Незбагненне серце, том 2

У АНДРІЯ ЧАЙКОВСЬКОГО

Спомини письменника про Івана Франка

Вже здавна маю обіцянку товариша по перу представити мене при нагоді особисто Андрієві Чайковському. З одної сторони, хотілося б мені, щоб ця нагода прийшла випадково, якось сама собою; з другої сторони, побоююсь, що при такій «зовсім випадковій» нагоді письменник не зверне навіть уваги на мене, і я... «знаючи особисто» Андрія Чайковського, не матиму змоги почути хоч би одного його речення, зверненого до мене.

Аж трапляється прекрасна нагода. У червневому числі «Світу молоді» треба І. Франка пом'янути. Пан І. 3. піддає думку попрохати Андрія Чайковського розказати що-небудь із своїх споминів про Івана Франка, з яким письменник жив у близьких взаємовідносинах.

Назначаємо день. Обіцяю собі не відступити від того терміну, хоч би мали там громи бити. Випадок хоче, що того дня, коли вибираємося на візит, якраз на дворі ллє так, як би хтось збиточний діру в небі провертів.

Застаємо письменника за рукописами. Трохи ніяково, що перешкодили в роботі. Але ввічливість, з якою вітає нас письменник, розвіває всякі сумніви. Кілька слів – і ми відразу наче добрі знайомі. Кажемо, чого прийшли.

– Про Франка різне говорять тепер... але треба вміти відрізнити Франка-людину від Франка-творця... У приватному житті був це любий, золотий чоловік. Було справжньою насолодою поговорити собі з ним: не одного можна було навчитись...

Зворушлива була його любов до дітей. Пригадую собі, верталися ми фірою раз з прогулки з Краснопущі під Бережанами: я з двома синами й Франко. Франко брав їх на руки, хоч хлопці були вже досить великі; вколихуючи, співав їм колисанки, аж хлопці поснули.

Його подружнє життя не було щасливим, і це дуже погано відбилося на його рівновазі духу. Я й не дивуюсь, що при кінці свого життя цей великий чоловік починав уже тратити притомність духу.

Пригадую собі, що на одному з'їзді письменників якимсь чином знайшлася і його перша велика любов – Ольга Р[ошкевич]. Франко багато зусиль вложив в освіту тієї дівчини, засипав її все книжками, й дівчина прихильно відносилася до нього. Але батько дівчини, з тих, що на себе «ми» говорили, оперся, що не дасть доньки за «соціаліста». Отож на тому з’їзді зустрілись вони (обидвоє вже одружені). Ми стояли збоку й не могли налюбуватись тією сценою: я ще ніколи не бачив Франка з таким сіяючим лицем, ще ніколи не бачив так багато щастя на його обличчі, як тоді, коли розмовляв він з тією жінкою.

– А Франко як критик, – питає пан І. 3., – чи справді був таким безоглядним, як про нього говорять?

– Гм, як би то вам сказати… мав свої, що так скажу, настрої... хоч і це не без причин. От хоч би таке. Будучи ще студентом, дістав я був працю в «Просвіті»... І ось, переглядаючи книгу членів, натрапив на таке: «Іван Франко того й того дня виключений з членів». І за що? – питаю я вас. Адже ж тому самому Франкові, якого виключили з членів «Просвіти», російський уряд запропонував професорську кафедру в університеті в Дорпаті, але він не прийняв цієї посади, бо, як мені казав: «Хочу працювати серед своїх і для своїх».

Мені самому, якби не Франко, й не снилося б бути письменником. От написав був я кілька статей до «Діла» із моїх босняцьких споминів. Зустрівшись зі мною у Львові, каже мені Франко: «Пишіть дальше: це має літературну вартість».

Франко стояв тоді на вершині своєї слави, й таке признання з його уст подіяло на мене так, що я почав писати. Перша моя річ «Образа гонору», прийнята, як чергова книжка для народу, була нагороджена премією 50 гульденів з фундації Дубравського. Опісля скортіло мене післати на конкурс «Зорі» мою більшу повість «Олюнька». На мою велику радість, дістав я від покійного Євгена Олесницького письмо, що мою повість поставлено на першому місці та що в жюрі над тим конкурсом був і Франко. Він же написав таки в тій «Зорі» дуже прихильну критику на «Олюньку». Яке ж було моє здивування, як за кілька літ прочитав я, вже не тямлю де, іншу критику Франка на «Олюньку», що то, правду кажучи, не є нічого, хіба збірка різних епізодів, пов’язаних з собою...

Кажу: мав як критик свої настрої... Мені вони вийшли на добре... А може, на зле? – посміхається Андрій Чайковський. – Бо з того часу, як Франко защепив у мене письменницького бацила, не можу вже його позбутись і, мабуть, до самої смерті не позбудусь уже... Але от пригадую собі, що Галіп з Буковини, молодий чоловік, написав був побутову повість з життя буковинських студентів і надрукував її. Франко так «зрізав» ту повість і її автора, що той чоловік ніколи більше в житті й стрічечки не написав... А прецінь чоловік був ще молодий... й годі було передбачити, що з нього ще виробитись могло б...

Оповідає нам письменник один веселий епізод, як то, будучи в гостині разом з Франком в монастирі в Краснопущі (тоді ще не зреформованих оо. василіян), ледве одобрухали вином ігумена, що не хотів їм показати своєї бібліотеки. Андрій Чайковський був з синками. Хлопчики захопились старими розбитими органами, а «непримиримий» ігумен розсівся з ними на підлозі й давай бавитись собі з дітьми. Франко тим часом нишпорить у бібліотеці, що в неладі розсипалась по шафах, ба навіть по підлозі. Ось прощаються з ігуменом й виходять з монастиря. За брамою Франко стиснув мене під руку і з тріумфом показує рукопис: попросту викрав від ігумена. Була це інструкція, як призивати бога, з якимись кабалістичними знаками на старому сірому папері. Франко зараз же пригадав, який то папа заборонив був поширювати ту єресь.

І ще один, і ще один епізод з життя Франка затримує нас понад міру пристойності довго у ввічливого господаря. Направду ніяково стає перед розпочатим писанням на бюрку письменника. Поглипуємо на рукопис і нарешті збираємося відходити.

Андрій Чайковський догадується про наше німе питання й сам відповідає:

– Викінчую велику фантастичну повість, не знаючи, чи знайду видавця, бо повість з деякими ознаками сатири.

Ще раз прощаємося й дякуємо. Не знаю, за що більше: чи за уділені спомини про Франка, чи за ту щиру ввічливість, якою зустрінуто нас у цьому домі.

Р. S.

Щодо мене особисто, ніколи не забуду тої уважливості й сердечності, з якою сеніор наших письменників віднісся до мене, початкуючої робітниці пера. Дійсно, варто працювати й боротись з усякими перешкодами на цьому важкому шляху, коли чуєш такі теплі слова заохоти.

1934