Розділ ХVІ У ЗАЇЗДІ “ВЕСЕЛІ КРИКЕТИСТИ”

Заїзд “Веселі крикетисти” стоїть якраз біля підніжжя пагорба, де починається колія конки. Власник його, спершися кирними червоними руками на прилавок, балакав із сухорлявим візником про коней, а якийсь чорнобородий чоловік у сірому їв сухарі з сиром, пив пиво і розмовляв про щось з вільним од служби полісменом. Вимова його була виразно американська.

— Чого це вони галасують? — спитав сухорлявий візник, уриваючи мову й намагаючись поверх брудної жовтої фіранки на віконці що-небудь розгледіти на пагорбі.

Хтось пробіг по вулиці мимо дверей.

— Може, горить десь? — висловив гадку власник заїзду.

Кроки наближались. Раптом двері відчинились, і вбіг Марвел, весь у сльозах, розпатланий, без циліндра, з подертим коміром куртки. Судомно повернувшись, він силкувався зачинити двері, але ремінь давав можливість це зробити тільки наполовину.

— Іде! — закричав він пискливим од жаху голосом. — Іде! Невидимець! Женеться за мною! Бога ради! Рятуйте мене! Рятуйте!

— Зачиніть двері, — сказав полісмен. — Хто йде? Що то за гамір? — Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері хряснули.

Американець зачинив другі двері.

— Пустіть мене далі всередину! — плаксиво попросив Марвел, весь тремтячи, але не пускаючи з рук книг. — Пустіть мене далі! Замкніть мене десь! Кажу вам, він женеться за мною. Я втік од нього. Він обіцяв убити мене і вб’є!

— Тут вам буде безпечно, — заспокоїв його чорнобородий. — Двері зачинені. В чім річ?

— Пустіть мене далі! — просив Марвел і голосно верескнув, коли зачинені двері аж трусонуло від удару, а потім у них хапливо застукали, гукаючи знадвору.

— Гей! — крикнув полісмен. — Хто там?

Містер Марвел, мов божевільний, почав тикатися в стіни і все репетував:

— Він уб’є мене! Він дістав ніж або щось таке! Бога ради!..

— Ну, гаразд, — сказав господар, — заходьте сюди, — і він підняв дошку над проходом за прилавок.

Містер Марвел кинувся в прохід. Гамір надворі не вщухав.

— Не відчиняйте дверей! — верещав він. — Не відчиняйте, будь ласка, дверей! Де мені сховатися?

— А, то це Невидимець? — спитав чорнобородий, заклавши руку за спину. — Нам, гадаю, час уже подивитися на нього.

Раптом віконце на вулицю розлетілося на дрізки, а знадвору почулися крики та біганина. Ставши на ослін, полісмен визирав у вікно, силкуючись побачити, що робиться біля дверей. Потім він зліз і, звівши брови, сказав:

— Це таки він.

Господар став перед дверима до вітальні, які тільки-но замкнулися за містером Марвелом, глянув на потрощене вікно й підійшов до своїх клієнтів.

Раптом усе стихло.

— Шкода, що я не маю при собі кийка, — промовив полісмен, нерішуче ступаючи до дверей. — Тільки ми відчинимо, він зараз же ввійде. Його ніщо не спинить.

— Не дуже-то поспішайте з дверима, — занепокоєно сказав сухорлявий візник.

— Одсуньте засуви, — порадив чорнобородий, — а коли він увійде… — і він показав револьвер, який був у нього в руці.

— Так не можна, — запротестував полісмен. — Це ж убивство.

— Я знаю, в якій країні я тепер, — відповів чорнобородий. — Я стрілятиму йому в ноги. Відсуньте засуви!

— Тільки не стійте з цією штукою позаду мене, — сказав господар, дивлячись поверх фіранки.

— Добре, — сказав чорнобородий і, нахилившися, з револьвером напоготові, сам став одсувати засуви.

Господар, полісмен і візник повернули обличчя до дверей.

— Заходьте, — стиха мовив чорнобородий, одступивши трохи і з револьвером за спиною дивлячись на відімкнуті двері.

Але ніхто не входив, і двері не розчинялися. Коли через хвилин п’ять другий візник обережно заглянув у пивницю, всі тут ще стояли в чеканні, а з вітальні визирало стривожене обличчя і немов благало розповісти про новини.

— Всі двері в будинку зачинені? — спитав Марвел. — Він пішов кругом… десь нишпорить. Він хитрий, як чорт.

— Боже! — скрикнув огрядний власник заїзду. — А чорний хід! Треба подивитись. Я, знаєте… — він безпорадно озирнувся навколо.

Двері до вітальні грюкнули, їх зачинили на ключ зсередини.

— Двері надвір і ще одні двері, — мовив він далі. — Двері надвір!.. — і він вибіг з пивниці, а за хвилину повернувся з кухонним ножем у руках. — Двері надвір були відчинені, — сказав він, і його товста спідня губа одвисла.

— Він тепер мусить бути десь у будинку! — зауважив перший візник.

— В усякому разі, не на кухні, — сказав господар. — Там — дві жінки, і я обтикав у ній кожен цаль оцим різницьким ножем. Жінки не думають, щоб він міг зайти на кухню. Вони помітили б…

— А ви зачинили двері? — спитав перший візник.

— Та вже ж я не дитина, — відповів господар.

Чорнобородий сховав револьвер у кишеню. Саме в цю мить дошка над проходом у прилавку впала, затріщав замок у дверях, і вітальня розчинилася навстіж. Вони почули, як заверещав містер Марвел, немов упійманий заєць, і всі метнулися за прилавок йому на допомогу. Чернобородий вистрелив, дзеркало на задній стіні вітальні тріснуло, і дрізки від нього брязнули, упавши на підлогу.

Коли господар вбіг у вітальню, Марвел якось дивно корчився і немов боровся з дверима, які виходили на кухню. Поки господар вагався, Марвела було витягнено на кухню. Звідти донеслися крики, деренчання сковорід. Марвел, нахиливши голову, завзято опирався, але його таки дотягли до дверей з кухні надвір і відсунули засув.

Полісмен, спромігшися протиснутись уперед, убіг разом з одним візником на кухню, схопив зап’ясток невидимої руки, що тримала Марвела за комір, дістав ляпаса і, похитуючись, відступив. Тут двері відчинилися, і Марвел, одчайдушно пручаючись, намагався сховатись за ними. Візник нараз ухопив щось.

— Впіймав! — заволав він.

Червоні руки господаря й собі вп’ялися в невидиме.

— Ось він! — гукнув господар.

Містер Марвел, наче визволившись, зненацька покотився на підлогу й спробував прошмигнути між ногами тих, що зчепилися у бійці. Колотнеча розпалилась біля порога. Тут уперше почули голос Невидимців — він скрикнув, коли полісмен наступив йому на ногу. Потім він люто загарчав і кулаки його заходилися лупити всіх підряд. Візник завив і скорчився, діставши добрячий удар під серце. Двері з кухні до вітальні зачинилися й прикрили відступ містера Марвела. Люди в кухні, нарешті, помітили, що вони борються з повітрям.

— Куди він подівся? — кричав чорнобородий. — Невже втік?

— Сюди, — озвався полісмен, виходячи в двір і спиняючись.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду на кухонному столі.

— Я йому покажу! — вигукнув чорнобородий.

Над полісменовим плечем заблищала сталева цівка, і п’ять куль, одна по одній, полинули в морок у тому напрямі, звідки кинуто було черепицю. Стріляючи, чорнобородий рухав рукою по горизонталі, так щоб кулі слалися у вузенькому дворику, наче віялом.

Запала тиша.

— П’ять набоїв, — сказав чорнобородий. — Так воно буде найкраще. Гра певна. Беріть-но ліхтаря котрийсь, і ходім пошукаймо його тіло.

Загрузка...