Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

Глава V Як Ява став Робінзоном Кукурузо

Я поїхав до Києва.

Ну, що вам сказати? Цей місяць, ясна річ, був дуже цікавий. Побував я, звичайно, перш за все в Історичному музеї. Був я там з дядьком своїм, який багато розповідав мені про історію нашої України, про історію Києва. Цілий день бродили ми по залах музею. І взагалі побував я в Києві скрізь, де тільки можна було. Навіть катався по Дніпру на «Ракеті», що на підводних крилах.

Дуже я нудьгував по Яві цей місяць. Весь час згадував Яву і шкодував, що його немає поруч зі мною. Що б я не побачив, завжди думав: «Ось це б Яві сподобалось! От би Ява зрадів, якщо б побачив! же я нудьгував по Яві цей місяць. Весь час згадував Яву і шкодував, що його немає поруч зі мною. Що б я не побачив, завжди думав: «Ось це б Яві сподобалось! От би Ява зрадів, якщо б побачив! »

Я навіть написав йому з Києва листа, але він не відповів. Може, боявся, що помилок наробить. Хто його знає. Гордий він, Ява.

І ось я повернувся додому. Тільки з мамою, з татом привітався і — до Яви. У кишені електричний ліхтарик лежить, «динамічний» (рукою натискаєш, в середині щось верещить і крутиться і спалахує лампочка — ніяких батарейок не потрібно). Це подарунок Яві з Києва.

Іду я, а у самого серце стукає, немов колеса поїзда, — ту–тук, ту–тук, ту–тук… Хвилююся. Цілий місяць ж не бачилися. Підходжу — дивлюся, а він як сидів перед моїм від'їздом на призьбі над коритом, так і сидить і картоплю чистить. Кіно прямо! Ніби він цілий місяць з призьби не вставав.

Кашлянув я, він голову підняв, мене побачив. Кинулися ми один до одного. Така радість!

— Ну! Здоров! — Ляскаю я його по спині.

— Здоров! Ну! — Штовхає він мене в плече. Не цілуватися же нам.

Витягнув я з кишені ліхтарик.

— На, — кажу, — це тобі. Зніяковів він, розгубився:

— Так навіщо! Ось ще!…

А у самого очі так і горять. Ще б пак! Такий ліхтарик! Вічний! Ява тут же став пробувати, як він діє. А я почав розповідати про Київ. Мені не терпілося поділитися з ним своїми враженнями. Це ж закон — якщо не поділишся враженнями, і радості по–справжньому не відчуєш. Я весь час говорив, а він мовчки кивав головою або підтакував: «Ага», «Ти дивись», «Та ну?», «Цікаво». І це було якось незвично. Тому що завжди він говорив, а я слухав. Фантазії у нього було більше, ніж у мене. А тут вийшло навпаки. Спершу я захопився і нічого не помічав. А потім помітив, що він стає все сумніше і похмурішим.

Я немов спіткнувся, обірвав себе на півслові:

— А взагалі… а взагалі нічого особливого. Ну, а в тебе як? Як тут Книш? Ти щось нове вистежив?

— Не–а. — Ява махнув рукою. — Я його майже не бачив.

— Ну, а в тебе в самого як справи? Він знизав плечима і одвернувся:

— Ніяк.

— Ну все‑таки? На рибалку. У футбол. В цурки–палки. Так?

— Ні.

— Що — ні?

— Жодного разу я на рибалці не був. І в футбол не грав. І в цурки–палки.

— Та ну?

— Ось тобі й ну. Не пускає мене мати нікуди. Тільки уроки і тільки біля свиней та біля корови пораюся. Справжнім кріпаком став. Як Тарас Шевченко. Прямо хоч вірші пиши — «Меш тринадцятий минало…».

— Да–а, — як тільки міг співчутливо, простягнув я. Ява зітхнув:

— Замучився я, Павлуша. Не можу більше. Бігти думаю.

— Куди?

— На якийсь безлюдний острів.

— Ось дурило! Де ж ти візьмеш цей безлюдний острів? Тепер таких островів і не буває.

— Буває. Це ти не знаєш.

— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою доїхати не зуміли? Тебе ж на першій станції зловлять.

— А я і не піду на станцію. Навіщо мені станція?

— А як же?

— У плавні подамся. Знаєш, скільки там островів!

Це я знав. Плавні у нас знамениті. Починаючи від нашого села на багато–багато кілометрів тягнуться вони на південь. Як заїдеш, куди не кинь оком — всюди плавні, від краю до краю.

Чістоводье чергується з драговиною, покритої купинами, з острівцями, заросли осокою і вербами. Але в основному плавні — це очерет. В тих очеретах люди прорізали так звані стружки — вузькі звивисті коридори чістоводья, за якими можна проїхати човном. Заблукати в цих стружках — раз плюнути.

Недарма під час війни плавні наші були партизанським краєм. Сотні партизан ховалися тут, і німці нічого не могли з ними зробити.

А дичини в плавнях, як мошкари, — темно. І крижня, і чирки, і бекаси, і дикі гуси… Чого тільки немає!

Для мисливців наші плавні — справжній мисливський рай. «Ельдорадо» — край чудес, як каже вчитель географії Микола Павлович, теж завзятий мисливець.

Так, знамениті у нас плавні. І, звичайно, знайти який–небудь безлюдний острів там дуже просто.

— Але як же ти там жити будеш? Пропадеш. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?

… Жив у нашому селі колись блаженненькій Гунька. Прибулець–бродяжка. Ніхто не знав, як він у селі з'явився. Взимку босоніж ходив, без шапки. Баби його святим вважали. Тихий був, нікого не чіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги–ги… ги–ги». Любив у плавнях блукати. Піде — два дні немає. Потім є — худий, голодний, зарослий рудою щетиною. Навіть взимку в плавні ходив, по льоду. В тріскучий мороз піде, розпалить на острові величезний багаття, люди вже думають, плавні горять. Приходить. «Фу, — каже, — натопив. Тепер в селі тепло будеЖив у нашому селі колись блаженненькій Гунька. Прибулець–бродяжка. Ніхто не знав, як він у селі з'явився. Взимку босоніж ходив, без шапки. Баби його святим вважали. Тихий був, нікого не чіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги–ги… ги–ги». Любив у плавнях блукати. Піде — два дні немає. Потім є — худий, голодний, зарослий рудою щетиною. Навіть взимку в плавні ходив, по льоду. В тріскучий мороз піде, розпалить на острові величезний багаття, люди вже думають, плавні горять. Приходить. «Фу, — каже, — натопив. Тепер в селі тепло буде ». Два роки тому пішов Гунька у плавні і не повернувся — чи то дійсно загинув, потонув десь в болоті, чи то просто пішов з села, так ніхто і не знає. Більше його не бачили.. Два роки тому пішов Гунька у плавні і не повернувся — чи то дійсно загинув, потонув десь в болоті, чи то просто пішов з села, так ніхто і не знає. Більше його не бачили.

— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — Повторив я.

— Не пропаду, — впевнено сказав Ява і витяг з–під сорочки книгу. — Ось жив же чоловік на безлюдному острові, і нічого. Не пропав.

— Що за книга? — Питаю.

— «Робінзон Крузо». Читав?

— Ні. Що це — за Кукурузо?

— Крузо, а не Кукурузо, дивак. Дуже цікава книга.

— Книга книгою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.

— Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я тільки тебе чекав, щоб порадитися і щоб ти мені трохи допоміг.

Це мене обеззброїло. Раз людина звертається до тебе за допомогою, відмовляти його — свинство.

- І надовго ти збираєшся на той острів? — Запитав я.

— Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів, — зітхнувши, сказав Ява.

— Ого–го! Це ж скільки тобі тоді буде? Сорок з хвостиком. Це ми всі вже школу закінчимо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком… якщо вийде. А ти…

— Що ж поробиш, — знову зітхнув Ява.

— Слухай, а хто ж буде за Книшем стежити? Хто буде його викривати, виводити на чисту воду? Може, він і справді небезпечний злочинець?

Ява зніяковів. Я вже торжествував, вважаючи, що він зараз відмовиться від своєї затії, але він сказав:

— Ні, нічого я не забув. Але доведеться тобі самому стежити за Книшем і викривати його. А я не можу тут більше жити. Не можу.

Я помовчав.

— А може, все‑таки не будеш бігти? Перетерпимо, перемучился як–небудь.

— Ні, раз я вирішив — все!

— А щоб він згорів, той Кукурузо, що напоумив тебе на острів тікати! Що ж, ми до старості так і не побачимося? — З відчаєм сказав я. — З ким же я у цурки–палки грати буду? З Карафолька чи що?

Ява зморщив лоб, подивився на мене, щось міркуючи. І, помовчавши трохи, сказав:

— Чому це не побачимось? Ти один знатимеш про острів. І будеш іноді приїжджати… Робінзон теж не зовсім один був. Потім він врятував дикуна П'ятницю і удвох з ним жив. Так що…

— Виходить, я буду в тебе дикуном, — насупившись, сказав я. — Ти, значить, герой… А я дикун. Ось Кукурузо!

— Так Крузо, а не Кукурузо. Робінзон Крузо. Зрозуміло?

— Це він був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз підходяще для тебе ім'я. Пам'ятаєш, як ми в кукурудзі… — І я хихикнув.

Так Ява перестав бути Явою, а став Робінзоном Кукурузо. Мабуть, на роду йому було написано носити вигадані імена. «Що ж сталося в кукурудзі?» — Запитаєте ви. Охоче ​​вам розповім. Слухайте.