Невидимець

Розділ ХІІ НЕВИДИМЦЕВІ ВРИВАЄТЬСЯ ТЕРПЕЦЬ

З одної дуже прикрої причини, яка зараа стане ясною, наше оповідання доводиться тут знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні і містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що палив люльку біля воріт, ярдів на дванацять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.

Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, розлігся голосний крик, а потім… мовчання.

— Е-гей! — гукнув Тедді Генфрі.

— Е-гей! — відгукнулося з пивниці.

Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.

— Щось там не гаразд, — сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.

З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.

— Щось сталося, — сказав Гол, а Генфрі потакнув головою.

На них війнуло неприємним запахом хімікалій, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.

— Чи все там у вас гаразд? — постукавши в двері, спитав Гол.

Приглушена розмова враз увірвалась, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: “Ну, ні, це вже дзуськи!” Потім раптом почулася метушня, впав перекинутий стілець, коротка боротьба. І знову тиша.

— Якого це дідька? — півголосом вигукнув Генфрі.

— Чи все… у вас гаразд? — повторив містер Гол.

Вікарій одповів якимось дивним уривчастим голосом:

— Цілком. Прошу… не перешкоджати.

— Чудасія! — зауважив містер Генфрі.

— Чудасія! — згодився містер Гол.

— Каже, “не перешкоджайте”, — сказав Генфрі.

— Я не чув, — сказав Гол.

— І хтось сопів, — додав Генфрі.

Вони стояли, наслухаючись. Розмовляли у вітальні швидко і притишено.

— Я не можу, — заявив містер Бантінг, підносячи голос. — Кажу вам, сер, я не хочу!

— Що таке? — спитав Генфрі.

— Каже, що не хоче, — пояснив Гол. — Але то ж він не до нас говорить, правда?

— Це насильство, — сказав у вітальні містер Бантінг.

— Насильство, — повторив Генфрі. — Я виразно чув.

— А хто це говорить тепер? — спитав містер Генфрі.

— Містер Кас, здається, — відповів Гол. — Чи ви чуєте хоч щось?

Тиша. Звуки долинали неясні й усе неврозуміліші.

— Здається, стягають скатертину зі столу, — сказав Гол.

За прилавком з’явилася місіс Гол. Чоловік знаком попросив її не галасувати й підійти до них, але місіс Гол була жінка завзята. Вона розкричалася:

— Чого ти тут прислухаєшся, Голе? Хіба не маєш нічого кращого робити, ніж отак стовбичити цілий день, та ще й у свято?

Містер Гол пробував усе їй пояснити самими гримасами та жестами, але уперта жінка ще більш розходилася. Тоді приголомшені Гол і Генфрі навшпиньки відступили од неї і, розмахуючи руками, заходились давати пояснення.

Спершу місіс Гол зовсім відмовилась вбачати щось незвичайне в тому, що почула, а потім звеліла Голові мовчати, поки розповідатиме Генфрі. Вона схильна була вважати все це за дрібницю, — може, там просто пересували меблі.

— Я чув, як він казав “насильство”; це я чув, — запевняв Гол.

— Чув це і я, місіс Гол, — ствердив Генфрі.

— А може… — почала місіс Гол.

— Ш-ш! — прошипів містер Тедді Генфрі. — Чи це не вікно відчиняють?

— Яке вікно? — не зрозуміла місіс Гол.

— Вікно у вітальні, — пояснив Генфрі.

Усі пильно дослухалися. Місіс Гол дивилась невидющим поглядом просто себе на подовгастий, світлий отвір дверей заїзду, на білу залюднену дорогу і на фасад Гакстерової крамниці навпроти, заллятий червневим сонцем. Раптом у Гакстера відчинились двері, і сам він вискочив на вулицю, жестикулюючи і вирячивши від подиву очі.

— Гей! — зарепетував Гакстер. — Держи злодія! — Він перебіг вулицю і зник за ворітьми двору.

Водночас з вітальні почувся гамір і стукнуло зачинюване вікно.

Гол, Генфрі і всі, хто був у буфеті, висипали стрімголов на вулицю. Вони побачили, як хтось метнувся за ріг, прямуючи в поле, а містер Гакстер виконав у повітрі складний стрибок і упав ницьма. Люди на вулиці здивовано зупинялися, а дехто й собі кинувся бігти.

Містер Гакстер лежав нерухомо, Генфрі нахилився глянути, що з ним сталося, а Гол і двоє робітників з буфету, вигукуючи щось нерозбірливе, підбігли до рогу й побачили, як містер Марвел зник за церковною огорожею. Дійшовши хибного висновку, що це і є Невидима Людина, яка раптом стала видимою, вони помчали слідом за Марвелом. Але не пробіг Гол і двадцяти ярдів, як голосно скрикнув від подиву і полетів сторчма, зачепившись за одного з робітників і потягши його за собою на землю. Його штовхонуло так, як штовхають під час гри у футбол. Другий робітникт обернувшися, подумав, що Гол просто спіткнувся, і побіг далі, але враз спіткнувся так само, як і Гол. Перший робітник, що силкувався встати, дістав у бік такого штурхана, що звалив би з ніг і вола.

Коли він падав, з лугу, де відбувалося свято, показався цілий натовп. Перед вів власник тиру, огрядний чоловік у синій фуфайці. Він дуже здивувався, побачивши трьох людей, які в незвичайних позах борсалися на безлюдному шляху. Аж тут щось трапилось з його ногою, і він і собі покотився на землю, підбивши свого брата й компаньйона, який біг безпосередньо за ним і теж стрімголов полетів униз. Ті, хто біг за ними, спотикалися об них, падали купою, штовхали їх ногами, тлумили коліньми і нещадно кляли.

Коли Гол з Генфрі та робітники вибігли з буфету, місіс Гол, навчена багаторічним досвідом, залишилась біля каси. Раптом двері з вітальні відчинилися, і з’явився містер Кас. Не дивлячись на господиню, він кинувся сходами вниз і вибіг до рогу будинку.

— Держіть його! — кричав він. — Пакунок щоб він не випустив. Бо тоді його не буде видно!

Він не знав про існування Марвела, бо Невидимець передав тому пакунок і книги вже в дворі. Обличчя в містера Каса було сердите й рішуче, але у вбранні його дечого бракувало: він нап’яв на себе саму тільки якусь білу спідничину, що могла би правити за одежу хіба десь у Греції.

— Держіть його! — не вгомонявся він. — Він забрав мої штани і геть усю одіж вікарія!

— Я зараз наздожену його! — гукнув містер Кас до Генфрі, біжачи повз розпростертого на землі Гакстера і повертаючи за ріг, щоб прилучитись до натовпу, який, одначе, враз збив його з ніг і змусив упасти в дуже негарній позі.

Хтось на бігу важко наступив йому на палець. Містер Кас верескнув, спробував підвестися, але був знову збитий з ніг, упав на всі чотири і аж тоді збагнув, що бере участь не в наступі, а у відступі. Всі тікали назад до містечка. Він устав іще раз і дістав дошкульного удару у вухо. Містер Кас, накульгуючи, поплентався до “Карети й коней” і по дорозі перестрибнув через покинутого всіма Гакстера, який тепер уже сидів на землі.

Підіймаючись на ґанок заїзду, він раптом почув крик люті, що гостро вирізнився з гомону голосів, і звук ніби ляпаса. Він упізнав голос Невидимця, а крик був наче людини, осатанілої від несподіваного болісного удару.

За мить містер Кас був знов у вітальні.

— Він повертається, Бантінгу, — загаласував він. — Рятуйтесь!

Містер Бантінг стояв біля вікна, силкуючись змайструвати собі одіння з килимка і номера “Вест-Серрей газет”.

— Хто повертається? — спитав він, розгубившись так, що його костюм мало не розсипався.

— Невидимець! — відповів Кас і метнувся до вікна. — Нам краще втекти звідси. Він б’ється як скажений. Як скажений!

Ще за мить містер Кас був уже в дворі.

— О небо! — згукнув пойнятий жахом містер Бантінг, не знаючи, на яку ступити.

Нараз він почув, як хтось одчайдушно вовтузиться в коридорі, і таки наважився. Вилізши з вікна, містер Бантінг поспіхом обсмикнув свій костюм і чкурнув містечком з тою швидкістю, на яку. тільки спроможні були його коротенькі ніжки.

Починаючи від моменту, коли Невидимець скрикнув від люті, а містер Бантінг дав знаменитого дропака через усе містечко, послідовний опис подій у Айпінзі стає неможливим. Невидимець, мабуть, хотів спершу проста прикрити відступ Марвела з книгами та пакунками. Але його й без того не дуже лагідну вдачу розпалив, здається, якийсь випадковий удар, і він став гамселити та перекидати всіх, щоб хоч на чомусь зігнати свій гнів.

Уявіть собі вулицю, повну людей, що тікають світ за очі, грюкання дверима й бійки за схованку. Уявіть собі, як увесь цей рейвах вплинув на несталу рівновагу дошки’на двох стільцях у старого Флетчера і які катастрофічні наслідки це мало. Уявіть собі налякане двійко молодят, захоплене розполохом на гойдалці… А потім увесь цей гамір ущух; вулиця в Айпінзі з усіма її прапорами та прапорцями спорожніла, якщо не рахувати розлюченого Невидимця, порозкидуваних кокосових горіхів, звалених парусинових ширм і розсипаного краму торговця солодощами. Скрізь грюкали зачинювані віконниці та засуви, і тільки де-не-де з куточка шибки визирало витріщене під злякано зведеною бровою око, що було єдиною ознакою присутності живої людини.

Невидимець короткий час розважався тим, що потрощив усі вікна в “Кареті й конях”, а потім шпуронув вуличного ліхтаря у вікно вітальні містера Грогрема. Мабуть, таки він же обірвав телеграфний дріт на Едердін, якраз за котеджем Гігінса на Едердінському шляху. Після того, завдяки своїм специфічним властивостям, він зник для тамтешніх людей, і відтоді в Айпінзі його більше не бачили й не чули. Він зник назавжди.

Але минуло мало не дві години, перш ніж хто наважився вийти на безлюдну айпінзьку вулицю.