Небезпечний утікач

Розділ тринадцятий Дженні Гарріс

Вогким і похмурим березневим ранком старе транспортне судно «Олівія» відчалило від дерев'яних стін Арсенальної набережної в Лондоні. Дві польові батареї везла на борту «Олівія» і стрільців Вісімдесят восьмого її величності піхотного полка — щорічне регулярне поповнення Королівської армії в Індії.

«Олівія» поспішала: капітан хотів обігнути мис Доброї Надії до того, як настане період бур і жорстоких штормів.

На борту військового транспорту був незвичайний пасажир — дівчинка дванадцяти років Дженні Гарріс. Дженні їхала в Індію до батька, полковника Гарріса.

Капітан «Олівії» віддав Дженні каюту своєї дружини. Дженні подобалась її маленька каюта з круглим віконцем і підвісною койкою, яку ввечері спускали, а на ранок підтягали під саму стелю. У сильну хитавицю підвісна постіль Дженні шалено гойдалася з боку на бік і мало не билася об металеві скріпи стіни. Дітей, крім Дженні, на судні не було, тому дівчинка дуже нудьгувала спочатку, до того ж, і здоров'я вона мала слабке… Дженні не любила ні вишивати, ні шити, а розмовляти з дорослими не насмілювалася. Дівчинка тинялася по судну, нудьгувала, дивилася на море, а іноді плакала, забравшись у підвісну койку своєї маленької каюти.

Майор Бріггс, старий офіцер колоніальної служби, начальник усього військового складу на «Олівії», вважав себе і своїх солдатів та офіцерів на мирному стані, а тому цілий день жлуктав ром і бренді, зачинившись у себе в каюті, або піднімався на палубу стріляти морських чайок, які летіли за кормою. Капітан Генрі Бедфорд рому не пив, книжок не читав, безбожно нудьгував у дорозі й за обіднім столом любив розповідати сусідам про свій затишний будинок у Бомбеї, біля Мала-барського горба, де у великому садовому басейні плавають дивовижні риби, смугасті та зірчасті, тридцяти чотирьох тропічних порід. Бедфорд повертався з Лондона до Індії після тривалої відпустки.

«Олівія» йшла протокою Ла-Манш назустріч західному вітру, назустріч океанській хвилі. Маленькі гострокрилі чайки летіли за її кормою й кигикали різкими голосами.

На світанку тьмяного березневого дня, вітряного й буряного, вона вийшла з протоки в океан, у жорстоку хитавицю Атлантики.

Під час цього рейсу на «Олівії» був ще один незвичайний пасажир: невисокий на зріст чоловік у цивільному, з трохи дивним для європейця кольором обличчя, у білому повстяному капелюсі шотландського горця. З ним був собака Сам — потворний, чорний, з пригнутою донизу квадратною мордою, із злючим поглядом спідлоба й короткими кривими ногами.

Чоловік у шотландському капелюсі — його звали Аллан Макферней — увесь час бігав по палубі з щільно набитим шкіряним дорожнім мішком і все турбувався про те, щоб цей мішок як-небудь несподівано не підмочило водою. Обидва старші офіцери, Бедфорд і Бріггс, з першого ж дня не злюбили Макфернея.

— Чи помітили ви, Бріггс… — схвильовано запитав капітан Бедфорд майора ще в перший день. — Чи помітили ви, дорогий Бріггс, який у цієї людини капелюх?

— Помітив, Бедфорде! Гидкий шотландський капелюх.

— А прізвище, ви тільки зверніть увагу, яке в нього прізвище: Макферней…

— Безперечно, — сказав майор, — ця людина — шотландець.

— Отже, не джентльмен. Шотландець не може бути справжнім джентльменом.

— Ніколи! — з глибоким переконанням підтвердив майор Бріггс. — А колір його шкіри, Бедфорде!..

— Аякже, — сказав Бедфорд, — дивне забарвлення шкіри.

— Це не засмага. Це печінка…

— Звичайно, — погодився Бедфорд. — Печінка. Ця людина довго жила в тропіках.

— Уявіть собі, Бедфорде, він пішки виходив усю Індію й увесь Близький Схід. Мені розповів про це помічник капітана…

Майор наблизив до самісінького обличчя капітана Бедфорда свої короткі сиві, наскрізь прокурені бакенбарди.

— З якою метою, — ось про що я хотів би дізнатись! — зашепотів він.

Бедфорд насупився.

— Ми з вами відповідаємо, дорогий Бріггс, за війська, які перевозимо на «Олівії», за двісті п'ятдесят чоловік, за дві батареї. Треба дізнатися, що воно за людина.

— Вірно. І що він везе у своєму дорожньому мішку, — додав Бріггс.

Усі перші дні подорожі дув різкий вітер, було холодно. Хмари облягли захід суцільною темною смугою. Солдати мерзли на своїй нижній палубі, незахищеній од вітру й морських бризок; вони вештались сюди й туди, щулячись від холоду, або лежали покотом, притулившись один до одного. Дженні не випускали на верхню палубу без теплої кашемірової хустки або шалі. Надвечір підіймався туман, такий густий, що дзвін на носі «Олівії» безперервно дзвонив, попереджаючи зустрічні судна. Щовечора Дженні засинала під цей дзвін, глухий, настирливий і тривожний.

Скоро Дженні звикла до «Олівії» й повеселішала. Потроху вона придивлялася до пасажирів, їй відразу. сподобався Макферней. Він мав темне, як пальмова кора, обличчя й сині очі жителя півночі. Глухуватим спокійним голосом шотландець годинами розмовляв із своїм Самом, тихо, терпляче, ніби пояснював йому щось, і пес у відповідь тихенько скавучав. Іноді Сам із хазяїном спускалися вниз, у трюм, і тут розмова відбувалася вже серед кіз і кроликів. Шотландець навчав Сама не лютувати даремно й спокійно дивитись, як кролики кружляють у своїй дерев'яній клітці, як худі корабельні кози тикаються мордами в жердини загороди. Сам тихенько гарчав і намагався не гавкати навіть на поросят.

Часто шотландець спускався і на нижню палубу, де розмістилися стрільці. Тут він швидко з усіма здружився.

Макферней довго розмовляв з матросами, солдатами та з корабельними юнгами. Проте ніколи не затримувався, щоб побесідувати за обіднім столом у кают-компанії. А коли одного разу тут зайшла розмова про генерал-губернатора Індії, лорда Каннінга, і Макферней голосно, на всю кают-компанію, заявив, що генерал-губернатор розуміє в індійських справах стільки ж, скільки його пес Сам у райських яблуках, — обидва офіцери, Бедфорд і Бріггс, зовсім зненавиділи шотландця.

Західний вітер ущух. Піднявся норд-ост. Величезні океанські хвилі ринули на «Олівію». Судно то несло зі страшною силою кудись униз, у провалля між хвилями, то знову викидало наверх; стара шхуна скрипіла й стогнала, піна і солоні бризки щохвилини облипали палубу.

Вночі шторм посилився. Вітер ревів у снастях, підвісні койки в каютах страшенно кидало з боку на бік. Дженні то зіскакувала униз, на підлогу, сідала на саквояж, і її починало носити по каюті разом з саквояжем і жбурляти об стінки; то знову вилазила наверх, у койку. Її нудило від хитавиці; повітря в каюті пропахло чимось недобрим: чи то відволоженою коноплею, чи то морськими слизняками. Дженні вийшла у вузенький коридор.

Із-за сусідніх дверей, з каюти Макфернея, було чути глухуватий голос. Шотландець, здавалося, читав вголос книжку, а може й розмовляв з кимось. З ким він там розмовляє? Дженні довго стояла в коридорі. Раптом хвиля відкотилася і судно сильно рвонуло кудись убік, двері каюти містера Макфернея розчинилися самі по собі, і Дженні несподівано для себе влетіла всередину.

Містер Макферней сидів біля столу, схилившись над дрібно списаними аркушами. Він навіть не оглянувся. Уважно дивлячись у свої папірці, шотландець бурмотів уголос якісь незрозумілі слова: «Санда… Сакра-Чунда..»

— Пробачте!.. — сказала Дженні.

Макферней озирнувся й побачив її несміливі очі й вузеньке бліде обличчя.

Він посміхнувся.

— Дуже добре! — сказав Макферней. — Ви можете заходити до мене й без шторму, міс Гарріс.

— Пробачте, заради бога, — Дженні втекла.

Тільки на десятий день вгамувалася буря на морі. Вітер ущух. Небо на заході було синьо-оранжеве, повітря потеплішало. Коли зайшло сонце, у морі затанцювали риби, які світилися у вечірньому присмерку.

Дженні тепер довгими годинами сиділа на палубі і дивилася в море. Англія, яку вона так недавно залишила, вже здавалася їй чужою, нескінченно далекою, десь за п'ятдесятою паралеллю, — межею холоду й бур. Усе частіше згадувала вона Індію, місця, де народилася й прожила перші дитячі роки.

Дженні пам'ятала білу стрічку кам'янистого шляху, що тягнувся од стін форту по схилу гори, темний мох на ребрах невисоких гір, пласкі покрівлі гірського селища. Вона пам'ятала велике подвір'я їхнього індійського будинку, басейн у дворі і індійських праль коло басейну — балакучих, напівголих хлопців, які цілий день били по воді прачами. Вона пам'ятала свою няньку — похилого віку індійця у синій чалмі — і годувальницю з скляним намистом на лобі й на шиї; пам'ятала і те, як нянька та годувальниця тягали її, вже майже чотирирічну дівчинку, на руках, і як вони блідли й завмирали, коли до кімнати входив її батько, сам Гарріс-саїб. Дженні пам'ятала волан, яким вона гралася в дитинстві, чорний маленький м'яч і круглий майданчик перед будинком, обсаджений платанами. Вона пам'ятала індіанок із нижнього селища, які приходили до її матері щось просити, і як на руках у них плакали голодні діти, а батько сердився і говорив, що від цього повсякденного крику у нього болить голова. Вона пам'ятала волохаті сорочки пальм, колючу загорожу із кактусів позад саду, палючий вітер із степу, від якого ховалося все в будинку, і бліде материне обличчя. Мати завжди сумувала в Індії, у неї не було в цих місцях ні рідних, ні знайомих; її мучило гаряче повітря Азії і курява; вона завжди мріяла про батьківщину, про зелені луги Англії, про свіжість і прохолоду рідного Норфолька. Мати сумувала й кашляла: у неї були сухоти. Батька перевели в Аллігур, британський форт у самому серці Індії, поблизу Делі, а вони з матір'ю поїхали до Англії. Дженні тоді було десять років. Матір уже ніщо не могло врятувати, — вона незабаром померла. Дженні лишилася в Англії сама, без рідних. Понад два роки вона провела в холодному незатишному пансіоні місіс Честер, де її мучили довгими повчаннями за столом, з вікон тягло холодом і нудьгою, дерева в парку стояли в снігу нескінченно довго, і до кінця зими починало здаватися, що весна вже ніколи не прийде А тепер капітан Бедфорд, старий батьків друг, везе її до Аллігура, в Індію.

Дженні годинами сиділа на палубі й дивилася в море, на відблиски сонця у воді.

Березень кінчався. «Олівія» пройшла Канар-ські острови. З кожним днем теплішало, море було ніжно-смарагдове, а вітер з суші сповнений пахощами.

«Ще два місяці, — думала Дженні. — Два місяці, і я побачу батька!»

Розділ чотирнадцятий Шотландець Макферней

Багато днів «Олівію» було видно з африканських берегів.

Біля Фрітауна їх знову пошарпала буря. Величезні хвилі перекочувалися через палубу «Олівії». Усі, хто міг, поховалися в каютах Обідали, сидячи на саквояжах, тарілки з бараниною тримали на колінах. Усі були в поганому гуморі: хитавиця набридла. До того ж годувати почали дуже погано, — запас свіжих овочів на «Олівії» скінчився.

Тільки майор Бріггс мав чудовий настрій. Під час шторму він пив стільки ж, скільки й за хорошої погоди. Хміліючи, Бріггс робився ще червоніший; лоб і щоки його наливалися кров'ю, але на ногах майор тримався добре. Впевнено гупаючи черевиками, він проходив уздовж усієї верхньої палуби, від носа до корми, і, твердо звівши пістолет, цілився в чайок, що тікали від бурі.

— Одна… Дві… — рахував майор збитих пострілом чайок. Бах! Бах-бах!.. — Три… Чотири…

Отак він розстрілював кафрів у Південній Африці, коли ще молодим лейтенантом починав свою службу королеві.

Потім Індія, похід 1848 року. Підкорених індійців Бенгалу майор вів на бунтівливих індійців П'ятиріччя. Брав фортецю Мултан, а потім розстрілював та вішав підряд і мирних і немирних.

Після Індії — Крим, Східна війна. З Дев'яносто третім шотландським гірським стрілецьким полком Бріггс, у чині капітана, відбув усю Кримську кампанію. Витримував натиск хоробрих російських матросів під Балаклавою, був тяжко поранений у ногу під Севастополем і потім довго відлежувався в госпіталі, у Дуврі, де квартирував його полк.

Навесні 1857 року шотландських гірських стрільців послали в Шанхай втихомирювати упертих китайців, підтримати на далекому азіатському сході престиж Британської імперії, що так сильно був підірваний на Чорному морі під час Кримської війни. Бріггс не захотів їхати в Китай і попросився до Індії. І ось у березні 1857 року його призначили супроводити на борту найманого транспорту «Олівія» піхотний батальйон, посланий у Бомбей на постійну службу.

— Бомбей? Чудово! — хрипів майор, розмовляючи з високим худющим і завжди сумним пастором Ленгстоном та з капітаном Бедфордом у кают-компанії за люлькою міцного зеленого тютюну. Хитавиця то вщухала, то знову посилювалась, гранчасті склянки, підскакуючи, їздили по столу. — Бомбейська армія — найкраща в Індії. Це не Бенгал, де офіцери з сорок другого року сплять з пістолетами під подушкою! Пригадайте, хто не хотів стріляти в сікхів під Мултаном і розбестив навіть бомбейські полки, що прибули нам на виручку?.. Бенгальці!.. Хто у бірманський похід відмовився їхати морем у Бірму? Знову ж вони, бенгальці. Тридцять восьмий піхотний!.. І вийшли сухі з води; тільки тринадцять чоловік повісили з усього полку… Рота за роту, полк за полк — у них одна кругова порука. Я щасливий, що нас призначають у Бомбей!

Капітан Бедфорд кивав головою: погоджувався. Він теж був задоволений.

Генрі Бедфорд зумів дослужитися до капітанського чину, жодного разу за п'ятнадцять років не переступивши через рів, який відділяв місто Бомбей од навколишніх джунглів. Розкіш його бомбейського будинку, лівреї слуг, страви, що подавалися до обіду, нічим не відрізнялися від розкоші, ліврей і страв будь-якого середнього дворянського дому на батьківщині, в Англії. На різдво до столу подавали жирного гусака з яблуками і — точнісінько такий самий, як і в добрій старій Англії, — справжній різдвяний пудинг з мигдалем і родзинками.

Капітан звик до свого спокійного життя в Бомбеї, до затишних кімнат, до того, щоб слуга-індієць під час прогулянки тримав над ним парасольку, а двоє босих слуг бігли попереду й охороняли від гадюк. Він полюбляв обіди в офіцерському зібранні, де кухар з надзвичайною майстерністю умів поєднувати смачний британський біфштекс з гострою індійською приправою, а по обіді — подавати таке вино, яке подають тільки у Бомбейському артилерійському… Капітан думав: «Таке життя буде тягнутись нескінченною, безхмарно-радісною, спокійною смугою…» А Індія? Індійці?..

Бедфорд був глибоко переконаний, що вся Індія існує тільки для того, щоб поставляти англійцям родзинки та рис для їхнього різдвяного пирога.

— Спокій, Дженні! — любив повторювати капітан Бедфорд. — Незабаром будемо в Кейптауні.

Теплі краплі вологи осідали на платті, на снастях, на розігрітих мідних поруччях палуби; ночами в морі світилася літаюча риба. Великий Віз сховався у небі, і Дженні довго шукала Південний Хрест; їй показали кілька яскравих великих зірок прямо по курсу корабля.

На палубі було слизько від вологи; капітан звелів розстелити від борту до борту вірьовочну сітку, щоб нога не ковзала під час ходи. Легкий, як тінь, шотландець Макферней у своєму білому повстяному капелюсі із заломленими догори крисами, з мішком і палицею, наче мандрівник під час походу, крокував від борту до борту. Пес Сам плентався слідом за ним на коротких кривих ногах, тицяючи у палубу потворною мордою.

Легко й широко ступаючи, маленький, сухий і жвавий Макферней міряв «Олівію» багато разів од носа до корми й назад.

Якось Дженні трапилась йому на дорозі і одступила вбік, щоб дати пройти. «Що воно там у вашому дорожньому мішку, містер Макферней?» — хотіла запитати Дженні, але не наважилась. Вона стояла перед ним, тонесенька, боязка, у зеленому платтячку, з білявими косами, акуратно зав'язаними шовковою картатою стрічкою, як це навчили її робити в пансіоні. Макферней встиг роздивитися її очі, сором'язливі й допитливі.

— Добрий день, міс Гарріс! — привітався Макферней, привітно посміхнувся до неї, як усміхався своїм друзям на нижній палубі. Дженні не наважилась відповісти йому привітною усмішкою: адже капітан Бедфорд не знайомив її з шотландцем.

Тільки пізно вночі, коли сходив до зеніту молодик і світлі смуги й бризки на морі починали бліднути в його білому, незвично яскравому для людей, які живуть на півночі, світлі, Макферней спускався до себе. І тоді Дженні знову чула дивні слова, які шепотів він у своїй каюті.

«Дар-Чунла, — чула Дженні, — Сакра-Чун-да — Дар. Бхатта-Бхаратта…»

Незабаром вітер ущух. Паруси безсило повиснули. «Олівія» погойдувалась на слабкій хвилі, майже не посуваючись уперед. Настали мертві дні, штиль.

Невідомо звідки на палубі з'явилися пацюки. Можливо, на пацюків вплинула тепла година, задуха, безвітря, зменшення харчів на судні, — хто зна? Але щодня їх ставало більше й більше. Пацюки повзли з усіх щілин і незабаром так знахабніли, що почали кидатися на людей. Щоранку в кают-компанії розповідали страшні історії: пацюк відкусив кухарчукові вухо, два величезні сиві пацюки кинулися на самого помічника капітана, і той змушений був тікати; усю ніч пацюки пустували в кубрику і об'їли в боцмана чоботи й шкіряну куртку.

Бідного Макфернея теж мучили пацюки. Він боявся не за себе: пацюки загрожували проїсти його таємничу торбу. Шкіру пацюки гризли з особливим задоволенням. Макферней почав брати торбу навіть у кают-компанію і під час обіду клав її біля себе.

— Що це ви так старанно ховаєте? — сухо запитав його майор Бріггс.

— Це мої корені, — неуважно відповів шотландець.

Бріггс з презирством подивився на товстий шкіряний мішок, набитий, напевне, сухим корінням.

«Ботанік!» — подумав майор.

Якось уночі Дженні почула крізь сон, що хтось грюкнув дверима й пройшов по коридору. Сам повискував тихенько, стукаючи кігтями об підлогу; потім усе затихло. Дженні не спалося, вона підвелась, вийшла в коридор… У сусідній каюті нікого не було. Дженні полізла по драбинці нагору. На палубі теж не було нікого, молодик світив так ясно, як на півночі в Англії світить повний місяць. Несподіваний порив вітру жбурнув Дженні просто в обличчя декілька білих квадратиків цупкого паперу, списаного якимись значками. Збоку, з-за судових шлюпок, до неї долинуло глухе гарчання. Дженні повернула туди. Вона побачила бідного Макфернея, який спокійно заснув біля шлюпки, його шкіряна торба лежала поруч. Шотландець хотів уберегти свою торбу від пацюків, але не вберіг її од вітру. Несподіваний вітер ворушив аркушиками, які розсипалися з торби, і розносив їх по палубі. Сам глухо гарчав біля ніг хазяїна, не сміючи розбудити його.

Дженні зважилась.

— Містер Макферней! — покликала Дженні й легко торкнулася плеча шотландця. — Містер Макферней, прокиньтеся, будь ласка!

Макферней прокинувся і зразу ж сів. Палуба навколо нього, наче лапатим снігом, була всипана білими папірцями.

— Мої корені!.. — вигукнув Макферней. — Великий боже, мої корені!

Він кинувся збирати папірці.

— Я вам допоможу, містер Макферней, — попросила Дженні.

— Дякую, міс Гарріс, дякую!.. — Руки у Макфернея тремтіли. — Корені, мої корені!..

Він квапливо хапав аркушики і складав у торбу.

«Які корені?..» — Дженні нічого не розуміла. Вона бачила тільки цупкі квадратики білого паперу, списані незрозумілими значками: крапки, кружки, стріли, короткі й довгі рисочки.

— З яким трудом я розшукував їх, міс Гарріс! — похвалився Макферней. — Я виходив усі стежки й стежечки Верхньої Індії, пробирався крізь ліси й джунглі від селища до селища П'ятиріччя, ночував біля вівчарських вогнищ, у лісових сторожках, у кочовищах гуджуратів. Я слухав пісні народу, я просив старих людей переказувати мені стародавні легенди. Ось що у мене позаписувано!

Макферней простягнув кілька папірців, списаних незрозумілими значками.

— Дванадцять років праці й мандрувань вклав я у ці папірці, міс Гарріс!.. Я записував слова різних племен умовними значками, зрозумілими лише філологам. «Небо», «земля», «батько», «хмара», «воїн», «вогонь», «шлях», «людина», «дерево»… Слова ці майже збігаються в багатьох індійських народів. Англійці, прийшовши завойовниками до Індії, думають, що вони покорили напівдике, темне плем'я. Вони нічого не хочуть знати про культуру того народу, який обікрали. Мої записки розкажуть щиру правду. Тисячолітня культура відбилася в цій мові. Ось вони, корені слів!..

Папірці тремтіли в руках у Макфернея.

— Я все зберу! — пообіцяла Дженні. — Не турбуйтесь, містер Макферней, жоден корінь не загубиться.

І вона побігла за папірцями, що порозліталися до бортів.

Майор Бріггс саме в цей час вийшов на палубу. Впевненими гуркотливими кроками він пройшов до носа й зупинився.

— Що за чортовиння? — запитав майор.

Він підняв з палуби маленький квадратик списаного паперу і майже ткнув його собі під ніс.

— Що воно за значки?

— Транскрипція, — пояснив Макферней. — Це мої записки. — Він хотів узяти в майора аркушик.

— Що? Транскрипція?! — Майор сховав за спину руку з міцно затиснутим у ній папірцем. — Пробачте, містер Макферней, але я вам вашої транскрипції не віддам. Я відповідаю за судно, шановний містер Макферней, і я мушу знати, що означають оці значки. Я повинен насамперед виявити, чи не загрожують вони престижу королеви й недоторканості Британської імперії.

І майор, по-військовому клацнувши підборами, загримотів по дошках палуби до своєї каюти.

Дженні не могла спокійно заснути до ранку. Невиразна тривога гнітила її. Бріггса Дженні зненавиділа з першого дня: від хрипкого голосу майора, від його важкої, гуркотливої ходи, червоних, як непрожарений біфштекс, щік Дженні починало сіпати. Ранком Дженні довго вешталася по судну. З ким поговорити про те, що трапилося вчора на палубі? Вона постукала до Бедфорда.

Генрі Бедфорд сидів за похідним столиком і писав. Він здивовано глянув на дівчинку.

— Що таке, Дженні?

Карі очі Дженні були неспокійні, а коси не заплетені й не викладені віночком на голові.

— Море надокучило? Чи, може, нездужаєш? — занепокоївся Бедфорд.

— Ні, містер Бедфорд, не те.

Дівчинка розповіла капітанові про шотландця й про майора Бріггса.

— Спокій, Дженні! — сказав Бедфорд. — Просто нічна метушня через пацюків.

Він пройшов до каюти майора. Бріггс, схилившись над папірцем, несамовито смалив люльку.

— Дорогий Бедфорде, чи не можете ви пояснити мені, що це означає?

Він простягнув Бедфорду папірець, списаний незрозумілими значками.

— Я про все вже довідався! — похвалився Бедфорд. — Цей Макферней — не ботанік. Він філолог.

— Філолог? Тим гірше для нього! А що, власне кажучи, це значить, Бедфорде?

— Філолог… — Бедфорд не поспішав. — Це… це людина, яка вивчає різні мови… різні слова, чи що.

— Ось-ось, різні слова!.. Він розмовляє з матросами. Він бесідує з кухарями… Позавчора він увесь вечір тинявся на нижній палубі, розмовляв з моїм ординарцем його власною мовою!.. Ірландською!»

— Небезпечна людина! — сказав Бедфорд. Майор махнув страшним папірцем.

— Жодного дня! — сказав він. — Жодного дня я не потерплю більше присутності цієї людини на судні. Ми заходимо в Кейптаун. Я звелю капітанові зсадити шотландця на берег, а начальник порту затримає його аж до вияснення. З начальником я домовлюся сам.

І майор рішуче сплюнув на підлогу гірку, просякнуту тютюном слину.

За два дні пасажири «Олівії» побачили чорні скелі, сильний прибій і пустинну бухту Кейптауна.

Майор Бріггс особисто з'їхав на берег разом з помічником капітана. Він повернувся дуже хутко і надзвичайно схвильований. Новини, які сповістив йому начальник порту, були такі несподівані, що абсолютно всі думки, навіть думка про ненависного шотландця, повилітали з голови майора. Він зачинився з офіцерами у себе в каюті.

— Бунт, — об'явив майор. — Тубільні війська збунтувалися в Індії. Замість Бомбея нам наказано йти у Калькутту.

— У Калькутту?

— Так, у розпорядження командування Бенгальської армії.

Розділ п'ятнадцятий Калькутта

Теплий сірий туман надовго сховав від людських очей близьку землю. Коли туман розсіявся, пасажири «Олівії» побачили червоний глинястий зріз високого берега і буйну тропічну зелень над ним. Вони були біля Коморінського мису.

Стародавня рублена дерев'яна башта ховалася в зелені на березі — залишок старої факторії, побудованої в цьому місці португальцями майже три століття тому. «Олівія» стала на рейді. Великий урядовий пароплав, димлячи широкою чорною трубою, попрямував їй назустріч від берегового молу.

«Чи йдуть іще слідом за вами судна з військами на борту?» — запитали з пароплава.

«Ні», — відповіли з «Олівії».»

«Приготуйтеся, ми беремо вас на буксир», — просигналили з пароплава.

Пароплав пихтів і стукотів, посилаючи «Олівії» хмари брудного диму, але все ж таки йшов хутко. Тижнів за три «Олівія» ввійшла у гирло Хугглі, одного з рукавів величезної дельти Гангу. Вони трималися правого берега й не бачили лівого, — такий широкий був Хугглі. Пасажири «Олівії» зібралися на палубі й розглядали незнайомі місця. Дженні бачила одноманітний плаский берег, піщані обмілини, омиті морським прибоєм і завалені водоростями, де-не-де халупи, які нагадували великі снопи злежаної соломи.

«Невже це Індія? — думала Дженні. — А де ж пальми?»

Незабаром на протилежному березі з'явились і пальми. Хугглі став вужчий, більш звивистий, пальми веселим гаєм юрмилися коло води, серед зелені замиготіли білі європейські будинки. «Олівія» довго йшла проти течії по Хугглі, услід за пароплавом. Потім з'явилися низькі індійські бенгало, сади, а коли ще раз повернули — голі вибілені стіни восьмикутного форту, гармати й військові судна в порту.

— Ось і Калькутта! — сказав капітан Бедфорд.

Першого дня Дженні нічого не побачила в Калькутті: її пронесли в закритих ношах крізь тисняву, гамір і крики центральних вулиць у європейську частину міста. Капітан Бедфорд відіслав Дженні до своєї далекої калькуттської родички — місіс Пембертон, а сам поїхав у штаб.

Будинок Пембертонів стояв у великому саду за зеленою огорожею. За англо-індійським звичаєм, усі слуги в будинку вийшли зустрічати гостю. Місіс Пембертон та її син Фредді чекали біля дверей. Фредді був у синій курточні з білим атласним коміром; місіс Пембертон — у легкому білому серпанковому платті з низькою талією та пишними буфами, такі плаття носили в Англії років з п'ять тому. Низький будинок був оточений верандою, а веранду прикривали занавіски з очерету, прикрашеного намистом. Усе похитувалося і тихо дзвеніло під вітром.

— Сьогодні гарно, не палить і вітер з моря, — сказала місіс Пембертон.

Вона повела Дженні всередину оглянути будинок. В напівтемних кімнатах було прохолодно, на чисто виметених глиняних долівках простелені строкаті трав'яні килимки, або циновки, як їх тут називають. В одній з кімнат у колисці під білою серпанковою накидкою лежало немовля — маленька Бетсі, донька місіс Пембертон.

— Москіти замучили Бетсі, — сказала місіс Пембертон.

Біля дверей, на килимку, згорбившись і схрестивши ноги, сидів «нянька» — немолодий індієць з сережкою у вусі. У куточку дрімала на підлозі молода годувальниця. Біля самої колиски сиділа навпочіпки третя служниця й смикала мотузок великого віяла, прикріпленого під стелею на дерев'яній рамі.

Маленька Бетсі запхикала, і місіс Пембертон зачинила двері.

На обід подавали рибу, зелень, банани, тушковане м'ясо й солодкий рис. Страву приносила молода покоївка-індуска в білому мережаному фартусі і мережаній наколці на рівному чорному волоссі. Дженні ніяк не могла з'їсти всього, що їй накладали на тарілку.

— У нас раніше була погана покоївка, — поскаржився їй Фредді. — Вона пошматувала чудову ляльку — подарунок дядька Джона — і закопала її в землю.

— Боже мій, від нашого Джона вже понад місяць нема листів, — зітхнула місіс Пембертон.

Самого містера Пембертона не було вдома: він поїхав до порту у невідкладній справі. Місіс Пембертон була неуважна і під час обіду майже весь час мовчала.

По обіді Фредді повів Дженні в сад.

— Мама дуже журиться, — сказав Фредді. — Вона боїться за дядька Джона. Він поїхав воювати з бунтівниками.

Лейтенанта Джона Томсона, молодшого брата місіс Пембертон, з самого початку повстання послали в Ауд, у глибокий тил країни.

В саду було тихо; зате на просторому подвір'ї безперервно галасували й метушилися слуги. Білі й рожеві магнолії цвіли всюди: і біля тераси, і під вікнами, і на порозі кухні.

Серед напівголих служників індійців дивно виділявся солдат шотландець у повній кавалерійській формі: синя куртка з мідними ґудзиками, висока шапка з темним пір'ям і коротка шотландська спідничка. Солдата ще на початку повстання приставили охороняти будинок місіс Пембертон.

Увечері зі штабу приїхав Бедфорд. Він привіз новини.

«Командуючого армією нема, — сказали йому в штабі. — Він ще в березні поїхав у Сімлу полювати на тигрів».

Помічник командуючого — генерал Герсей — розгубився. Зв'язку з Верхнім Бенгалом немає. Поштові карети не ходять. На багато миль за Аллахабадом повалені телеграфні стовпи, перерізані проводи, зв'язок перерваний.

Тубільна Бенгальська армія повстала вся як один чоловік.

Селяни йдуть за повстанцями. Верхній Бенгал і Ауд у вогні. Стародавня столиця ожила. Повстанці проголосили шаха Делі правителем Індії.

Що робити? Генерал Герсей посилає телеграми своєму начальникові генералові Ансону в Сімлу, але відповіді не одержує.

Куди подівся Ансон? Невже він так довго полює на тигрів? Можливо, телеграми до нього не доходять? Генерал-губернатор Індії лорд Каннінг змушений посилати телеграми спочатку в Амбаллу, до генерала Бернарда, з проханням переправити їх Ансону. Та Бернард теж мовчить.

І в такий момент командуючий Бенгальською армією — він же верховний головнокомандуючий усіма трьома арміями Індії — загубився невідомо де.

Повстання охоплює все нові й нові області. Неспокійно і в Джансі, і в Сатара, і в Хайдарабада Раджпутана ненадійна, у Пенджабі заворушення. Міцно тримаються тільки Мадрас і Бомбей. Але ніхто не знає, що може принести завтрашній день.

— Святі небеса! А Калькутта? — запитала місіс Пембертон, вислухавши Бедфорда. — Невже і нам загрожує те саме?

— Спокій, люба!.. На допомогу Калькутті йдуть європейські війська.

Прибуття «Олівії» з британськими стрільцями й гарматами у штабі чекали з великим нетерпінням. Бедфорду сказали, що він може з дня на день чекати наказу про виступ у глиб країни. Але Дженні капітан про це до слушного часу не прохопився й словом.

Дженні постелили у великій напівтемній кімнаті з вікном на веранду. Дженні заснула міцно, а вранці їй розповіли, що опівночі під самісіньке вікно кухні підбігав шакал, і кухар прогнав його, жбурнувши в нього через вікно сандалю. Нікого в сім'ї це не здивувало: шакали тут щоночі вешталися навколо будинків і вили, як собаки.

Розділ шістнадцятий Втеча парії

В той ранок, коли «Олівія» зайшла у порт, майор Бріггс був дуже заклопотаний, але цього разу він не забув про Макфернея.

Опівдні до нього прийшов сержант Флетчер з таємним повідомленням.

— Пішов переодягатися, сер! — доповів сержант.

— Закручує чалму під капелюх! — шепотів він за хвилину. — Погляньте на нього, сер, він скидається на тубільця, одягненого, як англієць!..

— Це на краще… — прохрипів майор. Макферней саме зійшов на берег у своєму крислатому шотландському капелюсі поверх індійської чалми, яка захищала голову від нещадного калькуттського сонця! З темним, як бронза, обличчям, у сандалях, з мішком за плечима, він справді був схожий на індійця, одягнутого по-європейському.

Майор одразу ж послав сержанта до начальника калькуттської поліції.

Шотландець неквапливо почвалав вулицями знайомої Калькутти, крізь штовханину Чітпур-базару, повз вулицю Шевців і вулицю Ткачів, до площі Зірки, де він мав знайомого перса — продавця книжок.

Увійшовши під навіс персової крамниці, Макферней довго рився у старовинних книжках, що пахли шкірою й пилом. Пес устиг заснути на вулиці біля дверей. Коли шотландець вийшов з напівтемної крамниці й замружився від сліпучого сонячного світла, до нього підійшли два полісмени.

— За розпорядженням начальника поліції! — сказав один з них і поклав руку Макфернеєві на плече.

Шотландця повели. Миттю зібралась юрба. Продавці тютюну, килимів, горіхів, бананів, риби, залишаючи напризволяще свій товар, вибігали з крамниць. Сам проснувся й кинувся слідом. Бідний пес! Він спізнився, він не зміг пролізти крізь товщу босих ніг: така юрба зібралась подивитись, як саїби арештовують саїба.

Уся джелхана сколихнулася, коли на тюремне подвір'я привели саїба. Він носив індійську чалму під білим шотландським капелюхом і був смуглявий з обличчя, — але хто ж в Індії сплутає англійця з індійцем? Саїби могли думати що завгодно, але ув'язнені вже з першої хвилини знали, що новий бранець — європеєць.

За темне обличчя й світлі з сивиною пасма волосся над смуглявим чолом індійці прозвали нового ув'язненого Теманг Орі — борсук. Сам він називав себе Макфернеєм.

Макферней, здавалося, аж ніяк не був засмучений тим, що потрапив у калькуттську тюрму. Він дуже швидко здружився з ув'язненими. З тібетцями, мадрасцями, сінгалезами він розмовляв їхньою власною мовою. Скоро вся джелхана знала його квапливу ходу, пасма сивого волосся над загорілим чолом і добрі сині очі.

Першого ж дня Макферней помітив Ле-лу. Довга біла спідниця з лиштвою і біла шерстяна хустка, хитро замотана навколо голови й плечей, відрізняли Лелу серед інших жінок.

— Звідкіля ти, дівчинко? — запитав Макферней.

— Із Раджпутани, — відповіла Лела.

Макферней кивнув головою. Він знав цей край. Але жодного разу не довелося йому бувати у західній її половині, де безводні степи перетинають шлях мандрівникам, де кочують непокірні племена, що ніяк не хочуть примиритися з англійським пануванням.

Увечері Лела сиділа, схрестивши ноги, й тихенько співала:

Макферней сів біля дівчини й заслухався. Лела співала:

Макферней стрепенувся.

— Де ти чула цю пісню?

— На моїй батьківщині, — відповіла Лела.

— І цей приспів? Чунда-Сакра… Сакра-Валка?

Лела здивовано дивилася на нього.

— Хіба ти його теж знаєш?

— Знаю, — промовив Макферней. — Я багато ваших слів знаю. Чунда-Ната — Дар… Бхатта-Баруна…

Лела перелякано відсунулась.

— Ти факір?

— Ні, — сказав Макферней. — Я знаю їх з пісень, із старовинних книжок.

Макферней вийняв свої папірці.

— А як у вас на батьківщині, в Раджпутані, називають матір, сестру, батька? — запитав він.

Лела відповіла.

— Небо? Зірки? Океан?

— Самудра… — відповіла Лела. Макферней записав це слово.

— У вашій країні всі так кажуть? — запитав він Лелу.

— О, ні! Моя мама знала такі слова, яких ніхто не знає.

— У кого ж вона їх навчилася?

— У мого… діда, — прошепотіла Лела. — Він факір… Він знає молитви й заклинання, яких не знає ніхто в нашій країні, навіть найстаріші люди. Він уміє заклинати гадюк, кажанів і крокодилів.

— Прекрасно! — задоволено промовив Макферней. — У заклинаннях найкраще зберігається стародавня мова.

Він сховав свої папірці.

«Звідси, з Калькутти, я піду в західну Раджпутану», — думав він.

Шотландець, здавалося, ніскілечки не журився, що його оточують високі стіни тюрми.

А для Лели це було великим горем; вона співала, забившись у свій куточок:

Лела тужила за волею.

Кілька разів вона хотіла нагадати Чандра-Сінгу про його обіцянку, але він тільки ки вав головою з чорними смугами на чолі і таємниче посміхався.

— Терпи, Лело! — говорив Чандра-Сінг. — Терпи. Ти — дочка нашого Панді.

Минав час, і Чандра-Сінг помітно веселі шав за своєю глиняною перегородкою. Навіть пісеньки його ніби пожвавішали. Якось Лелі пощастило розібрати слова, які тихенько наспівував недоторканий:

Подвір'ям ішов саїб у пробковому шоломі, і Чандра-Сінг знову мукав нерозбірливо, похитуючись вперед і назад, не піднімаючи розмальованого чорною фарбою лоба: «Нніі… Нніі…»

«Стережіться, саїби, сини саїбів!» — наче говорив він своєю піснею.

Вісті з волі доходили до Чандра-Сінга невловимими шляхами: із смужечкою індійського паперу, яку передавав кмітливий посланець, через таємничий значок вуглиною на побіленій стіні. Ці вісті говорили:

«Фортеця Агра повстала, англійського генерала розбито…

Британці тікають із міст і сіл Доабу…

Уся Індія піднімається, щоб назавжди вигнати гнобителів за межі країни».

Недоторканий веселішав з кожним днем.

— Сьогодні вночі… — якось шепнув він Лелі. — Сьогодні вночі ми втечемо звідси.

Лела не проковтнула жодної маїсової зернинки, які давали того дня на сніданок, — так перехопило їй дух від хвилювання. Шматиною своєї давно подертої сорочки вона перев'язала зашкарублі рани на руках нещасної ткалі з Біхара. «Вночі!» — повторювала Лела в думці, але не зважилась поділитися своєю таємницею із сусідкою. Близько полудня дівчинка обв'язала голову мокрою ганчіркою під хусткою і лягла на осонні; так вона пролежала на подвір'ї увесь день, аж до вечора. Жорстоке сонце пекло їй ноги і спину, у вухах Лелиних дзвеніло, в голові паморочилося, та вона не ворухнулась.

Тюремник-афганець копнув Лелу ногою. Вона не застогнала.

— Що таке з дівчиськом? — гидливо запитав саїб у пробковому шоломі.

— Чумна або божевільна, — сказав афганець. — Лежить на сонці увесь день, не ворушиться. Непритомна, мабуть…

— Викинь її за перші ворота, Руджуфе, — сказав саїб. — Якщо до ночі не опритомніє, звели відтарабанити до чумних на звалище.

Афганець обережно й гидливо, як падло, підняв худеньке Лелине тільце й поніс геть.

Між зовнішніми і внутрішніми воротами тюрми, у закутку за кам'яною сторожкою, він поклав її на землю, щоб уранці, якщо дівчинка не опритомніє, «відтарабанити» на кладовище. Чума любила гостювати в індійських в'язницях і вже не раз навідувалась і в калькуттську джелхану.

Лела пролежала між воротами декілька довгих страшних годин. Коли стемніло і варта востаннє обійшла всі закутки, хтось тихо підійшов до неї. Чиясь рука сунула їй під хустку пом'яту рисову перепічку. Вона впізнала маленьку руку Макфернея.

— Спасибі, Макферней-саїбе! — прошепотіла Лела.

Опівночі хтось знову підійшов і схилився над нею.

— Нічого не бійся! Мовчи… — шепнув їй на вухо Чандра-Сінг.

Він підвів її і поставив спиною до високої кам'яної стіни. Лела почула, як по стіні щось тихо зашурхотіло і сповзло вниз. Це була вірьовка з подвійною петлею на кінці. Чандра-Сінг узяв петлю, розтягнув її й обхопив нею дівчинку під пахви. Потім тихенько свиснув; за стіною відповіли таким самим свистом, і Лелу почали підіймати.

— Обережно!.. Зверху гостряки!..

Лела вхопилася за гребінь стіни — і в ту ж мить гостра залізяка розпорола їй руку. Не скрикнувши, вона перекинула ноги на той бік. Хтось обняв її за плечі. «Плигай! — сказали їй. Лела плигнула в темряву. Зразу ж її підхопило декілька пар рук, зняли з неї вірьовку. Вона стояла на дні глибокого рову, яким було обкопано тюрму. За хвилину у рів плигнули Чандра і той невідомий, що був на гребені стіни.

Сторож десь дуже близько забив у своє калатало. Вони поповзли ровом, відшукали в бічному скаті розколину, перебралися в темряві через смердючий струмок для стоку нечистої води і вийшли на пустир. Тут пригнулись до землі й побігли. Скоро вони вже були серед будинків та дерев і, поки надворі почало сіріти, встигли сховатися у завулках старої Калькутти, де людину, як голку, шукай — не знайдеш.

Розділ сімнадцятий У Калькутті теж неспокійно

Минуло п'ять-шість днів. Дженні вже звикла до завжди відчинених дверей в будинку Пембертонів, до глиняної долівки, до протягу, спеки та очеретяних занавісок.

На сьомий день уранці, ще перед сніданком, до Дженні в її незамкнену кімнату швидко увійшла місіс Пембертон. Незав'язані стрічки нічного чепчика сяк-так теліпалися на її плечах. Блідий Фредді тримався за її руку.

— Джордж збожеволів! — перелякано сказала місіс Пембертон Дженні. — Замкнувся в своєму кабінеті й нікого не впускає.

— Вчора до контори їздив і брав з собою пістолети! — прошепотів Фредді.

Дженні пішла з ними до дверей кабінету містера Пембертона, в протилежний кінець будинку.

Містер Пембертон не відповів на стук.

— Це ми, Джордже! — благально промовила місіс Пембертон.

Щось важке брязнуло за дверима кабінету й покотилося по підлозі.

— Тату, відчини, це ми! — закричав Фредді.

Двері відчинились. Але містера Пембертона Дженні побачила не зразу. В кімнаті було напівтемно: хазяїн наглухо зачинив зсередини віконниці. Біля дверей валялася масивна чавунна постать мисливця, якою містер Пембертон, не покладаючись на замки, підпирав двері. Два пістолети із зведеними курками похмуро виблискували на його письмовому столі. Біля запаленої свічки лежала купка золота і банкових білетів. Сам містер Пембертон, відклавши набік купу ділових листів, нервово рахував золоті монети.

— Що трапилось, Джордже? — розгублено запитала місіс Пембертон. — Ти все забрав з банку додому?

Містер Пембертон звів очі.

— Банк ненадійний, — сказав він. — Прокляті індійці, вони готують змову навіть у банку! Увесь запас золота вони хочуть оголосити власністю індійського народу.

— Боже мій, невже це правда? Усе золото віддати індійцям? Які розбійники! — Місіс Пембертон заломила руки.

— Вони все можуть! — сказав містер Пембертон. — Учора я бачив телеграму в штабі. Усе золото Ост-Індської компанії, яке зберігається в Індійському банку Делі, повстанці передали до рук народу.

— Святі небеса! Золото Ост-Індської компанії! Вони розорять половину Англії!

Місіс Пембертон щільно причинила двері й стала допомагати чоловікові рахувати монети.

— Ніхто не знає, що може трапитися завтра, — сказав містер Пембертон. — Індійські вантажники у порту вже відмовились вантажити рис на мої пароплави. У цій країні нікому не можна довіряти, навіть власним слугам.

Того самого дня в домі Пембертонів звільнили усіх чоловіків: конюхів, лакеїв, кухарів, садових робітників. Залишили тільки жіночу челядь та підлітків не старше тринадцяти років.

Містер Пембертон їздив у штаб і просив у генерала ще двох солдатів для охорони свого будинку. Один з них вартував на порозі кухні, другий — коло садових воріт.

Фредді здобув собі маленький дерев'яний пістолет і з ранку до вечора гасав з ним по саду, лякаючи птахів.

— Я всіх бунтівників перестріляю! — погрожував Фредді.

Дженні нікуди не пускали: у Калькутті було неспокійно. Після восьмої вечора на вулицях гасли масляні ліхтарі, які ще де-не-де висіли, і місто поринало у глибокий морок: було оголошено воєнний стан. Налякані чутками про повстанців, англійці виходили з будинків тільки під охороною європейських слуг. Бали й зібрання були відмінені. Виїжджаючи вранці до контор, калькуттські купці брали в карету по дві пари заряджених пістолетів.

— Скоро розчиняться тюрми, і ув'язнені захоплять найкращі будинки англійського кварталу! — лякали британці один одного.

В Калькутті похапцем роззброїли тубільний гарнізон. Але це нікого не заспокоїло. Офіцери й урядовці перевозили свої сім'ї у Вільямс-форт, під захист фортових гармат.

«У самому форті змова, — повзли по місту чутки. — На монетному дворі готується вибух… Про що думає генерал-губернатор?»

Лорд Каннінг запевняв, що все спокійно. Його біле й гладеньке, як мармур, пихате обличчя залишалося на прийомах байдужим, як і раніше, а дружина генерал-губернатора леді Каннінг щоранку, як і до того, виїздила в своїй кареті на прогулянку по головній алеї Приморського парку.

Ніхто не знав, що, повертаючись з прогулянки, леді до вечора лежала в своїй спальні з примочкою на лобі, нюхала ароматичні солі й благала чоловіка якнайшвидше вирядити її додому, в Англію.

Біженці з глибини країни приносили приголомшливі вісті. Уся Верхня Індія в огні; до повсталої столиці приєднуються все нові міста й військові станції. Окремі купки англійців по всій країні блокуються повстанцями. Бунтівливий раджа Бітхурський, Нана-саїб, кличе під свої прапори мусульман і індусів Доабу — землі між Гангом і Джамною. Англійський генерал Х'юг Уілер оточений у Каунпурі; війська Нана-саїба обложили його і тиснуть з чотирьох боків; індійські гармати обстрілюють Лакнау, і тамтешній резидент Генрі Лоурепс посилає розпачливі листи до всіх військових станцій Пенджабу та сусідніх провінцій, благаючи допомоги.

Лорду Каннінгу, нарешті, пощастило зв'язатися з командуючим через Амбаллу.

— Вдарити негайно по Делі, по самому серцю повстання! — наказував генерал-губернатор.

Він не знав, що в генерала нема війська, що він не може зробити по країні навіть короткого переходу: селяни не дадуть харчів. У кожному селі його чекає засідка; коней і верблюдів нічим годувати, обозники розбігаються… Лорд Каннінг не знав, що англійці, які обложили Делі, зазнають великих втрат і, здається, незабаром самі перетворяться в обложених.

Наприкінці червня замовкла Агра — старовинна, добре укріплена фортеця на рукаві Джамни, на південь від Делі.

Невже і в Агрі повстали тубільні полки?

Аж ось коли почалася справжня паніка в Калькутті!

Владі англійців у Індії, здавалось, надходив кінець.

Лорд Каннінг більше нікого не запевняв у тому, що все спокійно. Він посилав відчайдушні листи в Лондон, вимагав військ. Військ із Бірми, з Персії, з Цейлону! В Бомбеї висаджувались мадраські стрільці, — лорд Каннінг просив негайно перекинути їх у Калькутту. Транспорти з британськими військами відпливали з Лондона в Шанхай обхідним шляхом, навкруги Африки, — лорд Каннінг посилав термінові донесення в Кейптаун і на Коморінський мис з проханням зупиняти в дорозі усі військові судна з солдатами на борту і направляти їх до нього в Калькутту.

«Нам дуже потрібні європейські війська. Але коли європейців нема, — посилайте хоч малайців», — писав він у Коломбо, на острів Цейлон.

Командування розгубилось. Воно розсилало один наказ, а післязавтра відміняло його іншим. Капітана «Олівії» дуже квапили біля Коморінського мису, а зараз корабель другий тиждень стояв, не вивантажуючись, у калькуттському порту і чекав нових розпоряджень.

Лорд Каннінг ніяк не міг розв'язати питання: відправляти прибулих на «Олівії» солдатів у повсталий Бенгал чи залишити їх для захисту самої Калькутти.

В останніх числах червня із Бірми, нарешті, прибув до Калькутти полк європейських солдатів, переправлених із Рангуна. Незабаром вгору по Хугглі пішли парові судна з мадраськими стрільцями. Командував стрільцями Джордж Нейл — той самий, який під час недавньої війни з Росією служив під командуванням сера Роберта Вів'єна в англо-турецьких частинах на Чорному морі, навчав турків стріляти з британської зброї, а сам учився в них жорстоким турецьким прийомам розправи з полоненими.

Англійці в Калькутті повеселішали: допомога нарешті починає надходити.

Минуло ще кілька днів, і майор Бріггс побачив на східцях калькуттської пристані свій шотландський полк — хайлендських гірських стрільців, старих знайомих по севастопольській кампанії. Хайлендці пливли в Китай, але їх перехопили в дорозі і замість Шанхая повезли до Калькутти.

Індійці-носії, що прийшли в Калькуттський порт на заробітки з далеких провінцій, роззявляли роти, дивлячись на короткі спіднички шотландських стрільців, на їхні руді бороди й голі коліна.

«Жінки? Чи, може, дияволи? — лякалися індійці. — Та ні. Напевне, якісь ще небачені у наших місцях напівлюди-напівзвірі».

Майор Бріггс одержав від штабу призначення у свій старий полк. Джордж Нейл раніше за інших відплив із мадрасцями вгору по Гангу. Нейл поспішав: він хотів якнайшвидше перевірити досвід, набутий у турків. Так було тижнів зо три. Капітан Бедфорд чекав наказу наступати. Дженні сиділа замкнена за очеретяними занавісками пембертонівської веранди. Першого ж вечора, як тільки вони прибули в Калькутту, до Пембертонів прибіг Сам — собака шотландця Макфернея. Очевидно, він винюхав шлях по сліду містера Бедфорда. Сам жалібно вищав і терся об ноги Дженні, неначе просив її про щось. Дженні дала йому притулок у себе.

Минуло ще три дні. Рано-вранці солдат, який охороняв зовнішні ворота будинку Пембертонів, побачив перед собою індійську дів-чину-підлітка у довгій білій закуреній спідниці, у білій хустці, що прикривала чорні кучеряві коси, у браслетах із синіх скляних намистин на обох руках.

Солдат нахмурився, йому суворо було наказано нікого з тубільців на подвір'я не впускати.

— Чого це ти в чоботях? У таку спеку! — тоненьким співучим голосом запитала дівчина.

Солдат нічого не відповів.

— Зніми чоботи! — сказала дівчина. — Ноги попріють.

Солдат переступив з ноги на ногу.

— Проходь! — похмуро сказав він.

— Я тобі кажу: зніми! — наполягала дівчина. — Хочеш, допоможу?

І в ту ж мить вона лягла долілиць на пісок біля солдатових ніг і вхопилася за правий чобіт.

— Геть! — вигукнув солдат, обтрушуючи ногу. — Іди геть, погане дівчисько!

— Іду! — відповіла Лела. Вона прослизнула поміж чобітьми солдата і вмить загубилася у хмарі зеленого чагарника, який зсередини обступив зелену огорожу саду. Озирнувшись, солдат не побачив нічого, крім безлюдної алеї й кущів, які розрослися обабіч неї.

Того самого ранку Дженні, прокинувшись, вийшла у сад. У Пембертонів ще тільки вставали. В далекому кутку саду, під величезним платаном, вона помітила чиїсь маленькі босі ноги. Під деревом хтось стояв, сховавшись у густому листі.

Як тільки Дженні підійшла ближче, смаглява рука у синьому скляному браслеті розсунула віти і швидкий співучий голос запитав:

— Ти Дженні, дочка Гарріса-саїба?

— Так, — відповіла Дженні. І зразу ж назустріч їй з-під дерева вискочила смаглява дівчина.

— Твій друг Макферней-саїб замкнений у джелхані! — швидко зашепотіла дівчина. — А ти гуляєш по саду й нічого не знаєш, ай-ай!.. — Дівчина сплеснула руками. — Сьогодні його судитимуть на суді саїбів. А що коли суддя звелить бити його батогами до трьохсот разів? Або присудять мучити водою? Скоріше біжи, рятуй свого друга!

— Містера Макфернея судитимуть? За віщо?

— За те, що він добрий і дружить з нами… За те, що він говорить з нами нашою мовою. За те, що він жаліє наш народ, — поспішно відповідала дівчина. — Саїби не люблять цього.

— Де ж він? Як мені знайти його?

У цю саму хвилину поблизу під деревом прозвучав дзвінкий хлоп'ячий голос, почувся тупіт дитячих ніг. Це Фредді котив по саду свій обруч.

Дівчина одразу зникла в густому листі.

— Де ж я знайду містера Макфернея? — ще раз розгублено запитала Дженні.

— У джелхані! — відповів їй з листя придушений шепіт. — Спитай на базарі, де джелхана. Кожний скаже.

Повернувшись у кімнату, Дженні зібрала усі свої гроші: двофунтовий папірець, чотири срібні шилінги і кілька дрібних монет. Сам, наче зрозумівши щось, ткнувся їй у коліна гладкою і сумною мордою. Дженні прив'язала ремінця до ошийника собаки і вийшла разом з ним із двору.

Місіс Пембертон кинулася шукати Дженні тільки перед другим сніданком. Де Дженні? Челядь обшукала будинок і сад, — Дженні ніде не було. Маленька гостя загубилась! О третій годині дня капітан Бедфорд прислав свого ординарця із звісткою: наказ про виступ одержано, треба готуватися до від'їзду. Дженні не знайшли і перед обідом.

— Її викрали змовники індійці, — заявив містер Пембертон. — О пів на сьому місіс Пембертон уже лежала в своїй кімнаті з оцтовою примочкою на лобі. О сьомій з'явився сам Бедфорд.

— Спокій, Маргарет! — сказав капітан, побачивши розгубленість місіс Пембертон і, ні про що не питаючи в неї, пройшов до вітальні. На допомогу йому хутко прийшов Бріггс, і обоє схилилися над картою.

Містера Бедфорда призначили супроводити колону важких облогових гармат, які Калькутта посилала на допомогу британському війську, що стояло під мурами Делі.

Треба було вибрати маршрут, а це було не так просто.

Бріггс, повзаючи з люлькою по карті Інді», посипав міцним зеленим тютюном усю північну половину півострова, захопив і Непал, і навіть клаптик Бірми.

— Найскладніше — це з Верхнім Бенгалом! — журився Бедфорд.

— В Ауді і в сусідніх провінціях ще складніше, — хрипів Бріггс.

— Спокій, дорогий майоре, — повторював Бедфорд. — Давайте по черзі. Дінапур?

— У Дінапурі збунтувався Тридцять другий піхотний.

— Так. Тоді обійдемо. Бенарес?

— У Бенаресі заворушення.

— Але ж там півроти британських солдатів!

— Були! — заперечив майор. — Ми не знаємо, що з ними сталося.

— Далі! Аллахабад?

— З Аллахабада хороші вісті. Там уже пройшов зі своїм загоном Джордж Нейл.

— Отже, від Аллахабада йдемо на північний захід, просто через Доаб. А як справи на лівому березі Джамни?

— Зачекайте! Тут ще Лакнау на шляху.

— У Лакнау, дорогий майоре, справи дуже кепські. Британський гарнізон блокований бунтівниками.

— Невже це правда? — простогнала місіс Пембертон. — Адже наш Джон у Лакнау!..

— Спокій, Маргарет!.. На допомогу нашим силам у Лакнау поспішає генерал Хавелок.

— Він уже давно поспішає. І ніяк не може дійти.

— Це не так просто, люба. Усі військові станції збунтувалися на його шляху. Що ж у пас далі?

— Аллігур.

— Так, Аллігур і мій друг Дік Гарріс. А де ж Дженні? — раптом пригадав Бедфорд. — Ми ще не вирішили, що з нею робити.

— Дженні?.. Я… — Я не знаю, де вона, — ледве вимовила місіс Пембертон.

Цієї самої хвилини Дженні з'явилася на порозі вітальні. Солом'яний брилик дівчинки збився на потилицю, стрічки висіли незав'язані, оборки плаття пом'ялися і були в пилюці, наче вона підмела ними половину Калькутти. Але обличчя Дженні сяяло. Їй пощастило виручити з тюрми Макфернея.

Шотландець подав у суд документи: Аллан Макферней, родом із Едінбурга. Проте обвинувачений був темний на обличчя, як переспілий банан, а юрба тубільців, що зібралася під дверима суду, привітала його, як вітають індуси своїх вчених людей — «пандитів».

Суддя був збентежений. Ніхто не міг довести індійське походження цього чоловіка, яке він начебто приховував. А темний колір шкіри — це ще не злочин, навіть за британськими законами в Індії. Що робити?.. І тут з'явилася Джеральдіна Гарріс, британська піддана, з порукою за обвинуваченого.

Суддя взяв у Дженні два фунти стерлінгів у заставу й відпустив Макфернея на волю «до вияснення усіх обставин справи».

— Добре, що ти знайшлася, Дженні! — сказав містер Бедфорд і одразу повернувся до карти. — Аллігур нам по дорозі. Які вісті з Аллігура, Бріггс?

— Із Аллігура вістей нема.

— Значить, там усе спокійно. Збирайся, Дженні, — я одвезу тебе до батька.

— Боже мій! — простогнала місіс Пембертон.

— Спокій, Маргарет! Будьте британкою. Охорона в нас надійна: п'ятсот стрільців королівської піхоти. Будь готова, Дженні, ми виступаємо завтра о шостій ранку.

Розділ вісімнадцятий Веселий точильник

Чандра-Сінг привів Лелу в вузький провулок за водокачкою. Тут він змив з лоба чорні смуги парії і обмотав голову шматком синьої тканини — звичайний убір селянина Нижнього Ііенгалу.

Чандра взяв Лелу за руку й повів вузькою вулицею, повз стіни калькуттського Арсеналу, до Головного Базару.

День ще тільки починався. В багато при-Праних крамницях купці розкладали товари. Пишні килими завішували входи до крамниць; квітуче дерево з гілками і листям починалось на одному килимі і продовжувалось на сусідньому; павині пера розпускались на другому; на ніжно-жовтому ворсистому полі третього цвіли червоні квадратові троянди. Тут були килими Ізміру й килими Каджраху, килими Ірану й Бухари. Срібло й чернь змагалися світом і тінню на руків'ях кинджалів; художник, схилившись біля входу в крамницю, тонким пензлем малював по тканині, виводячи той самий візерунок, що повторюється із століття в століття: пелюстки троянди, хвіст дракона і його вигнуті лапи. Тут б^в шовк матовий і синій, що виблискував, мов кристали в сріблі, була різноколірна парча і шалі з білої шерсті, знаменитої кашмірської шерсті, білосніжної і легкої, як лебединий пух.

— Не сюди! — сказав Чандра-Сінг. Він вів Лелу далі.

Вони вийшли на невеликий, заставлений навісами крамниць п'ятикутний майдан, схожий на зірку. Від майдану, як п'ять променів зірки, розходились п'ять вузьких вулиць: вулиця Мідників, вулиця Ковалів, вулиця Шаповалів, вулиця Лимарів і вулиця Гончарів. Лелу приголомшили голоси, скрегіт та стукіт. Мідники бемкали в свої миски й тарілки, коваль гучно клепав молотом по маленькому переносному ковадлу.

— Подайте, подайте голодному! — кричали жебраки.

— Гроші, гроші міняю! — вигукував міняйло, сидячи на землі біля великої купи срібних та мідних монет; водоноси пропонували воду із шкіряних міхів, видзвонюючи мідними чашками над вухом перехожих; продавець пшениці сипав зерно на мідну тарілку терезів, відганяючи жебраків і горобців.

Тиха і приголомшена ішла Лела слідом за Чандра-Сінгом.

У сідельному ряді Чандра-Сінг зупинився. Придивившись, він підійшов до однієї з крамниць і мовчки став вибирати серед товарів, повішених біля входу, шкіряний міх для води.

— Ти задумав стати водоносом, Чандра? — обізвався до нього з крамниці низький гулкий голос.

Чорна з сивиною борода лимаря просунулась між кінських хомутів, що висіли над дверима.

— Вода в спеку — добрий товар! — лукаво крикнув на вухо лимареві Чандра. — Приходь в ашхану, до старого Патхі-Лаллу, про все дізнаєшся.

Він вибрав невеликий міх з нашитими впоперек білими смужками і простягнув хазяїнові гроші.

Але лимар одвів його руку.

— Розрахуємось в ашхані, — посміхнувшись, прогудів він.

Чандра-Сінг з Лелою пішли далі.

Вони зупинились у східному кутку площі. З низеньких розчинених на вулицю дверей ашхани долітали смачні запахи. Чандра-Сінг увійшов. Насунувши хустку до самих брів, Лела пробралася слідом за ним і сіла в кутку, на землі.

. — Салаам!.. — притиснувши руку до грудей, губів і до лоба, хазяїн ашхани ще здаля вітав Чандру.

Чандра-Сінг мовчки притулив долоню до грудей, посміхнувся і сів на підлогу, ближче до хазяїна.

Хазяїн був голомозий, коротконогий, з рожевими безволосими грудьми, які виднілись з-під куртки, з китицею бузку за вухом.

Він підморгнув Чандрі як хорошому старому другові.

— Здалеку йдеш? — пошепки запитав хазяїн.

— Пішки дійдеш, на коні не доїдеш, — загадково відповів Чандра.

— Ворота замкнені, рів глибокий? — засміявся хазяїн.

Чандра-Сінг кивнув головою. Хазяїн був кмітливий.

— Ми давно чекаємо на тебе, Чандра-Сінг! — знову притишивши голос, сказав хазяїн.

Казан з варивом кипів коло нього на залізному триніжку.

Хазяїн підняв трохи покришку з казана. Міцні пахощі обпекли Лелі ніздрі, навіть у голові запаморочилось. Рис з гострим червоним перцем і молотим часником варився в казані.

— Спочатку їжа, потім розмова! — підморгнув хазяїн і насипав рису з підливкою у мідні мисочки.

Лела й Чандра почали їсти, а хазяїн покликав до себе слугу в плисковатій малиновій шапочці і швидко сказав йому кілька слів. Слуга побіг. Лела чула, як його босі ноги протупали по землі за тонкою стіною ашхани.

Лела квапливо ковтала юшку, що гостро пахла перцем. Хазяїн дивився на неї.

— Сестра? — запитав він.

— Дочка. — Чандра посміхнувся.

— Ти молодий, Чандра, для такої дочки.

— Дочка друга, — пояснив Чандра-Сінг, — те саме, що моя дочка.

— Так. — Хазяїн зітхнув. Він узяв порожню мисочку з Лелиних рук і насипав їй ще кішарі.

Двоє чоловіків увійшли до ашхани: старий жебрак у високій шапці, за ним другий, молодий, в одязі браміна.

Обидва сіли на глиняну долівку недалеко від входу.

Брамін був стрункий, худий, темні очі нерухомо дивилися з красивого продовгуватого, ніби зрізаного вздовж щік, обличчя. Говорячи, він простягав руку вперед молитовним жестом, як жрець у храмі.

— Я бачив сьоме обличчя бога, — говорив брамін. — Очі Вішну заплющені, але повіки його промовляють. — Він стулив руки, долоню до долоні. — Очі Вішну ллють сльози за долю своєї країни. Бітхур, Джансі, Сатара… Трон за троном падає в Індії. Злочини британців перевищують усяку міру. Наші давні володарі, спадкові принци, сини й внуки раджів, стали слугами мерзенної жони, королеви Вікторії. Діти гордих пантер їдять жебрацький хліб з руки ворога!.. Демон-гнобитель хоче позбавити нас вільної віри, віри батьків.

Жебрак, що прийшов з ним, закивав головою. Він сидів спиною до Лели, вона не бачила його обличчя.

— Кров Індії ще не охолола, — глухим, сповненим гніву голосом говорив брамін. — Полум'я підіймається над жертовною чашею, полум'я помсти!.. Спадковий принц Бітхуру Нана-саїб підняв старий прапор махратів проти тричі злочинних іноземців…

Ніхто, крім старого жебрака, не слухав браміна. Хазяїн ашхани і Чандра-Сінг уважно дивилися через розчинені двері на вулицю, немовби чекали чогось.

Незабаром у ясному, залитому сонцем чотирикутнику дверей з'явився юнак.

Юнак витирав піт з лоба: він тягнув із собою точильний верстат, а спека була нестерпна. Точильник установив свій верстат на плитах бруківки прямо під дверима ашхани, вийняв короткий ніж з широким лезом і запустив верстат.

— Ножі, ножі гострю! — дзвінким голосом кричав він.

Лела бачила його обличчя — молоде, веселе, з темними бровами, закуреними пилом, що летів від точильного каменя. Очі точильника посміхались.

— Ножі гострю, ножі! — весело вигукував юнак. — Ножі гострю, кинджали, шаблі, тюльпари — все, що рубає, все, що коле, все, що кров випускає з ворога… Ножі гострю, ножі!

Подзенькував ніж в руках веселого точильника, ледь чутно шурхотіли, обертаючись, точильні камені, голубі іскри летіли з-під широкого леза.

— Ножі гострю, гострю ножі!..

І, немовби за чиїмсь знаком, до майже порожньої ашхани почали збиратися люди. Похмурий чорнобородий лимар, якого Лела бачила на базарі, переступив поріг із оберемком вуздечок на плечі; двоє молодих гончарів, нашвидку витираючи руки, ще забруднені глиною, пробралися в саму глибину, ближче до хазяїна; старий ткач з очима, червоними од вовняного пилу, сів на землю коло самого Чандри і склав на колінах потріскані зморшкуваті руки.

— Довго ж ти не приходив, Чандра! — зітхнув ткач.

Розмова зайшла впівголоса. Ткач нагнувся до самісінького вуха Чандри.

Двоє людей біля входу — брамін з сумним вузьким обличчям і старий жебрак у високій шапці — не йшли.

— Я знав Нана-Джі юнаком, — замріяно дивлячись, говорив брамін. — Великий Брама дав мені щастя бути свідком його юнацьких ігор. Нана-саїб виховувався в Брахмаварті, і юна Лакшмі-бай, пізніше дружина Джансійського раджі, гралася з ним у дитинстві. Їй було сім років, йому — вісімнадцять… Я пам'ятаю, як, сходячи на слона, Нана брав дівчинку на руки і вони мчали вдвох по священному лісу…

Жебрак мовчав. Але з того, як він раптом перестав їсти, Лелі здалося, що старий уважно прислухається до бесіди Чандри з ткачем.

Несподіваним холодком, ніби передчуттям лиха, зненацька занило серце дівчини. Брудна, закурена потилиця старого і його висока шапка здалися їй знайомими.

Хазяїн ашхани, Патхі-Лалл, теж уважно розглядав гостя.

Чандра-Сінг заговорив голосніше в своєму кутку, і Патхі-Лалл незадоволено засовався біля жаровень.

— Не віддавай своїх слів чужим вухам, Чандра! — шепнув Патхі-Лалл. Він обережно показав Чандрі очима на старого. — За останній тиждень наші люди в Калькутті впіймали чотирьох храмових жебраків з таємними донесеннями для саїбів.

— Знаю, знаю, Патхі!.. Я ще не з'їв у джел-хані свого розуму з гнилою сочевичною юшкою, — відповів Чандра.

Він заговорив з лимарем.

— Усе було готове, Чандра! — похмурим басом гудів лимар, схилившись прямо до щоки Чандра-Сінга. Тугий на вухо лимар не вмів говорити тихо: хоч як стримував він свій лункий низький голос, однак окремі слова долітали й до інших. — Усе було готове, Чандра! — гудів лимар. — Мусульмани присягались на ко-рані, індуси лили воду з Гангу. Весь Чітпур-Базар був озброєний, навіть чамари з нижніх рядів були в змові. Арсенал, форт і монетний двір Калькутти можна було легко захопити за одну ніч. Але гончаки англійців дізнались, і за день до початку саїби змінили всю сторожу в форті, поставили подвійні дозори, увесь гарнізон роззброїли. Саїби розставили своїх людей по базарах, лазнях і по г. сіх місцях, де збирається народ. Вони підкупили всіх храмових жебраків. Навіть по зенанах, по жіночих половинах будинків саїби шукали змовників.

— Сини шакалів! — тихенько вилаявся Чандра.

Лела не слухала розмови. Вона розглядала нерухоме обличчя браміна, срібну пряжку, що скріпляла над лобом його білосніжну чалму. Слуга подав рис на мідному підносі і шматки баранини, запеченої у яйці. Жебрак почав жадібно їсти. Але брамін не доторкнувся до м'яса.

— Великий Брама сам визначить обранця для боротьби, — стуливши долоні, говорив брамін. — Здійснюється пророцтво Калідаси. У кого на тілі відкриються смуги, той віруй, підкоряйся і жди…

Старий закивав головою, і Лела з подивом побачила, як його висока шапка слухняно повторює кожний рух голови і не сповзає ні на лоб, ні на потилицю… Вузький промінь сонця із розчинених дверей впав на голову старого, і Лела зрозуміла, що ця кумедна шапка сплетена з його власного волосся — омертвілих волосяних жгутів, подекуди перетягнутих пістрявим шнурком. Лела мимоволі відвела очі.

Душно було в ашхані. Спека йшла од казанів, од вугілля, що потріскувало у великій жаровні. Не витримавши задухи, дівчинка відкинула з обличчя свою білу хустку, відкрила смагляві щоки і чорне крило волосся.

Лела не стільки побачила, скільки відчула, що хтось уважно дивиться на неї. Вона звела очі й зустріла знайомий пильний погляд, що втупився в її лице з-під роз'їдених повік.

Той самий дід!.. Факір, якого вона так боялася!

Прикрившись хусткою, схилившись до колін, Лела завмерла поруч Чандри, не сміючи дихнути.

Більше року минуло з того часу, знак на Лелиному лобі уже давно поблід, став майже непомітний, може, цей дід і не встиг його розглядіти.

Ні. Вона бачила, що факір тепер уже відверто й пильно дивиться на неї, на Чандру, на лимаря з чорною бородою.

Лела рішуче потягла Чандру за руку.

— Чандра, нам треба йти звідси!..

Чандра не слухав її. І тут, на щастя для Лели, точильник на вулиці зупинив свій верстат і сховав ножа. Напівголий хлопчисько-мехтар убіг в ашхану. Швидким поглядом окинувши низьку кімнату, він одразу впізнав Чандру й підбіг до нього.

— Чандра-Сінг, іди швидше, — зашепотів хлопчисько, — до тебе здалеку прийшов чоловік з важливими вістями. Він чекає на тебе на вулиці Зброярів, на старому місці…

Чандра, заквапившись, попрямував до виходу. Лела пішла слідом за ним. Вона не наважувалась озирнутись.

— О Чандра, який страшний цей дід!.. Я дуже боюся його! — вже на вулиці сказала вона.

— Так, так! — відповів Чандра. Він усе помітив і теж думав про факіра, але зовсім інше.

Розділ дев'ятнадцятий Вісник здалеку

Чандра-Сінг вів Лелу далі, в східну частину міста. Вони пройшли тісними кривими вулицями, де навіси будинків сходилися над головою, по смердючих калюжах, по провулках, де навіть удень було темно, через неймовірні злидні і бруд індійських кварталів Калькутти і зупинились біля якоїсь низенької кам'яної хатинки без вікон, схожої на склад чи порожню майстерню. Всередині їх чекало у сутіні кілька чоловік. Немолодий індієць в селянському одязі, увесь закурений, ніби після довгої дороги, з розбитими до крові ногами, підвівся назустріч Чандра-Сінгу.

— Привіт тобі, Чандра! — сказав селянин. — Я приніс вісті з країни Двох Рік.

Він подав Чандрі згорнутий у трубочку аркуш цупкого індійського паперу.

Чандра-Сінг прочитав мовчки, дуже уважно, потім сказав:

— Добре. Тепер розкажи мені, що ти сам бачив і чув, Ордар-Сінг.

— Багато бачив і ще більше чув, Чандра! — відповів селянин. — Велика війна іде в нашій країні, в землях Доабу. П'ятдесят вільних полків вийшли в поле, щоб дати бій солдатам королеви. Води Гангу і Джамни вже потемніли од крові. Нана-саїб, раджа Біхтурський, міцно замкнув британців у Каунпурі. Генрі Лоуренс, старий дурисвіт, брат Джона Лоуренса і син змії, надійно оточений в Лакнау. Жорстокий Нейл, генерал-саїб, убивця багатьох індійців, прийшов на допомогу своїм і заставив шибеницями увесь берег Гангу від Бенареса до Аллахабада. Недарма ім'я його мовою саїбів означає «залізний цвях». Але вся тубільна піхота залишила генерала, і старий кнур Нейл загруз із своїми гарматами в непролазному баговинні…

— Добрі вісті, Ордар-Сінг! Розповідай далі!..

— Делі стоїть міцно. До двадцяти тисяч селян і вільних сипаїв уже зібралися у фортеці, і щодня приходять нові й нові. Тяжке лихо терплять саїби під Делі.

— А як їх начальник? Саїб над саїбами? Ансон не йде до них на допомогу?

Ордар-Сінг усміхнувся.

— Не дійшов до Делі генерал Ансон.

— Куля?

— Холера.

— Хайза? Холера? Вона знову прийшла до вас, зла хвороба?

— Голод, — пояснив Ордар-Сінг.

— Так, голод. — Обличчя Чандра-Сінга спохмурніло. — Селяни знову голодують, знову у них нема рису, щоб засіяти поля.

Занадто багато трупів пливе по Гангу. І от хайза, страшна хвороба холера, знову, як і сім років тому, починає крокувати полями Індії.

— Розповідай далі, Ордар-Сінг!

— Щодня саїби збираються на раду. Серця їх сумні; мури Делі високі й міцні, а великих гармат у саїбів немає. Новий генерал-саїб просить допомоги у своєї королеви, але везти війська з країни ферінгів навколо жаркої африканської землі занадто довго, а ближчим шляхом, через Червоне море, не пускає єгипетський султан.

Наші посланці ходили в Пешавар і далі, в патанські землі. Патани у своєму краю, в Афганістані, поширюють чутки, ніби королева ферінгів, Вікторія-ханум, надіслала листа з наказом: усіх мусульман в Індії навернути в християнство. Чутка ця дійшла до єгипетського султана, і єгипетський султан сказав:

— Вікторія-ханум наверне в християнство правовірних Індії, а потім почне добиратися і до правовірних моєї країни. То нехай ферінги спробують привезти свої війська до Александрії, я поставлю гармати на березі і не пропущу їх війська через мою країну!.. — Так сказав єгипетський султан.

Усі засміялись.

— Добре придумали афганці! — сказав Чандра-Сінг.

— Саїби хотіли посварити афганських мусульман з мусульманами Делі, а потім усіх їх — з індусами Доабу, — говорив далі Ордар-Сінг. — До нас у місто вони засилали шпигунів.

— Ну, і що ж?

— Не розбили нашої дружби саїби. О, зараз у нас усі побраталися, по всій Верхній Індії, — і мусульмани, й індуси. «Хіба у нас з вами не один коран?» — кажуть мусульмани афганських земель своїм братам, нашим мусульманам із Делі. «Хіба у нас не спільний ворог?» — кажуть індуси мусульманам. «Той самий звір шматує серця дітей вашого і нашого народу. Ви розмовляєте мовою урду, а ми — хіндустані, і все-таки ми добре розуміємо один одного. Як мисливці в селі, ми повинні, ставши пліч-о-пліч, всією країною влаштувати облаву на тигра і прогнати його з нашої землі».

— Добре говориш, Ордар-Сінг!.. — сказав Чандра. Він з усмішкою кивнув головою.

— Дуже злі саїби, — говорив далі Ордар-Сінг. — Вони самі укріпили Делі, самі заховали кілька років тому тисячі бомб і ядер в делійські підземні склади. Вони бачать, що їм тепер ні силою, ні хитрощами не подолати делійців. На останній нараді вони ухвалили: просити Калькутту зібрати великі гармати і повести їх під стіни Делі.

— Важкі гармати? — перепитав Чандра-Сінг. Обличчя його стало серйозним.

— Так, і вони уже вирушають у дорогу.

Хайдар, молодий мусульманин-зброяр з красивим лицем, брудним від кіптяви, втрутився у розмову.

— Узяли всі важкі гаубиці, які були у нас в Дум-Думі, у гарматній майстерні. І багато великих мортир із Вільямс-форту теж. Капітан Бедфорд поведе колону, уже є наказ.

— Яке прикриття? — жваво спитав Чандра-Сінг.

— Королівські стрілки, чоловік п'ятсот, а гарматна обслуга вся наша.

— Так. Дуже важлива новина, — сказав Чандра-Сінг. — Ти кажеш, колона вирушає незабаром?

— Так. Завтра або післязавтра. Наказ уже є.

— Гармати не дійдуть до Делі, — сказав Чандра-Сінг. — Занадто далеко… — Він усміхнувся.

Всі дивилися на нього.

— Її зупинять у дорозі, — доказав Чандра-Сінг.

— Так!.. Так!.. — підхопили всі. — Не можна пропустити важкі гармати до мурів Делі.

— Наші повинні усе знати. І знати вчасно.

— Я піду! — сказав селянин, який приніс листа.

— Ні. — Чандра-Сінг глянув на його ноги, збиті об дорожнє каміння. — Ти прийшов здалеку, Ордар-Сінг, тобі треба відпочити. Хайдар? Ти мені потрібний для іншої справи, у твоїй майстерні… — Чандра-Сінг перевів погляд, і очі його зупинились на Лелі.

Лела сміливо зустріла погляд гострих сірих очей Чандри.

Чандра-Сінг завагався.

— Піде дівчина! — сказав він. — Дівчина зробить усе, що треба.

— Хай вона буде обережна! — суворо наказав селянин, який приніс листа. — Ходсон-саїб…

— А-а!.. Худий саїб? — залунали голоси. Навіть тут, у Калькутті, багато хто чув про нього.

— Ходсон-саїб зібрав недавно в наших місцях таємний корпус і назвав його «Тубільні розвідники». Не знаю, чим він платить своїм розвідникам — золотом чи брехнею, — тільки худий саїб дуже хитрий; видно, мати його накладала з дияволом. Люди Ходсона винюхують де що робиться і доносять йому.

— Зрадники!..

— Сини безчесних батьків!..

— Намак-Харам!.. Люди, що ламають сіль! — презирливо сказав Чандра-Сінг.

«Намак-Харам» — той, що ламає братик» сіль, порушує спільну трапезу, зрадник, — цими словами індійці таврували запроданців.

— Вони скрізь! — сказав Ордар-Сінг. — На базарах, на вулицях, в курильнях, у лазнях, на мостах, на поштових станціях… Вони взнають, хто куди йде і навіщо. Вони розпитують дітей і жінок. Нехай дівчина буде обережна!

— Від Бенареса її повезуть у човні, — сказав Чандра-Сінг.

Прикритий гілками човен чекав на Лелу осторонь від храмів і людних місць. Лелу посадовили під трав'яний навіс, човнярі відштовхнулись од берега і рушили угору проти течії.

Човнярі тримались далі від лівого берега, і Лела здаля дивилася на храми Бенареса. Дивовижні будівлі скупчились на березі. Одні схожі були на викладений з каменю величезний вулик із зрізаною верхівкою, інші похилили на всі боки химерно вигнуті багато-скатні покрівлі, обліплені кам'яними фігурами, ще інші, тисячолітньої давнини, розкинулись по землі кам'яним півколом, заросли травою і величезними деревами — древніми, як сама Індія. Тут був індуський храм Духа, знаменита мечеть Аурангзеба і майже зруйнований Непальський храм. Ріка круто повергала на північ; понад берегом з'являлися все нові і нові храми. Тут були храми всіх релігій Індії. Сюди приходили молитись і браміни, і джайни, і буддисти, і магометани. Великі парусні дуби і маленькі човники пропливали по річці назустріч Лелі. До храмів священного міста пливли і йшли прочани з усіх міст Індії. Часто вниз за течією спускався човник, на якому було влаштоване шатро з широкого бананового листя, переплетеного квітами; всередині шатра сидів небіжчик, сповитий, як лялька, і загорнутий в жовту тканину: це везли ховати в Бенарес браміна.

Багато днів Лела слухала удари весел об воду, плюскіт річки і неголосну розмову човнярів. Береги стали вищі, ліворуч простягнувся ліс, праворуч — невисокі глинясті пагорби. Вода Гангу тут була каламутно-жовта. Лела тихо сиділа під густим трав'яним навісом, притискаючи до грудей бамбукову паличку, порожню всередині і заліплену з обох кінців воском. В паличці був лист, який їй доручили передати. Вона повторювала про себе напучування Чандри-Сінга.

— З того місця, куди тебе привезе човен, підеш уверх по річці, правим берегом, — сказав їй Чандра. — Побачиш піщаний схил і самотнє дерево тамаринд над самим схилом. Тут зверни у ліс і йди прямо на північ, не бійся нічого. Побачиш галявини у лісі, випалені місця, іди далі через галявини. Сліди вогнища побачиш, обгорілий ліс, — не бійся вогнищ, не бійся горілого лісу, іди все далі і далі. На галявинці у лісі побачиш порожній закинутий храм, храм обійди і стежкою з правого боку вийдеш до села. Посередині села — круглий викопаний ставок. Сміливо йди до великого будинку біля ставка, питай начальника, джемадара. Вийде начальник, скажи йому: «Тигр іде на водопій», а він тобі відповість: «Мисливець чекає в кущах». Тоді віддай джемадару бамбукову паличку з листом, він знатиме, що з нею робити.

«Тигр іде на водопій», — повторила про себе Лела. — Що це значить?»

Ніхто не міг пояснити їй значення цих слів. Човнярі гребли день і ніч, похмуро перемовляючись між собою, вони навіть не дивилися на Лелу.

Біля стін Аллахабада човен з каламутних вод Гангу ввійшов у прозору течію Джамни. Тут починалася земля Доаб — країна Двох Річок, що величезним трикутником пролягла поміж Гангом і його притокою Джамною. Течія тут була бистра, човен насилу долав зустрічні струмені. Бамбукові зарості на березі змінилися безлісою рівниною, потім пішли горби, колючий чагарник і знову ліси.

Через багато днів човен зупинився біля піщаного мисика, де у Джамну вливалася якась вузенька безіменна притока з порослими лісом берегами. Лела попрощалася з човнярами і вийшла на берег. Чандра-Сінг дав їй три срібні рупії на дорогу. Дві з них Лела віддала човнярам: вони всю дорогу ділилися з нею хлібом. На третю рупію дівчина хотіла купити їжі в прибережному селищі.

Але перша ж селянка, що зустрілася їй на краю селища, — худа й виснажена, — заперечливо похитала головою.

— Заховай свої гроші, дівчино! — сказала селянка. — Ти не знайдеш у цьому селі і пучки рису. Тут пройшов недавно загін саїбів. Тільки потерть і сміття залишило їх військо по селянських коморах… На, візьми хоч це!..

Вона поклала їй в долоню жменьку сушеного м'якуша із сагової пальми.

— Дякую, сестро! — сказала Лела.

Жінка подивилась на квітчастий візерунок її білої хустки, на прозорі сині браслети на спалених сонцем смаглявих руках і спитала:

— Куди ж ти йдеш, раджпутанко?..

— До рідних, в далеке селище, — відповіла Лела.

— Не ходи правим берегом! Перейди річку вбрід, іди лівим. Солдати саїбів бродять по правому березі.

— Дякую, сестро! — сказала Лела.

Пішла вона понад річкою лісистим правим берегом, як звелів їй Чандра-Сінг.

Розділ двадцятий Гармата «Полковник Вільсон»

Інсур взяв собі на допомогу тільки двох чоловік: Лалл-Сінга і молодого зброяра Застру, з колишніх робітників Арсеналу.

Штурмові драбини валялися довкола зруйнованого Арсеналу, каміння, рвані сталеві смуги верхніх загород. Зовнішні ворота дивом збереглися, збереглися і залізні бруси, що захищали їх зсередини.

За ворітьми стояла мертва тиша.

Інсур та його товариші вилізли на насипану вибухом купу каміння й обережно стрибнули вниз. По той бік стояли дві пошкоджені вибухом гармати.

Вони пройшли далі, обережно пробираючись поміж почорнілих брил, і спустилися в підземелля. Зброяр ішов попереду. Вологе повітря вдарило їм у ніздрі. Інсур зупинився.

Над їх головами десь далеко шуміло місто. До самого світанку не стихав тепер гамір на вулицях Делі: на вулиці Водоносів і вулиці Зброярів, вулиці Килимниць і вулиці Ковалів. Червоні куртки піхотинців і блакитні кінних соварів рябіли в провулках і на площах. Селяни стали табором на Кінному Базарі. В будинках багатих купців стихло, зате стало шумно на площах.

Повстанці сходилися до фортеці з усіх кінців Верхньої Індії. «Делі, наше Делі!» — Цю назву повторювали, як заклик. Стародавня столиця перша підняла прапор великого повстання, і тепер воно охоплювало все нові й нові області. Сюди линули райоти з повсталих сіл, сипаї з дальніх і ближніх військових станцій. По плавучому мосту через Джамну тряслись селянські вози, в повному бойовому порядку проходили полки. Іноді ціла військова станція, піднявшись за одну ніч, вирушала в похід і прибувала у Делі.

На Срібному Базарі до пізньої ночі не гасили вогнів, сипаї, вільні й буйні, гомоніли, розташовуючись на ночівлю.

«Триматися старих прапорів, кожен сипай при своїй частині!» — кинули гасло повстанці. На базарі так і розмістились: східний кут — Дев'ятий полк, південний — Тридцять восьмий.

Всі ранги були скасовані. «Кожен, хто оголив меча у цій священній війні, гідний однакової слави!» — говорили сипаї.

Повстанцям Делі загрожувала серйозна небезпека. Інсур знав це краще, ніж будь-хто: у фортеці було занадто мало пороху і снарядів. Гармати на стінах Делі могли щодня замовкнути через нестачу ядер і бомб. Запаси пороху та бойового спорядження вирішували зараз долю повстання.

Британці висадили в повітря центральну будівлю Арсеналу. Але Інсур пам'ятав: у старому Арсеналі були таємні склади в бокових ходах, відділені од центральних багатофутовою кам'яною кладкою, тисячопудовими гранітними плитами і землею. Можливо, не все знищено вибухом.

Усі троє повільно посувалися вперед. Звідкись збоку пробивалося слабке світло. Ласкар-зброяр зупинявся щохвилини і придивлявся до зруйнованих плит.

— Може, тут! — сказав Ласкар і зупинився.

Лалл-Сінг відкинув землю заступом. Оголилась велика плита. На ній — литі літери незнайомого слова.

Інсур довго розглядав літери.

Мову англійців він знав добре. Але це слово йому було незнайоме.

Може, слово французьке? Бахадур-шах колись тримав при дворі радника-француза, знавця артилерійської справи.

Інсур натиснув ногою на лівий кут плити — і камінь піднявся. Зігнувшись, Інсур проліз у вузенький таємний хід, за ним — решта.

Тут було зовсім темно. Через п'ять-шість кроків Лалл-Сінг спіткнувся об якийсь ящик. Ласкар обережно засвітив вогонь.

Темними блискучими рядами, як кавуни в льоху у перса, в ящиках таємного складу лежали гарматні ядра та бомби.

— Треба опустити плиту і зазначити місце! — сказав Інсур Ласкару. — Тепер нашим гарматам надовго вистачить снарядів.

Та Ласкар ішов далі, в глибину складу.

— Тут повинні бути великі гармати, — сказав Ласкар. — Великі гармати з Дум-Думу.

— З Дум-Думу?

Багато років тому, коли Інсур тільки-но починав свою солдатську службу, його приставили до гарматної майстерні Дум-Думу під Калькуттою. Вони відливали тоді в майстерні важкі фортечні гармати, двадцятичотирифунтові гаубиці. Він чудово пам'ятав: гаубиці посилали в Делі для зміцнення старої фортеці.

— Ти маєш рацію! — сказав Інсур. — Але, можливо, ці гармати покалічені вибухом?

Ласкар похитав головою:

— Ні, очевидно, вони тут, у бічному приміщенні. Великі багатопудові гармати. На них і напис був «Дум-Дум» та ім'я саїба — начальника гарматних майстерень. Різьблений напис, гарний, з візерунком, наче те мереживо. Я пам'ятаю…

— Шукай! — сказав Інсур.

Вони пішли далі. На цей раз Інсур ішов попереду. Земляний хід вів нагору. Слабке світло знову почало пробиватися над їх головами.

— О, диявол! — у сутінках Інсур боляче забився коліном об якийсь виступ. Він обмацав предмет рукою. — Вогню!

Забувши про небезпеку, Лалл-Сінг черкнув об підошву сірником. Це був лафет великої гармати.

— Знайшли! — закричав Інсур. — Важка фортечна гаубиця!

Він намацав на казенній частині металеві літери. «Дум-Дум, 1846, — прочитав Інсур при слабкому світлі сірника. — Арчдейл Вільсон».

Вільсон! Ну, звичайно! Як він міг забути? Полковник Вільсон тоді був начальником майстерень Дум-Думу, і на заново відлитих гарматах гравірували його ім'я. Той самий Арчдейл Вільсон, який зараз засів табором під Делі!..

— Запам'ятай це місце і підемо звідси! — сказав Інсур.

— Я пришлю людей по гармату.

На площі Арсеналу Інсур постояв хвилину-дві, глибоко вдихаючи свіже ранкове повітря. Потім перетнув площу і великими стрибками піднявся по земляному схилу на свій Кашмірський бастіон.

На північ від міської стіни, за пасмом невисоких пагорбів, ховались білі намети британського табору. Британці називають Хребтом пагорби — свій єдиний захисток. Ось уже понад сорок днів вони утримують за собою невеликий куточок рівнини між Джамною з одного боку і висохлим каналом — з другого. У них не вистачає ні людей, ні гармат, щоб оточити місто і почати справжню облогу.

Більше того, вони не можуть навіть перешкодити підвозу харчів та підкріплення до міста. Багато разів намагалися британські артилеристи витягти свої гармати на Хребет, і щоразу чудовий і точний вогонь Кашмірського та Річного бастіонів примушував їх ховатися за пагорби. Інсур посміхнувся: лише кілька років тому англійці самі зміцнили старі укріплення, поглибили рів перед міською стіною, звели гласис — крутий земляний вал, що захищає стіни фортеці від гарматного обстрілу, — поставили гармати на баштах біля воріт. Тепер їм лишається тільки дивитися на могутні стіни Делі з-за своїх пагорбів і клацати зубами з досади.

— Багато хто з ферінгів уже сам радий був би згорнути намети й піти геть, — не раз говорили розвідники Інсурові. — Але полковник Вільсон упертий, він сів за Хребтом і не хоче нікуди йти.

Довго дивився Інсур на оголені пагорби, на круглу башту в центрі Хребта. Коло башти рухались чорні постаті.

«Зажди, полковнику Вільсон! — думав Інсур. — Скоро ми почастуємо тебе із твоєї власної гармати!»

Розділ двадцять перший «Старі Білі Сорочки лорда Лейка»

Худий Лалл-Сінгів коник насилу видерся кам'янистою стежкою на пагорб. Гарріс зупинив коника біля круглої башти в центрі горба. Зрештою, кінь служив йому не так уже й погано, а кращих у британському таборі немає. Не вистачає коней навіть у кавалерійських частинах.

Звідси, з Ладловської башти, було добре видно високі білі зубчасті стіни, башти і бастіони обложеного міста.

Обложеного? Важко сказати, хто більше схожий на обложених: повстанці у фортеці чи королівські війська, що засіли за горбами.

Щодня їх турбують то з правого, то з лівого флангу, перерізають комунікації, не дають підвезти харчі, бойові припаси. Вночі сипаї викочують з воріт фортеці легкі гармати, підтягують їх майже до самого Хребта й обстрілюють табір. Мало не щоночі доводиться переносити на нове місце намет командуючого: повстанці дуже влучно стріляють. Генерал уже захворів від клопотів і прикростей, він не знає, у кого просити допомоги: ЗВ'ЯЗОК з Калькуттою перерваний, генерал Кольвін у сусідній Агрі блокований повсталими військами; єдина дорога, що зв'язує їх з Пенджабом, — Курнаульське шосе — увесь час під загрозою. Щоночі на шосе засада; тільки-но з'явиться британський кінний пікет, його одразу на місці уб'ють селяни, що засіли обабіч дороги. Ні в самому таборі, ні на шосе немає спокою ні вдень ні вночі. Куди не ступиш у цій країні, — земля горить під ногами. А тут ще малярія, холера, сонячні удари… Прокляте пекло!

Але сьогодні — визначний день. Сьогодні з Пенджабу, нарешті, прибуває підкріплення — старий британський королівський корпус «Білі Сорочки».

Півстоліття тому, ще за лорда Лейка, «Білі Сорочки» брали штурмом цю саму фортецю Делі, й до цього часу його офіцери вихваляються заслугами батьків і дідів. Жоден королівський полк індійської служби, — запевняють вони, — не зрівняється з «Білими Сорочками» хоробрістю в бою, витривалістю, звичкою до тропічного сонця.

«Старі Білі Брудні Сорочки лорда Лейка», — називають їх у Пенджабі за ясно-сірі димчаті мундири, на яких ніби осіла курява тропіків за ціле століття.

З невеликим запасом харчів у ранцях, з шістдесятьма патронами в сумці у кожного вони пройшли двісті миль за дев'яносто годин, під липневим сонцем, і до полудня вийшли на Курнаульське шосе, за кілька миль від табору.

Лише зараз прискакав верхівець. «Білі Сорочки» дуже бадьорі, співають свою відчайдушну пісню «Джонні, мій хлопче» і, мабуть, за годину будуть у таборі.

Гарріс чекав на їх прибуття, стоячи на вишці в центрі Хребта. Знизу до нього піднявся лейтенант Франк. Вони бачили якийсь рух на найближчій ділянці міської стіни, недалеко від Морійського бастіону. Отже, повстанці вже довідалися про наближення «Сорочок».

— Не туди дивитесь, полковнику! — Франк показував правіше, в бік Кабульських воріт.

Ворота були відчинені навстіж. Великий загін сипаїв виходив з фортеці з барабанним боєм, як на параді.

— І гармати тягнуть за собою! Дивіться!

Сипаї викочували з воріт легенькі польові гармати. Жителі міста метушились довкола, допомагали солдатам.

Хмарка куряви знялася далеко на Курнаульській дорозі. Це йшли «Сорочки».

— Увага, Франк!..

Стрілянина несподівано долинула звідкілясь ліворуч. Біля самого шосе рундуки давно опустілого заміського Пташиного Базару раптом наїжачились рушницями.

— Повстанці!

— Як вони потрапили туди?

— Очевидно, вийшли з фортеці ще з учорашнього дня і залягли.

— Із другого, з другого боку! Дивіться!

Червоні куртки тубільних солдатів, ніби з-під землі, виросли раптом уздовж сухого русла каналу і вперебіжку помчали за шосе.

— Франк, це наш Дев'ятий збунтувався!

— Так, аллігурці!.. Вони, вони!..

долинуло з шосе. Це йшли «Сорочки». Аллігурці, забігаючи від каналу, відрізали їм шлях.

Гарматні ядра підкинули догори землю на. шосе, попереду «Сорочок» і далі, за поворотом дороги. Пісня обірвалася. Заклацали рушничні постріли.

Далеко позаду «Сорочок» на шосе підтягувався великий обоз із Пенджабу з мукою, цукром, ліками, вином, патронами, одягом.

— По обозу б'ють!

— Знають тактику, негідники!

Сипаї вже добігли до шосе. «Де-ен! Де-ен!»— пролунав бойовий клич індійців. Рукопашна почалася прямо на дорозі. Гармати замовкли.

— Ого, як б'ються! — мимоволі захоплюючись, відзначив Франк.

«Мої завжди були сміливцями!» — мало не сказав Гарріс, але схаменувся.

— Розбійники! — сердито промовив він.

— А там?.. Святий Патрику, що ж там таке?

За горбом, праворуч від шосе, — велика хмара куряви. Хто це мчить навперейми? З гиканням, з оголеними шаблями? Навскоси через рівнину, всією лавиною навалюючись на шосе, скакали кінні совари.

У Гарріса перехопило дух.

«Зараз відріжуть шлях до табору!..»

На шосе почалося таке побоїще, що важко вже було що-небудь розібрати. Гарріс бачив тільки, як змішалися ясно-сірі мундири королівських солдатів з червоними куртками піших сипаїв. А совари з гиканням ішли навскоси, відрізаючи «Сорочкам» шлях до мосту через Нуджуфурський канал.

Гарріс збіг з кам'яних східців башти.

— За мною, Франк! — крикнув він, забуваючи про те, що лейтенант — піхотинець, скочив у сідло і вдарив острогами коня.

«Сорочок» тіснили, зганяли з бруківки на порепану суху рівнину.

Гарріс мчав до шосе навпростець через купи каміння, через зарості колючої трави.

Головне, щоб «Сорочки» встигли вчасно прорватися до мосту через канал. Тоді вони ще зможуть заховатися в таборі за Хребтом.

«А, чорт, повстанці відрізають обоз!..»

Усе змішалось на шосе. «Білі Сорочки», стрибаючи через перекинуті вози, тікали хто куди міг — до каналу, в яр, у густий чагарник. Запряжені буйволи ревіли і рвалися під обстрілом, натягуючи посторонки, перекидаючи обозні хури. Поранений снарядом слон, люто трублячи, всім громаддям тулуба повалився додолу, підминаючи людей і тварин. Не добігаючи до мосту, «Сорочки» стрибали у воду, тонули, кидали зброю, коней.

«Білі Сорочки» тікають!.. Гордість Верхньої Індії, старий королівський корпус… Тікають, кидаючи зброю, обоз, полкове майно… Бойове спорядження, похідні койки, ліки, ром, рис — усе, що прислали з Пенджабу… Ганьба!..

Гарріс відчув теплу цівочку крові у себе над вухом. І його зачепило. Добре, що рана, здається, не серйозна.

Верблюди, гублячи тяжкі в'юки, розбігались по рівнині, офіцери бігли з поля до табору, до наметів за горбами.

Ось і табір. У великому наметі похідного госпіталю метушня, стогін. Койки усі зайняті, поранених кладуть уже на землю. В подвійних індійських ношах-кріслах приносять нових.

Ось з одиночних нош з-під червоних завісок безсило звисає чиясь рука. Хто поранений? Полковник Честер, і тяжко. Доктор Бетсон блідий від перевтоми, краплі поту виблискують у нього на лобі.

Поранені лежать на підлозі, чекають черги. Санітар-індієць пройшов з купою корпії у великій чашці. Гарріс з ненавистю вдивляється у спокійне обличчя індійця. «Завдали нам сьогодні твої товариші прочухана!..» Лікар кивнув санітарові: полковника на стіл. Честер непритомний, він поранений у голову. Гарріс дивиться не на полковника, а на обличчя Бетсона. Лікар оглянув рану, випростався, мовчить. «Безнадійний!» — зрозумів Гарріс.

Який тяжкий день для британців! Шість офіцерів поранені, два з них тяжко, і от — сам полковник. А скільки солдатів!..

Через півгодини кінні совари уже мчали назад наскоком, прямо через табір, з шаленою сміливістю розкидавши намети, рубаючи направо і наліво. Вони промчали через східний кут табору, залишаючи за собою паніку, переляк, перестрибнули через сухе русло старого каналу і підскакали до стін фортеці. Ворота навстіж розчинились перед ними, городяни радісними криками вітали їх.

До пізнього вечора шумів народ у фортеці, святкуючи перемогу. «Джонні, мій хлопче, не їдь у Індію», — знущаючись, танцювали хлопчаки на міській стіні.

А «Білі Сорочки» по одному, по двоє, побиті, похмурі, мовчазні, в куряві, піску й колючках, тільки після заходу сонця почали збиратися в табір. Збиратись і просити пристановища в наметах Сімдесят п'ятого піхотного полку. Їх довго ще гнали убік від Курнаульського шосе кінні роз'їзди соварів.

«Білі перли падають в ціні», — писав того дня в таємному листі один багатий купець із Делі своєму довіреному приятелеві, торговцеві воском, у Лахор.

«Білими перлами» купець умовно. називав королівські війська за їх ясно-сірі похідні мундири; «червоним маїсом» — полки повсталих сипаїв за червоні формені куртки.

«Білі перли падають в ціні, — писав купець, — зате червоний маїс дорожчає».

Розділ двадцять другий Чемберлен-саїб

Вночі у ставку приїхав Чемберлен. У великому наметі командуючого армією генерала Барнарда зібралася Військова рада.

Полковник Гарріс прийшов із забинтованою головою. Не він один був поранений: полковникові Вільсону з тиждень тому прострелили щоку, а молодий лейтенант Робертс, що приїхав з Чемберленом із Пенджабу, підтримував правою рукою перев'язану ліву. Робертса поранило дорогою.

Невілль Чемберлен, щойно призначений генерал-ад'ютантом при штабі прикордонних сил Пенджабу, сухий, жилавий, стрункий, в гарному мундирі із срібним шитвом, сів біля узголів'я койки командуючого. Барнард лежав у похідному ліжку, блідий, млявий, з обв'язаною шиєю. Кілька днів генерала мучив приступ якоїсь тяжкої хвороби; штабний лікар не знав, як її лікувати.

Розмову почав Вільсон. «Білі Сорочки» розбиті. Обоз з харчами і бойовими припасами перехоплений.

Вилазки з міста повторюються щодня. Ворог заходить і з флангу, і з тилу, захопив старий храм на Курнаульському шосе, може перервати зв'язок з Пенджабом — єдину дорогу, що залишалася досі відкритою. Британської піхоти в таборі майже немає, а вся тубільна — ненадійна. Кавалерія день і ніч несе пікетну службу, люди змучені: по двадцять годин у сідлі без перепочинку.

Гармат не вистачає; а ті, що є, дуже малі. Потрібні важкі гаубиці — двадцятичотирьохфунтові, потрібна облогова артилерія.

Чемберлен сухо кивнув.

— Так, — сказав Чемберлен.

У нього було вузьке, трохи асиметричне і бліде обличчя, — тієї особливої молочної блідості, яка буває інколи в жителів півночі, що не засмагають навіть в тропічному кліматі. Дрібненькі веснянки на крилах носа були чисто лондонського походження. Ніс красивий, тоненький, з горбиком, ледь-ледь скривлений, з правого боку зрізаний більше, ніж з лівого, від чого обидві половини обличчя здавалися неоднаковими.

Усі дивилися на генерал-лейтенанта. Що він привіз з Пенджабу?

Та Чемберлен не квапився.

— Калькутта? — спитав він.

— Зв'язок обірваний. З Калькутти досі підкріплень не було, жодного чоловіка, — сказав Вільсон.

Чемберлен знову кивнув.

— Так, — сказав він й обернувся до командуючого.

Змучене жовте обличчя Барнарда з припухлими повіками було нерухоме.

Чемберлен розглядав його спокійно і пильно.

— Яких заходів можна вжити зараз, генерале? — обережно спитав Чемберлен.

Барнард опустив очі під цим холодним поглядом, схожим на погляд щуки.

— Вжити заходів?.. — Барнард тихо застогнав і повернувся на своїй койці. — Вжити заходів… — Найбільше в світі генерал боявся будь-що починати. Занадто добре він пам'ятав, як після Кримської війни (він прослужив усю кампанію начальником штабу в лорда Раглана), — занадто добре пам'ятав Барнард, як засуджували тоді в Лондоні лорда Раглана за все, що він зробив, і ще більше за те, чого він не зробив…

Генерал Барнард, крекчучи, повернувся на койці — це була хвора і змучена людина. Чемберлен опустив білясті вії, ніби нічого не чуючи. Генерал, який відповідає на запитання тільки кректанням, — це було непристойно.

Вільсон чекав.

— Мої люди гинуть! — різко промовив Вільсон. — Мої гармати тут ні до чого не придатні. Якщо найближчим часом не буде надійного підкріплення із Пенджабу, я змушений буду зняти облогу й піти з-під Делі.

— Боже мій! — жалібно простогнав Барнард. — Що скажуть у Лондоні?

Всі подивилися на Чемберлена.

— Підкріплення з Пенджабу буде! — сухо відповів Чемберлен. — Сер Джон Лоуренс віддав наказ сформувати Летючу Пенджабську колону на допомогу делійським силам. Бригадиром призначено Нікольсона.

— Нікольсона? — Присутні заворушились.

Нікольсон, «Лев Пенджабу», лютий Нікольсон, гроза північно-західної Індії, той самий Джон Нікольсон, якого кочові племена в глухих гірських місцях поблизу афганського кордону вважають за диявола або злого духа!.. «Ніккуль-Сейн», — його ім'я пишуть на каменях, йому приносять жертви, як злому богові.

— Чудово! — Барнард схвально кивнув.

— Але бригадир Нікольсон надовго затримається поблизу Лахора…

Чемберлен зробив паузу.

Усі чекали.

— Для роззброєння лахорських частин, — закінчив він.

— Як? І в Лахорі?.. — Вільсон запитливо підняв брови.

Чемберлен кивнув.

— Так, неспокійно.

Вільсон з силою повернувся на своєму похідному стільці.

— Чи означає це, що нам доведеться чекати, поки Нікольсон покінчить із заворушеннями у всьому Пенджабі? — запитав Вільсон.

— Так, — ледь схиливши вузьку голову, відповів Чемберлен. — Доведеться!

— Це неможливо! — різко сказав Вільсон. — Нам потрібна допомога зараз, негайно або ніколи.

— Допомога буде, полковнику! — запевнив Чемберлен. — Тубільна кавалерія.

— Потрібні європейські війська!

— Їх немає! — сухо відповів Чемберлен.

Це була щира правда. Кожний британський багнет був на обліку. Через суперечку з Персією за Герат ще на початку року майже всю британську піхоту північної та західної Індії направили до Перського кордону, і їй там вистачало роботи. Єдиний досить сильний європейський континент Пешавара необхідно було зберігати на місці для безпеки афганського кордону.

— Прийде тубільна кавалерія, — сказав Чемберлен. — Пенджабські сікхи.

— Чудові солдати! — похвалив Барнард.

Усі, хто служив у Пенджабі, добре знали цих високих на зріст, довговолосих, диких на вигляд кіннотників — войовничий народ!

— З Непалу повинні прийти гурки, — говорив далі Чемберлен. — Вони вже в дорозі.

— Гурки? — перепитав Вільсон. — Хоробрі. Але для регулярної війни не дуже й хороші.

Він бачив не раз цих маленьких жовтолицих і вузькооких воїнів у чорних кудлатих шапках. Родом вони були із сусідніх гір.

— Чи битимуться вони з нашими панді? — з сумнівом спитав Вільсон.

— Ви скажете їм, полковнику, що тутешні індійці зазіхали на їхню віру.

Молодий Роберте голосно хихикнув і мало не підскочив на своєму стільці, забувши про пристойність. Роберте був щасливий: він під Делі, а Делі ще не взяли…

Новоспечений лейтенант, син генерала Абрахама Робертса, тільки недавно почав свою службу в Індії і був щасливий, що відразу потрапив у гущу подій.

Чемберлен також посміхнувся, однією половиною обличчя. Він вважав нараду закінченою.

Але Вільсон не здавався.

— Потрібні важкі гармати! — уперто говорив він.

— Треба чекати.

— Чекати неможливо! — відповів Вільсон. — Кількість ворожих військ щодня збільшується. В Делі зараз близько двадцяти п'яти тисяч чоловік.

— Двадцять п'ять тисяч? — Легке здивування, вперше за всю розмову, перекосило вузьке обличчя Чемберлена. Такої цифри він не сподівався.

— Двадцять п'ять тисяч панді. Ого! — дзвінко промовив Робертс.

— Із кожним днем їх стає більше!..

— Що ж… Чим більше їх буде, тим швидше вони пересваряться між собою, — заспокоїв Чемберлен.

— Ні. Між собою вони дружні! — відрубав Вільсон.

— З Бахадур-шахом у них обов'язково буде сварка.

— Ви маєте рацію, генерале! — Барнард повернув до Чемберлена повеселіле обличчя. — З Бахадур-шахом у них, звичайно, буде сварка.

— І тоді нам значно легше буде їх узяти!.. — з відвертою радістю підхопив хлопчисько Робертс.

Усі засміялися.

— Скажіть, полковнику (легкий зневажливий жест вузької ад'ютантської руки в бік міста), скажіть, полковнику, а з цих двадцяти п'яти тисяч панді хоч один уміє стріляти?

— Уміють, і багато! — різко відповів Вільсон. — У них чудові бомбардири і влучні стрільці! Ми самі навчили їх, на своє горе…

Він кивнув у бік фортеці.

Полотнище, що прикривало вхід у намет, було відкинуте, видно було мури Делі, освітлені ранковим сонцем.

Бойовий день уже починався. Розкотистий гарматний постріл пролинув по рівнині, хмарка диму піднялась над фортечною стіною.

Вільсон насторожився. Стріляли з великої гармати.

Це Інсур-Панді з товаришами витягли гармату «Арчдейл Вільсон» на бастіон і пробували її силу й далекобійність на британському таборі.

Снаряд вибухнув недалеко від намету командуючого. Земля і каміння бризнули в полотняну стінку. Разом з ними невеликий осколок, уже загубивши свою силу, влетів, у намет.

Вільсон підняв його і підкинув у руці — ще теплий.

Він так змінився на виду, що офіцери перезирнулись.

Молодий Роберте дивився на Вільсона з подивом. Невже старий бувалий артилерист, заслужений полковник Вільсон злякався гарматного пострілу?..

— Гармата з Дум-Думу! — сказав Вільсон. — Велика гаубиця!..

Гармата «Арчдейл Вільсон» посилала привіт полковникові Арчдейлу Вільсону.

— Отакі гармати мені потрібні! — твердо сказав Вільсон, підносячи на долоні осколок до самого обличчя Чемберлена. — Двадцятичотирьохфунтові гаубиці!

Чемберлен сухо вклонився.

— Я доповім серу Джону, — сказав він.

Розділ двадцять третій Гарматна колона

Гарматна колона капітана Бедфорда розтягнулася по рівнині вузькою курною стрічкою майже на півмилі завдовжки. Оглядаючись назад, капітан бачив у хмарі куряви золочені жердини нош, у яких несли Дженні, двоколки обозу, верблюдів, навантажених наметами і койками, польові й облогові гармати, запряжені кіньми, і чотирьох слонів, які везли великі мортири.

Сам Бедфорд їхав у критій офіцерській одноколці.

Вони йшли вночі і вдень, зупиняючись тільки опівдні.

До Аллахабада їх довезли на барках два буксирні пароплави.

Їм залишалось близько чотирьохсот миль шляху від Аллахабада до Делі, по неспокійній країні.

Вісім великих облогових гаубиць віз із собою капітан Бедфорд, шість фортечних мортир і дванадцять польових гармат. Калькутта віддавала найбільші гармати Дум-Думу із своїх фортів, щоб допомогти британським військам, які засіли під Делі, зламати опір повстанців.

Разом з капітаном Бедфордом гарматну колону супроводжував приставлений до нього в Калькутті лейтенант Джон Блент, жовчний чоловік з кривими, як у мавпи, ногами.

Блент засидівся в Калькутті, в походах не брав участі, у тридцять два роки усе ще ходив у лейтенантах і мріяв відзначитись.

Дженні несли в закритих ношах. Ноші гойдались, як човен на слабкій хвилі. Дженні скоро звикла до цієї хитавиці.

Виглядаючи з нош, Дженні бачила, як слони, слухняно переставляючи товсті ноги, легко, ніби дитячі іграшкові возики, тягнуть за собою гармати на високих колесах.

Це вперше в Індії застосували слонів для перевезення важких гармат. Ніхто ще не знав тоді, які вони стають люті, коли попадають під артилерійський обстріл.

Липень закінчувався, спека стояла нестерпна.

Солдати йшли у повній похідній формі, в цупких куртках, що обтягували тіло, в ременях навхрест через груди, з гвинтівками, ковдрами і важкими торбами. Для захисту від сонця вони одягали поверх кашкета білі полотняні ковпаки з воланом, що прикривав потилицю й шию. І все ж таки майже на кожному переході доводилось класти у вози солдатів, що постраждали від сонячного удару.

Гарячий вітер був страшніший за сонце. Він дув уже другий тиждень, мунчин — сухий вітер із глибини материка. Вітер ніс з собою розпечене повітря і куряву азіатських степів. Мунчин гнав пісок прямо в очі, котив по спаленій землі скручені в клубки суху траву і листя.

— Сванглі, сванглі, перевертні! — кричали носильники, показуючи на ці клубки. Клубки із свистом котились по землі на людей прямо під ноги.

Іноді назустріч летів, кружляючи на вітрі, великий стовп сухої трави і куряви, падав на людей, сліпив їм очі, забивав роти.

— Пучхильнай! — відпльовувались індійці. — Злий дух!..

Індійці вірили, що в цьому гвинті куряви живе душа великого перевертня, могутнього й злого пучхильная, диявола, а маленькі сванглі — його посланці.

На привалах було не легше. Навіть полотняні стінки наметів, подвійні, з шаром повітря у півфута і більше між ними, погано захищали від сонця. Суха гаряча хвиля азіатського вітру пробивалась крізь полотно.

Слуги накидали на намет Дженні товстий трав'яний килим і безперервно поливали його з міхів водою.

Сам, пес містера Макфернея, на привалах просився в намет. Він лежав на циновці, часто-часто дихав, висолопивши язика, і дивився на Дженні благальним поглядом.

Макферней теж ішов з колоною. Шотландцеві було по дорозі з Бедфордом, він зібрався в Раджпутану.

Загорнувши назад криси свого білого повстяного капелюха, постукуючи великою, химерно вирізьбленою палицею, в сандалях на босу ногу, він легко ступав слідом за колоною, не відстаючи од прудконогих індійців.

Капітан Бедфорд уже терпів його присутність: тут, в глибині країни, кожен європеєць був дорогий..

Великий табір селян, торговців, рознощиків і просто бездомних хлопчаків мандрував разом з військом строкатою, неспокійною, завжди галасливою юрбою. Ціле місто з наметів і возів виростало довкола колони на привалах. Селяни їхали слідом за Бедфордом разом з родинами, возами, козами і дітьми. Без них не можна було дістати в поході ні води, ні харчів. Селяни приносили воду, пекли хліб, за дві-три мідні монети наймалися носильниками, несли ковдри британських солдатів, їх важкі підсумки, — це дозволяв звичай.

Серед строкатої юрби Макферней помітив одного молодого індійця, водоноса із смугастим міхом.

«Я бачив цього юнака в джелхані! — пригадав Макферней. — Але тоді він сидів на землі, за огорожею, з чорними смугами парії на лобі. А зараз він став водоносом».

«Хіба індуси так легко міняють свою касту? — думав Макферней. — Може, він іншої віри?»

Більше двохсот богів в індійському пантеоні. Крім головної троїці (Шіва, Брама, Вішну), є старий бог Індра, є похмурий підземний бог Яма, індійський Плутон. Є дружина грізного Шіви — Темна Калі Тисячорука, вона ж Дургі, індійська Юнона. Є бог на лебеді, на лотосі і бог на кажані. Є бог Мавпа, бог Змій і бог Орел. Є тисяча сект: джайни, «мандрівні жебраки», вільні монахи, «одягнуті повітрям», є філософи споглядання — йоги, «одягнуті попелом».

— Якої ти віри? — якось запитав Макферней водоноса.

— Хто бачив сьоме лице бога Шіви? — ухильно відповів індус. — Кому відкритий таємний смисл Вед?.. Права рука богині Дургі не знає, що робить ліва, а у богині тисяча правих рук і тисяча лівих…

Худий, невисокий, з ряботинням на впалих щоках, водонос завжди крутився поблизу офіцерських наметів.

Незабаром колона капітана Бедфорда звернула на північний захід. Почали зустрічатися свіжі згарища, зграї бродячих собак вили довкола спалених сіл.

Обабіч дороги Дженні бачила стовпи з перекладинами і якісь дивні мішки, підвішені до них.

Індійці з острахом дивилися на ці мішки й відвертали обличчя.

— Нейл-саїб! — перешіптувались індійці.

Якось, уважно роздивившись вузький чорний предмет, що висів на перекладині, Дженні з жахом зрозуміла, що це — почорніле висохле людське тіло.

Генерал Нейл пройшов з каральною експелиціею по всьому середньому Гангу — бригадний генерал Нейл, якого самі англійці називали «страшним Нейлом».

Нейл задушив повстання в Бенаресі. Він позаставляв шибеницями увесь правий берег річки і набагато миль — бруковану дорогу, що вела до міста.

Шлях генерала можна було пізнати по спалених хатинах, спустілих селах і оцих наспіх поставлених шибеницях, на яких гойдались під вітром чорні спотворені трупи.

Що далі просувалася колона, то пустиннішою ставала дорога, безлюднішими села, зате ліси кишіли людьми. Вночі англійці бачили, за горбами вогні великих привалів.

Повстанці були близько.

Вночі колона ішла із смолоскипами. Місцевість підвищувалась, вони перетнули пасмо, високих оголених горбів. Було холодно; від різкого вітру вночі носильники загорталися з головою у свої чорні шерстяні ковдри. Дженні лякалась іноді, вистромивши голову з нош: ніби чорні сліпі привиди, закутані з головою, брели по дорозі. Невдовзі небо осяяли відблиски пожеж: недалеко горіли селища. По ночах чути було стрілянину.

— Тепер уже скоро! — жовчно радів Блент. — Скоро будемо під Делі! І тоді заговорить моя, «Чорна жаба»..

Так лейтенант називав свою найбільшу мортиру. Мортира й справді була схожа на жабу: короткоствольна, на високих колесах, гармата була схожа на жабу, що підняла до неба роззявлений рот — широке чорне жерло.

До Аллігура залишалося не більше двох-трьох переходів.

Попереду на них чекала переправа через невеличку мілководну річку. Капітан розглядав карту: місцевість рівна, річку можна перебрести, ніяких перешкод на шляху не позначено. Велике індійське селище? Розвідники, що пішли вперед, не знайшли в ньому жодної людини.

Вони зупинились на відпочинок близько одинадцятої години ранку. Опівдні імла затягла небо. Хмара закрила сонце, серед ясного дня на кілька секунд стало майже темно. Кущі і дерева завмерли в непорушному повітрі. Вмить, немов за чиєюсь командою, кочовий табір довкола колони згорнув свої намети, селяни хльоснули по буйволах, по конях — і табір пішов, зник, ніби його вітром змело. Капітан Бедфорд озирнувся: довкола було порожньо. Селяни пішли від них.

— Це недобрий знак, — сказав Блент.

Блент пропонував зачекати до ночі. Але Бедфорд вирішив виступити, як завжди.

Тільки-но колона рушила, як пронісся сильний вітер; усе потемніло, полив дощ. Вода потоками ринула на людей і тварин, за кілька хвилин дорогу не можна було перейти. Носильники ледь брели, навіть слони грузли в цій рідкій каші з води і піску.

Бедфорд вислав до річки двох верхівців подивитись, як з переправою.

Верхівці повернулися й доповіли: «Річка вийшла з берегів, течія дуже сильна, переправити важкі гармати не можна».

— Спробуємо пошукати інше місце для переправи, — сказав Блент. — Треба спитати кого-небудь з тубільців, хто добре знає тутешні місця.

— Дозвольте доповісти, сер, тут якийсь водонос увесь час іде за нами, — сказав Боб Робсон, Бедфордів ординарець. — Всі пішли, а він не пішов. Дозвольте його привести, сер.

— Давай його сюди! — сказав капітан.

Ординарець привів до капітана водоноса з смугастим міхом.

— Ти знаєш тутешні дороги, водоносе? — запитав капітан.

— Знаю, капітане-саїб.

— Чи не скажеш ти, де нам найкраще перейти вбрід з гарматами цю прокляту річку?

— Скажу! — Індієць немов чекав на це запитання. — Скажу, капітане-саїб! Поверни зараз у джунглі, пройдеш горілим лісом, пройдеш повз храм, побачиш безлюдне селище. За селищем пологий берег і річка смирна, як вівця. Ти перейдеш її вбрід і навіть не замочиш верхнього ремінця на твоєму чоботі, саїбе!..

Капітан Бедфорд не роздумував. — Чудово, — сказав капітан. — Веди нас, водоносе, матимеш срібну рупію.

Розділ двадцять четвертий Худий саїб

Увесь правий берег річки поріс густим лісом, дерева спускалися до самої води. Уздовж берега не видно ані дороги, ані стежки. Лела йшла, продираючись крізь колючі кущі, збиваючі босі ноги об тверде коріння. Вона шукала піщаний пагорб на березі і самотній високий тамаринд, про який говорив їй Чандра-Сінг. Незабаром ліс трохи відсунувся од води, відкрився піщаний спуск до річки. Увесь берег у цьому місці був потоптаний копитами; тут, напевне, зганяли на водопій коней і верблюдів. Вона пройшла далі й почула неподалік голоси й чітку англійську мову.

Лела зупинилась.

Крізь дерева зона побачила попереду голови коней, зігнаних до гурту на лісовій галявині, димок від багаття й високі ківери кавалеристів. Люди голосно перегукувались, розсипавшись на галявині. Лела одразу сховалася в кущах. Вона пішла праворуч, віддаляючись од річки. «Обмину це місце лісом, а потім знову вийду до річки», — вирішила Лела, пройшла з півсотні кроків й зразу ж загубила напрям. Густий ліс був праворуч, ліворуч і ззаду — суцільна зелена стіна, забита високою папороттю. Лела зробила ще кілька кроків, продираючись крізь густий підлісок, крізь плетиво коріння. Вона відчувала, що йде далі од річки. Дівчина сіла на землю, намагаючись заспокоїтись. Маленькі веселі пташки грались і свистіли над нею в зеленому чагарнику. Коли Лела підвелась і вийшла з-під навислого коріння, вона побачила, що стоїть на вузенькій лісовій стежці.

Крізь густі зарості стежка вивела її на досить широкий шлях. Лела побачила загорожі для худоби обабіч шляху і строкате ганчір'я, яке селяни розвішують на кілках навколо загорож для буйволів. Отже, поблизу село. Але чому так тихо за загорожею — не чути ні мекання кіз, ні мукання буйволів?

Село відкрилось одразу за поворотом дороги. Тут було тихо, ще тихіше, ніж у лісі. Мертві порожні хатини стояли обабіч сільської вулиці. Звідси всі пішли, пішли квапливо, немов утікали від чогось. Перекинуті ступки, жалюгідне начиння валялось на порогах хатин. У спустошених дворах Лела бачила холодні пічечки, покинуті жаровні. Де ж поділися селяни? Лела пройшла все село і не зустріла жодної людини, світло-сіра в білих плямах гадюка грілася на глиняній огорожі однієї з халуп. Пустка, німа тиша… Лелу охопив страх. Де ж те село, про яке говорив їй Чандра-Сінг?.. Галявини, храм і горілий ліс?.. Вона заблукала. Треба повернутись до річки і звідти шукати. Незабаром зайде сонце: треба поспішати. Пройшовши крізь джунглі, Лела вийшла не до річки, а на відкрите горбкувате місце. У світлі призахідного сонця вона побачила великий білий будинок оддалік, на пагорку, з балконами і чотирискатною покрівлею.

Це був будинок начальника, заміндара, а можливо і тутешнього раджі. Лела не раз бачила такі будинки в рідних місцях. Злякавшись, вона відступила назад. Потрапити в руки до раджі чи його слуг?.. Ні, краще вже повернутися в село.

Наближалася ніч, і лісові звірі могли напасти на неї, вийшовши на нічне полювання. Лела повернулась у село і провела ніч у якійсь порожній хатині. Ранком пішла далі. Дорога все далі заводила її в ліс. Тут було не так мертво, як у селі. В лісі були люди, вони не показувались, але Лела вгадувала їх присутність. Кілька разів вона чула уривок пісні, що віддалялася в глибину лісу. Вона підняла з землі бананове лушпиння, ще зовсім свіже, навіть не потемніле. Вона зовсім ясно відчула запах диму і вловила приглушені людські голоси. Лела пошукала високе дерево, вилізла на нього, роздивилась. Ні, нікого не видно. Очевидно, люди сховались, а багаття загасили. Лела пішла далі і знову почула пісню, а перед собою побачила сліди багатьох босих людських ніг, що перетинали піщану стежку.

Ні, це не британці. Це свої! Лела підбадьорилась. Село порожнє, але в лісі є люди. Вона пішла швидше. Незабаром побачила в лісі болото, за ним — затоплене рисове поле. Де-не-де вода вже була відведена, і паростки рису золотіли на сонці. Лела сміливо йшла далі. Десь тут близько повинно бути і село… Та що це? Що тут сталось?

Лела піднялась на пагорбок. Уламки хатин припали до лісної стежки. Рештки очеретяних стін, покрівель, покришений, як трава, бамбук, величезні заглибини у вогкому болотяному грунті… Тремтячи Лела підійшла ближче. З-під повалених дверей стриміли мертві руки. Потемнілі плями крові на землі, роздавлена дитяча ручка, втоптана у верблюжий послід… Велика дерев'яна ступа, майже з людину заввишки, валялась тріснута, як глиняний черепок під чиєюсь тяжкою ногою.

«Слони!..» — зрозуміла Лела. Табун слонів випустили на село, щоб розтоптати, знищити, вдавити в землю з хатами і людьми. Хто це зробив? За віщо? Дрож проймав усе тіло дівчини; вона кинулась бігти. Скоріше геть звідси!..

Лела бігла лісом навпростець, пружні гілки чіплялися за її ноги, колючки роздирали одяг, їй ввижався позаду, у лісній хащі, тупіт величезних слонячих ніг.

Дівчина мчала стрімголов, забувши про все, не знаючи, де вона. З півмилі пробігла навпростець, через ліс, і несподівано вийшла до річки.

Берег був відкритий і пустинний. Високий тамаринд розкинув гілля над піщаним зрізом берега.

Те саме місце, про яке говорив їй Чандра-Сінг!..

Лела впала на пісок і довго лежала відпочиваючи.

Вода безіменної річки струменіла під схилом. Дівчинці до болю захотілося зануритись у воду, освіжити розпалене тіло. Вона закопала паличку з листом Чандра-Сінга в пісок, під корінням тамаринда. Збігла вниз, роздяглась і кинулась у воду. Навколо було тихо, безлюдно, жоден звук не долітав до неї. Обмивши обличчя і тіло, Лела вийшла з води й одяглась. Вона хотіла піднятися назад по піщаному схилу до того місця, де закопала свою паличку.

Та на тому місці стояв чоловік в одязі саїба.

Він дивився на воду повз Лелу. Не відводячи погляду од річки, він зробив знак комусь позаду себе.

— Взнати, хто ця дівчина! — сказав саїб.

Одразу двоє чоловіків в однакових куртках із світлими ґудзиками підбігли з двох боків і взяли Лелу під руки.

Додвалла, погонич верблюдів, зганяв своїх тварин униз по піщаному схилу. Перший верблюд був сліпий на одне око; він увесь час звертав ліворуч.

— О-о, шайтан, син шайтана! — кричав погонич.

Саїб неквапливо розглядав Лелу.

Він стояв, закурений, високий, вузькоплечий, притулившись до стовбура дерева, і дивився на неї з холодною увагою. В руці у нього був довгий жмут трави з колючими маківками. Пухнастими колючками він, як мітелкою, стьобав себе по чоботу, збиваючи пил.

Він заговорив до неї її рідною мовою. І Лела, що ніколи раніше не бачила цієї людини, зрозуміла: «Худий саїб!»

— Куди ти йдеш? — запитав саїб.

— У Джайхар, — відповіла Лела. Вона назвала перше-ліпше село, яке могла пригадати.

Саїб розглядав її; тонкий дівочий стан, прикритий традиційним білим сарі, рожево-смагляві щоки, сміливий погляд блискучих сірих очей… А які чорні брови, вії!.. Гарна дівчина.

— Не поспішай! — сказав саїб. — У тебе є родичі в Джайхарі?

— Так, брати, сестри.

Саїб посміхнувся.

— Їх уже немає.

— Де ж вони?

— Розтоптані.

— Розтоптані? — Лела скрикнула.

Додвалла, погонич верблюдів, якось дивно поглянув на неї. Саїб посміхався, обмітаючи коліно колючою мітелкою трави. Він випробував її.

Чи правду каже дівчина? Чи вона справді йде у те село, яке назвала?

— Твій Джайхар втоптали у землю. Всіх селян загнали в хати й пустили на село слонів. Це за те, що джайхарці бунтували. Я с-що у тебе там були брати і сестри, — молись за них твоєму богові Ямі. Вони вже мертві.

— Ай-ай!.. Слони!.. — Лела заплющила очі. — Слони розтоптали село!.. — Вона немовби ще раз побачила поламаний бамбук сільських хатин, кістки юнаків і дівчат, утоптані в землю…

Лела притиснула долоні до очей: «Горе мені, горе…» — плакала вона.

Саїб посміхнувся. Ні, дівчина не бреше. Це не вдавані сльози. Так плакати можна тільки за рідними братами і сестрами. Та що означає цей одяг північної жительки?

— Одвести на бівак! — коротко наказав саїб.

Двоє в чалмах і куртках із срібними ґудзиками штовхнули Лелу в спину.

Верблюдяча стежка звертала в ліс. Лела побачила голі, випалені галявини, на краях лісної галявини зачорніли обгорілі стовбури.

«Ті самі місця, про які говорив Чандра-Сінг!» — упізнала Лела.

Незабаром зарості порідшали; відкрилась велика галявина і старий храм на ній, обплетений хмелем майже до самої покрівлі.

Чепурний намет стояв на галявині. Додвалла і слуги лягли на траві біля відкидної поли намету. Двоє в однакових куртках сіли осторонь на повалений стовбур дерева сторожити Лелу.

Коли саїб покликав їх до себе, слуги прикрутили дівчину за руки до дерева й пішли.

Кілька днів Лела провела на галявині, біля поваленого дерева. Слуги стерегли її з ранку до заходу сонця, потім відв'язували і йшли спати. Вночі вона, однак, не могла б утекти: в цих місцях водилися тигри і перед світанком виходили до річки на водопій.

Вночі Лела заповзала під навіс із ліан і вибирала собі на землі сухе містечко. Слуги, наламавши сухого бамбука, до ранку підтримували вогонь на галявині.

Одного разу до худого саїба прискакали звідкілясь четверо на конях. Усі були в білих коркових шоломах, яснобороді, з довгими нагаями і з пістолетами за поясом. Вони голосно радились посеред галявини і сперечались, але саїб сказав їм щось, після чого всі замовкли. Усі четверо спішились і ввійшли до нього в намет.

Слуги, не сміючи дихнути, лежали на землі біля входу і чекали. Худий саїб був чимось незадоволений.

Так минуло кілька виснажливих гарячих денних годин.

Слуги задрімали. Закуняла і Лела, поклавши голову на руки. Сонце повільно хилилось до заходу. Маленькі мавпи пустували в густому листі дерева над її головою. Раптом мавпочки злякано закричали і пострибали геть.

За деревами почувся шум. Дзвін, тупіт, тріск збитих сучків, — ніби великий натовп ламався лісом на галявину.

Лела підвелась. Ревіли верблюди, наче їх хто стьобав колючими бичами, метушилися слуги, — весь маленький табір заворушився. Що таке? Лела нічого не могла зрозуміти.

— Тікай! — закричав дівчині у саме вухо погонич і розрубав ножем вірьовки, що зв'язували її.

Лела кинулася в хащу, але тут ще виразніше чувся шум — злитий, грізний, наче велике військо йшло лісом, десь дуже близько.

Лела повернулась назад, добігла до храму й зупинилась.

Величезна кам'яна постать з лицем жінки і тілом тварини лежала на покрівлі храму. Важкі кам'яні повіки богині були низько спущені над сліпими випуклими очима; в одній руці вона тримала кам'яну змію, в другій — мертву голову й пучок мотузок. Лела відступила. Це була Калі — дружина грізного Шіви, Калі-Руйнівниця, богиня помсти, вона ж Дургі — Тисячорука, з лицем жінки і тулубом священної корови.

Гамір наближався. Великий натовп ішов до галявини. Смолоскипи тьмяними вогняними цятками почали спалахувати в хащі лісу. Куди сховатися? З дитинства лякали Лелу Чорною Калі; вона пам'ятала, як боялася гніву богині її мати, як вона годинами молилася в храмі, розпростершись на камінні перед статуєю Тисячорукої…

Натовп уже сунув на галявину. Лела наважилась. Поміж тілом богині і каменем, на який спирались її зігнуті руки, була велика щілина. Перемагаючи мимовільний дрож, Лела вилізла на дах храму і проповзла крізь щілину в порожнисте тіло богині.

Тут ЇЇ ніхто не міг побачити. Натовп ішов мимо, димлячи смолоскипами, дзвенячи зброєю; Лела чула безладні голоси. Потім усе затихло.

Дівчинка щільно закуталась у свою хустку й заповзла глибше. До півночі було ще далеко. Лела довго чекала, сама не знаючи чого, потім заснула. Прокинулась вона не скоро: чи то від нічного холоду, чи то від шурхоту обережних кроків по храмовій покрівлі. Ага, значить, ще хтось не злякався богині! Хтось тихо говорив над самою головою:

— Звір сам іде до нас у руки. Гарматна колона уже недалеко від переправи… І Чандра з ними в обозі, вдруге присилає він з хлопчаками вісті.

«Чандра-Сінг?» — Лела прислухалась.

— Райоти всі зібралися, — говорив далі той самий голос. — Чоловік чотириста зараз пройшло до призначеного місця. Зброя у всіх є. Чи встигнуть з фортеці нам на підмогу твої аллігурці, Лалл-Сінг?

— Встигнуть, — відповів молодий веселий голос. — Я на моєму Робінзоні доскакав до Ранпура з Делі за сім годин, зовсім не поспішаючи. Значить, мої сипаї прибіжать за півдоби. Без зброї й амуніції вони бігали нарівні з полковницьким конем. Чи ти вже забув, начальнику?

— Все пам'ятаю, — відповів перший голос. — Людей по будинках Ранпура розставиш ти, Лалл-Сінг. Чандра-Сінг сам поведе колону до переправи.

— Ти залишишся тут?

— Так, до ранку. З цього храму добре видно дорогу.

Лела почула, як хтось обережно вповз до неї в кам'яне заглиблення під статуєю богині.

Дівчинка завмерла. Вона спробувала на руках підтягнутися глибше, але рухатися не було куди.

В тиші вона ясно чула чиєсь близьке дихання. Людина сиділа поруч, майже впритул до неї.

Людина мовчала. Хто це був: друг? ворог?

Так вони сиділи довго-довго. Лела боялась дихати, боялась поворухнути затерплою ногою. В щілину вона бачила, що небо ледь посіріло, слабке світло розлилось над лісом. І тут, в передсвітанковому мовчанні лісу, Лела чітко розрізнила якісь звуки.

Сердите рикання віддалік, заглушений стрибок великого тіла, тиша і знову стрибок…

Злякано просвистів птах. Усе завмерло в лісі. Це тигр ішов на водопій перед сходом сонця.

Лела сиділа тихо, боячись поворухнутись.

— Тигр іде на водопій! — сама того не помічаючи, прошепотіла вона.

И одразу ж голос поруч відповів:

— Мисливець чекає в кущах!

— Хто тут?

— Мисливець, — відповів голос.

— Той самий, до якого мене послав Чандра-Сінг?

— Мабуть, той самий. А ти хто, хлопчик чи жінка? — спитав трохи здивовано голос.

— Сонце зійде, побачиш, — сказала Лела.

— Хто ж ти, скажи, — наполягав чоловік.

— Я Лела, дочка Батми, — відповіла дівчина.

Чоловік відповів не зразу, ніби від хвилювання йому раптом перехопило подих.

— Звідки ти родом, Лело? — спитав він.

— Із Раджпутани.

— Твою матір звали Батма-Севані?

— Так. А ти хіба знав її?

Знову мовчанка, немов чоловік не міг побороти хвилювання.

— Покажись мені, — через хвилину сказав голос.

Чоловік притягнув Лелу до смужки світла, що падало з щілини, і довго з жадібною увагою вдивлявся в її обличчя Лела бачила в сутіні його довге сивувате волосся, бачила, як поблискують його очі і цей дивний спотворений рот…

— Хто ти? — злякано спитала Лела.

Чоловік не відповідав.

— Тебе послав до мене Чандра-Сінг?

І тут Лела згадала про заліплену воском паличку.

— Лист!.. Він залишився під деревом. Пробач мені. Я не винна! Це худий саїб! — збентежено промовила Лела.

— Лист від Чандра-Сінга? Та він сам устигне сюди раніше за свій лист! Я скоро побачу його, дитинко!

І чоловік на руках підтягнувся до щілини.

— Ти повернешся? — запитала Лела.

— Так, — сказав він, — повернусь! Не бійся нічого!

Лела несподівано відчула теплоту в цьому суворому незнайомому голосі.

— Жди мене, Лело! — повторив чоловік. — Я скоро прийду.

Він нечутно виповз із тіла богині.

Лела лежала, скрутившись клубочком. Високо піднялось сонце, розпекло кам'яну спину богині. Потім знову стало прохолодно. Так минув день.

Чоловік не приходив. «Невже доведеться просидіти тут ще одну ніч?» — з тривогою подумала Лела.

Надвечір порив вітру пролинув лісом. Зашуміло гілля дерев, шумів увесь ліс. Потоки води ринули на покрівлю храму.

«Дощі почались», — подумала Лела. Час минав. Чоловік не приходив. Відчай охоплював дівчинку.

Дощ лив і лив, струмки довго ще шуміли по лісу. Потім стало тихо.

Лела почала вже дрімати. І тут якийсь дивний далекий звук розбудив її. Наче вся земля гуділа від чогось важкого, що наближалось рівномірно і грізно…

Це гарматна колона капітана Бедфорда посувалась лісом до річки, до місця переправи, яке показав водонос.

Колона повільно викочувалася на галявину. Лела розрізнила окремі голоси.

— Ось і храм!.. Виходить, водонос не брехав, сер, усе вірно, — промовив чийсь молодий голос.

Це Боб Робсон розмовляв з капітаном.

«Саїби!» — Лела заповзла глибше в кам'яне тіло богині і відразу почула близько коло себе кроки й молодий дзвінкий голос:

— А це що за чудисько, Боб?

— Богиня. Лице людське, а тіло коров'яче.

— Дивись, та вона, здається, всередині порожня!..

Англійський солдат постукав пальцями по спині кам'яної постаті, як по барабану. Другий солдат припав оком до отвору.

— Там хтось є, Боб!..

— Зажди, зажди, Тедді!.. Там і справді хтось сидить! Треба доповісти капітанові.

Капітан Бедфорд великими стрибками піднявся на дах храму. Солдати, слуги, носильники обступили кам'яну богиню.

— Взяти живцем! — наказав капітан. Лелу витягли за поділ спідниці й поставили перед капітаном.

— Дівчисько!

Лела оглянула незнайомі обличчя й здригнулась. Прямо перед нею в одязі водоноса стояв серед натовпу Чандра-Сінг. І одразу страх пройшов. Дівчина щільніше закуталася хусткою.

— Хто така? — суворо спитав Бедфорд. Лела дивилась на водоноса.

«Мовчи!» — наказав їй очима Чандра-Сінг.

— Хто ти? Кажи! — повторив капітан.

Лела мовчала, потупивши голову.

— Не розуміє нашої мови, сер! — сказав Боб Робсон.

— Відішліть її в обоз, капітане, потім дізнаємось, хто вона і звідки, — порадив Блент.

Розділ двадцять п'ятий Бамбук, який вміє говорити

В молодому бамбуковому лісі, такому густому, що й дитина не пролізе між стрункими колінчастими стовбурами, зібрались люди. Скільки їх зібралося тут? Важко сказати, — скільки дерев, стільки й людей. Тут були райоти з Бхагпута, з Ранпура, з Джайхара, з Ферозабада та ще з багатьох далеких і близьких місць. Хто знає, скільки миль сходили їх худі, без литок ноги, скільки вантажів перенесли їх руки, такі тонкі, що п'ятирічна дитина могла б охопити їх пальцями!.. Тут були і жінки, і маленькі діти. Слабенькі ручки греблися в землі, переплітаючись з бамбуковими паростками. Всі сиділи тихо, матері не гукали на дітей. Можна було підійти лісом упритул до цих людей і нічого не побачити крізь густі ряди бамбукових стовбурів, не почути ні шурхоту, ні звуку. Бамбук похитувався і дзвенів на легкому вітрі, люди мовчали. Вони були тихіші за ліс.

Їх села залишилися позаду: спалені вогнем, потоптані слонами. Ліс став їхньою домівкою, молоді пагони бамбука — їжею. Але райоти не забували своїх згарищ. Вони ще сподівались повернутися у рідні селища — не для того, щоб повзати в куряві біля саїбових чобіт, а для того, щоб знову збудувати свій дім на визволеній землі. Рушничні стволи стриміли за спинами у селян, старі діди тримали довгі саморобні списи, гострі піки похитувались між бамбуком.

Райоти сиділи тихо, вони чекали чогось.

Раптом затріщав ліс, захитались тонкі колінчасті стовбури. Якийсь чоловік продирався між дерев.

Ось він прометнув серед стовбурів — молодий, невисокий, у темній пов'язці зброяра на закуреному волоссі.

— Вісті! — закричав чоловік. — Я приніс вам вісті, райоти!..

Відразу ліс ожив; ламаючи гілля, збилися люди в щільну купку.

— Вісті!.. — переказували один одному. — Вісті од Чандра-Сінга!..

— Читай, віснику! — зашуміли голоси. Зброяр підняв довгу смужку паперу, помережану значками.

— Гармати йдуть у наш бік. Великі гармати з. Калькутти!

— Гармати!.. Великі гармати!.. На допомогу; саїбам! — захвилювались райоти.

— «Важкі гаубиці, мортири!.. Швидкострільні гармати», — перераховував зброяр, дивлячись у лист.

— Мортири! О-о!.. Гаубиці!.. Швидкострільні гармати! Нам такі гармати теж потрібні!

— Колона іде нашими місцями. При ній є наші люди… Чандра-Сінг іде з гарматами.

— Чандра-Сінг!.. О-о!.. Наш Чандра-Сінт…. — «Джайхар, Бхагпут, Ранпур, — чигав зброяр. — Так іде колона саїбів. Вона прямує у Делі!»

— Ранпур!.. Джайхар!.. Це наші місця, наші села.

— Ми не пропустимо ці гармати в Делі!..

— Не пропустимо! Грудьми станемо на їх шляху.

Зброяр опустив листа.

— Звичайно! — сказав зброяр. — Ця колона не дійде до стін Делі.

Він бамбуковою паличкою накреслив дві-три лінії на землі і міцно ткнув паличкою посередині.

— Тут, — сказав зброяр, — село Ранпур і шлях до річки. Тут ми перехопимо колону. Чандра-Сінг поведе їх як треба.

— Ми зробимо засідку! — зашуміли селяни. — Ми засядемо у селі і перехопимо гармати саїбів.

— Так, так, райоти!

Рунават, охоронник води, старий селянин з хворобливим і суворим обличчям, вийшов уперед. Він ткнув у землю не старечим посохом, як раніше, а ратищем довгого саморобного списа.

— Так, селяни!.. Приготуйтесь!.. Переріжемо шлях саїбам!.. Не пропустимо їх у Делі, до нашого серця…

— Селяни, в дорогу!.. Готуйтесь, ранпурці!..

— В дорогу!.. В дорогу! Ранпур близько.

Знову стало тихо. Бамбукові стовбури трохи розійшлись, пропускаючи людей, і знову зімкнулись. Вони стояли спокійно, ледь погойдуючись на теплому вітрі, подзвонюючи молодими пагонами, немовби нікого й не було зараз у лісі і нічого не говорили селяни, а ці голоси, легенький рух і шум тільки приснилися зляканим птахам.

Розділ двадцять шостий Йог з пістолетом

Водонос не брехав. За лісом була дорога, загорожі для худоби і селище; два ряди бідних тубільних хатин, що вишикувались обабіч довгої вулиці.

Колона капітана Бедфорда повільно виповзала з лісу на дорогу. Важко брели солдати. Колеса хлюпали по рідкій грязюці.

З-під шатра одного воза висунулась дівоча голова, прикрита білим узорчатим сарі. Лела уважно оглянула узлісся, дорогу, селянські хатини. В селищі було тихо, ніде не куріло, в щілинах вікон темно й порожньо. Мабуть, і тут селяни залишили село. Де ж круглий ставок, про який говорив Чандра-Сінг?

Ось він, посеред села, і великий будинок біля самого ставка. У Лели закалатало серце: їй здалося, ніби чиясь голова майнула у вузькому прорізі вікна.

Передня частина колони вже пройшла половину села. Капітан Бедфорд ішов пішки, розмовляючи з Джоном Блснтом.

Ось вони порівнялися з великим будинком серед села. Біля огорожі сидів чоловік.

Чоловік був такий примітний, що капітан мимоволі зупинився.

Він сидів, пригнувшись і схрестивши ноги, на облізлій леопардовій шкурі. Лоб його і щоки були розписані червоними і чорними смугами. Він був майже голий, тільки стегна прикриті клаптем чорної тканини. Голова і все його тіло були, обсипані попелом. Худі плечі чоловіка тряслись під попелом, він повільно перебирав руками чорні чотки, тихо похитувався і дивився в землю, наче не помічав ні солдатів, ні гармат, ні офіцерів, які зупинилися перед ним.

— Гляньте, Блент! — сказав Бедфорд. — Це йог.

Блент знизав плечима.

— Фокусник, чи що?

— О ні, — святий філософ, що відмовився од усього земного, одягнена у попіл людина, що пізнала божество. Я багато таких бачив у Бомбеї, любий Блент. йоги по двадцять-тридцять годин підряд можуть сидіти отак, перебираючи чотки й міркуючи, без їжі, без сну. Ви можете колоти йога шпильками, пекти йому ступні, — він нічого не відчує.

— Я торкнув би шкуру цього філософа штиком, — жовчно перебив капітана Блент. — Хочу побачити, як він це відчує…

Лейтенант не договорив. Індієць пригнувся, швидко сунув руку під леопардову шкуру й вихопив з-під неї пістолет.

— Ба-бах!.. — в ту ж секунду розрядив він пістолет у Блента, і лейтенант упав з простреленою головою.

— Е-е-ен! Д-е-е-ен! Д-е-е-ен! — протяжний крик індійців полинув над селом.

Усе ожило, застукотіло, зашуміло. Над плоскими покрівлями виросли людські голови, оглушливо затріщали постріли. «Засада!..» В голові колони почалась паніка.

Капітан Бедфорд здалеку бачив, як перша гарматна упряжка зупинилась, як його люди заметушились і розбіглися у різні боки.

— Назад!.. До гармат!.. — кричав капітан; його ніхто не слухав. Решта гармат продовжувала по інерції викочуватися з лісу на дорогу. — Назад! — кричав капітан. Він бачив, як попереду погонич щосили ударив слона залізним гостряком у потилицю, як через секунду поранений слон метнувся поміж хатинами, підкидаючи свою тяжку упряжку. Ноші, в яких несли Дженні, раптом здригнулись і впали, накренившись, полотняні завіски залопотіли на вітрі, як паруси шхуни, що потрапила в шквал; носильники розбіглись в усі боки.

— Сюди! До мене! — кричав капітан, але його самого відтиснили убік. А за якусь мить капітан Бедфорд і сам уже біг геть від дороги, навскоси через поле.

Кулі свистіли над головою. Відстрілюватись не було часу.

— Он до того будинку, сер! — кричав капітанові ординарець Боб Робсон, який біг попереду. Боб показував Бедфордові на великий будинок з баштами і кам'яною огорожею, що стояв за рисовим полем.

На даху будинку товпилися люди. Вони дивилися на капітана Бедфорда й махали руками.

— А що коли і там вороги?

Та у Боба Робсона, здається, було правильне чуття. Подвійна брама гостинно розчинилась перед британським офіцером. Капітана Бедфорда довгими переходами провели у великий зал, вистелений килимами і подушками. В залі пахло ароматною смолою, плодами, солодким тютюновим димом. Сивий, зморщений раджа, у парчевій кофті, весь обвішаний янтарними чотками, низьким поклоном вітав капітана.

— Я все життя не мріяв про більше щастя, як служити моїй королеві та всім офіцерам-саїбам! — промовив раджа.

Він сплюнув бетелеву жуйку в золочену чашу.

— Весь мій дім і моя скарбниця в твоєму розпорядженні, саїб, — ще раз схилився раджа.

Він зробив знак слугам, і капітана Бедфорда повели довгими переходами, повз темні закутки, крізь сморід жаровень і цікаві погляди челяді, у віддалену палацову прибудову. Чоловік вісім англійців сиділи у кімнаті, з них троє в офіцерських мундирах. Двері за капітаном відразу зачинили, і два озброєні чокедари[13] виструнчились обабіч дверей.

Капітан Бедфорд сів на низький диван і спробував отямитись.

— Ради бога, джентльмени, — сказав він, — хто ми тут: гості чи полонені?

— Ми самі вже другий тиждень сушимо голови над цим питанням, — відповіли Бедфорду співвітчизники.

Довго не змовкав галас у селі. «Гармати саїбів у наших руках!» — Селяни святкували перемогу.

Ще до полудня з-за ріки повернувся загін сипаїв, який допомагав райотам перехопити колону. Сипаї відігнали далеко за річку розпорошені групи британців.

— Вісім важких гармат, — рахували здобич селяни, — дванадцять малих і п'ятдесят возів з порохом і бойовими припасами!.. А хури з мукою, сухарями, рисом, сушеними плодами!.. Сумний день сьогодні у саїбів…

Люди посідали на траві біля ставка, вмостилися на зсунутих возах. Жінки напекли коржиків з пшеничного борошна. Мисочки з жирною козлятиною пішли по руках.

Лела зарилась у солому на одному з возів. Запах їжі дратував її, вона вже дві доби нічого не їла.

— Лело, де ж Лела? — чула вона голос Чандра-Сінга, але тільки глибше ховалася під солому.

Сором мучив дівчину: вона не виконала доручення, не донесла свого листа. Як же вона подивиться тепер у вічі Чандра-Сінгу?..

«Дочка нашого Панді», — називав він її… А тепер що він їй скаже?

— Де Лела? — кричав Чандра-Сінг і заглядав під шатра возів.

Чандра-Сінг знайшов Лелу на дні останнього воза. Він обтрусив солому з дівчини і поставив її на ноги. Лела прикрилась хусткою, боячись глянути на нього.

— Прости мені, Чандра-Сінг, я не донесла твого листа.

Чандра-Сінг посміхнувся.

— Я сам поспів раніше за свій лист, — сказав Чандра-Сінг і повів дівчину до ставка, де зібрався народ.

— Ти шукала свого батька, Лело? — сказав Чандра й штовхнув Лелу в коло.

Вона побачила радісні обличчя селян і високого на зріст сипая в білій чалмі, який сидів у центрі кола.

— Панді!.. Панді!.. — почула Лела гучні голоси.

Вона дивилася на сипая, на його довге сивувате волосся і скалічений рот. Той самий чоловік, якого вона бачила на покрівлі храму!..

— Панді?.. — повторила Лела.

Сипай підвівся і ступив до неї.

— Я обіцяв і не повернувся, — сказав сипай. — Пробач мені, дитино!

Він притягнув Лелу до себе й посадовив поруч.

— Твоя мати ждала мене й не діждалась, — мовив Інсур. — Ми двічі могли зустрітися з тобою, дитино, і двічі розминулись. Тепер ти назавжди залишишся зі мною.

— Тату! — прошепотіла Лела. Вона довго сиділа нерухомо, припавши до батькової руки.

Розділ двадцять сьомий Всі шляхи ведуть до Делі

Дженні сиділа на траві, бліда, підібгавши ноги, як індуска. Вона відштовхнула од себе глиняну чашку з свіжою водою, яку їй приніс молодий сипай у жовтій чалмі.

— Я хочу додому! — сказала Дженні. — Відпустіть мене.

— Твоя домівка далеко! — посміхнувся сипай. У нього були білі, як цукор, зуби й хитрі ласкаві очі.

Він ткнув їй у руку липкий солодкий плід інжиру.

— Ти поїдеш з нами, — сказав сипай. — Не бійся, дівчинко, ми тебе не скривдимо.

Він посадовив її на повстину біля стовпа, вкопаного в землю коло ставка, потім покропив водою чисто підметений клапоть землі й прошепотів над ним кілька слів пуджі — очисної молитви.

Віднині місце було недоторкане. Ніхто не смів ступити на нього, навіть пройти дуже близько й кинути на нього свою тінь.

Була друга година пополудні — час готування їжі. О цій порі вся Індія пече під відкритим небом свій убогий хліб.

Сипай роздмухав вогонь, підкинув у нього гілля. Потім підійшов до ставка і, не скидаючи легкого одягу, швидко занурився у воду для обмивання, обов'язкового перед готуванням їжі.

Вийшов і, просихаючи на сонці, почав місити коло вогнища на мідній таці тісто з грубого пшеничного борошна.

Дженні озирнулась. Усі навколо місили тісто, роздмухували вогонь. Райоти готували їжу.

Тепер у повстанців було багато борошна: весь запас із обозу Бедфорда перейшов у їхні руки.

Сипай наліпив з тіста коржиків і поставив їх пектися на залізному листі. Збоку присунув до вогню мідний казанок з сочевичним супом.

Скоро коржики були готові. Сипай швидко зробив з великого пальмового листка щось схоже на тацю, обпікаючись, покидав на неї коржики й подав Дженні. Потім підсунув до дівчинки казанок з сочевичним супом.

— Їж, — сказав сипай.

Сам він їв, умокаючи коржики в сочевичну юшку. Дженні збентежив бруднуватий колір юшки. Вона з'їла свої коржики всухом'ятку.

Сипай кудись побіг. Він не був схожий на того лагідного індійця-няньку, котрого Дженні пам'ятала з дитинства. Але все-таки він був добрий до неї. Він приніс їй в чашці молока буйволиці.

— Пий, — мовив сипай, — і не бійся. Ніхто не скривдить тебе, дівчинко. Індія з дітьми не воює.

Дженні покірно випила густе гіркувате на смак молоко.

— Тепер у дорогу, — сказав сипай.

Весь загін уже зібрався.

Дженні підвели до тих самих носилок, у яких вона до цих пір здійснювала мандрівку.

Хтось вже сидів усередині, якась дівчинка, закутана в білу жіночу хустку. Дженні квапливо підсадили. Носильники взялися за бамбукові жердини, і носилки, гойднувшись, рушили вперед.

«Куди нас несуть?» — Дженні хотіла виглянути із носилок, але сипай, який ішов поряд, гримнув на неї:

— Дивитися не можна!

Дівчинка, що сиділа в носилках, трохи підняла хустку. Вона подивилась на Дженні блискучими очима.

— Не можна! Тобі не можна бачити дорогу. Ти наша полонена.

Це була та сама дівчинка, яка приходила до Дженні в Калькутті. Дженні скорилася.

Вона чула, як після заходу сонця змінилися носильники, як нові, з свіжими силами, швидко затупали босими ногами.

Їх несли хутко, дуже хутко.

На нічному відпочинку Дженні випадково підслухала уривок розмови.

— Нізащо не хоче в носилки, — долинув чийсь голос. — Він ладен усю дорогу йти зі своїм собакою.

— Не брамін, — сказав інший голос, — і не мусульманин, а свята людина.

Дженні зрозуміла, що мовиться про Макфернея.

«Добре, що й він тут», — подумала вона. Майже цілу добу її несли в носилках, квапливо, мовчки, невідомо куди.

Потім Дженні відчула, як під ногами носильників пружинить і гойдається дорога, ніби вони йдуть по хиткому настилу, через плавучий міст.

У вузеньку щілину між полотнищами навісу вона побачила зубчастий край високої стіни та башту.

Протяжне скрипіння воріт, голоси, тупіт, босі ноги носильників зашльопали по камінню.

«Вулиця? — думала Дженні. — Місто?»

Їх довго ще несли серед притишеного шуму і незрозумілих вигуків. Потім зупинились.

Дженні вивели з носилок. Вона встигла побачити юрбу, що стовпилась довкола, почула притамований гомін. Сонце засліпило її.

Дівчинку ввели в якийсь напівтемний будинок. Юрба розбрелась, усе затихло.

— Де ми? — спитала Дженні.

— В Делі, — відповіли їй.