Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

Глава II За великої китайської стіною. Хто такі Книші

Я живу за чотири хати від Яви. І через хвилину ми вже переводимо дух в нашому саду. Сидимо під вишнею біля височенного дощатого паркану, який відокремлює наш сад від сусіднього. Сидимо і засмучуємося, що така прикра невдача спіткала нас з цим самим метро. Втім, довго засмучуватися ми не вміємо.

— Гайда на велику китайську… — каже Ява. — Гайда, — кажу я.

І ми починаємо дертися на паркан.

Цю височенну триметрову огорожу спорудив наш сусід Книш. Ми з Явою прозвали паркан великої китайської стіною. Лише в одному місці можна піднятися на нього — там, де притулилася до нього наша стара вишня. Тут, майже на самому верху, проколупнути ми в паркані дві дірочки і часто спостерігаємо крізь них, що робиться на ворожій території. Ви, можливо, думаєте, що ми просто такі нескромні і невиховані — до чужих людей заглядаємо. Зовсім ні. Нічого не просто. Ви ж не знаєте, що це за люди. Хіба хороші нормальні люди від сусідів такими стінами відгороджуються? І через що? Якраз на межі росла у Книша груша і простягла одну гілку в наш сад. І з тієї гілки груші іноді падали до нас. Ми, звичайно, їх все віддавали, але часом свиня (хіба їй втолкуешь, де чия власність) якусь падалицю ненароком і з'їсть — не встежиш ж. Так через ту поганою падалиці і спорудив Книш велику китайську стіну. А груша, як на зло, взяла і засохла.

Шлеперка була широкоплеча, хоч і не товста, але якась квадратна. Очі маленькі, як дірочки в гудзиках, а ніс, або, як казав тракторист Гриць Кучеренко, «румпель», величезний і схожий на сокиру. Якби сам не бачив, я ніколи б не повірив, що у жінки може бути такий здоровенний ніс.

У Книша, навпаки, ніс був маленький. Зате волосатий був Книш страшно. Руки, ноги, плечі, груди, спина — все–все було вкрите густими рудими волоссям, жорсткими, як дріт. Навіть у вухах було волосся, які стирчали ніби пакля (ми дивувалися, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у цій клоччю). І з носу стирчали, і на переніссі росли, і навіть на кінчику носа.

Крім того, Книш був ще й якийсь мокрий — немов сира стінка в погребі. Руки завжди мокрі, шия мокра, лоб мокрий. Якось він взяв мене за плече своєю мокрою і холодною, як у мерця, рукою. Я навіть пересмикнуло весь. Бр–р! І ще — коли Книш сміявся, ніс у нього сіпався і шкіра на лобі сіпалася (не морщилася, а саме сіпалася). І це було дуже неприємно. Хотілося відвернутися і не дивитися.

Жили Книші удвох, дітей у них не було. І родичів, по–моєму, теж.

У колгоспі ні Книш, ні Шлеперка майже не працювали. Він вважав себе інвалідом, бо на животі з правого боку був у нього шрам, який він часто показував, завжди повторюючи при цьому страшну історію свого поранення на фронті. Але говорили, що це неправда: ніяке це не поранення, а просто апендицит, який йому вирізали задовго до війни, коли він ще був хлопчиськом.

Шлеперка теж вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невиліковна і дуже загадкова. Вона пошепки розповідала про неї сусідкам, закочуючи при цьому очі і примовляючи: «Я ж така страдниця, така страдниця».

Втім, ця невиліковна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку денатурчіка. «Денатурчік» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт–денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрутаім, ця невиліковна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку денатурчіка. «Денатурчік» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт–денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрута ». Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справі тонким спеціалістом. Він говорив:. Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справі тонким спеціалістом. Він говорив:

— Житомирський денатурчік — то дійсно гидоту, отрута. А от чернігівський… це, я вам скажу, здоров'я! Український женьшень! Пий — і до ста років проживеш.

І Шлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, святаШлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, свята ), вони випивали сімейно, удвох., вони випивали сімейно, удвох.

У такий день зранку Шлеперка виходила за ворота і хрестилася на телевізійну антену, яка стояла на даху сільського клубу.

Потім Шлеперка поверталася до себе у двір, де стояв під вишнею вже накритий стіл, і починався святковий сніданок. Через якусь годину з‑за великої китайської стіни вже чулося:

Ах, навіщо ця ночччь

Так була хороша–а-а -Чи не боліла б груди,

Не страждала б душа…

Це співали гугнявим голосом п'яні Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню. Співали вони довго, години дві або три. Співали й українські народні, і російські пісні, і пісні радянських композиторів.

А потім до самого вечора Книші в два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, наче за парканом працювали два трактори.

Святкували Книші завжди тільки вдвох. Ніколи до себе не запрошували. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не побачив, що у них вдома є. На людях весь час прибіднятися.

— Так я ж гол як сокіл! — Говорив Книш. — З хліба на воду перебиваємося. Щоб я бога не бачив! Навіть на зиму нічого не запасли…

Зате Шлеперка щоранку, відправляючись на базар, згиналася під тягарем двох величезних мішків. В них стояли кошики, бутлі з молоком. Корова у Шлеперка була одна з найкращих у селі.

Я одного разу чув, як жінки говорили:

— Ох же й молоко у тій корови! Ох же й молоко! Ну як смалець! Хоч ножем ріж.

— Еге. Так що ж ти хочеш, адже вона її хлібом годує. Кожен день тягне з міста мішок. А в тому мішку, думаєш, що? Булки! Батони по двадцять дві копійки штука. Годуй я свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтися буде.

— Ну так! А на базарі, я бачила, продає молоко рідке–рідке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.

- І куди тільки міліція дивиться.

— Міліції не до Шлеперка. Міліція бандитів ловить.

— А Шлеперка не бандит хіба? Справжній тобі бандит.

Коротше, відбувалося за великої китайської стіною щось не те, щось підозріле. Ми з Явою це вже давно помітили.

Одного разу ми чули, як Книш таємниче сказав Шлеперка:

— Скоро будуть у нас великі зміни… Як я тобі казав. Відомості точні.

А то якось увечері, коли вже стемніло, приїздили до них якісь два здоровані на мотоциклі з коляскою, навантажили щось у коляску і відразу ж виїхали. І потім ще двічі приїжджали, і знову‑таки ввечері.

А одного разу біля чайної Книш, неабияк вже підпилий, кричав на всю вулицю:

— Не боюсь я вашого Шапки… Який він Шапка! Штани він, а не Шапка. І не голова–голова, а це саме… Він у мене ось тут. — Книш показав кулак. — Я вже написав куди слід. Скоро вашому Шапці дадуть по ш–шапці… Фіть — і нема… Ги–ги–ик!

Іван Іванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший господар, і все у нас дуже його любили. Все, крім нероб, ледарів і п'яниць, яким він спуску не давав. І Книш весь час писав на Шапку скарги і заяви, куди тільки можна. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Відкривав ворота, виносив на подвір'я стіл, сідав і, як школяр, схиливши набік голову і висолопивши язика, дряпав щось на папері.

— Знову пише якусь собаку, — глузливо казав дід Варава. Скарги Книша, звичайно, шкоди голові ніякого не приносили.

Але у людей темних викликали до Книша повагу і навіть боязнь — раз людина пише, значить, силу має. Колись, кажуть, Книша через цих заяв навіть розумні люди боялися. Це робило його в наших очах ще більш таємничим і загадковим.

І вже зовсім ми збилися з пантелику після одного випадково почутого нами розмови…

Справа була в Києві, куди ми всім класом їздили на екскурсію під час зимових канікул.

Якось раз, коли наші попрямували на концерт до філармонії, ми з Явою «на хвилиночку» відстали, щоб збігати подивитися на «чортове колесо». (Хоча воно взимку і не працює, але все одно цікаво.)

Побігли, покрутилися біля «чортового колеса» (шкода, що не працює!), Зібралися йти назад, дивимося — а на лавці сидить Книш з якимось незнайомим чоловіком. Сидить спиною до нас — нас не бачить. Але зате ми його відразу впізнали. І здивувалися, звичайно. Що він тут робить? У Києві, біля «чортового колеса»… Зупинилися. Чуємо така розмова.

— Четвертак, не менше, — говорить Книш.

— Двадцятку, більше не можу, — каже чоловік.

— Та ви знаєте, як я ризикую! Думаєте, хочеться у в'язниці сидіти? Четвертак, не менше.

— Ну добре, не по–вашому, не по–моєму — двадцять три.

— Тільки четвертак. Не можу менше. Не можу!

Тут вони раптом замовкли: по алеї йшов міліціонер. Книш і незнайомий чоловік схопилися і зникли.

З тих пір цей підозрілий розмова не давав нам спокою.

- І що б це могло означати? — Говорив Ява, повільно примружуючи ліве око.

— Ага, що? — Говорив я, примружуючи правий.

— Слухай, — примружив Ява обидва ока, — а може, Книш шпигун? І це він нашу батьківщину продавав?

— Щось дуже дешево. Двадцять п'ять рублів за батьківщину?…

— А звідки ти знаєш, що рублів? Може, тисяч, а то й мільйонів.

— Ну да? — Недовірливо сказав я.

— Ось тобі й «ну так». Потрібно за ним стежити.

— Треба, — погодився я.

І ми почали стежити. Регулярно. Майже кожен день.

Однак наші спостереження поки що жодних результатів не давали. Книш порався по господарству, годував свиней, чистив корівник, ремонтував сарай і нічого шпигунського, на жаль, не робив. Чесно кажучи, мені вже почали набридати ці спостереження. І ось я вже дав слово, що лізу на велику китайську стіну в останній раз.

Нічого цікавого ми знову не побачили. Книш копався на городі. Шлеперка не видно — чи то в хаті, чи зовсім немає вдома. Подивившись хвилин п'ять, ми вже збиралися злазити, коли раптом з хати вийшла Шлеперка і сказала:

— А ну піди–но глянь на вулицю, чи немає кого, і хвіртку замкни. А то ще побачать ці злидні…

Ми відразу нагострили вуха.

Книш виглянув на вулицю, озирнувся, потім замкнув хвіртку і пішов разом з Шлеперка в хату.

— Чув? Бачив? — Схвильовано шепнув Ява. Я не знав, що відповісти.

— Треба якось підгледіти, що вони будуть в хаті робити, — заявив Ява. — Може, шпигунські гроші в наволочку зашивати будуть або по рації передавати що–небудь…

— Давай переліземо через паркан, а потім на горіх, який біля хати, з нього через вікно все буде видно, — шепочу я.

— Гайда.

Ми не стали втрачати час і через якусь хвилину вже сиділи в густих гілках горіха і вдивлялися через вікно в хату Книшів. В хаті було темнувато, і ми не відразу розібрали, що там відбувається. Нарешті побачили, що Книш і Шлеперка сидять за столом з ложками в руках і щось їдять. Ми гарненько придивилися й здивовано глянули один на одного. Книші їли… торт. Звичайний бісквітний торт з кремовими та шоколадними трояндами і вензелями. Їли торт ложками, як кашу.

— Ну все, продав! — Несподівано прошепотів Ява.

— Що продав? — Не зрозумів я.

— Батьківщину продав, іуда! Раз торти ложками наминають, значить, все! — Ява сказав так рішуче і переконано, немов торт був незаперечним доказом Книшова зради.

Ми були так схвильовані, що навіть не помітили, як Книш вийшов з хати. Побачили його лише тоді, коли він уже стояв на ганку і скручував цигарку. Від несподіванки я здригнувся, і гілка піді мною тріснула. Книш зауважив нас.

— А ви що тут робите?! Ах ви злодюги! Ах ви щенята! За чужим деревах лазите, стерво! Ось я вас зараз! Я вам ноги зі штанів витягла за таку справу! А ну слазьте, злодюгі!

Він стояв під деревом і так розмахував руками, що здавалося, від цього піднявся вітер. Злізти — це означало вірну загибель. І ми стали дертися вгору.

Книш продовжував вирувати внизу.

— Дядя, дітей любити треба, — раптом жалібно сказав Ява.

— Так–так, нас треба любити, — підтакнув я, зі страхом прислухаючись, як тріщить піді мною гілка.

— Всі радянські люди люблять дітей, — продовжував Ява. — Про це і вчителька говорила, і в усіх газетах написано.

Книш зовсім розлютився:

— Я вас полюблю! Я вас так полюблю, що опухнете! Ви хіба діти? Бандити ви, а не діти! Вбивати треба таких дітей!

І тоді Ява сказав:

— Дядьку, а ви знаєте, ми вас в Києві бачили. Як ви в парку з якимось дядьком торгувалися…

І Книш раптом замовк. Відразу. Так, начебто б вимкнули радіо. Потім щось таке невиразно пробурмотів, що ми і не розібрали, і знову замовк. Вигляд у нього був ошелешений.

Шлеперка, яка на крики свого чоловіка вийшла з хати і стояла на ганку, теж якийсь час дивилася розгублено. А потім накинулася на Книша:

— Ну, чого ти причепився до дітей? Чого? Бач, як налякалися, Бідненька, особи на них немає…

— Так я хіба що? — Вже зовсім іншим тоном забурмотів Книш. — Я хіба бити, я тільки настрахати хотів, щоб по деревах не лазили.

— Не бійтеся, хлопчики. Слазьте і йдіть собі, йдіть, йдіть, — ласкаво промовила Шлеперка.

Нас не треба було довго вмовляти. Вмить ми злізли з горіха, прошмигнули повз Книшів і вискочили на вулицю.

— Ну, що ти скажеш? — Запитав Ява.

— Ти дивись! Як він перелякався, коли ти сказав! Замовк, немов мова проковтнув. Значить, справа серйозна.

— А я тобі що говорив!

- І Шлеперка відразу як все перекрутила, щоб зам'яти… Від зміюка!

— Коротше, за ними треба стежити — це факт! Треба їх викрити! У що б то не стало, за всяку ціну! Не шкодуючи сил! Треба тепер все життя присвятити цьому!

Втім, повністю присвятити себе викриттю Книша ми зараз, на жаль, не могли. Через 2:00 в школу (ми вчимося у другій зміні), а за уроки ми ще не сідали.

Разом зітхнувши, ми потягли до мене вчити уроки.