Невидимець

ЕПІЛОГ

Так закінчується історія цього дивного й злісного експерименту Невидимця. А якщо ви схочете дізнатися про нього більше, то завітайте до маленького заїзду поблизу Порт-Стоу й побалакайте з господарем. Замість вивіски — над дверима заїзду прибито дошку, на якій намальовано капелюха та черевики, назва заїзду — та сама, що й назва цього роману. Власник заїзду — огрядний коротун з довгим округлим носом, цупким волоссям і червоними плямами на обличчі. Не поскупіться на питво, і він не поскупиться розповісти вам про все, що трапилося з ним після змальованих вище подій, і про те, як суд намагався “вициганити в нього” знайдені при ньому скарби.

— Вони, не могли встановити, кому належать ті гроші, — каже він. — Присягаюсь, вони дивилися на мене, як на нічийний скарб. А хіба я схожий на нічийний скарб? А тоді ще один джентльмен давав мені по гінеї за те, що я кожного вечора розповідав цю історію в мюзик-холі.

Коли ви побажаєте враз перепинити потік його спогадів, вам завжди буде легко зробити це, спитавши, чи не було вплутано тут рукописні книги. Він відповість “так” і заходиться пояснювати, що всі думають, ніби вони в нього. Але, далебі, він їх не має. “Невидимець, мовляв, забрав їх у мене і сховав десь, коли я втік од нього й прибіг до Порт-Стоу. Це містер Кемп втовкмачує людям у голову, ніби вони в мене”.

Потім він впадає в задуму, крадькома стежить за вами, нервово переставляє склянки і, нарешті, виходить з бару.

Він — неодружений, у нього завжди були звички нежонатого, і в будинку нема жодної жінки. Зовнішню частину свого одягу він застібає ґудзиками — становище вимагає! — але інтимніші деталі туалету, як шлейки, скажімо, — він і досі скріплює мотузочками. У своєму ділі не дуже винахідливий, але вельми дбає про респектабельність. Рухи його — повільні, і він усе любить мізкувати. В містечку він має репутацію людини мудрої, його поважають за ощадність, а знанням доріг на півдні Англії він побив би кожного.

Щонеділі вранці, коли його заклад зачинено для зовнішнього світу, і щовечора після десятої він іде до вітальні при заїзді й бере з собою склянку злегка розведеного водою джину. Поставивши склянку, він замикає двері, оглядає штори й навіть зазирає під стіл. Потім, упевнившись у своїй самотності, він відмикає буфет і шухляду в ньому, витягає звідти три томи в коричневих шкіряних палітурках і врочисто кладе їх на середину стола. Палітурки побиті негодами й позеленілі від плісняви, бо їм довелось якось перебувати в канаві, а деякі сторінки порозмивала брудна вода. Власник заїзду сідає в крісло, повільно натоптує тютюном довгу глиняну люльку й довго їсть очима книжки. Тоді присуває до себе одну з них і починає вивчати її, гортаючи стотинки то вперед, то назад. Брови його насуплені, губи через силу ворушаться.

Шість, маленьке два вгорі, хрест і якась іще загогулина. Боже, що то був за розум!

Трохи згодом він дає спокій книжці, відкидається назад і дивиться крізь кільця диму на щось таке, чого ніхто б інший не побачив.

— Повно таємниць! — каже він. — Предивних таємниць! Ото б коли розгадати їх!.. Я зробив би не так, як він; я б… Е! — і він затягається люлькою.

Так поринає він у мрію, невмирущу чудовну мрію свого життя. І хоч як невтомно не винюшував Кемп, але, крім власника заїзду, ніхто в світі не знає, де ті книжки з їхньою таємницею невидимості та з багатьма іншими таємницями, що там позаписувано. І поки він живий, ніхто й не знатиме.