Олень на тому березі

ПІЛОТКА ЛІЩИНОВИХ ГОРІХІВ

Як не впрошували, як не вмовляли бабусю Ярину і тато, й мама, і Галинка з Марійкою, не схотіла вона в новий дім перебиратися.

— Тут я вік прожила, тут дітей виколисала й онуків, — утирала сльози ріжком хустини. — Та в новій хаті й печі немає, а мене вже кров не гріє…

Улітку всміхається стара хатина з-за мальв двома віконцями. Бабуся сидить на призьбі — як дивитися здалеку, то ніби спочиває. А підійдіть ближче — і побачите, що руки її все щось роблять: то віники з нехворощі в'яжуть, то квасолю лущать, то цибулю у вінки заплітають.

Взимку хатину по вікна замітає снігом. Тоді Марійка з Галинкою прокидають до неї від нової хати стежку, носять бабусі воду й дрова. Що старому, немічному за такої погоди робити? Натопить бабуся Ярина піч, сяде проти вікна й вишиває. Хоч до восьмого десятка сонце її котиться, зір у неї ще гострий, навіть нитку сама в голку просилює. Замолоду не було їй коли вишивати, бо ніде без бабусі не обходилось — ні на буряках, ні біля молотарки, ні на фермі, біля телят маленьких. А тепер час є, то вже й портрети всі в рушники прибрала, і скатертину заквітчала калиною, а тепер он наволочки для Галинки й Марійки вишиває.

Крім бабусі, в хатині ще є зозуля. Час від часу вона вигулькує з віконця, що в голубому годиннику, і тоді в хаті лунає: «Ку-ку! Ку-ку!»

— Бач, яка невгамовна! — каже бабуся. — Скільки літ кує!

— А скільки, бабусю? — одразу хапаються за мовлене слово онуки.

— Ех, багато, дівчата, багато, — зітхає вона. — Дід ваш першим трактористом у селі був. І годинника цього йому вручили в районі, як стахановцю. У полі дід ваш на тракторі робив і на війну на тракторі поїхав, — замість плуга причепили до нього гармату. Я з малими Петриком та Мишком лишилася. Ось зараз ви до їжі не дуже охочі, бо всього вдосталь, а тоді мерзла картопля нам за харч була. За годинника якось один чоловік пуд борошна давав. Хлоп'ята мої — аж шкіра на них світиться, — а тут: «Не, продавайте, мамо! Що тато нам скаже, як з війни повернеться?». Не кувала більше зозуля вашому дідусеві, дівчата. А мене будила щосвітанку — до роботи колгоспної й домашньої, Мишка та Петрика — до школи, а потім — у поле…

І взимку, і влітку бабуся Ярина спить на печі. Піч велика, наче пароплав. Люблять забиратися туди Галинка з Марійкою, бо куди тільки не плавають з бабусею-капітаном. За моря-океани, на дивовижні острови, де весь час літо, де співають жар-птиці, у країну орлів і в долину голубих троянд.

— Бабусю, а ще розкажіть казку про шестеро братів і сьому сестрицю Галю, — і цього вечора, як завжди, просить Марійка.

— Ні, краще про царівну Несміяну! — тулиться, піддобрюється Галинка.

— Таж у вас телевізор є, ще й кольоровий, чого тільки не розказує, дивись собі, слухай…

— А ми хочемо, щоб ви…

З годинника вигулькує зозуля і кує десять разів.

— Ну ось, чуєте? Спати вже пора, — відказує бабуся і обнімає Галинку, що ближче до неї.

— А мене? — подає голос Марійка.

— Ну що з вами вдієш! — Бабуся лягає посередині й, розпростерши руки, мов крила, обнімає обох дівчаток.

Коли онуки засинають, вона тихенько злазить з печі, дибуляє в темряві на цокіт годинника й зупиняє маятник.

— Щоб не сполохала серед ночі моїх сміхотушечок, — шепоче. — Та й тобі треба спочити, зозулько. А тільки засіріє, я тебе збуджу. І знову куватимеш…

Мама, як ішла до крамниці, наказала Степанкові гратися біля хати.

— Я тільки туди й назад, ти не бійся.

А чого йому боятися? Не маленький же! Та й удома не один лишився.

З будки он Дружок виглядає. Поклав патлату голову на лапи, жмуриться на сонце.

У хліві бичок Буцько мукає. Мама зачинила його, щоб мухи не кусали.

На старій акації шпаки сидять. Чистять пір'я, посвистують.

Степанко хазяйнує. Виніс Дружку окраєць хліба, ще й сіллю посипав, щоб смачніше було. Півонію обгородив тинком — ось і є захисток від курей. Посвистав разом із шпаками. Треба ще на леваду сходити, Буцькові якогось бур'янцю нарвати.

Тільки ступив на стежку, аж тут щось як шугоне над ним. Еге, це ж ластівки прилетіли! Двійко. Ширяють над городом, над хатою. А потім посідали на шворці, на якій мама білизну вішає, і радісно так щебечуть.

Степанко також зрадів: видно, ластівки хочуть оселитися на їхньому обійсті.

Пташки посиділи недовго, знялися й кудись полетіли.

«Не сподобалося їм у нас…» — засмутився Степанко.

Прийшла мама з крамниці. Принесла Степанкові маківників. Він їх ой як любить. А це й не покуштував навіть.

— Щось трапилося? — стривожилась мама.

— Ластівки не хочуть у нас поселятися. Політали та й зникли. А в Миколки живуть…

— Не бідкайся, вони повернуться, — заспокоїла мама.

І справді, ластівки повернулися. Прилетіли, а в дзьобиках — грудочки глею.

Мама саме відчинила хлів, випустила в обору Буцька. І ластівки шугнули попід одвірком.

«Це вони гніздо моститимуть!» — здогадався Степанко.

Ластівки приліпили глей до бантини й знову полетіли. Так вони літали багато разів — може, сто, а може, й тисячу.

Надвечір Степанко заглянув у хлів: на бантині чорніло гніздо. Правда, незавершене, але ластівки вже примостилися в ньому на ніч.

Трудилися пташки й наступного дня. А коли закінчили ліпити гніздо, злетіли високо в небо. Степанкові ледь видно було дві цяточки. Так вони святкували своє новосілля.

Весело тепер на обійсті. Дружок гавкає, Буцько вибрикує, шпаки свищуть. А ластівки повсідаються на шворці й ну щебетати. Мабуть, хочуть розповісти Степанкові, де бували, що бачили.

— Оце добре, що ти прийшов! Просмолимо човна, то, може коли й на Десну вискочимо, — каже Петрикові дідусь Тиміш.

Човен лежить у кінці городу, що тягнеться до деснянського прибережжя. Дідусь розповідав, що видовбав його колись з вербі. І не було ні в кого з кутківських рибалок легшого й гінкішого човна. Куди тільки не запливав на ньому дідусь! Стрічав на Десні світанкову зорю, спав у човні, прикрившися ватянкою. А скільки риби переловив, скільки перевозив усього: лози на кошики, трави, дров!

Дідусь Тиміш згрібає із човна торішнє листя, гладить човнові боки. Вистукує покрученими пальцями, наче лікар хворого.

— А міцний ще, нівроку! — примовляє. — Добряча верба попалася, ніщо її не бере. Ага, приходив якось один дачник. Прийшов і каже: «Продайте, діду, човна. Ви все рівно на ньому не плаваєте, лежить у городі». Бач який! Не плаваєте… Продати — штука нехитра. Та що за життя біля річки без човна?! Правда ж, Петрику?

— А правда! — підтримує старого хлопець. У їхньому селі човен майже в кожного. І Петрик також ціле літо плаває на Десні з хлопцями: то на рибалку, то по щавель на луки, по ожину у Веселий гай.

В закіптюженому казанку закипає смола. Дідусь Тиміш умочає в густе вариво конопляного квача.

— Укипіла в самий раз. Добре, що живиці додав, — в'язкіша буде. Ану бери, Петрику, й ти квачика, тут гаятись не можна, щоб смола не застигла.

Дідусь квацює днище, а Петрик — борти. Гострий смоляний дух ледь паморочить голову, сорочка прилипає до тіла.

— А так його, а так! — приказує дідусь. — Щоб з води сухий, як гуска, виходив.

Густо висмолений човен вилискує проти сонця. Дідусь сідає перепочити на пагорбку, підмощує під скалічену на війні ногу стару, вишмуляну шапку.

— Оце ж так годжу їй, та й не догоджу, бува. Тоді везе мене фельдшер до лікарні, в Устимівку. А все через той осколок. Сорок років у нозі стримить. І в такому місці, що хірурги не наважуються виймати…

Петрик допомагає дідусеві підвестися. І він ще раз оглядає човна, каже радо:

— Скоро й на воду спускатимемо. Цієї весни, за всіма прикметами, велика вода буде.

Петрик з усієї сили натискував на корбу і пильнував за відром, що поволі пливло вгору. То й не помітив, як неподалік зупинилась машина.

Чиїсь дужі руки підхопили відро й поставили на цямрину. Біля криниці, білозубо усміхаючись, стояв високий веснянкуватий солдат.

— Почастуєш водичкою?

— Пийте, вода у нас смачна, холодна.

Солдат зсунув на потилицю вицвілу на сонці пілотку, припав до відра. Втамувавши спрагу, аж крякнув від задоволення:

— Тільки вдома таку воду пив! Нарзан!

Хлюпнув на засмагле, обвітрене обличчя, і бризки заіскрилися сріблом.

— А як же звати тебе, водоносе?

— Петриком…

— О, і я також Петро! Значить, тезки! А кому воду носиш?

— Мама на роботі, а мені помідори треба полити…

— От молодчина! За це ось тобі від мене!

Солдат витяг із нагрудної кишені й приколов до Петрикового кашкета велику червону зірку. Справжню, солдатську!

Петрик стояв зворушений. Солдат поплескав його по плечу, на кругловидому обличчі заусміхались веснянки.

— Ну, бувай, тезко! Мені далі дорога лягає.

За машиною тільки курява знялася.

Несе Петрик воду. Зупиниться, зніме кашкета, подивиться на зірку і знову несе. І зовсім не важке йому відро з водою.

Лавриків дідусь Гордій чи не найстаріший у Соколівці. Он які осокори велетенські, могутні від вулиці, по сто літ їм, здається, а то ж дідусь їх саджав. Нині він нездужає, ледве дибає по двору з костуром, проте до всякого діла береться. Тоді і тато, й мама сердяться.

— Ми й самі все поробимо, а ви хворі, немічні, грійтеся собі на сонечку, — каже тато.

— Авжеж, одпочивайте, бо ще люди подумають, що ми вас заставляємо, — додає мама.

Дідусь Гордій лише киває сивою головою, мовчки всідається на лавочці під осокором й сидить незворушно, ніби дрімає. Лаврик забирається на лавочку з ногами, прихиляється спиною до паркана й також сидить мовчки, аж поки дідусь не витягує з кишені ножика-кіску. Тоді Лаврик схоплюється і мчить до дровітні, приносить оберемочок соснової кори, трісок. Невдовзі з дідусевих зграбних рук випливають кораблі й кораблики, оснащені вітрилами, озброєні гарматами. Ціла флотилія вже назбиралася в Лаврика.

— Аби руки не гуляли, — бува, повторює дідусь. — Їх для того людині й дано, щоб усяку роботу ними робити.

Дідусь Гордій чого тільки не робив на своєму віку. І орачем був, і сіячем, і лісником. У громадянську війну на кораблі плавав червонофлотцем. А за Вітчизняної війни партизанив, кулеметом косив зайд-фашистів.

І знову сидять дідусь Гордій та Лаврик в осокоровому затінку. Цього разу дідусь батіжка Лаврику плете, вив'язує, справжнього, шкіряного. Буде з чим гусей пасти. Та гуси й самі пасуться. Лаврик їх так вишпетив, що в шкоду не заглядають. Скубтимуть собі траву, а він батіжком стрілятиме, як з пістолета, — лясь! лясь! Усім хлопцям на завидки.

Від Десни, що через вулицю, за городами, повіває духмяним леготом.

— А трави вже, либонь, дозріли, — мовить дідусь. — Сінокіс починається…

І знову плете мовчки.

Лаврик ніяк не діждеться батіжка.

— А де ж батько-мати? — запитує раптом дідусь, нібито сам не знає.

— Таж мама на фермі, а татко в бригаді, комбайни готує до жнив.

Дідусь зав'язує останній вузлик, припасовує батіжок до кленового пужална.

— На вже, ляскай! — простягає онукові, а сам підводиться і туп-туп до повітки.

Лаврик випробовує батіжка — ох і стріляє! Хочеться помчати негайно до хлопців, але ж…

Дідусь Гордій виніс з повітки косу, притулив до стіни. Зняв з паркана мішечок, згортає.

— І я з вами! — тут як тут Лаврик.

— А як же мені без тебе? — ясніє старий. — Молоток он візьмеш та мантачку.

Вони повертають у провулок, що веде до Десни, а назустріч їм — тато.

— О, куди це команда зібралася? — Помітивши на плечі у дідуся косу, нахмурюється: — Ну, батьку! Знову за своє! Хіба вам уже сила косити?

Дідусь передає косу Лаврикові, розпрямляє плечі.

— Хіба сила, кажеш? Так я ж не один зібрався. А цікаво, хто тебе косити вчив?

— Ви, тату…

— І тепер ти комбайнами косиш, тракторами… А нам із Лавриком, може, й косою треба пройтися, оцією литовочкою. Правда ж, онучку?

Лаврик киває головою.

— Ну йдіть уже, йдіть, косарі-косарики! — погоджується тато.

Дідусь Гордій і Лаврик спускаються косогором до Десни, стежина веде їх понад річкою, до Гутленської долини. Назустріч їм котяться, ваблять у своє шумовиння зелені хвилі пахучої соковитої трави.

Біля криниці стояла величезна дубова діжка. Час від часу в неї наливали води, щоб нагрівалася на сонці. Щодня Варочка набирала з діжки літепла, поливала квіти та вишеньки коло хати.

Варочка зачерпнула води й понесла до палісадника. Зирк на відеречко, а там бджола плаває.

Варочка поставила відерце й почала розглядати бджолу. Чи скупатись їй захотілося, чи води напитися? Бджола борсалася у воді, намагалася змахнути крильцями, та вони намокли, і нічого з тих силкувань не виходило. Еге, вона ж не злетить, ще й потонути може!

Але Варочка боялася навіть доторкнутись до бджоли: ще вжалить. І тоді вона загукала:

— Дениску-у! Сюди, скоріше!

— Ну чого там? — почулося звідкілясь згори.

— Тут бджола…

— Оце здивувала! Хіба я бджоли не бачив? Он їх скільки літає!

— Ой, тоне! — закричала Варочка.

Дениско шурхонув з вишні, де він рвав ягоди на вареники. Плутаючись у картоплинні, підбіг до Варочки.

— Хто тоне? Де?

— Бджола… у відеречку.

Дениско — хлопчина метикуватий. Знайшов трісочку і вихопив нею бджолу.

— І що тепер з нею робити? — подививсь на Варочку, що ніяк не могла заспокоїтись.

— Це, мабуть, з колгоспної пасіки бджола. Давай віднесемо туди!

У липовому гаю — ціле містечко з голубих, білих, червоних будиночків. Вулики, мабуть, для того пофарбували в різні кольори, щоб легше було бджолам домівку знаходити.

Біля куреня, під старою липою, сидів пасічник дядько Антін, щось стругав.

— Ваша? — Дениско розчинив коробочку, в якій повзала бджола.

Пасічник вийняв з кишені окуляри, примружився:

— Авжеж, моя! Свою худібку я завжди впізнаю.

Діти розповіли йому, як вони стали бджолі у пригоді. Дядько Антін слухав і тільки примовляв:

— Ну ж рятівнички! Оце я розумію!

Потім пригощав їх медом — сотовим, пахучим. Варочка й Дениско смакували, дядько Антін дивився на них. А бджола тим часом вибралася з коробочки, поповзла по столу. І раптом злетіла, та високо здійнятися не змогла, сіла дядькові на густого чуба.

Пасічник не займав її:

— Нехай зігріється.

Коли бджола почала метушитися, дядько виплутав її з чуба, посадив на широчезну долоню. Бджола продзижчала щось, зблиснула золотою цяткою над столом, над куренем і зникла у верховітті старої липи.

Про які тільки дивовижні пригоди, що з ним траплялися, не розповідає Денискові й Варочці Валерка! І так розказує, що не одразу збагнеш, де правда, а де вигадка.

— Хочете побачити оленя? — таємниче прошепотів він цього разу. — То я покажу.

— Розкажи комусь іншому! — всміхнувся Дениско. — Олені в нас не водяться. От лосі в нашому лісі є. І дикі кабани, й лисиці…

— А ще — борсуки й зайці, — додала Варочка.

— Не вірите? — аж образився Валерка. — Тоді увечері, як стемніє, підемо до річки. Не побоїтеся?

— Думаєш, ти один сміливий! — і собі образився Дениско.

Коли село оповили густі сутінки, вони вирушили до Десни. Ішли через городи вузенькою стежкою, над якою посхилялися лапатолисті соняшники. Зараз здавалося, що то казкові велетні вишикувалися обіч і про щось перемовляються.

Зупинилися на деснянській кручі.

Внизу плюскотіла вода, а далі була темрява, ледь білів піском протилежний берег.

— Ну, де ж твій олень? — запитав Дениско. — І як його розгледиш оце тепер?

— Зачекайте, поки вигляне місяць, — відповів Валерка. — Тільки пильно дивіться.

Дивилися пильно, та не бачили, як пробирався олень лозами, перебродив озера й затоки. Аж тут вигулькнув із-за хмари місяць, і вони помітили силует оленя вже тоді, коли спинився він на шпилі піщаної коси і припав до місячної доріжки на тихій воді. Пив позолочену місячним сяйвом воду і сам ставав від того золотим.

— Ой, дивіться, у нього роги світяться! — прошепотіла Варочка.

— Ну що? — торкнувся Денискового плеча Валерка.

— Красивий! — захоплено сказав Дениско.

Удень вони купалися навпроти піщаної коси. І там, де вчора стояв олень, на самому шпилі, Дениско побачив вимоклий у воді, висушений сонцем і вітрами, почорнілий, дивно покручений вербовий корч. Дениско нічого не сказав про те Валерці й Варочці. Він тільки подумав: це, мабуть, олень перекидається на день у корча, аби його не натрапили якісь браконьєри. І ще Дениско подумав, що увечері вони знову підуть дивитися на золоторогого оленя…

По Десні чахкотить бакенщикова моторка, вифарбувана в червоне, з ліхтариком на маленькій щоглі і прапорцем на кормі. Зробивши півколо, підрулює до берега. Хлоп'ята наввипередки мчать до неї, аж бризки увсебіч розлітаються.

— Дядьку Назаре, покатайте! — просять бакенщика.

Він глушить мотора, викидає на берег якорець.

— Бач які! — мружить голубі очі під вицвілими на сонці бровами. — Чого б це я вас задарма катав?

Хлопці переминаються з ноги на ногу.

— От яке ви сьогодні добре діло зробили?

Зиркають одне на одного й мовчать.

— Ну ось ви, — киває дядько Назар на Степанка й Миколку.

— Купалися… Загорали…

— І то робота! — хмикає бакенщик.

— А ми рибу ловили. Руками. В озерці її аж кишить. Тільки маленька, — хваляться Олег і Петрик.

— Оце рибалки! — кидає дядько Назар, і не розбереш, чи він хвалить, чи кпинить.

— В озерці, кажете? — перепитує. — Ану покажіть, де воно.

Озеречко сховалося за лозняком, у видолинку. Дядько Назар обходить його, приглядається до води, порослої зіллям, міряє патичком глибину.

— Так ось що, хлопці, — обводить кожного поглядом. — Бойове завдання вам буде. Гайда по домівках по відра, по тазики! І негайно сюди повертайся.

Невдовзі на озері кипить робота. Хлоп'ята черпають воду з риб'ячим мальком, передають відра, тазики з рук у руки, по ланцюжку, а вже дядько Назар випускає мальок у річку.

Було озерце й немає. Тільки малі жабенята стрибають на дні, незрозуміло їм, куди вода поділася.

— Відбій! — гукає бакенщик.

Хлоп'ята знесилено простягаються на моріжку, якийсь час лежать непорушно. І раптом Миколка починає голосно реготати. А глянувши на нього, і Петрик заливається сміхом, за ним Олег і Степанко. Тільки тепер роздивилися, які вони забрьохані, розквацьовані глеєм. Ще й жабуриння поприлипало до тіла, у Петрика на вухах чудернацькі сережки гойдаються.

— Нічого, — каже дядько Назар. — Скупаєтесь і будете чисті, як огірочки після дощу.

Хлоп'ята купаються, а бакенщик сидить на березі і палить люльку.

— От і зробили ми добре діло, — мовить. — Озеречко за тиждень висохло б, і рибі — каюк. А в Десні їй роздолля, за літо велика виросте.

Дядько Назар ховає люльку в маленьку торбинку, зашморгує її мотузочком.

— А тепер, хлопці, можна і покататися! — запрошує.

Хлоп'ята з гамором всідаються в моторці — хто на лаві, хто на рятувальних поясах.

Бакенщик заводить мотор, і вони виходять на середину Десни. Бурунить за кормою вода, пропливають обабіч зелені береги, теплий вологий вітер голубить хлоп'ячі лиця. Немов живий язичок полум'я, палахкотить на кормі червоний прапорець.

Проти Жукової діброви Десна щоліта намивала піщану косу. Тоді припливав сюди бакенщик дядько Назар, опускав у воду на тросику важезний камінь і прилаштовував до того грузила білий бакен.

Ціле літо бакен вірно служив річковим суднам, аби не сіли на мілину.

Виручав він і сільських дітлахів, які осмілювались уперше перепливти Десну. Коли вже не стачало сили, то хапалися за бакен і так віддихувались.

Хто ж, як не діти, такі охочі присвоювати всьому на світі імена, й прозвали його Чаїним.

Бо на бакені завжди сиділи чайки: то виглядали здобич, то спочивали, чистили пір'я, про щось перемовлялися своєю пташиною мовою. Не можна було уявити Десни навпроти Жукової діброви без білого бакена і таких же білих чайок на ньому.

А минулого літа заякоривсь мало не біля самого бакена плавучий земснаряд. І за кілька днів та ночей не стало коси, по трубах перекочував пісок на берег. І вже не потрібен був бакен.

Тепер теплоходи і баржі тримали курс за іншим орієнтиром.

Хлопчаки почали перепливати Десну в іншому місці.

І тільки чайок ніби не відпускав отой камінь, до якого раніш був примоцьований бакен. Усе літали тут, все кигикали, сідали на воду.

Дядько Назар бачив те і, пропливаючи повз птахів на торохкотючій моторці, ніби вибачався перед ними:

— Ну чим я вам зараджу! Поставив вашого бакена нижче по Десні, летіть туди. Так воно ж пташина — як і людина, де приживеться…

Ніхто, навіть бакенщик, не встиг помітити, коли саме чайки зникли. І Десна якось наче посмутніла у цьому місці, яке й понині називається — Чаїний Бакен.

У кожного рибалки — дорослого чи малого — є своя тоня. Це таке місце на річці, де найліпше риба ловиться.

Дядько Карпушок облюбував собі порослий морогом грудок, що вип'явся з берега в річку. Приходить він сюди по неділях. Кидає на траву ліщинове вудлище, ставить лозяну кошульку. Вмощується зручніше. Потім поволі розмотує вудочку, закидає. І, притулившись спиною до молодої вербочки, сидить непорушно, пильнуючи за поплавком.

Проходять берегом люди і для годиться запитують:

— Ну як воно, клює?

— Та клює помаленьку.

— А спіймали що?

— Та одну чи дві пліточки.

Хоч усі знають, що рибалка з дядька Карпушка — нікудишній. Вибирається він до Десни з вудочкою, аби хоч трохи відпочити. Бо цілими днями теслярує в будівельній бригаді. Або сіно для корови косить, горожу лагодить, хлівчик перекриває.

А як приходить від річки з порожньою кошулькою, то тітка Оляна буркотить на нього:

— І чого ото даремне просиджувати на тому березі? По хазяйству он скільки роботи! Картопля бур'яном заростає. Сама не вправляюся.

І дядько Карпушок мовчки бере сапу і йде на город.

Валерка та Дениско з добрим уловом прошкували мимо Карпушкової тоні. Дядько Карпушок притулився спиною до молодої вербочки і дрімав під лагідним сонцем. І поплавок дрімав на і тихій воді.

— А знаєш, я щось придумав! — прошепотів Валерка.

І не встиг Дениско збагнути, що він замислив, як Валерка витягнув зі своєї торбини чималенького підлящика і, м'яко ступаючи, пішов до грудка. Поклав рибину в кошульку, ще й травою прикрив… Вони сховалися за кущами й чекали, що ж далі буде, Можливо б, довго так чекали, та гучно сплеснула на бистрині риба — й дядько Карпушок прокинувся.

Подивився на небо: сонце вже котилося до обрію. Тоді дядько змотав вудочку, підняв кошульку й заглянув у неї. І, звичайно, очам своїм не повірив. Бо промовив сам до себе:

— Коли ж це я упіймав її, що й забувся? Мабуть, вранці.

Валерка з Дениском позатискували долонями губи, щоб не пирснути зо сміху.

Дядько Карпушок перечепив через плече кошульку, взяв вудочку і хутко пішов стежкою, що вела через городи до села.

Тепер уже Валерка та Дениско розсміялися так, що аж жаба наполохалась, плигнула з кручі у воду.

А потім посерйознішали. Нехай дядько Карпушок хоч раз принесе додому путящу рибину. Аби тітка Оляна його не лаяла.

З Павликом, що гостює в свого дядька Назара, Степанко й Миколка одразу здружилися.

Бо не хвалько він і не задавака. Хоч і на кораблі плавав, та неабиякому — на криголамі, й на літаку літав, і білих ведмедів бачив не в зоопарку.

Павлик живе далеко-далеко від України, на Крайній Півночі. І стільки цікавого розповідає — про бурхливі моря, де його татко-капітан плаває, про північне сяйво, у якого кольорів більше, ніж у веселки, про пургу, яка по кілька тижнів владарює на землі й у небі.

Хлопці слухають, слухають, а потім котрийсь і перепитає:

— Ось ти сказав, що у вас півроку день, а потім півроку ніч. А як же діти до школи ходять, вночі?

— Звісно, вночі. Діти — у школу, дорослі — на роботу.

— Якби я там жив, то усе спав би й спав, — каже Миколка.

Хлопці сміються.

А Павлик розповідає про моржів і тюленів, про чайок з рожевими крилами.

Степанко й Миколка зітхають. Чим же вони похваляться дружкові? У їхній Соколівці все таке звичайнісіньке.

А Павлик ходить довкола хати і до всього приглядається, нюхає квіти, аж очі зажмурює, гладить траву. Перед крислатою яблунею довго стояв мов зачарований.

Як же здивувалися Степанко й Миколка, довідавшись, що Павлик оце уперше побачив і яблуню, і квітучий соняшник, і в'юнкі гарбузи! Та ще багато чого, що на Далекій Півночі, виявляється, зовсім не росте.

І друзі повели Павлика в мандрівку.

— Оце усякі яблука ростуть у нас — білий налив, ранет, антонівка, — показував Степанко.

А Миколка вправно знімав з гілок найспіліші плоди — янтарні, рожевобокі, жовто-зелені, припрошував скуштувати.

— Он там груші — лимонка, бера, цукрівка.

Ще й у вишняк підемо, цього літа шпанок рясно-рясно, аж гілля гнеться.

— Смородину треба провідати й малину.

Зелена карусель замиготіла перед Павликом на городі: картопля, кукурудза, соняшники, гарбузи, квасоля, кріп, цибуля, помідори, огірки, мак, дині, морква, буряки…

— Ой, як багато всього росте у вас! — захоплювався Павлик.

Степанко і Миколка аж сяяли.

— А завтра поведемо тебе у поле. Там жита і пшениці — море! Послухаєш, як льон видзвонює коробочками.

— Ну, а тепер ходімо до криниці! — запропонував Степанко.

Криниця була в кінці левади. Над нею розрослась молода яблуня, її посадив колись Степанків тато.

Миколка і Степанко в чотири руки ледве витягнули на цямрину повне по вінця відро. У воді гойдалося кілька рум'яних яблук.

— Скуштуємо ще яблук із криниці, — Степанко подав Павликові найбільше, в прозорих намистинках.

Павлик вкусив яблуко, прижмурився.

Ці яблука треба водою запивати, — порадив Миколка.

Павлик припав до відра. Після терпкого яблука вода здалась йому солодкою, п'єш і ще хочеться. Ні, вона була такою насправді.

Коли тато загальмував мотоцикла біля будинку механізаторів, Варочка здивувалася: на майдані було тихо і порожньо.

— Жнива, доню. І люди, і техніка вся — в полі, — пояснив тато.

Зачувши дирчання мотоцикла, на ґанок вийшла тітка Наталка — в білому халаті, в білій хустині. Вона куховаркою у тракторній бригаді.

— О, помічничка з'явилася! — зраділа Варочці. — Будемо разом обід готувати.

— Ай справді, Варочко, залишайся з Наталкою Іванівною, — сказав тато. — Мені ще всі поля треба об'їхати, біля комбайнів побувати.

Тітка Наталка запнула й Варочку білою косинкою і фартушок зробила із занавіски. Поки на плиті у великій каструлі варилося м'ясо, вони чистили картоплю, шаткували капусту. В Наталки Іванівни це виходило швидко й красиво, а у Варочки — не дуже.

— Ти не засмучуйся, в будь-якій справі вміння не одразу приходить, — підбадьорювала її куховарка. — Воно здається, наче нехитре діло — борщ зварити, а не в кожного він виходить смачний і наваристий.

Тітка Наталка поклала в борщ ще й червонястих помідорів, пахучого кропу, вогняного перцю. В каструлі булькало, по кухні плив смачний запах. Тепер куховарка взялася місити, викачувати тісто.

— А ти нарви вишеньок в он те відерце, — попрохала Варочку. — Зготуємо ще й вареників.

Вишні ростуть довкола тракторного стану. Їх посадили самі механізатори. Варочка нарвала найбільших ягід — червоних, аж чорних. Повне відерце.

Наліпили вареників стільки, що й тісненько, один повз один, ледве на столі вміщалися.

— Бо сімеєчка в нас чимала, — казала тітка Наталка.

Тут почали з'їжджатися на польовий стан комбайнери, трактористи, шофери. Ого, скільки їх! Поки вони вмивалися, Варочка розставила на довжелезному столі під вишнями тарілки, розіклала ложки. А тітка Наталка насипала гарячий духмяний борщ.

— А це хто в тебе, чи не практикантка з'явилася? — запитували чоловіки в Наталки Іванівни, всідаючись за стіл.

— Та це ж Варочка, бригадирова донька! — відповідала вона.

— Варочка-куховарочка! — перемовлялися механізатори.

І так смачно всі їли — Варочка аж задивилася. Ще й прихвалювали:

— Ну й добрий борщик!

— А вареники — самі в рот стрибають!

Тітка Наталка й Варочка подавали й добавки. Дядько Микита — повнощокий, вусатий — дві тарілки борщу виїв і миску вареників.

— Микита Парфенович — як у полі, так і за столом. По дві норми дає! — жартували механізатори.

— Їжте, на здоров'ячко вам! — бажала тітка Наталка.

— На здоров'ячко! — додавала Варочка.

За столом ніхто не засиджувався, обідали хутко, бо ж гаряча пора — жнива.

Всі дякували Наталці Іванівні й Варочці, а Микита Парфенович, вирушаючи в поле, сказав:

— Підростай, Варочко, та приходь до нас у бригаду куховарити. На зміну тітці Наталці.

Зараз Тимка і самого сміх розбирає, як згадає про свою зустріч з Десною. А тоді йому було не до сміху.

Тільки прокинувся після першої ночі в новій оселі, а від розчиненого вікна:

— Ну й сплюх же ти! Я вже чекати стомився, поки прокинешся.

На підвіконні сидить веснянкуватий хлопчина з рудим, аж вогнистим, чубчиком, усміхається до Тимка усіма веснянками.

— Та не тушуйся! Я — Валерка, сусід твій. Знаю, що ви до бабусі Катрі приїхали й будете жити в неї. То гайда на Десну!

А Десна, як виявилося, поруч. Злетіли з косогору, промчали через городи, відмахуючись від шорсткого соняшникового листя, і зупинилися на кручі.

Тимкові аж подих перехопило. Оце так річка! Протилежний берег далеко-далеко, ледь біліє піщаними висипами. Вдалині все гаї та ліси. Вода тиха, як дзеркало, а над нею чайки шугають.

— А то що за хатки? — спитав у Валерки, який встиг уже роздягнутися і переступав з ноги на ногу, мов кінь.

— Де, на косогорі? — перепитав Валерка. — То ж село наше, Соколівка.

— Ні, на річці он гойдаються. Білі, червоні…

— А-ха-ха!

— О-хо-хо!

— Ги-ги-ги!

Тимко тільки тепер помітив, що у нього за спиною збилися гуртком хлоп'ята, що прибігли до Десни купатися.

Одні реготали стоячи, інші — качаючись по траві. Та ще й приказували, підщипували:

— Ой, держіть мене, бо впаду!

— Та ти хоч таке слово чув коли — ба-кен?

— У їхньому селі, мабуть, і річки немає. Він — сухопутний моряк!..

— А якщо і є, то, либонь, там жабі по коліна.

Тимко насурмонився.

— Ну, досить! — обірвав ті вигуки Валерка, що спершу теж було розсміявся. — Моряки мені знайшлися! Ану, хто до того бакена допливе!

Сміливців виявилося небагато. І хлоп'ята притихли. Вони розпитували Тимка, звідкіля він приїхав, і він розповідав їм про степове село, де справді немає річки, лише ставок, та й той у велику спеку майже висихає. Але поля там — кінця-краю не видно.

— А в нас лани невеличкі. А ліс — такий, що й заблудитися можна. Партизанський. І Десна ось. Сподобалася тобі?

— Ще б пак!

Тепер без Десни Тимко жити не може. Так само, як і Валерка, і Дениско, й Варочка, й інші соколівські дітлахи. Від ранку до вечора вони на річці. Бабуся Катря іноді й докоряє:

— Хіба можна стільки купатися? Не діти, а водолази якісь!

Та вони ж не тільки купаються й загорають. Ловлять рибу, а її не так просто упіймати, бо рибалок зараз розвелося більше, ніж риби, як каже Валерка. По берегах он дачників скільки — намет на наметі. І кругом спінінги розставлені — не пройдеш. Сільські ж хлоп'ята спінінги не дуже полюбляють — більше вудочками рибалять, взабрід. Тимко вже знає, в якому місці краще поплавчанкою вудити, а в якому — донкою. А ще на яку наживку та чи інша риба ласіша — на черв'яка, на тісто, на горох, на п'явушника. А Валерка — той іноді умудряється і на голий гачок рибину зловити.

У Валерчиного тата — великий човен.

Без діла нічого посудину ганяти, а якщо для діла — беріть, — каже дядько Павло.

«Альбатрос» — голубою фарбою вималювано на борту човна. Так називався корабель, на якому плавав Валерчин тато. Постійна команда на «Альбатросі»: Валерка — капітан, він же стерновий, Тимко і Дениско — механіки-гребці, Варочка — матрос-сигнальник.

— Повний вперед! — подає команду Валерка, вируливши човна з тихої затоки на Десну.

І їхній корабель пливе — ні, не в далекі незнані краї, а на той бік Десни, де квітучі луки, густі верболози, столітні задумливі верби. Там команда рве щавель для борщу чи збирає ожини, від яких у гаю аж синьо. А то завантажать човен травою — для кролів, для телят, — і хто гляне з берега, дивується: пливе по Десні копиця.

— Дивіться ж тільки мені: не пустуйте на воді, — застерігає хлоп'ят бакенщик дядько Назар. — Бо ж Десна і широка, й глибока, колись вона тихша була, а тепер стільки барж за день проходить і «Ракета» — уранці й увечері.

Дядька Назара хлоп'ята слухаються, бо він на річці хазяїн. І річку наскрізь бачить: де мілина, де корч під водою. Розставляє на Десні бакени, засвічує на них вогники, і вказують вони путь великим теплоходам, маленьким катерам, повільним, неповоротким баржам і стрімким «Ракетам».

— Чимало світа я побачив, хлопці, — розговориться іноді бакенщик. — І річок усяких чимало переплив, убрід перейшов. Та кращої від нашої Десни ніде не бачив. І всі її люблять, красунею називають. Та ні, не всі. Бо є й такі, що забруднюють річку, верби над нею рубають, рибу винищують. А ви, хлопці, будьте на Десні господарями, допомагайте їй.

— А ми й допомагаємо, — хвалиться Валерка. — Джерельце он прочистили, яке в Десну біжить.

— А ще Вадько-дачник кручу розкопував, печеру йому забаглося рити. Так ми заступець у нього відібрали, — додає Тимко.

— Ну, заступця, може, й не треба було відбирати. Пояснили б, що берег не слід руйнувати, від того річка міліє.

— Та ми Вадькові про це казали. А він тільки посміявся. А тепер ходить по берегу і груддя у воду кидає. Дивний якийсь. Неначе діла собі не знайде.

Валерка з Тимком та їхні друзі знаходять собі діло.

А вже як купаються вони, то веселка коромислом стає над водою. Бо аж до неба злітають бризки, а захоплені вигуки хлоп'ят чути і в селі. Стрибають з кручі солдатиками — по одному і разом, взявшись за руки, пірнають униз головою, плавають навперегонки.

— Ану, хто до бакена допливе!

Бакен майже на середині Десни, і досягають до нього тільки найкращі плавці. І серед них — Тимко. Хоч коли він приїхав у Соколівку, плавати зовсім не вмів. Та друзі навчили.

Коли ж рибалять хлопці, то ніхто не заговори, не хлюпни. Такий рибальський закон. Бо риба усе чує.

Того дня рибалили вони навпроти Довгої коси. Поплавки пірнали раз по раз; Тимко, Валерка й Дениско вправно підсікали то сріблясту густеру, то червоноперого окуня. Варочці тільки встигай розкладати рибу по лозяних кошульках.

— Шубовсь! Бульх! — раптом сколихнулася вода біля самих поплавків, бризнула фонтанами.

Тимко від несподіванки завмер. Що воно таке? Риба не риба?

— Ага, старий знайомий! — вигукнув Валерка. — Ти що, спросоння? Чого рибу полохаєш?

На березі стояв Вадько-дачник, опецькуватий, у червоних плавках, і кривлявся:

— А що це, ваша річка?

— Наша! — сказала Варочка.

— І риба ваша?

— Наша! — сказала Варочка.

— І, може, й купатися тут усім, окрім вас, заборонено?

— Усім, окрім нас! — сказала Варочка.

— Та що ти з ним ще й розмовляєш! — зневажливо кинув Дениско. — Ходімо звідси, бо вже кльову не буде! — І почав змотувати вудочку.

А Вадько — набундючений і весь червоний, як його плавки, — спустився до річки і плюхнувсь у воду.

— Бач, роздратувати нас хоче! — гнівався Тимко.

— Хизується! — махнув рукою Валерка. — Ей ти, там бистрина, гляди!

Вадько чахкав по воді, як паровоз.

Хлоп'ята зайшли за прибережні лози, Варочка все ще обурювалась з Вадькової поведінки, і тут почулося розпачливе:

— Рятуйте!

— Розігрує нас, — мовив Тимко.

— А якщо ні? — на те Валерка й кинувся до річки. А за ним Тимко і Дениско.

Вони з усіх сил тягнули Вадька до берега, він був важкий, як грудка. Та враз їм полегшало, незрозуміло від чого. Ага, та це ж дядько Назар, це його голос гримкотить:

— За борт хапайтеся, за борт!

На березі хлоп'ята знеможено попадали на пісок. Схвильована Варочка присіла біля них, мовчала. У моторці сидів Вадько, тремтів і схлипував. Дядько Назар походжав по берегу туди-сюди, пихкав люлькою.

— Добре, що тільки переляком обійшлося, — казав він. — Чую: нібито Вароччин голос — на допомогу кличе. То я хутенько сюди. А ви спритні хлопці! — підійшов до трьох друзів, що вже підвелися, побадьорішали й усміхалися до Варочки. — Справжні деснячки!

Хлопці йшли на розвідку в горішник. І Сергійка гукали:

— Ходімо з нами!

— Я пішов би, — тихо сказав Сергійко. — Але мама заслабла. Так мені треба бути на хазяйстві.

— Ну, дивися, діло твоє, — поважно мовив Лаврик.

— Хазяїн знайшовся! Сергійко-мамійко! — кепкував Валерка.

— Я вже іншим разом, — Сергійко аж зіщулився, ніби був винен у тому, що не може піти з хлопцями…

У горішнику було таємниче-тихо і золотаво-зелено. Горіхів спершу наче й не видно, але як постояти довгенько, задерши голову, то вони починають вигулькувати і там і сям. Як зірки на небі.

Та спробуй їх дістати. Дениско був найвищий, тож нагинав гілки. Лаврик шелестів у лапатому листі, вишукував і зривав горіхові китиці, в яких гніздилося щонайменше по два, а то й по три-чотири горіхи. Восени вони стають лузанцями і самі вистрибують із своїх гніздечок. А зараз були ще недоспілі, й Валерка підбирав кетяги і вилузував горіхи в пілотку.

— Ще не повна? — час від часу запитували його хлопці.

— Що, вже вхоркалися? — сміявся Валерка. — Рвіть, рвіть.

У моїй пілотці ще стільки, та ще півстільки, та ще чверть стільки вміститься.

О, та пілотка Валерчина — заздрість усіх кутківських хлоп'ят.

Її подарував йому старший брат Максим, що недавно повернувся з армії і тепер трактористом у колгоспі. Завелика на Валерку пілотка, але ж справжня, в яких тільки бувальцях не бувала — і на землі, й у небі. В ній Максим з літака стрибав з парашутом, і по-пластунськи повз за «язиком», і в атаку ходив на військових ученнях. А Валерка, мабуть, і спить у пілотці. І поносити дає не кожному — тільки своїм вірним друзям. Звичайно, й Денискові та Лаврику.

— Годі потрошити! — гукає Валерка. — Бач, розходилися. І людям залиште.

Годі то й годі. Хлопці схиляються над пілоткою, задоволено пересипають у пригорщах гладенькі, немов поліровані, горішки. Понесуть на пробу, а через тиждень-два нарвуть вже доспілих — то будуть на зиму. Підсушить мати їх на черені, вкине в торбину з соняшниковим насінням — кращих ласощів не треба.

Випірнули з-під ліщинового шатра на вузеньку стежечку, що вела попід косогором до села. Несли пілотку по черзі.

— Давайте до Сергійка зайдемо, — запропонував Лаврик. — Ото завидки його візьмуть!

Ворота на обійстя були чомусь відчинені, на грядках порпалися кури.

На ґанку сидів Сергійко, зсутулив плечі, нагнув голову.

— Оце так хазяйнуєш! А ми ось… — почав було Валерка й осікся: коли Сергійко підвів голову, очі його були повні сліз.

З хати вийшла баба Федориха, сусідка Сергійкова.

— Не до гульні йому зараз, хлопці. Матір його в лікарню забрали. А батько на баржі плаває по Десні, аж пізньої осені додому заявиться. То я вже за Сергієм пригляну, поки Варвара одужає.

Хлопці не знали, що казати, як утішати Сергійка. Посідали біля нього на ґанку й мовчали. Мовчати було важко, і Валерка пішов виганяти із грядок курей, а Дениско зачинив ворота.

А потім Валерка, заїкаючись, сказав:

— Сергійку, я більш не буду тебе дражнити… І якщо хочеш — будемо робити все разом.

Сергійко мовчав.

— Не зачіпайте його, — шепнула хлопцям бабуся Федориха. — Може, йому треба побути зараз одному.

— Так ми ще прийдемо, — сказав Лаврик.

Хлопці підвелися і, ступаючи слід у слід, пішли до хвіртки. На ґанку біля Сергійка залишилась пілотка з ліщиновими горіхами…

Весела зима цього року видалася. То захурделить на кілька днів та ночей сніговицею, то затріщить морозом, розмалює шибки візерунками, то засріблиться інеєм на деревах. Дітям за такої зими розваг вистачає. Хто снігову бабу ліпить, крижані фортеці мурує, хто на санчатах, на лижах з гірки спускається, хто на ковзанах по дзвінкому льоду гасає.

А прибіжать діти додому, в хаті тепло, затишно, у грубці палахкотить вогонь, на столі гарячий борщ парує.

Ось тільки звірам та птахам за такої зими сутужно. Сороки — ті хитрі, на зиму з лісу до села перебралися, біля курей підгодовуються. А горобці і влітку, і взимку біля людських осель собі поживу знайдуть.

Аби допомогти птахам, усі кутківські хлопчаки намайстрували для них годівничок, порозвішували на деревах. Із фанери, з бляшанок, а Валерка — той велику металеву миску повісив на шовковиці. Найкращу годівничку зробив Лаврик — двоповерхову, з дашком. Ну, йому трохи ще дідусь допомагав.

У пташиних їдальнях чого тільки немає: гарбузове й соняшникове насіння, конопляне сім'я, хлібні крихти, шматочки несолоного сала. Це для синичок такий харч. А для снігурів підвішені ще й грона горобини, калинові кетяги.

— У мене двадцять синичок сьогодні харчувалося, — хвалиться Лаврик.

— А в мене — сімсот! — випалює Валерка.

— Ну, ти й скажеш! — сміються хлопці. — Стільки їх чи й на всьому кутку набереться.

— А до нас білочка прибігала. Така пухнаста, гарненька, — каже співуче Варочка.

Хлопці зиркають на Дениска, Вароччиного братика.

— Справді, — підтверджує Дениско. — Ми з Варочкою саме у вікно дивилися. А білочка — скік з яблуні на годівничку. Схопила гарбузову насінину і назад, на яблуню, розлузала і за другою скочила. А потім набрала насіння і майнула до лісу.

— Мабуть, у неї білченята з'явилися.

— Що там білка! — знову пристає до розмови Валерка. — Он мій тато розказував, що до них на ферму вепр прибився. Здоровенний, ікластий. Сторож як побачив його, то вмить опинився на горищі. А мій тато нічого не боїться. Виніс вепрові корзину картоплі та буряків, вепр похрумав, а потім простягнувся на соломі, перепочив і після цього побрьохався по снігу до лісу.

Хлопці не знають — йняти віри Валерчиній оповіді чи ні. Та он гірка їх кличе, виковзана до блиску полозками, лижами чи просто дощечками, і вони навперегінці мчать до неї.

А коли Дениско й Варочка, — розпашілі, виваляні в снігу, — приходять додому, то бачать, що до них завітав… Дід Мороз. Та ні, це дуже на нього схожий сусід їхній Кузьма Овсійович — у довгополому кожусі, в гулоносих битих валянцях — сидить на лаві, мне у руках заячу шапку. Щоки у нього червоні, вуса — білі, а від лисини парує, бо в хаті — жарко, а він, мабуть, тільки з морозу.

І в дорослих, виявляється, майже та ж розмова, що і в дітей:

— Їздили оце з єгерем до Золотого бору, — розказує тато. — Насилу пробилися до лосиних кормушок. Сіно порозкладали, в'язаночки березові.

— І охота ж тобі було неблизький світ та по такій дорозі! — дивуеться Кузьма Овсійович. — Я б не поїхав. Це ж і замерзнути можна ні за цапову душу.

«У такому кожусі та в таких валянцях хоч і на Північний полюс їдь, так не замерзнеш», — думає Дениско.

— А мені від зайців спасу нема, — каже сусід. — Протолочили стежку в садок і гризуть уночі яблуньки.

— А я свої соломою пообкутував. Так і від морозу захисток, і зайці до дерева не доберуться.

— Як захочуть, то доберуться. Тепер зайці так знахабніли, що тільки рушниця проти них запомога. То я оце прийшов до тебе, Петре, — чи не позичиш кілька патронів. Рушниця в мене є, а от патрони вийшли ще восени, як на качок ходив. Так дай мені дробових, засяду вночі і, як прийдуть, торохну з обох стволів. І яблуньки будуть цілі, і шапка буде ще ось така, а може, й дві чи три.

— Нема в мене патронів, Овсійовичу, — каже тато. — Та ви соломою яблуньки обкутайте.

— Ет, соломою, соломою! — піднімається з лави Кузьма Овсійович. — Якщо жалко тобі патронів, так і скажи. А я піду до лісника. У нього знайдуться. Хоч на самого вепра.

І важка постать у кожусі пропливає мимо вікна.

— Тату, а що, Овсійович по зайчиках стрілятиме? — блимкає довгими віями Варочка. — Я не хочу!

— А стрілятиме… Бо яблуньки йому важко обкутати, — хмуриться тато.

Тим часом вони й не помітили, що Дениско зник із хати.

Долаючи колючий вітер, він біг до Лаврика. Той уже забрався на лежанку, вигрівався й читав книжку. Та почувши Денискову розповідь, хутко вдягнувся, і вони пішли до Валерки.

— Треба не допустити зайців у Кузьмин садок, — вислухавши друзів, сказав Валерка.

— А як це ти зробиш? — хмикнув Лаврик. — Оточиш садок і цілу ніч вартуватимеш? Так він ще по нас пальне, подумає, що зайці. Та й хто нас пустить у ніч, на мороз?

Валерка нахмурив чоло, сидів, задумавшись.

— Треба знайти заячу стежку! — враз прояснів він.

— А її не треба й шукати, — сказав Дениско. — Я бачив, що заячий слід проходить через наш город і веде до дядькових яблуньок.

— То чом же ти одразу не сказав? — І Валерка дав Денискові такого щигля, що той довго відтирав лоба.

А Валерка застрибав по хаті:

— Тепер усе просто зробити!

Невдовзі друзі, пошепотівшись, розбіглися по домівках.

Під вечір вони зібралися біля жердок, що огинали Денисків город з боку поля, за яким синів ліс.

— Ось і заяча стежка, — показав Дениско.

— Так, он сліди від їхніх лапок. Великі й менші, — роздивлялася Варочка.

Хлопці почали викладати з кишень морквини, а Валерка дістав з-за пазухи ще й чималенький качан капусти.

— Більшого на кухні не було, — зітхнув.

— Ну, влетить тобі від матері! Це ж вона для борщу приготувала.

— Та в нас у льоху ще капусти досить.

Порозвішували моркву на шворочках по жердині, а над самою заячою стежкою капустину прилаштували.

Уранці Дениско з Варочкою першими прибігли до заячої стежки. На жердині тільки шворочки гойдалися, а качан був наполовину згризений. Довкола сніг утоптаний заячими лапами.

— Забрали зайці морквочку! — раділа Варочка.

Тут і хлопці підоспіли й також зраділи.

— Увечері ще моркви навішаємо, — сказав Валерка.

— А чи зайці буряки їдять?

— Повісимо одного буряка на пробу. Краще цукрового. Ось і побачимо.

Через кілька днів, — Дениско та Варочка саме були вдома, — до їхньої хати знову завітав сусід Кузьма Овсійович. Прийшов до тата попрохати рубанка.

— Ну то як, маєте ще одну шапку, Овсійовичу? — запитав його тато.

— А! — махнув той рукою. — Просидів одну ніч під стіжком, а на другу — заснув, то ледь не задуб. Не приходили зайці.

— Ні, приходили! І ще прийдуть! — аж підстрибнула Варочка.

Тут Дениско смикнув її за руку. І вона замовкла. Та хіба Варочка довго помовчить?

— А навіщо вам багато шапок, дядьку? — запитала вона. — У нашого татка тільки одна.

— Ет, багато шапок, одна шапка! — пробубонів Кузьма Овсійович.

І так почервонів та набундючився, що Дениско не втримався, пирснув.

Не сказавши й «бувайте здорові», дядько посунув з хати. Навіть забувся, за чим і приходив, — рубанок залишився на підвіконні.