Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

Глава IX Перший день на острові Переекзаменовки. Глава, розказана Робінзоном Кукурузо своєму другу і однокласнику Павлуші

Так от, коли відштовхнувся ти від берега і поїхав і коли зник уже за очеретом, лише зморшки на воді залишилися, — така раптом тиша настала, ніколи я такий тиші не чув (навіть тоді, коли мені вуха після першого мого пострілу з берданки заклало). Стою я і не дихаю, мов скам'янів. Тиша–тиша…

Стою я і, що робити, не знаю. І поспішати мені не потрібно, і робити нічого. Хоч стій, хоч сиди, хоч через голову перекидався — все одно. Ніхто не бачить, нікому до цього немає справи.

Погано мені стало. І головне, ця клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево–нічого не допоможе. Не знаю, що б я робив, якщо не відчув би раптом, що хочу їсти. Ти ж пам'ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що вдома добре і не поснідав. Це відразу привело мене до тями. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто знає, що далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав я підходяще місце, розмотав вудки, наживив, закинув. Чекаю. Сиджу, на поплавці дивлюся і чекаю. Чекаю, чекаю, чекаю… Поплавки навіть не ворушаться. Не клює. Я вже й плював на черв'яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову. А голод мене все більше розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: «клюйте, рибочкі! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочугано мені стало. І головне, ця клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево–нічого не допоможе. Не знаю, що б я робив, якщо не відчув би раптом, що хочу їсти. Ти ж пам'ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що вдома добре і не поснідав. Це відразу привело мене до тями. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто знає, що далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав я підходяще місце, розмотав вудки, наживив, закинув. Чекаю. Сиджу, на поплавці дивлюся і чекаю. Чекаю, чекаю, чекаю… Поплавки навіть не ворушаться. Не клює. Я вже й плював на черв'яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову. А голод мене все більше розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: «клюйте, рибочкі! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу ». А поплавці, як цвяхи з дошки, стирчать собі просто з води — і все. Ні риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш.. А поплавці, як цвяхи з дошки, стирчать собі просто з води — і все. Ні риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш.

Нервую я, весь час вудки смикаю, та тільки черв'яків на гачках витягаю. Хоч самих черв'яків їж. Тьфу!

Сам розумію, що час непідходящий для вудіння, що клює або рано вранці, або під вечір, але мені від цього не легше. Не чекати ж до вечора — живіт так підтягне, дійду зовсім. Скінчилося тим, що зачепив я гачком за корч і волосінь обірвав. Пропав гачок — один з кращих, що ти мені подарував. Розсердився я, плюнув і пішов до торбі — не міг більше терпіти. Як дорвався, полторби харчів з'їв. Ліг на галявині животом вгору, дрімати почав і непомітно заснув… Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо відчув, що пече. Сонце смажить! Доторкнувся рукою до обличчя — щоки вогнем горять. Обпікся я на сонці. Пішов водою вмився — пече. Мокрої землі приклав — пече. Згадав — сметаною або кислим молоком потрібно. Та де ж се взяти — сметану! Ось тут я вперше відчув, що безлюдний острів–це безлюдний острів, а не наш колгосп «Світла зоря», де сметани цілі озера. А мені б зараз хоч ложку, хоч пів–ложки. Ох же і пече! Заліз я в курінь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, хоч і пече, та жити потрібно. Не можна ж двадцять вісім років у курені пролежати. Виліз, взяв сокиру, ніж твій і пішов вирізати топорище.

Знайшов хороший сухий сук, вирізав топорище, почав обстругують і раптом скалку в палець загнав. Та таку болючу — під самий ніготь. Відразу палець в рот. Смокчу–не висмоктується, зубами давлю — не видавлюється. Голкою б! Голкою б відразу вийняв… А де ж голка? У село за голкою бігти треба. «Біжи, чого ж ти не біжиш?» — Сам себе запитую.

Трохи не заплакав я від безсилої люті. Таку потрібно річ, як голка, забув! Взяв гачок рибальський, почав колупати. Але боюся — колупаю обережно. Там же на кінці гачка зазубрина: як заженеш, то, мало того що з скалкою, ще й з гачком у пальці ходити будеш. Ох і намучився я. Мокрий став. А скалку всю не вийняв — маленький кінчик залишився. І потім довго боліло. Добре ще, що наривати не стало.

Сонце почало сідати, і я знову відчув голод. На торбу навіть дивитися боявся — знав, що якщо підійду до торбі, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тільки риба могла врятувати мене від голоду.

Я знову закинув вудки. І на цей раз мені пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадів, коли витяг нарешті першого піскаря! Був він маленький, з палець, але для мене він був дорожчий півметрової щуки, яку ми з тобою впіймали минулого літа. Я навіть поцілував його, цього пескаріка. Потім пішли окунішкі, червонопірки, карасики… Я так захопився, що не помітив, як перекинулася бляшанка з хробаками. А коли побачив — вони вже розповзлися. Я навіть підскочив. Ой! Без черв'яків і риби не буде. Кинувся я на коліна, став повзати по берегу і збирати. Але більшість вже в землю позабирали, поховалися. До того ж темніти почало. Ледве я чверть банки назбирав… Рибу більше не ловив, вирішив черв'яків економити.

Розпалив я багаття, почистив ту дрібноту, що впіймав, взявся юшку у старій каструльці варити. Варю і помічаю, що дуже швидко вода википає — весь час доливати доводиться. І під дном щось шипить. Придивився я — батюшки, та це ж моя каструлька тече–протікає! І як же це я раніше не помітив, що там дірки! Трохи не заплакав я від горя. Що ж я тепер робитиму! У такій каструлі тільки глину місити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А інший у мене немає і взяти ніде. На безлюдному острові я.

Добре було Робінзону Крузо. Все потрібне викидало йому на берег море після корабельних аварій. Все абсолютно, навіть гроші.

Захотів дванадцять сокир — на тобі дванадцять сокир. Захотів шовкові сорочки — на тобі шовкові сорочки… А мені хоч би одну кастрюлечку. Хоч би малесеньку. Та де там! Дочекаєшся тут в плавнях корабельної аварії! Дудки! Хоч сто років жди! Тільки один раз тут було справжнє корабельну аварію. Це коли київський мисливець Сидоренко рушницю втопив, та яка мені користь від цього. У мене своя берданка є. Ні, на корабельну аварію мені годі й сподіватися!

Посьорбав я з огидою недовареною юшки, пожував напівсирої риби і сиджу. Вже зовсім стемніло. Навіть зірок на небі не видно — хмарно. Лише вуглинки в догорающей вогнищі жевріють. В животі холодно стало, і звідти в серце страх пробирається — слизький і противний. Треба щось робити, відволіктися. Поліз я в курінь, намацав ліхтарик, засвітив. Знайшов зошит свою за мовою (ти ж знаєш, я і зошити і граматику взяв, щоб дід думав, ніби я у тітки вчити буду). Олівець відшукав у торбі… Тебе це дивує, правда — не уроки я вчити зібрався? Ні! Хай буде тобі відомо, що Робінзон Крузо на острові щоденник вів, записував всі події, які з ним відбувалися. Що ж я — гірше за нього! Я ж, як і він, на безлюдному острові. А на безлюдному острові без щоденника не можна.

Ну, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав "Пригоди" (це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Пригоди"(це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав "Пригоди" (це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Пригоди"(це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся).

Довго я думав, довго гриз олівець і нарешті написав. Ось що в мене вийшло:

Пригоди

1. Наловив риби і з'їв.

Неприємності

1. Обпікся на сонці.

2. Загнав під ніготь скалку.

3. Втратив гачок (один з кращих).

4. З'їв полторби харчів.

5. Втекли майже всі черв'яки.

6. Протікає каструля, і я не знаю, в чому юшку варити (хоч в жмені вари).

Як бачиш, пригода одне і маленьке, як той пескаріка (та й то я його в пригоди тільки по своїй доброті записав). А неприємностей аж шість, і всі здоровенні, як акули.

Все це я писав, ліктем притискаючи зошит до коліна і жікая собі над вухом ліхтариком, бо вогнище вже догорів, а розпалювати його знову мені не хотілося (тільки не думай, що через те, що за хмизом треба було йти в темні- претемние зарості!).

Ліхтарик твій дійсно вічний. Спасибі тобі за нього. Але це жіканье… Жікаешь — є світло. Чи не жікаешь — немає світла. Я жікал. Півгодини після цього у мене у вухах жікало від одного спогади. І рука оніміла. Написав я і думав, що все, — день скінчився і більше нічого не буде, ніяких подій. Не знав я, що мене чекає найголовніше пригода, — навіть не акула, а цілий кит.

Спати мені не хотілося — я вдень виспався. Вийшов я з куреня, сів на березі, обхопив руками коліна, а думки різні в голові копошаться — про село, про школу, про тебе (щось ти там зараз поробляєш — давно спиш, повинно бути)…

Молодий місяць через хмаринки вийшов, як шабля козацька, — висвітлив плесо тьмяно–срібним світлом. Невидимі качки просвистіли крилами над головою — і тихо. Вітру немає, і навіть завжди шарудливі очерети мовчать, не шепочуться між собою. Я дивлюся на плесо і думаю.

І раптом тінь лягла на плесо, довга–довга. Через очеретів виплив човен — без звуку, без єдиного сплеску, як привид. І це було найстрашніше (як уві сні). У човні на повний зріст стояв хтось високий і довгим веслом правил. Я закліпав — не примарилося чи… Ні! Човен плив прямо до острова. Збільшувався, збільшувався, як на екрані в кіно; у самого берега повернув і зник за прибережними кущами.

Серце моє забилося. Хто це? Водяний? Лісовик? Нечиста сила?… Та що я! Це ж тільки старі неписьменні бабки вірять у всю цю чортівню. А я вірю в радіо, в телевізор, у космічні ракети! Ні, дурниці, не треба боятися!… І раптом я згадав Гуньку… Того самого блаженненького, ненормального Гуньку, який два роки тому пропав, зник у плавнях… Гунька! А що, якщо це Гунька! Що, якщо він теж, як і я, живе у плавнях на якомусь безлюдному острові! Гунька! Він же не в собі, він же нічого не тямить. Він може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це, питається, звичайному, нормальному хлопцеві вночі робити в плавнях!), І задушить. Задушить — і нічого йому не доведеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай… Наче черви поповзли в мене по спині — мокрі, слизькі й холодні. І немов петлю хтось затягував на шиї — здавило горло, дихнути важко.

Я завмер, прислухаючись. Навіть серце, здавалося, зупинилося, щоб я краще чув. Через кущів долинув сплеск, щось плюхнулося в воду — ніби когось з човна скинули. Може, це Гунька привіз когось і втопив… І тепер моя черга… Я не міг більше сидіти на місці. Зробив задерев'янілими ногами кілька кроків у темряву до куреня. І раптом на когось наштовхнувся… Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечі. Я брикнув ногами, сіпнувся, впав. Хтось навалився на мене, дряпнув по обличчю і…

Тут розповідь Робінзона Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому місці ахнув, перебив, і почалася розмова, якого читач не зрозуміє, поки не почує про те, що сталося в той день і в ту ніч з Павлушею Завгороднім