розділ сорок п'ятий Секретний наказ

Будинки міста темні, вечорами в них не засвічують вогнів. Уранці не крутяться жорна домашніх млинів.

Кішки розтовстіли, годуючись трупами убитих биків і мулів.

На головній площі, на гранітній пласі, лежать семеро вбитих: це шахові сини та онуки, виставлені за наказом Вільсона, щоб страхати городян.

Сморід пливе над Делі від неприбраних трупів.

«Розправитися з непокірними! — віддав наказ генерал Вільсон. — Убивати без жалю кожного, хто співчуває бунтівникам або ховає повстанців у себе вдома».

На десятки миль довкола Делі були спалені й зруйновані селянські селища.

«Вчинені нашими військами звірства були просто нелюдськими, — писав один англійський чиновник Джонові Лоуренсу. — Щодо грабежів, то ми, звичайно, перевершили На-дір-шаха».

Багато днів підряд гарматний салют, що опівдні гучно розкочувався по рівнині, сповіщав про падіння фортеці й перемогу англійців.

Усіх мусульман у місті запідозрили в співчутті до вбитих шахових синів. Половина мусульманських родин була виселена з Делі за кілька днів.

Британські солдати завалювали колодязі, висаджували в повітря молільні, палили крамниці, оскверняли храми.

За кожного вбитого британця страчували тисячу індійців. Протягом десяти діб дванадцять міських возів з ранку до пізньої ночі возили тіла страчених.

Щоб не будувати помостів коло шибениць, для страти пристосували слонів. Слон слухняно підносив на спині цілу партію засуджених прямо до перекладини братської шибениці.

На плацу за містом довгим рядом стояли гармати. До зарядженої гармати підводили сипая і, прив'язавши його спиною до жерла, за офіцерською командою канонір давав постріл на дальній приціл.

Так розстріляли веселого сипая Лалл-Сінга.

Лалл-Сінг сам підійшов до гармати. Його хотіли прив'язувати, але він одвів мотузок рукою.

— Не треба! — сказав Лалл-Сінг.

Він став спиною до жерла, обвів поглядом війська, що вишикувалися на плацу.

— Сипаї! — гукнув Лалл-Сінг. — Браття одного дихання!.. Індуси, мусульмани, махратти!.. Готуйтесь до великого бою! Пам'ятайте мою смерть… А ви, сини чужинців, бережіться!.

Офіцерська команда, постріл, і лише кілька плям крові та два-три обгорілих клапті одягу залишились на тому місці, де стояв Лалл-Сінг.

На одного з засуджених у військового прокурора був особливий наказ. Засуджений був європеєць.

«Страта британського підданого може викликати невдоволення серед наших солдатів, — писали прокуророві з Таємного комітету Індії. — Досить буде, якщо, викликаний до генерала, він вислухає наказ про заміну смертної кари вісьмома роками тюремного ув'язнення і подякує її величність королеву за виявлену милість».

Британський штаб розташувався в християнській церкві Сент-Джемса. Але генерала Вільсона гнітили кам'яні склепіння церкви. Він звелів поставити свій похідний намет на просторому лузі перед церквою.

Кілька наближених до нього офіцерів — Вільям Ходсон, молодий Роберте, майор Берд і військовий прокурор Кейт-Янг — дні і ночі засідали з ним у наметі.

— Привести до мене Макфернея! — наказав генерал.

Ув'язненого повели здалеку, через усе місто, з будинку резиденції, де його тримали до вироку.

Стан переможців розташувався на вулицях; белуджі, кашмірці, пенджабські сікхи, королівська піхота, — в наметах, в похідних шатрах і просто під відкритим небом.

Макфернея ведуть головною вулицею під конвоєм. На просторій площі табором стоять белуджі. Їх пригнали сюди за тисячу миль — допомагати британцям здобувати старовинне індійське місто. Белуджі в широких смугастих бурнусах, до самнх очей закутані в білу тканину, дивляться на Макфернея й обертаються один до одного. Ось він іде, маленький, синьоокий, легкий, мов птах.

Кочівники добре знають його, він учив їх находити воду в пустелі і по зірках вираховувати час.

— Він завжди казав нам правду, цей чоловік. Куди його ведуть?..

Белуджі стежать за Макфернеєм очима. Сини пустелі сумні, перемога не веселить їхні серця.

— Ось ми ввійшли в Делі… Що ми побачили в ньому?.. Стародавню мечеть, розбиту снарядами ферінгів. Половина міста поклоняється Магометові і молиться всемогутньому аллахові так само, як ми молимось йому в наших кочів'ях. Невже ми прийшли сюди для того, щоб бачити, як мусульманські жінки плачуть над тілами своїх чоловіків?.. Ферінги примусили нас убивати братів у вірі.

Макферней іде далі. Будинки мовчать, вікна глухі, крамниці порожні, підвали завалені трупами. Делі безмовне.

На Срібному Базарі стоїть королівська піхота. Солдати товпляться біля своїх наметів.

— Дивися, Тедді Джонс!.. Он іде той самий старий, що був з нами на пароплаві. Він трохи постарів, але все такий же хороший.

— Він був до нас такий добрий, Боб. Чому ж його ведуть під конвоєм?

— Тому й ведуть, що був добрий.

На вулиці Садів станом стоять пенджабські сікхи. Їх мовчазний начальник довго дивиться вслід Макфернею. Він пам'ятає війну за Пенджаб і битву при Собраоні, коли зелено-чорний прапор сікхів ліг під ноги британського коня.

— Ось ми і ввійшли в місто… Що ми побачили в ньому?.. Трупи наших братів по крові.

— А цей чоловік був добрий до нас… Він охоче слухав розповіді наших дідів. Він перев'язував мисливцям рани…

— Дивіться, й індуси вітають його!..

— О, нещасний народ, індуси Доабу!.. Сікхи убивали індійців, а індійці сікхів, щоб саїби могли святкувати перемогу над трупами тих і інших!

Макферней іде далі. Пастухи П'ятиріччя, горці Кашміру вітають його. Він лікував їхніх дітей. Він записував пісні їхнього народу.

— Він завжди говорив нам правду, цей чоловік. Куди його ведуть?

— Його ведуть в намет до своїх.

— Він і саїбам скаже правду, — з глибоким переконанням говорить старий сивий індієць і сідає коло штабного намету на землю.

Довго не виходив з намету Вільсона шотландець Макферней. Старий індієць, що чекав біля входу, чув спочатку різкий голос генерала, потім неголосну мову шотландця і довгу тишу після неї.

Коли Макферней вийшов од генерала, він був, як і раніше, спокійний.

Мовчали й у наметі, немовби шотландець сказав їм таке, на що навіть у Вільяма Ходсона не знайшлось відповіді.

Першим отямився молодий Робертс.

— Старий сказав дивні речі, — зніяковіло промовив Робертс. — Що ми не маємо права порядкувати в цій країні… Що вона належить не нам, а народам, які в ній живуть. Що ми чужі.

На хвилину знову стало тихо в наметі. Тільки генерал Вільсон голосно сопів над своєю сигарою.

— І ще він сказав, що земля Індії горить у нас під ногами… Що нас тут ненавидять… і рано чи пізно проженуть звідси.

— Не вісім років ув'язнення, а довічна каторга належить за такі слова, — переконливо сказав військовий прокурор. — Будучи християнином і британським підданим, він одверто, в колі британських офіцерів, захищав бунтівників. Він посягнув на авторитет британської влади в Індії!..

— Йому немає пощади!.. — зраджуючи своїй звичайній витримці, Ходсон підвівся з стільця. — Цю людину треба негайно відправити у Великобританію, в Королівський Суд.

— Згоден! — схилив голову Вільсон.

— Це значить, що ми уже можемо вважати його небіжчиком, джентльмени, — з задоволенням заявив військовий прокурор.

Вільсон зробив знак вартовому офіцерові.

— Подвійний наряд конвою! — наказав Вільсон.

Офіцер вийшов.

За полотняною стіною намету почулися розмірені кроки, дзвякнула зброя. Це конвой зімкнувся навколо Макфернея.

Розділ сорок шостий Дочка Панді

В темряві безмісячної ночі чотири великі човни відплили од пологого піщаного берега маленького острівця на річці. Човни повернули на південь.

Люди тісно збилися в човнах, — остання партія повстанців, яка утримувала форт Селімгур.

На кормі човна, що ішов позаду всіх, стояв Чандра-Сінг і поруч нього Лела під своєю великою хусткою.

Гребці дивилися назад, у темряву.

Незабаром високе полум'я спалахнуло над фортом, завирувала вода, з плескотом накочуючись на береги. Форт Селімгур злетів до неба.

Полум'я пожежі ще довго клубочилось в далині нерівною завісою, освітлюючи темне небо, стіни фортеці, річку.

Чандра-Сінг дивився назад. Здалеку в світлі пожежі він бачив димну мерехтливу хмарку над містом, освітлену відблисками вогню, йому здавалося, що він чує стогін над фортецею, протяжний багатоголосий стогін, що підноситься до самого неба.

За поворотом ріки все заіскрилося, заграва пожежі потьмяніла, знову стало тихо.

Гребці налягли на весла. Пітьма укриє їх, під покровом пітьми вони дійдуть до Бхагпута, а там далі — форт Агра, шатра повстанців на березі, вільний шлях, рідні селища.

Кінний загін Ходсона, нарешті, знайшов собі діло: він рушив у погоню за повстанцями, які пішли з Делі на південь. Усі дні штурму кавалерійські частини британців залишались у резерві; на тісних вулицях міста кінноті нічого було робити. Але зараз Ходсон міг показати себе.

«Ходсонові коні» — так називали британські офіцери його загін — були попереду всіх. «Ходсонові коні» танцювали від нетерплячки: обабіч Джамни в цих місцях тяглися смуги грузьких боліт, затонів, непрохідного для кавалерії піску, й останні делійські повстанці, які відпливли з форту, безпечно відходили на південь, до Агри.

Глибоким обходом ішли кінні до дальнього вигину річки, до закруту біля Бхагпута, де можна буде проскочити на конях до самої води і перетнути шлях повстанцям.

Без відпочинку, без зупинок гребли гребці Чандра-Сінга.

Вони вже минули розкиданий до берегів, розбитий британцями плавучий міст недалеко від Бхагпута.

І на світанку «Ходсонові коні», кинуті кар'єром, підскакали до самої води.

Гребці, дружно підвівшись, налягли на весла. Тут був твердий прохідний берег І брід, зручний для коней.

Коні ввійшли у воду. Борючись із течією, вони повертали напереріз човнам.

Розвиднялось, небо на сході зачервоніло ясним пурпуром ранку.

Офіцер-саїб ішов на коні попереду, в кавалерійській формі, в чалмі, намотаній поверх білого шолома.

Вже можна було добре бачити обличчя офіцера, його світло-руду бороду і широко відкритий рот. Офіцер щось кричав — вітер відносив слова.

Перший човен устиг пройти. «Ходсонові коні», втрачаючи брід, пливли напереріз другому, третьому. Кінські морди скидались над водою.

— Цілься в ко-о-ней! — закричав Чандра-Сінг.

«Бах! Ба-бах!..» — з усіх човнів стріляли. Коні, хропучи, кружляли у воді. Влучні кулі сипаїв поціляли їх у голови, в лоба поміж очима. Коні тонули, тягнучи вершників під воду.

— Зараз вони проскочать, прокляті панді! — плутаючись у стременах, захлинаючись водою, кричали і лаялись «Ходсонові кіннотники». Усі човни вже проскочили вперед, залишався останній, той, у якому сидів Чандра-Сінг. Офіцер з рудою борідкою плив до цього човна, загрібаючи однією рукою.

Він доплив і лівою рукою вчепився в борт, нахиливши важкого човна; у правій у нього був пістолет. Цілячись, він кричав образливе слово.

Лела ступнула до борту. Вона вихопила кинджал з-під білої хустки. Короткий хрип, і офіцер, почервонивши воду кров'ю, пішов на дно.

Лела занурила свій кинджал у воду і змила з нього кров. Потім перейшла до корми і взяла весло з рук втомленого гребця. З силою упершись довгим веслом у річкове дно, вона одним рухом далеко вперед послала човен.

Чандра-Сінг дивився на Лелу, немовби побачив її вперше.

— Дочка нашого Інсура! — сказав Чандра-Сінг. — Наша дочка.

Погоня давно залишилась позаду. Човни пливли і пливли уперед.

Джамна, дочка сонця і сестра Ями, бога смерті, несла на південь, до Гангу, свої світлі води.

Попереду вже виднілись під сонцем білі зубці стін, бастіони та башти високого форту Агри.

Лела випросталась на кормі, дивлячись уперед.

— Тепер ми будемо битися в Агрі, — сказала Лела.